ПЕТРО ҐАЗДАЙКА

                                                                           1891-1978

 Старшина УГА, сотник Петро Ґаздайка народився на західній, лемківській окраїні української землі 19. 4.  1891 р. в селі Красна, де живуть  т.зв.  "замішанці",  себто наш мовний острівець серед польського довкілля. Після народної школи Санчі, згодом студіював право у Львівському університеті.   Покликаний 1913 р. в австрійську армію, вступив до  школи старшин резерви при  87-ому піхотному полку в Трієсті й Пулі, де його застав вибух війни 1914 р. Аж до 1918 р. брав участь як старшина у фронтових боях   на італійському фронті, де здобув низку військових відзначень (Військовий хрест заслуги 3-ої кл.   Воєнне удекорування  3-ої  кл.,  з мечами в 4. 2. 1918  р.).  Прибувши  після розвалу Австро-Угорщини до Львова, віддав себе в листопаді 1918 р. відразу в розпорядження молодій нашій державі та брав  участь у боях за Львів. З УГА ділив її долю після відступу за  Збруч як активний фронтовий старшина аж до травня  1920 р., коли його частина після з'єднання з Дійовою  Армією УНР була інтернована поляками,  і Петрові Ґаздайці прийшлося зазнати польського   полону. Перед загрозою смертної кари від польського суду (за ліквідацію польської цивільної   диверсії у підльвівських польських селах, де була розташована його частина) тікає в жовтні  1920 р. з польського полону в Чехословаччину й тут перебуває в таборі інтернованих частин  УГА в Йозефсштадті на Судетах до 1924 р., як довго ще існували вигляди (себто до формально-правного передання Східної Галичини радою амбасадорів переможних держав Антанти 1923 р. в Лондоні, Польщі) на поворот до активної військової служби своїй  Батьківщині — 1924 р. залишив Чехословаччину й перейшов на цивільну працю на Долішньому Шлезьку в Німеччині, де проживав до 1943 р. Тоді переселився до Франкфурту н. М., де одружений з Павлею Шіма, замешкавши на постійно. Впродовж останніх років 2-ої світової війни опікувався вивезеними на працю до Німеччини робітниками-українцями; після війни жив зі скромних заробітків.                  

Із листів до редакції.

Шановний Редакторе!

У статті "Маловідоме — вимагає вияснень" (Вісті Комбатанта ч. 1. 1978), В. Ґоцький згадує робочі сотні в рамках Дивізії, поповнювані частинно нездатного до військової служби мужвою, як рівно ж поповнювані "ненадійним елементом" з-поміж школеного і фізично здорового вояцтва Дивізії. Йдеться очевидно про останню категорію, тобто про "ненадійний елемент".
Мені невідомо чи такі сотні на ділі існували, і не бачив я їх ніколи при праці. Був я однак приявний на полковій відправі старшин (1-ий полк), скликаній  в справі творення  робочих сотень з "непотрібного" елементу Дивізії.

Полкову відправу старшин скликав і нею проводив майор Діце. Було це ранньою весною 1945 року, ще перед номінацією Вільднера полковим комендантом 1-ого полку. Не пам'ятаю місця постою зглядно місця згаданої відправи старшин. Припускаю, що було це у прифронтовій полосі, в селі Маєрсдорф.

 Відкривши відправу старшин, майор Діце, говорив про нову зброю і про конечність перетривати критичні дні війни. Після всюди приявної у ті часи дози втертих фраз, Діце перейшов до основної теми відправи. Він ділив вояцтво Дивізії на три основні категорії. Перша — фізично здорові і до політики обоятні хлопці. В рами другої категорії входив нешколений і до військового труду фізично нездібний елемент. Третій категорії майор Діце присвятив найбільше уваги. Це були ті вояки Дивізії, яких підозрівали у злих намірах. Майор Діце наводив приклади пасивного спротиву і підкреслював, що є в Дивізії чимало вояків, які стосують цю тактику до часу, коли будуть могли чинно виступити проти воєнних зусиль Німеччини. Людей пасивного спротиву Діце радив і наказував чимскоріш позбутися, піславши їх у робітничі сотні.

Тут конче згадати, що під час зг. полкової відправи старшин я був командантом полкової Яґд-сотні. Всякі припоручення відносно чистки сотні з "ненадійного елементу" мусіли б пройти крізь мої руки. Проте таких припоручень я ніколи не отримав. У свій час думав, що про них забули. Після років довідався, що майор Діце не говорив на вітер...

Немає сумніву, що творення робочих сотень в Дивізії було зумовлене політичними міркуваннями. Скажім собі просто, що нам не вірили. Недовір'я і неприхована ворожість до українців характеризували особу ген. Фрайтаґа. Характеризували вони з незначними виїмками також всей чисельний німецький персонал Дивізії.

Сказавши це, треба для ферности підкреслити, що полкова відправа старшин в справі творення робочих сотень, як і увесь цей задум зродилися в кліматі німецької мілітарної поразки. Фізичне самозбереження напередодні капітуляції мусіло бути у кожного на умі. Подібно до більшовицької Росії, Німеччина Гітлєра була політичною сатрапією найгіршого ґатунку. Різниця в тому, що більшовики для певности були б в подібній ситуації перестріляли половину Дивізії. Мені не відомо чи хоч би одна особа з "ненадійної категорії" дивізіонерів втратила життя внаслідок творення робітничих сотень. Це факт, якого не слід промовчувати, бо майбутній історик буде вдячний тільки за всю правду.    

                                                                                                                                    В. Вашкович



У рубриці "Нам пишуть" ч. 2-1978 пані Юліяна Яр пише, що в моєму дописі "З боїв проти збройного підпілля" в числі ВК 4 - 1977 я мильно подаю, що "Залізняка" у Польщі засуджено на досмертну в'язницю.

Хочу вияснити, що моя стаття — це резюме, або й зміст книжки виданої Міністерством народної оборони у Варшаві з 1966 року. До численних даних у тій праці з датами, цифровими даними про втрати власні і противника, статистикою, числом ув'язнених і вбитих осіб в роках 1945-47 та інших даних кількох авторів книжки, я не подавав ніяких пояснень ані власник думок, бо на еміґрації немає можливости провірити твердження  авторів.

Тим самим, що я подаю про командира Залізняка відноситься не до мене, а до авторів книжки.           

                                                                                                                            Ю. Т. К.

ЗА СВОБОДУ НАРОДАМ, ЗА ПРАВА ЛЮДИНИ

К. Р-н

Портрет борця за свободу нашої доби генерала Петра Григоренка

 

Ім'я генерала Петра Григоренка вже давно відоме на цілому світі. Він же на протязі довгих років безстрашно і завзято виступає проти беззаконня, яке практикується в Радянському Союзі, проти порушення конституції, правних кодексів, проти порушення прав людини, хоч СРСР підписав Гельсінські умови, в яких гарантується права людини. Але оце вперше довелося громадськостям на Заході зустрінутися з ним віч-на-віч і почути безпосередньо від нього, за що він бореться і що відстоює.

Генерал Григоренко, як величезна більшість службовців СРСР, був відданий ідеї комунізму. Народжений в Запорізькій області, він молоді роки пробув на селі. Коли його покликали в Червону армію, він залишився в ній професійним офіцером. На початку Другої світової війни він стаціонував на Далекому Сході в ранзі підполковника. Його перекинуто на Балтицький фронт, де, як всюда інде, Червона армія понесла величезні втрати через брак головного командування, бо Сталін в перших днях війни скривався. Григоренкові цей факт добре запам'ятався, але коли переможено Німеччину, він признав кредит за це Сталінові. Також чистка найздібніших офіцерів Червоної армії в 1937 р. була для Григоренка незрозуміла, хоч він її прийняв, як конечність і вірив, що деякі арешти були помилкові.

Кінець війни застав Григоренка на Чехо-Словаччині, де він командував дивізією. Коли дивізію демобілізували, він переїжджає до Москви, де викладає у військовій академії.

Смерть Сталіна і викриття Хрущовим всіх його злочинів на партійному конгресі в 1956 р. потрясли Григоренком. Він не погоджувався з новою партійною лінією, бо вважав, що тепер не було чого видвигати ці справи після перемоги у війні. Але зерно сумніву було посіяно й він почав застановлятися над системою комунізму, читати, дивитися на події довкола себе з відкритими очима. Коли на партійному з'їзді Ленінської округи в Москві, на якому був присутній член Політбюра Борис Пономарьов, усі промовці почали виступати проти культу особи, згідно з напрямними нової партійної політики. Григоренко виступив також. Але він не говорив, як усі інші, зате він зауважив, що з оцим говоренням про культ особи щось не гаразд, бо культ особи характеристичний усім соціялістичним державам, — культ особи плекає і Китай (Мао Дзе Тунґ) і Югославія (Тіто) і Альбанія (Гоха), отже, якась причина мусить бути. Григоренка посадили за ухилення від партійної лінії, відібрали право делегата, а згодом вислали на Далекий Схід.

Тепер Григоренкові все стало ясно. Але він не складає зброї — він починає боротися, — виступати явно проти беззаконня, в обороні переслідуваних людей і народів. Він організує і бере участь в групах опору, останньо в Гельсінській групі у Москві. За його діяльність Григоренка здеґрадовано до звичайного бійця, відібрано всі бойові медалі, запроторено в тюрму, врешті замкнено в "психушку" як психічно хворого, з якої йому вдалося видістатися тільки після упадку Хрущова, коли його дружині вдалося переконати власті, що Хрущов запроторив його туда на особистий наказ.

Коли цього року він прибув на операцію до Нью-Йорку (його лікар в Москві відмовився його оперувати) та на відвідини до сина (його син, жонатий з єврейкою, вже раніше несподівано дістав дозвіл на виїзд до Ізраїлю, звідки згодом переїхав до США), Григоренка позбавлено радянського громадянства. Григоренко ось як коментує цей факт: "От, радянська влада повинна бути мудріша. Чому психічно хвору людину позбавляти громадянства. Що ж така хвора людина може пошкодити такій могутній державі, як СРСР?" Він вважає, що цим Радянський Союз виявляє свою слабість та дає доказ, що він не був психічно хворий, як його тримали у "психущі".

Генерал Григоренко незвичайна постать нашої доби. Замість вибрати вигідне життя, добру кар'єру й вичікувати спокійної, ситої пенсії, він, не дивлячись на свою сім'ю, на переслідування і ув'язнення, вибрав шлях боротьби за справедливість, за це, у що вірить, за права народів і людини. Хто зустрінеться з Григоренком, зрозуміє, що це людина, яка здібна на найвищу жертву за свої ідеали. Його кремезна, висока постать (понад 6 фітів), його поважний вік (йому 71 років), його поведінка, його мова — все свідчить, що він вірить в усе, що він говорить. А говорить він багато.

У першу чергу він вважає, що не може бути ніякого поєднання поміж комунізмом — чи іншими його видозмінами, як марксизмом, еврокомунізмом тощо, — не зважаючи, чи він радянський, китайський, альбанський чи інший, та іншими формами правління, як демократією. Хто може за нього краще знати — він чейже прожив у цій системі ввесь свій дорослий вік.

Він також вважає, що кожний народ має беззастережне право на самостійність, будь це кримські татари, в обороні яких він виступав в СРСР, чи українці. Це право на самостійне життя, на свою державу не може залежати від ніяких умов, як умовне право на вихід з СРСР, плебісцит тощо, а воно має бути безумовне.

Щоб Україна, разом з іншими республіками Радянського Союзу, могла жити у своїй державі, вперше треба повалити СРСР, який є ніщо інше, а тільки ідеологічна імперія. Генерал Григоренко переконаний, що російський народ є культурно гнічений й політично переслідуваний проводом імперії подібно, як інші народи СРСР. Російських культурних і політичних діячів судять і ув'язнюють чи "видворюють". Ідеологічна імперіяльна влада не переслідує жадної людини за те, що вона себе уважає українцем, білорусом чи росіянином. Ця влада стежить тільки за тим, щоб всі були вірні ідеям комунізму, тобто діяли в інтересі імперії. Чейже на найвищих постах опинилося багато кар'єровичів українського роду чи походження, починаючи від Ворошилова (він називався Ворошило й тільки у Москві йому додали "в"), а кінчаючи на Щербицькому. Російська мова, як загально знана й вживана мова, використовується в першу чергу для створення одного "радянського народу" й виховання одної "радянської людини", яка мала б служити тільки інтересам імперії, її ідеології та правлячої кліки. Григоренко не вірить у ніяку зовнішню допомогу, ні Китаю, ні Заходу, в поваленні СРСР. Єдиний шлях для повалення цієї ненависної усім імперії — це спільні зусилля усіх народів СРСР та держав т. зв. "народних демократій" — всіх тих, які зазнали  "благ"  від  пануванням  комунізму.  Українці,  росіяни, поляки й усі  інші мусять зсередини розвалити цю імперію.

Українці мусять йти спільно з росіянами — не можна воювати завжди з усіма, бо без повалення СРСР не може створитися українська держава.

Чому найбільше переслідувані українці? Тому, що українці - єдиний в СРСР народ, який є найбільшою загрозою для існування цієї ідеологічної імперії. Українці найбільше проявляють спротиву й опору цій імперії, тому найменший прояв відмінности чи окремішности, навіть у думанні, дуже жорстоко поборюється.

Чому випускають з СРСР так багато дисидентів-росіян, а так мало українців? Тому, що росіяни здебільша діють в Москві, де світова преса, дипломати тощо слідкують за подіями й розголошують їх по цілому світі. Цими справами майже не цікавляться на провінції в Києві чи Вільніюсі й тому радянські чинники з дисидентами можуть жорстоко розправлятися без великого розголосу у світі.

Генерал Григоренко також критикує уряди західніх держав — США, Німеччини, Канади — за їхнє безхребетне ставлення до СРСР, а найбільше за занехання вимог про права людини, яке було основною статтею в Гельсінських угодах. Проте на Београдській конференції для провірки виконування Гельсінських угод усі ці держави підписали остаточний комунікат, в якому ні словом не згадано про права людини. Як це можна інтерпретувати?

Григоренко теж "невилікуваний" оптиміст. Він вірить в мабутність українського народу. Він подає приклади, які говорять самі за себе. Донбас вважався зовсім зрусифікованою провінцією, в якій не лишилося ні сліду українського духа, не згадуючи вже про патріотизм. І ось Руденко й інші з Донбасу. Це справжні та тверді борці за права українського народу. Або оповідає подію із свого сімейного життя в Москві.

Одного дня його син, малий школяр, прийшов додому й сказав, що сьогодні в школі був перепис за національностями.

—  І до якої національности ти записався? — спитала його мати.

— Очевидно, української, — відповів синок.

—  Та ж ти не вмієш навіть говорити по-українськи.

—  Не журіться, навчуся.

І незабаром приніс додому Шевченкового "Кобзаря".

Коли довше побувати в товаристві генерала Григоренка, людина "заражується" його оптимізмом. Бо як не присвоїти собі його оптимізм, коли Григоренко вірить, що він ще повернеться в незалежну українську державу.

НІМЕЦЬКІ ЛІКАРІ Й УКРАЇНСЬКИЙ "ЛІС"

Іван Білоус

Німецько-большевицький фронт прикотився зимою 1943-44 до повітового міста Рогатин на віддаль коло 25 кіл. Рівночасно з фронтом пересунулися взад всі позафронтові військові установи, а з ними і військові шпиталі. Штаб німецької армії примістився по віллях живця Черче і шпиталі в Рогатині, забираючи на своє приміщення всі шкільні будинки і навіть бюра повітового староства.

Місто, як перед тим було напіввимерле, оживилося. На вулицях був більший автовий рух, багато війська з санітетського й обозового персоналу. Щодня доходив з фронту гук гармат, що нагадувало близьку небезпеку.

Зима 1943-44 була дуже тяжка. Великі морози, сніги, наглі відлиги з дощами і мряками далися добре взнаки зле відживлюваному й одягненому населенню. Зближення фронту вимагало від населення збільшення праці. Треба було не тільки здати наложений контингент сільських продуктів, але тисячі людей і підвод були зайняті щоденно коло будови нових стрілецьких ровів уздовж ріки Гнилої Липи. Такий стан сприяв розвоєві різних хворіб, передовсім грудних і жолудкових. В повіті було кілька лікарів, однак не мали вони потрібного лікарського приладдя і ліків. Прийшла тепер добра нагода для хворих. Німецькі шпиталі були вивінувані в найкраще приладдя і медикаменти. Всіми шпиталями завідував штабовий лікар, людина дуже культурна, університетський професор, з добрим, людяним серцем. Аж дивно, як він вміщався в той режим. Він дозволив, щоб шпиталі помагали цивільному населенню. Наші люди користали з того добродійства, а що українська людина вміє за добро добром заплатити, то хворі приносили лікарям і шпитальному персоналові, хто грудку масла, хто яєць, хто сала й інших благ української землі, яких німцям тоді вже дошкульно бракувало. Обидві сторони були вдоволені. До того доброго співжиття причинився дуже багато дир. П. Бігус, голова Українського Допомогового Комітету в Рогатині. Між ним і начальним лікарем встановилися добросусідські взаємини. Дир. Б. доїжджав щоденно до праці в Рогатині, а мешкав в одній з вілль живця Черче.

Одного пополудня, поганого січневого дня 1944 року вибрався начальний лікар зі своїм адьютантом до Черча у відвідини до дир. Б. Дорога була погана, поїхали звичайним візком. Пізно вечером того дня вернувся візник до міста з поломаним візком і розказав таке. Лікарі не застали дир. Б. вдома, виїхав до Львова і верталися додому. Настав легкий сумерк, як виїхали за село. Нагло з-за кущів вискочило трьох узброєних молодих людей, всіли на візок, казали завертати на польову доріжку і їхати якнайскорше. Візок не видержав великого тягару, колесо зломилося, а візок сів. До села над'їхав саньми селянин, молоді люди завернули його, казали лікарям пересістися і від'їхали скоро в сторону лісу.

На північ Рогатина простягаються цілими милями великі ліси. В тому часі було там багато української молоді, яка покидала масово школи, варстати праці й у своєму молодечому, патріотичному запалі йшла в ліс. Були там партизани майже всіх європейських народів, були й азійці і не знати було, хто був нашим приятелем і хто ворогом. Не раз в розмові з "дітьми лісу" чули ми, що це є міжнародна партизанщина проти німців, але як показалось пізніше, були там і большевицьні провокатори. Назва УПА не була ще тоді добре відома і населення називало наше підпілля коротко "ліс".

Вістка про пірвання лікарів рознеслась скоро по місті. Не знати було, хто їх схопив, чи ще живуть, чи помордовані. Страх огорнув всіх, то не був жарт. За такі речі падало не раз багато невинних голов. Місто й околиця жили під вражіння, що кожної хвилини можуть прийти зі сторони німців страшні репресії. Повітовим старостою був тоді молодий адвокат Корнель Дрогомірецький, по батькові українець. На нього були звернені очі всіх, ми були свідомі, що від його постави буде залежати доля багатьох. Мґр. Дрогомірецький держався добре й обороняв українське населення. Він переконував свою владу не робити репресій і давав надію, що лікарі жиють і вернуться здорові. На другий день пішла чутка, що село Черче має бути знищене і вже навіть карна експедиція в дорозі, а місто мало дати 300 закладників. Староста стояв твердо на оборонних позиціях і мали ми вражіння, що він знає дійсну правду, в яку тяжко було повірити. Населення Черча перед загрозою знищення майже цілості покинуло село. Прийшла третя ніч, ніч повна тривоги. Страх перед арештами виганяв людей з хати.

На третій день, ранком, прийшла вістка, що лікарі вернулися живі і здорові.

"Молоді люди завезли нас з зав'язаними очима в ліс і там попросили нас зійти до землянки. Землянка була добре влаштована й огріта. До нас підступив молодий, інтеліґентний чоловік і доброю німецькою мовою перепросив нас за те, що сталось. Вони мають кількох тяжко ранених бійців і просять зробити операцію. Інструменти і ліки були на місці. Ми працювали майже цілу ніч. Вдень ми відпочивали і розмовляли на теми, хто є ті люди в лісі, чого вони бажають, за що борються, а у висліді наших розмов ми написали спільно меморіял до німецького уряду. Боєвики просили нас лишитися ще один день для ствердження, що операції перейшли добре. В лісі поводилися з нами дуже добре. На третю ніч, подякували нам за поміч і обділивши всяким добром, бійці підвезли нас знову з зав'язаними очима під місто і ми вернулися щасливо до наших кватир. Ми тепер знаємо, хто є ті люди в лісі. То не є бандити, як їх називають наші, вони є великі патріоти і борці за волю свого народу, за свободу поневоленої України" — закінчив своє оповідання полковник-лікар.




"Свобода" ч. 157, 1955 р.

В РІЧНИЦЮ БОЮ ПІД БРОДАМИ

М. Висоцький (Австралія)

(СПОМИН)

Перейшовши короткий рекрутський вишкіл в польово-запасному курені, (важка сотня), вернулися ми до Нойгаммеру. Був це початок місяця травня 1944 р. Поставлено нас 80 вишколених скорострільчиків на майдані, де стояв 14-ий полк артилерії. Отже, кожний з нас знав, про що йде. Будуть розділювати нас по батеріях.

За короткий час з'явилось перед нами кілька старшин. Всі українці і то в доброму настрою, а це для нас новоприбулих важне. Один із них у ранзі хорунжого, стрункий, високий, з короткими вусами, зробив на мене гарне вражіння. В моїх очах це був тип правдивого вояка-старшини. Він потребував трьох скорострільчиків-охотників. Великого вибору не мав, бо нас лише трьох зголосилося. Інші старшини у формі жартів говорили, що ми зробили поганий вибір. "Цей новий шеф", говорили вони, "страшний кат, він скоро вас викінчить".

Я попав до другої батерії, де командиром був один із кращих артилерійських старшин, (вже покійний) сотник Михайло Длябога. Тут звели вояків із різних пунктів, та почали з них творити одиницю, яка носить назву "артилерія", та котра, крім гармашів, потребує багато інших фахівців.

З початком червня 1944 р. рознеслась вістка, що Дивізія скоро виїде на фронт і то в рідний край. Не довго довелось чекати, вже з кінцем червня почали нас вантажити у вагони. Їдемо на фронт, на Україну — більшого бажання вже ніхто не міг мати. Яка ж була наша радість, коли наш транспорт стримався на скраю української землі, на малій станції Журавиця. В переїзді через Львів потяг звільнив скорість. Під вечір ми в Ожидові. Наказ: "вивантажуватися". Тої самої ночі прийшли ми до Ясенева.

З 30.6.44. на 1.7.44 дальший марш на становища. По дощі, польові дороги розбиті, тяжкі, тож і люди і коні добре намучилися, щоб до сходу сонця бути на призначеному місці. Становище нашої батерії було коло села Голосковичі. Напроти нас Суходоли і фронтова лінія нашої піхоти. Далеко напереді, трохи направо, червонів лан дикого маку, який робив на мене дуже погане вражіння та якесь нічим необосноване лихе передчуття.

Коло Олеська довідалися ми від вогневого старшини, хорунжого Зарицького, що ми окружені. Було це 20 липня. Одержали ми ще останній "фасунок", несолену баранину та цигарок більше, ніж звичайно. Ще того самого дня почали на нас наступати ворожі танки. Наша піхота мимо найбільших зусиль та жертв, не могла їх здержати. Почався відступ, а дальше прорив з окруження.

Самого прориву не збираюсь описувати, це понад мої сили. Одначе зазначую, що хто прорвався та вийшов живим, той перейшов пекло на землі.

Ранений, до краю фізично вичерпаний, вернувся я до Нойгаммеру прикінці вересня. Прийшов я вночі, переспав, а зглядно пересидів на вартівні, рано подався туди, де перед виїздом на фронт стояла моя батерія.

Приходжу до бюра, двері замкнені; йду дальше до бараку, де колись мешкав. Відчиняю двері. Пустка. Вікна заслонені чорним папером, ліжка, матраци та все інше урядження поскладане так, як ми залишили виїжджаючи на фронт.

Лежачи в лікарні, нічого не знав я, що сталося з Дивізією. З Берліну мене спрямовано до Нойгаммеру, а тут усе порожнє. Нікого із старших друзів немає. Переходять біля мене якісь вояки та нікого не знаю. Питаю одного-другого, чи не знають, де стоїть друга батерія. Відповідь одна: "не знаємо такої частини". (Після бою під Бродами Українська Дивізія була поповнена рекрутами, а артилерійський полк був в стані реорганізації і розділений на так звані "збірні дивізіони", тому ніхто не знав про вище згадану батерію). Надходить старший віком вояк не дуже здорового вигляду, пробую щастя, питаю і його: "Може ви знаєте де стоїть тепер друга батерія?" Він сумно глянув на мене, старому воякові-фронтовикові стали сльози в очах, а по хвилі відповідає: "Нема її, брате, не вернулася з-під Бродів..."

Не лише друга батерія  не вернула, не вернулася майже ціла Дивізія.

ВОЛОДИМИР ҐАЛАН

Володимир Ґалан - колишній учасник Визвольних Змагань, комендант артилерійського полку УГА. Після закінчення війни продовжував студії у Празі, здобувши в тамошньому університеті докторат права. Переїхавши до ЗСА, Ґалан продовжував студії політичних наук в   Пенсильванському університеті та включився в громадське життя. Він був організатором  Українськоі Стрілецької Громади, що дала щирих працівників у різних ділянках українського  життя.

Коли після років постало Об'єднання б. Вояків Українців в Америці, д-р Ґалан очолив його і під його проводом це об'єднання зуміло згуртувати всіх колишніх вояків-українців різних з'єднань. Мавши економічні студії і банкову практику, д-р Ґалан був одним із перших піонерів  господарського росту української громади. Він був співосновником банкової установи у Філадельфії, що тепер носить ім'я "Української щадниці" і під його керівництвом ця банкова установа стала сильною і незалежною фінансовою інституцією з багатомільйоновим капіталом. Найбільша заслуга д-ра Ґалана — це створення української допомогової установи — Злученого Українського Американського Допомогового Комітету. Це його обрали першим директором цієї установи і під його постійним проводом ця установа виконала історичну місію переселення сотні тисяч українських виселенців до ЗСА та велику допомогову діяльність. Д-р Ґалан був діяльний у всіх українських організаціях. Довгі роки він був головою Контрольної Комісії Українського Народного Союзу і це він зумів винести Контрольну Комісію цієї найбільшої української організації в Америці на позицію відповідального і рішального тіла. Д-р Ґалан є автором багатьох статтей і праць, головно на економічні теми, і споминів. Окремою книжкою вийшли його спомини з часу Визвольних Змагань п.н. «Батерія смерти»."

Ця згадка не може заступити потрібної студії про життя і діла Володимира Ґалана. Вона конечна, бо історія його життя — це історія епохи частини українського народу. Пізнати її, цю епоху, вивчити її добре і зле — це значить збагатити знання і досвід, а вони позволять в майбутньому не повторяти помилок минулого.

Для нас Володимир Ґалан, це перш за все вояк. В свій час взірцевий фронтовий старшина, відтак активний організатор комбатантського життя. Великий прихильник друкованого слова, також співорганізатор і горячий прихильник нашого журналу. До нас апелюють, нас переконюють його розваження та висновки про причини наших невдач. На доказ пошани для нього на іншому місці передруковуємо декілька його вдумливих спостережень.

Д-р Володимир Ґалан — цитати з видання "Червона Калина", 1968: "Батерія смерти", про визвольні змагання, причини їх невдачі, про перспективи, про консолідацію і про нашу дивізію.

"Не можна було виграти війну, коли фактично були дві армії з двома командуваннями і двома політичними проводами, не тільки не скоординованими, але й взаємносуперницькими, а згодом, коли виринула концепція союзу з Польщею, і взаємноворожими. Не можна було виграти визвольну війну, коли маси народу, сотні тисяч здорових мужчин у силі віку були "нейтральними" до справи творення рідної держави і боротьби за неї. Не можна було виграти визвольну війну, коли просто не було часу від березня 1917 року перевиховати нарід, який за понад двісті років неволі затратив амбіцію мати рідну державу".

"Тому тверджу, що до тієї історичної нагоди, яка прийшла з несподіваним розвалом австрійської і російської імперій, не доросли не тільки наддніпрянці, але й галичани. На Наддніпрянщині не доросли головно народні маси, які тільки з ходом національної революції почали набирати національно-державної свідомости, але не могли в тому процесі дозрівання наздогнати подій, що їх випереджали. А в Галичині не доросла інтеліґентська верхівка, яка і у Львові і в Станиславові і на Наддніпрянщині робила одну важку помилку за другою. Наприклад, у Львові, вже коли почалась вулична стрілянина, наш провід замість виарештувати відомих польських проводирів, вів з ними "рукавичкові переговори". А перейшовши Збруч — галицький провід думав про власний уряд, власну армію, власну політику, ставився з недовір'ям до наддніпрянського державного проводу і сприяв, замість процесові повного усоборнення психіки — процесові сепаратизму у духовій сфері.

А по наддніпрянському боці було не тільки те, про що Винниченно писав у своїй п'єсі "Між двох сил" — роздвоєння між соціальним й національним. Українська національна революція мусіла бути й соціальною, бо нарід був за царату соціально уярмлений і шукав соціального визволення не менше, як національного. Але й поруч з тим — поруч із подивугідним творчим ділом Української Центральної Ради і місцевих діячів по всій Україні — було також стільки проявів аматорщини, дилентантства і просто дитячих поривів та вчинків, що в них потопала праця над встановленням власної адміністрації і правопорядку".

"Ми не були приготовані до будування рідної української держави, до здобування її зброєю та до збереження її масовим українським визвольним рухом під єдиним зрілим державницьким проводом. І я маю поважні сумніви, чи ми дозріли до цього за минулих 50 років. Якщо хтось і дозрів — то, здається, найперше сталося це з народними масами в Україні, які перейшли страдницький шлях під большевицьким режимом, загартувались у ньому, навчились ненавидіти гнобителів і цінити власну владу, власну державницьку волю.

Вся наша надія на сили українського народу в Україні і на тамошніх українських фахівців, що здобули освіту і знання вже за окупаційного совєтського режиму. Але українська політична еміґрація не склала іспиту з державницького думання і діяння. Вона метка, створила масу установ і організацій, творить багато добра, але водночас — анархічна, розполітикована, партійницька, без зрозуміння багатьох таких речей, які належать до державно-політичної абетки.

Насправді ні одна з існуючих українських політичних партій не склала іспиту на те, щоб бути керівною партією у вільній державній Україні. Але й ні одна з них не усвідомлює собі цього, ставлячись до проблем визвольної політики тільки з партійницького погляду".

"Багато у нас говориться і пишеться про консолідацію. Консолідація не полягає у механічному з'єднанні. Біда у нас не в тому, що ми не всі "сконсолідовані" — в Державному Центрі УНР на чужині, в Українському Конгресовому Комітеті, в ОбВУА чи інших централях. А біда в тому, що немає взаємного зрозуміння, взаємної толеранції, нема зрозуміння потреби співпраці і все ще існує гін мати "свою" організацію, свою лавочку, "своїх" науковців, «свою молодь і навіть "своє" партійне військо".

"Дивізія "Галичина" — це була наче воскресла українська армія з 1917 і 1918 років з її поняттям чести і відповідальности. Цим українська армія значно випередила всі наші політичні партії. Вияснення легке: в проводі політичних партій не було у нас — і тепер немає — людей з військовим вишколом і воєнним досвідом, як це буває у державних народів.

Мені здавалось, — і так я передав Дирекції ЗУАДК, — що коли б ЗУАДК не зробив більше нічого, як тільки врятував цих наших молодих ідеалістів, то для української справи він зробив би історичну прислугу".

ЯК ПОЛЯКИ ОЦІНЮЮТЬ АКЦІЮ "ВИСЛА"

В. Ґоцький


Ґеновефа Лукасевич, урядник державних архівів у Щеціні, опрацювала матеріяли про перебіг акції "Висла" та помістила у квартальнику "Дзєє найновше", ч. 4/74, статтю п.н. "Навколо ґенези та перебігу акції "Висла" 1947". Ось її короткий зміст.

Репатріяція української людности з Польщі до УРСР 

Опираючись на працю Тожецького "Українське питання в політиці 3-ої німецької республіки 1933-1945", авторка подає, що в бувшій Генеральній губернії жило 744 000 українців і припускає, що в Польщі було залишилося приблизно 650 000. Польський Комітет Народного Визволення вже 9 вересня 1944 року підписав умову про виміну населення, яка була ратифікована Крайовою Народною Радою, а згодом доповнена умовою про зміну громадянства і репатріяцію поляків" з СРСР та росіян, українців білорусів і литовців з Польщі до СРСР. Умову підписано в Москві 6 липня 1945 р. Виміна населення мала відбуватися на добровільній базі та мала закінчитися до 31-го грудня 1945 р.

Уповноваженим уряду УРСР призначено Миколу Підгорного, а його заступником — М. Ромащенка. Уповноважений польського уряду був Владислав Вольський. Районові репатріяційні уряди створено в Ярославі, Горлиці, Красноставі, Холмі, Білгораї, Яслі, Новому Санчі і Замості. Репатріяція натрапляла на великі труднощі через брак списків, транспорту та з причин опору самого населення. Одні боялися опустити свої садиби, інші були агітовані та тероризовані УПА.

УПА почала свою діяльність на Поліссі і Волині в 1942 році. У 1943 р. бої між поляками й українцями перекинулись на захід в Любельщину, коли українські поліційні з'єднання підкріплено двома куренями полк. Остроського та сотнею "Вовки" Ягоди-Черника. На початку 1944 р. в Польщі діяло чотири курені: "Вовки", "Месники" Рена (авторка пише "Мясніка" та помилково подає "Роня" і "Різуна"). Частина населення сприяла УПА з ідейних мотивів, але багато було примушених до співпраці засобами терору. Коли почалася репатріяція, УПА посилила свої дії, щоб за всяку ціну перешкодити репатріяції. Проголошено мобілізацію, посилено диверсійні акції, особливо на станиці міліції та на людей, які проводили репатріяцію.

У повітах Холм, Білгорай, Красностав і Замость переселення відбувалося без охорони війська, зате на Томашівщину, Грубешівщину і Любачівщину кинено 3-ій полк піхоти, а на Ряшівське воєвідство — цілу дивізію. Однак агітація проти репатріяції мала успіх — населення покидало села, криючись по лісах від репатріяції. Найбільший опір ставили лемки, аргументуючи тим, що репатріяція стосується до українців, а про лемків у ній немає згадки. Це спонукало віце-прем'єра Вл. Ґомулку видати доручення не примушувати лемків до репатріяції. (Це розпорядження вказує, що всіх інших примушувано до репатріяції.) Польсько-українська  комісія встановила, що репатріації підпадало 273 810 в Ряшівщині та 192 294 в Люблінському воєвідстві. З Ряшівського воєвідства виїхало 249 781, а з Люблінського — 199 387. Однак ці дані не точні, бо багато переселенців втікало — одні до своїх осель, другі до сусідніх. Переселенці мали право брати з собою 2 тонни харчів, збіжжя, знаряддя та одягу. Залишене майно мало оцінитися, а його рівновартість виселенці мали отримати від уряду на нових поселеннях. Одначе через постійні напади УПА оцінники рідко виїздили в околиці і ця справа була зовсім занедбана.

Хоч репатріяція мала закінчитися до кінця 1945 року, вона протягнулася аж до 18 серпня 1946 р. Деякі українці, які працювали в адміністрації чи нафтовому промислі, залишилися в Польщі. Залишилися теж численні відділи УПА.

Ситуація від серпня 1946 р. до березня 1947 р.

Переселення більшости українців було болючим ударом для УПА. Припинився доплив рекрутів, порвалися зв'язки, не дописувала розвідка. Та своїх дій УПА не припинила. Військові залоги мали багато різних завдань, як охорону уряду, шляхів, військових об'єктів, а в час референдуму та перших виборів до Сойму займалося політичною роботою, тому не могли
успішно протиставитися діям УПА. Крім цього, офіцери, привиклі до відвертої фронтової дії, не мали досвіду в поборюванні невловимих партизанів, а вояк, недавно змобілізований, не був загартований й належно вишколений.

УПА старалася так вести свої операції, щоб на випадок Третьої світової війни вона була єдиною армією, яка без перерви боролася проти комунізму за "самостійну Україну".
На початку 1947 р. УПА посилила свої акції. 28 березня у засідці, приготованій сотнями "Криня" (Хріна) і "Стяга" (Стаха), згинув ген. К. Свєрчевський. Стало очевидним, що дотеперішні засоби були невистарчаючі.

Створення оперативної групи "Висла" і переселення українців

Після закінчення репатріяції до УРСР, певна кількість українців залишилася з власної волі в Польщі. Можна було припускати, що вони будуть льояльні, але виявилось, що воно так не було. Завдяки тим залишкам, УПА могла далі втримуватися на тих землях. Міністерство публічної безпеки і Міністерство народної оборони прийняло рішення зробити вирішальний удар. Створено операційну групу "Висла" з завданням ліквідувати українське націоналістичне підпілля, в тому також УПА і її запілля. Вирішено виселити все українське населення, то зн. теж бойків, лемків та гуцулів (сік!), як і всю мішану людність. Командиром групи призначено ген. С. Мосора. Акцію поділено на два етапи: в першому очистити район Сянока, у другому — райони Перемишля, Любачева і Західньої Лемківщини. Створено чотири операційні округи: Люблін, Ряшів, Сянік і Горлиці. Призначено для дій 5 дивізій і один полк піхоти, одну дивізію військ безпеки (три бригади), один полк саперів, один транспортний полк, ескадру літаків.

Було запляновано переселити приблизно 90 000 людей, а виселено приблизно 150 000. Під час транспорту переселенці були під військовою охороною. На збірних пунктах Державний репатріяційний уряд сортував переселенців, видаючи їм різнокольорові картки для відрізнення добровільних від примусових переселенців. Транспорти, які прибули до Любліна й Освєнціма, були відсилані до Щецінка й Ольштина, звідки їх розвожено до повітових міст, а там розділювано по селах. З Щецінка розсилано людей до Щецинського і Ґданського воєвідства, а з Ольштина — до Ольштинського. В травні зорганізовано роздільні пункти в Познані та Вроцлаві.

Авторка стверджує, що під час переселення було багато недотягнень, а то й каригідних надуживань. "Не всі коменданти продумали як слід плян акції, бо не брали до уваги труднощів з транспортом чи людських упереджень..." Пізніше таких похибок не було. Доручено допильнувати, щоб переселенці забирали з собою найбільше господарського знаряддя, харчів та щоб списки були точні і належно провірені. В летючці пояснювано людям причину переселення: "Українське населення не завжди добровільно часто під терором, допомагало бандам. В цей спосіб українські села були базами для тих, що ширили мордування і пожари. Такий стан не може далі тривати... Хто не зголоситься на переселення і залишиться в тих околицях, буде трактований як бандит УПА".

Українці поставилися до акції переселення по-різному. Одні раділи, що виїздять з теренів вічних боїв, другі, прив'язані до родинних осель, перемагали в собі страх, були й такі, що хотіли далі допомагати УПА та ділити з нею долю і недолю. Дуже рішучий опір ставили лемки. Вони апелювали до уряду, та до своїх земляків в Америці, щоб вони протестували перед польським амбасадором в США.

Рівночасно з акцією переселення ведено бойові дії проти УПА. Спочатку її розпорошено, а після виселення населення, розпорошені відділи УПА почали збиратись у сотні, а то й цілі курені. Найдовше велись бої з УПА в Любачівському і Грубешівському повітах. Під час акції "Висла" було вбито 1 509 бійців УПА та арештовано 2 781 осіб, головно із цивільної сітки та різних допоміжних служб. 31 липня 1947 р. розв'язано групу "Висла". Дальші справи виселення і ліквідації УПА перебрали окружні команди.

Становище переселенців

Становище переселенців було дуже важке й тому було створено контрольну комісію в складі майора М. Бунди і ппор. 3. Йонкуна. Вона зголосила, що більшість господарств для переселенців були або зовсім знищені або потребували більшого ремонту. Труднощі зростали ще її тому, що переселенці були перестрашені, безрадні, не проявляли ніякої ініціятиви. Крім
того вони вірили, що переселення є тимчасове й, коли бойові дії скінчаться, вони повернуться на свою батьківщину. Переселення в більшості закінчено восені 1947 р., але ще взимку й на весну приїжджали окремі особи, а то й цілі родини з повіту Новий Торг.

Поселення земель, залишених українцями

Опущені українські господарства призначувано репатріянтам-полякам з СРСР. Правний статус тих господарств урегульовано декретом з 5 вересня 1947 р. в той спосіб, що опущені господарства перейшли на власність держави. Але справа господарств опущених внаслідок акції "Висла" не врегульовано. Був плян поселити на тих землях 9 580 польських родин. Командир групи "Висла" висунув проект, щоб ті землі заселити бувшими вояками, але уряд того проекту не прийняв. Зате цивільна влада опрацювала заселення повітів Сянік, Ліско, Перемишль, Ярослав, а згодом Горлиці, Ясло, Березів і Любачів. Йшлося про забезпечення засівів і недопущення до "дикого" поселення українців, які нелегально поверталися на свої оселі. До того більшість українських господарств були спалені боївками УПА, щоб осадники-поляки не мали де осісти.

Переселення поляків йшло пиняво. До кінця 1947 р. загалом поселено 39 000 осіб. Про переселення до Краківського й Люблінського воєвідства нема точних даних, а південно-східню частину Ліського повіту не можна було заселювати, бо там велися бої з УПА. Напротязі 1948 р. в тому районі песелилося ледве 733 родини.

У висліді акції "Висла" заселено північно-західні землі Польщі, зате південно-східня частина Бескидів лежала облогом. Ті землі, здаля від більших осередків, із слабо розвиненим транспортом і мало врожайною землею, не знайшли охочих на поселення.

Наші висновки

Авторка безпристрасно провірила ряд документів і подала чисті факти, правдиві настільки, наскільки їх складали військові командири чи цивільні урядовці. Вона не добре обзнайомлена з проблемою УПА й тому є ряд перекручень псевд чи навіть такий ляпсус як "гуцули на Закерзанні". У своїх коментарях вона говорить про повстанську армію, яка безперервно боролася за самостійну Україну, хоч у звітах цитується як "банди бандерівців".

Хоч військо мало за завдання охоронити транспорти й поборювати УПА, воно проводило реєстрацію і зганяло людей, причому були "численні надуживання". Поляки часто твердять, що переселення було зумовлене військовою конечністю, а з цієї праці виходить, що головною ціллю акції "Висла" було виселення української людности. Переселення мало проводитися у відношенні не більше 10% до місцевої польської людности, проте на практиці цього принципу не можна було застосувати, бо не можливо було прийняти і розмістити такої скількости людей на північно-західніх землях.

Також не все було гаразд з добровільністю переселення до УРСР. Часто комісії "не могли виїздити в терен через діяльність УПА і саме військо мусіло поспішно і доволі брутально проводити примусову акцію виселення".

Далі авторка каже, що законно не була розв'язана власність землі по виселенцях, як теж обсадженої землі переселенцями. Чи вона сьогодні наладнана і як — авторка не подає. Поляки поселилися на землях з доброю комунікацією, положених недалеко від корінних польських земель. Зате гористі землі донині лежать облогом. Чи на це заважив самий економічний фактор, чи може психологічний — не дано відповіді. Авторка присвячує багато уваги надужиттям та труднощам переселених людей на нових місцях, але зовсім не згадує про їх національні і культурні проблеми. А саме оті проблеми переслідування за мову, віру, звичаї куди важчі, ніж господарські труднощі.

ЯК У НАС ШАНУЮТЬ ДОКУМЕНТИ МИНУЛОГО

Василь Верига

(Замість рецензії на "Денник Начальної Команди У.Г.А."Нью-Йорк, "Червона Калина", 1974 р.)

Одною із найбільш болючих ділянок в українській історіографії є або брак оригінальних документів, або утруднений до них із різних причин доступ. У нас ще й досі є чимало оригінальних документів різних періодів часу, що, гак чи інакше, попали у руки приватних осіб, які трактують їх як приватну власність і нікому не дозволяють ними користуватися. Найкраще було б опублікувати такі документи, щоб вони були доступні усім дослідникам, що принесло б користь не тільки науці взагалі, але також і й українській справі. Деякі документи не можуть побачити світа прямо тому, що вони або не відповідають політичним поглядам їхніх "власників", або хтось впливовий вважає, що в них є "компромітуючі" інформації.

Якраз така доля судилася була цим важливим документам з Визвольних Змагань, які щойно в 1974 році опублікувало в Нью-Йорку видавництво "Червона Калина" п.н. "Денник Начальної Команди Української Галицької Армії".

Публікація "Денник Начальної Комади Української Галицької Армії" складається з чотирьох частин: Вступного слова "Від Видавництва" (стор. ХІІ), основної найбільшої частини "Денника Начальної Команди", який покриває період від 7 червня 1919 р., тобто від початку відомої Чортківської офензиви УГА, до 3 квітня 1920 р,, коли Начальна Команда УГА фактично перестала існувати (239 стор.). Третю частину становить "Суд над ген. Тарнавським, Вінниця 13-14 листопада 1919 р." (стор. 241-308) та четверту "Список місцевостей" (стор. 309-324).

Ми вітаємо появу цього цінного документу, бо він кидає чимало світла на обставини, в яких перебувала УГА на Наддніпрянщині, а частинно також і на взаємовідносини поміж обома командами, УГА та Дієвої Армії УНР. Так само не менш цінним вкладом в українську історичну документацію є третя частина "Суд над ген. Тарнавським", що являється стенографічним протоколом, який кидає чимало світла на причини, чому НК УГА була змушена шукати порозуміння з Денікіном, а пізніше — з большевиками.

Як виходить із передмови, "Денник НК УГА" був переписаний на машинці 28 червня 1920 р. і від тоді аж до 1974 року лежав поміж архівними документами різних осіб, бо все були якісь перешкоди для його публікації. Іншими словами, тоді, коли деякі кола постійно намагалися дискредитувати Українську Галицьку Армію, а зокрема її Начальну Команду за договір з ген. Денікіном, обвинувачуючи її у "зраді" державних інтересів, цей важливий документ — Денник Начальної Команди УГА — зберігається за легендарними "семи замками", щоб він не побачив денного світла. Ба, що більше, навіть тепер після 54 років "дехто висловлював сумніви, чи взагалі варто видавати "Щоденник" з уваги на різні дуже прикрі моменти записані в ньому" (стор. IV).

Далі довідуємося, що "члени Надзірної Ради, Дирекції і Редакційної Колегії В-ва "Червона Калина" мали спершу сумніви, чи взагалі видавати той "Процес генерала Тарнавського", а як видавати його, то чи в оригінальному вигляді, чи в трохи скороченому, з викресленням місць, які можуть породжувати найбільші застереження щодо їх форми і змісту та погрожувати новим розпаленням галицько-наддніпрянської полеміки..." (стор. VIII).

Читаючи такі слова, виходить, що плянувалася цензура історичного документу, що означає брак пошани і зрозуміння до важливости оригінального ствердження й бажання замовчування певних подій та викреслення їх з історії взагалі. Практично, це можна б порівняти з сучасними совєтськими судами, на яких обвинувачують підсудних у протидержавній діяльності, але не допускають на судову залю свідків, які могли б сказати дещо в обороні підсудних. Дивно, що деякі члени керівних органів видавництва "Червона Калина" не брали до уваги першорядної ваги цього історичного документу, але видно, що комусь дуже залежало на тому, щоб цей "свідок" не міг сказати свого слова. Хоча така практика є повседенним явищем у поневоленій Україні, це аж ніяк не означає, що нам треба брати приклад із нашого окупанта. Зрештою про ті т.зв. "прикрі моменти" вже давно чимало написано, а в тому і чимало тенденційного, отже затаювати тут немає чого ані потреби. Краще говорити про "прикрі моменти" з минулого, вчитися на них, як не повторювати їх у майбутньому, ніж затаювати їх перед поколіннями.

На щастя, здоровий глузд переміг і вирішено, що так "Денник..." як і "Суд над ген. Тарнавським" — це "поважний військово-історичний документ і видавництво "Червона Калина" вирішило опублікувати його".

І так остаточно видавництво "Червона Калина" дійшло до правильного рішення, що є дуже похвальне. Але хоча й рішення пройшло, то комусь забаглось у слові "Від Видавництва" підірвати вірогідність цього документу, що мовляв "Щоденник УГА — це історичний документ, але... це не значить, що все у ньому історична правда" (стор. IV). Тут знову виявився брак розуміння документу часу. Переглянувши обі ці центральні книжки, нам доводиться ствердити, що все що там є записано — є історичною правдою, бо так в Начальній Команді події того часу розуміли і так їх собі інтерпретували. Ба, що більше, власне на базі тих, нехай і невірних інформацій чи інтерпретацій, діяла Начальна Команда УГА і творила історію. З другого ж боку навіть у "компромітуючих" висловах записаних у "Деннику..." мусіла бути щонайменше, якась доза правди. Зрештою, ці справи розглядатиме майбутній дослідник, який, поза всяким сумнівом, буде конфронтувати інформації "Денника УГА" з інформаціями "Зимового походу" О. Доценка, споминами ген. Денікіна та іншими, і доходитиме до того, де і що є правдою.

"Денник Начальної Комади У.Г.А." — це дійсно рідкісний історичний документ і Видавництво "Червона Калина" добре зробило, що його видало. При цьому варто підкреслити ще й те, що видавництво видало цей документ без "виправлювання" мови, при чому буває і так, що виправляють і зміст, відповідно до вимог сучасної хвилі, тоді коли сам документ має відображати дух часу, до якого він відноситься. Жаль тільки, що це документ появився так пізно, бо його відсутність, чи пак недоступність, негативно вплинула на історіографію УГА та її взаємовідносин зі штабом Головного Отамана. Під цим оглядом Дієва Армія УНР була щасливіша, бо тотожний за своєю формою твір-документ "Зимовий похід" О. Доценка появився у 1932 р. а "Українсько-московська війна 1920 року у документах" ген. В. Сальського в 1933. Денник НК УГА, який своїм змістом і формою аж ніяк не уступає двом попереднім документам мусів чекати ще сорок років, щоб побачити денне світло.

Вважаємо, що видавництво зовсім зайво намагається оправдати себе за публікацію цього документу, навпаки, воно винно дати вияснення чому цей документ не появився принайменше тоді, як повище наведені документи з Дієвої Армії УНР або, принайменше, у перших роках його побуту в Америці. Найслабшою частиною цієї публікації є ніщо інше, а якраз слово "Від Видавництва". Тут ми читаємо нарікання на те, що мова документів не зовсім чиста та що термінологія не завжди послідовна, але само видавництво не послідовне у бібліографічних назвах. Наприклад, на означення першого документу вживає назви "Щоденник..." тоді як а заголовній сторінці є "Денник..." і також "Процес генерала Тарнавського" тоді як на заголовку цього документу стоїть "Суд над ген. Тарнавським".

