ПОЛК. МИКОЛА БИТИНСЬКИЙ

                                 1893 — 1972

                         Відомий педагог і кол. старшина Армії УНР, полковник Микола Битинський. Походив зі священичої родини і народився 24 листопада 1893 р. в місті Літині на Поділлі. Початкову освіту та Педагогічні Курси закінчив у Камянці Подільському, а також і мистецьку освіту в Художньо-Промисловій Школі у ділянці малювання.

                        До армії Української Народньої Республіки вступив в ранзі поручника в 1918 р. та брав участь у численних боях проти московських большевиків та денікінців. В грудні 1919 р. вступив до 6-ої Січової Стрілецької Дивізії під командою ген. хор. Марка Безручка, у складі якої брав участь в боях проти кінноти Будьонного в Замості 1920 р.

                        Повернувши з Армією УНР з України в листопаді 1920 р., дістався до табору інтернованих в Щипіорно біля Каліша, де працював на становищі начальника Культурно-Освітнього Відділу Штабу 6-ої Дивізії і табору, як також викладав історію України на курсах українознавства. З табору інтернованих дістався до Праги в Чехії, де зробив матуру і закінчив Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова на відділі історії і соціяльних наук з титулом педагога середніх шкіл. Приватно студіював графіку і геральдику. Після цього учителював в українській гімназііі в Білках на Закарпатті. Коли в 1938-39 р. Карпатська Україна ставала до самостійного життя, М. Битинський вступив у ряди Карпатської Січі та брав участь в боях проти мадярів. Весною 1945 р. працював у Штабі Української Національної Армії, очолюваної ген. хор. Павлом Шандруком. По другій Світовій Війні перебував у Німеччині в таборах, де викладав у середніх школах історію, малювання  та мистецтво.

                            У 1951 р. переїхав до Канади з дружиною Надією та замешкав у Торонті. Тут він відразу включився в педагогічне життя української громади і понад 11 років викладав теорію та історію українського мистецтва на Курсах Українознавства ім. Г. Сковороди і три роки на Курсах Українознавства ім. І. Котляревського, при Катедрі св. Володимира.

                            Полк. М. Битинський (під псевдонімом Микола Оверкович) писав вірші, переважно з воєнною тематикою, як напр.: "Сузір'я лицарів", "Крути", "Дума про Щербака", "Епітафія на могилу 389 базарських героїв" та ін. Малярський хист полк. М. Битинського виявився найбільше в ділянці графіки і геральдики. М. Битинський був широко відомий як знавець геральдики. Між іншими працями на теми української геральдики можна зазначити найбільш цінні праці, як напр.: "Альбом гербів українських земель" (32 таблиці). "Герби українських гетьманів" (20 таблиць), "Уніформи Українського Війська доби Визвольної Боротьби 1917-1921 рр. (186 таблиць) та інші. Полк. М. Битинський виготовив теж проект Хреста ім. Симона Петлюри, проекти багатьох надгробних пам'ятників, хоругов, знамен, стягів і т. п.
Полк. М. Битинський був членом Української Вільної Академії Наук в Канаді, а також Українського Національно-Демократичного Союзу в Канаді, 5-ої Станиці Союзу Бувших Українських Вояків в Канаді, Православної Катедральної Громади, Братства св. Володимира та ін.

Дружини дивізійників

ПРАВДА ПРО УКРАЇНСЬКУ ДИВІЗІЮ

Зиновій Книш

                                  Не часто трапляється читати книжку про Україну та українців з-під пера чужинця. Тому з цікавістю беремо в руки український переклад книжки Вольфа-Дітріха Гайке п. н. "Українська Дивізія "Галичина", історія формування і бойових дій у 1943-1945 роках".

                                  Перегортаючи листок за листком, разом з автором переносимося у буремні воєнні роки, разом з Українською Дивізією ідемо крок за кроком від первопочатків її формування аж до капітуляції Німеччини. Автор, штабовий старшина німецької армії, начальник штабу Української Дивізії та єдиний старшина Вермахту в цій есесівській частині, написав свою книжку в полоні. Не мав він щоправда під рукою архівів Дивізії, бо вони пропали у воєнній завірюсі, зате пам'ять пережитого була ще свіжа, а крім того, ніхто інший не був у кращій спроможності написати таку книжку, як саме він, начальник штабу Дивізії, в якого руках збігалися всі інформації, всі нитки її воєнних діянь, і який мав можливість обкинути її поглядом з-гори, з командного посту, а не з низових позицій старшини, учасника боїв, що бачить тільки своє довкілля. Зібрав він у книжці багатющий матеріял, що без сумніву стане в пригоді майбутньому історикові Української Дивізії.

                                 Розповідь автора легка, не перевантажена фахово-військовими моментами і тому приємно буде її перечитати не тільки фаховим військовикам, але й звичайному читачеві, що цікавиться історією військових і політичних змагань свого народу, зокрема її періодом з часу другої світової війни. Дуже помічні для орієнтації читача ситуаційні шкіци, що ними густо ілюстрована розповідь. Напружена увага читача відпочиває, коли глядіти на багато зібраних у книжці фотознімок з життя Дивізії.  
           
                                  Від першої до останньої сторінки вражає нас не тільки велика об'єктивність автора, але і його неприхована симпатія до Дивізії, до її вояцтва, і далі до українців узагалі та до їхніх політичних змагань. Відряджений до Дивізії, як фаховий старшина булави, для виконання точно окресленого завдання, автор щиро ним перейнявся, віддав для нього все своє знання і всі свої сили. Пізнавши ближче українців, заприязнився з ними і полюбив наш нарід, став нашим приятелем, тим ціннішим, що зовсім безкорисним і наскрізь об'єктивним. Один з небагатьох німців, розумів він не тільки військове, але й політичне значення Української Дивізії і разом з українськими її організаторами щиро й запопадливо ввесь час за цей її політичний характер змагався. Його болів брак розуміння у своїх земляків важливости української справи, їх легковажний і нерозумний підхід до неї, що виявлявся також і в відношенні до Дивізії. Для нього ясна була велика помилка націонал-соціялістичної Німеччини у відношенні до України. Німці не принесли Україні нічого, замість большевизму дали їй нацизм — ось одверті і щирі слова автора. Це врятувало большевиків і Сталіна.

                                  "Українець, щоправда, у большевика не перетворився, він надалі залишився йому ворогом, але сумний досвід з німцями на багато, багато років викликав його недовір'я до Німеччини", жаліється автор у кінцевих завваженнях до свого твору. Відблиском такої нерозумної політики німців було м.і. і їхнє ставлення до Дивізії. Їй відмовляли навіть національної назви і минуло чимало часу, заки дозволено їй уживати назви "Українська Дивізія". Здивований начальник її штабу запитує себе, а посередньо також і своїх земляків:

                                   "Чому щойно тепер дозволено всі ці національні форми, коли вони вже майже не мали практичного значення? Чому це не сталося раніше? Німецький націонал-соціялістичний уряд зробив основну помилку тим, що перецінив німецькі сили і бажав мати вільну руку в своїх діях. Скільки разів українці ставили питання: чому німці не дають їм жодної політичної програми? Українці були готові до співпраці з німцями, хотіли брати участь у боротьбі проти московського большевизму по німецькому боці. Але вимагали для себе програми, що гарантувала б визволення українського народу. Хто може очікувати якогось піднесення без ніякої програми? Без виразного майбутнього?"

                                 Поминаючи чисто історичні факти й події останніх трьох років війни, що в них брала участь Українська Дивізія, книжка рясніє нераз дуже вдатними й тонкогострими поміченнями, що й тепер ще дають нагоду і змушують призадуматися над їхніми причинами й наукою, що її звідти можна витягнути. Німець з роду, але прихильник українських політичних змагань, у своїх спостереженнях та висновках з них наскрізь об'єктивний і безсторонній. Симпатія до українців не засліплює його і він тверезо дивиться також і на деякі негативні наші риси. З другого боку, ця ж сама справедливість, підказує йому брати в оборону українців перед безпідставними обвинуваченнями його німецьких земляків, що частенько намагалися скинути з себе вину на українського жертвенного козла.

                               Як оцінює автор українців? У них переважає емоція над розумом, усе сприймають ідеалістично, тому бракує їм реалізму в практичному житті. Німці, зокрема ті, що мали відношення до Дивізії, не мали поняття про українську психіку й не старалися навіть її пізнати та зрозуміти, і це було одною з найважніших причин непорозумінь між українцями й німцями. За малими вийнятками, німецькі старшини й підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної своїм вояцьким складом Дивізії.

                               Для нас цікава й важлива характеристика українського вояцтва Дивізії. У першому її формуванні, до часу бою під Бродами, склад її, на думку автора, був дещо ліпший від переформованого після бою. Спочатку голосилися тільки добровольці, що сподівалися боями Дивізії посунути наперед справу визволення України та переломити негативну поставу німецького політичного проводу до українського народу. В другому складі були теж тільки добровольці — нікого до служби в Дивізії не змушували — але йшли туди головно втікачі від большевиків і голосилися вони формально добровільно, але фактично — під тиском обставин. Те саме можна казати про зголошених добровольців з-поміж українського робітництва, вивезеного до Німеччини. В одному й другому випадках був це сирий матеріял, майже без військової підготови, лише з-рідка з вояцькими нахилами. Все ж таки всі виявляли бажання і добру волю стати вояками.

                               Не скриває своєї думки автор і про старшин-добровольців. Не всі найкращі старшини зголосилися до Дивізії. Деякі з них не добилися жодного успіху в житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний приют. У деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, а менше до плянової інтенсивної праці, в декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих. Проте, серед старшин панувало захоплення і кінець-кінців автор підкреслено признає, що українські старшинські і підстаршинські кадри здали бойовий іспит у Дивізії з дуже добрим вислідом. Завважує теж він, що український старшина нерадо служить у казармі. Його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. В деяких справах, як маскування, використовування терену, український старшина виказував навіть перевагу над своїми німецькими товаришами зброї.

                                Характеристика українського вояцтва в начальника штабу Української Дивізії прихильна, можна сказати навіть надсподівано прихильна. Зокрема доволі несподіваним для нас виглядає ствердження, що галицький українець — а головно з них складалася Дивізія — набагато ліпший у наступі, як в обороні. Не раз і не два на різних місцях своєї книжки підкреслює автор, що від бою під Бродами аж до останніх воєнних дій у боротьбі з партизанськими загонами в Югославії виявлялося, що українці маловідпорні на ворожий обстріл в оборонних позиціях, психічно не підготовані до важких позиційних боїв, вразливі на сильний вогонь і легко їх витиснути з оборонних позицій. Зате в протинаступах і в атаках виходили наверх високі бойові вартості українського стрільця, там він завжди виявляв свою перевагу над ворогом, відбирав утрачені позиції та здобував нові терени.

                                 Пізнавши цю рису українського вояка, командування зручно використовувало її в воєнній тактиці, ставило слабшу першу лінію оборони в передбачуванні, що подасться вона під натиском ворога, зате тримало під рукою сильні резерви поблизу фронту і кидало їх у протинаступи, що майже без винятку розбивали ворога та примушували його до відвороту.

                                  Зрештою, як слушно підмічує автор, "в випадку українського вояка найважливішу ролю відограють командири: там, де добрий і здібний командир, що вміє завоювати собі серед вояцтва авторитет, там український вояк виявляє найкращі бойові досягнення і витривалість та рішучість у наступах".

                                 На жаль, не мала щастя Українська Дивізія до свого командира. На те становище призначено ген. Фрайтаґа, тупого військового бюрократа, до того ще не фронтового військовика, тільки командувача поліційною частиною. В нього не було ніякісінького зрозуміння до українців, перший-ліпший німець важив у нього більше від найкращого українця. Українським старшинам просто не давав він нагоди виявити своє вміння, його мрією було перетворити Дивізію в чисто німецьку своїм старшинським і підстаршинським складом військову частину. До самого кінця Дивізії носився він з думкою, щоб у кожному полку створити один виключно німецький курінь. Через незвичайні організаційні труднощі, бож усі частини стояли на передовій лінії фронту, цей проект відкинено.

                                 Його постава до українців часами межувала зо зневагою. Після бою під Бродами нарікав він їдкими й неперебірливими словами на погану і боязливу поведінку українців. Щойно коли виявилося, що й деякі німецькі частини під Бродами попали в паніку, коли німецькі голоси ствердили, що ніяка частина навіть частинно не несла такої великої відповідальности в найнесприятливіших умовинах, як саме Українська Дивізія, та ще й у її першому бою, коли стало відоме, що навіть Гіммлер не засуджував Української Дивізії — злагіднив він свій тон. Та не надовго. В промові до українських старшинських кадрів у школі вважав він за потрібне підкреслювати тільки негативний бік поведінки українців під Бродами. Це довело до того, що навіть німецький командир школи став на захист українців. Автор коротко характеризує його ядерними словами: "Командиром Дивізії повинна була бути людина здібна, великодушна, політично мисляча, а не честолюбний,   неприємний,   дрібничково-бюрократичний генерал Фрайтаг".

                             На добре ім'я Дивізії треба записати, що в ній було мало дезертирів. Від початку її створення в 1943 році, аж до останнього маршу в полон дезертирувало всього 600 вояків. Тільки дуже небагато з них піддалися пропаганді словацьких чи югославських партизанів, більшість відійшла або тому, що не бачила ніяких перспектив у продовжуванні боротьби по німецькому боці і змішалася з місцевою людністю, щоб опісля вернутися додому, а деякі воліли продовжувати боротьбу проти московського большевизму в рядах Української Повстанської Армії. На думку автора, 600 дезертирів серед таких умовин безвиглядности в боротьбі і в такому великому числі вояків Дивізії (20.000 разом з запасним полком) — це кількість дуже незначна.

                           Важливе для нас і для чести вояка Української Дивізії буде ствердження автора, що майже не було в Дивізії проступків проти цивільної людности. А коли й були які, то хіба тільки під час бойової акції проти партизанів, коли в цивільній людності важко відрізнити винних від невинних. Нарікання на те йшли головно від самих німців, бо деякі німецькі частини хотіли записати власні провини на рахунок Дивізії тільки тому, що це була українська, а не німецька частина.

                          Авторові можна бути тільки вдячним за написання тієї книжки, а Братство Колишніх Вояків Першої Української Дивізії УНА привітати за те, що подбало про її переклад на українську мову.

Українське Слово (Париж) ч. 1552 (29. VIII)

і ч. 1553 (5. IX. 1972)

ДУМКИ В 55-ЛІТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРМОПІЛІВ

Крутянець 

                                       Парадоксальні часи переживала Україна на схилі 1917 року, коли після лютневої революції країна тішилась здобутою свободою, але вже знову мусіла ставати до боротьби за свої права, що їх північні "брати" їй признавали, обіцяли та разом з тим йшли на неї війною.

                                      Україна, правда, мала теж і своїх рідних оборонців — майже мільйонову українську армію, представники якої на трьох Всеукраїнських Військових з'їздах одноголосно висловлювали — боронити "правду й волю в своїй хаті". Коли ж ворог з півночі сунув чорною хмарою на Україну, армія, томлена 1-ою світовою війною (1914-1918), піддалась демагогічній агітації ворога, прийняла його гасла та стала на принципі " нейтралітету" в московсько-українській війні.

                                        Небувалий, полум'яний ентузіязм, але солом'яний вогонь мас, що зродився по революції, наш провід не вмів відповідно підхопити й використати, що його проте зуміли використати большевики, обдуривши малосвідому масу, в якій пробудилась стихійна свідомість.

                                        Явища такого стихійного ентузіязму проявлялися на всіх тодішніх з'їздах і маніфестаціях: Першій київській маніфестації, з'їздах військових, Рад робітничих і солдатських депутатів, Селянському, Національному конгресі, маніфестації війська та колонії в Петрограді. Однодумність і єдність всіх верств і кляс нашого народу була повна. Московське суспільство всіх верств і відтінків зрозуміло, яку небезпеку це являє для Росії. Большевики, що опанували ситуацію демагогічними обіцянками в земельному питанні, як і у всіх соціяльних питаннях, купили маси та пригасили вогонь національного патосу.

                                       Українська інтеліґенція, головно наш політичний провід, не мали державно-політичної практики, а чуттєве захоплення й оп'яніння свободою мас нашого народу вважали за глибоку політично-національну свідомість. Наш провід у соціяльних питаннях йшов нерішуче, не маючи теж ясної програми щодо земельного питання. Тим часом ми мали конкурента — большевиків, ворога безоглядного, небезпечного, але лестивого, який всіма засобами демагогії йшов до поставленої собі мети — опанування ситуації. Великою хибою нашого проводу була безпрограмовість у справі організації українського війська — в нашому парляменті та нашій пресі того часу багато дискутувалося взагалі про скасування регулярної армії та організацію народної міліції.

                                     Отож у такій ситуації представники молодшого українського суспільства, в переважаючій більшості невійськовики, стали до оборони загроженого, відновленого державного життя України.

                                     Так у нерівній боротьбі горстки героїв проти переважаючої сили з півночі зродились УКРАЇНСЬКІ ТЕРМОПІЛИ.

                                      Становище на Україні в листопаді — грудні 1917 року, себто після захоплення в Петрограді большевиками з рук російського Тимчасового уряду, як і після пізнішого зліквідування повстання большевиків у Києві (8-10 листопада 1917) не було корисне для молодої української державности та її влади, Генерального Секретаріяту.

                                        Після опанування большевиками влади після Тимчасового уряду в Петрограді, вкоротці, бо вже вкінці листопада, вони були панами положення в Харкові. Київські большевики при підтримці російських військових частин далі плянували повстання з метою захоплення влади та арешту нашого уряду — Генерального Секретаріяту і парляменту — Української Центральної Ради. Несподіваний нічний виступ 1-го полку ім. Богдана Хмельницького, який роззброїв і арештував ворожі частини київської залоги, що складалися із збольшевичених московських військових частин, ця акція Богданівського полку ударемнила пляноване повстання большевиків у Києві. Богданівський полк, ця одна із небагатьох певних і свідомих одиниць української армії того часу, посадив московських вояків-большевиків у замкнені вагони та вивіз їх поза межі України на Московщину.                                

                                      Цей чин, як і арешт та вбивство Леоніда П'ятакова, київського большевика, який стояв на чолі київської організації большевиків і був душею у підготові повстання, ударемнили грудневе повстання большевиків у Києві в 1917 році. Події ці були початком напруження в московсько-українському конфлікті, який досяг свого верху після ультиматуму совєтського петроградського уряду українській владі. Ультиматум вимагав припинити роззброювання червоної гвардії на Україні та заборонити переїзд через територію України донським козакам з фронту над Дін.

                                   Заборону українського уряду вивозити харчові продукти на Московщину (продовольча криза вкінці 1917 року в Україні вже почала прибирати поважні розміри, а на Московщині доходила до катастрофальних розмірів), московські большевики проголосили, як "ніж у спину російської революції". Москва послала ще перед висланням ультиматума червону ґвардію та деякі частини балтійських моряків війною проти України. Текст ультиматуму Ради Народних Комісарів Російської республіки (з 17. XII. 1917) був такий:

                                  "З огляду на інтереси єдности та братерства всіх знесилених робітничих мас, що страждають у боротьбі з імперіялізмом; з огляду на признання численними резолюціями органів революційної демократії, радами, а насамперед першим Всеросійським з'їздом рад — національних засад, соціялістичне правительство Росії — Рада Народних Комісарів — підтверджує всім гнобленим царизмом і буржуазією Великоросії народам права на вільний розвиток, включно до їх права відділитися від Росії.

                                 Тому Рада Народних Комісарів признає Українську Народню Республіку та її права на повне відокремлення від Росії, як також на те, щоб вона ввійшла в переговори з Російською Республікою про взаємні федеративні, а також інші відносини. Жадання України щодо її прав і незалежності українського народу, Рада Народних Комісарів признає без обмежень і безумовно".

                                 Далі в ультиматумі говордиться:

                                "1. Українська Центральна Рада робила дезорганізацію на фронті, відкликаючи свої війська; 2. У.Ц.Р. позволила собі роззброїти совєтське військо, що стояло в Києві; 3. У.Ц.Р. підтримувала змову проти влади Совєтів, покликуючись на вигадані права, на незалежність Донської та Кубанської областей і тим способом покриваючи контреволюційне повстання Каледіна. Ставлячи опір інтересам і жаданням переважної більшості козаків, УЦР замикає дорогу військові, яке вислане проти Каледіна. Стаючи на бік ганебної зради революції і бажаючи допомагати найнебезпечнішим ворогам робітничих і визискуваних мас — кадетами і прихильниками Каледіна, — УЦРада примушує нас подати їй до відома, що ми негайно виповімо їй війну, навіть тоді, коли б Українську незалежну Республіку визнало представництво найвищої російської державної влади".

                                  На закінчення, в ноті-ультиматумі, Рада Народних Комісарів писала:

                                 "Тепер Рада Уповноважених Народу, з огляду на всі вищенаведені обставини, ставить народам Української Республіки такі питаня: 1. Чи УЦРада зобов'яжеться залишити всякі спроби дезорганізації на фронті? 2. Чи УЦРада зобов'яжеться без згоди шефа Найвищої Команди не перепускати ніякого війська, що йде у бік Дону й Уралу? 3. Чи УЦРада зобов'яжеться залишити всякі спроби роззброєння війська Совєтів і Червоної гвардії на Україні та чи віддасть негайно відібрану у того війська зброю? У випадку, коли протягом 48 годин не буде задовільної відповіді, Рада Уповноважених Народу вважатиме, що Українська Центральна Рада є в стані одвертої війни з владою Совєтів у Роії і на Україні ". — РАДА НАРОДНИХ УПОВНОВАЖЕНИХ".

                                Зміст ультиматуму ясно стверджував, що визнаючи ніби то Українську Республіку, Совєтський уряд категорично втручався у зовсім внутрішні справи України та стверджував існуваня в Україні влади Совєтів.

                                 Такий ультиматум У.Ц.Рада та її уряд Генеральний Секретаріят, звичайно, мусіли відкинути, вимагаючи пошанування прав України з факту признання її Росією та припинення війни, яка фактично вже існувала від листопада 1917 року — першого невдалого повстання большевиків у Києві.

                                   Відповідь уряду України Раді Народних Комісарів Росії з дня 20 грудня 1917 за посередництвом Окружної Військової Ради в Петрограді була така:

                                   "Революційний Штаб України уповноважений Республіканським правительством України і народом, має честь предложити Республіканському правительству Великоросії висліди нарад Штабу з Правительством, про ультиматум Ради Народних Комісарів до Української Центральної Ради і відповідь Республіканського правительства України на ультиматум.

                                    Переговори про мирне полагодження спору між Російською Республікою і Україною залежить від отаких умов: 1. Признання права українського народу (на існування) з тим, що ніхто не повинен вмішуватися в справи Республіки; 2. Сповнення домагання українізації війська (перенесення українських військових частин з інших фронтів на територію України); 3. Полагодження фінансових справ державного скарбу; 4. Невмішування Ради Народних Комісарів, Головної Квартири і Головнокомандуючого, до управління українським фронтом, цебто румунським і південно-західним фронтом.

                                       Правительство Української Народної Республіки заявляє, що признання поданих принципів Радою Народних Комісарів, може стати основою для полагодження спору, так що оминеться війну між Україною і Великоросією.

                                       Щодо участи в союзнім правительстві — на думку правительства Української Народної Республіки — Україна з огляду на значення, яке тепер осягнула, мусить мати в нім не менше ніж третину заступників.

                                      Революційний Штаб України уповноважений своїм правительством заявити правительству Великоруської Республіки, що з огляду на фінансові труднощі, предмети споживання будуть видаватись на границі України після заплати безпосередньо до каси Генерального Секретаріяту Земельних справ готівкою, а саме — в банкнотах, а у висоті одної третини — в золоті.

                                       Революційний Штаб України має надію, що братній спір буде усунений для обопільного вдоволення і заявляє свою готовність напружити всі сили для осягнення цієї цілі".*)

                                        Перед Різдвом 1917 року воєнна ситуація була вже досить грізна. Українське командування післало проти большевиків дві групи військ: одна група мала зліквідувати большевиків у Харкові, та поїхала на Харків через Полтаву, а друга на Конотоп, щоб одрізати большевицьку армію, яка посувалася з півночі від Московщини. Ця московська група була найбільша і у військовому значенні найсильніша. Очолював цю большевицьку групу В. О. Антонов-Овсєєнко, який теж був командуючим фронтом, його заступником був Реміґов, а на чолі частин, які посувались на Чернигівщину був М. Муравйов, колишній жандармський підполковник. Ці совєтські війська складались із Червоної гвардії та частин балтійського флоту, числом від 3000 до 5000 вояків, що на тодішні відносини були великими. Треба згадати, що воєнні операції тоді відбувалися головно по залізничних шляхах.

                               Теоретично мільйонова українська армія, краще ядро якої був українізований корпус кол. російської армії на південно-західному фронті, не являла собою бойової дисциплінованої сили. Частини війська в запіллі були ще більше здеморалізовані та збольшевичені, а київський гарнізон поза Богданівським полком і кількома дрібними відділами, особливо був ненадійний. Була у цьому деяка провина теж і нашої влади, що ті частини не виявляли жодної охоти воювати з большевиками. Вони, навпаки, з нетерпінням чекали большевиків, щоб пристати до них для одвертого грабунку "буржуїв". Вояки цих українських частин були озлоблені проти Української Центральної Ради та її уряду Генерального Секретаріяту, одні за те, що уряд не пускає їх додому, другі за те, що не дозволяє ділити "буржуйське майно", а всі за те, що уряд не подбав для них забезпечити відповідних приміщень, ні такого удержання, яке вони мали за часів царського режиму. Вони так рвалися з північного фронту (який перший здеморалізувався та цілком розпався) та з Петрограду додому, з величезним напруженням пробивалися через ряди московських "братів" на Україну, а для них наша влада не приготовила ані приміщення, ані достатніх харчів і вони самі здобували собі помешкання, часом викидаючи хворих із шпиталів, самі забирали харчі та все потрібне з інтендантських складів. Коли взяти на увагу працю большевицьких агітаторів, то зрозуміло, що в психиці малосвідового вояка, його ворогом була "буржуазна Центральна Рада", а не большевики, котрі тоді все обіцювали, все дозволяли грабувати. Наш Генеральний Військовий Секретаріят (віськове міністерство), який складався з недосвічених нефахових військовиків (переважно з мобілізованих цивілістів) робив що міг, але відки було взяти касарні в Києві, який був найближчим великим містом запілля фронту, містом переповненим військом, яке втікало з фронту додому?  Генеральний Секретаріят не вмів використати цю військову силу, бо і в цьому міністерстві панували думки про потребу радше міліції, а не регулярної армії, яка була зайва". Військовий Секретаріят влаштовував, правда, для козаків лекції та віча для освідомлення, але козаки нудились, нічого не роблючи й легко приймали демагогічну агітацію большевиків.

                                   Дві групи військ, що їх наше командування вислало перед Різдвом 1917 року на ліквідацію чернигівського і харківського фронтів, по дорозі майже всі розбіглися, святкувати Різдво із зброєю і кіньми у себе вдома. Широкі верстви громадянства про це не знали, а військова влада це тримала у великій таємниці, сподіваючись, що після свят свідоміші козаки вернуться в свої частини. Сподівання були даремні — козаки були раді, що нарешті скінчили воювати та були вдома — вони не вірили в можливість війни з "братами", в можливість московсько-української війни.

                                    Газетам було заборонено писати про справжній стан на московсько-большевицькому фронті, де по нашій стороні були тільки невеликі частини того нашого війська, що легковажно не залишили Батьківщини в критичному моменті.

                                   З газет громадянство знало, що одна українська армія пішла на Харків через Полтаву, друга на Конотоп, і тішилося, тим, що оточені з усіх сторін большевики будуть розбиті та знищені дощенту.

                                  Під враженням таких бундючних вісток зійшлося українське громадянство — члени Українського Клюбу в Києві стрічати Новий 1918 рік, пише в своїх споминах Євген Чикаленко — зустрічати перший Новий Рік у своїй державі.

                                 "Був дехто з міністрів, а між ними й Голова Ради Міністрів Вол. Винниченко. Коли вибило 12 годин і всі посідали за столи, то очі всіх звернулися на Голову Уряду, сподіваючись, що він перший проголосить тост за Україну і скаже відповідне слово, але він сидів мовчки, нахмурившись, а на прохання старшини клюбу сказати хоч коротеньке слово, рішуче зрікся, відмовляючись втомою. Тоді звернулися до М. Шаповала — міністра Пошти і Телеграфу. Він довго відмовлявся, вагався, а нарешті, якось наче несерйозно, наче жартома сказав приблизно таке: "От ви люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий Рік у своїй власній хаті і не думаєте і не гадаєте того, що цей перший рік, може буде й останнім. Я, як міністр Пошти і Телеграфу, що має найпевніші і найосновніші відомості, певний, що Україні зосталося жити може не більше двох тижнів. Незабаром прийдуть сюди большевики і перевернуть все, що досі тут було зроблено, а уряд український повинен буде втікати".**)

                                   Ця промова зробила на всіх враження грому з ясного, чистого неба: на мент всі притихли, причаїлися, мов приголомшені, а потім, наче не довіряючи Шаповалові, тривожно звернули очі на Винниченка, сподіваючись, що він спростує його слова. Винниченко бачучи, яке враження зробила на присутніх промова Шаповала і бажаючи підбадьорити громадянство, почав доводити, що справа не така безнадійна, що, справді, хоч ми може й не вдержимося в Києві, відступимо до Білої Церкви під захист Вільного Козацтва, та опираючись на озброєне селянство, згодом витиснемо большевиків з України.

                                   Винниченко, цей найліпший промовець з-поміж тодішніх політичних діячів, на цей раз мнявся, зацукувався, підшукуючи вирази і, видно, страшенно хвилювався. Не знаю вже, чия промова більше приголомшила присутніх, — чи Шаповала, чи його" — пише в своїх споминах Є. Чикаленко.

                                   Далі Є. Чикаленко пише: "Всі сподівалися, що Винниченко рішуче спростує слова Шаповала, скаже, що большевики оточені нашою славною армією і погинуть у Харкові, що становище Української Держави якнайкраще, а він покладає надії на Вільне Козацтво, яке організує якийсь авантюрист Полтавець з легковажним д-ром Луценком і яке вибрало за свого отамана невідомого в українських колах російського генерала Скоропадського, який, кажуть, і говорити по-українському не вміє. А що наша мільйонова армія, яка на двох***) військових з'їздах, через своїх делегатів так гаряче висловлювалася за Українську Державу? Що сталося з тим військом, що послане в Харків? Невже розбите? Такі питання були у всіх на думці і на устах".

                                   У такій атмосфері українське громадянство Києва, не докладаючись на регулярне військо — українські військові частини бувшої російської армії, кинулося організувати армію з добровільців. Комітет у газетах та плакатами закликав усіх, кому дорога Україна, ставати в ряди армії для оборони Батьківщини. Університетська і середнєшкільна українська свідома молодь, перша відгукнулась на цю відозву. Студенти університету постановили припинити лекції та всім ставати в ряди армії, середнєшкільники старших кляс двох київських українських гімназій теж постановили вписатися в Студентський Курінь Січових Стрільців.

                                   Студентський Курінь Січових Стрільців почав формуватись з початком січня 1918 року в приміщенні Першої української військової юнацької школи, частина слухачів якої вже була на фронті. До складу Студентського Куреня вписалося десь значно понад 300 студентів і середнєшкільників з Києва і з інших міст. Крім того зголосилися слухачі школи лікарських помічників і більшість членів Бойового Куреня української партії соц.-рев. при Українській Центральній Раді. Від другої половини січня розпочалися вправи, головно муштра і наука стрільби. Хоч навчання було досить інтенсивне, але було вельми коротке, бо тільки дещо понад тиждень. Вчили юнаки військової школи та двох молодших старшин тих студентів і середнєшкільників, які зовсім не володіли зброєю.

                                  З наказу командуючого північним фронтом сотника Шинкаря 26 січня 1918 року рештки юнаків Першої військової юнацької школи, частина дещо вишколених студентів і середнєшкільників, вояків бувшого Бойового Куреня і лікарські помічники виїхали на фронт в напрямку на Конотоп.

                                   Муштра в Юнацькій школі продовжувалась далі з тими охотниками, що вписувалися до Студентського Куреня Січових Стрільців. Вони вже не змогли виїхати на Чернигівський фронт, але приймали участь у боях під час січневого повстання большевиків у Києві.

                                   Згідно з наказом військової влади наш потяг прямував до станції Бахмач, але ми доїхали тільки до ст. Крути, тому, що Бахмач вже був у руках большевиків. Невеличка залога, яка його боронила, була змушена з боєм віддати ворогові цю вузлову станцію.

                                  З перешкодами, які нам чинили збольшевизовані залізничники на станціях Чернигівщини, ми приїхали 28 січня та розташувалися на станції Крути. У складі нашого потягу були, здається, два вагони з санітарним персоналом, у складі якого було кілька студенток сестер-жалібниць, які добровільно зголосилися, вагон з амуніцією, два вагони — товарові платформи з гарматами — вагон для старшин, які командували нашим загоном. Усіх, разом з відділом кільканадцяти гайдамаків, чи Вільного Козацтва, як вони самі себе називали, було нас біля 300 вояків. Невеличкий відділ Вільного Козацтва з кількома кулеметами та чотирма кіньми успішно досі стримував навалу кількох тисяч московсько-большевитських військ, очікуючи від Києва підмоги, та дурячи большевиків ніби-то поважною силою наших військ.

                               Зараз після приїзду до Крут ми дістали наказ нашого командування розпочати копати шанці по двох сторонах високого залізничного насипу, над чим ми працювали до вечора, але праця не була тяжкою, бо терен був багнистий, а морозів тоді майже не було. Шанці були висунуті на 2-3 кілометри на північ від ст. Крути в напрямку (властиво майже біля) залізничної зупинки Плиски, що була ще під нашою контролею, але кінна розвідка Вільного Козацтва принесла відомості, що большевики зближаються в цьому напрямку. Тому вже ніч на 29 січня була неспокійна та перейшла у гарматній стрілянині, та меншій рушничній стрілянині поміж нашими й большевицькими аванґардами. Над ранком діяльність нашої гармати на імпровізованому панцерному потязі посилилась. Товарова платформа з паровозом виїздила аж до зупинки Плиски обстріюючи ворога, який вже був біля цієї зупинки, та намагався її заняти. Довший час перешкоджував цьому наш гарматчик сотник Лещенко. Ми в шанцях добре бачили, як на високому залізничному насипі швидко і зручно шмигав то вперед, то взад цей обкладений мішками з піском наш "панцеровий", відкидаючи большевиків від залізниці картеччю, та перешкоджуючи їм ліквідувати наш зв'язок поміж двома відтинками наших шанців. Ясно було, що в першій фазі бою большевики поставили собі завдання зліквідувати зв'язок двох відтинків нашої лінії по винятково високому залізничному насипі в багнистому терені, щоб потім окремо ліквідувати кожний наш відтинок. Вночі вже ворог створив бойову лінію на всій довжині наших шанців лівого та правого відтинку, намагаючись її продовжити поза наші позиції з метою нас окружити, але юнаки та вільне козацтво успішно цьому перешкоджували. Цей маневр ворог застосував особливо гостро на лівому відтинку, що був тереново зручніший для цього. Мабуть, наше конмадування передбачало це, тому лівий відтинок був обсаджений вояками більш досвідченими у володінні зброєю, а на правому відтинку була більшість студентів і середнєшкільників.

                                    Десь біля десятої години ранку ворог почав обстріл наших позицій по двох сторонах насипу, а вкоротці теж і гарматню підготовку для свого наступу. Одначе головна увага була звернена на ліквідацію нашого зв'язку поміж лівим і правим відтинками залізничного насипу, такого високого, що ми нічого не бачили, що діється по обох сторонах, тільки зв'язок подавав нам ці відомості.

                                    Ворог добре зорієнтувався, як необачно наше командування вибрало місце розташування лінії наших шанців і сконцентрував бойову увагу на правий відтинок, як теж на ліквідацію зв'язку поміж нашими відтинками. Хоч якийсь час була в акції теж і друга наша гармата, яка била ворога зі станції Крути, але після довшого зусилля ворог таки зліквідував наш зв'язок двох бойових ліній з обох сторін високого залізничного насипу. Сили ворога були більші, особливо було краще його озброєння і він мав більшу скількість кулеметів. Ворог не лишав у спокою нашого лівого відтинка та намагався перейти в наступ, але був стриманий нашими добрими кулеметниками. Правий відтинок, який був під командою Омельченка, ворог оточив і змусив сильним вогнем відступити в напрямку станції Крути. Не маючи зв'язку ані з нами на лівому відтинку, ані зі станцією, рештки стрільців Омельченка, притиснені до високого залізничного насипу, відступали на станцію Крути, не знаючи, що вона вже була в руках ворога.

                                      Наш потяг під час обстрілу станції гарматами ворога від'їхав зі станції в безпечніше місце, перед небезпекою вибуху вагона з амуніцією; зрештою ворог вже стояв збоку до станції Крути — про все це ми з лівого відтинку дізналися вже значно пізніше, та й то далеко не всі.

                                      Від'їзд потягу в запілля на південь погіршив положення на лівому відтинку — погіршилось постачання набоями, а пізніше й зовсім припинилося. Сталося це тоді, коли ворог розпочав наступ густими лавами, хоч мав дошкульні втрати від нас, як довго нам не бракувало набоїв, а наші кулеметники могли успішно помагати нашій рідко розсіяній лінії. Положення погіршувалося — ворог почав оточувати теж і лівий відтинок. Старшина Гончаренко зауважив це, сконцентрував силу вогню на скрайній лівий бік відтинку та дав наказ до відступу.

                                         Відступ нашого лівого відтинку тривав дуже довго і був тяжкий, бо набоїв ставало щораз менше. Деяким стрільцям рушниці від перегріття затялися, вони, та менш досвідчені стрільці віддавали свої набої кращим стрільцям, а на рушниці вдягали багнети...

                                     Наші кулемети щораз то слабше відбивали ворога, бо недоставало набоїв... Згідно з наказом старшини, ми на лівому відтинку мали відступати великим закрутом вліво від станції, але дехто зі стрільців, що були легко ранені, пішли на станцію та дісталися до рук ворога. Стрільці правого відтинку, які відступили на станцію не знаючи, що вона в руках ворога, були оточені ворогом, взяті в полон і розстріляні.

                                      Взагалі всіх стрільців, яких большевики взяли в полон, вони розстріляли зараз же на станції Крути та по-звірячому їх покалічили, що ствердилось, коли частину відшуканих трупів героїв перевезли на весні 1918 року до Києва, де їх поховали.

                                      Не пам'ятаю, в котрій годині ми відступили до нашого потягу, що стояв досить далеко в запіллі — день хилився вже до вечора. Небагато було нас боєздатних, що мали ще дещо набоїв і не були поранені. Охорона потягу вже нищила залізничий шлях перед плянованим від'їздом на південь...

                                      Маючи вже трохи набоїв та підготовляючи від'їзд потягу, всі боєздатні стрільці стримували вогнем посування большевиків вперед, аж до моменту від'їзду, коли старшини дали наказ швидко всідати, а кулеметники з останніх вагонів стримували ворога унеможливлюючи його посування вперед.

                                       Їхали ми на південь в надії зустріти Гайдамацький Кіш, частина якого мала йти на поміч відсічі на Чернигівщину. На станції Бобрик дійсно ми зустріли перші відділи Гайдамацького Коша, які там затрималися, бо мали телеграфічний наказ вертатися до Києва, де вибухло третє повстання большевиків. Відсіч проти наступаючих московських большевиків з півночі мав, за пляном, полагодити полковник Ю. Капкан. Ми, себто рештки Студентського Куреня Січових Стрільців, дістали наказ від'їхати на станцію Дарницю на допомогу артилерійським частинам, що мали обстрілювати київський Арсенал, центр большевицького повстання.

                                       Кілька днів ми виконували охорону і помічну службу при артилерії, коли дістали наказ переходити через замерзлий Дніпро на київську сторону та прилучуватись до наших військових частин. Наказ був загального змісту, без жодних конкретних даних, де і в яких районах Києва зосереджені українські військові відділи. Дарницька артилерія мала змінити свої позиції, від'їжджаючи на Слобідку, та нашої помочі не потребувала. Малими групами в 4-5 осіб без зрої, ми переходили через Дніпро, але й тут жорстока доля забрала кількох товаришів, які загинули під тонким, непевним льодом Дніпра, теплою зимою 1918 року.

                                      Щойно 7 чи 8 лютого мені вдалося знайти наші військові частини на Житомирському шосе, після тяжкого і небезпечного мандрування воюючим Києвом, під виглядом нібито здемобілізованого вояка російської армії, що вертався до дому з фронту 1-ої світової війни. Там я зголосився у військової влади та далі мандрував до Житомира в складі помічного відділу Гайдамацького Коша. Після підписання Берестейського миру і переформування наших військ, ми розпочали наступ на большевиків, як авангард німецької армії, яка йшла на Україну на запрошення нашої влади, як поміч в боротьбі проти московських большевиків. З тактичних оглядів німці згодились пустити наперед частини нашої армії, а ми успішно й з запалом гнали втікаючих большевиків.

                                    До мене доля була ласкавіша та створила мені можливість далі приймати участь у боротьбі за нашу державність. Так я перейшов поперек Україною від Волині через Київ аж на Крим. Після гетьманського перевороту я був здемобілізований у травні 1918 року. (Під впливом німців гетьманський уряд здемобілізував велику частину найкращих частин нашої армії).

                                   Свідомо пишу про перебіг бою під Крутами в загальних рисах, не входячи в подробиці, бо про це вже багато писалося, та я теж писав про той бій тричі. Головним завданням я поставив собі подати загальний нарис ситуації, в якій відбувалися всі ці події.

                                   Бій під Крутами з погляду стратегії й техніки не мав великого значення. Його значення було у великому патріотичному чині національної свідомости квіту української молоді на світанку нашої державности.

                                   Московсько-большевицька армія, на чолі якої стояв В. Антонов-Овсєєнко, яка йшла на Україну, складалася, як вже згадувалося, з ґвардійців-моряків та робітничих відділів Червоної ґвардії, була добре озброєна і розділена на 4 групи, що оперували в різних напрямках та разом нараховували від 20.000 до 40.000 вояків, як твердять різні суперечні джерела.

                                    Москалі йшли в Україну з великим запалом, бо з метою захоплення знов в свої руки "житницы России" для голодуючої Московщини.

                                   Особливо Червона ґвардія, яка складалась з петроградських і московських робітників, билася з великим запалом і нищила з ненавистю все і всіх, що було українське і хто себе називав українцем.

                                    Проти тієї сили по нашій стороні на всьому північному фронті було кілька тисяч, переважно добровільців — невійськовиків, що стали відважно на захист своєї Батьківщини. Одною з перших була молодь, що створила Студентський Курінь Січових Стрільців і цей невеликий відділ (300 вояків) пішов у бій з переважаючою, бо 3000-ною силою ворога, знаючи, що йде на боротьбу за святі права свого народу, який першим Універсалом УЦРади оголосив: "Віднині самі будемо творити наше життя". Але у великі слова 1-го Універсалу УЦРади з 23 червня 1917 року внесла наша політично невироблена інтеліґенція та її політичні партії тенденції занадто багатьох програм, плянів і понять. Не було сильної партії, котра зуміла б злучити своїм авторитетом всі ці програми та пляни, створюючи для абсолютної більшости нашого народу — селянства — реальні можливості швидкої, практичної реалізації головного питання на Україні — земельної реформи. Зникнення полум'яного ентузіязму і захоплення українського селянства, брак ясного пляну конструктивного рішення соціяльних питань, головно земельного питання з української сторони, большевики використали своєю безоглядною демагогією, дозволяючи та обіцяючи рай масам втомленого війною українського селянства.

                                  Вояки проголошували "невтралітет" у війні з Московщиною, а селяни чекали й дивилися, що з того вийде. УЦРада обіцяла багато, а большевики ще більше: отже покищо не було рації за те невідоме воювати. Большевики були в 1917 році таки кращі, бо дозволяли все грабувати, а УЦРада обіцяла все це зробити, але "по-закону".

                                  Вимагати в 1917 році від українського селянина орієнтації в дуже складній ситуації революційно-політичних подій та обвинувачувати його в національній несвідомості, було б надто спрощено. Пізніші події (повстання), а особливо сталінська політика геноциду, ясно показали, що переважаюча маса нашого селянства не була масою несвідомою. Понад 300.000 українського селянства депортованого на північ з наказу Й. Сталіна є доказом цього. Наш селянин зрозумів, але спізнено, що крилося за привабливими закликами та обіцянками большевиків.

                                   Значно гірше було з політичною невиробленістю нашої інтеліенції та наших молодих політичних партій.

                                   Після звільнення України від першої інвазії большевиків, виїхала на станцію Крути група наших товаришів, щоб віднайти тіла забитих і розстріляних наших товаришів — вояків Студентського Куреня Січових Стрільців і перевезти їх до Києва. При допомозі місцевих селян з трудом вдалося віднайти десь коло 40 трупів. Як оповідали селяни, большевики не дозволили поховати забитих під час бою й розстріляних, а самі десь закопували забитих. Одначе селянам вдалося поховати поодиноких наших товаришів. З оповідань селян, товариші, які були під Крутами, довідалися, що розстріли полонених виконували виключно червоногвардійці-робітники, котрі знущалися над полоненими, що було видно на трупах привезених до Києва.

                                  Урочистий похорон кількадесяти віднайдених героїв відбувся у Києві на Аскольдовій могилі (назва кладовища) над Дніпром, весною 1918 року з військовими почестями при участі делеґацій, представників уряду й парляменту на чолі з головою проф. М. Грушевським і великим здвигом громадянства. На похороні вперше було названо бій під Крутами — Українськими Термопілами — були це слова одного з викладачів київської української гімназії.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

                                   Над героїзмом Крут, усе українське суспільство низько схилило чоло. І не тільки українське суспільство, але теж і російська київська преса гідно підкреслила цей героїзм. Росіяни, після місячної окупації Києва, яка відбулася в атмосфері страшного терору, зрозуміли теж, як виглядають у практичному житті революційні обіцянки большевиків. Жандармський підполковник М. Муравйов розстріляв у Києві до 5000 осіб за "контрреволюційність", у тому числі багато росіян-офіцерів, які зовсім пасивно придивлялись нашій боротьбі з московською навалою.

                                  М. Муравйов — цей недавній ще царський жандарм на новій службі у большевиків, просто вирішив питання також "невтральних" в цій боротьбі російських царських старшин: всіх їх розстріляти.****)

                                 Терор і розстріли М. Муравйова в Києві в лютому 1918 року торкнулись у великій мірі теж і українців, але значно менше ніж москалів. Епілог терору М. Муравйова протверезив зрусифіковане міщанство Києва, яке прихильно прийняло поворот українського війська 1 березня 1918 року.

                                 Українське суспільство Києва і наша преса всіх напрямків, присвятили багато уваги та статей написаних з пієтетом до подій під Крутами. Статті з'явилися зараз же після визволення Києва, але С. Єфремов вже під час окупації Києва большевиками вмістив одважну статтю проти навали у "Новій Раді": "Лист без конверта" (Ю. Коцюбинському), "виродному синові славного батька", в якому обвинуватив Ю. Коцюбинського в зраді українського народу. Усім цим подіям того часу С. Єфремов присвятив кілька статтей і видав книгу: "Під обухом" (Большевики в Києві). З визначніших, були ще статті пера Л. Старицької-Черняхівської в "Новій Раді" (Київ) та у віденських "Вістях політики, літератури й життя".

_______________________

                             Вважаю за потрібне й цікаве згадати, що Павло Тичина написав у 1918 році вірш під враженням похорону Крутянських героїв, видрукований в "Новій Раді" (Київ, квітень 1918)

"Пам'яті тридцяти":

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять учнів українців,
Славних молодих...

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого завзявся воїн?
Боже покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новілі Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

                              П. Тичина, пізніший трубадур "щасливого життя" народів СРСР, тоді ще стояв на національних позиціях, але за кілька літ, після написання віршу "Кукіль" і "Антистрофа", друкованих у збірці "Замість сонетів і октав", вирішив поцілувати пантофлю Сталіна та перейти на нові позиції.

                   Зі збірки: "Замість сонетів і октав":

КУКІЛЬ

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку
в рота, маму визирає. А мати лежить посеред
улиці з півхунтом хліба у руці...
Над двадцятим віком
кукіль та Парсифаль.

АНТИСТРОФА

Грати Скрябина тюремним наглядачам — це
ще не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот... і кожне
виступає як своє...
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

                         На похороні крутянців у Києві 28 березня 1918 року над свіжою могилою була виголошена постанова Комітету вшанування загинулих, про збудування пам'ятника, але в життя ця постанова не була переведена, бо була війна й окупація України. Могилу крутянських героїв москалі знищили, а на терені Аскольдової могили зробили парк. Був теж проект таблиці-пам'ятника в честь поляглих, що мала бути вмурована в авлі Українського Академічного Дому у Львові в 16-ту річницю бою під Крутами (1934 року), але в життя ця постанова не була переведена (див. "Літопис Червоної Калини", Львів 1936 ч. 2).

                          Українські малярі теж присвятили цій події праці свого пензля, було їх кілька, але авторові цієї замітки відомо тільки про малюнок Леоніда Перфецького "Крути-станція" і Сергія Мако "Один з-під Крут".

                          Горстці загинулих під Крутами героїв належить дійсно:
ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ!


Прізвища деяких учасників бою під Крутами, що були в нотатках автора

1. Винник Федір (тепер на еміґрації).
2. Вітвицький (вмер у 1965 р. в Парижі).

3. Ганкевич Микола (загинув у бою) учень 8 кл. української гімназії в Києві.
4. Ґіба (загинув у бою) родом з Галичини.
5. Дубницький (родом з Кролевець на Чернигівщині) учень 2-ої української гімназії, загинув у бою.
6. Карван Іван (родом з Курилівки, Ярославщина-Галичина) тепер на еміграції.
7. Карван Кость (родом з Курилівки, Ярославщина-Галичина) тепер на еміграції.
8. Кольченко Павло (учень 8 кл. 2-ої української гімназії в Києві), розстріляний большевиками біля Конотопу.
9. Король С. (голова Організаційного комітету Студ. Куреня Січових Стрільців).
10.Лизогуб Микола (загинув у бою).
11 Лоський Ігод (вмер у Львові в 1936 р.)
12.Лукасевич Лев (тепер на еміґрації).
13. Лукович Л. (або Лякович Л.) загинув у бою.
14. Михайлик Михайло (юнак першої української військової школи, помер на Волині в 20-их роках).
15. Могила С. (юнак 1-ої української військової школи в Києві).
16. Монкевич Борис (тепер на еміґрації).
17. Пасічник (юнак 1-ої української військової школи в Києві. Помер на еміґрації).
18. Пинський (загинув у бою. Родом з Галичини).
19. Попович (загинув у бою).
20. Пурик-Пуриченко Сидір (вмер в таборі інтернованих у Польщі в 1921 р.).
21. Семець Василь (родом з Галичини).
22. Соколовський Славко (розстріляний большевиками. Учень 2-ої української гімназії в Києві).
23. Стеценко Панас. 24. Сушицький О. (бунчужний, загинув у бою).
25. Тарнавський Євген розстріляний большевиками в полоні (учень 2-ої української гімназії в Києві).
26. Фарфал (?) студент з Одеси (жид).
27. Холодний Петро (на еміґрації).
28. Шульгин Володимир загинув у бою (студент Київського університету).

Сестри-жалібниці санітарних вагонів нашого потягу

1. Дубівна Клавдія (Очередько) померла на еміґрації.
2. Мельничук Леся (д-р Кобизька) на еміґрації.


Старшинський склад Студентського Куреня Січових Стрільців

1. Бабій — хорунжий.
2. Богаєвський Павло — сотник (начальник штабу).
3. Гончаренко А. пізн. полковник, командир лівим відтинком.
4. Лощенко — сотник Богданівського полку, гарматчик.
5. Носенко Дем'ян — сотник ген.-штабу начальник Юнацької школи.
6. Омельченко — сотник команд правим відтинком (загинув у бою).
7. Тимченко Федір — сотник, голова командного штабу.
Крім того було ще кілька старшин Вільного Козацтва.

                  Увага: 11 товаришів, що були поховані разом на Аскольдовій Могилі, зазначені в цьому списку (х) Шульгин Володимир був похований у родинній гробниці. Решта товаришів зброї, тіла яких були віднайдені (біля 40), авторові цієї статті невідомі прізвища.

                    Сотники: Богаєвський Павло, Носенко Дам'ян і Тимченко Федір були відповідальними членами штабу за недбало вибране місце наших шанців, зле постачання амуніції та дезорганізацію зв'язку штабу з бойовою лінією.


МАТЕРІЯЛИ ДО БІБЛІОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ ІСТОРІЇ БОЮ ПІД КРУТАМИ

 "Бій під Крутами", "Бюлетень Військового Вістника", Київ 1918.
Білецький Ростислав. Замітка про Курінь охорони Центральної Ради і Студентський Курінь. "Рідний Край", Львів 1921.
Студентський Курінь. "Рідний Край", Львів 1921.
Васильківський Л. "У невпинній борні", "Свободи" — щоденник. Ню-Йорк 1964 (кільканадцять фельстонів-спогадів, XI, XII (64).
Васильківський Л. "Роздуми на схилі життя", ''Сучасність", 1969, Мюнхен.
Видибайло Микола хор. армії УНР. "По дорозі до кращого", "Літопис Червоної Калини", Львів 1932, ч. 7-8, стор. 31-33 (Згадка про Крути).
Гончаренко А., сотник. "Бій під Крутами", "За Державність", Варшава 1938, збірн. 9. "Герої Крут". Смерть д-ра І. Лоського (некролог), "Мета", Львів 1936, ч. 23.

Горбачевський Льонгін, д-р. "Микола Ганкевич —- один з героїв Круг". "Літ. Черв. Калини", Львів 1938, ч. 3.
Дорошенко Дмитро. "Пам'яти тих, що полягли під Крутами", Відень' 1921, "Чорногора", ч. 1. (Давній Роман. "Про Січових Стрільців").
Єфремов Сергій. "Марна жертва" (пам'яти В. Шульгина), "Нова Рада", Київ 1918, ч. 35, квітень.
Єфремов Сергій. "На вістрях штиків", "Нова Рада", Київ 1918, ч. 11. Те саме — передрук у "Вістнику політики літератури і життя", Відень 1919, ч. 11.
Єфремов Сергій. "Під обухом" (Большевики в Києві, є згадка про Крути. Київ 1918, В-во "Вік", стор. 64.
Коковський Франц. "Крути". "Літ. Черв. Калини", Львів 1938, ч. 5. Крашенінніков Сергій. "Пам'яті Вол. Шульгина". "Збірник на пошану Ол. Шульгина".  "Зап. НТШ, Париж 1969.
Кононенко Хар. "Спогад про Крути", "Соборна Україна", Відень 1922, ч. 5.
Крезуб Антін. "Українські Термопіли", "Літ. Наук. Вісник", Львів 1928, кн. 2, стор. 105-109.
Крути — гасло в "Укр. Заг. Енциклопедії", том 2, стор. 402, Львів 1935. Крути — гасло в "Укр. Рад. Енциклопедії", стор. 442, том 7, Київ 1962. Крути — гасло в "Укр. Рад. Енциклоп. Словнику", том 2, стор. 255, Київ 1967.
Куровський В. "У матерному Київі" (Зі споминів Синьожупанця, (Вісти з Лугу", Львів 1930, ч. 12 (Є опис похорону Крутян).
Я. Л. "Спогади про події під Крутами", "Літ. Наук. Вісник", Львів 1926, кн. 4, стор. 309-313.
Листи сотн. Ол. Тимченка і Б. Монкевича в справі Крут. "Літ. Черв. Калини", Львів 1931, ч. З і ч. 6.
Л-ий І. (Лоський Ігор). "Крути" — уривок зі споминів. "Літ. Черв. Калини", Львів 1932, ч. 2, стор. 2-5.
Михайлик Михайло. "День 16 січня 1918 р. ст. ст.", "Літ. Черв. Калини", Львів 1932, ч. 2, стор. 11-13.
Михайлик Михайло, пор. "Виступ першої української військової школи". "Літ. Черв. Калини", Львів 1932, ч. З, стор. 18-22 (Є згадка про Крути).
М. Б. (Микола Бутович), "Крути" (3 давно пережитого), "Українська Трибуна", Варшава 1922, ч. 15/216.
М. Б. (Микола Бутович). "Із давно пережитого", Календар Червоної Калини" на рік 1923, Львів 1922, стор. 33-38 (передрук з "Української Трибуни").
Монкевич Борис. "Бій під Крутами". "Молоде Життя", 1928, ч. 1-2 і 1929, ч. 3.
Монкевич Борис. "Бій під Крутами", "Укр. Голос", Перемишль', ч. 4.
Монкевич Борис. "Бій під Крутами", "Поступ", 1929, Львів, ч. 2, стор. 59-65.
М. М. "Великі події минулого" (Історичні спогади). Перша інвазія червоної Москви на Україну. (Є згадка про Крути). "Укр. Сурмач", 1923, ч. 43, стор. 4-7, Каліш-Щепіорно.
М-т П. "Термопіли — Крути". Значення подій під Крутами. "Гуртуймося" 1934, Черношіце, ч. 2, стор. 1-2.
Похороны студентовъ-казаковъ. "Кіевская Мысль", 28. 19. 3. 1918, Кіевъ.
Похороны студентовъ и гимназистовъ січевиковъ, ""Кіевская Мысль", 29. 3.                             1918, Кіевъ
Орлик Б. "Крути", Бібліотека "Студентського Шляху", ч. 2?
"Пам'яті жертв під Крутами", "Нова Рада", Київ 1918, ч. 40, стор. 4.
П. Борис. "Чому Крути"?! Ль'вів 1936.
Романенчук Богдан. "Бій під Крутами" (Пам'яти лицарів абсурду). В чотирнадцяті роковини геройського безумства, Львів 1932.
Сестра милосердя. "Затавровані прокляттям", "Військово-науковий Вістник", 1918, ч. 1, Київ.
Січневі роковини. Бій під Крутами. "Неділя", Львів, ч. 1, стор. 1.
Смовський К., полк. "Бій під Крутами та у Києві", "За Державність", Варшава 1935, збірник V.
Старицька-Черняхівська Л. "Пам'яти юнаків-героїв замордованих під Крутами". "Вісти політики, літератури й життя", Відень 1918, ч. 1, стор. 48-52.
Старицька-Черняхівська Л. "Похорони крутянців", Київ 1918, 19/31. III. "Нова Рада"?
Студент Сидір Пурик-Пуриченко. Жертви війни. Учасник Крут (некролог), "Око", Каліш 1921, ч. 21, стор. 6.
Тичина Павло. "Пам'яти тридцяти". Київ 1918 (вірш). Передрук — "Укр. діячі УРСР 1920-1040", Нью-Йорк, "Пролог", стор. 68. Вперше друкувалося "Нова Рада", Київ 1918.
Удовиченко О., ген. "Загибель студентського куріня під Крутами", "Військова Справа", 1928, ч. 2, стор. 5-8.
"Українсько-російська війна", "Енциклоп. Українознавства. Доба Центр. Ради", том 2, стор. 508-509, Н-Й, П. М.
Фіґоль Атаназій. "Бій під Крутами", Літоп. Черв. Калини", Львів 1931, ч.2, стор. 2-6.
Фіґоль Атаназій. "Бій під Крутами", "Студентський Шлях", Львів 1933, ч. 1. До історії культу Українських Термопилів.
Фіґоль А. Бібліоґрафічні джерела до історії бою під Крутами. "Студентський Шлях", ч. 1 (21) 1933 р. (90 позицій).
Цюпа Іван. "Через Терни до Зірок" (про Ю. Коцюбинського). Київ 1966 та 1970. (Згадка про Крути, стор. 364-365).
Чикаленко Євген. Уривок з моїх споминів за 1917 рік. Прага 1932, стор. 31-32, 35.
Чіпка Галактіон. "Тернистим шляхом" (Пам'яти Ігоря Лоського). Львів, "Діло", 1936, ч. 120. Янів Володимир-Михайло. "Бій під Крутами", "Студен. Шлях", Львів 1933, ч. 10, 12.
Янів Володимир-Михайло. "Бій під Крутами" (окрема відбитка), Львів 1934.
Janiw. W. "The Battle of Kruty", Louvain 1958 (Centr. Union of Ukr. Students).

________________________

*) Текст ультиматума та відповідь на нього взяті: Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917-1920 р., том 2, Відень 1921-22.

**) Євген Чикаленко. Уривок з моїх споминів за 1917 рік. Прага 1932.

***) Євген Чикаленко помилився, бо Всеукраїнських Військових з'їздів було три: 1. з'їзд 18-21. V.; 2. 18-23. VI.; 3. 2-12. IX. 1917 р.

****) Міхаіл Муравйов (1880-1918) — жандармський підполковник за царських часів, який перейшов до большевиків і стояв на чолі відділів, які післала большевицька влада проти українських відділів, що боронили самостійність України на чернигівському фронті. Після розбиття Студентського куреня Січових Стрільців і заняття Києва, він масовими розстрілами стероризував Київ.
                            В літі 1918 р., коли Муравйов був на східному фронті на Волзі, він намагався підняти антибольшевицьке повстання в Симбірську, як підтримку невдалого повстання російських соціял-революціонерів у Москві під проводом Спірідонової. Муравйова застрілили під час ліквідації спроби повстання в будинку Губкома м. Симбірська.