ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1979 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1979 № 2. Показати всі дописи

понеділок, 27 липня 2020 р.

СОТНИК УГА СТЕПАН ШАХ



Професор Степан Шах народився З січня 1891 р. в містечку Куликові біля Львова. До гімназії ходив у Львові, яку закінчив в 1911 р., а університет у Львові і Відні. В часі 1-ої світової війни, в рядах 19-го піх. полку (львівського) в ранзі поручника, брав участь в боях на російському фронті і в 1916 р. над річкою Ценівкою, напроти села Куропатник біля Бережан, був тяжко ранений. Літом 1918 р. був приділений як учитель української мови до табору полонених українців - вояків російської армії у місті Фрайштадт (горішна Австрія, біля Лінцу), де була зорганізована дивізія синьожупанників для новонародженої української держави за гетьмана Павла Скоропадського.

З розпадом Австрії в жовтні 1918 р. зголосився до рідного війська і був приділений до групи отам. Андрія Долуда, до куреня сотника Михайла Климкевича і в рядах цього куреня брав участь в боях з поляками довкола Львова. Розпорядком ДСВС (Державний Секретаріят Військових Справ) з дня 1 березня 1919 р., Вісник ДСВС, ч:8, був підвищений до ступеня сотника. За Збручем, в чотирикутнику смерти, щасливо перебув двократну пошесть страшного тифу.

По катастрофі УГА на Наддніпрянщині, весною 1920 року повернув до Львова і був вибраний до Головного Виділу Матірного Т-ва "Просвіта". Був довголітним секретарем цього Виділу. Згодом став учителем в українській академічній гімназії у Львові, а від 1932 р. є директором української гімназії в Перемишлі.

Виїхавши на еміґрацію до Німеччини, деякий час був учителем в німецькій гімназії в Ляндсберґу. Потім постійно замешкав у Мюнхені і тут розвинув жваву і широку громадську і суспільну діяльність. Очолював Об'єднання Комбатантів УГА, головував в Управі Крайового Об'єднання Українського Християнського Руху, був членом Спілки Українських Журналістів, а останньо посвятився справі і був головою Т-ва "Рідна Школа", яка утримує український інтернат у Мюнхені і за його заслуги було обрано його головою. Написав спомини п. з.: "Між Сяном і Дунайцем" і "Львів - місто моєї молодости".



Дмитро Микитюк, хор. УГА



пʼятниця, 24 липня 2020 р.

Генерал С. Яскілка, високий гість.



1978 рік відзначився більш жвавою діяльністю дітройтської Станиці, ніж попередні роки. Дня 22 січня члени Станиці взяли участь у святкуваннях незалежности та соборности української держави. Заслугою члена Станиці, д-ра Антона Жуковсьного було те, що запрошено на це величаве свято на головного промовця генерала Самуїла Яскілку, заступника командира Морської піхоти США. Генерал Яскілка є найвищий ранґою старшина українського роду в збройних силах США, з ранґою повного генерала з чотирьома зірками; його батьки походять з Тернопільщини. Генерал С. Яскілка заповів свій приїзд на військове летовище Сельфридж коло Дітройту. Управа Станиці Братства попросила свого капеляна о. Бернарда Панчука, ЧСВВ, майора Морської піхоти, до асисти для ген. Яскілки на час його побуту в Дітройті. На літунській площі вітали генерала високі старшини американських збройних сил, стаціоновані в Мишиґені, представники української громадськости та члени Станиці Братства під проводом свого голови М. Трешневського. Генерал Яскілка був врадуваний цією несподіванкою і вітався з кожним членом Станиці, переходячи через шпалір дивізійників.


пʼятниця, 17 липня 2020 р.

ВІДРОДЖЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ 1917-1918 рр.


Полк. В. Зарицький 


Перш, ніж писати про події в Україні і історію творення українського війська 1917 р., слід пригадати в коротких фрагментах історіографію подій в російській імперії, які потрясли основами царату і створили передумови відродження унраїнської держави і творення українських збройних сил. Рівнож варт пригадати і загальні обставини та складну політичну та воєнну ситуацію в Росії і Україні у 1917 році.

Революція в Росії

28 лютого (12 березня нов. ст.) 1917 р. в Петроґраді, столиці Росії, вибухла революція, спричинена тяжким економічним станом держави, що дошкульно гнітив незаможню, працюючу верству населення столиці в її промислових центрах. Цар Микола ІІ-ий зрікся трону. Утворилась нова тимчасова революційна влада, яку очолив князь Львов, а міністром військових справ став А. Керенський (соціял-революціонер). Провідним завданням тимчасового російського уряду було:

1.    Скликання російських установчих зборів.
2.    Збереження  аліянсу з державами  Антанти  та  спільного  стремління  до перемоги над Німеччиною і її союзниками.

Революція в Україні

Революція в Росії положила кінець Переяславському договору, що тяжив над Україною від 1654 року. В Україні повстав стихійний національно-революційний зрив і українські народні маси стихійно відродили націю, відродили на поклик крови, що не завмерла від московського гніту напротязі майже трьох віків. Українська революція відбулася без барикад.

Дня 17 березня 1917 року Товариство Українських політичних діячів, так званих "Поступовців" (ТУП), зорганізовало в Київі Малу Українську Центральну Раду під головуванням історика проф. М. Грушевського, який повернувся із заслання. Цей факт свідчить, що існування українського державного-революційного проводу в Києві — Української Центральної Ради, що з бігом часу перетворилась в парлямент УНРеспубліки, стало початком Української Революції, і початком відродження української держави, хоч деякі сучасні українські публіцисти заперечують наявність української Революції в 1917 році. В обставинах того часу, коли в Україні урядувала ще російська адміністрація, а мільйони російського війська, що було на фронтах і на теренах України могли бути ужиті проти "мазепинців", кожна, навіть найменша українська протиросійська диверсія, з пролиттям крови чи без пролиття, мала характер послідовної Унраїнської Революції. Заперечування фактичних історичних подій з часів Української Революції, спертих на датах і, повторюючи ще раз, на фактах, викривлює нашу революційну дійсність та не приносить користи в пізнанню історичної правди нашим молодшим поколінням.

Український військовий рух

З розвитком російської революції на всіх просторах Росії — на воєнних фронтах і в запіллі — в частинах російської армії, що складалась з мішаного елементу вояцтва різних народностей, почався проти волі російського командування стихійний український національно-військовий сепаратизм, відокремлювання вояків українського походження в окремі українські формації: сотні, курені, полки, дивізії, корпуси. Не скрізь гладко проходив розподіл військового майна і озброєння. Український військовий рух виявив себе стихійно, в парі з загальним українським відродженням. Буйні національні почування інстинктовно казали створити одну непохитну національну єдність, завершуючи її негайною організацією власної збройної сили, необхідність якої уже вимагав початок революції в 1917 році. Осередок українського військового руху був Київ, а його ініціятором поручник Микола Міхновський.

29 березня засновано в Києві Український Військовий Клюб ім. гетьмана П. Полуботка, першою ухвалою якого була ухвала — негайно приступити до організації власної національної армії на базі добровольчих військових формацій. Рівночасно з Військовим Клюбом ім. Полуботка створено Українську Військову організаційну Раду, завданням якої було формування військових частин. Членами Ради були: полк. Глинсьний, полк. Волошин, пор. Микола Міхновський.

В квітні 1917 року утворилась, на чолі з Симоном Петлюрою, Українська Фронтова Рада для війська західнього фронту.

В травні на Сирецькому полі в Києві відбулося українське військове свято. У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які, підготовані Військовим Клюбом ім. Полуботка, самочинно зорганізувались і проголосили себе — Першим Українським Козачим ім. гетьмана Богдана Хмельницького полком, під командою підполковника Юра Капкана. У своєму складі полк мав шістнадцять сотень в силі близько чотирьох тисяч вояків. Полк цей став опорою українського національного руху в Києві. Він одержав від Військового Клюбу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом гетьмана Б. Хмельницького. Цю подію утверджено в травні 1917 року законом Центральної Ради УНРеспубліки та наказом Війську Ч-082.

Богданівський полк — це найстарший полк українського війська, що ще перебув визвольну кампанію до кінця 1920 року в складі Запорізького корпусу як 3-тий Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піший полк.

Пореволюційний російський уряд і головний російський штаб заняли ворожу шовіністичну поставу до проявів українського сеператизму. Українізації війська роблено великі перешкоди. Керенський, військовий міністер Росії, заборонив українські військові делегатські з'їзди до Києва.

Припинення воєнних дій на фронтах

Українська Центральна Рада ув'язалась в затяжні переговори з Російським Тимчасовим Урядом за національне визволення України, ідучи однак по лініїі тогочасного російського державного інтересу, закликала українізовані полки на фронтах боротися до повної перемоги над центральними державами. Так званий стратегічний Брусіловський прорив на галицькім відтинку півд.-західнього фронту в липні 1917 року заломався. Невдача прориву була початком кінця чотирилітньої війни. Воєнні дії припинились на всіх фронтах, від Балтику до Чорного моря.

Братання в окопах

В серпні 1917 року почались братання на фронтах російських солдатів з вояками центральних держав. Поміж фронтами, на передпіллю своїх і ворожих окопів, відбулась торгівля системою товарообміну: цигарки, хліб, цукор, ром, годиинки були предметами товарообміну. Відбувались і мітинги, уряджувані німецькими і російськими пропагандистами під гаслами: "мир в окопах", "Геть з війною".

Деморалізація російської армії

В вересні 1917 року вояцькі маси залишали окопи, закватировувались в прифронтових селах, самочинно демобілізувались, своїх старшин, що намагались стримати стихійну анархію, убивали. В головнім штабі забили свого главковерха ген. Духоніна.

Вояки українського походження раділи, що нарешті валиться царська мілітарна сила, яка протягом кількох віків гнобила український нарід. Вони організовано відсепарувались від москалів, забирали воєнний виряд, залишений в прифронтовій полосі, та під проводом старшин-українців творили свої військові формації. У проводі новоутворених формацій були молодші старшини, а старші неохоче брали участь в українізації: вони не вірили в розвал царської Росії. Вони гадали, що Російські Установчі Збори привернуть монархічний устрій в Росії, на чолі якого знову засяде на троні хтось з династії Романових.

Революційні чини і досягнення

В ході революційних подій Україна в початках здобувала і закріплювала свої революційно-державні досягнення еволюційною дорогою. Українська Центральна Рада етапами проголошувала Універсали, змістом яких інформувала народ України і зовніший світ про тодішнє революційне положення в Україні.

20 листопада 1917 року, в Києві, третім Універсалом Центральна Рада проголосила Україну Народною Республікою. В Універсалі — конституційнім акті відродження Української Держави — скристалізовані всі риси відновлення української держави, а своєю хвилевою льояльністю до Москви, Україна дипломатично маскувала свій змаг до повної самостійности. Свою абсолютну незалежність від Росії, Україна проголосила 23 січня 1918 року Четвертим Універсалом. Акт проголошення відбувся в столиці України — Києві.

Творення українських збройних сил

Українські фронтові вояцькі ради посилали представників фронту на делегатські військові з'їзди до Києва, постанови яких вимагали приспішити відокремлення вояків-українців від здеморалізованої російської вояцької маси та творити свою національну українську збройну силу, потрібну для оборони державних кордонів і наведення порядку в самім краю.

На фронтах була уже в току українізація в корпусах: другому, шостому, шістнадцятому, двадцятому, двадцять першому і тридцять четвертому, а в запіллі, на теренах України в містах: Одесі, Катеринославі, Житомирі Харкові, а також і на теренах самої Росії сформувались українські військові частини. З прифронтової смуги українські відділи прибували до Києва з бажанням віддати себе службі для України.

Української Центральної Ради

Штабом полковника В. Павленка в Києві, зформовано чотири т. зв. гетьманські піші полки: Полуботківський, Дорошенківський, Богунівський, Республіканський. Крім них формувались: два Сердюцьких полки, гарматні відділи, дві старшинські школи, числом до тисячі юнаків, Чорноморський курінь, що складався з моряків, багато відділів Вільного Козацтва, Курінь Січових Стрільців. Тридцять четвертий корпус, українізований під командою ген. Павла Скоропадського, що брав участь в Брусіловськім прориві, мав великі втрати в людях, після чого корпус відведено в резерву армії в район Межибіж-Деражня.

Більшовицький переворот

В Росії, 7 листопада (н. ст.) 1917 року, прийшли до влади більшовики з Леніном у проводі. Ленін не визнавав Української Центральної Ради мимо Україні погромами, нищенням маєтків, грабіжем селянського дорібку та підтого, що деклярував принцип самовизначення народів царської Росії. Більшовицький уряд і все російське громадянство поставилось до проголошення України Народною Республікою ворожо і з ненавистю. Проти українського сеператизму були завжди: царський уряд, Тимчасовий Російський уряд і генерели  Каледін, Алєксєєв, Денікін,  Вранґель та інші. Росіяни всіх періодів своєї історії були і є найлютішим національним ворогом України. Вони не признають ні історичного ні природного права на самостійне існування і життя української нації, чого ми є свідками і сьогодні совєтська Росія, своїми методами нищення українського народу, далеко перевищила колишню царську Росію.

Солдатські маси російської армії, що в повнім безладдю прямували до Росії через Україну були найбільшою небезпекою для молодої української держави. Перехід тих мас через Україну тривав кілька місяців і вони додому не поспішали. Вони заняли Правобережну Україну і, отаборившись по її селах та містах, під впливом пропаганди, ставали заборолом російського більшовизму. Розбещена московська солдатня вславила своє перебування в дисципліни змучені солдатські маси війною було неможливо.

Розвал російського фронту

Більшовицький російський уряд припинив війну з центральними державами офіційно 10 листопада 1917 року. Розагітована більшовицькими революційними гаслами "грабуй награблене", "земля селянам, а фабрики робітникам", російська армія самодемобілізувалась і покинула фронт. Взяти в карби палюванням сіл, що ставали проти них у своїй обороні. Збільшовичений другий ґвардійський корпус наставився був маршувати на Київ з наміром знищити "українську буржуазну Центральну Раду". На перешкоді став перший Український корпус, що квартирував в околицях Жмеринки, який обеззброїв російських ґвардійців.

Ситуація на румунському фронті і півд.-західньому в грудні 1917 — 1 січня 1918 року

Мільйонова зукраїнізована армія на румунськім і південно-західнім фронтах, добре озброєна, чекала директив від Центральної Ради, чекала призначення головнокомандувача, який поправадив би її до бою. А в той час в Києві український Уряд дебатував над питанням створення народної міліції для оборони краю, а уже зформовані регулярні українські військові частини, як на фронтах так і в краю, рішено здемобілізувати. Армія є армією так довго, як довго вояк не тратить часу на безділля та має певну мету, війну за незалежність української держави. Безцільне перебування в прифронтовій полосі напротязі трьох місяців зробило своє. Зукраїнізоване військо втратило свій вояцький дух, дезорганізовувалось, зневіруючись в національні ідеї. А російські ватаги в міжчасі плюндрували Україну.

На демобілізаційний наказ Генерального Сенретаріяту через секретаря М. Порша, (наказ 16 січня 1918 року), майже мільйон зукраїнізованого на фронтах війська масово покидали свої формації, прямуючи додому.

Інвазія більшовицької Росії в Україну

Мимо урядового проголошення Леніном 17 грудня 1917 р. проклямації самовизначення  України  і визнання її Народною Республікою з правом  відокремлення від Росії, Совєт Народних Комісарів обвинувачив Центральну Раду в тому, що вона, прикриваючись національними фразами, стає на бік ганебної зради революції.

Без виповідження війни 26 грудня 1917 р. наскоро зорганізована більшовицька армія зайняла Харків, створила там так званий "Український Радянський Уряд" на чолі з Юрком Коцюбинським, сином письменника Коцюбинського.

З Харківського напрямку московські червоні війська маршували далі в Україну під командою Антонова-Овсієнка чотирма армійськими групами в силі коло 30.000. Група більшовицького війська під командою полк. Муравйова в силі 6.000 солдатів наступала в напрямі станції Бахмач, Крути — підступів до Києва.

Вислідом демобілізації 16 січня 1918 р. полки української армії, що недавно присягли свою відданість Центральній Раді, у критичну хвилину пішли додому.

Командуючий Київською Воєнною Округою полк. Ю. Капкан зі старшин-юнаків старшинських шкіл наспіх творив нові нечисельні добровольчі відділи і вислав їх на станції Бахмач, Крути і Гребінка для отримання ворога.

Демобілізація відроджених українських збройних сил

Наказ 16 січня 1918 р. Голови Українського Уряду пацифіста В. Винниченка здемобілізувати зукраїнізовану на фронтах і в краю українську армію був катастрофічний для української нації, бо у вирішальний час залишив Україну без оборонців.

Кардинальну помилку українського уряду впродовж дальшої трьохлітньої збройної боротьби через недостачу військового виряду, озброєння, одягу тощо, неможливо було направити, неможливо вже було створити наново чисельну армію для перемоги над ворогом. Внаслідок чого Україна втратила свою незалежність.

Без армії і зброї нема волі!

Висновок

Маючи забезпечений спокій на фронтах з центральними державами, маючи майже мільйон зукраїнізованого вояцтва, маючи до диспозиції величезні запаси військового виряду і амуніції, що залишилися на західніх прифронтових теренах України після припинення війни, Україна мала неповторну нагоду очиститись від здеморалізованого російського війська, мала нагоду твердою ногою стати на своїх кордонах. Добрим прикладом може служити малі прибалтійські країни — Литва, Лотва і Естонія, які по розвалі північного російського фронту збройно вигнали здеморалізовану 12-ту російську армію зі своїх етнографічних теренів і закріпили  свою самостійність.



пʼятниця, 3 липня 2020 р.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ



Б. Підгайний

(Продовження)


Підполковник Вільднер наказав мені негайно перебрати першу сотню, завести там порядок і тримати фронт. При цій нагоді мене повідомив, що сотенним в першій сотні 29-го полку був хорунжий Орест Яримович. Він був ранений і команду над сотнею перебрав хорунжий Володимир Мотика. Третім старшиною в сотні був хорунжий Овад. Я боявся, що коли наші вояки довідаються, що якийсь новий старшина перебрав команду над сотнею під час ночі, подумають, що німці хочуть здесяткувати сотню. Моєю пропозицією було змінити першу сотню т. зв. полковою сотнею, дати мені один день для перебрання сотні. Тоді буде змога змінити полкову сотню. Підполковник Вільднер дав відповідні накази, я готовився перебрати першу сотню. До помочі мав поручника Романенчука. Він сповняв ще службу "бетроюнґсофіцера" в полку і його я мав замінити. Будучи вже в сотні, мусів я повідомити вояків, що я не німець, що мене перенесли до 29-го полку і що я маю перебрати над ними команду. Ми вже не говорили тоді про наше виграння війни. Кожний вже тоді знав, що ми війну програємо, але ще голосно про це не говорилося. Але говорилося про спосіб відступу, щоб запобігти втратам. Настав час, що німці змінили дещо тактику оборони. Колись давно оборона вимагала, щоб вояки боронилися до смерти. Не можна було відступати, хіба, коли вже не було зброї, або всі були поранені. Тоді можна б було піддатися в полон. Правдива оборона — це була певна смерть.

У таких обставинах німці пристосували методу "гінгальтендер відерштанд", значить оборона, яка може у відповідних умовинах змінити фронт, прийняти іншу позицію, або навіть відступити на краще бойове становище. Далі, говорили ми про підпілля, про ОУН, УПА і про УГВР, як осередок революційної боротьби на рідних землях. Говорили ми так майже цілий день і мені здавалося, що я переконав стрільців, щоб не вірили в більшовицькі брехні, та що ми підемо на шлях іншої збройної боротьби за наші ідеї. Говорили теж про скорий конфлікт між американцями і більшовиками і про розпад СРСР. Перед нами стояла ясна ціль: зберегти себе для дальшої боротьби. Коли хтось говорить про речі, в які вірить, він переконує оточення так, що воно починає теж у це вірити. Коли я ще був в 30-му полку, прийшов до мене десятник Олег Лисяк, військовий звітодавець, і передав мені наказ, підписаний Рубаном. Рубан — це був організаційний псевдонім Миколи Лебедя, генерального секретаря представництва закордонних справ УГВР, якого генерал Роман Шухевич-Чупринка вислав поза межі України. Тоді в Кляґенфурті відбулися наради закордонного центру УГВР і там ухвалено з'ясосовані в наказі відносно нашої дивізії інструкції. Головне було це, щоб охоронити нашу дивізію перед видачею більшовикам. Треба було в якийсь спосіб, уживаючи навіть сили супроти німців, пробитися до англійців і перед ними скапітулювати. Наказ приніс майор Гуцул, командир ІV-ої округи УПА — Захід. Це був псевдонім Івана Бутковського, колишнього члена УВО, ОУН й учасника збройної боротьби на Закарпатті в Карпатській Січі. Важко ранений в голову, видужавши, він перейшов до УПА під прізвищем Гуцул. Майор Іван Бутковський-Гуцул належав також до Закордонного Представництва УГВР. З огляду на той факт, що два перші полки вже були в боях з більшовиками, а 31-ий полк в марші на фронт, не було можливо нав'язати чи втримувати зв'язок між сотнями, бо штаби куренів і полків були обсаджені німецьким персоналом, і такий плян було неможливо провести в життя. Відбувалися тайні засідання наших старшин, де брали участь хор. Любко Ортинський, хор. Чмола, хор. Шарко і інші. Хор. Тарас Чмола, командир сотні у 31-му полку, під часу маршу на фронт навіть був видав інструкції довіреним людям у своїй сотні, щоб вони були готові обеззброїти усіх німців в сотні й піти в гори, коли б прийшов відповідний наказ.

Вільднер, після поганого досвіду з німецькими старшинами, командирами сотень назначував на їх місце наших. На місце Міцінґера   назначив   хор. Зенюка, а на місце німця-командира першої сотні назначив хор. Ореста Яримовича.

На фронті не було змін. Слідкуючи за стрільцями і старшинами в сотні, я переконався, що маю дуже добрих молодих старшин, Мотику й Овада. Недовір'яючи німцям, мене дещо непокоїв рахунковий сотні, Маєр, який був в нашому обозі. Я знав, що багато німців хотіли перебути війну в запіллі й не були відважними, коли треба було йти на небезпеку. Тому я потелефонував до Маєра, щоб він зголосився до мене на другий день о год. 13-ій з відповідними рапортами. Доступ до мого пункту був під ворожим обстрілом і я був певний, що Маєр, замість прийти до мене з рапортом, захворіє і піде до шпиталю.

Тому я був ще більше здивований, коли мені зголошено прибуття Маєра. Він до мене зголосився і я аж тепер пізнав, що то не був такий Маєр, якого я собі уявляв, а мій товариш — "наш хлоп" зі школи. Він ходив до тої самої гімназії на одну клясу вище від мене. Маєр, при тій нагоді, приніс мені пляшку словацької сливовиці та картон словацьких сигарок. Ми поговорили, пожартували й він від себе запевнив, що наша сотня "чиста".

Тому, що надходив Великдень, а ми хотіли відсвяткувати його разом, поговорив я з полковим священиком, попросив його прийти висповідати вояків і посвятити паски. Усе було готове, вівтар у захисному місці, ковбаса, горілка, білий хліб. Ждали лише на зв'язкових, які пішли по священика. Неприємно стало, коли зв'язкові вернулися без священика і заявили, що він виїхав. Заскочений несподіваною вісткою, провірив приміщення отця і довідався, що отець дійсно виїхав однокінним возом. Щойно пізніше, будучи вже в англійському таборі, від отців Ваврика і Білянича довідався, що наш отець заїхав тим возом аж до Риму та був там першим "представником" дивізії. Я пізніше дякував Богові, що не стрінув того отця під час його втечі.
Приходили до нас хлопці з відділу пропаганди. Ставили голосники на найбільше висунені до ворога окопи й говорили. Говорили про нову Европу, а мені виглядало, що вони говорять на вітер. Більшовики навіть не дуже стріляли, а пропагандисти говорили далі. Більшовики говорили постійно, але вже ніхто не збирався втікати до них. Всі знали, що криється за їхніми обіцянками. Особливо нападали більшовики у своїх промовах на поручника Володимира Козака, командира третої сотні 29-го полку. Видно, що мали когось в полоні, хто вспів вже розказати про нього.

Кілька днів перед капітуляцією покликано мене до штабу куреня, яким командував сотник Штральгорст, та повідомили, що Німеччина капітулює 8 травня 1945 року о годині 14.00. До цього часу мали ми тримати фронт. Умови капітуляції були такі: мали ми капітулювати перед противником на тих самих відтинках фронту, на яких воювали 8 травня. Одначе, на домагання генерала Шандрука й інших впливових осіб договорилися, що можемо відступити від ворога о годині 14:00 і маршувати в полон до англійців. День перед капітуляцією кожна сотня мала відкомандирувати одну чоту вояків для охорони штабів і обозів. До такої чоти повинні були бути приділені всі хворі і ті, що не могли добре ходити. Генерал Шандрук передав нам тризуби, які ми мали носити на шапках під труп'ячими головками. Мені дали лише кільканадцять штук, а коли я домагався для всіх, то мені сказали, що загал наших стрільців виглядають "як українці", то тризубів їм не потрібно, і що німці хочуть затримати певну скількість для себе. Накінець передав мені Штральгорст команду над першим куренем 29-го полку. Це передавання було доволі дивним. Німці не хотіли, щоб я лишався в штабі куреня, але хотіли його "передати", щоб могти скоріше втекти. Наказ був, що перший курінь перебирає охорону відступаючого 29-го полку і командантом тої охороняючої частини мав би бути я. Я був заскочений тими "ревеляційними" новинами і навіть не питав нікого про перебрання команди над куренем. Прийшовши до сотні, повідомив своїх старшин і підстаршин про положення, передав команду над сотнею хорунжому Мотиці, на випадок, коли б я мав іти до куреня. А положення було таке: перша сотня, що була на правому крилі нашого куреня, дотикала своїм лівим крилом замок Ґляйхенберґ. Сам замок Ґляйхенберґ був під командою хорунжого Гаврилова, що підлягав поручникові Козакові. Наліво від замку лежав поручник Козак зі своєю сотнею. Від нього, далі наліво, займав позицію поручник Степан Гуляк, що був приділений до нас з куреня фюзилерів. Сотня поручника Пратеша була в резерві.

Не діялося нічого надзвичайного. Ми старалися піймати полонених для розвідки. З цієї причини наробили стрілянини на цілому фронті. Більшовики не були тоді активними, не вживали літаків ані артилерії, лише обстрілювали нас з кулеметів. Клопіт мали ми лише з снайперами. Не могли їх віднайти, хоч полювали за ними цілими днями, а вони вбили нам трьох стрільців ще вдень перед капітуляцією. Стріляли часто з мінометів, а ми вгадували, де вдарить міна. Спеціялістом від того був хор. Мотика. Раненько, 8 травня 1945 року, більшовики почали наступ на нашу сотню. Думали певно, що нас застануть неприготованими, але ми їх легко відбили.. Пізніше, вже по 14.00 годині, коли ми відступали розстріляною в засягу сімох кілометрів, атакували нас літунським вогнем і бомбами, але втрат нам не нанесли. Після того ми оформилися в похідну групу й помаршували до ріки Мур.

Хор. Мотика зайняв зі своєю чотою становище на горбочку, приблизно 500 метрів від ворога, щоб крити відворот сотні. Наша артилерія вистрілювала свої набої, скорочуючи віддаль. І коли стрільна нашої артилерії почали подати около 50 метрів від позиції чоти Мотики, він дав наказ до відступу. Тоді поспішним маршом долучився він до відступаючого куреня.

Тяжко забути тих кілька годин, які треба було вичекати по відбитті більшовицької атаки до години 14.00. На фронті було тихо. Гарна травнева погода. Виглядало, що всі на щось ждуть. До голови сунулись різного роду думки, пригадувались різні моменти. Ми програли війну й ніхто не може сказати, що станеться з нами завтра. Ми мусимо зложити зброю і чекати. Програли ми вже один великий бій — під Бродами. Тоді з моєї сотні врятувалися дванадцять вояків. Всі старшини мого куреня згинули, а я сам був ранений. Наше почуття було тоді багато краще. Ми могли мати зброю, могли йти до УПА, могли збройно боротися. Я все повторяв моїм стрільцям те, що говорив кілька тижнів тому: зберегти себе для майбутньої боротьби, яка б вона не була й по цій лінії діяти.

Ранком прийшли ми до ріки Мур. Міст був підмінований, але наші сапери не мали запальників, щоб його висадити в повітря. Тому я лишився з першою сотнею ще на східньому березі Муру пильнувати моста, а всі інші сотні післав на західній берег ріки, до містечка Radkersburg, щоб відпочити. Сам, втомлений, теж здрімався. Збудив мене крик — більшовики! Глянув на схід і не міг знайти причини. Щойно пізніше побачив я, що більшовики мусіли перейти ріку Мур десь коло Ґрацу і натрапили на наші сплячі частини. Сплячі частини знали, що їх хоронить ціла сотня на мості, більшовики не сподівалися стрінути озброєних німецьких частин. Зчинилася паніка. Почалася стрілянина. Ніхто не знав, хто на кого стріляє. Більшовики відступили і наші сплячі частини мали час вирватися з загрози більшовицького полону. Я вже не переходив на західній берег ріки, але пішов вздовж ріки в полудневому напрямі і пізніше перейшов на західній берег. Було зі мною біля сотки вояків. Зі старшин пригадую собі хорунжого Ніньовського. Коли ми вже були поза обсягом ворожого обстрілу, почали частково організуватися. Передусім провірили ми нашу зброю. Міномет ми залишили, мали може вісім дул до кулемета, але не мали ані одного кулемета. При цій нагоді повикидали ми непотрібну амуніцію до кулеметів. Було ще кілька протитанкових п'ястуків, дещо ручних гранат, кільканадцять машинових пістоль і звичайних рушниць. Цікаво було ствердити, що ані один вояк не загубив своєї зброї. Десь біля десятої години ранку перейшли ми на західню сторону ріки Мур. Стрілянина тривала далі, але більшовики трималися доріг, переважно в танках і не могли атакувати нас в придорожніх лісах. Поволі доходили до нас вояки з тих частин, що спали на західному березі ріки Мур. Наші вояки вирвалися з оточення і подалися іншими дорогами на захід. Я не чув про нікого, хто попав би там в більшовицький полон.

Зробивши відправу з моїм відділом я з'ясував воякам наше положення, що війна вже скінчена, що тепер зорганізовано будемо старатися дійти до англійських частин та розважити можливості англійського полону. Про якусь особливу дисципліну не говорилося, бо зрозумілим було, що дисципліну слід затримати.

Перед капітуляцією німці говорили про партизанську війну, маючи до цього ідеальні терени, всю зброю, но й людей. Вони мали навіть на це спеціяльну назву: "вервольфи" (вовкулаки). Однак з того нічого не вийшло. Кілька разів опорожнювали свої вози, щоб були легші, викидали непотрібні речі. Пізніше я не бачив тих "вовкулаків" в дії і мені тоді стало ясним, що німці до такої боротьби не надавалися. Роками мали вони упорядковану систему, хтось за них журився, дбав, давав накази, а вони послушно їх виконували. Коли ж треба було брати ті всі зобов'язання малим відділам окремо, не було ініціятиви. Тому крутилися озброєні відділи по горах, ми зустрічали їх, але ніхто до нас не підходив з пропозиціями прилучуватися до них. Підходили до мене особисто старшини з вермахту і хотіли давати мені вермахтівські документи. Я не прийняв їх лише тому, що вони не могли таких документів дати всім стрільцям.


(далі буде)


понеділок, 29 червня 2020 р.

ВОЯЦЬКІ СУРМИ


Остап Сокольський


(Слово, виголошене на тризні-поминках в 40-ий день смерти генерала  Павла Шандрука 27 березня  1979 року в Торонті, Канаді.)



Наш генерал помер і вояки Української Національної Армії в жалобі — вся українська нація в жалобі. Помер великий її воїн, борець, патріот і лицар — генерал-полковник Павло Шандрук.

Воїн — завжди вищий за себе. Стаж його вимірюється любов'ю народною — а нашого генерала любили ще вояки Залізної Дивізії, любили його вояки обох дивізій Української Національної Армії. Любили його як побратима, великого генерала, неповторного борця України.

Генерал Шандрук належить до таких людей, які навіть серед великого народу трапляються не часто і, які залишають по собі слід достойного сина свого народу.

Він був тим, якого якості сьогодні старомодні: відважний, відданий, вірний Богові й народові, який мав почуття національного обов'язку — і саме за ці його духовні вартості ми його шануємо.

Його життя — це військо. Його вирозуміння вояцтва ще зі Залізної Дивізії, в час Визвольних Змагань, було відтінню — відображенням його духовости, вирозуміння, співчуття й толеранції також і до вояків Української Національної Армії.

Він служив нашому народові, і не було іншого українця, який служив би з такою посвятою, теплотою, відвагою і подивугідним маєстатом у цей так тяжкий і непевний період нашого вояцького життя. Він був гордий за нас — а ми були горді за нього.

В нього був дух і запал, який підносить народ до висот, а вояків запалює йти в бій з піднесеним чолом. Ми йому вірили, йому підчинялись, його любили за відвагу, талант, чесність і високу благородність.

Ніколи не стане мертвим його вояцьке серце, що горіло правдою для нас — його вояків і сяйвом своїм нам дорогу стелило.

Над вишневими садами, над вояцькими гробами, на Брідських шляхах і полях, над Карпатами і Славутою, над Борсуками на Волині, над Чорним морем і зеленим Поліссям, під блакитним небом України вічно дзвенітиме його наказ і вічно літатиме дух генерала і будитеме вояцькі серця до бою за Україну.

Ми втратили одного із визначніших особистостей нашого часу — ґалянтного й відважного воїна, мудрого полководця й державного мужа, людину з серцем, яке так полюбили його вояки. Ми з гордістю воювали під його командою, ми слухали його порад у пізнішому, бо він давав нам силу і надію в тяжкім повоєннім періоді. Він нас пригорнув, порадив — в часі непевности і, на нього ми завжди рахували в часі потреби. Він нас ніколи не покинув.

З його смертю — ми понесли втрату так велику, так глибоку, що нам бракує слів її висловити... Ми втратили генерала... командира армії... бойового друга-козака... Ми втратили частину нашої вірности... Ми втратили якусь частину самого себе... Про його смерть ми говоримо зі смутком і болем у серці, але рівночасно ми раді тим, що він був нашим генералом, що він жив, воював і працював разом з нами і, що він дав нам змогу бачити блеск його величі...

Спасибі вам, пане генерале, за провід, за науку, за вірність, за повчальний приклад у служінні нашій спільній і святій справі — Україні.

У цю скорбну хвилину перед вами схиляємо голови — ваші вояки-козаки, старшини, стрільці, учні й бойові друзі...

Ваш ясний приклад-чин який ви зложили на  вівтарі Матері-Вітчизни і тим підтримали горіючий вічний вогонь народу нашого яскравим полум'ям освічуватиме путь до волі:

"І нас ніхто не подолає,                        Велика, чиста і свята:
Коли з'єднаємось усі!                            Соборна й Вільна Україна,
З'єднає ж нас мета єдина,                     Країна волі золота".

("Попереду Дорошенко" — Павло Степ)


середа, 24 червня 2020 р.

З ПОХОРОНІВ ГЕНЕРАЛА П. ШАНДРУКА


Панахиду відслужили в неділю, 18 лютого, в похоронному заведенні "Кошек" в Трентоні отці української православної і католицької церков — протопрезвітер Желихівський Богдан, протоієрей Галета Микола та мітрат Харина Мирослав. Співав хор української православної церкви з Трентону. Кол. дивізійники прибули з прапорами від численних станиць: з Нью-Йорку, Нюарку, Філядельфії, Дітройту, Чікаґо, Клівленду, Гартфорду, Нью Гейвен, Трентону. Приїхали також представники окремих дивізійних осередків в США. Крайову Управу Братства в Канаді репрезентував інж. Василь Палієнко. Міняючись, кол. вояки держали почесну стійку при труні свого Командира. Молодечі організації Пласт і СУМА, яких табори ген. Шандрук часто відвідував, делегували групи молоді з прапорами.

Після відправи і прощального слова отців прощали генерала від Краєвої Управи Братства в США — мгр. Артимишин Богдан, який сповняв танож функцію службового старшини, від УНРади — інж. Лимаренко Павло, від ОбВУА — ред. Конрад Степан, від громади в Трентоні — інж. Кузин Дмитро, від Пласту — мґр. Костюк Іван та на закінчення від Української Національної Армії — інж. Ліщинський Михайло. Тіло генерала було прикрите українським національним прапором, а побіч нього зложена комбатантська шапка та військові і комбатантсьні відзнаки. Вінки і китиці квітів прикрашували труну.

Прибула на похорон також численна українська громада з Трентону та околиці, мимо великої снігової заверюхи, яка панувала того ж вечора та слідуючого дня. Не могла бути присутня лише найближча до генерала особа, його дружина пані Ольга: вона лежала хвора в шпиталі св. Франки в Трентоні.

Слідуючого дня, після короткої відправи у похоронному заведенні, похорон переїхав на унраїнський православний цвинтар св. Андрея в Бавнд Бруку. О год. 10-тій Архиєрейську Службу Божу у церкві-пам'ятнику відправив Блаженніший Митрополит Мстислав Скрипник, в сослуженні отців Б. Желехівського, М. Галети, Ф. Істочина і В. Покотила та попрощав генерала від дружини, українського вояцтва і громади. При труні генерала знову стояла почесна стійка кол. дивізійників, а серед прапорів виднів теж прапор 3-тої Залізної Дивізії, в рядах якої під командою ген. Удовиченка боровся покійний генерал Шандрук. Перед закриттям труни, за старим козацьним звичаєм, інж. Михайло Ліщинський і представники Братства в США — Лев Кусяка та Братства в Канаді — інж. Василь Палієнко закрили очі генералові червоною китайкою.

В поході з церкви до гробу інж. Іван Скіра ніс за труною відзнаки і шапку генерала, які опісля передано як родинну пам'ятку дружині покійного. Паню Ольгу в час похоронів заступали три родини, які в останному часі опікувалися нею і генералом, а саме: інж. Микола Тарасюк, інж. Дмитро Кузик та сот. Василь Сердюк. Останній раз за своїм генералом ішов відділ кол. вояків. Між квітами були теж вінки від Головної і Краєвих Управ Братства.

Після нагробної відправи священиків, останнє прощальне слово виголосив заступник голови Гол. Управи Братства Роман Данилюк, а присутні вояки відспівали пісню "Видиш, брате мій".

Під час поминків, які відбулися заходом Головної Управи Братства, трапезу поблагословив Блаженніший Митрополит Мстислав, Роман Данилюк відчитав кондоленційні письма від ген. Михайла Крата та ген. Петра Самутіна, а прощальні промови виголосили ще такі представники організацій: від СКВУ і УККА — Мґр. Іван Базарко, від Т-ва прихильників УНР — д-р Микола Шпитко, від Українського Братського Союзу — його голова Іван Олексин, від ОДВУ — Максим Скорупський, від СУМА — голова товариства Мирослав Шміґель, від СВУР — Микола Ящук і від Українського Вільного Козацтва — Іван Винник. Від родини зложив подяку інж. Микола Тарасюк.

З відходом у вічність сл. пам. ген. штабу ген.-полк. Павла Шандрука, учасники Першої світової війни втратили свого побратима по зброї, учасники Другої світової війни свого командира, Братство к. вояків 1-ої УД УНА свого почесного голову, а українська громада визначного суспільно-громадського діяча.


І. С.

неділя, 21 червня 2020 р.

ПАМ'ЯТІ ГЕНЕРАЛА ПАВЛА ШАНДРУКА



З болем дійшла до нашої свідомости вістка про відхід від нас нашого головного комадира. Відійшла від нас людина, яка своїм життям і діяльністю заслужила собі на почесне місце в недавій історії нашого народу, а своєю осбливістю стала приміром для живих і прийдешніх своїх земляків.

Хоч загалові відомі, проте не зашкодить пригадати декілька дат і фактів з його життя.

Павло Шандрук народився 28 лютого 1889 року в Борсуках на Волині. В 1911 р. закінчив Історично-філологічний інститут в Ніжині. Від 1911 до 1917 років служив у російській царській армії. В 1913 р. закінчив Алексеївську військову школу в Москві. З початком Українських визвольних змагань в 1917 році вступив в лави української армії, де в Запорізькому корпусі та Третій (Залізній) дивізії займав відповідальні командні пости. В 1919 році отримав рангу генерала бригади.

Після закінчення Визвольних змагань від 1920 до 1923 р. перебував в таборах полонених в Польщі. Згодом включився у працю уряду Української Народної Республіки, займаючи пост керівника ресорту військових справ. Закінчив польську Школу старшин генералього штабу і служив до 1939 року в польській армії. Воєнне лихоліття, включно з німецьким полоном, пережив на польських землях.

Наприкінці Другої світової війни генерал Павло Шандрук бере активну участь у формуванні Української Національної Армії, стаючи її головнокомандуючим в березні 1945 року. В той же час (від березня до травня того ж року) займає пост голови Українського Національного Комітету.

По війні переїжджає до США. Помер тут на 90 році життя 15 лютого 1979 року.

Визнанням місця генерала та його ролі в процесі визвольних змагань українського народу двох світових воєн займуться майбутні дослідники; ще перспектива часу невистарчальна та не всі документи тієї доби залишили засекречені архіви.




Генерального штабу генерал-полковника Павла Шандрука відзначили орденами і хрестами заслуги свої і чужі. Він був членом багатьох товариств й організацій. Він був активним громадським діячем. Писав і публікував на військові теми; видав свої спогади в англійській мові.

Життя генерала виповнилося служінням для свого народу, надіями і сподіваннями здобути та закріпити українську державність. Не довелось генералові дочекатися остаточного осягнення цієї мети, яка стала змістом його життя.

Для нас, бувших вояків, тих, яких останнім командиром в активній службі був генерал, його велич була в тому факті, що він погодився очолити Український Національний Комітет та рівночасно прийняв пост головного командувача українських частин німецької армії. Треба усвідомити собі, що початок 1945 року навіть серед найбільших оптимістів не збуджував надії на можливість перемоги Третього райху. Хто хотів би в такій ситуації в'язатися, хоч би тільки формально, а практично вже переможеним? І саме тому, в мотивах децизії генерала Шандрука, в його відвазі і політичній відповідальності треба шукати великого значенння його особи. Треба було рятувати, що ще можна було врятувати. Заслуга генерала — це формальне перебрання під своє командування українських частин німецької армії, з тризубом на мундурах, з присягою на вірність Україні. Дивізія "Галичина" стала 1-ою Українською дивізією Української Національної Армії і з тою назвою вона ввійшла в історію. Сформалізувалося це, що від самого початку її існування було в понятті її членів, було змістом і метою — боротьба за українську державність.

Відійшов генерал Шандрук, хоч важко з тим фактом погодитися. Ще недавно наша преса принесла світлину його зустрічі з генералом Григоренком, а його активність до кінця його життя нагадує вислів американського генерала МекАртура: "Old soldiers never die, they just fade away".


понеділок, 8 червня 2020 р.

ДОЛЯ РАНЕНИХ ВОЯКІВ УПА



В. Сірський

Доля ранених вояків будь-якої армії в нормальних воєнних умовинах не надто жорстока. Скорше чи пізніше раненого вояка вилікують і він знову вернеться до своєї бойової частини з гордим почуттям, що ним заопікувалася його батьківщина. А в цій опіці батьківщини коріниться якраз це, що ми називаємо бойовим духом армії. Це в останній війні розумів добре маршал Тіто, який за своїми бойовими відділами тягав усюди довгі ряди возів з раненими партизанами. А що ж діялося на нашому фронті?

Жорстокий був день св. Миколая в селі Соколівці, Олеського району в 1945 р. Червона боївка, поінформована стрибками з Лабача, застукала несподівано двох бійців УПА, які прийшли до села, щоб загріти закостеніле в бункрі тіло. В часі перестрілки паде на землю тяжко ранений Місько Козловський, диригент місцевого хору. За кілька хвилин вибухає ґраната. Це Козловський покінчив із власним життям. Його товариш по зброї, Микола Колосовський із Лабача, також ранений, відстрілюється завзято та пробує відступати в напрямі Брахівки. Вночі обкровавлений бідолаха замерз під деревом. Обох їх мертвих червоні "визволителі" завезли під Брахівку, де цілий місяць пролежали вони "на позор". Тільки вночі безстрашні селяни прикрили погиблих партизанів галузками, щоб по смерти не розривали їх голодні собаки. Рік пізніше червона ячейка схопила тяжко раненого Кирила Якимця, який помер в районі під час нелюдських тортур. Оце картина з нашої дійсности, змальована очевидцями цих двох подій.

Майже вся література, яка описує завзяті бої УПА, переповнена подібними ситуаціями. Ось картина з Повстанського записника М. Данилюка :

"21 березня 1943 р. Ранком прийшов зв'язковий з Верби, але не той, якого послали вчора. Той до Верби не дійшов. Його перехопили німці. Він, відстрілюючись, утікав і його ранили. Як добігли до нього жандарми — він себе і двох німців зірвав ґранатою", (стор. 143).

П. Мірчук в книжці Українська Повстанська Армія, 1942-1952 пише:

"У висліді облав НКВД на ліси на поодинокі села большевикам вдалося розкрити в 1947 р. 103 бункри УПА та криївки підпільників. У дванадцяти випадках залогам бункрів пощастило прорватися пробоєм крізь вороже кільце, в 91 випадку окружені (разом 209 люда) боронилися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою ґранатою розірвали себе, щоб не попасти в руки ворога", (ст. 197).

Не пощадила жорстока доля і двох членів Головного Командування УПА:

"... в рукопашній боротьбі Маївський-Тарас стріляється, а ген. Перебийноса вдалося чеській поліції обезвладнити й арештувати. Підданий жахливим тортурам в тюрмі при Вашінґтонській вул. в Празі, Перебийніс кінчає самогубством". (Там. же, ст. 258).

Ось спомин легендарного командира УПА Степана Хрона; ранений в бою він просить свого зверхника:

"Командире, не лишай мене! Добий! Скажи моїй дочці Лілі, куди її батько пішов та за що загинув... Мене несли полями, дебрами, тягли по глині, але болю я не відчував... Та ось сіє черга по моїй палатці; один стрілець ранений, палатна дреться і мене лишають. Ось виринає постать дівчини-героя Степової. Не залягаючи, вона з пістолем у руці біжить, спотикаючись на скиби, завертає стрільців, щоб мене забрали. Чую її крик: — Так не красиво, друзья, оставлять його! Стрілятиму, сейчас заберіть його! — На допомогу їй прибіг Кремінь, українець зі Сходу, і також автоматом завертає стрільців, щоб далі несли... Одна палатка, повна крови, залишилась на полі. Тепер друга палатка і під нею коц — наповнились знову кров'ю. Порвані б'ючки, подіравлені руки, кості.                                   (Крізь сміх заліза, ст. 73).

Глибину душі читача потрясає загибіль упівця Кримського:

"... ранений важко другий раз, не може дальше йти, а живим у руки ворогові не хоче здатися. І він, і ми знаємо, що нести його лід обстрілом неможливо. Віддає торбу з матеріялами, прощається з нами, просить не забути його маму, дружину й маленького синка. Шепче останні свої слова: "Да будет воля Твоя, як на небі так і на землі". Притулив зимне залізо під бороду, потиснув язичок пістолі і звалився мертвий на сніг". (В рядах УПА, зредаґ. д-р П. Мірчук і В. Давиденко, ст. 216).

Часто приходилось лишати своїх ранених друзів на полі бою без будь-якої опіки. Максим Скорупський-Макс згадує:

"Дві сотні Крука, залишаючи лементуючих ранених, без жодного порядку відступають".     
(У наступах і відступах, ст. 196).

Для ранених вояків УПА не було ніде безпечного місця. Навіть у власних шпиталях чигала на них всевладна смерть. На горі Хрещатій, у Карпатах, 23 січня 1947 р. поляки знищили один із шпиталів УПА. В шпиталі згинула санітарна обслуга та й усі ранені — разом сімнадцять осіб. Нехай говорить про це автор споминів Ю. Борець.

"Ворог розривав слізні ґранати... бо хотів здобути шпитальну обслугу й поранених живими, щоб одержати від них потрібні інформації. З кожною хвилиною газ в'їдався в горло й очі все більше й більше. Виходу вже не було, тому всі мусіли вирішувати свою долю особисто. Кожний гаряче молився, а потім лунав сухий тріск пострілу. Оксана потягла за спуск маленького бельгійського пістоля, і її делікатне тіло звалилося  на долівку... Доктор  Ратай...  плакав не зі страху, а із жалю за своїми друзями, тіла яких лежали довкола... Доктор тішився,  що запалив шпиталь. Не буде підлота знущатися навіть над трупами... Пробував натиснути спуск автомата, але перед очима з'явилися образи коханої дружини і двох маленьких донь...    Вогонь припікав...  Рішучим рухом приклав автомата до грудей і з цілої сили потягнув за спуск".     (У вирі боротьби, ст. 203-204).

Найчастіше лишали ранених упівців по селах, під опіку ідейних селян. І тут їх доля була незавидною, бо більшовицькі загони перевертали село до дна. Вони ж і накладали на селян драконські кари за будь-яку співпрацю з УПА. Федя Почапського із Підсокола (присілок Соколівки) заслано на десять років на Сибір за це, що в бункрі під хатою переховував упівців. На Сибірі він і помер.

 І ще одна смерть чигала на ранених вояків УПА, на згадку якої мені проходить по тілі мороз. Тяжко повірити, щоб такі випадки траплялись у двадцятому століттю. Зацитую написане:

"В бою загинуло сорок повстанців, а 18 було ранених. Жоден повстанець не попав ворогові живим у полон. Легко ранені повстанці продовжували безнастанну боротьбу, а тяжко ранені, якщо не можна було їх підібрати з поля бою, дострілювалися або розривали себе ґранатами. У повстанськім відділі служило двох братів. Один з них в часі бою був смертельно ранений. Другий брат хотів його, наражуючись на ворожий вогонь, підібрати на винести з поля бою. Ранений брат на це не дозволив і ще попросив себе дострілити, бо він й так був смертельно ранений. Зі сльозами в очах здоровий брат виконав останню повстанську прислугу свому братові". (У боротьбі за волю, Авбсбурґ, 1949, ст. 66).

Ще можна всотеро згадувати такі трагічні ситуації, але всі вони звучать однаково: дострілився, розірвався ґранатою або дострілено "на власне бажання".

***

Де шукати за джерелами тої жорстокої і нелюдської смерти від власної кулі? В споминах колишніх упівців є тільки дуже скупі натяки. М. Данилюк в Повстанському Записникові пише:

"Видано ще один наказ, який Блакитний назвав «порадою» — живим не здаватись", (ст. 126).
Невідомий автор, який скрився за псевдом "Кум" у "Кривавій відправі" згадує: "Побачив недалеко друга Миколаєвича, що завзято відстрілювався від ворога. Півголосом крикнув до нього, що я ранений. Друг Миколаєвич півголосом відповів, щоб я дострілився і не попав живим ворогові в руки". (В рядах УПА), Нью-Йорк, 1957, ст. 202).

Отже, можна догадуватися, що в критичних ситуаціях власні друзі по зброї заохочували ранених кінчити зі своїм життям. Був страх, що навіть найбільш витривалі вояки заломляться на ворожих тортурах і будуть "сипати" може і підсвідомо своїх товаришів, видадуть бункри та криївки із зброєю та харчами.


***

На мою думку, самогубство навіть і в найбільш жорстоких умовинах являється смертельним гріхом перед Богом, перед своїм народом і перед самим собою. Бо смерть - це кінець усьому на землі. Самогубство це активна допомога ворогові. Навіть найстрашніші муки - це ще не кінець людини. Велич безмежного терпіння мусять респектувати навіть і найжорстокіші вороги. Козаки також терпіли нелюдські знущання на турецьких галерах, і то довгими роками. Але вони на той світ не спішились. Правда, в них все була надія, що скорше чи пізніше чубаті побратими визволять їх. В упівській дійсності такої надії майже не було. А все-таки багато ранених бійців УПА вилікувались зі смертельних ран, перебули десятки років сибірської каторги та ще й сьогодні ставлять пасивний опір червоному окупантові. Вони в найбільш критичних моментах пам'ятали Христові слова: "Якби у вас було зерно віри... ви перевертали б гори".

Отже, останню кулю свою слід послати ще одному ворогові в чоло, а не у власні скроні.



середа, 27 травня 2020 р.

"ВІДНИНІ ВОЄДИНО..."



Василь Федорович

ЧОРНІ ДУМКИ З НАГОДИ СОБОРНОСТИ


22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві при великому здвизі народу проголошено злуку Західньо-Української Народної Республіки з Наддніпрянською Україною в одну соборну й суверенну державу. Українці у вільному світі щороку разом із святом незалежности відмічують також акт соборности.

Четвертий Універсал, яким проголошено незалежність Української Народної Республіки, не охоплював західньо-українських земель, які в тому часі ще були складовою частиною Австро-Угорщини. Щойно 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові проголосила незалежність Західньо-Української Народної Республіки. Дуже скоро після того почалися заходи для об'єднання ЗУНР з Наддніпрянською Україною. Вже 1 грудня 1918 р. підписано в Хвастові передвступний договір про об'єднання. В тому договорі обі республіки висловлювали непохитне бажання в якнайкоротшому часі злитися в одну неподільну державу, при чому ЗУНР з уваги на витворені історичними обставинами окремі правні інституції та культурні й соціяльні окремішності життя — мала дістати територіяльну автономію, межі якої мала означити в хвилині реалізації злуки окрема спільна комісія. Договір підписали за Директорію УНР В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець і С. Петлюра (останній як отаман українських республіканських військ), а за Раду Секретарів ЗУНР — Л. Цегельський і Д. Левицький. Державний Секретаріят ратифікував цей договір 3 січня 1919 року в Станиславові окремою конституційною грамотою. (Скоріше не можна було ратифікувати з уваги на війну з поляками і на конечність перенесення уряду зі Львова до Станиславова). В ратифікаційній грамоті було зазначено, що до часу скликання Установчих Зборів з'єдиненої республіки законодавчу владу на території ЗУНР виконуватиме Українська Національна Рада, а цивільну й військову адміністрацію вестиме Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконний орган.

Після того Українська Національна Рада вибрала 35-членну делегацію для нотифікації цієї постанови Директорії УНР та для пізнішої гостинної участи в Трудовому Конгресі в Києві. Делегація, в якій були представники всіх західньо-українських земель (Галичини, Закарпаття, Буковини), прибула під проводом Льва Бачинського до Києва в дні 18-го січня 1919 р. Тут вітали її з великими почестями представники Директорії та почесна сотня Січових Стрільців, про яких дуже похвально висловився подішній прем'єр і міністр закордонних справ В. Чехівський, називаючи їх "орлами з-над Дністра", які повнять вірну службу в українській столиці над Дніпром.

Столична українська преса також щиро вітала західньо-українську делегацію, а при обговорюванні договору про об'єднання підкреслювала потребу автономії для західньо-українських областей. "Землі, що мають своєрідне обличчя, мають право на найширшу автономію, що одиноко може зберегти їм шляхи для всебічного розвитку та дійсно братерського співжиття". 1

День 22 січня проголошено державним святом. Всі державні і приватні українські будинки були прикрашені килимами й національними прапорами. Вже о 9-ій год. ранку відправлялися в усіх церквах Києва богослуження в наміренні українського народу. Коло полудня почали напливати на Софійську площу процесії з усіх сторін. Біля пам'ятника Б. Хмельницькому заняли місце депутати Трудового Конгресу, штаб корпусу Січових Стрільців, Управа міста Києва, вищі старшини армії, закордонні делегати й гості та інші достойники. Порядок на площі утримувала сотня Січових Стрільців. О год. 12-ій прибули на Софійську площу члени Директорії, Ради Міністрів і делегація ЗОУНР. В офіційній частині свята голова західньо-української делегації, Лев Бачинський, виголосив палку патріотичну промову, в якій зазначив:

"Перед усім світом і лицем історії заявляю, що ми — український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною волею хочемо й бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, єдність, яка існувала вже за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої змагали великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа". 2 

З черги Л. Цегельський відчитав грамоту ЗУНР, в якій були подані всі акти, що вели до злуки, а особливо постанова з 3 січня 1919 р. Член делегації Я. Олесницький прочитав цей акт також французькою мовою, щоб приявним чужим представникам зазначити також інтернаціональне значення акту соборности. Вкінці член Директорії Ф. Швець відчитав універсал про соборність:

 ... "Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Від нині є одна Українська Народна Республіка".

Історики твердять, що то був найсвітліший момент нової історії України. Незалежна соборна українська держава стала фактом. Акт соборности став невід'ємним чинником національної ідеології, соборність стала вірою української нації у всіх її починах і діях. Це один бік медалі — той світлий, величний, многонадійний. А як другий? Чи та, так урочисто проголошена, наша соборність справді вкорінилася в народну душу? Чи зуміла вона зцементувати дві, віками розділені, вітки українського народу в одну національно свідому й духово об'єднану націю? Чи може залишилася вона тільки декляративним актом без глибшого сліду, без поважніших наслідків?

Дуже скоро знайшлися таки наші доморослі критики акту соборности. Тоді, як помірковані політичні круги були вдоволені тим актом за його автономну підставу, — інші більш радикальні, твердили, що треба було відразу перевести повну уніфікацію адміністрації на зразок наддніпрянської. Деякі соціялісти-революціонери домагалися просто назначити генерал-губернатора для ЗОУНР. Невдоволені були також галицькі соціялісти, які тільки в умовах повного централістичного злиття обох республік, без ніяких автономних прав для ЗОУНР, могли рахувати на впливи своєї течії. Ясна річ, що всі комуністи українського роду були проти акту соборности і ставилися до нього з легковаженням; вони просто ненавиділи національно-державний провід ЗОУНР за те, що він не відступив від Директорії і не перейшов на бік комуністичного уряду Раковського.

Але ані критика самого акту ані його легковаження зі сторони большевиків не зруйнували нашої соборности. Угробили її інші причини, ті самі, що довели до упадку української державности. З них дві основні: трагічна мілітарна ситуація внутрі держави і неприхильне, а навіть явно вороже, ставлення міжнародних політичних кругів до самостійницьких змагань України. Дехто видвигав ще одну причину, а саме психологічні розходження між наддніпрянцями і галичанами. Правда, розходження були, постали вони в наслідок довговікового життя в різних політичних, соціяльних та культурних умовинах; витворилися дві психології і дві політичні концепції: одна галицька консервативна, а друга наддніпрянська революційна. Це до деякої міри було перешкодою до порозуміння. Та все-таки при сприятливих умовах ті різниці можна було б легко вирівняти чи усунути й вони не довели б краху соборности. А так у безвиглядній військовій ситуації обі сторони втрачали взаємне довір'я, шукали одні в одних причин невдачі, питалися "хто винен"?

В часі проголошення акту соборности мілітарне положення на Україні було незвичайно важке. Молода держава мусіла вести війну на всіх фронтах: на півночі й на сході з большевиками, на півдні з Денікіном, на заході з поляками. До такої ґльобальної війни Україна не була приготована, не було відповідної армії. Вину за це поносив український уряд. Ані Центральна Рада ані пізніше Директорія не зуміли зорганізувати армії, не доцінювали чомусь ваги військової сили, вірили наївно в миролюбні соціялістичні кличі. Одинокою військовою частиною, на яку уряд міг покладатися, був корпус Січових Стрільців, зорганізований галицькими старшинами, які попали в російський полон. Це була справді зразкова одиниця, здисциплінована, з почуттям обов'язку й порядку, спаяна одним духом, без жадоби грабунку і насильства. Винниченко виявляв подив для Січових Стрільців і неодноразово казав, що "таке військо буває в історії людства може раз на тисячу років". 3 В січні 1918 року до бою з большевиками виступили Січові Стрільці, Вільне козацтво й Гайдамацький полк (разом около 3,000 вояків, замість сподіваних 20,000). Інші військові частини, що були тоді в Києві, заявили невтралітет або навіть ворожо виступили проти української влади. Дійшло навіть до того, що сотня Січових Стрільців під проводом полк. Р. Сушка мусіла роззброювати Наливайківський полк у Бродах біля Києва за те, що відмовився йти проти большевиків. 4

В часі повстання проти гетьмана під стягом Директорії було около 60,000 добровольців. Але після повалення гетьманської влади ті добровольці розійшлися домів і забрали зі собою зброю. Пізніше загальна мобілізація була безуспішна, бо не було готових кадр старшин і підстаршин з національною свідомістю. Таким чином уряд — в незвичайно скрутному положенні — знайшовся фактично без армії. До того ще в різних районах України виникали окремі повстанські загони, які не визнавали ніякої влади, не мали спільного керівництва і воювали на власну руку. Так отже, отаманщина, бунти, льокальні республіки, анархія — нівечили авторитет центральної влади й захитували довір'я до неї серед несвідомого та стероризованого населення.

Одночасно також на міжнародній арені т. зв. велика політика не сприяла українській державності. Антанта з одної сторони стояла за Польщею, а з другої — змагала до відбудови передреволюційної Росії й попирала Денікіна. Тому що українська проблема перешкоджувала тим плянам, представники Антанти старалися якось помирити галицьких українців з поляками (на примір місія Бартелемі), а Петлюру з Денікіном. Черчіл переконував Денікіна, що при тогочасній політичній конюнктурі було б розумно йти на зустріч "українським сепаратистам". Також французький прем'єр Клємансо через свого відпоручника в Румунії ген. Петена старався влаштувати співробітництво між Петлюрою і Денікіном. Але тому, що Денікін був за "єдину неділиму Росію", а про українську державу навіть не хотів слухати, — не могло бути мови про замирення і співпрацю.

Внаслідок воєнних невдач, Директорія мусіла залишити Київ і переїхати до Кам'янця Подільського. Подібно було з галицьким урядом, який під напором поляків залишив Львів і переїхав спершу до Станиславова, а в половині липня 1919 року разом з армією перейшов Збруч. В Кам'янецькому періоді (червень - листопад 1919 р.) наступила безпосередня конфронтація і заразом найбільше напруження між галицьким і наддніпрянським урядами. Негативне становище Директорії до уряду ЗОУНР почалося від часу проголошення Петрушевича диктатором (9 червня 1919 р.) Директорія квестіонувала спосіб того проголешення: наступило воно не повним засіданням Виділу Української Національної Ради (10 членів), а тільки самим Петрушевичем за Президію Виділу Української Національної Ради та трьома членами Державного Секретаріяту (С. Голубович, І. Макух, І. Мирон). Директорія вважала той акт незаконним, вважала його державним переворотом і тому не признавала диктатури правною установою. Вважалося дальше, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Української Національної Ради мусіла перебрати Директорія, яка, як суверенна влада обох з'єдинених республік мала виконувати ті функції через окреме міністерство галицьких справ, створене 4 липня 1919 р. Самого Петрушевича усунено з Директорії так, що коли пізніше відбувалися спільні засідання обох урядів, то він брав у них участь вже не як член Директорії, а як представник Галицького уряду. 5

Саме в часі того найбільшого напруження між обома урядами відбувся перехід галицької армії і уряду за Збруч (15 липня 1919 р.), щоб спільними силами боротися за самостійність України. Наддніпрянський уряд вимагав, щоб галичани після переходу Збруча переорганізували свій уряд, бо в умовах революційного руху на Великій Україні диктатура непопулярна і може бути перешкодою для успішного ведення війни. Крім того, Директорія переконувала Петрушевича, що в інтересі справи доцільно мати один державний провід і єдине військове командування.   Петрушевич не годився на інтеграцію армії ані на спільне командування, бо наддніпрянська армія була в тому часі в стані розкладу й було б недоцільно упорядковану галицьку армію піддавати під спільну команду. В основному ніхто з галичан не противився б такому об'єднанню, якби в наддніпрянському війську була хоч половина того порядку, який був у галицькій армії. Не годився також Петрушевич на один політичниий провід, бо хотів мати вільну руку перед державами Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини на випадок, коли б провалилася справа незалежности на Великій Україні.

В таких умовах наддніпрянський уряд фактично визнав диктатуру і змінив своє відношення до Петрушевича на більш льояльне, хоч антагонізм існував дальше. Директорія пішла на ті уступки, бо потребувала галицької армії, без допомоги якої не можна було врятувати фронту. Галицька армія була тоді поважною збройною силою і в багатьох відношеннях перевищала наддніпрянську армію. Взагалі Галичина була національно свідома і в короткому часі зорганізувала значну здисципліновану армію. Прихід галицької армії врятував — бодай на короткий час — ситуацію на фронті. Перші її частини вже 8 липня 1919 р. почали наступ на Проскурів і большевики мусіли здержати свій похід на Кам'янець. На жаль, пізніший похід об'єднаних армій (під командою ген. Кравса) на Київ закінчився невдачею: большевиків прогнано з Києва, але по кількох днях увійшли до нього денікінці, з якими Кравс заключив угоду іменем галицької армії (з армією Петлюри денікінці не хотіли переговорювати). Та подія викликала велике схвилювання українсього населення. Говорилося про зраду галицького командування, а рівночасно були нарікання на Петлюру за те, що він дав наказ, "не вдаватись в ворожу акцію з Денікіном". (Саме керуючись тим наказом, Кравс заключив угоду з денікінцями).

Київська невдача вплинула розкладово на об'єднаний український фронт. Галичанам закидали сепаратну політику. Відношення до галицької армії було неприхильне. Зрештою вже раніше, коли мова про Січових Стрільців, — то розагітовані большевиками селяни вважали їх "панським військом", яке бореться за інтереси поміщиків. Раненим стрільцям, які доволіклися до селянсьих хат, навіть води не хотіли подати; полонених патрулі вибивали до ноги. Очевидно й большевики не щадили їх. Відносини між Січовими Стрільцями та селянами змінилась щойно в квітні 1919 р. після появи деклярації за підписами Коновальця, Мельника і Назарука.

Галицька армія була в жалюгідних матеріяльних відносинах. Ось звіт начального інтенданта галицької армії д-ра Ілька Цьокана з 25 жовтня 1919 р.:

"Стрільці з голоду кидаються під поїзди. Зі шпиталів утікають в горячці. Армія в розпуці через недостачу матеріяльного забезпечення. Зима десяткує її. Стрільці конають в бараках на гною. А при тому ще йде страшна пропаганда проти галичан. Наддніпрянцям дають одяг, галичанам нічого".6

Те все не могло сприяти упорядкуванню відносин між наддніпрянським і галицьким урядам. На тлі тих напружень виникали також політичні розходження. Петрушевич, який вважав себе відповідальним за долю галицької армії, шукав розв'язки. Не можна було воювати на всіх фронтах, треба було з кимсь годитися. Порозуміння з Польщею він уважав неможливим, бо поляки крім Галичини претендують на цілу Правобережну Україну. Петрушевич уважав, що зможе знайти спільну мову з Денікіном, тим більше що за ним стоїть Антанта. Наддніпрянці не поділяли тої думки, бо Денікін відновлював на Україні давні царські порядки. Тому воліли порозуміння з Польщею. Повстали дві окремі концепції: одна для галичан "Радше з чортом, ніж з поляком", — а друга для наддніпрянців "Нехай і чорт, аби не москаль". Коли ж вкінці Петрушевич, ради фізичного збереження останків галицької армії, заключив у листопаді 1919 р. договір з Денікіном, це викликало велике негодування, всі заговорили про "чорну зраду" галичан. Не помогло те, що галицькі частини дальше ставилися прихильно до наддніпрянської армії так, якби не було нічого з Денікіном.7 Не поміг також факт, що галицькі частини, невдоволені своїм перебуванням у Денікіна, хотіли з ним зірвати і з'єднатися з наддніпрянською армією. І справді вже 27 грудня 1919 р. підписано договір про об'єднання обох армій під командування ген. Омеляновича-Павленка.   А в тому договорі підкреслено, що галицька армія переходить в повне розпорядження уряду УНР і виконує його накази, доки не буде відправлена до Галичини в порозумінню з урядом. На жаль внаслідок погіршеної фронтової ситуації до фактичного об'єднання не прийшло і галицька армія була приневолена підписати договір з большевиками. Це був час, коли в зв'язку з українофільськими заявами большевиків почалася хвиля совєтофільських настроїв. Галичани вірили, що злука з большевиками принесе визволення Галичини від поляків. Ми гірко завелися. Большевики розділили галицькі частини між поодинокі совітсько-московські дивізії, старшин частинно вимордували, а частинно вивезли до концтаборів. Договір з большевиками зірвано, але негативні його наслідки, так як і договір з Денікіном, залишилися і ще більше роз'єднали галичан з наддніпрянцями.

Дальшим наслідком трагічного положення, що створилося на українських фронтах восени 1919 р., був українсько-польський (т. зв. Варшавський) договір з 1920 р. Наддніпрянські політики ставилися, як відомо, з недовір'ям так до "білої", як і до "червоної" Росії й тому пішли на союз з Польщею в надії, що поляки поможуть їм у боротьбі проти московських загарбників. Варшавський договір, яким Галичину віддано Польщі, викликав зрозуміле огірчення серед галичан і був смертоносним ударом для ідеї соборности.

Одночасно в зв'язку з неприхильною для України ситуацією на міжнародному полі, серед деяких галицьких політиків ширилися настрої і думки про виділення Галичини в окрему проблему, незалежну від справи цілої України. Пропагатори тої ідеї були члени української дипломатичної місії за кордоном, В. Панейко і С. Томашівський, які старалися представити відпоручникам Антанти, що тільки Галичина доросла до державного життя і тільки вона з усіх українських земель не є заражена большевизмом. Так вони надіялися виєднати признання Державного Секретаріяту 3. У. Н. Р. як самостійного уряду для Галичини. Це нескоординована діяльність української дипломатичної місії підривала її авторитет, викликувала зрозуміле негодування серед українського народу та дальше напруження, а то і ворожнечу між обома урядами. Посипалися дальші нарікання, обвинувачення. Наддніпрянці закидали галичанам, що вони не вірять у справу, за яку бореться український нарід, називали їх загумінковцями, висміювали їх титуломанію та комплекс вищости. Галичани зі своєї сторони закидали наддніпрягщям неуцтво, політичну неграмотність, несистематичність у праці, громадську розхрістаність, брак дисципліни, "гуляйпільство".

Дійшло до того, що — як твердить Назарук — були чутки про замах на життя Петрушевича. Чи так воно справді було, невідомо, бо твердження Назарука треба брати з деяким критицизмом. Назарук, якому зрештою не можна відмовити патріотизму, був людиною запальною, темпераментною, часто попадав у екстреми, при описі подій і осіб був тенденційний, односторонний. Він сам твердить, що писав свої спомини "cumira et studio".8 Незалежно від того деякі політичні круги носилися з думкою змінити уряд при помочі державного перевороту. Крім галичан, праві наддніпрянські кола зовсім поважно хотіли проголосити Петрушевича диктатором цілої України.9 Але Петрушевич на те не годився з таких міркувань. Чисто галицького кабінету складати не можна було, бо це виглядало б на "панування австрійців", проти яких можна було легко повести ворожу агітацію, а на тому потерпіла б загальна справа. Крім того Петрушевич підозрівав, що Петлюра має домову з поляками, які "в обороні правового українського уряду" перейшли б Збруч, — а тоді на галичан упала б відповідальність за всі нещастя, які принесла б Україні польська інтервенція. Зрештою і так деякі наддніпрянські політики нарікали, що Галичина є для них перешкодою до порозуміння з Польщею. Очевидно були також думки, щоб наддніпрянський уряд усунув диктатора і перебрав усю владу, — але на те він не мав достатньої військової сили. Розважувано також третю можливість, а саме злиття обох урядів; але до того не дійшло, бо ні одна сторона не виявляла доброї волі.

Так отже, хоч ідеалом усіх українців була одна держава з одним урядом і одною армією, — внаслідок несприємливих внутрішних і зовнішних обставин ідея соборности скрахувала. Незалежна українська держава перестала існувати, а її землі опинилися під чотирьома займанщинами.

В вересні 1939 р. після вибуху німецько-польської війни радянська червона армія переступила східні кордони Польщі і ввійшла на західньо-українські землі — Галичину і Волинь, щоб "визволити єдинокровних братів українців від польського ярма". Дуже скоро після того, бо вже 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Західньої України. Кілька днів пізніше — 27 жовтня — ті ж Народні Збори проголосили деклярацію про включення Західньої України в склад У.Р.С.Р., а 14 листопада 1939 р. Верховна Рада У.Р.С.Р. ухвалила про прийняття Західньої України до складу У.Р.С.Р.

Друга "рата" соборности наспіла в червні 1940 р., коли то прилучена до У.Р.С.Р. північну Буковину і хотинський, ізмаїльський та акерманський повіти Бесарабії.

Нім.-сов. війна припинила на деякий час дальші "рати" соборности. Але в жовтні 1944 р. червона армія здобула Закарпаття; в листопаді того ж року Перший З'їзд Народних Комітетів Закарпатської України прийняв, маніфест про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і об'єднання з У.Р.С.Р. Те рішення потверджено окремим договором з Чехословачиною, підписаним 29 червня 1945 року.

Остання "рата" соборности прийшла в 1954 р., коли то з нагоди 300-річчя Переяславського договору указом Президії Верховної Ради СРСР Кримську область вилучена зі складу Р.Р.Ф.С.Р. і прилучено її до У.Р.С.Р. (19 лютого 1954 року).

Таким чином процес соборности закінчився. Київ, очевидно, "за порадою" Москви, відписав Лемківщину, Підляшшя і Кубанщину. Маємо соборність, тобто всі соборно стогнемо під чоботом одного окупанта. Чи краще один чобіт, чи чотири — це питання.

Чи є позитиви тої соборности? Без сумніву, що так. Є передусім духова соборність. Психологічний Збруч засипаний. Сьогодні вже нема наддніпрянців, галичан, закарпатців, буковинців, східняків, західняків — є звичайні українці. Зник партикуляризм і льокальний патріотизм, у всіх є одинакове тяготіння до Києва і туди зверені очі всі українців.



Бібліографія

Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції, 2-е вид., 1950/51.
Назарук, О. Рік на Великій Україні. Відень 1920.
Стахів, М. Україна в добі Директорії. Скрентон, 1962.



 ________________________
1 Стахів, 2-ий том.
2 Стахів, 2-ий том.
3 Назарук, ст. 109. Мазепа також признає невідрадне матеріальне положення армії, але твердить, що вся армія була зле забезпечена, не тільки галицька.
4 Мазепа, 1-ий том, ст. 39.
5 Мазепа, 1-ий том, ст. 39.
6 Назарук, ст. 286.
7 Мазепа.
8   Назарук.
9   Мазепа, Назарук.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації