ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ на книжку Романа Крохмалюка "Заграва на Сході".

Орест Корчак Городиський

Треба привітати нові історично-мемуарні видання Головної Управи Братства к. Вояків 1-ої УД УНА, які бодай частково заповнюють занедбану сторінку історії участи українців-вояків в 2-й світовій війні.

Не думаю писати рецензії на цілу книжку Романа Крохмалюка "Заграва на Сході" про працю Військової Управи Дивізії "Галичина", хочу тільки додати деякі доповнення -- головно до початкових сторінок, в яких автор описує передісторію творення Дивізії.

Документів остало дуже мало, особистих записок ще менше, тож і не дивниця, що при описуванні подій 1939-43 рр. траяляються певні неточності. Абстрагуючи від всіх доповнень, що евентуальні рецензенти подаватимуть, кожна книжка про ті роки має свою вартість.

Автор правильно підкреслює, що деякі автори представляли деякі події, зв'язані з постанням Дивізії та діяльність Військової Управи так, як... вони самі собі бажали ці справи бачити...

Можливо помилково згадує автор на стор. 7-ій, що... "щойно, весною 1943 р. здійснилися намагання українців створити власні збройні сили". Навіть якшо брати до уваги Галичину, то вже в 1941 р. були створені поліційні курені з різнородним вишколом, які воювали на східніх землях (ген. Омелянович-Павленно мол.), а інші повнили вартову службу. Всі вони підлягали центральному проводові німецької Охоронної поліції.

В листопаді 1941 р. створено в Маріюполі заходами д-ра М. Г. (тепер в США), який був перекладачем ген.-фельдм. фон Кляйста, 2 полки українських добровольців, зложені з куренів піхоти, кінноти, артилерії і допоміжних служб. Були намагання приділити для тих 2 полків також відремонтовані совєтські бронетранспортери, але, з огляду на брак пального, дозволу не одержано. Озброєння обох полків було майже вповні совєтське.

Оба полки були під українською командою, а на нараменниках мали синьо-жовті стяжки. Відзначилися ті полки в оборонних боях 41/42 рр. З причини русофільської політики деяких німецьких військових кіл й відходу д-ра М. Г. на студії індустріяльної хемії і перенесення цілої танкової групи в інше місце, оба полки були розділені по німецьних частинах, в більшості як вартові відділи і вже прикінці 1942 р. не творили одноцілої української військової одиниці. Я мав нагоду стрінутися зі старшинами і вояками одного з тих полків в травні 1942 р. в Лозовій (вузлова залізнична станція на південь від Харкова).

Ген.-фельдм. фон Кляйст в розмовах з своїм перекладачем в 1941 р. висловлював критичні думки про розпорядження Гітлера і вже в той час побоювався, що, якщо це буде продовжуватися, то німці можуть війну програти. Створення тих двох полків сталося також за тихою згодою адм. Канаріса, який був прихильником творення військових з'єднань з народів СРСР. На марґінесі хочу згадати, що д-р М. Г. приобіцяв написати про свій побут в групі Кляйста.

Ті два полки можна було б уважати першими, більшими українськими військовими з'єднаннями.

Обговорюючи історію створення Леґіону полк. Р. Сушка, який ішов на Польщу, автор помилково інтерпретує ініціяли ВВН (Військові Відділи Націоналістів) як поміч верховинцям -- має бути поміч в гірництві -- "Берґ-бау-гільфе".

Український Леґіон розв'язано на наказ німецького головного командування, а не ПУН, а полк. Р. Сушко до кінця 1939 р. вдержував в Сяноці свій командний пункт, головно для помочі втікачам з-під більшевицьної окупації, а також як підграничний пункт військової розвідки адм. Канаріса. Велика частина леґіону, перейшовши поліційний вишкіл, заповнила станиці української поліції на українській етнографічній території Генеральної Губернії, мала частина попала до відділів охорони індустріяльних об'єктів "Веркшуц" в Стараховицях і Сталевій Волі. Командиром одної такої станиці призначено було пор. Володимира Кобзяря.

Можливо, що в котрійсь приграничній полосі німці виставляли відповідні посвідки втікачам із СРСР і допомагали транспортом, але в околиці Сяноку, де автор цих рядків в листопаді 1939 р. переходив границю, так не було. Коли німці натрапили на сліди аґентурної діяльности "втікачів", стали дуже обережні, і тих, що зловили при переході границі, відставляли до тюрми, де їх переслухувано дуже часто в присутності українців-мужів довір'я і перекладачів.

Для ілюстрації подам такий примір. Ще в 1939 р. визначний діяч УНДО др. Ф. С. при переході границі був задержаний совєськими прикордонниками. Після довших переслухувань йому запропонували альтернативу: або Сибір, або співпраця з совєтською розвідкою по німецькому боці. Арештований вибрав другу альтернативу, думаючи, що опинившись на німецькому боці, не матиме ніяких зобов'язань. Границю перейшов біля Любачева й дуже скоро опинився в Кракові, в гурті старих знайомих. Помилкою було те, що він нікому не признався про свою пригоду з більшовиками. Ненадійно в 1940 р. арештує його в Кракові ґестапо і переслухує його як аґента, випитуючи про особу, якої він не знав. При очній ставці арештований більшовицький аґент, який мав при собі адресу д-ра М. С., сказав в якій справі він ішов до Кракова. Д-р Ф. С. оповів цілу історію своєї пригоди при переході границі і, якщо б не особиста інтервенція полк. А. Бізанця, був би розстріляний.

Коли йдеться про використання проводом ОУН нових втікачів, то я можу сказати, що провід вповні їх використав. Одними заповнив широку мережу шкільництва (перші жертви польських шовіністів були наші вчителі на Підляшші), інших примістив на праціо по УДК, у парамілітарних відділах чи пропонував виїзд до німецької індустрії, з чого багато скористало.

У березні 1940 р. полк. Сушко, на підставі договорення з адм. Канарісом, пробує організувати українські відділи при парашутно-диверсійній бриґаді "Бранденбурґ", створивши вишкільні пункти в Криниці, Дуклі й Команчі під "невинною" назвою "Відділи праці". Коли провід "Арбайтсдінсту" запротестував проти вживання їхньої назви (а вони не мали до цього ніякого відношення), перемінено назву на "Веркляґер" -- табір праці. Члени тих вишкільних таборів носили однострої німецького Арбайтсдінсту -- після протесту -- таборовики мусіли скинути всі німецькі відзнаки. Час зайнять був поділений на працю (головно заготівля дерева на опал і папір) і вишкіл. При кожнім відділі був також призначений проводом ОУН (в той час ще не поділений)

один зв'язковий, який, як усі, ходив на працю і переходив вишкіл.

В літніх місяцях 1940 р. відвідували вишкільні табори полк. Р. Сушко, сот. Сулятицький, полк. Остер (співробітник адм. Канаріса) і декілька разів полк. А. Бізанц.

Після підставового вишколу група з прибл. 100 добровольців, в цивільному убранні, виїздила на вишкіл до Бранденбурґа.

Полк. Р. Сушко мав політичні цілі, і тому хотів мати від німців якісь політичні зобов'язання, чого німецький партійний провід не хотів дати. Від самого початку вишколів в Бранденбурґу -- можна було зауважити, що німці не знали (або не мали директив), як мають тих добровольців вишколювати. До вибуху війни з СРСР понад 500 добровольців перейшли вишкіл, однак до інтенсивного диверсійно-парашутного вишколу не дійшло. З моментом вибуху війни деякі "випускники" того вишколу діяли з добровольцями, кол. вояками ЧА, на більшовицьких тилах, головно в Україні. Один з них, який щасливо пережив найважчі часи боїв на східньому фронті, тепер живе у Філядельфії.

Курінь "Нахтіґаль" входив в склад XVII-ої армії (ген.-фельдм. фон Рунштет), як частина спеціяльних призначень (З.б.В). Після стягнення обох куренів зі східнього фронту, створено з них один нурінь охоронної поліції Ч.202 (Ч. 201 був зложений з самих польських добровльців -- кол. поліцистів і військовиків, який вславився своєю жорстокістю на Волині й Холмщині. Розбитий ЧА на Холмщині, висланий на наказ Гімлера на відпочинок в Альпи).

На стор. 11-їй автор згадує, що багато українських переселенців, які завдяки проф. Гансові Кохові переїхали з окупованої більшовиками Галичини до Ген. Губернії чи Німеччини "дістали німецьке громадянство". Це твердження не вповні вірне, бо німецьке громадянство діставали ті, які могли доказати якесь німецьке родинне пов'язання, або його настирливе випрошували для себе. Німці засадничо не спішилися давати своє громадянство тим "репатріянтам" без розбору.

Курси для перекладачів були зорганізовані вже в 1940 р. при різних університетах Німеччини, а не терені Берліну. Деяке відношення до вишколу перекладачів (багато німців) мали д-р Зенон Кузеля і д-р Іван Мірчук від Українського Наукового Інституту.

Українське Визвольне Військо (УВВ) постало відносно пізно, бо в 2-ій половині 1942 р. Ніколи не переходили вояки УВВ вишколу в Криниці, Дуклі й Команчі, більшість з них -- це кол. вояки ЧА, які переходили основний німецький вишкіл (муштра) в місцях свойого постою. В 1943 р. більший відділ УВВ (дві сотні?) був розташований в Ченстохові, яким опікувався УЦК в Кракові, висилаючи "Краківські вісті", книжки, а часом і доповідачів для відзначення національно-культурних річниць. УВВ мало стати контраакцією на РОА Власова, втягати в свої лави всіх кол. жителів СРСР. УВВ не мало більших з'єднань, не мало центрального командування. Мені не відомі суцільні відділи УВВ, що брали б участь у фронтових боях на східньому фронті. Відділи УВВ повнили вартову службу в запіллі. Схиляюсь до думки одного з кол. підстаршин УВВ, що УВВ було в тихій залежності від РОА, що й було бажанням нім. командування.

Думаю, що це є нашим "побожним бажанням", що усунення ген. фельдм. фон Бравхіча з становища головнокомандувача суходільними військами було з причини його становища щодо політичної розв'язки проблем народів СРСР і до бажання бачити Україну самостійною в союзі з Німеччиною. У великій мемуарно-історичній літературі про той якраз випадок, немає ані одної згадки про Україну. Усунення фон Бравхіча -- це вислід довготривалої ривалізації поміж партією і військом, яка почалася з вибухом війни 1939 р. хоч існувала ще й раніше.

На жаль наша мемуарна література з тих часів майже не існує. Зібрання україніки може придатися і в майбутньому, наприклад, така книжка англійською мовою може зневтралізувати антиукраїнські акції наших ворогів серед англомовного світу. Українська проблема в політиці існує, хоч ми її за нашими внутрішніми спорами не бачимо, а часто пов'язуємо українську військову проблематику до людей чи установ (в "українській політиці"), які в майбутній розв'язці промлем Сходу Европи не матимуть ніякого значення.

На 14-ій сторінці автор згадує, що 16 лютого 1942 р. от. Бульба-Боровець офіційно розв'язав (свою) УПА, перейшов у підпілля, а весною 1944 р. розпорошена група от. Боровця була включена до УПА під к-дою ген. Чупринки. Це твердження, на жаль, не відповідає правді; справи полісько-волинські рр. 1943-44 є дуже болючі, бо полилось забагато й непотрібно братньої крови, і той період очікує на спокійне й безпристрасне історичне насвітлення.

Дуже добре зробив Р. Крохмалюк, що підкреслив в своїй книжці, що з усіх окупованих німцями держав поляки видали найбільше т. зв. фольксдойчерів, а тим самим німецьких співробітників.

(Є мала помилка в назві нім. поліції (стор. 16) -- не "ґегаймніс" (таємниця), а "ґегайме" (таємна) "штатсполіцай" (державна поліція).

Німці не потребували творити в 1942 р. спеціяльних поліційних відділів для поборювання українського націоналістичного руху на ЗУЗ, бо ті функції в цілому ГГ повнило ґештапо, в дійсності Служба безпеки (СД).

"В тому часі", тобто 1942 р., почала діяти на ЗУЗ польська партизанщина. Правду сказавши, польське підпілля було започатковане ще під час облоги Львова німцями у вересні 1939 р. а згодом вислано з польського штабу з Варшави кол. к-ра ДОК-- Львів ген. Токаржевського до Львова, до якого він не дійшов, бо при переході границі попав у руки більшовикам. Слід ствердити, що польське підпілля у Львові під кожним оглядом переважало українське. Це не диво, бо в проводі АК стояли кол. старшини польської армії та спеціяльно вишколені в Англії парашутисти, а середньошнільники й колишні студенти, не маючи змоги вчащати до шкіл (у Львові існували польські підпільні середні школи), віддавались конспірації. При наступі ЧА на Львів в 1944 р. польські військові з'єднання, в знаній акції "Буря", помогли освободити від німців Львів, вивісили на ратуші також свій прапор, 4 дні були "панами" Львова і в той час розстріляли на "Пасіках" коло 150 українців. Щойно по інтервенції українського населення у військових чинників ЧА -- польська сваволя була зліквідована, а штаб к-ди АК Львова був заарештований і згодом в більшості зліквідований.

Треба відкинути суґестії, що завдяки українофільстві деяких високопоставлених німецьких військово-адміністраційних чинників врешті вдалось створити військову одиницю. В адміністрації ГГ не було німців-українофілів. Всі вони працювали для добра райху і що робили -- це тільки для інтересів Німеччини, а не України. Та чуттєво-патріотична пропаґанда з українського боку не мала нічого спільного з дійсними німецькими плянами. Правда, українська сторона виходила з теоретичноправильного заложення, що Дивізія на випадок непередбачених подій при закінченні війни може відіграти якусь ролю.

До "українофілів" 3-го райху можна зарахувати Альфреда Розенберґа, який був прихильником сателітних держав по розбитті СРСР і не хотів трактувати визволені як колонії. В українських справах користувався інформаціями з кіл гетьмана Скоропадського. Цікаві його спогади, писані в тюрмі в Нюрнберґу і видані при кінці 1940-их рр. у Швайцарії. Розенберґ мав готовий цілий штаб свойого міністерства для України, Білорусі, балтицьних народів, а то й Росії. У назначенні Коха на райхскомісара України, відіграла ролю пімста Ґерінґа на Розенберґові.

Коли Гітлер сидів у в'язниці, Ґерінґ мусів покинути Німеччину й виїхав до Італії, а провід національно-соціялістичної партії перебрав А. Розенберґ, який викинув Ґерінґа з партії. Тої образи Ґерінґ не забув і причинився до того, що партійні кола не трактували Розенберґа пованно і не підтримували його кандидатів.

Читач книжки Р. Крохмалюка, необзнайомлений з обставинами в Галичині, може прийти до неправильного висновку, читаючи, що губ. Вехтер "покликуючись на доволі велику кількість українців в німецькій армії, зумів переконати провідні німецькі чинники про доцільність творити цю (Дивізію "Галичина") військову формацію з галицьких українців". У дійсності галицьких українців не було багато в німецьких силах і дуже мало прийшло до Дивізії. Німцям бракувало війська і це була головна причина на "великодушний дозвіл" творити Дивізію. Німці також хотіли відтягнути молодь від збройного підпілля, яке завжди давало їм великих втрат. Про це часто згадує у щоденнику генерал губернатор Ганс Франк. В німців не було ніякого сантименту до українців в час проголошення творення Дивізії. Арешти й розстріли ішли далі. Німці знали, що до зреалізування їхнього пляну мусять переговорити з українцями, в цьому випадку з Українським Центральним Комітетом (УЦК), який очолював проф. Володимир Кубійович. Треба ствердити, що українсьні представники до переговорів з німцями прекрасно здавали собі справу з важливости переговорів, всі свої вимоги добре арґументували й обстоювали.

ЗАМІТКА ПРО "КОРИСНУ ПОМИЛКУ" С. ПЕТЛЮРИ

В. Верига

В третьому числі "Вістей Комбатанта" за 1981 рік появилася коротка стаття Гаврила Гордієнка п. н. "Помилка Симона Петлюри" (стор. 22-24), в якій автор намагається вгадати "що би було, якби Симон Петлюра... не укладав Варшавського договору?" Згідно з його припущенням, Червона Українська Галицька Армія у збройних силах революційного пролетаріяту (РСФСР) пішла б "визволяти" свою вужчу батьківщину та прилучити її до ширшої батьківщини УРСР -- Галичина в межах СРСР.

Хоч автор тут не договорює до кінця, але треба розуміти, що Галичину стрінула б, очевидно, доля така сама, як УРСР, де ГПУ-НКВД, вистріляло весь провідний національно-свідомий актив, а штучний голод і терор здушили б український національний рух у народних масах Галичини.

"На щастя, таке не сталося! Галичина до 1939 року була в межах Польщі", - каже Гордієнко і з того робить висновок, що, мовляв, тому що Національна Україна припинила своє існування року 1919 й Галичині не було до кого тулитися. Тут і придалася "помилка" Симона Петлюри, який у Варшавському договорі віддав Галичину під опіку Польщі. Тільни "дякуючи" "помилці" Симона Петлюри, Галичина мала до 1939 політичну систему, численні партії різних політичних напрямків, УВО, ОУН, Католицьку Церкву, Рідну Школу, Просвіту, Пласт, Луги, Січі, НТШ, численну пресу тощо. До 1 вересня 1939 року Галичина вже являла собою дані для будь-якої суверенної держави. Помимо того, що від галичан сипалося на голову Симона Петлюри й тепер ще холодком віє, Бог не поскупився їм політичного розуму й вірности не якій іншій Україні, а тільки соборній.

Мало можна зустріти в історії таких корисних "помилок", яких доконав Симон Петлюра в Варшавському договорі 1920 року, -- твердить Гордієнко.

Аналізуючи авторові міркування, виходить, що галичани повинні б бути вдячні С. Петлюрі за те, що він віддав Галичину Польщі. На жаль, тут автор переочив деякі "дрібні" факти. Справа в тому, що галичани, яким, як це каже Гордієнко, -- "Бог не поскупив їм політичного розуму", не нарікали на Петлюру за те, що він віддав Галичину полякам, бо в тому часі доля Галичини залежала не від Петлюри, але від Найвищої Мирової Ради в Парижі, яка застерегла собі всі права до колишніх австро-угорських доміній. Очевидно, що вирішення долі Галичини залежало у великій мірі від політичних обставин на Сході Европи. Якщо б Петлюра і Директорія були мали за собою весь народ Східньої України, як це мали Державний Секретаріят і Президент Є. Петрушевич в Галичині, а крім того ще й відповідну армію, яка зуміла б оборонити всю територію УНР, тоді це, поза всяким сумнівом, було б позитивно вплинуло на рішення Найвищої Ради у справі української Галичини. На жаль, слабість армії й уряду УНР взагалі мали негативні наслідки також і для Галичини.

Коли ж ідеться про ознайомлених зі справою галичан та Симона Петлюру -- то жаль до нього вони мають не за те, що він нібито "віддав" Галичину полякам, якої до речі, він ніколи не мав, але за те, що Петлюра, через своїх "дипломатів" Бориса Курдиновського та Клима Павлюка-Закржевського, почав торгувати Галичиною майже негайно після проголошення акту соборности 22 січня 1919 р., заявляючи своє "незаінтересування Галичиною". Це було зроблено всупереч договору УНР-ЗУНР і всупереч самому актові соборности, вже у травні 1919 р. і потайки від галицького уряду. Варшавський договір був уже тільки останнім акордом торгів з Польщею, які тягнулися від ранньої весни 1919 року.

Те що Галичина опинилася у складі Польської держави не було ані заслугою, ані виною Петлюри, бо сталося на основі рішення Найвищої Мирової Ради. Однак треба підкреслити, що заяви Курдиновського у Варшаві, з одного боку, та неспроможність армії УНР оборонити свою територію перед більшовиками, які дійшли аж до східніх кордонів Галичини, з другого боку, були відповідно використані польською дипломатією у Парижі й у великій мірі спричинилися до рішення Антанти у червні 1919 р. - віддати Галичину тимчасово під польську адміністрацію. З того власне й почалося панування відновленої польської держави в Галичині, яке остаточно було апробоване Радою Амбасадорів у березні 1923 року.

Якщо хтось може мати слушні претенсії до Петлюри за те, що попав під польське панування - то це населення Холмщини, Підляшшя та західньої Волині, які він віддав полякам у Варшавському договорі. До речі, цей же договір став важливим аргументом у совєтсько-польських переговорах 1920-1921, які довели до Ризького договору, що встановив кордон поміж Польщею та Совєтською Україною майже повністю по лінії визначеній у Варшавському договорі Петлюри з квітня 1920 р. Отже, вважати, що "помилка" Петлюри із Варшавським договором вийшла на "користь" західнім українцям - є дуже проблематична. По-перше, Варшавський договір сильно підважив акт соборности взагалі, а по-друге, таємні пертрактації з поляками, що його попереджали, про які слухи доходили й до галичан, ставали на перешкоді у порозумінню Західньо-українського та Східньо-українського урядів впродовж 1919 року. Те що Галичина зуміла осягнути в межах Польщі, було вислідом гідної постави українського народу та впертої боротьби з польською окупацією між двома війнами, яка включала і тюрми, і "пацифікацію" в 1930 р., і концентраційний табір у Березі Картузькій і т. п. "благодаті". Невже ж це також треба було б зарахувати на конто "корисної помилки" Петлюри?

СОТНИК ОСТАП ЧУЧКЕВИЧ

Сотник 1-ої Української Дивізії УНА Остап Чучкеви народився 2 жовтня 1907 р. в селі Романів на Львівщині. Середню освіту здобув він в Українській академічній гімназії у Львові, яку закінчив 11 серпня 1928. Після того виїхав на вищі студії до Мюнхену у Німеччині, спеціялізуючись у мостобудуванні. Студіюючи в Німеччині, він досконало вивчив німецьку мову та нав'язав знайомства з німцями студентами, які пізніше стали йому у пригоді, коли німці окупували українські землі у часі 2-ої світової війни.

Остап Чучкевич від самих початків включився в лави Організації Українських Націоналістів під псевдом "Франц Свобода" або "Франц". В бурхливі роки 1938-39 коли він був референтом зв'язків для спеціяльних завдань, а головно для кур'єрів з Карпатської України. Після трагічного закінчення зриву закарпатських українців у березні 1939 р. Чучкевич був призначений референтом для  спеціяльних завдань у референта військових справ ПУН, яким тоді був полк. Роман Сушко. Коли в 1940 р. в ОУН прийшло до розколу, Остап Чучкевич залишився вірним полк. Андрієві Мельникові.

В 1943 р. зголосився до української дивізії "Галичина". Перейшовши протитанковий вишкіл, він був назначений командиром 14-ої протитанкової сотні 29-го полку. Разом зі своєю сотнею Чучкевич виїхав на фронт під Броди, де виявився добрим і відважним старшиною. Він пробився через більшовицьке оточення й повернувся до Дивізії. За відвагу був відзначений залізним хрестом.

В Дивізії він був на Словаччині, Словенії і на фронті під Ґляйхенбергом в Австрії, де застав його кінець війни. Разом з Дивізією був у таборі полонених в Італії. Коли на весні 1947 р. полонених українців англійці стали перевозити до Англії, сотн. Остап Чучкевич був назначений комендантом ліквідаційного штабу і виїхав останнім | транспортом до Англії 10 червня 1947 р.

Восени 1948 р. сотн. Чучкевич був звільнений з табору полонених зі через рік виїхав до Аргентіни і поселився в Буенос-Айресі та вдруге одружився з Сонею з дому Кравців. В 1956 р. сотн. Чучкевич разом з родиною переїхав до Америки й осів у місті Клівленд в Огайо. Тут включився в ряди Братства та кілька років був головою Станиці.

Помер у 1981 р.

...

В. Верига