ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТИ ГЕН. ГРЕКОВА У ЛОС-АНДЖЕЛЕСІ

29 лютого 1976 р. Відділ ОбВУА скромно, але гідно, відзначив соту річницю народження сл. п. ген. штабу генерала-поручника Олександра Грекова, Начального Вождя Української Галицької Армії в часі Чортківської офензиви в червні 1919. У церквах відправлено Богослуження за душу Покійника.

По полудні відбулися в Народньому Домі Святочні Сходини українського громадянства. На стіні великий образ (світлина) ген. Грекова, прибраний вишиваним рушником. Голова Відділу інж. О. Тишовницький у вступнім слові сказав, що за триста років неволі, від бою під Полтавою, затратилась у нас військова традиція, наслідком чого у Визвольних Змаганнях брали участь тільки два до три відсотки з числа всіх здатних до зброї. Тому ми повинні плекати військові традиції. У нашій історії ми мали не тільки невдачі, але також світлі воєнні перемоги. Вичислив їх. За Австрії мали ми дуже мало вищих старшин, тому до УГА мусіли приймати чужинців (німців, чехів та ін.). Тепер у всіх країнах поселення ми повинні використати можливість вчитися у військових академіях і мати якнайбільше високих старшин, до генералів ключно. Прийде час, що будемо їх дуже потребувати. Потім поділився споминами про Чортківську офензиву, в якій брав участь, як четар артилерії. На залі був присутній ще другий учасник, відомий тут громадянин-патріот, побратим С. Васильків, котрий був тоді приглушений гарматнім стрільном і залишивсь з притупленим слухом.

Побр. Г. Старовійт відчитав життєпис ген. Грекова: Родом з Чернигівщини — 1875, гімназію і університет скінчив у Москві, а академію генер. штабу у Петербурзі і в 1915 став генералом російської армії; 1918 за Центральної Ради командувач 2-ої Сердюцької Дивізії; на початку 1919, як командувач південного фронту, провадив переговори з французьким командуванням в Одесі у справі визнання України Антантою; військовий міністер УНР. У червні 1919 Начальний Вождь УГА; від 1920 жив у Відні і 1945 схоплений большевиками і засуджений у Москві на 25 літ примусової праці; австрійський уряд виміг звільнення і у грудні 1956 повернувся хворий до Відня, де 2 грудня 1959 помер. Опісля відчитав два листи: від побр. Тишовницького до ген. Грекова і його відповідь з подякою за привіт і грошовий даток на лікування та з описом життя в концентраційних таборах.

Заступник голови інж. Б. Микитин прочитав уривок з опису Чортківської офензиви з 1 т. "Українська Галицька Армія", вид. хор. УСС Д. Микитюка, 1958. Студент коледжу І. Микитин гарно і з чуттям віддеклямував вірш О. Олеся "Пісня". Підписаний відчитав уривок з 4 т. "УГА", нарису пор. УГА д-ра Л. Макарушки. Студентка коледжу О. Михайлів гарно заграла на мандоліні пісню УСС "Як з Бережан до кадри" і пісню УГА "О, Україно". Побр. д-р А. Олесіюк відчитав уривок статті з книжки "Українська Галицька Армія" проф. Л. Шанковського. Згадувані в уривку місцевості підписаний показував на стінній мапі воєнних операцій. Уривки з творів військових істориків всебічно висвітлюють Чортківську офензиву і обставини українсько-польської війни. Східня Галичина і північна Буковина з 4-ма мільйонами населення були примушені вести оборонну війну проти 17-ти мільйонової Польщі. Велика частина вояків українців знаходилася ще в таборах полонених, головно в Італії. Натомість до Польщі в перших місяцях її існування повернулися майже всі полонені військовики з чужих армій. В квітні 1919 прибула з Франції польська армія ген. Галлера, яка складалася у великій мірі з поляків з Америки, а у Франції добре вишколена і модерно узброєна (включно з панцерними возами). Самі поляки признають, що тих 5 дивізій (15 тисяч) вирішили війну в 1919 у польську користь.

Чортківська офензива заскочила поляків, які вважали, що УГА розбита і майже зліквідована. Чисельно польські війська три рази перевищували УГА, а під технічним оглядом (модерне узброєння) п'ять разів. Дякуючи добрій стратегії, несподівані удари примусили польську армію до відвороту. Українські війська огорнув підйом духа, який давав завзяття ламати опір ворога і гнати його від Збруча по Гнилу Липу, майже під Львів. Тодішня територія Західньої Области УНР була відтята зі всіх сторін ворожими та "невтрально-ворожими" країнами, тому будь-яка можливість довозу військового виряду не існувала. Брак доповнення зброї та набоїв і виснаження війська дво-тижневими маршами, при відсутності військових резерв, примусили до затримки офензиви, даючи можливість ворогові захопити ініціятиву. Все ж Чортківська офензива перейшла до історії, як славний геройський подвиг УГА.

Святочна імпреза з цікавою програмою про героїчний період Визвольних Змагань утримувала слухачів у піднесеному настрої. Відспіванням численною громадою національного гимну Святочні Сходини закінчено. Погощенням кавою і тісточками зайнялась пані М. Старовійт, за що належиться їй подяка.


Я.  Білинсьний

НАМ ПИШУТЬ...

Високоповажаний Пане Редакторе!


Українського публіциста, Р. Рахманного, поважають його прихильники й ідеологічні противники за те, що він пише "чорнилом і кров'ю". Проте у своїй статті "Слово про незалякану націю" ("Свобода", 25 вересня 1975 р.) він у серйозні роздумування  вмішав декілька спірних думок.

Він твердить, що "УПА була регулярною армією, бо мала власну структуру регулярної армії... мала власні мобілізаційні округи, свою жандармерію, свої власні системи постачання, зв'язку та інформації". Це тільки одна сторона медалі, бо важливіший той факт, що регулярна армія тісно пов'язана з існуванням власної держави, нормальним вишколом, регулярним постачанням харчів і зброї, квартирами та шпиталями для лікування поранених вояків. Навіть попавши в полон, вояк регулярної армії має сяку-таку надію вижити й повернутися додому.

Бійці УПА ніколи не користувалися такими благами. Доводилось усе імпровізувати. Відділи УПА формувалися не на території власної держави, але в мішку ворожих, окупаційних дивізій, серед найбільш несприятливих обставин. Приходилось добувати все — почавши від шнурівки, а скінчивши на кулеметі — від ворога. Замість теплих касарень — холодні підземні бункри чи ліс; замість теплої їжі — постійний голод. А що вже говорити про систему зв'язку та інформації? Щоб не зрадити свого місця постою, треба було зимою бристи по шию у холодній воді до далекого села за конечними інформаціями. А коли приходилось йти в полон... то в бункрах, звичайно, можна було почути сухі постріли у власні скроні, чи вибухи гранат. Таких діявольських перешкод і дійсности не зустрічала на бойових шляхах ніяка армія у світі.

Також дивною виглядає атака спрямована в бік "книжників". Цю свою атаку Р. Рахманний озброює цитатою із листа О. Безбородька, мовляв, героїчний дух України в нас подівся тому, "бо місце козацтва в нас зайняли книжники". Зрештою, для Рахманного "книжники" майже непотрібні, бо "збройної боротьби не замінить ніяка наукова праця". Це в одному місці, а в іншому він собі перечить, бо твердить, що "визволитися... може нація озброєна власною політичною думкою і власною зброєю". Що праці книжників не менш грізні для ворога, ніж зброя, можуть доказати праці І. Дзюби та В. Чорновола, які є на списках усіх поважних наукових видань, що займаються проблемою національних меншин у СССР. Зрештою самий Р. Рахманнй, який під час, 2-ої світової війни рейдував по Україні з пістолетом в кишені, замінив цю боротьбу на професію "книжника", з чого нам усім вийшла користь.

 Треба також взяти під сумнів твердження автора про втрати УПА: "Дослідники пояснюють, що УПА й ОУН... мали відносно малі втрати в людях у боях з ворогами... вчені знають, що ці втрати були мінімальні". Я перекажу слова колишнього вояка УПА, який повернувся в Галичину після двадцятилітньої каторги. Він говорив: "Боротьба УПА коштувала нас дуже дорого. Включивши до числа поляглих бійців ще тих, що попали на Сибір за співпрацю з партизанами, то наші втрати сягають до мільйона. Якщо до цієї цифри ще додати їхніх ненароджених дітей... якщо вони всі сьогодні жили б, ми не випустили б зі Львова Чорновола". Або, що пише Ю. Борець, також колишній упівець: "...сотня вже не була такою, як колись. У минулому вона нараховувала понад двісті вояків, а через її ряди за останні кілька років перейшло більше, як шістьсот повстанців... А сьогодні (мабуть 1948 р.) вона мала всього 48 вояків". ("У вирі боротьби", ст. 313-314). У моїх руках є докладний список втрат мого села. Тільки в одній братській могилі спочиває дві сотні вояків УПА. Безстрашні селяни привозили їх із побоєвищ і нагих хоронили в одній могилі, щоб по смерті їх не розпізнав ворог. Помножіть ці дві сотні через тисячі галицьких і волинських сіл, тоді й мільйонова втрата не стане фантазією. Також треба б згадати про безповоротну втрату Лемківщини. Зменшувати наші втрати сьогодні — це вода на більшовицький млин. Вони будуть старатися переконувати світ, що УПА — це авантюра малої горстки людей, а не боротьба цілого народу. Зрештою, готовлячись до майбутньої збройної розправи з наїздником, треба скласти докладний балянс наших сил і втрат.

Щоб заспокоїти своє власне сумління ("який був сенс нашої збройної боротьби?") чи з інших причин, Р. Рахманний висуває дуже небезпечну теорію, висновок якої не важко відгадати: якщо в 1933 р. могло згинути понад сім мільйонів українців з голоду, якщо "під Бродами по стороні німців українцям пропало приблизно десять тисяч самого квіту бойової молоді", то тоді будь-якому провідникові вільно піднімати, а то й насильно мобілізувати, на безвиглядну боротьбу ввесь український народ.

Важко порівнювати загибіль сім мільйонів українців з голоду серед обставин, над якими ми не мали контролі, чи втрату під Бродами десять тисяч дивізійників (цифри дещо перебільшені; до того багато вояків дивізії після битви перейшло в лави УПА), які там опинилися добровільно в боротьбі за ту саму ідею, що бійці УПА, з загальною мобілізацією на боротьбу проти ворога, не маючи ніякого вигляду на перемогу (коли багато провідників опинилося закордоном) і послуговуючися такою пропагандою, як от: "німці вже війну програли, а більшовики самі розлетяться". Ми повинні затямити, що з нашої вини не сміє згинути ні одна українська людина.

Чи доцільна була боротьба УПА? Не тільки доцільна, але й конечна, бо кожний народ повинен боронити свою честь і право на існування. Але з нашого боку, крім безмежної посвяти й жертвенности, було забагато безвідповідальности. Не зустріли ми жорстокої війни одним фронтом. Не стали ми разом у козацькому колі та не рішили спільно, як нам бути. Не доцільно було проводити насильної мобілізації, бо добровольців до УПА і так не бракувало. Як показав досвід, то сексоти й стрибки, при допомозі яких остаточно зліквідовано УПА, рекрутувались головним чином із насильно мобілізованих бійців УПА. Треба було договоритися з поляками й завести мир на польському фронті. Можливо, що це було б врятувало для нас Лемківщину. Що поляки "не татари", може свідчити той факт, що українці у Варшаві "дихають свобідніше", ніж їхні брати у Львові.

Можна було б також застосувати іншу бойову тактику — не зводити боїв відділами, а за зразком ірляндських революціонерів — бити ворога на його власній землі. Одна-дві тисячі очайдушних бійців, кинених у вороже запілля, могли б викликати паніку в цілому СССР. Така тактика усунула б також марево спільної відповідальности, в наслідок якої часто гинули цілі наші села.   
                                                                                                                
Даремний також заклик Р. Рахманного до упівців: "Поверніть нам єдину УПА". Це від них не залежить, а від тих, які в 1941 р. розбили єдину ОУН й досі ширять серед української еміґрації міжусобиці.

На кінець годиться додати, що аналіза минулих подій повинна базуватися на всіх даних — позитивних і негативних — бо в такий спосіб ми зможемо поліпшити себе, усуваючи, де можливо, наші недоліки.


З правдивою пошаною
В. Сірський

"У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ"

ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ

Під таким заголовком вийшла у Видавництві "Сучасність" в Нью-Йорку книжка вояка Української Повстанської Армії Івана Дмитрика. Найкращу оцінку тієї книжки дав у передмові підполковник УПА Юрій Лопатинсьний-Калина: це спомини колишнього вояка УПА, списані ще за свіжої пам'яті у 1947-49 рр., коли-то Автор належав до тих нечисленних вояків підпільної революційної армії, які — після масового походу проти УПА обох ворожих сил — польської і совєтської — у довгому двомісячному марші з боями — пробилися на Захід. Спомини, що їх найбільшою прикметою є безпретенсійність і безпосередність, яка виключає всяку штучність та яка свідчить про стовідсоткову правду всього того, про що пише Автор. Простий вояк — як слушно зауважує Юрій Лопатинський, міг бачити тільки те, що сам переживав на фронті і не мав того вгляду в воєнні операції та цілу тодішню ситуацію, що його мали члени Командування УПА. Тому не можна розглядати тієї книжки, як наукового воєнно-історичного нарису військового фахівця з якимись новими невідомими дотепер важливими подробицями тодішньої революційної боротьби проти займанців. Це власне мемуари, але списувані з свідомістю Автора, що він оповідає про історичні події: тому у книжці, в якій мова про бої, є й схематичні карти з поясненнями. Гарна мова, приступний стиль, книжку на 302 сторінки читається легко й цікаво, бо Автор, хоч не письменник, має оповідацький талант. Правду сказано у згаданому вступі, що ця книжна Івана Дмитрика повинна заохотити й інших колишніх членів УПА списати свої спомини, щоб доповнити, заокруглити, підкреслити той останній період українських збройних визвольних змагань, яким були дії УПА. Належить подяка Авторові та Видавництву, що появилася ця книжка, яка збагачує нашу військову мемуарну літературу, тим паче, що книжка видана чепурно, з мистецьким оформленням артиста тієї високої кляси, яким є Яків Гніздовський. Редакцію перевела Ніна Ільницька, мапи зладив Йоахим Вишневецький (до речі: член Головної Управи ОбВУА від початку існування тієї організації, себто від жовтня 1949 р.!), — на титуловій обкладинці подано деталь з деревориту Ніля Хасевича з 1949 р., а на задній сторінці обкладинки подано емблему Об'єднання кол. вояків УПА. Текст прикрашений кількома світлинами, які споглядають на читача очима творців кусня української героїчної історії, що її списували своєю кров'ю.                                                                       

     І. Кедрин

Д-р ЛЮБОМИР ОРТИНСЬКИЙ

Пам'яті друга

Орест Корчак Городиський



В п'ятнадцяту річницю смерти приятеля, громадського діяча, політика, журналіста і революціонера, колишнього голови Головної Управи Братства, редактора "Вістей" і "Вістей Комбатанта".


Коли відійде із цього світу людина, яка була активною на громадському чи політичному відтинку нашого еміґраційного життя, то крім стандартного некрологу появляться більші чи менші згадки про його діяльність у пресі. Роки пливуть і дуже часто образ втраченої особи затирається в пам'яті. Відходять від нас люди, яких важко заступити в нашому житті. Такою особою був пок. пор. д-р Любомир Ортинський.

Хай отся коротка згадка про Нього пригадає всім нам, що мали приємність з ним співпрацювати, про доброго друга Любка.

Травень 1945. Кінець війні й беззастережна капітуляція Німеччини була тільки питанням днів. Для кожного вояка по німецькому боці насувалося питання: "Що далі?" Хоч в моменті закінчення війни є це дуже важне питання, всі вояки на Східньому фронті ставили собі інше питання: "Як найскоріше відв'язатись від большевиків і не попасти до них в полон?"

Цим питанням найбільше турбувались вояки Дивізії "Галичина", яка в той час перебувала на фронті в Австрії, головно старшини, які несли, з повним розумінням проблеми, опіку над своїми відділами.

Проблема не була легка, бо ті, які крім старшинського ступеня, мали також громадсько-політичний життєвий досвід, знали добре, що в таких важких життєвих моментах не важко попасти в паніку.

Триматись разом, творити до останку "силу", заховати дисципліну й послух, вдержати довір'я до проводу, отеє була конечність в час капітуляції. Ясно, не кожний із старшин хотів брати на себе ту велику моральну відповідальність перед вояками заставити їх слухати, хоч війна скінчена. Далеко легше в таких випадках дбати виключно про себе, чим думати про інших (до речі часом дуже химерних).

З приємністю треба ствердити, що українські старшини станули на висоті завдання. Одною із позитивних причин було те, що великий відсоток старшин, підстаршин і стрільців прийшли до Дивізії "Галичина" з рядів ОУН, де засвоїли собі прикмети карности, послуху й братерства в боротьбі. ОУН — обох відламків — мала до капітуляції і в полоні виключний вплив на вояцтво. Ніякого іншого авторитету в Дивізії не було.

Одним із тих молодих старшин, хоч вже з поважним громадсько-політичним і життєвим досвідом, які в тих важких часах хотіли зберегти вояцтво перед панікою був покійний пор. д-р Любомир Ортинський. Ніхто не знав, як і не знав пор. Ортинський, що жде їх всіх в майбутньому; найголовніше — відійти якнайскоріше з загрозливої зони від большевиків. Капітуляція застала Дивізію "Галичина" на фронті. Дехто виписує неповажні фантазії про стягнення Дивізії з фронту на 48 годин перед капітуляцією, що цілковито не відповідає правді, бо до останнього моменту повне військове командування Дивізією було в руках німців, які ніколи не виконали б наказу, який не прийшов від вищої команди.

Багато близьких товаришів, добрих знайомих, земляків, а то й рідних не знали, що, відходячи з фронту пам'ятного дня капітуляції, розійдуться в різні сторони, часом вже й не побачаться.
Велика частина Дивізії попала до англійського полону і згодом опинилась в Італії в Ріміні, менші частини попали до американців, а ще менше до французів. Скільки попало до большевиків ніколи не довідаємось.

Покійний д-р Любомир Ортинський, чи як його близькі друзі називали "героєм" за його цивільну відвагу, попав до американського полону, в якому побідники не найкраще поводились з нашими полоненими. Невідповідні житлові умовини, недостача харчів, як рівно ж і психічні переживання впливали негативно на його здоров'я, тим більше, що покійний Любомир мав деякі клопоти з своїми легенями. Застаріла й залікована вже хвороба легенів була опісля також причиною труднощів у його виїзді до США.

Як виглядали умови побуту в американ. полоні дуже гарно й плястично описав пор. д-р Олекса Горбач у "Вістях Комбатанта" ч. 4 за 1961 р. З "медом" там не було.

Котрогось дня вересня 1945 р. рознеслась вістка по таборі в Беллярії, в Італії, що під брамою є кол. старшина нашої Дивізії хор. Цимбалістий, який в товаристві ще кількох громадян був в дорозі з Інсбруку до Риму і "по дорозі" зупинився в Беллярії. Від нього прийшли перші певні вістки про декого з рідних, а також про тих наших товаришів, що попали до американського полону. Тоді ми довідались, що пор. Л. Ортинський живий в американському полоні. Хор. Цимбалістий привіз і сумні вістки про нераз неприхильну поставу до кол. вояків Дивізії деяких наших громадян, що стали членами таборових адміністрацій УНРА, про опіку СХС (Санітарно-Харитативної Служби) над нашими полоненими в таборах в Німеччині.

Багато з нас, які здавали собі справу з того, що англійський король не буде нами вічно піклуватись, втікали з табору головно до Австрії та Німеччини чи до рідних, чи продовжувати студії.

Не було дуже важко втікти з американ. полону, але старшини без потреби не покидали мужви. Американці пустили на волю молодших ранґою підстаршин та стрільців, а старшин відпустили щойно в січні 1947 р.

У столиці Баварії, Мюнхені, існував студентський гуртожиток при Фюріхштрассе, що був приміщений в школі і популярно знаний як "Фіріхшулє".

Тому, що практичну контролю над гуртожитком мали ЗЧ ОУН (популярно — бандерівці) треба було мати знайомство й протекцію, щоб одержати приміщення в гуртожитку. Гуртожиток приміщувався на 2-му й 3-му поверсі школи, і крім приміщень для мешканців були також верстати шевський і кравецький як рівно ж деякі спеціяльні організаційні кімнати.

З бігом часу вдалось кол. "дивізійникам" змайоризувати 1-шу кімнату на 2-му поверсі. Була вона приміщенням не тільки для сталих мешканців, але й для "гостей", які по справам мусіли задержатись кілька днів в Мюнхені. На "1-ці" товариське життя і самодопомога була неписаними законами.

В січні 1947 р. мешканці — кол. "дивізійники" — фюріхшулівської "одинки" вітали своїх товаришів, головно старшин, що вийшли з американського полону. Не багато з них мали свої родини, не багато могли приміститись по приватних мешканнях, не багато мали змогу дістатись до таборів "ДП", тож лишились на Фюріхшулє.

Скромне товариське прийняття, чорний хліб і чорна кава, клуби тютюнового диму, розмови, спогади, пляни на майбутнє.

Хоч про Любка Ортинського знав я давніше, на тій товариській зустрічі я познайомився з ним особисто. У відміну до інших, мало говорив про минуле, не любив вдаватись до "серцещипательних" мотивів у розмовах. Як сьогодні пригадую собі, як він снував пляни про майбутнє. "Треба братися до книжки, треба робити старання "очистити" нашу Дивізію перед теперішніми західніми побідниками".

Любко активно включився в політичне життя. Його не манили "сходини", вічні наради й переливання з пустого в порожнє, так характеристичне для тогочасних "великих політиків"; він вже тоді почав активізувати себе на зовнішньому відтинку, а при тому продовжував перервані студії політичних наук на німецькому університеті в Мюнхені, який і закінчив титулом доктора політичних наук.

Любко знав свою вартість. Коли бачив, що хтось своїм говоренням (щоб тільки говорити) забирає йому час, скоро кінчав розмову. Противників умів дуже скоро "посадити" своїми влучними аргументами. Завжди старався чогось нового навчитись, не терпів людей, які "стояли на місці", які не прогресували, які не вчилися, бо, як говорив, "чужинців не можна переконати в слушності наших змагань чуттєвими аргументами, а тільки річевими, опертими на правдивих фактах і документах, твердженнями". Здавав собі справу, що шлях, який вибрав, шлях свідомого, українського, еміґраційного політичного діяча важкий, не було (й далі немає) багато таких, з якими знаходив би спільну мову у своїй праці. Мусів бути піонером, пробоєвиком, таким лишився до останньої хвилини свого життя. Він хотів бачити при праці добре підготовану еліту, а не малих людей, що викрикують неповажні гасла й дивуються, що не знаходять зрозуміння серед чужинецького світу.

Коли 19 березня 1947 р. ініціятивна група членів корпорації "Листопад", заснованої ще в таборі полонених в Ріміні, скликала основуючі загальні збори в таборі "Ґанґгоферзідлюнґ" в Реґенсбурзі, не бракувало там і пок. Ортинського. Корпорація "Листопад" була подумана як елітарна організація членів Дивізії "Галичина" з точно означеними рамками діяльности Головою обрано д-ра Мирослава Малецького, Ортинського вибрано головою контрольної комісії, а автора цих рядків — секретарем. Виглядало, що Управа вив'яжеться з поставлених собі завдань, однак як побутові причини (брак матеріяльного забезпечення), так інтенсивні продовжування студій, не дали змоги вповні осягнути намічені цілі.

Відновлена корпорація добилась тих моральних успіхів, що згуртувала в своїх рядах дійсний дивізійний актив, який в кілька літ пізніше дав ініціятиву до зорганізування Братства кол. вояків Дивізії "Галичина". Товариські з'їзди корпорації стояли на високому рівні як по формі корпораційній (опрацював д-р 0. Горбач), так і по змісті виголошених доповідей і дискусій.

Покійний Любомир не любив половинчастости в праці, висловлював невдоволення отверто відносно того чи іншого члена управи корпорації, який занедбував свої обов'язки. Взятий на себе обов'язок старався виконати задовільно, не вдоволявся "півуспіхами", не любив ховатись за високопарні фрази і відмовлятись від важких, краще сказати, мало популярних завдань. Якраз у таких справах ставав у проводі, згадати хоч би важку працю щодо регабілітації нашої Дивізії перед унрівсько-ірівськими чинниками і право кол. вояків Дивізії на еміґрацію до США чи Канади.

Меморіяли, в писанні яких Пок. Ортинський все брав участь, мусіли бути не довгі, без зайвої пустої фразеології чи "серцещипательних" зворотів, щоб як найбільше переконували "власть імущих". На основі своїх особистих студій американської влади в Німеччині він прийшов до переконання, що можна у них добитись зрозуміння проблеми і симпатії.

На апльодименти маси не чекав, очікував скоріше чогось противного, чим однак не зражувався. Кожний його співрозмовник вже по короткій дискусії мусів набирати респекту й поваги. Розмовляв спокійно, переконував силою своєї культурної аргументації, за що шанували його навіть його опоненти.

Абстрагуючи, чи всі з його близького окруження (в товариствах чи місцях праці) його любили, у всіх він втішався повагою. Його атворитет держав Головну Управу Братства від всяких непередбачених внутрішніх потрясень, його авторитет заставляв призадумуватись над проблемами, а не над несуттєвими справами.

Ми мусимо подивляти його пильність і систематичність в праці. Багато з нас ще дуже добре пригадує собі його блискучі репортажі з заль засідань Об'єднаних Націй з дуже цікавими коментарями.

Два дні перед своєю передчасною смертю сказав покійний Любко, як ми його популярно звали, авторові цих рядків, під час оглядання Об'єднаних Націй в Нью-Йорку: "Сьогодні я можу бути помічним неодному з журналістів на паркетах ООН, в час коли я розпочинав мою працю тут, я був перший, все мусів здобувати сам, нікого не було, щоб мене впровадити".

Не судилось йому впровадити нікого молодшого, воєнні переживання зробили своє. Хоч особисто не впровадив нікого до так важної праці журналістично політичної на терені ООН, все ж таки добре ім'я, яке він залишив серед товаришів по фаху — неукраїнців — таки допоможе майбутньому його наслідникові.

Завдяки наполегливій праці й тактові покійний д-р Ортинський допровадив до дуже тісної співпраці поміж Братством і ОбВУА. В 15-ту річницю створення "Вістей Комбатанта" та також річниці смерти д-ра Любомира Ортинського складаємо йому запевнення, що його праця — головно на відтинку консолідації наших комбатантських організацій не пішла надармо, а журнал "Вісті Комбатанта", якого він був редактором з рамені "дивізійників", сповняють своє завдання.

500 ГРИВЕНЬ НА ВЕЛИКДЕНЬ

Степан Куропась


Начальна команда УГАрмії у наказі до бриґад проголосила, що всі члени армії, які були в час Різдва 1919 р. на фронті, мають одержати як "великодній дар" по 500 гривень. "Жалування" (платню) для вояків виплачувалося австрійськими грішми, бо не було часу видрукувати гривні і карбованці. Гривні йшли на рівні з австрійськими коронами. За 500 гривень можна було в 1919 році купити пару гуцульських коней, отже, дар був великий.

Зараз по Різдві сотні, курені, групи і бриґади робили реєстр вояків, заторкнений наказом Начальної команди. Гусаківський курінь отамана Чорного на 99% свого складу був уже на Різдво на фронті на найдалі висуненому клині під Перемишлем, отже, майже кожний вояк дістав 500 гривень.

Грошей, як відомо, вояки не щадять, до банків не ходять та воліють їх негайно зужити і забавитися. А де ж забавитися й зужити таку масу гроша? Треба йти до міста, а Самбір найближче. Звичайно, всі сотні не могли нараз йти з фронту до Самбора, була черга по десять денно. Сотня Гусаківського куреня займала два села — Цинків і Боратичі. Між Боратичами і Яксманичами був присілок Дев'ятичі і фільварок княгині Любомирської. На фільварку було чотири стирти пшениці і жита. Дві стирти пшениці за допомогою збройної охорони сотні перевезли наші сільські підводи до села Радохінці, де на фільварку працювала господарська сотня, яка займалася молоченням збіжжя і в ґуральні двора теж гнала алькоголь з бараболі  — бо армія відчувала "спрагу", головно в час свят. Тому з тої сотні, до якої я належав, нікого до Самбора не пускали, аж поки остання стирта пшениці і жита не була перевезена.

Чекали ми на підводи, які наша жандармерія організувала по селах. Селянські коні втомлені довозом амуніції, вози без коліс (селяни деякі колеса поховали) спиняли наладнання перевозу збіжжя. Одного гарного дня наші стежі донесли, що до Яксманич увійшов полк польської піхоти. Як виявилося пізніше, це був 33-ий познанський. На другий день поляки поставили стійку і вояки вигрівалися на сонці під стиртами і на стиртах. Вкінці підводи були готові і сотня мала помагати забрати збіжжя. Ранком о годині 4-ій, одна чота увійшла до Дев'ятич, схопила сплячого стійкового і залогу 11 вояків та привезла їх до Боратич. Командир сотні хор. Лісікевич з Волі Баранецької біля Самбора рішив, що вже нема перешкоди і що обі стирти за два дні будуть у Радохінцях. Наші підводи чекали на знак. Тим часом наш вістовий, козак Микола Корженко, родом з села Ротмистрівки, Звенигородського уїзда, доніс, що поляки наступають на три шляхи. У Дев'ятичах цілий полк, під Гусаків прибули танкові з'єднання Галлера, команда групи покинула Крукеничі і "Нєбєска" армія відтинає наш курінь від решти армії. Пропали стирти, підводи повтікали й ми не дійшли з гривнями до Самбора.

Перейшли ми Дністер, дійшли аж до Бистриці під Надвірною, завернули назад, бо Коломию зайняли румуни. Перейшли на Чехо-Словаччину і перший нічліг мали в селі Студене. На запит селян, які нам виносили молоко і вівсяні калачі, ми гордо відповідали: ми русини, так як ви, йдемо вас визволяти. У Воловому зложили зброю і за два дні опинилися в Дойч-Ґаблю (Німецькому Яблонному) на Судетах. По дорозі у вагонах на 42 людей ми грали в карти: очко, фербля, хто, що знав. Я ніколи раніше не грав в карти і не вмів, програв 500 гривень і товариство відсунуло мене як "безгрішного". У Дойч-Ґаблю знайшлися купці, які купували гривні — 5 гривень за одну чеську корону. Хто мав гривні, міг купувати в місті булки, а хто не мав — вдоволявся пенцаком. І хоча була надія, бригада на Україну вже не вернулася, хоч у таборі ми співали "Ще вернуться тії стрільці січовії, задрожить Варшава..."

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

 Хаотичні накази й розпорядки совєтських партійних і військових верховодів

Ген. Петро Самутин


 Цей нарис нав'язує до статті "Битва на Вислі і під Львовом", з циклу військово-історичної   праці VI Січово-Стрілецької Дивізії, ч. 3-4 з 1975 року. — Редакція


2-го серпня 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б), обговоривши воєнне положення, виникле на півдні країни у зв'язку з успіхами Вранґеля і повстанням на Кубані, признало, що Вранґелівський відтинок має велике, цілком самостійне значення та прийняло рішення виділити його в окремий фронт. Сталінові було доручено зформувати Реввоєнсовєт, на посаду командуючого фронтом рекомендовано І. Єґорова або М. Фрунзе. Політбюро також постановило об'єднати Південно-західній і Західній фронти. В ролі Реввоєнсовєта намічалось залишити Реввоєнсовєт Західнього фронту.

У зв'язку з вказівками ЦК партії, головнокомандуючий 3-го серпня 1920 р. дав директиву командуючим Західнього і Південно-західнього фронтів, в якій вказувалось, що з форсуванням річки Нарев і за оволодінням Берестя Литовського приходить час об'єднати в руках командуючого Західнім фронтом управління всіма арміями, що продовжують рух в напрямку р. Висли, себто передати в його розпорядження XII і І-у кінну армії. У зв'язку з цим Головнокомандуючий запропонував М. Тухачевському прийняти міри до якнайскоршого забезпечення зв'язку (лучби) зі штабами цих двох армій.

4-го серпня ЦК РКП(б) одержав телеграму від Сталіна, в якій він висловлював свій погляд відносно постанови Політбюро з 2-го серпня. "Треба думати, — писав Сталін, — що мова йде не про об'єднання двох фронтів, їх апаратів і майна і створення нових апаратів Південного фронту, а про передачу ХІІ-ої, І-ої Кінної і ХІV-ої армій Західньому фронтові. Реввоєнсовєт, писав Сталін, апарати і майно Південно-західнього фронту не розбиваються і не діляться, а залишаються непорушними, при чому передані Захфронтові армії Південно-зах. фронту будуть обслуговуватись РВС (Реввоєнсовєтом) і штабом Західнього фронту в їх теперішньому стані. Така комбінація була б більш природньою і безболісною, бо вона, з одного боку, виключає непотрібну витрату сил при розбиванні старих апаратів, з другого боку, дала б можливість об'єднати всі антипольські армії в єдиний Західній фронт...

Із телеграми Сталіна далі слідувало, що в склад нового Південного фронту крім ХІІІ-ої і ІІ-ої кінної армій, повинні увійти ІХ-а армія Кавказького фронту. Міркування Сталіна про переведення в життя постанови ЦК з 2-го серпня були прийняті совєтським Реввоєнсовєтом та розглянуті 5-го серпня на пленумі ЦК РКП(б). Пленум прийняв рішення: "Затвердити запропонований тов. Сталіном варіянт, прийнятий ГВСР".

Таким робом, ЦК РКП(б) признав необхідним передати ХІІ-у, ХІV-у і І-у кінну армії Західньому фронтові та тим самим об'єднати на кінцевому етапі війни всі війська, діючі проти польських інтервентів, в складі одного фронту. Це дозволяло використати їх більш цілеспрямовано для осягнення успіху на головному Варшавському напрямку.

Вповні своєчасним було і рішення большевиків про створення самостійного фронту проти Вранґеля, однак в наслідок різких змін положення, — відкладено його переведення в життя на деякий час.

Згідно з постановою Пленуму ЦК партії, Головнокомандуючий 6-го серпня наказав командуванню Південно-західнього фронту, разом з передачею ХІІ-ї і І-ї кінної армій, підготовити для передачі Західньому фронту також ХІV-у армію. Одночасно в другій директиві Південно-західньому фронтові він указував:

"...Необхідно дати відпочинок кінармії в підготові її для нового удару, для чого вже тепер треба прийняти таке групування на польському відтинку фронту, щоби піхотою змінити І-у кінармію та вивести її в резерву для відпочинку і підготовити до рішального нового удару".

А 7-го серпня 1920 Реввоєнсовєт Південно-Західнього фронту наказав вивести в резерву всі чотири дивізії І-ої кінармії і тримати їх скупчено, приймаючи всі міри для швидкого приведення в порядок особового складу, коней і матеріяльної частини. Однак у зв'язку з тим, що І-а кінна армія вела важкі бої з ворогом, вивести практично в резерву вдалося лише дві кінні дивізії, котрі після короткого відпочинку змушені були знову відбивати настирливі контратаки ворога.

В цей час Реввоєнсовєт Західнього фронту розробляв плян нанесення рішального удару Польщі в районі Висли.

5-го серпня в розмові з Головнокомандуючим М. Тухачевський заявив, що повний успіх буде лише при об'єднанні всіх військ шляхом узгіднення дій, але покищо просив підштовхувати ХІІ-у армію, котра сповільнила темпо свого руху і відстала від Мозирської групи.

8-го серпня М. Тухачевський знову поставив питання про об'єднання всіх совєтських військ польського театру воєнних дій. Він запропонував, щоб зв'язок штабу Західнього фронту з арміями, котрі передаються цьому фронтові, був зорганізований з допомогою оперативного пункту, розбудованого в місті постою полевого штабу Південно-західнього фронту силами і засобами цього штабу. "Це абсолютно необхідно, — сказав М. Тухачевський, — тому, що, з одного боку положення вимагає негайного об'єднання армій, а нема у нас засобів швидко встановити з ними всебічний зв'язок".

Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту в телеграмі з 8-го серпня на ім'я Головнокомандуючого заперечував ті пропозиції, вважаючи, що здійснення їх спаралізує апарат управління Південно-західнього фронту. Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту пропонував достосувати фактичну передачу трьох армій до моменту організації оперативного пункту засобами Західнього фронту. "Всяке інше рішення питання — говорилось у телеграмі, — вважаємо шкідливим для справи взагалі, та зокрема для осягнення успіху над Вранґелем".

Реввоєнсовєт Сов. Республіки і Головнокомандуючий, переводячи об'єднання всіх армій, діючих проти Польщі, одночасно рахували, що Варшавську операцію Західній фронт зможе провести успішно своїми силами. В телеграмі з 8-го серпня Головнокомандуючий не згодився з думкою Командування Західнього фронту про те, що швидша передача ХІІ-ої, І-ої Кінної і ХІV-ої армій вплине на осягнення більш рішучих дій фронту. Головнокомандуючий заявив командуючому Західнім фронтом, що тимчасове відхилення ХІІ-ої армії на південь вимушене ситуацією і навіть необхідне.

"Особисто вважаю — писав Головнокомандуючий, — що це зниження (на південь — П.С.) ХІІ-ої армії дасть, нарешті, можливість вивести частини Будьонного за піхоту та тим самим відірвати його від лобового удару, в котрий він втягнувся, для майбутнього його скерування в більш вигідному напрямку, котрий до того часу намітиться".

Включно до 2-го серпня 1920 совєтське Головне командування не бачило потреби в притягненні ХІІ-ої і І-ої кінної армій для участи у Варшавській операції. При розпрацюванні пляну наступу на Вислу, командування Західнього фронту змушене було рахувати лише на власні сили.

Для совєтського командування не було таємницею, що поляки підготовляються до протинаступу. 9-го серпня Штаб ХІІ-ої армії перехопив польську директиву, дану ІІІ-й польській армії, із котрої було видно, що польське командування передбачало на 17-те серпня зосередження нової армії в районі Люблина з метою розгрому військ південного крила Західнього фронту. Але большевицький Реввоєнсовєт, Головне командування і командування Західнього фронту не прив'язували поважного значення до тих відомостей.

10-го серпня совєтський Головнокомандуючий в часі телеграфної розмови з командуючим Західнім фронтом висловив свої думки про групування сил ворога (поляків) в районі Варшави. Він думав, що головні сили польських військ знаходяться на південь від Варшави. М. Тухачевський рахував, що головні сили ворога є на північ від Варшави. С. Каменєв не настоював твердо на своїй оцінці ворога, заявивши, що командуванню фронту на місці видніше, і тому дає йому повну свободу дій.

Плян совєтського наступу на Варшаву, розпрацьований командуванням Західнього фронту, був затверджений головним командуванням, і 10-го серпня 1920 р. М. Тухачевський підписав директиву на форсування Висли та заволодіння польською столицею. Операцію намічалось розпочати 13-го серпня 1920 р. так: Основні совєтські сили Західнього фронту зосереджувались на правому крилі щоб, обійти Варшаву з півночі і північного заходу. В центрі і на лівому крилі залишались дуже незначні сили, котрі властиво не могли забезпечити ударну групу з півдня. Командування фронту до деякої міри признавало небезпеку наміченого розподілу сил. 10-го серпня М. Тухачевський звернувся з проханням до Главкома передати в склад Мозирської групи 58-у дивізію ХІІ-ої армії, для створення міцного лівого крила. В той самий день Главком видав відповідні розпорядження.

Однак Главком, при всьому свому оптимізмі в оцінці війни, розумів, що в умовах, коли польський ворог готовить сили для контрудару, не можна розраховувати на успіх, маючи досить слабі сили в центрі і на лівому крилі Західнього фронту. Тому під час розмови по телеграфі з М. Тухачевським Главком заявив про необхідність (це відбулося 11-го серпня 1920 р.) переміщення ХІІ-ої і І-ої кінної армій на північ та запропонував йому негайно взяти в своє розпорядження 58-у дивізію і всю ХІІ-у армію.

"...Інакше, я думаю, — сказав С. Каменєв, — ваш центр може не справитись зі своїм завданням і, можливо, трісне, як перетягнута струна".

У відповідь Командуючий фронтом заявив: "Необхідним є здвинути ці частини (ХІІ-у і І-у Кінну армії) до півночі, щоб вони могли взяти участь в головній операції".

Отже тільки 11-го серпня між совєтським Головним Командуванням і Командуванням Західнього фронту прийшло до згоди про участь ХІІ-ої і І-ої кінної армій в наступі на Варшаву.

11-го серпня, о третій годині ранку, Головне Командування дало директиву Командуючому Південно-західнім фронтом, в котрій вказувалось: "Захфронт приступає до нанесення рішаючого удару для розгрому ворога і заволодіння Варшавським районом. З огляду на це вже тепер прийдеться тимчасово відмовитись від негайного заволодіння на вашому фронті Львівським районом та для співдії з Тухачевським скерувати як можна більше сил для удару приблизно на Люблин — Нова Александрія (Пулави), щоб всемірно підтримати ліве крило Тухачевського. Ця обставина вимагає змінити основні завдання ХІІ-ої і Першої кінармії, при чому ХІІ-а армія повинна наносити удар в загальному напрямку на Люблин, а кінна армія, також головними силами, повинна вийти в район Замістє — Томашів — Грубешів. Разом з цим є засадничо необхідним найскорша передача перше ХІІ-ої,а потім і кінної армії в безпосередню підлеглість Комфронту Тухачевському, при чому тов. Тухачевський вказує час передачі ХІІ-ої армії на 13-го серпня, а кінної на 15-го".

Ця директива не мала характеру наказу, котрий безумовно треба було виконати. В кінці директиви Главком просив Реввоєнсовєт Південно-західнього фронту негайно дати свої висновки і відповісти в засаді на його питання. Це значило, що можна було ще роздумувати над поставленими завданнями. До того дійшла ще одна перешкода. Шифр директиви був переплутаний. Директива була розшифрована і пред'явлена лише 13-го серпня Командуванню Південно-зах. фронту. В той сам день, відповідаючи Главкомові, Реввоєнсовєт Півд-зах фронту телеграфував: "Армії Південно-зах. фронту виконують основне завдання заволодіння районом Львів — Рава Руська і втягнуті вже в дію... Зміна основних завдань арміям в даних умовах — лічу вже неможливою".

13-го серпня, ще перед одержанням цієї телеграми, Главком дав Реввоєнсовєтові Південно-зах. фронту другу директиву, в котрій наказував — для успішного наступу Західнього фронту з 12 годин 14-го серпня передати в оперативну підлеглість командуючому Зах. фронтом ХІІ-у і І-у кінну армії без 8-ої кінної дивізії з лінією розмежування між І-ю кінною армією і ХІV-ою арміями.

Член Реввоєнсовєт та Сталін не згодився з Главкомом і заявив, що остання директива без потреби перевертає всю ситуацію, що склалася на Південно-зах. фронті, котрий вже перейшов в наступ. Цю директиву, на думку Сталіна, належало б дати або три дні раніше, коли кінна армія стояла в резерві, або пізніше, коли кінна армія заволодіє районом Львова, а тепер ця директива тільки заплутує справу та викликає непотрібну затримку. Сталін відмовився підписати відповідний наказ до фронту. Так само зробив і другий член Реввоєнсовєт та Південно-зах. фронту Берзин, котрий покликався на те, що він займається питанням запілля і тому не в курсі оперативних завдань. А без підпису члена Реввоєнсовєта наказ не мав сили.

13-го серпня Главком по прямому проводі зв'язався з командуючим Півд. західнім фронтом А. Єґоровим і заявив: "Я нічого не розумію, тому що питання про передачу ХІІ-ої і І-ої кінн. армій давнім-давно рішене і, як видно, було нормальне". Главком потворив свій наказ. Тільки після цього 13-го серпня директива до Південно-зах. фронту про передачу І-ої і ХІІ-ої армій в підлеглість Західнього фронту була підписана А. Єґоровим і Р. Берзіним. Однак і тепер, наполягаючи на виконанні свого наказу, Главком як і попередньо не був переконаний в необхідності пересунення І-ої кінної армії на поміч Західньому фронтові. Він все ще лічив, що Зах. фронт виконає своє завдання своїми силами.

13-го серпня в розмові по телеграфу з Командуючим Західнім фронтом Главком заявив: "Якщо в майбутньому не дивитись на кінну армію як на таран, без котрого ми, може бути, все рівно рішимо своє завдання, то 6-у дивізію (кінну — П.С.) можна перекинути проти Вранґеля. Якщо ж є небезпека, що наше завдання може зірватись, то цей таран належить тримати, на той випадок, що ваш кулак (мається на увазі ударну групу Західнього фронту — П.С.) — ослабне"... Далі Главком зазначив, що необхідно ліквідувати Вранґеля таксамо скоро, як і закінчити Варшавську операцію, та у зв'язку з цим висловився за перенесення 6-ої кінної дивізії на вранґелівський фронт. Зустрівши заперечення з боку командування західнього фронту, Главком відмовився від своєї пропозиції.

Передача І-ої кінної армії Західньому фронтові затягувалась. В цьому були винні Реввоєнсовєт на чолі з Троцьким і Главкомом, котрі недооцінили сили ворога та в часі підготови наступу на Варшаву — властиво не передбачали використання І-ої кінної армії разом з військами Західнього фронту. Не можна виправдувати й Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту, котрий намагався вдержати І-у кінну армію в своїх руках, щоб завоювати район Львова та водночас знищити Вранґеля.

АНТИ- НАУКА

М. Сулима


Так, як в демократичних країнах, в системі економічної обильности, молодь створила рух анти-культури, яка виявляється в запереченні дотепер прийнятих форм людського спілкування, у ворожому наставленні до прийнятого стилю в музиці, малярстві, поезії, навіть у моді, так від десятків років, особливо в Україні, росте нова ділянка "творчости", яка має претенсії на наукову, але такою не є.

Бо ж метою науки є досліджувати факти життя, аналізувати їх без усяких упереджень і шукати об'єктивної правди. Те, що під благословенням Академії Наук Української Радянської Соціалістичної Республіки видається як твори філософічні, не є ніякою філософією, а звичайною дешевою пропагандою марксизму; те, що мало б правити за історичні науки, є примітивними пашквілями та фальшуванням фактів. Все це твориться на замовлення "всесоюзної та всевидячої" партії.

Один з таких творів виданий під покровом Інституту Історії АН УРСР під назвою "Справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму", Наукова Думка, Київ 1974 р. я радше б відвів до ділянки патології, бо все, що в ній читач знайде, це гістеричний крик проти чогось уявленого. Редактор — академік А. Д. Скаба — у вступній статті стверджує, що "недобитки української буржуазії", опинившися в Сполучених Штатах Америки, в Канаді та Західній Німеччині, нічого не роблять як тільки в ролі "найманців імперіялістичної реакції" в своїх організаціях ведуть підступну та запеклу боротьбу проти радянської системи та трудящих України; виросши на зраді, вони всі свої дії спрямували на знищення соціалізму, і то в спілці зі сіоністами та маоїстами. От і по наказу першого секретаря — В. В. Щербицького — товариші з Інституту Історії одержали "почесне завдання" прочуханити цих "народних зрадників" та викрити всі злодіяння "українських буржуазних націоналістів", "диверсії жовто-блакитної преси, уніятської церкви" та наукових інституцій таких як: Український Вільний Університет, Українська Вільна Академія Наук і Наукове Товариство ім. Шевченка.

Академік Скаба відразу заявляє про "банкрутство ідеології буржуазних націоналістів". Якщо так, то навіщо було писати 236-сторінкову книжку? Про банкротів звичайно не говориться. Цей "твір" мав би викрити справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму. На ділі він нічого не відкриває, хіба що безлицість отих усіх "істориків", що їх навчили тільки цитувати Леніна та кадити "великому російському братові".

І так коротко подивімось на "цвіт української історії" в суверенній країні рад.

1. А. В. Демківський забирає становище "Проти буржуазно-націоналістичних фальсифікацій економічного розвитку УРСР". На його думку, професор Голубничий, професор В. Бандера і К. Кононенко в своїх статтях і студіях над економікою України промовчують світлі успіхи виробництва, зріст життєвого стандарту та соціалістичного будівництва в Україні, як також применшують важливість колективізації для української економіки. Він обурюється, що українські буржуазні націоналісти не бачать "зросту матеріально-технічної бази комунізму, яку створила дружба усіх народів СССР". Товариш Демківський забуває, що всяка дружба засновується на добровільності; так звана дружба народів СССР, накинута їм Москвою й вона виходить на користь тільки Москві. А вже, якщо така сильна база комунізму, то пощо СССР просить кредитів і технології вільних демократів?

2.  М.Ф. Котляр у статті "Чого вони шукають у сивій давнині?", незадоволений, що  "українські  буржуазні  націоналісти" фальсифікують  минуле українського народу.  Думаєте, хто то такі наші фальсифікатори? Історики: М. Чубатий і В. Щербаківський, бо вони, мовляв, "сліпо наслідуючи М. Грушевського, доказують, що термін "Русь" був етнічним поняттям нинішньої України, та що цю назву присвоїв Петро І московському царству". Автор боліє над тим, що буржуазно-націоналістичні історики заперечують існування "спільної давньо-руської народности" і відкидають "історичну закономірність буття єдиної для всіх радянських народів  Радянської Вітчизни". Запитаємо товариша Котляра: де ж тоді в такій теорії причепити Вірменію, Грузію, Литву? Чи вони також вийшли з давньо-руської народности?

3.  Ю.І. Римаренко розбирає "Теорію еліти на службі українського буржуазного націоналізму". Він зачислює до попередників творця теорії еліти Д. Донцова і таких політичних українських діячів як Д. Андрієвського, Ю. Вассияна, Ю. Липу та  М. Сціборського. Очевидно, вся атака звернута проти Донцова, проти його думки про месіянську ролю еліти в житті українського народу, як також проти "оунівських ватажків", які пропагують расистські теорії. При тому автор лає теж Р. Єндика, Ю. Клена і навіть О. Назарука. Навіть критик Д. Донцова — Ю. Шерех дістає епітет "ренеґата".

4.  В. Л. Микитась у статті "Молоді радянські літератори та вигадки заокеанських фальсифікаторів" атакує Богдана Кравцева як відвертого "ворога радянського способу життя". Кравців бореться проти більшовизму та партійного керівництва літературним процесом в УРСР. Брошури та статті Кравцева автор називає пасквільною літературою, бо в них Кравців критикує штампових молодих поетів УРСР.

5.  М. М. Варварцев виступає проти "Трубадурів  психологічної війни". На його думку, "зростаюча притягальна сила СССР, ідей марксизму-ленінізму викликає шалену лють імперіялістичної реакції". Оунівці як "наємники імперіялістичних хазяїв, створили антирадянські осередки, щоб вести психологічну війну проти  СССР". Автор  накидається  на  щоденник  "Свобода", газету "Америка", журнали: "Шлях Перемоги", "Юкрейніян Квортерлі", бо вони, мовляв, фабрикують наклепницькі статті на СССР, щоб викликати недовір'я до соціялізму. Він твердить, що всі націоналістичні видання — дефіцитні, отже одержують гроші від капіталістичних хазяїв. Так само радіопередачі "Вільна Европа" мала б фінансувати американська тайна розвідка.

6.  Г. І. Ігнатченко в статті "Під вкраденою назвою" дістав завдання розправитися з "Науковим Товариством ім. Шевченка". Для нього вся українська еміграція, після першої і після другої світових воєн, є ватажками української контрреволюції. Ними створені українські наукові установи (УВУ, УТГІ, Український Науковий Інститут у Берліні) — це "центри для підривної діяльности проти Радянської України". В новіший час центром "антирадянських ідеологічних диверсій" стало НТШ. За його твердженням, НТШ створила українська буржуазія на те, щоб "розпалювати національну ворожнечу між українським, польським, російським та   іншими народами". Справді "вчене" твердження, а ми й досі не знали про таку революційну мету НТШ. Великим досягненням НТШ мало бути те, що в його бібліотеку надходили праці Леніна та що за ініціативою І. Франка було видано українською мовою праці Ф. Енгельса. Як і кожний із згаданих писак, так і Ігнатченко вірить, що "антинаукові концепції М. Грушевського — заперечення історичної спільности українського і російського народів шкідливо вплинули на діяльність НТШ".

Автор пише, що в "результаті воз'єднання західньо-українських земель із Радянською Україною" члени НТШ в січні 1940 р. вирішили розпустити товариство. Після війни "емігрантські націоналістичні ватажки", надягли на себе тоґу вчених і об'єдналися для спільної антирадянської діяльности, привласнивши собі назву "Наукового Товариства ім. Шевченка". В лісту наукових "узурпаторів" Ігнатченко включає В. Кубійовича, Е. Храпливого, В. Лабу, 3. Кузелю, Ю. Полянського. До них він каже, потяглися "народні зрадники" такі як О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, П. Курінний, М. Міллер і спеціяліст історії України в гітлерівському райху — Б. Крупницький. Зараз, твердить дальше автор, НТШ є "однією з найбільш реакційних націоналістичних установ, що спеціалізується на перекрученні історії українського народу". Він атакує "зрадника українського народу" — Р. Смаль-Стоцького та "антирадянського наклепника" — М. Стахова, що займали пости президента головної ради НТШ. Вся діяльність НТШ підпорядкована цілям "ідеологічних диверсій українського буржуазного націоналізму проти УРСР". Так само, як Котляр, Ігнатченко розправляється з д-ром М. Чубатим за його "фальсифікацію раннього періоду історії українського народу". Ігнатченко теж покликається на Леніна, який твердив, що тільки соціялізм може "визволити науку від її буржуазних пут".

Насправді ми бачимо, в які важкі ганебні пута загнав соціялізм науку в УРСР. Про те, хто фальсифікує історію України свідчить факт із статтями наших "науковців" про Україну в "Енциклопедії Брітанніці", яка була змушена змінити брехливу статтю про історію та літературу УРСР, як також усі статті про совєтські республіки. З'їдливі вислови про д-ра Кубійовича — автора "Енциклопедії Українознавства" та "Географії України" — свідчать, як справжня наука б'є по безлицих поплічниках соціалістичної анти-науки.

7.  Р. Т. Симоненко у своїй статті п. н. "Антирадянське спілкування українських буржуазних націоналістів і сіоністів" розмальовує картину поєднання цих двох згаданих "реакційних елементів". Вже Ленін остерігав перед співробітництвом між сіоністами та українськими буржуазними націоналістами, яке має за ціль "роз'єднати робочу клясу та затемнити її клясову свідомість". Леґіони єврейські Жаботинського, каже автор, допомагали українській буржуазно-націоналістичній контрреволюції. Взагалі, на його думку, жиди особливо допомагали українській буржуазії відірвати Україну від Росії. Він дуже уболіває над тим, що Винниченко і Марґолін працювали над зближенням євреїв і українців, а тепер Л. Добрянський і Я. Мусіянович з одної сторони і Ґольдельман із другої працюють в напрямку наладнання співпраці між двома народами.

8.   Н.І. Червінкіна-Корольова хоче розправитися з "реакційною антикомуністичною діяльністю уніятської церкви" у статті "Хрестом і пером". Вона бідкається, що газети "Християнський Голос" (Мюнхен) і "Америка" (Філадельфія) поширюють "ненависть до країни рад". Особливо атакує редактора З. Пеленського та о. І. Гриньоха. Їй не подобається християнсько-національне виховання молоді в діяспорі. Вона твердить, що трудящі католики світу "ставляться зі симпатією до Совєтського Союзу", що Ватикан відмовляється від лобової атаки на комунізм. Без ніякого зв'язку з контекстом статті авторка паплюжить Петлюру, Коновальця, Бандеру й Шухевича та всіх уніятів. Всі вони вороги СССР, злочинці, бо одні мечем, а другі пером діють проти СССР і світового миру.

9.  Дев'ятий із черги "дослідник" — М. І. Павленко робить "відкриття" у статті "Розсадник буржуазно-націоналістичної ідеології", про те, що в Баварії — колисці нацизму знайшли  "притулок злочинці — верховоди українського буржуазного націоналізму, які ведуть шпигунську діяльність проти країн соціялізму". Хто  вони? Це "Український Вільний Університет",  який  за поглядом "вченого історика", готує кадри антирадянців. Фахівці антикомунізму спонзорують уніятські кола. "Вихвалення великомученика Й. Сліпого, каже автор, стало притчею во язицех". Він — Сліпий, каже Павленко, виїхав за кордон (не каже звідкіля) й осів у Римі, щоб створити Київський патріярхат. Але ж в Україні уніятської церкви немає, стверджує автор. Але де вона поділася, історик соціялістичної ленінської школи не говорить.

10.  В. М. Ткаченко пише статтю "Ще одне перелицювання націоналістичних догматів".  В ній він вважає, що система організацій "українського буржуазного націоналізму" була продуктом холодної війни, як також інструментом політики визволення. "Фашистські   прислужники плянували хрестоносний похід на визволення України". Справді весело робиться, коли читаєш таке; це ж показує які ми сильні та як нас бояться! Кандидат на президента США, Ґолдвотер, на думку автора, стаючи на позиції політики визволення, підсилив рух антикомунізму. Після провалу ідеї холодної війни, в колах буржуазних націоналістів появилися "реалітетники" й тим самим табір розколовся. Ідея визволення стає, на погляд автора, непопулярною. Тим самим націоналізм, каже, він, переживає кризу та є на шляху до банкрутства. Якщо так, чого ж тоді піднімати так багацько галасу знечев'я?

11.  О.В. Картухов заторкує в статті "На послугах імперіалістичної вояччини" питання   "прогресивної молоді". Він вдоволений, що молодь у США ухиляється від військової служби.   Українські верховоди хотять, каже він, ізолювати українську молодь від прогресивного руху.  Переписуючи історію, "націоналістичні інквізитори хотіли б вилучити об'єктивну інформацію  про Україну із енциклопедій, каже Картухов. СУМ і "Пласт" нібито "обробляють нашу молодь в буржуазно-націоналістичній ідеології та вказують на наших мілітарних героїв  (Чупринку та  Коновальця)". Він твердить, що молодь відходить від батьків і від ґетта. Прогресивна українська молодь в Канаді домагається звільнення політичних в'язнів у ...В'єтнамі.

Очевидно, як випадає унраїнській молоді домагатися звільнення українських політичних в'язнів? Це ж було б обмеженим націоналізмом. От зацікавлення В'єтнамом, а не українським ґеттом повинно бути ціллю нашої молоді. Підсвідомо Картухов навіть не зчувся, як описуючи буржуазних націоналістів, він описує пролетарських духових євнухів, що фальсифікують українську історію, літературу; що згубили не лише українську душу, але також власне обличчя.

12.  В. А. Онищенко, як останній із подвижників української анти-науки, своєю статтею п. н. "Спадкоємці свастики та тризуба" намагається розправитися з "горлорізами із дивізії "Нахтіґаль" і "Ролляд". Оунівці, твердить він, школилися на німецьких шпигунів. Він описує ролю М. Лебедя та діяльність Врецьони і Клима, яку "благословив Кир Андрей". Він говорить про акції оунівців у Вервольф", які нищили тили радянських військ і порівнює їх із американськими "зеленими беретами".

З повищих виводів ми маємо уявлення про стиль і характер "наукових творів" українських радянських авторів. Я зумисне не давав багато коментарів, бо цитати, навіть скорочені, говорять самі за себе. В жадній соціялістичній країні не появляються такі примітивні пашквілі на політичних опонентів, як це робиться в Українській РСР. Усі автори користуються трафаретними стандартними фразами, які стали буденщиною в країні рад. Цей рід "творчости" аж ніяк не збагачує української мови, чи ушляхотнює її стиль. Але хіба їм усім залежить на українській мові чи творенні української науки?

В них усіх упередження: хто не так думає, як наказала партія — той ворог українського народу, зрадник, вислужник всіх диявольських капіталістичних і імперіялістичних урядів світу. Всі ці згадані статті нічого не дослідили, нічого нового науково не відкрили; всі вони мають за завдання грубо атакувати всю еміграцію; опаплюжити її працю; засудити все українське життя в діяспорі. Для них краще було б, якби тут, поза кордонами України, не було нікого крім "прогресистів", які коліноприклонно сприймали все, що подає великий "народ-герой, народ російський".

Так "правда наша п'яна спить". Колись нащадки, коли читатимуть наукові "подвизанія" оцих українських істориків, будуть дивуватися, як низько могла впасти мораль і інтелектуальний рівень у соціялістичному царстві; дивуватися, як багато їді та ненависти рідні брати виявляють до тих, що їх життя на чужині не було встелене рожами, а що вони мусіли пробиватися в життя на прю всіх ворожих середовищ, творити якісь скромні наукові і культурні пам'ятки та рівночасно обороняти добре ім'я українського народу перед чужими так само, як перед своїми рідними холуями.

ФРАГМЕНТИ З БОЇВ ПІД БРОДАМИ

П. Поварчук
Австралія

Ми були в дорозі на фронт — перший раз. У пам'яті ще залишився приємний спогад, коли нас вітали у Львові квітами — останній раз. Назустріч нам їхали з фронту дві колони заболочених танків, які зробили на нас дивне враження: імпозантне і пригноблююче. Ми все ближче підсувалися до фронтової лінії та прислухувалися мимоволі воєнній музиці, яка то притихала, то знову зривалася у могутні акорди, віщуючи смерть і терпіння. По шкірі пробігали мурашки.

Врешті ми із своїми гарматами зайняли вже приготовані становища. Розбудували бункри для амуніції та протитанкові рови для себе. Збіжжям замаскували гармати. Наша піхота змінила німецькі частини, за якими також від'їхала їхня артилерія. Ми залишилися самі. Вночі цивільні люди привезли довгі смереки, з яких ми витесали гарматні дула, доробили колеса й вкопали їх перед нашою батерією. Ми навіть були задоволені, бо наша підроблена "артилерія" виглядала непогано.

Ранком небо прорізали літаки. Розвідували. За ними з'явилася ескадриля бомбардувальників. Ми повскакували в рови й очікували поганої години. Біля літаків повисли білі клубки диму. Це стріляла наша зенітна артилерія. Бомбардувальні літаки, немов прийняли визов на двобій, і скинули бомби недалеко наших становищ. У цей момент з одного літака зробився чорний клуб диму і вогню. За хвилину все зникло й запанувала тиша.

Ми приготовлялися до вогню, коли прийшов наказ змінити становища. Через пів-години ми вже за селом на полі. На небі з'явилися дві чорні хмари й вже прав дощ. Ми перемокли. Не помагали і плащ-палатки. Колеса гармат закидало, мов по льоду, коні падали, всі мучилися.

Увечорі на допомогу темряві прийшла мряка й усе сховала. Ми не могли знайти призначених становищ і по дорозі заїхали в багно в лісі. Гармати погрузли, вози попереверталися. З великим трудом ми виїхали з багна й вранці затрималися на поляні. Становищ не знайшли, а далі їхати було небезпечно. При денному світлі ми могли краще один одному приглянутися. Кожний був по зуби обмазаний болотом і виглядав, як чорт. Тільки деякі, що ховалися поза кущі від праці, були чистіші. Цим разом можна було розпізнати кожного "маркеранта". Ми дещо завернули назад і за лісом знайшли готові становища для гармат, повні води. Ми так поспускали гармати у воду й болото й почали стріляти. Найбільше мороки мав п'ятий канонір, бо мусів кожний набій чистити тряпками, щоб не розірвати дула.

В обідню пору приїхала кухня. Розділили страву. Дехто почав їсти, а дехто щойно приготовлявся до їжі, коли пронісся наказ: "Вогонь"! Тепер чергувалося їдження із стрілянням. Згодом стріляли й копали для себе нори. Багато вояків втомилося, й ці воліли передріматися, ніж вкопуватися. Я викопав для себе нору, завглибшки якого півтора метра, коли низьким полетом з'явилося кільканадцять ворожих літаків. Ми перестали стріляти й, як зайці, порозскакувалися по норах, а хто не мав, куди-будь. Я скочив у свою яму, а на мене ще трьох, тих, що воліли дрімати, ніж копати. Літаки б'ють, а той на самому верху тисне як мога, щоб сховатися. Я на споді не то, що не можу кричати на них, але ледве вже дишу. Копав нору, щоб сховатися від куль, а тут виглядає, що в ній свої мене задушать. На щастя, атака швидко проминула, я добре насварив своїх "колеґів на зиму" й таке більш не повторилося. Під вечір знову впала мряка. Ми далі стріляли й аж пізньою ніччю все затихло. Тоді, де хто стояв, на тому місці від втоми негайно заснув.

Передишка довго не тривала, бо нас знову розбудив наказ: "До гармат! Приготовити протитанкові набої! Вогонь!" Близько вже чути кулеметний вогонь піхоти. Не знаємо, що спереду діється. Є там хто, чи може вже нікого нема?

Біля півночі перша й третя батерії почали вицофуватися. Наша залишилася у становищах, щоб прикривати відступ. Від поручника Длябоги надходить по радіо наказ наладнати перерваний телефонний зв'язок з його обсерваційним пунктом. Ми під проводом одного десятника пішли вздовж телефонного дроту й дійшли до місця, де його перервано. Другого кінця дроту не могли ніде знайти. Ніч темна, положення неясне, а страх перед большевицьким полоном нагнав нас назад. Ми були свідомі, що не виконали свого завдання, нам було неприємно, що залишили пор. Длябогу на "його щастя", відрізаного від нас на свому обсерваційному пункті. Ми забрали дещо амуніції (решту так і залишили) й почали відступати. Коли дійшли до шляху, побачили страшну картину. Маси людей, обозів, машин сунуться повільно на захід. За нами не вгавають бої.

Відпочивши трохи, ми рушили у напрямі Львова. По дорозі здоганяє нас пор. Длябога. Кінь і він зовсім обмазані глиною. Розповідає, що в наступ пішли величезні сили Червоної армії, але вдалося наступ зупинити і він щасливо прорвався.

Занимаємо знову становища на якійсь луці. Гармати важко встріляти, але вони врешті всідають в землю й ми стріляємо безперервно. Хоч не бачимо розриву наших стрілен, але слова похвали пор. Длябога говорять самі за себе.

Піхота під важким вогнем не встоюється, деякі частини відступають і минають наші гарматні становища. Їх переформовують у нові групи й завертають назад у першу лінію.

Я обсервую передпілля через далековид. Докладно бачу, як совєтська піхота влазить в окопи. Доносять амуніцію. Приготовляються до наступу. Наші гармати мовчать, чекають, аж ворожі окопи наповняться. Незабаром більшість з них там залишиться на завжди. Ми напружено чекаємо на команду барабанного вогню. Їх все більше й більше влазить в окопи.

Нагло вся артилерія нашого відтинку загриміла. На протязі п'ятнадцять хвилин наші стрільна рвали ворожі окопи. Там, де недавно панував рух й життя, тепер все затихло. Не видно жодної познаки життя.

За якусь годину ці самі окопи знову наповнюються вояками — новими жертвами. Наші гармати відпочивають, щоб знову ригнути вогнем смерти.

Ранком новий наступ. З'явилися танки. Тепер ми під обстрілом танків і гармат. Кругом нас розриваються стрільна. Я скочив під скриньку з амуніцією. Чую, як біля мене засичало стрільно і врилося в землю. Я задеревів й без руху чекав на вибух. Нічого не сталося. Я перестрашений обережно відійшов від того місця. Вогонь кріпшав. Один наш чотовий не витримав нервового напруження й почав втікати. Ми всі за ним, залишаючи все за собою. Вибігли на горбок і бачимо, як пор. Длябога із двома фірманами виїжджають на конях, запрягають їх до гармат і їх вивозять. Відступ замикає кінь пор. Длябога, якого він прив'язав до дула останньої гармати. Він з рештою залоги занимає нові становища оподалік нас. А ми?.. Ми залишили гармати й повтікали. Нам страшенно стидно й соромно. Стид, сором та й страх перед покаранням не дозволяв нам прилучитися до батерії пор. Длябоги. Ми не зможемо більше подивитися йому в очі вояцьким поглядом. Щоб притупити в собі неприємні враження, ми долучилися до іншої батерії.

Бій не вгавав. Шум моторів танків, гудіння літаків, вибухи, крик і зойк вояків — усе мішалося і розривало голову. Відступаємо на гору. У лісі знову бачу пор. Длябогу й моїх друзів при гарматах, але боюся підходити. Може дасть кару? Яку? Тут кара смерти чигає з усіх боків. Просто сумління не дозволяло до нього зголоситися. З деякими хлопцями я говорив.

На долині бачу довжелезний ряд возів. Думаю, може з харчами. Я нагло відчув страшенний голод. Зустрічаю знайомого й ми разом йдемо до возів. Заглядаємо у перший. На ньому замість харчів — поранені. Без ніякої допомоги, стогнуть і зойкають. Мені відхотілося їсти. Йду вздовж возів. Зустрічаю одного вояка з мого села, який везе поранених і харч. Ми обережно витягли з-під поранених кілька консервних баньок, відійшли набік і сіли їсти. Ще не відкрили баньки, як надлетіли літаки. Б'ють по людях і конях.

Два коні випряглося від воза й спокійно ступаючи по трупах пішли у пшеницю пастися. Літаки ще раз завертають і тепер стріляють по цих двох конях. Вбивають їх. Але й літакам не обійшлося безкарно. Два з них падають розбиті недалеко своїх жертв — убитих двох коней.

Не знаю, що робити. Йду в поле. Там майор Палієнко збирає вояків й веде у першу лінію. Іду і я. Кидаю кріс й беру кулемет. Білий Камінь у димах. Під вечір ми виперли большевиків і зайшли в село. Все горить, дороги завалені, нема навіть куди пройти. Нудота лягає на душу. Вночі крутяться літаки. Кілька світляних знаків і щось велике летить на парашуті вниз. Рознеслася чутка, що це большевицькі парашутисти. Надлітає ще один літак і з нього вилітає великий парашут і спадає поблизу нас. Ми підходимо ближче. Смердить бензина. Бачимо дві бочки бензини, одна розбилася, і харчі. Я набираю повний шолом  сухарів і шоколади.

Ранком ми знову пішли у наступ. У млаках зустрічаємо чотири совєтські танки, залога яких повтікала. Підходимо ближче. Біля одного танка лежить червоноармієць з перестріленою ногою. "Хто ти?" — питаємо. Мовчить. "Звідки ти?" — ні пари з уст. Його мовчанка дратує й так напружені нерви. Один хоче його застрілити. Я його стримую. "Пощо? Він і так нещасливий. Лишім його судьбі".

Знову літаки. Ми врозтіч. Це так виглядає, як малий хлопець для цікавости розбурює гніздо муравлів. Муравлі лазять, крутяться, не знаючи куди. Так і ми. Біжимо, ховаємося перед вогнем з повітря. Біжу в ліс. Чую сморід недогашених вогнів. Бачимо залишені котьолки з зупою та багато поранених. Тут були совєтські окопи. Ховаємося в них перед вогнем їхніх літаків.

До нашого місця підходить група офіцерів вермахту. Присідають і радяться. На нас знову налітає кілька літаків, дуже низько над землею. Ми врозтіч до ровів. Наша поведінка роздратувала німців. Вони на нас кричать, чому не стріляємо по літаках, а чекаємо без жадної оборони на смерть. Вони беруть від нас кулемет і кріси й чекають, коли літаки повернуть знову на нас. Не ховаючися, стріляють по літаках. Ніхто з них не був поцілений з літаків. "Так треба бити, боягузи. Інакше пропадемо", — кажуть нам.

Під постійним обстрілом совєтських літаків ми доходимо до річки Бугу. Наша артилерія нищить гармати, або витягає замки й закопує їх. Переправляємося через ріку й думаємо, що небезпека поза нами. Але тут на нас чекають совєтські застави й засипають нас страшним вогнем. Ми на чистому полі, нема де сховатися від куль. Тільки де-не-де стоять копиці сіна. Я стрибаю в ріку й занурений по шию, притуляюся до мокрого берега. Забуваю, що досі було. Тривога охоплює мене, що буде тепер. Хай діється Божа воля — думаю.

ПРО ВІДНОШЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ У II. КОРПУСІ АНДЕРСА

Від Редакції: Видавець і головний редактор відомого польського журналу-місячника "Культура" у Парижі, голова "Інституту Літерацького", який охоплює також інші польські видання, Єжи Ґедройць, надіслав до Редакції "Вістей Комбатанта" листа, до якого залучено теж "зіраксові" відбитки перших сторінок "Молитовника для греко-католиків. Єрусалим 1944". "Культура" займала і займає завжди супроти проблеми визволення України надзвичайно пристойне, просто вийняткове в польському суспільстві становище, а сам Єжи Ґедройць належав ще в Польщі до "білих круків" серед польських публіцистів і політиків, різко критикуючи тодішню національну політику польського уряду та всю україножерну настанову більшости польського суспільства. Тому радо передаємо в цілості, в українському перекладі, його листа, не входячи в суть справи.

***                                                                        

"Щойно тепер я перечитав ч. 1 (81) "Вістей Комбатанта" і статтю п. Ореста Корчак-Городиського п. з. "Українці у Другому польському корпусі". Як відомо, до справи польсько-українських відносин намагаюся підходити об'єктивно, не промовчуючи промахів польської політики. Проте стаття п. Городиського має цілу низку недокладностей. Не маю причини підозрівати злу волю у п. Городиського, а радше незнання теми. Так склалося, що коли корпус ген. Андерса прийшов з Росії на Середній Схід, мене призначили на керівника військових видань і часописів у Відділі пропаганди і культури 2-го корпусу. На тому становищі я стрінувся з українською проблемою у 2-му корпусі. При наборі поляків до польського війська в Совєтському Союзі, НКВД контролював ту рекрутацію і не допускав до війська українців, уважаючи їх за совєтських громадян. (Це стосувалося також білорусинів і жидів). Тому, що національність утотожнювали з релігією і греко-католиків автоматично вважали українцями, то українці подавали свою національність, як польську, а віровизнання — римо-католицьке. Коли я стрінувся з цією проблемою на Середньому Сході, то в Командуванні 2-го корпусу я зголосив внесення, щоби всі ті, які подали були неправильні свої персональні дані, щоби могти виїхати з Совєтського Союзу, могли їх змінити, не наражаючися за це на будь-які наслідки. Це внесення стрінулося з повною апробатою від ген. Андерса. Так само я запропонував, щоби для греко-католиків видано молитовник українською мовою, що також затверджено не тільки генералом Андерсом, але й польовим єпископом Я. Ґавліною. Той молитовник — хоч тоді різко обмежено користування папером — видано кількатисячним накладом з початком 1944 року в Єрусалимі. Тому, що той молитовник є тепер бібліографічною рідкістю, то залучую лише фотокопії першої і останніх сторінок. Сам маю тільки один примірник, з яким не хотів би розставатись. Не сумніваюся, що українці, вояки 2-го корпусу, зберегли дотепер той молитовник.

Під час моєї праці в 2-му корпусі я не стрічався з випадками дискримінації українців. Я займав таке становище, що про такі факти повинні би були мене поінформувати.

Багато є справ між поляками й українцями — справ прикрих чи дуже важких. Проте не думаю, що слід було б орудувати недокладними інформаціями. Бо в інтересі наших народів лежить знормалізування відносин, що вимагає, щоб одні одним говорили в очі правду — цілу правду.
У переконанні, що Панове маєте те саме становище, пересилаю найкращий привіт — ЄЖИ ҐЕДРОЙЦЬ". (Париж, 2 ківтня 1976).

ЧОМУ МИ ПРОГРАЛИ?

Іван Кедрин


До дискусії, яка напевно буде вестися ще довго, коли вже всіх сучасників не стане, про найбільш турботливу проблему — чому наш визвольний зрив у рр. 1917-1921 скінчився повною катастрофою, — чому ми програли нашу війну-революцію, — приєднався дуже авторитетний, дуже голосний і дуже переконливий голос: "Денник начальноi команди Українськоi Галицької Армiї" та "Процес ген. Мирона Тарнавського в 1919 р.", видані ось тепер одною об'ємистою книгою В-вом "Червона Калина" в Ню Йорку. У тому "Деннику" чи "Щоденнику" стільки цікавих, преважливих і контроверсійних подробиць, зокрема стільки прикрих і жалюгідних моментів, що назване Видавництво попередило текст аж 12-сторінковим вступом, із виправдуванням та з'ясуванням, чому властиво взагалі видано ту книгу. Тому, що це — важливий історичний документ, важливий для всіх нас, ще живучих учасників, чи тільки свідків визвольних змагань, які насправді розпочалися виступом Українських Січових Стрільців у 1914 році та тривали до останнього рейду УПА і до переходу за дроти табору полонених 1-ої Української Дивізії наприкінці чи швидко після Другої світової війни. Є в отому "Деннику" безумовно надзвичайно цікаві подробиці для історика українського війська.

Нас тут цікавить політична сторінка проголошеного історичного документу, — нас тут цікавить те, що тісно пов'язане з запитом: "чому ми програли?" І відповіддю на той кардинальний запит не є те, що в нас було замало війська, що командування поробило стратегічні і тактичні помилки, що було замало зброї чи що ворог мав перевагу збройною силою і всім воєнним потенція лом. Ні, все це не було найбільшою причиною прогри, хоч власне таке буває причиною кожної воєнної прогри у всесвітній історії. Унікальною, цілком в історії вийнятковою причиною української прогри була, як читаємо у вступі "Від Видавництва" у книзі "Денник Начальної Команди УГА": "...вся несамовита ситуація, яка довела Україну до катастрофи: дві армії, два уряди, дві психіки, брак взаємного довір'я, місце, якого займали взаємні жалі, претенсії й обвинувачення, а все це на тлі державницько незрілих ще широких мас народу, страшної зарази тифу та існування ворогів — червоної і білої Москви та Польщі".

Паки й паки треба повторяти, що перестарілою, анахронічною й фальшивою є теорія, що ми програли тому, що було забагато ворогів, що була непригожа міжнародня коньюнктура, що була катастрофа тифу і що не було амуніції. Це все у нашій проблемі, так би мовити, периферійні моменти. Сутньою і головною причиною було те, що ми не були приготовані до визвольної війни-революції, що ані в широких масах народу не було переконання, що їм потрібна власна суверенна українська держава, за яку треба воювати із зброєю в руках, ані теж не було зрілого, авторитетного проводу на обох відтинках — цивільному й військовому. На цивільному, політичному відтинку були власне дві психіки — були галичани й були наддніпрянці, а не було моноліту українців — на відтинку військовому ми не мали рідних старшин з високою фаховою освітою і мусіли запозичатися. Це правда, що однаково високі старшини, полковники й генерали, які скінчили російську Військову академію, як теж німці з австрійської армії, які мали високу військову освіту, були льояльними, набрались сантименту до української визвольної справи, служили не за страх, а за совість.

Але це не перечить правді, що брак рідних високих старшин був одною з поважних причин нашої катастрофи. Автор цих рядків писав уже на що тему і висловлював переконання, що для генерала Кравса — комендант ІІІ корпусу УГА, що зайняв 30 серпня 1919 р. Київ, — природно, зрозуміло і логічно —  ближчим  був  царський  російський  генерал  Бредов,  що вимагав здачі Києва, як деякі українські старшини, які свої високі ступні завдячували революції, та як сам Головний Отаман Симон Петлюра, який для українців став символом збройної боротьби проти Московщини, але для німецького генерала це була тільки людина без високого фахового військового знання, винесена вгору революцією, якої ті німецькі старшини —  не розуміли і зрозуміти не могли. Правильно звертає увагу само Видавництво "Червоної Калини", що не всі чужинецькі старшини в УГА були такими, як ген. Ціріц, який зневажливо висловлювався про "так звану Наддніпряську Армію". Генерал Ціріц згинув з большевицьких рук за свою службу в українському війську — і тому судити його не лицює. Але лицює, можна і треба на його прикладі вказувати на факт, що при творенні дієвої Армії УНР треба було перебороти первісні настрої провідних діячів Української Центральної Ради, що регулярна армія Україні не потрібна, бо досить буде народньої міліції, — Соціял-демократи і соціял-революціонери, які становили більшість у Центральній Раді (там узагалі всі тоді були "соціялістами", навіть Сергій Єфремов!) не мали зрозуміння для потреби, конечности, імперативу сильної рідної збройної сили, яку треба організувати за всяку ціну. Ото ж не було вояцької психіки у провідних державних колах і не було зрозуміння потреби рідної держави в масах народу. Генерал Кравс був льояльним до української влади старшиною, але не був таким фанатиком української визвольної справи, який, діставши неясний і баламутний наказ, щоб "виминати" боїв з денікінцями, рішив на власну руку у новоствореній критичній ситуації — виперти денікінців на лівий бік Дніпра і не відкликувати війська з Києва, що стало рішальним переломовим моментом у пізнішій повній воєнній і політичній катастрофі.

У "Деннику Начальної Команди УГА" та в "Процесі генерала Тарнавського" нема відповіді на запит, який так і залишиться запитом без відповіді, удокументованою архівними матеріялами, які всі загинули: які були закулісові ходи, якими листами з Парижу д-р Василь Панейко, перший секретар (міністер) закордонних справ ЗОУНР, делегат на Паризьку конференцію, переконував д-ра Євгена Петрушевича, що тільки згода на відбудову Росії з таким чи іншим правним статусом для України може прихилити Україні симпатії і підтримку від Антанти. Нема на це архівальних документарних доказів, але є брошура д-ра Василя Панейка "З'єдинені Держави Східньої Европи. Галичина і Україна проти Польщі і Росії", як документація так званої русофільської орієнтації України і є твір д-ра Михайла Лозинського, члена Української делеґації на Паризькій конференції, "Галичина" (теж перевиданий "Червоною Калиною"), де говориться власне про таку концепцію Василя Панейка.

Не було психічної підготови до зриву за свою державність, не було людей із широким політичним світоглядом на керівних становищах і не було національно-державної свідомости у широких масах народу. Як правильно вказується у Вступі "Від Видавництва" до тієї книжки, всі головні актори тієї історичної драми станули вже на суд Всевишнього. Згинув з рук большевицького агента Симон Петлюра і всі вільні українці у світі сущі прославляли у травні цього року, з нагоди 50-тиріччя тієї трагічної події, Головного Отамана, що виріс був високо понад сучасних йому діячів-творців визвольної війни-революції, як того, що власне зрозумів вагу збройної сили і став символом невгнутої збройної боротьби за державність. Померли Євген Петрушевич і помер генерал Мирон Тарнавський, якому справедливо влаштовано у Львові маніфестаційний похорон з участю також представників закордонного уряду УНР, як чесному патріотові-державникові. Патріотами-державниками були безумовно і члени Центральної Ради і всі члени Директорії і всі актори тієї трагічної п'єси, що розгравалась на широких полях України.

Але цього було замало. Не було в них тієї державницької мудрости, яка наказувала б бути з'єднаними у думках і почуваннях та діяти з'єднано. Був підхід обласний, а не всеукраїнський, була психіка чесних патріотів, виконавців своєї цивільної професії, але не було індивідуальностей, які могли б опанувати революційну стихію і покерувати нею. Не було мужів, військових організаторів типу Богдана Хмельницького, ані політиків дипломатів типу Івана Виговського чи Івана Мазепи. І це було нашою трагедією. Була та цвинтарна тиша, якої так лякався Шевченко. Ворог приспав національно-державну свідомість народу, не було психічної ані організаційної підготови і ми мусіли програти. Історики й публіцисти можуть без кінця-міри призадумуватися над питанням "щоби би було, як би було" — як би іншими були люди й іншими їх постанови та дії. Це все медитації без практичного хісна. Книга, яку тепер видала "Червона Калина", має, все ж практичну ціль: щоб сучасне і майбутні покоління українського народу навчилися на трагічних помилках минулого, що треба перестати бути галичанами, наддніпрянцями, буковинцями, волиняками, холмщаками, поліщуками чи може ще й подолянами, полтавцями і харків'янами, а бути українцями. Що треба ставитися до війська, як найпершого засобу зберігання безпеки кожної існуючої держави і найпершого засобу здобуття і збереження української ні від кого незалежної держави. І що не можна буде осягнути цього без попереднього відзискання національної гідности і гордости, притупленої знову 50-тирічним перебуванням у большевицькій неволі. Тому книга, що її тепер видала "Червона Калина", має вартість не тільки для дослідників воєнних подій в Україні, але має високовиховний характер. Тому добре сталося, що ця книга появилася і треба би тільки побажати, щоб читачі її виловлювали з неї те, що позитивне і конструктивне — для формування нової психіки, для формування соборности духа і культу збройної сили.

КАПІТУЛА ПРОПАМ'ЯТНИХ ВІДЗНАЧЕНЬ "БРОДИ" І ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

           

  Обіжник ч. 2.  

                                                   

1.  Спосіб ношення пропам'ятних відзначень:

Черговість і форма ношення всіх військових відзначень є нормована в кожній державі відповідними законами та правильниками. Внаслідок того наша Капітула схвалила тимчасову черговість і форму ношення відзначень:

а)   Індивідуальні боєві відзначення носиться на першому місці. Коли б вояк Дивізії отримав бойове відзначення в УПА, затверджене УГВРадою, це відзначення буде першим. Слідуючим  буде Залізний Хрест за І Зимовий Похід, далі "Броди", Хрест УСС з 1915 і 1939 років, після того Пропам'ятний Хрест Симона Петлюри. Молодше покоління, яке не було учасником 1-ої Світової війни, носить як перше — відзначення "Броди", далі Пропам'ятний Хрест Дивізії  "Галичина", Воєнний  Хрест УНРади, Медалю св. Архистратига Михаїла.

б)   На всіх одностроях (темно-голубі блюзи з дивізійною відзнакою і однострої молодечих організацій) носиться "великі" відзначення. Мініятури тих відзначень носиться на вечірних одягах (фраки, токсидо). На цивільній блюзі, на лівій кляпі маринарки, можна носити тільки мініятури-стяжки. Стяжка найважнішого відзначення має бути на горі. Неукраїнські відзначення носиться після всіх українських.

2.  Відзначення за битву під Бродами носиться на стяжці з голубою краскою на правій стороні.

3.  Всі колишні вояки Дивізії, які хочуть набути малу й велику медалю — Пропам'ятний Хрест Дивізії (1Д УНА) повинні вже тепер зголоситися до  своїх станиць. Ті вояки, які не належать до Братства або ОбВУА, повинні зголоситися індивідуально до секретаря Капітули. Разом з медалями буде вручена мистецько виконана грамота. Ціна за обі медалі (хрести) буде виносити 10 до 15 долярів.

4.   Капітула скоро перебере архів Капітули з Лондону (Англія), подасть фінансовий стан та довжників за старі хрести. До того часу Капітула не розпоряджає ще відзначеннями "Броди".


П. Силенко, кол. пполк. УНР                                      Ст. Гуляк, нол. сот. 1Д УНА
голова                                                                                   заст. голови

О. Городиський кол. бунч. 1Д УНА секретар

МОРІТУРІ

Отой старий, он там, що йде й говорить щось до себе,
Колись вояк він був і Червону підіймав Калину,
Як мовиться тепер — у час великої потреби,
І тиф не зміг його і, битий кулями, не згинув.

Як смішно він іде! Не йде, волочить ногу праву
і в простір дивиться, що не одному очі виїв.
Здається, бачить він, як сон, блакитно-жовту славу
і Київ, вічний Київ.

На мокрій вулиці старі газети й листя в'яле.
Спинився він, стоїть, і шию вигятає кволо.
Чи бачить він кого? — "Добридень пане генерале!"
Не чує. Він глухий. — І світ глухий навколо.


Бабай