Степан Онишкевич-Орест
Командир Групи «Сян», УПА
Друковані тут листи — автентичні, тільки перекладені з польської мови. Писав їх Степан Онишкевич-Орест, командир Групи «Сян», з різних місцевостей у Польщі, коли скривався там після закінчення другої світової війни, — до свого брата, який — арештований і вивезений большевиками врятувався, вступивши до армії Андерса, перейшов у тій армії ґегенну і живе тепер у Британії. Степана Онишкевича арештували, — його хтось зрадив, або, може, й оті листи навели польську поліцію на його слід, — його судили у Варшаві й засудили на смерть та у 1950 році стратили. У книжці генерала Іґнаци Блюма «З дзєюв войска польскеґо в лятах 1944-1948», що її видало «Міністерство оброни крайовей», згадується дуже часто прізвище Степана Онишкевича та поданий повний акт обвинувачення проти нього, в якому сказано: «...Мирослав Онишкевич, син Григора і Юстини з дому Ткачук, народжений 26 січня 1911 р. в Угнові, повіт Томашів, українець, польський громадянин...».
Друкуємо ті листи в пошані до геройського вояка-мученика, який боровся і згинув за Україну. — Редакція
24 січня 1948
Дорогий Приятелю!
Не знаю, чи Тебе зацікавить ця моя базгранина, але пишу. А Ти як схочеш, то читай, а як ні тоні.
1943-ій рік. Для кожної частини української землі він чимось пам'ятний! Для Волині організуванням перших відділів УПА, для Холмщини мордуванням безборонного українського населення «кракусами», а для Галичини страхом, що ті «кракуси» тут і там, упоравшись з українським населенням Холмщини, сполучаться з польською партизанкою в Галичині та почнуть і тут продовжати своє діло: фізичне нищення українців. Треба було якось тому запобігти. Різні політичні українські угрупування на свій лад старалися тому зарадити. Леґальщина в постаті різних Українських Допомогових Комітетів (УДК) десь там ходила, витирала пороги німецьким можновладцям та обмежилася до списування жертв польського терору. Інакше до тієї справи поставилося підпілля. Провід ОУН, вірний засаді «власними силами», кинув клич по поодиноких селах творити самооборону. Бо ж ясним було, що від тих, що арештували були український уряд не можна було сподіватись якоїсь помочі українському народові проти розпаношених польських «кракусів». Провід ОУН не тільки кинув клич масам самим боронитися перед наїздами «кракусів», але й також дав наказ своїм членам творити суто військові формації — відділи УНС, що згодом перемінилися у відділи УПА.
Командиром львівської области назначено пор. Ярему. Він же доручив свойому заступникові Богданові їхати в північні терени львівської области і там в равській та сокальській округах організувати сотні. До помочі командир Богдан дістав одну чоту сотні «Трембіта» враз із сотенним і його почотом. Сотня «Трембіта» — це карпатська сотня. Хлопці в ній переважно були з тернопільської та станіславівської областей. Вона вже по тримісячному вишколі та великому бою з німцями в Карпатах була приділена на львівську область, як скелет до творення сотень. Всього одна чота Петренка, сам сотенний Бродяга з почотом: бунчужний Влодко, політвиховник Чорноморець і щось двох стрільців сот. почоту припали для північних округ львівської области. Все це притягнуло в призначені округи вже аж в грудні 1943 року. До того часу командир Богдан вже два місяці сам їздив, розбивався за творення сотень: спочатку хоч по одній сотні на округу.
Організація та однак ішла досить пиняво. Треба було побороти немало теренових труднощів. Треба було переконати людей, що зорганізування сотень, озброєння їх власними силами, квартирування в лісах, прохарчування їх і вишкіл є можливий, хоча північні ліси львівської области не такі то великі; без уваги на недалеку зиму. До цього всього командир Богдан був сам. Треба було таки в терені знайти очолення сотні. То ж дуже великою поміччю для командира Богдана була прислана чота Петренка з сотенним Бродягою та його почотом. Але ж як мало було того скелету хоч на дві сотні! Тим більше, що стрілецтво тої чоти в більшості не надавалося на скелет. Вони були хлопці добрі, бойові, відважні, вишколені, але заслабі інтелектуально. Годі було з них витягнути навіть ройових на дві сотні.
Однак великою поміччю для командира Богдана був бунчужний Влодко. Його з місця взяв командир Богдан як фахівця (він же з леґіону Шухевича, сотенний писар в 1-ій сотні). Це була дуже ідейна людина. Роботящий, щиро відданий своїй праці. Отже остались придатні на скелет сотні: сотенний Бродяга, політвиховник Чорноморець і чотовий Петренко. Це навіть на старшинський склад одної сотні бракувало одного чотового. І так то сотенний Бродяга дістав призначення на сотенного. Він мав у равському повіті організувати чоту, а чотового до неї підібрати зі змобілізованих: числилося на те, що між змобілізованими попаде деякий капраль чи інший старшина чи підстаршина з Червоної Армії.
Політвиховник Чорноморець став чотовим та пішов у жовківський повіт збирати чоту, а чотовий Петренко мав в Любачівщині зібрати чоту. Равську округу сяк-так полатано: було кому доглянути за збіркою людей, їх озброювати та вивіновувати. Два рої «Трембітарів» перекинено в сокальську округу. З них заледве витягнулося кількох добрих ройових. Бракувало командного складу: самого сотенного, ну й трьох чотових. Про бунчужного і інших конечних вже й не говорилося. Все це треба було витягнути, пошукати в терені.
По довгому шуканні та нарадах знайдено команданта станиці української поліції, плютонового польської армії — Корсака. Його назначено сотенним гуртованої вже сотні. Він людина добра, трохи хвалько, вишкільник, як пізніше показалося, дуже добрий, зате в бою — боягуз. Сотні збиралося чотами. І до кінця 43 року були вже зібрані по поодиноких повітах.
Дуже багато мороки було з чотами в сокальському та радехівського повітах. Раз тому, що, як і всюди терен не дуже то прихильно ставився до збирання чот, а по-друге тому, що якраз в той час большевики кидали крізь фронт свої партизанські загони на тили німцям. І саме в той час, коли чоти в Радехівщині і Сокальщині були вже в більшості зібрані, насунула большевицька сарана та замість на німців, то на тих наших новобранців напали та порозбивали їх. Треба було від початку стягати, збирати.
Кінець кінців по Різдві 1944 року стягнули дві сотні в Куличківсько-Белзькі ліси до вишколу: сотня Бродяги на Гаївку, «Зелена» під Прусиновом коло Белза, а сотня Корсака в двірських будинках коло Луцьок, фільварок в Куличківських лісах. Вбрані, взуті хлопці були добре: кожний прийшов у своєму з дому. Натомість озброєння було досить слабе. На чоту припадав один легкий кулемет. А вже пізніше, коли в сотні було 6-7 кулеметів, — то це називалося дуже добре озброєння. А треба знати, що сотні тоді начислювали по 163 люда.
Чоти були великі! Навіть рушниць бракувало. А з тих, що були, було багато «манліхерів» та різного року «обрізи». Що ж, здобувати на разі у ворога не було як; раз тому, що був тільки наказ зібрати та школити, другий раз тому, що з невишколеною масою, на яку піти акцію?! Отже всю зброю треба було витягати з населення. А воно тої зброї мало, можна сказати, досить. Тільки наш дядько не хотів давати, бо, мовляв: «А як мені прийдеться іти, то я з чим піду». Вітаю сердечно. Ст.
24 січня 48.
Дорогий Приятелю!
Я надумався і пишу далі. — Аж щойно під кінець вишколу, по трьох місяцях, в місяці березні, кожна з сотень мала вже добре озброєння: майже кожний рій мав легкого кулемета, на сотню припадало по одному «Максимові», а сотня Бродяги мала навіть і 45 мм ґранатомета.
До зорганізування двох згаданих сотень багато допомогли боївки СБ (Служби безпеки) на чолі з провідником Галайдою. Вони очистили ліси з ворожого нам елементу; зреалізували клич: — «Ліс наш».
Відома річ, що по лісничівках і побережницьких садибах сиділи переважно поляки і то запеклі шовіністи. Неодні з них вислугувалися вірно своїм хлібодавцям, німцям, доносячи про найменший рух наших перших партизан. І одної ночі під кінець 1943 року згадані наші боївки перевели одночасно в двох округах, равській і сокальській, акцію на важніші шовіністичні польські гнізда, що містилися по лісничівках і побережницьких садибах. Акція вповні вдалася: здобуто багато різнородної зброї, винуватих в донощицтві, на що були докази, — розігнано і іншим непевним елементам наказано, щоб забиралися з лісничівок.
По тій акції ліси в равській і сокальській округах стали «чисті», вони стали «наші». Відтоді можна було свобідніше нашим партизанам ходити чи квартирувати в лісах. Ну й було де квартирувати: багато лісних забудувань опорожнилося! Другою прислугою згаданих боївок СБ для скорішого створення сотень УНС-у в північній частині львівської области це те, що члени повітових боївок перші стали в терені ходити зі зброєю серед населення. Значить, коли вже й УНС-івці показалися в якомусь селі зі зброєю, то це не було щось надзвичайне. Дядько вже трохи привик до цього! Однак командир боївок на область Львів Галайда бачив, що його бойовики — це добрі, відважні та ідейні хлопці, але без військового вишколу. Коли б прийшлося з ними зробити якусь більшу акцію — чисто військову — то хто знає, чи вона вдалась би.
Бойовики як цілість, як якась бойова одиниця — не були зіграні, бо без суцільного вишколу. Про це знав добре к-р Галайда. Тож вже в січні 1944 року став думати та підбирати відповідних людей, щоб свої боївки зібрати в одне місце, скошарувати та дати їм спільний військовий вишкіл. І з кінцем лютого 1944 року Галайда почав це реалізувати.
На сотенного своєї вишкільної сотні назначив командира М 22 (пізніше Євшан), одного з найкращих підстаршин куреня Шуха. Чотовими у командира М 22 були Чорнота, Скала, Беркут, — всі три підстаршини німецької армії, з якої дезертували, коли почули, що на своїх землях творяться відділи, своє рідне військо. Місцем вишколу тої сотні була лісничівка Пирятин (Кам'янки). Сотня ця не числила 163, а коло 120 люда. Значить, у неї в чоті було по три рої. Вишкіл цієї сотні почався щойно в останніх днях лютого 1944 року. Але треба знати, що в тій сотні були хлопці дібрані, це ж бойовики СБ! Це був найкращий, найбільш бойовий елемент північної частини львівської области. В них і зброя була добра. Кожний бойовик прийшов з доброю рушницею; кулеметів з самого початку ця сотня мала досить — по одному на рій, а навіть декотрий рій мав по два кулемети. В них і автоматів було досить. Одним словом, заповідалася першоклясна сотня!
Але що ж, по одномісячному вишколі бойовики мали розійтись в свої терени, до своїх власних занять. Однак не так сталось, як плянувалось! Вже під час вишколу, в місяці березні 1944 до к-ра Галайди приходили зо всіх сторін від місцевих теренових чинників штафети за штафетами. Всі вони алярмували про навалу польських «кракусів» з півночі, яка починає щораз ближче Галичини підсуватися, нищучи по дорозі свідомий український елемент та грабуючи українцям майно. Такі ж штафети діставав і к-р Богдан. Всі вони, чим ближче весни, тим більше кричали: виходіть з лісів, українське населення не буде вас годувати, досить вишколу, йдіть рятуйте решту Холмщини, загородіть дорогу «кракусам» до Галичини.
Як Галайда так і Богдан здавали собі справу з загрози, яка насувалася з півночі, з Холмщини. Знали вони дуже добре про те, що та новітня татарва не знає пощади українцям. Знали про те, що «кракуси» вже спалили десятки українських сіл Холмщини, вимордували сотки невинного й безборонного українського населення. Знали про те, що в час нападу на безборонне село, «кракуси» не зважали на те, чи це дитина, старші чи жінки, а все, що попало під руку, мордували, палячи до тла цілі села, а щойно на згарищах даного села, неначе вже за фронтом, ішли цивільні польські загони з довжелезними дротами, лопатками, джаганами та шукали і розкопували залишки закопаного майна холмщаків. Про все докладно знали командири Галайда і Богдан. Але вони знали і своє: поминувши вже невідповідну пору року, пам'ятали вони добре, що стрілецтво ще належно не вишколене. А к-р Богдан знав також добре, що його дві сотні ще належно не озброєні. Бракує ще багато кулеметів, треба ще виміняти «манліхери» на добрі рушниці, треба ще багато більше амуніції. То ж оба ці командири з походом на Холмщину зволікали, відкладали, з'ясовували місцевим тереновим, що треба ще почекати. А рівночасно робили все потрібне, щоби належно підготуватися до тієї роботи. Стрілецтво приспішено вишколювалося, приспішено доповнювано зброю, амуніцію, ведено розвідку. А про розположення ворожих сил на Холмщині нічого не можна було довідатись! Холмщина тоді була наче другим світом: ніхто з галичан туди не ходив, кожний боявся! Будь здоров — Ст.
24 січня 48
Дорогий Приятелю!
Отже пишу. А Ти певно будеш читати. — Між людьми ходили прямо леґенди, що озброєних поляків є величезна сила, що вони дуже добре озброєні, що вони мають гармати, їздять автами і тим подібне. Де квартирують, де їхні застави, стійки, ніхто з людей навіть не застановлявся над тим. Загально говорили, що їх в самому посадківському лісі має бути коло чотирьох тисяч. Всі ці вістки мусіли тим більше насторожити командирів Галайду і Богдана та примусити їх до тим соліднішої підготови. На додаток розвідка ствердила, що, «кракуси» чи інші поляки загніжджуються вже таки в Галичині. Були дані, що в польському селі Острів коло Белза тамошні поляки озброїлися, обдротовують своє село та вночі виконують озброєну варту. Значить, ставало ясним, що польські партизани з Холмщини щораз ближче підсуваються до Галичини, палячи по дорозі все, що українське: хочуть сполучитися зі своїми побратимами в Острові та опанувати куличківсько-белзькі ліси, щоб звідтам і в Галичині продовжувати своє протиукраїнське діло. Треба було спішити. Тим більше, що надійшла вже була вістка, що поляки робили грабункові напади на Дубину, — фільварок коло села Річиця. Підбадьорені кількома вдалими грабунковими нападами на Дубину, де потерпіли найбільше не німці, а фільварочна служба українці — під кінець березня 1944 напали на перші «пограничні» галицькі села: Річиця, Губинок. Але завдяки тамошній самоомороні не пощастило їм спалити та цілковито опанувати ті села. Люди стали втікати, відходити на південь.
В останніх днях місяця березня 1944 всі сусідні з Холмщиною села були постійно спаковані, сподіваючись кожної хвилини наїзду тих новітніх татар, що їх холмщаки звали «кракусами». Одже треба було діяти, треба було виступити з лісів. Командири Галайда і Богдан робили останні підготування. Треба було остаточно приступити до опрацьовання детального пляну протидіяння. А щоб це можна було зробити — треба було мати якесь тіло, якийсь провід, штаб чи що, щоб про все те думав. І по глибоких роздумуваннях та нарадах постав за ініціятивою Галайди штаб куреня у такому складі: Галайда як головний командир, Богдан як його перший заступник, Влодко як другий заступник. До них мали долучитися з терену: Ватюга, як пропагандист і політвиховник, Лисий як шеф зв'язку.
По довгих нарадах і дискусіях запало рішення: іти цілим куренем в рейд по Холмщині, зайти як найдалі, своїми збройними ударами на натраплені станиці «кракусів» піддержати на дусі спанікованих вже до решти холмщаків; рівночасно творити, школити військово місцеву самооборону, поглиблювати національну свідомість серед українського населення Холмщини. Не устійнено на разі, яким шляхом мав цей рейд іти на північ і куди мав вертатися. Кожна нарада вужчого штабу — Галайди, Богдана, Влодка — закінчувалася дискусією, від чого починати: чи йти спершу в рейд, а Острів залишити, бо він може й так по вдалому рейді сам розлетиться, чи найперше піти акцією на Острів, а пізніше рейдом по Холмщині. Кінець кінців стало на тому, щоб найперше розбити Острів.
Днем акції на Острів назначено 31 березня 1944. Зараз по акції мали долучитись до штабу Ватюга і Лисий та цілий курінь мав іти в рейд з повним штабом. Зближався 31 березень, день акції на Острів! Ішли останні підготування. Кр. Галайда підтягнув «свою» сотню з Пирятина на фільварок Романівка коло Хлівчан. Бо ж треба було бути ближче Острова, ну й дві інші сотні: Бродяги, що стояла в побережницькій садибі «Зелена» коло Прусинова під Белзом, та Корсака, що стояла на фільварку коло Луцьок. І так то яких три дні перед акцією всі три сотні знайшлися близько одна одної, всі в куличківсько-белзьких лісах. Щоб хоч командний склад сотень мав змогу пізнати себе взаємно, наказано відвідувати одні одних. Кожному сотенному та ліпшим чотовим наказано опрацювати подрібний плян наступу на Острів. 29 березня скликано до Романівки нараду всіх тих, що опрацьовували плян наступу. Отже на нараді тій знайшлися: Галайда, Богдан, Влодко, М 22, Бродяга, Корсак, Чернота, Янко (бунчужний сотні М 22). По довших нарадах устійнено такий плян діяння: акція розпочитається 31 березня скоро світ, всі три сотні разом підходять до села Глухова в такому порядку: Корсак, М22, Бродяга, в такому ж порядку маршують далі, але вже без штабу і санітарного пункту, які покищо залишаються в Глухові. Острів зачинають обходити з західньої сторони; перейшовши рейки починають завертати направо спочатку на північний захід, а пізніше на схід, а де далі на південний схід та південь. Так мають обійти Острів, щоб окружити його півколом з півночі. Праве крило (Бродяга) має дійти до ріки Солокії на захід від Острова, а ліве (Корсак) має досягти ріки Солокії на сході Острова. М 22 становить центр, вдаряє на Острів з півночі, в той час, коли дві інші сотні мають розставити застави на дорогах, а спеціяльно скріплені застави на залізничій лінії Рава Руська — Сокаль та рештою вояцтва допомагають Емові в ліквідації Острова. Штаб куреня буде знаходитися в ліску, що на північ від Острова, а санітарний пункт в хатах при дорозі Пархач-Глухів, себто недалеко Глухова, на захід від згаданого ліска. Сотні мають окружувати село ще за темна, потиху. — Всього найкращого.
24 січня 48
Дорогий Приятелю!
(І що ж знову пишу до Тебе. Чи Тебе це цікавить чи ні, а пишу). Акція почнеться паленням села, по спаленні шукання за озброєними мужчинами, брання їх в полон чи, в разі спротиву, ліквідування таких. Коли б тихий підхід не вдався, ворожі вартівники зачули, вдаряти на село з місця, не чекаючи, чи всі зайняли приписані їм випадні відтинки. Устійнено гасла, умовні знаки. По тій нараді к-ри роз'їхалися до своїх сотень, щоб дати в себе відповідні розпорядження, накази. Прийшла ніч з 30 на 31 березня. Хоч місячна, але не видна. Перелетні хмари часто заслоняли місяць, а дерева та гущавники робили цю ніч в бельзько-куличківських лісах таки темною. Зима ще не вступилась зовсім. Білі лати снігу, що лежали по лісових полянках, дорогах, страшили партизан, що зима може ще показати свої «роги» і в квітні. Але запах весни в повітрі таки підбадьорював, таки вказував, що це останні «подриги» цьогорічної зими. Нічна тиша настала в лісі: пташки не співали, вітер не шелестів пожовклим листям, природа спала. Але в таборах поодиноких сотень не спали. Там рух, як ніколи. Стрільці бігали, метушилися, чути час до часу накази службових чи таки чотових, а навіть ройових. Це ж останні години підготови до їх першого хресного бою. У кожного видно поважну міну, серйозність — та гейби з кожного обличчя читалось: що то буде, як піде? Проте хлопці веселі, бадьорі, справно та швидко виконували накази своїх командирів. Година коло 21. Ліс і то в тому кінці від Хлівчан здригнувся! Що це? Хто той смільчак?! Це к-р Галайда з остнею М 22 прямував лісом на північ, до «Зеленої», щоб там злучитись з Бродягою і манджати далі по пляну, — наближатись до Острова. Серединою піскуватої лісової дороги скрипіли підводи, побіч тут і там видно було верхового, а по краях стежками маршувало вояцтво: стрілець за стрільцем, рій за роєм, чота за чотою. Кожний мовчазний, поважний, ішов в невідоме, ішов і думав, — як то піде його хресний бій. Неодному пригадалась мати, батько, а то й люба дівчина. Чи побачить ще він їх, чи може наложить головою в обороні рідних, в обороні загалу українського народу. З задуми тої вирвав вояцтво шепотом подаваний зпереду наказ: стати, стати. Стрілецтво пробуджувалось гейби зі сну, ставало один за одним, неодин відкривав широко очі і бачив, що він не дома, не біля батька-матері, чи милої дівчини, — а у лісі, в стрілецькому рядку стоїть і дожидає дальших наказів. Передні стрільці бачили, як з забудувань «Зеленої» виходили стрільці іншої частини та ставали один за одним на дорозі, що направо мала східній напрям. То ж після того догадались, що їх задержано тут тому, щоби сполучитись зі сотнею Бродяги. Більшість підвод табору сотні М 22 залишено на «Зеленій». Тут лишалася маленька частина стрілецтва Бродяги, як охорона — тому й табір сотні М 22 долучився сюди. Кухні, санітарні вози разом з доктором Я. сотні М 22 залишено на «Зеленій» під охороною — все інше мало їхати чи йти далі, але вже разом зі сотнею Бродяги — все по пляну.
Сотня Бродяги долучилася скоро, всього за кільканадцять хвилин і незабаром цілість рушила далі, але вже у східньому напрямі. Хмарки раз заслоняли то знову відслоняли місяць. І тому, хоч дорога була досить широка, рідко коли була освічувана. Тіні високих та досить густих дерев до решти заслоняли дорогу. Вози конче потрібного табору скрипіли. Скрекіт їх побільшувався і ставав пронизливий, коли котрий віз натрапив на ямку. Під ногами було мокро. Рештки мокрого снігу під ногою перемінювались у воду, яка мішалась з розмерзлою землею і поставало болото, яке ліпилось до чобіт маршуючого вояцтва. Щастя, що терен був радше піскуватий як чорноземний. Тихо, не говорячи нічого один до одного, посувались дві сотні. Впереді сотня Бродяги розтягнута в стрілецький ряд, за нею конечні табори, санітарні вози з лікарем Б. і санітарками, а за ними сотня М 22, також стрілецьким рядком. К-ри Галайда та Богдан примістилися на одному з санітарних возів. К-р Влодко і Лисий (він долучився ще перед Островом) на іншому санітарному возі. Побіч возів скакали на баских конях зв'язкові. Вони щораз то від'їжджали до переду, то до заду та рапортували, як цілість посувається. Коли перший віз доїхав до дороги Белз-Куличків-Мости Великі — він несподівано станув; за ним усі інші вози. «Що сталося» — запитав к-р Галайда. Ніхто не відповів. «Яночку» — сказав Галайда до їздця, що їхав побіч — «скоч і провір». За не цілу мінуту вернувся на спітнілому коні Янко, бунчужний сотні М 22 і звітував, що рівчак прокопаний при в'їзді на белзько-куличківську дорогу здержав підводи, молоді коні бояться іти, але «скоро поїдемо» — докинув Янко — «полохливих коней вже почали обводити поміж деревами ліску до дороги». І дійсно, за декілька хвилин відірвані вози від піхотинців рушили з місця. Підвода за підводою пішла вже за слідом першої, поміж дерева, оминаючи пакосний, досить глибокий рівчак. К-р Галайда, коли вже його віз знайшовся на белзько-куличківській дорозі та звернув нею на південь, наказав возам здоганяти піхотинців, що за той час відійшли досить наперід. Зате Янкові наказав доглядати позаду, щоб дехно не відлучився; серед нічної темряви в лісі про це не трудно! Однак не так легко було наздігнати піхотинців. Дорога тяжка, мокра, з частими вибоями, ніяк не дозволяла досить навантаженим підводам їхати риссю. Треба було їхати кроком. Нічого, коли тяжко. До побачення — Ст.
25 січня 48
Дорогий Приятелю! .'
Чи ще Тобі не знудилося ? Але все одно пишу. Так їхали кроком, — сказав Галайда — ми і так їх доженемо, бо вкоротці буде долучуватись до нас ще й Корсак, — і далі півшепотом жартував собі з санітарками, що також їхали на тому возі. К-р Галайда, як звичайно в гуморі. Сміявся, жартував, сипав жартами наліво й направо. При кожному голоснішому сміхові перестерігав не галасувати, бо це ніч, а ми партизани, підсуваємося до акції, треба тихо поводитися. Але де ж там! Якже можна не сміятись, коли жарти такі «масні» та смішні! Неможливо було. І всупереч осторогам таки досись голосний сміх потрясав час до часі лісом. За яких двадцять хвилин підводи зупинилися. Кінний зв'язковий зголосив, що затримались, бо перед таборами стоять піхотинці. (Ну, добре, хай кожна сотня маршує у визначене місце, сотенні знають куди).
Табори посуваються за сотнею М 22. К-р Корсак хай не бариться, скоро долучає і посуваємось дальше, — наказав зв'язковцям к-р Галайда. Зв'язкові поскакали до своїх сотень з наказами. Спецзв'язковий к-ра Галайди залишився при возі. Не минуло й десять хвилин, як табори рушили. Цілість в такому порядку: сотні Корсака і М 22 спереду, за ними табори, а зад забезпечувала сотня Бродяги. Командир Галайда щораз менше жартував, а коли й сказав щось веселого, то вже таки добрим шепотом. Однак гумору, як завжди, не тратив. Часто посвистував, хоч не дуже мелодійно під носом. Всі вже знали його звички. Посвистує, значить, думає про щось. І хіба не було йому про що думати? Він же відповідав за стільки людей. Він взяв на себе відповідальність за успішне переведення акції. «А що ми нашу самооборону беремо поважно, це ми нашим можливим противникам докажемо. Збройний опір зломимо, провідників розженемо, а решта сама розбіжиться, та й буде спокій», — говорив, майже, на кожній відправі старшин командир Галайда. Він до останку, до останньої хвилини був таким оптимістом у всіх справах. Такий повний віри в свої сили, в сили тих трьох сотень, що та віра мимохіть переносилась на його найближче окруження, а від нього дальше на все стрілецтво. Так, що кожному видавалося, що він не на бій іде, а десь на якісь вправи, чи що. Через ту велику віру в свої сили, свого любого командира Галайди, кожний скоро відсував від себе думку про можливу смерть чи поранення. «Ми мусимо виграти, ми переможемо, ми граніт, нас ніхто не розіб'є, ми сила» — зараз кожному пригадувались слова завжди веселого жартівливого командира Галайди.
Несподівано, наче нова ніч настала, чи що? Темно стало, хоч око виколи. Чому так? Всі були втягнені в більшу видність, а тут тобі раптом наче осліп кожний. Нічого не видно навіть на два кроки перед собою. Що це? Природа свої закони має. Насунула така чорна хмара, що геть чисто місяць притемнила. А тут як на те вибої дуже густо (а я забув попередньо сказати, що по прилучені Корсака цілість посувалася вже знову в східньому напрямі, меншою лісною дорогою, а не широкою белзько-великомостиською). Підводи часто ставали, а з ними і цілість! Молоді, добре годовані полохливі коні не хотіли йти в ями з водою, зверха присипані злегка зрадливою верствою білого снігу. Треба було часто такі ями виминати. А тут не було кудою. Наліво чи направо гущавники, возом туди не проїдеш, ще й в таку темноту. То ж виминали ми такі ями боком дороги, ген попід самі кущі. А в таких випадках мокрі гіллячки кущів немилосердно лупили по лицях сидячих на возі. Не один, що їхав на возі вже й змерз, а до того гіллячки трохи побили по лиці, — то ж злазив з воза і впхнувшись у стрілецький ряд, маршував стежкою зі стрілецтвом. «Он і я трохи починаю мерзнути. Ніби морозу нема, а все ж таки зимно», — сказав командир Галайда та зліз з воза і йшов побіч. Хто маршував ні словом один до одного не обзивався, мов води в рот набрав. Тихесенько цілість посувалася вперід ще все у східньому напрямі. Тільки рідкі вигуки погоничів, чи соковиті проклони, коли якийсь віз переїздив прикру ямку, — переривали час до часу тишу. Коли чорна хмара відслонила місяць, то й цілість почала виходити з докучливого гущавника. Ліс рідшав, а чоло і за ним цілість почала поволі завертати вліво. Спочатку на північний схід, а дедалі цілком на північ. Наче ще тихіше посувалося стрілецтво далі. Кожний і без наказу зрозумів, що щораз то ближче доходиться до місця акції, то ж потрібна була якнайбільша тиша. Ліс кінчився, по якомусь часі видно було в місячному світлі тільки поодинокі дерева та купки кущів. На краю останніх кущів чоло колони стало. «Що там?» гукнув командир Галайда. Прискакав кінний зв'язковий і звітував, «що дорога скінчилася, нема ні сліду, то ж не знати куди далі посуватися», — прямо на північ через луки, чи поля? Проїхавши яких 500-800 метрів, знайдено добру дорогу, що веде з Лукова на Пархач. Янко поїхав до переду, щоб вивести на вказану дорогу. Маршували навпростець. Спочатку луками, а далі полями. Щастя, що поля були поздовжні, і натраплено на якусь стерню, чи чорний пар, бо інакше табором було б дуже тяжко проїхати по розмерзлій землі. Коли цілість посувалася луками і полями, ніхто не зважився сидіти на підводах. Навіть лікар Б. (жид) незважаючи на свої старші літа, зліз з воза і йшов біля підводи, держачись рукою за ручицю. Коли лісу не стало, то й жадна хмаринка не заслоняла місяця. Видно було мов за дня. Всього найкращого — Ст.
(Далі буде)
Публікації
