ПОЛТАВА - ДРУГИЙ ПЕРЛ ГАРБОР?

В. Федорович

Американський досвід з Другої світової війни

5 вересня 1943 р. ген. Б. М. Джайлс, начальник штабу американських повітряних сил, дав доручення своєму асистентові, ген. Л. С. Кутерові, прослідити можливості й виготовити пляни спорудження баз для американських бомбовозів на території СССР.

Було декілька причин, що спонукали американців до того кроку. По-перше, для американської розвідки не було тайною, що на початку 1943 р німці премістили частину своїх важливих воєнних фабрик на схід, поза засяг діяння альянтських бомбовозів, які мали свої бази в Англії й Італії. Звідси логічний висновок: легше бомбардувати німецькі позиції з баз, положених на совєтській території. Практично мало воно виглядати так: американські літаки вилітають з Англії, бомбардують німецькі військові об'єкти, після чого приземлюються на своїх базах в СССР, забезпечуються пальним, беруть новий вантаж бомб і в поворотній дорозі до матірних баз в Англії знову бомбардують ворожі позиції.

По-друге, реалізація американського пляну приневолила б німецьке командування перекинути частину свого літунства на схід, а тим самим відтяжити західній фронт, де альянти підготовляли висадку своїх сил у північній Франції. По-третє, в зв'язку з війною на Тихому океані американцям залежало на тому, що дістати ще додатково дозвіл на побудову летунських баз на Сибірі, звідки можна було б вигідно бомбардувати Японію. Вкінці американці хотіли показати СССР свою добру волю і всесторонню піддержку у війні проти спільного ворога, а також затіснити взаємну співпрацю, тим більше, що відносини між союзниками були на загал холодні. Навіть у ділянці американської допомоги «ленд-ліз", без якої СССР не міг подолати німців, більшовики ставили американцям різні перешкоди й робили труднощі, домагалися насильно щораз більше матеріялів та військового обладнання, негайної достави, а коли американці не могли доставити чогось на час, то підозрівали їх в саботажі і злій вірі. Ген. Джайлс був свідомий тих перепон, але реалізацію свого задуму вважав військовою і стратегічною необхідністю.

За таких умов почалися американсько-совєтські переговори в справі літунських баз. Перша нарада відбулася в Москві 18 жовтня 1943 р. Предсідником нарад був Молотов, мін. закордонних справ СССР. Він на самому початку, не допускаючи до голосу альянтських делегатів, предложив їм совєтські вимоги, а саме: негайно відкрити другий фронт на заході, приневолити Туреччину приступити до війни по боці альянтів, вплинути на Швецію, шоб дала альянтам до диспозиції свої літунські бази для бомбардування Німеччини. Голова американської делегації ген, І. Р. Дін запевнив Молотова, що весню 1944 р. пічнеться інвазія на Францію. Та заява заспокоїла Молотова. Тоді американська делегація висунула свої пропозиції: дозвіл на будову баз для американських літаків на території СССР, поліпшення повітряного транспорту між ЗСА і СССР, та виміна інформацій в ділянці розвідки і прогнозів погоди. Як можна було сподіватися, Молотов не дав відразу відповіди, бо він не міг нічого вирішувати без згоди Сталіна. Повних два дні "студіював" він разом зі Сталіном американські вимоги, після чого заявив, що совєтський уряд "в принципі" приймає американські пропозиції. Ген. Дін втішився такою відповіддю. Та його оптимізм скоро розвіявся, він переконався, що фраза "в приншипі" не значить нічого, - це тільки виминаюча відповідь, яка до нічого не зобов'язує, і до її реалізації далека дорога.

 В Москві ген. Дін уживав всіляких доріг, щоб тільки виєднати дозвіл на літунські бази, але не мав ніякого успіху. Тоді він за посередництвом шефа штабу ген. Джайлса звернувся до президента Рузвельта з пропозицією, представити справу баз безпосередньо Сталінові на Тегеранській конференції, що була заплянована на грудень 1943 р. І справді, Рузвельт предложив Сталінові американські побажання. Сталін - як можна було сподіватися - обіцяв простудіювати американські пропозиції (він уже студіював їх у Москві спільно з Молотовим), а рівночасно заявив, що годиться на них "в принципі". Але справа знову затяглася. Зі совєтської сторони не було ніякої реакції. Щойно в лютому 1944 р. на вимогу американського амбасадора В. А. Гаррімана відбулася в Москві конференція з участю Сталіна. Після довгих дискусій, на третьому дні нарад, Сталін офіційно заявив, що годиться на американські пропозиції, і доручив шефові штабу літунських сил опрацювати спільно з американськими делегатами деталі. Незабаром відбулася нова конференція з участю Молотова і представників армії та літунства. Почалося все наново. Американці ше раз з'ясували свої позиції й тоді нарешті після довгих дебат було вирішено, що американці дістануть три бази (вони хотіли шість) в Київській області, а саме в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для охорони баз американці хотіли доставити свої літаки-винишувачі та зенітні гармати, але більшовики не погодилися на те, заявляючи, що вони самі будуть обороняти американські бази.

Для остаточного полагодження справи приїхала ло Москви окрема військова делегація з Вашінґтону. При кінці березня 1944 р. обі сторони прийшли до порозуміння й американці приступили до упорядкування літунських баз. Треба було збудувати злітно-посадчі дороги, приміщення для персоналу, медичний центр, їдальню, гаражі для обслуговування й направи літаків. Американці користали з помочі міспевих робітників. що їх приділила влада до тої роботи. До більш складних робіт був потрібний технічний персонал. Американці хотіли спровадити 2100 спеціялістів, але совєтські власті дозволили тільки на 1200 осіб. Тут знову американці зустрілися з совєтською бюрократією, шо утруднювала в'їзд до СССР. Вони побачили, що, згідно з совєтською практикою, всі чужинці, які в'їжлжають до СССР, підлягають докладній перевірці, а коли вже їм пощастить переступити совєтський кордон, то поліція постійно "опікується" ними. Те, що американці приходили до СССР як союзники, не мало для Сталіна значення. Він завжди підозрівав, що капіталістична Америка може ввести до СССР своїх аґентів. При в'їзді більшої кількости американців до СССР виринали труднощі докладної перевірки й нагляду. Щойно після довгих торгів удалося американцям узгіднити процедуру, за якою американські спеціялісти могли перейти совєтський кордон на підставі групової візи. Та незважачи на те, далі виринали різні труднощі й американцям доводилося нераз довго чекати, заки їм дозволено поїхати до визначених баз. А діялося це в той час, коли совєтські військові представники приїжджали до ЗСА без ніяких формальностей і перебували там без спеціяльної "опіки".

Все-таки, без уваги на всі труднощі, праця на летовищах поступала вперед і при кінці травня 1944 р. бази були готові до дії. Треба було поладнати ще тільки дві справи. Дуже контроверсійною була справа розвідувальних полетів, фотографування ворожих об'єктів та виміна відомостей про атмосферичні умови. Совєтські власті ніяк не хотіли погодитися на те, щоб американські літуни свобідно літали понад совєтською територією для розвідувальних цілей; те право вони застерегли виключно для совєтських літунів. Зробили тільки одну концесію в ділянці радіокомунікації: дозволили американцям користуватися власним радієвим устаткуванням, але вимагали, щоб при кожній радіостанції був присутній представник Червоної армії. Друга спірна справа - це підбір німецьких об'єктів для бомбардування. На перший вогонь американці вибрали німецькі бази в околиці Риґи в Естонії, й повідомили совєтське командування. СССР не затвердили того вибору бо казав, що ті об'єкти лежать "в сфері совєтських воєнних операцій"; зате порадив бомбардувати німецькі позиції на лінії Букарешт-Дебречин-Будапешт. Для американців такий вибір об'єктів до бомбардування видавався нелогічним, бо вони могли легше й вигідніше їх бомбардувати зі своїх баз в Італії. Не бажаючи загострювати стосунки зі своїм союзником, американці погодилися на совєтський вибір в надії, що після першого успішного рейду вони матимуть змогу самостійно вибирати об'єкти для бомбардування. Покищо вони хотіли показати совєтським військовикам технічну справність та оперативність вищість американського літунства.

 Перший рейд назначено на 2 червня 1944 р. Ранком того дня 130 важких бомбовозів т.зв. "літаючих фортець", під командою ген. І. С. Ікера вилетіли зі своїх баз в Італії. Вони збомбардували призначені об'єкти в Мадярщині й Румунії, після чого щасливо приземлилися на летовищах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для американців це був великий успіх, при втраті тільки одного власного літака вони виконали блискуче своє завдання. Що більше, вони справді заімпонували совєтським військовикам високоякісними літаками, модерним технічним вивінуванням та справністю літунів. Американцям справили приняття, звітодавці подали вістки до преси про успішну операцію, маршал авіяції А. А. Новіков особисто поздоровив ген. Ікера з успіхом і навіть заприязнився з ним. В двох наступних налетах - 6 і 11 червня - американці успішно бомбардували німецькі становища в Румунії. Під час другого бомбардування відбувся повітряний бій з німецькими винищувачами; збито один американський літак, в якому була більша кількість важливих знімок, а між ними американських літаків на базах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Світлини попали до німецьких рук і вони постановили якнайшвидше знищити американські бази в СССР. Вечером 21 червня 1944 р. з'єднання німецьких літаків під командою полк. авіяції В. Антрупа вирушило зі своєї бази в Мінську в сторону Полтави. Антруп мав під своєю командою 80 бомбовозів і невелику кількість винищувачів для охорони. В той час, коли німецькі літаки прямували до своєї мети, в Полтаві американські і совєтські старшини забавлялися при вечері. Правда, совєтські вартові повідомляли своїх старшин про наближення німецьких літаків, але ніхто не ставився до того серйозно, бо таке траплялося раніше, але німецькі літаки ніколи не зближалися до околиць Полтави. Щойно після третього повідомлення, що ворожі літаки наближаються до Полтави, проголошено тривогу і всі вийшли з їдальні, щоб скритися в окопах. Тим часом німецькі бомбовози з'явилися над летовищем, освітили його ракетами і преспокійно бомбардували все, що було внизу: літаки, склади амуніції і бомб, вантажні авта, збірники пального, гаражі, радіостанці, а вкінці цілу поверхню летовища враз з дорогами так, щоб не міг приземлитися ніякий літак. Та ціла операція тривала повних дві години і впродовж того часу не показався ані один совєтський літак-винищувач, щоб прогнати напасників. Після виконання свого завдання німецькі літаки відлетіли без перешкод до своїх баз в Мінську. Мабуть, дивувався полк. Антруп, що все пішло так гладко й ніхто не пробував боронити Полтави.

Шкоди полтавської катастрофи були великі. Знищено або пошкоджено 70 літаків, в тому 50 "літаючих фортець", 22 вантажні авта, великі запаси бензини й оливи, цілу масу бомб та амуніції, і радіостанцію з усіма апаратами. Щоб уникнути нової катастрофи, американське командування рішило забрати свої літаки з баз в Миргороді й Пирятині й перетранспортувати їх в околиці Харкова. В американців було зрозуміле огірчення супроти совєтської влади за те, що, всупереч своїй обіцянці, не подбало про охорону летовища. Що більше, мимоволі насувалося підозріння, що Сталін навмисне так покерував справами, щоб поскромити американців; бо ж німецькі літаки повних дві години робили свою нищівну роботу так, що Сталін при добрій волі міг навіть з інших баз стягнути літаки до оборони Полтави. Але видно то не було в його пляні. Характерне й те, що американські літуни були готові власними літаками зустріти німців, але не дістали на це совєтського дозволу. Американці сподівалися якогось вияснення від Сталіна, думаючи, що в нього є почуття вини за недодержання обіцянки. Та не в Сталіна.

Вночі з 22 на 23 червня німецькі літаки зробили ще один повітряний налет, тим разом на Миргород. Знова освітили летовище й без перешкод скинули вибухові й запальні бомби на збірники бензини й вантажні авта та збомбардували поверхню летовища; літаки-бомбовози врятувалися, бо їх попереднього дня відтранспортовано в околиці Харкова. Також і тут не було совєтських винищувачів для оборони летовища. В такій ситуації американська літунська команда рішила зліквідувати свої бази в СССР й перевезти літаки й персонал до Англії. Але Рузвельт і його дорадники настоювали на тому, щоб акцію співпраці з більшовиками продовжувати й показати їм, що Америка, як вірний союзник СССР, буде далі спільно бити Гітлера на всіх фронтах і всіма засобами. Чомусь Рузвельт дуже хотів приподобатися Сталінові.

З уваги на таке становище Вашінґтону, американські бази в СССР продовжували свою активність. При кінці червня зацілілі американські бомбовози вилетіли в рейд на захід, подорозі збомбардували Дрогобич й полетіли до своїх баз в Італії, а звідси до Англії. В місяцях липні і серпні американці далі бомбардували нафтові поля й німецькі аеродроми в Румунії й завдали німецькому літунству поважної шкоди. Американці вірили, що совєтські військові й політичні чинники належно оцінять ті успіхи і Сталін погодиться на влаштування американських баз на Сибірі для бомбардування Японії. Але Сталін був непохитний і не хотів дати дозволу на бази. Взагалі завваживалося брак співпраці між американськими і совєтськими військовими чинниками, що більше ставлення до американців було ясно вороже, траплялися випадки, що совєтські літаки й зенітна артилерія атакували американців, американських військовополонених взятих від німців трактували як ворогів.

При кінці 1944 р. американцям залишилася тільки одна база в Полтаві. Тим часом воєнна ситуація змінилася. Весною 1945 р. східній фронт пересунувся далеко на захід так, що американська база в Полтаві втратила своє практичне застосування. Американці хотіли дістати бази на Балканах, але Сталін не погодився на те; він хотів мати вільну руку на тих теренах, тому присутність американців не була бажана. В тому ж 1945 р. американці мали успіхи на тихоокеанському фронті й тому бази на Сибірі не були вже потрібні. Крім того, була в пляні вже атомова бомба. В квітні 1945 р. американці повідомили совєтський уряд, що вони більше не зацікавлені в літунських базах на Сибірі, а тим більше на Балканах. В травні 1945 р. американці вирішили зліквідувати свою базу в Полтаві. Виготовлено плян евакуації, совєтське командування апробувало його, але незважаючи на те, політичні власті робили різні перешкоди й тільки тверда постава американського командування довела до успішної евакуації, що відбулася 22 червня 1945 р. якраз рік після злощасного німецького налету на полтавську базу.

Так закінчилася американська місія в СССР, відома як "божевільна" або "несамовита операція" ("франтік оперейшен"). Чи була вона успішна? Чи доцільна? В сумі відбуто 18 літунських рейдів, в яких брало участь 1030 літаків, в тому 529 "літаючих фортець"; в повітряних боях знищено або пошкоджено 140 ворожих літаків, а на аеродромах збомбардовано 60 літаків, коло 20 вантажних автомобілів, шість протилітунських гармат та різні інсталяції. Якщо зважити власні втрати в людях і матеріялі, то американці могли осягнути той самий результат без побудови окремих баз, що коштували стільки труду і грошей. Місія не осягнула своєї мети також в тому розумінні, що не примусила німців перекинути своє літунство на схід, щоб таким чином відтяжити західній фронт і облегчити висадку альянтських збройних сил у північній Франції. Що більше, та місія дала німцям привід показати свою силу при нападі на Полтаву. Відкритим лишається питання, чи Сталін зловмисне не причинився до полтавської трагедії. Є певне, що Сталін не хотів мати в себе ані американців ані їхніх літаків; однак не міг їм того явно показати, бо це насторожило б американців, тому робив все можливе, щоб вони самі забралися.

Полтавська катастрофа була пересторогою для цілого вільного світу. На жаль світ усвідомив собі це запізно. Якщо б американці були добре зрозуміли ту лекцію-пересторогу, що її дістали від більшовиків під час "рантік оперейшен", а саме, що СССР не довіряє Америці й не хоче з нею співпрацювати, хіба що має з того користь, то можливо сьогодні СССР не був би паном половини Европи.

Використана література:

Deane, J.D. The strange alliance. New York, 1947. Harriman,

A.W. America and Russia in a changing world. New York, 1971. In-

field, G.B. The Poltava affair. London. 1974.

ДИВОВИЖНИЙ КОЗАК

М. Сулима

(Jadwiga Chodzikowska: Dziwne zycie Sadyka Paszy. Warszawa.

Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1971. 600 c.)

Перша половина дев'ятнадцятого століття була добою романтизму в літературі. Поети змальовували речі небуденні, надприродні, таємничі; вони шукали чогось екзотичного, щось, що хвилювало людські серця. Почався зворот до народної творчости: народних пісень, побуту, вірувань. Романтика славного минулого, героїчного знайшла свій відзвук у поезії нашого Шевченка, англійського поета - лорда Байрона, польського генія - А. Міцкевича та десяток европейських велетнів літератури. В нас приспана народна свідомість почала пробуджуватися, коли в 1827 році М. Максимович видав збірку народних пісень, козацьких дум. За ним те саме зробив П. Гулак-Артемовський. Віддзеркалення історичного минулого, а головно козацького минулого, напоювало уми новими мріями про бурхливі події, геройські походи та славу. Екзотика козакування відбилася теж у творах польських поетів, які виросли на Україні; так звана "українська школа" в польській літературі включає такі імена як: Богдан Залєський (приятель Шевченка), А. Мальчевський, Северин Гощинський, М. Грабовський, Юліюш Словацький, які творили козацькі епопеї, драми та пісні.

"З роду русин"

Таких, які походили з українського роду, а вважали себе поляками, було в нас багато ("ґенте Рутенус, націоне польонус"). Одначе найбільш цікавою постаттю, здається, є Міхал Чайка-Чайковський. Життя цього фанатика козацьких традицій є змістом книжки Ядвіґи Худзіковської, яка появилася у Варшаві в році 1971. Авторка використала всі архіви, в яких знайшлася кореспонденція Чайковського, та накреслила нам постать польського шляхтича, що виріс на Волині, любив ту свою батьківщину, але в'язав її з Польщею. На гальчинецькому хуторі біля Бердичева Чайковський у своїй фантазії малював собі образи козаччини, бо й сама його мати

культивувала традиції козацтва. Козацтво було для нього символом українства. Завжди він відчував свого роду двоїстість, бо не уявляв собі, щоб козацтво могло існувати без тісного

зв'язку з Польщею. Молодому Чайковському присвічувала ідея визволення слов'ян з-під турецького ярма. В році 1828 (коли Чайковському було 26 років) говорилося про турецько-російську війну. Одначе є сумнівне, чи він хотів вступати до російської армії, щоб боротися проти турків.

Він їде до Варшави. Тут завдяки зв'язкам матері, яка дала йому багато поручаючих листів, Чайковському відкрилися майже всі сальони варшавської знатії, хоча метою його

було вписатися на студії. Життя студентів було важке, бо вся їхня діяльність була під суворим наглядом російських властей. Його опікуни намагалися тримати його подалі від усяких революційних товариств. В міжчасі помирає його мати й Чайковський стає власником трьох сіл. Селяни відносяться до нього приязно, бо він трактує їх як людей, а не як невільників. Буває в Києві для полагодження маєткових справ. В час відвідин царя Миколи І в Кодні в 1830 році має нагоду говорити з царем, який іменує його своїм каммер"юнкером. Має нагоду їхати до Петербурґа, одначе приготування поляків до повстання проти царату кидає його в ряди молоді, яка хоче вибороти Польщі незалежність. В той час на Волині ходили лірники, віщуни, які проповідували важні події, кажучи: "Що бувало, знають люди; но не знають, що буде".

В своїх мемуарах п.н. "Памєнтнік" Чайковський наводить момент, коли він приготовляв 30 їздців, які мали взяти участь у повстанні в 1831 році. Приїхав царський офіцер із жандармом його арештувати, одначе наші селяни вирвали його з рук властей. Чайковський звільнив тих селян, які хотіли разом із ним взяти активну участь у повстанні. Він сам заявляє, що Польща дасть селянам землю і волю, та що Польша й Україна повинні створити федерацію.

Повстанський відділ волиняків буз під командою Кароля Ружицького. На початку було тут 180 кіннотників, але в маршах в напрямку Поділля повстанці відбили кількість рекрутів і включили у свій відділ, що приняв назву "Полку Волинської кінноти". Мова в таборі була українська. Боєвим гаслом, замість "ура" стало "слава Богу". В Замості цей полк приділено під команду генерала Шептицького. Хоча повстанці мали кілька успішних зударів із ворогом, листопадове повстання заломилося. Чайковський зі своїми волиняками опинився у Львові, а опісля всі розбрилися по шляхецьких дворах в околиці Золочева. Метою їх стало дістатися за Дунай, але треба було англійських, або французьких пашпортів. Пробувши в місті Брно кілька днів, відділ подався до міста Ульму, а звідтіля шлях повів до Франції. В аквітанському місті Бурже дозволено на побут тільки офіцерам. Тим самим М.Чайковському прийшлося лишитися тут. Зачалися еміґраційні

політичні слабості, сварки, поєдинки, що змусило французькі власті порозсилати польських вояків по різних місцевостях Франції.

Паризький козак

По довгих стараннях Чайковський одержав дозвіл поселитися в Парижі, куди він їде в осені 1833 р. Тут познайомився з польськими поетами - А. Міцкевичем і Б. Залеським. Офіцери "Волинської кінноти" вели життя на взір військового гарнізону; вже в році 1834 їхній командир Ружицький заснував у містечку Фонтенебльо свого роду військову школу. В домі генерала К. Малаховського влаштовувалися вечори, на яких співано українські думи. Непосидючий "козак"

вже через рік знову переїжджає до Парижу. Тут припадок хоче, що Чайковський знайомиться зі співвидавцем журналу "Лє Реформатер", який намовляє Чайковського писати. Через ніч пише повість про козака "Міхненька", яка була надрукована, очевидно в французькій мові. Це дає Чайковському поштовх до писання оповідань про козаків. Він завжди підкреслює своє козацьке походження. Авторка каже, що він був настільки козаком, наскільки Міцкевич був литовцем. Одначе для французів козацтво було екзотикою, вони ним захоплювалися. Цей інтерес Чайковський зумів використати. В листопаді 1835 р. відбувався в Парижі конгрес, організаваний "Французьким історичним інститутом", на якому козак - А. Чайковський (так справді була зазначена його національність у звітах конґресу) виголосив доповідь про "Вплив козаків на

літератури Півночі та Сходу", в якій підкреслив, що козаки мали власну народну словесність в час, коли навіть Польща ще взорувалася на чужих творах.

В своїх споминах Чайковський нарікає на тісноту Парижу, бо, як казав, паризька вулиця нічим не нагадувала вулиці в Бердичеві. Нудно й сумно було йому в Парижі. Тому тягне його до писання; нагадує собі оповідання, що їх йому розказував ще дома дід Левко. Так само порпається в історії

Бантика-Каменського, шукає передань і пісень нашого народу, відтворює в пам'яті оповідання, які чув від гальчинецького пароха Немиловського. До писання заохочував його Богдан Залєський. Один із польських літературних критиків писав, коли вийшли "Козацькі повісті", що Україна буде мати менше одного осавула, а Польща матиме одного письменника більше. Навіть Міцкевич признавав, що йому подобалися "Козацькі повісті", які появилися друком в 1837 р. В тому ж році виходить його у двох томах найбільш відомий роман "Вернигора", який змальовує пророцтва українського віщуна-селянина, який став "бестселером" і був розхоплений у кількох тижнях. Так то, каже авторка Худзіковська, - замашистий козак добув собі бравурністю читачів як на еміґрації та і в Польщі. Упоєний своїм письменницьким успіхом, Чайковський пише повісті "Українки", "Гетьман України", "Стефан Чарнецький", "Кірджалім" (про сина поляка та болгаринки), в

якій автор пробує відтворити романтику Сходу, як також повісті "Анна" та "Виговський".

Хоч повісті Чайковського перекладалися на французьку мову й його популярність росла, все-таки знайшлося багато критиків, які закидали йому поверховність, слабе знання мови, безбарвність постатей-героїв. "Вернигора" став найбільш популярним твором, бо з нього читачі черпали віру в краще майбутнє Польщі. Віщун Мусій Вернигора проповідував, що сини Польщі багато пролиють крови; багато виросте могил; буде смуток і плач, бо три хижаки розшарпають тіло Польщі, яка попаде в ярмо ворогів. Багато її дітей ворог вивезе на безлюдні простори, а багато інших поляків піде на жебри в далеких краях. Але прийде час, що польський народ повстане; поміч дадуть Англія та Франція, навіть турок прийде з поміччю та "поїтиме коні в річці Горинь". Чотири перемоги здобудуть поляки. Дніпро вкриється кров'ю. Від Чорного по

Балтицьке море, від Карпат по степи низового козацтва не стане ані німців, ані москалів. Польща стане могутньою...

В пошуках доріг до визволення

Польська еміґрація пов'язувала всі події в Европі з питанням Польщі. Провідником еміґрації став князь Адам Чарториський, який зірвав із проросійською орієнтацією та надіявся на відновлення польської монархії. При зустрічі з Чайковським князеві подобався "чорнобривий козак", який мріяв, що Чарториський стане королем Польщі та України. З нього насміхався С. Гощинський, який твердив, що Чайковський знає тільки вигодованих козаків на шляхецьких дворах, а буйних синів степів, які йшли під прапорами Хмельницького, він не пізнав. Ці козаки ніякого роялізму не виявили. В колах польської еміґрації назрівала думка, що Туреччина є найбільш можливою запорою проти експансії Росії. Сам Чайковський мав нагоду поїхати до Риму й тут у ватиканських колах шукати зацікавлення проблемою польського визволення. Перед ним легко відкривалися двері, бо він пристійний, чим з'єднував собі жінок, і мав велику товариську огладу. В Римі познайомився з третім щодо слави польським поетом Зиґмунтом Красінським, який захопився поведінкою "козака".

Чайковський виявив себе липломатом, коли йому пощастило дістатися на авдієнцію папи Григорія ХVI. Одначе він ствердив, що Ватикан не поможе його батьківщині; тому поволі зростало в нього розчарування католицизмом. Повернувшися до Парижа, Чайковський зачав думати про Схід, про Дунай. Князь Чарториський бажав мати польського представника в Туреччині та вірив, що Чайковський вив'яжеться з цього завдання якнайкраще. Але натиснув на нього, щоб він злегалізував свої приватні справи. Тут ішлося про те, що Чай-ковський жив із францужанкою Леонідою Ґабаре, з якою мав дві дочки. Коли йшов на відвідини до князя, завжди вбирав їх як українських селянських дівчат. В березні 1841 р. Чайковський взяв шлюб з Леонідою та готувався до виїзду на Схід. На товариша своєї місії Чайковський вибрав собі свого

краяна Равського, бо, як казав, "Равський умів прекрасно співати козацькі думи". В місяці серпні козак-дипломат прибув до Царгороду, який порівняв із "нашим Києвом".

Туреччина на той час являла собою мішанину рас і релігій. Греція вже була визволилася з турецького ярма; певну автономію здобула Сербія; в Болгарії, в Боснії та Чорногорі проходили революції проти влади султана. В листопаді Чайка (відтепер він став себе так називати) вибирається відвідати табір донських козаків, які під проводом отамана Некраси виеміґрували та поселилися в Анатолії над берегами озера Сурджа. В гирлі Дунаю Чайка натрапив на колонію недобитків запорожців, які поселилися на Добруджі та створили "Нову Січ". Після війни в 1829 році переможний цар виміг від турків, щоб і цю "нову Січ" знищено. Чайка відшукав нащадків запорожців, знайшов тут багато наших людей, що втекли від своїх панів чи здезертирували з російського війська та рибалили над берегами Чорного моря. Важке було їхнє життя, безпросвітне, безнадійне; "топили горе в горілці".

Любов і політика

Доля сприяла Чайці. Саме в той час, коли він шукав людей і засобів до пропаґування політики визволення, він зустрів жінку, яка стала аж до своєї смерти його найближчим дорадником і помічником. Це була шляхтянка Людвіка Снядецька, що приїхала віднайти тіло свого нареченого - російського офіцера, який згинув над Босфором. Вона захопилася ідеєю Чайки: з'єднання південних слов'ян, створення козаччини на теренах від Дунаю по Волгу, які мали б знищити царат. Чайка прийшов до переконання, що тільки відновивши низове козацтво, можна розвалити імперію. Через Басарабію можна було відкрити шлях комунікації з Україною. Він думав, що лірники, віщуни та кобзарі найкраще могли виконувати конспіративні дії. Щоб приєднати українське населення для Польщі, Чайка проголосив толерантність православних.

За час свого побуту в Туреччині Чайка назвичайно сумлінно приглядався до способів життя та думання турків. Вмів знаходити тих, які вороже були наставлені до Росії. Його діяльність серед найвищих кіл мусулманства викликала реакцію Росії. Російська амбасада стала слідкувати за його діяльністю. Чайка приєднав для своєї акції Михайла Свідзінського, сина греко-католицького пароха з Чортківщини, та вислав його з волоським пашпортом в Україну. Одначе Свідзінський попався в руки російських жандармів; був суджений та засланий на Сибір. Москва за всяку ціну намагалася викурити Чайку із Стамбулу, але безуспішно... 

Незважаючи на ненависть його супротивників (головно графа В. Замойського), становище Чайки в Стамбулі було закріплене. Його порад слухали найвищі представники турецької влади, яка оплачувала всі кошти удержання польської аґентури. У великій мірі до цього причинилася Людвіка Снядецька, яка в дійсності стала жінкою Чайки. Вона вміла злагіднювати його непогамованість, загонистість; давала поради, як вести себе як справжній дипломат.

Українофільство

Чайці завжди близькою до серця була доля України. Він хвилювався, коли одержав вістку про арешт кирило-методіївців - Костомарова, Шевченка та Куліша. Він тішився, коли чув, що в Галичині розгортається національне відродження українців. Він домагається від Чарторийського, щоб в польській і французькій пресі видвигнути питання української незалежности. Така постава, на його думку, створить кращі вигляди для повстання проти царату. В час весни народів у 1848 р. були пляни, щоб перенести військові акції на терени Галичини, одначе польські магнати цьому спротивилися. Після здушення революції в Будапешті при допомозі російської армії, Росія вимагала від Туреччини видачі всіх поляків, що були на теренах турецької імперії. Султан цьому спротивився, але порадив, щоб польські офіцери прийняли мусулманську

віру і в той спосіб задержали свої офіцерські ранґи в турецькій армії.

Бюро Чарториського старалося одержати для Чайки американське громадянство, але справа велася так недолужно, що сам Чайка 18 грудня 1850 р. рішив перейти на мусулманство, щоб лишитися в Царгороді та творити свої вимріяні козацькі полки. В листі до приятеля Воронича він писав: "Мій український брате, кість із наших костей, до тебе пише потурчений бусурман; не зі стиду, не з жалем, але з гордістю, що я сповнив свій обов'язок. Тепер ви сповніть свій, щоб ми

разом пішли з огнем і мечем у відвідини до білого царя та виповнили пророцтво Вернигори". Підписаний: Мегмед Садик, колишній Міхал Чайка. Сам султан вибрав йому ім'я "садик",

що означає "вірний". Його жінка Людвика на мусулманство не перейшла. Ніде, - каже авторка, - не можна знайти доказів на те, чи Садик Паша брав шлюб у мусулманському обряді. Зараз тільки після прийняття мусулманства Садик Паша добився дозволу на організацію окремих військових формацій, зложених із козаків Добруджа та некрасовців, і був назначений провідником козацтва та території Туреччини. На ділі Садик почав стягати до свого полку всіх, хто хотів "козакувати" - болгарів, вірмен і навіть жидів. Треба було втримувати залізну дисципліну, щоб з цієї збиранини створити боєздатну одиницю. Багато поляків від нього відвернулося, але Міцкевич його не осудив, Чарториський вважав творення козацьких з'єднань дуже корисним, бо воно не допустить до роздвоєння двох народів, до крамоли, яку підсичували москалі.

Отаман Чайка

У травні 1854 р. в Адріянополі відбулася урочиста парада: зложення присяги козацького полку на вірність султанові. Турецькі достойники держали козацькі прапори; при участі священиків - православного, католицького, мусулманського та рабіна - полк, на чолі з отаманом Чайкою, відбув присягу. Через якийсь час вони вимаршували на оборону твердині Сілістрії. Тут козаки Чайки пописалися добре. Цілий місяць тримували наступ москалів, які вкінці відступили. Всі

любили свого "батька-отамана"; ненавидів його тільки граф Замойський, який цілий час ширив інтриги, щоб Чайку викинути з його сідла. В серпні того ж року Чайку іменовано губернатором Букарешту; тут він виявив себе знаменитим адміністратором в час, коли в Букарешті панувала епідемія холери. Хоча мав ранґу генерала, до всіх козаків відносився як приятель.

Садик Паша зі своїми козаками проходжувався над річкою Прутом і мріяв, що ось-ось прийдеться перейти Прут і розгорнути в Польщі повстання. Одначе Франція використовувала і поляків, і молдаван, і мадярів тільки на те, щоб страшити Австрію та втягнути її в альянс проти Москви.

Знову ж Замойський боявся, щоб Садик Паша не пішов зі своїми козаками на Україну та не пірвав за собою український народ, як другий Хмельницький. Надії на повстання розвіялися. Інтриги Замойського довели, мабуть, до того, що Садика Пашу позбавлено проводу турецьким аванґардом та відкликано з Молдавії. Полк Садика перенесено до Болгарії. Австрія робила демарш перед урядами Франції та Англії як Садик Паша зі своїми козаками опинився в місті Слівені; частина козаків здемобілізувалася; інші розпиячилися, що призвело Чайку до душевного заламання. В міжчасі Замойський творив свій полк, але організація проходила дуже пиняво й

врешті припинилася, бо Туреччина не була більше зацікавлена в війні. Не було можливости поселення в Туреччині; багато вояків перейшло до французького "Чужинецького леґіону". Сам Замойський опустив Туреччину в 1857 р. Після Кримської війни Франція шукала зближення з Росією. Їй не на руку була особа Садика Паші, який роз'їжджав по Молдавіїь та Волощині, ведучи протиросійську політику. Тому вона вимогла від Туреччини, щоб уряд султана перекинув Садика з його частинами до Тессалії та Епіру для охорони кордонів між Грецією та Туреччиною. Вояки були незадоволені...

Прощання з Царгородом

На козацькі частини вдарила злюща епідемія малярії, від якої померли найкращі козаки: Служаленко, Люборадський, лікар Наркевич, поручник Бжезінський. Коли в 1859 році син

Чайки, Адам Чайковський, який виріс в Парижі, об"їжджав поселення польських вояків у таких місцевостях, як Ляриса, Воло, Арміро, Фрадалія, Арка, Трікала - не знайшов і слідів поселень. Малярія їх знівечила. Чайка пробував із козаків Добруджі зорганізувати військову колонію, але серед них уже діяли московські аґенти й багато козаків за їх намовою переселилися до Росії.

Крім малярії Чайці довелося боротися проти "злого духа" - Замойського. Цей ароґантний шляхтич за всяку ціну хотів Садика знищити; намовляв турецький уряд його усунути. Одначе Туреччина високо цінила заслуги Чайки. З вибухом польського повстання проти Росії в 1863 році польські козаки очікували, що їх Садик Паша поведе до боротьби. Одначе він такого наказу не міг дати, бо Туреччина не хотіла зачіпатися з Росією. Сам же Чайка не вірив в успіх повстання без помочі других народів. Особиста трагедія заламила і так змученого Садика. Його дочки, що приїхали з Парижа, долучилися до табору Замойського й вели акції проти свого батька. Ще більшим ударом для Садика була смерть дружини Людвіки, що наступила 24 лютого 1866 р. Не стало людини, яка знала його труднощі, потішала в нещасті і кріпити його ум. На її нагробку Садик поставив герби Польщі, Литви та України.

Єдиною потіхою для Садика було те, що до нього приїжджали молоді хлопці з України, які чули про нього та хотіли служити в його козацьких частинах. В місті Слівені козаки приязно жили із людністю, святкували Воскресіння, святили писанки; і християни і мусулмани віталися нашим "Христос Воскрес" - так писав Садик у листі до друга. Садик мав нагоду у Стамбулі особисто говорити з імператором Франції Наполеоном ІІІ, при чому відчув, що Франція не зацікавлена Польщею. Через якийсь час турецька влада навіть видала наказ замінити польські та козацькі шапки на турецькі фези. На старі літа, в 1869 році, навинулася Садикові молода гарна грекиня Ірина, яка йому цілком закрутила голову. Останнім військовим актом Садика були маневри турецької армії в 1870 році. Від міста Слівни аж до Шумнів болгарське населення з ентузіязмом вітало "батька-отамана".

Після цього Садик пішов у відставку й почав знову писати. Постали три повісті "Немоляка", "3 часів гетьмана Ляха" і "Болгарія". В перших двох творах домінує мотив ностальгії за рідною Україною по довгих роках скитання. В 1871 році вмирає султан Алі Паша, приятель Польщі. Новий султан, Сервер Паша, радить погодитися з Росією. Садик Паша бачить, що його політичні пляни розторощені. Він стверджує, що не Царгород, а старинний Київ є столицею слов'янського

світу і хоче зложити свої кості в "моїй чудовій Україні - в країні білого янгола". Не дарма поляки - його противники посуджували Чайку, що він мріє стати гетьманом України.

Тепер Садик Паша вертається до свого рідного прізвища та підписує себе Чайка-Чайковський. Поразка Франції Бісмарком в 1871 році призвела до зміни поглядів серед поляків. Почала пробиватися ідея погодження з Росією. Син Чайковського Адам виїхав до Росії в жовтні 1871, бо російський амбасадор у Стамбулі обіцяв дати йому офіцерський ступінь у царській армії. Той хитрий амбасадор Ігнатьєв вкінці потрапив викурити старого лиса Чайку. Цар пообіцяв пенсію і в грудні 1872 року Чайка вже був в Одесі. Він мріяв, що відіграє важливу ролю в історії Польщі та України. Дійсність була інша.

В газеті "Києвлянин" Чайковський зложив заяву, в якій казав, що метою його діяльности було відтягнення польського народу від впливів заходу, який його експлуатував, і привернення його уваги до східньої Европи. (Це щось так, якби це відбувалося сьогодні за влади СРСР - М.С.). У вересні 1873 р. Ірина Теосколо вродила доньку, яку окрещено в православній вірі. У відповідь критикам Чайковський писав: "Козаки були православні; католицизм відкинув їх від Польші; слов'яни теж православні; я не був латинським католиком, бо хотів бути добрим козаком, добрим слов'янином і недурним поляком".

Щороку Чайковський мусів складати заяви вірности цареві, але не здобув довір'я. В половині вересня 1875 р. Чайковський поселився в селі Борки Чернігівської губернії. Коли в 1878 році вибухла війна між Росією та Туреччиною, уряд султана звернувся до Чайки, щоб він приїжджав до Царгороду та обняв команду над християнськими військовими відділами, але Чайка вже не мав змоги та сили вертатися до свого "турецького козацтва". Своє положеня він так характеризує: "Колись на цій землі, де я живу, Кирило Розумовський пас індиків і став гетьманом, а Міхал Чайковський - із полководця козаків став пастухом індиків".

В серпні 1873 р. все господарство Чайковського згоріло; він залишився асктеом, якому ніхто не прийшов із поміччю. В 1880 році приходить глухота. Чується самітнім, нещасним, бо помирає його єдиний старий друг Морозович. Розпач доводить до трагічного кроку - в січні 1886 р. застрелився.

Після кількох годин муки прийшла смерть.

***

Цікаво, що це дивне життя людини, яка стільки пережила за своїх 84 роки життя, на довго залишилося забутим. Навіть твори його, колись такі популярні, забуті, а колись шанували його болгари й румуни. Великі заслуги він поклав для оттоманської імперії. Авторка задала собі великого труду, щоб так цікаво описати життя великого романтика, пов'язаного з нашою батьківщиною.

В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

В. Верига

Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.

Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.

В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-

візії СС "Галичина".

Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.

Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.

Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".

І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.

Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?

Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".

А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю "Совєтські напади на дивізійників", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).

Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.

Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих

Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк

доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.

Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання спростування, в якому між іншим говорилося:

"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".

Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".

Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.

Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.

"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).

Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.

Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".

Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.

За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)

Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.

На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.

Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-

служників.

Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".

Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.

_______________

*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.