СПОМИН ПРО СЛАВКА

Ярослав Гнатків. Славко! Він цікавий і рухливий, як живе срібло, називали таких людей в Україні. В позитивному сенсі. Тобто, він усім цікавився, реагував, був у постійному русі, чи то комусь помогти, чи переложити з англійської на українську або навпаки, чи написати листа чи набрати на комп'ютері матеріял до друку; жартівливий, говорив різні жарти-джовки, українською, англійської, польською, російською мовами, відповідно до теми розмови. Ще молодим хлопцем, згадують його товариші, вирізнявся, чи то одягом, чи поведінкою. Тому його запам'ятовували вже після першої зустрічі.

Розповідав про свої пригоди з юнацьких часів, через дивізійні воєнні невигоди, полон в Ріміні й Англії, життя в Канаді.

Мав що розповідати.    

На 16-ту році свого життя вступив до Української дивізії. Напевно приписав собі рік-два, бо до Дивізії офіційно приймали лише тих, хто закінчив 17 років. Але пізніше часто не вимагали метрики при зголошенні. Служив у курені фюзилерів, у важкій сотні сотника Романа Бойцуна, який нераз давав йому особливі доручення. І він їх виконував. Дуже успішно. І сотник Бойцун прислуховувався теж до думки на майже 10 років молодшого Славка. Бо Славко „всюди був і все знав", сказати б загально. В Ріміні був у курені молоді. Співав у хорі. В Англії чи радше у Шотляндії їздив вантажівкою й возив полонених на роботи на ферми.

В той час при звільненні дивізійникам офіційно не писали в рубриці „національність" — українець. Бо національність ототожнювали з громадянством даної держави. Отже, пиши: поляк або „рашіян".Як Славко дав собі раду з „національністю"? Винахідливо.

Він спитав урядовця, який йому видавав документи:

—Яка ваша національність?

—Шотляндець,—відповів урядовець, навіть гордо.

—А чи ви не живете у Британії?

—Так,—трохи здивувася шотляндець.
                                                                                                                                                                               —Подивімося на мапу, що висить на стіні,—пропонує Славко.— Бачите, там є Україна в Радянському Союзі, як Шотляндія у Британії.

Подумав шотляндець й сказав секретарці:

— Друкуй: „українець".

До Канади приїхав на контракт „Гайдро" як „брітіш сабджект" („британський підданий"). Бо інших не наймали. Як то сталося?

— Я зголосився до канадського аґента й відповідав на його запитання,—розповідав Славко. — А він не питався, чи я є „брітіш сабджект". Сам він так вирішив.

Славко врешті отримав працю, яку дуже любив, став інспектором Ontario Liquor Licence Board (онтарійська служба видачі ліцензій на алкогольні напої). Чому любив цю роботу? Бо мав постійно до діла з власниками ресторанів, поліцією, адвокатами, суддями. Завжди комусь радив, когось обороняв. Поліцаї дуже добре знали Джері в його дистрикті.

У громадському житті він найбільше був активним у Братстві дивізійників та Королівському Канадському леґіоні (Український відділ). Він був членом управ Станиці Братства й останньо Крайової управи. Він був справжній побратим-дивізійник з великої літери.

В родинному житті був дуже гордий за своїх внуків і задля них, як казали колись, лишав варене і печене. Один з них музикант-композитор, другий — історик.

Кажуть, що нема людини, якої не можна б заступити. Із Славком, виглядає, що це дуже тяжко.


Роман КОЛІСНИК

ВОЛОДИМИР МАЛКОШ. АВТОБІОГРАФІЯ

 

Малкош Володимир Михайлович. Народився 12 січня 1924 р. у місті Перемишлі на Засянні. Батько Малкош Михайло Семенович, нар. 1887 р. в с. Кіньківцях біля Перемишля, за Австрії рахунковий підстаршина австрійської армії, за Польщі робітник, після переселення в СРСР (у 1945 р.) в Станіславі до пенсії - бухгалтер. Мати Христина Микитівна з дому Гижа, нар. в с. Липі біля Бірчі Перемиського повіту, домогосподарка.

У 1929 р., маючи 5 років, вступив у початкову школу сестер Василіянок ім. св. Миколая на Засянні, передмісті Перемишля. Шостий клас цієї школи закінчив у 1935 р. і вступив у державну гімназію з українською мовою навчання у Перемишлі (тоді вул. Словацького). Був наймолодшим учнем у класі й закінчив гуманітарний ліцей, але 1-го вересня почалася Друга світова війна і навчання не почалося.

При кінці лютого 1940 р. німці (Засяння було перейменовано на Німецький Перемишль) зловили мене при облаві і заставили працювати робітником при будові залізничної станції (головна залізнична станція залишилася за кордоном по радянській стороні), пізніше перейшов працювати телефонним монтером на пошті, де батько мого шкільного товариша Олега Пушкаря працював начальником телефонної служби (пізніше Олег з батьком вступили в дивізію „Галичина"). У книзі М. Лоґуша Galicia Division вони на фото, під яким підпис починається "Five members..." На жаль, вояки не ідентифіковані. Отже, батько Олега третій зліва, а четвертий зліва - Олег
Пушкар. Інші невідомі.

Осінню 1940 р. відкрито в м. Ярославі (також у Холмі) українську гімназію, і я пішов туди вчитися в 7-ий клас (вже старого типу), яку закінчив „іспитом зрілости" у 1942 р. Мав бажання вчитися у Львівській політехніці, але вимагали, щоби відпрацювати рік в „Українській службі батьківщині". Тому, що я туди вступив добровільно, то я там працював тільки один квартал і пішов працювати у відділ соціяльної опіки Українського Допомогового Комітету в Перемишлі. Я був теж співаком церковного хору отців Василіян на Засянні.

Коли почався набір у дивізію „Галичина", я вступив туди добровільно. 18 липня 1943 р. нас повезли у м. Брно в Чехії, звідки переїхали через 2 тижні в Гайделяґер біля Дембіци, де пройшли рекрутський вишкіл. Після нього мене направили у підстаршинську школу в м. Гільверзум у Голляндії, де ми отримали вишкіл протитанкової артилерії, а я звання десятника.

В той час я як курсант 1-го рою нашої української чоти зміг разом з роєм відвідати могилу полк. Є. Коновальця у Роттердамі та побачити місто Гаґу і Амстердам. (На жаль, у битві під Бродами фотографія, на якій наш рій біля могили, згоріла разом з наплечником і автомобілем).




Після підстаршинського вишколу нас направили на поліґон Нойгаммер, де я був назначений командиром почту штабної сотні протипанцерного дивізіону Дивізії. Перша чота цієї сотні була відправлена на фронт під Броди першим ешелоном з „форкомандою", я був заступником командира чоти хорунжого Вербицького.

Перед цим у травні 1944 р. я був у 3-хденній відпустці у Відні.

Про мою участь у битві під Бродами я написав у споминах, що видані додатком ч. 8 до Вістей комбатанта.

Моє перебування в УПА було драматичне. Сотня „Лева", в якій я був вояком під псевдо „Жданович", була декілька разів розбита, це було в околицях Яворівського полігону, де було багато охоронних військ НКВД. Врешті залишено в боївках місцевих вояків, а інших, що віддали зброю до сховищ, направлено на деякий час на перебування в підземних криївках, де нас годували місцеві мешканці. Пізніше нашу криївку, де був я і двох німців, переодягнені в цивільне, які прямували на Захід (мене дали до них, як знаючого німецьку мову), розпустили. Мене направлено до якогось вдівця (назву села не пам'ятаю), який жив сам, і я помагав йому на господарстві. Так не могло довго бути, і я переїхав до його сина, що жив у Львові, там я займався спекуляцією, продавав хліб на ринку, що його син крав у пекарні, де працював. Тим часом приїздили з Польщі українські переселенці, й в одному з ешелонів із Перемишля я побачив моїх батьків. (Моя сестра Євгенія Мілян, що її чоловік як вояк Дивізії загинув під Бродами, старша від мене на 12 років, закінчила в Перемишлі українську гімназію Інституту для дівчат, за німців вчилася у Празі в Чехії в університеті, втекла на Захід). Ешелон з батьками направлено в Станіслав, але я вже отримав від них свої документи, і тоді мені вдалося вступити в омріяну Політехніку. Закінчивши перший семестер, я поїхав до батьків на Різдвяні свята і там мене хтось впізнав із перемиських земляків, що знав, що я був у Дивізії, і повідомив НКВД. Через кілька днів у Львові мене арештувала контррозвідка (10 січня 1946 р.). Тримали в себе у підвалі кілька тижнів, мордували, знайшли групу крови на руці, пізніше перевели в тюрму на вул. Лонцького.

У травні мене Військовий трибунал засудив на 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав. Через місяць нас перевезли в каторжанський, особливого режиму 3-й концтабір в м. Норильську в Заполярії Красноярського краю. Там я перебув рівно 10 років, брав участь у повстанні, два рази був дистрофіком 2-го ступеня, хворів дизентерією і крупозним запаленням легенів, але Бог позволив мені вижити.

Через кілька місяців після звільнення я отримав пашпорт і негайно поїхав додому, працював електриком на молокозаводі. Через рік, 1957 року одружився з Мартою Михайлівною Ганушевською, яку запізнав у своєї шкільної товаришки з Ярослава Л. Мелех (пізніше Яросевич), при зміні помешкання влада зняла прописку (за прописку КҐБ вимагало співпраці). На це я не погодився, і ми змушені були переїхати в Донбас до Луганська. Там жили два роки, пізніше вдалося прописатися у с. Угринові під Станіславом (пізніше Івано-Франківськом), а через рік і в місті.

Я чотири рази здавав вступні іспити і мене не приймали у вищу школу, нарешті у 1962 р., коли в Івано-Франківську відкрито філію Львівської політехніки, мене через недобір прийняли. У 1968 р. після вечірнього і заочного навчання я отримав диплом інженера-електрика і працював конструктором. У 1984 р. вийшов на пенсію і ще 5 років працював електриком. У 1990 р. тяжко захворів, і після другої операції у Львові в онкодиспансері в грудні 1991 р. прочитав у газеті, що там організовується Братство колишніх вояків дивізії „Галичина", тоді став ініціятором організації Івано-Франківської станиці. З цього часу я голова Управи Станиці. Крім цього, член Меморіялу, Т-ва Надсяння, Т-ва політв'язнів і репресованих, Братства ОУН-УПА і Всеукраїнського Об'єднання Ветеранів. Дітей не маємо.

НЕ БУДЕ ЗАБУТИХ УКРАЇНСЬКИХ ВОЄННИХ МОГИЛ

Братство охорони воєнних могил „Броди-Лев"

Уроки Першої і Другої світових війн український народ двічі зривався до боротьби за свою самостійність. Багато патріотів полягло на побоєвищах, і не відразу відродилася Україна, але ці зриви до боротьби причинилися у вирішальний спосіб до її відродження. Жертви тих, що впали в бою, не пішли намарно, бо вони засвідчили перед світом про невідкличне та непохитне бажання українського народу жити самостійно.

Дивізія „Галичина" зазнала чи не найбільших втрат в цій боротьбі, багато полягло в боях під Бродами та в Австрії, а по війні багато ветеранів опинилися в таборах Сибіру, інші були розсіяні в діяспорі вільного світу. Відразу після війни в Нью-Йорку вони заснували Братство „Броди-Лев", котре зайнялося опікою над могилами полеглих друзів та негайною допомогою українським воякам-інвалідам та вдовам і сиротам полеглих українських вояків. До Братства щодня приходили десятки листів з проханням про допомогу. Часто ті листи висловлювали великий фізичний і духовний біль, так що негайно треба було висилати допомогу.

Управа Братства своїми листівками, оголошеннями, збірками намагалася довести до свідомости наших громадян, що ця допомога має особливе значення. Громади були щедрі, і датки приходили щоденно, що уможливило безперервну допомогу. В ті роки допомога була однією з найважливіших ділянок праці Братства. Допомога інтенсивно продовжувалася до 1970-их років. Зчасом більшість українських військових інвалідів і вдів відійшла у вічність і потреба допомоги зменшилася. Однак, Братство продовжувало допомагати колишнім українським воякам, які вижили на рідних землях або опинилися в Польщі.     
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Братство займалося оформленням могил наших побратимів в Італії на новозбудованому військовому цвинтарі на вершку гори, в половині дороги між Больонією та Фльоренцією. Утримання цвинтарів в належному порядку в околиці Фельдбаху в Австрії здійснюють місцеві австрійські ветерани і товариство „Австрійський чорний хрест", котре одержує від Братства „Броди-Лев" щорічно більший даток.

Для збереження традиції і для виховних цілей Братство побудувало символічну могилу - у пам'ять тих, що боролися проти окупантів України. Український Братський Союз подарував площу на своїй оселі „Верховина" в Ґлен-Спей, Нью-Йорк. Пам'ятник було освячено 2 червня 1963 року при участі численного духовенства, молоді, комбатантів і громади. Щороку на могилі-пам'ятнику служать Панахиду в пам'ять полеглих героїв. (Див. фото, ВК, ч. 4,2009, ст. 120).

       Після відновлення державности України відкрилися нові можливості для ветеранів дивізії. Створено в західній Україні Галицьке Братство колишніх вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії (УНА). Вони розпочали розшуки останків полеглих в боях дивізії під Бродами. Деяких можна було ідентифікувати на підставі знайдених медальйонів, звертаючись до відповідних відомств у Німеччині.

Галицьке Братство придбало відповідну площу в Ляцькому-Червоному на Золочівщині, недалеко місця, де відбувався прорив дивізії з оточення, і де багато вояків полягло від ворожих куль і бомб. Там тепер знаходиться військовий цвинтар дивізії. Віднайдено і перепоховано понад 250 останків полеглих в боях під Бродами. Для тих, що впали в бою, рідня ставить пропам'ятні хрести.     

 На цвинтарі побудовано каплицю-церкву, котра в липні 1997 року була освячена. Праця над упорядкуванням цвинтаря і оформленням могил продовжується.

За ініціятивою станиці Галицького Братства в Дрогобичі, у 1997 році поставлено великий пагорб-пам'ятник на місці бою під Крутами, в котрому полягло 300 українських юнаків, заступаючи дорогу переважаючим силам Червоної армії в поході на Київ. Пам'ять про цей бій була придушена в народі ворожим режимом. Щойно 29 січня 1998 року коло цього пам'ятника відбулося перше врочисте відзначення 80-ліття бою.

Братство зайнялося теж опікою могил наших державних мужів і ветеранів з часів Першої світової війни в Німеччині, а також могилами військовиків Армії УНР у Варшаві в Польщі. 25 червня 1999 року відбулося врочисте відкриття пам'ятника воякам УНР на православному цвинтарі на Волі у Варшаві, у присутності президентів України і Польщі. За словами кореспондента з Варшави: „Якби не попередня фінансова допомога Братства „Броди-Лев", то не було би тепер що відкривати".

За ініціятивою і виконанням Братства перенесено з Берліну тлінні останки українських мужів, а саме Президента Західньо-Української Народньої Республіки з 1918 року д-ра Євгена Петрушевича та полковника Дмитра Вітовського, котрий був головним виконавцем перебрання державної влади у Львові 1 листопада 1918 року, його адьютанта Юліяна Чучманана - на Личаківський цвинтар у Львові, де їх урочисто перепоховано 1 листопада 2002 року.

19 липня 2003 року на Личаківському цвинтарі у Львові було освячено могилу невідомого вояка дивізії „Галичина" та пам'ятник воїнам Української Національної Армії - 1-ої і 2-ої Дивізії УНА та Юнацтва протилетунської оборони, споруджений у співпраці з Галицьким Братством 1-ої УД УНА. Братство фінансувало цей проект, збираючи фонди серед громади та Крайових управ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА.

На прохання управи міста Бережани, при співпраці місцевого населення, відновлено у 2005 році в селі Лісники цвинтар Українських Січових Стрільців (УСС), поставлено 65 бетонних хрестів на могилах і 25 вересня 2005 року проведено урочисте освячення цвинтаря, при великій участі громадських та молодіжних організацій (Пласту).

На міському цвинтарі в Бережанах поставлено великий пам'ятник на могилі полеглих Українських Січових Стрільців. Відкриття і освячення відбулося 26 листопада 2006 року.
У 2008 році, на горі Жбир, в селі Ясенів, споруджено новий пам'ятник полеглим в боях воякам Дивізії „Галичина". У співпраці з Бродівською районною радою створено там „Меморіял Дивізії „Галичина".

Ці заходи були фінансовані Братством „Броди-Лев". Це було можливе завдяки жертвенності нашої громади. Щороку Братство проводить збірки фондів серед наших громад, зокрема на Зелені свята та Різдво. Збирають переважно ветерани 1-ої Дивізії УНА.

В Україні залишається до віднайдення ще багато забутих могил. Треба також забезпечити на майбутнє існуючі цвинтарі й могили в належній пошані і порядку. У Львові створено Добродійний фонд „Братство Броди-Лев", котрий має забезпечити тривалу опіку над цвинтарем в Ляцькому-Червоному. Настав час передати цю діяльність у молодші руки.

Була б велика шкода, коли б ця організація перестала діяти через вік і відхід у вічність її членів. Братство „Броди-Лев" не є організацією ветеранів і тому членами можуть бути люди доброї волі.

Роман ГАВРИЛЯК

Пожертви просимо надсилати на адресу: Brody-Lew Inc., P.O. Box 261, Cooper Station, New York, NY 10276, USA.

„МИ НАЇВНО МРІЯЛИ ПРО ВІЛЬНУ УКРАЇНУ!"

Наталка КУДРИК

Містечко Беллярія, що на північному сході Італії, біля Адріятичного моря, відоме сьогодні як зона відпочинку біля популярного міста-курорту Ріміні. Але рідко який відпочивальник чи заробітчанин з України знає про те, що влітку 1945 року спекотне італійське сонце нестерпно морило у цих краях українських вояків, котрі перебували там у таборах для військовополонених. В одному такому таборі опинилися понад 10 тисяч вояків дивізії „Галичина". Табір проіснував два роки, після чого полонених перевезено до Великої Британії. Кілька місяців серед полонених у Беллярії провів і колишній дивізійник, нині 89-літній священик УГКЦ Іван Музичка. Із табору 24-річний потрапив на навчання до української семінарії св. Йосафата в Римі, де згодом отримав ступінь доктора теології. Уродженець Івано-Франківщини отець Іван Музичка досі живе у Римі, займається душпастирською працею. Як він розповів Радіо „Свобода", дивізійники, перебуваючи у складі німецьких військ, не думали про якусь „нову Европу" за плянами Гітлера, а мріяли лише про свою вільну Україну, яку у воєнній метушні треба було вибороти.

- То була наша наївна дитяча мрія. Вона була в УПА, вона була і в дивізії. Ми розуміли, що німці війну програють, але думали: ось саме зараз дійде до сутички між Заходом і Радянським Союзом. Ми тоді виліземо з лісу, дивізія буде готова - і Захід поборе Радянський Союз, нарешті запанує правдива демократична свобода, буде Україна, буде все... А то була фантазія!

- Після капітуляції дивізійники опинилися у полоні в Австрії у травні 1945 року. Яким чином вас перекинули до Італії?

- Ми потрапили в англійський полон, а всіх англійських полонених гуртували в Італії, де була їхня лінія фронту. Тоді було близько мільйона полонених, багато полонених різних національностей, і нас, українців, в окремий табір розмістили, не змішали з іншими. Хто для того постарався? Я не знаю, але якась добра душа таки то зробила. То не німці. З нами поводилися у таборі добре, ніби ми вже були союзниками британців.

- Чим ще було особливим життя в таборі у Беллярії?

-10 червня 1945 року ми дісталися у полон, зброю забрали, у когось і бритву забрали, бо ще надумається хтось воювати бритвою... З нами поводилися дуже добре, тільки харчів не вистачало, голодували. Та цілу ж Італію після війни треба було годувати. Я дивуюся, скільки запасів мали американці, вони надсилали допомогу, часом ми отримували такі консерви, що ті бляшанки вже були іржавими. У таборі були різні курси, зокрема, освітні для тих, хто не закінчив середньої школи. Наші хлопці також організували театр, оркестри.

- Якими сподіваннями жили українці у таборі?    
                                                                                                                                                                                                       - Все думали: що ж із нами робитимуть? Радянський Союз про те дбав більше, ніж хто інший. Вони послали у табір репатріяційні комісії. Нам говорили: „Вам батьківщина все прощає, повертайтеся додому!" А тут диво - люди не хотіли повертатися. Все таки зголосилося їхати до СРСР 1052 особи.

- На той нас у Римі існував Український допомоговий комітет, який очолював єпископ Іван Бучко. Що Ви знаєте про його діяльність?

- Там були колишні священики, які після навчання не мали куди виїхати душпастирювати у повоєнний час. Вони помагали більше морально. Організували також навчальні курси, потрібні були українські книжки, зошити, бо не було на чому писати, використовували для цього туалетний папір. Тоді створилася американська організація "Саrе", і українці в Америці, знаючи про полонених земляків в Італії, надсилали продукти, одяг. І Допомоговий комітет приймав та розвозив ці речі, бо все надходило до Риму.

- Чи існували тоді в Італії в'язниці для воєнних злочинців і чи були там вояки з українських земель?

- Були величезні списки воєнних злочинців. Хтось утік із полону, а під час війни він, можливо, євреїв переслідував чи співпрацював із нацистами у концентраційних таборах. Таких людей дуже вишукували. Якщо піймали підозрілого, то відправляли у табір на острів Ліпарі, на південь від Сицилії. Там було, може, 40 наших людей. Священики з Риму їздили до них. Там був справжній табір суворого режиму.

- Отче, як Ви тепер згадуєте ті часи, коли вступили до дивізії „Галичина" і як закінчилася її історія?

- Я все під тим кутом дивлюся, чого я навчився. Ми мали добрий військовий вишкіл, ніякої політграмоти, пропаганди не було, лише військова справа. Я потрапив у санітарний загін і багато чого навчився з медицини, що пригодилося мені у житті по сьогоднішній день. Дивізія - це була моя життєва школа. Ми не були садистами, горлорізами, як про нас говорила совєцька пропаганда. Всі дивізійники, де б вони не опинилися по війні - в Англії, Америці, Канаді, Австралії - лишили по собі зразок порядного громадянина тієї країни, де жили.

- Якою була самоорганізація українців за кордоном у той складний повоєнний час?

- Організація була недобра, ми не вміємо організовуватися. По-перше, ще перед війною ні в Америці, ні в Канаді ми не мали людини-провідника. По-друге, візьмімо поляків. Вони були великими союзниками Франції, Англії, а ми з ким? Поляки мали і сусідів яких! А ми з усіма сусідами розсварені, роз'юшені. По війні італійці мали Альчіде де Ґаспері, то це ж голова, Франція мала Шарля де Ґолля, німці, яких ненавидів цілий світ, у них з'явився Конрад Аденауер, що за людина була, його британець Вінстон Черчілль поважав, бо бачив, що то голова! А де українські Аденауери?

ВЕЛИКДЕНЬ 1945-ГО РОКУ І КІНЕЦЬ ВІЙНИ

Володимир БОДНАР   

Весною 1945-го року, по 6-тижневій важкій хворобі тифу у Відні та довгих трудах і невигодах, вдалося мені, при помочі мого батька, заїхати до села Мавтерн, біля Штайн у Вахав, віддаленого біля 50 км від Відня - околиці виноградів, славних вин Австрії. Тут мої батьки, о. крилошанин Евген Боднар і мама Стефанія, замешкали на приходстві римо-католицького о. Льогрмана, де мій батько виконував функцію військового капеляна при частині протилетунської оборони наших юнаків, т. зв. „Флякюґенд'' з осідком в Кремсі. Тоді ще була можливість переїхати нам рікою Дунай далі на захід, але з огляду на мій недавною недугою вичерпаний стан, ми рішилися остатись на місці, здатись на волю Божу, очікувати кінця війни та надіятися на прихід американців. Але сталося інакше.

І так одного дня почалося пекло, близько розривались гарматні стрільна, диким ревом зашуміли совєтські „катюші", заграли скоростріли, розривалися ґранати. На приходстві зібралося багато парафіян села та околиці, переважно жінок з дітьми, біля 50 людей, шукаючи в глибокій і просторій пивниці притулку й охорони від стрілен, бомб та більшовицьких оргій і знущань. Ззовні пивниці ми забарикадувалися залізними штабами і замками. Всі в пивниці гаряче молилися під проводом о. Льогрмана і мого батька, а нагорі клекотіло від пострілів і розривів ґранат. Німецька Дивізія СС-ів, стиснена більшовиками в кліщі, завзято боронилася, бо, правду сказати, не мала іншого виходу, і не було куди відступати.

Над ранком гудіння і стріли затихли. Внедовзі ми почули голосні звуки, прокльони та російські „матюки" роз'юшених солдатів. Ми в непевності, тривозі й дальшій молитві притихли та наслухували. Раптом почувся різкий грюкіт прикладами рушниць до дверей пивниці і голосні викрики російською мовою: „Відкрий двері, бо будемо стріляти!". Удари в двері і вигуки не втихали, і треба було доконче щось задецидувати. Тоді мій батько, бувший сотник і капелян в австрійській армії (на фронті в Італії), з епітрахелем на грудях та великим хрестом в руках зарядив відчинити зариґльовані окуті двері пивниці. Не помогли просьби і плач мами та перестрашених людей. Батько твердо стояв на своїй постанові. Двері відчинилися і батько з хрестом став віч-на-віч проти кількох совєтських солдатів, зі спрямованими в нього машиновими пістолями. Батько по-вояцьки випрямився і сказав до них голосно: „Христос Воскрес! Сьогодні є в нас свято Воскресіння Христового, і це є велике свято для нас усіх". (А було це 8 травня 1945 року.) Вояки спочатку збентежилися, гейби остовпіли, і тоді один з них, вже старший віком, правдоподібно українець, знижив пістолю і зворушено сказав, що він ще пам'ятає часи, як його мама оповідала йому про таке свято й що досі в їх хаті зберігаються, секретно перед владою, святі образи. І всі люди в пивниці, почувши себе безпечно, повиходили назовні, і нікому тоді нічого не сталося. На жаль, внедовзі здичіла і оп'яніла „солдатеска" почала свої дикі оргії. Розпачливим крикам про порятунок знасилуваних жінок не було кінця. Багато людей і жінок постріляно, а деякі поповнили самогубство і потопилися в широкій ріці Дунаю. „Бойци" прямо стріляли до колосальних бочок з вином у пивницях, і кількох п'яних потопилися в тих бочках. Війна закінчилася виграною для них і вищі власті дозволили „ребятам" погуляти. Очевидно, вони гуляли по-дикому.

Я з батьками думали перечекати, витримати і з Божою поміччю пережити цей критичний час, а тоді думалося, може границі виясняться і прийдуть американці, а більшовики вицофаються на схід. А вони не тільки не відійшли, але окупували Австрію (Долішню) і Відень аж до 1954 року.
Були прогнози, що мусить прийти до зудару альянтів з комунізмом, на що розраховували українці та славна УПА і Дивізія УНА, та в результаті політичної констеляції постане вільна Україна. Ця остання евентуальність підбадьорувала нас на дусі та додавала сил встоятися.

В дальшому ході подій ми пережили ще багато лихоліття, страху і загрози насильного вивозу, заслання в Сибір або смерти, так що був змушений перенестися жити на стриху приходства, а потім переселився до Відня кінчати студії, жити „інкоґніто" часто зміняти адреси і милити „каґебістів". З Божою поміччю ми всі врятувалися.

ФОТО

 Гайделяґер. Хлопці з мого села Урмань, Бережанського району. Я стою посередині. Клячать, зліва: Кіналь Михайло, поляк, що зжився з українськими хлопцями; після боїв під Бродами вступив до УПА й загинув у 1946 р. біля Бережан; Кулик Іван, загинув під Бродами; Каліщук Михайло, після Бродів загинув в УПА. Стоять, зліва: Фурдиґа Василь, після Бродів повернувся додому, згодом поїхав до Москви, де жив його брат, зголосився до Червоної армії, дослужився ранґи лейтенанта, воював проти японців; Ткачук Дмитро, служив у чоті польової жандармерії у Дивізії. Інші два з присілка й я їх добре не знав.

Ярослав Гунька

ФОТО

Грудень 1943. Після закінчення підстаршинського вишколу зенітної артилерії в Мюнхені (СС-Казерне), група повертається до Дивізії.
Зліва: Дорко Барабаш, Ярослав Гунька, Ярослав Бабуняк.

Нойгаммер - полігон, два тижні перед від'їздом на фронт, гостре стріляння: FLАК - 20 мм, обслуга 5 вояків.
Одна чота - 4 гармати + 1 кулемет; батерія мала 3 чоти, 12 гармат. Ярослав Гунька без шолома стоїть біля кулемета.

(Фото Ярослава Гуньки)

НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ

Докторант Олеся Кромейчук, University College, Лондон, Англія, Школа славіністики й східноєвропейських студій 2010, відвідала Документаційний центр у Торонто в пошуках документів про дивізію „Галичина" до її докторської праці:
Tracing the End of a War: a Micro-historical Approach to the Waffen SS "Galicia" Division's Journey from Austria to Britain, 1945-1950
(Слідами після війни: мікро-історичне дослідження шляхів дивізії „Галичина" від Австрії до Британії 1945-1950). Вона зібрала всі доступні матеріяли з англійських архівів і доповнює їх.
Бажаємо успіхів

Головна управа

GOTTING GRILL-RIMINI

Ярослав ГУНЬКА 

   

    Після 12 місяців таборового життя для 40 щасливців з гарматного полку випала „манна з неба" - постійна служба - праця „поза дротами" у переходовому англійському таборі в центрі міста Ріміні.

Табір під назвою "Gotting Grill" був побудований при головному залізничному вокзалі в Ріміні. Мета табору - обслуговування транспортів англійського війська, що поверталося залізницею з Африки і Південної Італії до Англії. Будівлі мали величезну залю-їдальню зі сценою, дві кухні, душі, пральню, офіс і квартиру для трьох англійців та шість бараків для обслуги (для нас). В бараках жили німці, що обслуговували та охороняли табір. В червні 1946 року німці були звільнені і відправлені додому, а обслугу табору доручено українцям.

Це престижне, на той час, завдання припало гарматному полку (вірю, що не без впливу хор.Теодора Барабаша, який був адьютантом коменданта табору - майора Яськевича). Хорунжий Іван Ґайда отримав доручення зорганізувати відповідну групу хлопців, а я став його заступником. В групі були механіки, кухарі, прибиральники, охоронці і шість музикантів - група Крайчика.

Десятник Коваль, старший віком від нас усіх, що вже добре володів англійською мовою, працював у канцелярії поруч коменданта, яким був штаб-сержант (прізвища не пригадую). На жаль, відношення між ними були холодні. Всі проблеми в таборі з італійською мовою були моєю відповідальністю, бо володів я нею вільно.

Сежант Ганкок (Наnсоск) був господарем у таборі і ведучим під час зупинки транспорту. Його відношення до нас було тепле і дружнє. Ми мали вигідні помешкання і свою окрему кухню. Шефа нашої кухні я стрінув 1955 року в ресторані „Одеса" в Торонті.

Шефом англійської кухні був італієць, а наші були його помічниками. Охорона табору була виключно нашою відповідальністю. Ми мали необмежений вихід до міста чи до моря у вільний час. Кожного дня ми мали до свого розпорядження вантажівку з транспортного депо, з нашим водієм. Отже, штаб-сержант одержував повідомлення про дату і час прибуття транспорту і кількість вояків два-три дні наперед. Тоді він виписував реквізицію на харчі. З тим списком десятник Степан Рубич їхав до військових магазинів і вибирав харчі - це була його робота. Я їздив з ним два рази на тиждень вибирати харчі для нас.

Транспорт затримувався на вокзалі не менше двох годин. Вояки заходили до табору, де для них було все приготоване: душ, ґардероба та розкішний буфет у їдальні. Підчас обіду пригравала їм оркестра („банда") Крайчика. Коли вояки гостилися, ми навантажували в поїзд різні харчі і чай для них „на дорогу".

Не кожного дня був такий транспорт, але були випадки, що одного дня було два, і треба було добре звиватися, щоб справитися з ними.

У вільну від транспортів суботу англійці з навколишніх місцевостей з'їжджалися на забаву. Пригравала їм оркестра Крайчика, а ми обслуговували в барі і буфеті (life was good!). Штаб-сержант заборонив був нашим хлопцям танцювати, але англійки, щоб пожартувати зі старим сержантом, самі тягнули нас до танців.

Ми часто мали гостей - знайомих з головного табору, і з ними могли передати харчі друзям до табору.  

Одного вечора в серпні 1946 року хор. Ґайда надягнув цивільний одяг, де в кишені були цивільні документи, видані у Ватикані на його прізвище, попрощався з нами й поїхав поїздом до Риму. Він був одним з невеликої групи абітурієнтів, яким єпископ Іван Бучко постарався місця в університеті в Еспанії і Франції. Ґайда про це знав наперед і наполегливо вивчав французьку мову. Наступного дня я зголосив сержантові, що Ґайда десь зник. Сержант не робив з того "big deal", і назначив мене на цей пост.

Проблем з хлопцями не було, бо ніхто не хотів повертатися до головного табору. Обов'язково всі мусіли бути в таборі на десяту годину увечорі. Кожного вечора ми збиралися в одному бараку на гутірку і часом запрошували сержанта Ганкока, щоб обговорити з ним деякі проблеми. Він це дуже цінував.

Ранньою весною 1947 року табір біля вокзалу в Ріміні був ліквідований, а нас відправлено до головного табору, який також був у стані ліквідації, бо нас перевозили до Англії. В половині травня гарматний полк з вокзалу м. Ріміні поїхав до Венеції, де ми завантажилися на пароплав. В кожного з нас був докірливий сумнів - чи не везуть нас до Одеси?! Аж, як побачили скалу Ґібралтару, заспокоїлися. 

14-та СОТНЯ 30-го ПОЛКА

Спомини

Ярослав Сиваник    

Восени 1944 року частини переформованої Дивізії „Галичина" прибули з Нойгаммеру і Кіршбавму у Словаччину, після тяжких боїв під Бродами. З кінцем жовтня того року нас 15 українців закінчили підстаршинську школу в Любляні (Ляйбах) у Югославії. Одна група виїхала поїздом з Любляни одного вечора, а друга група наступного. В день небезпечно було їхати, бо американські літаки, які мали базу в Італії, сильно обстрілювали поїзди з бортової зброї.

Я був відповідальний за другу групу. Прибули ми на Словаччину до міста Жіліни (там містилась головна квартира дивізії). Зібрав я військові книжки від кожного і подався до штабу дивізії, щоби кожного приділити до тої сотні, по-можливості, з якої він виїхав до школи. Передав документи одному з секретарів, а сам подався відвідати шваґра Івана Джиджору, який працював на дивізійній пошті. За яку годину я повернувся, а секретар каже, що книжки забрав один вояк, котрий їде до 30-го полку. Я занепокоївся і кажу: „Крім мене, ніхто не міг прийняти папери, бо ціла група чекає мене на пероні".

Секретар дуже збентежився. Пішов я шукати того вояка й нараз бачу швидко йде старший вояк в уніформі, не зовсім допасованій. На моє запитання, він признався, що має наші документи. Сказав я йому кілька терпких слів, і ми всі всіли до поїзду. Примістився я біля незнайомого вояка, який сказав, що він два місяці в дивізії, а тепер їде до штабу 30-го полку. Прибули ми в місто Велька Битча. Вояк, на ім'я Михайло, з поїзду попрямував до штабу полка, а нас трьох пішли до протитанкової 14-ї сотні („Панцер єгер"). У канцелярії привітав нас сотенний командир-хорунжий Пилип Трач, який приділив нам рої, і почались польові військові вправи, нічні пробні алярми, руханка, чищення зброї і т. п. Днями і ночами вартові вдержували 24 годинні стійки на мості і в деяких місцях на річці Ваг, де вночі просувались човнами комуністичні партизани. Згодом прибули хорунжий Теодор Барабаш і десятник Василь Верига.

Одної неділі по полудні я зі своїм товаришом вийшли в місто. Навпроти йде старшина ніби мені знайомий. Я підніс руку до поздоровлення, а він: „Десятнику, я називаюсь отець Михайло Ратушинський, - потиснув мою правицю, - від тепер будемо добрі друзі". Я, очевидно, перепросив його за мої „терпкі" слова в Жіліні.

Отець Михайло був направду гарна особистість. Приїжджав до сотні й проводив гутірки на релігійні і світські теми.

Наша сотня кожної неділі брала участь у Богослуженні в місцевій церкві. Словаки в загальному виявились вельми приязними, але, помимо наших доказів і пояснень, не могли зрозуміти, чому ми воюємо проти „наших слов'ян" руских.

Після війни з табору біля Ріміні я листувався з одною родиною зі села Мала Битча, яка у 1946 році була посередником з моїми батьками. В цей спосіб було безпечніше для моєї родини в Україні. Ті словаки писали мені, що тепер уже нас зрозуміли й переконались, хто такі „рускі слов'яни". Одного дня команду сотні перебрав німець Гансен. Хор. Трач обняв першу чоту, а хор. Барабаш - другу.

Після наших Різдвяних Свят 1945-го почали кружляти чутки, що дивізія буде змінювати свій постій.    

На Йордан о. Ратушинський біля ледяного хреста відслужив Молебень і посвятив воду, один рій вистрілив сальву, а два дні пізніше - наказ: „Вирушаємо в дорогу до Югославії!" Вояки з поспіхом приготовляються, прощаються з добрими словаками, а ще більше з дівчатами - „слєчними". Не одна дівчина пустила сльозу. Казали, що наші хлопці-вояци найгарніші. З перепонами (бо випали великі сніги) частина за частиною подались в дорогу. Хворі й старші їхали на возах. Вози і коні зареквірували у словаків заздалегідь. День за днем маршируємо через Дубницю, Тренчин, Нове Мєсто, Міяву, Левари, Маляцке.

Ночами відпочивали в наперед підготовлених квартирах передніми командами („форкомандо"). У Маляцке сотня задержалась пару днів. Це була погранична місцевість і вояки позбувалися словацьких корон, купуючи найбільше хліб.

Деякі старшини і підстаршини були втаємничені у пляні перейти цілою сотнею до УПА.

Пригадую, що в стодолі на розмові були хорунжі Пилип Трач, Теодор Барабаш, підстаршини Роман Лазурко, Лука Заставний, Володимир Гриник і автор цього спомину. Ми очікували зв'язкового від УПА. Опівночі появився сотник Богдан Підгайний і повідомив, що Команда УПА не може нас прийняти з причини великої концентрації прифронтових військ Червоної армії на Прикарпатті, а в Карпатах очікує, щоби фронтова лінія віддалилась від Карпат. Раджено, щоб Дивізія задержалась в цілості, бо з кінцем війни політичне положення може змінитися. (Див. Филип Трач: „Останній наш маршрут...", ВК, ч. 4,2009, ст. 94).

Відпочивши, ми перейшли границю зі Словаччини в Австрію і так снігами підбились, що ледве ноги тягнемо. В одному присілку ми зауважили пару коней запряжених до саней. Кивнув я рукою на двох вояків, підійшли ми до господаря і кажу, що нам потрібні коні, бо вояки сильно перемучені, у наступному селі ми йому коні залишимо. Німець нічого не відповів, передав нам коні і пішов. Накопичилось повні сани вояцтва, і їдемо. Проїхали ми кілька кілометрів. Нас здоганяє поліцейський автомобіль. Зупинились. Комендант поліції питає: „Хто дав наказ забрати коні?" - Я підніс руку. Він підійшов до мене, поклав руку на плече і каже: „Ви арештовані".

Двох моїх вояків, які були спільниками цього „заговору'' теж поїхали зі мною.

На поліції нас трьох залишили в кімнаті, перейшли в іншу радитись, що з нами зробити. За 10-15 хвилин підходить до нас комендант і каже: „Ми рішили відпустити вас, під тою умовою, що на терені Австрії ви не будете в нікого забирати коней".

Я собі подумав: а скільки ви, німці, забрали коней від господарів в Україні?

На початку березня 1945 року 14-та сотня прибула до місцевості Веляне. Сотня заквартирувала на горі в замку, а штаб 30-го полку нижче, під горою, в містечку Веляне (Velenje). Сотня була в строгому поготівлі, а ночами подвоєно охорону, бо навкруги ліси і густі кущі простягались із західної сторони аж під мури замку. Ми мали в сотні двох підстаршин німців. Один з них вийшов із замку на прохід і не повернувся. Група вояків шукала за ним і - дарма. Одного дня господар, який орав свій город, побачив вбитого, легко прикритого землею. Це був той німець.

Одного вечора сотенний сказав мені зголоситися до штабу полка, де службовий старшина каже до мене: „Візьми десять вояків і їдь до Марбурґу. Я дам тобі десять підвод; звідти маєш привезти зброю і амуніцию для полку. Звідси виїдеш о годині 12-ій вночі". Вибрав я одинадцять вояків зі свого роя, взяв харчі.

О годині 12:00 вночі десять возів з кіньми, без візників, чекали біля штабу полка. На кожнім возі я вмістив одного вояка, на передньому я з візником, а на задньому возі, крім візника, один вояк зі скорострілом. Рушили в дорогу. Перед обідом були в місті Марбурґ. По обіді навантажили на вози піхотинську зброю і амуніцію. Як почало темніти, ми з тим „добром" рушили у поворотну дорогу. Коли прибули до штабу полка, я дякував Богу, що нам цей проїзд вдався. Бо і коли б партизани напали на нас?..

Військове заняття проходило згідно з пляном. На вправи три чоти виходили поза замок, а одна чота лишалася для охорони.

До нашої сотні прибуло кілька вояків з Волинського леґіону, деяких я запам'ятав: хор. Черник, бунчужний Мороз і десятник Сатана. Були вони добре вишколені і тримались з нами до кінця війни.

З кінцем березня прийшов наказ провірити східню частину регіону, бо тітовські комуністичні партизани частіше нападали на військові частини в тих околицях. Дивізійна розвідка повідомила, що з Москви літаками скидають вишколених інструкторів і тому їхня акція проти дивізії посилилась.

Перша чота під командою хор. П. Трача, друга чота під командою хор. Т. Барабаша вибрали харчі і вирушили в гори. У підніжжі гір оба командири узгіднили день і час, коли тут знову стрінуться, щоби разом повернутися до замку. З чотою хор. Барабаша ми провіряли гористий, а часто заліснений терен. Подекуди були господарства, подібно, як в Карпатських горах. Під вечір зайшли ми на одне господарство, хлопці провірили будинки і знайшли в стодолі - в соломі - радіо і надавчий апарат. Ми взнали, що партизани вибрались з великим поспіхом. На господарстві була лише господиня з дочкою.

Показали ми їм знайдені апарати, а вони почали плакати і казали, що нічого про це не знають. Хор. Барабаш запевних жінок, що не буде їх карати. Розставили ми кругом господарства охорону й там заночували. Вранці чота рушила в гори, сутички ми не мали з партизанами, але відчули, що вони (партизани) мали нас на оці.

Під вечір, згідно з домовленням, ми зійшли вділ. На станиці вартовий сказав, що хор. Трач, не чекаючи на нас, відійшов до замку, до якого було не менше 8 км лісовою дорогою.

Після короткого відпочинку чота рушила в зворотну дорогу. Пройшли ми приблизно половину дороги, а ніч була місячна, нараз зауважили по середині дороги темні широкі плями. Закривши себе польовою палаткою і при світлі електричної лямпи ми побачили, що це кров.

Зараз хор. Барабаш приказав чоті „розпорошитись" на два боки дороги, зброю мати напоготові, у бойовому порядку йти далі. На краю лісу на нас чекали хлопці з чоти хор. Трача. Від них довідались, що вояк Гусак пристав у корчах задля своєї потреби, і його партизани схопили. По кількох хвилинах донесли до переду, що Гусака немає. Хор. Трач, задержавши чоту, один рій послав, щоби знайти Гусака. Партизани сиділи в корчах і чекали. Коли рій наблизився, нараз з обох боків дороги посипались стріли. В бою трьох наших вояків впали вбитими, між ними перший скорострільчик Михайло Балацький (мій шкільний товариш з Маркови Тернопільської области), кількох ранили. Як решта чоти підбігла, партизани втекли. Вбитих побратимів ми, згідно військової традиції, похоронили на цвинтарі поблизу замку.

1-го квітня 1945 р. прийшов наказ вирушати в дорогу. Сотня марширувала до Австрії на фронт. Перше бойове хрещення ми мали на горі Ґляйхенберґ. Вночі сотня зайшла не в окопи, але у „вовчі ями". Біля години 5-ої червоноармійці відкрили ураганний огонь з артилерії і „максимів" та пішли в наступ. Обороняючись, вояки відступили, але, на щастя, за нами стояла друга оборонна лінія, і червоних стримано. Наша сотня зазнала багатьох вбитими. Наш сотенний командир Гансен мав прострілену п'яту.

Зчасом сотню доповнили та призначили на лівий відтинок фронту поблизу міста Фельдбаху. Хор. П. Трач перебрав команду над сотнею, хор. Барабаш 1-шу чоту, а другою призначено хор. Романа Ременюка.

Коли під'їжджала до сотні польова кухня з обідом, на нещастя, совєтська „катюша" її розбила. Вояки голодні. Деякі давали собі раду. Вночі зайшли до стайні „бавора" (господарі втекли з фронтової лінії), „зорганізували" підсвинка, бо іншої ради не було, й голод вгамували. Пів кілометра позаду десятник В. Гриник стаціонував зі своєю залогою і 3,7 см протипанцирною гарматкою. Одного спокійного дня зв'язковий Славко Сліпенький передав мені записку від Гриника, щоби зайти до нього. Я полем зійшов вдолину, гарматка стоїть замаскована біля шопи, входжу в хату, а там сидить Гриник; покурює і сміється до мене.

- Влодку, ти, мабуть, вродився в чіпчику, бо тут тобі, як в небі, - кажу.

Погостив мене свіжими варениками, і почали згадувати, як довго ми у війську та вгадувати, що дальше буде. Тут нараз прибігає посланець з моєї сотні і кличе: „Десятнику, ходіть скоро, бо червоні почали нас атакувати". Я бігом до сотні. Поки добігли вгору, стрілянина втихла. Але двох вояків важко поранило, а одному відламок з артилерійського стрільна відірвав ногу. Ми з'ясували ситуацію. Виявляється двоє зв'язкових десь у хаті, яка стояла недалеко наших окопів, почали смажити кусень м'яса. Червоні побачили з комина дим і гарматним вогнем обстріляли хату й наші позиції.

25-го квітня 1945 р. хор. П. Трач наказав 2-ій чоті зголоситись позаду фронту для присяги. Ми зійшли приблизно 2 км поза фронт і там з'єднались з іншими дивізійними частинами, вставились у трикутник і склали присягу на вірність Україні і українському народові. Присягу проводив дивізійний капелян о. Левенець. Від того часу Українська Дивізія стала частиною Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. Повернувшись у першу лінію, серйозних бойових сутичок на нашому відтинку не було, лише час до часу більшовицька „катюша" докучала, бо стрільна при легкім дотику галузки розривались на дрібні кусні і спричинювали поранення.

8-го травня 1945 року повідомлено залишити окопи і марширувати на захід, бо війна закінчилась. 14-та сотня вийшла з окопів тихим порядком; те, що могло дзвінко шарудіти, як газмаски чи бляшані їдунки, наказано залишити в окопах, лише забрати зі собою зброю.

В окопах залишився хор. Р Ременюк і я зі скорострілом та двома автоматами. Ми бачили, як долиною через колійову лінію стрибали червоноармійці. Ми пускали по кілька серій зі скоростріла понад їхні голови, давали їм знати, шо в нас „без змін".

Проминуло з півгодини. Ми розібрали скоростріл й частини розкинули в кущі, а самі - давай ногам знати. Долучились ми до сотні, і були вже аж за другим горбом, як почули: „У-р-р-а...!"

ХАТКА З ПУШОК У ТАБОРІ В РІМІНІ

Хто впізнає будівничих?

Другий підстаршинський вишкіл УД у Ляуенбурґу (рання весна 1944)

5-ий зліва Т. Андрушко (голова КУ,Австралія), біля нього зліва І. Падик(?) (помер у Торонто, Канада), в центрі чотовий десятник Маєр, з його правої сторони видно голову Северина Павчока (помер в Австралії), далі невідомий, Граб, Бідось, Євген Закаляк (пропав безвісти) невідомий і крайній Роман Припхан (жив у Чікаго, США, помер у Івано-Франківську, Україна).

Подав Т. Андрушко.

ЗАБУТА ВІЙНА

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

(Скорочено)

Оце щойно відкрив одну дуже проґресивну газету, і читаю: війна до нас прийшла 22 червня 1941 року. Вмикаю не менш проґресивний телеканал і чую те саме.

Насправді ж немає нічого більш далекого від істини, ніж цей вкорінений у підсвідомість радянський міт.

Згадаємо перебіг історичних подій. Справді, до березня 1939 року українці якщо і брали участь у бойових діях чи на Далекому Сході, чи в Еспанії, чи в Китаї, то йшлося про тисячі учасників цих подій і сотні загиблих десь далеко, ледь не на краю землі.

А от у березні, хоч Друга світова номінально ще не почалася, але війна з усіма своїми лихами прийшла на українську землю - на Закарпаття, де, поруч із тисячами місцевих вояків, в обороні Карпатської України стали й сотні добровольців-галичан.

Далі був вересень того ж 1939 року, коли світова війна почалася вже й де-юре. Понад 200 тисяч українців чинили опір Вермахту у складі польського війська, обороняли Модлін і Варшаву, билися на Вестерплятте.

А одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину.
Лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. На території УРСР був розгорнутий Український фронт під командуванням командира 1-го рангу Тимошенка.

Іншими словами, Друга світова війна вже у вересні 1939 року помітно відбилася на житті всіх жителів України - як Східної, так і Західної (більша частина якої тоді ж була приєднана до СРСР, відчувши всі „принади" цього приєднання).

Фактично без перерви - в останній день листопада того ж 1939 року - Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І не менше 80 тисяч не повернулися з неї (точні дані досі невідомі).

Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, наприклад, 44-а Київська стрілецька дивізія. Отож, похоронка стала звичним явищем для жителів УРСР уже узимку 1939/40 років...
Коротка передишка - і літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який має без бою зайняти Бессарабію і Буковину (якщо Румунія капітулює) - і йти з боями на Бухарест, якщо Румунія не віддасть згадані території. Знову сотні тисяч людей мобілізовані до війська, знову туди забрані автомобілі та коні, знову територія до Дніпра стає тилом діючої армії.
А у цей час Червона армія, де кожен четвертий, як відомо, - українець, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв з ворогом, під час масштабних походів гинуть сотні бійців.

З іншого боку, ці завойовницькі походи приносять не тільки численні трагедії у сім'ї мешканців УРСР, - вони мають результатом певний ріст добробуту населення, звичайно, від того жалюгідного стану, в якому цей „добробут" був у другій половині 1930-х років.

Демобілізовані привозять додому трофеї - одяг, взуття, домашнє начиння, - якого в Радянському Союзі не те що не вистачало, а фактично не було. Так от, в підсумку кілька десятків мільйонів радянських людей істотно підвищили свій рівень життя (була одна пара латаних-перелатаних черевиків - стало дві: підвищення рівно удвічі!). Чи не внаслідок цього досі багато хто згадує роки перед війною з Німеччиною як щось світле і радісне?

Принагідно: не забуваймо і бої на Халхін-Голі улітку 1939 року, формально до початку Другої світової війни - наче й не дуже масштабна операція, але ж у війську задіяні десятки тисяч українців (серед них - два перші в історії двічі Герої Радянського Союзу льотчики Грицевець і Кравченко), а на Батьківщину йдуть сотнями і тисячами похоронки.

Грандіозними і страхітливими ці масштаби стали після 22 червня 1941 року. Але і до цього дня у складі різних армій полягло понад 100 тисяч етнічних українців та вихідців з України.

Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Европі, і на Тихому океані, і в Африці, - і воювала запекло - за всю Другу світову війну, з вересня 1939 по вересень 1945 р. втратила близько 400 тис. вояків. Ясна річ, британці по-сталінськи не воювали, і не так бездарно, як польські генерали, вони берегли своїх солдатів. Але ж, попри те, невже все, що було до 22 червня 1941 р., для України й українців - це дрібничка, не варта уваги, ба, навіть згадки вітчизняних мас-медій.

"Галичина": визнати не можна засудити

Найпопулярніший блоґґер пострадянського простору Другой написав пост про Марш слави УПА, де однозначно засудив "нацистскую постсоветскую отрыжку", звинувативши УПА, між іншим, у масових вбивствах євреїв якимось міфічним "українським леґіоном".

Ті, хто засуджують український визвольний рух 40-х років, намагаються не розрізняти різних формувань. "Нахтіґаль" і "Роланд", дві гілки ОУН, дивізія "Галичина" і УПА постають в них як одне ціле. Плакати "Галичина" слугують доказом нацизму всього визвольного руху, а разом з ним дискредитується і ідея незалежної України.

При цьому такі "судді" ніколи не бачили особисто і не спілкувалися з людьми, які були в УПА чи в інших формуваннях, а для цитувань обирають анґажовані польські і радянські джерела.

Тема "Галичини" і українського колабораціонізму багато разів піднімалася урядом СРСР в світі – у справі Оберлендера чи канадській комісії Дешена – для дискредитації українського питання в цілому.

Шлейф пропаґанди того часу тягнеться і до сьогодні. Та ні Канада, ні Німеччина, ні Великобританія не є пронацистськими державами. Саме тому вони не пішли за СРСР, не приєдналися до комуністичного "полювання на відьом" під антифашистськими гаслами.

Логіка інституцій

В 1914 році було створено курінь Січових Стрільців. Озброєні і вишколені Австро-Угорською імперією, вони при першій же ж зручній нагоді взялися захищати українську справу.

Та ж логіка була і в 1941-му, коли творився "Роланд" з "Нахтіґалем". І в 1943-му українські вояки прагнули отримати вишкіл і зброю з чужих рук, а в зручний момент обернути цей ресурс на свою користь.

Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так говорив про логіку утворення Дивізії:


"Ми є за творенням Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі: 1)ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні, 2)ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову, 3)ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав’язок армії, 4)це може бути точка виходу для дальших планів, 5)лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.


Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".

Бандерівська ОУН засудила утворення дивізії "Галичина", вважаючи, що "проект створення Дивізії є шкідливим і для української національної справи на міжнародному полі, бо більшовицька пропаґанда буде це вживати як доказ, що український рух створений німцями".

У неї уже був неґативний досвід: її співпраця з нацистами закінчилася на два тижні пізніше за радянську арештом Бандери і Стецька.

До Дивізії зголосилося 80 тисяч добровольців. Радянська влада означала для них втрату релігійної і етнічної ідентичності, втрату майна, заробленого тяжкою працею впродовж кількох поколінь, а в більшості випадків і втрату свободи і життя.

Два роки хазяйнування СРСР не залишили жодних ілюзій, тому просто чекати вчорашніх катів, склавши руки, вони не збиралися.

Та всім цим розрахункам не судилося збутися. Більшість тих, котрі йшли, щоб стати ядром майбутньої української армії, щоб захищати рідну землю від колгоспного рабства, були змушені служити гарматним м"ясом під Бродами, а потім – поборювати чужих партизан на чужих землях. Нацисти використали українців задля своїх тактичних цілей, і в цьому трагедія Дивізії.

В останні дні війни дивізійники прийняли присягу на вірність Україні, переформатувавшись в "Першу дивізію Української Національної Армії". Вони мріяли про це від самого початку Дивізії. І тільки неминуча поразка дала їм змогу поступити так.

Долі

Тим, хто аґресивно засуджує Дивізію і її вояків тa сприймає цих людей через радянські пропаґандистські кліше, в 99 відсотках випадків ніколи не доводилося стикатися з цими людьми особисто і спілкуватися з ними.

Та життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження.

Жданомир Пришляк народився 1923-го року в селі Підгірці на Львівщині, де знаходиться знаменитий Підгорецький замок. Його батько, сільський священик Петро Пришляк, віддав його до Золочівської гімназії, а потім до школи аґрономів в селі Черниця на Бродівщині.

В 1943 році разом з братом Ратиславом пішов добровольцем в дивізію "Галичина", де служив радистом. У "Бродівському котлі" попав в радянський полон, і понад 10 років провів в концтаборах, здебільшого в Середній Азії, де певний час шоферував (Ратислав Пришляк помер в часі ув"язнення).

Ждан Пришляк повернувся з табору одночасно зі своїм батьком, котрого в 1946-му ув"язнили за відмову "підписати православ"я".

Після повернення пан Пришляк заочно закінчив Львівський політехнічний інститут, одружився, має двох дочок. До пенсії він працював майстром на львівській фабриці "Прогрес", що виготовляла взуття. Його не реабілітовано.

Іван Іванцюра народився 6 грудня 1922 року в селі Доброгостів недалеко від Дрогобича в сім"ї селянина, учасника визвольних змагань 1918-1921 року. Він також пішов добровольцем в дивізію "Галичина" разом з братом, котрий, проте, після вишколу в Торуню перейшов у націоналістичне підпілля.

Івана Іванцюру минуло пекло Бродівського котла – в той час він був в частині, котра розташовувалася на Холмщині, в районі Білої Підляської, пізніше брав участь в антипартизанських акціях в Словаччині і в Словенії, в районі Любляни. До 1947 року був інтернований в італійському Ріміні, після того оселився в Великобританії.

Пан Іванцюра пропрацював 25 років бригадиром на будівництві електростанцій біля Ноттинґема, потім почав власний бізнес з реконструкції старих будівель і досяг у ньому великих успіхів. Він активний учасник українського руху у Великобританії, один з тих, хто сприяв тому, щоб Україна мала власне посольство в Лондоні.

Знову повернувся пан Іванцюра в Україну тільки через 49 років, в 1992-му. Він купив хату в рідному селі, і зараз часто навідується туди. Його донька, наполовину ірландка, володіє українською і вважає Україну своєю Батьківщиною.

Частина чужої гри чи спроба своєї?

На моє переконання, утворення дивізії "Галичина" було великою помилкою і трагедією. Сам факт її створення приніс дуже багато шкоди українській справі – колаборантство, навіть з висуванням особливих умов і вимог, все одно залишається колаборантством.

Бійців "Галичини" використали на чужій війні – і сьогодні їх знову використовують у війні проти тієї Української держави, про яку мріяли самі дивізійники.

Комбатанти дивізії "Галичина" опинилися в схожій ситуації, як і воїни Червоної Армії: і одні, і другі воювали в арміях чужих диктаторів, вважаючи, що захищають свою землю. Воювали один з одним, а користали з того Гітлер і Сталін відповідно. Історія дивізії "Галичина" – то прямий доказ того, що нація без власної держави приречена на громадянську війну.

Ставлення до Дивізії кожного з нас є тестом на радянський патріотизм. Точкою відліку повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна. І з цієї точки зору дивізійників аж ніяк не можна вважати зрадниками.

Комбатанти Першої дивізії Української Національної Армії заслуговують на нашу повагу і пошану, як люди, що в тяжкий для України час пробували її боронити, як ті, хто присягали їй на вірність. І дотримали своєї присяги.


Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП

КАПІТУЛЯЦІЯ ТРЕТЬОГО РАЙХУ

Василь ШПАРИК    
                                                                                                                                                                      
30 квітня Гітлер покінчив життя самогубством. Своїм наступником призначив адмірала Деніца (Doeniz). Прийнявши на себе командування усіма збройними силами, Деніц вирішив чимшвидше закінчити війну.

2 травня впав Берлін. Адмірал Деніц видав розпорядження, щоб усі армії повсюдно здавалися західним військовим з'єднанням, а висланий ним 3 травня до штабу англійського фельдмаршала Монтґомері командувач військово-морських сил Німеччини адмірал Фрідебурґ повідомив, що його метою є здача в полон трьох армій, які воюють проти росіян, і просив дозволу пропустити біженців через передній край західних військ. Монтґомері відмовився обговорювати здачу в полон на таких умовах.

4 травня адмірал Фрідебурґ повернувся в штаб Монтґомері з пропозицією здати в полон всі німецькі війська в Північній Німеччині, Голляндії і Данії. Оскільки, як вважали, такі пропозиції носили виключно військовий характер, Монтґомері погодився на них.

5 травня в штаб генерала Айзенговера у французькому місті Реймс (Reims) прибув представник від адмірала Деніца з пропозицією про капітуляцію. Генерал зразу ж повідомив про це радянське верховне командування і просив призначити представника на евентуальні переговори з Деніцом. Тут же Айзенговер повідомив, що не прийме будь-яку капітуляцію, якщо вона не буде безумовною капітуляцією. Радянське верховне командування призначило своїм представником генерал-майора Суслопарова.

У той же день у штаб Айзенговера прибув адмірал Фрідебурґ, який мав намір вести переговори. Проте йому було заявлено, що задача зводиться просто до прийняття безумовної капітуляції без будь-яких переговорів. Після цього прибув начальник Головного штабу вермахту (ОКВ) генерал-полковник Йодль (Jodl).

Нарешті Деніц зрозумів необхідність прийняття вимог союзників, і акт про капітуляцію був підписаний Йодлем у присутності, зокрема, представника СРСР генерала Суслопарова, о 2 годині 41 хвилина вранці 7 травня 1945 року. Бойові дії зупинялися опівночі 8 травня.

Після підписання акту про капітуляцію Айзенговер сказав Йодлю: „Ви офіційно і особисто несете відповідальність за дотримання умов капітуляції, також за прибуття німецьких командувачів у Берлін в такий час, який буде назначений російським головним командуванням для оформлення офіційної капітуляції перед урядом СРСР. Все."

Далі Айзенговер згадує: „За умовами підписаного акту про капітуляцію командувачі німецьких збройних мали були прибути до Берліна 9 травня, щоб підписати ратифікацію у російському штабі".

Термін „ратифікація", що означав „затвердженням акту підписаного в Реймсі", було сприйнято радянською стороною зі здивуванням, оскільки вважали, що цим мали на меті принизити вирішальний внесок СРСР у розгром нацистської Німеччини.

9 травня 1945 року о 0 годині 16 хвилин за середньоєвропейським літнім часом делеґація головного штабу збройних сил, очолювана генералом Кейтелем, підписала в Карсгорсті (передмісті Берліна) повторний акт про капітуляцію, офіційно датований 8 травня 1945 року.

Окремо, в різний час було повідомлено про капітуляцію: у Лондоні та Вашинґтоні - 8 травня о 15 год. за Грінвічем; у Москві - 9 травня о 2 год. московського часу.

Звідси і святкування цієї дати окреме: 8 травня - у західних державах; 9 травня - в колишньому СРСР, а тепер - в Росії.

Тільки 9 травня вранці радянське командування офіційно повідомило про підписання в Берліні акту про капітуляцію.

"КАРПАТСЬКИЙ РЕЙД" КОВПАКА

Валентин Могила

12 червня 1943 року, за місяць до битви на Курській дузі, півтори тисячі партизан-ковпаківців виступили з району Сарн на Карпати. Мета походу — «рейкова війна», знищення нафтопромислів і розвиток партизанського руху в Західній Україні. На шляху до гір мінери з’єднання підірвали залізничний міст біля Тернополя. Ковпак не передбачав, що цей вибух визначить подальшу долю всього з’єднання.

Міст був ахіллесовою п’ятою гітлерівців. Припинився рух ешелонів до Східного фронту єдиною дорогою, що забезпечувала його танками, артилерією і боєприпасами. Залізниця пропускала більше сорока составів на добу. Ешелони довелося повертати назад на Львів і Краків, переганяти через Румунію і Бессарабію. Дізнавшись про причину, Гітлер розлютився і наказав рейхсфюреру СС Гіммлеру знищити «банду» Ковпака.

Командування операцією було доручено генералові вермахту Кріґеру — знавцеві гірської війни і карпатського театру ще з часів першої світової війни. Німці вивчили напрям руху з’єднання на Карпатські гори і стежили за ним, з’ясовуючи його сильні й слабкі сторони. У середині рейду вони дали можливість партизанам «розігратися»: на степових просторах розбити свої окремі частини. Кріґер поставив завдання — повністю знищити з’єднання в Карпатах, вважаючи, що в горах воно попаде в пастку. До складу фашистського угруповання ввійшли п’ять полків СС, один гірськострілковий і п’ять батальйонів особливого призначення.

Під щоденним бомбардуванням і обстрілом «мессершміттів» з’єднання ввійшло в гори. Партизани металися кряжами і гірськими стежками Олекси Довбуша, йшли далі в гори, прокладаючи шлях до величезного Поп-Івана і стрункої Говерли. Намагаючись вирватися з кільця, що стрімко звужалося — пастки Кріґера, користуючись картою Карпатських гір 1898 року, Ковпак і Руднєв вирішили розірвати проривом 13-е за числом оточення з’єднання. Напрямок — через Делятин, де розташовувався штаб угруповання Кріґера.

У ніч з 3 на 4 серпня ударна група захопила місто, розгромила штаб Кріґера (генерал чудом уцілів) і оволоділа мостом через Прут. Після виходу із «гірського мішка» всіх рот з’єднання рятівний міст було висаджено в повітря. Однак повністю вислизнути з пастки було не просто. Ковпаківці застосували військову хитрість козаків Дениса Давидова проти військ Наполеона: після сутички розсипатися в усі сторони. З’єднання розбили на шість груп і визначили «зоряні» маршрути відходу із пастки. Через місяць всі групи повернулися туди, звідки починали рейд на Карпати.

У рапорті Ковпака Сталіну від 8 жовтня 1943 року про підсумки Карпатського рейду повідомлялося: знищено 52 залізничних і дорожніх мости, пущено під укіс 19 ешелонів, підірвано 40 нафтовишок і 13 нафтосховищ, убито 3349 солдатів і офіцерів ворога. З’єднання втратило убитими близько 450 партизан — кожного третього...

"День", чч. 298-299

ДИВІЗІЙНИКИ В УПА

Щерба Олександер (другий ряд, 4-ий зліва) зі своїми товаришами прийшов до лав УПА після битви під Бродами.

Див. В. Мазурок. О. Мазурок: „Чота Дивізії Галичина на Крем'янеччині, "Вісті Комбатанта", ч.2, 2005, ст.46 

ПОЛКОВНИК ФРАНКО-ЛЕВ ГОЛІНАТИЙ

Генерал-майор Ричард Рове-молодший вручає Франкові-Левові Голінатому відзнаки звання полковника. За ними - син полковника.


БАГДАД. Ірак. -1 жовтня 2009 року Франко-Лев Голінатий, член 27-го відділу УНСоюзу, одержав у Багдаді звання полковника американського війська. В цей день виповнилося 22 роки його військової служби.

Ф.-Л. Голінатий, син Миколи і Маріон Голінатих з Манчестеру, Нью-Джерзі, як стипендіят американської армії одержав 1 жовтня 1987 року звання підпоручника, коли закінчив з відзначенням комерційний і військовий факультети Райдер-університету. Опісля він брав участь у  військових акціях в Панамі, на Середньому Сході, одержав відзначення "Bronze Star Medal".

Його наступним завданням було відшукати слід вояків-учасників Другої світової, Корейської і В'єтнамської воєн, які пропали безвісти в Кореї, Японії, В'єтнамі, Ляосі і Камбоджі.

Ф.-Л. Голінатий одержав ступінь маґістра наук від Трой-стейтового університету і продовжив свої студії в "United Army Command and General Staff College", який закінчив з відзнакою. Він одержав також ряд нагород за бездоганну службу.

Тепер Ф.-Л. Голінатий вже вдруге перебуває в Іраку, де виконує обов'язки директора з співпраці у фінансових справах з урядом Іраку.
.
Полковник Ф.-Л. Голінатий одружений і має двох синів. Його дружина є ветераном "Operation Iraqi Freedom" і сержантом Національної ґвардії в Кензасі. Старший син є три роки в армії, служить у військовій поліції. Молодший син, стипендіянт американського війська, на другому році Кензаського університету.

СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Валентин МОРОЗ

Перша конференція націоналістичних груп (див. ВК, ч. 4, 2009, ст. 71) відбулась у Берліні 3-7 листопада 1927 року. Вона була іменована офіційно „1-ю конференцією Українських Націоналістів" ¹. Було ухвалено почати видавництво журналу Розбудова Нації. Крім того, було створено також ПУН (Провід Українських Націоналістів), що мав служити координаційним центром аж до першого конґресу. ²

Проте сам конґрес відбувся аж через два роки. Причиною цієї затримки було, по-перше, небажання лідерів деяких вищеназваних груп „самоліквідуватися" і стати єдиною монолітною структурою,- мотив, психологічно цілком зрозумілий і присутній в усі часи і в усіх суспільствах. Але була ще й важливіша перешкода. З самого початку було ясно, що єдиною і бездискусійною кандидатурою на посаду керівника майбутньої ОУН плянується Евген Коновалець, теперішній провідник УВО. Проте не всі лідери УВО поділяли цю думку. По-перше, не всі вони (як правило, люди старшого покоління) бачили в націоналістичній концепсії свою „альма матер". По-друге, не хотіли просто так „розчинитися"в новій структурі, що складалася практично з самих молодих людей.

Для розчищення всіх цих „кучугурів" потрібна була ще одна конференція. Вона відбулась у Празі 8-9 квітня 1928 року.³ І резолюції її були вже „крутішими"; навіть було ухвалено, що Конґрес Українських Націоналістів має відбутися 1 вересня 1928 року.

Відбувся він насправді в наступному, 1929 році, у Відні, від 28 січня до 3-го лютого. Тому що й польська дефензива (політична поліція) й КҐБ (тоді ще ЧК) дуже „дерли кігтями глину", щоб знати всі таємниці конґресу, довелося вдатись до конспірації. „Про людське око" було оголошено, що конґрес відбудеться у Празі. Туди й приїхали учасники коиґресу: і лише потім, залишивши у Празі для „камуфляжу" підставних осіб, виїхали до Відня.⁴

На конґресі було ЗО представників від націоналістичних організацій. 2 лютого 1929 року було оголошено історичну ухвалу про заснування Організації Українських Націоналістів. 3 лютого Головою Проводу ОУН було одноголосно обрано Евгена Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. ⁵
                  
На засіданнях конґресу зіткнулися дві концепції; між ними розгорілась полеміка. Була це полеміка між ідеалістичним волюнтаризмом, що в основі своїй мав ідеї Міхновського й Донцова, й матеріялізмом та „уенерівщиною". Перемогла перша тенденція. Це означало, що українські національні теорії вже „допеклися" й виросли з „веґетеріянського" етнографізму 19-го століття. Було це виразним свідченням дозрівання української духовної еліти.

Все це прозвучало як у заключному слові Евгена Коновальця і відозві конґресу, так і в „Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів".

Евген Коновалець сказав у своїй промові, що була логічним завершенням конґресу:

Як знаєте, друзі, я не є приятелем гомінких слів [...] Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією Московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу.

Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, - маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі, його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації.⁶

У відозві, що називається „Від Конгресу Українських Націоналістів", варто підкреслити певні моменти:

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української Держави. Щойно після відновлення державности національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих верст з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.⁷

 Ця теза про необхідність диктатури була цілком природною, коли врахувати: 1) час, коли її проголошено; 2) реальний стан тодішнього українського політикуму.

У 1929 році в Московській імперії (замаскованій під нововигаданою назвою - СРСР) замість відносного, „непівського" лібералізму починається нова епоха тоталітаризму. Була це сталінська диктатура. У 1933 році в Німеччині стає реальністю гітлерівська диктатура. Ще перед тим - у 1926 році - в Італії приходить до влади Муссоліні - теж диктатор. Потім це поширюється на Еспанію, де диктатором стає Франко: на Португалію, де диктатором стає Салазар... У 30-і роки диктатура встановлюється в Австрії, Фінляндії, Литві - тенденція ця була всезагальною. Традиційио-ліберальна демократія відступала тоді „на всіх фронтах". Вона просто перестала бути популярною. Чому? Що стосується Заходу, то досить назвати одну дату: 1929.

У цьому році Північну Америку охопила економічна криза (Great Depression), що скоро переросла і в соціяльно-політнчну площину. В 1930 році криза „перестрибнула" через океан і охопила Европу. Уперше в історії подібне явище стало ґлобальним, - як за географічними вимірами, так і за соціяльно-політичними. Багато мільйонів безробітних сталії перед вибором. Що робити? Голосувати й далі за традиційно-демократичні партії? - Це означало не дуже оптимістичний варіянт: умирати з голоду, або, у кращому випадку, животіти на допомозі по безробіттю. Диктаторські, радикальні розв'язки стали неймовірно швидко популярними. Адже Гітлер у своєму райху (імперії) „ліквідував безробіття" дуже швидко й елементарно. Він створив „арбайтдінст". У цій системі мільйони німецьких безробітних могли знайти працю, а головне - мати стабільну нішу і не були більше нікому непотрібними „вуличними собаками". (Є вже у сучасній політологічній думці й така - покищо - парадоксальна версія: Захід навмисно спровокував Гітлера на війну. Чому? Бо боявся, що гітлерівський досвід позитивного розв'язання проблем у кризовій ситуації стане заразливим для цілого Заходу. І через те, мовляв, його штовхнули на війну, аби знищити на полі бою).
        
Але...

Версії є версіями; лише майбутнє покаже, які з них заслуговують на увагу. Як завжди, найкращим суддею є час. А ми займемося покищо другим з обіцяних аспектів: реальний стан тодішнього українського політикуму.

Про те, що у 20-і роки існувало кілька „державних центрів" УНР і ЗУНР (ще й до того „гетьманський центр"). Все це була ностальгічна бутафорія без жодної „проекції" на майбутнє.

Але й т. зв. „леґалістичні" українські партії, що були безсумнівними політичними реаліями у рамках польської (чехословацької, румунської) держави, не навіювали аж надто оптимістичних сподівань. Правда, зовнішньо - статистичні факти були часом досить позитивними. Скажімо, на виборах 1928 року до польського парляменту пройшло 48 українських послів (солідна цифра!). Українська Парляментарна Репрезентація у парляменті відразу ж склала заяву про необхідність української державності!

Але...   
                                                                  
Необхідно взяти „під мікроскопом" специфіку польської системи. Леґальна, позапідпільна праця у цій системі давалася тяжко. Давньою рисою цієї системи було незмінне правило: „У Польщі кожний шляхтич - король"). А якщо говорити конкретно, то специфікою „міжвоєнної" Польщі було те, що кожний повітовий староста застосовував повну самоволю, не рахуючись ані з Варшавою, ані з „папою римським". Незважаючи на українські виборчо-парляментські успіхи, буденною реальністю була нахабна польська колонізація українських територій. Досить сказати, що на Західну Україну було „напхано" 300 тисяч родин „осадників". Були це військові ветерани, що отримали безкоштовно землю від польського уряду на українських землях. „Безкоштовно" - але коштом безземельного чи малоземельнго українського селянства, яке завзято випихали кудись в Канаду чи Арґентину, аби збутись „вибухового матеріялу" на час майбутніх подій.

Зрештою, є факт, який може служити просто-таки символом ситуації. Було у Варшаві два міністри, які розуміли: українці - надто „великий звір", щоб його можна було просто так „закидати шапками". Тобто, вони зрозуміли давню англійську мудрість: „коли їх не можна перемогти - то з ними треба домовитись". Ці двоє підтримували українців у питанні Українського Вільного Університету, в питаннях українського шкільництва тощо. Яким же був результат? Ці міністри просто поплатились своєю політичною кар'єрою; польський політикум відмовив їм у будь-якому елементарному довір'ї.  

Не дивно, що після цього уже не було бажаючих „захищати українців"; ця „раса" в польському політикумі просто зникла.

Крім двох згаданих аспектів, неможливо обминути ще й третій. Мабуть, найлогічніше було б його окреслити як вічну тему Піночета. Що мається на увазі? У критичних, кризових ситуаціях виникає як правило потреба національної диктатури. Ситуація вимагає Піночета. (Не кубинського „фіделя-шміґеля" і не Лукашенка, а саме Піночета - тобто національного диктатора).

Чілійські події з Аґусто Піночетом у фіналі - найклясичніший і найсвіжіший приклад. Але - не перший в історії. На початку цієї тенденції доведеться, мабуть, поставити Наполеона. Деякі історики кажуть, що на посаду диктатора у Франції було тоді аж чотири кандидатури... Після революційних експериментів кінця 18 століття і викликаного ними неминучого хаосу, Франція просто-таки спрагла за національною диктатурою. Потреба її стукала в двері...

Далі в історичному ряді варто, мабуть, згадати Пілсудського, литовського диктатора Сметону, еспанського Франко та португальського Салазара. До речі, паралелізм між Франко і Піночетом просто-таки буквальний. Як Франко врятував Еспанію від комуністичного „визволення" у 1936-39 роках, так і Піночет врятував тридцять років пізніше свою чілійську батьківщину від перспективи перетворення її на ще одну кубу в Латинській Америці.

Отже: немає нічого дивного в тому, що українська політична думка дозріла в 1929 році до цієї ідеї. (Власне, це й було виразним доказом її дозрівання). У 1935 році з'являється навіть спеціяльна праця, присвячена цій темі.⁸ (При нагоді: сучасна Україна, аби врятуватися від дестабілізації, що насувається, теж гостро потребує Піночета...) ⁹ ?

А тепер знову повернемося до документів конґресу. У „Постановах Великого Збору ОУН" підкреслено, що в основу світосприймання нової організації кладеться національний принцип. Не соціяльна група (клас, по-совєтському) і не професійна чи якась інша група є в основі клясифікації, а саме нація. Цитуємо:

1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.
2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.
3.  Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.
4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.
5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації напротязі її історичного розвитку суцільну духовну окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма-це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання [...]
11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо що лиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету. ¹⁰       

 _______________________
¹ Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І. Мюнхен, 1968, ст. 76-80.
² Там же.
³ Там же, стор. 86-87.
⁴ Там же, стор. 88.
⁵ Там же, стор. 91.
⁶ Там же, стор. 92.
⁷ Там же, стор. 93.
 ⁸Микола Сціборський. Націократія. Париж, 1935.
 ⁹Див. цю тему Валентин Мороз. У пошуках українського піночета. Львів, „Сурма", 1999.
 ¹⁰Розбудова Нації, ч. 3,4, 5 за 1929 рік. Цит. за Петро Мірчук.


_____________________________________________________________________
Необхідно підкреслити, що створення ОУН було не просто появою ще однієї партії в українському політикумі. Вважати так - це було б з точки зору історичної перспективи великою помилкою. Не буде перебільшенням сказати, що поява ОУН означала перехід українства в категорію нової якості. (І з бігом часу, коли минущі симпатії й антипатії зникнуть, це буде вирисовуватися все виразніше).

...Є у Фрідріха Ніцше широко відома (і дуже нашуміла в час своєї появи) праця Also sprach Zaratustra  (Отже, сказав Заратустра). Це практично самі афоризми, узяті нібито в Заратустри (цього не заперечиш), але побачені дуже ,,по-ніцшеанському". Ось один з них. Називається він „Попіл і діямант". (Напочатку треба вияснити: виявляється, що попіл і діямант мають... ту саму хемічну формулу; вони „брати"). Але є якась там структурна різниця, що робить попіл попелом, а діямант діямантом. Але - „ближче до Ніцше'". Попіл питає у діяманта: чому ти такий твердий? Ти ж мій брат. А діямант відповідає йому: чому ти такий м'який? Ти ж мій брат...

Ясно, що Ніцше не був хеміком, і хемія його не цікавила. І проектує він цю істину не на світ кристалів і мінералів, а на світ людських відносин. Його цікавить не хемія, а „алхемія" людських взаємин. А у світі людей саме так і є: будеш твердим, коли хочеш бути твердим! У світі людей все залежить від Хочу -..хочу" з великої літери. „Коротко і сердито" це називається волюнтаризмом. Нашим західнім сусідам (німецьким та іншим) він був відомий з часів Шопенгауера і Ніцше. До нас же, українців, він прийшов в епоху Донцова... Бо концепція донцовського націоналізму стопроцентно збудована саме на принципі волюнтаризму.
Якраз це й забезпечило появу нової якости українства. Бо коли в центрі людського життя стоїть Хочу з великої літери - тоді все починає виглядати зовсім інакше. Тоді все залежить (у першу чергу) від того, скільки отих Хочу з великої літери ми створимо у своїй нації і згуртуємо їх в один великий кулак. Коли їх є досить багато - то це означає, що ситуацію будемо творити ми, а не наші противники. І тут починається кардинально важливий поворот. Тепер уже в центрі уваги не приглядання до зовнішньої (чужої) кон'юнктури, а вслухування у власні глибини, у власні ресурси (а ресурси ці завжди є, лише при одній умові: коли є люди, які хочуть їх шукати).

Отже: з появою ОУН починається епоха свідомого україношукання, а звідси уже автоматичний перехід до українотворення.

І перед тим були люди, що спонтанно жили концепцією україноцентризму. А тепр цю концепцію взяло на озброєння ціле покоління! По суті поєднання волюнтаризму з україноцентризмом забезпечило появу нової якости українства.

Не дивно, що і в творах Донцова, і в дальшій чисто практичній діяльності ОУН постійно звучить тема опори на власні сили. Вона автоматично виросла з тези: не придивляння до зовнішньої кон'юнктури, а вслухування у власні глибини і відшукування там ресурсів для дальшого будівництва.

Ще з „продукції" 1-го Великого Збору ОУН необхідно згадати „Декалог" („Десять заповідей українського націоналіста"), що став на довгі роки етичною формулою нового українського покоління. Уперше він був поширений як додаток до газети „Сурма" влітку 1929 року. ¹

І ще одна „конкретика" (до речі, вона дуже „канкрєтна'' кажучи сучасною мовою, ще й тепер; бо й досі не „злазить" із сторінок полемічних текстів). Ідеться про тему „фашизму". Як тоді, у 1929 році, так і тепер певні „гості" (виклепані в Москві) настирливо твердять, що українські націоналісти - це, мовляв, „фашісти, артісти, контрабандісти". Тому необхідно процитувати тексти з цих далеких 1929-1930 років, щоб мати картину в цьому питанні. Вже у 1929 році в офіціозі Розбудова Нації ОУН заявила:

У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки, постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже чимало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви. Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних проявах [...]

Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму", якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм - це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм - це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки - що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом", назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати фашизм, тому що там є інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини. ²

До цієї теми журнал Розбудова Нації повертався й пізніше, як у грудні 1929, так і в листопаді-грудні 1931 року. ³

Здавалося б, у цьому питанні всі „крапки над „і" поставлені уже в 1929 році, і жодної теми для дискусії про „фашизм" не залишилося.

Але...

В житті ніколи не буває так просто. Виявляється, у 30-і роки тема „фашизму" ОУН була просто-таки „виїздним коником" багатьох леґалістичних груп, що не поспішали загострювати свої стосунки з польською владою. Не кажемо вже про комуністичні чи майже-комуністичні групи. В постановах ІІ-го пленуму Комуністичної Партії Західньої України писалося про „фашистських націоналістів", що знаходяться в одному фронті з „польським фашизмом",  ⁴ і т. д., і т. п.-„царствію його не буде кінця". Але й видання більш поважних українських груп, які повинні були б мати більше „клепок у голові", теж піддалися цьому психозові. У цій же тональності писав і Тризуб - орган „екзильного уряду" УНР, і гетьманська Січ, і Соціял-Демократ, і Український Прапор - орган „екзильного уряду" ЗУНР.

І навіть найсолідніша українська газета в Галичині - Діло - теж „доросла" до такої термінології:

Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою. ⁵

А на 3-у з'їзді УНДО (Діло було газетою цього об'єднання) один з доповідачів висловився так:

Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть. ⁶

Якщо подивитися на цю тему без жодних емоцій, то варто сказати: ці тексти були, мабуть, найганебнішим епізодом за час існування газети Діло, що увійшла, без сумніву, в українську історію.

ОУН з самого початку свого існування енергійно реагувала проти цієї наклепницької кампанії. Зокрема, у 1931 році Провід ОУН опублікував у журналі „Розбудова Нації" таку заяву:

Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів непебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на купованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу - провокації.

Мета цих провокацій полягає в тому, щоб викривляти справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі країні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.

Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналісчний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистьку" акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу, Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи [...]

Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:

1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від мого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель - Москви і Польщі - та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тому зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських щіоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу [...]

3.  Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму і одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого - зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.

4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде спростуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму. ⁷

Постає природне питання: як оцінити (з точки зору історичної перспективи) цю психічну атаку проти новонародженої націоналістичної структури? Думаємо, що тут варто згадати цікавий афоризм: у людських вчинках завжди шукають логіку: але там немає нічого, психології. Так! Людська інтуїція промовляє у такі моменти гучніше й потужніше, аніж людська логіка. І тому всі ці леґалістичні "маслосоюзи" відчували безпомилковою інтуїцією: оті молоді люди, що вбивають польських міністрів, наразі не тільки доростають політично. Але... В недалекому майбутньому вони просто з'їдять усі ці леґалістичні „маслосоюзи" - і то навіть „без солі". (Так що вся ця ностальгічна антипатія доживаючих структур до тих, які їх неминуче мали з'їсти - є просто нормальною і природною. У світі людей завжди буває саме так).

Щоб переконатися у правдивості цих слів - чекати довелося недовго. Реальність 40-х років показала, що єдиною українською силою, яка виступила із зброєю в руках проти фашистського Гітлера - це була нібито - „фашистська" ОУН, що створила реальну протигітлерівську зброю - Українську Повстанську Армію! (І всі здорові сили Західньої України, незалежно від партійної чи „безпартійної" приналежности, приєдналися до цієї акції, керованої Організацією Українських Націоналістів).

А починаючи з 1944 року, коли на Західню Україну знову нагрянули московські „визволителі від хліба і масла", повторилась та сама ситуація. Усі ці леґалістичні „маслосоюзи", вигодувані на польському маслі; всі ці групи і „групенята" просто зникли під чоботом сталінського молотка, „як роса на сонці". І знову - як і при гітлерівській окупації - єдиною силою, що стала до боротьби проти нового окупанта, була ОУН і створена нею Українська Повстанська Армія.

Цю боротьбу українські націоналісти (як і їх литовські, латвійські, естонські побратими) вели аж до початку 50-х років. А окремі підпільні озброєні групи протрималися аж до середини 60-х років (як наприклад під Бережанами) - тобто історично передали естафету визвольної боротьби безпосередньо до рук шестидесятників, що вже тоді починались як епоха.

Було б помилково не згадати, що далеко не всі леґалістичні структури стали жертвою лише вищеописаного антинаціоналістичного психозу.

Скажімо, газета Свобода що виходила в Нью-Йорку (одна з двох щоденних українських газет, які з'явилися в діяспорі), дивилась на справу „тверезо - по-американському":

Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати цих „революціонерів": коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям." 

А в числі за 22 жовтня Свобода знову повторює цю тему:

Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі видвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі. ⁹

Таку ж саму позицію зайняв і Український Голос, що видавався у Вінніпегу. ¹⁰

Як бачимо, леґалістичні структури української діяспори дивились на справу зовсім інакше порівняно з тими, які перебували на території Західньої України.

Коли глянути на ці далекі роки „з висоти пташинного польоту", з позицій сьогоднішнього дня, то доведеться визнати: 20-і роки були в Західній Україні часами відступу. Була це епоха виживання українства на Західній Україні (особливо в порівнянні з бурхливим реваншем українства в Наддніпрянщині, на схід від Збруча в роки українізації).

Але починаючи з 1929 року, з часу заснування ОУН, все „канкрєтно" змінюється. Починалась нова епоха...



____________________________
 ¹Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, стор. 126.
 ² Розбудова Нації, ч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 262.
 ³ Розбудова Нації, ч. 12 за 1929 р.; ч. 11-12 за 1931 рік.
 ⁴ Цитата за Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 111.
 ⁵Діло, 4 квітня 1929 р.
 ⁷Розбудова Нації, ч. 11-12, листопад-грудень 1931року.
 ⁸Свобода за 13 жовтня 1930 р.
 ⁹Свобода за 22 жовтня 1930
 ¹⁰Див. Український Голос за 5 листопада 1930 р.