ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 7 серпня 2022 р.

БЕЗ ПОСТРІЛУ

 
Володимир Дашко-Марко


(Спогад)


На цвинтарі села Конюша, Перемиського повіту, у вузькій долині над гірським потоком, спочиває мій друг з мого села Коровники, вояк Української Повстанської Армії — Володимир Микита-Ковалик. В 1945 році, виконуючи завдання розвідника, він попав у засідку польського війська, в якій його важко поранили в ноги й захопили. В селі Конюша польські вояки зігнали місцеве населення на майдан і, на пострах усім, жорстоко знущалися над полоненим, аж поки він від мук не вмер. По відході війська селяни похоронили його на цвинтарі при дорозі і поставили на його могилі хрест з написом: "Тут спочиває воїн УПА". Його пам'яті присвячую цей спогад.

***

В липні 1946 року у селі Конюша затрималися на відпочинок по цілонічному марші сотня УПА командира Бурлаки і сотня командира Громенка. Липневе сонце щораз дужче припікало, а відпочиле вояцтво жваво увихалося зі своїми заняттями: одні чистили зброю, другі голилися і пречепурювалися, інші вже весело жартували в гурті дівчат.

До мене приступив зв'язковий к-ра Бурлаки — Панас і передав мені наказ негайно зголоситися до сотенного почту. Такий самий наказ отримав чотовий Остап. Ми разом пішли на квартиру командира. В кімнаті були ще й інші командири і провідники. Бурлака попросив до стола, на якому була розложена військова карта, щоб пояснити нам завдання, яке ми мали виконати.

Яких три кілометри за Конюшею, недалеко сусіднього села Кописна, на громадську сіножать прибув відділ польського війська, в силі 30 вояків, з двома возами, і, не питаючись нікого про дозвіл, почав косити траву на пашу для своїх коней. Ми з чотовим Остапом дістали завдання незамітно наскочити на непроханих косарів, роззброїти їх і привести всіх до Конюші, але зробити це тихо, без жодного пострілу, щоб не заалярмувати більшу силу польського війська, яке квартирувало в селі Кописно.

Ми вийшли з хати. На дворі Остап здивовано здвигнув раменами: "Чи не здурів часом Бурлака? Приведи йому 30 поляків без одного пострілу!" Я тільки посміхнувся: "Наказ є наказом. Постараємося виконати". Своєму зв'язковому "Хитрому" я дав наказ негайно повідомити ройових, де і в якому часі їхні рої мають бути готові до вимаршу.

Моя чота складалася з 4 роїв по 12 вояків кожний. Ройовими були: Кучерявий, Сова, Зуб і Галайда. Озброєння — 5 кулеметів, кріси й автомати. Поки "Хитрий" передавав наказ ройовим, ми удвох з Остапом вийшли на горбок край лісу за селом, щоб через далековид обслідити терен. Обабіч дороги розвернулись різнобарвні поля, а ліворуч далеко під лісом метушилися польські вояки-косарі, посуваючись звільна ближче до дороги. Ми завважили, що їхні кріси були уставлені в піраміди, а три кулемети були звернені в бік лісу. Кулеметники лежали без сорочок на траві, опалюючись на сонці, — це була охорона косарів. Між косарями один, видно старшина, з далековидом у руках, зорив по терені.

Закінчивши наше обстеження, ми обговорили ситуацію і вирішили: Остап зі своєю чотою піде лісом, наблизиться до кулеметних застав і ждатиме на мій знак. Я зі своєю чотою підійду непомітно чистим тереном до дороги навпроти косарів, щоб залягти у придорожному рові. Коли косарі наближаться ще більше до дороги, моя чота вигукне "Руки догори!" і скочить на косарів, а Остапова чота кинеться на кулеметні застави і роззброїть їх.

З тим пляном ми вернулися до своїх чот. Пояснили наш плян ройовим, а вони своїм воякам. Кожний з нас замаскував різним зіллям і галузками себе і свій виряд, а головно зброю, щоб не блестіла на сонці. Вирушаємо.

Наш підхід забрав нам цілу годину. Ми використовуємо кожне природне прикриття; похилені, стрибками перебігаємо відкритий терен, деінде повземо, мов змії. Нарешті ми залягли і обсервуємо ворога. Прислуховуємося до голосних розмов і жартів противника, — це знак, що вони нас не завважили. Косарі повільним кроком, в ритмі помахів кіс, наближаються до нас, до дороги, а віддалюючись все більше і більше від своїх крісів і кулеметів. Я лежу біля ройового Кучерявого і раз-у-раз кидаю оком на своїх вояків. Всі лежать у траві, пильно глядять вперед, напружені до скоку.

Ось косарі вже 30 метрів від нас. Даю знак рукою. Ми вискакуємо з рова з грімким криком "Руки догори!"

Поляки станули, як вкопані, — зовсім збентежені. На наш крик вони кинули коси і підняли руки вгору. Я глянув на ворожі кулемети. На наш крик кулеметники звернулися лицем до нас. В тому моменті з лісу вискочив Остап зі своєю чотою з криком "Слава!" Цілий ворожий відділ піддався без жодного пострілу.

Щойно тепер я завважив, що на кілька кроків передо мною стоїть з піднесеними вгору руками польський поручник, без зброї, зате підперезаний новісіньким жовтим" поясом. Нагло мене плонило бажання мати цей пояс і я крикнув: "Стягай куплю!" Офіцер, пильно дивлячися мені у вічі, почав помалу розщіпати пояс, промовляючи обережно: "Відзе, же пан єст офіцерем, я теж офіцер. А пан хиба вє, же офіцера нє можна провадзіць до плєну без куплі". Я подумав: "Ну, не знати, що ти на моєму місці зробив би", а вголос сказав: "Поміняємося куплями. Я дам тобі свою, а ти мені свою". Поляк хвилину завагався, врешті з кривою усмішкою віддав мені свій новенький хромовий пояс, а від мене взяв мій старий.

Тим часом наші ройові впорядкували колону до відмаршу. На переді йшов рій Кучерявого, за ним їхали два вози, на які покладено всю здобуту зброю і амуніцію; за ними три мої рої, далі всі полонені, а на кінці ціла чота Остапа.

Нам назустріч з Конюші вийшов Бурлака, а за ним решта вояцтва і селяни. Я дав колоні наказ зупинитись, підійшов до командира і зголосив: "Друже командире, наказ виконано!" Командир подякував і наказав польовій жандармерії перебрати відділ полонених, а нам звелів іти на відпочинок.

День добігав до кінця. Коли я вийшов з хати, в селі було гамірно. Стрільці гуторили, кухарі весело перегукувалися, варячи вечерю, один гурт притишеним голосом співав пісню: 

"Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є. 
До ленти набої успішно подає..."

Бачу, біля квартири сотенного почту переслуховують полонених. Я пустився йти туди, але навпроти мене надійшов усміхнений Бурлака.

— Марку, — каже він, — вибери з чоти вояків із знищеними одностроями і відішли їх до почту, бо ми будемо переодягати полонених до звільнення. Але той твій поручник вимагає звороту свого нового пояса і йому обіцяно його повернути. Я їм сказав, що тебе нема в селі, ти відійшов у другий район. Зрозумів?

Я тільки засміявся. Швидко вистроїв своїх стрільців з подертими уніформами і відіслав їх до почту. До вже переодягнених полонених підійшов наш політвиховник Євген і "втяв їм балак", чому і за що ми воюємо, і проти кого повинні поляки обернути свою зброю, замість виступати проти нас. Полонені слухали його мови зразу насторожено, потім зачудовано, а коли почули, що всіх їх звільнюємо, зраділи — деякі навіть заплакали. Один з полонених, як видно — з тих "цваних", виступив з ряду і подякував за те, що їм дарували життя, а тоді, звернувшись з батярською усмішкою до свого старшини, показав на свої "вифасовані" подерті ззаду штани і зарапортував: "Панє поручніку! На Конюшев яко-тако, а з Конюше з голов с...!".

Всі полонені розсміялися і швидко рушили на Кописну, до своєї частини, але без зброї і без паші для своїх коней.

Кілька днів пізніше здобуті від поляків кулемети вже строчили черги за чергами по наступаючих ворожих лавах...




субота, 12 лютого 2022 р.

БРІДЩИНА ТА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"


В. Сірський


І провідник УЦК  видав заклик: 
Українські громадяне! — Надійшла 
довгоочікувана хвилина, що український 
народ знову дістане  змогу зі зроєю у 
руках виступити до боротьби...

(Краківські  Вісті, 6 травня  1943)



Проголошення про створення української дивізії "Галичина" відбулося в місті Бродах 28 квітня 1943 р. В залі "Сокола" зібрався ввесь актив Брідського повіту, репрезентований головою УДК С. Орищиним; Військову управу репрезентував П. Чорнобай; Український Центральний Комітет прислав свого представника сот. Квасницю, а німецьку владу репрезентував представник Вайс. Наради проходили під кутом турбот за долю нашої молоді, яку вже тоді висилано на невільничу працю в Німеччині або вербовано до місцевого "Баудінсту". Розуміється, що на першому місці стояла проблема творення майбутньої нашої армії, існування якої диктували бурхливі світові події. Вже тоді, після сталінґрадської трагедії, ніхто не вірив у перемогу гітлерівської Німеччини. Зрештою, цієї перемоги ніхто з нас не бажав, бо ж перед очима усі стояла варварська поведінка німців в Україні. Також нікому не приходило на думку, що обдерта, голодна Червона армія, котру примушено наганом боротися за сталінські звірські ідеали, зможе здобути Берлін. В повітрю пахло розвалом двох нелюдських імперій, котрі ще зараз роздирали живе тіло нашої батьківщини. В такій ситуації, потреба власної збройної сили була незаперечною. Пригадаймо собі, що про ці події говорить проф. В. Кубійович, на плечах якого лежить відповідальність за створення Дивізії. Він пише:

"За активну участь українців в організації дивізії та за співвідповідальність українських кіл промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний час, ураховуючи весь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріплювала наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших українських землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і узброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену." ("Мені 70", ст. 59-60).

Слід теж сказати, що в Бродах були й непримирені вороги будь-якої співпраці з німцями. Одним із них був о. Сірко (помер недавно в Клівленді), який виступив із гострою протинімецькою промовою під час проголошення створення дивізії. З балкону "Сокола", з молитовником у руках, він пригадував присутнім про недавні німецькі звірства: "А хто ж нам воскресить постріляних німцями політв'язнів у Львові, Луцьку, Києві? Хто нам заплатить за десятки спалених сіл на Волині? Хто поверне нам пограбовані національні скарби з наших святинь і музеїв?., і т. д."

Розуміється, що о. Сірко говорив гірку правду, але тверда дійсність вимагала діл, а не самих патріотичних слів. Першими до дивізії зголосилися такі визначні люди Бродів чи Брідщини, як голова УДК в Бродах, С. Орищин, адвокат Дутчак, Чехут, учителі В. Сакалюк, Ломиковський та другі. За їх прикладом пішли середньошкільники та студенти. Цікаво згадати, що тоді пішли до Дивізії спольщені Свєнци та Устінови. Вони й вславилися у брідських боях, особливо тоді, коли 8-ма сотня тяжких скорострілів під командою сот. Яськевича відбивала численні наступи більшовиків на командний пост ІІ-го куреня 29-го полку в околицях Поникви. Я бачив на власні
очі ці подвиги брідських батярів , які пізніше в більшості загинули в нерівних боях.

Розуміється, що треба дати відповідь на конкретне питання: Чому молодь Брідщини пішла до дивізії? На відповідь склалося багато причин. Треба пам'ятати, що вже в місяці лютому 1943 р. німці перевели в Бродах першу ловлю людей, яких готовили відіслати на невільничу працю до Німеччини. Отже, треба було щось робити. Також, першими зголосилися до дивізії колишні вояки української армії, а недалека Волинь вже боролася збройно з німецьким окупантом. Вже із двох цих причин молоді не личило сидіти бездільно вдома. Правда, були голоси, щоб йти в лави волинських повстанців, яким уже в той час висилано час-від-часу конечні ліки. Але цю думку відкинено. Здається, що житомирські події як також і жорстоке вбивство П. Желеха в Бродах насторожило брідську молодь і посіяло серед неї зерно недовір'я до революційного проводу. А щоби цю молодь не осуджували нащадки за те, що в критичні для нашої батьківщини часи вона вагалася заризикувати власним життям, то воно пішла до дивізії.

Немалу ролю зіграв також і психологічний момент. Для тодішної галицької молоді, яка виростала у ворожому ярмі, не було надійної перспективи на майбутнє. А вона рвалася до лету, хотіла спробувати свої сили. А може й грала ролю тут козацька кров? Коли прийшла війна, то молодь негайно шила собі однострої, голосилася в легіони, маршувала в похідних групах, а навіть і самопасом поповняла лави німецьких формацій, щоб тільки щось робити — навіть і боротися в лавах одного ворога проти другого, більш небезпечного. Отже, не диво, що в короткому часі зголосилося до дивізії 80000 добровольців.

Я зголосився до дивізії тому, що колись, маючи всього десять років, запитав свого батька: "Тату, де Ви були в 1918 році, коли наші сусіди вмирали за Україну?" Це нерозумне питання застрягло навіки в моїй і батьковвій пам'яті та я мусів боронити свій дитячий принцип.

Але зголошення до дивізії врятувало мене від певної смерти в липні 1943 р. Гестапо тоді наскочило на друкарню в Бродах і хотіло арештувати полк. Дмитра Ґонту, директора друкарні, який зі своїм тестем-фельдшером поїхав у той час на Волинь лікувати поранених повстанців. Я потелефонував до волості в Лешневі та попросив, щоб хтось остеріг Д. Ґонту, коли цей вертатиме з Волині домів. Коли я пішов на Львівську вулицю, де жили Ґонти, попав зразу в ґестапівську засідку. В цей момент над'їхало вантажне авто з Д.Ґонтою та його тестем, яких на місці арештували ґестапівці. На допитах я твердив, що особисто Ґонти не знаю, але зайшов до нього тому, щоб перед своїм відходом до дивізії забрати в нього книжки випозичені в бібліотеці УДК. Ґестапівепь, який говорив по-польськи, тричі настоював перед своїм зверхником, щоб в моєму помешканні перевести ревізію. А в мене тоді гостила узброєна по зуби боївка ОУН, яка йшла на схід. Коли я показав посвідку про зголошення до дивізії, старшина-ґестапівець повірив мені, звільнив мене та заборонив аґентові робити обшук моєї квартири.

Після приїзду дивізії під Броди, в її ряди ще зголосилися у штабі 29-го полку в Ясенові майже дві сотні Брідської молоді, яку вислано негайно на вишкіл до запасного куреня.



субота, 5 лютого 2022 р.

КРИМСЬКА ВІЙНА Й УКРАЇНА


Василь Федорович


(1853 — 1856)


Кримська війна — це війна Росії проти Туреччини і її союзників Англії, Франції і Сардинії. Дальшою або глибшою причиною війни була суперечність економічних і політичних інтересів воюючих сторін на Близькому Сході. Росія, вірна заповітові Петра І, змагала до повалення Оттоманської імперії й опанування Балканів та Царгороду — центру православного християнства. Західньо-европейські держави зі своєї сторони хотіли виелімінувати або бодай обмежити російські впливи на Близькому Сході; зокрема Англія дбала про те, щоб мати вільний шлях до Індії — перлини своїх кольоній. Безпосередньою причиною війни був спір між католицьким і православним духовенством за володіння святими місцями в Палестині. Росія вважала себе опікункою всіх православних християн, що жили в володіннях "невірних" турків, й тому виступила на їх захист. У зв'язку з тим цар Микола І вислав Туреччині в 1853 р. ультимат. Туреччина, маючи попертя Англії і Франції, "делікатно" відкинула російський ультимат. Тоді Росія проголосила мобілізацію й російська армія окупувала Молдавію і Волощину. Кілька тижнів пізніше російська фльота заатакувала і знищила турецькі кораблі на Чорному морю, не зважаючи на те, що в Босфорській протоці були англійські і французькі воєнні кораблі. Весною 1854 р. російське військо перейшло Дунай і заняло Добруджу. Тоді Англія і Франція виступили в обороні Туреччини, виповіли війну Росії та висадили свої експедиційні війська біля Варни на західньому побережжі  Чорного моря. Росія, під пресією "невдячної"*) Австрії, відтягнула свої війська з занятої наддунайської території й перекинула їх за Прут. Але ні Англія, ні Франція не хотіли відсилати своїх військ додому без ніяких воєнних осягів, тому висадили десант на Криму, забльокували чорноморські порти, зокрема Севастополь, що був важливою морською базою.

Кримська війна велася довго і зі змінним щастям. Найзавзятіші бої велися за Севастополь. Рішальної поразки зазнала Росія під Балаклавою та Інкерманом. Тим часом помер цар Микола І, а його наслідник Олександер II погодився на умови Паризького миру (1856), згідно з яким Росії заборонено мати військову фльоту на Чорному морі, а територію в гирлі Дунаю і південну частину Басарабії (окуповану в 1828 р.) передано Молдавії, яка була під зверхністю султана.

Без сумніву, Кримська війна мала вплив на Україну, яка з уваги на своє територіяльне положення була не лише близьким запіллям, але й почасти тереном воєнних дій. Внутрі країни ширилось невдоволення, серед громадянства, а особливо серед поміщиків і в торговельних колах, проявлялися опозиційні настрої, серед селян виникли заворушення, відомі під назвою "Київської козаччини". Причиною тих заворушень був царський маніфест-указ про створення рухомого ополчення (25 січня ст. ст. 1855 р.) Селяни масово вписувалися в військові відділи, тим більше, що поширилися чутки, що запис "в козаки" звільняє їх від кріпацтва. Селяни відмовлялися сповняти панщизняні обов'язки та виконувати розпорядження місцевої влади, а створили власні органи самоврядування. Почався цей рух у Васильківському районі, а згодом охопив цілу Київщину. Головними провідниками були: Василь Бзенко, Іван і Микола Беднарські, Михайло Гайденко, Петро Швайка. Для здушення повстання царський уряд вислав військо. До кривавих сутичок прийшло головно в Корсуні, Биковій Греблі, Березні, Таганчі. По обох сторонах були вбиті й ранені, провідників повстання покарано смертю або заслано на Сибір. "Київська козаччина" була в першу чергу явищем соціяльним, зверненим проти панщини й поміщиків, але виявляла також національні тенденції; було бажання відновити козацтво як військову силу, яка стояла б на сторожі народних інтересів.

Українська проблема знайшла також деякий відгомін у міжнародній політиці. В Західній Европі  були пляни поділу Російської імперії, при чому передбачувалося можливість використати український самостійницький рух. Такий погляд заступали деякі кола пруської дипломатії (напр., "Вохенблятпартай" Бетмана). Крім того пруський амбасадор у Лондоні, Хр. К. фон Бунзен, виготовив для короля Фрідріха Вільгельма IV меморіял (1854 р.), в якому накреслив плян поділу Росії, з обмеженням її до натуральних етнографічних границь. Одначе пруський уряд того пляну не схвалив, фон Бунзен попав у неласку і його відкликано з Лондонського посту. Українське питання було актуальне також серед польської еміґрації у Франції. Поляки мріяли про відбудову "передрозборової" Польщі, в склад якої входила б також Україна, якщо не ціла, то в кожному разі бодай Правобережна. Виразниками тих ідей були головно кн. Чарторийський, кн. Замойський і Михайло Чайковський, відомий також як Садик Паша. Цікавий особливо цей останній. Хто ж він такий, цей польський шляхтич, що мріяв про якусь Україну? Народився в Україні (29.9.1804 р.). Вчився спершу в Бердичеві, де його професорами були — як він сам згадує — завзяті українофіли. Зі школи виніс культ козаччини, ненависть до єзуїтів і німців та недовір'я до шляхти. Без сумніву був польським патріотом, але було в ньому якесь душевне роздвоєння — його льояльність була поділена між Польщею і Україною. Після закінчення студій (математика була його спеціяльність) виїхав до Варшави, а звідси подався на еміґрацію до Франції (наслідки Листопадового повстання 1830 р.). Там оженився з францужанкою й почав займатися літературою. Писав французькою мовою оповідання про козаків. Щойно під впливом Міцкевича почав писати по-польськи й започаткував т. зв. "українську школу в польській літературі" (польські твори з українською тематикою), що її найбільшим представником був поет Богдан Залєський. В 1850 р. виїхав до Туреччини, щоб тут серед дипломатичних кіл вести аґітацію на користь Польщі та створити протиросійську коаліцію. Щоб закріпити своє становище в Туреччині та здобути більше довір'я впливових турецьких кіл, прийняв іслям та ім'я Садик Паша.

З вибухом Кримської війни зросли надії поляків на відновлення незалежної Польщі. У Франції поляки намагалися прихилити для своєї справи уряд Наполеона III; в імені польської еміґрації ксьондз Терлецький предложив французькому міністерству закордонних справ меморіял у справі Польщі, при чому для послаблення Росії пропонував створити з "південної Русі" окрему державу для русинів-українців. Одначе цей меморіял залишився без відгомону; західні держави не мали наміру творити сильної Польщі, а тільки малу бар'єру між Німеччиною і Росією.

Тим часом Чайковський продовжував в Туреччині свою діяльність для організування протиросійського фронту. Один з паризьких польських еміґрантів, Карло Бжозовський, зложив на руки Чайковського проект використання задунайських козаків у боротьбі з Росією. Рівночасно до Царгороду приїхали посли з України й також зі своєї сторони пропонували турецьким властям створити окремі відділи з задунайських козаків. Ці пляни і проекти були якраз по думці Чайковського. За його старанням французький уряд вислав у дарі зброю для одної тисячі козаків, які мали перейти в Україну й почати диверсійну війну проти Росії. Але спротивилися тому плянові Чарторийський і Замойський, які боялися українського визвольного руху й не довіряли Чайковському, щоб він припадково не став другим Хмельницьким і не обернув козацьких шабель проти польської шляхти. Не помогли заяви Чайковського про його беззастережну льояльність супроти "ойчизни" Польщі; представники польської еміґрації в Парижі йому не вірили й паралізували його намагання організувати козацькі відділи. Зате створено окремий польський полк на англійському "жолді".

Незалежно від того, задунайські козаки зі своєї сторони просили султана організувати козацькі відділи та приступити до вибору гетьмана, який покликав би населення України до зброї. При тому козаки застерігалися, що під ніякою умовою не хочуть належати до Польщі, а то з причини польського фанатизму та релігійного переслідування зі сторони католицького духовенства і шляхти. Султан іменував Чайковського начальником усіх козаків, що жили в турецьких володіннях, дозволив козакам забрати давній прапор гетьмана Петра Дорошенка, що був зложений на зберігання в екуменічному грецькому патріярхаті. Той прапор був колись переданий гетьманові Мазепі, пізніше Пилипові Орликові, а вкінці отаманові Йосипові Гладкому; коли ж Гладкий в 1828 р. разом із частиною козаків повернувся до Росії, прапор залишився в патріярхаті. Складався цей прапор з двох прямовислих разом зшитих лент, срібної і червоної. На срібній ленті був православний золотий хрест, а на червоній — срібний півмісяць. Держак був завершений золотим хрестом, що спирався на півмісяць — символ збройного поєднання християнства з іслямом під зверхністю султана. Також і цей плян не здійснився через інтриги польської еміґрації, а головно кн. Замойського, який був переконаний, що відродження козаччини було б найбільшим нещастям для Польщі і католицизму. Не помогло й те, що до козацького реєстру вписався найвидатніший представник польської еміґрації, Адам Міцкевич, який заступав думку, що всі русини-українці повинні бути вільними так, як за Хмельницького, — такий був у поляків страх перед можливістю відродження козаччини й незалежної України.

Навесні 1855 р. Англія висунула проект сформувати козацький полк на англійському "жолді", під командою кн. Замойського. Але козаки рішуче вистипили проти такого пляну, не хотіли бути наймитами на чужому хлібі і під чужою командою; їх бажанням було стати вільним козацьким військом. Козацький отаман Сидір Сидоренко заявив, що така пропозиція понижує їх як козацьке лицарство, вони радше поламають свої шаблі і розійдуться по світі заробляти на життя, за гроші вони не продадуть своєї крови ані військової чести і совісти, залишуться назавжди козаками, а ніколи не будуть наймитами.

Наприкінці варт зазначити, що ані Чайковський, ані його мнимі політичні противники — Замойський і Чарторийський — навіть не допускали думки про якусь незалежну Україну; для них Правобережжя — це невід'ємна частина Польщі, а вже в найкращому випадку — для послаблення Росії — можна б з Лівобережної України створити невеличку самостійну державу. Але видно й така Україна була небезпечна для тодішніх польських політиків.

Кримська війна не принесла Україні сподіваної волі, але посередньо зрушила приспане суспільство, викликала ліберальні настрої, пристигала знесення кріпацтва та причинилася до розбудження національної свідомости і скріплення визвольного руху.


Czajkowski, M.  Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku. Warszawa, 1962.
Handelsman, M. Ukrainska polityka ks. Adatna Czartyskiego przed wojna Krymska. Warszawa, 1937. Ranke, L. von. Briefwechsel-correspondence of Frederick William IV and Bunsen. Leipzig, 1873.


_________________
*)  В  1849  р. Росія  допомогла Австрії здушити мадярське повстання й очікувала її попертя в Кримській війні. Але Австрія не бажала собі сильної Росії на Балканах і тому, зберігаючи формально невтральність у Кримській війні, дипломатично спонукала Росію відтягнути свої війська з зайнятих турецьких територій.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації