УКРАЇНСЬКІ ВТРАТИ В КАТИНІ

Роман Крохмалюк

1980 року минуло сорок літ від вимордування більшовиками в Катинському лісі, воєннополонених старшин і підстаршин польської армії та невеликого числа цивільних осіб. У зв'язку з цею сумною річницею, поляки у вільному світі проголосили 1980 рік "Катинським роком" і відзначили урочистими академіями пам'ять жертв цього жорстокого і нелюдяного більшовицького злочину.

На жаль, у польських доповідях на святочних академіях та статтях у часописах, що інформують вільний світ про цей злочин, говориться про п'ятнадцять тисяч старшин і підстаршин, що згинули тільки тому, що були поляками. Це викликає мильне враження, а саме що в польській армії у Другій світовій війні не було членів інших національностей, а зокрема українців.

У поверсальській Польщі, що мала тоді кругло тридцять три мільйони населення, жило приблизно сім мільйонів українців, не числячи інших національностей, як білорусинів, жидів та німців. З вибухом Другої світової війни поляки покликували до війська всіх старшин і підстаршин резерви польської армії без огляду на їх національність.

Тут слід згадати події, що мали місце з кінцем польсько-німецької війни, а зокрема з початком окупації українських західних земель більшовицькою армією у 1939 році. Німеччина розпочала війну з Польщею 1 вересня 1939 року, а вже 17 вересня Сталін видав Червоній армії наказ заняти українські західні землі. Поляки, які вели вже перед вибухом німецько-польської війни сильну пропаганду проти німців, не звертали уваги на небезпеку, що грозила їм від більшовиків. І так львівське радіо, почавши з днем 18 вересня, говорило впродовж кількох днів, що "Армія Совєтського Союзу йде нам на поміч". В той час розбиті польські дивізії відступали в безладі на схід, прямо в руки більшовикам. Рівночасно на теренах, занятих ще польським військом, почала діяти тиха більшовицька пропаганда про відновлення польської армії. Під тим претекстом більшовики розброювали польських старшин та підстаршин і висилали їх до таборів полонених в СССР.

Легковірність і незнання більшовиків було між іншим причиною цього, що польський командир оборони Львова генерал Лянґнер, який мав змогу передати німецькій армії Львів і цею дорогою врятувати життя кілька сот старшин і підстаршин, довідавшись, що Львів припаде більшовикам, вирішив піддатися більшовицькій армії.

На підставі списків, що їх виготовили польські старшини в СССР, було стверджено, що приблизно п'ятнадцять тисяч старшин і підстаршин польської армії було у трьох таборах полонених в Козельську, Осташкові та Старобільську.

У квітні 1943 року німецьке військо відкрило на підставі інформацій білоруського населення у лісі біля місцевости Катинь, недалеко Смоленська, масові гроби, в яких найдено постріляних польських старшин і підстаршин. Покликана комісія Міжнародного Червоного Хреста із Швайцарії, як теж німецька і польська Комісії, ствердили без сумніву, що всі полонені були ліквідовані пострілом у потилицю весною 1940 року. Устійнено теж, що останні листи, які приходили від полонених до їхніх родин у Польщі, були писані в таборах найпізніше на початку квітня 1940 року.

Існує декілька списків полонених, які загинули в катинському лісі, але найдокладніший список зложила німецька комісія*. Менше точний є список виготовлений польською комісією**. зате вельми помічними були річники старшин резерви польського міністерства військових справ.

У Катині згинули 4252 полонені, переважно з табору полонених в Козельську, з яких приблизно 150 не можна було зідентифікувати. Полонених з табору Осташків у числі 6368 зліквідувало НКВД в околиці міста Волґой, а полонених з табору в Старобільську в числі коло 6840 зліквідувало НКВД у районі села Дергачі.

Числа замордованих з цих трьох таборів узяті з копії документу написаного у формі звіту НКВД у Мінську до головної кватири НКВД в Москві. Цей документ, який найдено в пивниці будинку НКВД в Мінську, дістався в руки письменника Луіса Фіц Ґібона, який написав документальну працю*** про ліквідацію полонених у Катині.

Тому, що масові гроби відкрито в Катинському лісі, Катинь став символом більшовицького звірства над полоненими. До сьогодні вийшло декілька праць в польській мові із списками замордованих в Катині. У них подані прізвища, документи і опис деяких дрібних речей, найдених при замордованих. На жаль, бракує там двох важливих рубрик, а саме: і релігія, хоча обі ці рубрики були чи не найважливішими в військових річниках польської армії. Для читача тих списків, необізнаного з тодішними обставинами в Польщі, виходило б, що українців у польському війську взагалі не було, а жертвами в Катині були тільки самі поляки.

Автор цієї статті переглянув офіційні списки полонених старшин і підстаршин, що згинули в Катині, і устійнив на підставі чисто українських прізвищ, імен тощо, що число українців, які згинули при ліквідації тих трьох таборів, коли б числити навіть дуже обережно, виносило п'ять і пів процента, що дає на 15 тисяч замордованих 825 українців.

Нижче подаю, як приклад, прізвища кільканадцяти українських старшин, які згинули в Катині:

Ппор. Білецький Юрій (ЛЗК), ппор. Булат Олександер (АМ 3410), ппор. Василюк Степан (ЛЗК), ппор. рез. Возняк Євген (ЛЗК), Ганінчак (віце-президент Львівськосо суду), ппор. рез. Горак Степан (АМ 3611), ппор. Гриньків Ярослав (ЛЗК), ппор. арт. Дністрянський Роман (АМ 3721), ппор. Данилюк Іван (АМ51), капраль Захаріясевич Ігнат (АМ 649), о. майор Ільків Микола (греко-кат. священик), ппор. рез. Кульчицький Володимир (АМ3134), пор. Кропивницький Євген (ЛЗК), Лакота Роман (цивільний), ппор. Максименко Роман (АМ/2453), пор. сап. Малецький Іван (ЛЗК), пор. Мороз Мирослав (АМ 1670), пор. Назаревич Осип (АМ2358), пор. інж. Неводський Микола (АМ 927), ппор. піх. Перкович Едвард (ЛЗК), ппор. рез. Прокопович Володимир (ЛЗК), пор. Раставецький Модест (ЛЗК), підхор. Саган Йосиф (АМ 922), ппор. Сидорчук Іван (АМ 684), ппор. Чижевський Юрій (АМ2971).

Польський уряд у Лондоні має багато більше матеріалів, з яких можна б докладно устійнити втрати, які ми понесли в Катині. Добре було б, якщо б цією справою ся Братство "Броди-Лев".

_______________________

*   Amtliches Material zum Massenmord von Katyn (скорочено АМ). 

** Lista zaginionych w Katyniu. (скорочено  1-2К).

***  Louis Fitz Gibbon. KATYN.

З ДЖЕРЕЛ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

Юрій Тис-Крохмалюк

Ґеральд Райтлінґер: "Дім, будований на піску, Гітлерова політика сили в Росії", Гамбурґ, 1962.

(Gerald Reitlinger — Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewalt-politik in Russland. Hamburg 1962).

Ґеральд Райтлінґер зібрав велику кількість матеріялів до своєї праці, але сьогодні маємо вже багато більше; майже всі документи, здобуті американцями в 1945 р., і збережені німцями, нині звільнені вже до публічного вжитку. Все таки речі, зібрані автором мають свою вартість, а між ними є і різні "раритети", яких не знаходимо в працях інших авторів. Цікаві є теж його погляди щодо головніших вісток і подій.

В березні 1941 р. Гітлер у своїй промові перед зібраними генералами згадав теж і про те, що на початок треба буде дати самостійність народам СССР, але тримати їх у постійних взаємних конфліктах. Поміж ними, а теж і всередині їхніх територій, слід потворити німецькі колонії. Кілька днів пізніше дозволив Розенберґові і його "спецам" скласти плян тих держав і німецьких поселень. Плянування переведено в бюрах Розенберґа, але Гітлер, занятий військовими справами, не мав часу ними далі цікавитися.

Два місяці після вибуху німецько-совєтської війни Гітлер змінив свої наміри щодо розв'язки національних питань на сході. Він уважав, що сама війна проти комунізму не оправдувала тих жертв, які треба було принести; потрібний був аргумент, підхожий для німців: піднести життєвий рівень німців коштом народів сходу і їхнього майна. Україна — це притягаючий терен для Москви; вона дає дешеві сирівці і високі посади для росіян в адміністрації. Для тієї мети у майбутньому придумано "лєбенсраум" і теорію про унтерменшів-слов'ян.

Гітлер оправдував війну тим, що СССР поширив свої території в Румунії, що не було згідне з договором Молотова і Ріббенстроппа з 23 вересня 1939 р. СССР узброювався, хоч в дипломатії і в господарських справах додержувався підписаного договору. Згадані території Румунії — це північна Буковина, де живуть українці.

1 грудня 1939 р. в атмосфері непорозумінь і сварок, Гітлер став "вождем" і перебрав головну команду над військом. Причиною були непорозуміння з вермахтом, під якого владою були здобуті території. З причини найбільш доцільного для Німеччини поділу здобичі, вибрано орду службовців, губернаторів і комісарів, які мали завдання плянувати і виконувати безогляний колоніяльний визиск здобутих теренів. Назначено шефів: для цивільної адміністрації "остміністеріюм" — Розенберґа, для чотирирічного господарського пляну — Ґерінґа, для невільничого визиску населення — Фріца Заукеля. Утрудненням для пляновиків було те, що половина здобутої території належала до військової адміністрації.

З тої причини, а теж і з причин противорічних поглядів на справи військові, дійшло до постійної критики заряджень війська і дальших воєнних плянів клікою Гітлер — Гімлер — Борман — Кайтель. Коли Гітлер побачив, що "бліцкріґ" не вдався, перестав цікавитися внутрішньою і зовнішньою політикою, навіть як вона мала і військове значення. Виявив байдужість до появи Власова й українського питання, а цілу увагу звернув на безоглядно грабіжницьку війну та постійно повторював, що тільки самі росіяни розіб'ють Росію! У поневолені нації не вірив. А генерали не вірили йому. Ген. фон Клюґе вимагав, щоб з його запілля усунути бригаду, яка мала російську команду. Не вірили ті, що знали, як населення вітало німців, як цілі полки переходили в полон і були готові виступити збройно проти Росії. Дехто не розрізняв, шо це були переважно українці, та що ставили умови, на які Гітлер аж ніяк не хотів погодитися. Російські полонені, у виду марева голодової смерти, голосилися до РОА.

З початком 1942 року німці мали 3900000 полонених, з яких зголосилося до військової служби 200000. Під кінець війни з 5 і пів мільйона полонених і перебіжчиків служило у різних формаціях, разом з "Гіві", 800000 люда. В тому росіян було мало. Решта — це українці, білоруси, балтицькі народи, козаки, кавказькі й азійські народи.

Була теж критика стратегії Гітлера, який, замість іти на Москву, рушив на Україну. Гітлер виправдувався, що господарські причини примусили його до такої стратегії, чого генерали не розуміли.

25 жовтня 1942 р. Бройтіґам вислав меморандум до Розенберґа, в якому пропонував, щоб знищити комунізм, але не велику Росію.. Не творити колонії, а заплянувати певного роду політику на зразок 14 точок Вілсона. Тоді Гітлерові не треба буде відтягати війська з-під Москви, бо самі українці будуть боронити себе перед комунізмом. Райтлінґер стверджує, що Гітлер зіґнорував мільйони добровольців і з цього робить висновок, що сьогодні зайвою є нуклеарна війна, бо замість витрачати свої засоби для нуклеарної зброї, можна вжити засобів психологічного розбиття Росії.

Німці з остміністерства Розенберґа міркували про автономію народів СССР, але реально не вчинили ні одного кроку в тому напрямі. Бо Розенберґ окружився своїми земляками, східньо-пруськими баронами, які були русофілами, та з сентиментом мріяли про старі царські часи.

В липні 1943 р., коли ще була надія на перемогу, Кайтель відмовив Гітлера від творення російського визвольного війська.. У зв'язку з тим, справу Власова відложено до актів, а готові батальйони вислано на західній фронт і до Юґославії. У зв'язку з нарадами про східню політику Гітлер сказав: "Яка це була б користь казати німцям, що вони гинуть за нову Росію чи за незалежну Україну?" Помилка Гітлера з 1941 року пімстилася в 1944 році.

Договір ненападу між Німеччиною і СССР з 23 серпня 1939 р. мав тайний додаток: у випадку територіяльних змін, граничною лінією між німецькою і совєтською сферою інтересів є північна границя Литви, ріки Нарва, Висла і Сян. Совєтська делегація настоювала зайняти Бесарабію; німецька відповіла, що не є в тому зацікавлена.

Додаткова частина договору не було публіковано п'ять днів, бо, як сказав Молотов, що "через поспіх можна пошкодити справі". Згодом, 10 вересня Молотов запропонував Шуленбурґові формулу, що "СССР є примушений рушити на допомогу загроженій Німеччиною Україні і Білорусі". Ріббентропп пропонує свою формулу: "З політичних і господарських причин постали нестерпні умови і загрози розкладу народів, які живуть під Польщею". Молотов не погодився та додав до формули, що "треті сили можуть почати спроби скористати з існуючого хаосу". Цю тяганину закінчив Сталін своєю редакцією, що спільний комунікт мають підписати обидві держави, "які уважають своїм завданням наново встановити спокій і порядок, та нову регуляцію з точки погляду природних границь і життєвої здібности економічних цілостей". Гітлер був так захоплений цією редакцією, що конче хотів знати, хто її автор. І ледве закінчився воєнний похід "вісімнацяти днів", як Молотов зголосив Шуленбурґові, який був у той час німецьким амбасадором у Москві, що "Сталін не зацікавлений рештою Польщі".

Врешті погодилися обидві сторони на дальші, вже остаточні зміни границь із переселенням меншин: німців на німецьку сторону, а поляків, які замешкували східні терени Польщі і опинилися на заході, до більшовиків. Про українців не було мови. Тому українці, які не бажали залишатися під московською адміністрацією, зголошувалися як "фольксдойчі" (німецького походження) або переходили на "зелену границю".

Це все вказувало на непевність уряду СССР щодо границь, який волів бачити їх "воєнними", а не постійними. Сам Сталін не знав, яку політику вести в той час, коли неясною була ще постава західних держав у тому конфлікті. Він боявся, щоб обставини не втягнули його у війну з заходом. Тому, наприклад, коли була загроза альянтської висадки в Данії і Норвегії, Сталін стримував транспорти збіжжя для Німеччини, але коли на заході активними стали німці, Сталін пояснював цю затримку причинами дрібних перешкод у транспорті.

Коли Москва зажадала від Румунії Бесарабію і північну Буковину, як землі заселені українцями, і вислали на румунську границю 30 дивізій, німці зрозуміли це як загрозу румунсько-совєтської війни і втрату покладів нафти в районі Плюешті. Гітлер вислав до Сталіна ноту, в якій погодився на віддачу частини Бесарабії, але не Буковини, про яку не було мови в тайному договорі. Болгарія і Мадярщина бачили й тій ситуації нагоду відобрати від Румунії захоплені нею території, а німецька розвідка донесла, що більшовики готовляться вмашерувати до Румунії і окупувати нафтові поля. Врешті підписано умову у Відні, що Румунія віддає Мадярщині її терени, а німці гарантують цілість румунської держави.

Гітлер був певний, що акція Москви була приготована в порозумінні з Англією. Справді, брітанський посол сер Стаффорд Крипс сказав Сталінові, що СССР повинен упорядкувати балканські справи, бо саме йому належиться вирішна позиція в тій частині Европи. Сталін мав нібито різко відмовити послові.

Гітлер теж не вірив у вірність Москви. Його збентежило проголошення Литви, Латвії і Естонії совєтськими республіками.

21 липня 1940 Гітлер на нараді з ген. Гальдером, Йодлем та іншими обговорював пляни наступу на СССР. На запитання Гітлера, скільки дивізій потрібно до війни з СССР, Браухіч відповів: "80 до 100 дивізій". Від того часу наради відбувалися постійно. 1940 р. плян був готовий і дістав назву "Барбаросса". В пляні було: заняти лінію "АА", тобто Арханґельськ-Астрахань. Тільки така лінія могла дати гарантію для мирових переговорів, бо з такої віддалі Німеччину не могли б досягнути совєтські літаки.

Початок війни визначено на 15 травня 1941 р. На військових нарадах виголошено теж критичні завваги до пляну. В той час відбувалися вже пересування військ: німецькі дивізії рушили на Мадярщину і до границь Румунії. На запитання з Москви Гітлер відповів, що має намір через Мадярщину, Румунію і Болгарію дістатися проти Англії до Тракії. Молотов пригадав, що Болгарія — це терен інтересів СССР. Але Болгарія приступила до держав Осі і тоді в Румунію вмашерувало 700000 німецьких вояків. У пляні було наступати в напрямі Київа і завершити окруження ворожих дивізій. З півдня мали наступати румунські війська.

5 лютого 1941 р. ген. Гальдер повідомив Гітлера, що Москва скупчила над границею 100 піхотних, 28 кавалерійських і 70 змоторизованих дивізій. Гітлер не повірив. Він працював над плянами на майбутнє. Після повної поразки СССР найкращі землі мають бути призначені на поселення для німців, решта буде розділена на малі держави. Три місяці пізніше "зелена папка" була готова. В них припечатано долю України. Хоч ці пляни були суворо затаєні, знали про їх зміст англійці і Сталін.

Початок війни Гітлер назначив на 22 червня. Ґерінґ розіслав перші тайні напрямні з "зеленої папки": відбудова здобутих теренів має початися тільки там, де є багата сільсько-господарська продукція і де є поклади нафтової ропи. Десятки мільйонів людей будуть зайві, вони мусять згинути або будуть вислані на Сибір.

Врешті 14 червня Гітлер скликав командирів і штаби військ, призначених до наступу і в промові сказав, що війна є конечністю, але теж конечністю є відкинути усі моральні ограничення війни і вжити як зброю жорстокість, конечну у війні ідеологій.

Шефом безпеки на здобуті землі назначено Гіммлера. Він дістав найвищу владу теж над німецькими організаціями, урядами і військом. Він усунув ген. Блясковіца за те, що цей критикував ґестапо. Але питання стояло, що зробити після розгрому СССР.

Гітлер сам не знав, що робити; не міг знищити 180 мільйонів населення. Думав розчленувати їх на різні соціялістичні держави "бо тим людям тільки соціялізм зрозумілий". А що далі? Гітлер мав більший страх перед націоналізмом, як перед комунізмом. 

16 червня 1942 Гітлер сказав, що Сталін створив совєтських партизан за німецькою лінією фронту. Це позитивне явище, бо тепер можна вбивати всіх, кого треба. Видано розпорядження, що масові розстріли можна виконувати навіть на наказ командира батальйону. В дрібних випадках населення не мусить бути конче розстрілюване, вистачить його вибатожити.

Тому, що масові морди підкошували мораль німецького вояка, такі акції поліція проводила у віддалених місцях. Але ці події стали відомі і в Червоній Армії і солдати перестали піддаватися у полон. Мимо цього, німці вели далі політику: "Батіг і револьвер не можуть спочивати!" Полонені і населення далі було поза законом і правом.

Восени 1941 р. появилися проекти зміни відношення щодо полонених. Причинами були вістки, що совєтські власті ведуться з полоненими краще, як німці, і це відбирало право німцям протестувати проту негуманної поведінки з німецькими полоненими. Ці проекти і аргументи Гітлер відкинув, а Кайтель вислав обіжники, в яких подав, що всякі сумніви походять з основ лицарського ведення війни, а тут йдеться про знищення світогляду.

Вислід у реальних умовах був такий: полонених — членів партії чи інших діячів комунізму німецька служба безпеки приймала на службу до себе, бо практика поліції та сама і під комунізмом. Німці боялися більше націоналізму тому, що він для них був гіршим і більш небезпечним ворогом; отже, в такій ситуації під категорію "світогляду" підпадали тільки націоналісти.

30 серпня 1941 Гітлер летів з Мусоліні до Уманя. Недалеко летовища попало до неволі перед трьома тижнями сто тисяч совєтських вояків. Під впливом Мусоліні Гітлер наказав звільнити всіх українців. Це було причиною, що з таборів на Волині німці випустили велике число українських полонених, які помандрували домів теж через галицькі села. Але уже 7 листопада 1941 появилося нове розпорядження Гітлера: "Українці не можуть користати з жодних особливих привілеїв. Фюрер наказав, щоб їх більше не звільняти з полону". Отже, привілей на показ союзникові Мусоліні тривав від 30 серпня до 7 листопада. (Цей документ подає Hilder-Meyer: Tre Incompatible Allies, N.Y. 1953). Від 1 жовтня 1941, з причини браку товарів і харчів, Кайтель дістав наказ перевозити полонених до Німеччини на роботи.

З початком 1942 року Гітлер повідомив, що не тільки балтицькі полонені, але і азійські народи можуть боротися разом з німцями, але без політичних обіцянок. Це рішено тому, щоб зробити добре враження на Туреччину.

Розенберґ був проти того, щоб частину Україну, яку Гітлер передав румунам, назвати Трансністрією, бо це викличе зріст українського націоналізму. Антонеску нерадо приняв оцю "Трансністрію", бо сподівався, що Гітлер відбере від Мадярщини Семигород і віддасть Румунії. Тому румунський уряд вірив, що такий поділ України тимчасовий і по війні вдасться їм дістати Семигород. Тому вони погодилися, чи навіть заініціювали постання Українського Комітету в Трансністрії. 25 серпня 1941, коло два місяці після проголошення уряду Я. Стецька у Львові, німці затривожилися вісткою про той комітет за згодою румунської адміністрації, як теж тим, що бандерівське підпілля з Галичини почало появлятися на землях Східньої України.

СПРАВА СХІДНЬОЇ ГАЛИЧИНИ НА ПАРИЗЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ 1919 Р.

Василь Федорович

Причинок до історії одної мапи.

В 1920 р. американське Географічне Товариство* опублікувало політичну мапу Европи, призначену для учасників мирової конференції в Парижі в 1919 р.* Мапа цікава для нас тим, що на ній червоною лінією зазначена та частина Східньої Галичини, яку Антанта хотіла передати напротяг 25-ти років під польську адміністрацію з застереженням, що там має відбутися в 1944 р. плебісцит для вирішення дальшої долі тих земель.*** Сьогодні та мапа має тільки історичне значення, бо в березні 1923 р. Рада Амбасадорів вирішила прилучити Східню Галичину до Польщі при застереженні для неї автономії. Очевидно Польща не додержала обіцянки, а якщо мова про згаданий плебісцит, то — немов для іронії долі — вона сама не діждала 1944 року...

Дещо про історичне підложжя тої рідкісної мапи.

В січні 1918 р. президент ЗСА В.Вілсон проголосив "14 пунктів" тобто головних принципів, на яких мав бути укладений мир після закінчення Першої світової війни. Згідно з 13-тим пунктом мала бути відбудована польська держава на теренах "заселених безспірно польською людністю". Паризька конференція під керівництвом ЗСА, Великої Британії, Франції, Італії та Японії мала устійнити кордони польської держави. Не було труднощів із західніми кордонами, бо переможена Німеччина не мала іншого вибору, як тільки приняти пропозицію аліянтів, а Польща також радо годилася на таку розв'язку. Зате встановлення східніх кордонів було дуже трудною проблемою. Польща в тому питанні була вперта й непоступлива: вона взагалі мала претенсії до "історичних" кордонів з 1772р., хоч бачила й повинна була розуміти, що таке домагання в змінених політичних обставинах нереальне, а то й смішне. Все-таки вона старалася якнайбільше виторгувати і забрати західні райони Білорусі, цілу Східню Галичину, а навіть частину зазбручанського Поділля, а те все з причин "мілітарних, економічних, культурних, історичних".****

Великі потуги також не були однозгідні в питанні Східньої Галичини. Франція, яку лучила з Польщею давня приязнь, а також династичні зв'язки, сприяла польській експансії на сході. Так само Італія попирала польські претенсії до Східньої Галичини. ЗСА годилися на прилучення до Польщі теренів, що їх забрала від неї Німеччина в часі "розборів", але противилися включенню Східньої Галичини до складу польської держави. (Пізніше ЗСА змодифікували своє становище в користь Польщі). Велика Британія взагалі противилася територіальній експансії Польщі. Японія не мала окремого зацікавлення в тих справах.*****

Цікаве, що тогочасні бритійські політики й історики та поодинокі автори на загал добре орієнтувалися в українських справах, а зокрема в українсько-польських відносинах.. Нпр. С. Бонсаль і Ллойд Джордж, оба учасники паризької конференції, згідно підкреслюють, що українці, русини, рутени, чи навіть карпатороси — це один і той самий 45-мільйоновий народ, що змагається за самостійну Україну. Впродовж історії українці завжди боролися за свободу проти литовців, поляків, москалів. Москалі тепер претендують на "герренфольк" і вважають українців меншевартними, а українську мову діялектом російської мови. Ніщо так не обурює українців, як зневага їхньої мови.******

На Паризькій конференції було кілька українських делегацій. Вони можливо мали неоднаковий підхід чи окрему тактику, але мета в них була одна — самостійна Україна. На жаль великі потуги не приділили належної уваги українським меморіялам, а шкода, бо якщо в Европі має бути тривалий мир, то не можна ігнорувати 45-мільйонового народу.*******

Спір між поляками й українцями існує віддавна; він особливо замітний у Східній Галичині, де українці творять більшість населення, а духово й культурно тяготіють до Наддніпрянської України. У поляків завжди було бажання мати Галичину в своїх руках та панувати над "рутенами-українцями". За австрійських часів поляки мали в Галичині різні привілеї і політичну перевагу над українцями, хоч не завжди доходили до того законним шляхом. З принципу поляки антиукраїнські, а до деякої міри навіть антислов'янські. Нпр. поляк Біліньскі, австрійський міністр для Боснії й Герцоґовини, в 1914 р. був одним із авторів ультимату до Сербії.********

Як відомо, Берестейський мир признав Україні Холмщину. Як тільки поляки про те довідалися, зчинили такий крик, що Австрія мусіла змодифікувати границі України на лінії Холмщини. В заміну за те Австрія обіцяла в тайному договорі створити зі Східньої Галичини окрему автономну провінцію. Але поляки й тут покиринили. Вони якось довідалися про зміст тайного договору й вимагали від австрійського уряду анулювати постанову про Східню Галичину. В червні 1918 р. граф Форґач з доручення австрійського уряду поїхав до Києва, щоб закомунікувати скасування клявзулі про автономію Східньої Галичини.********* Ця заява викликала зрозуміле огірчення українського народу.

В мировому договорі в Сен-Жермен з 1919 р. Австрія відступила цілу Галичину в розпорядження держав Антанти. Антанта признала Західню Галичину Польщі, а долю Східньої Галичини постановили вирішити окремо. Поляки не приняли того рішення, бо вони хотіли дістати цілу Галичину, зокрема Львів і Дрогобицький нафтовий басейн. Поляки на тих теренах творили меншість, але занимали ключеві позиції в адміністрації. Українці не скривалися зі своїми антипольськими настроями й ніяк не хотіли належати до Польщі. Отже передача Східньої Галичини Польщі була б можлива тільки силою зброї, а така розв'язка була б несправедлива для українців.**********

Тому аліянти шукали іншої розв'язки для Східньої Галичини. Були різні пляни й пропозиції включно до тимчасової окупації Східньої Галичини Чехословаччиною або Румунією. Була думка поділити Галичину так, щоб Львів і Дрогобич припали Польщі, але ні одна сторона не була вдоволена з такої пропозиції. Були також пляни перевести на спірних теренах плебісцит під міжнародною контролею, а вкінці ще й плян передати Галичину Польщі на певний обмежений час з забезпеченням автономії і свободи для українського населення з тим, щоб державна приналежність була згодом вирішена за принципом самовизначення. Всі ті пляни були даремні.

Коли в листопаді 1918 р. розпочалася війна між українцями й поляками, Антанта намагалася погодити обі сторони. В лютому 1919 р. прибула до Львова аліянтська комісія під проводом ген. Бартельмі й запропонувала перемир'я, але українці його не приняли, бо воно спиралося на помилкових заложеннях і не брало до уваги національного складу країни; згідно з тою пропозицією за поляками залишалась третина Східньої Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном. В березні 1919 р. Найвища Рада в Парижі вислала до українського й польського військового командування телеграму з підписами Вілсона, Ллойд Джорджа, Клемансо й Орлянда з закликом припинити бої та розпочати переговори в справі перемир'я. Українці приняли пропозицію, а поляки навіть не відповіли; війна продовжувалася. В квітні 1919 р. Міжаліянтська комісія "для укладення миру між Україною і Польщею", після наради з представниками обох воюючих сторін, виготовила проект польсько-української угоди. Українці приняли проект, а поляки відкинули його з "мілітарних мотивів", мовляв, окупація Східньої Галичини польською армією є необхідна для безпеки польської держави. Після тої невдачі Міжаліянтська комісія передала справу Найвищій Раді, яка 27 травня 1919 р. вислала Пілсудському гостру ноту з загрозою економічних санкцій, якщо Польща не погодиться на пропоновані умови перемир'я. Пілсудський у своїй відповіді заявив, що окупація Східньої Галичини є полякам потрібна для контакту з Румунією, бо існує небезпека, що німці й большевики можуть спільно вдарити на Польщу.***********

Через таку поставу Польщі справа Східньої Галичини затяглася й Паризька конференція знайшлася в тому відношенні в сліпому куті. А тим часом до Парижа наспівали тривожні вістки про загрозливе мілітарне становище на східньому фронті. Поляки подавали відомості, що на випадок заборони дальших воєнних операцій зі сторони польської армії, ті терени стануть жертвою большевицької навали. В тій ситуації Антанта дозволила армії Галлера вирушити на східній фронт для боротьби з большевиками, при чому поляки зобов'язалися не вживати тої армії проти українців. На ділі було інакше. Галлер кинув свої сили якраз проти українців. Коли про це довідалася Найвища Рада в Парижі, наказала Галлерові відтягнути свої війська з протиукраїнського фронту. Галлер не послухав того наказу, заслоняючись тим, що нібито не одержав телеграми. Зрештою ЗСА, завдяки впливам Падеревського, сприяли полякам і дивилися крізь пальці на затії Галлера.************ Галицька армія не могла успішно протиставитися добре озброєній армії Галлера. В результаті вже на початку червня 1919 р. поляки заняли цілу Галичину й поставили Антанту перед доконаним фактом. 25 червня 1919 р. аліянти офіційно дозволили полякам окупувати Східню Галичину по Збруч, а властиво тільки санкціонували той стан, який за той час заіснував. Мотивація аліянтів була така: якщо не дозволиться полякам окупувати Галичину, то польський уряд розлетиться, а з того скористають большевики й покотяться лявіною на захід. А того вони собі найменше бажали.*************

Ще раз в листопаді 1919 р. Паризька конференція пробувала розв'язати східньо-галицьке питання: тим разом хотіла дати Польщі мандат над Галичиною на 25 років, після чого Ліґа Націй мала б остаточно вирішити ту справу. Але поляки знова не погодилися і справу відложено "до актів". Скористали з того поляки, бо вони й так уже мали Східню Галичину в своїх руках, без ніяких застережень і зобов'язань. Розв'язка очевидно несправедлива й незадовільна. Українці не мали ніякої запоруки, що їх права будуть хоронені, й тому слушно нарікали на польську адміністрацію, яка трактувала їх так, як колись німці трактували поляків після поділу Польщі.**************

... Приготована для Паризької мирової конференції мапа, залишається як документ закулісових пертрактацій, плянів та пропозицій у справі Східньої Галичини.

_________________

*   National Geographic Society, Washington, D.C.

**   Мапа розміром 30x32 інчі, з поділкою 1 інч — 87 миль, була долучена до журналу "National Geographic Magazine" з 1921 року, том 39. Один примірник тої мапи зберігається в приміщеннях Онтарійського Товариства Багатокультурности в Торонті — The  Multicultural History Society of Ontario.

***  Пропоновані границі: на сході — Збруч, на півночі — т. зв. Сокальський кордон, на заході — лінія на схід від Сяну так, що Перемишль припадав Польщі.

****, ***** H. W. V. Temperley. A history of Peace Conference of Paris. London, 1920. T. 6, ct. 233 i др.

******, *******  S. Bonsai. Suitors and supplicants: the little nations at Versailles. New York, 1946.

********, ********* H.  W.  V.  Temperley. Op. cit. T. 4, ст. 67.

********** H. W. V. Temperley. Op. cit.

S.P. Tillman. Anglo-American relations and the Paris Peace Conference of 1919. Princeton, 1961.

*********** H.W. V. Temperley. Op. cit. T. 1.

************, ************** David Lloyd George.The truth about peace treaties. London, 1918-1938.

Цікаве спостереження Длойд Джорджа: "Поляки не респектували ніяких договорів, зокрема нехтували договір про оборону меншин і виповіли його односторонним актом в 1934 р., насильно польонізували українців і переслідували їх релігію, а в 1930 р. жорстоко тероризували населення т. зв. "пацифікацією".

************* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4.