Позитивним явищем є доданий "Список місцевостей" (повинно бути "Показник місцевостей", бо він показує, на котрих сторінках знаходиться інформація про них), але, на жаль, немає поіменного показника, що було б дуже помічним у такій публікації. Книжка видана на доброму папері та в солідній оправі, що запевняє її довгоживучість. Нам приємно ствердити, що, поминаючи "вагання", "Червона Калина" таки видала оба ці надзвичайно цінні документи, бо, як видно, почуття обов'язку перемогло, беручи верх над політичними симпатіями чи антипатіями. "Денник Началь. Команди УГА" заслуговує на відповідне місце серед усіх інших документацій по всіх бібліотеках університетів, організацій та взагалі книголюбів.

МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ І УД УНА

Юрій Тис-Крохмалюк


У моїх працях над доступною мені літературою і джерелами до історії І УД УНА знаходжу немало противорічних тверджень відносно різних справ меншої чи більшої ваги. Причиною того є мабуть те, що приміром у споминах визначних діячів тих років автори пишуть звичайно про те, що відноситься безпосередньо до їхніх ділянок, і тільки зрідка згадують інші справи. Приміром у Ґеббельса споминах 1942-1943, а теж і в його промовах 1939-1945 не маємо майже нічого про події на фронтах війни на сході, а в тім і про українські справи. Зате багато вартісного матеріялу подають ті автори для розгляду причин, які заіснували в тих роках, а осібна оцінка тих чинників, які довели до зміни політики супроти України, хоч практично ця зміна прийшла запізно і тим самим не могла дати відповідних наслідків.

Противенства авторів у справі Дивізії слід буде розглянути докладніше і визначити, котре становище правдиве, а котре ні. Це відноситься теж і до українських авторів. Приміром оцінка битви під Бродами писана у перших повоєнних роках різниться від пізніших праць, писань на підставі кращих і певніших матеріялів, які — ті писані нагорячо — мають у собі велику дозу перебільшень і непровірених вісток, що творилися на основі психічних заломань нашої суслільности. І так нпр. Іван Кедрин пише у своїй статті "7000 поляглих за ідею" про книжку "Броди", видану 6 років після закінчення війни. Він наводить такі слова — "Дивізія увійшла в дію, маючи 11 тисяч вояків. В кітлі вона втратила около 7.000 вояків і старшин. З них найбільша частина згинула, або, ранені, попали в большевицькі руки".

Ці слова писані ще по свіжих слідах битви, багато скоріше як появилася книжка "Броди" і не можна винити автора, бо ніяких інших даних тоді не було поза розповідями і під впливом трагізму поразки. Ніхто не мав тоді можливості порівняти німецькі втрати (7 дивізій) і не враховано, що в пізніших місяцях прийшли до Дивізії відділи вояків, що перебували у німецьких частинах включені туди в кітлі, та що понад дві тисячі знайшлися у відділах УПА.

Для дальшого приміру можемо навести зізнання головного референта СБ на терені т. зв. "Закерзонського Краю" визначного члена ОУН Петра Федоріва, псевдо Дальнича, арештованого польським УБ у підпільному бункрі 16-го вересня 1947-го року. Ці зізнання появилися як документ у книжці польського генерала І. Блюма "З історії польського війська в роках 1945-1948", та були передруковані у журналі "Визвольний Шлях" 8/154 за серпень 1960-го року. Ось фрагменти зізнань, які відносяться до Дивізії:

"В пізнішому перйоді, себто, в 1943-тому році у Львові, представники мельниківської групи з Навроцьким — провідним діячем Фронту Національної Єдности — на чолі, зорганізували СС Дівізіон Ґаліцієн, що її вжито до боротьби проти Совєтського Союзу."

В іншому місці зізнань читаємо:

"У 1945-му році, безпосередньо перед капітуляцією гітлерівської Німеччини, члени СС Дівізіон Ґаліцієн перейшли більшою кількістю до відділів УПА, продовжуючи боротьбу проти СССР і Народньої Польщі."

Очевидно, що обидві вістки неправдиві. Згадані особи чи політичні організації не могли організувати Дивізії та ще як Ваффен СС, а були вони членами Військової Управи, якої завдання були допомогового переважно характеру, а до того і дуже ограничені. Друга вістка неправдоподібна хоч би тому, що перед капітуляцією УД УНА була уже вилучена з військ Ваффен СС, та знаходилася далеко на полудні; перехід навіть малих груп вояків до УПА був тоді цілком неможливий. Дальнич, який в той час був членом Крайового Проводу ОУН на терені Закерзонського Краю мусів бути обзнайомлений краще про І УД УНА чи навіть про Дивізію "Галичина". Треба припускати, що звіт поданий Блюмом невірно, на що вказують ще інші вислови Дальнича.

Після битви під Бродами, а навіть ще в окруженні розходилися чутки, що причиною окруження, браку летунства і танків є зрада генералів. Про це свідчило теж заховання більшости німецьких вояків, які часто були апатичні і просто ждали попасти у полон.

Я завдав собі труду прослідити ту справу в чисельних документальних працях у німецькій мові і німецьких авторів. Загально можна сказати, що від початки війни Гітлер мав опозицію німецьких високих старшин не тільки відносно ведення війни, але теж і політики Третього Райху.

Характер тієї опозиції в перйоді воєнних успіхів Німеччини не мав зорганізованого характеру. Аж коли почалися невдачі з осібна на східньому фронті, поновлено заходи зорганізувати спротив діяльности кліки Гітлера. З невдачами почалися інтриги у національ-соціялістичній партії змови і саботажі у виконуванні наказів і веденні війни. Від капітуляції ген. Паулюса у Сталінґраді, большевики скріпили свою пропаґанду проти гітлерівської Німеччини з осібна коли на чолі "Національного Комітету "Вільна Німеччина" станув сам Паулюс, що попав у полон. Від вчасної весни 1944-го року совєтська пропаґанда набрала великого впливу у німецьких військових з"єднаннях. Про це згадує Гітлер у своїх промовах проти генералів. Якусь цілість творить атентат на Гітлера і постава генералів у штабах і на фронті, де саме з початком сандомирсько-львівської офензиви Червоної Армії забракло пального літакам, що стояли на львівському летовищі та сильними закликами полонених німецьких генералів з комітету "Вільної Німеччини". До цієї справи повернуся у дальших статтях, а тут наведу фрагмент запису Ґеббельса з дня 3 серпня 1944-го року.

"Продовж кризи на середньому відтинку фронту я довідався з большевицької інформаційної служби, що тільки в останніх 14 днях 22 німецькі генерали з піднесеними руками перейшли у большевицький полон, та що більша частина тих генералів вже 24 години пізніше говорили через радіо до німецьких військ як члени так званого "Національного Комітету Вільної Німеччини" і намовляли їх до капітуляції. Вчора у Головній Квартирі Фюрера предложено мені летючки із закликом, щоб наші війська скапітулювали та перейшли до полону, та що там знайдуть надзвичайне і гуманне поводження з ними. Ці летючки підписали не большевицькі функціонарі або політруки, не жидівські еміґранти з німецької батьківщини 1933-го року, а німецькі генерали!"*)


________________
*)   Gebbels Raeden, Band II, 1939-1945, Duesseldorf, cmp. 366-367.