ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1967 № 4. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1967 № 4. Показати всі дописи

неділя, 7 червня 2009 р.

ДМИТРО ГАМОНІВ

Серед людей, які своє життя посвятили для боротьби за незалежність України, знайдемо Дмитра Гамонова, сотника Українського Вільного Козацтва та підпоручника Армії УНР.
Дмитро Гамонів народився в козацькій родині, 28 жовтня 1998 р. в Києві. Початкову школу закінчує в Фастові, по якій вступає до Вищої технічної школи Південно-західніх залізниць в Києві.
По закінченні двох семестрів, в червні 1916 р. його мобілізують.
Він служив зразу при 9-тім полку уланів, а відтак при охороні залізничного шляху Фастів - Знаменка та на станції Бобринськ, де застала його революція. В російській армії дослужився ранґи прапорщика. В час революції був делегатом на 1-ий Український Військовий З'їзд. В червні 1917 року Дмитро розпочав службу своїй Батьківщині в рядах 1-ого Українського Інженерного Куреня Вільного Козацтва. В жовтні 1917 року брав участь у Всеукраїнському З'їзді Вільного Козацтва в Чигирині. Перевишкіл відбув у Вільно-козацькій інструкторській школі в Білій Церкві і отримав ступінь півсотенного. За часів влади Директорії вступив на службу до 1-го Залізничного полку Осадного Корпусу. Відтак в Армії УНР перебував у різних фронтових частинах. Брав теж участь в бою під Крутами в складі Відділу УВК. На початках формування 6-ої стрілецької січової дивізії в Бересті, зголошується в ряди Дивізії в 6-тий кінний полк в складі якого перебув всю кампанію аж до переходу за Збруч, а далі до табору інтернованих в Олександрові Куявському. Під час завзятих боїв за Проскурів у 1920 році був важко поранений в голову і ногу та стратив праве око. При кінці 1921 року вирушив у 2-ий Зимовий Похід. По відвороті з-під Коростеня, в околиці села Миньки попадає в окруження і большевицький полон. Чудом врятовується від розстрілу разом з полковником Рембаловичем, який згинув відтак в 1 УД в боях під Бродами. Завдяки довколишнім селянам, вони оба зв'язковими партизанськими стежками дісталися до польських кордонів, а відтак до табору інтернованих — Стшалково, Щипюрно, Каліш. В половині 1924 року зістав звільнений з табору інтернованих та отримав нансенівський пашпорт. Деякий час працював в польського дідича під Ґданськом, а відтак їде до Варшави та тут зголошується до Українського Центрального Комітету. У Варшаві стає особливо діяльним у Спілці Українських Воєнних Інвалідів, де стає секретарем Центральної Управи.
В 1926 році Д. Гамонів, одружується з теперішньою його дружиною Михайлиною. Бог обдаровує їх двома дочками: Галиною і Іриною. Внедовзі по одруженні, за підтримкою ген. М. Садовського, вступає на службу у військове православне духівництво при ДОК Ч. 1 у Варшаві, де працює до вибуху другої світової війни. В часі свого побуту в Варшаві, стає організатором української школи й закладає Вселюдну українську школу. Після зайняття німцями Варшави та створенню так званого "Уряду Довіря", голова того Уряду, полк. Поготовк покликує Гамонова на становище помічника Господарського референта, де дуже багато допоміг він харчами соткам біженців, головно із Зах. України. По якомусь часі німецьке Ґестапо арештує Гамонова і він опиняється в зловіщій, славній із Ґестапівських тортур, в'язниці "Пав'як" повних 99 днів, звідки рятує його сл. п. ген. П. Дяченко, який тоді вже був у німецькій армії. Зараз по звільненні, зголошується до 1-ої Української Дивізії в Гайделяґер, в якій перебував від лютого 1944 р. аж до капітуляції. Був учасником боїв під Бродами. По капітуляції був у полоні зпочатку в Італії а відтак в Англії. По звільненні з полону, працював в текстильних фабриках в Рочдейл, де захворів на груди та перебував у санаторії. Підлікувавшись, за старанням дочки Галини, переїжджає до Калґар. Тут зразу включається в ряди УСГ та УНО і з дружиною стає членом Визвольного Фонду. Стає першим основоположником Станиці 1 УД УНА, членом СБУВ та Українського Вільного Козацтва, станичним писарем першої в Канаді Станиці УВК на Захід Канади ім. Гетьмана Івана Мазепи.
Д. Гамонів, один із найактивніших членів нашої спільноти, виконував і виконує різні функції, як от: секретаря Філії УНО, голови і секретаря Відділу УСГ, секретаря Осередку СБУВ, секретаря Відділу КУК, голови і секретаря 1 УД УНА, а останньо зістав вибраний Почесним Головою Станиці 1 УД УНА.
За участь у боротьбі за волю України має слідуючі військові відзначення: Орден Лицарського Залізного Хреста, Орден Хреста Симона Петлюри, Кавалер Воєнного Хреста, Хреста УК з мечами та лавровими гілками, відзнаку за бої під Бродами, та Медалю Св. Архистратига Михаїла.
Цілою своєю істотою є соборником. Він вірить у об'єднання всіх українців для боротьби за незалежну Україну.

В. Папірчук

пʼятниця, 5 червня 2009 р.

ОЛЬГА КОТОВСЬКА ОПОВІДАЄ ...

Юрій Богун де Ляре
кол. полковник.


                      6-го серпня 1925 року біля м. Одеси згинув командир 2-го кінного корпусу Григорій Котовський.

                     Не дивлячись на те, що молдавські комунарі поставили йому пам'ятник в м. Кишеневі, комуністичні вожді Кремля про нього не згадують, просто забули. Бо московські самодержавні владики завжди тримались і нині тримаються тієї засади: "Мавр зробив своє діло, Мавр мусить відійти". Це так робили московські короновані владики-самодержці, так роблять і їхні колишні раби. І ось лише в 1958 р. вийшли спогади Ольги Г. Котовської, дружини Г. Котовського, книжечкою в 54 сторінки на російській мові, під заголовком: "ВІРНИЙ СИН СОВЄТСЬКОГО НАРОДУ". Вся книжечка "прошита" дитирамбами для свого чоловіка — Г. Котовського, а брехнею для совєтського читача. Вона намагається виставити Г. Котовського, як великого гуманіста та оборонця прав людини, але насправді, це не так.
З оповідань О. Котовської, які нижче подаю у скороченій формі, читач до відається про ту "гуманну" дію Г. Котовського.

                   О. Котовська оповідає про своє перше знайомство з Г. Котовським.

                  — "Сидячи рядом з ним, я думала — хто він — оцей чоловік? За що так його всі навколо поважають? Яке загадкове в нього минуле...

                 Наче відповідаючи на мою думку, він почав розповідати про себе:

                 — Я при царизмі був каторжником і смертником, але революція спасла мене від шибениці.

                 — На моє запитання: "За що?", він продовжував:

                 — Виріс у Бесарабії, де експлуатація поміщиків та фабрикантів була особливо жорстока. По фаху — аґроном. Працюючи в поміщика, я зіткнувся із страшною біднотою тих, які створюють все багатство поміщикові, з тяжкою долею батрака, в житті котрого нема ні одної свобідної, світлої хвилини. Я бачив повну роскіш життя паразитів.

                   Ішов 1905 рік. Мені пощастило організувати невеличкий озброєний гурток і ми підіймали селян на повстання, робили помсту паразитам, спалювали їхні маєтки. Мене схопили, засудили на каторгу. Але з каторги я втік і знову робив помсту. В 1916 році знову був схоплений і засуджений на шибеницю".

                    Ольга Котовська, як лікарка кінної бригади Котовського, а потім його дружина, напевне чимало дечого бачила з його розбишацьких дій, але подає лише деякі підфарбовані факти у пропаґандивному дусі. Вона оповідає:

                    — "Весною 1920 р. в Тульчині отримано повідомлення, що станція Вапнярка зайнята петлюрівцями. Але і цю банду знищила кінна сотня Криворучки (Криворучко, це колишній вахмістр одного із кінних полків з першої світової війни. Примітка — Ю. Б. де Л.). Сотня захопила великі трофеї — потяг з обмундируванням.

                     "Так було і при ліквідуванні банди петлюрівців на шляху в Россоховатку. Криворучко пішов у штаб бандитів петлюрівців, немов, як петлюрівець, розвідав їх кількісну силу, розположення і відійшов, сказавши, що він приведе для з'єднання і своїх партизан. Одержавши такі дані, кінна бригада (Котовського. Примітка Ю. Б. де Л.) охопила і знищила банду".

                       "В другій половині травня (1920 р.) в с. Ольшанці ми (кінна бригада Котовського) зробили короткий відпочинок. Котовці купали в річці коней, але раптом вартовий повідомив, що білополяки вскочили в село (Ольшанку. Прим. Ю. Б. де Л.). Котовський, сидячи на березі річки, скочив на коня і пішов в атаку, а за ним і Криворучко з своїми голими котовцями. (Криворучко в той час вже був командиром 2-го кінного полку в бригаді Котовського. Примітка Ю. Б. де Л.).

                      Дорого коштував білополякам оцей наскок, — було зарубано 400 чоловік".
— "9-го вересня 1920 р. йшли жорстокі бої під Мілятином. Почався відхід наших військ із Галичини.

                      І знову жорстокі бої в районі Хмельника — с. Дяковці, але внедовзі розпочалися переговори з білополяками і 18-го жовтня 1920 року підписано перемир'я".

                     — "Тепер прийшов час ліквідувати петлюрівців. Між іншими військовими з'єднаннями послано на розгром Петлюри і кінну бриґаду Котовського, яка блискуче справилася зі своїм завданням. За це нагороджено її орденом червоного прапора".

                    — "18 листопада 1920 року був захоплений Проскурів. Петлюрівці відступали на Волочиськ. Бриґада (Котовського) спішила відрізати їм шлях відходу в Польщу. Відступаючі петлюрівці вперто боронилися, але шлях через міст на польський берег у Волочиську був відрізаний, а залізничні рейки зірвані. Петлюрівці, спасаючись, кинулись в річку, багато з них загинули".

                   — "Українські націоналісти організували з кулаків банди для боротьби проти совєтського уряду. Велика об'єднана банда під керівництвом Цвєтковського (Гризло) та Гуляй-Гупенка, напала на цукроварню в м. Іванівці. Кінна бриґада Котовського охопила і знищила їх. Встиг втекти лише Цвєтковський".

                   — "1-го травня 1921 року для ліквідації Тамбовського повстання Антонова, М. В. Фрунзе рекомендував Котовського, який мав практичний і бойовий досвід у ліквідації банд на Україні. І Котовський негайно, під суворою таємницею, пішов з своєю кінною бригадою в район Тамбовського повстання.

                  Про ліквідацію Тамбовського повстання Антонова я подаю коротко за оповіданням Котовської.

                   — "На початку листопада 1921 року Котовського покликав до апарату М. В. Фрунзе. М. В. Фрунзе повідомив його, що диверсійна банда під керівництвом українського націоналіста Тютюнника перейшла польський кордон і швидко пересувається на Київ. Наказав Котовському ліквідувати банду.

                   Банда діяла в районі річки Тетерева. Довідавшись, що підходить кінна дивізія (9-та Кримська. Примітка Ю. Б. де Л.), вони розпочали відхід на північ.

                  Котовський прийняв керівництво над 3-ю кінною бригадою (колишня Котовського бриґада, яка входила в 9-ту кінну дивізію при формуванні 2-го кінного корпусу) і 17 листопада настиг банду в с. Звідаль. Хоч і в тяжких для кінноти умовинах проходила бойова дія, але всежтаки розбив її. 1000 чоловік зарубано, а решту взято в полон".

                    Котовська далі оповідає:
             
                   — "В червні 1925 року Котовський був хворий і йому дали давно очікувану відпустку. В санаторію на лікування він не бажав їхати, але за порадою М. В. Фрунзе він виїхав зі мною у військовий совхоз Чабанівку, який був розташований біля м. Одеси і там ми відпочивали.

                 6-го вересня (1925 р.) відпочиваючі в Чабанівці з уваги на наш від'їзд вирішили зробити нам прийняття. Зібралися о год. 11-ій увечорі. Котовський нерадо йшов на це прийняття, бо він не любив ходити на "вечеринки".

                 Прийняття теж якось "не клеїлось". За яких три години почали розходитися. Котовського затримав прибулий недавно до нього старший бухгальтер Центрального керівництва військово-промислового господарства. Я повернулась до нашого помешкання одна і готувала постіль.

                 Раптом чую короткий пістолевий постріл — один, другий, а потім, мертва тиша. Це наче електричним струмом пронизало мою душу — "Ці постріли в нього". Я побігла туди, де відбулися постріли, кричу: "Що трапилося?" Ні згуку на моє запитання. А на розі головного відпочивапьного будинку бачу тіло Котовського, вниз обличчям. Кидаюсь до його живчика — живчика нема. Кричу: "Люди, скорше на поміч, Котовський вбитий!" На мій крик збіглися люди і перенесли його в їдальню (совхоза). А потім я розглянула маленьку ранку біля його серця. Смерть наступила негайно".

                  — "До приїзду слідчої комісії я заперла їдальню і повернулась в наше помешкання. Не маючи вже сили, я сіла на ґанку. Підходить до мене начальник охорони цукроварні, що прибув в Чабанівку пару днів тому, падає передімною на коліна з словами: "Спасіть мене, ви була матірю для всіх в корпусі (кінноти Котовського), будьте і мені матірю, спасіть мене, я вбивник".
— Я лише могла сказати: "Геть відсіля !"

                  І він відійшов. Я повідомила директора совхоза. Робітники кинулись шукати вбивника і лиш кіннотчики дігнали його, як він ішов берегом моря в напрямку до Одеси".
— "11-го серпня 1925 року жалобна Одеса проводжала Котовського в останню дорогу в Бірзулу, де він в перші дні революції формував червоноґвардійські загони. Там його тимчасово і похороненно".

                 — "Бірзула, нині Котовськ. А волею українського уряду, його похоронено на території Молдавської Совєтської Соціялістичної Республіки".

                  Я коротко навів із оповідань самої ж Ольги Котовської деякі дії Григорія Котовського. Це не був ніякий лицар-воїн, а просто розбійник. Немало він пролив невинної української крови. Темна постать з найтемнішої доби совєтського воюючого комунізму.


ЩЕ ПРО КОТОВСЬКОГО

середа, 3 червня 2009 р.

Слідами партизанів Ковпака

Василь Яшан

В червні 1943 р. большевицький партизанський загін Ковпака вирушив з Полісся рейдом у Галичину, щоб пробитися в Карпати — найдогідніший терен на півдні України для партизанської боротьби — з двома основними цілями: опанувати терен для боротьби в запіллі німецького фронту та перешкодити організації Української Повстанської Армії. Загін Ковпака дійшов аж до околиць Підкарпаття, але пробитися йому в Карпати не вдалося. Оперуючи несподіваними й швидкими рейдами той загін ширив паніку серед німецької адміністрації та непевність серед українського населення. Отут друкуємо один епізод, з трагічними наслідками, який описав очевидець д-р Василь Яшан у своїх спогадах з тодішніх часів.

Редакція


ТРАГЕДІЯ СЕЛА БІЛІ ОСЛАВИ

Червоні партизани перейшли Заріччя і їх передові частини взяли напрям вздовж шляху, що вів до Білих, а далі до Чорних Ослав. Але згідно з прийнятою тактикою не всі трималися головного шляху й ішли також бічними дорогами. В селі Білі Ослави, наткнулися на колону німецьких автомашин, що стояли на гостинці. Авта були порожні, без обсади, а було їх кількадесять. Партизани авта обстріляли і вони зачали горіти. Саме почало розвиднятися, починався день 4 серпня 1943 р. По селі ще крутилися і партизани і різна збиранина, що до них пристала і їх держалися: це були жиди і поляки ще з Волині і місцеві, які до загону прилучилися. Всі вони шукали харчів і одягу. Саме тоді від сторони Чорних Ослав, над'їхали три німецькі вантажні машини, на яких були тільки шофери. Партизани їх зупинили, двох шоферів вбили, а один утік. На автах були німецькі військові одяги, якими партизани дуже втішилися. Вони ж були одягнені дуже сорокато, мали частини одягу цивільного і селянського. Не диво, що вони кинулися на одяги, яких зрештою не було так багато, і вмить їх розібрали та розбрилися по дворах і хатах, положених біля шляху. Там партизани в поспіху переодяглися, залишали ті господарства і йшли дальше.
Тим часом в околиці знаходився відділ німецької «шуцполіції». До того відділу, мабуть, належали ті кількадесять вантажних машин, що їх партизани спалили та які ще горіли. Ними вони їздили по шляху і на них часом ночували, а тому, що в стороні Делятина почули якийсь підозрілий галас, авта залишили на шляху, а самі для всякої безпеки подалися в сусідній терен. Партизани натрапили на їх машини, але на самих поліцаїв не наскочили і їх виминули. З досвідком поліційні стежі підійшли ближче під село і побачили, що якісь люди забирають з авт військове добро, а що їх вже не було багато і виглядали радше на цивільних, ніж на партизан, поліція відкрила на них вогонь. На те партизани, що не хотіли й не мали часу встрявати в бій, пішли дальше, а за ними і їх супутники.
До села вступив цілий відділ «шуцполіції», почав витягати з хат мужчин і стріляти їх, одних на подвір'ях, інших таки в хатах. Люди не розуміли, що сталося, показували свої особисті виказки, але це не помагало. Застрілили заступника місцевого начальника громади, поштового урядовця, старшого брата церковного, що був в додатку старим австрійським вояком, шляховика шляхового відтинку. Назагал смерть стрінула найпорядніших господарів в селі, що перед партизанами були поховалися, а як побачили німецьких поліцаїв, то виходили із сховків, уважаючи, що небезека минулася. Ревність німецької поліції у розстрілах ішла дійсно далеко. В одному господарстві убили на подвір'ї господаря на очах його дружини і двох малих дочок. Вони, очевидно, не давали батька згл. мужа і боронили. Але оборона не помогла і вони втекли перед роз'юшеними поліцаями до хати. Але втеча їх не врятувала — дружину господаря постріляли, сховану під ліжком, вона не давала знаку життя і так урятувалася. Але діти згинули обоє. Дружина була ранена в голову і оповіла хід події, як опритомніла. Разом поліцаї розстріляли тоді 71 особу, а в тому 2 жінки і 3 дітей. А дуже багато людей було тяжче або легше ранених і побитих. Тут були головно жінки і діти, які боронили своїх мужів чи батьків.
Парохом в Білих Ославах був тоді о. Володимир Пилипець, колишній український вояк, голова делегатури Українського Комітету в Делятині. В той час обоїх Пилипців не було в Білих Ославах, а вдома були тільки їх троє дітей. Дружина о. Пилипця з'явилася якраз 4 серпня в Делятині і хотіла доконче дістатися домів, до дітей. Допоміг її в тому надлісничий інж. Ярослав Федюшка, який вистарався у військової влади за дозвіл, знайшов підводу: Прут переїхали у брід і дісталися до Білих Ослав. Село було майже порожнє, бо люди повтікали, а ті, що залишилися в селі, були такі перелякані і так нервово розстроєні, що не можна було від них нічого довідатися. У першій мірі ті жінки, що потратили мужів і батьків, були без пам'яти, майже без свідомости. Пилипцева віднайшла своїх дітей, але в кілька місяців пізніше сама згинула на свому городі в Білих Ославах від летунської бомби.
Один службовець з Делятина ішов кілька днів пізніше селом і поспитав стрічного старика, чи в селі немає якої небезпеки. Той відповів: можете спокійно іти далі, німців у селі нема. На те службовець пояснив, що німців він не боїться, а питає, чи нема де партизанів. А стрічний знову додав: партизани десь по лісах, але вони не стріляють людей.
Вістка про те страшне нещастя скоро розійшлася. Комендант відділу виправдувався тим, що він і його люди бачили на власні очі, як населення розтягало з авт військове добро і розносило по хатах. Тому він дав наказ покарати мешканців. Очевидно, що в ранньому сутінку партизанів можна було взяти за місцевих. Партизани були дуже сорокато одягнені, може дехто з них мав і дещо з одягу місцевого населення.
Але розв'язки трагедії треба шукати в іншому джерелі. Ціла «шуцполіція» складалася у великій мірі з поляків, що стали фольксдойчами. Комендантом відділу, що переводив розстріли в селі, був старшина Роґальскі. Коли б він і мав підозру, що населення забирало військове добро, то його обов'язком було справу таки перевірити на місці, хоч би тільки побіжно. Треба було перевести ревізію і як би у когось знайшлися забрані військові речі, то й покарати. Бодай згрубша треба було справу перевірити і вислухати людей, тим більше, що польською мовою можна було порозумітися з населенням, а що люди у розпуці говорили українською мовою, то поліцаї польського походження теж добре розуміли. Але цього ані Роґальському, ані його землякам в німецьких уніформах не хотілося розуміти. Вони, йдучи за тодішнім наставленням поляків до українців, просто хотіли використати нагоду і зробити криваву розправу. Вони напевне знали, що той цілий шум з стріляниною, з вибухами, що їх чули вночі від сторони Делятина, не зробило місцеве населення. Вони свідомо поховалися перед партизанами у безпечні позиції і пропустили їх, не зачіпаючи, бо знали, що Ковпаківці не жартували. А бути героєм супроти безборонних — це друге діло, та ще й проти зненавиджених українців.
Ця справа спричинилася чимало до того, що відношення населення до німців ставало все більше холодним і ворожим. Тому німці обіцювали, що буде переведене слідство і винні будуть покарані. Але на тому, мабуть, скінчилося.
Поки устійнено число убитих, поки їх видобуто і зідентифіковано, минуло більше часу. Тому загальний, спільний похорон тих жертв відбувся урочисто аж 22 серпня 1943 р. В похоронних відправах взяло участь багато священиків, був представник Українського Комітету зі Львова, були репрезентанти української і німецької влади.
Так закінчилася трагедія села Білі Ослави, а подібних трагедій в тому часі було на нашій землі немало.
Ось, наприклад, інша трагедія, що сталася того самого 4 серпня в селі Чорний Потік.
До одної хати вступили відпочити два червоні партизани, один старший, другий молодший. Говорили по-українськи, попросили в господині молока, яке вона їм дала. При тому розговорилися і показалося, що це батько і син, обидва, очевидно, з України й українці. Пішли в партизанку і вступили до загону Ковпака, бо німці дуже нищили Україну і ЇЇ населення. Але й большевики не ліпші. Обидва партизани за час рейду говорили з українським населенням Волині і Галичини, бачили, що воно не довіряє большевикам і що те недовір'я оправдане. Комунізм і большевики нічого нам доброго не принесли і не принесуть. Тому вони обидва, батько і син, рішилися не воювати далі. Докінчили пити молоко, подякували і пішли з хати. Господарі думали, що ті українці десь передягнуться і будуть скриватися, як цивільні між населенням. Але партизани пішли до поблизького ліска і оба пострілялися. На українську землю впали ще два українські трупи.

вівторок, 2 червня 2009 р.

Сірі або сірожупанники

Інж. Василь Прохода,
кол. підполк. Армії УНР

Про Сірожупанників була згадка інж. Павла Дубрівного в «Вістях Комбатанта» ч. 3-4, за 1962 р., та стаття вч. 1 за 1967 р. Більш докладно про них було сказано 40 літ тому в «Записках до історії Сірих» підполк. В. Проходи у Воєнно-історичному Збірнику «За Державність», ч. І, та у Воєнно-науковому журналі «Табор», кн. 5/6, 7, і 8, що видавались в 20-роках у Каліші - Варшаві. На основі документального значення «Записок» пригадую кілька епізодів з бойових дій Сірих в боротьбі за українську державність в 1918-20 рокав.
Як відомо, Сіра дивізія була сформована з полонених вояків колишньої російської армії в Австро-Угорщині, де вони були національно освідомлені в українізованих заходами Союзу Визволення України (СВУ) таборах. Формування дивізії з назвою «1-ої Української Стрілецько-козацької» на заклик Української Центральної Ради почалось 28 лютого 1918 р. у Володимирі Волинському і продовжувалось після гетьманського перевороту в травні аж до серпня 1918 р., коли вона в повному складі переїхала на Чернігівщину. Там місцем постою для неї були визначені Конотоп (штаб дивізії і 3-ій полк), Алтинівка (1-ий і гарматній полки), Кролевець (2-ий полк) і Короп (4-ий полк). Тоді вони мали в середньому по 1,500 стрільців і підстаршин та по 40 старшин в кожному полку, отже коло 6.000 вояків і 160 старшин.
Дивізія перейшла нормальну стадію військової підготови й заслуговувала стати національною гвардійською частиною, але національно-демократичний світогляд Сірих не відповідав міркуванням Гетьманського уряду. Тому була переведена поступова демобілізація старших річників козаків та підстаршин. Поповнення на їх місце не поступало. Лише був поповнений вищий командний склад дивізії, коли на начальника дивізії був призначений генерал-хор. Васільєв-Чечель, начальником штабу генерал-хор. Піонтковський, командиром 1-го полку полк. Пузицький, 2-го — полк. Локощєнко, 3-го — полк. Мазуренко, а в 4-ім полку залишився старий полк. Гудима. Рядових старшин не звільняли, але поповнення їх українцями не було. Інструктор піхоти ген. Приходько кілька разів пропонував поповнити старшинський склад кадровими офіцерами-росіянами, але полкові зібрання старшин на це не погоджувались.
Після проголошення грамоти Гетьмана Павла Скоропадського про федерацію України, з Росією, в штабі Сірої дивізії в ніч з 16 на 17 листопада 1918 р. стався переворот, з яким солідаризувались всі полки. Тоді генерали Васільєв-Чечель і Піонтковський та полковники Локощєнко і Мазуренко проголосили себе «нейтральними» й участи в боротьбі проти большевиків не прийняли.
З призначених командирів лише полк. Антін Пузицький виявив себе ініціятором всіх розумних і доцільних дій в бойових подіях 1, 2 і 4 полків як в повстанні проти гетьмансько-німецького командування, так і в боях проти большевиків. Призначений від Директорії УНР на начальника Сірої дивізії отаман Палій був українським патріотом, але мало-енергійним, нерішучим і повільнодумаючим, не орієнтуючись в тогочасних обставинах, а його начальник штабу, сотник генштабу Морозевич легковажним, використовуючи всі приємності життя.
В час повстання в Сірих полках залишилось в середньому по 250 козаків і підстаршин та по 40 старшин. Тоді була оголошена мобілізація вояків у Конотопському, Кролевецькому і Корейському районах, які добровільно з'явились і поповнили кожний полк до півторатисячного складу. Сірі мали для них повний комплет сірих жупанів, всього наладженого одягу, взуття та інших речей до зубної щіточки включно. Вони охоче взяли участь в боротьбі проти гетьманських формувань, але, коли дійшло з відходом німців до бою проти большевиків, не всі стали до нього. Головною причиною до цього було те, що зі сторони Совєтів почала наступ червона Таращанська дивізія Миколи Щорса, що була зформована в невтральній зоні між Українською Державою та РСФСР з повстанців проти гетьманських карних відділів і німців на Таращанщині та в інших місцях України.
Перші дії Сірих проти вірних Гетьманові формувань: державної варти, повітових сотень та Сердюків, що вирушили з Києва до Бахмача для придушення повстання, почались біля 20 листопада. Напередодні прибув до Конотопу 1-ий Сірий полк під командою полк. Пузицького. Там вже вештались в червоних жупанах гульвіси отамана Ангела, який приймав «діяльну» участь в безпосередній чинності «Штабу групи військ Чернігівщини та Полтавщини», доказуючи необхідність поглиблення соціяльної революції знищенням всього, що було зроблено в час гетьманського урядування. Вся група військ цього штабу складалась з Сірої дивізії та «Червоного куреня смерти» отамана Ангела з його начальником штабу Голубом. Цей курінь відзначався тим, що участи в боях проти большевиків у рядах регулярної Армії УНР не брав, лише поглиблював в українському запіллі в поміщицьких маєтках «революцію»...
Спочатку панами становища були німці. Німецьке командування прислало українським повстанцям ультиматум відійти від залізниці в усіх напрямках на 15 км. До того ж німці мали в свому розпорядженні всі склади амуніції і зброї, а в Сірих полках було лише по 500 рушничних набоїв для вартової служби, більше їм не довірено, а гарматніх набоїв зовсім не було.
Німецький ультиматум зробив штаб отамана Палія цілком безпорадним. Тоді полк. Пузицький запропонував післати від Сірої дивізії німецькому командуванню контр-ультиматум, з вимогою передати протягом 24 годин Сірій дивізії всі склади амуніції та зброї і до української повстанської чинности не втручатись, бо в противному випадку буде зруйнована залізниця і німецькі частини не зможуть від'їхати до своєї
батьківщини. Це вплинуло на німців. Вони, бачучи рішучість Сірих, передали їм всі склади, заявили про свій «невтралітет» та просили допомогтии спокійно від'їхати їм додому...
Поповнення Сірих полків спочатку відбувалось нормально. В цей час до Бахмача прибули Сердюки для придушення повстанського руху. Висланий проти них відділ 3-го полку під командою підполк. Пилипенка не зміг виявити їм належного спротиву. Тоді полк. Пузицький наказав зробити в залізничному депо імпровізований бронепотяг з грубих плит заліза з гарматою й кулеметами, з яким він виїхав у напрямку Бахмача і примусив гетьманців здатись. Тоді частина Сердюків вступила в ряди Сірих.
В перших днях грудня німці зняли свої частини з охорони кордону України. Їх замінили 2-ий і 4-ий Сірі полки. Але тоді виявила активність червона Таращанська дивізія наступом на українську територію. Прийшло до збройних сутичок між Сірими і Таращанцями. При обміні полоненими з обох сторін була послана до Таращанців делегація договоритись з ними, як з українцями, щоб вони не перешкоджали відновленню влади УНР та стали до спільної боротьби за волю України під жовто-блакитним прапором. Але Москва вже обдарувала Таращанців своїми політичними комісарами. Вони визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний слухати не хотіли. Договорились лише уникати взаємних кривавих боїв.
Протигетьманське повстання закінчилось, а тим часом Таращанці дістали підкріплення та накази з Москви і почали настирливо нападати переважаючими силами на позиції Сірожупанників, що зайняли лінію кордонної охорони. Незначні сили старих Сірих при байдужості мобілізованих не могли їх стримати. Витворився фронт бойових дій без оголошення війни Совєтами зі сторони Директорії УНР. Це деморалізуюче впливало на мобілізованих. Тому треба було післати підкріплення з Конотопу проти наступаючого ворога. 3-ий Сірий полк виїхав до Чернігова для підтримування там влади УНР. В Конотопі залишився лише 1-ий полк, який мав переважну кількість мобілізованих.
Коли був підготовлений ешелон 1-го полку для від'їзду на фронт, мобілізовані, під впливом большевицьких агентів, зробили біля ешелону мітинг, на якому постановили, що на фронт вони не поїдуть і битись проти «своїх братів» не будуть. При цьому було чути вигуки:
«Не слухайте офіцерів сірожупанників! Всі вони панські прихвостні». «Всіх офіцерів треба перевішати на телеграфічних стовпах!...»
Але розійтись пристрастям не дали старі козаки та підстаршини. Вони доводили мобілізованим всю безглуздість обвинувачення Сірих старшин в буржуазності.
Наказ про від'їзд на фронт довелось все ж відкликати. На нараді в штабі дивізії за порадою полк. Пузицького вирішено, щоб позбавитись непевного елементу. Тому оголошено, що з огляду на успішне закінчення повстання всім, хто добровільно зголосився по мобілізації, висловлюється подяку та дозволяється одержати безтермінову відпустку. Штаб полків видавав посвідчення на відпустку, без затримання. Ініціяторів мітінґу заарештовано, а тому ніхто не перешкоджав приходити до штабу полку одержувати посвідчення, здавши зброю. Таких було майже половина мобілізованих. Уніформів вони не здавали, бо їхали ніби у відпустку. Але знайшлось кілька десятків таких, що відійшли без посвідчень і зброї не здали. Був це запоморочений ворожістю до української державности елемент. На весні 1919 р. їх змобілізували до Червоної армії.
Після такої насправжньої демобілізації залишилась в полках половина мобілізованих. Вони в зимовий період не мали дома що робити (були це переважно неодружені), а порядки й утримання в полках їм подобалось. У них пробуджувалась свідомість свого національного обов'язку перед батьківщиною. Національне пробудження сприяло тому, що вони скоро підпали під вплив старих сірожупанників, яких старшини вияснювали завдання і цілі Армії УНР та заперечували большевицьку брехню з демагогічними обіцянками.
Після відходу неблагонадійного елементу в сотнях залишилось в середньому по 60 багнетів, що при 12-сотенному складі в полку, становило приблизно 700 багнетів. 3-ій Сірий полк відійшов до Чернігова, пославши наперед відділ під командою сот. Дейнеки для ліквідації в Плисках, Крутах і Ніжині решток російських гетьманців, що там ще залишились.
В Конотопі залишився лише 1-ий Сірий полк та штаб дивізії. Вислати якусь допомогу 2-ому і 4-му полкам не було з чого. Становище їх було скрутне. В районі Кролевця, Глухова, Шостки й Коропа вони мусіли були самі протидіяти Таращанцям, що зайняли район Стародуба. А Новгород Сіверський зайняли російські совєтські частини. Червоний курінь смерти отамана Ангела подався на Полтавщину «поглиблювати» соціяльну революцію. Інших повстанських відділів на Чернігівщині не було.
1-му Сірому полкові треба було взяти під охорону напрямки по залізницях на Курськ і Гомель, а також міцніше тримати вузловий пункт Бахмач та забезпечити себе зі сходу в напрямку на Ромни.
Крім Сірих проти большевиків діяли Запорожці на Харківщині. Бойовий склад та технічне вивінування у них були значно більшими й ліпшими ніж у Сірих. Запорожці були зведені за часів Гетьмана зі стану корпуса до дивізії повного складу, а після повстання вона знову розвинулась в корпус. Проти Запорізького корпусу діяли регулярні частини 8-ої Совєтської дивізії. Сам по собі Харків відзначався пролетарським характером, а до того ж ніби німці стали на перешкоді Запорожцям зайняти його. Тому вони не витримали натиску 8-ої Совєтської армії і відійшли спочатку до Полтави, а потім чомусь до Кременчуга. В Харкові почав діяти Всеукраїнський Ревком без українців.
На Лівобережжі залишилась лише Сіра дивізія, якій стала загрожувати небезпека зі сторони Полтавщини. Там Сірі мали зв'язок з деякими повітовими сотнями, з яких найбільш уславилась одна, перетворившись в Лохвицький повстанський курінь. Але вона не могла встояти переможному натискові Совєтської армії, за якою слідували продовольчі відділи з завданням дати за всяку ціну хліб голодуючій Москві. Тут про якусь пролетарську солідарність та самоозначення не могло бути мови.
Директорія УНР багатьох розчарувала. Головна Команда не вив'язалася із свого завдання в боротьбі проти наступу совєтських частин. Війни Совєтській Росії не оголошено. Не відомо було, чи ведуться між урядами якісь переговори і чи прийде до якогось порозуміння. Така ситуація деморалізуюче впливала на вояків. Загрожувала небезпека розкладу та анархії. В тих частинах, де командири самі виявляли належну ініціятиву, бої проти наступаючого ворога проходили досить успішно. Єдиним стимулом і гаслом в їх об'єднаній чинності було ім'я Симона Петлюри. Чим більше большевики кричали проти нього, тим стійкіше українські вояки ставали на оборону його. Про Директорію та зміни в урядових партійних коаліціях на передових позиціях не було відомо і ними ніхто не цікавився.
У Сірожупанників ініціятиву в керуванні боями проти ворога перебрав полк. Пузицький, бо ані штаб групи військ Чернігівщини та Полтавщини, ані штаб дивізії нічим себе не виявили. Він їздив паротягом в напрямку на Сновськ, де на ст. Мена був курінь 1-го полку, який підтримував у боях проти Таращанців 4-ий полк в Сосниці й Коропі. Потім полковник їздив до Ромнів, де курінь Січових стрільців підтримував установлення влади УНР та зв'язок з Лохвицьким куренем. Також відділ 1-го полку був на ст. Білополя на лінії Конотоп — Курськ, де натискали також якісь совєтські частини. Поки Запорожці були на Харківщині, полк. Пузицький підтримував зв'язок з їх командиром корпусу, полк. Болбочаном, який був його особистим приятелем, а потім цей зв'язок перервався. З Києвом майже не можливо було мати повний контакт, щоб добитись звідтіль якихось розумних вказівок.
Дальший хід подій був несприятливий. В половині січня перервався зв'язок з Черніговом. 3-ий Сірий полк з вини безініціятивного командира підполк. Пилипенка прогаяв оборону міста від Таращанців. Вони напали на Сірих вночі і примусили їх в поспіху відійти, залишивши ворогові свою матеріяльну базу. Залізниця з Чернігова до Ніжина залишилась без охорони. З півночі на Правобережжі большевики зайняли м. Овруч. Зі Сходу, Лівобережжя займала поступово 8-ма Совєтська армія. Тоді Головна Команда вирішила перевести Сіру дивізію на Коростенко-Овручський відтинок Північного фронту, а на їх місце на Чернігівщину послано Чорноморський кіш, що був зформований за Гетьманщини в Бердичеві, а після повстання поповнився випадковим елементом до стану дивізії. Вона мала повний склад, але національно-моральна сила її була слаба. Чернігівщину вона не змогла оборонити, а тому з неї лише 1-ий полк під керуванням полк. Царенка вирвався на Правобережжя, а решта «попала дідькові в зуби»; гірший елемент з неї перейшов до большевиків.
Перед від'їздом з Бахмача, Сірі остаточно позбавились непевного елементу з числа мобілізованих. Частина чернігівців, коли на місце Сірих були прислані Чорноморці, не захотіли залишити свій рідний край і відійшли додому, здавши зброю. З мобілізованих залишилась лише третина, але це були певні борці, що залишились в рядах Сірих поки було можливо.
На Коростенський фронт від'їхали по залізниці: 1-ий полк — полк. Пузицького, 2-ий полк — сот. Шеллера і 4-ий полк — сот. Любича. А 3-ій полк зі штабом дивізії розташувався в Бердичеві.
19 січня 1918 року Сірі полки прибули на ст. Коростень Подільський, з якого виходили залізничні лінії на Обруч, Сарни, Шепетівку, а на схід до Коростеня Житомирського з лініями на Київ та Житомир. Тому стратегічне положення цього залізничного вузла було дуже важливим. В час прибуття Сірих на станції було ще кілька ешелонів без паротягів різних військових частин, серед яких панувала якась панічна метушня. Станція була під ворожим гарматнім обстрілом. На підвищенні для вантаження до вагонів, що було на Овруцькій лінії, якісь гарматчики поспішали навантажити свої польові гармати на відкриті вагони.
Полковник Пузицький зразу зорієнтувався, що ворог наступає, а наші в безладді втікають. На запит, хто тут командуючий, виразної відповіді не було. Частини належали до різних формувань і не були підпорядковані єдиному командуванню. Тоді Пузицький проголосив начальникам ешелонів, що він тепер тут найстарший, а тому перебирає на себе керування боєм. Наказавши Сірожупанникам негайно зайняти позицію перед станцією, він подав команду переляканим другим командирам:
«Виступайте з вагонів і до зброї!... Вперед!»
А далі полковник побіг до гарматчиків, які вантажили на вагони гармати і рішуче наказав: «Відставити!»... «Хто тут командир батареї?» «Негайно поставити гармати на лінію бою і відкрити вогонь!»...
Коли гарматчики побачили, що Сірожупанники розсипались у лаву і пішли проти большевиків, скотили свої гармати з помосту і почали стріляти «прямою наводкою» по ворожій лаві. Це відразу внесло перелім у боєвому положенні. Большевики, що були певні своєї перемоги, відчувши сильну відсіч, порушили бойовий порядок у своїй лаві й почали втікати назад.
Пузицький зауважив бронепотяг осторонь з написом «Воля». Побачивши його бездіяльним, він вилаявся:
«Та ви що? Матері вашій сто чортів! За яку волю ви тут б'єтесь? Чому не стріляєте? До большевиків хочете перейти!? Хто у вас командир?»
З бронепотягу виступив один старшина.
— Я тут командир. Не кричіть на нас! До большевиків ми не підемо. А не стріляємо тому, що не маємо набоїв».
«Немає набоїв!? Так чому сидите склавши руки? Негайно під'їдьте до ешелону Сірожупанників! Там дістанете набоїв до кулеметів і для гармат».
До вечора большевиків прогнано на десяток км., а з нашого броневика обстріляно в напрямку на Овруч ст. Ігнатпіль. Коли большевики були відігнані і паніка на станції припинилась, до неї повернулись кілька ешелонів, що з паротягами від'їхали були аж за Коростень Житомирський. З'явився навіть командир «Чорного куреня смерти» отаман Гуцол зі своїм начальником штабу в чорних оксамитових жупанах і шапках з чорними шликами, з кривими кавказькими шаблями і срібними відзнаками черепа на схрещених кістках. їхній курінь, що мав до 500 шабель був розташований в Коростені і хотів вже відійти до Турчинки в напрямку на Житомир. Але вони довідались про прибуття Сірожупанників і приїхали на гарних вороних конях довідатись про становище на фронті. Але полк. Пузицький відразу збив їх бундючну пиху:
-- «Ви приїхали питати мене про стан на фронті?! Хто ви такі? Чому не приймали участи в бою? Це ви маєте доповісти мені, де знаходяться частини ворога і скільки їх є. Де ваша кінна розвідка?»
На це отаман відповів, що його курінь ще в стадії формування, а тому участи в бойових операціях не може приймати. Пізніше він так, як «Червоний курінь смерти» отамана Ангела участи в боях проти большевиків взагалі не приймав. Різниця між тими отаманами була лише та, що Ангел красувався червоним жупаном і шликом.
Коростень Подільський був товаровою станцією. Двірця на ній не було. Тому полковник покликав через зв'язкових усіх командирів частин до великої кімнати телеграфу, де був десяток телеграфічних апаратів та телефонічна центарля. Прийшли командири, крім 1, 2 і 4 Сірих полків, ще таких частин: Зв'ягельської гарматньої бригади, Запорізької кінної сотні, Буковинського Стрілецького куреня ім. Ів. Франка, Галицького Стрілецького полку ім. от. Оскілка, бронепотягу «Воля», 2-го пішого полку ім. Винниченка, 55-го «Народного Визволення» полку, «Чорного куреня смерті» та ще якогось куреня. Познайомившись з ними полковник Пузицький сказав:
«Я зібрав вас, панове, щоб умовитись про належний військовий порядок. Те, що тут сьогодні сталось, недопускальне в жадному війську, не повинно цього бути і в нашому українському. Я доповів про своє прибуття начальникові Штабу Північно-Західнього фронту отаманові Агапієву. Мені, як заступникові начальника Сірої дивізії, доручено утворити Коростенську групу військ, якою буду командувати я. Моїм начальником штабу буде осаул Прохода, а комендантом призначений поручник Чернявський. Прошу підлягати всім моїм наказам та виконувати належні розпорядження начальника і коменданта»...
«Сьогоднішню перемогу маємо використати, щоб закріпити свої позиції на лінії ст. Ігнатпіль та належно підготовитись, щоб вигнати большевиків з Овруча. Тому наказую протягом ночі підготовити свої частини до завтрішнього бою за Ігнатпіль. А тепер прошу висловити свої міркування та доповісти про свою спроможність до бою. Ще сьогодні до 20-ої години ви дістанете оперативний наказ»...
Після з'ясування деяких неясностей та обміну думками, командири розійшлись. Залишились лише полк. Пузицький, осаул Прохода та черговий телеграфіст. В кімнаті телеграфу в одному кутку біля вікна стояв великий письмовий стіл. Полковник розглянувшись сказав:
«Тут буде наш похідний штаб групи. До послуг завжди телеграф і телефон, а в «диспетчерській» має бути комендант станції та вартовий старшина».
За скромною вечерою, що її принесли в похідних казанах до задньої кімнати телеграфу, Пузицький запитав Проходу:
«Яке враження зробили на вас ці командири?»
— Неповажне, пане полковнику! На мою думку, про половину з них можна сказати: «Де нема риби і рак може бути рибою».
«Міхлютки, а не начальники. Лише сотник Запорізьких кіннотчиків здається буде надійним. Командир гарматньої бригади також на місці. Буковинський та Галицький поручники надто молоді, але виконувати накази і битись зі своїми стрільцями проти большевиків будуть. Отого отамана Гуцола з Чорного куреня смерти я не хотів би бачити зовсім. Ангел був червоною анархією, а цей — чорна анархія! До бою його не дістанеш. Скільки то народного добра знищать його 500 гульвісів на 500 загарбаних конях. Я певний, що коростенські жиди заплатили йому вже велику данину. Дивуюсь, як лише дозволяють такі формування. Чули його заяву: — Курінь перебуває в стадії формування. Два місяці від початку повстання грабує, а не формує. Отаман Гришко з отого Винниченківського полку також буде робити тут соціялістичну революцію, а з його 1,200 багнетів ні один не буде якслід використаний в бою проти большевиків. Командир «Народновизволенців» — романтик, а решта міхлютки, що стали отаманами. Але досить про це»...
«Пишіть оперативний наказ!»

неділя, 31 травня 2009 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ З'ЇЗДИ В 1917 Р.

Проф. Яків Зозуля

Ця тема торкається великої української революції, в яку ми, колишні українські вояки, включилися для боротьби за відновлення Української Держави і яку ми відзначаємо спільно з цілою українською спільнотою.
Цей наш зв'язок належить зазначити тому, що військовий елемент уважається фундаментальним для існування держави. Цей елемент має таку саму вагу, як елемент політичний. Ці обидва фактори майже зливаються в одно ціле, коли нація оформлюється революційним шляхом і самовизначається в самостійну і незалежну державу.
Історики деколи наголошують перевагу військового фактору над політичним, дарма що політичний твір — держава, повинен стояти перед військовим, призначеним для його охорони. Це стається у тих випадках, коли національна свідомість стоїть дуже високо і військо, своїм виступом зразу реалізує політичні домагання свого народу. Але зовсім інакше йде розвиток там, де національна свідомість поневоленого народу відстає у своєму розвитку від інших елементів його життя — економічного, культурного й політичного.
Соціологічно, військо належить до засобів охорони проти зовнішніх ворогів і це його позитивна сторінка. Але воно входить також до апарату гноблення й примусу, яким діюча держава утримує в послуху своє населення, яке часто не задовольняється політикою влади. І це негативна сторінка військового чинника, яка не сприяє тому, щоб військовий переворот зразу дістав підтримку населення, без того, щоб мета перевороту проникла у національну свідомість мас. Ця обставина викликає диспропорцію між політичними потребами народу, які повинні спиратися на військо, і спротивом несвідомої маси проти війська. Це яскраво виявилося на прикладі України в боротьбі її за незалежність.
Цю диспропорцію переочують різні критики наших визвольних змагань, включаючи сюди і приписування невдач військовим провідникам.
Я обмежую своє завдання до висвітлення політичної ролі Всеукраїнських Військових З'їздів, яку вони мали в процесі завзятої боротьби за національне самовизначення і свідомо поминаю технічну сторінку організації збройної сили.
Як ми вже знаємо з історії, що протягом української революції ми мали три Всеукраїнські Військові З'їзди і кожний з них має свою окрему мету й значення.
Ґенеза самих з'їздів лежала в т. зв. наказі ч. 1, що його видав військовий міністр Тимчасового Уряду Гучков 1 (14) березня 1917 року. На підставі того наказу кожна військова частина російської армії повинна була вибрати для себе комітет салдатських депутатів, до компетенції якого належала контроля уживання зброї, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Організація комітетів з їх контролею поширилася на всі військові з'єднання, від найнижчих до найвищих, від сотень аж до Всеросійського з'їзду військових депутатів у Петрограді.
Цей наказ давав право користування безплатним транспортом обраних депутатів і утримання їх на кошт держави в часі виконування ними обов'язків.
Цим правом негайно скористалися також українські вояки російської армії для свого національного об'єднання. Вони вже 9(22) березня 1917 р. на зборах старшин і вояків у Києві обрали для себе Тимчасову Військову Раду на чолі з полк. Глинським, командиром запасної бригади в Києві. На другий день, 10(23) березня на військовому вічу вони перетворили її на Тимчасове Військове Бюро з 7 членів, а за тиждень після того, 16(29) березня, остаточно оформили в два органи: 1) Український Військовий Організаційний Комітет і 2) Клюб ім. Павла Полуботка. Комітет мав займатися організацією добровольчих (охоче-комонних) українських частин усіх родів зброї. Він складався з полк. Глинського, як голови, полк. Павла Волошина, як заступника голови, і підпоручника Миколи Міхновського, прапорщика Павелка і прапорщика Ґоца, як членів. Натомість Клюб Павла Полуботка мав бути виховно-пропагандивним осередком для українського війська. Його головою став підпор. Микола Міхновський, відомий уже на той час самостійницький діяч, який був покликаний до війська і служив у військовому суді. Його заступником був капітан артилерії Ган.
Обидва ці органи діяли без потрібного порозуміння. Клюб Полуботка обернув «свято квіток», улаштоване ним на майдані на Сирці в Києві, 18 квітня (1 травня), у вояцькі збори, які рішили організуватися у 1-ий Український ім. Б. Хмельницького полк, обрали собі полкову стар¬шину на чолі з шт.кап. Дам'яном Путником-Гребенчуком, і рушили цілою масою на Київ домагатися свого признання. Організаційний комітет Глинського якось залишився збоку, хоч така ініціятива мала б належати йому.
Помимо цих розбіжностей, цілий український провід підтримував богданівців, хоч це коштувало їм великих зусиль. Російська військова влада, в якій полк. Обручев був комісарем Тимчасового Уряду при штабі Київської військової округи, поставилися гостро негативно проти створення українського полку. Російська т. зв. революційна демократія, зорганізована у Виконавчому комітеті громадських організацій, навіть засудила «українізацію штика» своїм голосуванням, хоча богданівців боронили там Винниченко, Міхновський, Паламарчук і Неронович. Тим часом ген. Брусілов, як головнокомандувач південно-західнього фронту, вислухавши делегацію в складі ген.-майора Іванова, підпор. М. Міхновського, підполк. Віктора Павленка, шт. кап. Д. Путника-Гребенчука та інших, затвердив існування полку на певних умовах його організації. Він дозволяв залишити 500 вояків, як кадру, а решта записаних понад 3,000 вояків всіх рангів мали виїхати на фронт. Коли полк приступив до виконання дозволу, тоді тяжко було знайти спосіб виділення тих 500 вояків і тому всі 3,574 вояки залишилися в полку. Однак Обручев викликав до себе Путника-Гребенчука, арештував його і після того за ним пропав всякий слід. Його напевне зліквідували без суду й слідства.
Проф. М. Грушевський та інші провідники правильно вважали, що московську владу найкраще шахувати військовою силою. У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння.
Приблизно через два тижні після зформування Богданівського полку був на 5(18) травня 1917 р., скликаний 1-ий Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва. Його скликав Клюб ім. П. Полуботка в порозумінні з Центральною Радою, а конкретно з Грушевським і Винниченком, як головними промоторами українського руху.
Метою з'їзду було зробити зовнішню демонстрацію українських збройних сил, а внутрішньо створити керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях великого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. Приїзд коло 700 делегатів від 1,580,702 українських вояків (Вістник УВГК Ч. 1) зробив пригноблююче враження на москалів.
Можна здогадуватися, що М. Міхновський з прихильниками мав на увазі використати авторитет Центральної Ради для переведення свого ризиковного пляну негайного розриву з Московщиною. Одначе настрої членів з'їзду не сприяли тому, щоб такий плян міг бути здійснений. На початку члени з'їзду були дезорієнтовані щодо вибору голови Президії З'їзду, який мав би наче персоніфікувати українського військового лідера. Центральна Рада не могла і не бажала конфлікту з Міхновським та Клюбом П. Полуботка, але також не поділяла його ризиковного пляну. Тому вона шукала компромісу, вибравши Президію З'їзду з п'яти осіб, які мали головувати по-черзі: Петлюра, Міхновський, Винниченко, Письменний і Капкан, тількищо призначений командиром Богданівського полку.
На з'їзді вияснено, що він не може вирішити внутрішніх розходжень між політичними методами і військовими плянами. Це питання перейшло на нове тіло: Український Генеральний Військовий Комітет. Радикальна група Міхновського мала в ньому меншість, а більшість була за обережний поступ у вимогах до московської влади. Це зразу виправдало себе тим, що українці, опираючись на делегатів від війська, могли ясно поставити свої домагання Тимчасовому Урядові — признання автономії для України, виділення українських вояків в окремі частини і т. д. Ці домагання відвезла до Петрограду делегація Центральної Ради, на чолі з Винниченком, в якій полк. Пилькевич, матрос Письменний, солдат Ровінський і пор. А. Чернявський сильно підтримували домагання українців. Правда, делегація нічого не досягла. Одначе вона доказала, що військовий фактор, хоч і не підпертий фізичною силою, є важливим аргументом у переговорах і його належить посилювати.
2-ий Всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний на 3(10) червня 1917 року став новим пострахом для москалів. Цифра 2,500 делегатів від 1,132,444 вояків, що прибули з військових округ: Петроградської, Московської, Мінської, Казанської, Двінської, Омської, Терської і Туркестанської та з Північного, Південно-західнього, Західнього, Румунського і Кавказького фронтів, говорила сама за себе.
Треба уявити собі грандіозність задуму! Дві і пів тисячі людей, що дали себе вибрати делегатами! Вони повинні були скликати своїх виборців, пояснити їм потребу висилки делегатів, а після повороту знову скласти звіт про свою подорож в Україну. Їх слухали не лише українці, а також їх товариші — вояки інших національностей, вони їхали по залізницях сотки й тисячі кілометрів, зустрічали в дорозі пасажирів, з'ясовували їм мету подорожі до Києва; за них платила московська державна скарбниця за переїзд, вони спинялися на харчових пунктах, ночували на станціях чи в готелях. І скільки то за них було видано грошей за переїзд, приміщення й прохарчування! Коли б все те треба було заплатити самим делегатам, або тому, хто їх кликав, то були б з того великі суми грошей. Ми самі їх ніколи не могли б видати, бо їх просто не мали.
Потім, цілий тиждень нарад в Києві, рух, метушня на вулицях, в ресторанах, в готелях. І всюди те саме: українці, українці і українці. А чого вони хотять? Автономії, своєї влади, свого війська! Цей великий рух досяг свого вершка в моменті проголошення 1-го Універсалу Цен¬тральної Ради у великій будові оперного театру в Києві пізно вечером 10(23) червня. Ентузіязм учасників доходив до найвищої точки. На другий день знову цілий Київ став свідком урочистого проголошення його на площі перед Собором Св. Софії з парадою війська і сотками тисяч учасників. Кинуте нове й незнане слово: Універсал! Що це значить, чому таке слово? І що в ньому пишеться? Всі засоби комунікації рознесли про це відомості по цілому світі. Всюди тільки й мови, що Універсал, Маніфест Українців!
Це був такий засіб, що хвилював уми мільйонів людей і змушував їх думати про українську справу. І не диво, що Тимчасовий Уряд змінив свою думку про ігнорування українських вимог. Він змушений був шукати порозуміння з Києвом.
Та й час був вибраний для такого великого руху найкращий. На фронті в Галичині москалі готували свій наступ на австрійців і німців і тому їм треба було не лише участи багатьох полків з українським складом, але також спокійного запілля. Керенський прямо з фронту завернув до Києва і тут з двома іншими міністрами торгувався за кожне слово, якого ніяк не хотіли йому дати Грушевський з Генеральними Секретарями! Найтяжче було догодитися в справі війська. Обі сторони хотіли здобути якнайбільше. Що це «найбільше» було для нас «замало», то про це сказали Полуботківці своїм повстанням, а що воно було «забагато» для реакційних москалів, про це сказали міністри-кадети, які зробили кризу в Тимчасовому Уряді.
Всеж таки ми мали поважні успіхи. Правда, УГВК не став для нас генеральним штабом і не міг виконувати оперативних військових завдань, але він став таки авторитетним центром для українців цілої російської імперії. Він, правда, не мав у своїх руках ніяких військових установ на фронті чи в запіллі, не мав організації запільних установ і постачання. Але все те автоматично вимагалося й одержувалося від москалів. Однак зближалася доба самочинної демобілізації. Нашу країну почали заливати ватаги дезертирів, руйнування транспорту і неспокої в країні. Тільки там, де вдалося українізувати деякі російські частини, можна було помітити, що виростає нова сила, починає виростати українська армія. Зберігають порядок частини 34-го корпусу, перезваного на 1-ий Український (П. Скоропадський), у 5-му й 6-му корпусах, у Богданівського полку, і на румунському фронті в 71-ій та 78-ій дивізіях.
І треба було нового імпульсу від війська. Тому на 20 жовтня (2 листопада) був скликаний 3-ий Всеукраїнський військовий з'їзд. І знову повторилася картина, коли коло 2,500 делегатів представляли мільйони українців і робили зовнішній рух. Але зчинилася боротьба за владу між большевиками, штабом Київської військової округи і українцями. З'їзд мусів сказати своє слово і він його сказав. Центральна Рада взяла до уваги те слово і 3-ім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.
Проте і на цей раз Всеукраїнський військовий з'їзд не дав Україні ніякої реальної збройної сили. Всі делегати роз'їхалися після проголошення 3-го Універсалу з Києва, в більшості до своїх околиць, а не на фронт, де їм уже не було що робити.
З'їзд залишив по собі переобрану Раду Військових Депутатів з 158 членів, які мали допомагати не лише Центральній Раді, але урядовцям в міністерствах і адміністрації на провінції. І чого тільки цим членам не довелося виконувати? Мені довелося бути не лише секретарем, чи заступником голови ВРВД, але також їхати як емісар, до Павлоградського повіту, щоб включити його в Україну, бути на телеграфі, щоб тримати зв'язок з делегацією, яка виїхала проти наступаючих на нас чехословаків з наказу Керенського, шукати людей, що уміли писати й говорити по-українськи для служби в міністерствах і т. д. Мій колега Корній Ніщеменко, поручник 71 дивізії, був комісарем подільського району міліції, який спочатку мусів той пост здобути підступом, потім був комісарем радіовисильні і нарешті директором департаменту в міністерстві закордонних справ. Шкода, що ми не маємо змоги навести статистики виконування різної служби всіма делегатами з Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, бо це показало б, що і без збройної сили вони сильно скріплювали українську державну машину.
В членах ВРВД українська влада мала цінний на той час апарат зв'язку і пропаганди. Ніхто краще за вояків не міг тої служби виконати. Тільки вояк міг легше пересуватися по залізницях і зручніше інформувати місцевих людей, як цивільні особи. Сама, військова уніформа не раз давала їм нагоду все виконати добре і вчасно.
В стані відсутности української армії, а лише з деякими її зародками, як Богданівці, Січові Стрільці, Юнацька Школа — захопила нас війна з Московщиною. Все, що було тоді під руками, було кинуто на оборону. Треба було збройну силу творити під вогнем ворога. Так творив Симон Петлюра свій Кіш Слобідської України, чи привіз із західнього фронту полк. Всеволод Петрів свій кінний полк Костя Гордієнка, або сотник Ган і пор. Довгаль організовували Студентський Січовий Курінь.
В найкритичнішому моменті показалося, що вояки з російської армії були ненадійними і відмовлялися вести війну з москалями. Тільки добровольці могли розуміти й бажати української держави. Ген. Адам Присовський, знаючи цю ненадійність, проголосив демобілізацію вояків, покинувши Київ большевикам, щоб в дальшій боротьбі на Волині створити нову українську силу. З тою силою пішли і ті члени Ради Військових Депутатів, що були в Києві, а між ними також я, непрофесійний вояк, прапорщик Андрій Долуд, поручник Ліхнякевич і інші.
Нарешті добре знати, що члени Центральної Ради від війська, які поіменно наведені мною в книжці «Велика українська революція» мали приблизно такий склад: 2 генерал-майори, а в тому один генерального штабу, 1 полковник активної служби, 3 підполковники, 4 сотники (капітани) а в тому 2 генерального штабу, 2 штабс-капітани, а в тому один ген. штабу, 15 поручників, 16 підпоручників, 32 прапорщики, 7 військових лікарів і власних фельдшерів, 10 військових урядовців, 2 воєнні інженери, 1 юнкер, 24 підстаршин і 42 рядові вояки.
У відсотках штаб-офіцерів було 10%, «обер-офіцерів» 41%, під-старшин 15%, вояків 30% і невияснених 4%. При цім треба приймати на увагу, що серед рядових вояків було багато осіб з вищою освітою, як наприклад: Саватій Березняк, Осип Гермайзе і інші, не кажучи вже про молодих старшин, що прямо з університетів були покликані до війська. Розуміється, що вони були добрими промовцями, з гарною освітою і умінням поводитися з революційною масою.
Репрезентуючи українських вояків, вони розуміли, що роля їх не так оперативно-військова, як організаційно-пропаґандивна і ту функцію вони уміло виконували.
Всеукраїнські Військові З'їзди творили особливий феномен української революції, який надавав українським подіям іншого характеру, як вони мали в Московщині. Тільки такий тонкий розум, який був у М. Грушевського, міг добачити той феномен і вміло ним керувати з найбільшою користю для відновлення Української Держави.

четвер, 28 травня 2009 р.

У ДРУГОМУ КІННОМУ

В. Сімянців

Сумно було — нашого Богданівського полку не стало. Чулися ми такими вбогими сиротами, такими бідними. Але всі вірили, що потім колись наш Богданівський полк мусить бути знов. Був потім Богданівський курінь у Запорозькій дивізії, але вже без кінної сотні.
А тут ще ми всі не вкупі. Частину сотні з окремим завданням послано було реквірувати цукор для армії. З тою частиною був і сотенний Соловйов.
На першому вимарші ми побачили, куди попали. Сам пан полковник їхав у ридвані. Був він передтим командиром пішого Дорошенківського полку. Позаочі звали його «Мама».
Коні в полку назагал гірші, як у других частинах — занедбані. Та і козаки – вчорашня піхота. І дуже багато мотузків. Мотузки замість поводів, мотузки замість попруг. Замість ременів на рушницях. Забагато мотузків! «Мотузяним полком» хтось охрестив цю кумедну частину.
А що командир полку їде є кареті — викликало немало злих дотепів. То казали, що «Мама» вагітна і не може на коня. То говорили, що згубили драбинку десь, а інакше «Мама» на коня не влізе. Багато ще всякого говорили, та хай воно забудеться.
Усіх нас, до того полку, щось зо двадцять чоловік попало. Коні в більшості дуже добрі. Навіть моє одоробало, вже декілька раз переміняне на ліпше, була краще їхнього пересічного.
У них рушниця переважала піхотинська і часто з насадженим багнетом. А як їде на коні, так ногами землю оре, а багнетом хмару дере. Чудно було на те дивитися. А, звичайно, це справа їхня — хай чіпляють і по два багнети на одного кріса, а їздять хоч і на коровах. Отак, і подібне зганяли наші злість на нізащо невинних піхотинців, які і самі не чулися «на своєму місці», сидячи на коні.
Але ото, що ми не вилазили зі служби, то вже була злість без дотепів. Приїхав, не розсідлав коня ще, а знов їдь. Квартири найгірші — може і ні, але нам так здавалося. Фураж для коней і їжа для нас була нашою турботою весь час. А тут: поки ми десь там їздили, інші погодували й повиїдали, як сарана голодна. Коні значно здавали, — був острах, що незадовго будемо їздити на шкапах їхнього зразку. Ми, колись гордість нашого полку, швидко сповзли з того доброго рівня. Тяжке життя у приймах.
А ще - як стрільнуло десь: сміх і горе. Все це і з кіньми намагалося сховатися десь у рові або припадало до землі, аж вгрузало, а бідні коні кидалися, борсалися...
Отаке думалося, говорилося, а виходу ніхто не бачив з того. Було може в тому більше злости, як правди, але так то було.

середа, 27 травня 2009 р.

Спогад про Юрія Клена

Орест Корчак-Городиський

При кінці липня 1941 р. я приїхав до штабу тилових частин 17-ої армії під командуванням ген.-пор. Ренца, який розмістився у містечку Ладижин над Бугом. Наступного ранку, після зголошення сот. Мархтадерові, переходячи коридором кол. шкільного будинку (перебудованого з католицького костела), в якому приміщувалася канцелярія, я зустрів сотника спеціяльного призначення (Зондерфюрер «К»), якому віддаю почесть. Він, подаючи руку на привітання, запитав мене прекрасною українською мовою:
— То ви приїхали вчора до нас як новий перекладач?
Я здивувався, бо не сподівався почути від німецького офіцера такої гарної української мови.
- Називаюся Освальд Бурґгарт. Чули таке прізвище?
— Не чув. — Звідки я б мав знати того німця? - думаю. Спостерігаю його ближче. Похожий він радше на професора-науковця, як на офіцера. Симпатичні, веселі очі, безустанна усмішка на на його лиці.
— То ви галичанин. Із Станиславова, — кажете. А чи читали «Вісник» Донцова?
— Ясно, що читав.
— А читали поему «Прокляті роки»?
— Юрія Клена? Читав. Маю навіть у своїй бібліотечці, — відповідаю на запитання і дивуюся темі розмови.
— Я, власне, Юрій Клен . Це моє літературне псевдо.
Здавалося мені, що ціла розмова, та й моя розгубленість, бавили Клена.
Ми подружили, не зважаючи на велику різницю віку та військового ступня. Тільки й ждали вечора, щоб вийти на село. Скільки розмов ми провели на наших прогулянках по Ладожині, Кіровограді, Кременчузі та Полтаві.
Юрій Клен жалівся на нерозумних, «отих дурних», — і він казав, зверхників, які розпоряджували йому замовляти в міській раді убиральниць чи ремісників, потрібних штабові. Його серце рвалося до Києва, особливо тоді, коли до нас прийшли вістки: про літературне відродження, про О. Телігу, У. Самчука. В нашій команді він почувався недобре - тратив час.
У Полтаві мене перенесли до іншої частини, але, на щастя, наші з'єднання знову зустрілися в Лозовій. Там, ми щонеділі переводили громадські збори, на яких бувало до 100 осіб місцевих студентів, вчителів чи іншої інтеліґенції.
Юрій Клен говорив про літературу, про українські літературні надбання поза Україною. Я подавав воєнні та політичні новини, підкреслюючи українські справи, та з'ясовував розвиток українського життя на звільнених від большевиків теренах.
Очевидно, ми переводили збори нелеґально, без жадного дозволу німецької влади, а донощикам не приходило навіть на думку доносити на німецького офіцера.
При кінці грудня до Лозової припадково прибули кілька інших перекладачів, моїх знайомих: Юрій Гах з Холмщини, Каратницький з Стрийщини, Навроцький з Надвірної. Тоді ми всі спільно на велику радість Ю. Клена, заповнили програму наших зборів, які залишили незабутнє враження на мешканців Лозової.
Наші слухачі нераз забирали голос в дускусіях. Вони питалися про «бандерівців», «мельниківців», католиків, православних, коли скінчиться війна, яка ситуація у світі й на фронтах тощо. Ми були обережні з відповідями, бо попасти в руки ґештапо не було важко.
Під час відступу в січні 1944 р. серед жорстокої зими, проф. Бурґгарт сильно перестудився. Він побував у шпиталю в Дніпропетровську, звідки подався до шпиталю в Німеччині. Мав надію повернутися ще в Україну в іншій ролі й побувати в Києві. На жаль, доля не судила йому цього.
В Німеччині він викладав на університеті в Ерфурті, а опісля в Празі. В 1944 р. я ще одержав від нього «Каравелли», з дружньою дедикацією, а в 1945 р. плянував я відвідати його в Празі, та через воєнні обставини мені не довелося поїхати до Праги.
Після капітуляції, в полоні в Італії, я довідався з українських газет навесні 1946 р., що проф. Бурґгарт живе в Інсбруку. Тоді я написав йому довгого листа, описуючи свою «Одисею», полон в Ріміні, де я очолив редакцію таборового щоденника «Життя в таборі», та післав йому дещо, з наших таборових видань.
Дуже зрадів я, коли перед моєю втечею з табору, отримав від нього листа, який характеризує тодішні обставини не тільки Юрія Клена, але й багатьох інших працівників культури.

Дорогий Пане Городиський!

Дуже дякую за листа Вашого. Я дуже зрадів, діставши нарешті звістку про Вас, бо не знав, чи Ви вискочили з того пекла війни; боявся вже, чи не потрапили до рук большевикам. Дуже добре, що Ви опинилися в Італії. Я з кінця квітня минулого року живу в Тиролю. Вважаю, що то тимчасовий побут. Куди мене потім доля закине, не знаю. Тут ходять чутки, що нас може ще до Італії перекинуть. В кожнім разі, я не погано тут провів більш як рік. Той стан непевности щодо долі нашої може ще трохи потривати. Тих часописів, про які Ви пишете, я не одержав. Було передано тільки листа Вашого. Щодо моєї літературної роботи, то пишу тепер досить багато, але можливості друкувати це справжнім друкарським способом, а не на цикльостилю, дуже обмежені. Взагалі ж життя в Австрії та Німеччині стало схожим на життя печерної людини. Не тільки поганенько з їжею, а й речей ніяких набути не можна. Пера до писання зовсім зникли, а папір дуже кепський. Рідкістю стали книжки. Мабуть, розумно було б перекинутися до якоїсь іншої країни, якби в ній дана була змога працювати не фізично, а більш-менш у своїй галузі. Чув я, що в Італії ліпше, але скажена дорожнеча. Найкраще, мені думається, було б у Туреччині, до якої Вам легше дістатися ніж мені звідси. Пишіть, які будуть Ваші заміри далі. При переїзді з Праги я втратив усі речі, а що залишив у Празі, те потрапило до рук «товаришам». Отже, доводилося починати життя так, як Адам, коли голий опинився за брамою раю та мусів шукати шляхів у далекий і невідомий йому світ. Не тратьте зв'язку зі мною. Може знов доведеться нам разом шляхи міряти, як міряли з Вами в 1942 році. Думаю, що ще зустрінемося з Вами, і може разом будемо працювати на користь країни нашої, бо такий стан непевности, який оце тепер панує на світі не може надто довго тривати. Бажаю всього найліпшого і успіху у Вашій роботі. Пишіть!

Ваш
О. Бурґгарт

По дорозі з Італії до Німеччини, я 3 жовтня 1946 р. побував в Інсбруку, але Юрія Клена там вже не було — він подався «на чорно» до Німеччини, пішком через «зелену границю».
В листопаді 1946 р. я вже живу в Мюнхені в студентському гуртожитку, т. зв. «Фюріхшулє» й вписуюся на філософічний факультет УВУ. Одного дня на сходах гуртожитку зустрів я Клена. Ми довго розмовляли, згадували минуле. Він ще дальше жалів, що не побував у Києві.
На пам'ятку наших спільних мандрівок Юрій Клен написав у моєму пам'ятнику вірш "Спогад про 1941 р."
На жаль, у Німеччині він не мав належної опіки. Забули про нього колишні звеличники «Вісника» та любителі його поезій. Не турбувалися ним вони, хоча мали «владу» в більшості таборів та й на «Фюріхфулє». Нераз Кленові приходилося спати під своїм власним плащем, без жадного покривала.
Як звичайно, за його життя деклямували його «Прокляті роки» на різних святах, а після його передчасної смерти згадували його ім'я. А заопікуватись ним не було кому. Сумно й без належної опіки відійшла від нас людина, якої серце горіло великою любов'ю до України.



Юрій Клен

СПОГАД ПРО 1941

Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур'явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах.

Походи дальні, тоскна позолота
В багрець одягнених лісів;
Тумани осени й гливке болото,
І часті струмені дощів.

А там жорстокі і дзвінкі морози,
Забута Богом Лозова,
Якісь загублені в степах колхози
І вкриті снігом дерева...

Все відійшло... Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.

Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.

І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну.

Мюнхен, 11. XI. 1946.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації