РІД КРАТІВ

Ген. Михайло Крат

Вибране зі спогадів з розділів "Рід Кратів" і "До 1917 року"

Мушу дещо написати про рід Кратів, бо тільки походження й родові традиції були спричинниками того, що я, можу сміливо сказати, блискучий старшина царської армії (в 24

роки від народження - підполковник і кавалер ордену св. Ґеорґія), опинився в українській армії, і від того часу (грудень 1917 р.) в той чи інший спосіб служу Україні, або українській справі. 

Різні переказували мені родові легенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку в 1812 році, коли цар Олександер І для заспокоєння самостійницьких настроїв "малоросійського дворянства" дозволив формувати українські козацькі полки, Так Москва, коли їй грозила небезпека (Наполеон), обдурювала нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та привілеїв.

Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові дав освіту й наказав "служити цареві", бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну

мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до "дворян полтавской губернії" в'язала їх з рідною землею та українським народом.

Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов "в отставку" і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Тауроґені та Новоселицях з титулом "дєйствітєльний статскій совєтнік".. Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія - в гімназію в Ковні.

Батько мій Микола Огійович скінчив цей курпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській ґвардії - в Лейб-ґвардії Єгерського полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виїмком згаданого Юрія, що до корпусу не був принятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився  української мови й був активним членом петербурзької "Громади".

.. Перші десять років мого життя в батьківському домі поклали печать на цілу мої істоту. Мушу сказати, що мама наша любила нас (трьох синів) дуже і завжди була до нас ніжною матір'ю. Але чомусь ми більше любити батька, його суворий погляд, насуплені великі брови, з-під котрих споглядали добрячі, такі хороші блакитні очі. Головною прикметою батька була справедливість і строгість у відношенні до себе й своїх найближчих. Своєю суворістю змушував тих, кого любив, до чесного життя. До того треба додати вплив батька на вкорінення поняття чести, військового гонору й любови до традицій.

Коли батько мій в рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі (полк цей складався майже виключно з українців), я цілими днями, з дозволу батька, але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. Навіть у одній з моїх дитячих "драм", що проходили, розуміється, на тлі військового життя, офіцери говорили по-російському, а солдати по-українському.

В 1902 р. віддали мене в кадетський корпус в Сумах. Це був молодий корпус; коли я вступив, було в ньому тільки три кляси. Будинок корпусу був збудований на кошт відомого мецената, купця Харитоненка, а тому 25% кадетів в ньому могли бути сини купців. Отже, корпус різнився від іншим тим, що був "всесословний", різноклясовий (тоді ще суспільство ділилося на касти). Під час побуту в Сумському корпусі написав я інсценізацію "Пропавшої грамоти" Гоголя і її виставляли на кадетській сцені. Всі "актори" говорили по-російському, але багато висловів було тих, що я їх пізнав під час свого попереднього знайомства з "феодосійцями". Кадети залюбки співали українських пісень, навіть "в строю" (в рядах). Прикмета певного українства була досить помітна в Сумсьому корпусі, але я тоді не міг ще її оцінити, бо батьківський дім провадився по-російському, а з українством наша родина мала стільки спільного, що родинні козацькі спомини та захоплення Гоголем. Пам'ятаю, я також страшенно був захоплений повістю Авенаріуса "На Москву", в котрій описувалася Січ часів Сагайдачного. В корпусі почав я тяжко хворіти; треба було їхати до Петербурга на другу вже, тяжчу операцію. Без операції щасливо (завдяки молитвам мами - так вірила ціла наша родина) обійшлося, але до Сум я вже не вернувся, а став десь взимі 1905 року кадетом четвертої кляси Першого кадетського корпусу в Петербурзі.

З тих часів пригадую революцію 1904-1905 років - страйки на залізниці, бунт одного полку в Бобруйську, маніфестації в Петербурзі, похорон офір революції і усилену військову охорону в день відкриття першої Державної Думи. Тоді у дворі Першого корпусу стояли напоготові ескадрони Лейб-ґвардії Драґунського полку.

.. В Петербурзі жило багато моїх родичів, переважно з руки мами, яких я міг щонеділі відвідувати, якщо впродовж тижня в чомусь не провинився або не дістав поганої оцінки

з науки. Приходив я в суботу, ходив на Всенічну, вранці на Службу Божу, вдень до театру чи музею, а ввечері повертався. Ті візити у родичів були для мене дуже приємні. Відвідини у

згаданого раніше брата мого батька, Юрія Огійовича, були надзвичайні. Він мешкав далеко від центру міста, говорив по-українському (я не все розумів), співав мені українських пісень під акомпаньямент фісгармонії, показував українські книжки й газети, часом давав мені їх із собою. Дядя Юрій, як я його звав, поклав у мою душу початки української свідомости. Я читав "Кобзаря", читав історію Аркаса й "Літературно-Науковий Вісник".

Був дядя Юрій дуже гостинний, й тому до нього часто приходили студенти-українці, гуторили, співали, дискутували. Я бував на тих зібраннях, але до мене, як до кадета, та ще такого, що не володів українською мовою, не могли ставитись прихильно. А все ж оце читання книжок і газет та присутність на студентських гутірках мали свої наслідки. Я цілковито усвідомлював собі, що належу до українського народу так, як належали мої предки. Конкретних наслідків тої свідомости не було жадних, бо в той час ніхто з гостей дядька та й він сам не думали про самостійну Україну, а про боротьбу з царатом за вільний розвиток української культури, і то разом з російськими революціонерами.

.. Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та

знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святощами. За ними йшли дворянські, родові традиції.

Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні.

Після закінчення корпусу, а після нього - Павловської офіцерської школи в 1911 році, служив я у Пскові, в 93-му піхотному Іркутському Великого Князя Михаїла Олександровича полку. З тим полком і рушив я на фронт із початком Першої світової війни в 1914 році.

Блюмфілд Гіллс, грудень 1952.

В ШКОЛІ ПЕРЕКЛАДАЧІВ В ОРАНІЄНБУРҐУ

В. СІРСЬКИЙ

В половині листопада 1943 р. 2-га вишкільна сотня для спеціяльних завдань вийшла, вранці, як звичайно, на щоденні вправи. Не минуло ще години часу, коли нашу сотню наздігнав післанець із важливим повідомленням. Він прочитав імена двадцять двох кандидатів до школи перекладачів в Оранієнбурґу. В поспіху ми повернулися до своїх бараків, де вже на нас чекали спаковані наплечники. Негайно ми відмаршували до станції Дембіца. На другий день перед вечером ми вже були в Берліні. Не встигли ми ще висісти з поїзду, як нас привітали американські літаки, котрі бомбардували одну із дільниць Берліна. Ці налети англійських та американських літаків дошкулювали нам кожного дня протягом нашого п'ятимісячного побуту в Оранієнбурґу. Після Різдва 1944 р. ці налети вже відбувалися двома наворотами: перший налет коло десятої години перед північчю, а другий в другій годині по півночі. На щастя, наша школа була серед густих соснових лісів у сусідстві концентраційних таборів і, мабуть, тому на наші голови не падали американські бомби. Мені навіть і подобалася ця щонічна берлінська "ялинка", коли американці скидали на парашутах тисячі світел, а потім і бомби. Здолини німецькі рефлектори намагалися зловити "на мушку" будь-якого американського літака і цим хотіли допомогти зеніткам знищити непрошеного ворога. Ці світляні вистріли зеніток, здавалось, хотіли перемінити синє небо в подіравлене решето. Розуміється, що й німецькі літуни завзято обороняли своє місто, стріляючи в американців світляними набоями. Тоді горіли цілі квартали Берліна, тисячі мешканців гинули від куль зухвалих американців, яким також не обходилося на сухо: кожної ночі вони втрачали від тридцять до сімдесят бомбовозів. Тоді американські літуни пробували рятуватися при помочі парашутів, але багато з них гинуло в цій стрілянині. Кружляли вістки, що деяких "щасливців" лінчували розлючені мешканці Берліна. Розуміється, що в таких умовинах нам не було легко вчитися.

Два-три тижні після нашого приїзду до Оранієнбурґу до нашої групи долучили ще сорок кандидатів із підстаршинської школи. Вже на другий день уранці після нашого приїзду, ми зустріли вперше спухлих від голоду польських в'язнів, котрі замітали бараки. Відразу ми нав'язали з ними "торговельні" зв'язки: вони шили нам шапки, прасували однострої, а ми їм за це платили хлібом. Помимо гострої заборони зі сторони німців, ці зв'язки тривали аж до нашого від'їзду до Дивізії при кінці березня 1944 р. Звичайно ми завивали хліб у паперові торби та лишали їх для поляків у бочках зі сміттям.

В скорому часі ми нав'язали зв'язки з нашими студентами в Берліні та почали їздити туди кожної неділі на богослуження. Підчас Служби Божої в Берліні я зустрів Євгена Дуткевича, старого колеґу з брідської бурси, котрий познайомив нас із нашими дівчатами, що їх німці загнали сюди на невільничі роботи. 

В школі перекладачів нас вчило чотирьох учителів: д-р Петер, один німець із Галичини, німець із Волині та ще один "фольксдойч" з Ожидова. Це була звичайна собі муштра вічних перекладів з української мови на німецьку та навпаки. Коли хтось успішно склав іспит з одної мови (німецької), той автоматично діставав ранґу підстаршини. Хто вивчив три мови, той діставав ранґу хорунжого. Із нашої школи першим склав іспит тільки Микола Пархуць (пропав у штабовій сотні 29-го полку у бою під Бродами. Він був десятником у чоті піонерів). Після нього ніхто з нас іспитів не складав, бо німці хотіли перекинути нас усіх до німецьких частин за перекладачів. Щойно після довгих торгів і всяких погроз німці відіслали нас до Дивізії. Щоб пімститися на нас за нашу впертість, німці відіслали нас до Дембіци, хоч добре знали, що Дивізія вже перебувала в Нойгамері. Перед самим від'їздом німці рішили дати нам ще одну научку. Замість чеського студента, який проводив з нами щоденну муштру (звичайно ми скривалися в якійсь лісовій каварні, пили чорну каву, співали, або обговорювали світові події), в цей день команду над нами перебрав якийсь СС-капраль. Цілі дві годині він примусив нас усіх рачкувати через хородну річку. Нарешті комусь із нас увірвався терпець (прізвища цього смільчака не пригадую) і він з баґнетом у руці кинувся на цього німця. Цей "герой" відразу "накивав п'ятами". Нашого смільчака німці не карали, тільки назвали його "ферріґтер українер».

Після приїзду до Дивізії мене приділили перекладачем до 29-го полку. Кожного місяця, аж до закінчення війни, я мусів складати присягу "на вірність" перекладів із української на німецьку мову. Першим моїм завданням при штабі було перекласти німецькі назви "МҐ 42" на українську мову. Все це пішло мені дуже легко, бо на поміч мені прийшли колишні старшини українських армій та словник Зілинського. Тільки "Ґегойзе" залишилася "Ґегойзою" до кінця, бо ніхто не міг розкусити тої триклятої назви.

Під час нашого побуту в Оранієнбурґу ми створили добрий хор, котрим диригував Садовський (чи не живе він в Клівленді?). Перший наш виступ відбувся на святкуванні старо-германського Різдва. Відразу ми здобули симпатії численної публіки в уніформах. Різдво наше в 1944 р. ми святкували дуже бідно. Наші берлінські студенти передали нам пляшку куті, і це було все, що ми мали на Свят-Вечір. Коли про це довідалися наші колеги з 2-ої вишкільної сотні, то через кілька днів вони прислали нам два мішки всяких різдвяних ласощів. Організаторами цієї товариської експедиції були брідські колеги на чолі з Ю. Чорнієм. На Різдво ми ходили також колядувати від бараку до бараку. Коляда допомогла нам віднайти десятки загублених серед німців наших земляків.

ОДНА СТОРІНКА ІСТОРІЇ

Іван КЕДРИН

Смерть Ганни Дмитерко-Ратич 3-го квітня 1981 року в місті Едісон, Н.Дж., ЗСА, на 89-му році життя, поклала точку на закінчення однієї сторінки історії цієї першої новітньої українсьної збройної формації, якою був леґіон Українських Січових Стрільців. У книзі Степана Ріпецького "Українське Січове Стрілецтво. Визвольний шлях і збройний чин" (В-во "Червона Калина", Ню Йорк, 1956) читаємо на сторінці 37: "У Львові засновується 25 січня 1914 року друге стрілецьке Товариство, якого головою став Роман Дашкевич, пізніший номандант артилерії та полковник київських Січових Стрільців... Мало воно понад 300 членів, між ними окрему жіночу чоту, якою проводила Олена Степанівна. Із власних фондів закуплено кріси для членів Товариства. У ньому вишколювалась низка пізніших старшин і підстаршин УСС, Микола Никорак, Тадей Ковалик, Іван Тучапський, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин і інші"..

Таким чином Ганна Дмитерко була активною учасницею тієї історичної події, якою було заснування славетного леґіону Українських Січових Стрільців. У вищенаведеній цитаті згадано три жіночі прізвища. Найбільш відомою була і є Олена Степанівна, пізніше дружина д-ра Романа Дашкевича, адвоката у Львові, колишнього члена Стрілецької Ради Січових Стрільців у Києві, за польської займанщини, засновника й команданта парамілітарної організації "Лугів", померлого на еміґрації у Куфштайні під Інсбруком, як генерал Армії УНР. Олена Степанівна мала ступінь д-ра філософії, була в першому періоді перебування большевиків у Львові доцентом тамошньогого університету, але її швидно потім арештували і в 1945-1956 роках вона перебувала у совєтських кацетах. Звідтіль повернулася до Львова і померла у 1963 році. Одна з хорунжих УСС Софія Галєчко, народжена 1891 року, у 1918 році втопилася в річці. Загалом -- за інформацією від історика українського січового стрілецтва д-ра Степана Ріпецького - в леґіоні Українських Січових Стрільців у різному характері служило 18 жінок. Ганна Дмитерко, за чоловіком, також колишнім українсьним січовим стрільцем, була, мабуть, останньою з них - дуже сумнівно, чи є ще в живих котрась з отих справжніх подивугідних піонерок жіночого руху, який не цурався активної участи в українському війську та перевів в рядах УСС, в рамках Українсько-Галицької Армії, всю нашу визвольну війну-революцію.

Походила Ганна Дмитерко з середньо-заможньої свідомої селянської родини в Підберізцях Львівського повіту. Були в родині три доні. Батько помер, як Ганні було 9 років. Ганна скінчила місцеву народну школу і державну учительську семінарію у Львові, саме перед вибухом Першої світової війни у 1914 році. Ще як учениця семінарії вона була членкою спершу тайного Пласту, а коли влада залеґалізувала Пласт - її активною учасницею і членкою - звеличницею до кінця свого життя. Брала участь в історичному січово-стрілецькому здвизі у червні 1914 року, коли то наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаступника Франца Фердинанда, яке стало камінчиком, що зрушив лявіну Першої світової війни. Вона була однією із перших, які зголосилися до леґіону Українських Січових Стрільців, обмеженого, на жаль, чисельно наслідком спротиву польських кіл. Перейшла з Амією УГА Збруч після прогри війни проти Польщі і перейшла всі інколи трагічні події на Наддніпрянщині.

У лютому 1918 році вийшла заміж за "усусуса" Василя Ратича і з ним перевела воєнну кампанію спершу в Галичині, опісля на Наддніпрянщині. Працювала з чоловіком якийсь час в команді етапу, опісля в канцелярії Начальної Команди. Під час Визвольної війни народився її найстарший син Любомир. У 1922 році ніччю перебрили вони пішки разом з чоловіном і дворічним синком Збруч, втікаючи до Галичини. В рідному селі Підберізцях народився другий син Олег, тепер інженер в Америці. Загалом мала чотирьох синів. Два сини пішли добровільцями до Першої УД УНА і син Володар згинув під Бродами.

Однаково в Україні, як на еміґрації в Америці негайно включилася в активну громадську роботу. Мала величезний сантимент до війська і до Пласту. Якщо тільки дозволяло їй здоров'я, то не вважаючи на пізній вік щороку приїздила під час карнавалу на Вечерниці "Червоної Калини".

Це була туга, енерґійна, активна жінка, яка вміла сполучити в подивугідну гармонію місії вояка, громадської діячки, дружини, матері й господині. Скромна - ніколи не нахвалялася своєю участю у цих початках Українського Січового Стрілецтва, де романтика спліталася у нерозривний вузол із патріотизмом та свідомістю потреби здобувати рідну державу із зброєю в руках. Пригадаймо, що це був час, коли військова служба була дуже непопулярною в украніському громадянстві - однаково в Галичині, де у підльвівській кадетській школі не було ні одного українця, як і на Наддніпрянщині, де слово "салдат" було синонімом кари за якийсь злочин (життєпис Шевченка!). І власне на тлі таких противійськових настроїв, на тлі щойно народженого процесу національно-державницького думання суспільства, треба оцінювати вартість цих юнаків і цих молодих дівчат, яні горнулися до першої нашої новітньої військової формації, до славетного леґіону Українських Січових Стрільців.

Тому покійна Ганна Дмитерко-Ратич, яку глибоко шанували і любили всі її приятелі і знайомі, увійшла до історії українського жіночого руху та до історії українського війська. Ці рядки - це дуже маленька грудка на її свіжу могилу, яка зберігає щось більше, як одну домовину: вона зберігає частину нашої рідної військової історії. 

("Свобода", 18. 4. 1981).