З ЛИСТА ГОРСТА фон ВЕХТЕРА

                     
Син губернатора Галичини під час Другої світової війни, Горст фон Вехтер був у Львові 10 днів у липні ц. р. й написав листа про свє відвідування до українських приятелів. Друкуємо окремі цитати в перекладі з англійської.

„Повернувся я до свого замку в Нижній Австрії, але досі перебуваю під великим вражінням після відвідин вашої країни від 17 по 27 липня, замешкавши в готелі Жоржа у Львові. Хочу подякувати всім за гідне прийняття.

 Я був запрошений до Львова з 17 липня по 21 на знімання англійського документального фільму про мого батька і мене, його сина. Я заздалегідь продовжив свій візит.

Впродовж чотирьох днів ми знімалися в університеті, в нашій резиденції з 1942 по 1944 на вул. Івана Франка, 133, в обласному архіві, на місці єврейських масових поховань поблизу Жовкви, поминали полеглих воїнів в с. Червоне і були на єврейському кладовищі у Бродах.

На жаль, ці кадри були зняті в припущенні, що мій батько був військовим злочинцем, що я неодноразово відкидав як дезінформацію, яка була основана на переконанні, що він був відповідальним за все, що відбувалося в Галичині, особливо за знищення єврейського населення. У той час то була "Секретна справа Райху", виключно під юрисдикцією ґестапо, СС і поліції, а мій батько не мав жодного впливу: на 3 червня 1942 всі поліцейські компетенції були передані в СС і в поліцію під командою полковника Фріца Кацмана. (Див. Дітер Поль, с. 278).

В понеділок 21 липня при зйомках в обласному архіві я принагідно згадав, що у мене є оцифровані документи з музею Голокосту у Вашинґтоні, США, які широко охоплюють перебування моїх батьків у Львові, а саме: листи, щоденники, спогади, фотографії і фонограми. Я запропонував передати їх до українського архіву.

Директор Петро І. Кравчук щойно прийняв мене й запропонував зробити виставку цього матеріялу в наступному році.

У вівторок я провів весь ранок з Богданом Чайківським, директором Львівського історичного музею, який скопіював мої документи і запропонував виставляти їх у музеї.

У середу мій друг Dr. Gretl Vyoral прибув з Відня і ми відвідали архітектурні споруди й музеї Львова, а в четвер зустрілися у Григоріянському соборі з єпископом Венедиктом Алексійчуком...

В п'ятницю я зустрівся з доктором А. Боляновським в готелі Жоржа. Він досліджує німецьку окупацію під час Другої світової війни. Протягом багатьох годин він оглядав мої документи, врешті кажучи: „Вони насправді цікаві..."

 В суботу я провів цілий ранок з істориком Ярославом Грицаком з Українського католицького університету, який показав мені Львів, починаючи з Високого замку й закінчуючи на ринковій площі.

В неділю 27-го я від'їжджав, але перед тим оглянув прекрасні барокові скульптури Йоганна Ґеорґа Пінзеля, які були врятовані покійним Борисом Возницьким, Героєм України, директором Львівської ґалереї мистецтв, безумовно, найпрестижніший, навіть улюблений вчений України в останні десятиліття.

З ним познайомився підчас візиту 26 травня 2006-го, коли я був прийнятий групою високопоставлених осіб в Історичному музеї під його головуванням, я вручив йому листа ОУН від 28 вересня 1943 року. (У тому листі ОУН остерігає губернатора перед запланованим радянськими спецслужбами атентатом на нього). Він сказав мені, що були дискусії про мого батька й тепер його вважають людиною чести. Тоді був теж присутній директор Богдан Чайковський".

 Вехтер пише, що між його замком і Львовом, „зробив неймовірне відкриття", а це: „Мітологічні статуї 4 фонтанів в кутах прямокутного Ринку в центрі Львова схожі на Залу Террена в замку Гаґґенберґа".

Закінчує листа сподіванням, що знову відвідає Львів.


-Я, як і раніше, ваш покірний слуга, Горст фон Вехтер.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

                     До Львова приїхав Горст фон Вехтер. Він був присутній при вшануванні роковин боїв під Бродами та виявив бажання зустрітися з колишніми вояками дивізії "Галичина". Зустріч відбулася 27 липня в офісі туристичної фірми А. Жукевича.

                     Зустріч була цікавою та конструктивною. Горст фон Вехтер цікавився життям та побутом колишніх вояків Дивізії, а також розповів про свого батька, матір та братів.

                      Горст фон Вехтер - рідний син колишнього губернатора дистрикту Галичина Отто Ґустава Вехтера (8.07.1901 р. Відень - 14.07.1949 р. Рим)

                      Отто Вехтер прихильно ставився до українців і вважав, що Галичина повинна займати особливе місце в системі німецької окупаційної політики. За час його правління з 22.01.1942 р. по 08.1944 р. була створена 14 ґренадирська дивізія "Галичина".

Є. КУЦИК,                                                      
 Голова КУ і Львівської станиці

Зустріч з сином Вехтера.

Стоять: Є. Куцик, Р. Шумський, І. Іваньков
Сидять: С. Гураль, син Вахтера Горст, 
І. Мамчур, М. Гоянюк, син Гоянюка.
Сидить на підлозі: А. Жукевич.

ЗА ЩО ОТРИМАВ НАГОРОДУ?

Спомини

Леонід МУХА

                    В Інтернеті опублікований список вояків-українців Дивізії „Галичина"-1-ої УД УНА, нагороджених військовими нагородами за проявлене геройство в бою. Таких було в Дивізії майже 20 тисяч, а нагороджено аж 139 військовиків, з них 24 двічі і більше разів.

                     В Дивізії всього нагороджено Залізним Хрестом: ЕК-1 - двох, ЕК-2 - 96. За „Воєнні заслуги": 43 - це в основному вояки при штабах та допоміжних частинах (постачання). „За ближній бій" („Нахкампфшпанґе") було „удостоєно" 7, з них 5 срібною, двоє не встановлено якою (Гладишевський Любомир та Ванкевич Любомир).

                     Планка за рукопашний бій була одною з найвищих відзнак. Існували три кляси цієї нагороди: в бронзі, в сріблі та в золоті. Бронзу отримували за 15 днів участи в близькому бою - тобто коли ворог був так близько, що можна було побачити очі ворога. Сюди зараховувалися також дні участи в штурмах та відбитті назад ворожих становищ, а також оборону власних становищ від постійних ворожих атак. Срібну відзнаку отримували за 30 днів участи в бою, а золоту - за 50.

                     Командир дивізії мав право надавати Nachkampfspange тим воякам, що були поранені в бою і через те не могли продовжувати участи в бойових діях. Вони отримували бронзову планку після 10 днів близького бою, срібну планку - після 20 днів, та золоту - після 40 днів.

                     На час поранення я знаходився в боях вже 90 днів - 3 місяці, з 28 вересня по 27 грудня 1944 року.

                    Серед удостоєних знаком, чи планкою „За ближній бій" опинився і я на 72 місці в списку. Крім мене, цією відзнакою нагороджені: в списку ч.1 - поручник Володимир Козак, ч. 2 - поручник Остап Чучкевич, десятник Василь Сірський - на 75місці, ґрен. Петро Цісарський - на 76.

                   До нагородження представлено мене за проявлену хоробрість в бою 26 грудня 1944 р. біля села Дольна Альмаш (тепер Яблонови у Словаччині), коли прикривав кулеметом відступ сотні, завдячуючи чому сотня практично без втрат відступила з окруження в село. Раненим доповз до своїх, під прикриттям вогню нашої артилерії. Коли доповз до повороту, за яким були побратими, вони мене підхопили на руки та пронесли в хату, в якій перев'язали і на драбині понесли в центр села. Там стояв автомобіль „Опель", яким приїхав старший штабний лікар в чині майора. Спитавши, де я поранений, приказав своєму водію відвезти мене і ще одного пораненого, який, „як виявилося, був посланим до мене з наказом відступати, та так і не дійшов через поранення. В Банській Щавниці (Banska Stiavnica) нам надано фахову медичну допомогу та відправлено в шпиталь у Зволені (Zvolen). Проснувся на операційному столі після операції. Наступного дня (27 грудня) вранці був відправлений в Банську Бистрицю, звідки санітарним потягом - в тиловий шпиталь в Годонін (Hodonin) у Чехії.

                  Виписався з шпиталю в перших днях лютого 1945 року. Мені пояснили, що маю право на відпустку та, взнавши, що не маю куди та до кого їхати, дали направлення у Відень зі словами: „Там тобі скажуть, де твоя Дивізія і що далі робити".

                  З товаришами, які пішки долали відстань з Словаччини в Югославію, стрінувся в половині лютого в Словенії, де підготовляв приміщення для маршируючих. В кінці лютого був викликаний в штаб полку в Ґонобіц (Словенія), де із побратимами отримав нагороду з рук командира полку полк. Дерна: срібну планку „За ближній бій" та бронзову відзнаку за поранення. До нагороди віднісся спокійно і не придавав цій події належної уваги. В Дивізії до нагород відношення було якесь непрестижне, а чому?

                Ще й тепер до нагород німецьких відношення наших побратимів не зовсім поважне. Може тому, що нагороджених було так мало? Мене не нагородили навіть тоді, як в Низьких Татрах на горі Дюмб'єр з двома товаришами взяли в полон комісара найбільшого партизанського з'єднання, кадрового чекіста з 1920 року підполковника КДБ Храпка, який багато нагрішив українцям (є про це документи в Інтернеті). Рішали старшини - може тому нагородили ЕК-2 тільки нашого сотенного-сотника В.Татарського? Повагу до себе відчув в шпиталях після поранення в останній день війни і зрозумів тільки тепер, коли докладніше ознайомився з німецькими нагородами в Інтернеті.

               А там написано: „У військовому середовищі нагородження знаком „За ближній бій" користувалося авторитетом і повагою. В ході Другої світової війни було УДОСТОЄНО (так і написано) бронзовими знаками 36 400, срібними -9 500, золотими - 631 військовиків за мужність та хоробрість, виявлених на полі бою та в рукопашних сутичках. Заснований 25 листопада 1942 року. Золоті знаки вручав особисто Гітлер. Запис про нагородження тим знаком проводилася у військовій книжці з уточненням військової частини, підписом і печаткою. Знак носився на 1 см вище лівої кишені блузи над усіми іншими нагородами, щоб підчеркнути його значимість. В списках усі нагороджені „За ближній бій" відмічені як удостоєні цієї почести"
                                                
                                                                          * * *                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
               Був випадок на станції Жакиль, біля Банської Щавниці, коли загинув побратим Лабанців з Борислава. Пішла в розвідку стежа з 4-х та вернулися вже без нього. Коли стемніло, пішли знову і принесли вбитого - похоронили наступного дня в Банській Щавниці. Командир 1-ї чоти, до якої був прикріплений наш важкий МҐ-42, Роман Дражньовський написав доповідну рекомендацію до нагороди, та не нагородили нікого. 

                Німці нагородами не розкидалися. В моїй 10-й сотні залізним хрестом другої ступені-ЕК-2 - були нагороджені сотник Татарський за бої в Словаччині та чотовий Р. Дражньовський за бої в Австрії. Не можу нічого сказати про інші сотні бойової групи Вільднера тому, що спогадів, як не дивно, мало. Читав спогади сотника Татарського „Під чотирма прапорами" - про бої в Словаччині написано дуже мало, найбільше про службу в охоронному батальйоні (Шуцманшафті). Помер в Німеччині, після війни підвищений УНРадою до ранґи ген.хорунжого.

                Чотовий Р. Дражньовський після війни був доктором географічних наук і викладачем в коледжах США, згодом ректором УВУ - Українського Вільного Університету в Мюнхені.

                 Не знайшовся журналіст, який описав би для історії бойовий шлях куреня Вільднера. У „ВК" були надруковані маленькі очерки „шпіса" (бунчужного) нашої сотні Мирона Матичака та чотового важкої сотні О. Кульчицького. Врешті перша маленька згадка про смерть хорунжого Ґрохольського, який загинув біля Нової Ніви в Словаччині, та про 4-ту важку сотню Шнеллера є спомини чотового О. Кульчицького та В. Кецуна, який воював в рою ґранатометників. Помер в Англії. Дуже цікаво, що робила 3-тя сотня, яка прославилася обороною замку Ґляйхенберґ в Австрії в останній місяць війни.

                Останній місяць війни наша сотня провела у важких боях біля ключової позиції фронту - замку Ґляйхенберґ. Ми наступали і змінювали позиції. Десь за тиждень до кінця війни нас відрізали на висоті Ґляйхенберґер Коґель - панівній висоті, на якій знаходилися вогневі офіцери нашої артилерії - вся територія до Мадярщини була, як на долоні. Отримали наказ відступати й при перебігу долини між лісами мій ройовий був поранений. Всі проскочили мимо нього та побігли в сторону лісу, а я зупинився. Взяв хлопа на плечі й ніс аж до місця, де був розташований медичний пункт; так мене вчили на вишколі. Там його передав на руки лікарів, а сам вернувся до товаришів, які окопувалися на хребті. Помер мій ройовий десь в 2000 році в Австралії, про що повідомив голова Братства дивізійників в Австралії Т. Андрушко, який був в одному рою з Кецуном.

ЧАРЛІ БРАВН у ЛІТАЮЧІЙ ФОРТЕЦІ В-17 і МЕССЕРШМІДТ (МЕ-109)

(Переклад з англійської)

                  Подивіться уважно на Літаючу фортецю В-17 і зверніть увагу, що їй відлетіла частина хвоста, нема горизонтального стабілізатора і передня частина пошкоджена. Бомбардувальник, з одним недіючим двигуном, готовий був кожночасно впасти на землю. (Це картина намальована художником з опису обох літунів багато років після
війни.) А поруч летить німецький винищувач МЕ-109.

               Чарлі Бравн був літуном В-17 389-ї бомбардувальної групи, що стаціонувала в Kimbolton, Англія. Його В-17 (Boeing-17) називали „Ye Old Pub" (стара корчма), бо був у жахливому стані, будучи вражений зенітками і обстрілом винищувачів. Компас був пошкоджений, і вони летіли далі вглиб ворожої території, замість прямувати додому, до Kimbolton.
 

В-17 літун Чарлі Бравн

                      Коли вони летіли над ворожим аеродромом, німецький літун Франц Штіґлер (Stigler) отримав наказ вилетіти й збити В-17. Коли він летів поруч В-17, не міг повірити своїм очам. За його словами, він ніколи не бачив літака в такому поганому стані. Хвіст і задня частина були сильно пошкоджені, задній канонір поранений, а тіло горішнього каноніра порозкидане по фюзеляжі. Перед літака був розбитий, а сам літак скрізь подіравлений.

МЕ-109 літун Франц Штіґлер

                    Франц зрозумів, що вони не знали, куди летять, і помахав Чарлі повернутися на 180 градусів. Франц супроводжував пошкоджений літак до Північного моря у напрямі до Англії. Потім він відсалютував Чарлі Бравнові й повернувся назад до Европи. Коли Франц приземлився, сказав начальству, що літак був збитий над морем, і ніколи нікому не сказав правди. Чарлі Бравн і рештки його екіпажу все розповіли на своєму брифінґу, але їм було наказано ніколи не говорити про це.

                    Більш ніж 40 років пізніше Чарлі Бравн забажав знайти того літуна Люфтваффе. Після багатьох років розшуків Франца знайшли. Вони зустрілися в США з ветеранами 389-ї бомбардувальної групи - усіх разом 25 людей, які залишилися живими.

                    Коли його запитали, чому він не збив їхній літак, Штіґлер відповів: „У мене не було серця, щоб знищити цих хоробрих вояків. Я летів поруч них протягом довшого часу й бачив їхні відчайдушні намагання добитися додому. Я не міг стріляли в них. Це був би такий же акт, як стріляти в парашутиста в повітрі".

                   Обидва померли у 2008 році.

 Німецький літун Франц Штіґлер, художник Ерні Бойєтт і Чарлі Бравн.

  http://www.urcaptainspekin.com/CharlieBrown.htm