ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 13 травня 2013 р.

Український Червоний Хрест у Львові 1918 - 1919

Олена Федак Шепарович

                                    Кілька годин перед відворотом нашої Армії, вечором 21-го листопада 1918 р. виїхали зі Львова всі члени Державного Секретаріяту та майже всі члени Української Національної Ради. Залишилися добровільно „для охорони українського населення, полишеного на поталу хвилевих, як всім здавалося, переможців" 1), члени УНРади містоголова д-р Лев Ганкевич і д-р Володимир Охримович. Залишився теж, відтятий бойовою лінією голова Харчового Уряду при Державному Секретаріяті д-р Степан Федак. (Не виїхав ще один член УНРади, а саме д-р Степан Томашівський, але він зголосився щойно по кількох тижнях). Негайно 22-го листопада зійшлися д-р Ганкевич, д-р Охримович і д-р Федак в помешканні Осипи Паньківської при вул. Чарнецького ч. 26, щоб устійнити плян праці та тактику супроти поляків.

                                  Одинокою громадською установою, що могла діяти в тодішній ситуації у Львові, був Український Горожанський Комітет. Оснований ще перед Листопадовим переворотом, затверджений австрійською владою для розподілу харчів так званих „американських дарів", завдяки своїм гуманітарним завданням не був наражений на труднощі, чи навіть розв'язання з боку польської влади. Під фірмою того комітету, головою якого був д-р Ст. Федак та секретарем Володимир Целевич, постановлено вести якнайширшу діяльність, зокрема дати поміч раненим і полоненим воякам Української Армії та поміч українським мешканцям міста, що потерпіли внаслідок воєнних подій, себто виконувати по змозі роботу, що у воєнний час входить в засяг діяння Червоного Хреста. Вістка, що Український Горожанський Комітет буде опікуватися раненими і полоненими, швидко розійшлася по Львові та до кількох днів почали зголошуватися до праці жінки, здебільша ті, що голосилися 1-го листопада в Начальній Команді та яких допустили тоді тільки до військових кухонь 2). Вони оформилися як Секція Українського Горожанського Комітету, яка офіційно називалася Самаританська, популярно, „Жіноча" та була у взаєминах з польською владою Червоного Хреста. Головним та найбільш пекучим завданням Самаританської Секції була моральна і матеріяльна опіка над раненими і полоненими українськими вояками, що лежали по львівських шпиталях. Треба було їх перш за все доживляти, тому, що через фатальну апровізацію міста  3) шпиталі не мали харчових запасів і всі ранені й хворі голодували. В даний мент не було часу на організаційні формальності. Вправді на папері (на сторінках „Впереду", що почав виходити 1-го грудня) була головою Самаританської Секції Олена Косевич і секретаркою авторка цих рядків, але ніяких зборів, вибору виділу, засідань чи протоколів не було, а касовими справами керував голова Горожанського Комітету. Всі члени Секції були рівнорядні, всі однаково жертвенно працювали. Були це: Дарія Старосольська, Софія Олеськів (Федорчак), Стефанія Пашкевич, Стефанія Рибчак, Софія Кобилянська (Охримович), Ольга Мриц, Кекилія Волянська (Ґардецька), Стефанія Янкевич (Голіната), Люба Білобрам, Ольга Ґерета, Марія Голубець 4). „Вже ніхто тепер не оспорює права жінок на працю. Та не в будівництві й творенні Держави, а — як звичайно припала нам роля — рятункових стацій" — пише у своїх споминах про ці перші дні Софія Олеськів Федорчак 5).

                                                 Горожанський Комітет примістився в помешканні при вул. Руська ч. З, на другому поверсі, над адвокатською канцелярією д-ра Л. Ганкевича. Харчі, „американські дари", що були замаґазиновані в залі „Сокола" будинку „Дністра", переносили в міру потреби і заготовляли в кухні „Української Захоронки", домівка якої була в подвір'ї вул. Руської ч. 3. Крім харчів Горожанського Комітету, Самаританська Секція одержувала продукти (ярину, м'ясо тощо) від громадян, що жили на периферіях міста, але дуже відчувалося брак набілу, такого необхідного для ранених і хворих. Повні посвяти молоді члени Секції ходили милями пішком до поблизьких сіл, занятих поляками, і приносили кожного дня кілька баньок молока. До двох тижнів члени Самаританської Секції обійшли всі шпиталі, зладили списки ранених і хворих вояків та кожного пополудня ішли на відвідини. Самозрозуміло, що акція не була обмежена тільки на доживлювання, бо вони приносили цигарки, книжки, „Вперед" та перш за все те „добре слово", таке конечне у таких випадках. В початках Самаританська Секція допомагала теж родинам, що залишилися у Львові без засобів до життя, згодом перебрали це дві нові Секції: допомогова і правної поради.

