ВОЛОДИМИР БУДНИЙ

Володимир Будний народився в місті Монастирська Бучацького повіту в сім'ї Петра Будного і Леонтини (Сагаш)-в родині було п'ятеро дітей: Володимир і чотири сестри. Свої молоді літа провів в українському житті Галицького Поділля.

Народну освіту одержав в Монастириськах. Не маючи можливостей далі вчитися, вирішив стати ремісником. Закінчивши успішно курси і практичне навчання, став кваліфікованим машиністом-металургом і працював за своїм фахом. Весь час був активним в українських організаціях. З вибухом 2-ої світової війни став на працю як машиніст в фабриці тютюнових виробів.

Коли війна розгорілась і почалися заклики вступати у військові частини та вивчати військове ремесло, яке буде потрібне щоб захистити наші землі, народ та
Україну, Володимир вступив до Української Дивізії „Галичина".

Успішно проходить військовий вишкіл з ступенем старшого стрільця артилерії, пройшов бої під Бродами, де був поранений. Повернувшись з шпиталю, був приділений до відновленої Дивізії, яку направлено у Словаччину, Югославію і Австрію. Проходить кампанію проти совєтських партизан і фронт в Австрії, біля Фельдбаху, де війна закінчилася.
Стає інтернований англійським військом, перебуває в таборах полонених в Белярії-Ріміні, звідки перевезений до Англії.

МИХАЙЛО ҐНИП

Він прийшов на світ у свідомій українській родині в селі Васючин, Рогатинського району, Станиславівської, а тепер Івано-Франківської области.

По закінченні школи в рідному селі, учащав до ремісничої школи в Рогатині, де по трьох роках науки придбав фах кравця. Працював по фаху у Васючині і Рогатині. Був покликаний до т. зв. „Служби Батьківщині" („Баудінсту") в Івано-Франківську.
В липні 1943 році одним з перших зголосився в ряди Дивізії „Галичина" Рекрутський вишкіл пройшов в Торуні, Польща, був приділений до 30-го полку піхоти Дивізії. Першим командиром був німець, сотник Кльокер, а в Нойгаммері - майор Побігущий. Брав участь у боях Дивізії в Словаччині, Югославії і під Фельдбахом в Австрії.
По капітуляції Німеччини, в травні 1945 року, попав в полон до англійської армії, був перевезений до табору полонених в Белярії, а потім Ріміні в Італії, а 1947 році-до табору в Англії. Звільнений з полону в 1948 році, емігрує до Аргентини.

ЯРОСЛАВ КУНИЦЬКИЙ

Ярослав Куницький народився в Брюховичах, пов. Перемишляни. Він був наймолодшим у священичій сім'ї: батько о. Корнило, мати Йозефа, сестри Стефанія, Марія і Лідія, брат Теофан. Народну школу закінчив в Букачівцях, пов. Рогатин, де батько був парохом; середню у Львові - 2-га українська державна гімназія (філія).

Його родина деякий час жила в катедрі св. Юра у Львові і Ярослав допомагав євреям в ґетто, з великою небезпекою для себе й родини, а після ліквідації ґетто, деякі з них жили теж у св. Юрі.
До Дивізії від'їхав 15 вересня 1943 року. На рекрутському вишколі був у Гайделяґрі до 15 лютого 1944 у 5-ій сотні важких кулеметів. Від 16 лютого до 1 квітня брав участь у бойовій групі під командування полк. Баєрсдорфа на Любачівщині. Підстаршинський вишкіл пройшов у Лявенбурґу від 14 квітня до 12 липня 1944, звідки виїхав до старшинської школи „Бравншвайґ" (Познань-Трескав) (15 липня-15 грудня 1944). Опісля закінчив т. зв. вишкіл зброї у Лешанах у Чехії (2 січня-17 березня 1945). На фронт під Фельбах прибув 20 березня 1945 й у ранзі хорунжого (наймолодший віком офіцер у Дивізії) у 29-му полку був приділений до Єгерської чоти.
У полоні в Італії пробув від травня 1945 до листопада 1946 року.

„МАША" - МАРІЯ ШАФРАНСЬКА ЛОГАЗА

Мабуть, залишилося небагато дивізійників, які пам'ятають п. Машу (Марію Шафранську) з УСХС (Українська Санітарно-Харитативна Служба) в Мюнхені. У споминах одного з них, так її представляли побратими по зброї, які поверталися з полону: „Не журися, в СХС там є пані Маша. Знаєш, що якби не вона, то хто-зна, чи ми не сиділи б ще дотепер, або виздихали по тих Авербахах". 

Її життєва дорога не була встелена пелюстками троянд, але їх колючками. Народилася в Коломиї, 14 грудня 1912 р. й уже 3-літною дівчинкою стала півсиротою, бо її батько, проф. Гриць Головка згинув на італійському фронті, й мама з трьома дівчатками (Маша була середущою) опинилася без даху над головою (бо й хата згоріла) і перебула на приходстві о. Ковальського в селі Ваневі, а після війни переїхала з дітьми до Львова, де вони вже задомовились на постійно й почали „нормальне життя". Дівчатка ходили до школи, мама працювала. Маша, бо так її завжди кликали, від наймолодших літ була дуже активною пластункою, спортсменкою і членом ОУН. Закінчила у Львові гімназію Сестер Василіянок, потім студіювала право. Кілька разів була арештована за приналежність до ОУН. Сиділа у львівських Бриґітках.

Щоб зійти з очей польської поліції, Маша переїхала на працю до Любліна. Працювала в банку й включилася в діяльність дуже сильної Української Студентської Громади, де познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, Богданом Шафранським, з яким одружилась в 1942 р.

Коли приїхала в серпні 1939 р. до Львова на вакації, вибухнула Друга світова війна й зараз польська тайна поліція арештувала Машу, її вивезли, як потім показалося, до польського концентраційного табору Берези Картузької. Зморена, голодна, в подертих черевиках, пішки добрела додому, що було в родині великою радістю.

Але знову покинула окупований більшовиками Львів, щоб не попасти в руки НКВД. Після мандрівки опинилась в Берліні, звідки ранньою осінню 1941 р. з'явилась вдома у Львові. По кількох днях вирушила з похідними групами ОУН на схід, була арештована в Бердичеві й по кількох тижнях вернулась до Львова.

В 1943 році народився її синок Ігор, а вже у квітні наступного року, коли ціла родина покидала Львів, вона з дитинкою переїхала до Мушини, біля Криниці, а звідтам далі на Словаччину, бо домовилась з чоловіком, який служив у війську, що зустрінуться в Каринтії. Але в Словаччині йшла партизанська війна, аж наші дивізійники очистили терен, а біженців перевезли до табору, до Штрасгофу біля Відня.

З великим трудом і прямо з чудесним збігом обставин, була звільнена і з великими перешкодами дісталася з синочком Ігорем до Відня, а звідтам до Берліна, де була більшість нашої родини.

Війна добігала до кінця, Берлін був щоденно бомбардований, місто горіло. І в одну таку страшну ніч помер на її руках дволітній син після комплікацій по хворобі кір.

Зразу після похорону (ледве можна було роздобути домовину!), ціла наша родина покинула Берлін, бо Червона армія була вже на передмісті столиці. Їхали в незнане, поїздом, пішки, як попало і з труднощами дісталися до міста Авсбурґ у Баварії. Там було багато біженців, спали по школах на брудній соломі.

Після капітуляції Німеччини розмістили біженців в хатах баворів (фермерів), а згодом в таборах, які зорганізувала американська влада. То також був дуже небезпечний час, бо довго шаліли большевицькі репатріяційні комісії, люди ховалися, а то і відбирали собі життя, божеволіли.

Маша постійно шукала свого чоловіка або принаймні вістки про нього, а як уже довідалась що він загинув підчас бомбардування, поїхала до Мюнхену і посвятилася з питомим її ентузіязмом, як голова допомогової секції СХС, допомагати втікачам, старалася з'єднувати розгублені під час війни родини та помагати дивізійникам в таборах полонених.

Коли вже устабілізувалося життя колишніх біженців, люди роз'їхалися в різні сторони земної кулі. Маша переїжджає до США, де вже була родина, й у 1952 році одружилася з д-ром Михайлом Логазою. Вони поселяються в Сиракузах, Н. Й. та активно включаються в суспільно-громадське життя. Маша зорганізувала Пластовий осередок, провадила Курінь Юначок, їздила на пластові табори, була директором-вчителькою Школи Українознавства. Допомагала дисидентам в Україні, маючи в особливій опіці свою товаришку Катрусю Зарицьку-Сороку та її родину. Одним словом, жила Україною і для України.

На превеликий жаль, кілька років по смерти чоловіка, д-ра Михайла Логази (1989 р.), важко захворіла, була прикована до ліжка, майже не могла говорити, в розмові її відповіддю був похит голови та усміх.

Померла 27 вересня 2008 р. Похована на цвинтарі св. Андрея в Савт-Бавнд-Бруку,Н. Дж, біля свого чоловіка.  

Коли в „Свободі" появилася клепсидра, сповіщаючи про її відхід до вічности, прийшов на адресу родини цікавий, вже трохи пожовклий лист та альбом з висловами подяки за її працю в СХС і кількома знімками. Дата листа 14 липня 1946 р. Читаємо:

„Високодостойна Пані референтка відділу полонених при Українській Санітарно-харитативній Службі, Марія Шафранська, Мюнхен.

Подяка полоненх українських старшин табору полонених-Реґенсбурґ С.І.Е. #22.

Високодостойна Пані!

В почутті глибокої вдячности й повні признання для Вашої невтомної праці для українських полонених таборів полонених - Auerbach PW #24, Langwasser PW #13, Regensburg DEFC #22, складаємо Вам, Високодостойна Пані, слова нашої щирої подяки і признання за Ваші дотеперішні труди. Хай це скромне дякувальне письмо донесе Вам й остане згадкою Ваших успішних трудів для українськх полонених.

Слава Україні!"

 Слідує 36 підписів.- сот. [Степан] Гуляк, сот. [Роман] Бойцун, пор. [Любомир] Ортинський, пор. Д-р. [Богдан] Теслюк, чет. [Валдемар] Горко, чет. [Любомир] Білик, чет. [Ярослав] Войтович, чет. [Роман] Герасимович, чет. [Юрій] Гнатюк, чет. [Олекса] Горбач, чет. Грабовський, чет. [Орест] Яримович, чет. Д-р. [Ми-рон] Качала, чет. [Федір] Климів, чет. [Роман] Колісник, чет. [Евген] Коваль, чет. [Ярослав] Кубшевський, чет. [Михайло]Лудчак, чет. [Ярема] Луців, чет. [Евстахій] Музичка, чет. Д-р. [Олександер] Радивші, чет. [Іван] Скіра, чет. Сташків, чет. [Роман] Тимкевич, чет. [Евген] Хмільовський, чет. [Володимир] Зуляк, чет. [Мирослав] Шарко, чет. [Евген] Шипайло, бул. [Дмитро] Залізняк, бул. [Володимир] Козак, бул. [Теофіль] Конецький, ст. бул.[Володимир] Сліпак, бул. [Роман] Тицький, ст. бул. [Михайло] Цегельський, віст. Литвинчук, віст. Слива.

У невеликому альбомі є написана в квітні 1950 року подяка М. Шафранській за її працю як члена управи УСХС з підписами знаних в нашім супільстві осіб - А. Андрієвський, І. Мірчук, д-р.Нестор Процюк, Лозинський, М. Сердюк та інші. Дві картки дальше - подяка сестрі від Ірини Павликовської, голови ОУЖ в Німеччині, знімки з вручення пропам'ятної Медалі Архистратига Михаїла ген. Павлом Шандруком. (Див. „Вісті комбатанта',' ч. 4,1965).
Отець д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького університету, у „Свободі" про св. п. Марію з Головків Шафранську-Логазу м. і. написав: „З дитинства вона виховувалася в родині високої свідомости й жертовного патріотизму. Зазнавши болючих втрат у особистому житті вже в юності та в молодих роках, вона повністю віддалася праці для добра української спільноти. Особистого не існувало, все було спільним.

Покійна належала до тих осіб, які не лякаються жодних викликів, не складають рук перед труднощами й борються за будь-яких обставин. Пережила вона дві світові війни, вимушену болючу еміграцію, трагічну передчасну смерть своїх найрідніших. її активна участь у „Пласті" (вільному та підпільному) і українському визвольному русі в 1920-1940 роках, її багатогранна праця на громадській ниві, зокрема з нашою молоддю, належать до найкращих прикладів суспільної діяльности".

Іванна ҐОРЧИНСЬКА,
сестра

ПРО ТРЬОХ БРАТІВ У ДИВІЗІЇ: ЯРОСЛАВА, РОСТИСЛАВА І СВЯТОСЛАВА ПЕТРОВИХ

Порядком виміни інформації, ми отримали листа від сина Ярослава-Мирослава, який подає додаткові відомості до статті про своїх стрийків, поміщеній у журналі „Вісті Комбатанта" 1996 року, ч. 1.

Найстарший брат Ярослав помер у Торонті 1960 року. Наймолодший Святослав перейшов з своєю чотою з Словаччини до УПА й відбув каторгу на Сибірі. Ростислав попав у тітовський полон.

Мирослав жив у Торонті до 1990 року, а потім переселився до передмістя Ванкуверу. Тут у різних часах був секретарем, а потім головою Конгресу Українців Канади-Ванкувер, а теж КУК-Провінційної Ради БК. Недавно був відзначений медалею Тараса Шевченка. Він автор повісті „ Скарб Ярослава " (Тернопіль 2003), а ще цікавіше - автор книжки „Yaroslaw's Treasure". Це сучасний англомовний триллер на тему української історії та політики, в якому дія відбувається підчас Помаранчевої Революції.

Редакція


Мирослав пише:

У вістці лише одна маленька помилка. Молодший брат Святослав був зник безвісті аж до 1973 року. Його мати померла, не знаючи чи син живий, чи ні.

А точніше, у другій половині 1973-го року Святослав знайшов мене (племінника-сина Ярослава), і то через посередництво німця, Ґергардта Мартинса, який був на Сибіру разом із Святославом і котрого випустили до Німеччини аж у 1972 році. Я особисто дістав лист від Червоного хреста, передав інформацію Ростиславові, - а Ростислав через посередництво Ґергардта нарешті зв'язався із братом.

Про Ростислава додатково. Залишив студії медицини, мовляв, що зголосився до Дивізії боротися, а не вивчати психіятрію. Був у боях під Бродами. З Брідського кітла він свій рій таки зміг вирвати без втрат! Навіть біля якогось села вдалося „панцершреком" знищити совєтський танк. Перетяли сумнозвісний залізничий насип біля села Княже тим, що знайшли під насипом провід для маленького струмка. Переправляючись тим проводом, Ростислав загубив шолом і наплечник. Опісля, коли підносилися під гору, що на південь від залізниці, вдалося знайти якийсь шолом, але величезного розміру. Хвилинку пізніше снайперська куля вдарила в цей шолом, але тому, що шолом був завеликий, він подався, - тим відбив кулю.

У Словаччині, на самий латинський Свят-вечір 1944 року, майор Вільднер гнав своїх вояків по горах у снігу, шукаючи комуністичних партизанів. Ростислав із своєю групою відбився від головної формації і попрямував дорогою. Побачив перед собою, що на придорожніх каменях сидять якісь жовніри. Впізнав, що це „свої". Запитався першого: хто у вас командир? А цей відповів, що от там пан хорунжий під деревом сидить. Ростислав підійшов - це його брат Святослав! Разом пішли до найближчого села, де їх нагодували та ще й обдарували, та поклали спати на свіжій постелі. Ця ніч була останнім разом, що брати себе бачили!

У тітовськім полоні Ростислава збили так, що вибили всі зуби, і дістав він амнезію. В полоні вдавав був, що він німець Фріц Міллер, (бо українців вбивали), і тому його зчасом переслали до Німеччини. Пам'ять повернулася аж 1953 року. Рік пізніше переселився до Америки, до Боффало.

Мирослав Петрів

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У 1919-1929 РОКАХ

Валентин МОРОЗ

Західна Україна - поняття, що сформувалося після 1-ої світової війни та українських визвольних змагань 1917-20 років. В цю територіяльно-геополітичну концепцію входили не лише українські землі, що належали до 1-ої світової війни, до складу Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття). Приєдналися ще й Волинь, Полісся і Холмщина - території, що входили до складу Російської імперії. Стисло кажучи: Західна Україна - то був простір, що не увійшов після 1920 року до нової „Московської імперії під червоним прапором". Більш образно кажучи - була це „позасовєтська Україна".

Перебували ці українські землі на різному статусі. Скажімо, Волинь, Полісся і Холмщина опинились офіційно у складі польської держави уже в 1921 році, після Ризького договору між Москвою й Варшавою. З Галичиною було трохи інакше. У 1919 році Польща отримала від Антанти лише дозвіл на окупацію Галичини. А вже у 1928 році т. зв. Рада Амбасадорів (англо-американо-франко-італійська структура) визнала Галичину територією польської держави.

Закарпаття опинилося в складі новоутвореної Чехословаччини у 1919 році, а Буковина (і українські частини Бесарабії) були окуповані Румунами у 1918 році.

Отже: почнемо з галицько-волинського простору.

Польська політика завжди була як правило більш поетичною, аніж політичною. Тут ніколи не вміли поставити межу між поетичними фантазіями і політичними реаліями. Тому не дивно, що польська політика була націлена на асиміляцію українців. Це була фантазія, враховуючи, що українців у межах польської держави було 6 мільйонів. До того ж - вони пройшли уже (в Галичині) добру школу національного виховання в „австрійські" часи. Що ж стосується Волині, то польські позиції тут були дуже слабенькими; навіть польські селяни з Волині („хутірські" поляки) розмовляли як правило по-українському. Польська політика цього не враховувала - і тому жорстко поплатилася потім, у 40-і роки.

В основі польської політики цього часу був принцип ділити українських людей на різні „раси". По-перше: неофіційно існував т. зв. „сокальський кордон". Це означало, що галицькі землі (на південь від містечка Сокаль) були на іншому статусі, ніж волинські, розташовані на північ від Сокаля. (Скажімо: в Галичині така-то організація чи газета була на легальному статусі; на Волині ж вона вважалася підпільною). Польські переписи і статистичні збірники показували „чуда еквілібристики". Крім українців, у польскій статистиці були ще „русини", „гуцули", „бойки", „лемки" - і навіть „тутешні" ( у глухих поліських нетрях на запитання, якої вони національности, деякі відповідали, що вони „тутейші" (місцеві). Зрештою, ніякої неясности тут не було. „Тутейші" - це означало, що вони 1) не-поляки; 2) православні. Так що кожна нормальна статистика записала б їх без дискусії до українців. Але в тому то й річ, що для польської влади якраз була потрібна неясність...

Як у Версальському мирному договорі з 1919 року, так і в польскій конституції 1921 року виразно говорилося про права українців, які польська держава мусила забезпечити. Зокрема, говорилося про соймики (провінційні парляменти) у воєвідствах, про український університет. Але все це залишалося на папері. Реальністю були 70 тисяч українських в'язнів у перші роки існування польської держави. Автономія Галичини (Ґаліції), що була самозрозумілим фактом в австрійські часи, тепер зникла. Автономія громад теж була скасована. Офіційна польська версія вважала, що ті, хто вважає себе „русинами" - це не українці. Навіть сама назва Галичини зникла з польського офіційного вжитку; замість того було введено дивний новотвір: „Малопольська Всходня".

Не дивно, що всі українські партії заявили бойкот польським виборам 1922 року, іґноруючи їх. Лише т. зв. хліборобська партія (популярно її називали партією „хлібоїдів"') взяла участь у цих виборах. Ще у 1920 році українські партії Галичини склали спільну заяву про необхідність української державности в цьому регіоні.¹ Вони створили Міжпартійну Раду, яка підтримувала зв'язок з еміграційним урядом Петрушевича, що мав осідок у Відні.

Опозиція до польської влади існувала не лише на офіціозно-парляментському рівні. Була і в площині підпілля. Уже в 1920 році засновується УВО (Українська Військова Організація), керівником якої обрано Євгена Коновальця, одного з командирів Січових Стрільців². Ця структура поставила собі за мету боротьбу проти польского колоніялізму підпільними, позапарляментськими методами. У 1921 році львівський студент Федак вчинив атентат на Пілсудського та львівського воєводу (губернатора) Грабського, що супроводив його (потерпів фізично Грабський) ³. Цим УВО підкреслила, що вважає незаконною офіційну візиту Пілсудського на територію українського Львова.

На Волині українці взяли участь у польских виборах 1922 року (бо ця територія вже офіційно належала до польської держави).

Але...

Результати виборів були дуже промовистими... Волинські люди обрали до польського парляменту 20 послів і 5 сенаторів - і серед них жодного поляка! Всі обрані були українцями! Вони відразу сформували український парляментський клюб і заявили, що виступають за необхідність української державности на Волині. Разом з тим вони заявили про лояльність до існуючої польської влади, при умові, що вона надасть українцям елементарні політичні свободи.

Серед цих політичних подій неможливо не згадати про створення УНДО (Українське Національно-Демократичне Об'єднання). Сформувалось воно у 1925 році. Був це бльок правих, консервативних українських груп; в основному сюди увійшли колишні націонал-демократи. Керівником об'єднання став відомий український політик австрійського періоду Дмитро Левицький.⁴
УНДО відразу завоювало широкий вплив серед українського населення; в Галичині - це була „партія №1".

Взагалі, логічніше було б говорити про своєрідний тандем: УНДО-УСРП. Це останнє скорочення розшифровується як Українська Соціял-Радикальна Партія. Ці нащадки колишніх радикалів з 19-го століття пережили, звичайно, певну метаморфозу. Як би там не було, але серед простого, „радикально-наївного" загалу ця партія користувалась значною популярністю. УНДО популярно вважали „партією попів і адвокатів"; радикали ж вважалися дуже „народною" групою.

Найголовніше: у керівництва обох цих партій вистачило здорового глузду, аби об'єднати зусилля. Елітаризм УНДО, поєднаний з „народністю" радикалів, давав чудовий ефект у політичному повсякденні. На виборах у Галичині перемагав завжди бльок УНДО-радикали; інші групи просто не мали шансів. Довголітнім керівником радикальної партії був Бачинський.

Соціял-демократи не грали помітної ролі. Взагалі вони опинилися „в комуністичних лапах"; лише у 1929 році партія вирвалась з комуністичного „зашморгу" й почала вести самостійну політику. Лідером галицьких соціял-демократів був Ганкевич.

Ще варто згадати Українську Католицьку Партію, що виникла в 1930 році. Був це нащадок колишніх „хлібоїдів", що їли хліб з польської кишені. Керівником її був станиславівський єпископ Хомишин, який офіційно виступав проти українського курсу митрополита Шептицького, а також офіційно засуджував будь-які протипольські акції УВО і пізнішої ОУН. (Цю групу в українському суспільстві називали не інакше, як „хрунями").

______________________
¹ Велика Історія України. Видав Іван Тиктор. Львів, 1948, Вінніпег, стор. 822.
² В. Марганець. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. 1949, ст. 25.
³ Там же, стор. 26.
⁴ Велика Історія України, ст. 853

УРОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ і СУЧАСНІСТЬ, або Нема вічних ворогів, є лише вічні інтереси

„Живою", не писаною, а пережитою, історією старшого покоління є події, що сягають тридцятих років минулого століття. Саме в тридцяті роки здавалося, що в Европі немає більших ворогів, ніж гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз (в принципі-Росія, бо всі інші назви були лише політичним псевдонімом Російської імперії, як і для Німеччини - Третій Райх). їхня ворожість випливала з наявности Антикомінтернівського пакту 1936 року між Німеччиною і Японією, до котрого згодом приєдналася фашистська Італія та інші сателіти, який притистояв Комуністичному Інтернаціоналові (Комінтерну), де головним гравцем був СРСР. Великобританія та Франція намагалися втягнути СРСР в свою орбіту. Велися навіть переговори, але дуже в'яло із неприйнятними умовами. Наприклад, коли в 1938 році Німеччина висунула територіяльні претенсії до Чехословаччини, у Москві заявили про готовність прийти на допомогу, але для цього вимагали надати для проходу військ „коридор" через територію Польщі, що було неприйнятним, бо означало окупацію радянськими військами Польщі, як Німеччиною - Чехословаччини.

Та раптом 23 серпня 1939 року протягом одного дня (звичайно, все готувалося у великій таємниці завчасно) СРСР прийняв згоду Гітлера на укладення політичного союзу. Саме-згоду, бо ініціятива виходила від СРСР (і це - важливо), про що свідчить текст телеграми Гітлера до Сталіна: „...я приймаю проект Пакту про ненапад, котрий передав мені Ваш міністер закордонних справ ...я переконаний, що Додатковий протокол, бажаний радянським урядом, може бути опрацьований в можливо короткий час."

Як знаємо, відповідно до згаданого, дуже таємного, Додаткового протоколу Німеччина і СРСР поділили Европу між собою приблизно по лінії кордонів, що були на початок Першої світової війни.

Проте дружба дружбою, а в 1941 р. верх взяли політичні інтереси Німеччини - здіснити „Drang nach Osten" - розширити „життєвий простір Німеччини на сході", і 22 червня 1941 року розпочалася найкривавіша війна в історії людства - німецько-радянська війна (Велика

Вітчизняна - за радянською історіографією).

Над Радянським Союзом нависла смертельна загроза, і тоді принципову політичну і ідеологічну ворожнечу із „ненависним капіталізмом і імперіялізмом", який уособлювали в Европі Великобританія, а в світі - Сполучені Штати Америки, Сталін замінив на дружні, союзні відносини з ними.

У чисто воєнному, збройному пляні, воєнна допомога, передусім з боку США, була настільки великою, що впливала на успішність боротьби СРСР проти Німеччини: 14 500 танків, 1 800 самохідних артилерійських установок, велика кількість бронеавтомобілів і бронетранспортерів, вовняна уніформа і взуття, смачні американські свинячі тушонки.

Збройна боротьба союзників, яка мала пряме відношення до збройної боротьби СРСР, розпочалася в червні 1944 р. висадкою союзних військ у Франції. Звичайно, Німеччина не змогла протистояти противникам на двох фронтах, і це прискорило падіння Третього Райху.

Уже само закінчення в Европі Другої світової війни супроводжувалося „падінням" рівня дружби між союзниками по боротьбі з Німеччиною. Першим серйозним актом стало підписання капітуляції в Раймсі 7 травня 1945 р., яке розцінювалося радянською стороною як однобічне. Згодом виникли тертя стосовно зон окупації в Берліні і відходу союзників із німецьких теренів, які були узгоджені як зона окупації СРСР. Стосовно окупаційних зон союзників у Берліні радянська сторона виходила з того, що все, що було зайняте радянськими військами, належить СРСР, оскільки при капітуляції Італії союзники відмовили СРСР у наданні йому окремої зони окупації. Великі суперечки були стосовно Польщі, її кордонів і орієнтації майбутнього уряду.

Зазначу, що, проходячи службу в окупаційних військах, нас довший час тримали у бойовій готовності виступити проти колишніх союзників, для цього війська „обробляли" звинуваченнями у недотриманні домовленостей, у наявності, зокрема, сателітів Німеччини - Еспанії та Туреччини, від якої СРСР намагався отримати, зокрема, контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

У подальшому ми жили в стані „холодної" війни, у якій виступили два протилежні військові союзи: Організація Північно-Атлантичного договору (в народі - НАТО) і Організація Варшавського догору.

У німецько-радянській війні Німеччина зазнала нищівної поразки, поклавши на вівтар перемоги біля 9 мільйонів життів німецьких солдат і офіцерів. Радянський Союз при втратах біля 20 мільйонів життів здобув перемогу, проте в 1991 році без єдиного вистрілу з боку, як вважали, агресивного НАТО, що начебто мріяв про війну проти СРСР, ця переможниця у Другій світовій війні просто пішла в небуття - СРСР розпався!

Виникла нова Росія, яка тепер дуже активно виступає проти намірів України вступити до НАТО. На жаль, проти цього активно борються проросійські (вони ж - прокомуністичні і прорадянські) сили в Україні - Партія регіонів, комуністи, „прогресивні" соціялісти і іже з ними.

Але ж сама Росія набагато тісніше співпрацює з НАТО, ніж Україна. І це має своє пояснення. Росія епохи Путіна намагається шантажувати Европу не лише газом, а й ядерними ракетами. Характерно, що посилення військового потенціялу виправдується неіснуючою загрозою з боку НАТО, але насправді Росію набагато більше турбує загроза мільярдного Китаю, який швидко набирає економічної і військової могутности і нагально потребує, як це було щодо передвоєнної Німеччини стосовно Східної Европи, „життєвого простору", який безумовно бачить у Сибірі і на Далекому Сході. І треба сказати, що саме цей простір китайці уже тепер „освоюють". Іншою загрозою для Росії є іслямський фундаменталізм як власний, російський, так і зовнішній з півдня, який тепер не прийнято називати конкретно, тому ховають його під загальний термін - тероризм. Усе це зовсім не означає, що тісна співпраця, навіть військовий союз Росії і НАТО є виключені. Тут нам наглядним прикладом може слугувати Друга світова війна. Адже і тоді радянська пропаганда проклинала капіталізм і імперіялізм. А що сталося, коли нависла смертельна загроза з боку Німеччини? Знайшли спільну мову і проти Німеччини.

У політиці нема вічних ворогів, є лише вічні інтереси.

Василь ШПАРИК

ветеран війни-фронтовик

СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ПЕРЕМОГИ:ГУЛЯННЯМИ ЧИ ПАНАХИДАМИ?

Історія і сучасність

Василь ШПАРИК

Дата закінчення в Европі Другої світової війни, яка відзначалася у колишньому СРСР, а тепер відзначається в Росії, а разом з нею і в Україні, як День перемоги викликає дискусії в українському суспільстві, яке неоднозначно сприймає цю історичну дату.
Річ у тому, що з Днем перемоги асоціюються в усій ширині погляди на історію Другої світової війни, а вона за роки радянської влади була однобічно трактована у вигідному для Росії дусі. І тут виникає запитання: чи Україна як незалежна держава мала б сліпо слідувати тому, що подається з Москви?

Передусім погляньмо на природу взаємозв'язку України та українського народу і Другої світової війни. Адже відомо, що Українська РСР не була суб'єктом закордонної політики. Вона не мала у складі республіканського уряду структур міжнародної і військової політики. Усе вирішувалося у Москві, то й старт у Другій світовій війні був даний, здавалось неможливими, домовленостями між СРСР і Німеччиною - сумновідомим „Пактом Молотова-Ріббентропа". І цей старт був даний з обох боків у вересні 1939 року. Ось, як про це написано в Книзі пам'яті України 1941-1945 „Безсмертя", що вийшла в 2000 році: „17 вересня 1939 р. радянські війська увійшли у Польщу. У цей день фактично вступила у війну Українська РСР, що була складовою частиною СРСР". Бачите, як хитро сказано: 17 вересня 1939 року Українська РСР вступила у війну, а не СРСР.

„Дружба" Гітлера і Сталіна, скріплена „Пактом Молотова-Ріббентропа" виявилася недовгою, і нацистська Німеччина, впоравшись в основному у Західній Европі, 22 червня 1941 року напала на більшовицький СРСР. Так розпочалася німецько-радянська війна (Велика Вітчизняна - в російській історіографії) як складова частина Другої світової війни. То, чи є підстави нарікати на долю?

Насправді Українська РСР була виключно об'єктом Другої світової війни, бо в ній від самого початку (1 вересня 1939 року) і до самого кінця (2 вересня 1945 року) українці брали безпосередню участь, при цьому біля 8 мільйонів українців загинули у цій фактично чужій війні; окрім того, німецько-радянська війна двічі прокотилася вогненим валом українськими землями, наносячи величезні руйнування. Саме цей фактор, коли чи не в кожній українській родині з поля бою не повернувся батько, чоловік, син, брат, наречений, заставляє задуматися, як ми, живі ветерани війни і їхні нащадки, повинні відзначати день закінчення цієї бойні народів.

А ще неспростованим є вік безпосередніх учасників цих подій, ветеранів-фронтовиків. Адже наймолодшими були народжені в 1926 році. Отже, чи для них, хто по милості Божій залишився живим і дожив до сьогодні, є бажаними і просто моральними веселощі з нагоди чергового Дня перемоги? Цього хочуть молодші покоління, які, в найкращому випадку були сучасниками війни, бо ще учнями школи залучалися десь, можливо, за Уралом, до збирання картоплі в колгоспі; а також ті ще зовсім молоді, що десь в далекій африканській чи азійській країні як радянські військовослужбовці („воїни-інтернаціоналісти") забезпечували експорт революції в ті країни. Саме вони вимагають: Хліба (підвищених пенсій і пільг) і видовищ!

Святкування по радянській традиції потрібне політичним силам лівого спрямування, бо вони служать не незалежній Україні, а й у подальшому Москві. Прикладом такого святкування є відзначення Дня перемоги в 2005 році. Тоді в палаці „Україна" зібрали представників ветеранів з усієї України і продемонстрували, що це фактично свято чужої держави, бо не було в залі жодного державного символу держави Україна (Герба України - Тризуба, Державного Прапора України - синьо-жовтого, на початку не був виконаний Гимн України - „Ще не вмерла Україна"), а виключно червоні прапори (буцімто прапори, під якими воювали), пісні типу „Вставай страна огромная, вставай на смертный бой!". І в такій обстановці ветеранів вітали Прем'єр-міністер України і Голова Верховної Ради України. Отже, склалося враження, що святкування Дня перемоги - це захід по реанімації Російської союзної держави (не важливо, під яким політичним псевдонімом), бо, мовляв „ми разом боролися проти фашизму - нам разом далі жити".

Так, разом боролися, але чи в однаковій мірі скористалися плодами перемоги? Усе дісталося виключно Росії, а Україні залишилася велика армія інвалідів, дощенту зруйноване господарство, післявоєнний голод в 1946-1947 роках.

Аналізуючи відношення до закінчення війни з Німеччиною, ми бачимо, що протягом 20 післявоєнних років цей день відзначався скромно. Тільки з травня 1965 року дата 9 травня стала в СРСР святковим (вихідним) днем. Тоді ж заговорили про патріотизм і готовність вирішальної відсічі агресії з боку НАТО. Адже велася „холодна" війна, тому „спускати на гальма" боєготовність було недоречним.

Останнім часом із Москви чуємо підміну понять: не говорять про перемогу над Німеччиною, а про перемогу над... фашизмом. Про перемогу „над фашизмом" заговорили не випадково - якось не „личить" говорити про Німеччину як про державу-агресора, з якою тепер російське керівництво намагається тісно співпрацювати. Тому вирішили змінити акценти про німецько-радянську війну, подаючи її як війну проти фашизму і навіть проти ...тероризму, що звучить дуже сучасно. З цього випливає, що Росія примирилася з колишнім своїм великим ворогом-Німеччиною, а це означає, що і ветерани Червоної армії, які воювали таки проти Німеччини (бо ж отримали медаль „За победу над Германией'' а не над фашизмом) примирилися зі своїм колишнім, здавалося в ті часи, абсолютно непримиренним ворогом.

ХТО ВОЮВАВ В УПА?

До історії УПА

Анатолій ТРУБАЙЧУК
історик

Одним з найцікавіших етапів поширення УПА був перехід на бік українських повстанців і приєднання до спільної боротьби проти німців і більшовиків вояків з різних національних відділів, що існували при німецькій армії і складались з колишніх полонених червоноармійців. Ці колишні бранці представляли майже всі поневолені народи СРСР. Звичайно, мотиви їх переходу у лави УПА були різними, але мета одною - мстити ворогам.

Відомо, що у лавах УПА боролися, окрім українців, також: азербайджанці, вірмени, грузини, представники тюркських народів (татари, узбеки, чуваші). Не бракувало у лавах УПА білорусів і навіть росіян, хоч ці народи не творили окремих національних відділів УПА. Траплялись теж представники інших національностей.

Таким чином, УПА, що ніяк не могла порозумітись з іншими українськими групами для спільної боротьби проти окупантів, знайшла спільну мову з представниками інших національностей.

Мабуть, першими перебіжчиками до УПА були старі друзі-вороги українського народу - татари. Вони включились у відділи УПА ще весною 1943 р. і не хотіли відокремлюватись в окремі відділи. Здається, не було відділу УПА, в якому не було б татарських бійців, головно кулеметчиків. Завзятущі вороги більшовиків, вони охоче вступали в бій з більшовицькими червоними партизанами.

У німецькій армії на Волині, крім численних татарських відділів, були національні відділи кавказців і козаків. Увагу ГК УПА привернув факт (ці відділи, здебільшого, були небоєздатними проти УПА) відсутності перебіжчиків до УПА. Полонені пояснювали цей факт німецькою пропагандою, мовляв, УПА знущається з „батальйонців" і розстрілює їх. Це й було причиною, що ГК УПА видала в червні 1943 р. свій перший заклик до „батальйонців"-грузинів російською мовою. Успіх цього звернення був надзвичайний: до відділів УПА зголосились грузини й представники інших закавказьких народів із зброєю в руках. Перебіжчики грузини й вірмени переклали заклики мовою своїх народів і вони були надруковані в Одесі, де були друкарні, що мали грузинський і вірменський шрифти. Крім цього, на місці видано заклик російською мовою до „армян и других народов Кавказа" (червень 1943 р.), а також до „узбеків, казахів, туркменів, башкирів, татарів, народів Уралу, Волги й Сибіру, народів Азії" та до „русских".

Бійці національних „батальйонів" послухали закликів УПА й почали переходити до неї, спочатку індивідуально, а потім масово. У скорому часі при УПА створено національні відділи грузинів (к-ри Карло й Гогік), узбеків (к-р Шірмат), а також вірмен і північно-кавказьких народів. У липні 1943 р. національний відділ, що існував при загоні командира Крука в Крем'янеччині, відзначився в боях проти більшовицьких партизанів із з'єднання Михайлова в суразьких лісах коло с. Теремно. В складі цього відділу воювали грузини, вірмени і черкеси.

У липні й серпні 1943 р. УПА вела інтенсивну пропаганду серед козаків у німецькій армії. У липні видано листівку: „Кубанці, потомки запорозьких козаків", а також листівку до донських козаків. У перших днях серпня в УПА з'явились перші козацькі перебіжчики, в більшій кількості, що звернулись до козаків з окремою листівкою: „Братья козаки". Ці листівки мали значний успіх: в УПА почали діяти кінно-козацькі сотні (дві), що дали також велику допомогу в формуванні українських кінних сотень УПА, які згідно з наказом ГК УПА з дня 31.8.1943 р. (інспектор кінноти - полк. К-ий) мали існувати при кожній групі УПА.

Тим часом кількість перебіжчиків з національних батальйонів німецької армії до УПА постійно зростала. З цих перебіжчиків створено окремі національні відділи, що боролись під проводом своїх командирів і під своїми національними прапорами. Спочатку ці відділи були мішані, але у вересні 1943 р. вояки окремих національностей почали об'єднуватись в однорідні під національним оглядом відділи (перші відокремились азербайджанці). Ці національні відділи виявили велику боєздатність як у боротьбі проти німців, так і в боротьбі проти червоних партизанів. Ось у серпні 1943 р. відділ УПА, що складався з грузинів, узбеків і росіян, знищив над р. Іквою, в Малинівському районі, великий відділ німців, що повертався з „пацифікації" українських сіл. Німці втратили в бою з цим національним відділом понад 60 вояків убитими. У кінці серпня 1943 р. азербайджанський відділ розгромив німців у Гощанському районі. У днях 29-30 жовтня до УПА перейшов цілий азербайджанський батальйон із Здолбунова, що вже 31.10 мав великий бій у с. Гочівка Острізького району, в якому розгромив Острізького ляндвірта на чолі каральної експедиції складеної з німецьких літунів. Знов же в цьому ж часі азербайджанці й узбеки із загону к-ра Енея дуже успішно поборювали червоних партизанів, що із-за р. Случ, через Пустомитські ліси, намагалися проникнути в ліси над р. Горинь і Стир.

Незважаючи на збільшення кількости перебіжчиків в УПА, ГК УПА ні на одну хвилину не припиняла своєї пропаганди серед бійців національних батальйонів. У вересні видано заклики до грузинів і „синів Туркменії",  а також до „добровольців". Інша листівка зверталась до „казахів, башкирів, калмиків й удмуртів".  У жовтні проголошено звернення до вірменів, узбецьких „аскерів" і до таджиків. У листопаді - до „кубанців, славних правнуків запорізьких лицарів", до азербайджанців і до горців. Крім існуючих уже листівок грузинською і вірменською мовами, з'явилась ще листівка до узбеків тюркською мовою. Усі ці листівки зверталися до героїчного минулого окремих народів, до їх визвольної боротьби проти великодержавних шовіністів й пояснювали їм, що гітлерівським імперіялістам цілком далеке й чуже їх визволення. Тому УПА закликала ці народи не вмирати за імперіялістичні пляни Гітлера й не давати себе використовувати в боротьбі Німеччини проти визвольних рухів європейських народів, поневолених Гітлером, але із зброєю в руках переходити на бік УПА, щоб разом боротися проти гітлерівських і сталінських імперіялістів, найлютіших ворогів волелюбних народів, ворогів демократії і поступу.

Наслідком цієї пропагандистської кампанії, а також спільної боротьби поневолених народів у лавах УПА і дальшим етапом на шляху зміцнення національних вузлів справжньої дружби поміж поневоленими народами була перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, що була скликана за ініціятивою УПА й відбулася 21-22.ХІ. 1943 р. на території, зайнятій УПА. В роботах цієї Конференції узяли участь окрім українських делегатів (5 осіб) делегації: грузинська - 6 осіб, вірменська - 4 особи, осетинська - 2 особи, казахська - 1 особа, черкеська - 1 особа, азербайджанська - 6 осіб, кабардинська - 1, татарська - 4 особи, чуваська - 1 особа, башкирська - 1 особа, білоруська - 2 особи, узбецька - 5 осіб, разом 39 делегатів. Неофіційно брав участь в Конференції ген. Тарас Чупринка.

Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східньої Европи й Азії, в якому вичерпно з'ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й переспективи спільної боротьби.

Велику політичну роботу провела УПА й серед народів союзників та сателітів Німеччини: італійців, угорців, румунів, а також тих французів, бельгійців, голляндців, сербів, хорватів, чехів, словаків, литовців, що їх силоміць загнано до німецької армії або на воєнні роботи. Реальним наслідком цієї роботи були численні факти, що вояки цих народів відмовлялись від боротьби проти УПА, а то й активно виступали проти німців. Багато представників цих народів боролись в лавах УПА. До речі, не бракувало в УПА й німців, що віддавали для УПА свої здібності й уміння, а інколи і життя.

Послідовна політична робота УПА серед союзників Німеччини довела до факту, що німці були змушені відкликати мадярські відділи з фронту проти УПА (1943 р.). Рік пізніше, в Карпатах, командування 6-ї мадярської армії заключило з УПА договір про перемир'я й невтралітет, що був затверджений Головною командою мадярської армії. Також з Головною командою румунської армії ГК УПА вела переговори, які, одначе, закінчилися невдачею, бо румуни настирливо вимагали від ГК УПА деклярації про зречення українських претенсій до Буковини й Бесарабії.

Напередодні повороту Червоної армії на Волинь при УПА існувало 15 різних національних відділів. Коли ж повернулись більшовики, за винятком одного азербайджанського відділу (к-р Чавлі), не зрадив УПА ні один національний відділ. До речі, азербайджанці включились в ЧА й пішли в її рядах громити німців і на шкоду УПА не діяли. Інші ж відділи залишились, і в рядах УПА воювали проти загонів НКВД і МГБ. У бою під Гурбами національні відділи боролись проти більшовиків під проводом свого к-ра Яструба, і на них була звернена головна атака ворога. Кілька днів пізніше, у великому бою відділів УПА з НКВД в с. Залізниця (Крем'янеччина), взяли участь і визначились знову національні відділи к-ра Яструба (29.ІV. 1944 р.). Вони продовжували боротись і тільки після закінчення війни в Европі ГК УПА в порозумінні з окремими командами відділів надала можливість розпорядитися їх долею самостійно.

Під час останньої світової війни не було таких умов, щоб спільна боротьба поневолених народів в лавах УПА могла закінчитись тривким успіхом. Проте ідея спільної боротьби поневолених народів, що народилась в епоху Великої Революції 1917 р. і скріпилася під час останньої війни в огні безпосередньої боротьби цих народів проти імперіялістів, спочатку гітлерівських, а потім сталінських, вмерти вже не могла. Проте під тиском неґативних зовнішніх обставин перемога була відкладена на кілька десятиліть. Але справедливість та історична закономірність все одно зрештою востержествовала.

(„Персонал")

СТЕПАН БАНДЕРА І ДИВІЗІЯ „ГАЛИЧИНА"

До історії 1-оїУД УНА
Володимир МАЛКОШ

                     Немає сумніву, що ідею організації дивізії „Галичина" підхопили комбатанти УСС, й армії УНР, які, маючи досвід визвольних змагань часів Першої світової війни, вважали, що вибороти незалежність Україні зможе тільки добре озброєна і вишколена військова формація, а розсварені й розрізнені повстанські загони, без вишколу і доброї зброї, цього зробити не зможуть. Також, вони взяли до уваги досвід сусідніх та інших народів, які за допомогою леґіонів, створених за сприяння противників їх ворога, домоглися незалежности.

                                  Україна в Другій світовій війні перебувала в дуже важкій ситуації. Дві імперії, які боролися між собою, фактично, щоби колонізувати Україну, не хотіли допустити її незалежности. Комуністична Росія фізично й духовно нищила український народ, а нацистська Німеччина поділила Україну на дві зони. Одна з них була Галичина, де окупаційний режим для українців був лагідніший, ніж у так званому райхскомісаріяті, де правив Еріх Кох, відомий україножер, після війни виявилося, що він був більшовицьким агентом. Отже, на Волині ОУН розпочала організовувати УПА, щоб боротися як проти німців, так і проти більшовиків, яких підтримували поляки. Коли Німеччина почала програвати війну, то перша була змушена вдатися за допомогою до окупованих нею європейських народів. І галичани вибрали „менше зло" та погодилися на формування дивізії „Галичина", надіючись, що після того, як Німеччина програє і західні альянти будуть змушені боротися також і проти СРСР, бо комуністи намагалися завоювати весь світ, вони виборять воєнно свою державу. Це саме думали й в обох фракціях ОУН. ОУН(м)  відразу погодилася з організацією дивізії „Галичина",  а ОУН(р),  намагаючусь поширити свою діяльність на сході України, де населення відразу виступило проти нацистських репресій, вирішила не боротися, але й не підтримувати концепцію організації дивізії. Після того, коли 30 червня 1941 р. ОУН(р) проголосила Акт відновлення незалежности України, а Гітлер на це не погодився, гітлерівці почали репресії проти українських націоналістів і запроторили С. Бандеру, А. Мельника та багатьох інших у концтабір Заксенгаузен.

                              Отже, Степан Бандера не міг довгий час працювати у Проводі  ОУН. Про дивізію „Галичина" розмова велась аж у 1943 році. Батько Степана Бандери як священик був під час визвольних змагань капеланом в УГА і як її комбатант виховав своїх трьох синів українськими патріотами й, очевидно, теж не виступав проти концепції дивізії. Ми не маємо документів, які б підтвердили факт, що С. Бандера був проти організації дивізії „Галичина" .
Після битви під Бродами дивізія допомагала УПА зброєю, військовим спорядженням і медикаментами. Багато вояків дивізії перейшли до УПА, і ніхто тоді з українців не виступав проти дивізії. Багато українців утікало на захід, до Німеччини. Німці це і дозволяли, через дивізію „Галичина", а також УПА, які борються і проти спільного ворога - більшовиків. Адже Роман Шухевич, свого часу друга особа в ОУН(р) і пізніше в УГВР, навіть сам посилав у дивізію своїх людей, бо розумів у той час, що вона потрібна. Вже перед цим багато чільних урядовців і високих офіцерів німецької армії усвідомлювали, що політика Гітлера помилкова, і старалися усунути його від влади за допомогою атентатів, але це їм, на жаль, не вдалося. Вони переважно були прихильні до українців. І Гітлер на переломі 1944-1945 років був змушений пом'якшити свою політику. Генерал Власов за згодою німців створив „Комитет Освобождения Народов России" і організував РОА-Русскую Освободительную Армию, в яку затягнули чимало українських полонених. У російському комітеті були підкомітети з усіх республік і СРСР. Очевидно, що українці не хотіли з цим погодитися, бо могли і потрапити з-під комуністичного ярма під біле російське. Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький почав із німцями переговори, до яких долучив Степана Бандеру, полковника Андрія Мельника та колишнього гетьмана Павла Скоропадського. Їх підтримали білоруси, прибалти та грузини, що теж не хотіли бути підпорядкованими росіянам. Ішлося про програму Українського Національного Комітету та вибору його голови. Вибір голови зайняв багато часу. Врешті А. Лівицький запропонував на голову позапартійного колишнього петлюрівського генерала Павла Шандрука. Інші погодилися, тоді П. Шандрук почав вести переговори з німцями, які намагалися затягнути українців до Власова. Довелося генералові П. Шандруку з ним говорити. А. Мельник був проти переговорів із Власовим, але С. Бандера довіряв П. Шандруку, кажучи: „Ми не боїмося, що він може Вас обдурити, і нашим обов'язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхнє бажання". Переговори з Власовим відбулися 30 січня 1945 року, і П. Шандрук рішуче відмовився піти в російський комітет. Врешті німці визнали окремий Український Національний Комітет і погодилися, що буде створена окрема Українська Національна Армія, до якої ввійдуть усі українські військові формації чи поодинокі вояки, які служать у німецькій армії. Узгоджено, що в Комітеті буде п'ятеро осіб: голова П. Шандрук, заступник проф. В. Кубійович, що представлятиме Західну Україну, адвокат О. Симоненко - Східну Україну, секретарем зі сходу П. Терещенко. А. Мельник з помічниками радили П. Шандруку, що коли червоні будуть перед Берліном, а альянти перейдуть Райн, тоді найкраще було б іти на захід і чекати на альянтів. Цим самим він застеріг собі право вийти з УНК. Степан Бандера зайняв протилежне становище: „Без уваги, що станеться, ми вповні піддержуємо вас до кінця" - це були слова, які він сказав генералові Шандруку.

                                  У своїх мемуарах П. Шандрук написав: „Організація ОУН(б) та її членство завжди були доброї волі і помагали до припоручених мені рішень та завжди давали свою підтримку так довго, як довго існував УНК". 12 березня 1945 року німецьке міністерство західних справ проголосило свою деклярацію визнання УНК і УНА. 15 березня 1945-го президент А. Лівицький назначив генерала П. Шандрука командувачем УНА. Дивізію, яка вже мала назву „1-ша українська" включено до УНА. Почалась організація Другої дивізії. Обидві вони прийняли присягу на вірність Україні. Але Німеччина капітулювала, і Перша дивізія перейшла в англійський та американський полон.

                                  Альянти зрозуміли роль Першої дивізії (Друга існувала коротко і не змогла проявити себе так, як Перша) і не видали полонених дивізійників на знищення більшовикам, як це зроблено із власівцями і козаками. Між першим українським легіоном УСС і другим - дивізією - є суттєва різниця. Після програних у Першій світовій війні визвольних змагань їхнє перебування в польському і більшовицькому полонах було набагато гірше, ніж у Другій світовій війні в англійському й американському. Але довкруги них був ореол героїв - свої й чужі визнали їх борцями за волю народу, а стосовно дивізійників, то їм довго приписували клеймо коляборантів і злочини, які вони не чинили, дехто й сьогодні так до них ставиться, особливо у Східній Україні. Не всі хочуть зрозуміти, що з армією, яка має літаки, танки, артилерію, ракети, могла боротися тільки така ж повноцінна збройна сила. Це свого часу розумів Степан Бандера, і дивізійники вдячні йому за це. Як відомо, більшовики, відкинувши з Галичини німецьку армію, негайно мобілізували понад 170 тисяч галичан у Червону армію і через тиждень-два послали їх на фронт у Карпати, на Дукельський перевал, під німецькі танки - ненавчених, слабоозброєних, навіть некомплектно одягнених, де вони масово гинули, як гарматне м'ясо. Тоді, коли так звані фашисти, програючи війну, протягом року вчили вояків дивізії, добре їх одягнули і надали їм найновіше спорядження і зброю, яку мали на той час - усе, крім танків і літаків, яких брак відчували самі. Насамкінець процитую сказані Головним Командиром УПА Василем Куком в лютому 2007 р. слова:

                                  „І УПА, і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати різницю поміж УПА і дивізією „Галичина",  але треба трактувати їх однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879/2006 від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедливості стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й дивізійники".

ПРО БЕЗСЛАВНУ ВІЙНУ: РАДЯНСЬКО-ФІНСЬКУ

Ту війну світ назвав фінським дивом. Маленька країна, яка лише за два десятки років до того здобула незалежність, вистояла перед набагато сильнішим аґресором.

У публікації „Дивізія замерзла у фінських снігах" в газеті „Известия" 2 червня 1992 р. зазначалося: „...на шляху від Раате до Суомуссаламі частинам Червоної армії завдано страшного удару. 44-ту дивізію було розгромлено дощенту, вона, як стверджують фінські історики, просто перестала існувати". Великих втрат зазнала і 163-та дивізія, яка налічувала близько 17,5 тисячі осіб, вони перевищили 70 відсотків, майже 1 200 бійців і командирів потрапили в полон. Фінські війська під Суомуссаламі втратили близько 800 осіб. Втрати радянських двох дивізій, 44-ї та 163-ї, досягли 23 тисячі. Вийти з оточення пощастило тільки нечисленним групам і поодиноким воїнам, подальша доля яких теж, однак, склалася здебільшого трагічно. Втрати радянських військ (44-та дивізія сформувалася в Житомирі) становили 150 тисяч убитими, 330 тисяч пораненими та обмороженими, 39 369 осіб пропали безвісти, 6 тисяч потрапили в полон. Усього ж з радянського боку брали участь у тій війні 1,3 мільйона осіб. Майже всі, хто повернувся з полону, - 5 175 бійців і 293 командири - пройшли сталінські табори, з них 232 було засуджено до розстрілу. Фінські ж втрати становили 25 тисяч убитими та 44 тисячі пораненими. Це і не дивно, адже січневі морози сягали 45-50 градусів. Наші бійці ходили в бої у брезентових чоботах, обмотках, бавовняному обмундируванні, їм доводилося довго лежати у глибокому снігу під шквальним вогнем фінів. Втрати від обморожувань були не меншими, ніж від вогню противника. Фінські ж солдати були в теплих кожухах, шапках, валянках. Вони чудово орієнтувалися на місцевості, прекрасно пересувалися на лижах. А головне - захищали свою землю, рідні домівки...

Не обминула гірка доля і командування 44-ї дивізії: комдива Виноградова „за допущення розгрому дивізії" військовий трибунал засудив до розстрілу. Після підписання мирного договору між СРСР і Фінляндією, вчорашні червоноармійці тривалий час відбували покарання „за добровільну здачу в полон білофінам". Така ж гірка доля була і більшості тих, хто побував на безславній війні.

Борис Сребродольський

ВІДЗНАЧЕННЯ 120-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕНЕРАЛА ПАВЛА ШАНДРУКА

(нар. 28.02.1889 р. с. Борсуки Кременецького повіту Тернопільської обл., пом. 15.02.1979 р. м. Трентон, США)

27 лютого 2009 р. жителі Тернопільщини та гості з Києва і Львова відзначили цю урочисту дату на Батьківщині нашого славного земляка, ген.-хорунжого Армії Української Народної Республіки під час Визвольних змагань 1917-1920 років та командувача Української Національної Армії в 1945 році (ген.-поручника, а потім на еміграції ген.-полковника) Павла Шандрука. Біля середньої школи с. Борсуки зібрались учні, вчителі, місцеві жителі, чисельні гості та представники засобів масової інформації. Сільська духова оркестра виконала гимн України на національні патріотичні пісні.

Урочистий мітинґ відкрив голова сільської ради Дмитро Шуль. Основні дати і події життя і боротьби ген. Павла Шандрука за волю України висвітлили учні старших клясів Борсуківської школи. Родичі ген. Павла Шандрука відкрили пам'ятну дошку на стіні школи. З привітаннями виступили голова Тернопільської обласної ради Михайло Николенко, голова Лановецької районної ради Віталій Ткачук, провідник Львівської організації ОУН(д) Ярослав Середницький, заступник голови Всеукраїнського Товариства „Просвіта", поет і драматург Василь Фольварочний (м. Київ) та ін. Присутні ознайомились з виставкою матеріялів, присвяченою ген. Павлу Шандруку.

Урочисту Академію в районному центрі Ланівці в присутності 200 слухачів відкрив молитвою за упокій душі ген. Павла Шандрука настоятель Православної Церкви Київського патріярхату о. Григорій. Академія розкрила велич особистості ген. Павла Шандрука - видатного українського полководця, військового теоретика та історика, публіциста, письменника і громадського діяча. Велику наукову, історичну та просвітницьку цінність мали доповіді та виступи співробітника Інституту українознавства НАН України Андрія Боляновського (м. Львів), Ярослава Середницького (м. Львів), заступника голови ВУТ „Просвіта" Василя Фольварочного (м. Київ), заступника начальника Управління Тернопільської ОДА, провідника Тернопільської організації ОУН (д) Петра Атаманчука, голови Лановецької районної ради Віталія Ткачука, директора Кременецького краєзнавчого музею Гаврила Черняхівського, голови Кременецької РДА члена ОУН(д) Василя Олійника, голови Тернопільської станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА Михайла Тараса, голови Організаційного комітету святкувань Ярослава Галяса (м. Львів) та ін. На академії висвітлено також доповіді, надіслані директором Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України проф. Ярославом Дашкевичем (м. Львів) і публіцистом, редактором та громадським діячем Антоном Середницьким (Варшава).

Присутні, серед яких були члени ОУН(д) із Тернополя, Збаража та Козової, одноголосно прийняли пропозиції Організаційного комітету щодо реалізації в установленому законодавством України порядку заходів:

• присвоєння одній із вулиць с. Борсуки імені ген. Павла Шандрука; • проведення у 2009 році в усіх школах Лановецького району годин, присвячених життю і діяльності ген. Павла Шандрука;

• видання збірки матеріялів Урочистої Академії ген. Павла Шандрука; • надання до 125-річного ювілею Борсуківській загальноосвітній школі імені ген. Павла Шандрука;

• подання Тернопільською ОДА та Обласною радою клопотання до Президента України про нагородження ген. Павла Шандрука до 125-річного ювілею вищою державною нагородою (посмертно);

• звертання Тернопільської ОДА і Обласної ради у відповідні відомства України щодо випуску до 125-річного ювілею поштової марки і монети;

• організації підготовки до спорудження до 125-річного ювілею ген. Павла Шандрука пам'ятника на Батьківщині.

Перед святкуванням 120-річчя від дня народження ген. Павла Шандрука великі статті про нього надрукували газети Лановець і Кременця Тернопільської обл., Острога Рівненської обл., Луцька, Івано-Франківська, Сокаля та Львова.

ГЕНЕРАЛ ПЕТРО ДЯЧЕНКО - БОЙОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

Петро Дяченко... В Україні ще поки що не досить відома постать, але це направду легендарна особистість, вояк і патріот.

У своїй книзі п.н. „Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади" (Вінніпеґ, 1981), отаман Тарас Бульба-Боровець (1908-1981), зокрема, зазначає, що на початку серпня 1941 року „...полковник Дяченко зголосив свою готовність прийняти обов'язки Начальника Штабу УПА..."-„Поліської Січі". І далі: „...Я знав цю людину тільки з історії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку „Чорних Запорожців" Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив польську „Вищу Воєнну Школу".

Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-„Північ" Роман Петренко (Татура), „Юрко", „Омелько" (1913-2008) пише у своїх спогадах „За Україну, за її Волю" (т. 27 Літопису УПА, 1997), що після того, як полковник за власним бажанням та з об'єктивних причин, що склалися в „Поліській Січі", - зрезиґнував з посади начштабу, бандерівцям з „ОУН у Володимирі стало відомо, що полк. П. Дяченко хоче нав'язати контакт з УПА... На умовлену зустріч полк. П. Дяченко прибув нашим зв'язком і був надзвичайно втішений, побачивши мене... Виявилось, що він уже давно хотів нав'язати контакт з підпіллям, ...пообіцяв зв'язати нас з президентом УНР в екзилі А. Лівицьким" та допомогти вишколити радистів, хоча це було досить ризикованою справою.... Тоді ж Дяченко передав для відділів УПА „через тільки відомі йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої і ґранати)..."

Так хто ж був Петро Дяченко?

Я ж багато довідався про нього, опираючись на матеріяли періодичної преси, переважно комбатантських організацій, як також філядельфійського часопису „Америка", де були друковані спомини Полковника, як також вивчаючи доволі ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків Анатолія Руккаса, Романа Коваля та Ярослава Ткаченка.

Але мені цього було замало. І я вирішив поїхати до родинного села генерала Дяченка, у Березову Луку на Полтавщині. Несподівано виявилось, що, незважаючи на страшні роки більшовицького терору, про славну родину Дяченків в цьому невеликому селі добре пам'ятають. Ба, більше - про них розповідали навіть не лише люди старшого віку, але, на мій подив, в більшості своїй національно-свідомі представники молодшого покоління, хоча вони не завжди говорили вголос, а здебільшого - пошепки, мовляв, село у нас ще таке комуністичне. Й таке склалося у мене перше враження.

Також, зовсім несподівано, я там дізнався, буцімто, рідним племінником полк. Петра Дяченка, тобто сином його сестри, був розстріляний в часи терору український письменник та літературний критик Леонід Іванович Сукачов, який народився у Полтаві (?) в 1912 році, мав літературні псевдоніми „Юрій Вітренко", „Омелько Блюденко" та інші. У 1937 році був розстріляний, а в 1955-му-посмертно реабілітований.

Рідний брат Петра Дяченка, Віктор Гаврилович, який народився у Березовій Луці 14 березня 1892 року, в російському війську під час Першої світової війни дослужився до штабс-капітана й був нагороджений усіма орденами Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою, після революції проходив службу у Збройних Силах Півдня Росії, з якими в січні був інтернований у Польщі, однак в серпні 1920 року ввійшов до складу Армії УНР, як командир 2-го куреня Кінного полку Чорних запорожців, сотник Дієвої армії УНР, був кількакратно поранений. Згодом закінчив у Варшаві політехнічний інститут, пізніше працював, як інженер, на залізничному транспорті у місті Несвіж (Польща). В роки Другої світової війни служив у „Поліській Січі" от. Бульби-Боровця та 2-ій Українській Дивізії Української Національної Армії. Віктор Дяченко, підвищений на еміграції до звання підполковника армії УНР, помер поблизу міста Лейк Женева, що у штаті Вісконсин (США) 26 квітня 1971 року.

Полк. Петро Дяченко (30.01. 1895-23.04. 1965) походив із козацького роду. Він знав старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у російському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях в рядах відродженої у 1918-1920 роках української армії.

Він закінчив курс реальної школи у тодішньому повітовому центрі - Миргороді, а згодом кінну шкоду прапорщиків в Оренбурзі. Був вояком чотирьох армій - штабс-капітаном царської армії у 333-му Глазівському полку 84-ої дивізії, командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республіканського полку (полк Чорних Запорожців), а згодом - полковником Дієвої армії УНР, учасником першого Зимового походу, а від 20 липня 1928 року - контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі (із збереженням офіційного підданства УНР), а в часі Другої світової війни він став командиром Українського леґіону самооборони, згодом очільником 3-го пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше - командиром української протипанцерної бригади „Вільна Україна" Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука.

Про історію протипанцерної бригади „Вільна Україна" генерал-хор. Петро Дяченко (а це звання йому надав уряд УНР в екзилі) детально написав у своїх споминах у ч. 4 часопису „Вісті комбатанта" за 1972 рік.

Як відомо, у березні 1945 року Український Національний Комітет було визнано єдиним представником українського народу в Німеччині й дано згоду на створення Української Національної Армії (УНА). Відразу після проголошення деклярації, у цій справі розпочались активні заходи щодо розбудови протипанцерної бригади „Вільна Україна", командиром якої генерал Павло Шандрук призначив тоді ще полковника Петра Дяченка. Хоча, за даними дослідника Івана Буртика, формування бригади почалося ще 22 лютого 1945 року. Пізніше ж цей військовий підрозділ було заприсяжнено ген. Шандруком як Другу дивізію УНА, її зформовано в Німеку під Берліном, а згодом переведено в Чехословаччину, до містя Гляц.

В цій протипанцерній бриґаді, як згадував полковник Дяченко, „...вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Гляца".

Однак, особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Дяченка є його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якости, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий. З одного боку було нашите гасло „Україна або смерть", а під тим гомілки і череп над ними.

Дехто в цьому полку, за свідченням, Валентина Сім'янціва, носив оті, на кшталт гусарських даламентівок, верхній одяг на плечі, розшитий шнурами. Це, однак, не було даниною московській чи австрійській традиції, оскільки раніше, десь із середини 17-го століття, вся кіннота Московщини була зформована майже виключно із українських полків, наприклад, один з яких, - Олександрійський полк гусарів, - також мав відзначення „чорний".

У своїй статті „Бойовий орел української кінноти" проф. Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза „модерною ударністю чорношличники полк. Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький „оселедець", - це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатности під сучасну пору. З „оселедцем" полону немає; большевицькі вороги придумували для власників „оселедців" особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до „отборних частєй Петлюри". Далі, на голові козацька шапка
з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій „Чорношличників'' при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі... Чорний Запорізький полк був прекрасним бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, - полк. Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках... Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був...

До речі, із цього, справді уславленого села Березова Лука на полтавській Гадяччині, де народився полк. Дяченко, походив й інший визначний командир Української Повстанської Армії майор „Байда" - Петро Миколенко - (правдиве прізвище - Микола Лаврінович Савченко) (1921-1979), командир сотні „Східняки", пізніше Перемиського куреня УПА та очільник рейдуючих на Захід підрозділів УПА.

...Петро Дяченко був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.),які загинули у вирі подій Другої світової війни, а в другому шлюбі з дружиною, пані Оленою, вони виховали сина Петра, пізнішого сержанта американських ВПС, учасника війни у В'єтнамі.

Похований Петро Дяченко на українському цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Ню Джерзі.
А гідне місце Йому - в Пантеоні героїв Української Революції на рідній землі! Та в пам'яті вдячних нащадків!

До речі, очолюваний мною Інститут УВК вже ініціював створення в рамках МГО окремого Коша імені генерал-хорунжого Петра Дяченка, гаслом якого, думається, має стати й наразі дуже актуальний девіз Кінного полку Чорних запорожців: „Україна або смерть!".

доктор права УВУ Олександер Панченко,
директор Інституту Українського Вільного Козацтва
ім. Антона Кущинського, адвокат

ОСІНЬ 1939. З листів польової пошти

Олександер Ганс ПУЛЮЙ

Олександер Іван Пулюй народився 12 травня 1901 року, де його батько, світової слави вчений Іван, був професором німецької політехніки. На початку Першої світової війни зголосився до УСС і брав участь у боях з поляками за Львів. Хворів на тиф. З польського полону втік через Словаччину до Праги. Виїхав згодом до Німеччини, студіює електротехніку. Винахідник фільмових апаратів. Помер у Баварії, Німечина, 31 грудня 1984 року.(Див.„ВК" ч. 1, 1985). Його спомини взяті з книги „Дмитро Паліїв - життя і діяльність", 2008, надруковані німецькою мовою. Пулюй був бойовим побратимом Дмитра Палієва у Визвольних змаганнях.

Редакція

В той день серпня 1939 року, коли народився мій син, я, як лейтенант 9-го кавалерійського полку „Фюрстенвальде", був покликаний на перші військові вправи, за якими відразу були і другі, й треті. Всі три я проходив в Генеральній команді III в Берліні під командуванням генерала Брузатіса, майора Розентретера та капітана Лінгарда. Я був скерований до розвідки, куди старший лейтенант Е Зеллір, мій шеф уфільмовій студії „Клянґфільм" у Берліні, мене рекомендував завдяки моїм знанням мов. Перед закінченням третіх вправ, розпочався похід на Польщу.

9 вересня я прибув до Кракова й зголосився до полковника Візера. В моєму великому помешканні, що мусило належати єврейській сім'ї, яка втікла, я не лише знайшов нове службове приміщення, але також добре умебльовану кімнату з двома ліжками. Тут зустрів мого колишнього воєнного товариша з Першої світової війни. Він тоді як поручник у Пархачі біля Кристинополя (тепер, Червоноград) був командиром телефонної станції 8-ї Бриґади новоствореної Української Галицької Армії як старший лейтенант. Це був Ганс Кох зі Львова, німецький студент-теолог, євангелист та доброволець кол. австрійської армії, приятель українців. Цікаво, що він тоді врятував мені, 18-річному студенту-кадетові, як сотник життя тим, що відправив мене в єврейський шпиталь. Згодом д-р Ганс Кох був професором університету та керівником Інституту Східної Европи в Кеніґсбергу та Бресляв (Вроцлаві). Він спочатку розповів, що він декілька днів тому прибув сюди й коли нам було донесено, що поляки плянують проти-наступ, було замовлено харчі на евентуальний відмарш. Але з цього нічого не вийшло. В Кракові панував спокій і місто не зазнало пошкоджень. Наш номер польової почти називався: „Штаб військового командувача Краків І".

Мій товариш по кімнаті був лейтенант д-р Оберлендер з контрозвідки II. Його шефом був майор фон Айкерн, особливо приємний чоловік, який припадково поранив свою праву руку невеликою таємничою трубочкою, з англійським написом, яку найдено на одному польському військовому пості. Це був запальний пристрій, якого я і всі присутні перед тим з цікавістю оглядали. У Відні сказали б:„Добре, що нічого не сталося, люди стояли, але нічого не бачили".

Насправді тут було досить затишно. Дивним було те, що польські покоївки прибирали наші кімнати. Крім того, замок моєї старої валізи не працював як слід. І ще одне неприємне відчуття, якого я не міг позбутися, було те, що на кожному правому одвірку кожних дверей висіла причеплена трубочка довжиною 10 см, в якій був пергаментний папір з гебрейським написом. Професор Ганс Кох, який, відколи я його знав, був найкращим оповідачем „єврейських жартів", пояснив, що на цих пергаментах є написані благословіння, як символ духу, що присутній в цьому єврейському домі. Від цього стало мені подвійно неприємно. Професор Ганс Кох був саме таким. Уже під час обіду в офіцерській їдальні, яка була приміщена у вітальні будинку, довів нас до сміху. Одному офіцерові подане вино не смакувало й він зауважив з впевненістю фахівця: „Це вино є освяченим" На що пан Кох з посмішкою похитав головою і сказав на своєму непідробленому польсько-єврейському жаргоні: „Ну що сталося? Панове, офіцери, чи ви вірите, що освячене вино може бути поганим? Ну, ну..."

Найбільше з цього сміявся лейтенант Оберлендер, який мене підвів до скляної вітрини при бічний стіні салону, де він до обіду вивчав книжки написані не лише польською, але й єврейською мовами. Мене найбільше цікавили старі скечі й рисунки Кракова з австрійських часів. Ці речі я хотів розглянути ближче, бо мій покійний тесть, полковник Кершбаумер, служив тут в артилерійській частині на вулиці Краківській і моя люба дружина, солдатська дитина, сама собі дала ім'я „Ніна", так якби її повне ім'я, надане батьками, Анна Марія Юзефа, було замало екстраваґантним, коли вона вперше побачила світло цього світу.

Але в мене було замало часу, щоб оглянути всі цікаві речі у вітрині, бо мене покликав до себе полковник Візер. При ньому стояв українець, якого я ледве впізнав. Це був мій колишній військовий товариш хорунжий Дмитро Паліїв, який мене довший час вважав пропавшим безвісти. Так я довідався, що тоді в 1919 році не лише сотник Ганс Кох, захворівши на плямистий тиф, був доставлений у шпиталь, але і в цей же день також Паліїв. Розмова, яка з цього випливала, була досить цікавою. Паліїв був засновником політичної партії „Фронту національної єдности"; він теж запропонував мені свою співпрацю, якщо було б потрібно.

Наступного дня я вже був в Перемишлі і там замельдувався в штабі міського коменданта генерала Стрецціуса, милого бородатого пана, який спочатку не знав, що має зі мною робити, бо вже мав одного перекладача - також милого старшого добродія в окулярах і з бородою; це був професор доктор Крауз - наскільки я можу пригадати - мистецтвознавець з Мюнхена. І ще були два баварці, старший лейтенант фон Деґґендорф та лейтенант Блянк. У той час у Перемишлі стаціонували виключно гарні люди, серед них майор Тарбук, віденець з відомої родини Тарбуків, з якої вийшли офіцери всіх службових рангів Вермахту, від лейтенанта аж до генерала. Тоді я, як новоспечений лейтенант, належав лише до 9-ої кінної Фюрстенвальде, а не до „вершків" військового товариства; хоч верховий кінь мені не належався, я все таки - як кавалерист - подзенькував моїми шпорами.

Наша квартира знаходилась в дуже гарній віллі на передмісті Перемишля, неподалік від підірваного на Сяні залізничного мосту, але для мене не було вільної кімнати. Однак я мав щастя, бо мені запропонував Паліїв неподалік гарну кімнату в будинку його сестри Кекилії. Вона була вчителькою фізкультури і, здавалося, її всі дуже любили - її всі по-дружньому кликали „Цьопа". На розпорядження розвідки, мені, як і професорові Гансові Кохові, дали псевдоніми - мене просто назвали „лейтенантом Ганкохом". Ми очікували приходу російських окупаційних військ до берега Сяну. І тому я мусив собі підшукати для маскування ще інше ім'я - мені спало на думку ім'я з старих часів моєї юности - просто „лейтенант Пухер"- від моряка Пухера, що жив в каюті біля Трауну (притока Дунаю).

Генерал Стреккіус помітив, що лейтенант Пухер йому дуже придався, бо він, на бажання генерала, вмів вичарувати свіжі „яйка" в українських селян. Але справжньою чарівницею була панна Цьопа. Так як одна рука іншу миє, так вона інколи приходила з проханням до мене. Тепер вона показала мені - трішки соромлячись - квитанцію з ломбарду (заставної крамниці) по тамтой бік Сяну, який мав бути демаркаційною лінією. Вона боялася, що росіяни там все сплюндрують. Я переплив річку на човні й у ломбарді застав СС-вояків, які спаковували всі цінні речі, щоб їх заховати в безпечне місце від росіян. Великі дерев"яні скрині були вже спаковані, але мені пощастило отримати перстень панни Цьопи. Це не був цінний перстень, ймовірно, пам'ятка від її покійної мами. Випадково я помітив на полиці ряд старої мисливської зброї, серед якої мені впав у вічі американський вінчестер - малого калібру рушниця, яка зацікавила мене як любителя полювання. Я попросив дозволити мені подивитись на неї і, на моє велике здивування, мені не лише дозволили, але ввічливий службовець СС сказав: „Рушницю ви можете собі взяти, якщо вона вам сподобалась. Моє завдання - забрати лише коштовні речі".Так завдяки панні Цьопі я отримав неочікуваний подарунок.

Був насправді чудовий і теплий осінній день. По обіді я не отримав ніяких завдань, то ми ще трохи балакали в офіцерській їдальні про ситуацію на фронтах. Наші війська дійшли до Бугу, Совєти вмарширували у Львів. Тут на Сяні було спокійно. Лиш Варшава ще не скапітулювала. Потім я пішов на прохід, з недалекого лісу на мене подував приємний вітрець. Зрештою, панна Цьопа сказала мені, після того як я показав їй свою рушницю і до якої, на жаль, я не знайшов набоїв, що на довколишніх пагорбах є багато дичини, то я дуже забажав туди піти.

Панна Паліїв хотіла мені показати найкоротшу дорогу й ми пішли, я, очевидно, без окулярів, бо кавалеристові вони не пасують. Коли ми проходили попри останні будинки польової вулиці, ми побачили декілька людей, які юрмилися навколо селянина та його дружини, які, як я почув - були з польського села, знищеного воєнними діями. Жінка тримала на руках немовля, батьки якого згинули, тому вони шукали допомоги для дитини в Перемишлі.

Це була, як мені здавалося - гарненька дівчинка, ймовірно молодша за мого недавно народженого в Берліні другого сина Акселя, і мені прийшла ідея - адоптувати цю бідну крихітку. Але що скаже на це моя дружина Ніна? І як мені, лейтенантові-кавелеристу, возитися з немовлям, якому постійно потрібно змінювати пеленки і, і, і...? Але думка про немовля не покидала мене - я вже багато неординарних речей зробив у своєму житті. Бо як кажеться: „Всіх хороших речей має бути три!" Тим часом панна Цьопа, добра душа, готова була допомогти людям з дитиною й для мене не мала часу - тільки показала мені
дорогу до лісу.

Йдучи лісовою дороою, я думав, що написати в листі польової почти до Ніни, і що вона говорила би до дитини. Я далеко не зайшов, як опинився перед великою галявиною. На мій подив, я почув здалека тупіт копит багатьох коней і втішився, що зустріну ескадрон нашої кінноти. Я зупинився, очікуючи їх. Кіннота з лісу їхала просто на мене. Мене охопив страх - це були поляки. Що робити? При собі я мав лише пістолет "Вальтер" калібру 7,65 мм проти 100 кіннотників! Втікати? Ні! Це війна для мене і для поляків! Мигнула думка: що ж буде без мене робити Ніна в Берліні з двома хлопчиками?

Ескадрон наближався поволі, немов би улани хотіли якнайдовше налюбуватися впійманням одного-єдиного німецького офіцера. Польський офіцер їхав просто на мене і раптово витягнув шаблю. „Ну, привіт!" - подумав я, не здригнувшись. І ось несподіванка: він зробив хрест шаблею, опустив лезо, ніби на знак привіту, і зголосив найкрашим тоном австрійського офіцера: „Я здаюся". - І підніс до мого носа свою блискучу шаблю.

Чи я насправі правильно повівся як новоспечений „південний прусак"? Я не знав, що кодекс честі наказує робити в такій незвичній ситуації, бо його не вчив. Я спантелично відрапортував полковнику великодушним жестом, що він може затримати свою шаблю.

Відразу я собі докорював. Який я був би би гордий, якби взяв цю чудову шаблю як трофей! Я повісив би її в нашій берлінській кімнаті т. зв. Марії-Терезії, або, ще краще - поклав би шаблю в гостинній кімнаті, так би сказати, до ніг українських гетьманів, які розміщені на стіні. Я саме отримав ці десять медалів від дуже талановитого східноукраїнського скульптора Масютина в Берліні. На жаль, він не міг дістати на них бронзи, бо вона, ймовірно, була більше потрібна до продукції зброї. І я сам проґавив можливіть вшанувати київських князів польською шаблею.

Польський полковник назвав мені своє ім'я, але я так був схвильований, що нічого не зрозумів, і лише представився псевдонімом Пухер. Полковник свистом покликав ще одного коня для мене, я сів на нього й ми поїхали з ескадроном до Сяну. Він розмовляв чудовою староавстрійською німецькою мовою і сказав мені, між іншим: „Не можу зрозуміти того, що ваш уряд робить спільні справи з цими російськими бандитами. Я добре обсервував цих монгольських солдатів. Вони всі мають гвинтівки ще з царських часів і носять їх не на
ременях, а на шпагатових шнурах. Я ніколи не здав би своїх вояків у полон цим бандитам."

Сьогодні я не можу пригадати, що він ще говорив, але воно не було приємним. Він ще сподівався, що невдовзі знову буде нова Польща, щось як за старих австрійських часів.

Я відітхнув з полегшенням, коли нарешті звітував генералові Штрекіусові. Генерал був вельми здивованим, коли я привів мого гостя в його службовий кабінет, а ще більше, коли він виглянув з кімнати й побачив на вулиці цілий озброєний польський ескадрон, улани котрого, позсідавши з коней, поводилися так свобідно, якби завоювали цілий Перемишль.

Після дружнього вітання обох офіцерів, моя присутність була зайвою, тим більше, що прийшов теж старший лейтенант фон Деґґендорф. На вулиці стояли поруч з перекладачем д-ром Краузом, лейтенант Блянк і наш трохи переляканий канцелярійний персонал. Ніхто не міг зрозуміти, як так раптово з безхмарного неба перед віллою з'явилося так багато повно озброєних, але дружньо настроєних польських уланів.

Мені було дуже шкода, що я зужив цілий фільм до мого фотоапарату „Ляйка" на нецікаві фотографії на підірваному залізничному мості. На цьому мості було збудовано провізоричну телефонну будку, з якої лейтенант Блянк безпосередньо контролював існуючий ще залізничний рух. Поступила інформація, що в дорозі є транспорт, про пересування якого ще прийде повідомлення.

Тимчасом я старався придбати для дівчат усе їм потрібне й побачив на підміському вокзалі товарові вагони переповнені польськими родинами, яких евакуювали з вільного міста Данціґа (Ґданська) і які надіялися поїхати далі на Львів. Картина дуже сумна. Але залізничне сполучення було перерване. Крім цього, це була так звана „неправдива інформація" тому що телефон був призначений до іншої цивільної служби. Тепер я тут стояв і те, що почув польською мовою, було дуже болючим. Майже всі ці люди були колишніми службовцями польських фірм у Данціґу, які змушені були покинути свої помешкання, і з собою могли взяти тільки малу валізу на особу. „Була саме обідня пора,-обурено розповідав один мужчина, - моя сім'я засіла за стіл до обіду, як їх примусили негайно все залишити, щоб не пропустити транспорту". Я не хотів всьому вірити, але дуже багато з них розповідали мені подібні історії, коли довідалися, що я знаю польську мову. Для того, щоб уникнути неприємної ситуації, я їх запитав:„Чи ви забули, як це було 20 років тому, як ваш національний герой Адальберт Корфанти написав в польській газеті „Рубайте! Так позбудитеся німців!"(Адальберт (Войцєх) Корфанти - польський провідник, який після закінчення Першої світової війни зорганізував підпільну армію в Горішній Сілезії, щоб силою прилучити цей індустріяльний реґіон до Польщі. Не зважаючи, що 58 відсотків населення проголосувала у плебісциті залишитися в Німечині. - ред.)

Мені поляки не вірили. Але я старався їм доказати. В той час я навчався у Ґданську суднобудування і, щоб заробляти на життя, у вільний час працював у банку „Гейманн і Ко." Бо я добре знав чеську, польську та російську мови. Пізніше я теж працював в польській залізничній спілці „Рух" на Кашубському ринку № 21 як продавець квитків. Я пригадав їм не лише про солдатеску Корфанти „злого духа Верхньої Сілезії" але також про приятелів французів. „Дивуєтеся друзі, що французи вас підбадьоруювали?". „Дивуєтеся, що старі кривди не забуваються? І чи не ваш генерал Ридз-Сьміґли в останні роки дуже причинився до розпалювання ненависти?"

У всякому разі мені було дуже шкода ґданських поляків. Я ніколи не очікував, що німці так не по-людяному трактуватимуть цивільних поляків. Щоб їх трохи заспокоїти, я намагався повторити слова польського полковника кавалерії, що скоро закінчиться війна й буде знову мирне співіснування народів, як в старій Австрії. Чесно кажучи, я цьому не вірив. Навпаки, я мав відчуття - після розповідей поляків - що ми мусимо виграти війну, інакше нас зовсім знищать, як бажав Корфанти. Я був радий, коли прийшов відділ поліції, але одне не вкладалося мені в голові, що народ поетів та мислителів, німці, співвітчизники моєї мами з Майнцу, щось таке можуть робити, та ж їхній поет Ґете напоминав: „Благородна ця людина, котра готова помагати і робити добро". Я насправді був розторощеним.

Ввечері Паліїв запросив мене до ресторану, в якому український політик на ім'я Черник мав доповідь. Перед рестораном стояла охорона з молодих мужчин. Залю заповнили головним чином українські студенти, які недавно були звільнені з польських в'язниць. Коли я увійшов до залі, багато недовірливих очей дивилося мені вслід - яким чином появився тут німецький офіцер? Вони не знали, що Паліїв мене запросив. Щоб розвіяти їхню підозрілу мовчанку, я станув на струнко; клацнув шпорами, підняв випрямлену праву руку та привітав їх національним привітом: „Слава Україні!". Крига скресла. Відразу всі встали з своїх місць і загриміли у відповідь: „Слава!" Шепотом заговорили між собою: „Це лейтенант Пухер, той, що нам уже багато тут допоміг; він 1 листопада 1918 року з Українськими Січовими Стрільцями обороняв головну залізничну станцію у Львові".

Був дуже приємний вечір. Хлопці для мене співали стрілецькі пісні й говорили про їхні пляни та мрії вільної України. Ймовірно, вони всі були пластунами, які таємно отримали своєрідний військовий вишкіл під керівництвом Палієва, і тому їх поляки заарештували. Один з них - як я пізніше довідався - син греко-католицького священика з Перемишля, який був звільнений з концентраційного табору Берези Картузької й спочатку споглядав на мене з недовірою, нагадав мені моє захоплення, коли я 1918 року, в перший день боїв за Львів, отримав перед Ратушею кріс. Він і всі хлопці в залі здавалися мені такими, як мої тодішні бойові побратими... Але ситуація була тепер цілком інакшою.

Я дуже хотів їм допомогти, тож у наступній моїй сужбовій поїздці я взяв з собою щойно звільненого з львівської в'язниці „Бриґітки" молодого чоловіка й його щойно з-під вінця дружину та завіз їх до його батьків у Жешові. Інакше вони мусили б іти туди пішки й напевно натрапили б на різні труднощі.

Наступного дня я з лейтенантом Блянком були на протилежному березі Сяну, де раптом вперше побачили червоноармійців. Ми стояли біля уламків підірваного мосту, коли два грізні московини, наставивши гвинтівки з довгими наїженими штиками, зближалися до нас. Коли я їх дружньо привітав по-російськи, ситуація змінилася на „харошо". Коли я вказав на мій фотоапарат „Ляйку", щоб зняти світлину дружби - їх разом з лейтенантом Блянком, вони „поняли" що „нємци" не є небезпечні, поспускали гвинтівки і я клацнув кнопкою апарату. Незабаром ми попрощалися з найкращими побажаннями, бо для нас нові „кріґскамеради" (воєнні товариші) не виявилися дуже цікавими.

До нас прийшла дещо кумедна старша пані, яка неодмінно хотіла порозмовляти з нашим генералом, називаючи своє прізвище, яке звучало по-французьки. Вона не була красунею і розмовляла по-німецьки жахливою польською вимовою. Я мусив видатися їй не дуже ввічливим, бо вона дала волю своєму язикові. Коли я почув, що вона начебто є графинею та придворною дамою чи навіть кимось більшим, я подумав, що вона не сповна розуму, особливо тоді, коли вона назвала ім'я Габсбурґів. І щоб генерала Стрецціуса трохи розважити, я привів її в його бюро й про неї розповів. Він привітав її з особливою ввічливістю. Коли він, будучи у всьому точним, хотів занотувати її місце проживання і, ламаючи собі язика, перекручено вимовив назву місцевості, очевидно, я його поправив, правильно вимовивши назву: „Живєц". Здивовано пані сказала ламаною німецькою мовою: „Ох, пан офіцер має дуже добру польську вимову". Вона хотіла довідатися, де я навчився польської мови. Я відповів, посміхаючись: „Але дуже просто, шановна пані! Звичайно я навчився від гарної благородної польки". Всі засміялися, хоча це не було брехнею. Бо рік тому на „Тарґах всходніх"- точніше Львівському східному ярмарку 1938 року - я познайомився з гарною полькою з Варшави, яку назвав „благородною полькою"- бо в часах австрійської монархії у кожній опереті співали лише про благородних польок.

В ті дні в Перемишлі завжди траплялися нові несподіванки. Спочатку це була непередбачена візита групи вищих офіцерів, у котрій був правдоподібно совєтський політрук. Наскільки я пам'ятаю, він мав на кашкеті стрічку комісара НКВД. Вони мали німецьку фільмову камеру „Асканія" з важким штативом і знімання треба було робити на сонячному світлі перед нашою віллою. Був з ними інший службовець НКВД, який через ліве плече мав повітаний довгий шкіряний планшет. Він був озброєний фотоапаратом і фотографував одних за одним штабних офіцерів. Він теж поцікавився лейтенантом Пухером, тому я робився, наскільки це було можливим, від нього невидимим, бо не хотів позувати для сталінських архівів.

Набагато цікавішим став вечір з паном Паліївим. Його товариш приніс найновішу українську газету зі Львова, в якій була фотографія мого шваґра, композитора Василя Барвінського разом з Сталіним. У газеті писалося, що чоловік моєї сестри Наталки, якого вона називала люб'язно „Овечкою'' був вибраний до провізоричного уряду. „Ну, сервус", - подумав я старим пражським висловом, що ж буде робити „великий мудрий Сталін з вибраною до Верховної Ради „Овечкою"? Він ніколи не цікавився політикою, хоча його батько, колишній член австрійської Палати панів, фон Олександер Барвінський, займався політикою. Його син Василь був музикантом та композитором дитячих пісень та пісень про кохання, передусім мрійником, який ніколи не завдав шкоди навіть мусі. І цю „Овечку" Бог мав би зробити більшовиком? Нечувано! А тут нова несподіванка!

Я довідався, що по львівському радіо буде передача, в якій мій шваґер буде говорити. Очевидно, я мушу її почути. Я пізнав його голос, але мене дуже здивували і майже злякали його дальші слова - вони долітали, ніби з того світу - ніби говорив якийсь божевільний. Я не міг повірити. Чи Бог забрав в своєї „Овечки" розум? Довго ми про це говорили і мені було соромно за мого шваґра.

Наступного ранку було знову щось нове. До нашого постою прийшло повідомлення, що в околиці Львова лежать поранені німецькі солдати, яких ми мусимо звідти забрати. Генерал Стрецціус відразу ж дозволив мені з ним поїхати, коли довідався про історію моєї сестри. Лейтенант Пухер взяв пов'язку Червоного Хреста й ми вирушили. З санітарною каретою та легковим автомобілем, у якому нас супроводжували два лікарі Вермахту, ми поїхали до демаркаційної лінії, де нас чекали радянський капітан та старший лейтенант у їхньому автомобілі.

Насправді їхній чорний автомобіль для нас виглядав досить кумедно, був копією німецького „Мерседес Бенца", але - оскільки я собі пригадую - на ньому кирилицею була написана марка ,,ЗИС". Зрештою, автомобіль виглядав дуже занедбаним, якби його тижнями ніхто не мив. Передусім я зауважив, що заднє вікно й спинки сидіння були покриті клаптями порізаного килима. На брудній підлозі позаду лежали дві чи три ненапомповані шини та поруч них інструменти й повітряна помпа. Ця „карета" рушила, а ми за нею.

Я був дуже цікавий, що побачу по дорозі. Спочатку я цілком нікого не бачив, ніяких росіян, ніяких вояків. Складалося враження, що від нас приховуються всі військові справи. Околиця виглядала мертвою й на шляху не було видно жодного руху. Це нагадувало мені часи польського господарювання в Галичині, що в кайзерівські австрійські часи називалося „скандаліцією" а також про роки Першої світової війни. Та ось несподівано збудив мене з моїх спогадів відділ косооких піхотинців, мабуть, калмиків, що праворуч попри дорогу марширували полем пшениці. Солдати на раменах несли свої гвинтівки на шнурках, точно, як мені розповів польський полковник-кавалерист, гарну шаблю котрого я дурний не хотів прийняти.

Я почав підозрівати, що це хитрість більшовиків показувати нам таких незугарних військовиків, ніби вони не мають насправді добре озброєного війська. І зовсім не мають плянів загарбати цілий світ. Про їхні пляни я вже знав від 1920 року. Я тоді служив в Українській Галицькій Армії. Я був поранений, захворів на плямистий тиф і мене перевезли до шпиталю, де більшовики взяли мене в полон. Як австрійського громадянина, мене перевезли до Одеси. Всіх поранених білогвардійців вони відразу ж стратили. Коли я вже міг знову ходити, я став червоноармійцем, щоб не попасти під стінку як „буржуй". Як червоноармієць, я мусив проходити політичне навчання на т. зв. мітинґах, і там я все довідався про більшовиків від їхнього комісара.

Але назад до подій 1939 року. Ми поминули Львів і доїхали до Кам'янки Струмилової, малого містечка в Галичині. Там пішли до санітарної станції, де лежало 10 поранених в одній кімнаті. Між ними були теж німецькі вояки, якими відразу заопікувалися два наші лікарі. На рукаві я мав пов'язку Червоного Хреста, тож ходив поміж пораненими й потішав їх, як міг. Були між ними й польські вояки, до яких я говорив їхньою мовою — вони дуже втішилися, що німецький офіцер їх так гарно трактує. Серед них я знайшов також двох українців, і коли я з ними розмовляв, помітив, що чоловік в білому халаті - напевно медбрат - постійно ходить повз мене, підслуховуючи мою розмову. Я себе почував трохи незручно й попросив показати мені туалет. Він відпровадив мене туди і коли я вийшов, він чекав на мене й назвав лише своє прізвище: „Д-р Лемішка". І спитав, чи я пам'ятаю його? Тому, що я мав не своє прізвище, то не відповів йому. Він був здивований і сказав, що ми напевно голодні після далекої дороги і він хоче нашвидку приготувати нам сніданок з віденських ковбасок, бо нічого іншого не має, кажучи стару українську приказку: „Чим хата багата".

Так разом за столом сиділи: два німецькі лікарі поруч з радянськими офіцерами, я та д-р Лемішка, який нам запропонував келішок горілки. Для мене настав критичний момент, коли д-р Лемішка, після кількох келішків, поринув у спогади з молодих літ, і розповів, що він і я в 1920 році служили в одному ескадроні, при цьому вимовив моє прізвище: „Пулюй, син відомого науковця Івана Пулюя з Праги". Я копнув його в ногу під столом, щоб він замовкнув. Запізно, бо росіяни знали тепер моє прізвище. Щастя, що я не показав їм документів з моїм фальшивим прізвищем. Але заки вони почали мене розпитувати, я їх випередив: „Цілком просто, - сказав я, - як австрієць я тоді служив у галицькій частині разом з доктором Лемішкою". І додав, посміхаючись: „Але ви, колишні вороги Австрії, мусили в той час теж битися за російського царя!". Обидва росіяни скривилися, бо ніхто з них не хотів чути щось про царя, тому мене більше нічого не запитували.

Я вийняв свій фотоапарат „Ляйку", але в кімнаті не було досить світла для фотографування. Якраз я почув, що д-р Лемішка має в своєму бюро радіо, й щоб мене ніхто більше нічого не запитував, я сам спитався: „Товарищі, (до комуністів не можна звертатися „Панове!") - через декілька хвилин буде говорити Гітлер! Я пропоную перекласти вам його промову". Офіцери були цілком заскочені і запитали мене, чому я так раптово хочу цю промову чути. Мабуть, вони вважали, що це типовий спосіб висловлювання похвал німецькими „ковбасниками", замість вигукувати „Ура", як у них водиться. Я переклав промову Гітлера, й згодом запитався: „Кого ви вважаєте найкращим політиком світу? - Звичайно Сталіна! А хто другий?". Я був дуже здивований, почувши ім'я Ріббентропа. Ясно, що вони не наважились назвати Гітлера чи Муссоліні.

Що було для мене найбільш цікавим у промові, це те, що Гітлер домігся зміни кордону в Галичині. Цілком недалеко від р. Бугу, де я в 1919 році приймав участь в перших атаках кінноти. Там, де вони перейшли біля Сокаля річу Буг, звідти мусять повернутися назад і за декілька днів наше військо займе цю територію. Дуже радо відвідаю ці відомі мені місця.

Коли ми знову поверталися у Львів, мене запрошено, мабуть, з цікавости, до брудної радянської державної „карети". Спотикаючись на знаряддя й килимки, я сів ззаду автомобіля. Майор росіянин-„капітан" як він себе називав, сів спереду. Він був мовчазним, але старший лейтенант виявляв велике зацікавлення і спитав, чому я вивчив українську мову? „Ах, знаєте, я народився у Празі і в нас говорять багатьма мовами: чеською, словацькою, рутенською в Карпатах і, звичайно, польською. Але особливо зацікавила мене гарна українська мова Тараса Шевченка". І я одразу продеклямував один з найвідоміших творів -„Заповіт":

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій!

Старший лейтенант був дуже захоплений і сказав, що він теж українець і заспівав приємним голосом пісню - вірша Шевченка. Однак російського капітана зовсім не цікавило наше спілкування українською мовою.

Так ми в приємній атмосфері доїхали до Львова до шпиталю на Личаківській. Коли ми висідали, зі мною розмовляли вже виключно російською мовою. Далі про приємність годі було говорити, бо розпочалося вивантаження поранених. Дуже швидко жителі міста побачили німецькі автомобілі й почали товпитися довкола них. Посипалися запитання, передусім, як можна дістатися на німецький бік кордону. Я їм пояснив, що місцевість між Віслою і Бугом, біля Сокаля, через кілька днів займуть німці й тепер туди можна сміло йти. Так багатьом українцям вдалося перейти кордон, серед них деяким політикам, яких вже мав на списках НКВД. Також деякі євреї, які мали більш довіри донімецького Вермахту, ніж до радянської влади.

Раптом прийшла міліція і розігнала людей, брутально штовхаючи їх прикладами гвинтівок. Коли я вказав на це капітанові, якому така поведінка міліції, як виглядало, також не дуже подобалася, і запитався, чому така брутальність навіть супроти жінок, він відповів, що це для нашого захисту, бо населення було невдоволене недавнім бомбардуванням Львова німцями. Але я не бачив наслідків бомбардування, а в розмовах і поведінці населення не відчувалося жодної ворожости. Щоб мене „оберегти" від подальших запитань, капітан відвів мене вбік. Тут я побачив молодого українця, який виглядав мені досить довірливим, й попоросив, щоб мені допоміг знайти брата мого шваґра, доктора Барвінського, який ймовірно працює в цьому шпиталі. Однак мені не пощастило.

Але один з міліціянтів підслухав мене й, нахилившися до мене, сказав: „Я також українець... також українець"... „Не так голосно", - я йому процідив скрізь зуби. Він одначе продовжував: „А де Паліїв? - Де є Паліїв? "- Я відповів: „Він у Перемиші, я випадково в нього живу". -Тоді він сказав: „Прошу сказати йому, що через два дні я приїду до нього! Я називаюся ...". На жаль, я забув його прізвище.

Такою була тоді червона міліція у Львові. Фактично, в той час до нас переходили через Сян також інші міліціянти, всі українці, часто зі зброєю. Також багато червоноармійців-росіян, але в більшості дезертирували українці. Один прийшов з конем, зброєю, протигазом, амуніцією та ручними ґранатами. Він був засуджений на смерть, тому що його радіостанція зіпсулася і йому ще більше не пощастило, тому що він в"їхав автомобілем в дерево і таким чином зламав своєму командирові руку. Хоча вимагали його видачі, але, як кажеться і в росіян: він десь заблукав... і ніхто його не бачив.

На Личаківській ми забрали всіх поранених, і перед від'їздом я запропонував під'їхати ще до Політехніки. Бо там, мабуть, ще лежать наші поранені. Позаду Політехніки знаходилися катедра св. Юра й палац Митрополита Шептицького, де, я надіявся, знайти мого шваґра, композитора Василя Барвінського, який - наскільки мені було відомо - часто бував у Митрополита.

Як тільки ми прибули перед Політехніку, я хотів непомітно зайти в канцелярію Митрополита, але старший лейтенант зразу ж побіг за мною. Незважаючи на це, я пішов до канцелярії Митрополита, в якій мене зустрінув переляканий молодий священник. Я йому швидко сказав по-німецьки: „Передайте привіт Василеві Барвінському від Ганса". І тоді по-українськи запитав, чи тут немає поранених німецьких солдатів. Старший лейтенант напевно не зрозумів моїх німецьких слів, і я, задоволений, поверувся до Техніки.

Звичайно, я був би дуже радий, коли б мене був прийняв Митрополит Шептицький. Це було б можливим, бо йому було відоме ім'я мого батька, який переклав Біблію на українську мову, але з червоноармійцем-старшим лейтенантом на шиї, він такої зустрічі не бажав би. Мене він найбільше цікавив як відомий духовний провідник всього українського народу, про екуменічні зусилля котрого відносно православних українських братів та про тодішнє становище православної церкви в Польщі, я так багато вже чув. Коротко перед війною польські органи влади знищили 100 українських православних церков з метою навернути православних українців на католицизм, і тим самим полонізувати їх.

Ставало темно. Перед Технікою зібрався великий натовп людей, переважали євреї, які хотіли довідатися, як можна перейти на німецьку сторону. Одна дуже схвильована молода єврейська дівчина протиснулася до мене, що мені було не дуже приємним, я обернувся. Передо мною стояла моя сестра Наталка, яка тряслася, та її син Івасик, якого я спочатку не впізнав. Біля мене стояли, на жаль, завжди два радянські офіцери, й ми могли обмінятися лише незначними словами. Раптом мені прийшла ідея.

Я схопив Івасика за плащ і звернувся до росіянина: „Цей каже, що в госпіталі на Личаківській є ще один поранений німецький солдат, про якого забули. Давайте поїдемо туди. Товаришу старший лейтенанте, чи ви хочете піти з нами?" - „Нєт, їдьте самі, товаришу", - відповів він. Я був дуже здивований його довірою. І пригадався мені червоний комісар, який в 1920 році, коли я мусив стати червоноармійцем, хотів мене зробити комісаром. Я затягнув Івасика до карети швидкої допомоги і сказав до нього по-польськи: „Показуй нам дорогу!". Наталка стояла перелякана. Вона думала, що я хочу забрати Івасика з собою. Також в натовпі виринули Катя, її донька, та її чоловік Юрко Голубович, син колишнього прем'єр-міністра Центральної Ради. Я на мить пробився до них і тільки зміг потиснути руку Каті. В автомобілі Івасик розповів мені про деякі родинні справи. З того я не дуже багато запам'ятав. Він розказував, що червоні дуже підтримують Василя, який мусить виголошувати промови. За це отримує 800 золотих платні, в той час як його брат д-р Олександер Барвінський, який працює в українському шпиталі, не отримує взагалі платні. Івасикова сестра Ляля хоче стати червоною фільмовою актрисою, а його брат Дніпруша добре вчиться. Скоро ми були на Личакові і повернулися. Я порадив Івасику лиш одне, зіграти комуніста. Він би радо поїхав зі мною, що було цілком можливим, але він не хотів залишати Наталю саму. Всі хотіли б втекти, але вони боялися за Василя. Івасик ще згадав, що як прийшли більшовики, вони почали плюндрувати крамниці. Тоді він приніс додому 150 кг цукру. Він скоро зрозумів, що з деякими більшовиками треба вміти йти нога в ногу. Коли ми повернулися передТехніку, наші автомобілі вже були готові до від'їзду.

У зворотній дорозі до Перемишля я знову мусив їхати в чорному державному автомобілі, який в темноті здавався мені катафалком. Ймовірно капітан заснув, бо я більше від нього нічого не чув. Лише старший лейтенант багато балакав зі мною і хотів почути про мою роботу кінотехніка в фірмі „Клянґфільм" у Берліні. Був дуже здивованим, коли почув, що я створив зі співробітників цієї фірми оркестру балалайників. Більшість з них навіть не вміла читати нот. Але це не дуже було потрібно, бо я сам вивчав ці твори для балалайки в 1920 році в Бресляві (Вроцлаві) в оркестрі балалайників. Ми мали великий успіх концертами під девізом „Сила дружби", хоч наш директор не був дуже задоволеним, тому що він часто мусив нас звільняти з роботи. Розмовляючи цілу ніч, ми приїхали без пригод до Перемишля. Капітана та старшого лейтенанта я більше ніколи не бачив.

У Кракові я почувався безпечно. Я пішов до колишнього кайзерівсько-королівського кравця мого тестя, чеха, і попросив переробити мені уніформу. Цей чех нагадав мені колишнього генерала Енґельгардта, який жив перед Першою світовою війною в тому ж самому будинку на Краківській вулиці, як і мої тесть та теща Кершбаумер; генерал—ліворуч від сходів, праворуч—батьки моєї дружини. Між обома квартирами, на півповерха нижче, було особливе місце — загальновідомий куток, про який полковник Кершбаумер розповідав веселу історію.

Кожен офіцер мав тоді ординанса, який теж доглядав за дітьми. У полковника був русин, який не вмів добре говорити по-німецьки, але його любили діти. Одного разу прийшов елеґантний лейтенант, котрий мав обов’язок представитися також дружині командира. Коли ординанс відчинив двері, він дав йому свою візитку і сказав: «Прошу повідомити про мій прихід дружину пана полковника». Ординанс відповів: «Ніх». На що лейтенант запитав: «Чи дружини пана полковника немає?» Ординанс відповів: «Вона є, але ніх!» На це лейтенант фиркнув: «Це є наказ! Негайно передай їй мою візитку!» Тоді хлопець взяв візитку, став наструнко, пройшов повз лейтенанта по сходах вниз, клякнув і просунув її під двері, кажучи на весь голос: «Наказ від лейтенанта!». Лейтенант зрозумів, кому ординанс його «представляє», взяв шаблю під пахву й забрався. Це були старі добрі часи!.

Тепер я знайшов на мурі в саду стару австрійську ляфету від 8 см польової гармати, яка пошкодженим гирлом вказувала на свій вік. Найкраще я привіз би цю бронзову ляфету українському скульптору Масютину в Берлін, для того, щоб він відливав у бронзі медалі гетьманів, які він переважно творить тільки з гіпсу. Але ляфета була такою важкою, що я не зміг зрушити її з місця. Тоді я пішов до церкви св. Марії і дуже любувався скульптурами у виконанні Файт Штосса з Нюрнберґа, якого поляки, перехрестивши на «Вікт Штоса», зробили своїм національним мистцем. На моє здивування, в одній крамниці я знайшов українські різьблені речі і купив інкрустований таріль з тризубом і ціпок, на ручці якого була чудово вирізьблена голова вовка. Такі палиці часто мали українські селяни на Підкарпатті. Коли я вийшов, мені впали у вічі дві расові циганки, які прогулювалися по вулиці.

На службі я довідався про щось особливе. До Перемишля саме прибули священники зі Львова й у міській комендантурі генерала Стрецціуса просили передати в безпечні руки все майно греко-католицької Львівської архиєпархії, бо митрополит граф Андрей Шептицький боявся, що все заберуть совєти. Від старшого лейтенанта фон Тарбука, який був при цьому, я пізніше довідався, що це насправді була велика сума грошей, в основному в долярових купюрах. У зв’язку з тим я почув, що граф Шептицький купив ділянку землі на острові Сильт у Північному морі, де він хотів збудувати будинок відпочинку для вихованців духовної семінарії.

Про ці секретні справи я, зрозуміло, не писав в моїх листах польової почти —і лише 40 років пізніше я це згадую в моїх спогадах — може сьогодні когось зацікавить ця справа.

Тоді я познайомився також з колишнім австрійським ріттмайстром полковником Ріко Ярим, близьким приятелем котрого був полковник Коновалець, що згинув в атентаті 23 травня 1938 року. Його наслідником та провідником ОУН (Організації Українських Націоналістів) став полковник Андрій Мельник, колишній начальник штабу Коновальця. Полковник Мельник і його ад’ютант, редактор Євген Стахів, відвідували мене часто в Берліні. Тоді, восени 1939 року, я познайомився з іншою людиною. Він саме був звільнений з польської тюрми і прибув до Кракова. Одного разу зайшов до нашої квартири. Він дуже недружньо розповідав про А. Мельника і, на його думку: як полковник Мельник міг бути провідником українців, якщо увесь час перебував за кордоном. А він сам завжди жив Батьківщиною. Він називався Бандера, і мені було насправді дуже прикро, що така молода людина так понижує старого вояка Січових Стрільців, Андрія Мельника. Коли я повернувся до Перемишля, то здивувався, що українці створили ще одну партію «бандерівців», переважно з молодих студентів.

На жаль, я отримав нове завдання. Спочатку я мусив їхати до Варшави. Тут я замешкав в одному з найелеґантніших готелів, де я вже перебував рік тому з моїм берлінським шефом фірми «Клянґфільм», паном ¢уйом Зеліром, який мене, завдяки моїм знанням мов, заанґажував до військової розвідки в Берліні.

Тепер у цьому варшавському готелі лише вітер свистів по килимах коридорів, а в моїй кімнаті не було шиб у вікнах. Ціле місто виглядало як руїна, в парках і скверах було багато могил з маленькими хрестами, на вулицях купи грузів. Починаючи з 7 години вечора нікому не було дозволено виходити на вулицю. І прийшовши з клюбу додому, я відразу ліг в ліжко.

Мене запросили на вечерю до нашого господаря. Керівником контррозвідки був майор Горатцек, колишній австрійський унтер-офіцер, який з задоволенням сам куховарив. Надворі, то тут, то там чулися постріли. Чому і в кого стріляли, про це ми довідувалися дуже рідко. Ймовірно це були грабіжники. День перед тим розстріляли, за вироком польового суду, студентку, тому що вона зривала німецькі плякати і дала ляпаса солдатові, який її при цьому затримав. З такої же самої причини була розстріляна ще одна жінка. І можна було собі уявити настрої населення!

Зрозуміло, я пішов тоді до нашого польського представника фірми «Клянґфільм» Свядоща, який називав Зеліра «російським графом», бо він дуже модно й зі смаком одягався. Свядощ був власником кінотеатру, який цілком згорів, а його дружина мала проблеми зі шлунком, а найгіршим було те, що він, як і всі євреї, мусили переселитися у ґетто.

На вулиці маленька дівчинка просить мене хліба. Я дав їй печиво, яке мені щойно передала моя дружина з Берліну, і мені стало прикро, що не можу їй більше допомогти. У Варшаві майже нічого не можна було знайти, лише у відкритих ресторанах можна було випити горнятко червоного польського борщу.

Жахливо виглядало багато зруйнованих будинків, які поховали під собою багато людей. Всюди розносився запах пожеж, на похмурих вулицях вдень було справді дуже неприємно. Незважаючи на це, між руїнами ходили товпи людей. Багато хто шукав дрова для отоплювання приміщення, інші перебирали руїни, шукаючи цінних речей.

Я зробив кілька фотографій, але було неприємно стояти серед руїн та могил і фотографувати. Лиш деякі ряди вулиць виглядали менше пошкодженими, де було і світло і вода, так теж було в будинку «благородної польки», тої, в якої я раніше вивчав «дуже добру польську вимову».

Усі страшенно боялися, що їх можуть вислати в Росію. На багатьох вулицях припинилося життя. Багато церков, серед них і євангельські, були зруйновані та спалені.

Службово я часто їздив по окупованій території. Цікавим була відмінність між Варшавою та Лодзем. Тут були відкриті всі крамниці. Всюди розмовляли німецькою і нічого не вказувало на війну. В місті було так багато німців, що навіть поліція була з місцевих німців. Я зустрів професора Мірчука, керівника Інституту Східної Европи в Берліні, який як старший лейтенант та ад’ютант мав спокійну посаду. Однак одного з двох братів-інженерів Крохмалюків, який мав передати мені вітання від моєї родини зі Львова, я не міг ніде знайти.

Серед так званих фольксдойчів (людей німецького кореня), які втекли зі Львова, було приблизно 40% української галицької інтеліґенції, частково замаскованих, частково зі справжніми іменами. Серед втікачів було багато справжніх поляків та польських офіцерів. Згідно наказу райхсфюрера СС, всі українці та поляки мусили бути переведені в табір у Константинів, біля Лодзя, де мали провірити їхню ідентичність. Перед тим наказом, багато поляків та українців було уже переселено до Судетів.

Мені було потрібно якнайшвидше зорієнтуватися у цих обставиних, бо СС були цілком дезорієнтовані та спочатку не могли повірити, що так багато українців опинилося серед справжніх «фольксдойчів». Багато українців видавали себе також за поляків, бо боялася, що українців будуть депортувати в СРСР. Серед втікачів було багато українських студентів, які намагалися далі продовжувати навчання в Німеччині. Про все це я відразу написав моїй дружині, щоб вона подзвонила на моє місце служби в Берліні майорові Розентретеру в Генералкомандо ІІІ відділу контррозвідки, а також Стахіву та д-ру Клявсу (Миколі) Сушкові, якого його колишні віденські одноклясники називали «Коко» і який в Берліні очолював Українсьву установу довір’я.

Все частіше я отримував нові завдання. У Варшаві я зустрінув свого колишнього військового товариша з 1919 року, Черника, який тоді як підхорунжий служив у 2-му кавалерійському ескадроні лейтенанта Алексевича, у 8-ій бриґаді Української Галицької Армії. Він мене прозивав, через моє німецьке походження по материнській лінії, «Шваб». Тепер він виглядав як висушений горіх. Я зжахнувся, подумавши, що я, можливо, буду таксамо виглядати. Від нього я довідався про долю його молодшого брата, який з нами був у таборі у Берцдорфі біля Райхенберґу в Богемії. Успадкований батьківський маєток біля Камінки Струмілової більшовики йому сконфіскували.

Несподівано для мене, за мої добрі вчинки для українців, а про які я сьогодні призабув, я отримав чорний Залізний Хрест від президента УНР (Української Народної Республіки) Андрія Лівицького. Не обійшлося при тому без тостів.

У той час я довідався про атентат на Гітлера у «Бюрґербройкеллєр» (пивоварні) в Мюнхені. Я не хотів би був бути у шкірі коменданта поліції Мюнхена. Гітлер мав щастя так само, як я кілька днів пізніше. У Холмі я саме вийшов з помешкання, де переговорював з різними українцями, як віконну шибку пробила револьверова куля. Це був напад поляків. Підозрілих учасників пізніше розстріляла польова жандармерія. У цей час очікувалися акції поляків, але було відносно спокійно. Показалися танки, які також причнилися до спокою.

Тим часом я поїхав до Любліну. Німецькі службовці, так звані «золоті фазани», як називали трохи принизливо партійних державних керівників, які працювали в управліннях на окупованих територіях, не мали ніякої уяви про найактуальніші політичні питання. Вони прислуховувалися до гарних польок і називали українців комуністами. Особливо невирозумілим був ляндрат Грубешова, пан Бернд з Берліну, який лютився, як бик в крамниці скляних продуктів, і — можливо незумисне, але у своїй зухвалості — діяв на користь полякам. Наприклад, він закрив українські школи! В Любліні мені вдалося зустріти ґауляйтера Сейс-Інкварта і генерал-губернатора Франка. Я пробував добитися переоцінки тих урядовців, але не мав жодного успіху. Бо що значив малий лейтенант супроти таких великих можновладців?!

Поїздка по цих місцевостях була дуже нудна. Монотонні дороги тягнулися, як шнурки, на яких треба було постійно гальмувати, щоб уникнути вибоїн від ґранат або поминати селянські вози, та уважати, щоб не загрузнути в болоті. Я переїхав Холм, Грубешів, Замость та Томашув-Любецький. Наступного дня біля Ляшова ми погрузли в болоті, і далі нас тягнули коні — через поля, болота, ліси і, на щастя, через живіші українські села — аж до Вареца.

Всюди мене гарно приймали та частували. В маленькому «гнізді» - Ліско колишні вояки Української Галицької Армії справили мені зворушливе прийняття, на якому подарували вишиту сорочку та вишитий рушник. Ми згадували про один весняний день 1919 року, коли після наступу з 1-го ескадрону 8-ї бриґади під командою хорунжого Панаса я не повернувся, а повернувся лише мій кінь. Через два дні і я повернувся — саме тоді, коли в неділю зранку мала починатися Служба Божа за нас обох. А це було так:

Наш ескадрон отримав завдання вдарити на поляків, які зайняли залізничну станцію в Уневі, та підірвати колію. Станція була загорожена колючим дротом і ми мусили злізти з коней та йти в атаку пішки. Кожен отримав чотири ручні ґранати. Ми стрибали вперед від укриття до укриття. Раптом у Кожушка заклинило рушницю. За селянським будинком я дав йому свою рушницю і пробував нашвидку направити його. Та ось я не чув стріляння нашого кулемета. Нарешті направив кріса, в якому була застрягла гільза. Коли ми обережно виглянули з-за рогу будинку, то я побачив, що праворуч та ліворуч від нас наступають поляки. Позаду нас відізвався кулемет. Отже, треба відступати! Кожушко вискочив на дорогу та впав. Отже, геть звідси! Між хатами я перестрибував через паркани, один з них зламався піді мною. Наді мною свистіли кулі. Я побіг до хліва, виліз на корову й вискочив на купу сіна. Довкруги чулися голоси поляків, які, здається, мене були помітили. Засвистіли шрапнені й поляки пішли вперед. Я запер віддих, і коли все затихло, я зарився в сіно. Я не знав, скільки пройшло часу, коли почув, як відчинилися до стайні двері. Внизу стояла дівчина і сказала по-українськи: «Вони вже пішли геть, можете спокійно злазити додолу.» Це була Маруся, і ввечері вона вказала мені через мокрі поля напрям до українського фронту. – Так я повернувся через два дні.

Тоді мені не було ще 18-ти років. До того, мене трактували як смаркача, і нагло мене покликав до себе командир бриґади генерал Шепарович, бо я розповів четареві Панасу, що знаю як найкраще дійти поза засіки колючого дроту до залізничної станції Унева, де стояв польський бронепоїзд.

На подвір’ї квартири Пархача, в генерала Шепаровича, я вперше побачив поручника Ганса Коха, німця, який на диво знав прізвище мого батька як перекладача Біблії. Я був запрошений на обід. Біля мене сидів капелян отець Кіпріян, який бавився плящиною російськї царськї «водички», і з неї почастував мене чаркою. Від неї мені закрутилося в голові. Ми були недалеко від колишнього російського кордону, через який легко було перепачкувати таку «водичку». Був ще сотник Ганецький та четар Алексевич, біля якого сиділа одягнена в уніформу дівчина, яку називали «панунця», — наскільки я собі пригадую, – мала ранґу підхорунжого, і ще один підхорунжий — Лемішка. Для мене було великою честю наступного дня на ранковій збірці почути: бриґадний наказ: «Добровольця першого року служби десятника Олександра Пулюя, за його особливі дії перед ворогом, позачергово піднесено до ранґи кандидита на старшину».

Це було в 1919 – давно минулий час – але сердечність моїх колишніх друзів, мало хто з яких залишився, хвилювала мене по-особливому. Ми їхали далі до Варцу, де мене дуже мило зустрів, як австрійця, старший лейтенант кавалерії, граф фон Траутманнсдорф. Він подарував мені мисливську рушницю та повів мене в колишній польський офіцерський клюб, де біля входу стояв величезний випханий російський ведмідь, якого вже майже з’їла польська міль. Тоді ніхто і не міг подумати, що «русскі» просунуться аж до Штаєрмарку, до родинної резиденції графа Траутманнсдорфа, біля Гляйхенберґа, і що вояки української Дивізії «Галичина» стануть перед ними останньою обороною.

Тоді в 1945 році мусив бути поранений д-р Лемішка, якого я потім ще раз зустрінув у шпиталі біля Бад Ішль. Біля Траутманнсдорфу потім українці поставили пам’ятник своїм загиблим товаришам, на якому написано українською мовою:

СПІТЬ ХЛОПЦІ

СПІТЬ ПРО ВОЛЮ

ДОЛЮ ТИХО СНІТЬ

ПРО ДОЛЮ

ВОЛЮ ВІТЧИЗНИ

ЧИ Ж МОЖУТЬ БУТИ

КРАЩІ СНИ?

Тоді, в 1939 році я далі їхав автом до Белзу. Почався дощ і дорога перетворилася в гидку брудну калюжу болота, по якому хіба було ковзатися. Я охоче побачив би ще раз Сокаль та Христинопіль, а біля Домажова в 1919 році я був у моїй першій атаці. Ми завернули, бо хотіли використати сухі півдороги по полях, щоб заїхати додому. Ми знову ночували в священика в Ліско, де ми знайшли двох селян, товаришів з мого ескадрону, бо вістка про мій приїзд швидко поширилися. Під час нашого повороту я домігся в одному більшому селі в Польщі віддати православним українцям їхню церкву, яка була закрита. Потім ми на кілька годин застрягли у потічку, який ми мусили переїхати, аж чотири коні нас витягнули.

Пізно ввечері ми знову були в Холмі і відвідали ляндрата Гаґера, який так закохався в українку Талю Філіпчук, що покинув свою дружину та дочку і одружився з нею. Крайсгауптман (окружний староста) Гаґер став одним з найкращих друзів українського народу. В травні 1946 року, коли я вже давно був переведений в Румунію, і там зорганізував з українців Буковини військовий відділ «Пума», я отримав цілу пачку фотографій із гарного свята передачі української православної церкви в Холмі його високопреосвященному мітратові Миколі Малюжинському, в тому велику роль відіграв староста Гаґер.

Я дещо розповів про події, які відбулися після осені 1939 року, й хочу ще розповісти про мою сестру Наталю та мого шваґра Василя Барвінського. В червні 1941 року почалася війна з СРСР — операція «Барбаросса». Я довідався, що в перші дні після окупації Львова, СС-и з великим запалом арештували депутатів Верховної Ради, в тому числі мого шваґра, який очікував німців у Львові, замість — як наказав мудрий Сталін — втікати до Криму. Я відразу ж подзвонив у Львівську комендатуру, і його звільнили. Він, як перед тим, далі працював у Львіській консерваторії.

Під час моєї наступної поїздки до Львова я його відвідав і він розповів мені, що в 1939 році, коли совєти прийшли у Львів, першого дня вранці з’явилися у нього й сказали одягнути плащ, бо Сталін наказав йому їхати в Москву. Там мусив він Сталіну віддати шану, сфотографуватися з ним, і отримав доручення написати нарис політичної промови. Потім він читав ту промову по радіо, в якій були тільки його перші три слова, яку я слухав зі здивуванням у Перемишлі. Моєму шваґрові дозволили знову повернутися у Львів з новим дорученням: скомпонувати гімн Сталіну. Але цей гімн ніколи не був закінченим.

Львів знову був окупований німцями. Обидва сини Барвінських зголосилися як добровольці до німецької армії. Влітку 1944 року, коли фронт знову зближався до Львова, мій шваґер і моя сестра не мали можливости втекти, і що більше, він займав до 1947 року посаду директора консерваторії. Потім був судовий процес над синами — «зрадниками Батьківщини», які воювали на німецькій стороні, і обома доньками, які втекли до Відня. Моя сестра і мій шваґер були засуджені на 10 років таборів в Потьмі, в якому перебував митрополит Йосиф Сліпий і теж полковник фон Тарбук з Лінцу як військовополонений. Але я довідався про це набагато пізніше. Полковник фон Тарбук розповідав мені про український хор, в якому він співав під час ув’язнення і час від часу дириґент давав йому яйце, яке він напевно отримував зі Львова. При нагоді я запитав його, чи йому відоме ім’я мого шваґра, композитора Василя Барвінського. На що Тарбук подивився здивовано на мене: «Що? Я саме про нього говорю!»

Моя сестра і мій шваґер не довго перебували в таборі. [Барвінський помер у Львові 9 червня 1963 року]. Їх молодший син імовірно загинув в 1945 році. Митрополит Сліпий ще відсидів 18 років, поки його не звільнив Хрущов, щоб в українців не було ще одного великомученика. І за це він отримав орден від Папи, чим він хвалився серед однодумців. Сотник Паліїв, патріот, загинув в 1944 році в боях під Бродами і з ним велика частина дивізії «Галичина», єдиної української бойової одиниці на Східному фронті. Генерал Стрецціус загинув як комендант міста Відня під час бомбардування.

Ганс Кох був після війни євангелицьким пастором у Шлядмінґу і Бад Аузе, згодом став директором Інституту Східної Европи в Мюнхені. В 1955 році як радник він супроводжував Аденауера до Москви і помер невдовзі несподівано в Мюнхені після відвідин ресторану. На його гробі в Шлядмінґу стоїть гарний хрест, оповитий виноградною лозою спілих кетяг. Після відвідин його могили, я написав до його дружини: «Коли я дивлюся на виноградну лозу на цьому хресті, я відразу згадую 1919 рік, коли я був ще 17-літнім добровольцем і мав щастя служити в цій самій військовій частині разом з Вашим чоловіком, і маю відчуття, якби і я висів на цій лозі».

У Мюнхені я випадково зустрів двох українців, знайомих ще з Перемишля. Один з них, Володимир Янів, є сьогодні ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені і нагадав мені про те, що я тоді у свому автомобілі завіз його та його молоду дружину з Перемишля до його дому в Жешові. Другий, син священика з околиці Перемишля, був спортсменом, – розповів мені, що добровільно зголосився до німецького Вермахту, отримав Залізного Хреста першої кляси, але за те, що відверто критично висловлювався про тодішню німецьку політику на Сході Европи, попав до концентраційного табору. Пізніше жив у Мюнхені і заробляв гроші таксистом та на мюнхенських міських роботах; мав чудову й дуже розумну дружину і троє гарних синів; коли працював на нічній шихті, студіював теологію; був висвячений в Римі на священника. Це — Євген Гарабач.

Накінець розповім ще одну веселу історію: це були часи Першої світової війни. Крім своїх наукових праць, мій батько написав також трактат про міжнародне політичне значення України. В 1915 році ця праця була надрукована у Відні, і мій батько післав її багатьом відомим особистостям того часу, серед них також німецькому райхсканцлеру фон Бетману-Гольвеґу в Берлін та королівсько-цісарському Міністру зокордонних справ графу Брехтольду, імена яких я запам’ятав, бо носив на пошту рекомендовані листи до них. 60 років пізніше я припадково довідався від родичів, що дуже старий граф Брехтольд, на нещастя, зламав собі ногу й лежить у шпиталі в Куфштайні. Нагадавши про листа мого батька, ми поїхали наступного дня до шпиталю і знайшли сина колишнього міністра в жалюгідному шпитальному халаті, в кімнаті на шість пацієнтів, з одною тьм’яною лямпочкою на стелі, між декількома хворими тірольцями. Він страшенно зрадів, і ми запросили його до нас у Літцльдорф. Скоро він був у нас і розповідав про старі часи, коли його батько був королівсько-цісарським послом в Петербурзі, і про його замок Бухляу, недалеко від Брунну. Я розповідав про мою зустріч з польською графинею, яка сказала, що «пан офіцер має дуже добру польську вимову». Граф Брехтольд засміявся: «Звичайно, я знаю її! Це графиня Монтжо, колишня придворна дама ерцгерцоґині Марії Терезії з Сайбуша, пізніша дружина її сина ерцгерцоґа Лео!» І відразу ж він написав мені на клаптику паперу, що ерцгерцоґ Лео, брат ерцгерцоґа Вільгельма, який мав стати «королем України».

Коли я йому ще розповів історію з польським офіцером і його ескадроном в лісі біля Перемишля, і що я за цю пригоду декілька місяців пізніше отримав Залізного Хреста ІІ-ої кляси, він сказав: «Це міг бути лише ерцгерцоґ Карль Альбрехт, брат Лео і Вільгельма, котрий був польським полковником!»

«Король України», - як називав його граф Берхтольд, – є краще знаний українцями як «Василь Вишиваний». Він був командиром Українських Січових Стрільців. Героєм моєї юності! Його арештували совєти в 1946 році у Відні і його більше ніхто не бачив.

Алоїс граф Брехтольд, «Фрайгерр» (титул рівнозначний з «бароном») Унґаршіц, Фраттінґу та Пульніцу, доктор двох прав, королівсько-кайзерівський «Каммерер», королівсько-кайзерівський старший лейтенант резерви королівсько-кайзерівського драґунського полку «Кайзер Франц-Йосиф І» № 11, володар бронзової військової медалі за заслуги, військового хреста на стрічці Signum laudis, срібної медалі за мужність ІІ ступеня, Почесного та суверенного Мальтійсько-рицарського Ордена, останній з Бухляу, помер у віці 83 роки в 1977 році у Відні. Що мене дуже з ним поєднує, це слова на його посмертному фото: «Бог хотів зробити його героєм, але збіг обставин зробив з нього дурня». І мені в житті також так складалося, тому я повинен би ще багато чого розповісти…

Переклад з німецької

Наталі Коновки і Романа Колісника