ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1969 №3-4. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1969 №3-4. Показати всі дописи

середа, 13 січня 2010 р.

ЯРОСЛАВ СЕНЧИНА

1895—1969

Кол. член легіону УСС та четар УГА.

Народився 1 липня 1895 р. в селі Рівня, калуського повіту, в Галичині, де його батько був управителем місцевої народної школи. Там в родиннім домі національно свідомих батьків одержав старанне, патріотичне, в християнськім і національнім дусі виховання і там теж побирав початкову шкільну науку. Відтак ходив до гімназії в Станиславові.

В 1915 р. вступив до Леґіону УСС, відбув військовий вишкіл в Дубині коло Сколього, де була вишкільна сотня Коша, після чого враз з УСС перейшов воєнну кампанію аж до Листопадового Зриву. Вже в складі УГА, був піднесений до ступня четаря. Під кінець польсько-української війни попав в польський полон, з якого удалось йому щасливо видістатись і перейти до Чехії, де, користаючи з догідних обставин, студіював в торговельній академії в Ліберці.

По скінченні студій повернув на рідні землі і, не можучи дістатись на державну працю в окупованій поляками Галичині, Ярослав Сенчина працював в українських кооперативних установах. Підчас другої світової війни за німецької влади був учителем в торговельній школі в Рогатині. Коли ж в 1943 році почала формуватись українська дивізія "Галичина", зголосився до Дивізії, де після рекрутського вишколу з огляду на його вік був приділений до помічної канцелярійної служби і був у 1944 році з Дивізією під Бродами. Про останні хвилі своєї служби в Дивізіії під кінець II. світової війни написав цікавий спомин, поміщений в ч. 3"Вістей Комбатанта" з 1968 р.

МЕМОРАНДУМ

З історичних документів

М. п., дня 20. (18) травня 1945 року.

Наводимо первісний український текст без ніяких змін. — Редакція.

До Англійського командування в Італії.

В зв'язку з трактуванням частин Української Національної Армії яко німецьких СС, маємо за шану цьому твердженню англійського командування рішуче заперечити та подати до відома відповідні пояснення.

Український нарід вже на протязі кількох століть провадив боротьбу за права на державне існування. В останніх десятках років, починаючи від року 1917, особливо криваво прийшлося нашому народові боротися, а спеціяльно проти московського большевизму. Від 1917 по 1922 рік ця боротьба провадилася Українською Державою й її регулярними арміями проти Москви, а після поконання цих армій ворогами боротьба продовжувалася збройно і політично цілим народом і продовжується аж по цей час. В цій боротьбі український нарід тяжко потерпів політично, матеріяльно і великими людськими жертвами. Особливо тяжко і криваво розправлялася Москва з українським народом. Маємо тут за час панування Москви до року 1941 сотки тисяч людей розстріляних, маєток знищений, а якщо порахувати загинувших на засланні, під час штучно створеного Москвою голоду, жертви ці сягають кількох мільйонів людей. В числі цих жертв є люди різного соціального походження, різного віку (в тому - малолітні і глибокі старці), велика кількість жінок і дітей.

Тому то, коли в 1941 році вибухла війна між Німеччиною а Москвою, то ввесь український нарід, незалежно від того, в склад якої держави він входив, став в цій боротьбі по стороні Німеччини проти Москви. Бачимо десятки тисях українців-вояків совєтської армії, які добровільно йдуть до полону, маючи одне лише бажання — стати до збройної боротьби проти Москви. Прецінь цілий український нарід свято був переконаний, що Німеччина лише поможе йому визволитися від ярма і створити свою Державу. Про конфлікт Німеччини з іншими європейськими державами крім Москви, український нарід знав, але рахував, що то є справа лише Німеччини, бо ж український нарід ніяких конфліктів з тими народами не мав, не має і не хоче мати. Велике розчарування і жаль українців були, коли Німеччина не дозволила творити армію, а лише дрібні, розпорошені відділи, не дозволила не тільки на створення Держави, а навіть знищила самоврядування, замкнула високі і середні школи і зробила Україну своєю колонією в найгіршому значенні цього слова. Швидко за тим зачинається німецький терор в Україні, вішання й розстріли та спеціяльне нищення інтеліґенції. На тлі боротьби з окупантом повстає Укарїнська Повстанча Армія, в ряди якої йде багато інтеліґенції і взагалі всі, кому загрожує німецький терор. В цей час розпочинається німецький відворот з Совєтського Союзу і для українців стає ясним, що вони є здані лише на власні сили в боротьбі проти Москви і Німеччини. Ясним є, що треба за всяку ціну творити збройну силу. Опущення німцями теренів України дає українцям ще слабу надію, що це їх нарозумить і німці хоч тепер дадуть змогу творити збройну силу, працювати для створення Української Держави, зачнуть відноситися щонайменше людяно, але надії були даремні. Далі продовжується терор, немає мови про признання якихсь політичних прав. Але все ж таки вдається вирвати дозвіл на створення мінімальної збройної сили, щоправда не в тій формі і не в такій кількості, як би хотілося. Українці домагалися створення своєї окремої армії і то виключно для боротьби проти Совєтів. Ясно, недвозначно і рішучо було заявлено німцям українськими представниками про те, що проти інших держав поза Москвою українці битися не будуть і що німці їх до того в ніякий спосіб не змусять. Творити окрему українську армію так і не вдається аж до року 1945.

В 1943 році вдається лише створити одну дивізію. Творення то носить характер, як і всі формування з інших національностей в німецькому війську (естонці, латиші і т. д.), цебто є то творення леґіонів при зброї СС. Самі ці формації не могли бути СС-ами згідно німецьких законів і приписів, бо ж не були німцями та громадянами Німеччини. Дивізія не тільки не належала до СС-ів, а навіть був спеціяльний наказ німецької команди про заборону воякам Дивізії носити відзнаки СС. Вояки Дивізії носили на правій стороні ковніра і на лівому рукаві герби української провінції "Галичина" — лев з трьома коронами. Частини Визвольного Війська носили на лівому рукаві тарчу з національними українськими кольорами (жовто-блакитний) та державним гербом (тризубом). Присяга Дивізії по її сформуванні ясно говорить, що Дивізія має бути вжита лише до боротьби проти Совєтів за визволення свого народу. На вимогу українського громадянства в складі Дивізії знаходяться священики, чого немає в формаціях СС.

При творенні цієї дивізії німці даного слова не дотримали. Після вступної умови перед творенням Дивізія мала мати український командний склад, підлягаючи лише оперативно німецькому командуванню і то виключно в боротьбі проти Совєтів. Німці мали дати інструкторів на час вишколу, дати зброю, одяг і взагалі заосмотрення нарівні з німецькими частинами. В дійсності умова ця не дотримується — старшин і підстаршин звільняється з різних проводів, не допускається впливу українських громадських організацій, внутрі ж самої частини часто ображається українське національне почуття. Стиснувши зуби, українці застосовуються до заряджень, не хотячи дати поводу німцям до знищення єдиної збройної сили в обороні національних прав. Старшини й підстаршини йдуть звичайними вояками, зносять всі, досить часті знущання, аби тільки не опустити звичайних вояків, щоб в слушний момент рятувати від загибелі цих людей. Яке відношення німців до Дивізії, дають ясний доказ двотижневі бої в липні-серпні 1944 року на теренах Галичини, де Дивізія, дякуючи ганебному захованню німецького дивізійного командування, попадає двічі в окруження і несе криваві втрати. Ще сьогодні не знаємо про долю біля 10,000 людей. За цю криваву масакру Дивізії командант її дістав найвищий військовий орден (Ріттер-кройц), німецькі старшини і підстаршини шерег бойових орденів, хоч більшість їх в бою покинула свої частини. Збоку німецького, а навіть політичного було за що нагородити. За два тижні без жодної морально-політичної відповідальности знищено по над 10,000 свідомого українського національного елементу — вороже настроєного проти німців. Дивізія поповнюється і йде проти Совєтів. На нову вимогу громадських організацій створення української національної армії, запровадження українського командного складу, дання якихнебудь політичних свобод українському народові — німці відмовляють. Робиться лише та уступка, що Дивізія від жовтня 1944 року носить назву: "1-ша Українська Дивізія" і лише в загальному численні німецької збройної сили позістає як 14-та дивізія при зброї СС. Поза Дивізією є в той час існували лише кілька дрібних відділів, які частинно підлягають вермахтові, люфтваффен або поліції.

Вже від осени 1944 року на вимагання представництва Об'єднаних Українських Політичних Угруповань ідуть пертрактації з німецьким урядом про утворення Українського Політичного Представництва на правах суверена, як зав'язку уряду майбутньої Самостійної Української Держави. Німецький уряд є нарешті змушений на це погодитися і в березні 1945 року узнає Український Національний Комітет яко єдиного представника Українського Народу, узнає право на творення цим Комітетом окремої Української Національної Армії з власним командуванням, уніформою і внутрішньо-незалежною від німецької держави. Німеччина зобов'язується забезпечити цю армію матеріяльно. Німці зобов'язуються віддати до диспозиції Комітету всіх вояків-українців і всіх українців взагалі на терені Німеччини, а в першу чергу всі існуючі українські частини.

Український Національний Комітет повстає на підставі погодження всіх українських політичних угруповань, на чолі Комітету є генерального штабу генерал-поручник Шандрук Павло, він же постановою Національного Комітету визначається командуючим Українською Національною Армією.

17. березня 1945 року Національний Комітет випускає деклярацію, в якій закликає всіх українців до боротьби проти Совєтів, і лише проти Совєтів, а не західніх держав, і заявляє, що в цій боротьбі приймає поміч Німеччини, яко союзника. 17-го ж березня 1945 року виходить зарядження Командуючого Українською Національною Армією про творення армії і про вхід в склад армії Дивізії, яко 1-ої Української Дивізії. З моментом видання цього зарядження зв'язок Дивізії зі зброєю СС зривається і дальше через зброю СС зістає лише постачання Дивізії. Командувач Армії їде до Дивізії і відбирає присягу на вірність Українській Державі. Підготовляється висилка старшин для перебрання від німців командування, німці ж залишаються на місцях до часу формальної передачі своїх частин. Командант Армії домагається від німців відводу Дивізії у запілля для організації українських частин. Початково має повстати 4 дивізії: 1.- з 1-ої, 2. — з запасових частин, 3. — з протипанцерної бригади, що була на фронті під Ґерліц, 4. — з полку та запасових частин, які останньо були в Мезінґен і були німцями обезброєні за відмову битися з Аліянтами на західнім фронті. Мали також бути сформовані спеціяльні одиниці, як приміром летунство. Воєнно-політичні події не дали закінчити цих намірів і, наприклад, заміну німецького командного складу 1-ої Дивізії на український вдалося перепровадити вже підчас відходу 1-ої Дивізії з фронту.

Одягнення старшинами і вояками 1-ої Дивізії та інших частин Української Національної Армії чисто українських відзнак цілковито перевести в життя не вдається лише з причини браку в Німеччині матеріялів на ці відзнаки. Заміна німецьких відзнак на українські переводиться ступнево в міру придбання потрібних на відзнаки матеріялів.

Командуючий Українською Національною Армією в сучасний момент перепроваджує пертрактації з вищим командуванням аліянтів, тому тут на місці дається це освідчення з його заступництві.

Наведене вгорі освідчення хіба ясно доказує, що в складі німецьких СС-ів ніяких українських частин немає і не було, зарядження англійського командування про приєднання до 1-ої Української Дивізії всіх вояків-українців з вермахту, поліції, люфтваффен і т. д. вказує, що англійське командування вважає 1-шу Українську Дивізію неприналежною до німецьких СС-ів.

В заступництві Команди Української Національної Армії старшини штабу Армії:

К р а т
(Крат Михайло — полковник)

М а л е ц ь
(Малець Віктор — підолковник генштабу)

неділя, 10 січня 2010 р.

СТАРШИНИ УГА У МОСКВІ Й КОЖУХОВІ

Микола Спанчак

   Недавно вийшла книжечка: Микола Спанчак «В'язень Кожухова», 1918-1968, власним накладом автора. Стор. 72. За дозволом Автора, передруковуємо два уступи з тієї книжечки: «Арешт б. старшин УГА і висилка в Москву» та «ВЧК в Москві і Кожухівський табір». — Редакція.


Переорганізовані бриґади Ч.У.Г.А. показали на фронті, що вони не бажають воювати за ворожий для українського народу московський комунізм, а бажають воювати за вільну українську державу — вони відкрили фронт і спричинили поразку большевиків. Ми здогадались про це негайно. Десь в кінці квітня 1920 р. нам заявили, що мусять зробити реєстр нашої зброї. Докладно записували рід і число пістоль та обіцяли наступного дня їх повернути, але після відібрання зброї заговорили інакше: зарядили збірку і відправили всіх під ескортою до Печерських касарень-тюрми, яка находилась за Печерською Лаврою. Туди привели також тих старшин, які жили поза Бендерівськими касарнями.

Приблизно в той час перевели чекісти масакру старшин, що виїхали другим транспортом до Одеси. Приблизно тоді розстріляли от. Горобача й інших в Одесі.

За кілька днів вночі перевели нас до Київської пристані на Подолі. Там вже чекав на нас корабель, яким нас відправили горі Дніпром, а потім залізницею до Москви. Крім ескорти на кораблі, за нами їхав катер з машиновими крісами напоготові. Тим часом польська армія, а з ними, може, й армія УНР зводили десь уже близько бої. Ночами ми чули стрілянину, а корабель стояв нерухомо посередині Дніпра, чекаючи ранку. Ми голодували. На берег нас зовсім не пускали. На кораблі було 200-300 старшин УГА та деяка кількість підстаршин. Треба думати, що катер із скорострілами мав завдання знищити нас, якби фронт зближався до Дніпра.

Десь між Могилевом (не змішувати з Могилевим Подільським) і Смоленськом нас висадили з корабля і перевели на якусь залізнодорожню станцію (здається, місто Орша) звідки через Смоленськ повезли до Москви.

Звичайно полонені або арештовані мають деякі права і можливість зв'язку з рідними, організаціями та представниками свого народу. Ми таких прав не мали і не могли про них і мріяти. Нас не було кому прощати в Києві, хоч українці Києва відносились до нас дуже любовно. Нас вивезли з Києва вночі, але якби навіть вивозили вдень, то ніхто не відважився б і рукою кивнути, щоб показати свою прихильність до нас. Український нарід був уже в той час стероризований чекістами. Ми не чули ні від кого погроз, але ми знали, що смерть грозила нам щохвилини. Ми не могли писати скарг. Лиш на натяк про невдоволення грозив розстріл без суду. Не було також української або інтернаціональної преси чи журналів, щоб повідомити світ про безправство над нами. Вся преса була комуністична, ворожа до нас, що піддержувала та виконувала накази ВЧК. Ми всі знали, що їдемо на смерть. Ми не мали духовної опіки і не могли перед невідомим майбутнім очистити наші душі та поєднатися з Богом. Жодного духовника не було з нами. Ми могли тільки тихо молитися і віддавати нашу долю в руки Всевишнього. В такому стані ми доїхали до Москви.

Коли ми прибули до Москви, нас відправили на Луб'янку, де в той час находилась Всеросійська Чрезвичайная Комісія (ВЧК). Замкнені в дворі, ми чекали на вирішення нашої долі. За 5-6 годин вирішили відправити нас в Кожухівський табір, що находився під Москвою, поза кільцем підмосковської залізнодорожної лінії. Там ми застали багато старшин українців-придніпрянців з різних «білих» армій, і невелике число колишніх офіцерів німецької та австрійської армії. Наскільки я собі пригадую, москалів у цьому таборі не було, або було дуже мало. Великі бараки табору були окружені високими на 3-4 метрів грубими дошками, обтягнутими з боків та зверху колючим дротом. З зовнішньої сторони табір охороняли війська ВЧК, а з внутрішньої — довірені полонені з «білих» армій. Адміністративні бараки були відгороджені окремо, а також бараки амбуляторії були відділені.

Полонені (арештовані) рідко користувались душем, бо тоді всі речі й одяг треба було складати при вході в барак, де був душ. Сторожа їх докладно перевіряла, всі записки, папери, гроші забирали, а одяг переносили на вихідну сторону, де полонені одягались. Харчі складались з юшки, в якій плавало по кілька зерен цілої пшениці і в яку при варенні вкладали головки й хвости оселедців, що залишались з кухні для адміністративного персоналу та охоронників табору. Ми дуже голодували. Положення наше було безвихідне, а через голод і знущання деякі відбирали собі життя. Пам'ятаю, як один австрійський полковник, незадовго після нашого приходу, зарізався вночі. Восени стався прорив урожаю в підмосковських садах і частину арештованих виводили збирати врожай. Тоді можна було напхатися овочами, а деякі ухитрялись принести кілька яблук для тих, що оставались в таборі. Це ще більше підсилювало епідемію червінки.

Українці, особливо колишні старшини УГА, не оминали нагоди, щоб зійтися разом, ніби вивчати політекономію, історію, російську мову і т. д. і при цьому ділились думками про: своє положення. Чот. Олійник (був в таборі із своєю дружиною) зорганізував навіть виставу «Сватання на Гончарівці». Над арештованими знущались, але рівночасно вели большевицьку пропаґанду. На аґітаційні «мітінґи» приїжджали навіть аґітатори з-поза табору, напр., аґітатор польського походження Фелікс Кон та ін. Лікарем табору був польський полонений жид, а санітарем теж були полонені поляки. На хворих майже не звертали уваги, бо лікувати не було чим. Навіть аспірини не можна було одержати. В рідких випадках хворих відправляли до тюремного шпиталю, який находився на одному передмістю Москви. Командантом тієї лікарні, а також його замісником були матроси. Обидва дуже хотіли показати, що вони військовики і постійно носили шпори. Працював у тому шпиталі тільки один лікар, що походив з України, мабуть також з арештованих, зовсім сивий, мав около 70 років. В тому шпиталі багато людей умирало, бо ліків майже не було. Але тим, що люди вмирали, ніхто не журився. З наших старшин у цьому шпиталі були: от. Дудинський, чот. Плюндрас, хор. Клодницький, син, чот. Семен Миськів, чот. М. Спанчак, хор. Сорочан і ін., прізвищ яких уже не пам'ятаю. Я був хворий на очі. Думаю, що при промиванні санітар спалив мені марганцевим калієм праве око і воно напухло, а повіки очей зовсім не відкривались. От. Дудинський помер у цьому шпиталі на червінку, а інші за деякий час повертались до табору. Наше перебування в шпиталі було нашим щастям у нещасті, бо в той період всіх старшин УГА вивезли з табору до Архангельська. Дуже часто з табору викликали відповідну частину арештованих з «речами». Речі потім відбирали, а викликаних вивозили в ліс і розстрілювали. Найбільшу групу, бо майже половину мешканців табору, вивезли на розстріл під час якихсь детонацій у Москві. Казали, що це горів склад зброї, а розстріл був пімстою чекістів. Але після таких розстрілів табір заповнювався наново, бо людей ловили, де могли.

Старшин УГА забирали на розстріл мало, їм підготовили інший «Катинь». Їх вивезли до Архангельська і, як нам потім розказували новоприбулі, посадили на корабель та вивезли на море, де всіх, разом з кораблем, затопили. Це підтверджується також тим фактом, що жоден з вивезених до Архангельська старшин більше не повернувся.

Як ми вернулись до табору з шпиталя, то застали там уже нових наших старшин: от. Букшованого, сот. Капусту (він казав, що за часів ЧУГА був командантом двірця в Бірзулі) та інших. Новоприбулі приносили нові вістки. Від них ми довідалися, що при ЦК Комуністичної Партії в Москві організовано Галицьке бюро, яке мало опікуватися галичанами. Одного разу наш табір відвідали представники цього бюра. Це був голова бюра, якийсь Пушкар, і секретар Баландюк. Я думаю, що обидва вони служили колись в УГА. Я не знаю дати, коли зорганізоване це "Галицьке бюро" при ЦК ВКП(б). Цікаво, що представники цього бюра не відвідали табору перед відправленням наших старшин на смерть до Архангельська. Вони з'явились до табору тоді, коли в таборі залишилось всього кільканадцять старшин, головно тих, що вернулись з шпиталю, здебільша старшин нижчої ранґи (чотарів і хорунжих) і тільки двох вищої ранґи (от. Букшований та сотн. Капуста). Чи це не було зроблено, щоб показати гуманність до галичан, при чому тоді, як головне ядро старшин вже було знищене.

  Хочу ще додати, що в часі висилки старшин з Кожухова до Архангельська деяку кількість старших віком старшин вислано в Казань, в робітничі табори. Про це розказував мені сотн. Іван Думин, якого я зустрів в часі другої світової війни в Дрогобичі, за окупації України німцями.

За старанням «Галицького бюра» нас звільнили з табору та дозволили деякий час жити в Москві. Між звільненими були: от. Букшований, сотн. Капуста, чот. Плюндрас, чот. Миськів, хор. Колодницький, син, чот. Спанчак та ін., прізвища яких я вже не пам'ятаю. На «волі» ми ходили шукати щодня якоїсь роботи і так жили. Найчастіше ми рубали дрова для пекарень і цим заробляли 2-3 фунти хліба денно. Обідали в публічних харчівнях, де діставали юшку з цілої пшениці, але густішу як у таборі. Вечорами ходили до клюбу і терпеливо вислухували пропаґандивні доповіді, за що всі приявні одержували по куску цукру і чай, який пили «в прикуску». Жили разом в одному з так званих «Домів Совєтів». Ці доми були організовані спеціяльно для бездомних які за нічліг не платили.

Багато помагали нам українці, які тоді ще мали свій клюб при Тверській вулиці. В клюбі час від часу давали вистави українських побутових п'єс, як «Наталка Полтавка», «Вечорниці», «Сватання на Гончарівці» й ін. Тут ми познайомились також з поетом Чупринкою, який тоді жив у Москві, а властиво переховувався в приміщенні клюбу. Він був завжди сумний, мовчаливий і пригноблений. Видно, відчував, що скоро начнуться переслідування українців. Його пізніше розстріляла ЧеКа (28. 7. 1921).

За нашими стараннями через «Галицьке бюро» комендантура Москви видала нам дозвіл виїхати до Харкова. Виїхало нас около 15 осіб. От. Букшований залишився в Москві. Пізніше, вже у Вінниці, я читав у газеті, що «Органами ВЧК в Москві розстріляно крупного шпіона Букшованого Осипа».

З Кожухівського табору пригадую собі прізвища таких старшин: от. СеньГорук, от. Осип Дудинський, сотн. Іван Цяпка, сотн. Кекіш, сотн. Іван Думин (зустрівся з ним пізніше в Дрогобичі), сотн. Клодницький — батько, хор. Клодницький — син, випущений зі мною, чот. Калина, пор. Кобрин з жінкою (Маґурська з Самбора), чот. Черняхівський, сотн.Мартинович, здається, був з дружиною, чот. Олійник з дружиною, чот. Миськів (випущений разом зі мною), чот. Плюндрас (випущений зі мною), підхор. Сорочан (втік з лікарні), військовий урядовець Левандовський, з жінкою і донечкою 5-6 років. Пізніше прибув до табору також генерал Осип Микитка, але за кілька днів його забрали назад. Він скаржився, що його хотять примусити, щоб він прийняв командування над одною совєтською дивізією, але він відмовився. Пізніше ВЧК його розстріляла. Це, що я описував, відноситься до групи старшин УГА, що в Кожухів були відправлені з Києва. Скільки таких груп знайшли свій «Катинь» в кожухівському таборі, один Господь знає...

середа, 6 січня 2010 р.

"ШПИГУН"

М. Прасіцький

Після поразки Армії УНР, решткам її, ідейним одиницям, прийшлося шукати захисту в межах Польщі. 20-го листопада 1920 р., переходячи на західній беріг Збруча в м. Підволочиськах, з болем серця складалося зброю недавнім своїм зрадливим союзникам і мандрувалося на захід: одні — військові за дроти, а другі — ніби цивільні, до Тарнова і Ченстохови. Мені з деякими товаришами недолі вдалося в Тернополі дістати від нашого уряду закордонні пашпорти, як цивільним особам. Одначе, тоді в тому заколоті, візи від місцевої влади ми не дістали і були змушені від'їхати з транспортом до Ченстохови. Тамошнє староство так само візи на пашпорти УНР не дало, а лише дозволила на побут на своїй території. З великим розчаруванням про вартість тих пашпортів, на які покладалося великі надії, треба було погодитися і якось давати собі раду. Більшість наших вигнанців спочатку розпоряджала достатньою готівкою і жила досить вигідно, як на ті часи. Але не бракувало й таких, що не мали ніяких засобів і мусіли бідувати. До тих останніх належав і я.

Перебуваючи в таких жалюгідних відносинах, безрадні і безпомічні, бо тоді кожний цікавився лише собою, нас четверо: я, брати М. і П. Д-ки. та В. Б-кий об'єдналися в одну «родину» і почали рятуватися. В першу чергу треба було забезпечитися приватним помешканням, щоб мати свободу рухів, бо ми все ж не втрачали надії висмикнутися з корінної Польщі, бодай до Східньої Галичини. Але, як потім виявилося, виїхати леґально було майже неможливо, хіба треба було ризикувати на т. зв. «ґапу». З великим трудом нам удалося винаймити кімнату в якоїсь старшої жидівки геть за містом, без опалу і навіть без ліжка. Тому, для спання стелилося на підлозі два плащі, під голови бралося клунки, а двома плащами накривалося. При чому, лежали всі в один бік, щільно притулившись один до одного, щоб було тепліше, а на другий бік поверталося на команду. На нещастя зима була досить холодна і ми таки порядно намерзлися. Харчування наше було більше, як недостатнє. Вранці чай з сахариною, вполудне пів фунта кашанки, а вечором картопля, з ощадности варена в лушпині, кусень оселедця і знова чай з сахариною. Словом - голодували.

Але швидко потім зорганізувалася театральна дружина під проводом п. Кречета — старшини Кінного полку Чорних Запоріжців, талановитою артиста і режисера. В склад тієї дружини входили члени колишніх прифронтових театрів пок. Панаса Карабіневича і того ж Кречета. Не трудно догадатися, що театр цей мав на чужих землях великі труднощі, як в адміністрації так і в доборі відповідного репертуару, щоб міг зацікавити і притягнути глядача. Все ж, на диво й там знайшлися люди, в яких билося чутливе серце, і своїми відвідинами уможливлювали сяке-таке існування тієї горстки вигнанців, хоч вистави того театру були для них зовсім чужі і по формі і по змісту. Ця театральна дружина в початках була настільки слаба, що не була всилі виставити якусь побутову п'єсу, розраховану на зоровий ефект. Такий репертуар, як «По ревізії», «На перші гулі», «Безробітні» і т. п., ледви чи міг зацікавити будь кого з місцевого польського населення і тому вважаю всіх тодішніх відвідувачів за людей, що співчували нашому безталанню. Особисті доходи з тієї «праці» були аж надто невистачальні, а тому й примушувала багатьох шукати собі інших джерел заробітку. В декого зродилася думка, за всяку ціну пробратися до Галичини, між своїх людей, де сподівалися кращих умовин. Але, для того були потрібні гроші, бодай на залізничий квиток. Та, на жаль, такої «дрібнички» жаден з нас не мав.

В тій групі був сл. п. сотник М. Селегій, з яким я симпатизував і ми собі взаємно сподобалися. То ж одного разу він звірився мені, що плянує втекти до Галичини і що на ту ціль має для себе на дорогу ще й невеличку суму про запас. У мене ж ніяких засобів не було. Всі мої гроші я витратив на купно скіри і купонів на вбрання ще в Станиславові перед походом нашої Армії на схід, маючи на думці дістатися до дому і обдарувати тими закупами свою рідню, бо таких речей на Україні вже трудно, чи радше неможливо було дістати. На жаль, з того нічого не вийшло, бо внаслідку перемир"я нашого «союзника» з ворогом, фронт затримався в кількох кілометрах від місцевости, в якій проживала моя рідня. Тоді всі набуті речі я легкодушно прогайнував, за виїмком шкіри, з якої ж дав пошити собі в м. Барі чудові чобітки. Вони були зроблені дійсно на славу, я почувався «в сьомому небі», любуючись ними за кожним поглядом, але не довго. В той скрутний час, у мене виникла думка, щоб власне ті чобітки проміняти на гірші з доплатою, яку можна було б використати на подорож. За охотниками на таку трансакцію не треба було довгої шукати. Сл. п. дир. Карабіневич дуже скоро погодився на таку мінянку з доплатою 1,500.— польських марок. Це була досить «кругленька» сума в тому часі. Негайно після того ми обидва з сот. Селегіем вирушили в дорогу, до Галичини шукати кращої долі.

Їзда була препогана. В поїздах страшне переповнення і нам прийшлося їхати майже всю дорогу на приступцях в жахливий холод. Про терпіння, які довелося нам пережити, зайво згадувати, але які муки і недостачі здібна перетерпіти людина, коли твердо вірить в покращання своєї долі? Так, "дзвонячи" зубами і з задеревілими від зимна руками доїхали ми щасливо до Коломиї. З двірця помандрували до першого-ліпшого готелю, щоб трохи загрітися, підкріпитися і застановитися над дальшим діянням. При мельдуванні забрали нам наші «наївні» пашпорти і ми з острахом чекали на їхній зворот. На велике наше здивування і вдоволення наступного дня вранці пашпорти були звернені без ніякого упімнення та ще й з печатками і допискою про зголошення та дозволом на тимчасовий побут в Коломиї. Це нас підбадьорило і додало відваги та почуття певнішого ґрунту під ногами. Після тієї знаменної для нас події, ми замісць шукати можливости влаштуватися в театрі Носака, як було пляновано, подалися в гостину до с. Надії біля Долини до колишнього бунчужного в сотні М. Селегія, снуючи надію, що там на салінах чекає нас щось краще, більш поплатне від театру. Але, на нещастя, нас там заарештували, бо це була прикордонна смуга, де кожна нова людина породжувала підозру. Нам пришили шпигунство в користь д-ра Е. Петрушевича чи ген. Омеляновича-Павленка. Таке обвинувачення дуже яскраво характеризувало адміністрацію молодої польської держави та її ставлення до своїх недавніх союзників. Очевидно, можна сміливо твердити, що такі речі діялися з відома і «благословення» вищих польських чинників.

Тепер сталося те, чого ми найбільше боялися та намагалися за всяку ціну уникнути. З Надії, через Стрий, Львів, Тарнів, під опікою цивільної і військової жандармерії ми, при всіх невигодах тодішнього арештантського життя, за порадою слідчого судді (познанчика), опинилися таки в Каліші, за дротами, в характері інтернованих.

вівторок, 5 січня 2010 р.

ГІРКІ СПОМИНИ

ст. дес. Петро, ІІІ-тий корпус УГА  

Згадуючи слова Шекспірового короля Генриха V-ого, який перед битвою під Ейджінкорт (гляди «Вісті Комбатанта» ч. 3 1968 п. з. «Наказ Мусів Бути Виконаний») сказав — «Старі люди забувають, оце насправді все забудеться», і мені пригадується подібна подія, якої, хоч і вона відбулася тому п'ятдесять три роки, то я всетаки її не забув і не забуду. Подія відбулася на Закарпатті десь під кінець квітня 1913 р.

Від початку першої світової війни російські війська, будучи в переважаючій силі, відперли австрійську армію аж на Закарпаття. Мій полк — 20-тий полк «ляндверів» — постійно міняв своє становище, почавши від Ужгороду поза Кошиці. Сніги були по пояс і ані сани ані авта не могли проїхати, а що ранених, побитих із повідмороженими ногами було багато, то думалося, що війна от-от скінчиться. Полки зрідли, а перед нами сила російського війська в довгих шинелях. Але, щоб недопустити російського війська до Будапешту, нам на поміч прийшов німецький полк, а наш полк відпущено на відпочинок.

Було це в селі Цісна або Цісна-Майдан, коли десь коло десятої години рано зроблено збірку. Нас уложили в чотирокутник, але одну частину того чотирокутника заняла незнана нам частина саперів. Пішла по рядах поголоска, що будуть карати двох стрільців по 25 буків —за якусь там провину.

З відділу саперів вийшов поручник, коло сорока, сам мадярський дідич-резервіст. За ним з його частини вийшли два вояки з двометровою лавкою і станули за ним посередині площі. До них конвоїри привели двох засуджених — тим саме мадярським поручником.  

  Одному із засуджених казали скинути пояс і покластися на лавку лицем вділ. Конвоїр, що стояв у ногах засудженого, стягнув з нього штани і спідну білизну та підсунув його блюзу і сорочку до гори.

На команду поручника-мадяра конвоїри почали палицями бити засудженого по голому тілі, числячи:

— Раз! Два! Три! Чотири!... аж до ...двадцять п'ять!  

Покараний початково кричав, пізніше стогнав... а під кінець затих. На його тілі від перших побоїв виступили сині плями, які по краях червоніли. Швидко ціле тіло стало синє... воно скоро почорніло... а вкінці тіло немов луска почало відпадати.

Як скінчили бити і засудженого пустили ті, що його тримали, він цілим тілом скотився на землю. Зараз прийшли санітари і побитого понесли на ношах до шпиталю.

Те саме повторилося з другим засудженим.

Кого засудив поручник-мадяр на кару двадцять п'ять буків? Не мадяра — а українця.   

А Миколу, якого трагедії не можна й читати, хто засудив? Німецький військовий суд.

В чому причина нашого лиха? Заки відповім на це питання, наведу ще один припадок, який мені трапився весною 1945 року.

Біля Бучача німецькі частини розбили частину армії СССР, а червоноармійці, які розбіглися по лісах, забігли до крайних хат по селах, щоб дістати щось з'їсти.

Одного дня, коли я орав поле недалеко лісу, в мойому напрямку надійшли два здорові мужчини в совєтських уніформах. Заки вони до мене дійшли, я рішив не ставити їм жодного спротиву, бо це час воєнний.

Як вони зі мною зрівнялися, щоб показати мій спокій, я до них усміхнувся.

— Чого смієшся? — запитав один.

- З того заячого життя, -  відповів я. — Так, як і ви тепер, я від поляків колись ховався.

Коли вони підійшли до воза, я запропонував їм свій полуденок для святого спокою. А коли вони вже їли, каже до мене один з них, показуючи на другого:

— Він лейтенант, а я младший лейтенант. Ми оба москалі, родом зі Смоленська, але я довго жив у Києві і добре вмію по-українськи говорити.

— А чи ти знаєш чому ця війна? — перебивши розмову, звернувся до мене по-російськи лейтенант. Заки я міг йому відповісти, він знову заговорив:

— Це все через Україну. Гітлер хоче України, але і Сталін її хоче, от і тому ця війна... Через багатства України.

І так від найдавніших часів, йдуть війни за цю нашу «медом і молоком текучу» землю, а ми, які замешкуємо цю врожайну землю, такі бідні, бо через свари, гордість, недбальство і недотепність ослабили її, а це від віків використовують наші захланні сусіди і примушують нас в нашій хаті бути їхніми рабами...

____________________

Від Редакції: Довідуємося, що після відходу дивізійників з Гогенштайну в Словінїї, словінці викопали тіло Миколи, про якого згадується в ч. 3 (1968), гляди «НАКАЗ МУСІВ БУТИ ВИКОНАНИЙ», і з процесією поховали його на місцевому кладовищі.

пʼятниця, 1 січня 2010 р.

ДІСТАВ ТАКИ КОНЯ

Валентин Сім'янців   

 Знав я гарно, що без коня доброго — гріш мені ціна і в базарний день. Але де, де дістати коня? Ламав я над цим голову, приймали близько до серця це і мої друзі. Всі, що попадалося, були коні, та не те, що мені хотілося, та й до чого я звик. Згадував я свого Дончака, Дрота — то були коні — з кров'ю кінською, темпераментом, давали відчути, як лоскоче вітер в шаленому бігу і в бою уміли відчути екстаз і радість змагу.

У штабі був віком старший підполковник, чи полковник. Поважав я його дуже і навіть більше. Як ото молоде, чомусь вкладе кавалок свого серця комусь старшому.  

І от трапився цьому старшині такий випадок. В'їхали ми в село темної, претемної ночі, що й коневі на вуха не видно. Збилися частини у вулиці. Квартир'єри вигукують свої відділи і частини роз'їжджаються по кватирях. Нараз якесь заміщання. Щось не в пляні нормального. Метушня. Аж згодом виявилося: Під паном полковником провалився кінь, дослівно крізь землю провалився. Ніч, як кажу, хоч око виколи була темна. Був кінь і нема коня. Кожен би здивувався...

... Надійшли місцеві люди і виявилося, що кінь провалився до недокопаної криниці. А криниця була вже на десятки сажнів глибини. Хто стояв ближче, відсунувся від тої діри з холодком у грудях, глибина була просто несамовита.

Всі дивилися на полковника, як на того, що спасся чудом.  

Принесли свічку, цеберку і почали спускати світло в діру. Чим більше нав'язували віжок, тим зідхання були глибші. Тільки і чулося: — «Чудо... чудо». 

З балачок місцевих людей вийшло, що господар, що його подвір'я навпроти цієї недокопаної криниці, не хотів послухати громади і засипати суху діру. Виявилось теж, що він найбагатший в селі і що у нього до двох десятків коней. Відбувся суд над дядьком. І присудилли йому: щоб суху криницю негайно засипав, а в нагороду за втраченого коня реквірувати у нього двох коней.

Ранком вивели реквірованих коней.

Рижа кобила, п'ятилітка, англо-араб. Як теплокровка — не дуже спокійна.

Другий кінь не мав точно означеної раси, назверх добрий, дуже добрий, а що воно тяжко сказати. Потім в Чехословаччині в кавалерії я бачив багато таких коней. Чув я, що то мадяри, виплекали, спеціяльно для кінноти таких коней. Обоє коні гарячі, неспокійні, невиїжджені під сідло.

Кінь бив задніми І передніми, становився гопки весь час тупцював на задніх ногах, стоючи майже прямовісно. Ніжки тонісінькі, голова хоч і клином суха і мала, скаковий суглоб так далека відсунутий, що аж трохи некрасиво, а передні коліна ні високо ні низько. Круп широкий і був мало менший, як половина від холки до кореня хвоста. Ніздрі великі і дірок як в ситі. Ріст середній.

Я не знав, що зо мною діється, побачивши коня — мою мрію. Біжу до полковника. Каже полковник, що жадного з тих коней не хоче, а як мені так подобається, так він лишить його мені, але маю привести йому іншого, що відповідає його ранзі і вікові. Має то бути кінь добрий, спокійний і виїжджений.

А де ж такого взяти? А тепер уже за всяку ціну.

Козак не без долі, кажуть...

Відділом може чоловік в сорок їздили ми розшукувати большевиків. Згубився ворог — треба його знайти. Їздили ми таки далеченько, поки знайшли. Недалеко від залізничної станції наш відділ зробив відпочинок. Між станцією і селищем, що ми його зайняли, було верств сім-вісім. А посередині ще сільце. І от туди послали мене і Терешка подивитися, чу бува не довідаємося чогось.

Довідалися: на залізничній станції більше скупчення большевиків. І всі роди зброї: піхота, гармати і кіннота. Ешалони нові підходять. Можна рахувати на дивізію.

Дядько, який подав ці відомості, тільки що повернувся з містечка і бачив те все на власні очі. Це сільце збоку шляху і в ньому червоних ще не було.

Як правило, в село ми майже ніколи не в'їжджали по головній дорозі. Залазили десь з левад, від огородів, чи садків, десь польовими дорогами. А поверталися, коли знали, що нікого немає в селі, дорогою, яка звичайно є між селами.

Вертаючись отак з того села, проїхали щось мало і за закрутом дороги попереду нас побачили сани. І вже набите око побачило, що коні не селянські. Міркуємо — щоб воно могло бути?  

Гарно їдуть. Поспішають кудись. Надали і ми ходу. На кожен випадок поклали рушниці через кульбаки. Особливо у Терешка це було на місці. На повному ґалопі він перебивав гілочку на дереві. Бив без хиби і не завжди прикладаючи навіть рушницю - тільки ніби підкинувши її.

Дігнали сани. В санях лежить добре вигодувала пика в кожух замотана, у військовій шапці, і погонич коней у військовій уніформі.

-«Стій», кажемо і то досить мирно — бо всеодно нам попався пташок, А на це почули бундючне «не чіпать», якийсь там комісар... Головне «комісар» ми почули. А комісар, побачивши дві рушниці, що йому «підморгували», мабуть, зрозумів, що не зичать нічого доброго.

 — «Я вашу мат...», потім щось про бандитів ревів, крикнувши погоничеві гнати коні. А сам щось шукав у санях, намагаючись підвестися. Трохи таки підвівся з рушницею. Коні рвонули... Тріснув стріл. І сторчака пірнув у сніг, безвладно простягнувшись комісар.

Терешко лишився біля комісаря, а я завертав сани. Прийшлося ще стріляти, уже, щоб тільки налякати. Хоч і робити зайвого шуму не хотілося. Завернув коні. Погонич і забув, що теж мав рушницю. А тут уже і наші показалися, почувши стрілянину. Не порожні були сани: шкіра на чоботи, сувої сукна і всякого такого добра повнісінькі сани. А головне коні.

З допиту червоноармійця та зі знайдених документів вийшло, що «птичка», яка лежала уже тепер не по-комісарськи, немала. І їхала в гості до рідні в містечко. А щоб скоротити дорогу, вибрано було цей напрямок, бо по головній дорозі посувалися частини червоних.

Побоювання комісара, що коротша дорога, більше небезпечна, виправдалися. Комісар, мабуть, — казав червоноармієць, - як і він сам, прийняв нас за своїх, за червоних, які доганяли комісаря, щоб «потрусити» сани.

Можливо, що комісар так і попрощався зі світом, не знаючи, хто відчинив йому туди віконце.

Находу все упорядковано: документи забрано, «язика» маємо, на снігу нічого не видно, тільки кінські сліди, а тіло комісаря покищо вивеземо.

Хлопці вітають з «перемогою» — оглядають коні.

Гарні коні - з артилерійської розвідки.

І коли вже всі вибалакалися, аж тепер, по звичаю, нам з Терешком належить слово.

— «Вибери мені коня, бо той другий, все одно полковникові, а не тобі» — Терешко до мене.

— «Ні, коли так, вибери першим ти сам» — на це йому я. «А це чому? — Терешко.

— «А хоч би тільки тому, щоб не нарікав». Вилаяв мене Терешко і зачав оглядати коні.

— «Так мій лівий» — насуплено сказав Терешко.   

— «Підручний?» — перепитав я.

Виливав злість Терешко — і знову вилаяв мене, що, мовляв, у Києві не орють і, що він, взагалі, не хоче визнаватися, де підручний, а де борозний — лівий та годі.

 Злий був Терешко і на себе і на мене, а причіпитися не мав до чого, так чіплявся до всього.

 Терешко так визнавався на конях, як коні на окулярах, а у мене це був ніби фах.

 Я одвернувся і оголосив Терешковий вибір. А всеж він впіймав мою усмішку і вже порскав, як кіньське щенятко. Я вже хотів поважним здаватися. Терешко від мене не відставав: Скажи, тай скажи, чи помилився він.

— «Мені здається, що так» — прийшлося сказати.

 — «Чому?» — знову пристає.

 — «Терешко не дивися на мене, так ніби хочеш мене з'їсти. В тебе кінь непоганий - ліпший з тих обох. А панові полковникові ти хотів всучити гіршого коня. А що ти помилишся, я знав майже напевне — біла зірка на лобі спокусила?»  

Лаяв мене Терешко страшно, а хлопці ще піддрочували. Та за п'ять , хвилин він усе забув, а я ще скоріше.

 Дуже гарний був Терешко хлопець і ми два найбільші друзі.  Помінялись ми з паном полковником кіньми. Обидва задоволені.

Вся сотня наша зібралася, коли я перебрав у власність того дикого і злющого коня. Щоб підкувати — привезли гарбу соломи, послали в дворі, повалом поклали коника і взули. Як же ж він тріпав ногами, ніби хотів скинути щось, що прилипло до його копита.  

— «Не прилипло, а прибили вухнальцями, не відотріпаєш» — До розуму йому промовляли.  

Всяко мені радили і всяко мені пророкували, слухав я та не пролухав. Радій — кінь мій. Засідлали гуртом. Уже я і на ньому. Танцює на місце. Показує, як уміє кидати і передніми і задніми. Намагається і мене витріпати зі сідла, як підкови. Довго товкся на одному місці. Ухоркався. Пішов допереду. Нерівно — все зриваючись до ґалопу. Дався таки вирівняти на рись.

 Тепер і хлопці тілько хвалили коня. А я прямо таки захлинався від радости.

Напросився одвезти донесення до сусіднього села: десять-дванадцять верст. Рішив випробувати межі витривалості. Та і взагалі мені злазити з нього не хотілося.  

Хід вибрав сам собі: дві версти риссю, одна галопом, одна кроком. Ту верству для кроку витанцьовував, вкладаючи покази уміння ставати гопки. Хотілося йому таки мене скинути.
Слідкував за всім: ішов легко, не чути було, чи торкається землі, дихав часто, але рівно. Був мокрий — діло для нього непривичне, втягнеться.  

Прийшов і назад добре — не показав майже ніякої втоми — все танцював. Але в той день таки я його так довго ганяв, аж видно і йому уже не подобалося. Золото не кінь.

І почалася наука для мого Мудея. Учнем виказався добрим і то дуже. Хоч деякі «коники» свої заховав аж до останнього свого дня вкусити сусіднього коня, стати гопки, коли і не просив його, розірвати торбу сусідові з вівсом, а так і не навчився щось переступи: і найменшу перешкоду обов'язково мусив перескочити, хоч би це були рейки в дорозі.

А тепер, хлопці з добрими кіньми, не будете уже приймати мене між себе тільки з уваги на минуле, тепер я знову «зовсім» козак. Я маю коня негіршого за ваші, а як Мудей потім показав себе в деяких уміннях і найліпшим: в скоку в довжину і височину. Та ще майже невичерпану витривалість і при малому фуражі, а іноді тільки на водиці, а це вже тільки тоді, коли, як кажуть, і з під землі не дістанеш.

І хлопці казали: ...і видумав же назву коневі... де то вичитав?

Ніде не вичитав. Сам уклав. І ніхто тоді не знав. Тепер то вже давно, давно...

«Мудей» складається з двох імен мені дорогих людей з часу мого перебування в Тирасполі. Там я лежав хворим на тиф у військовому шпиталі і запізнався зі сестрою жалібницею Марусею — казали їй Муся. А полковник Дей заопікувався мною після мого виходу зі шпиталю, в час мого перебування в Тираспольському Охоронному Курені.
Так воно власне мало б писатися Му-Дей.

вівторок, 29 грудня 2009 р.

ПОЛЕВИЙ ДУХОВНИК: о. А. ГАВРИЩАК

Анадрій Качор

  ( Спомин із циклю "Я пригадую собі...")

У цінній книжці о. Івана Лебедовича п. н. "Полеві Духовники УГА", що появилася недавно на книжковому ринку, є згадка також про українських католицьких капелянів у австрійській армії в часі першої світової війни (стор. 299-302). Автор подає там, між іншими, також прізвище о. Андрія Гаврищака. Згадує про нього теж на стор. 17 тієї книжки.

Він пише, що йому, як колишньому австрійському резервовому старшині, знайомі були деякі активні українські капеляни при галицьких полках австрійської армії. Пригадую собі —  пише о. І. Лебедович — о. майора Кузьму, о. майора Климентина Куницького, о. Ст. Федоровича. А зпоміж активних фельдкуратів, що в часі І-шої світової війни виконували полеву, душпастирську працю поза фронтом (і на фронті — зам. А. К.), я знав о. Панасевича, бувшого пароха в Трускавці, о. Гаврищака (перед війною капеляна Митр. А. Шептицького), по війні пароха у Борщовичах під Львовом...

І саме про о. Андрія Гаврищака, як військового капеляна, хочу сказати кілька слів. Я мав те щастя, що був його "малим" парохіянином, бачив його у військовій уніформі, в ранзі капітана (сотника) австрійської армії у 1918 році. На жаль, в книжці о. І. Лебедовича про нього нема окремої згадки і тому дозволю собі зробити доповнення про нього на сторінках комбатантського журналу.

Свій спомин про о. Андрія Гаврищака пишу на основі власного спостереження — він був моїм катехитом у народній школі в 1918-1922 рр. і моїм духовним опікуном в тому ж часі, — а також на основі інформацій, які уділила мені його донька, пані мґр. Ірина, заміжня Колтунюк, що живе тепер у Ню Йорку, де, зрештою, живуть і три інші його доньки, всі заміжні за поважними українськими громадянами, професіоналістами.   

***

 Літом 1918 року о. Андрій Гаврищак приїхав із своєю родиною до села Борщович, повіт Львів, Західня Україна, щоб перебрати парохію, до якої був призначений ще 1914 року, одначе мобілізований до австрійської армії не міг цього зробити скорше. Його заступав молодий сотрудник о. Василь Глуховецький. Приїхав до села священик-вояк, старшина, і для нас, хлопців, це була велика подія і... сензація, бо ми ще ніколи перед тим не бачили священика у військовій уніформі. І тому не диво, що в моїй пам'яті залишився до сьогодні живий образ тієї людини, священика, вояка і громадянина.   

О. Андрій Гаврищак народився 10 грудня 1878 року в селі Мшанці коло Тернополя, з батьків Дамяна і Теклі з роду Ботюк. Був нащадком трьох ґенерацій дяків. По закінченні народньої школи, на вимогу свого діда по батькові Олекси — батьки післали малого Андрійка до гімназії в Тернополі, яку він закінчив іспитом зрілости у 1897, або 1898 році.  

По матурі А. Гаврищак записався на правничий факультет львівського університету. Не маючи матеріяльних засобів на науку, він одночасно став на працю в обезпеченевім Т-ві "Дністер", за директора Ярослава Кулачковського (1863-1909), щоб заробити на життя і на студії.

Одначе А. Гаврищакові не судилося закінчити право, бо його покликали відбути приписану однорічну військову службу в одному з полків артилерії австрійської армії. Він полюбив військо і мав навіть охоту, як відтак оповідав своїм дітям, залишитися у війську постійно. Одначе його енергійна мама війська не любила. Вона бажала, щоб її первородний син став священиком.

І саме на цю вимогу мами, яку він дуже любив, Андрій Гаврищак по відбутті військової служби, у 1900 році записався на теологію у Львові, відтак на вимогу митрополита продовжував теологічні студії у Відні, які закінчив у 1904, або 1905 році.

Митрополит А. Шептицький звернув увагу на молодого богослова, на його поступи в науці, на його голос і хотів його вислати на дальші богословські студії до Інсбруку. Одначе у міжчасі молодий богослов залюбився і одружився з Леонтиною Марією Петрасевич, донькою о. Івана Петрасевича і Кекилії з роду Кунцевичів, і тим перекреслив свою духовну кар'єру, прийнявши свячення, як жонатий священик.

Душпастирську працю о. А. Гаврищак розпочав у Луці Малій, коло Грималова, над Збручем. Звідти, по двох роках, митрополит "простив" йому його "гріх" і покликав його на сотрудника до катедри св. Юра у Львові та катехита для українських дітей у польських школах у Львові.   

Як священик, о. А. Гаврищак любив свою професію. Сам мав гарний і сильний голос, тенор із баритоновою закраскою, у відношенні до людей вирозумілий, але вимогливий і рішучий, як парох умів завести лад у парохії і в громаді. У церкві любив церковний спів і тому все заохочував молодь до церковного хору, що його вів добрий кваліфікований дяк, Іван Барабаш. Любив також проповідувати, до проповідей все приготовлявся і тому всі його проповіді були цікаві, часто зворушливі і все нав'язувані до життя, базовані на життєвому досвіді. Крім душпастирської діяльности, о. А. Гаврищак у Львові працював у "Просвіті", Рідній Школі, Українській Бесіді, а в. рр. 1907-1909 керував. ще й бурсою ім. митр. А. Шептицького. 

Як сотрудник храму св. Юра у Львові, о. А. Гаврищак звернув особливу увагу на українських працівників австрійської державної залізниці, яких у Львові було дуже багато. Велика їх частина належала до святоюрської парохії, але в загальному це був елемент національно мало свідомий і під впливом польського окруження полонізувався. Щоб їх рятувати, о. А. Гаврищак зорганізував їх в окреме товариство, яке вони назвали, в його честь, Братством св. Андрея. Братство мало національно-релігійний характер і багато причинилося до піднесення національної свідомости того елементу та охороняло його перед асиміляцією з польським елементом.

У святоюрській консисторії деякий час був редактором Шематизму Львівської Єпархії, провадив регістратуру львівської митрополії і взагалі був рухливим на терені парохії св. Юра у Львові та втішався довір'ям митрополита А. Шептицького, який за цю працю іменував о. А. Гаврищака дійсним радником (совітником) митрополичої консисторії.

З вибухом першої світової війни в 1914 році, о. А. Гаврищак, як старшина резерви, був мобілізований і призначений на полевого духовника до 34 полку крайової оборони в Золочеві. Одначе скоро його відкликають до Окружної Військової Команди у Львові, а звідти дістає нове призначення до станиславівського 20 полку крайової оборони. Тоді полк був розташований у Раранчі, на Буковині. І тут розпочав свою військову службу о. А. Гаврищак, як полевий духовник австрійської армії для українських вояків.

Не знаємо історії того полку, де він був на фронті, знаємо тільки, що в часі відвороту австрійської армії на захід, о. Андрій Гаврищак захворів на запалення легенів і тому опинився у військовій лічниці у Відні.  Весною 1915 року, коли австрійська армія почала великий протинаступ на російському фронті, ми бачимо о. А. Гаврищака вже в 35 полку, що належав до того самого корпусу, що й Українські Січові Стрільці, тобто до XXV корпусу ген. Гофмана. Наступ відбувався на цілім галицькім фронті, а о. А. Гаврищак ввесь час був із стрільцями в першій лінії.

Ось, що пише про нього Осип Навроцький, сотник УСС, в історичному Збірнику "За Волю України" (Нью Йорк, 1967), на стор. 320, в статті "Бій УСС на Диких Ланах":

"Команда бриґади видала полкові УСС і 35-му австрійському полкові наказ до протинаступу, з завданням відбити втрачені турками позиції. Курінь 35 полку був на лівому крилі, в напрямі на Милівку, обидва курені УСС на самім вершку Диких Ланів і лучили на право до турків (турки були союзниками Австрії). Стрілецькі сотні розвинулися на краю посохівського лісу в розстрільну й чекали на остаточний наказ до протинаступу. А в міжчасі австрійська артилерія гураґанним вогнем обстрілювала здобуті москалями турецькі окопи. Часто й густо стріляли мерзери (важкі гармати). В певнім моменті я побачив наліво від моєї сотні, перед сотнею 35-го полку, що притикав до моєї сотні, полевого духовника 35-го полку о. А. Гаврищака. Він ішов з хрестом у руці, поперед сотенні лави, щось коротко говорив і хрестив сотні хрестом. Мої хлопці споважніли, насторожився і я. Знав я дуже добре, що таке протинаступ. Під час битви на Лисоні я був при штабі полку, що розташовувався поміж кількома хатами села Посухова, над самою Золотою Липою. Через далековид обсервував я протинаступ УСС угору до вершка Лисоні. Безперестанними сальвами з багатьох батерій била на них російська артилерія, густо стріляли машинові кріси, з гори із здобутих від мадярів позицій. Ясно, чому в цій битві було так багато вбитих і ранених".

 "Моторошно ставало— пише далі сотник О. Навроцький — коли я бачив, що нам прийдеться вести протинаступ, по виході з лісу, чистим полем, на яке москалі були "встріляні". Та я відітхнув і відпружилися лиця молоденьких гуцуликів, коли о. А. Гаврищак промовив лише кілька слів:

"Прийшов наказ до протинаступу, треба його виконати. Та він не буде тяжкий, бо наші мерзери перевернули російські окопи горі коренем. З Богом!"

І цих кілька слів о. Гаврищака вистачило, щоб змінити настрій вояків. Кілька хвилин після цього отаман С. Ґорук дав наказ "Вперед!"

"...Стоячи в лісі — занкічує сотник О. Навроцький — ми й не завважили, що почав накрапляти дощ. Коли сотні вийшли з лісу на чисте поле, то дощ став густіший і весь вершок Диких Ланів затягнуло мрякою. На стрілецькі розстрільні не впав ні один гарматній стріл, бо через мряку москалі нічого не бачили..."

В окопах над рікою Стрипою, в Галичині, о. А. Гаврищак перебув майже до кінця 1916 року. Тут хоч і уладжено постійні окопи на довшу зупинку, москалі докладали всіх зусиль, щоб викинути австрійські війська з їх становищ. Вони часто робили випади, звичайно під сильним гарматнім обстрілом, було багато ранених і для полевого духовника було дуже багато праці.

За свою зразкову фронтову службу о. А. Гаврищак був відзначений "хрестом заслуги для священиків" і орденом "Сіґнум Лявдіс" та перенесений до військового суперіорату в Стрию. По році побуту в Стрию його знову приділено до львівської військової команди. Тут, літом 1918 року, він одержав тримісячну відпустку, в часі якої міг переїхати з родиною на давно призначену йому парохію, до Борщович, де я його вперше пізнав, як його десятилітній парохіянин,

У Борщовичах він і закінчив свою військову службу духовника австрійської армії, бо його відпустка закінчилася саме в той час, коли Австрія розпалася,  а всі народи Австро-Угорської монархії почали самі творити свої держави.

*** 

Саме Першого листопада 1918 року о. А. Гаврищак закінчив свою відпустку і рано того дня поїхав до Львова, щоб зголоситися знову до служби. І тут, замість австрійської команди, зустрів нову, українську, яка доручила йому вернутися до своєї парохії, бо... український нарід перебирає тепер владу в свої руки і на місцях треба добрих місцевих провідників. І він повернувся до родини, як "цивільний" вже священик, з найбільшою цінністю, яку він відтак зберігав чк святість, з особистою виказкою виставленою українською військовою командою у Львові.

В міжчасі і в Борщовичах зроблено "переворот", під проводом мого батька, Дмитра Качора, та кількох свідоміших господарів, які були в постійному контакті з канцелярією Народнього Комітету у Львові, чи точніше з д-ром Степаном Бараном, що підготовляв місцевих людей, зорганізованих у місцевих Народніх Комітетах, до Листопадового перевороту.

І хоч о. А. Гаврищак не пішов до УГА на полевого духовника, то він, крім своєї цивільної діяльности, як священик і громадянин нової української держави, виконував ще кілька місяців й ролю військового духовника УГА на терені своєї парохії, в Борщовичах, де постійно перебували різні частини української армії, на залізничій стації діяв підфронтовий шпиталик, який треба було обслуговувати, сповідати хворих, ранених і ховати померлих...

Після упадку Львова, більшість військових відділів, що спрямували свій відступ на схід, затрималася саме у Борщовичах, віддалених від Львова 17 кілометрів, що було достатньою віддаллю, щоб тут спокійно себе реорганізувати. Командний склад тих відділів перебував на залізничій станції, або на приходстві в о. А. Гаврищака та його гостинної дружини, до речі, дуже доброї господині.

І тут, на борщовицькому приходстві спинився також наш славний артилерист, отаман УГА, д-р Ярослав Воєвідка (1882-1920), командант І гарматнього полку УСС. Він зорганізував тут свою першу батерію, якою "успокоїв" два збунтовані польські села, Білку Королівську і Білку Шляхетську, що почали обстрілювати українських вояків, сподіваючись скорого польського наступу...

Тут отаман Я. Воєвідка зібрав групу старшин і почав з ними формувати т. зв. групу "Схід", якій відтак припало завдання сильними випадами на передміські становища поляків в'язати їх сили і не допустити до виходу із Львова. Тут, мабуть, зродилася думка першої офензиви української армії на Львів.

На борщовицькому приходстві перебувала і наша вербункова комісія, яка збирала молодих хлопців до УГА. І от, одного пізноосіннього дня, мабуть з початком грудня 1918 р., на великому подвірі борщовицького приходства зібрався великий гурт мужчин в уніформах, а більшість ще в цивільних одягах і на прохання старшин о. А. Гаврищак вийшов до них, в епітрахилі, з хрестом у руках, щоб заприсягти їх на вірність українському народові і своїй українській державі. І тут, о. А. Гаврищак, ще раз виявив себе вояком і військовим капеляном. Він виступив перед лави того "цивільного" вояцтва" твердим вояцьким кроком і сказав коротку, але бадьору вояцьку проповідь, в якій пригадав, що по довголітній неволі прийшла сподівана воля, але її треба боронити перед ворогом. За збереження цієї волі ведеться тепер завзятий бій з поляками, які нас віками гнобили і переслідували. Ви, вояки, воїни нової Української Галицької Армії —  говорив він — маєте виконати свій найбільший обов'язок: ціною своєї крови й життя оборонити рідну землю, рідний нарід і власну молоду українську державу проти нашого вікового ворога — Польщі. Виконайте гідно цей обов'язок,
як колись виконували його наші славні й хоробрі козаки, як виконують його тепер наші славні Українські Січові Стрільці!  

Після тієї короткої промови-проповіді, стоячи перед лавами новозібраного вояцва, уставленого лицем до церкви, поважним голосом проказував слова присяги, а стрілецтво ті слова повторяло...

 Це було й завершенням військової служби о. А. Гаврищака, як військового духовника. Помер о. А. Гаврищак 25 грудня 1935 р. в Устю Зеленім і там похований.

середа, 23 грудня 2009 р.

АТАКА КІННОТИ УСС НА ОСТРОВЕЦЬ І ЛАСКІВЦІ

Михайло Петруняк
Хорунжий кінноти УСС

(Із спогадів учасника)

Було це 9 червня 1919 року. Тоді, після Чортківського пролому, на наказ команданта Кінної сотні УСС четаря Льва Лепкого виїхав я з півчотою до Чорткова-Вигнанки шукати за придатним вирядом для кінноти. Під вечір прибув до Чорткова з першою чотою четар Дмитро Коржинський і повідомив мене, що маємо направитись до с. Острівця, куди прибуде і наш сотенний Лев Лепкий з рештою сотні. В Острівці буде постій нашої 1-ої Бригади УСС.

Вже була ніч, як ми минули обози нашої Бриґади та виїхали на дорогу до Острівця. За нами над"їхав ровером телефоніст з Бриґади, а що ми їхали кроком, то минув нас і пігнав наперед. За яких 15 хвилин почулась перед нами стрілянина, а ще за 20 хвилин прибіг наш «роверист» вже пішки та повідомив, що то за ним стріляли поляки. Застава ворога була при північно-східньому в'їзді до села. Ми попробували дістатись до села яром зі сходу і це нам вдалося. В долині над потічком під'їхав я до першої хати. В сінях було двоє дівчат, які сказали мені, що ще звечора село зайняли поляки і що коло костела на півночі від села стоять їхні «канони».

Зачало світати. Ми поскакали на головну дорогу села, тут я перерізав телефонні дроти, а четар Коржинський наказав вістунові Кекишові відкрити скорострільний вогонь по вулиці. Ми ж почали стріляти з карабінів. У селі знялась паніка й крики. Тоді Коржинський до мене: «Миха! Тепер на гармати!» Ми поскакали до костела, але гармат там не було.

По дорозі бігали групами та поодинці поляки і втікали полем в сторону с. Ласковець. Ми ґальопували між ними та завертали назад. Поляки, видно, прийняли нас за большевиків, бо деякі, підносячи догори руки з грішми, просили: «Пане большевіку, даруйцє жицє!...

Скачучи так між поляками, я чомусь почав пісеньку, яку ми часто співали в 2-ім курені з Бодьом Купчинським під Львовом: «А ксьондз Мацох ксьондз Морови Бофалло Біл»...

Так доскакали ми аж перед с. Ласківці. Тут вістун Кекиш сипнув скорострілом по селі, а четар Коржинський зі своєю чотою поскакав на захід села, а я з моєю чотою — в село. Перестрашені поляки піддавалися...

Тоді на Ласківці наступав 2-ий курінь УСС. Командант куреня сотник Білинкевич, побачивши нас вже в Ласківцях, стримав вогонь куреня і заатакував село зі сходу приступом на баґнети і так остаточно зайняв Ласківці. Наша ж кіннота гналась за ворогом, що тікав за село і захопила від поляків обози з воєнним матеріялом та обстрілювала далі втікаючу польську кінноту...

Повертаюсь до Ласковець. Тут біля школи зустрів мене і щиро обняв сотник Білинкевич, а директор школи Пасіка запросив нас на сніданок.

Так то ми кіннотчики УСС помогли двом куреням УСС зайняти два села Острівець і Ласківці, пов. Теребовля, вигнавши звідти та побивши польські залоги.

Пройшло багато років. І ось вже в Чікаґо в далекій Америці стрінув я очевидця нашої атаки — сина свідомого господаря й війта села Ласковець. Він тоді ще молодий гімназист ховався з кіньми перед поляками і вже думав, що своїх коней не врятує, та нараз побачив нашу кінноту, що гналась за ворогом... Тепер, через стільки літ після тих славно-пам'ятних подій, пригорнув він мене, приговорюючи — «Мій визволителю!» Це був колишній парох церкви се. Миколая в Чікаґо, о. професор д-р Михайло Ваврик, Що нині перебуває в Римі... Це він перший відвідав в люті часи наших дивізійників в Ріміні та з Риму ними опікувався...


Атака кінноти

субота, 19 грудня 2009 р.

ГЕНЕРАЛ-ПОЛКОВНИК МИКОЛА КАПУСТЯНСЬКИЙ

НА СЛУЖБІ НАРОДУ

Ф. Кордуба

1.2.1879 — 19.2.1969


Із смертю генерал-полковника Миколи Капустянського виринають рефлексії, які перевершують далеко звичайні в таких випадках почування смутку після утрати визначної людини. Генерал Капустянський не тільки був співучасником революційного періоду, який змінив соціяльну структуру в цілому світі, він був також творцем у формуванні української військової мислі і державної суверенности. Він належить до нечисленних української військової еліти періоду визвольних змагань 1917-1920 рр., тому заслуговує на те, щоб його особі присвятити більше уваги. Роля, яку ген. Капустянський відіграв в Армії УНР та його вплив на формування української військової мислі, визначують йому значно вище місце в ієрархії посмертних споминів. Отже не можна тільки говорити чи писати про нього, як прикладного старшину генерального штабу, який від самих початків в кол. царській армії вирізнявся своїми здібностями, але треба перевести дещо глибшу аналізу його цілеспрямувань, пристрасних бажань. Мій особистий спомин, це тільки малий причинок до теми його служби Батьківщині, віддзеркалює його шляхотність і культуру, — характерні прикмети Спочилого після багатолітніх трудів в Армії УНР, в організованому комбатантському й політичному житті. Тому в цьому аналітичному нарисі зверну особливу увагу на період духового формування в період царського самодержавія, що найважливіше, бо воно залишило печать на дальшій діяльності Генерала. Військовий вишкіл, здобутий за царських часів уже в періоді між двома світовими війнами з причини технізації війни й достосування нової воєнної доктрини, мусів відійти в архів. Проте, не зважаючи на дуже великі переміни, які відбувалися між двома світовими війнами, ген. Капустянський, не маючи навіть найконечніших джерел для дальшого досліджування перемін, які відбувалися у воєнному мистецтві, продовжував свою працю. Багато статтей появилося з-під його пера; багато проявів його ініціятиви досліджувати організаційні структури новочасних армій, воєнних потенціялів діаметрально протиставних бльоків, аналізувати політично-стратегічні констеляції в ґльобальному аспекті, досліджувати розвиток воєнних доктрин і концепцій потуг світу. Все це залишилось у його спадщині для майбутніх дослідників розвитку української військової мислі.

Ген. Капустянський навіть у патріяршому віці держався бадьоро, шукав товариства між «молодою війною», з дуже великими симпатіями ставився до всіх кол. вояків Дивізії «Галичина». Для нього було найбільшою приємністю почути, що також між кол. «дивізійниками» є великі ентузіясти військовознавства. Тому він шукав співпраці з ними, змагав до об'єднання усіх українських комбатантів в одній організації. Найбільшим його бажанням було, щоб на еміґрації спільними силами видавати дійсно поважний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіми народами світу живучість також української військової мислі. Він часто підкреслював, що у т. зв. "суверенній Україні" (УРСР), конституція якої передбачає існування власних збройних сил, нема ані одного військового журналу в українській мові. В кол. царській Росії і в теперішньому СССР не видається по-українськи військовознавчих публікацій, а тільки по-російськи. Українські вояки в совєтській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також совєтська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви. Така дійсність промовляє за тим, щоб на еміґрації об'єднати всі українські комбатантські сили, й спільно видавати журнал, який своїм змістом відповідав би фаховим військовознавчим публікаціям Заходу. На жаль, бажання Спочилого залишилися нездійсненими, але вони далі не втратили своєї важливости.


Найважливіший період у житті ген. М. Капустянського, — це період його духового формування. Народжений 1. лютого 1879 р. у священичій родині, від зараня молодости виховувався Микола в християнському дусі. Це виховання проходило серед рідного національного клімату, тому воно закріпило в кості і крові його особовості глибоку свідомість українця. В ті часи, в Росії було не більше 10% населення, що вміли читати й писати. Небагато краще було положення на Україні. В 1897 р. в містах європейської Росії жило тільки 12.8% населення. Для порівняння в той час в ЗСА жило в містах — 33%, в Німеччині — 54%, в Англії — 77% населення. Під усіма оглядами Росія була відсталою країною. До упривілейованих суспільних верств належало також духовенство, тому Микола мав можливості поглибити свою загальну освіту й від самих початків 1900 р. в армії здобувати кар'єру. До армії був покликаний після закінчення Духовної Семінарії у Катеринославі. Не може бути найменших сумнівів в тому, що в армії М. Капустянський виявив великі здібності і відвагу, бо в 1904 р. вже в ранзі підпоручника зголосився добровільно до участи в російсько-японській війні. Після розгрому царської армії під Чушімою (березень-серпень 1905 р.) Капустянський вийшов здоровий з операції, вернув до 105 Оренбурського піх. полку у Вільні та в травні 1908 р. був прийнятий до Імператорської Миколаївської Воєнної Академії в Петербурзі. В 1912 р. він закінчив цю академію своєю успішною працею «Повітряна розвідка». Перша світова війна приспішила кар'єру молодого старшини, бо зі штабскапітана в 1914 р., в травні 1916 р. був підвищений до ранги підполковника ген. штабу, виконуючи функцію начальника штабу 3-го Корпусу. М. Капустянський був нагороджений наступними царськими орденами: Орденом св. Станислава 3-го ступня, орденом св. Анни 4-го ступня «за хоробрість, орденом св. Станислава 2-го ступня, орденом св. Володимира 4-го ступня з мечами й бантом.

З вибухом лютневої революції в Росії 1917 р. М. Капустянський в ранзі вже полковника ген. штабу виконував функції начальника штабу 173-ої дивізії в Річиці, на Україні. В історіографії українських визвольних змагань ім'я Миколи Капустянського появляється в серпні 1917 р., коли з наказу ген. Л. Корнілова почалася українізація 34-го російського корпусу, що складався з 104 і 153 піхотних дивізій, під командою ген. П. Скоропадського. Корпус був переведений в район Меджибожа й тут почалося його формування. Старшин і салдатів-росіян виділено до 41-го Корпусу, а на їх місце прийшли українські частини з інших російських відділів. Корпус дістав офіційну назву: «Перший український корпус». Начальником штабу корпусу призначено було генерала Сафанова; комендантом 1-ої дивізії був генерал Гандзюк, а начальником булави дивізії — полковник Микола Капистянський; ІІ-ою дивізією командував генерал Клименко з полковником Крамаренком на чолі булави. Організація цього корпусу була закінчена коло 1 жовтня 1917 р. Полки 1-ої дивізії одержали окремі назви: 1-ий Київський полк. ім. Б. Хмельницького; ІІ-ий — Стародубський полк. ім. гетм. Скоропадського; ІІІ-ий Полтавський полк їм. гетм. Сагайдачного і ІV-ий Чернігівський полк. ім. гетм. Полуботка. Командування корпусу стояло в тісному зв'язку з Військовим Секретаріятом ЦРа-и: ген. Скоропадський і полк. Капустянський двічі їздили до Києва в справах українізації корпусу.

Дмитро Дорошенко у своїй праці "Історія України 1917-1923 рр.", т. І, «Доба Центральної Ради», (Ужгород 1932), на стор. 376 записав наступну замітку: «...Генеральний секретар військових справ радо приймав інформації від полк. Капустянського, але сухо й обережно поводився з генералом Скоропадським». Цей корпус розброїв ешалони 2-ої ґвардейської дивізії і деякі інші збольшевичені частини на залізничій лінії Жмеринка-Козятин і Шепетівка-Христинівка-Вапнярка, які загрожували Києву й українському урядові.

Отже від самих початків творення українських національних збройних сил М. Капустянський був активним у цьому ділі. Він здобув повне довір'я в ген. секретаря військових справ С. Петлюри й був ним призначуваний на різні пости в Армії УНР. На початку 1918 р. М. Капустянський був начальником штабу південно-західнього фронту в Бердичеві. Опісля з невідомих причин відійшов від активної служби, аж за гетьманування П. Скоропадського був назначений начальником штабу одної дивізії та керманичем Воєнно-наукового Комітету при Ген. штабі армії. За Директорії був спочатку заступником 1-го квартирмайстра, а опісля квартирмайстром Дійової Армії УНР до кінця 1919 р.

Уже в цьому бурхливому періоді ген. М. Капустянський повністю виявив свою національну духовість, будучи активним військовим діячем у формуванні українських збройних сил. Його діяльність на цьому відтинку вимагає окремих дослідів, для устійнення правдивих історичних фактів, що лежить уже поза рамками цього короткого нарису. В бурхливому воєнно-революційному періоді на Україні ген. М. Капустянський активно включився до визвольної боротьби українського народу за власну суверенність Після невдалих визвольних змаганнях він не капітулював. Із запалом продовжував боротьбу в ОУН, бо вже в січні 1929 р. був учасником на 1-му Конґресі Українських Націоналістів у Відні і до кінця свого життя був членом Проводу Українських Націоналістів.

Ген-полк М. Капустянського знає українська громадськість як людину з великою культурою, тактом і шляхетними прикметами, Таким він був у товариському житті, не було змін також під час його багатьох доповідей, які він виголосив в різних місцевостях поселення українців. Також він гідно репрезентував український Генералітет під час зустрічей із деякими німецькими генералами в Західній Німеччині. Його з великою овацією вітали кол. німецькі вояки на одній товариській зустрічі в Мюнхені, де він був гостем одного німецького генерала. Він мав відвагу сказати правду в вічі німецьким партнерам про політику Німеччини супроти України під час 1-ої і 2-ої світових війн. Також експеримент Гімлера з творенням Дивізії «Галичина» він оцінив правильно, тому ставився до тієї справи дуже обережно. Це стосується також його постави до т. зв. Національного Комітету, який проголосив українську національну армію — поза Україною. До «дивізійників» ген.-полк. М. Капустянський ставився із найбільшою приязню, бо розумів та високо цінив ідеалістичні пориви української молоді і вояцтва. Політику «надій», яка для деяких була єдиним шляхом визволення, уважав за самообман, тому в його душі постійно жевріла іскра революціонера-теоретика. Тією іскрою він запалював еміґраційну інертність, друкуючи на сторінках преси свої статті.
Постать ген.-полк. М. Капустянського є прикладною до наслідування для усіх старшин «молодої війни». Від ген.-полк. М. Капустянського треба нам усім засвоїти передусім працьовитість, жертвування себе українській національній справі, культуру та багато-багато шляхетних прикмет, якими мусить відзначатися кожний старшина.

Цей короткий нарис нехай буде останньою прислугою одного із «дивізійників» спочилому на чужій землі ген.-полк. М. Капустянському.

четвер, 17 грудня 2009 р.

ТРІЮМФ І КАТАСТРОФА

Здобуття Києва з'єднаними українськими арміями 31 серпня 1919 було найбільшою перемогою новітньої української реґулярної збройної сили. Зречення з Києва в користь Денікінської т. зв. Добровольчої Армії і відступ з нього був найбільшою і найтрагічнішою у своїх наслідках воєнною і політичною поразкою, що започаткувала ланцюг невдач, закінчений повною катастрофою. Світлий сам тобою Зимовий похід від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 р. і повторний вмарш до Києва 10 червня 1920 року вже разом із польським військом, це були вже тільки епізоди, які не зуміли припинити бігу подій, що котилися по похилій площі — від 31 серпня 1919 року.

Хронологічний хід української визвольної війни представлений уже докладно нашими військовими істориками та мемуаристами. Коротко: після переходу Української Галицької Армії за Збруч 18 липня 1919 р. і підсилення нею знеможеної невеликої Дієвої Армії УНР, обидві вони зреорганізувались та спільними силами повели наступ,, в якому середня група під командуванням генерала Кравса ввійшла 31 серпня ц. р. до Києва, зустрінувшись там із денікінцями, які в тому самому дні підійшли до Києва від сходу; після перестрілки під київською міською радою — Думою — генерал Кравс зустрівся на Печерську з генералом Бредовим і дав себе переконати, чи пак послухав денікінського ультиматуму, щоб відтягнути українські війська з Києва, ніби в ім'я облегшеної дальшої війни проти большевиків; щоб не мати тієї війни аж на три фронти — проти червоних і білих москалів та проти Польщі...

Як сказано, сам хід подій вже детально з'ясований. Але в оцінці 31-го серпня коментатори різняться. Деякі галицькі публіцисти й мемуаристи всю вину скидають на "наддніпрянців", конкретно на Штаб Головного Отамана, що той видав, був наказ, щоб "оминати" бої з денікінцями. В "Історії Українського Війська" вид. І. Тиктора, Вінніпеґ 1953, читаємо на стор. 561, що "галицькі бригади, збаламучені наказом Начальної Команди, не зачіпали добровольців". Генерал О. Удовиченко стверджує в своїй відомій книжці "Україна у війні за державність" (Вінніпеґ 1954), що "маючи наказ не вступати в бій з військами Добрармії, українські частини не знали, як їм поводитись... Командування середньої групи на чолі з ген. Кравсом розгубилося..." "Енциклопедія українознавства" у 2-му томі на стор. 522, в огляді воєнних подій, що його зладив О. Горбач на основі численної наведеної ним літератури, (з якої найцінніший твір ген. М. Капустянського "Похід українських військ на Київ і Одесу в 1919 р.", Львів 1921-22, Мюнхен 1946), сказано тільки, "генерал Кравс погодився на вимогу російського командування вивести українські частини з Києва..."

Нема сумніву, що Штаб Головного Отамана зробив помилку, не передбачивши такої можливости, що війська, які вмаршують до Києва, опиняться перед дилемою: або скапітулювати й віддати столицю України білим москалям, які взагалі не визнавали навіть назви Україна-український, а не то державницьких аспірацій українців, — або вдарити по білих москалях, не допустити їх до міста чи виперти їх за Дніпро, якщо вже деякі їх частини встигли ввійти до міста. У тому непередбаченому випадку рішати мав командант середньої групи генерал Кравс. Генерал Удовиченко має повну рацію, коли звертає увагу на "психологічний стан українського вояка з Галичини", як і рацію мають П. Феденко — О. Горбач, автори даної частини в "Енциклопедії Українознавства", що "галицькі українці й далі за головного ворога вважали Польщу і для боротьби з нею та для звільнення Галичини, частина з них згодна була піти на союз із білою Росією". Адже це й сталося у злощасному Зятківському договорі Начальної Команди УГА з Денікіном 6 листопада 1919. Хоч гасло "через Київ до Львова" було неначе сформулуванням нової соборницької галицької політичної і стратегічної концепції, проте галицько-наддніпрянські розбіжності збереглися в психіці й підході до центральної української політичної проблеми: хто властиво є ворогом України число 1?

Коли деякі галицькі провідники, патріоти, виховувані змалку в любові до України, на творах наддніпрянських письменників від Котляревського почерез Шевченка до Коцюбинського, за найбільшого ворога України вважали Польщу, а не Росію, то що й казати про генерала Кравса, який видав той трагічний для України наказ відвороту з Києва?! Австрійські старшини в Українській Галицькій Армії були льояльними і набрались сентименту до української визвольної справи. Але вона таки була їм чужа, не рідна. І вони ще менше розуміли революцію на Наддніпрянщині, як її розуміли галицькі політичні провідники, виховані в східньо-галицьких вузьких відносинах, в атмосфері австрійсько-польської бюрократії та українських змагань за здобуття еволюційним шляхом щораз дальших культурно-політичних поступок. Генералові Кравсові куди ближче по психіці був обвішаний царськими орденами генерал Бредов, як створений, за словами І. Мазепи, "у вогні і бурі революції". Генерал Кравс навіть не міг розуміти, не то відчувати, що для українського державника білий москаль був таким самим ворогом, як москаль червоний. Правда, Штаб Головного Отамана теж намагався дійти до порозуміння з Денікінською Добровольчою Армією щодо спільного ведення війни проти большевиків і висилав на переговори до ген. Бредова полк. Пересаду й самого ген. Омеляновича-Павленка. Коли ж Денікін ні Бредов не хотіли взагалі входити в ніякі розмови з представниками уряду й Армії УНР, що їх не визнавали, то логічним висновком було ведення накиненої війни також проти Денікіна, дармащо, за твердженням ген. Удовиченка "стратегія вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії..."

Поруч із помилкою, що до останнього наказу Штабу Гол. Отамана перед маршем до Києва не додано бодай одного речення, що у випадку непередбачено розвитку подій і операцій рішення має прийняти командування групи, — зроблено ще перед тим основну помилку, що взагалі вислано у наступі проти Києва ІІІ Галицький корпус з вояками, що не знали міста й околиці. В цитованій "Історії Українського Війська" слушно згадується про "галицькі бриґади неозайомлені з тереном". Навіть запоріжці, які, рятуючи честь війська і Києва, здерли були денікінський прапор з балькону київської Думи, також не знали географії Києва. Зате першорядно знали київський терен Січові Стрільці, але їх не призначили до наступу на Київ. Полк. Евген Коновалець оповідав авторові цих рядків, у Відні в 1921 р., що за визначення, котра військова частина повинна вперше ввійти до Києва, велася в Штабі Головного Отамана закулісова гра, йому, Коновальцеві, не хотіли зробити такої чести...

Не було одностайної політичної думки, не було одностайного державно-політичного проводу, у вирішуванні найважливіших воєнно-стратегічних справ керувалися люди симпатіями й амбіціями, а не діловими критеріями, не було далекосяжної передбачливости. Генерал Кравс не був польським генералом Желіґовським, який у 1920 р. "збунтувався" проти наказу, отриманого від Пілсудсього, й збройною рукою зайняв Вільно, щоб приєднати його до Польщі. Австрійсько-німецькі старшини не мали українського державного розуму, а українська нація була ще поділена на наддніпрянців і галичан, з "невтральною" народною масою.

Перемога і програ 31-го серпня вагітні повчальними прикладами. Очевидно, трудно вести міркування на тему, "щоби було, як би було", але те, що сталося, сталося найгірше — гіршого вже бути не могло. Існує теорія, що денікінців можна було скорострільним вогнем по так званому ланцюговому мості на Печерську взагалі не допустити до Києва, — що можна було ввести в їх ряди хаос і заколот, що можна було присилувати їх рахуватися з українською збройною і політичною силою. Існує твердження, що загирено і проґавлено історичний момент, який міг був поставити день 31-го серпня в іншому світлі.

Шукаючи також світел, а не самих тіней у рідному минулому, треба ствердити, що день 31-го серпня 1919 р. таки залишиться символом соборницького змагання до Києва, столиці цілої України, — символом збройного соборницького змагання до української — не наддніпрянської, галицької чи "місцевої" — державности. Мудрий провід вчиться на минулих помилках. Ми не є на 100% певні, чи сучасні українські провідники виводять практичні висновки із старовинної правди, що "історія є вчителькою життя".

ДОПОВНЕННЯ
ДОПОВНЕННЯ

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації