ВІДДІЛ "ЛІТАЮЧИХ КОЗАКІВ" У ВІЙСЬКОВІЙ АВІАЦІЇ США.

16 жовтня 1965 р.на авіабазі "Вебб" у Техасі відбулася видача дипломів 41 молодому старшині авіації США, класу 66-С, які впродовж вишкільного періоду називали себе "літаючими козаками", а відзнакою у них був червоний тризуб на чорному полі. Ініціатором цього був хор. Степан Олек, курсант. У пам"ятній книзі випускників класу 66С зазначено серед іншого, що український Тризуб був гербом у безчисленних битвах, в обороні західного світу і всього, що найдорожче – свободи і волі. З глибокою пошаною і обов"язком до світлих традицій Тризуба носить його клас 66С, і є готовим продовжити оборону тих вартостей, які і він (Тризуб) обороняв.

Паніка під Федькермарктом

С. Музичка

У спомині «По капітуляції» («Вісті» — липень 118), в одному з розділів, п. В. Гоцький розказує про паніку під містом Фелькермакт, де на короткий час зупинились частини запасного полку Української Дивізії. Немає сумніву, що це цікава подія і варто було б, щоб теж інші свідки того пам'ятного дня забрали своє слово і подали свої враження. Ходить про те, що опис п. Гоцького аж надто загальний, недокладний і в дечому розходиться з дійсністю. Особливо незрозуміло мені, чому п. Гоцький приписує великі заслуги пор. Тищенкові. Він дослівно говорить таке: «...завдяки притомності ума того ідейного старшини, нам удалось уникнути масакри та тітовського полону»... За словами Автора, пор. Тищенко був героєм дня. На жаль, хоч як гарно воно звучить, в цьому мало правди.
Таки на початку розділу про це, як почалась паніка, її причини, п. Гоцький драматизує і скривлює дійсність. «Врешті задеренчав скоростріл і то десь недалеко. Потім ще кілька пострілів з автоматів і тиша»... А дальше, коли ад'ютант командира полку сказав, що тітовці в місті, «нарід, не чекаючи на жадні вказівки, кинувся тікати...» І так почалась паніка. Партизани підсунулись до місця, де таборував запасний полк, відкрили стрілянину, а нарід дав ногам знати... Згідно з даними, які подає п. Гоцький, паніка мала свої поважні причини.
Мої спостереження дещо інші.
Коли наша виздоровна сотня (ґенезунґс компані) під командою пор. Тищенка прибула на місце збору за містом Фелькермаркт, там ми зустріли інші частини запасного полку майже повністю розміщені в просторому саді. В одному місці ми, ціла сотня, теж затаборували і з нами був пор. Тищенко, хор. Б. і наші підстаршини. Дехто таки зразу роззувся, інші взялись за «ферпфлеґунґ», а дехто просто ходив і шукав за знайомими. Усюди було гамірно і панував спокій. Нікому може і не здавалось, що це був кінець війни. Таки на самому початку я завважив, що весь час було чути густу стрілянину з автоматів, скорострілів і навіть поодинокі вибухи гранат, чи протипанцерних «п'ястуків». Це було дуже близько, в далині за садом. Тому, що ніхто тією стріляниною не тривожився, я з цікавости, і дещо схвильований, почав розпитувати. В кількох випадках я дістав ту саму відповідь: це стріляли наші хлопці з під старшинської, чи старшинської школи, мовляв, війна скінчилася, а вони не мали нагоди собі постріляти...
Ця стрілянина, чи як каже п. Гоцький «деренчання» не була від партизанів, а просто наші хлопці стріляли на жарт. На це я маю інший доказ. Коли я проходився, нагло побачив командира полку Маркса, який приїхав з міста. Він був дуже лютий, зараз же приступив до кількох старшин і почав репетувати. Говорилось про стрілянину. Я виразно чув його слова: «Я не хочу більше чути жодного стрілу!»... Він наказав, щоб стрілянину негайно припинити. Якщо б це стріляли партизани, як думає п. Гоцький, такий наказ був би не на місці. Якщо б наші стріляли до партизан, тоді це теж важко було б зрозуміти. Вони стріляли, а ми лежали і прохолоджували ноги...
Командир полку відійшов і дійсно стрілянина скоро затихла. Хочу сказати, що це була вся стрілянина, яку я після того чув. Однак недовго після відходу командира, може п'ять-десять хвилин, счинилась метушня. Ті, що були близько дороги, почали тікати. За ними кинулись інші. Хтось гукнув, що партизани близько. Ніхто жадного наказу не давав і ніхто про ніщо не інформував. Кожний діяв на власну руку. Важко мені повірити, щоб адьютант зараз по приїзді командира, так собі гукнув до стрільців, мовляв, тікайте, партизани в місті... Дехто говорив мені пізніше, що це вермахтівці пустили таку «паролю». Я особисто, таки в перших хвилинах думав, що це ті «наші хлопці», яким заборонено стріляти, тепер встругали ще одну «гецу»... Мене дивувало те, що не чути було жодних стрілів. Де тоді партизани, думав я...
Це була справді суматоха. Заки я дістався до дороги, я виразно бачив пор. Тищенка і хор. Б., які таки босоніж з чобітьми під пахою кинулись вперед. Вони в товпі загубились. На дорозі курява, хто чіплявся воза, його скидали. Невеличка група, розсіяна, зараз подалась через дорогу до поблизького лісу. Більшість трималась дороги. По обидвох боках дороги лежали наплечники і все інше барахло. Я, опинившись на дорозі, готовий був теж кинути і свій наплечник (у мене була незагоєна рана на плечах), однак мій добрий друг Г. відрадив і старався помогти. І він, практичний чоловік, дуже бідкався, що так інші без роздуму «покидали свої клямоти» на пропаще. В одному, чи двох випадках з одного розкиненого наплечника він витягнув нові шкарпетки, чи сорочку... Я не дивувався, наплечники не мали своїх власників.
Але послухаймо, що каже дальше п. Гоцький: «Мені ж, як не військовій людині, зразу стало ясно до чого така панічна втеча може довести. Мені вдалось зловити пор. Тищенка та переконати його, щоб старався в першу чергу створити охорону нашого транспорту та якось зупинити панічну втечу...» Виходить з цього, що заслуга тут в першій мірі не пор. Тищенка, а п. Гоцького. Він «зловив пор. Тищенка і переконав»! І розуміється пор. Тищенко, за словами п. Гоцького, почав негайно діяти і «йому вдалося одне й друге»... Значить, пор. Тищенко спинив панічну втечу і забезпечив транспорт. «Коли люди», говорить Автор, «побачили, що хтось про них думає, що хтось старається їх охоронити, то й самі заспокоїлись і до оборони зібрався добрий гурт людей»... Усе воно, наче в казці...
Не хочу сумніватися, що п. Гоцький міг говорити з пор. Тищенком, але ніколи на початку паніки. Я в перших хвилинах паніки згубив і пор. Тищенка і хор. Б., які подались вперед. Пройшло може пів години і стрільці, не чуючи жадних стрілів і не бачучи нікого за ними, а може просто з утоми, звільнили біг. Полк. Губер перший почав нас збирати при помочі підстаршин і скоро ми ішли зорганізованою колоною. До цього часу, від початки паніки, я таки не бачив пор. Тищенка. Щойно після того, як ми ішли вже групою, ми його здігнали. Отже він не був позаду, а далеко впереді. І тут пригадую ще один інцидент. Схвильований полк. Губер його запитав: «Оштуф. Тіщенко, гдє ваші люді?..» Пор. Тищенко змішано йому відповів: «Вони впереді, я саме стараюсь їх здігнати...» Тоді полк. Губер йому відрубав: «Ось вони, я вам їх зібрав, а ви навіть їх не пізнаєте...» Якщо пор. Тищенко справді плянував якусь стратегію з п. Гоцьким, тоді чому він про це не поінформував полк. Губера? Зрештою, чому він був далеко впереді...?
Будучи в сотні пор. Тищенка аж до приходу до Фельдкірхен, мені таки важко зрозуміти і повірити в це, що говорить п. Гоцький про нього. З яким наміром творить п. Гоцький цей міт недійсности, годі збагнути. Я не хочу сумніватися в ідейність і патріотизм пор. Тищенка, однак тут таки багато переборщення. Маю враження, що п. Гоцький був в одному з батальйонів, а ніколи в сотні пор. Тищенка. Дивно отже, що пор. Тищенко залишив свою сотню і давався «переконати» невійськовій людині... Чейже в своїй сотні він мав досвідчених підстаршин і стрільців... Чому тоді організувати «оборону» з «шрайберів» і рекрутів, які або не мали вишколу, або не мали зброї...
Щодо цього, що німці не хотіли передати команди, це фраза, яка багато не говорить. В який спосіб мали передати команду нашим під час паніки? Може вони втратили голову, може зовсім їх не цікавила жадна боротьба, знаючи, що це кінець війни. Зрештою в паніці це часто буває, що не раз звичайний підстаршина може командувати, як немає нікого. Не сумніваюсь, що були німці неприхильні до нас, однак того не можна узагальнювати і всю вину складати на них. Для прикладу, полк. Губер держався нас до кінця; те саме «шпіс» виздоровчої сотні, який надзвичайно нами опікувався, будив кожного ранком, розпитував англійців про все.
Відносно самої паніки під Фелькермарктом, я таки ще сьогодні переконаний, що небезпеки великої не було, щоб не сказати, жадної. Говорити про «масакру» і «полон» це лише переборщувати. У Фалькермаркті були англійські танкові частини і я не думаю, щоб партизани в білий день хотіли з нами зводити бій і брати нас в полон. Після того я мав нагоду бачити партизан на дорозі, які лише приглядались нам мовчки і нас не зачіпали, а в мене одна партизанка хотіла купити (!) пістолю, яку я щойно продав за п'ятдесят папіросів англійцеві перед зложенням зброї. До приходу англійців, в деяких місцях постою, партизани старались розброювати, але пізніше ні.
У спомині треба представляти речі такими, якими вони були. Особливо, коли хочемо приписувати комусь великі заслуги. Часами з дрібних моментів робимо міти і творимо героїв, може лише тому, що минуле далеко за нами. Такі спомини, крім хвилевої розваги, нікому більшої користи не приносять і не є вони жадним документом часу.

ДВА СПОГАДИ

В. Сім'янців

І КОНЯМ ВУХА МЕРЗНУТЬ

Була то та, вікопомна ніч, коли наша, уже маленька Армія, переходила залізницю, поміж розташуванням червоних і білих москалів. Пройдемо непомічені — спасені. Попадемося — хто що зна...
Заборонено було: курити, говорити та взагалі, як дотепкували хлопці, по можливості й не дихати і в ніякому разі не зідхати. А коли б хтось чхнув — бо мусів, так в душі (мовчки) йому, не бажати нічого іншого, як гладеньку дорогу в самісіньке пекло, до головного люципера і зразу на рожен.
Мовчазні, наїжені, насторожені посувались колони.
А ось і та залізниця. За нею ніби воля! Запілля ворогів.
Дістав я завданячко:
Проїхати залізничий насип, переїхати виїмку із наступного насипа за закрутом, стежити по залізниці — чи не буде руху. Зауважене відразу ж донести. Може бути потяг, а може бути і броневик. Не спускати очей з залізничого напрямку. А вітер з морозом прямо таки дме в обличчя, ріже. В коротеньких інтервалах проїжджала перевірка — таки важливе завдання!
Спершу було ніби і нічого. Але за якийсь час відчувалося, що таки холодно, а потім стало трохи моторошно, що чоловік геть замерзне. Зліз з коня, щоб хоч трохи загрітися, заховатися за нього — він же в кожусі. І отут почалася кумедія. Кінь намагався стати хвостом до вітру, а свою головешку пхав мені під рамена. Ховає вуха —- не інакше. Я його повертаю в напрямку до вітру, а він наровить і пхає свою довбешку за мене.
Крутилися кінь і я на тому не широкому насипу, все намагаючись сховатися один за одного. А коли переправа щасливо закінчилася і мене зняли з того місця, я сидячи в сідлі, ліг коневі на шию і руками грів йому вуха. Коні не люблять, як їх брати за вуха, а тут моє «одоробало», аж шию піднімало — видно таки мерзли йому вуха. А кінь вояцькому вершникові — брат, дружина, приятель, найближча душа...

СТЕПКІВКА

Степківка, це село недалеко від Гумані. Там ми були на Різдво 1919-го року. Свята провели таки гучно.
Там у мене, хорунжий Гороліс-Горський випросив обіцянку, що большевицьку посвідку (я мав липову з Гомеля) про «звільнення з 45-тої совєтської дивізії», віддам йому. Це пізніше я й зробив. Він згадує про неї у своєму творі «Холодний Яр». Але не знав я тоді, щото він наробить під моїм прізвищем.
«З пісні слова не викинеш» — так і оце, що нижче напишу. Мабуть таки треба написати. Є в тому щось доброго і щось, чого не варта було б згадувати. Інакше Степківка була б таким постоєм, яких так багато було і пхі таіс мало чим відрізнялися один від одного. В Степківці шукали ми і знайшли, як нам ставитися до свого командира сотні.
Командиром нашої сотні став, ще перед тим сотник Соловйов. Той самий Соловйов, що згодом наробив поганого розголосу в часі нашого перебування за дротами в Польщі. Застрелив він одного нашого старшину, що має висловити сумнів, чи й доказами підтримав своє твердження, що Соловйов сам себе підвищив в старшинський ступінь.
До нашої сотні прийшов Соловйов в часі нашого відходу з кордонів на Харківщині в районі Січеслава, чи може й в самому Січеславі.
Одного разу, сам він почав оповідати мені про себе, ми мали коні в одному вагоні, лежали на сіні. І добре пам'ятаю, що назвав він себе «юнкером (юнаком) якоїсь російської кавалерійської школи. Незаперечним є, що в Богданівський полк він вступив як нестаршина. Говорив він «па-русскі» вимовляючи небагато українських слів, перекручуючи їх, і був переконаний, що говорить по-українськи, «ґроші, авєс, нє можу, патрібна».
Був він стрункий, високий на зріст, щось було в ньому з московського джуґуна, включно з говоренням, так ніби йому не туди язик стояв, затинаючись на «р». Тієї звички він, правда, скоренько позбувся.
Гарна кавалерійська шинеля «сиділа» на ньому. В поведінці не нахабний — радше тоді, здавалося, скромненький. Їзду і службу в кінноті знав дуже добре. Але був він чужий, не наш — і це, так ніби, насторожувало. Та і сам він в сотенне козацьке товариство не влазив.
Як там було у нашого вищого начальства не знаю, але одного разу ми побачили Соловйова поручником. А потім і сотником і командиром нашої сотні. Сотня в більшості прийняла його, як командира, як невідкличне лихо. Ми звикли до наших старшин. І командиром кінної сотні був звичайно один із кращих старшин в полку. Командири нашої сотні ставали і командирами нашого полку, як ось сотник Колісник.
В бою Соловйов був спокійний, розважний — і це цінили в сотні. В атаку ходив з маленьким бравнінґом і вже під час самого «гарячого» позичав у когось шаблю, або списа. (Нарікали ті, кому приходилося «позичати» зброю, але загально, це імпонувало).
Накінець створилися коректно холодні відносини між козаками і сотником. І це не погано.
Але у сот. Соловйова з'явилось, може, як реакція на наше коректно холодне ставлення, бажання нас принижувати. Щоб було може ясніше — у сотні було багато вояків з повною середньою освітою, були і такі, що вже розпочали і вищу. З нашої сотні потім закінчили вищі студії чоловік до двадцяти. Решта сотні — з незакінченою середньою школою, з фахових шкіл, семінаристи, і два фельдшери. Неграмотним був тільки один та й того навчили читати і писати.
Принижування одних перед другими, раніше ніхто з старшин не робив і не ділив нас. Тяжко це ділення приймали оті «старі козаки» — ядро сотні, які пошану в сотенному товаристві здобували таки своїми ділами і в ті «старі козаки» міг попасти тільки той, хто на фронті показав, хто він.
Соловйов почав ділити сотню, сам визначати ліпших та гірших. Майже завжди, по-нашому, не впоряд. А головне, це не відповідало традиціям сотні. Як наслідок почалися прояви підлабузнювання сотникові. Почалося спершу дуже обережне, настроювання одних проти других. Почався поділ на інтеліґентів і так собі козаків. Соловйов шукав «любови» між козаками отакою дорогою. Ті, що він їх охрестив інтеліґентами, були здебільша згадане «старе козацтво». А були це хлопці ще з Києва, з 1917-го року в полку. Але ж Соловйов був одним із наймолодших і в полку і в сотні.
Використав він і заповіджене, загальним наказом, скріплення дисципліни в Зимовому поході, щоб хапатися за всяку дрібничку, з погрозами польових судів, хоч випадків непослуху взагалі не було, як не було й шукань «викручуватися» в службі. А те його застрашування судами, тільки дражнило людей та зраджувало його лють. Страхом любови не купиш. Служили ми у своїй Армії і любили її понад усе.
Михайло Р. (лишився там), мудра голова, скликав нас до однієї хати. Розказав оте, що всі знали і чого зміст я намагався передати вище. Хлопці пригадували випадки, які яскраво ілюстрували стан. Інтеліґентнішої частини сотні Соловйов не злюбив, м'яко кажучи, або правильніше -- він її зненавидів. Накінець, Михайло заприсяг нас усіх з цілуванням шаблі, що надалі будемо ще уважніші до наказів сотника і все виконуватимемо без найменшої тіні якогось незадоволення, хоч би його накази одверто були скеровані проти нас, але не проти Армії.
А Соловйов продовжував свою гру. Чим небезпечніше діло — туди стромляв нас. І на радість нашу, ми завжди вилазили «сухі», іноді і на диво Соловйову. А він старався робити пакості хлопцям. Тільки що хтось приїхав, скажім, з розвідки, ще з конем не впорався, а вже знову їдь з донесенням. А ті «любимчики» собі гарненько відпочивали, а їх коні теж.
Треба було розбурхати сумління тих, хто користали з «ласки». Їх було небагато, але вже були. І їх скоро було дуже мало. Коли сотенному нічого не можна було сказати, так бунчужний все чув і все знав. А все ж та гарна гра велася аж до переходу в Польщу за дроти.
Чого хотів сотенний Соловйов? Потроху це вилазило. Українська армія для нього не була ніколи тим, чим була для нас. Він хотів би бачити у нас тільки антибольшевиків, а ми були наперед українцями, і тому що українці — то й антибольшевики, бо большевики були — москалі.

Виселення українців і боротьба УПА

Залізняк
бунчужний УПА

В другій половині 1944 року залишав уже українську землю гітлерівський наїздник, сплюндрувавши її вздовж і впоперек та забравши сотні тисяч чоловіків і жінок на каторжні роботи до Райху. На зміну гітлерівському окупантові повертався знову московсько-большевицький окупант, який у своєму воєнному поході на Захід наставляв силою багнетів місцеві комуністичні уряди. Так постав також польський т. зв. Люблинський уряд Польської «Людової» Республіки.
Збройним рам'ям українського народу під час другої світової війни і після її закінчення була одинока Українська Повстанча Армія (УПА), що ставила збройний спротив усім окупантам України, німецькому гітлеризмові та московському й польському комунізмові. УПА, здана виключно тільки на власні сили народу, вела цю нерівну війну проти большевицького і польського окупантів, хоч уже два роки минало, як війна в Европі скінчилася. Все ж, УПА здобувала великий боєвий досвід, пристосувала нову тактику, що давала змогу продовжувати боротьбу й мати поважні успіхи. На Західньо-Українських землях, за т. зв. лінією Керзона, під червоною Польщею відділи УПА зводять безперервні бої з багатократно більшими силами ВП (Войско Польське). Сотні УПА прориваються з оточення ворожих дивізій, промощують і продовжують свої пробої зброєю і амуніцією, здобутою часто на тому ворогові.
В таких обставинах діяв курінь УПА Тактичного підвідтинка «Холодного Яру» в Перемищині, під командою майора Байди. Були там 4 сотні сотенних командирів: Громенка, Бурлаки, Ластівки і Крилача. Сотня сотника Громенка мала за оперативний терен діяння 4-ий район організаційного Надрайону в коліні ріки Сян, частинно Перемиського і Березівського повітів, разом 17 сіл і кілька присілків. Сотня нараховувала три чоти, а командирами чот були Бартель, Іменний і Залізняк. Чота складалася з 4-ох роїв, рій по 10 стрільців.
Передбачуючи концентрацію ворожих сил, Головне Командування УПА і Провід ОУН Закерзонського краю скликали відправу командного складу куреня і революційного підпілля «Холодного яру» Перемищини в лісі між селами Трійця і Крайна на 19 квітня 1947 року. На відправі командири сотень одержали інструкції і завдання на випадок, якщо польський комуністичний уряд виселить українське населення. Тоді курінь УПА під командою Байди мав перейти в пропаґандивному рейді в Західню Німеччину.
Між 25 квітня до 3-го травня 1947 року на Лемківщину прибула ціла друга армія ВП (Війська Польського) в силі до 95.000, не враховуючи тих, що вже були там раніше. В складі тих польських військ було до 30% совєтських офіцерів і спеціяльних військ НКВД. Військо приїхало в повному бойовому виряді і мало всі допоміжні роди зброї
Крім того постав потрійний військовий союз — СССР, Польща і Чехословацька Республіка, які в травні 1947 року підписали умову про спільні дії задля знищення відділів УПА.
Проти чотирьох куренів УПА — курінних командирів: Рена, Байди, Залізняка і Беркута, що діяли в Сяніччині, Перемищині, Ярославщині і Грубешівщині, вислано стотисячну польську армію. Протягом кількох днів та польська армія під назвою «Вісла», що означало виселення українців, викинула силою усе українське населення Лемківщини; деякі села дістали лише пів години готування до вивозу. Виселення виглядало, як дикий татарський наїзд. Викинувши в такий жорстокий спосіб в кількох днях українське населення Лемківщини, 25.000 польських вояків переїхали в Перемищину.
Вночі на 22 квітня 1947 р. через ріку Сян в селі Добра переправилась частина поляків з вантажними автами і польовими кухнями та заквартирувалась в селах Добра, Улюч, Брижава, на присілку Присада (Явірник Руський) і Селиськах.
28 квітня 1947 р. до двох годин часу польські вояки виселили п'ять українських сіл — Улюч, Грушівку, Яблоницю, Волю Волоцьку і присілок Загути. Забрали людей хіба лише з тим, що вони могли взяти в руки з собою, та вивели під сильним конвоєм.
29 квітня 1947 р. польське військо вивезло далі такі села: Поруби, Гуту і присілок Нетребка, в такий самий спосіб. Ніччю сотня Громенка відійшла до пустого вже села Грушівка забрати геть деяке знаряддя, залишене господарями, як сокири, пили, жорна і т. п. Ми були свідомі того, що польське цивільне населення з другої сторони ріки Сяну кинеться грабувати залишене українське майно. Ми замінували одну хату, в якій було збіжжя.
30 квітня 1947 р. о год. 9:30 вибухла міна в селі Грушівка: таки когось стрінула заслужена кара за крадіж українського майна. Поляки зробили облаву в Грушевськім лісі, і переходили яких 50 метрів попри наші становища. Не виключивши можливости, що поляки захочуть стягнути більші сили, щоб нас окружити і знищити, сотенний Громенко наказав залишити становища і оборонним «ромбом» сотня відійшла лісом на старі, кращі до оборони становища за т. зв. Ґудз. Після обіду зі с. Явірник Руський в сторону с. Сельська переїхало 16 вантажних автомашин з військом.
Вечером сотня відійшла в Ґдичинський ліс напроти села Ясенів, де люди не були ще вивезені. Кухарі пішли до села замовити вечерю. Мужчини, жінки і дівчата приходили до лісу пращатися зі сотнею, бо сподівалися, що їх можливо завтра вивезуть. Дехто з стрільців прощався з своїми батьками, які були з цього села, останній раз. Людей, яких вивезли тому два дні, забрали до Сянока. Кухарі принесли вечерю і сотня повечеряла, пращаючись останній раз з цивільним населенням того села.
1-го травня 1947 р. поляки перевели облаву в Брижівському лісі 3-го району. Сотня квартирувала в лісі над присілком Рибне. О год. 17-ій зі сторони с. Липа до с. Явірник Руський переїхало 4 автомашини і 14 підвод та ЗО польських вояків. Вечером наша розвідка ствердила, що села Ясенова не вивезено. Перша чота Бартля відійшла на присілок Рибне, а друга і третя чоти та сотенний почот відійшли в ліс над село Ясенів. Замовлено в селі вечерю. Один рій вислано до с. Володж за харчами.
2-го травня 1947 р. над ранком сотня відійшла в Грушівський ліс на старі становища. Курінний командир Байда вислав о год. 15-ій команданта Петю з одним роєм в перший район під Перемишлем на зв'язок до інших трьох сотень — Бурлаки, Ластівки і Крилача. Вечером перша чота підійшла до пустого вже села Воля Волицька, друга і третя чоти та сотенний почот підійшли на полі під село Володж. Тут також селяни і дівчата вийшли попрощатися останній, може, раз із сотнею, бо сподівалися, що і їх кожної хвилини вивезуть. Сьогодні вивезли село Ясенів.
3-го травня 1947 р. Над раном сотня відійшла на вчорашні становища. Десь дальше в лісі було чути кулеметні стріли; це напевне поляки робили по лісах облави. В сотні заряджено поготівля. Пополудні сотенний Громенко дав мені наказ відійти з чотою в 3-ій район на зорганізування харчів. О год. 15-ій я зголосив сотенному свій відхід в 3-ий район. З роєм ройового Рубача пішов до с. Брижава, два рої Чорного і Гонтара пішли на присілок Закутя, назначивши збірний пункт для зустрічі. Назбиравши трохи хліба чота верталася до сотні. По дорозі лісом стрілець Вовк випадково побачив убитого нашого стрільця Бурого з другої чоти Іменного, який долучився був 1-го травня до сотні, і під час польської облави в Брижавському лісі, окружений польським військом, застрілився з десятизарядки. В третьому районі поляки вивезли село Липу і присілок Цапури. В 4-му районі з села Явірник Руський поляки приїхали до польського с. Діброва. В селі Володж поляки арештували священика і дяка.
Неділя 4-го травня 1947 р. ранком я дійшов з чотою на вказаний нам сотенним Громенком збірний пункт, але, не заставши там сотні, ми відійшли на вчорашні становища, де сотня дальше була на постою. Ми звітували сотенному про свій прихід, про найновіші вістки з 3-го району і про знайденого стрільця Бурого. Бунчужний сотні розділив зібрані харчі по чотах. О год. 16-ій сотенний Громенко вислав рій ройового Лози похоронити стрільця Бурого, стрілець Вовк пішов з ними показати місце. Там на місці похоронили його колишні бойові співдрузі. Вечером сотенний вислав коменданта Польової жандармерії Нічного з двома стрільцями і роєвого Калину з першої чоти на присілок Рибне на розвідку. Курінний капелян о. Кадило перед вечером відправив тиху Службу Божу в лісі. Вечером сотня відійшла до опустілого села Воля Волоцька варити вечерю, виставивши кругом села стійки. Стійковий, який був під школою (школа стояла на полі, за 200 метрів
від села) заалярмував, що з лісу до села йдуть поляки. Щоби не розконспіровувати себе на постою в селі, сотенний дав наказ відійти в ліс, не скінчивши варити вечерю. Поляки зловили стійкового стрільця Лиса з першої чоти, якого при відступі сотні чотовий Бартель не стягнув зі стійки. Поляки обскочили його з-позаду, звідки він їх не сподівався. Коли ж усі інші вернулися до сотні, які були вислані в терен на розвідку чи з іншими завданнями, сотня відійшла лісом на т. зв. Ґудз, таки не повечерявши.
Понеділок, 5 травня 1947 р. Ранком сотня відійшла на другий природний пункт, Ґудз-гору, де ще ніколи не квартирувала. День був трохи тепліший. О год. 16-ій з села Селиська в сторону міста Бірчі поїхало 10 автомашин. Вечером кухарі (кожний рій мав свого кухаря) пішли в потік варити вечерю і заразом снідання. Ніч була холодна. Вночі автомашини знову верталися до села Селиська.
6-го травня 1947 р. Сотня дальше на місці. Вже зраня було чути стріли в Делягівському лісі, напевно поляки робили облаву за сотнею, а сотня у віддалі 3-ох км. сиділа в іншому лісі. Зорець подав, що 9 автомашин з с. Селиська поїхали на присілок Присаду. Вздовж дороги, попри села (які були вже вивезені) Поруби, Гута, Ясенів, Нетребка, Рибне і Явірник Руський, поляки тримали застави, можливо для охорони їх автомашин. День тепліший. Зорець повідомив, що поляки йшли через спалене польське село Борівниця. Наказано поготівля. За хвилину поготівля відкликано, бо поляки пішли в противну сторону. Перед вечером сотенний вислав розвідку в 3-ий район, в надії, що там нема так багато ворожого війська, як в нашому 4-ому районі. Кухарів вислано в глибокий потік варити вечерю. Ніч тепліша.
7-го травня 1947 р. Сотня дальше на тих самих становищах. Повернулася розвідка з терену і 3-го району і повідомила, що в 3-му районі польське військо квартирує в селі Брижава і на присілку Підвулюцьке. В нашому терені перейшли вечером поляки через с. Воля Волоцька до с. Володж, а в селі Улюч вони теж квартирували. О годині 7:30 ми повечеряли і поснідали. О год. 8:30 поляки перейшли з присілка Присада через кол. с. Борівниця в Борівницький ліс. По полудні було чути вибухи гранат в борівницькому лісі. Вечером о год. 20:30 сотня відійшла в 3-ий район. Я скінчив читати книжку «Наша земля». Маршуємо цілу ніч, на год. 2-гу сотня зайшла в Ляхавський ліс, коло села Ляхава.
8-го травня 1947 р. сотенний Громенко зарядив перерву. Сотня поснідала і о год. 5-ій відійшла дальше лісом в сторону села Ляхава. Перша чота чотового Бартля, маршуючи на чолі, раптово напоролась на ворожі кулеметні серії, що пішли по стрілецькому ряду. Сотня миттю залягла і відповіла вогнем по ворогові. Ворожі стріли замовкли, ворог утік. Була година 5:30. Сотня завернула лісом наліво і перейшла в інший бік лісу. Це мабуть, ворожа засідка, яка нас обстріляла, але побачивши нашу більшу силу, відступила. Сотня маршуючи лісом, зайшла недалеко села Ліщавка, там поставила кругову оборону і заквартирувалась через день. Шосою Бірча — Сянік сунули цілий день з гуком вантажні автомашини. День погідний, без перешкод. Ми думали, що за нами піде погоня. Вечером командант Петя, вертаючись з 5-ма стрільцями з першого району, що відійшов ще 2-го травня на зв'язок, сліпим припадком натрапив на нашого стійкового, який спрямував їх до сотні. Принесли деякі новості. В першому районі вивезли цілком українське населення, а села забльоковані поляками. Впала санітарна криївка, у ній згинули — фармацевт Маґістер, санітарка Зена, і зв'язковий сотенного Бурлаки стр. Кучер. Ночуємо на тих самих становищах.
9-го травня 1947 р. Сотня дальше залишилася на тому самому місці. Коло години 9-ої в селі Ліщавці почули ми густі стріли, в сотні розпоряджено поготівля. Стріли не втихають і завсіди в тому одному і самому місці. Догадуємось, що поляки вправляли гостре стріляння в селі. Коло полудня стріли в селі Ліщавці втихли. День теплий. Перечитав книжку «Холодний Яр». Вечером кухарі зарізали малого бугайчика, що його сотня привела з собою з 4-го району. Повечерявши, о год. 21-ій сотня відійшла.
10 травня 1947 р. Цілу ніч перемаршувавши, над ранком сотня зайшла в Липський ліс, над селом Липа, вибрала оборонні становища і там заквартирувалась. День гарний і спокійний. Перед вечером утік зі стійки стрілець Щипавка, родом зі с. Явірник Руський. Після вечері сотня відійшла з місця постою в інший комплекс лісу, бо ми лякалися, що дезертир Щипавка зголоситься до польського війська та зрадить наші становища.
Неділя, 11 травня 1947 р. Ніччю сотня перейшла в Жогатинський ліс і почекала, як розвидніється, щоб вибрати догідні становища для оборони. Ще вечером сотенний Громенко вислав на розвідку коменданта Петю з 4-ма бойовиками до села Пядкува, де залишилося від вивозу ще в 1945 році 15 мішаних (польсько-українських) родин. Над ранком зв'язкові вернулися до сотні та принесли такі вістки: У вівторок, 6 травня в облаві на Делягівський і Лубенський ліс, що переводили поляки, згинули в Лубенськім лісі (над с. Пядкува) 10 повстанців. Між вбитими було п'ять боєвиків СБ з четвертого району — Дуда, Ванька, Довбуш і Медвідь. Бойовика Чорного поляки схопили живим. Бойовик Медвідь був ранений, ВП взяло його живим, але він подорозі помер. З сотні Громенка згинули два стрільці — Свист і Бульба, які були вислані в терен. З сотні Крилача в тому самому часі згинули зв'язкові-курієри, стрільці Перець і Соловій. 9-го травня вивезли решту села Явірник Руський, (частинно те село було виселене в 1945-6 роках до УРСР) та присілки Рибне і Присаду.
12 травня 1947 р. Сотня дальше квартирує на тому самому місці. День погідний, тепелий. Стрільці на відпочинку, латають обуву, направляють уніформу, чистять зброю. Перед вечером покликано до сотенного чотових і ройових сотні на відправу. Курінний командир Байда закликав усіх тримати порядок і чуйність в сотні, українського населення уже нема, ворог старається усіми силами нас знищити, ми мусимо достосуватися до найгірших обставин, які нас чекають, не заломлюватися тим, що ворог викинув українське населення, вірити, що дамо собі раду, поки в українського повстанця зброя в руках. Декому дав догану. Після закінчення відправи всі розійшлися до своїх чот.
13 травня 1947 р. Сотня дальше на місці. Зраня руханка і молитва «Боже Великий». День погідний, теплий. О год. 14:30 чути стріли в стороні села Котів. Наша стежа повідомила, що ВП в силі одної чоти пішло до с. Котова. Сотня в поготівлі на становищах. Зі с. Котува (також виселене) ВП відійшло через присілок Морохів. Сотенний Громенко заповів відмарш сотні на год. 24-ту.
14 травня 1947 р. Після тригодинного маршу сотня зайшла в маленький лісок т. зв. Крецка, недалеко села Іскань, де ворог найменше міг нас сподіватися. День дуже теплий, і сотня пересиділа в тому ліску. Вечером сотня підійшла полем ближче до села Іскань, в якому залишилося лише 7 мішаних родин, бо село виселили ще в 1945 році, а село ми вже давно спалили, щоби не дати поселятись полякам.
15 травня 1947 р. О год. 1-ій сотня відійшла в малий лісок т. зв. Знахів коло Пядківських Залазків. Поляки робили облави за сотнею по більших лісах, а сотня квартирувала по кущах. Була б гірша справа, коли б ворог віднайшов сотню в таких кущах. День теплий і спокійний. Вечером вислано розвідку в терен. Розвідка повернулась і повідомила про рух ворожих військ. Сотня о год. 23:30 відійшла.
16 травня 1947 р. Над раном сотня зайшла в ліс над кол. польським селом Лончкі. День спокійний. Сотенний Громенко каже мені вислати рій ройового Рубача до Руського Села на збірку харчів. В тому селі над самою рікою Сян залишилися три родини. Ройовий Рубач відійшов з роєм за дня лісом, бо треба було зробити дороги понад 10 км. Вечером рой. Рубач повернувся і приніс трохи хліба.
17 травня 1947 р. Сотня на тому самому місці. Перед вечером ройовий Чорний з 3-ої чоти відійшов з своїм роєм до села Лончки (Лучки) на організацію харчів, а сотня відійшла на т. зв. Обарач (Делягівського лісу) варити вечерю. Ройовий Чорний з своїм роєм привів дві корови, за які видав поквітування, що корови забрала УПА. Сотня, повечерявши, швидко відійшла, бо поляки з села Лучки напевне зголосять війську про забрані корови і піде за сотнею погоня.
18 травня 1947 р. Неділя. Сотня над ранком зайшла на старі становища на т. зв. Ґудз. День минув спокійно. Перед вечером сотенний висилає розвідку в терен і до санітарної криївки в лісі над селом Воля Волоцька. Зв'язкові повернулися і принесли сумну вістку: санітарна криївка висаджена мінами в повітря. В криївці згинули по-геройськи, не здавшися ворогові: районовий санітар Яромир, харчовий стрілець, що завідував харчами — Крук, стрілець Тихий, що мав з минулої зими відморожені ноги, стр. Тятий, родом з Руського Села, Що був ранений в ногу рік тому і стрілець Човен з сотні сотенного Крилача, стр. Шпак з присілка Рибне; його батька і маму вбила польська цивільна банда з с. Борівния зимою 1945 році, підпалила хату і кинула вбитих в огонь; стр. Човен був на лікуванні в криївці. Криївку-санпункт зрадив стрілець Свистун з села Лубно з-за ріки Сяну. Він попався живим у руки поляків, не видержав тортур і показав криївку. Стрілець Свистун був ідейним вояком, вже старший роками, коло 40 років.
19 травня 1947 р. Сотня дальше квартирує на місці. Перед вечером сотенний дав мені наказ відійти з чотою на місце сан-пункту, можливо, що вдасться відкопати і витягнути тіла побитих геройських жертв в криївці і їх належно похоронити. Обережно підходимо і перевіряємо кущі, чи нема часом засідки. Перевіривши кругом добре ліс, ми поставили стійки і зближилися до криївки, слідкуючи за кожним кроком, чи нема заложених мін, і так ми прийшли над яму, де була побудована криївка. Кілька метрів далі лежали перев'язка-газа з 30 метрів, простирала, набійниці, боклажка стрільця Крука і светер стрільця Шпака, алюмінійова банька з топленим маслом і деякі санітарні прибори. Не заходилися відкопувати, бо не було що. Я відійшов з чотою на присілок Вишинки (с. Яблониця) до стрільця Заяця, де на його подвір'ї була закопана пшениця, але пшениці не застали, лише порожню яму. Пшеницю знайшли і витягнули польські цивільні гробіжники з села Невістка з другої сторони ріки Сян. Я повернувся на місце постою сотні на год. 24-ту, і звітував сотенному Громенкові про виконання завдання.
Розвідка, яка пішла до села Володж, повернулася також і принесла новості, що сан-пункт видав санітар Летючий зі села Воля Волоцька, він зрадив також криївку в селі Володж, де переховувалися два місцеві підпільники, заступник районового референта Луговий і господ. резидент Кавка; оба застукані в криївці поляками, застрілилися, а не здалися живими.
20 травня 1947 р. Сотня дальше на місці. Розвідка з бойовиків СБ вернулась і боївкар Ферко (з с. Павликома) повідомляє, що поляки квартирують в с. Пядкува. Сьогодні до сотні долучилися господарський резидент Смик з села Явірник Руський, господ. резидент Могила з своїм молодшим братом, госп. резидент Крига з с. Улюч (родом з с. Лубно з-за р. Сяну), стрілець Ґудзик з с. Поруби. Сотенний Громенко вивів команданта Петю з 3-ма бойовиками в 3-ій район на розвідку.
За рікою Сян (на польській стороні) поляки робили облави; видно, що нас таки хтось бачив і доніс.
22 травня 1947 р. Сотня дальше на тих самих становищах. О год. 10-ій чути серії стрілів від с. Борівниця. Наш зорець з дерева повідомив, що польське військо йде розстрільною від присілка Рибне полем і лісом через спалене с. Борівницю аж до ліса Улюцкого, в нашому напрямі. По нараді сотенного з курінним Байдою, командири рішають, відійти з тих становищ, що були на скраю ліса, та перейти на другий Ґудз коло Руцького. Стягнено стійки і сотня залишила становища, перейшла на другий Ґудз і зайняла оборонні становища; це були старі становища сотні. Розстрільна ворога щораз наближалася ближче
і ближче, до наших становищ. Стрільці поправляють краще і маскують свої становища, оглядають і перечищують зброю. Зорець зорить з найвищої ялиці і повідомляє про всі ворожі рухи. ВП розтягнуло свою розстрільну від Делягівського лісу аж до села Улюч, до ріки Сян, довжиною на 15 км. Від Делягівського лісу тримають застави. Таким чином поляки окружили цілий комплекс Улюцького, Грушівського і Борівницького лісів і йдуть в напрямі р. Сян, де давно поробили застави. Обчислюємо, що в облаві у тому обширі бере участь ціла дивізія польського війська. Такій силі одна сотня не зможе встоятися.
На швидку руку курінний Байда і сотенний Громенко рішили зійти з становищ і йти проривом через ворожу лінію, яка йшла розстрільною, один коло другого. Наказ — сходити з становищ. Порядок маршу — перша, друга і третя чота маршувати. Сотня зійшла стрілецьким рядком з Ґудза в напрямі Грушівського лісу. Командири Байда і Громенко на чолі сотні. Йде наказ по лінії, виконувати точно накази командирів, підпустити ворога на найближчу віддаль, на наказ вдарити по ворогові з усієї зброї і з криком «слава»! перерватися черз ворожу позстрільну, тримати віддаль, тихо поводитися. Година 12-та, полуднє. Сотня вже розчленувалася на вказану віддаль один від другого, прямуючи до ворожої лінії. Кожний стискав зброю і мовчки наставлявся на небезпечний бій. Сотня вже віддалилася пів кілометра від наших становищ на Ґудзі. Вже чути польську команду ворожої лінії, ще хвилина, дві і ворожа розстрільна недалеко нас. Нерви напружуються, серце починає скоріше битись. Кожний зорить вліво, звідки наближається ворог. Наказ: на становища. Залягли. Кожний підібрав собі закриття, маскуючись. Кулеметники підбирають добрі становища і поле обстрілу. Наказ — стріляти на наказ, а на свисток атакувати. Секунди нетерпеливого чекання. Вже з-поза дерев лісу видко силюети ворожої розстрільної з готовою зброєю до стрілу. В нашій розстрільній гробова тиша. Кожний вибирає собі свою жертву і бере на ціль. А ворог підходить все ближче і ближче. І раптово — вогонь! На правому нашому крилі першої чоти, де ворожа розстрільна була найближче, (до 20 метрів), під гураґанним нашим вогнем, ворожа лінія зразу розбита. Це сталося так блискавично, що в двох хвилинах, наша перша чота вже була позаду ворожої лінії. На ліве крило нашої розстрільної третьої чоти, що була дещо дальше, ворог, що заліг в паніці в потічку, відкрив вогонь з флангу. Даю наказ — вогонь вліво. Нашим вогнем змушуємо ворога до втечі і в бігу перебігаємо на зади ворожої лінії. Може в десятьох хвилинах бою, ми розбили ворожу лінію. Прорив удався. Сотня маршуючи розстрільною, відв'язалась від ворога, який стріляв «Богові в вікна», вже позаду нас. Наші втрати в тому прориві були: три вбиті; сотенний інтендант Глуз, з села Брижава, стрілець Дорошенко з першої чоти Бартля, з с. Павликома, і районовий політвиховник Калина, родом із східніх земель України. Не відомо, що сталося з двома цивільними, які були при сотні без зброї, брат резидента Могили і один з села Поруби. Ворожі втрати нам не відомі.
Сотня зайшла лісом над село Улюч і там зайняла оборонні становища, сподіваючись погоні. Перед вечером сотня перейшла дорогу в лісі, між селами Борівниця — Улюч, обезпечивши заставами перехід дороги, і зайшла в ліс за т. зв. Кружки.
23 травня 1947 р. Після цілонічного маршу сотня над раном зайшла в Жогатинський ліс на колишні свої старі становища. О годині 8:30 зорець з дерева повідомив, що ВП, йде нашими слідами. Сотня відійшла з місця постою, маскуючи старанно за собою сліди, і лісом зайшла над П'ятківські залазки і там заквартирувала. Перед вечором вислано розвідку до с. П'ядкува. Кухарі зварили картопляну зупу. Розвідка вернулась і принесла деякі новини. Село Поруби заселили по виселених українцях польським населенням, а зі села Іскань сім родин перепровадилися на польську сторону за ріку Сян.
Курінний командир Байда відійшов від сотні в перший район, біля Перемишля, пов'язатися з іншими трьома сотнями — Бурлаки, Ластівки і Крилача. З ним відійшли зв'язкові з охороною. Сотня відійшла о год. 24-ій з того лісу.
24 травня 1947 р. Сотня зайшла в малий лісок коло с. Іскань, на колишнє старе місце. День теплий, спокійний. Вечером сотня зійшла в потічок варити вечерю. Вислано з кожного роя по трьох стрільців за картоплею на присілок Соколи. Інтендант Гупало (на місце вбитого інтенданта Глуза) відійшов з 9-ма стрільцями до села П'ятка, але вернувся з нічим, бо в селі було польське військо. Стрільці принесли картоплю і кухарі зварили ще снідання на год. 2-гу, бо не було відомо, що принесе найближчий день.
Неділя, 25 травня 1947 р. Сотня, поснідавши, відійшла з місця постою на шосу Іскань — Бахів. Чолове обезпечення повідомило, що ВП їде на конях. Сотня в поспіху завернула назад, щоб не розконспірувати місця постою сотні. Три польські їздці, мабуть стежа, переїхали попри сотню, не зауваживши нас. Хоч ми могли усіх зліквідувати — ми не хотіли розконспіровувати свого місця. Сотня перейшла шосу між селами Бахів — Березка. Вже розвиднілося, як сотня зайшла в Бахівський ліс над шосою і там зайняла оборонні становища. Опівночі сотня відійшла дальше.
26 травня 1947 р. Сотня над ранком, о год. 3:30 зайшла в т. зв. Лубенський ліс. Подорозі маршу сотенний Громенко вислав один рій ройового Калини з першої чоти Бартля до села Гута-Березка, де залишилося кількох польських мешканців, розглянутися за худобою. Ройовий Калина привів одну корову і «зорганізував» для себе чоботи, бо ходив майже босий. Корову кухарі зараз убили, а м'ясо розділили на рої. О год. 18:30 заповіджено збірку сотні для відсвяткування свята Героїв. Сотенний політвиховник Зорян відчитав доповідь і молитву революціонера. По закінченні свята, сотня розійшлася на свої становища. Сотенний вислав розвідку до с. П'ядкува, а рій ройового Рубача з третьої чоти Залізняка післав на Присадку (Руського села) зорганізувати дещо з харчів. Розвідка з П'яткуви вернулась і повідомила, що ВП дальше квартирує в селі, у віддалі 3-ох км. Ніч переспали на місці.
27 травня 1947 р. Сотня дальше квартирує на місці. День гарний. ВП робить сьогодні облаву в лісах, як села Бахів, Ясениця, там, де ми вчора квартирували. О год. 18-ій розвідка пішла знову до села П'яткува, а вернувшись повідомила, що від кількох днів, у селі П'ядкува було біля 500 польських вояків, які сьогодні ранком відійшли на облаву в Бахівський ліс.
28 травня 1947 р. Сотня дальше на тих самих становищах. День дуже гарний, спокійний. Перед вечором сотенний вислав ройового Калину, трьох стрільців з ПЖ (Польова Жандармерія) і двох бойовиків СБ над с. Яблоницю, де вони мали перейти на другу сторону р. Сяну до польського села і купити корову на м'ясо. Роєвий Рубач і стр. Павук відійшли на другу сторону Сяну під м. Дубецько купити деякі ліки. ВП квартирувало знову в с. П'яткува. Перед вечером залунав вибух міни на полі біля с. П'яткуви. Це напевно ВП висадило нашу криївку. Мабуть, ВП робило довший час засідку біля криївки, але, ніхто не приходив, то рішили її висадити в повітря.
29 травня 1947 р. Після тригодинного маршу сотня зайшла в Липський ліс. Поснідавши печеною картоплею, яку спекли в Лубенському лісі, кожний клався відпочивати на становищах. Виставлено обезпечення і зірця, як і завжди. О год. 12:30 тривога: ВП робить облаву в лісі. Десять автомашин і 10 підвод поїхали в напрямі присілка Присада, Явірника Руського. Сотенний наказав стягнути стійки і сотня відійшла дальше лісом. Лявіруючи закритим тереном, сотня проскочила через дорогу між селами Котів — Рудавка, які були уже пусті, і перейшла в інший комплекс лісу недалеко с. Сівчина. Таким способом виминули облаву ВП. Там перебули ми до год. 19-ої. Тому, що о год. 17-ій утік стрілець Оріх з першої чоти чотового Бартля, сам родом з села Павликома, та забрав з собою кріса стрільця Сороки, ми були певні, що стр. Оріх здезертирував до ВП. Тому сотня була змушена негайно відійти з того місця, щоб Оріх не напровадив туди поляків. Подорозі через с. Котів стрільці набрали в селі картоплі, зайшли знову в Липський ліс і зварили вечерю. О год. 24-ій сотня відійшла дальше.
30 травня 1947 р. На годину 3-тю, сотня зайшла в Добрянський ліс третього району. До сотні долучився ройовий Калина з ПЖ. Не зорганізували нічого, бо вздовж ріки Сяну, на дорогах і стежках в лісі, поляки тримають застави. Прийшов до сотні курінний командир Байда, що відійшов був 23 травня. Зв'язки пірвані, і курінному не вдалося зв'язатися з трьома іншими сотнями. Вертаючись по дорозі до сотні, ройовий Калина стрінув вбитого на т. зв. Морґах брата резидента Могили. Виявилось, що він, замість йти з нами вперед до прориву, подався назад і, мабуть, напоровся на поляків, які вбили його. Сотня зайняла становища на скраю лісу на горбочку біля села Добрянка і там перебула день та залишилася на місці ночувати.

Червень 1947 року.

Неділя, 1-го червня 1947 р. Сьогодні Зелені Свята. В таких жорстоких обставинах, без українського населення, наша сотня приготовлялася до того Свята. Стрілецтво вже виголодніле, змарніле, постійні марші, лявірування численними бльокадами, рух з місця на місце, напруга нервів, це все робило своє. День дуже гарний, аж сама природа вказувала на святочний настрій. Сотня дальше на тому самому місці. Розділено на сотню по кускові маґазинованого м'яса і трохи меду — це для відзначення Зелених Свят. На вечерю кухарі знову підготовили з тертої картоплі галушки. По обіді літак-двоплатівець (ми називали його кукурудзяник) розкидав понад лісом летючки. В наголовку летючки «До збаламуцоней банди УПА». Поляки закликали зголошуватися зі зброєю до властей ВП, бо пізніше вже нікому не буде пощади. Стрільці збирали летючки, читали, кожний по своєму інтерпретував, насміхаючись та згадували, що коли польські вояки з підпільної АК чи ВІН («Армія Крайова» і «Вольносць і Нєподлєґлосьць») повірили комуністам і зголосились, то швидко всіх їх виарештували. О год. 18-ій збірка сотні, курінний капелян о. Кадило відправив тиху Службу Божу і Панахиду за поляглих вояків УПА. По Богослуженні політвиховник Зорян відчитав польську летючку перед сотнею, а курінний командир Байда давав свої коментарі, і спитав, чи хтось хоче зголоситися, бо це краще одверто зробити, аніж потайки дезертирувати. Курінний доктор Шувар дав короткий політ-огляд про нашу боротьбу УПА і незавидне становище українського народу під комунізмом. Сотня після того розійшлася на свої становища.
Понеділок, 2-го червня 1947 р. Сотня о год. 2:30 поснідала і дальше залишилась на місці. Коло год. 9:30 прибіг стрілець Козак з першої чоти Батля, що був на стійці від сторони с. Ляхова, і зголосив, що ВП помаршувало краєм лісу в сторону с. Ляхава. Сотенний Громенко зарядив поготівля. О год. 10:30 стійковий з другої чоти Іменного зголосив, що ВП йде розстрільною лісом і є вже недалеко наших становищ. Сотенний Громенко скомандував — перша, друга і третя чота бігом розчленуватися в розстрільну в напрямі ворожої розстрільної. Ще не вспіли якслід всі чоти в розстрільну, як перша чота вже відкрила вогонь по ворожій наступаючій лінії. Таки на бігу наша сотня розгромила ворожу лінію, прорвалася на зади ворожої лінії. На полі бою третьої чоти кілька польських вояків, між ними поручник 37 полку Колобжек, з пістолею в руках підганяв польських вояків і кричав «до пшоду, нє уцєкаць». Той польський поручник згинув, а його пістолю забрав сотенний інтендант Гупало. Сотня в прориві в бігу старалася відв'язатися від розбитого ворога. Ворог розгромлений, лише з флангів стріляв по нас. Не відбігли ми яких 300 метрів, як нагло наша розстрільна дістала сильний чоловий ворожий вогонь, галуззя і листя дерев сипалося від ворожого вогню. Нашому відступові заступила друга ворожа лінія, що зайняла становища на горбку лісу, а ми були в розстрільній в долині. Під таким сильним ворожим вогнем, сотня змушена була залягти. Тут зв'язали нас чоловим боєм. Не було часу тримати бій, бо позаду формувалася щойно розбита перша ворожа лінія і коли наша розстрільна залягла, то ворожий вогонь на хвилину притих. По нашій лінії пішов наказ «сильний вогонь і стрибками вперед». З гураґанним нашим вогнем підбігаємо від дерева до дерева вперед до ворожої розстрільни. Ворог знову відкрив концентричний вогонь по нашій наступаючій розстрільній. Використовуючи секунди, то залягаючи то схоплюючися, стрибками вперед, під вогнем щораз ближче підступали ми до ворожої розстрільни. В лісі клекотіло від шуму вогню, метер за метром посувалися ми вперед. Мене нараз щось запекло у лівому клубі. Майнула думка — ранений. Біля мене лежав по правій стороні чотовий політвиховник третьої чоти Горко, кричу до нього, «Горко, я ранений». Він стрибком підскочив до мене, крови не видно, хвала Тобі Боже. Обосторонній вогонь не вгавав. Ворог закидав нашу розстрільну уже ґранатами. Наш ґранатометник стрілець Макар бив зі свого крісового ґранатомета по ворожих кулеметних гніздах, деякі ворожі кулемети замовкли. Наказ пішов по лінії, приготовити ґранати, на свисток закинути ґранати і прорватись. 3-позаду уже чути було стріли першої розбитої ворожої розстрільни. Нас уже окружували. Сотенний Громенко дав знак свистком закинути ворога ґранатами і йти до прориву. Після вибуху наших ґранат, з гураґанним вогнем і криком «Слава» — ми розбили ворожу розстрільну, та миттю перебігли ворожі становища. Впродовж півгодинного бою наша сотня пробила другу ворожу лінію. Перебігаючи на зади ворога, наша розстрільна знову дістала сильний ворожий вогонь з правого фланга. Ворог, мабуть, закинув своє розбите ліве крило і хотів нас бльокувати та зв'язати знова боєм. Перша чота чотового Батля звернула свій вогонь по ворогові.
Сотня в поспіху відв'язалась від ворога. Ворог припинив погоню. Далеко наша розстрільна не відбігла, як знова ворог заатакував нас від фронту. Це третя ворожа розстрільна загородила нам дорогу відступу. Кожний уже мокрий з поту, уста засохли, спрага, в такому наступі вперед що 5 метрів, то знова два метри назад, у повному виряді, плащ, торба, запасове білля, це все тяжіло, ставало на перешкоді й робило життя нестерпним. Під ворожим вогнем наша розстрільна знова залягла. Ворог закинув нашу розстрільну ґранатами і з криком до «пшоду» пішов у наступ. Сотня відкрила сильний вогонь, ворог заляг. З черги, ми наступали на ворожі становища. Такої халепи сьогодні ми не сподівалися. Вибухають наші ґранати і знова з криком «слава» вперед. Ворог не видержав нашого вогню. Сотня клином розділила ворожу розстрільну і звернула вогонь у двох напрямках. Ми пробилися через третю ворожу лінію, яка не ставила такого сильного спротиву, як друга лінія. Ворог вислав за нами погоню, обстрілюючи нас з-позаду. Третя чота Залізняка відбила ворога і, тримаючи заднє забезпечення, в поспіху відв'язалась від ворога. Ми перейшли в комплекс Кузьминського лісу. В догідному місці зайняли кругову оборону на випадок дальшої погоні. Сьогоднішній бій і пробій через три ворожі лінії ВП тривав дві години. Наші втрати: сімох ранених, чотовий Іменний від осколків гранати, стрільці — Каштан і Гайворон з третьої чоти Залізняка стрільці Назар і Грім з першої чоти Бартля, кулеметник Смик з другої чоти Іменного і стр. Гудим з ПЖ. Каштан і Гудим, оба важче ранені, і куля перебила кість руки. Ворожі втрати нам не відомі. Здобуто 1 ППС (автомат), одну пістолю, один кріс і далековид. На становищах принесли стрільці в їдунках води. Кожний гасив спрагу з виснаження, обмились і відпочили. В кишені свого плаща я знайшов здеформовану крісову кулю, що мабуть «рекошетом» відбилася від каменя і застрягла в плащі. Це був той удар і почуття рани в лівому клубі, що я їх відчув був. Доктор Шувар, доктор Сян і санітарі Зірка і Орленко перев'язували і обмивали рани. Кожний оповідав свої пригоди з бою. Після прориву трьох ворожих ліній, наші втрати були мінімальні. Сотня пересиділа спокійно на становищах до вечора, після чого знова відійшла, — не припинивши нерівного бою.

Українське військо в Закарпатті

Августин Штефан

І.

Закарпатські українці аж надто короткий час жили в українській державі, але на їх землі, що лучить Захід зо Сходом, часто відбувалися походи і наступи різних військ, деколи й українських. Акції та навіть лише сама приявність свого війська, прокидували національну свідомість та оживлювали зв'язок з іншими українськими землями.
В цій статті подані деякі матеріяли про дії або тимчасову приявність українських збройних сил з Галичини, з Наддніпрянської України та й льокальних в Закарпатті. Було б добре, щоби дослідники історії Закарпаття доповнили і, якщо потрібно, виправили цю першу спробу.

І. Українські війська в Закарпатті від IX. століття до І. світової війни.

1) Закарпатські перекази говорять, що предки закарпатців — білі хорвати — з кінцем IX. століття мали свою державу, якою правив князь Лаборець. Ця держава лежала між Карпатами, Тисою і притокою Тиси Бороґом, до якого недалеко від себе зливаються ріки Латориця, Уж, Лаборець, Ондава і Топля.¹)

Мадярський літописець Анонімус (Безіменний), про якого відомо тільки те, що жив в другій половині XII. століття і був писарем мадярського короля Бели, написав історію мадярів від найдавніших часів до короля св. Стефана під назвою «Діла мадярів».²) Спосіб писання і стиль цього літопису, писаного по-латині, наводять на думку, що Безіменний був французом або таким, що вчився в Франції. У своїй хроніці Безіменний говорить і про князя Лаборця. Це найстарша писана згадка про князя Лаборця. Однак деякі історики вважають хроніку Анонімуса за невірогідну.

Закарпатські перекази про війну Лаборця з мадярами³) говорять так: Коли мадяри під проводом Алмоша (батька Арпада) перейшли веречанський провал, князь Лаборець став до бою проти них над рікою Латорицею і відбив їх. На радість з приводу перемоги Лаборець вгостив своє військо вином. По гостині військо заснуло твердим сном і коли мадяри окружили їх і напали на них, сонне військо переможено і вирізано, тільки Лаборець пробився і втік на захід. Але над річкою Свіржавою упав під ним кінь і мадяри дігнали його і повісили на дереві. Від того часу та річка називається Лаборцем.

Анонімус в главі 13 свого літопису пише: «Тоді князь Алмош і його старшини почувши це (що край багатий) надзвичайно радувалися і поїхали верхи під замок Гунґ, щоб завоювати його. Як тільки розставили табори довкола мурів, то начальник замку Лаборці, якого звали на своїй мові дукою (князем), втік і поспішав до фортеці Землін. Його переслідували вояки князя і спіймали біля одної ріки та повісили на тому самому місці. І з того дня ріка ця була названа його іменем Лаборці. Тоді князь Алмош і його війська увійшли до замку і принесли безсмертним богам великі жертви і бенкетували чотири дні...»⁴)

З часів до р. 1250 залишилося в Мадярщині мало архівних документів, бо в часі татарського нападу в р. 1241-42 татари руйнували вогнем і мечем села та міста і палили церкви та монастирі, де грамоти береглися. Літопис Безіменного був писаний після татарського нападу, попередні описи правдоподібно були знищені. Однак, існування ріки Лаборець та закарпатські і мадярські перекази, як теж оповідання Безіменного доказують, що князь Лаборець жив і воював. Отже перше, дотепер відоме, закарпатське українське військо було військом князя Лаборця.

2) Українські літописи пишуть, що в поході князя Олега на Царгород початком X. століття взяли участь всі українські племена, між ними так само і білі хорвати, предки закарпатців. Олег ішов Дніпром у похід, а білі хорвати ішли Дунаєм під своїм князем і злучилися з дружиною і човнами Олега на Чорному морі та разом вдарили на Царгород.⁵) Це друга згадка про українське військо Закарпаття.

3) Чотири королі і два князі з династії Арпадовичів були одружені з українськими княжнами і дві княжни з Арпадовичів з галицькими князями.⁶) Українську княжну-наречену провадили українські військові відділи і тоді закарпатці стрічали в себе українське військо. Зять Ярослава Мудрого мадярський король Андрій І. вернувся до Мадярщини з київським військом.⁷) Арпадовичі вимерли 1301 р.

4) Галицько-українські військові відділи могли бути в Закарпатті між рр. 1280- 1320, коли Березька і Спіська жупи належали до Галицько-волинської держави князя Лева І. Даниловича.⁸)

5) Закарпатський вельможа Петро Петрович (Петенько, Петгео) земплинський і ужанський наджупан підняв 1315 р. повстання проти мадярського короля Карла Роберта з роду Анжу, щоб боронити руську віру, бо Карло хотів все латинізувати. Петрович поїхав до Галичини і просив галицького князя Лева II. Юрієвича, щоби прийняв мадярську корону і виступив проти Карла Роберта. Лев II. був внуком мадярського короля Бели IV. і мав таке саме право на мадярський престіл як Карло. Але Лев II. воював тоді з Литвою і татарами і не міг дати помочі Петровичеві. Петро Петрович воював до р. 1321 на чолі своїх закарпатців, але вкінці поляг під замком Мак на Пряшівщині у бою з Йоганітами.⁹)

6) Під кінець XIV. століття подільський князь Федір Коріятович привів з собою на Закарпаття, як старі хроніки пишуть, біля 40,000 українців з Поділля і поселив їх головно в Березькій жупі. Очевидно, Коріятович мав своє військо і це було, мабуть, останнє українське військо в Закарпатті аж до р. 1849.¹⁰)

7) У березні 1849 р. Головна Руська Рада у Львові створила військову формацію під назвою «Руські Гірські Стрільці». Їх однострій мав українські мотиви,¹¹) старшинами були українці. Цей курінь, що мав 1410 добровольців-українців, у вересні 1849 вирушив через Закарпаття до Мадярщини. Руські Стрільці не брали участи у воєнних операціях, бо мадярська революція вже була здавлена. Стрільці тільки асистували при останньому замиренні Мадярщини і в січні 1850 вернулися до Львова.¹²)

II. Українські Січові Стрільці в Закарпатті в І. світовій війні.

На пробудження національної свідомости закарпатців значний вплив мав побут Українських Січових Стрільців в Закарпатті. Більші або менші формації УСС, деколи кількасот стрільців, побували довше або коротше, кілька днів, навіть кілька місяців в кільканадцяти селах і містечках в часі від 4 вересня 1914 аж до квітня 1917 в Закарпатті.

Стрільці часто ночували в селянських хатах, розмовляли з селянами, бавилися з дітьми, учили молодь народних і патріотичних пісень, в неділю і в свято ходили до церкви, і часто стрілецький хор співав там на Богослужбах. Мешканці села щоденно прислухувались команді в їх рідній мові, українській пісні і розмові «панів офіцерів», які говорили не по-мадярськи, але так, як вони. Це створило сердешне відношення між стрільцями і селянством і прокидало приспану свідомість.

Стрільці своєю веселою вдачею, охотою помогти і своєю піснею так приєднали собі мешканців тих сел, де вони були на постої, що не тільки молодь, але й старші з плачем виправляли стрільців з села, коли вони вибиралися на фронт або до іншого постою. ¹³)

Відділи УСС побували довше в таких місцевостях Закарпаття: ¹⁴) 1) В Страбичові і в Ґоронді перший курінь Михайла Волошина, другий курінь Гриця Коссака і третій півкурінь Степана Шухевича від 4-го до ЗО-го вересня 1914, однак деякі сотні війдійшли на фронт скоріше. 2) В Нижніх Верецьках сотня Василя Дідушка від 10 вересня до 8 жовтня 1914. 3) В Ужку, в Заброді і у Великім Березнім сотня Осипа Семенюка від 18 вересня до 15 жовтня 1914. 4) В Чинадієві сотня В. Дідушка від 10 до 25 жовтня 1914. 5) В Хусті сотня Клима Гутковського від 1 листопада 1914 до 10 січня 1915. З околиці Хуста (з Липецької Поляни) кілька сільських хлопців просили прийняти їх в тім часі до УСС, але їх не могли прийняти. Сотних Ґутковський якийсь час був місцевим командантом в Хусті і причинився до спопуляризування УСС не тільки серед місцевого населення, але і серед австрійської армії, бо чисельні відділи армії, переходячи через Хуст зустрічалися тут з сотнею УСС. Коли престолонаслідник Карло переїжджав через Хуст, сотника Ґутковського та його сотню представлено Карлові і вони одержали признання від Карла. 6) В Ґоронді знову зібралися сотні Осипа Будзиновського та Дмитра Вітовського в першій половині листопада і по кількох днях відійшли на фронт 12 листопада 1914. 7) В Паланках від листопада 1914 до 5 липня 1915 була спочатку кадра а потім кіш. 8) В селі Мішкаровиці, біля Латірки третій півкурінь Степана Шухевича станув постоєм кінцем листопада 1914 і виконував стежну службу ввесь грудень та брав участь в боях в Підполозі (Везерсаллаш) і в Гукливі (Зуґо). 9) В околиці Волівця, поміж верхами Плай та Великий Верх сотні Осипа Букшованого, Романа Дудинського та Зенона Носковського перейшли на становище 20 грудня. Звідтіль атакували ворожі становища аж до 7 січня 1915. 10) В долині ріки (Надь Аґ) у Воловім, в Соймі, в Майдані і в Торупі сотня К. Ґутковського від 10 січня 1915 аж до кінця січня брала участь с боях і опісля перейшла до Галичини. 11) В Мармароськім Сиготі був кіш від квітня 1916 до квітня 1917. 12) У Великім Бичкові перебувала Гуцульська Сотня від 27 жовтня 1916 до 26 листопода 1916. Ця сотня була створена в 1916 р. по розгромі під Бережанами і мала 180 стрільців, майже самих гуцулів.
Спершу «Кадра», а від березня 1915 р. «Кіш» були збірним пунктом для тих стрільців, що верталися до своєї сотні з відпустки, з лікування або як «загублені» в боях. Кадра в перших місяцях була в Ґоронді, пізніше аж до березня 1915 р. в Паланках (Вар Паланка), біля Мукачева. Перше місце постою Коша УСС в Закарпатті було так само в Паланках.
Кіш і Кадра виконували адміністративну працю, вишколювали і формували новобранців та зберігали зв'язок між поодинокими відділами УСС. Коли зібралося більше число стрільців в Коші, то вели серед них і серед населення ближчої околиці освітню та освідомну працю.
Кіш був в Паланках від березня до 5 липня 1915. Вправлені в народній праці студенти-стрільці скоро здобули довір'я сільської молоді та навіть і старших. Стрільці співали часто в церкві в Мукачеві, давали концерти українських пісень і стали такими популярними, що навіть з далеких сел приходили селяни і просили, щоби стрільці співали в церкві та приходили на весілля і на хрестини.

На освідомну працю УСС звернула увагу мукачівська мадярська поліція і зробила донос до міністерства внутрішніх справ в Будапешті про «протидержавну» аґітацію стрільців. В наслідку цього команда УСС дістала строге напімнення з вимогою припинити українську національну пропаганду в Закарпатті. Однак, сердешні взаємини між стрілецтвом та населенням не були припинені і стрільці провадили свою працю далі. ¹⁵)

Кіш в Паланках був розміщений в замку-фортеці князя Коріятовича, що був перебудований в XVII столітті. З цього замку вирушив був похід війська семигородського князя Юрія Ракоція II, союзника Богдана Хмельницького, проти Польщі 1657 р. На великій, відкритій терасі цього замку зібралася 29 квітня 1915 коло тисяча стрільців та значне число гостей з Паланок, з Мукачева та з близької околиці, щоби віддати честь Шевченкові. Це було перше публічне Шевченківське свято в Закарпатті. Святочну промову виголосив делегат Боєвої Управи д-р Володимир Старосольський, хор і оркестра стрільців дали музично-вокальні точки, між іншими «Закувала та сива зозуля» і «Гуляли». По кінцевій промові Т. Меленя стрільці відспівали гуртом «Ще не вмерла». Свято зробило глибоке враження на присутніх, які довго ще не розходилися, розмовляли з стрільцями і слухали їх патріотичних пісень. ¹⁶)

Кіш в Паланках дав ще одно «перше» в Закарпатті: — першу українську гімназію. Правда, до цієї гімназії ходили тільки стрільці, але вона була уміщена в державній мадярській народній школі і тому населення знало про українську гімназію. В стрілецькій гімназії було біля 30 учнів стрільців, які перед тим скінчили бодай четверту клясу гімназії. Викладав в ній кандидат філософії Степан Прідун латину, греку, математику і філософію за програмою вищих кляс гімназії. Гімназія в Паланках потривала від кінця травня до 5 липня 1915, коли Кіш був перенесений до Галичини. Там гімназія мала більше учнів і більше учителів. ¹⁷)

Командантом Сигітського Коша був відомий артист-маляр, четар Юліян Буцманюк, який маючи у своїм коші біля 300 виздоровців, провадив важну освідомну працю в Мармарощині. ¹⁸)

Побут і зв'язана з ним праця стрільців в Закарпатті принесли довготривалі висліди. Чар української пісні, сила рідного слова, тепле ставлення галичан до них, прокинули приспану любов до свого власного народу. ¹⁹) Закарпатці з власного досвіду пізнали правду слів поета А. Духновича «Бо свої то за горами не чужі». Разом з новими піснями ширилася і національна свідомість з села до села і в 1918-19 рр. замість «смиренно-покірного» русина бачимо національно свідомого русина-українця, який у Лубоні, Сваляві, Сиготі і Хусті гордо заявляє мадярським панам і їх воякам: «Не будемо далі вашими рабами, хочемо свою власну державу, хочемо Україну». В Хусті на всенароднім конгресі заступники з цілого Закарпаття і Пряшівщини, не зважаючи на приявність мадярського війська, рішають з'єднання Закарпаття з Соборною Україною. По Службі Божій в церкві, під час походу на вулицях Хусту і в залі конгресу, селянські делегати співали національний гимн, змінений початком: «Вже воскресла Україна...» Приявні інтеліґенти дивувались, звідки селяни знають український гимн. Їх відповідь була проста: «Від наших січових стрільців».

Майже в усіх селах, де були стрільці, вже в перших роках чеського режиму, коли закарпатці мали більше свободи, як під мадярами, поставали читальні «Просвіти». Деякі з цих сіл і міст, як Великий Бичків, Хуст, Вишні Верецьки стали центрами культурно-національної праці своєї околиці.

«Пам'ять про УСС залишилася тривка і добра — пише "Сеньйорська Ватра" в статті "Початки пластового руху в Карпатській Україні". Коли в 1925 р. в Лугах, коло Сваляви був пластовий табір і одного дня запрошено на ватру довколишнє населення, від селян чули ми про УСС, як про гарних хлопців, що йшли битися за Україну». ²⁰)

Пам'ять про УСС в Закарпатті не загине. Зберігатимуть її чисельні могили стрільців, що лежать в таких місцевостях (в дужках день смерти): ²¹)

Вишні Верецьки: Микола Василаш (23 вересня 1914), Василь Грицина. Іван Юріїв, Іван Козел, Юліян Кордюк, Данило Корінь (24 вересня 1914), Василь Абрисовський, Іван Беч, Роман Богданович, Іван Вацик, Микола Вовк, Петро Завадович, Іван Коваль, Франц Мазяр, Павло Максимяк, Михайло Петрович (28 вересня 1914), Володимир Савицький (4 листопада 1914).
Волівець: Лев Коберський (29 листопада 1914), Михайло Палій (11 лютого 1915). Гуклива: Іван Василишин (21 грудня 1914). Ґоронда: Бойко (Вістник Союза Визв. України, 16 січня 1916, ч. 65-66, стор. 41). Мукачево: Іван Безпалко (6 лютого 1915), Володимир Бернацький (1 березня 1915), Іван Веприк (25 березня 1915), Кость Головінський (26 квітня 1915), Федь Матияш (7 квітня 1915), Микола Синецький (14 липня 1915), Володимир Ходаневич (3 квітня 1915). Поляна: Володимир Ляшкевич (16 січня 1915). Свалява: Петро Баюрчак (23 березня 1915). Ужгород: Остап Вахнянин (31 серпня 1924).

Стрілецька Рада на своєму останньому засіданні в липні 1920 в Празі закликала січових стрільців до повороту до Галичини. ²²) Однак кількадесять їх залишилося в Закарпатті і взяло участь у розбудові цієї занедбаної української землі. Авторові цих рядків вдалося ствердити імена наступних: чет. Ярослав Барнич, учитель, диригент, до р.1939; хор. Омелян Білинський, учитель, до р. 1939; пхор. Остап Вахнянин, проф. гімн., до р. 1924; чет. Іван Гурко, учитель, до р. 1939; Антін Дівнич, урядник Просвіти, до р. 1938; пхор. Дідик, проф. гімн., до р. 1938; Гриць Дубик, учитель, до р. 1939; от. Гриць Коссак, учитель торг. школи, до р. 1924; Степан Миколин, учитель, до р. 1939; пор. д-р Михайло Новаківський, банк. урядник, адвокат, до р. 1936; хор. д-р Іван Рихло, лікар, до р. 1939; хор. д-р Роман Стахура, адвокат, до р. 1939; пор. д-р Ілько Цьокан, проф. торг. академії, до р. 1925.

ІІІ. Виправи Української Галицької Армії до Закарпаття р. 1919.

До Закарпаття р. 1919 відбулися чотири виправи УГА. 1) До Ясіня 7 січня, під командою чет. Степана Зибачинського, пізніше пор. Віктора Воробця. 2) До Ясіня-Сигота в днях 13- 17 січня, спочатку під командою пор. Степана Глушка, від 16 січня під командою сотника д-ра Дениса Маєр-Михальського. 3) До Волівця-Мукачева, в днях 15-17 січня, під командою старшини з Стрийського коша. 4) До Ясіня, дня 5 лютого, під веденням сот. Івана Роґужинського. Про цю останню виправу пише тільки Василь Ґренджа-Донський. ²³) Ясінь був тоді довший час відрізаний від західнього світу через румунську окупацію Сигота, тому про цю виправу мадяри не знали, а галицькі часописи не згадували про неї, щоб не дразнити мадярів і румунів.
Перші три виправи описують різно. Д-р Лонгин Цегельський, керівник Секретаріяту закордонних справ, у своїх споминах пише, що секретар військових справ, полк. Дмитро Вітовський, розпочав виправи на власну руку, не спитавши уряду. ²⁴)

Сотник Микола Алиськевич в статті про експедицію на Закарпаття в «Літописі Червоної Калини» за р. 1931 пише: «Полк. Вітовський боронився перед висилкою військ на Закарпаття... натомість д-р Голубович (голова Уряду був за висилкою допомоги... бо братам закарпатцям треба помогти. Не було в цій справі виразного вирішення...» ²⁵)

Д-р Володимир Бемко, сотник УГА в статті «Виправа на Закарпаття», цитує повище твердження сот. Алиськевича і порівнюючи з висловом д-ра Л. Цегельського пише: «Насвітлення, як бачимо, зовсім суперечні, але є дані на те, що експедиція була вислана без відома д-ра Євгена Петрушевича». ²⁶)

Однак наступні дані доказують, що однаково президент Петрушевич, як його Уряд (мабуть, за вийнятком Л. Цегельського) знали про виправу до Закарпаття.

Автор цих рядків дня 27 жовтня 1918 поїхав до Відня і 29-го передав листа о. Августина Волошина до посла Юліяна Романчука в справі інформацій і вказівок про Закарпаття. Посол Романчук був дуже зайнятий (здається, того самого дня виїхав з Відня) і просив послів д-ра Кирила Трильовського та д-ра Степана Смаль-Стоцького, щоб вони дали усні інформації. Крім них ще посли д-р Євген Петрушевич та д-р Лев Бачинський вели розмови з автором цих рядків. Усі вони говорили тоді, що Закарпаття буде частиною України і «ми Вас заберемо».
Д-р Осип Дудикевич, адвокат у Воловім у Закарпатті, колишній старшина УГА, у статті «Гуцули за Соборну Україну...» писав, що на засіданні Української Національної Ради в Станиславові в днях 2 і З січня 1919 делегати «Угорської України» Клочурак і Клемпуш заявили, що Закарпаття хоче прилучитися до Соборної України. ²⁷)

Президент д-р Петрушевич на засіданні прийняв делегатів Закарпаття і ще того дня вислав д-ра О. Дудикевича до Сигота, щоб там на засіданні Народньої Ради під головуванням д-ра Михайла Бращайка поінформувався про ситуацію. Д-р Дудикевич розмовляв з д-ром М. Бращайком і чув, як на засіданні промовець за промовцем жадав прилучення «Угорської Руси» до України. 5 січня д-р Дудикевич вернувся до Станиславова, здав звіт президентові Петрушевичеві і зараз другого дня відділ УГА перейшов границі і став в Ясіні.

Д-р Л. Цегельський у своїх споминах пише про делегатів Закарпаття в Станиславові, ²⁸) але він помилявся щодо дати — пишучи про половину січня 1919, — і додає «Президент Петрушевич привітав делегатів кількома словами, висказуючи надію, що так, як Галичина об'єдналася з Придніпрянщиною, так і Закарпаття увійде в одну, соборну українську державу».

В Мадярщині від місяця листопада 1918, були хаотичні відносини. Ліндер Бела, міністер військових справ в кабінеті ґр. Михайла Каролія, публічно проголосив «Не хочу бачити вояків» і розпочав прискорену демобілізацію. ²⁹) Публічний порядок утримували лише такі військові відділи, які добровільно не демобілізувались. В Закарпатті в багатьох містах це були «сейкели» з Семигороду, які не хотіли вертатися до дому, бо там були румуни. Однак, мадярське військо майже не ставило спротиву окупуючому румунському, чеському і т. д. війську. Так, напр., Чеська Народня Рада вислала тільки 50 (п'ятдесят) жандармів, щоб вони зайняли головні точки в Словаччині і вони були успішні. ³⁰)

Дня 13 листопада 1918 Українська Національна Рада ухвалила тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської Монархії. ³¹) В артикулі II. цього закону сказано, що українські частини бувших угорських комітатів Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош належать до Західньо-Української Народньої Республіки.

Дня 15 листопада 1918 щоденник в Будапешті «Аз Ешт» (Вечір), у зв'язку з переговорами Української Національної Ради з Мадярською Народньою Радою в справі взаємного перевозу українських і мадярських воєнно-полонених подав розмову з послом Володимиоом Сінґалевичем з підтитулом «Українці хочуть Ужгород і Мукачів». На запит співпрацівника «Аз Ешт», чи українська делегація говоритиме про політичні взаємини Мадярщини й України, голова української делегації відповів так: «Цей момент не придатний на політичні розмови. Наша конституанта, як і слід було чекати, проголосила з'єднання всіх українських земель. Це відноситься і до північно-східньої Мадярщини, де живе пів мільйона українців. Очевидно, була мова і про Ужгород і про Мукачів. Я не можу відповісти на запит, чи наміряє Українська Національна Рада, яка придержується вільсонівських принципів, військово обсадити північно-східню Мадярщину, я не стратег, та коли Українська Національна Рада дійсно хотіла б обсадити цю територію, то я це не сказав би вам тут у Будапешті».

Всі ці дані показують на те, що галицька влада хотіла прилучити Закарпаття до України, але в першій мірі мирним способом, головно тому, бо одночасно вела розмови з Мадярщиною про доставу муніції. Однак, коли румуни наблизилися до Марамороша а чехи до Ужгород-Мукачева, та стало ясно, що мадярське військо не ставить спротиву, то галицька влада рішилася на військову експедицію, щоб попередити румунів і чехів.

Треба ще згадати, що мадярська преса писала про галицьке військо більш прихильно, як румунське, чеське і навіть і польське. Це треба пояснити тим, що мадяри знали про гарну дисципліну УСС та з великим огіршенням писали про жидівські погроми польських леґіонарів у Львові. «Аз Ешт» підкреслив, що українці того часу обсадили Львів в найкращім порядку, та коли польські леґіонарі прибули до Львова, українських вояків там вже не було. «Аз Ешт» повідомив і про те, що жидівська національна преса у Відні вимагала загального бойкоту поляків. ³²)

1. Виправа до Ясіня. Мадярофільський адвокат — Іван Гощук скликав на день 18 грудня 1918 збори гуцулів до Сигота, щоби проголосити вірність Мадярщині. Однак гуцули не дали йому докінчити промови, стягли його з трибуни і поставили рахівського адвоката д-ра Михайла Бращака на голову зборів. Збори проголосили з'єднання Закарпаття з Україною і вибрали Гуцульську Народню Раду, яка присягла на синьо-жовтий прапор, що буде завжди боронити права українського народу. ³³) у відповідь на це мадярська влада вислала 600 сейкелів на Гуцульщину, з них 250 розтаборувалося в Ясіні.

В Ясіні поручник 85-го австро-мадярського полку Степан Клочурак і підстаршини того самого полку брати Клемпуші, Дмитро Німчук, Іван Гундяк і Василь Копанчук зараз по сигівських зборах зачали організувати гуцулів і вислали до Станиславова делегацію, яка заявилася за єдність, як це описано вище, і просила військової помочі.

Попередньо згадані дані, перш за все стаття д-ра Дудикевича, говорять про те, що президент Петрушевич і влада вирішили дати неофіційну поміч і вислати малий відділ війська з більшим числом старшин для організації закарпатського війська. На самий Свят-Вечір 6 січня 1919 року в Окружній Команді в Коломиї поручник д-р Петро Зволинський дає потрібні вказівки четарям Євгенові Половецькому, Юркові Циганюкові та Степанові Зибачинському, як захопити Ясінь на перший день свята Різдва Христового.

7 січня о годині 4-ій по полудні в касарні 36 полку ім. гетьмана Івана Мазепи три старшини, 6 підстаршин, 14 стрільців і два ясінські гуцули були готові до вимаршу. Кожний з них мав карабін, 50 набоїв, пістоль Штеєра та дві ручні гранати. Скоростріли мали собі здобути від мадярів. Команду відділу перебрав четар Ст. Зибачинський. Вечером відділ всів до товарового вагону, який по кількох хвилинах був причеплений до кінця особового поїзду. Машиніст знав, що перед Ясіням він мав сповільнити поїзд на кілька хвилин, щоб стрільці могли вискочити з вагона. Поїзд вирушив з Коломиї коло 11 год. вечора і о 2-ій годині по півночі став перед Ясіням і члени виправи повискакували.

Тим часом Степан Клочурак в Ясіні — який знав про виправу — розділив своїх озброєних гуцулів на відповідні позиції з наказом, що коли почують гуркіт поїзду, мають приступити на поміч галицьким воякам і кинутися на сейкельські війська.

Четар Циганюк з чотирма стрільцями та з кільканадцять ясінськими гуцулами окружив станцію і захопив бюро руху та телефон. Решта галичан разом з відділом Клочурака наскочили на касарні і без бою взяли в полон коло 250 мадярських вояків, одного майора і чотирьох старшин. В руки українців дісталися чотири скоростріли, 260 крісів та поважна кількість амуніції, ручних ґранат і харчів.

Другого дня Різдва, як почало зоріти, ціле Ясіня опинилося в руках гуцульських повстанців. Того ж самого дня прибуває з Коломиї з своїм відділом поручник Віктор Воробець і перебирає команду.

Мадярських полонених стерегли під командою четаря Половецького 14 галицьких стрільців і відділ озброєних гуцулів. Але їх треба годувати а гуцули самі мали мало що їсти. От і стали вони радитись, що їм з полоненими робити? Одні радили витопити їх в Тисі, другі знову, щоб їх вистріляти і так позбутись.

Але на то встав Степан Клочурак і сказав: «Щоб не казав світ, що гуцули варвари, або якісь дикуни — ми не сміємо це зробити. Краще наженім їх домів». Дехто з повстанців почухавсь, але врешті мусіли згодитися на те, що сказав Клочурак. Нагнали мадярських вояків, але офіцерів їх ще передержали тиждень, а врешті й тих пустили, щоб не кормити дармоїдів.
До реорганізації гуцульських відділів взявся поручник Герасим. Він склав чотири сотні та з них Перший гуцульський курінь. Крім того зорганізував Другий батальйон, так, що до вечора в Ясіні 800 гуцулів враховано до сотень, які разом з 60 вояками і 9 старшинами УГА були під командою пор. Воробця. ³⁴)

9 січня пор. В. Воробець, Дм. Німчук, Василь Клемпуш і гуцул Гусак поїхали до Сигота на переговори з мадярами. Про це А. Сана на основі мадярських часописів пише так: «На запит сигітського владного комісаря Зомборія, на якій підставі було Ясіня зайняте і яка ціль окупації, пор. Воробець відповів, що він заняв Ясіня з 60 вояками, але на це він не дістав уповноваження ані від української влади, ані від іншої установи. Він тільки сповнив бажання русинів Ясіня, які повідомили його, що румуни готуються обсадити Мараморський комітат. Він має на меті дати військову організацію русинам, щоби в разі румунського або чеського нападу, була до розпорядження відповідна збройна сила для відбиття нападу, бо спостережено, що мадярська влада не могла поставити потрібної збройної сили для відкинення подібних окупацій. Мадярський владний комісар запротестував проти цього обсадження. Пор. Воробець прийняв це до відома». ³⁵)

Денник «Аз Ешт» з 12 січня пише іронічно про акцію пор. Воробця, але подає такі інформації, як А. Сана з додатком, що пор. Воробець заявив, що в суботу, 11 січня вернеться з своїм відділом до Галичини (що, очевидно,було вигадкою мадярського кореспондента).
11 січня ясінська залога розброїла на двірці п'ять сотень мадярських вояків, які верталися з фронту поїздом до дому. Забрали від них чотири скоростріли з повними лентами набоїв, кількасот рушниць, револьверів, шаблі і військову кухню. Того ж дня зорганізували ще одну гуцульську сотню. Тепер вже всі сотні мали кріси й амуніцію. ³⁶)

2) Виправа до Ясіня-Сигота. 12 січня Окружна Військова Команда в Станиславові дала наказ пор. Степанові Глушкові виїхати до Закарпаття для скріплення куреня пор. В. Воробця. Коло 400 вояків та 20 старшин виїхали поїздом через Надвірну і Делятин до Ясіня. Між старшинами виправи були, крім вище згаданих, сот. Микола Саєвич, чет. Гафтанюк, підхор. Н. Перг, підхор. Забадюк, чет. Ковч, чет. Посацький. чет. Семанюк, хор. Білецький. Машиністом поїзду був Дмитро Борисюк, палячем Данилюк. ³⁷)

Дня 13 січня вирушили з Ясіня перші відділи гуцульсько-галицької армії в долину і після невеликої перестрілки обезброїли мадярське військо в Квасах. Під проводом відважного підстаршини Василя Копанчука перший відділ помаршував до Білина і розбив тамошню мадярську сотню. Переслідуючи втікачів мадярів, В. Копанчук погнався одинокий наперед і сам розброїв сорок мадярів.

В тім самім часі командант другого відділу, підстаршина Іван Гундяк з невеликим своїм відділом побив на багато більший відділ сейкелів в Узькиріках і забрав від них коні та зброю. З гуцулів один був тяжко ранений.

14 січня ці відділи наступають на Рахів і через кілька годин бою «на багнет», розбивають регулярне мадярське військо і мадярсько-нінімецьку місцеву міліцію. Рахівські українці під проводом популярного Петра Попенка з зброєю в руках помагали гуцульській армії. Мадяри мали кількох убитих і ранених, гуцули кількох ранених. Один галицький вояк був смертельно ранений і помер того самого дня. Рахівські гуцули сповнили його останню волю і поклали його тіло на сани та відвезли до Галичини, де він забажав спочити.

Назначивши Василя Клемпуша (Ст. Зибачинський пише, що підхор. Н. Перпа) військовим командантом Рахова і Петра Попенка головою громади, гуцульсько-галицькі війська пішли на Вишів-Требушани, де ще держалося заднє крило сейкельських недобитків. Ще тільки почало світати і вже двірець був вичищений від мадярів. Незабаром під ранок побачили українські вояки, що через ліс надходить маса народу в процесії з хоругвами і за ними священик в ризах, о. Олексій Марина. Перед вагоном команди о. Марина і провідник революціонерів Василь Йосипчук виступили та іменем цілого населення витали визвольну армію. З мужчин мало хто вернувся з процесією домів, бо разом з Василем Йосипчуком вступили в ряди гуцульської армії.

За кілька годин перші відділи під проводом Дмитра Німчука були вже в Бичкові, де стрінув їх сильний вогонь сейкелів та місцевої мадярсько-німецько-жидівської міліції. Вже було кілька ранених, коли Дмитро Клемпуш з своїм відділом обійшов через гори противника. Мадяри дісталися у вогонь з двох боків і розбіглися, сейкелі в напрямку до Сигота, а члени міліції до своїх хат. 16 січня на наказ української команди члени міліції здали свою зброю громадському урядові.

Коли сигітський владний комісар довідався про зайняття Бичкова, телефонічно запропонував команді дальші переговори і просив вислати делегацію до Сигота. Наступ на короткий час припинено і пор. Воробець, Василь Клемпуш та Дм. Німчук поїхали до Сигота, віддаленого коло 8 миль від Бичкова. Владний комісар обіцяв автономію і великі права в «Руській Країні», але вимагав, щоб галицькі війська залишили Гуцульщину та щоб гуцули склали зброю. На це встав Василь Клемпуш і заявив: «Повстання роблять самі гуцули, а не Галичина. Наша Народня Рада рішила відірватися від Мадярщини і приключитися до України. Ми воюємо за переведення цього рішення і будемо далі воювати та зброї не здамо. Ми запросили галицьке військо для забезпечення порядку». Делегація вернулася до Бичкова без нічого і зараз розпочато наступ на Сигіт.

16-го рано відділи Дм. Німчука і Дм. Клемпуша стояли вже в передмісті Сигота під мурами Сигітської Комори. Гуцули вночі на плечах винесли три скоростріли і притягнули гармати. Мадяри почали відступати, але один їх відділ сильно боронив малу станцію. Однак, коли заторохкотіли українські скоростріли і грянули їх гармати, і той відділ здав позиції. Вправний скорострільчик Дмитро Клемпуш добився до електрівні і відтяв дорогу з головного двірця на захід, так, що відділи Німчука скоро обсадили і цей двірець, роззброїли та арештували стаційну команду на чолі з мадярським підполковником. Ось так Сигіт був зайнятий і чотириста гуцулів і дві сотні галицького війська пор. Ст. Глушка та пор. В. Воробця заквартирували в сигітських касарнях. Одночасно обсадили міський дім, пошту й інші публічні будинки і вивісили на них синьо-жовті прапори.

Українська делегація Сигота хлібом і сіллю вітала гуцульське військо. Прийшла і жидівська делегація і заявила свою льояльність та охоту до співпраці. Жіночий комітет під веденням старших пань Медвідевої та Анни Грабар зайнялися раненими, між якими лежав один з організаторів, Іван Клемпуш, який був ранений в голову.

Скоро надійшла і головна частина війська з головною командою. З ними український гарнізон нараховував коло тисячі вояків. Команду цілого війська перейняв сотник д-р Денис Маєр-Михальський, команду Сигота передано пор. Степанові Глушкові.

Мадярський щоденник «Аз Ешт» з 18 січня (що вийшов 17-го вечером) писав: «Воробець, український надпоручник з коло 300 вояками вмаршував до Сигота. Українці негайно обсадили двірець, міський дім, пошту і інші урядові будови. В міськім домі поставили українську командантуру і вислали сторожеві стійки, інакше не вмішалися до життя міста, навіть проголосили, що нічого не будуть реквірувати, бо мають власний провіянт. Однак міське населення дуже непокоїлося, бо люди довідалися, що значна частина війська це не галицькі вояки, але збиранина з горішньої Мадярщини, яка пристала до українського війська при наступі із Ясіня до Сигота і всюди грабувала та розбивала». Останнє речення — це злобна вигадка кореспондента «Аз Ешт»-а. Гуцульське військо поводилося здисципліновано, навіть не реквірувало, забирало тільки зброю і військове майно від мадярських вояків. Мадярська влада видавала урядове повідомлення про рухи українського війська на Гуцульщині і ніде не згадує про грабежі або розбишацтва. Ці повідомлення були, між іншим, друковані у віденському щоденнику «Арбайтерцайтунг», ³⁸) але «Аз Ешт» давав перевагу власним кореспондентам й інколи не містив урядового повідомлення.

Сигіт був в українських руках не цілих два дні. Вночі з 16 на 17 січня сигітські мадяри і жиди зібрали 50 возів з візниками і під проводом мадярського надпоручника Кіндріча (мабуть румунського походження) послали їх до Великої Бані по румунське військо. 2000 румунських вояків, ЗО старшин під командою полковника Джорджеску 17-го рано були вже лише 12 миль на полуднє від Сигота при Фаркашреве і напали на українську розвідку. Тому, що Окружна Команда в Коломиї наказала виминати всякий бій з румунами як також з мадярами, сигітська команда вислала до румунів під білим прапором парляментаристів. Румунська команда була добре поінформована про українські сили і відмовилась переговорювати з українцями та дала наказ на наступ. Щоб випередити несподіванку, українці почали відступати в напрямі на головний двірець й одночасно вагонувати зброю, набої та невеликий провіянт. Навантажений потяг під охороною кількадесять гуцулів, якими командував хор. УГА Притика, з двома скорострілами та з одною гарматою рушив до Ясіня.

Тимчасом румуни без боїв вмашерували до Сигота та окружили місто з заходу та сходу. Щоби видістатися з окруження група пор. Воробця так само почала вагонуватися до відвороту. Сотник Маєр-Михальський, сот. Саєвич і пор. Глушко зайняли місце біля машиніста Борисюка. Вояки мали досить ручних гранат і везли з собою три скоростріли. Коли поїзд виїхав з великої станції, румуни розпочали обстріл і на малій станції, в Сигітській Коморі, кількасот румунів з засідки били з своїх крісів і п'ятьох скорострілів просто в поїзд, який незабаром зупинився, бо частина рейок була зірвана. Українці відстрілювалися своїми скорострілами і кидали гранати, але мусіли залишити поїзд, бо в ньому знявся вогонь. Почався нерівний бій, бо румуни були у великій перевазі. У висліді бою 41 українець поляг, коло 150 було ранених і понад 400 вояків і 20 старшин попались в румунський полон. Румуни ограбили полонених з одягів, чобіт і грошей і відставили їх вглиб Румунії, так здорових як і ранених. Після 9-місячної неволі румуни звільнили 19 старшин і 320 вояків та відставили їх на Дністер. Коло 200 стрільців згинули в брутальній румунській неволі.

У виправі на Сигіт згинули чет. Гафтанюк, чет. Половецький, підхор. Забадюк, залізничник Данилюк, раховський гуцул Петро Попенко та понад ЗО стрільців і гуцулів. Між раненими були пор. Воробець, чет. Ковч, чет. Посацький, чет. Циганюк, гуцули Василь Клемпуш, Василь Копанчук, Микола Сабадюк та коло 150 стрільців і гуцулів.

Про перемогу румунів мадяри, жиди і німці негайно сповіщували сусідні села і станції з закликами, щоби мадярсько-німецько-жидівська міліція знову зібралася та вигнала гуцульських повстанців.

Дмитро Німчук після зайняття Сигота українцями виїхав був до близького Бичкова і зібрав там 400 добровольців-гуцулів, якими мав вигнати мадярське військо з Хусту. Але не маючи досить зброї і амуніції, він не міг розпочинати акції і вийшов на станцію, щоб поїхати до Сигота по кріси. На станції була вже мадярська міліція і Німчук ледви міг вихопитися на поїзд, що з невеликим відділом гуцулів прямував до Ясіня. Тимчасом у Вишові міліція требушанських жидів-німців-мадярів обезброїла тамошню гуцульську чету. В цей момент над'їхав сигітський поїзд. Хор. Притика з кількома вояками зіскочив з поїзду і відкрив скрострільний вогонь та врятував загрожену чету, забравши її на поїзд. В Рахові коло 200 членів мадярсько-німецької міліції напали на невелику залогу Василя Клемпуша. Тут так само допомогли скоростріли сигітського поїзду і Василь Клемпуш та його відділ дісталися до Ясіня.

В Ясіні на короткий час знову запанували мадяри, але незабаром Ясіня перетворюється в Гуцульську Республіку, про що буде мова пізніше. ³⁹)

3. Виправа до Мукачева. Щоденники «Аз Ешт» в Будапешті і «Арбайтер-Цайтунг» у Відні дня 17 січня 1919 проголосили наступне урядове повідомлення пресового бюра мадярського міністерства військових справ, з дня 16 січня: «Українське військо посувається по залізничній лінії Стрий-Мукачів і обсадило прикордонне село Волівець».

Виправу на Мукачів організував запасний кіш в Стрию. ⁴⁰) «Арбайтер-Цайтунґ» у Відні з дня 22 січня подає, що провідником (мабуть командантом) виправи був колишній посол до парляменту Рожанковський. З другого боку д-р Л. Цегельський у своїх споминах (див. відсилку ч. 24) пише «За яку годину отаман Теодор Рожанковський виїхав з нотою (до мадярського уряду дня 14 січня, див. пізніше). Не можливо, щоби от. Рожанковський того самого дня вів виправу до Мукачева і віз ноту до мадярського уряду. Командантом виправи був хтось з старшин стрийського коша і він з 500 вояками дня 15 січня виїхав з Лавочного і через Волівець та Сваляву без спротиву мадярської міліції прибув поїздом до Мукачева і заквартирувався у порожніх касарнях.

Пхор. Юрко Гарасимів у своїх споминах ⁴¹) пише, що він, та військовик Сташків і пластуни Ільків, Луців і Якш виїхали з Стрия дня 12 січня 1919 до Мукачева з метою повести там пропаганду серед угорських українців. Вони ствердили, що в Мукачеві і околиці «руснацькі» селяни хочуть приєднатися до України, та що навіть деякі мадяри, перш за все соціялісти, ставляться прихильно до злуки з Україною. Дня 14 січня мукачівський 65 піший полк вибрався з касерень з частиною військового майна в сторону Батієва. Голова соц. дем. партії зарядив, щоб робітники стерегли залишене військове майно, доки прийде галицьке військо. В ночі з 14 на 15 прийшов до кімнати Якша і Луцева в готелі Чіллаґ мадярський майор і сказав, що рано виїжджає мадярська делегація до Галичини, та, що пхор. Гарасимів і його товариші мають до 9 год. залишити Мукачево. Членами делегації до Галичини були проф. Екман та кілька мадярських соц. демократів і пхор. УГА Тивонович. Чи ця делегація дійсно виїхала, пхор. Гарасимів не знає, бо він ранком з своїми товаришами пустився пішки в дорогу до Хусту. Однак бачив, що озброєні робітники йшли займати магазини.

З цього опису виходить, що Мукачево бажало мирну обсаду українцями. Про виправу на Мукачево часопис «Політикаі Гірадо» (Політичний Вісник) дня 17 січня повідомив так: ⁴²) «Мукачево. 500 українських вояків, які з Лавочного вступили на мадярську територію, заявили мадярському владному комісареві Куткафалвієві, ⁴³) що вони прийшли за наказом від Національної Ради в Станиславові обсадити руські території. Вони заявили дальше, що вони не прийшли як вороги, а тільки для того, щоб унеможливити зв'язок між чехами і румунами і оборонити території, замешкані русинами проти чеської окупації. Будучи кровно споріднені (з автохтонами) вони хочуть виступити з протестом проти чехів і одночасно забезпечити для русинів право на самовизначення. Владний комісар Куткафалві запротестував проти всякої військової акції та окупації... Коли українці хочуть боронитися тільки проти окруження чехами, щоб зберегти зв'язок з Мадярщиною та через Мадярщину із західнім світом, то в цій справі можлива умова. Владний комісар запротестував проти того, щоб залізнична лінія аж до Чопу перейшла під українське управління і підписав з українськими заступниками умову, за якою військові установи, залізниця, шкільництво, правосуддя і адміністрація залишаються в мадярських руках».

Той сам часопис з 21 січня писав: ⁴⁴) «Берегово. Владний комісар Міклош Куткафалві старався переконати українські відділи, що їх положення безвиглядне в окупованій мадярській території. Українці це признали і залишили край без кровопролиття. Вирішальним був виступ свалявських русинів, які з 400 добре озброєними людьми вибралися проти українців.» ⁴⁵)
Подібне повідомлення було подано у віденському «Арбайтер-Цайтунґ» з дня 22 січня з додатком, що українці перед відступом були роззброєні, та що проти українців виступив так само і загін залізничників і що провідник українців Рожанковський міг переконатися, що угорські русини не стерплять українців між собою. ⁴⁰)

Пхор. Гарасимів у своїм спомині пише: «...ми довідались, що дійсно наші були вже зайняли Мукачів, але так поводились (краще про це й не згадувати), що ті самі робітники, які берегли майно, щоб передати його українській армії, мусіли роззброїти ті частини... Чи не можна було замість якогось позбираного шумовиння вислати бодай одну сотню Січових Стрільців?» ⁴⁷)

Л. Цегельський у своїх споминах ⁴⁸) пише: «...Ось так однієї гарної ночі мадяри захопили наші сплячі відділи в Мукачеві, забравши їх зброю. Оцих «полонених» відставили вони поїздом назад до Лавочного, на наш бік Бескидів. Щоб іронія була повна, наступним поїздом приставили вони нам «чемно» всю забрану зброю. Не приносив цей «жарт» слави ні нашим частинам, ні нашій державі».

Виправа до Мукачева відбулася, мабуть, так, як подає «Політікаі Гірадо». Автор цих рядків в рр. 1917-25 жив в Ужгороді і в рр. 1925-38 у Мукачеві. Чув про добровільний відворот галицьких відділів з Мукачева, але нічого не чув про їх «ганебну поведінку», ані про «жарт», описаний Л. Цегельським.

У зв'язку з експедиціями до Закарпаття державний секретар закордонних справ д-р Л. Цегельський вислав до мадярського уряду поспішну місію з нотою, яка була публікована 18 січня в щоденнику «Аз Ешт». Нота датована 14 січня і д-р Цегельський пише, що «за яку годину от, Теодор Рожанковський... виїхав з оцією нотою на Стрий-Лавочне до Будапешту». Того самого дня їхала поїздом експедиція до Мукачева і мабуть, це була причина, що «Арбайтер-Цайтунг» вважав от. Рожанковського за «провідника» військової експедиції.
Текст ноти в перекладі з мадярської публікації «Аз Ешт»-у звучить так: «Влада Західньо-Української Народньої Республіки приятельським способом повідомляє владу Мадярської Народньої Республіки, що для практичного переведення права самовизначення народів вона обсадить своїм військом ті частини Мадярщини, де більше як 50% населення є української національности, або де населення виразно просить обсадження. Ми обсадимо ці території і тому, щоб випередити окупацію цих територій іншими народами. Остаточна приналежність цих територій буде вирішена за взаємним порозумінням. Українська влада сподівається, що добрі взаємини між двома народніми республіками і далі будуть незаторкнені. Станиславів, 14 січня 1919, Цегельський, міністер закордонних справ».

4. Третя виправа до Ясіня і Гуцульська Республіка. Після обсади Сигота румуни обсадили Бичків і Требушани, але дальше не пішли. В Рахові створено мадярсько-німецьку міліцію, яка перебрала управу міста і навіть помогла ясінським мадярам та німцям створити міліцію і запанувати в Ясіню. Степан Клочурак, Василь Клемпуш і Дмитро Німчук з невеликим гуцульським відділом перейшли на галицький бік. Станиславівська команда приділила їх до півкуреня під командою сотника Івана Роґужинського, і вони 5 лютого знову здобувають Ясіня. Ст. Клочурак організує адміністрацію Ясіня й околиці, тобто побічних сіл Лазівщини, Лопушанки і Чорної Тиси, разом коло 20,000 душ. Галицьке військо з кінцем лютого було відкликано, бо було потрібне проти поляків. Але тоді вже була зорганізована гуцульська міліція з кругло 400 озброєних добровольців та служба порядку (поліція). Ясінські гуцули, залишені на власні сили, створили маленьку самостійну державу, яка стала відома під назвою Гуцульська Республіка.

Свого роду парляментом тієї Республіки стала Гуцульська Народня Рада, яка була доповнена до 42 членів, між ними 2 мадяри-ціпцери і 2 жиди. Всі справи ГР обговорювалися на відкритих засіданнях Ради. Щоби не було зради, то телефонічну і телеграфічну сполуку з тими селами, які були під мадярським або під румунським пануванням, було закрито і дроти були зірвані. Комунікація була дозволена тільки з Галичиною.

Управу (владу) ГР поділено на чотири секції. 1) Секція військова і зовнішніх зв'язків, — провідник Степан Клочурак, заступники Василь Клемпуш і Дмитро Німчук. 2) Секція внутрішня, — провідник староста Михайло Іванюк, командант поліції Михайло Мочаринюк. 3) Секція господарська — провідник Тимчук, підсекція лісова — провідник старий Клочурак (батько Степана). 4) Секція харчова — провідник Юра Кабалюк.

Командантом війська і головою Гуцульської Народньої Ради був Ст. Клочурак. Військо мало відзнаки української армії. Військо обсадило границі, не було сили, щоб їх пересунути, але боронили того, що було. Зв'язки були з Галичиною у військових справах та судових. Два молоді гуцули напали на мадярську родину і за це військовий суд в Коломиї засудив їх на 6 тижнів тюрми. Одного мадяра й одного жида приловлено зі зброєю в руках, що під карою смерти було заборонено. Галицький військовий суд засудив їх на кару смерти, але Василь Клемпуш і Дмитро Німчук інтервеніювали в їх справі і присуд змінено на інтернування. За військові дрібні провини команда засуджувала на кілька днів дрова різати або орати в користь військових вдів і сиріт.

Внутрішній порядок був дуже добрий. Грабунків не було, за менші провини, за сварки, за пиянство староста Іванюк судив винуватця на кількагодинову або кількаденну примусову працю.

Внутріня секція старалася і про культурні потреби. В школах науку вели українською мовою. Для молоді був зорганізований хор, який виступав на вечірках, що їх військова команда улаштовувала час до часу.

Церковні справи полагоджувалися нормально.

Найважливішим завданням господарської, лісової і харчевої секцій було прохарчування коло 20,000 осіб. Ясіня мало на вивіз лише дерево. Лісова секція видавала дозвіл на вируб дерева. Деякі мешканці, як старий Сабадюк, були проти того, щоби брати дерево з державних лісів, «бо як вернуться мадяри, то буде зле». Але на зборах Народньої Ради старий Клочурак сказав: «У мене дев'ятеро дітей, і хочби всі пішли в жебри, я підпишу рішення на вируб з державних лісів, щоби народ з голоду не вмер». Більшість прийняла цю постанову і старий Клочурак виїхав аж до Жмеринки, в Україні, щоби виміняти дерево на харчі. Йому вдалося дістати і доставити до Ясіня 4 вагони кукурудзи, зокрема 2 для військових вдів і сиріт та родин полонених. Крім того привіз вагон нафти, 20 сентнерів цукру і 180 сентнерів білої муки на пасху. Гроші платили, хто міг, або відробляли при деревній праці, бо деревний матеріял виправлявся так само туди за провіянт.

Інакше, лісова секція видавала дозвіл на дерево тільки для власного будівництва і власного палива. Грішми в обігу були мадярські корони і українські гривні. Мешканці за ввесь час були забезпечені харчами.

Гуцульська Республіка проіснувала до 11 червня 1919. Того дня румуни вмаршували до Ясіня, виарештували членів Ради і Степана Клочурака відвезли до Брашова, де він просидів кілька місяців в тюрмі і був звільнений заходами української дипломатії. Румуни старого Клочурака водили по вулицях, б'ючи рушницями, так, що сильний чоловік, від того часу почав хворіти і передчасно пішов у могилу.

Василь Клемпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини, де у Ворохті і в Стрию вели інформаційні відділи.

Румуни панували в Ясеню довше, як рік, і відійшли тільки 30 червня 1920, коли чеська адміністрація перебрала цілий Мараморош за вийнятком Сигота і 14 українських сіл в околиці Сигота, що їх Тріянонським договором передано Румунії. ⁴⁹)

За часів чеського режиму головні провідники гуцульського зриву брали живу участь в політичнім житті Закарпаття. Степан Клочурак був редактором, головою української секції аграрної партії, міністром в кабінеті о. Волошина і Ю. Ревая, послом до хустського Сойму, тепер живе в Празі. Брати Клемпуші були провідниками Ясіня, Василь був послом до хустського Сойму, Дмитро головним командантом Карпатської Січі, тепер живуть в Ясіні. Дмитро Німчук був редактором, організатором Української соціял-демократичної партії в Закарпатті. В 1944 р, замучило його Гестапо в Братиславі.

5. Відділи УГА разом з чехословацьким військом в бої проти мадярських комуністів. З кінцем травня і початком червня 1919 р. «Гірська Бригада» під командою от. Перського, ⁵⁰) група «Ст. Самбір» під командою от. Мацейовича, група «Крукеничі» під командою підполк. Федоровича і група «Глибока» під командою сот. Федика, були відправлені від III. Корпусу та прийшлося їм відступити на Мукачівщину в Закарпатті, що її якраз обсадило чеське військо. Тут частина їх була роззброєна, але більша частина, головно артилерія, була на просьбу команданта чеського штабу кинена на мадярський фронт. В тім самім часі мадярські большевицькі війська наступали на Словаччину і під Словенським Новим Містом (Шаторалйоуйгель) загрозили залізничному шляхові на захід, до Чехії. Українці разом з чехами, після важких боїв припинили наступ мадярських большевиків. Українці мали значні втрати, 264 вбитих і коло 200 ранених. ⁵¹)

IV. РУСИНСЬКА ЧЕРВОНА ДИВІЗІЯ

Совєтські джерела подають, що в травні 1919 була організована з закарпатських українців «Русинська Червона Дивізія» (декотрі пишуть «Бриґада»), яка мала 6,000 вояків і належала до складу мадярської Червоної Армії. Русинська Червона Дивізія нібито брала участь в червні 1919 в боях в районі Королева і Чопа проти чеських і румунських військ. Дивізія по розбитті в боях над Тисою меншими групами подалася в гори, звідки поволі старалася пробитися на схід. ⁵²)

В джерелах не подано, хто був командантом дивізії. Відомості про Дивізію були публіковані в 50-их роках, отже більше, ніж 30 років пізніше. Правдоподібно Русинська Дивізія існувала тільки у фантазії большевицьких пропагандистів. Автор цих рядків щойно в Америці читав про цю Дивізію. В Закарпатті нічого не чув про неї, хоч говорив з багатьма селянами, між ними і комуністами. Якщо була така дивізія, то вона складалася з мадярів.

V. КАРПАТСЬКА СІЧ

Дня 4 вересня 1938 р. з ініціятиви д-ра Степана Росохи, Івана Рогача, Дмитра Клемпуша, о. Юрія Станинця, Василя Вереша, Юрія Шпільки та інших ⁵³) була заснована в Ужгороді політична організація молоді «Українська Національна Оборона», метою якої було об'єднати українську молодь до оборони природних прав і до спільного наступу на ворожі позиції. До проводу УНО вибрано: голова — Василь Івановчик, заступник голови — Іван Рогач, секретар — д-р Степан Росоха і 7 членів.

В першій половині листопада, коли так званий Віденський Арбітраж віддав Ужгород, Мукачів та Берегів і кілька українських сіл Мадярщині і карпато-українська влада перенесла свій осідок до Хусту, польські та мадярські терористи відновили та збільшили свої напади вздовж закарпатських границь, щоб спричинити непорядки і дати мадярам притоку до збройної інтервенції. Тому, що чеська охорона не була задовільна, Українська Національна Оборона негайно переорганізувалася в парамілітарну організацію під назвою «Організація Національної Оборони Карпатська Січ», однак загально вживаною її назвою була «Карпатська Січ».

На чолі Карпатської Січі стояла Головна Команда в складі: Дмитро Клемпуш — головний командант, Іван Роман — заступник команданта, Іван Рогач — військовий писар та д-р Степан Росоха — зв'язковий старшина з урядом Карпатської України і референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Військовий штаб К Січі спочатку очолювали полк. Микола Аркас та полк. Гнат Стефанів. Після смерти М. Аркаса, головою штабу став полк. Микола Гузар Колодзінський. В наступному є подані загальні відомості про Карпатську Січ: ⁵⁴)

Зареєстрованих січовиків було коло 15,000, між ними коло 300 галицької, наддніпрянської і буковинської молоді. Мадярська пропаганда залюбки ширила через радіо і пресу очевидну неправду, що «русини бажають повороту до Мадярщини, та що січовики, це галицькі авантюристи». Старшинами і місцевими командантами були дуже часто вчителі, колишні військовики чехословацької армії, інколи Галицької або Дієвої УНР армій.

Найважчою проблемою К.С. була зброя, бо чехи не хотіли давати зброю січовикам. Кілька рушниць, револьверів і ручних гранат забрали січовики від польських або мадярських терористів, кілька купили від чехів. Військовий вишкіл обмежувався до муштри без зброї. Січовики провадили порядкову службу в часі свят, маніфестацій і виборів без зброї. Смішними є обвинувачення мадярів і їх приятелів, наче би січовики тероризували населення, коли тільки гарнізони в Торуні і в Хусті мали по 10 чи 11 крісів і так в Торуні як у Хусті була чеська жандармерія, чеське військо або граничні сторожі. Інші січові гарнізони і відділи не мали зброї аж до 13 березня, коли почали роззброювати чеське військо і жандармерію.

15 березня влада Карпатської України проголосила Карпатську Січ збройною силою держави і начальним командантом її став президент о. Августин Волошин. Міністер військових справ Степан Клочурак, іменував на головного команданта полк. Сергія Єфремова і штаб з 11 членів, але тільки наступні виконували службу: полк. Михайло Гузар-Колодзінський, полк. Василь Філонович, пор. Іван Бабіля, ппор. Андрій Івашкевич, ппор. Пухлик Михайло, пор. Петро Чорний і пор. Борис Щука (Роман Шухевич, пізніше генерал Тарас Чупринка). Капелянами К. С. були о. Христофор Миськів і о. Севастіян Сабол.

Січовики брали участь в таких боях: 13 березня, генерал Прхала в порозумінні з німцями і мадярами дав наказ регулярному чеському війську роззброїти січовий гарнізон в Хусті та зліквідувати його. Чеське військо вночі напало на касарні, на будинок команди Січі і на Січову Гостинницю. Слабо озброєні січовики боронилися аж до 10 год. ранку, коли за наказом прем'єра Волошина склали зброю до його помешкання. В боях полягло 108 українців і 7 чехів. По обіді 14-го, коли стало відомим проголошення незалежности Словаччини, чеське військо почало готуватися до відступу з Хусту.

Найтяжчі бої з мадярами відбулися між Севлюшом і Хустом, де в боях взяло участь коло 400 січовиків, переважно селянські хлопці і студенти з Великої Копані, Веряці, Вишнього Шадру, В. Кумят, В. Чинґави, Королева н. Тисою, з Оноку, Севлюша, Сірми, Фанчикова, Хусту та з Білок. В Севлюші були під командою пор. Івана Чучки; в Копані прилучився до них з своїм відділом Микола Вайда і І.К. При останніх боях в Хусті командантом був аспірант Іван Гуцул. Мадяри наступали з Вілоку на Севлюш 14-го вночі. Чеське військо боронило місто, поки не вивезли своє майно, десь до 10 години перед полуднем. Тоді прийшли севлюські січовики під командою пор. Чучки і боронили Севлюш до 2-ої год. по обіді, потім відступили до Королева. Один січовик поляг, мадяри мали великі втрати. До 16-го рано, до 5 години були лише менші перестрілки, але тоді гонведи розпочали наступ. Королево впало о год 10-ій. Біля копанської залізничної станції та біля мосту через Тису тричі відбито наступ мадярського війська. Щойно після ворожого вогню важкої зброї та кулеметів з літаків, відступили січовики до Хусту, коло 2-ої год. по обіді. Тут аспірант Гуцул боронив з ЗО січовиками міст перед Хустом, поки головна сила січовиків відступила на схід, але по 3-ій год. і він мусів відступати. Мадяри ввійшли до Хусту по 4-ій год.

В тім самім часі мадяри нападали, під Горбком, де боронився Микола Чумалівський, під Чомонином і в Горонді, де боронився Дорощак, на Іршавськім фронті, де боронився пор. Осип Свобода, вздовж мадярсько-української границі разом з армією 30,000 вояків (Ройтер подав 30,000) з танками і літаками. Проти них було лише яких 800 січовиків з 60 кулеметами.
В Торуні біля 250 польських диверсантів, дня 15-го рано перейшли границю, але тамошній гарнізон попереднього дня роззброїв жандармську станицю і відступаюче чеське військо і тому мав досить зброї й амуніції. Отож українці легко викинули поляків поза межі Карпатської України та в наступі загнали ворога 4 км. в глибину Галичини. Тоді теж віст. Г. із своїми вояками понищив мости від польської границі.

Мадярське радіо говорило, що гонведи мали лише 74 вбитих і 140 ранених, очевидно їх страти були набагато вищі. Січовики в боях не втратити багато більше, але по боях мадяри розстрілювали полонених і багато таких, які не брали участи в боях і навіть не мали зброї... Ті втрати в Карпатській Україні доходили до 4,000.

VI. АРМІЯ ГЕНЕРАЛА СВОБОДИ

Ця армія формально була чехословацькою. Але зпочатку вона складалася з 980 вояків, які крім старшин, всі були закарпатськими українцями. Коли восени 1939 р. Совєти зайняли Галичину, коло 20,000 закарпатської молоді перейшли галицьку границю, щоби рятуватися від мадярського терору. 95% цих людей не були комуністами, але вірили большевицькій пропаганді про «визволення Західньої України». Однак, замість волі дісталися до нової неволі і були депортовані до таборів примусової праці Печори і Воркути, де 60% з них згинули. Може і решта поділила б була ту саму долю, але з кінцем р. 1942 чехи почали організувати свої військові відділи і закарпатці могли вступити до новостворених «чеських» леґіонів. В СССР зорганізовано три такі бригади, які складалися до 80% з закарпатців. Командантом їх був генерал Л. Свобода, який добре ставився до закарпатців. Ці бриґади брали участь в боях проти німців під Харковом, Києвом, в Дуклі, в Пряшеві, в Липтовськім Св. Микулаші, в Остраві та на кінець в Празі. Совєто-російська команда, мабуть зумисно, гнала їх до найважчих боїв і «Армія Свободи» мала дуже великі втрати. Совєти не відважилися повести їх через Закарпаття, так, що ця армія була тільки на Пряшівщині.

Восені 1945 р. чехословацька влада здемобілізувала їх. Частина їх лишилася в чехословацькім війську, інші дістали в Чехії на Судетах працю і тільки мала частина їх вернулася до Закарпаття. ⁵⁵) Із закарпатців, мабуть, найвищу рангу мав Ілько Волощук, тепер підполковник запасу.


_________________________________________
¹) В. Пачовський: Історія Закарпаття, Мюнхен, 1946, стор. 11, 21,- Григорій Куп-чанко: Угорська Русь, Відень, 1897, стор. 11-12 пише, що Лаборець був заступником київського князя в Ужгороді.
²Gesta Hungarorum, Endlicher S.L., Rerum Hungaricarum momumenta Arpadiana, Sangalli, 1849, с. 13, st. 15.
Pauler G. Szilagyi S., A magyar Honfoglalas Kutfoi, Budapest, 1900.
(Джерела мадярського завоювання краю), с. 13, стор. 410.
³) Історію князя Лаборця літературно опрацювали о. Анатоль Кралицький, оповідання, 1863.- Олександер: Гомічков, оповідання, 1865/ о. Августин Волошин, драма, 1943 (ґестапо не дозволило друкувати)/ Василь Ґренджа-Донський, поема (авторові цих рядків не відомо — коли)/ Іван Гриць, драма (ще не публіковано); В. Пачовський, поема, 1923.,
⁴) Див на відсилку чис. 2.
⁵) В. Пачовський: о. с. стор. 13.
⁶) Князі: Арпад з укр. княжною/ Пасло Сар, батько короля Андрія І, з укр. княжною,- королі: Андрій І з Анастазією, донькою Ярослава Мудрого,- Коломан з Предиславою, донькою Святослава,- Ґеза II з Евфрозиною донькою Мстислава І,- Стефан III з донькою Ярослава Осьмомисла,- Анна, донька Бели IV з галицьким князем Ростиславом,- Констанця донька Бели IV з галицьким князем Левом І.
⁷) Rr. Csuday Jeno: A magyarok tortenelme (Історія мадярів), Відень, 1897, І, стор. 126.
⁸) В. Пачовський: о. с. стор. 51.
⁹) В. Пачовський: о. с. стор. 55. Про цього героя В. Ґренджа-Донський написав історичну повість: "Петро Петрович", Ужгород, 1937, а В. Пачовський драму р. 1921 під назвою: "Світло Срібної Землі", мабуть не видано її.
¹⁰) В. Пачовський: о. с. стор. 51,- ¹¹) В. Пачовський: о. с. стор. 148.
¹²) Велика Історія України, вид. І. Тиктор, Львів-Вінніпеґ, 1948, стор. 692.
¹³) УСС Юра Шкрумеляк: Слідом пісні УСС. Вісник Союза Визволення України, Відень, 23 квітня 1916, стор. 273.
¹⁴) Дати і місця стверджені на основі наступних творів і статтей: Українські Січові Стрільці 1914-1920, вид. І. Федіва, Монтреаль, 1955, стор. 19-29, 84-85, 107, 111. Степан Ріпецький: Українське Січове Стрілецтво, Нью-Йорк, 1956, стор. 80-90. Зенон Стефанів: Оборона України, Самоосвіта, Львів, 1937, ч. 90, стор. 11-14. Микола Вайда: Від УСС до Карпатської Січі1, Америка, 30-31 жовтня 1964. Омелян Волосянський:
11 вересня 1914 р., Америка, 10 вересня 1954. Андрій Кігічак: А про УСУСУСИ розказують ріки? Америка, 8 квітня 1955. Д-р Юліян Налисник: 3 перших стрілецьких виступів, Америка, 28 вересня 1954.
¹⁵) Українські Січові Стрільці 1914-1920, о. с. стор. 107, Ст. Ріпецький: о. с. стор. 82.
¹⁶) Вістник Союза Визволення України, май-червень 1915, ч. 19-20, стор. 12-113. За цією статтею на святі було більше 300 стрільців, що прибули на відпочинок, коло 600 стрільців з Кадри і значне число гостей.
¹⁷) Вістник Союза Визволення України, 7 мая 1916, чис. 97, стор. 305-7, Степан Прідун: Гімназія Українських Січових Стрільців (з 4 знимками).
¹⁸) Українські Січові Стрільці 1914-1920, о. с. стор. 111.
¹⁹) Михайло Савчин: Українські Січові Стрільці на Срібній Землі, Новий Шлях, Вінніпег, 10 вересня 1954.
²⁰) Ст. Ріпецьвий: о. с. стор. 153.
²¹) Імена поляглих, місце і день смерти вибрані з "Українські Січові Стрільці 1914-1920", вид. І. Федіва, стор. 156-164.
²²) Ст. Ріпецький: о. с. стор. 297.
²³) В. Ґренджа-Донський: Покрив туман співучі ріки... На Зустріч Волі. Ужгород, 1928. Стор. 127.
²⁴) Л. Цегельський: Від леґенд до правди, Америка, Філядельфія, 18 березня І96О, число 52.
²⁵) Цитовано з д-р В. Бемко: Виправа на Закарпання в "Українська Галицька Армія", видав хор. УСС Дмитро Микитюк, Вінніпеґ, 1958, стор. 247.
²⁶) Д-р В. Бемко: с. с. стор. 428.
²⁷) Нова Свобода, Хуст, 1 січня 1939, стор. 4 - 5.
²⁸) Л. Цегельський: о. с. Америка, 19 березня 1960, чис. 53. ²⁹) Genius Kis Lexikona, Budapest, 1931, p. 884.
³⁰) Edgar P. Young: Czechoslovakia, London. 1938, p. 65.
³¹) Сидір Ярославин: Визвольна Боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918 - 23 рр., Філядельфія, 1956, стор. 89.
³²) Аз Ешт, Будапешт, 28 і 29 листопада 1918.
³³) Augustin Stefan: From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine, New Yоrk, 1964, pp. 20-21.
³⁴) В. Ґренджа-Донський: о. о. стор. 58-60, 79. Ґренджа-Донський пише, що галицький відділ і гуцули роззброїли мадярів в ночі із 6 на 7 січня. Ст. Зибачинський: Випад галицьких військ на Закарпаття, Літопис Червоної Калини, ч. 7-8, липень - серпень 1932. Ст. Зибачинський пише, що організатором був четар Герасимович.
³⁵) Alexander Szapa: Die Geschichte der Slowakei, Bratislava, 1930, p. 259.
³⁶) В. Ґренджа-Донський: о. с. стор. 91 - 96.
³⁷) Ця інформація від сина Дм.Борисюка, проф. д-ра Мирослава Борисюка.
³⁸) Arbeiter-Zeitung, Wien, 16, 17, 19. I. 1919.
³⁹) Опис "Виправи до Ясіня - Сигота" виготовлений на основі творів: В. Ґренджа-Донський: о. с. "Від Ясіня до Сигота", стор. 97- 113, д-р В. Бемко: о. с. стор. 426-428; Ст. Зибачинський: Випад галицьких військ, о. а,- інформації від деяких учасників виправи та в описі цитованих газетних повідомлень.
⁴⁰) Українська Галицька Армія, видав хор. УСС Дмитро Микитюк, Вінніпеґ, 1958. Стор. 153, зокрема відсилка 17.
⁴¹) Юрко Гарасимів: Десять днів на Підкарпаттю, Історичний Календар-Альманах Червоної Калини на 1930 рік, Львів, стор.15 - 36,зокрема стор. 18 - 19
⁴²) Александер Сана: о. с. стор. 262-3.
⁴³) Влада Каролія до тих жуп, які мали творити "Руську Країну" - Берег, Унґ, Угоча, Марморош - в рамках Мадярщини, іменувала замість наджупанів, владних комісарів руського походження, Куткафалві був сином гр. кат. священика о. Василя Кутки.
⁴⁴) Александер Сана: о. с. стор. 263.
⁴⁵) Це була міліція свалявських мадярів, жидів і німців. Свалявська Руська Рада висловилася за приєднання до України.
⁴⁶) Від початку 1919 року Мадярщина була вже під впливом комуністів, які 21. 3. перебрали владу. Мадярські комуністи ставилися неґативно до українців, їх преса давала неприхильні до українців вісті.
⁴⁷) Юрко Гарасимів: о. с. стор. 23.
⁴⁸) Див. примітка 24.
⁴⁹) "Третя виправа..." і Гуцульська Республіка, описані на основі: В. Ґренджа-Донський: о. с. стор. 126-7, 129-134. А. Кущинський: Гуцульська Республіка 1918 р.. Самостійна Україна, Чікаґо, лютий 1966. Твердження цієї статті, що Гуц. Республіка була проголошена 8 листопада 1918 в Ясіні, не відповідає дійсності. Ст. Клочурак і брати Клемпуші в своїх промовах з нагоди 20-ліття Гуц. Зриву, говорили про 7 січня 1919, як про початок зриву (Нова Свобода, Хуст, 14. 12. 1938, 11 січня та 5 лютого 1939). До 7 січня 1919 в Ясіні було мадярське військо і мадярське панування. Гуцульська Республіка в дійсності існувала від 5 лютого 1919 до 11 червня 1919. Українське гуцульське військо, як також і румунське військо, місяця січня 1919 воювало з вояками Мадярської Народньої Республіки і не з червоною армією Бели Куна. Бела Кун перебрав владу і проголосив диктатуру пролетаріяту в Мадярщині дня 21 березня 1919.
⁵⁰) Степан Лисак в статті "Терезин", "Українське Слово", Париж, 14 травня 1939 пише, що це був отаман Чорний.
⁵¹) "Українська Галицька Армія", вид. Дм. Микитюка, Вінніпеґ, 1958, стор. 112 - 121, 582. В статті "Терезин" — див. примітку 50 — описана дальша доля цих відділів.
⁵²) Див. "Українська Радянська Енциклопедія" під гаслом "Русинська Червона Дивізія", Большая Сов. Енцикл. під гаслом: "Закарп. Украйна", стор. 357,- Б. А. Анучин: Географія Сов. Закарпатья, Москва, 1956, стор. 114-116; И. Ф. Евсеев, та інші.
⁵³) "Нова Свобода, Ужгород, 7 вересня 1938.
⁵⁴) Подрібні відомості подають: Юрій Боржава: Від Угорської Руси до Карпатської України, Філядельфія, 1956, стер. 44-45,- Енциклопедія Українознавства, Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, стор. 1186,- Карпатська Україна в Боротьбі, збірник, Відень, 1939; д-р Степан Сулятицький: Карпатська Січ та її боротьба, Календар Провидіння 1956, стор. 129-132,- д-р Петро Стерчо: Карпато-Українська Держава, Вільне Слово, тижневик Торонто, ч. 7. 1962 — до ч. 22. 1963; Августин Штефан: Хуст 1919-39; Альманах "Гомону України", Торонто, 1959, стор. 86-7,- Володимир Бірчак: Карпатська Україна, Прага 1939, стор. 35-47 (не завжди об'єктивно); Пробоєм, часопис, Прага, 1939, чис. 3-4-8,- в рр. 1938-39 про Карп. Січ писали всі українські часописи вільного світу, зокрема Нова Свобода в Ужгороді; в пізніших роках "Назустріч" в Празі в 1940-42| в Свободі, Нью-Йорк, р. 1954: д-р Петро Стерчо — "В 15-ту річницю виборів у Карпатській Україні", 12 лютого і "Ще про "Кривавий Березень" Карп. України", 7 трав ня; Сергій Єфремов — "Кривавий Березень Карп. України", 4 березня.
⁵⁵) М. Банда.- Трагедія Закарпатської Емґрації, денник Америка, 1951, ч. 55-61. Dr. Vasyl Markus: L'Incorporation de 1'Ukraine Subcarpathique a l'Ukraine Sovietique, 1944-1945, Louvain 1956, pp. 25-26.

Деякі чужомовні праці i статтi про Карпатську Січ:

Аnnе O'Hara McCormick: Carpatho-Ukraine, New York Times, March 16, 1939; Mjr Emil Novotny: Zanik Karpatskej Ukrajiny, Slovenske Vojsko, Bratislava, 1940, No. 6, 8, 9. Robert Parker: Headquarter Budapest, New York, 1944, pp. 37-41<: 1938-39=""> 


<: 1938-39="">ДОДАТКОВО



ПРОГОЛОШЕННЯ АВГУСТИНОМ ВОЛОШИНОМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ


КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.1939 Р. ФОТО РОЗПРАВИ МАДЯРСЬКИХ ОКУПАНТІВ НАД ПОЛОНЕНИМИ КАРПАТСЬКИМИ СІЧОВИКАМИ.




18 березня 1939 р. Ведуть на розстріл полонених січовиків. Хворих добивали.


25 травня 1939 р. Розстріл полоненого січовика. С.Пасіка.


1939 р. Березень. Мадярські гонведи разом із цивільними мадярами розстрілюють січовиків в Ясіня.


1939 р. м. Хуст. Військовий госпіталь. Мадяри багнетами покололи всіх поранених січовиків.


1939 р. На спільно мадярсько-польському кордоні. Група польських і мадярських офіцерів фотографуються на пам’ять над тілами розстріляних січовиків.