ЧЕРВОНО-ХРЕСТНІ ВЗАЄМИНИ З СУМЕЖНИМИ ДЕРЖАВАМИ

Д-р В. Трембіцький

                               На відміну від усяких труднощів, які мав Український Червоний Хрест в Західній Европі, як хоча б в Італії, зовсім справно проходили зв'язки У. Ч. Хреста з такими установами сумежних держав. Ці взаємини були регульовані спеціяльними договореннями про санітарно-медичні зв'язки або випливали з політично-економічних договорів, які були заключені між урядами України та її сусідських держав.

                               Про російсько-українські взаємини вже згадувано в попередніх статтях на цю тему. Тут треба лише додати, що Українську Державу та Російську СФСР зобов'язував Прелімінарний договір від 12 червня 1918 року, на підставі якого обидві держави зобов'язалися тісно співпрацювати і на полі санітарної червоно-хрестної служби.                        

                                Згідно з текстом договору точка 5-та:    

                                 "Російське і Українське Товариства Червоного Хреста негайно роблять заходи для облегшення переїзду полонених громадян обох держав і для організації допомоги їм у дорозі".

                                В точці 2 мирового договору зазначено залізничні шляхи, по яких проходили між Російською СФСР та Українською Державою санітарні чи пасажирські т. зв. "українські, поїзди" та на яких лініях діяли червоно-хрестні служби обох держав. Згідно з точкою 2 російсько-українського договору там же сказано:

                                  "Для переїзду установляються шляхи: через Орша-Гомель, Брянськ-Конотоп, Брянськ-Ворожба, Курськ-Ворожба, Курськ-Харків, Елець-Валуйки, Вороніж-Камінська, Царицин-Лихая, Тихоріцька-Ростов, Єйськ-Ростов".

                                 У Москві, Казані, Самарі, Саратові, та в Петрограді санітарними та репатріяційними справами офіційно займалися українські консули, а по інших містах Росії: Орші, Архангельську, Астрахані, Курську, Пензі, Рибінську, Царицині, Тулі та у Вороніжі всіма репатріяційно-опікунчо-санітарними справами займалися українські консульські агенції, яких службовий час був означений завершенням рееміграційних справ наших людей з тих районів Росії.

                               Після зірвання дипломатичних відношень між Україною та Російською СФСР при кінці 1918 р., у висліді чого територію Росії залишили всі українські консули та санітарні червонохрестні агенції, залишеним українським громадянам від імені Української Республіки мав нести допомогу данський консульський апарат в Росії на основі договорення між українським урядом та данським консулярним представництвом в Києві, асигнуючи на цю ціль 200.000 гривень міністерством фінансів УНР 21 січня 1919 р.

                              У вищезгаданій точці з визначенням залізничних шляхів, три останні зазначені в договорі не були практиковані тому, що ті шляхи, які в час мирових переговорів розглядалися в аспекті майбутньої приналежности до Російської Республіки, осінню 1918 р., мали на постійно опинитися під контролею Донської та Кубанської Козачих держав "Всевеликого Війська Донського" та Кубанського Краю. Українська Держава підписала була з ними 5 вересня 1918 р. траспортову конвенцію, на підставі якої залізничні транспорти з України могли й переходити територію Всевеликого Війська Донського у напрямі на Царицин на Волзі, де існувала вже влада Совєтської Росії.*

                              Так само через територію Донської Держави (Ростов н/Д) могли переходити транзитом поїзди в напрямі Кубанського Краю (на Тихоріцьку та в Ставропільщину), де існувала влада Совєтської Росії.

                              16 листопада 1918 р. між Українською Державою та Кубанським Краєм була підписана окрема транспортова конвенція, на підставі якої урухомлено транзитним шляхом через Ростов н/Доном сполучення з територією України та рівночасно урухомлено навігацію між українськими та кубанськими портами (Маріюпіль - Єйськ, Бердянське - Єйськ, Одеса - Новоросійське), для транспорту пасажирів та особливо для виміни воєнно-полонених та воєнних втікачів, які в час перевозу стояли під контролею не лише української та російської санітарної служби Товариств Червоного Хреста обох держав, але теж під охороною червонохрестної служби Донської та Кубанської держав.

                               Від імени Української Держави усі транспортові конвенції чи договорення підписували як з Росією так Доном і Кубанню А. В. Лукашевич, виконуючий обов'язки віце-міністра шляхів, а від імени других держав звичайно директори департаментів торгівлі і промисловости, шляхів та спеціяльно уповноважені урядів вищезгаданих держав.

                               Подібно до російсько-української, українсько-донської чи кубанської медично-санітарної співпраці, існувала також співпраця в меншому засягу між Червоним Хрестом України й Білорусі, яка мала при своїх консульських бюрах в Києві та Одесі своїх санітарно-репатріяційних урядовців, призначених для перевозу полонених білоруських вояків в Білоруську Народну Республіку та українських полонених чи пасажирів — громадян Української Держави, які поверталися з північної Росії (Петербуржчини та Прибалтики) транзитним шляхом через Білорусь до прикордонних залізничих вузлових міст України в Гомель, Мозир, Берестя та в Лунинець.

                                В Мєнську урядував від червня 1918 р. український консул, який адміністрував всіма репатріяційно-санітарними справами на всю Білорусь, а в Орші, яка фактично знаходилася вже на кордоні російсько-білоруському по російській стороні, працював дуже інтенсивно український віцеконсул, переобтяжений транспортовими справами наших і не наших громадян, що ще далі покидали Петербург, Латвію та Естонію, проїжджаючи транзитом через Білорусь в Україну.

                               Окремого червонохрестного договору віж БНР та Українською Державою не було тому, що до кінця 1918 року була під знаком запиту юридична самостійність БНР, яка  існувала декляративно. Фактична влада була в руках німецької окупаційної армії, яка по наказу з Берліну не признавала існуючого в Мєнську білоруського уряду, який мав лише авторитетне визнання білоруського населення. Вся адміністрація країни була вповні під німецькою окупаційною контролею, до складу якої входили часто анти-білоруські, московські, а то й польські елементи (і навіть військового осадного корпусу ген. Довбур-Мусьніцкого на східньому Поліссі), не сприяли розвиткові білоруської державности. Все ж, постава київської санітарно-медичної служби та Товариства Українського Червоного Хреста до білоруських військових частин в районі Одеси чи Київщини, була завжди прихильною і ті дві установи допомагали чим могли білоруським представникам в їх репатріяційно-санітарній праці, бо кожне посилення збройного потенціялу БНР вважалося посиленням проти-російського фронту всіх народів між Балтійським та Чорним морями.

                                 У відношенні до Румунії — вже від березня 1918 р. прийшло до конкретного наладнання взаємин, як лише до Букарешту прибула перша дипломатична місія УНР на чолі з М. М. Галаганом.

                                 Переїзд полонених та пасажирів ішов по залізничих шляхах на Роздільну-Кишинів в Басарабії, через Рибницю на Яси та часом з Одеси до гирла Дунаю у порти Ґалац або Браїлів кораблями. Конфлікт за приналежність українських частин Басарабії до Української Держави між травнем та жовтнем заморозив був існуючі взаємини. Щойно з підписанням акту замирення між Києвом та Букарештом 26 жовтня 1918 р. на базі економічних взаємин прийшло до відновлення транспортового зв'язку по залізницях та повітряних сполученнях на лінії Київ - Одеса-Букарешт через Браїлів. До жовтня 1918 р. під час т. зв. економічної блокади Україною Басарабії проблему транспорту пасажирів та евентуальної санітарної опіки виконували австрійські санітарно-військові чинники, які мали пряме сполучення між Одесою-Браїловим-Букарештом та далі на Будапешт і Відень повітряною мадярською лінією (липень 1918 р.), або по залізницях та водному шляху з Одеси до Дунаю та в Басарабію, яка вже від лютня 1918 р. знаходилася під румунською окупацією.

                            До повної нормалізації українсько-румунських червоно-хрестних чи санітарно-військових взаємин прийшло щойно від пізньої весни 1919 року, коли прийшло до унормування політично-територіялнього спору за Басарабію та згодом і Буковину.

                             З П о л ь щ е ю санітарно-медичні взаємини треба поділити на чотири періоди:

                              перший: який існував між урядом УНР, між листопадом 1917  р. та весною 1918 р., коли Польща творила незалежне Королівство з реґенційним урядом;

                             другий: за час гетьманського правління між листопадом 1918  р. до травня 1919 р., коли в Києві далі урядувало давнє польське посольство з гетьманського часу та вже  при уряді Директорії УНР;

                             третій період льокальних взаємин між польською тимчасовою владою на західній частині З.У.Н.Р. від грудня 1918 р. аж до липня 1919 р. та

                              четвертий період після підписання військової Конвенції (24 квітня 1920 р.) між УНР та Польською Республікою на чолі з маршалом Пілсудським.

                              1920 рік надав зовсім інший характер взаєминам українсько-польської санітарно-медичної служби. Ці взаємини випливали з трагедії, яку перейшла Україна в часі другої половини 1919  р., у т. зв. чотирикутнику смерти, чи епідемічних недуг, які частинно переборені новими відношеннями українського уряду з новим польським урядом наприкінці 1919 р. та через 1920 рік.

                             В першому періоді зимою 1917/18 та весною 1918 рр. в Україні санітарні справи були зв'язані з побутом на території Української Н. Респ. двох польських леґіонів, одного на Чернігівщині в Гомельському, Новозибківському та Річицькому повітах під командою ген. Осінського силою одної тисячі людей (т. зв. ІІ-ий польський корпус), та другого на Поділлі (т. зв. ІІІ-ій корпус) в районах Вінниці та на Волині в повітах: Шепетівському, Рівенському та Кременецькому силою 1.200 людей під командою ген. Ґустава Остаповіча. Військове представництво польських військових сил в Україні на чолі з ген. Ґ. Остаповічем та членами місії майором Клеберґом, Татушевским й лікарем-майором Наконечниковим, мало постійний контакт з українським військовим міністерством та його червоно-хресним (санітарним) департаментом. 29 березня 1918 р. між урядом УНР та польською військовою місією підписано було угоду про постачання та фінансування польського війська в Українській Республіці. В точці 13 (проблема зброї та харчування) сказано:

                               Частини 2 і 3 польських корпусів фактично існуючих, тримають при собі все                              військове майно (гарматне, інтендантське, інженерне, санітарне і ветеринарне), а в межах фактичної кількости людей, які входять в склад корпусів зазначених в додатковій відомості.               

                                Іншими словами, польська санітарна служба під управлінням лікаря Наконечникова підлягала, чи була узалежнена від санітарного відділу УНР при міністерстві військових справ.

                                З приїздом до Києва першого польського посольства в кінці вересня 1918 р. санітарні справи були в відношенні до польської сторони поширені. Заходом першого польського посла Ст. Ваньковіча, польське посольство та його консульський департамент обняв опіку над польськими втікачами, біженцями, евакуантами (з колишньої підросійської Конґресівки) та громадянами Української Держави польської національности, які плянували виїхати на постійно в незалежну Польщу. В такому маштабі дій приходилося польському представництву бути в тісному контакті з Київським Міністерством Здоров'я та всякі транспорти поляків в Польське Королівство були в Варшаві контрольовані українським консулом Нулюсом та польськими урядовими чинниками.

                                Осінню 1918 р. не існувало ще питання повороту в Україну українців з Королівства, бо не було причини переселювання українців в "Конґресівку", крім хіба поодиноких випадків побуту купців чи проїжджих з України в Польщу або шляхом через Королівство в Німеччину. Цього роду особи фактично не підлягали безпосередньо санітарному референтові українського консуляту в Варшаві, лише пашпортовому відділові консульського бюра.

                                Справа санітарної опіки над нашими людьми на польській території почалася щойно в перших днях листопада 1918 р., коли без об'яви війни та за конкретною підтримкою з боку австрійських окупаційних військ в південній Холмщині ці останні передали (всупереч рішенням Берестейського миру від 9 лютня 1918 р.) частину холмської землі місцевій польській адміністрації, у висліді чого прийшло до арештувань місцевих українських громадських діячів.

                               Перехід польських військ на схід лінії р. Буга в напрямі Полісся та західньої Волині (заняття Берестя, Ковля та інших повітових міст) на початку 1919 року привело до інтернування українських прикордонних збройних відділів** та адміністраційних службовців, що ускладнило питання правного та санітарно-червонохрестного відношення України до Польщі. З практичного боку український уряд міг інтервеньювати в Варшаві, щойно літом 1919 р., коли туди приїхала була перша місія УНР.

                             Зактивізування українських санітарно-допомогових відношень з Польщею прийшло з хвилиною, коли збройні частини почали з 1-им листопада просуватися в сторону Львова та займати в боях із західньо-українською армією західне прикордоння З.У.Н.Р. (Галицької Держави), тобто, коли польсько-український фронт поширився з північного (холмського) пограниччя на південь в Посяння та в Лемківські Карпати. У відношенні до Польщі правно мусіли діяти ЗУНР та УНР (до 22 січня 1919) червонохрестні організації.

                             В час війни між ЗУНР та Польщею на терені Галичини діяли дві клітини Червоного Хреста, одна на території Галицької Держави при (УГА) аж до липня 1919 р.** та друга на території ЗУНР вже окупованої польською армією.***

                            Цей відтинок червонохрестної праці дуже подрібно описала п. О.Шепарович-Федак, колишня активна співробітниця Червоного Хреста в своїх статтях:  "Український Червоний Хрест у Львові 1918-1919" ("Вісті Комбатанта" ч.3 з 1961, ст. 25-32) та стаття: "Українсько-польська умова від 1-го лютого 1919 р." (в тому самому журналі ч.2, ст. 20-24 з 1962 р.)

                            В листопадових днях 1918 р. Санітарна Українська Служба почала свої дії таки у Львові в часі бойових операцій. Тоді ще не існував конкретно Український Червоний Хрест, а Горожанський Комітет, який ще до листопадового перевороту діяв як харитативна організація для опіки над вояками-українцями австрійської армії, хворими по львівських лікарнях; завданням "Української Жіночої Самаританської Секції" (так її популярно називано) було теж нести поміч й громадянам м. Львова, які потерпіли в часі війни між 1914-1918 роками.


                              Головою Горожанського Комітету спершу був д-р Ст. Федак, секретарем Вол. Целевич, а в Жіночій Секції цього комітету головою була Олена Косевич, та секретарем О. Шепарович-Федак з одинадцятьма співробітницями — жінками зі Львова.

                             Горожанський Комітет, опісля Жіноча Самаританська Секція, мали приміщення в будинку "Дністра" при вул. Руській 20.

                             Найскладнішою була праця Самаританської Секції в часі, коли Львів був уже зайнятий польськими військами. Річ ішла про правне положення тієї санітарної організації. Ось тому крім справи наглої допомоги була відкрита й секція правної поради чи допомоги внаслідку переведення в західній частині Галичини арештувань політичних українських діячів, та існування полонених у переходових та довготривалих таборах в Баранові, Вадовіцах, Пикуличах, Домбю і Львові.

                                В такій складній ситуації Самаританська Українська Секція вже в грудні 1918 р. почала робити старання у польської влади, щоб дістати право на опіку чи догляд (разом з польською владою) над українськими полоненими та в'язнями. Польську т. зв. "Ліквідаційну Комісію" репрезентував граф Скарбек, українську сторону репрезентували д-р Вол. Охримович, д-р Ст. Томашівський та опісля і д-р Лев Ганкевич, визначні українські діячі — адвокати зі Львова.

                                У січні 1919 р. прийшло до першого зговорення з польською владою та визнання нею Львівської Самаританської Секції як представництва ЗУНР червоно-хрестної установи. У січні 1919 р. д-р Охримович та д-р Томашівський мали змогу (за польськими пропусками) виїхати до уряду ЗУНР в Станиславові для узгіднення дій української червоно-хрестної клітини в Західній Галичині під польською окупацією.

                              15 січня 1919 р. делегація самаританської установи зі Львова  дістала  письмове  уповноваження  для переговорів з польською владою про санітарно-гуманітарну опіку українського та польського товариств Червоного Хреста по обох сторонах фронтових ліній для справ полонених та інтернованих.

                               Переговори з польською владою велися між 21 січня і 1 лютого 1919 р. Польську сторону в переговорах репрезентували д-р Влад. Стесловіч, граф Ол. Скарбек, інж. Артур Гавзнер, д-р Адам Ґлажевскі та граф Зиґ. Лясоцкі.

                                1 лютого 1919 р. підписано першу умову про обопільну санітарну активність та усталено інспекційні комісії, зложені з жіноцтва обох країн для відвідин таборів полонених, шпиталів та таборів інтернованих.

                                 Українську сторону репрезентували пані: Дарія Старосольська, Олена Косевич та Софія Олеськів; польську сторону представляли: Марія Дулємб'янка, Марія Опєньска, графиня Дзєдушицка. Нижче наведено текст офіційної умови в її оригінальному вигляді, без найменших змін:

  Текст Умови заключеної між українським та польським представництвом Червоного Хреста

                                    Умова, заключена дня 1 лютого 1919 р. у Львові між повновласниками Державного Секретаріату Західно-Української Народної Республіки, уповноважненими письмом з дати 15 січня 1919: д-ром Степаном Томашівським, д-ром Володимиром Охримовичем і д-ром Левом Ганкевичем — іменем української воюючої сторони та делегатами Правлячої Комісії: д-ром Владиславом Стесловичем, Зиґмунтом гр. Лясоцьким, Олександром гр. Скарбком, інж. Артуром Гаузнером і д-ром Адамом Глажевським — іменем польської воюючої сторони в справі усталення засад обопільного трактування ранених, полонених та інтернованих.

                                   Обі сторони заявляють, що негайно по підписанню цєї умови будуть видані зарядження, силою яких обі воюючі сторони, виходячи з засади безоглядного береження міжнароднього воєнного права, себто засад женевських і гаґських конвенцій, перестерігатимуть слідуючих спільно умовлених постанов що до трактування ранених, полонених та інтернованих.

                                                                             Арт. І.   Р а н е н і       

                                 а) У військових приказах мають бути від часу до часу пригадувані приписи женевських і гаґських конвенцій, нормуючі трактування ранених і полонених на полі бою.

                                 б)  Раненим і хворим полоненим має бути запевнена належна лікарська та релігійна опіка після обряду ранених.

                                 в)  В місцевостях, де знаходяться у шпиталях хворі і ранені полонені, мають бути видані сталі легітимації жіночим комітетом другої народности з правом відвідування хворих і ранених та доставляти їм поживи, убрань, лектури і т. п.

                                                                              Арт. II.  П о л о н е н і

                                  а)  В таборах полонених мають бути старшини відділені від мужви.

                                  б)  Полонені старшини удержуються самі і побирають в рангах від хорунжого до сотника по 500 к. місячно, штабові старшини по 800 к. місячно;  полонена мужва дістає повне удержання та титулом причинків по 30 к. місячно.

                                  в)  Полоненим жовнірам має бути доставлена в міру потреби одіж та обув.

                                 г)  Усім полоненим, старшинам і воякам, треба уможливити ведення переписки зі своїми ріднями.

                                ґ) Нездібні до військової служби полонені мають бути вимінювані по нормам, обнятим додатковою умовою, яка має бути заключена між обома воюючими сторонами.

                                                                        Арт. III. Інтерновані

                                 а)  Інтернування треба обмежити до цілком виїмкових випадків, іменно до тих, в яких заходить оправдане побоювання, що дана особа може ділати на шкоду армії. Всі інші інтерновані мають бути безпроволочно випущені на волю, евентуально, наколи їх місце осідку лежить  на тіснішім  операційнім терені, конфіновані.

                                 б)  Приміщення інтернованих має бути відповідно приспосіблене; евентуальні літні бараки замінені зимовими мешканнями.

                                  в)  При розміщенні інтернованих в таборах, треба брати на увагу степень інтелігенції зглядно образування.

                                  г)  Харч в таборах інтернованих має відповідати щонайменше військовій рації.    
                                                          ,

                                  ґ) Інтернованим треба забезпечити відповідну лікарську  опіку та релігійну після їх обряду.
                                           |

                                   д)  Мають бути видані приписи щодо збереження чистоти в таборах інтернованих.

                                   е) Інтернованим мають бути виплачені денні грошові причинки від 3-5 к., відповідно життєвій стопі інтернованого і місцевим відносинам.

                                  є) В місцевостях, де знаходяться табори інтернованих, мають бути видавані сталі легітимації з правом відвідувати інтернованих та доставляти їм безпосередно поживи, убрань, лектур і т. п.

                                                                               Арт. IV.

                                      Обі сторони поручають береження засади, що ні полонений ні інтернований не буде в сім характері трактований як переступник.                                                    

                                                                                Арт. V.                                              

                                      Повертаючих з давних воєнних фронтів вояків т. зв. гаймкерерів не можна задержувати як полонених: їх можна трактувати щонайбільше як цивільних інтернованих, при приноровленню до них приписів арт.ІІ, букви г).

                                                                                  Арт. VI.

                                          Брання закладників має бути обмежене до тіснішого простору воєнних операцій і то лише на час необхідности.

                                                                                   Арт. VII.

                                            а)  Усім особам, що остають щоправда на волі, одначе заскочені воєнними випадками відтяті від звичайного місця осідку, має бути уможливлений поворот до свого місця замешкання.                                                        

                                            б)  В тій цілі власті, під якими остають такі особи, мають доставити їм безплатно карти їзди залізницею до границі, відповідного завдатку в готівці на кошти дороги та легітимаційних документів.
                                     

                                                                             Арт. VIII.

                                              Всі видатки і завдатки, вичислені в арт. II, буква б) і в), в арт. III, буква є) і арт. II, буква б) відповідно удокументовані, мають бути подані обома сторонами до обопільного розрахунку і до звороту евентуальної надвишки.

                                                                                Арт. IX.

                                             В місці осідку українського правительства і в місці осідку польського правительства може перебувати уповноважнена делегатка Червоного Хреста з другої сторони для опіки над полоненими.

                                                                                  Арт. X. 

                                               Обі сторони будуть вести евіденцію полонених, ранених і інтернованих та відповідні викази будуть пересилати собі обопільно щонайменше раз у місяць.      

                                                                                   Арт. XI.

                                              Оригінал отсеї умови списується в двох мовах українській і польській. Текст її буде оголошений зараз по підписанню в урядових дневниках обох сторін.

                                                                                  Арт. XII.

                                               Приписи цієї умови входять в життя з хвилиною її підписання.

Д-р Владислав Стесловіч в. р.
Зиґмунт Лясоцкі в. р.
Александер Скарбек в. р.
Артур Гавзнер в. р.
Д-р Адам Ґлажевскі в. р.
Д-р Степан Томашівський в. р.
Д-р Володимир Томашівський в. р.
Д-р Лев Ганкевич в. р. ¹

                                     З правної сторони повища Умова важлива цим, що у ній обі сторони визнали себе воюючими та взаємно підметом, що діє після міжнародного воєнного права, тобто засад женевських й газьких конвенцій.

                                    Наше жіноче представництво відвідало табори полонених (понад 6,000) в західній Польщі, польська делегація — польських полонених (біля 6,000) в Золочеві та інших місцевостях Галичини, під контролею уряду ЗУНР.

                                     Під час візити полонених, польки, пані Дулємб'янка та Дзєдушицка захворіли на тиф і померли. У квітні 1919 р. прийшло до створення нової Комісії Червоного Хреста, до якої ввійшли від українців д-р Кирило Студинський та пані Олена Шепарович, а від поляків грабя Дзєдушицкі.

                                     В міжчасі пані Шепарович одержала уповноваження Уряду ЗУНР для безпосередніх переговорів з польським урядом у справі виміни полонених. В квітні 1919 р. прийшло до нового зговорення з польською владою, цим разом у справі виміни полонених, які лише українською стороною були передані польській військовій владі на залізничій станції в Хирові. Українських полонених не видала польська влада через нову воєнну операцію Української Галицької Армії ("Чортківська Офензива").

                         Уповноваження Уряду ЗУНР для Пані Олени Шепарович з 18. III. 1919 р.

До Високоповажаного Пана
Д-ра Володимира Охримовича
Українського уповноваженого у Львові, ул. Руська ч. 20,
"Дністер"
Через
Команду польського війська в східній Галичині

                                   Просимо довести до відома дотичних польських властей, що Рада Державних Секретарів установляє п. Олену Шепарович своєю уповновласненою для зносин з польськими властями в справах Червоного Хреста і для Контролі Виконання договору між Українською та Польською стороною з дати Львів, 1 лютня 1919.

                                 Станиславів, дня 18 марта, 1919.

                                 За Раду Державних Секретарів д-р С. Голубович.

                                  Печатка: кругла з гербом Лева та написом: Президія Ради Державних Секретарів Зах. Укр. Нар. Республіки.

                                   ("Вісті Комбатанта", Ч.3, стр.28. Ню Йорк, 1962).

                                    Приблизно від липня 1919 р., коли вся Галичина була вже зайнята польською армією, на її території переорганізовано дотогочасну "Самаританську Серкцію" в Українську Червоно-Хрестну Організацію, як представництво УЧХреста. Нова установа з повновластями на всю територію Галичини мала новий персональний склад: радник двору д-р Ол. Барвінський —  голова, д-р М. Панчишин — заступник (фактично головно-виконуючий обов'язки всієї організації), пані Олена Косевич — секретар.

                                    У вересні 1919 р. Галицький Червоний Хрест вів навіть переговори з польським урядом у Варшаві, а о. Лев Сембратович та пані О. Шепарович вели переговори у Відні з представником Міжнародного Червоного Хреста у Відні д-ром Фріком, як представником МЧХреста на східню Европу, в справі інтервенції та посередництва в переговорах між українським та польським Товариствами Червоного Хреста та одержання допомоги від Женевської Централі Міжнародного Червоного Хреста для армії УНР.

                                     На жаль, успіхів з переговорів у Відні було дуже мало тому, що приятель українців д-р Фрік передчасно помер на тиф у Відні.          

                                     Новий шеф Міжнародного Хреста у Відні виконував тільки доручення своєї Централі і був неприхильний українській справі.

                                     Д-рові Фрікові Український Червоний Хрест може завдячувати пропуск санітарного поїзду ² для армії УГА на Поділлі. Цей шпитальний поїзд допоміг в деякій мірі всій Армії УНР в її трагічному положенні висипного тифу, який здесяткував всю збройну силу України.

                                     Від осени 1919 р. всякі переговори між Українським Червоним Хрестом та Польською Червонохрестною установою велися у Варшаві, де від грудня 1919 р. перебували не лише галицька делегація, правдоподібно на чолі з д-ром М. Панчишином та панею Оленою Косевич та від УЧХреста УНР. Докладно невідомо, хто міг репрезентувати соборний уряд УНР. Треба припускати, що таким репрезентантом міг бути основоположник УЧХ д-р Евмен Лукасевич, який після передачі посольського посту новому послові, баронові Василькові, переїхав до Варшави і тут продовжав свою працю біля урядової місії УНР. Треба здогадуватися, що його працею могла бути головно санітарна проблема, коли взяти до уваги конкретні переговори Уряду УНР (С. Петлюри) з головою польського уряду Й. Пілсудським про взаємну військову співпрацю у війні проти Совітської Росії. Згодом д-р Евмен Лукасевич став видавцем щоденника "Українська Трибуна".

__________________________
*      Прикордонними контрольними станціями були по українському боці Жанженкове, Дебальцево, Родакове, Луганське. По донській стороні контроля папшортова та санітарна була на станціях: Харцизьк, Чернухіно, Сборная та Ольховая.

**    На лінії р. Буга.
***  Коли Галичину остаточно окупували польські війська.

 ¹  Федак-Шепарович О., — Українсько-Польська Умова з 1 лютня 1919 р., Вісті Комбатанта, ч. 2 (6), Ню Йорк, 1962, ст. 21-23.
 ² Закуплено Урядом ЗУНР весною 1919 р.

В ЧУЖОМУ ОДНОСТРОЮ ЗА УКРАЇНУ

Мґр. Рибак  (УСС)

                                                      (До історії-спогадів І УД УНА Р. Лазурка)

                                  "Хочеш мати мир у своїх хатах, держи меч в руках"  (Святослав)
                               
                                   "На неволю і на гнет, лиш шаблюка і мушкет".  (Запорожці)

                                  "Тверда правда, збройна слава, дасть Вкраїні людські права". (Мазепа)

                                   "Гей до чину! Гей до зброї — до державности, до волі!" (Петлюра)

                                   "Хлопці Алярм! Гей вставайте! На кровавий тан! Визволяти Україну — з московських кайдан!" (Усусуси)

                                   "Чуєш нашу годину? Гнати займанців пора! Або поляжем, або спасем Україну! Лиш така слава правдива й тверда! Такий клич ОУН і УПА!"

                                    "Україна загарна і забагата-принадна. То ж, щоби позбутися раз на завжди зависних і напасних сусідів-ворогів, треба їх бити, бити і ще раз бити, щоби вони боялися ступити на нашу землю".

                                       Таке мотто і такий погляд автора книжки, історії-спогадів про І УД УНА ст. дес. Романа Лазурка, учасника ІІ-ої світ. війни і боїв І УД на протимосковському фронті, а потім пережиття в американському полоні і враження з пережитої "волі".

                                        Автор книжки "На шляхах Европи" дав дуже скромну назву книжці, бо це не є мандрування пластуна чи туриста по Европі, а історія-спогади, написана, наче повість з описом драматичних, а навіть макабричних сцен і подій, які автор і ст. десятник Укр. Дивізії переживає на фронті.

                                       Книжку зредагував і оформив ред. Л. Рихтицький, а вступне слово написав пор. І УД Филип Трач. Він пише: "...читаючи історію тих спогадів, вірних, реальних, а не вифантазованих, ані не прикрашених нічим, в уяві читача виростає не штучний тип "легендарного" лицаря, гурра-вояка, а образ вояка-громадянина, що хоч в чужому однострою, але з українським серцем пішов добровільно на війну, щоби в лавах 1-ої Української Дивізії змагатися за права нашої нації зажити в народів вільному колі, щоби нащадки не закинули нам, що ми не боролись з ворогом". Хочби з пеклом, але збройно до загину, звільнимо з кайдан наш нарід - нашу Україну!

                                       Така сама думка "лиш борися — не мирися" тягнеться в автора Р. Л. через цілу книжку і то з щирою любов'ю і жертвенністю до України, незважаючи на пекольні переживання і терпіння в амер. неволі. Тож наша молодь повинна читати книжку, видану Братством І УД УНА в Чікаґо "Шляхами Европи", бо в ній є частина історії України.

                                     Р. Лазурко підкреслює, що німці нашу Дивізію потребували, бо на фронтах відчувалася велика недостача вояка, і вкінці німецький режим зрозумів, що до українців треба застосувати більш приязну політику, поведінку... а все таки самих вояків у Дивізії, як старшин, так і підстаршин навіть дуже не любили, у вишколі шиканували, а на фронті кинули Дивізію ще добре невишколену і невідповідно зброєну в так зв. "котел", тобто у безвихідне пекло і можливо з думкою, щоби там Дивізія пропала...

                                     Аналогічну історію пережили в І-шій світ. війні Українські Січові Стрільці. Австрійське командування не погодилося (на пропозицію українців) навіть на бригаду, а тільки на один полк. Не дали ані одностроїв, ані нового озброєння і без відповідного вишколу післали до бою, або посилали відділами на диверсію в тилах російської армії, а потім на горі Маківці думали Леґіон викінчити. Напричуд сталося інакше, бо УСС не тільки все видержали, але збільшили свій стан і загартувалися.  

                                   Читач довідається, як дивізійники терпіли, коли одержували з краю вісті про переслідування німцями, чи польськими і московськими партизанами нашого населення, а вони не могли стати в обороні своїх.

                                   Книжку читається легко і з цікавістю, хоч в ній є страшні події, але вони переплітані гумором, жартами й анекдотами так, що відпружують читача, який цікавий, — а що далі? А вже певно буде вражений описом вояцького патріотизму і любов'ю до України і готовістю до жертвенности.

                                    Противники Дивізії чужі і свої переконаються, що ця Дивізія мусіла постати, бо така була тоді політична ситуація на українських землях.

                                   Тож кривду зробив І. Багряний і йому подібні, що сміялися з жертвенних вояків, що вони мовляв: "З червоненькою калинонькою на устоньках йшли на війноньку і вбивали своїх братів - радянських бійців..."

                                   Книжку треба перекласти на німецьку мову, щоби німці пригадали собі свій хронічний "дранґ нах остен" і вже більш його не повторювали...

                                   Книжка повинна вийти англійською мовою для англійців і американців, може застидаються і опритомніють, яку вони політику супроти українців, своїх приятелів, стосують і як поводилися вони з українцями полоненими і воєнними втікачами, яких загнали в табори... А як вони "поставили на ноги" і врятували від ліквідації свого і світового ворога, московську імперію.

                                 Як кол. старий вояк УСС, УГА і УНР армій і учасник обох світ, воєн — поручаю цю книжку і старшим і молодшим, бо з неї можна багато навчитися, головно любови до України, потреби і розуміння військової справи.               

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

    (З Архіву "Вісті Комбатанта")

                                 Передруковуючи   архівні   матеріяли,   зберігаємо в них оригінальну мову і правопис.

ДОКУМЕНТ Ч.13

                                                                         28 КВІТНЯ 1943 Р.
                    ПРОГОЛОШЕННЯ АКТУ ТВОРЕННЯ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА" У ЛЬВОВІ

                                У залі засідань колишнього Намісництва зібралися представники уряду, нац.-соц. партії, війська, представники УЦК, голови УОК, комбатанти Української Галицької Армії, представники преси. Між почесними гістьми Губернатора — ген. В. Курманович, колишній шеф ген. штабу УГА.    

                                Год. 9.25. Під звуки фанфар входить Губернатор д-р ВЕХТЕР. Військова оркестра грає українські маршові пісні.

                                Шеф Уряду Губернатора, д-р Бауер, привітав представників уряду, партії й війська, а зокрема українських комбатантів. Провідника УЦК проф. В. Кубійовича й ген. В. Курмановича. Прочитав листа від колишнього команданта IІ корпусу УГА, ген. А. Кравса, який виправдує свою відсутність недугою та бажає успіхів у розпочатому ділі.

                                 Зчерги виголосив промову Губернатор д-р Вехтер, який сповістив приявних, що Фюрер Великонімеччини дав згоду на сфомування з українських добровольців "С. С. - Стрілецької Дивізії Галичина". Промову закінчив Губернатор прочитанням заклику до боєздатної української молоді Галичини, вступати в ряди тієї військової формації.

                                 Президент Уряду Генерального Губернатора, д-р Льозакер прочитав Маніфест Генерального Губернатора д-ра Франка до населення Галичини зі нагоди урочистого акту.

                                Промовами Провідника УЦК проф. В. Кубійовича та представника українських комбатантів інж. М. Хронов'ята закінчилася офіціальна частина державного акту в палаті Намісництва.

                                                             У СВЯТОЮРСЬКОМУ ХРАМІ                                         ;

                                   Год. 11.15. Губернатор і його почет прибули до храму св. Юра, що виповнився вщерть колишніми комбатантами УГА з усієї Галичини. Читану Службу Божу відправив Високопреосщений Кир Йосиф у сослуженні крилошан: о. Р. Лободича й о. д-ра Г. Костельника. Проповідь виголосив о. д-р В. Лаба, колишній польовий духовний УГА.

                                                                      ВІЙСЬКОВА УПРАВА

                                  Після спільного прийняття в залях Касина на вул. Парковій ч. 8, Губернатор прийняв о год. 16.15 уконституовану Військову Управу й її уповноважених. Д-р Бауер з'ясував завдання Військової Управи і уповноважених затвердив Губернатор на внесок УЦК.

                                   До Військової Управи належать: полк. Альфред Бізанц, о. д-р Василь Лаба, дир. Осип Навроцький, інж. Андрій Палій, д-р Любомир Макарушка, Євген Пиндус, мец. Іван Рудницький, мґр. Михайло Кушнір, ред. Степан Волинець, інж. Юрій Крохмалюк, д-р Володимир Білозор, інж. Михайло Хронов'ят та проф. Зенон Зелений.

                                                                           УРИВКИ З ПРОМОВ

                                    Губернатор д-р Вехтер:

                                     "...ця Галичина майже два роки переживала большевизм, пізнала большевизм, не тільки з паперових описів і теоретичних описів, але пізнала у повній дійсності, у безпосередній почві і впливі на щоденне життя. Вона пізнала його в його пустій зрівняльності, в його виключенні всього індивідуального життя, в його сірому недовір'ї всіх проти всіх, в його знищенні всього доброго і гарного та в його підношенні всього низького і поганого. Вона пізнала його теж в його брутальних діях підчас масових мордів та заслань, безчисленних тисяч.

                                     ...Те населення Галичини, що належить тому до тих нечисленних областей Середньої Европи, які пізнали совєтську владу безпосередньо зайняло своє правильне місце. Воно унаслідок безпосереднього пізнання поставилося ясніше та міцніше, як хтонебудь інший, на ґрунт Европи та борониться усією силою проти повороту совєтських світощасливителів.

                                     Тому зрозуміло, що раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення підношено бажання, як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмові та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі за забезпеку батьківщини, за забезпеку і майбутнє Европи...

                              Проф. В. Кубійович:

                                     "...Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одно з найщиріших бажань українського народу — зі зброєю в руках взяти участь в боротьбі з большевизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 р., було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духову руїну, але також національну смерть. Доля призначила нашому народові першому розправитися з большевизмом. 25 літ тривала ця розправа, спершу як збройна боротьба, а опісля як уперте непомітне змаганні в усіх ділянках людського існування...

                            Інж. М. Хронов"ят

                                   "...У 1918 р., коли для інших війна вже скінчилася, ми сформували за короткий час стотисячну Українську Галицьку Армію, а потім воювали два роки переважно проти московського большевизму.

                                    Ми вже тоді, 25 літ тому, майже зовсім не маючи воєнного матеріалу, вели війну з найбільшим ворогом Европи, але від тодішньої Европи не зазнали ми ні допомоги, ні зрозуміння.

                                   Якщо ми були в тій війні переможені, то переміг нас не ворог у бою, а тиф, від якого, в наслідок недостачі медичних та санітарних засобів, згинуло а Галицькій Українській Армії 40,000 чоловіка.

                                     Коли ж тепер нам запропоновано приймати участь в цій боротьбі, побіч інших народів, зі зброєю в руках, ми, українські комбатанти, відповідаємо сьогодні те саме, що у 1914, 1918 і 1941 рр.

                                        "Ми — учасники української визвольної війни, готові до бою".

                                        Готова до бою і та українська молодь, що вихована в нашому дусі..."


("Наші Дні" — Львів, ч. 5, травень 1943)

КОМАНДНИЙ СКЛАД VI-ої СІЧОВОЇ СТРІЛЕЦЬКОЇ ДИВІЗІЇ 1920 Р.

Петро Самутин                                                                      
Генштабу, генерал-хорунжий

                                                      А. У фортеці Берестя Литовське, квітень 1920 р.

1.  Марко БЕЗРУЧКО (1883 — 1944) полковник генштабу, командир дивізії з Великого                       Токмака, Запоріжжя. Помер у Варшаві, Польща, 10 лютого 1944 р. Похований на цвинтарі Воля.
2.   Всеволод ЗМІЄНКО  (1884 — 1938)   полковник  генштабу,  начальник штабу дивізії, з Одеси. Помер 30 жовтня 1938 р. у Варшаві, Польща. Похований на цвинтарі Воля.
3.   НН. ЩЕРБАНІВ, сотник генштабу.
4.   Петро СЕРГА, поручник,  начальник 2 Відділу Штадиву  (офензива-дефензива). Помер. Дата невідома.
5.   НН.  ЩЕРБАНІВ, сотник генштабу, начальник 3 Відділу Штадиву, (оперативний).
6.   НН. СКАКУН, полковник, начальник 4 Відділу Штадиву (постачання), з Харківщини.
7.  Микола   ЯНЧЕВСЬКИЙ,   полковник,   начальник   5   Відділу   Штадиву (інспекторський), з Києва.
8.   Гриць  ГЛАДКИЙ,  сотник, начальник 6 Відділу Штадиву  (культосвітній), з Галичини. Згинув трагічно у Львові 1936 р.
9.   НН. ГРОМИКО, сотник, командант штабу дивізії, з Білорусі.
10.  Петро САМУТИН, хорунжий,  командир чоти штабової  сотні,  з  Полтавщини.
11.   Олекса КОСТЮЧЕНКО   (1892 —  1940),  поручник, газовий старшина дивізії, з Харкова. Розстріляний москалями в Харкові 1940 р.
12.   Михайло ВЕРГУН, сотник, помічник начальника постачання дивізії, з Харківщини. Обікравши касу дивізії втік до совєтів з табору Олександрів Куявський, Польща.
13.   Ілько КОТОВИЧ, поручник, зв'язковий старшина дивізії при дипломатичній місії у Варшаві. Живе в Аргентині. Родом з Полтавщини.
14.   Роман СУШКО, підполковник, командир бригади, з Галичини. Згинув з руки невідомого злочинця 14 січня 1944 р. у Львові.
15.   Володимир ЛОТОЦЬКИЙ, сотник, старший адьютант бригади, з Чернігівщини. Розстріляний москалями 21. 11. 1921 р. (Базар — 359).
16.   Віктор ОМЕЛЬЧЕНКО, хорунжий, молодший   адьютант  бригади, з Кубані.
17.   НН. ДОРОШЕНКО, сотник, рахівничий старшина бригади, з Полтавщини.
18.   НН. ЧМІЛЬ, підполковник, командир 46 стрілецького куреня,  з Чернігівщини.                        
19.   НН. ТРЕТЯКІВ, сотник, помічник командира 46 стрілецького куреня.
20.   Дмитро ЛШИЦЬКИИ  (нар. 1892),  сотник,  адьютант 46 стрілецького куреня.                                                                          
21.   НН. ГРИГОРЯК, сотник, командир 1-ої сотні.
22.   НН. БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ, поручник, командир 2-ої сотні,
24.   Андрій  БАРАБАНІВ,   хорунжий,   командир   2-ої  кулеметної  півсотні,
23.   НН. ПУДЛО, поручник, командир 1-ої кулементної півсотні, з Полтавщини. Помер у Польщі. Місцевість і дата невідомі.
25.   НН. БУДНИЙ, підполковник, начальник господарчої частини.
26.   НН. ТАРНАВСЬКИЙ, д-р мед., курінний лікар, з Галичини.
27.   НН. СНІГОВСЬКИЙ, сотник, командир 47 стрілецького куреня.
28.   НН. ЯНІШЕВСЬКИЙ, поручник, адьютант куреня.
29.   НН. КОНСТАНТИНІВ, сотник, командир 1-ої сотні, з Волині.
30.   НН. СОРОЧАН, поручник, командир 2-ої сотні.
31.   Леонід ГОЛОВКО, сотник,  командир 1-ої кулеметної півсотні,  з Київщини.
32.   НН. ЛИТВИНЧУК, хорунжий, командир 2-ої кулеметної півсотні.

                                                          II. (17-та)  Стрілецька Бригада

33.   Олекса ВОРОНІВ,   підполковник,   командир  бригади,   з  Харківщини. Помер у Польщі, місцевість і дата незнані.
34.   Микола  РОСІНЕВИЧ,   сотник,  старший  адьютант  бригади,   з  Чернігівщини. Замучений москалями у Празі в 1945 р.
35.   НН.  СТРОНЦЩЬКИИ,   сотник,   молодший  адьютант   бригади,   з  Галичини.
36.   Іван ПАНЧЕНКО, хорунжий, рахівничий старшина бригади, з Харківщини. Помер у квітні 1973 р. в ЗСА; похований у Бавнд Брук, Н. Дж.
37.   Віктор МАЛЕЦЬ  (1896-1969),  сотник,  командир 48 стрілецького куреня, з Харківщини. Помер в Англії 19 липня  1969 р., похований на цвинтарі Ганесборі, Лондон.
38.   НН.   ГАУПТ,  барон,   поручник,   адьютант  48   стрілецького   куреня,   з Австрії.
39.   Олександер ОСЬМАК, сотник, рахівничий старшина куреня, з Полтавщини. Помер у Польщі, місцевість і дата невідомі.
40.   НН. ЯКИМАХА,  сотник, командир 1-ої сотні.
41.   Гриць ОСЬМАК, сотник, командир 2-ої сотні, з Полтавщини.
42.   НН.  ГЕОРГІЄВ,  сотник,  командир  1-ої кулеметної півсотні,  з Чернігівщини.
43.   НН. ЄФИМІВ, хорунжий, командир 2-ої кулеметної півсотні, з Волині.
44.   Борис ВЕРГЕЛЕС, сотник, командир 49 стрілецького куреня,  з Харківщини. Помер у Польщі, дата і місцевість невідомі.
45.   Кость РЕУТІВ (1896 -1968), поручник, адьютант куреня, з Харківщини. Помер 3 квітня 1968 р. в Гартфорді, ЗСА.

46.   НН.   РЕМБАЛОВИЧ,   сотник,   командир   1-ої   сотні,   з   Чернігівщини. Згинув у бою під Бродами в 1944 р. як старшина дивізії "Галичина".

47.   НН. СТУКАЛО, сотник, рахівничий старшина, з Волині.

48.   Іван СИДОРЕНКО, сотник, командир 2-ої сотні, з Київщини.

49.   НН. ВЕРНИГОРА, сотник, командир 1-ої кулеметної півсотні, з Чернігівщини.

50.   НН. ЛУТЦ, поручник, командир 2-ої кулеметної півсотні.

                                                         6-тий ГАРМАТНИЙ ПОЛК

51.   НН. НАСОНОВ, полковник, командир полку, з Московщини.

52.   Яків ДЗЮБЕНКО, сотник, помічник командира полку, з Полтавщини.

53.   НН. КАЩЕНКО, поручник, адьютант полку.

54.   Віктор ФІЛІНОВИЧ, сотник, командир 1-ої батареї, з Київщини.

55.   НН. МОРОЗІВ, сотник, командир 2-ої батареї.

56.   НН. КУНАХОВИЧ, хорунжий, начальник постачання.         

57.   НН. ГАВРИЛЬЦІВ, д-р., полковий лікар.

                                                           6-тий  ТЕХНІЧНИЙ КУРІНЬ

58.   Інж. Володимир БОКІТЬКО, сотник, командир куреня, з Полтавщини. Помер у Каліші, Польща, дата невідома.

59.   Василь КУЧЕРЕНКО, хорунжий, адьютант куреня, з Київщини.

60.   НН. СЕВАСТЬЯНІВ, поручник, командир 1-ої саперної сотні, з Харківщини. Помер у Франції, дата невідома.

61.   Федір ДИМАР, сотник, командир 2-ої саперної сотні. Тепер священик, живе в ЗСА.

62.   Арнольд АРНДТ, сотник, командир залізничної сотні, з Москви. Помер у Польщі, Яблонна, дата невідома.

63.   НН. МЕХЕДА, поручник, командир польового парку, з Чернігівщини (Носівка).

64.   Микола БИТИНСЬКИЙ, поручник, курінний старшина для доручень, з Літина, Поділля; помер у Торонті, Канада, в березні 1973 р.

                                                               6-тий  КІННИЙ  КУРІНЬ

65.   НН. ЯНЧЕВСЬКИЙ, підполковник, командир куреня.

66.   НН. КУРДУБАН, поручник, адьютант куреня.

67.   НН. ВАСИЛІВ, поручник, командир 1-ої сотні.

68.   Володимир ГЕРАСИМЕНКО, сотник, командир 2-ої сотні, з Катеринославщини.

69.   НН. КАМЕНСЬКИЙ, сотник, командир кулеметної півсотні.

                                                                        РЕЗЕРВА СТАРШИН

70.   НН. РОМАНІВСЬКИЙ, підполковник, начальник резерви старшин.

71.   НН. ЛЯШ-ГУСАРІВ, сотник, помічник начальника резерви старшин, з Москви (з роду українець).

72.   НН. АБАЗА, полковник, голова верифікаційної комісії, з Полтавщини.

73.   НН. ФЕДИНЮК-БІЛИНСЬКИЙ, генерал-хорунжий, командир 6-ої запасової бригади.

                      Бракує списків молодших старшин командного складу, резерви старшин і запасної бригади.

                      В часі перебування дивізії в Ланцуті і фортеці Берестя Литовське, були підвищені в наступні ранґи з підполковників у полковники: Марко Безручко, командир дивізії та Всеволод Змієнко, начальник штабу, обидва старшини генералнього штабу. З сотників у підполковники два командири бригад: Роман Сушко і Олекса Воронів.

                                                             КОМАНДНИЙ СКЛАД ДИВІЗІЇ

                              Б. Під час останнього наступу під селом Попівцями на Поділлі

(10 і 11 листопада 1920 року, рівно за десять днів перед переходом річки Збруча і складення зброї полякам та інтернування).

1.   Марко БЕЗРУЧКО, генштабу генерал-хорунжий, командир дивізії.

2.   НН. БУДНИЙ, підполковник, помічник командира дивізії.

3.   Всеволод ЗМІЄНКО, генштабу полковник, начальник штабу дивізії.

4.   НН. ШОБЕР (німець), генштабу сотник, начальник організаційного відділу.

5.   Василь СОЛОВЧУК, хорунжий, начальник розвідчого відділу, з Галичини. Помер в Ляйпціґу, Німеччина, дата невідома.

6.   НН. КУШНІРИК, хорунжий, начальник  контррозвідчого відділу,  з Галичини.

7.   Андрій ДОМАРАЦЬКИЙ, поручник, начальник оперативного відділу, з Галичини. Помер у Польщі, місцевість і дата невідомі.

8.   Олекса КОСТЮЧЕНКО, поручник, начальник інспекторського відділу, з Харкова.

9.   Сергій ГУДВІЛ, хорунжий, помічник начальника інспекторського відділу, з Києва. Перебував у Франції, опісля виїхав до УРСР, дата невідома.

10.   Гриць ГЛАДКИЙ, сотник, начальник культурно-освітнього відділу, з Галичини.

11.   Іван ЛИПОВЕЦЬКИЙ, хорунжий, старшина культ.-освітнього відділу. Живе в Канаді (Торонто).

12.   НН. МАТУХНО, хорунжий, начальник зв'язку при штабі дивізії.

13.   Микола РОСІНЕВИЧ, сотник, газовий старшина дивізії, з Чернігівщини.

15.   Петро  САМУТИН, хорунжий,  командир штабової сотні  і  1-ої  чоти штабової сотні, з Полтавщини. Живе в ЗСА.

16.   Сергій ГОРЯЧКО,  поручник,  командир 2-ої чоти штабової сотні,  з Херсонщини. Помер в Австралії 1967 р.

17.   Михайло ТУРОК, хорунжий, командир 3-ої чоти штабової сотні, з Галичини.  Учасник 2-го Зимового походу, розстріляний москалями в Києві 1921 р.

18.   НН. ГЕТЬМАНЕЦЬ, хорунжий, командир кулеметної чоти штабової сотні, з Галичини.

19.   НН.ГАЙДАЙ-СОКИРА, хорунжий, молодший старшина штабової сотні, з Чернігівщини.                                                                        
20.   Тадей НЕТРЕБА, сотник,  командир кінної півсотні штадиву, з Кубані. В пізнішому архимандрит. Помер у Франції, дата невідома.
21.  НН. ПАШКІВСЬКИЙ, сотник, начальник обозу: штадиву.
22.   Антін МАКСИМ, сотник, харчовий старшина штадиву. З Галичини (Ярослав).                                      
23.   Михайло НОВИЦЬКИЙ, адміністративний хорунжий, рахівничий старшина штадиву. Виїхав до УРСР в 1922 р.
24.   Семен ШКРЯБІЙ, хорунжий, адміністративний помічник рахівничого старшини штадиву. Жив у Люксембурзі.
25.   Богдан  ГНАТЕВИЧ,  поручник,   старшина  до спеціяльних  доручень при штабі дивізії, з Галичини. Помер в Чехії, дата невідома.
26.   Тиміш СИНЕЛЬНИК, поручник,  старшина до спеціяльних доручень при штабі дивізії.                                        
27.   Василь БЕЛЕЙ, поручник, старшина для спеціяльних доручень при штабі дивізії, з Галичини. В пізнішому священик. Помер, дата невідома.    
28.   Петро САГАЙДАЧНИЙ, хорунжий, старшина до спеціяльних доручень при штабі дивізії, з Галичини. Живе в ЗСА.
29.   НН. КОССАК, хорунжий, старшина контррозвідки, з Буковини.
30.   Володимир ПИЛИПЕЦЬ, хорунжий, зв'язковий старшина, пілот при польській дивізії кінноти, з Галичини. В пізнішому священик, помер 6 березня 1968 р. Похований у Бавнд Брук, Н. Дж.
31.   Олександер ПУЛЮЙ, хорунжий, зв'язковий старшина до польських  частин, з Відня. Живе у Баварії, Зах. Німеччина.
32.   Степан ШАБАЛІН, адміністр. хорунжий, диригент дивізійного хору, з Москви. Помер у ЗСА, дата невідома.
33.   НН. БОВА, поручник, диригент струнної оркестри, дивізії.
34.   НН. МОРОЗОВСЬКИЙ, д-р мед., дивізійний лікар.
35.   НН. ЯНІШЕВСЬКИЙ, полковник, правник, голова дивізійного суду.
36.   НН. ЯНСОН, поручник, правник, прокурор дивізії, з Естонії.
37.   Михайло ВЕРГУН, підполковник, начальник постачання дивізії,
38.   Іван ПАНЧЕНКО, хорунжий, начальник канцелярії постачання дивізії, з Харківщини.
39.  Лука ВАКУЛОВИЧ, адміністр. хорунжий, діловод постачання дивізії, з Волині. Згинув трагічно в Острозі на Волині.
40. Данило ВОЛОШИН, адміністр. хорунжий, одяговий референт начальника постачання дивізії, з Полтавщини. Вивезений совєтами з табору Каліш, Польща, 1945 р.    
41.   Петро ВАСИЛІВ, хорунжий старшина при начальнику постачання дивізії, одяговий референт. Помер у Франції 14 травня 1969 р.
42.   НН. ЛУГОВИЙ, хорунжий,  харчовий референт при начальнику постачання, з Харківщини. Виїхав до УРСР в 1922 р.
43.   Алібей БАЛАТУКІВ, хорунжий, референт зброї, татарин з Криму.
44.  НН.  ШЕЛУХА-ЗОЗУЛЯ, хорунжий, референт зброї, з Київщини.
45.   Леонід БОБИРІВ, хорунжий, завідувач кравецькою майстернею. Помер в Дітройті, ЗСА.              
46.   Фелікс СВІРЧЕВСЬКИЙ, хорунжий, завідувач шевською майстернею, з Поділля. Виїхав до УРСР в 1922 р.
47.   Сергій  ЛАПЧЕНКО-СЛАВОВИЧ, поручник, старшина в диспозиції начальника постачання. Помер в Каліші, Польща.         :
48.    НН. БІЛІНІЧЕНКО, адміністр. хорунжий, старшина в диспозиції начальника постачання, з Полтавщини. Виїхав до УРСР в 1922 р.
49.   Гаврило  ГАЛУШКА,  адміністр.  поручник,  в диспозиції начальника постачання. Помер у Франції, дата невідома.
50.   Тодось КОВАЛЕНКО, адміністр. хорунжий, діловод рахівничого старшини при штабі дивізії, з Поділля.        
51.   НН. БАСКЕВИЧ, адміністр. хорунжий, в диспозиції рахівничого старшини при штабі дивізії.
52.   Микола КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ, адміністр, хорунжий,  дивізійний артист маляр. Живе в.Аргентині.
53.   НН. ГНІДЬ, хорунжий, помічник харчового старшини при штабі дивізії.                                      
54.   НН. ДІДКО-КОЛОМАЦЬКИЙ, хорунжий, начальник розвідки при комендатурі в Києві.
55.   НН. ОРЕЛ-ОРЛЕНКО, хорунжий, помічник начальника розвідки при комендатурі в Києві., Виїхав, до Франції в 1924 році і там перейшов на службу совєтів. Аґент розвідки совєтів.
58.    Василь КРАВЧУК, адміністр. сотник, начальник польової пошти дивізії.                                                        
57.   НН.. МАРЧЕНКО, адміністр. хорунжий; помічник начальника полкової пошти дивізії.                                        
58.   НН. ГНАТЧЕНКО, сотник, в диспозиції начальника штабу дивізії.
59.   НН. ЗУБКО-МАКІЄВСЬКИЙ, сотник, в диспозиції начальника штабу дивізії, з Київщини.
60.   Іван РОГУЛЬСЬКИЙ, полковник, в місяці травні 1920 року перебував в диспозиції командира дивізії, з Галичини.
61.   Іван АНДРУХ, підполковник, в місяці травні 1920 року перебував в диспозиції командира дивізії, з Галичини:              
62.   Осип ДУМИН, сотник, в травні місяці. 1920 року перебував в диспозиції командира дивізії, з Галичини. З 1945 року доля його невідома.

                                              КОМАНДНИЙ СКЛАД 16-ої Стрілецької Бригади

63.   Роман СУШКО, полковник, командир бригади, з Галичини.
64.   Володимир ЛОТОЦЬКИЙ, сотник, старший адьютант бригади, з Чернігівщини.
65.   Степан РЕДЬКА, сотник, молодший адьютант бригади.
66.   НН. ДОРОШЕНКО, сотник, господар бригади.

67.   НН. КУРКЧІ, хорунжий, начальник зв'язку бригади, з Полтавщини.
68.   Іван ДЗЯЧКІВСЬКИЙ,  поручник,  скарбник  бригади. Розстріляний москалями 21. XI.  1921.  "Базар-359".
69.   НН. ЛІНИЦЬКИЙ, начальник обозу.
70.   НН. ТАРНАВСЬКИЙ, д-р мед., поручник, бригадний лікар, з Галичини.
71.   НН. ГРИГОРЯК, сотник, командир 46 стр. куреня.
72.   НН. СТЕФАНИШИН, сотник, командир (2) 46 стр. куреня, з Галичини. Згинув у бою під ст. Коростень. ІІ-ий Зимовий похід, 1921 рік.
73.   НН. ВАСИЛІВ, сотник, адьютант 46 стр. куреня.
74.   НН. КОЗАК, сотник, командир 1-ої сотні.
75.   НН. БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ, поручник, командир 2-ої сотні.
76.   НН. ДАНИЛЕНКО, поручник, командир 3-ої сотні.
77.   НН. ПУДЛО, хорунжий, командир кулеметної сотні.
78.   НН. ПАК, підхорунжий, в. о. курінного лікаря.
79.   Христина СУШКО, санітарний поручник, лікарський помічник, з Таврії. В 1967 році померла в ЗСА.
80.   Леонід ГОЛОВКО, сотник, командир 47 стр. куреня.
81.   Федір ЯНІШЕВСЬКИЙ, поручник,  адьютант куреня.  Розстріляний москалями 21. XI. 1921. "Базар-359".
82.   НН. РУСЕНКО, поручник, командир 1-ої сотні.
83.   НН. МАСЛЯНКА, поручник, командир 2-ої сотні.
84.   НН. СЕМЕНЮК, поручник, командир 3-ої сотні.
85.   НН. КУПРАНЕЦЬ, поручник, командир кулеметної сотні.
86.   НН. КЛОКУН, поручник, командир кулеметної сотні (2). В липні 1920 року убитий в бою під селом Перга на Поліссі, на річці Уборть, похований в селі Журжевичі.
87.   Остап ВАХНЯНИН (1890 -1940), хорунжий, курінний лікар, з Галичини. Помер на Закарпатті.

                                                       Старшини 16-ої стр. Бригади

                                               Службовий приділ докладно невідомий.

88.   Андрій БАРАБАНІВ, хорунжий, з Полтавщини.
89.   Іван ДАРАГАН, хорунжий, з Полтавщини. Розстріляний москалями 21. XI. 1921 р. "Базар-359".
90.   Теодор МИКУЛЯК, хорунжий, з Галичини.

                                               КОМАНДНИЙ СКЛАД 17-ої Стрілецької Бригади

91.   Олекса ВОРОНІВ, полковник, командир бригади, з Харківщини.
92.   Борис ВЕРГЕЛЕС, сотник, заступник командира бригади.
93.   НН. СТРОНЦЩЬКИЙ, сотник, старший адьютант.
94.   Кость РЕУТІВ, поручник, молодший адьютант.
95.   НН. ТОНКОШКУР, сотник, господар бригади, з Поділля.
96.   Михайло ШКУЛЬСЬКИЙ, поручник, зв'язку, з Київщини. Помер 19 жовтня 1969 р. у Ченстохові, Польща.
97.   НН. ЗІВАКО, хорунжий, помічник начальника зв'язку, з Поділля.
98.   НН. ВИСОЦЬКИЙ, адміністр. хорунжий, харчовий старшина.
99.   Антін ВЕРГЕЛЕС, хорунжий, начальник обозу, з Харківщини.
100.   Юрко БАРЧЕНКО, сотник, бригадний лікар. Помер у Харбині, Манджурія, дата невідома.
101.   Семен ГРЕБІНСЬКИЙ, хорунжий, завідувач старшинським зібранням, з Київщини. Розстріляний німцями у Львові під час 2-ої світової війни, дата невідома.
102.   НН. ВЕРНИГОРА, сотник, командир 49-го стр. куреня.
103.   НН. ГАУПТ, барон, поручник, адьютант куреня, з Австрії.
104.   НН. ДЯЧЕНКО, поручник, адьютант куреня.
105.   НН. МАКАРУК, хорунжий, командир 1-ої сотні.
106.   НН. СЕЛЯНИК, хорунжий, командир 2-ої сотні.
107.   НН. ДВОРСЬКИЙ, хорунжий, командир 3-ої сотні.
108.   Федір САВЧУК, хорунжий, командир кулеметної сотні, з Харківщини. Народ. 1897 р. Помер 18 січня 1969 р. Похований, в С. Бавдн Брук, Н. Дж., ЗСА.
109.   НН. ГЕОРГІЄВ, сотник, командир 50-го стріл, куреня.
110.   НН. ЧОХА, хорунжий, адьютант куреня, з Чернігівщини.
111.   НН. КРИЖАНОВСЬКИЙ, хорунжий, командир 1-ої сотні.
112.   НН. ШДГАЄВСЬКИЙ, хорунжий, командир 2-ої сотні.
113.   НН. ЛОГВИН, хорунжий, командир 3-ої сотні.
114.   НН. ДІОНІСЬЄВ, ранґа невідома, курінний лікар.

                                                                Старшини 17-ої стрілецької Бригади

                                                              службовий приділ докладно  невідомий

116.   Леонід ГАМАЛЬ, сотник, з Кременчука, Полтавщина. Помер в Німеччині, табір Майнц-Кастель, дата невідома.
117.   Микола ПЛАТОНІВ, поручник, з Чернігівщини.
118.   НН. КОВАЛЬ-ШОСТОКРИЛ, поручник.
119.   Олекса КАРМАН (нар. 1894 р.), поручник, з Київщини.
120.   НН. МАЙКА, поручник.
121.   НН. ХОМЕНКО, хорунжий.
122.   Микола БУГРИМ, хорунжий. Жив у Німеччині.
123.   Борис СТАВИНСЬКИЙ, хорунжий, з Поділля. Помер у ЗСА. Похований в С. Бавнд Брук.
124.   Валерій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, хорунжий, з Києва.
125.   НН. ПАВЛЮК, хорунжий.
126.   Олекса МАРТІЯНІВ, хорунжий, з Вороніжчини. Помер у Польщі, дата невідома.
127.   НН. ОХОТЕНКО, хорунжий.                                          
128.   НН. ОРЖЕХІВСЬКИЙ, хорунжий.
129.   Кіндрат ЗАБОЛОТНИЙ, (ранґа ?)
130.   Митрофан ГРОХ, хорунжий. Розстріляний москалями 21. XI. 1921 р. "Базар-359".

131.   Віктор РЖЕВУЦЬКИЙ, хорунжий.

132.   НН. КОСТЕЦЬКИЙ, сотник.

                                              КОМАНДНИЙ СКЛАД 6-ої ГАРМАТНОЇ БРИГАДИ

133.   НН. НАСОНІВ, полковник бригади.

134.   НН. ОЛЕКСІЇВ, підполковник, помічник командира бригади, з Київщини. Розстріляний москалями в 1922 р., учасник ІІ-го Зимового походу. Організатор Вільного Козацтва на Київщині.

135.   Евген ЧЕРНЯВСЬКИЙ, нар. 1894 р., хорунжий, адьютант бригади, з Київщини.

136.   Володимир   СОЛОМОНІВСЬКИЙ, начальник   зв'язку. Розстріляний москалями 21. XI. 1921 р. "Базар-359".

137.   НН. ТЮРИН, підполковник, ветеринарний лікар, з Чернігівщини.

138.   Віктор ФІЛШОВИЧ, сотник, командир 16-го гарматного куреня.

139.   Віталій ДРОБЯЗКО, хорунжий, адьютант куреня, з Києва. Помер у Вільні, Литва, дата невідома.

140.   НН. МАСТИЦЬКИЙ, поручник, господар куреня.

141.   НН. ПАНШИН, поручник, командир 1-ої батерії.

142.   НН. ОРІХІВ, сотник, командир 2-ої батареї, з Харківщини.

143.   Сава БІЛОДУБ, поручник, командир 3-ої батареї, з Київщини. Помер у Польщі, дата невідома.

144.   Микола СІПКО, сотник, командир 17-го гарматного куреня, з Чернігівщини. Помер 6-го вересня 1963 р. у Венезуелі.

145.   НН. СТЕФАНІВ, сотник, господар куреня.

146.   Юрій ДЗЮБЕНКО, сотник, господар куреня.

147.   Вячеслав ЧЕРНИШЕНКО, поручник, командир 1-ої батареї, з Поділля.

148.   НН. МОРОЗІВ, сотник, командир 2-ої батареї.

149.   Олекса ЖЛУДКІН, поручник,  командир 3-ої батареї, з Києва.

150.   НН. МІТРАШЕВСЬКИЙ, поручник, командир парку бригади.

                                                      Старшини 6-ої гарматної бригади

                                                   службовий приділ докладно невідомий. 

         

151.   Олександер САВЧЕНКО,   сотник, з Харківщини. Помер у Торонті, Канада.

152.   НН. ДАХНІВСЬКИЙ, сотник. Жив на Закарпатті. 

153.   НН. ТОЦЬКИЙ, сотник.

154.   НН. МІШУРА, поручник. .

155.   НН. СТОРОЖЕНКО, поручник, з Полтавщини. Згинув трагічно 22. XI. 1920 року над річкою Збруч коло села Ожегівці.

156.   Гриць ЛЮБАРІВСЬКИЙ, поручник, з Галичини. Помер у ЗСА, Боффало, Н. Й.  

157.   Гриць РОГОЗНИЙ, поручник, з Катернославщини. Помер в Люксембурзі (дата невідома)
158.   НН. БОВА. хорунжий.
159.   Спиридон КРАВЧЕНКО, хорунжий, з Київщини. Живе, Торонто. Канада.
160.   Микола ФІЛІПОВИЧ, хорунжий, з Київщини.
161.   Володимир ЗАЗИМКО, адміністр. хорунжий  (1885), з Чернігівщини.
162.   Іван  ШАБЕЛЬСЬКИЙ, адміністр. хорунжий, з Одеси. Живе, ЗСА.

                                                  Командний склад 6-го Технічного Куреня:

163.    Володимир БОКІТЬКО, сотник, інженер, командир куреня.
164.    Н.Н. КОВТУНІВ, хорунжий, адьютант куреня.                    
165.    Федір ДИМАР, сотник, помічник командира куреня.          
166.    Микола БИТИНСЬКИЙ. поручник,  командир саперної сотні.
167.    Арноьд АРНДТ. сотник,  командир технічної сотні.
168.    Василь КУЧЕРЕНКО. хорунжий, господар куреня. з Київщини.

      Старшини 6-го Технічного Куреня, котрих службовий приділ не є докладно знаний:

169.    Н.Н. СЕВАСТЯНІВ, поручник,                        :
170.    Н.Н. МЕХОДА, поручник.
171.    Михайло РОМАНЧЕНКО, з Чернігівщини. Помер в Авґсбурзі, Німеччина, (дата невідома).                                                  
172.    Микола  ГОНЧАРІВ,  хорунжий, з Полтавщини. Згинув трагічно у м. Зеґже, Польща, в році 1929, літом, як контрактовий старшина польського війська.
173.    Микола ОГАРІВ, хорунжий, з Полтавщини. Помер у  Німеччині (дата  невідома).
174.    Борис БОКІТЬКО, хорунжий,  з  Полтавщини.
175.    Володимир ЛАЗАРЧИК,  хорунжий,  з Харківщини. Помер у Німеччині  (дата невідома).
176.    Олекса АНТИПІВ, хорунжий, з Харківщини. Помер в 1970 р. Дітройт, ЗСА.
177.    Сергій КОССАР, хорунжий, з Херсонщини. Помер на Волині 1930 р.
178.    Володимир ГОРОНОВИЧ,  хорунжий,  з Полтавщини. Живе,  ЗСА
179.    Андрій СУЗИМА, хорунжий,  з Полтавщини.
180.    Н.Н. КУЗЬМИН,  хорунжий.
181.    Юрко КОНИКІВ, хорунжий, з Волині. Помер у Франції (дата   невідома).                        
182.    Андрій ГОЛОВКО,  хорунжий,  з Київщини.
183.    Кость ЛІНЕВИЧ, хорунжий,  з Київщини. Помер 25  березня  1964  р. У ЗСА.
184.    Олександер  МИХАЛЬЧЕНКО, з Чернігівщини.  

        Командний склад 6-го Кінного Куреня імени кошового отамана Костя Гордієнка:

185.    Володимир ГЕРАСИМЕНКО, поручник,  командир куреня, з Катеринославщини.  Живе, ЗСА.
186.    Н.Н. ЛЕГЕНЗЕВИЧ, сотник, адьютант куреня.
187.    Павло ГОРЯЧИЙ, поручник,  командир 1-ої сотні, з Київщини. Розстріляний німцями,  2-а  світова війна  (дата  невідома).
188.    Н.Н.  ПІВТОРАЦЬКИЙ,  хорунжий,  командир  2-ої  сотні.
189.    Гаврило  ГОРДІЄНКО,   хорунжий,   командир   кулеметної   півсотні,   з Запоріжжя.
190.    Н.Н. КОХНО-КУТІВ, підполковник, господар куреня. Помер у Польщі, табір Каліш (дата невідома).

                Старшини 6-го Кінного Куреня, службовий приділ котрих докладно невідомий:                            
191.    Н.Н. КАМЕНСЬКИЙ,  сотник.
192.    Н.Н. ВІЛЬЧЕВСЬКИЙ,  сотник, з Естонії. Згинув трагічно в Києві, травень 1920 р.
193.    Н.Н. ОБЯЗІВ,  поручник.                                          
194.    Н.Н. МОГОРТ,  хорунжий, з Київщини. Виїхав до УРСР.
195.    Н.Н. ЄЛЬЦІВ, хорунжий.
196.    Павло ЖУКІВСЬКИЙ, хорунжий, з Поділля. Помер у Польщі, табір Каліш (дата невідома).
197.    Н.Н. КОНКЕЛЬ,  хорунжий.
198.    Андрій  НЕГРЕБЕЦЬКИЙ,  однорічник,   з  Волині.  Живе,   ЗСА.
199.    Борис  ГЕРАСИМЕНКО,  однорічник,   з  Катернославщини.   Помер в Лос-Анджелес,   Каліфорнія,   в   березні   1966   р.
200.    Сергій   СЕРГЕТА,  однорічник.   Помер   в   Яворові,   Галичина   (дата невідома).
201.    Василь   СЕРДЮК,   однорічник,   був   у   складі   17-ої   Стр.   Бригади, з Чернігівщини.  Живе  в  Трентоні,  ЗСА.

                             СТАРШИНИ ДИВІЗІЇ  —   СЛУЖБОВИЙ  ПРИДІЛ  НЕВІДОМИЙ:

202.    Степан ГАЄВСЬКИЙ,  полковник,  з Київщини.  Розстріляний москалями 21.XI.1921 р. -'Базар — 359".
203.    Н.Н.   ГРИГОРАШ,   полковник.   Помер   трагічно   у   Франції   (дата невідома).
204.    Михайло  АНТОНЕНКО,  сотник.  Живе  у Франції.
205.    Іван  ГОНЧАРЕНКО, сотник.  Помер у Франції  (дата  невідома).
206.    Н.Н. ГУТОВСЬКИЙ, сотник. Помер у Франції  (дата невідома).
207.    Дмитро  ГЕРЧАНІВСЬКИЙ,  поручник,   учасник  ІІ-го  Зимового   походу   (адьютант   полковника  генштабу  Ю.   Отмарштайна),   з  Галичини. Живе у ЗСА.
208.    Н.Н. ГЕЛЛЕР, сотник.                                                        
209.    Яків НЕСТЕРЕНКО, поручник. Живе в Канаді.
210.    Петро  СКОПЕЦЬ,   поручник,   з  Київщини.   Виїхав  до   УРСР  восени 1922 р.
211.    Н.Н. НАГОРНИЙ, хорунжий.
212.    Н.Н. ЗАХВАЛИНСЬКИЙ, .хорунжий.  Помер  у  Франції.  
213.    Олександер  МИКОЛАЄНКО,  хорунжий,   з  Волині.          
214.    Евген ТОМАШІВСЬКИЙ, хорунжий,  з Полтавщини.    
215.    Микола СОКОЛ,  хорунжий. Помер  у  Канаді  1966 р.    
216.    Н.Н. БАБЕНКО,  хорунжий.                              
217.    Н.Н. ОНУФРІЄНКО,  хорунжий.    ,
218.    Петро ЯРМАК, поручник.

                                   В 1920 році відбулися такі підвищення: а) з полковників до ступня Генерала-хорунжого Генштабу, Марко Безручко, командир дивізії, б) з підполковників у полковники: Роман Сушко, командир 16-ої стр. бригади і Олекса Воронів, командир 17-ої стр. бригади, в) з сотників у підполковники: начальник постачання Михайло Вергун. Решта старшинських ступнів подана так, як їх признала Верифікаційна Комісія. Перші підвищення у вищеподані ступні старшин дивізії були переведені Головною Командою Війська УНР — наказом 4-082 від 16-го жовтня 1920 року. Про ці підвищення старшини довідалися в часі тяжких боїв і відступу на річку Збруч. В цьому ж періоді відійшло кількох старшин до своїх старих формацій, в котрих вони розпочали боротьбу і службу в лавах Українського Війська. Цей відплив старшин наступив після повороту Армії УНР  з першого  зимового  походу.

         Старшини  походили  з таких земель:

1)   Київщина     22
2)   Галичина,    21
3)   Полтавщина  19
4)   Харківщина    15
5)   Чернігівщина 14
6)   Поділля    8
7)   Волинь     7
8)   Херсонщина  3
9)   Катернославщина 3
10)  Запоріжжя   2
11)   Москва          2
12)   Естонія    2
13)    Буковина  1
14)   Кубань    1    
15)   Крим   1
16)   Вороніжчина   1
17)   Білорусь  1
18)   Таврія      1
19)   Австрія  1
20)   Невідомих  93

РАЗОМ             218

                                        Старшини, що увійшли в склад дивізії в часі перебування в таборах  інтернованих  в  Польщі: а) Олександрів Куявський, б) Стшалково, в) Щепіорно.

1)     о.   Петро   БІЛОН,   протопресвітер,   дивізійний   священик   з   Поділля. Помер у ЗСА.
2)     Н. Н. ДІДЕНКО, підполковник.                                      
3)     Кость МАНДЗЕНКО, підполковник,  з Поділля, живе у ЗСА.
4)     Юхим КУХАРЧУК, сотник, з Волині, помер 29-го квітня 1939 року. Сомерсет, Н. Джерсі,          ЗСА. Похований на цвинтарі в С. Бавнд Брук. Ню Джерсі.                                                       5)     Н.Н. КОМАРІВСЬКИЙ,  поручник.                                        
6)    Федір ЖЛУДКІН (Гай Гаєвський),  поручник, з Києва.
7)     Н.Н. ПЛІТАС, д-р мед., поручник, помер у ЗСА.похований на цвинтарі у Бавнд Брук, Н.            Дж.
8)    Леонід ВОЛОХІВ, хорунжий, за фахом редактор, працював у культ.освіти, відділі дивізії і в таборі Щепіорно.                                        
91    Н.Н. ЗОЛОТНИКІВ,  адміністративний  хорунжий,  диригент  струнної оркестри дивізії. Живе в Канаді.                              
10)     Федір  ПОГИБА, хорунжий.                                                      
11)     Володимир  ЧЕРНИШ,  хорунжий.                                                    
12)     Борис   МІСЦЕВИЙ,   однорічний,   працював   у   культ.-освітн.   відділі дивізії                                                                                                          
                                 Зміни,  які  заходили  в  чисельному  складі  дивізії:  
                         
                                 СТАН ДИВІЗІЇ 12 червня 1920 року (в часі відвороту з Києва в районі містечка ІГНАТПІЛЬ):    
                                  а)  Старшин - 234, б) Стрільців муштрованих - 1,419, в)  Стрільців немуштрованих - 301,  г)  Коней  верхових - 142, д) Коней  гарматних —   ?, е)   Коней обозних —  173,  є)   Рушниць -    1,217,  ж)   Кулеметів  —   ?, з)  Гармат — 12, і) Шабель — 127.  (Подано за книжкою "Україн-сько-московська  війна 1920  року в  документах",  сторінка  -  36).

                                Б) Стан дивізії 28 серпня 1920 року  (Район Замостя і Грубешева):
                                1)  Старшин — 253, 2)  Стрільців 1,773.

                                 В  середньому  стан  дивізії  вагався: Старшин - 290, Стрільців 2,320.

                                 Зміни в станах і складі дивізії залежали:
                                 а) Від припливу, чи теж відпливу частини старшин і стрільців до VI-ої запасової бригади, б) від відходу деяких старшин до своїх старих формацій після повернення Армії УНР з Зимового походу, в) від кількости ранених, убитих, полонених та загинулих без вісти.

                                                                       ВТРАТИ   ДИВІЗІЇ:

А )  в убитих:
а)  Старшин - 9, б)  Стрільців - 30.

Б)  в ранених:                                                                                      
а)  Старшин - 17, б) Стрільців - 29.

В)  Полонені і пропалі без вісти:
а) Старшин — 1, б) Стрільців  - 29.    

Разом втрати виносять:
а)  Старшин -  27, б) Стрільців - 88.
                                               .
Втрати дивізії  у другому зимовому  поході  (листопад  1921 рік):

А)  Убитих:
а) Старшин - 1, б) Стрільців — ?

Б)  Розстріляні під Базаром:
а)  Старшин - 8, б)  Стрільців - 2.
В тому ВЕЛЕТЕНЬ ДУХА з-під БАЗАРУ,  РОЙОВИЙ VI-ої СІЧОВОЇ СТРІЛЕЦЬКОЇ ДИВІЗІЇ         СТЕПАН  ЩЕРБАК.

Втрати дивізії в боротьбі 1922-1940 роки:  
            
А)  Розстріляні москалями в Україні  (дати невідомі):
а)  Старшин - 5, б)  Стрільців - ?    
                    
Втрати дивізії у другій світовій війні:
а)   Замучений  москалями:   старшина - 1,  б) розстріляні  німцями:
в)   Старшин - 2,  г)  Стрільців - 1, стрілець Давид  Содальтер, жид з Дубна на Волині, там і був розстріляний.

Всього дивізія понесла втрат в боротьбі  за волю  України:      

а)  Старшин - 43, б)  Стрільців -  91.

                                    Подаючи до рук читачів і передусім Побратимів-шостаків скромну працю "VI-а Січова Стрілецька дивізія" - як матеріял до історії українського війська, ми згори перепрошуємо і застерігаємося щодо докладности деяких приділів старшин дивізії. Минуло 50 років і пам'ять вже нам зраджує. Будемо сердечно вдячні Побратимам-шостакам, коли, по прочитанні цих матеріялів, подадуть  свої критичні  зауваження.

                                    На цьому місці дозволю собі скласти найсердєчнішу подяку Побратимам-шостакам   за  надіслані   матеріяли,   поміч  та  пораду при  укладанні списків командного складу, а то: ВШП. Побратимам-Сотникам: Іванові Панченкові і Володимирові Гороховичеві. Допомагали нам старшини, що в міжчасі відійшли в кращий світ: підполк. М. Битинський, поручник-пілот Армії УГА і УНР о. декан Володимир Пилипець, сотник Федір Савчук, поручник Артамон Гришин, сотн. Сергій Горячко. ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ!                                                                                     

                                   Всі  доповнення і  критичні  завваги  просимо надсилати на  адресу:

                                   Petro Samutyn, 6008 Carter Ave., Baltimore, Md. 21214, USA.

                                                                             АРХІВ ДИВІЗІЇ:                              

                                    Історія дивізії, оперативні бойові накази, розпорядження, послугові реєстри старшин, службові приділи, списки підстарший та стрільців по бригадах, куренях і сотнях, матеріяли Культ.-освітн. Відділу, схеми та перебіг боїв дивізії, схеми і пляни, де поховані вбиті, під особистим наглядом начальника штабу дивізії генштабу ген.-хорунжого Всеволода Змієнка були запаковані у спеціяльні скрині та відіслані на переховання до Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, перед ліквідацією Групи таборів Інтернованих вояків Армії УНР у Щепіорні (Польща) - був це рік 1924. Що сталося з тим архівом, - можна лише припускати або з певністю сказати, — що все це забрали московські органи безпеки.

                                     Найбільшу святість дивізії БОЙОВИЙ ПРАПОР,  —  останній раз бачилося у Варшаві в десятиріччя дивізії 8-го лютого  1930 року. Що сталося з прапором дивізї, — невідомо. Альбом дивізії, в котрому були зібрані знимки з життя та дій дивізії, вигафтований руками наших пань — це була краса і шедевр нашого гафту був на перехованні у дружини командира дивізії св. пам. Клавдії Безручко. Під час втечі з Варшави у 1944 році —   був залишений у помешканні  у Варшаві.

                                     Копію прапору зробив на свій кошт однорічний дивізії Андрій Негребецький. Тепер ця копія знаходиться у Воєнно-Історичному музеї у ВІННІПЕЗІ, Канада.