                                             З кінцем листопада або початком грудня члени УНРади рішили, що треба сконтактуватися з нашим урядом в Тернополі. Повідомити, що „ми живемо і працюємо", дістати від Державного Секретаріяту повновласті для переговорів з польськими чинниками та признати Самаританській Секції  право виступати від імени Українського Червоного Хреста. Леґальна письмова чи особиста комунікація з Тернополем була тоді неможлива, тому постановлено, що треба когось вислати нелегально через  бойову лінію,  найкраще жінок, бо   це найменше зверне увагу. Зголосилися добровільно дві пані з Самаританської Секції: проф. Ст. Пашкевич і медсестра Ст. Рибчак. Оба члени УНРади передали їм плян дороги та точні усні інструкції — розуміється,  ніяких писем не можна було з собою брати. В доволі короткому часі вернулася С. Пашкевич, докраю огірчена і розчарована. Члени Державного Секретаріяту віднеслися до делегаток зі Львова з легковаженням і навіть з недовір'ям, не дивлячись на те, що були це поважні громадянки, особисто знайомі всіх майже членів уряду. Не передали ніяких повновластей, ані теж ніяких інструкцій чи порад для львівських членів УНРади. Друга делеґатка залишилася на прохання шефа військового Санітарного відділу як фахова, дуже потрібна там сила. Внедовзі померла, заражена тифом на пості в шпиталі в Крижополі.

                                     В перших двох-трьох тижнях діяльности Самаританської Секції не було ніяких перепон з боку управи шпиталів. Одні не були ще в руках польської влади, інші були раді, що мали деяку поміч. Однак  згодом почалися труднощі  і треба було мати дозвіл команди міста   на  відвідування шпиталів. Після  довгих  інтервенцій д-ра Ганкевича,  добилися авдієнції  у генерала Сікорського О. Косевич та авторка цих рядків і виторгували в дослівнім того слова значенні шість тимчасових перепусток. Це дещо ускладнювало відвідини по шпиталях, але нових ранених в тому часі не прибувало, а деяким воякам-селянам, що жили на захід від Львова, дозволено навіть вернутися домів. Були ще здорові полонені, інтерновані  в тюрмі   „Бриґідки", але туди доступу ми ще не мали. Перед шпитальною адміністрацією члени Самаританської Секції завжди представлялися як відпоручниці Українського Червоного Хреста й носили пов'язки з червоним хрестом, хоч насправді не мали на це права. А втім, і їхня   діяльність не завжди відповідала законам Червоного Хреста, ба навіть інколи перехрещувалася   з нелеґальщиною. Ініціятором такої нелеґальщини був д-р Маріян Паньчишин, в тому часі   асистент   директора університетських  шпиталів  проф. Юраша. Він зайшов до д-ра Ганкевича і запропонував, що допоможе „вийти" зі шпиталю декільком нашим старшинам і стрільцям, якщо ми доставимо цивільні одяги. Справа була дещо ризиковна. Д-р Ганкевич поставився спершу   до цього проекту недовірливо, але молоді члени Секції відважилися на цей крок і в часі латинських Різдвяних Свят з успіхом перевели цю акцію.


                                            Від початку грудня оба члени УНРади переговорювали з головою польської т. зв. тоді Ліквідаційної Комісії, графом Скарбком в справі ранених, полонених та інтернованих українців у Львові і на заході від Львова. Цих проблем не можна було поладнати без порозуміння з нашим урядом та без його уповноважнення і Скарбек погодився видати для двох делеґатів перепустки через бойову лінію на поїздку до Станиславова і з поворотом. Як делеґати виїхали з початком січня 1919 р. д-р Володимир Охримович і д-р Степан Томашівський. В другій половині січня вернувся сам д-р Охримович (Томашівський залишився в Станиславові і згодом виїхав, як член делегації на Мирову Конференцію до Парижу) та привіз письмо від голови уряду Сидора Голубовича. У письмі з дати 15-го січня уряд уповноважнював членів УНРади, що перебувають у Львові переговорювати з поляками „в ціли тимчасового уладження справ культурних, комунальних і гуманітарних місцевого характеру при збереженні інтересів і достоїнства Української Держави" 6). Переговори почалися 21-го січня і вже тоді списано перший протокол в справі „взаїмного трактування ранених, полонених та інтернованих" 7). Остаточно зредаговано і підписано умову в дні 1-го лютого.

                                         На жаль, не маємо повного тексту умови, але легітимації виставлені членам Самаританської Секції покликуються на точки Іц та ІІІб, які уповноважнюють до відвідин „хворих, полонених та інтернованих". Так отже в лютому мали ми улегшену, але й поширену діяльність, члени Самаританської Секції мали вже право відвідувати та опікуватися інтернованими і полоненими в „Бриґідках".

                                            Ще перед підписанням умови обі сторони погодилися на виїзд трьох українських і трьох польських відпоручниць Червоного Хреста для перевірки умовин в таборах полонених та інтернованих українців в Західній Галичині та поляків в межах ЗУНР. Як делеґатки Українського Червоного Хреста виїхали на захід 23-го січня члени Самаританської Секції: Дарія Старосольська, Олена Косевич і Софія Олеськів. Від Польського Червоного Хреста поїхали через бойову лінію на схід: Марія Дулємбіянка (відома діячка), Марія Опєнська та Дзєдушицька (імени не пригадую собі). Наші делеґатки відвідали табори на Домбю і Вадовичах, де разом було коло 6 тисяч наших інтернованих і полонених, та табір в Баранові, де були наші закладники з Перемишля (адвокат Загайкевич, Ольга Ціпановська і інші). В Кракові відбували конференції з Польським Червоним Хрестом і предложили меморіяли в справі жалюгідних умовин в таборах. „Відвідуємо табори. Вечорами і по ночах пишемо меморіяли, звіти, протести. Інтервеніюємо в справі зловживань" 8).

                                        Делеґатки вернулися вечором 14-го лютого до Львова, але не мали часу на звітування тому, що застали доручення польської Команди міста переїхати вже чергового дня через бойову лінію на схід. Виїхали в полудне 15-го лютого з-перед Французького готелю, автом Польського Червоного Хреста в супроводі польського санітарного шефа Сабатовського. Перший їхній постій по українській стороні був в Куровичах, де прийняв їх сотник Остап Луцький. В Куровичах зустрілися з польськими делеґатками, які приїхали з Золочева та обмінялися своїми враженнями і заввагами. Польські делеґатки говорили про незадовільний стан шпитальництва, однак підкреслювали прихильне відношення уряду ЗУНР до їхньої місії. Після звітів наших делеґаток, польки обіцяли інтервеніювати в справі умовин в таборах та в справі звільнення українських інтернованих, в першу чергу селян-поворотців, колишніх вояків австрійської армії. Наші делеґатки обіцяли від себе подбати про поправу умовин в таборах і шпиталях на Західній Україні.

                                     Згідно з пляном і умовою, обі делеґації мали виїхати після повороту до Львова українок — разом на захід, щоби спільно перевести провірку таборів. (Слід мати на увазі, що число інтернованих українців на Заході перевищало вдесятеро число поляків на Західній Україні і умовини для українців були куди гірші). На жаль, цей плян не був ніколи виконаний. Польські делеґатки захворіли на тиф і дві з них, Дулємбянка та Дзєдушицька, померли. Наші делеґатки з різних причин залишилися в Станиславові і до Львова не вернулися.

                                     Листування членів УНРади з урядом ЗУНР в справах Червоного Хреста було дозволене та пересилане через Команду польської армії. Коли вже було відомо, що українські делеґатки не переїдуть по цей бік бойової лінії, Рада Державних Секретарів переслала на прохання д-ра Охримовича в половині березня повновласть для авторки цих рядків з дорученням подбати за нову спільну польсько-українську делеґацію Червоного Хреста, що мала б перевірити умовини в таборах на Заході. Це не було так легко, тому, що так із нашого, як і з польського боку не було відповідних і охочих кандидатів. Остаточно, після довгих переговорів устійнено делеґацію, але вже в складі тільки трьох осіб, а саме: д-р Кирило Студинський та авторка цих рядків від Українського Червоного Хреста, і граф Владислав Дзєдушицький — від Польського. Та „Українсько-польська місія Червоного Хреста", як звучала її офіційна назва, виїхала ранком 22-го квітня до Перемишля, де ждав на неї молодий польський поручник, приділений польськими військовими чинниками до „асисти". Він вручив членам місії військові документи подорожі (яких у Львові чомусь-то не хотіли видати, так що треба було купити звичайні квитки), подбав про добре місце в поїзді, в Кракові приділив готелеві кімнати, а в чергових днях не відступав на крок від делеґатів.

                                      Впродовж восьми днів делеґати виїздили кожного ранку військовими автами з Кракова по черзі до Домбя і Вадович, оглядали табори, перевірювали приміщення, пробували їжу, говорили з людьми, записували браки, скарги, інтервеніювали в командах таборів і в Польському Червоному Хресті в Кракові. „Неофіційно", поза плечима обох делеґатів і польського поручника, авторка цих рядків роздала в таборах 100 тисяч австрійських корон, які одержала для тої цілі від голови Горожанського Комітету. Поскільки ця „місія" була успішна, чи інтернованим полегшало — годі було ствердити.

                                     В рямцях завдань Українського Червоного Хреста по обох сторонах бойової лінії була справа виміни ранених і хворих полонених вояків. Вирішення цих питань застерегли собі польські військові чинники та воно не було з'ясоване в умові з 1-го лютого. Переговори у Львові йшли дуже пиняво, хоч уряд ЗУНР заявив повну згоду. Остаточно, завдяки інтервенції д-ра Фріка, відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста на Східню Европу, що приїхав до Польщі, устійнено час і місце виміни, а саме залізничу стацію в Хирові. Авторка цих рядків не пригадує собі, на жаль, дати, але пам'ятає, що умова була зламана поляками. Відпоручники українських військових чинників привезли польських полонених до Хирова, передали польській команді, але не дочекалися ніякого поїзду з українцями. Дуже можливо, що сталось тому, що воно було безпосередньо, або вже в перших днях Чортківської офензиви.

                                  Після переходу нашої Армії та Уряду за Збруч, Самаританська Секція перетворилася, як це повинно було статись відразу, на Український Червоний Хрест. Львів вже не був відрізаний бойовою лінією, бо воєнні дії з Польщею закінчились і ціла Західня Україна була в руках поляків. Український Червоний Хрест став краєвою установою в ширшому, а не льокальному маштабі, а його головним завданням була справа звільнення поворотців, полонених та інтернованих. Щоб надати поваги цій установі, запрошено на першого голову загально шанованого (також серед поляків) старого „гофрата" Олександра Барвінського. Заступником голови був д-р Маріян Паньчишин, який фактично виконував всі обов'язки голови, а секретаркою Олена Косевич.

                                У вересні їздив д-р Паньчишин на інтервенцію до Варшави в справі звільнення поворотців та інтернованих, а водночас о. Лев Сембратович і авторка цих рядків одержали доручення переговорювати з д-ром Фріком у Відні (де була його головна кватира) і прохати в цій справі  допомоги від Женевської Централі Міжнародного Червоного Хреста. Д-р Фрік ставився з великим зрозумінням до наших постулятів, записуючи точно усі статистичні дані і обіцяв повну підтримку. На жаль, скоро ми втратили того дійсного приятеля: помер, як ще одна жертва п'ятнистого тифу.

                                Протоколи конференції з д-ром Фріком, списані у Відні та переслані до Львова, були останнім ділом авторки цих рядків, як відпоручниці Українського Червоного Хреста.


_____________________
 1) О. Кузьма:   Листопадові дні, сторінка 413.
 2)  О.  Кузьма:   Листопадові  дні,  стор. 308,  309.                                            
 3) О. Кузьма: Листопадові дні, сторінка 378.
 4) Лев Ганкевич: Жінки в Горожанському Комітеті, „Нова Хата", ч. 11, 1934.
 5) Софія Олеськів Федорчак: 3 листопадових споминів, „Нова Хата", ч. 21-22, 1937.
 6)   Д-р Лев Ганкевич:  „Дальші дні польської окупації Львова",  журнал „Наш Світ", ч. 4-5 з 15-го травня 1961.
 7)   Д-р Лев Ганкевич:  „Дальші дні польської окупації Львова", журнал ,,Наш Світ", ч. 4-5 з 15-го травня 1961.
 8) Софія Олеськів Федорчак: 3 листопадових споминів, „Нова Хата", ч. 21-22, 1937.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Завантажується...

Популярні публікації