Українське Вільне Козацтво

Ю. Тамарський

Українське Вільне Козацтво, як творчий вияв стихійного національного відродження, відновилося в 1917 році в Україні спонтанно. Ідея вільної і незалежної України не була твором українських романтиків в часи революції 1917 року, а була витвором і наслідком національного визвольного руху, коріння якого знаходимо в глибокій українській історії.
Стихійний рух Вільного Козацтва виник весною 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині і потім поширився в околицях Черкас, Білої Церкви, Умані, Канева, Остра, Ніжина, Катеринослава, Борзни й у самім Києві, де під проводом інженера Михайла Ковенка було зформовано 16 куренів Вільного Козацтва, які складалися переважно з робітничої молоді, студентів та середньошкільників. Вільне Козацтво було організоване і настав рішучий час остаточно та назавжди звільнитися від московського панування.
Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради легалізував Вільне Козацтво в суспільно-державній структурі України, як організацію національну народоправну, з правом на військові територіяльні формації з військовими та міліційними завданнями. Був утворений Департамент Вільного Козацтва в Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ з адміністративно-територіальним поділом та підпорядкуванням військових відділів Вільного Козацтва загальній українській військовій владі.
На початку січня 1918 року справи Вільного Козацтва були передані до Генерального Секретаріату Військових Справ.
У збройній боротьбі за відроджену Українську Державу — Українську Народну Республіку, Вільне Козацтво виконало взяті на себе зобов'язання. Докази цього є вписані і до Історії України 1917-1923 рр. та до Історії Українського Війська.
В Історії України 1917-1923 рр. (том перший) проф. Дмитро Дорошенко пише:
(стор, 221) — "...большевики готують Українській Народній Республіці удар в спину, вони скупчують своє військо на Волині, в Гомелі і Брянську, щоб іти походом на Україну. Отже український уряд мусів ужити своїх заходів для оборони і закликати на поміч армії Вільне Козацтво"
(279) — "...В критичний момент довелося шукати опори не у сердюцьких полках з голосними іменами гетьманів та національних діячів, а в добровольчих формаціях, перш за все у Вільному Козацтві"
(281) — „...вночі з 15 на 16 січня (старого ст.) сталися в Києві важні події: полк Сагайдачного станув на підмогу большевиків і захопив Арсенал. Вільне Козацтво окружило Арсенал, почалася стрілянина"
(285) — „...Щоб рятувати Київ, загрожений повстанням, довелося викликати до Києва відділ С. Петлюри. ... в ніч з 3 на 4 лютого спільними силами Вільних Козаків і Слобідського Коша здобуто штурмом Арсенал"
(283) — ,,...Команда рішила обороняти ст. Крути. Всього було юнкерів, студентів і гімназистів 250 чоловік та 100 гайдамаків і Вільних Козаків"
(372) — "...Коли в Києві було одержано ультиматут Ради Народних Комісарів, ген. секр. С. Петлюра, за порозумінням з радою Вільного Козацтва, наказав перевести мобілізацію Вільних Козаків, які мали ставати залогами по містах і важніших залізничних станціях".
Після державного перевороту й установлення Гетьманства, всі вільнокозацькі організації були скасовані й оголошені недійсними, також і довідки, видані за ними. Скасувавши й розформувавши Вільне Козацтво, Гетьман Павло Скоропадський сам позбавив себе права іменуватися Військовим Отаманом Вільного Козацтва в Чигирині (16-20 жовтня 1917 р.). Як Військовий Отаман Вільного Козацтва генерал Павло Скоропадський, на жаль, не виправдав свого високого й відповідального звання та положення у Вільному Козацтві, зокрема під час вибуху большевицького повстання в Києві, в січні 1918 року, коли підлеглі йому Вільні Козаки кривавилися у вуличних боях проти большевиків без належного військового фахового керівництва. Про цей період діяльности ген. Павла Скоропадського проф. Дмитро Дорошенко в Історії України 1917-1923 рр., Том другий, стор 28, пише:
,,...15 січня 1918 року в Києві вибухло большевицьке повстання. Тільки Вільне Козацтво виступило в обороні українського уряду, а всі інші військові частини, що були в Києві, або оповістили „нейтралітет", або просто перейшли на бік большевиків. Пробувши кілька днів у Києві, де йшли вуличні бої, П. П. Скоропадський покинув місто і удався пішки до Білої Церкви, щоб спробувати там набрати сил для оборони Києва. Але в Білій Церкві теж уже наступив розклад, большевицькі елементи брали гору й нічого тут зробити було не можна. Тоді П. П. Скоропадський подався до Звенигородки, осередку вільно-козацького руху... Побачивши, що й тут не можна зібрати покищо ніякої збройної сили, П. П. Скоропадський пустився назад в тяжку й небезпечну путь до Києва, щоб там узяти участь в боях... він добрався таки до Києва, але в Києві вже були большевики, і тут П. П. Скоропадському довелося переховуватися, аж доки не прийшли німці".
Фактом є те, що Звенигородщина проводила запеклі бої з большевиками й лишилася нездобутою твердинею аж до повороту української влади, в той час, як Військовий Отаман всього Вільного Козацтва ген. Павло Скоропадський переховувався в зайнятому большевиками Києві, аж доки не прийшли німці. Про цей період діяльности Вільного Козацтва на Звенигородщині записано в Історії Українського Війська на стор. 380 і 381:
„...Взимі 1917.-18. р. Вільне Козацтво починає у своїх повітах боротьбу з большевиками, ставлячи їм скрізь опір. У вільно-козацьких районах не погасало національне життя навіть і в часі московської окупації. І коли вже большевики зайняли було Київ, то Звенигородщина залишилася нездобутою твердинею аж до повороту української влади.
Проти большевиків виступило 20 тисяч озброєного Вільного Козацтва Звенигородщини й сусідніх повітів. Найкраще зорганізовані та озброєні були Київ, то Звенигородщина зализацький і калниболотський курені.
В тому часі приїздить на Звенигородщину пізніший український генерал, сам родом ізвідтіля, Юрко Тютюнник враз із кількома старшинами. Вони привезли зі собою з Києва вагон зброї й амуніції та взялися запроваджувати військовий лад у вільно-козацьких організаціях. Ю. Тютюнника вибрано кошовим отаманом Звенигородського коша й під його проводом Звенигородка стає організаційним військовим осередком об'єднаного Вільного Козацтва Київщини й Херсонщини.
В лютому 1918. р. Звенигородський кіш починає переводити боєві операції. Спершу роззбоює гарматні частини II. московського ґвардійського корпусу та відбирає дві тисячі коней і сідел від 6. і 7. драґунського полку. В районі залізничої стації Бірзула розгромлює геть-чисто, після цілоденного бою та з великими втратами, частини 18. збольшевиченої російської армії. В нічній атаці брали участь найкращі вільно-козацькі курені отаманів Бондаря, Водяного та Кульчицького, — з власною артилерією й кіннотою.
До повороту українського війська Вільне Козацтво сильно тримало територію, що сягала Дніпра та обхоплювала залізничі лінії: Знаменка—Помішна—Христинівка—Канів".
Про Вільне Козацтво за той же період писав в „Ізвєстіях ВЦІК" тодішній головнокомандувач московсько-большевицької армії, яка оперувала проти України, В. Антонов-Овсєєнко:
,,... Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустрінули ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм здобував собі фортецю в формі т. зв. „Вільного Козацтва". Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам. Мені дуже шкода, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, потопити в калюжах крови тих, що посміли підняти руку на червону армію". (Історія Українського Війська, стор. 381).
16-го жовтня 1918 р. гетьманським універсалом декларовано відновлення козацтва, але вже станового характеру. Уже були призначені кошові отамани, але до ніяких козацьких формувань не приступлено і до відновлення козацького стану не дійшло. Правда, формувався „Особливий Корпус", до якого приймалися лише „великорусские" офіцери, юнкери й підофіцери. Цей „Особливий Корпус", складений виключно з москалів, підлягав безпосередньо Гетьманові П.Скоропадському і до українського війська не належав.
Вільне Козацтво, нав'язуючи до традицій української козацької військовости, обстоювало принципи народоправства та вірність взятим на себе зобов'язанням, як організація національна й понадпартійна.
Вільне Козацтво продовжувало боротьбу проти большевиків в складі українських військ, зокрема на Лівобережжі в 1919 році, де приймав збройну участь Чернігівський Кіш Вільного Козацтва: багнетів 800, гармат 2. (Збірник „За Державність", стор 127, ген.-штабу полк. В. Савченко — „Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі").
„...В пізнішому часі в рр. 1919-23., люди виховані в організаціях Вільного Козацтва, творять нову силу в боротьбі за незалежність в формі великого селянського повстанського руху". (Історія Українського Війська, стор. 381).
Українському Вільному Козацтву довелося брати збройну участь в боротьбі проти большевиків і в другу світову війну, коли на своєму посту загинув Військовий Отаман УВК Іван Бірчак-Волошин. Тоді ж було зформовано декілька загонів УВК, командирами яких були: полковник П. Терещенко, сотник Йосип Шеретюк, сотник інж. Ів. Миколаєнко, полковник Андрій Долуд.
З нагоди 40-ліття Українського Вільного Козацтва, керманич ресорту Військових Справ, Викон. Органу УНРади, генерал Андрій Вовк, 3 листопада 1957 року писав до Військового Отамана УВК полковника Івана Цапка й до побратимів Українського Вільного Козацтва:
"...Не переоцінюймо московсько-большевицьку катівню, — вона не є такою непереможною, як її уявляє собі вільний західній світ.
Так само не обезцінюймо й нашого українського потенціялу. Лише його необхідно скондензувати й належно приготовити на відповідальну годину, яка неминуче прийде.
Лишім „ідеологічні" теревені на час дозвілля в суверенній незалежній Україні. . .
. . . Нашим завданням у ювілейну річницю припильнувати, щоби українська спільнота, на чужині перебуваюча, не втопилася в розкошах та вигодах вільного світу, не перетворилася — за висловом Т. Шевченка — в „капусту головату". Мусимо запалити всю українську спільноту почуттям обов'язку супроти Батьківщини, зміцнити її духово й морально, відродити дух нашої славної козацької давнини. Вірю, що УВК дасть конкретні приклади для виконання оцих наших чергових завдань. Сердечно вітаю все Побратимство УВК — Воля Україні!"...

Польські офіцери про дії армії УНР в 1920 р.

Михайло Крат

Загально знаним є факт, що в 1920 році наступ червоної Москви на Європу не вдався внаслідок поразки совєтського маршала Тухачевського і його армій під Варшавою. Польська еміґрація й досі рік-річно відзначує цю подію. Треба признати, що поляки осягнули перемогу завдяки першорядному в своїй простоті планові битви на думку маршала Пілсудського, завдяки патріотизмові польського народу, що протягом кількох тижнів виставив 80.000 добровольців для оборони батьківщини та геройству війська, що три місяці відходило з Білоруси та України, але раптом стало під мурами столиці і дало відсіч ворогові, рятуючи в той час не тільки свою батьківщину, але й цілу Європу від знищення.
В роках 1917-1919 Європу боронила Україна, але впала, знесилена в боротьбі з большевиками, з Польщею й московською т. зв. „Добровольчою" армією ген. Денікіна. За плечима України зформувалась новітня Польща, що в 1920 році перейняла на себе роль України. Польща при допомозі Антанти перемогла Москву. На 25 років Європу було врятовано.
Але не сама Польща в 1920 році зупинила й розбила большевицькі орди: разом із польським військом на величезному фронті від Східної Прусії до румунського кордону билась також і армія Української Народної Республіки, чесно виконуючи постанови Варшавського договору (властиво „Варшавського диктату") та продовжуючи в нових обставинах боротьбу за волю і державність України бодай над Дніпром. Не пощастило нам вибороти українську державу відразу в етнографічних межах. Західні землі були анексовані Польщею після невдалої для нас, непосильної боротьби на три фронти.
Дії Армії УНР в 1920 році мали поважний вплив на розвиток подій.
Мали стратегічне значення, а саме:
1) 6-го травня 1920 року наша Наддніпрянська Армія під проводом ген. Омеляновича-Павленка, вертаючись разом із Галицькою Кінною Бригадою з першого Зимового Походу, так погромила 14-ту Совєтську Армію, що вона на довший час перестала бути поважною бойовою силою.
2) Українська Галицька Армія, а властиво дві бриґади, під проводом сл. п. сотника Ю. Головінського своїм повстанням проти большевиків у квітні 1920 р. значно допомогла польським 2 і 3-ій Арміям, які разом із нашою, свіжозформованою 6-ою дивізією наступали на Київ. Поляки галичан обеззброїли і запроторили вояків УГАрмії до таборів полонених.
3) Під час відступу поляків з України, згадана 6 дивізія зберегла свою боєздатність і завжди виконувала поставлені їй бойові завдання в численних ар'єрґардних боях.
4) Армія УНР (5 дивізій піхоти й окрема кінна) в той же час тримала позиції на крайньому лівому крилі 6-ої польської армії, відходячи назад виключно за наказом, в зв'язку із загальною ситуацією на цілому протибольшевицькому фронті.
5) Під час перегрупування польських армій для Варшавської операції та під час самої операції, 6 дивізія, разом із 7-ою польською, тримала фронт проти 12-ої Сов.
Армії. Про це згадує маршал Пілсудський у своїй книзі „1920 рік". Згадана 12 Сов. Армія взагалі не прийняла участи у Варшавській битві.
6) Під час операції і після неї наша армія боронила лінію Дністра на стокілометровому фронті. Коли згадаємо, з яким трудом удалося марш. Пілсудському зформувати ударну групу над Вепром для вирішального удару по тилах Тухачевського, можна сміливо твердити, що без оборони Дністра українцями польському командуванню не вдалось би створити ту ударну групу, бо для неї просто забракло би війська.
7) Під час контрнаступу поляків та під час боїв з 3-ою Сов. Армією, що порівнююче вийшла з погрому під Варшавою мало ушкодженою і ставила опір над Бугом і Німаном, величезну роль знову відіграла наша 6 дивізія. Вона разом із польським 31 піхотним полком три дні боронила Замость проти цілої 12-тисячної кінної армії Будьонного, яка в той час рушила з-під Львова на північ, загрожуючи польським тилам. Група ген. Станіслава Галлера (13-та піхотна і 2-га Кінна дивізії) не могла затримати Будьонного. І тільки оборона Замостя уможливила польському командуванню виділити з півночі дві інші дивізії (2-гу і 10-ту піхотні), які рушили на відсіч Замостю і тим змусили кінноту Будьонного, що понесла великі втрати, відійти на схід і взагалі зійти з театру війни.
8) В цьому періоді ціла наша армія форсувала з боєм Дністер і в переможному марші на схід, з численними боями, дійшла аж до Жмеринки. Тут її покинули союзники, а тому, що в цей же час (листопад 1920 р.) були вже розбиті большевиками всі ворожі до них армії, включно з армією ген. Вранґеля, боротьбу за волю України довелось перервати. Але повстання в Україні продовжувались ще три роки. Шість років боролась Україна проти Москви й комунізму.
Про бойові чини армії УНР згадують усі офіційні видання з польської воєнної історії; бо й неможливо про них не згадувати, подаючи опис перебігу війни, або тої чи іншої операції. Польська еміґрація додержує традицію з часів своєї, на короткий час відновленої державности і щороку святкує „Чудо на Вислою". Але при цьому ніколи не згадується про роль українського козацтва в 1920 році, а іноді навіть підкреслюється, що Польща була, нібито, самітньою в боротьбі. Так само польська еміґрація в Лондоні в 1960 році святкувала 40-ву річницю Варшавської перемоги. Після цього свята й у зв'язку з ним, на сторінках часописів „Дзєннік Польскі" і „Дзєннік Жолнежа" виникла певна дискусія на тему українсько-польських взаємин (ця дискусія не є темою цієї статті).
Але слід з приємністю зазначити, що один із дискутантів — майор Віктор Романов-Ґловацкі (У 1920 році виконував службу в штабі 6-ої польської армії, що перебувала в операційному зв'язку з армією УНР), згадав про роль української армії взагалі, про бій 6-ої дивізії під Замостям та про її командира — генштабу полк. Марка Безручка (пізніше ген.-хор.), як про командира залоги Замостя. Майорові Романову-Ґловацкому відповів майор С. Ґруца, котрий твердив, що полк. Безручко не був командиром всієї українсько-польської залоги 3амостя, але при цьому однак зазначив, що в 3амостю були „нечисленні, але дуже добрі" частини (нашої, МК) 6-ої дивізії. На це генштабу полк. Фльорек, що був шефом відділу штабу 3-ої польської армії, заявив:
1) Командиром залоги 3амостя був полк. Безручко. Був він призначений генералом Зілинським — командувачем 3-ої польської армії.
2) 6-та дивізія була першорядною бойовою одиницею.
3) „Удержання району Замостя в наших (польських, МК) руках мало тоді велике значення, бо то було забезпечення нашої концентрації для офензиви 3-ої і 6-ої польських армій на Волині і Поділлі в вересні".
4) Раніше (від 12. 8 1920) 6-та українська дивізія забезпечувала південне крило 3-ої армії, себто й ударні групи Начального Вождя під час Варшавської битви.
Отже, додамо від себе, 6 дивізія спричинилась безпосередньо до Варшавської перемоги. Але не обороною Замостя, як то твердять помилково деякі наші письменники й журналісти. Деякі навіть твердять, що „Замостя було передумовою до польського „Чуда над Вислою". Такі твердження є нісенітні і тільки компрометують нас і нашу пресу: битва Варшавська вже була вирішена 15-16 серпня, а битва під Замостям почалась 29 серпня.
Не будемо від поляків відбирати їхню славу, бо нам і своєї вистачить.

***

На цьому поки що скінчилась польська дискусія. Треба зазначити надзвичайну шляхетну впертість майора Романова-Ґловацького, який пригадав своїм землякам, що не тільки Польща, але й Україна врятувала Європу й християнську культуру в 1920 році.
З метою одержати потрібні матеріали майор звернувся до Українського Воєнно-Історичного Інституту в Торонто. Деякі дуже цінні матеріали дістав. Крім цього Інститут радив майорові звернутись до мене, як до автора досі ще не друкованої статті про дії нашої армії в 1920 році, опрацьованої на підставі польської воєнної історії. Я порадив майорові відшукати число польського воєнного журналу „Белльона", в котрому є докладний опис бою під Замостям та оригінальний оперативний наказ полк. Безручка для всієї (українсько-польської) залоги. Майор шукав згаданий журнал у Лондоні і в Парижі. Зрештою, шляхом листування знайшов у Варшаві (том 22 — 1926 року) і має копію статті, що остаточно вияснює справу.
Відносини поміж українською і польською еміграціями не є дружніми. А порозуміння і співпраця поміж ними дуже потрібні, бо тільки спільними зусиллями всіх поневолених Москвою народів і спільними зусиллями політичних еміграцій тих же народів можна завалити московську совєтську імперію та звільнити держави Москвою загарбані.
Чим більше актів взаємної пошани та зрозуміння поміж поневоленими Москвою народами, тим ближче кінець Москви — в'язниці народів.
Треба й нам і полякам пам'ятати недавні слова британського прем'єра Мекміллена: „Спогади не можуть керувати політикою". Отже: спогади не можуть керувати теж взаєминами поміж політичними еміграціями.

Листопад 1961 року.

В американському полоні

О. Гор.

Тоді, як про англійський полон бл. 9 — 10.000 дивізійників написано досі вже чимало спогадів і опубліковано матеріали, то про перебування бл. 700 дивізійників в американському полоні учасники воліли якось мовчати, не зважаючи навіть на обставину, що це здебільша дивізійники з терену Німеччини. Подібна мовчанка панує хіба ще про перебування дрібної частини дивізійників у французькому полоні, подібно як і про побут у совєтському полоні: тут просто тому, що надто мало наших нелінивих до пера людей вирятувалося з-за дротів. Причини мовчанки колишніх „авербашників" з американського полону — радше психологічної натури: надто багато різних немилих проблем треба б заторкнути, пишучи всю правду про ті дні...
У відрізненні від „гомогенного" назагал старшинсько-рядового складу наших полонених в англійських таборах етапу Шпітталь-Ріміні, то старшинсько-рядовий склад нашої „американської" групи був дуже неоднорідний: сюди попали відприски різних частин Дивізії, в тому чи не найбільше з нефронтового запасного полку, людей, на яких загалом військовий мундир ще не влежався; попали ж вони під команду несповна тридцятки здебільша молодих старшин із фронту. Сталося бо так, що із відступаючих на Захід після капітуляції східного фронту (8 травня 1945) частин Дивізії шляхами на Фойтсберґ-Твімберґ-Санктмарґаретен-Ноймаркт-Мурав у Тамсвеґу відділено, разом із німецькою колоною, й кусень дивізійної валки й скеровано на Мавтерндорф, і та група — замість попасти на південь до Шпітталю до англійців — попала на північ, через Мавтерндорф, у Раштатт до американців. Лихо хотіло, що попали туди разом з нами й ціла низка українофобних німців із дивізійних штабів (Кляйнов, Баєрсдорф тощо) і вони силою інерції спершу продовжували займати своє упривілейоване становище і в нових обставинах. Генерал Фрайтаґ під впливом вісток про трактування американцями вищих есесманів, як воєнних злочинців, мав покінчити з собою ще в Мавтерндорфі пістольною кулею, команду ж перейняв полк. Баєрсдорф — натурою і стажем поліцист, а в потребі „з браку ляку" спечений 1944 року командир артполку Дивізії. А що американці загалом мало, а то й зовсім не цікавилися внутрішньою організацією маси полонених, а харчування полонених все ще проходило із мізерних армійських запасів через німецькі штаби, то для німців Дивізії, привиклих і раніше до „юберменшів-ського" становища „герренфольку", це в обставинах насталого голоду створило порівняно теплі синекурні місця. Зігнані в глухий кут альпійської долини річки Ваґрайн наші полонені харчувалися хіба кваском і молодою кропивою: у однодивізійних же „камерадів" бачено і консерви і муку і інші недосяжні ласощі. Голодовий бунт назрівав. Приходив дехто із Шпітталю з дивізійного табору й розповідав про тамошні
блага під англійцями. Але після голодових тижнів годі собі було вже дозволити на виснажливий альпіністський тур через Високотавернські верхи у Шпітталь. До нас причалила, покликаючись на якісь там пропозиції ген. Шандрука, ще й тридцятка якоїсь донсько-козачої частини під проводом Комарова; їх недавнього минулого ніхто дочовпатися не міг: оповідали, ніби вони були лиш пожежниками в Берліні під час альянтських бомбардувань, більшість однак згадувала італійське Удіне, як місце постою напередодні капітуляції. Свого ж швидкого причеплення до „українських есесів" згодом гірко жаліли, як дістали в лоб усі „паролі" про недалеку протисовєтську війну, а надії на швидке звільнення американцями чужинців танули. Надокучувало постійне прохання про звільнення тих ніби „випадкових напівцивільних" і німецьким штабам і американським вартовим. А треба було їм і ті безнадійні подання писати і служити за перекладачів аж до часу, поки прийшла формальна заборона від американського штабу надокучати вартовим воякам такою настирливістю. У внутрішньому житті дивізійників ці „пожежники" трималися завжди осторонь, щоб їх, бува, не зарахували до „колишніх вояків". Зустріла їх згодом гірка доля: дехто з-поміж них добровільно зголосився на „родіну" (мовляв, і 1920 року потримали лиш зо дві зими дроворубами у смоленських лісах добровільних поворотців із Ґалліполі) і всіх же їх як задекларованих совєтських громадян повели перед емведівську комісію, — а тих, хто признався до ранішої служби в ЧА, американці силоміць видали на провесні 1946 р. большевикам у Вайдені. Дехто на еміґрації включився в донсько-козачий рух (брати Комарови).
Не менш нетерплячими виявилися й ті короткочасні дивізійники із запасного полку, що туди були змобілізовані весною 1945 р. з-поміж насильно вивезених на роботи в Райху. Ця, нерідко мало або й зовсім неграмотна катеґорія полонених, ще без дрібки вояцького духу, великою кривдою для себе вважала побут у полоні із міченими „блютґрупним" татуюванням „старими дивізійниками": рішуче вважала, що місце їй на волі, по формованих саме таборах „діпі".
Чимала група німців-есесманів з Дивізії трималася нашого гурту теж у надії, що їй тут легше обійдеться їхнє раніше есесманство („паролі" бо ворожили по 20 років примусових робіт есесманам, а недалеке звільнення — вермахтівцям). Внутрішні тертя з українським загалом полонених привели незабаром до скандального конфлікту, до гідного жуліків завершення в тому прикрому розділі спільної історії, що звався „Німецький персонал в 1 УД".
Після кількатижневого побуту : у Ваґрайнській пляшці виведено оту виголоджену групу в недалекий Санктйоганн (Марк Понґав), де посаджено на товарний поїзд і завезено в баварський Вайльгайм. Не обійшлося по дорозі й без конфліктів із знахабнілою юрбою совєтських полонених, серед яких парадували з дощинкуватими полковницькими пагонами „ахвіцера"-емведисти. Ці союзники американців нападали на нас при постоях ешелону по станціях, грабуючи видавані харчі, відбираючи від людей приватні речі — все це на очах американських вартових.
На належну відсіч годі було собі дозволити: люди боялися за потурбування таких босяцьких „альянтів" можливого здесяткування американцями, від яких також різного можна було тоді сподіватися. Тож приходилося мовчки терпіти наругу. Пам'ятаю хвилину, як один з-поміж наших кинув нахабним совєтчикам: „Не гороїжся надто, бо й так у Сибір гнити поїдеш!" і тим до живого зачепив найскритші їх власні почуття. Що до бійки там не прийшло, то лиш завдяки якомусь українцеві серед їх юрби, який став зацитькувати підпилих „корешків", а нашого „пожежника" ганьбив: „І чого ти їм таке сказав?!" Допоміг нам тоді й якийсь принагідний свідок-поляк, який швидко привів чорношкірого вартового.
У Вайльгаймі на станції, куди ми прибули над світанком, трапилася подія, що мала ще раз засвідчити про німецько-український „камерадшафт" у 1-ій УД типу відомих „штандґеріхтів" Фрайтаґа. Наші голодні вояки відкрили на сусідніх рейках якийсь німецький вагон із вермахтівськими консервами і дехто ухитрився в темряві „позичити" з нього кілька „бікслів". Як же це помітили дивізійні „юберменші", то за давньою привичкою в Дивізії ще з-перед капітуляції — не лише повідбирали таке добро, але ситий поліцист Баєрсдорф вирішив ту приловлену п'ятірку „злодіїв" покарати прикладно розстрілом після швидкого „штандґеріхту". В Дивізії отак розстріляно за дезерції та за „організування" харчів щось понад дві сотні наших молодих людей. Однак тепер на смертний присуд треба було дозволу американського старшини. Йому Баєрсдорф особливо яскраво розмалював цей „злочин", щоб добитися підтвердження присуду й одночасно унагляднити ту взірцеву дисципліну, якою німецькі есесмани хотіли заімпонувати новим панам. Американця однак така дрібничка якось особливо не зворушила й на таку жорстоку кару не погодився. Половлених бідолах хіба лиш трохи побили надто службисті вартові. Цю невдачу наші „юберменші" вирішили тоді надолужити собі інакше: представили всю українську групу перед американським командуванням, як ноторичних бандитів і злодіїв, непоправних бунтівників і бездисциплінну юрбу, за яку не хочуть нести відповідальности та просять про її відділення від „порядного німецького вояка". Не попередивши нікого ні про що та залишивши для своєї жменьки німців рештки обозної валки, Баєрсдорф вивів усю нашу колону у багнисту долинку над потічком біля Еберфінґу, оточену з трьох сторін горбками, вишикував своїх „порядних німців" окремо й сказав до українських „бандитських" фронткамерадів свою останню прощальну промову, тлумачену відразу ж пор. Л. Ортинським; говорив про своє розчарування українцями, яким не помогли всі його жертвенні намагання виховати їх на справжніх вояків, бо переважають серед них злодії й бандити, тим то він не може далі наражувати своїх порядних німців на можливу збірну відповідальність за український бандитизм, отже відведе німців геть, а нас віддає надалі під опіку гарматам і кулеметам американських танків; старшим над нами призначує сотн. Вол. Козака. Власне ніхто й не жалував за тим, що врешті відійшли зарозумілі штабно-обозові п'явки і всі, навіть не зважаючи на ті незаслужені образи, радше зітхнули полегшено. Гірше однак було, коли враз ніби на підтвердження Баєрсдорфових погроз, справді на горбки довкруги нас виповзли три американські танки й скерували на нашу трилаву жерла своїх гармат та цівки кулеметів. Так то, консеквентно до всієї своєї попередньої політики в Дивізії, подякувало нам наше німецьке командування за спільну фронтову боротьбу, за „камерадшафт" зброї, за тисячі поляглих і поранених, за сотні інвалідів.
Прийшлося наладнувати за нових обставин усе: від кухні й шалашів (рідко хто мав плащпалатки на шатра!) до перекладачів. Не було навіть клаптика пристойного паперу, щоб написати сяку-таку нотатку для американців, хто ми такі. Та й тих людей, що мали бліденьке уявлення про англійщину, знайшлося всього ... двох. Одного з них (О.Лисяка) незабаром прийшлося послати з табору, як зв'язкового до Мюнхену із розпачливим „СОС!" до наших громадських установ. І ще багато висилано тоді подібних кур'єрів, щось як Ной із ковчега після потопу, з тим, що назад до нас ніхто вже не повертався. — Життя в нашій долині почало якось наладжуватися: побудовано з „нічого" шатра, за всякі військові відзнаки та фотоапарати вимінювано в американських колекціонерів додаткові харчі, а біля їхніх танків збирано клапті прочитаних газет — єдине джерело наших вісток зі світу. Само собою, в усіх завелися приятелі фронтовика й полоненого — воші. Сотн. Козак скоро набрав собі штаб людей, які зайнялися організацією адміністрації для тих кількох сотень людей. І тоді і згодом ще хіба може надто багато уваги присвячувано чомусь стройовим, а надто мало іншим (хоча б практичним культурно-освітнім та цивільно-званевим) справам. Щоправда, всесильне почуття голоду паралізувало всяку ініціативу. Функції референтів зв'язку до вищих властей і інформаторів перед загалом таборовиків перейняли пор. Л. Ортинський і сотн. М.Малецький. В нашому гурті опинилося аж двох військових священиків (о.Томашівський і о.Богдан Левицький), то душпастирською опікою таборовики були забезпечені. Наші однонапрямні кур'єри осягнули бодай те, що на короткий час під наш табір приїхав інкоґніто ген. Шандрук разом із о. М. Левенцем — поінформувати старшин таборового штабу про загальну ситуацію. Не знаю вже, наскільки у зв'язку з тим поширилися були серед наших полонених наївняцькі плітки про недалекий совєтсько-американський конфлікт, та що незабаром нас, полонених, американці „переймуть на свою службу", а тому люди не повинні розбігатися, бо „ще будуть потрібні". Нам, старшинам, передавав якось так подібну інструкцію Ортинський. Хоч я особисто (як і загал критичніших старшин) такому не надто вірив, бо ж час-від-часу читав клапті „Старс енд Страйпс", але ж сказав собі, що в нашій історії часто трагедією бувало те, що політичним проводам бракувало виконавців для своїх доручень; то ж вирішив тепер, навіть проти власного переконання, теж — сидіти й чекати. Подібно, здається, міркували тоді всі ті молоденькі старшини, що власне повинні були радше йти докінчувати свої „цивільні" студії, замість марнувати час на картярстві й полюванні на вошей. Однак втовкмачували почуту інструкцію людям, а потім наразилися зі сторони мужви на закид, що, мовляв, панам офіцерам „войска" було ще замало, хочуть в нього бавитися ще й у полоні, а тому нам розбігатися не дозволяють. Інша справа, що багатьох з-поміж отаких розбіглих певне половили б і вони опинились би розпорошено по різних таборах. Власне іншої раціональної аргументації отого „витривати у полоні" нам від нікого почути не довелося і після того, як всі оті наївненькі плітки остаточно дістали в лоб.
Однак незабаром втечі стали річчю важчою: наш табір переміщено на кілометрів 10 на південь — над озеро Ріґзе (між Гофгаймом і Айдлінґом) у комплекс німецьких есесманських, де втікачів ловили вже не тільки вдень байдужі американці, але вночі й педантична, відокремлена й незле озброєна німецька жандармерія, навербована з-поміж полонених. Вдень черги кулеметів із американських танків на горбках перестерігали підприємливих полонених, що визначені „денними наказами" „візирні" межові лінії табору це зовсім не фікція. Охочих випливати на озеро теж завертали кулеметними чергами, а при березі чекали на кожне тепле тіло армії п'явок. Наше положення в комплексі есесманських таборів настроювало ворожо до нас довколишніх баверів, неприступних для ніяких торговельних трансакцій, бо вони конче хотіли продемонструвати отаким своїм відношенням перед американцями свою ворожість до гітлеризму. На більше ніж на гру в „покера" і тут не давали себе зорганізувати апатичні від голоду люди — та й, здається, намагань на більше — крім щоденних апелів — помітити не можна було; перебільшеною за тих умов дисципліною пробували ще хіба переконувати знуджених чорношкірих жувачів ґуми, що ми мовляв аж не такі то збунтовані бандити, як це нас дивізійні німці змалювали: люди нерідко мліли в апельному шику з голоду, то ж ніхто тямущий не став би педантично перевіряти, чи в них на кишенях позащіплювано всі ґудзики... Дехто з „порядних німців" Баєрсдорфа пробував був навіть перепроситися з „українськими бандитами": майор Вільднер став приходити в таборовий штаб на милі розмови й переговори, чи не прийняли б українці декого із „своїх командирів"...
Фантазії про недалеке, мовляв, звільнювання забобонні люди стали черпати вже не лиш із віщих снів, із викладаних пасьянсів, з хмарної погоди, але й із нічних спіритичних сеансів. Бо на таборовій долині виловлено вже всіх слимаків і обскубано всі колоски свидового жита. Єдиним же „фафлиґовим" наслідком висиланих у світ „кур'єрів" були передачі від рідні поодиноким людям харчів, і ще цивільних документів та одягу для втеч, а таборові — мішка сухарів від якихось добродіїв чи не з французької зони. Десь наприкінці серпня враз нашу ідилію над Ріґзе закінчено: ввечері нас обступили озброєні німецькі вартові (щоб ніхто не втік!), а вранці прийшлося відмаршувати до станції в недалекому Мурнав, щоб звідти поїздом через Мюнхен заїхати вже за дроти табору в Бад-Айблінґу на великій летунській площі.
В Мюнхені нас покинуло декілька тих, кому рідня передала цивільний одяг. В Бад-Айблінґу тим, хто не міг дотримувати добре кроку, чорношкірі вартові допомагали кольбами й копняками з ввічливою заохотою „Летс ґов, ю демнед ас-ас!" Від розчарованих наших донських „пожежників" прийшлося почути „Вот, тебе і самостійная Україна!" Як псьочили своїм панам старшинам оті наші „хлопці" із запасного полку майора Побігущого (що сам іще в Понґав пішов розшукувати родину) за те, що ми їх, мовляв, стримували від втеч, того й не описати. Мимохіть думалося: а що, якби нас так видавали большевикам, то старшинам навіть між рядовими було б годі сховатися... Але в Бад-Айблінґу довго побувати не довелося: після відвошивлення магічним порошком „дідіті" нас під ескортою, вже „ґранатових хлопцуф", відставлено поїздом за дроти до комплексу есесівських і чужинецьких таборів в Авербаху (близько 50 км. на північний схід від Нюрнберґу) — на цілий рік. Наші нові ґранатові вахмани так уже встигли замериканізуватися (після кількарічного кручення хвостів баворським оксам!), що не тільки ліпили собі зужиту жувальну ґуму з рота за праве вухо, але і в своїй польській мові завели однісіньке нецензурне слівце для висловлювання всіх можливих чинностей двоногої істоти.
Сам табір Авербах — це був комплекс німецьких вермахтівських бараків на просторому полігоні, тепер обведених кількома рядами колючого дроту з-зовні і ще поділених всередині на кільканадцять „кейджів", теж повідгороджуваних поміж собою колючим
дротом і окремо ще стережених поляками. Переходити з такого кейджу в інший кейдж було неможливо. За помічені спроби порозумітися з іншим кейджем карали, особливо старшин, драконськими голодово-арештовими карами, які в разі, що „винуватця" затаювано, спадали тоді збірно на барак чи кейдж. Перепустки для кількагодинних відвідин знайомих співполонених в іншому кейджі в неділю видавати стали аж із весною 1946 р. В табір спихали, крім німецьких есесівців, головно ще чужинців із есесівських частин (естонців, лотишів, голландців, норвежців, бельгійців тощо); було тут декілька кейджів із полоненими мадярами, що тримали себе вповні окремо і згодом здебільша повернулися додому. Сюди приїжджали різні державні військові місії й забирали своїх заблуканих громадян. Бо за державною приналежністю поділено тут усіх. Стали приїздити незабаром і совєтська і дві польські (варшавська та лондонська) місії. Був тут навіть жіночий кейдж, де опинилася якась групка із півтора десятка східних українок — шпитальної обслуги, що згодом зголосилася повертатися в СССР. Були українці з румунської армії і з РОА (буковинці, яких туди силоміць включили 1944 р.). Були німці з України, які тоді ще себе так і називали, що вони з України, а не з „Руслянду", бо ще їх такого не навчила пізніша боннська політика „ляндсманшафтів": до речі, у таборових картотеках вони чи не єдині фігурували як чисті „українер" ...
Особливістю того табору було те, що тут зразу відділено мужву від старшин і тих останніх замкнено в окремому кейджі разом із німецькими есесівськими. Як „непрацюючим" їм нерідко давали їсти лиш те, що залишалося в кухні; інколи скупенько — всього раз на день. Часті ревізії з відповідними шиканами бували тут на порядку дня. Рядових і підстаршин кормили краще, навіть якщо й не ходили вони на різні „придуркові" робочі команди. А що багато праці (крім порядкової по бараках і кейджах та дровозаготівлі) не було, то траплялося нерідко, що якийсь „сер" наказував ручними носилками переносити купу каміння з одного кута в другий, і назад. Люди спершу брали це на весело (головне ж, щоб їсти дали!), а згодом відмовлялися від такої наруги. Воліли бути голоднішими.
Стосунки поміж нашою мужвою й старшинським кейджом спершу склалися вороже: побивано навіть тих, з-поміж підстаршин і вояцтва, хто пробував чи обороняти становища нашого колишнього таборового „штабу" з-над Ріґзе, чи то хотів потайки порозумітися через загорожу з окремими старшинами. Ні сотн. Козак ні пор. Ортинський не могли показатися біля огорожі, щоб їх оті роззлоблені „пфердепфлеґери" не засипували лайками. Свій полон приписували чомусь виключно їм. Побоюючися видачі совєтській місії — хоча б через яке небудь сплутання прізвищ (бо й таке траплялося!) — сотн. Козак навіть рішився втекти з табору наприкінці грудня 1945 р., перетявши дроти. Всю моральну відповідальність за ту масу знетерпеливленого вояцтва прийшлося перейняти тоді на себе Ортинському. Як він це душевно переживав, знають лиш ті, хто бачив тоді його вихуділе обличчя, на якому лиш горіли запалі очі, хто бачив, як він постійно до пізна в ніч ходив „хатрачити" поміж знайомими німцями, чи нема де в американському штабі табору нової совєтської репатріяційної місії з автомашинами — забирати на „родіну". Десь там тоді й почалися його пізніші сухоти з 1949 р. Щоб оборонитися перед всякими можливими видачами прийшлося тупих німецьких канцеляристів і таких же їхніх американських „босів" переконати, щоб у рубрику „штатсанґегеріґкайт — нейшенелиті" нам вписували аж чотири заподачі: „українець з Польщі, державна приналежність до 1939 року польська, після 1939 р. бездержавний"; таке і національної нечести нам не приносило і в якійсь мірі перед видачами охороняло. На заяву ж „українець" автоматично раховано нас совєтськими громадянами (з дальшими консеквенціями депортації), а на заяву „польський громадянин" кликали перед лондонську або варшавську місію, і це могло в обох випадках грозити депортацією до Польщі (якщо не далі на схід) як „здрайцам ойчизни". Німецькі „камеради" по канцеляріях зовсім недружньо дивилися на тих з-поміж нас, хто заявляв, що не може повернутися до „гаймату", бо там хазяйнує „Іван"; недвозначно відповідали: „Ти в Німеччині, чоловіче, залишатися не можеш, бо тут ні для своїх місця нема! З чого ж ти хочеш жити?" Аж розумнішим можна було витлумачити, що мовляв — бувши польським громадянином до 1939 р., ще не означало бути поляком, бо ж Польща перейняла від Антанти теж українську Сх. Галичину, і так само ще поляками не стали ті німці в Познанщині, що опинилися в кордонах Польщі. Але серед нашої мужви знайшлися були й доморослі політики, що воліли подавати себе лиш „польськими громадянами" чи й „поляками" і їх, ок. 300, відділено незабаром окремо — між „поляків 4-го кейджу", тоді як іншу половину наших („невиясненої державної приналежности") перекинуто між різнонаціональну збиранину 6-го кейджу, де їм вдалося створити навіть окремий український барак, очолений хор. Яр. Войтовичем, перенесеним сюди реконвалесцентом з котрогось шпиталю. Сяке-таке власне культурне життя вдалося наладнати тільки в цьому 6-му кейджі: сюди попали бо якраз „кукурудзяники" з „лопатенцуґів" запасного полку.
Тут зорганізувався швидко свій хор, що з доволі багатою вокальною програмою став обходити інші кейджі; тут зорганізовано власне навчання англійської мови та курс для неграмотних (на жаль, ту нашу ганьбу — неграмотних не раз треба було аж силою приводити на такі лекції!). На домагання мужви спроваджено для того зі старшинського кейджу двох старшин (м. ін. як дириґента хор. Юрія Гнатюка-Ткача) та лікарів. Тут видано й свою одноднівку (в двох рукою писаних примірниках), згодом передану до УМХС в Мюнхені, де її передруковано на циклостилі. Тут почали записувати пісні, співані в Дивізії, переписували з пам'яти різні декламації на шевченківські концерти. Бо книжок не було. Німецькі „культурні аранжери" конче чомусь хотіли наш хор охристити „козацьким" чи „російським", бо це мовляв більше „тягне публіку", ніж „український": перемогла однак поговіркова впертість хохла; а на аргументи, мовляв, „руссен" і „українер" то все одно, бо ніби яка ж там уже різниця? — наші хлопці відповідали: „Якщо б ми були „руссен", то не сиділи б отут за дротами, а били б вас разом з „Іваном", зрозумів?".
З Авербаху вперше офіційно дозволено написати рідним і знайомим картки з коротким принизливим надрукованим англійсько-німецьким текстом („Побита армія шукає своїх рідних. Я був (не був) поранений. Я ще при житті").
На Різдво вперше прийшли зорганізовані УМХС-ом із таборів Ді-Пі передачі „для українців", а перейняті в Авербаху виключно адміністрацією табору. Це призначення стало причиною, що не взято до уваги наших „поляків" у 4-му кейджі, а частину посилок розхватали знову ж як „справжні українер" — німці з України (оті „чорні ескари" — вартові різних німецьких концтаборів смерти на Україні!). Словом, наших дурнів набили і в церкві. .. Для нашої ж таборової черні це послужило притокою знову псьочити чомусь на „наших панів" (бо ті, мовляв, більшість пакунків забрали собі!). Але пакункова історія піднесла — неспівмірно до свого справжнього значення — авторитет українців у таборі: до українців враз стали зголошуватися різні дядьки з Басарабії й Румунії, що досі зі своїм українством конспірувалися серед румунів, мадярів, поляків, росіян ...
Популяризувати наше ім'я було можливим не лиш виступами хору. До речі, цим хором ми відкрили й українок в „остючка" жіночого кейджу: фігурували вони там як „руссіннен", а до свого козачка попросили нас при спільному виступі поакомпанувати їм. Сльози ставали їм в очах, як нас просили безуспішно за акомпаніатором: „Ми російських пісень не знаємо й не співаємо" — ввічливо, але й невгнуто відповідали заїлі „ґалічмени", „Хлопці, та ж ми такі ж, як і ви!" — благали дівчата, що були порозпла-кувалися від нашої хорової пісні про вербу рясну й дівчину красну з нещасливою долею. І аж як бідолашні дівчатиська перед німецькою публікою, яка й так не розуміла наших спорів, заявили, що танцюватимуть „українки український танець", тоді знайшлися охочі допомогти. Помалу крижана стіна почала танути. Наших дівчат незабаром однак забрали кудись — мабуть, на „родіну". Подібних запеклих „западніків" напевно зустріли бодай ще раз: на Воркуті.
Чимало вдавалося зробити й на церковному полі. З-поміж наших двох священиків вдалося якось відразу в Авербаху добитися звільнення для о. Томашівського — наступного інформатора українському Мюнхенові про наші гаразди. З нами лишився лиш о.Левицький. Застав тут власне свого німецько-католицького колеґу по фаху; для місіонерської праці серед есесівських „ґоттґльойбіґерів" залишився був тут молодий католицький священик, раніше вермахтівський санітар, що переборовши всякі американсько-німецькі таборові перешкоди, обходив табір із Богослуженнями, дискусійними релігійними доповідями — від ранку до вечора. Відповідно укладені частини цих Богослужень дозволяли теж і протестантам брати в них участь. Обслуговуючи, попри українців, ще й інших католиків хоч у двох кейджах, наш католицький священик прийшов йому дуже в пору. Бо дозволяв йому більше часу присвятити на завзяті дискусії з антикатолицькими есесманами, які маючи в руках на місці всю адміністрацію, кидали йому під ноги колоди на кожному кроці: почавши від того, що „випадково" не знайшлося вільного бараку чи для його доповіді чи для Богослужби, а скінчивши на тому, що приходили на його доповіді, щоб висміювати догми Католицької Церкви. Знуджені війною американські вояки в адміністрації кейджів (власне один „командант", посередником до якого був німець-перекладач і один подібний ще старшина „Сі-Ай-СІ", що інколи зволив появлятися в адміністраційному бараці: заступала ж його на щодень поштова скринька на скарги, доноси, побажання!) — відступили всю управу німцям, які куди краще все тут зорганізували, ніж би це були зробили самі „переможці". Цей таборовий католицький священик все ж добився того, що навернув на практикуючих католиків щось із 4.000 (із близько 20.000 всього табору) „ґоттґльойбіґерів" і до них ото спровадив на провесні 1946 р. єпископа з недалекого Бамберґу. Вітала єпископа й українська група і хоровим виступом і подарованим картоновим хрестом з розмальованим на ньому українським вишивковим взором. Єпископ у гутірці з українцями навіть згадав, що він із митрополитом Йосифом Сліпим добрі приятелі, бо студіювали разом. На інтервенцію єпископа дозволив американський командант виходити священикам з табору до недалекого монастиря за літургійними речами. Наш капелан скористався з тої першої нагоди і, не зважаючи на дане вартовому полякові „старшинське слово чести", чкурнув до рідних у французьку зону. Скільки наруг прийшлося потім німцеві від своїх есесманських противників зазнати, а нам сорому наїстися. Не багато допомогли й відповідні наші письмові з'ясування до церковних властей. Тільки запеклі есесмани напівсерйозно допитувались: „І справді був він священиком, чи лиш так добре вдавав? Бо це справді — „айн пріма-штюк"! "
А не бракувало власне в таборі сенсацій: одні тікали каналами, щоб розглянутися за щастям у недалекій совєтській зоні, інші — в американських уніформах, начіплявши собі старшинських бляшок і розмовляючи по-англійському, пройшли повз польських „цюлів" при брамі. З люті вартові пускали часами зі сторожевих вишок черги з кулеметів по бараках: кулі пробивали тоді й людські тіла, не лиш дощаний дах бараку. Якісь „антифашисти", працюючи в пекарні, обмили якраз печні хліби водою, до якої примішали аршеник. А що той випік хліба роздали якраз на суботу й неділю (голодні люди нерідко з'їдали зараз же обі порції!), то декільком полоненим прийшлося попрощатися з життям, кільканадцятьом утратити зір; навіть в українській групі заторкнуло це нещастя кількох голодоморів. Ця „протиесесманська" вихватка мала той добрий результат, що відтоді таборові хліб видавано однаковий, що й американським воякам.
Совєтська репатріяція в лютому 1946 р. заторкнула в нас лиш тих, хто себе подав був громадянином СССР: вивезено тоді всіх німців з СССР і наших дончаків. У недалекому Вейдені тих, хто признався до служби в ЧА (себто „присягав" і „зрадив присязі", перейшовши до ворога, став отже „воєнним злочинцем" по думці Ялтинського договору) — переодягнули в нові американські уніформи (щоб заощадити всяких негуманних самогубств захованими ножиками чи жилетками!) і відвезено в подарунку східному „альянтові".
Насписувано тоді і в українській групі чимало паперу на всякі спогади з тлумаченням характеру 1 УД. Писав їх за нашу групу Ортинський, писали їх і на власну руку знетерпеливлені окремі полонені (ті — „без великої політики", що її, мовляв, Ортинський хотів при тій нагоді робити!), нарікаючи на німців, крізь чиї руки власне все те й проходило. Ефекту не було у кожному випадку — жодного; навіть у тих, хто зфальшованими документами пробував доводити свою „примусовість". Траплялися й розумніші американці, що пробували витлумачити нетерплячим: „Зараз випускаємо з-поміж чужинців лиш тих, кого забирає їх же держава. А вас треба б лишити в Німеччині й тут вас сяк чи так прокормити; бо ж до таборів Ді-Пі права й так не матимете". Не легко таке було витлумачити простим людям, які вважали, що той або інший їх колеґа „не кіблює за дротами", але сидить собі у якомусь там таборі в Ашафенбурзі. Почали втрачати терпець і розсудливіші, як приходила звістка, що там на волі наречена чи дружина „зкозачилася". Німці нерідко відбирали собі в таких випадках життя, або плакали як малі діти.
Заходили до нас і лондонські поляки в уніформах американських старшин, допитуючися серед нас то за Волинським леґіоном то за бригадою „Вільна Україна", то за деякими українськими старшинами, що врізалися у пам'ять полякам.
Десь у липні 1946 року почали розпускати табір в Авербаху й нас перевезли до табору полонених у Реґенсбурзі. З Богослуженнями до нас став приходити місцевий український священик, обіцяючи — може надто спішно — звільнення з полону на інтервенції українських чинників перед американцями; роптанню мужви не було кінця, як оті необережно приобіцяні ним дати приходилося пересувати, а ще більше, як звільнених просив, від імені тамошньої управи, не заходити до діпівського табору.
У Реґенсбурзі почали відвідувати полонених уже й рідні, приносячи передачі та книжки. Прийшлося пережити й фальшиву нічну тривогу, що скропилася на пор. Горкові як писареві в німецькій таборовій канцелярії, бо хтось там помітив на статистичній таблиці, схоже на наше, число „громадян СССР": ледве врятовали його від злінчування як „ймовірного агента" ... Як же ж у серпні випущено врешті на волю масу стрілецтва й підстаршин (також і декілька старшин, що мали посвідки з УНА!), то залишеній нашій тридцятці камінь з грудей зісунувся, бо врешті не треба турбуватися бодай за мужву, яку ми — по волі чи по неволі — завели за дроти. Старшин переведено на статус інтернованих. Нетерпелива молодь почала — „отак на всякий випадок" (якщо видали б нас большевикам) — копати з придротного бараку підземний вихід на волю. Бо ж ішли транспорти югославських німців до Тіта, і словацького генерала видали до „демократичної" ЧСР. На химерність американської політики треба таки було бути готовим, бо ж наївність наших „босів" була безмежна. Та ж зустрічалися нам вже й американські вояки-українці (десь чи не з Лемківщини родом були їхні батьки), які нас переконували: „А ти сі чо не хочеш вертати додому? Певно якийсь „вор крайм" маєш на сумлінню!" А на відповідь: „Та ж не можу вернутися, бо там Сталін!" — приходилося слухати: „А ти того Сталіна чо не скинеш, а си єнчого Сталіна, ліпшого не вибереш? Я свого Трумена скину, як ми сє перестане подобати!" Чи ж не роззброююча наївність? І то в українця родом! То що вже казати про чорношкірих? Тож хлопці спішно копали підземний хід на волю. Але скористатися з нього вже не прийшлося: нас незабаром повезли до Дармштадту і по дорозі вночі, забалакавши попередньо польських вартових не замикати дверей товарного вагону, ще п'ятеро найнетерпеливіших десь біля Ашафенбурґу „вибрало волю", щасливо скотившися на бігу з долівки вагону на насип (Білик, Коваль, Луців, Зуляк, Климів). У дармштадському таборі інтернованих нас однак „не ждали", то ж прийшлося зараз таки повернутися назад у Реґенсбурґ, щоб за кілька днів таки знову поїхати в Дармштадт: цим разом нас уже сюди зволили прийняти. Тутешні шатра хіба мусіли були видаватися американцям краще пристосованими до зими, ніж реґенсбурзькі бараки, то ж і прийшлося морозів засмакувати і в Гессії, не лиш у Баварії..
Застали ми тут уже українську групу „цивілів" — разом із д-ром Л. Макарушкою, арештованим на донос якогось землячка, і таки владику Палладія (Видибіду-Руденка) з церковним причотом та радою (Іножарський, Яворський, Сидорук і інші); були тут і люди з т. зв. „штабу Розенберґа" (з бібліотеки в Ратіборі, що займалися грабежем культурних цінностей на окупованих землях СССР). Слухаючи людських доль на оте сакральне питання сіайсівських кациків „Варум гір?" (Чому попав сюди?), можна було справді і без міри насміятися і таки нажуритися, познайомившися зі звичками нового окупанта, як це його собі бажав дехто й на нашу землю.
Молодого білоруса, що прорвався з Берліну до американців над Райн, хотячи їх просвітити в білоруській національній проблематиці, спершу переслухали в штабі армії, а тоді — інтернували за дроти (якби хоч у божевільню замкнули, то вже б зрозуміліше!); і так сидів уже тут півтора року. Владику Палладія, що при евакуації Кракова дістав поручувальний лист („ту гум іт мей консирн") і біля Пассав йому й причотові приділено окреме помешкання, заденунціював американцям давній власник дому як імовірного грубшого колаборанта (бо ж нікому, хто приїздив із „остену", таких рекомендацій не давали, — арґументував слушно в своїй логіці німець!) і військова поліція заарештувала, переслухала й посадила за дроти. Отих низових бібліотекарів із Ратібору, що чи то обтирали пилюгу з книжок, пограбованих німцями по наших бібліотеках, чи то як фахівці писали замовлені статті з совєтознавства, щоб не померти з голоду, — коли тепер зголосилися до американців, то їх теж інтернували на півтора року. Нашого заробітчанина з Франції, що спершу в чужинецькому леґіоні з німцями воював, потім примирав у німецькому полоні, а на інтервенцію берлінських українців став 1942 р. перекладачем при українських робітниках і його як такого пізнав 1945 року в якомусь діпівському таборі поляк-робітник та заденунціював американцям, забрали, повибивали зуби й запроторили в табір інтернованих.
Подібно й серед німців: як стверджено з якихось списків, що якийсь Мюллер або Маєр як воєнний злочинець вчинив у Франції те то чи те то, то затримано за дротами з-поміж полонених всіх Мюллерів і Маєрів, „поки не виясниться справа". А хто раз попав за дроти, того аж після 6 місяців кликали на т. зв. переслухання до якогось позіхаючого з нуді „містера Варґи" із СіАйСі. Прикликаний розповідав свою історію на оте капітальне „Варум гір?" і знову мав спокій на два-три місяці. Такі бо стереотипні переслухання повторювалися тоді в проміжках щодва-три місяці; і так нікого не випускали (своїх грубих риб німці однак спритно виводили з табору, якщо їм грозив якийсь стричок!), і самі „слідчі" в міжчасі мінялися, а зізнань і так не записувано. Слідча бюрократія працювала преліниво, і чи не найбільший вплив мали на долю перепитуваних — перекладачі (переважно голландські есесмани, що самі додому надто не спішилися,бо там їх суджено на кількарічну військову службу по індонезійських колоніях).
Досадно оцінили робочу методу тих американців таборові німці: „Амі не працює ні в понеділок, ні у вівторок, бо ще втомлений своїм вікендом, і в бюрі сонний та позіхає на сон після амурних пригод; працює лиш трішки в середу й до полудня в четвер: бо після полудня в четвер і в п'ятницю вже себе душевно приготовляє на новий вікенд — на суботні й недільні „лібесабентоєр". Тих же дармштадських кільканадцять тисяч „справ" дійсно годі було такою методою скорше опрацювати. Саму вавилонську вежу нашого табору в Дармштадті описав із автопсії дотепно молодий румунський письменник Вірджілію в повісті „За п'ять дванадцята" — в тому теж і владику Палладія та його православну каплицю, сконструйовану вже за дротами.
Тут у Дармштадті пожвавішали й „міжнародного характеру" торговельні зв'язки з американцями: польські вахмани імпортували від німецьких та французьких продуцентів комплекти порнографічних знімок, що їх перепродували полоненим, а ті, вже з добрим баришем, пускали їх між молоденьких американських вояків. Їх же строгий моралізатор методист полковник не міг ніяк перехопити ґешефтових ниток цієї деморалізуючої контрабанди: польські вартові мусіли були включити й полонених, бо їм самим полковник загрозив прогнанням в разі переловлення. В українську громаду наше прибуття зразу внесло „війну": для кращого адміністрування саме формовано окремі національні гурти; збільшення ж числа українців рішило, що не об'єднувано їх з росіянами, але виділено в окрему групу. Якось не випадало й нашим „розенберґівцям" залишитися з росіянами й не піти з нами. Тимбільше, що й у Дармштадті наші зв'язки до УМХС-у, а отже й зорганізовані харчові посилки для всієї української групи,
— функціонували незле. Їхньої „зради для общего дєла" їм росіяни-нахаби простити не могли й при кожній зустрічі вигукували за ними: „Хай живе самостійная Україна!" Пам'ятаю ще постать зніченого лиш проф. Марченка у відповідь на такі їхні зачіпки. Перед нашими однак молодими п'ястуками ці „колоніальні" росіяни з Кавказу й Туркестану мали виразний респект. Пишу „колоніальними", бо із справжніми, культурними росіянами, що не виростали по „колоніях" імперії, але в Ленінграді, Новгороді — можна було на розум поговорити. Пам'ятаю симпатичного лікаря, що зразу ж жартома заявив: „Я знаю, — ви українці нас ненавидите; але якщо б ваша незалежність залежала від мене, я б її вам беззастережно віддав ..." Подібно й
новгородянка-учителька з-поміж „розенберґівців": „Я знаю,мені казали, що українці, як тільки почують, що хтось росіянин, то відвертаються і говорити з ним не хотять. Але чи можете ви проте поговорити зі мною, в чому тут справа; хоч ви знаєте, що я росіянка ..." Прийшлося лиш усміхнутися на таку добру поінформованість про українсько-російську дружбу.
Наше прибуття справило клопіт і декому з-поміж українців. В цьому таборі врешті по заспокоєнні фізичного голоду настала пора й на заспокоєння духових потреб. Пильні німці зорганізували тут навіть окремий „університет" із безліччю викладів та мовних курсів; та найкомічнішим було те, що й окремі „секретаріати" за „факультетами" проводили вписи, приймали студентів, видавали індекси ... І хоч наші охочі ходили на різні доповіді й мовні курси, але „вписаними" бути не могли в картотеку, бо „семестр вже раніше почався" .. . Подібні вечірні доповіді (а теж курси англійської мови „папи" Ніколяя, американського німця) зорганізував у нас Ортинський. Були це, крім національних свят із „концертами" решток хору, —- головно вечірки зі спогадами старших громадян (Владики Палладія про Центральну Раду, д-ра Макарушки про польські сеймові часи), а то й запрошених чужинців (один голландець-адвокат розповідав про адміністрування індонезійських колоній і життя в них; шеф канцелярії Ріббентроппа говорив про поїздку до Москви 1939 р. зі своїм шефом). Найважче було затягти в наш гурт таки наших „розенберґівців": проф. Марченко не давав себе зґвалтувати навіть на першолистопадовий вечір, так йому було нібито спішно послухати останніх вечірніх радіовістей ... Дніпропетровця, проф. Поплюйка ми навіть трішки призвичаїли до практичного вживання української мови: зобов'язалися вислухати курсу його лекцій із металургії, якщо він їх говоритиме по-українськи. Прів і професор і слухачі, але героїчно витримали обі сторони. — Навіть у здекомплектованому складі зміг наш 8-членний хор (три „хористи" лиш німо роти роззявляли!) взяти своєю здисциплінованістю й піснями „Засяяло сонце", „Гандзею" та „Птичим хором" перше місце на зорганізованому австрійцями „Вечорі націй".
Таборові невзгодини (зима під шатрами!) стягнули на себе увагу якоїсь там американської сенатської комісії, що вибиралася оглядати цю коштовну інституцію своєї армії: в грудні наш табір отже почали швидко ліквідувати; кого випущено на волю, а нас переведено ще до Людвіґсбурґу, де довелося відсвяткувати Різдво (були навіть ориґінальні вареники, і не лише кутя!), поки врешті як „леґіонерам" не вручено нам звільнювальних паперів. Коштувало воно не одного ходу Ортинського поміж перекладачами, щоб знову десь нашої справи не покладено на нові місяці „до актів". На залізничній станції роз'їхалися 11 січня 1947 року довголітні зведені спільною долею друзі. Найбільше однак зразу поперло до Мюнхену в УМХС на Дахаверштрасе ущасливити своїм видом паню Шафранську ... Пригодилися навіть наші звільнювальні „білка": скоро після того йота в йоту такими самісінькими озброїлися всі втікачі з Італії і ті, хто полону загалом не пройшов, перед можливими „лапанками" американської поліції.
Крім отої більшої групи, опинилися ще із різних військових шпиталів менші гуртки по деяких інших американських таборах полонених — головно в Галляйні біля Зальцбурґу, де теж пережили неодну несподіванку. їхнє звільнення наступило десь у місяць пізніше —- знову ж на підставі представлених місцевому кацикові СіАйСі армійського наказу про звільнення нашої більшої групи дивізійників.
Незабаром прийшлося звести ще паперову війну за зрівняння дивізійників у правах на еміґрування з іншими втікачами, а також подібну боротьбу за моральне признання повноцінности жертви крови дивізійників — перед власною громадою. Ці завдання перейняло вже Братство й його відповідні комісії чи референтури. Перед у цій праці повели головно дивізійники з терену Баварії та Австрії.
Отже різна була доля невеликої групи дивізійників з американського полону від долі тієї маси їх, що попала до англійців. І трішки інший тип „екс-дивізійника" тут витворився. До свого гурту йому тут доводилося аж пробиватися. Гіркий досвід навчив тут і самостійніше та критичніше думати, а так же ж само без захоплення дивитися й на свою громаду. Спільна дальша доля цих мало не проскрибованих „колаборантів" (в очах чужих і деяких своїх) навчила тих людей тут триматися разом, помагати собі взаємно. І то навіть понад партійно-політичні інструкції. З тим ідейним багажем своєрідної духової опозиції й ресантименту супроти загалу власного громадянства виїхали ці „мічені" комбатанти і далі в світ. В тім може й криється таємниця такої дивної їхньої пов'язаности теж у нових обставинах.

Жовтень і листопад 1918 р. на рідних землях

Осип Юркевич

З кінцем вересня 1918 р. з трудом дістав я 3-місячну студійну відпустку з кадри ц. к. австрійського полку піхоти в Ріма Шомбат на Мадярщині. Вертаючись у рідні сторони, з утіхою покидав я Ріма Шомбат. Старшин 80-ки українців одних прощав особисто, а другим позасилав поздоровлення на фронт. У Львові, 2-го жовтня, 1918 року записався я на правничі студії. Щотижня голосився в команді міста на Валовій вулиці ч. 14. Того вимагала команда міста і мала реєстр всіх старшин, які тоді перебували у Львові. Харчувався я по старшинських харчівнях, яких було кільканадцять у місті і на той час ще досить дешевих. Тут і там стрічав я старшин-українців з різних полків і з різних фронтів. З розмов із ними вже можна було припускати, що Австро-Угорщина в тій війні таки не вдержиться. Не пішло добре з офензивою над П'явою і хоч на Сході той перстень, яким були окружені Центральні Держави, був розірваний, то на західнім фронті німцям не йшло добре. Так зв. лінія Гінденбурґа не вдержалась і всякі спроби удержатись на лінії ріки Марни йшли також намарно. На тім фронті перший раз з'явились там англійські танки. З-над П'яви тоді у Львові оповідав мені знайомий хорунжий, що чеські полки масово опускають фронт, опановують потяги і цілими ешелонами, озброєні вертаються „кде домуф муй". Поляки й українці австрійської служби не були такі аґресивні, але вже тоді частина польського леґіону покинула австрійську службу на Україні і їх командант Пілсудський був тоді німцями заарештований. А у Львові останній місяць австрійської займанщини — так як перед бурею — був дуже спокійний.
Котрої неділі, вже не пам'ятаю, але то вже було в другій половині жовтня, 1918 р., на площі Юра зараз по Службі Божій було велике віче. Говорив наш заслужений посол і діяч д-р Кость Левицький. Народу було досить і на той час осторожний зміст його промови в двох словах був: „Будуймо Україну в рамах Австрії". Його промову нарід оплескував, як також і другого промовця — посла С. Вітика. Цей згадав Берестейський мир, — Галичину називав відірваною віткою Великої України і мав відвагу сказати, що скорше чи пізніше Галичина має злучитися із Великою Україною. Коли та злука настане, того тоді не міг знати. Мене тоді ніхто не втаємничував у якусь нашу підпільну військову організацію, і серед старшин українців австрійської служби такої на більшу скалю не було. На пару днів перед 1-им листопадом 1918 року я преспокійно виїхав у свої родинні сторони, в Золочівщину.
П'ятниця, першого листопада 1918 р. застає мене в моїм родиннім містечку Білий Камінь. Рано знайомий хлопець з'явився у мене і подав мені записку від моєї родички, тоді ще панночки, Н. Юркевич, з'явитись зараз у Золочеві. Тут на Городецькій вулиці зустрічаю знайомого мені ще з 80-ки четаря УСС Семена Безпалка і він перший повідомив мене, що сьогодні українці в Східній Галичині перебрали владу в свої руки. То була яка 10 година рано і переворот у Золочеві був доконаний. Вже тоді кадра австрійського 35-го п. крайової оборони була в Золочеві і її сотник Гнат Стефанів перебрав владу дуже вміло. В тім полку і так служили майже самі українці, а вояки інших народностей радо здали зброю. Того дня скінчилось у нас в Галичині 146-літнє австрійське панування, яке властиво було польське. Тому така займанщина, як та брудна вода по купелі злетіла з кожного. Тих перших кілька днів листопада в Золочеві я повнив службу з кількома стрільцями на станції, яка ту є пару кільометрів від міста. Комендантом двірця був тоді поручник Вовк, дуже солідний і примірний в виконуванні обов'язків старшина. Клопоту в тих днях було чимало. Маси чужого вояцтва переїздили з України, як рівнож і всякі транспорти з майном. Худоби було найбільше, було навіть два вагони горіхів призначених до Відня. А коней то було так багато, що не було іншої ради —- випускалось на самопас на поблизький пастівник і як хто хотів коня в тих днях мати, йому цього ніхто не боронив. Командантом міста був сотник Гнат Стефанів. Меткий старшина і добрий організатор. Щовечора в широкій залі на першім поверсі якоїсь камениці були сходини старшин. Одного вечора поручає сотник мені і хорунжому УСС Сембаєві зараз таки вночі поїхати льокомотивою з кількома стрільцями до Березовиці, за Тернополем і звідтам притягнути плятформу з двома гарматами та з артилерійською муніцією. Ми приїхали до Тернополя над раном. На станції було повно вояцтва, але вже і тоді крутились там большевицькі агітатори та ширили пропаганду серед вояцтва, що вони тільки йдуть з народом проти попів, адвокатів і панів. Команда станції Тернопіль справила нас до Березовиці, де ми зачепили льокомотиву до двох вагонів, на плятформі яких було дві гармати і муніція. Зараз таки з полудня ми вже були в Золочеві назад. В той час не було в Золочеві старшин з артилерійським вишколом, заледве один підстаршина і 14 рядовиків. Вечором сотник Стефанів наказав мені і четареві УСС Безпалкові всю ту артилерійську муніцію відставити з гарматами до Львова, на Підзамча. Вже ранком 7-го листопада кільканадцять стрільців на перестанку Підбірці вивантажувало з вагонів ті дві гармати. Це важко було робити, бо на тім перестанку нема вантажного помосту, а на Підзамча не було можливо доїхати, бо там уже була перестрілка з поляками. Четар Безпалко приніс коло 9-ої години наказ з Народного Дому відставити гармати до Львова на Театинську вулицю. До гармат запряжено сільські коні, муніцію зложено на підводи і обезпечившись малими стежами по боках, рушили ми на Личаківську рогатку. По дорозі стрічали ми багато збігців зі Львова, багато було і наших військовиків, які продиралися з різних фронтів світової війни, минали Львів, бо там вже була своя війна. Зближаючись чимраз ближче до міста чути було крісову пальбу, клекіт скорострілів і вибухи ручних гранат. Найбільше клекотіло всередині міста, звідки підносився стовп чорного диму, переплітаний огненними язиками. Підстаршина, що йшов зо мною, старий гармаш австрійської армії невдоволений був з того, що ми гармати тягнули до міста. „Пропадуть гармати в місті" говорив він.
На Личаківській вулиці рух був звичайний. Прохожі пильно звертали увагу на наш в'їзд, а коло церкви Петра і Павла якась баба навіть голосно кричала: „Пся-креф, українце і артилєріен цьонґнов". На перехрестях вулиць були уставлені скоростріли з нашою обслугою. Незабаром ми дізнались, що горить будинок головної пошти на Сикстуській вул. Вже і часом кулька горою свиснула, але то звичайна річ на війні. По мурах міста були порозліплювані відозви до поляків Львова в українській і польській мовах, з зазивом, занехати дальший пролив крови. Передали ми гармати на Театинській вулиці старшині гармашеві з Куркової вул., а я сам пішов у сторону Руської та Ринку. Львів вже не виглядав так, як тому 10 чи 12 днів. Повно підвод з провіянтами стояло коло камениці „Дністра". Я пішов дальше в сторону Ринку. На ратуші маяв наш прапор. Я радів у душі: Львів, наш княжий город — наш! Лопотів у листопаді 1918 року за кожним повівом вітру наш прапор, але і в місті лопотіли скоростріли. На площі перед ратушем були вони уставлені теж. Хоч тут уже було недалеко до фронту, то на вулицях було багато цивільних людей. Кожний військовик мав на шапці синьо-жовту стяжку, а УСС мали свій однострій, ще з австрійських часів. В ратуші, в харчівні для військовиків, стрінув я кількох старшин, з якими тому яких два тижні познайомився. Від них довідався, що на вулицях Львова не можна себе почувати безпечним. Є багато підступних нападів. Тепер бої ведуться за обсаду державних будинків. Головний двірець наші втратили ще в перших днях. Сьогодні (7-го листопада) поляки обсадили ніким не зайняту нашу духовну семинарію і в цей спосіб підсунулись під будинок головної пошти. Наша залога на пошті не подалась назад, але поляки обляли нафтою будинок, підпалили і він горить ще й тепер. Цієї накиненої війни наші не сподівались і тому потрібно кожного, старшини і стрільця до оборони міста. Я негайно зголосився в головній команді, в Народному домі, де мене прийняв отаман УСС Сень Ґорук. Докладно вивідавшись що я за один, велів мені чекати на дальший наказ. Я сів на крісло в передній кімнаті коло вікна і бачив навал праці, якій не могли дати ради тих кількох старшин УСС, що тут були зайняті. Двері не замикались, входили і виходили цивільні, старшини, стрільці навіть і полонених приводили сюди. (То вже були дорослі „дзєці Львова", були і леґіоністи між ними і всі вони оправдувались, що не стріляли). Вже пізно ввечір я дістав наказ з 16 стрільцями обсадити Австро-угорський Банк на Браєрівській вулиці, переглянути будинок та на ліво держати зв'язок з Соймом. Так склалось тоді, що я дістав найкраще військо — 16-ть Українських Січових Стрільців з їх гуцульської сотні. Для мене сповнилось те, чого я ще хотів у 1914 році, та ще й у Львові, де я стільки витерпів. В два ряди перед Народним Домом вони станули і ще зголосилось до нас двох молодих хлопців і це справді були діти нашого Львова. Потрібні вони були дуже, бо добре визнавались у вулицях Львова.
З цим відділом вирушив я з-під Народного Дому і від цього моменту почалася моя бойова служба в рідній армії.

Вояки „Де Оппрессо Лібер" і поневолені нації

                    Стаття із 1961 року, але деякі моменти її заставляють задуматися і сьогодні.

Енріке Мартінез-Кодо

                               Енріке Мартінез-Кодо — це визначний журналіст Латинської Америки, відомий в нашому громадянстві з численних статтей на теми східної Європи, зокрема про Україну. В Аргентині редагував офіційний журнал для війська і від довшого часу є технічним редактором журналу „Укранія Лібре". Був також співробітником американського офіціоза для високих військових шкіл „Мілітері Ревю", де помістив свою працю про УПА. Цю статтю автор підготував спеціяльно для „Вістей Комбатанта".

                             Американські збройні сили зараховують до своїх регулярних формацій різні з'єднання спеціальних завдань, призначені в противенстві до мілітарних традицій не до тих цілей, які мають ще й нині регулярні війська. Вояки тих з'єднань, усі добровольці, гордяться своїми відзнаками на рукавах і бойовим ножем, перехрещеним двома стрілками і поясненням "De Opresso Liber" (Звільнити від гніту). Всупереч згаданій регламентарній традиції, ці вояки є прямими наслідниками нерегулярних боєвиків типу Davy Crocett, Daniel і Jim Bowie, а їхнім завданням є вишколити, зорганізувати, забезпечити постачанням і досвідченими вояками потенціяльні сили націй поневолених совєтським комунізмом, і тих, які підлягли йому. Іншими словами, ці з'єднання, яких головний центр знаходиться у Fort Bragg у північній Каролайні, мають за завдання підготовити, забезпечити і керувати повстанцями та підпільними рухами, які будуть формуватися в підпіллі комуністичного фронту.

                            Під безпосереднім контролем Центру психологічної війни і шефа департаменту психологічної війни у Пентаґоні ці спеціальні військові сили, що мають „Звільнити від гніту" отримують різніродні інструкції і завдання, від можливо найтихішої ліквідації ворожого вартового, до способу приготувати гадюку на сніданок, від метод, як застосувати здобуті військові матеріали і зброю, як проводити саботажі і напади, як застосовувати всі можливі засоби транспорту, до виробництва зброї в усяких умовах і до здобуття належної інформації про ворога. Вояки можуть пристосуватися до будь-якої країни, мови, кліматичних умов, терену і харчів; тобто, вони мають найбільш можливі фізичні і тактичні умови пережити труднощі, які без сумніву стрінуть у своїх операційних зонах.

                            Нині існує багато центрів формування і базувань тих з'єднань; поза базовим центром в Fort Bragg є ще подібні на японському острові Окінава, в зоні Панамського Каналу і в західній Німеччині (10-та група Спеціальних збройних сил).

                              Організація. Організація має на увазі особливу гнучкість, яка дозволяє якнайкраще виконати свої завдання. Засадничо група спеціальних сил організується клітинами, утвореними із груп ретельно вишколених і досвідчених, а кожна з них може діяти незалежно. Щоб діяти у більших розмірах, найменша одиниця є здатною організувати повстанські з'єднання, набагато численніші від себе. Базовою одиницею є гурт — "team" ФА (Ф — означає бойову одиницю, А — ступінь її важливості). „Тім" ФА є готовий включитися в означену зону і зорганізувати там полк повстанців силою 1.500 осіб. „Тім" ФА складається із: шефа-капітана; шефа операцій поручника; підстаршини, що командує „тімом" і може виконати сам завдання кожного із своїх вояків; 4 підстаршин інструкторів, двох спеців від важкої зброї і двох від легкої. Вони знають докладно не тільки власну зброю, але теж усі типи зброї ворога; 4 специ вибухових матеріалів і хімічних речовин, власних і ворожих; 2 підстаршини зв'язку, спеців від радіостанцій. Вони вивчені теж конструювати апарати в найгірших умовах; 1 підстаршина-санітар, вишколений теж у запобіжних засобах медицини, фармакології і в несподіваних хірургічних забігах. „Тім" ФА має автоматичні карабіни, легкі скоростріли, кріси для спеціально вишколених стрільців (з оптичними інструментами), ракетниці, радіо і хірургічні матеріали. Крім того, механічні знаряддя, вибухові матеріали, тощо.

                            „Тім" ФБ має за завдання організувати теренові з'єднання повстанських сил, які вже утворені при допомозі ФА. Його завдання в суті речі не різниться від завдань попереднього „тіму", поза координацією підвладних екіп. Його склад такий: шеф, переважно в ранзі майора; шеф штабу-капітан; 4 старшин — переважно поручників-шефів класичних секцій штабу: С1 — персональний, С2 — розвідка, СЗ — дія, С4 — постачання; 4 підстаршин ад"ютантів старшин штабу. Далі 2 підстаршин, командувач і його заступник; 1 підстаршина, шеф команди радистів; 4 радіооператори; 1 підстаршина зв'язку; 4 підстаршини для вибухових дій; 1 підстаршина санітет; 1 підстаршина постачання.

                            Для служби таборів і вишколу ФА має групу АА (перше А означає характер адміністративний, друге важливість групи). Ці адміністративні групи не перебувають разом з Ф у час виконування їхніх завдань поза лініями фронту.

                           Вищою одиницею є „тім" ФЦ, що має ті самі завдання як ФБ, тільки вищої єрархії. З тієї причини шеф „тіму" є підполковником, 2 штабових старшин майорами, а інші капітанами. Ця зміна в ранґах потрібна для виконання вищих завдань, які ставлять вимоги кращих вояцьких прикмет персоналу. „Тім" ФЦ контролює два або три „тіми" ФБ і має до помочі адміністративну одиницю ФБ, щоб забезпечити приміщення і постачання під час вишколу або в період перед дією.

                          Найважливішою оперативною організацією є ФД, що має завдання координувати дії двох або й більше теренових повстанських організацій. Це є найвищий рівень команди спеціальних військових з'єднань, які діють поза ворожими лініями; його організація та сама, що попередніх груп, тільки старшини є ступенем вищі. Шефом є полковник, шефом штабу підполковник, і т. д. Хоч існує ще вища „команда групи спеціальних військ", але ФД практично координує найважливіші завдання тих військ.

                         Команда групи має тільки адміністративне завдання і ніколи не діє поза фронтовими лініями. Для виконання своїх завдань має приділену одну сотню команди і служби, відділ зв'язку і відділ постачання і ремонту парашутів.

                          Як бачимо з цього, спеціальні війська здатні виконати свої завдання, призначені їм найвищою командою для потреб Америки.

                          Причини. Чому збройні сили США вирішили організувати спеціальні війська? В першу чергу, досвід боїв УПА, литовської БДПС і польських ВІН і ВРН показали, що в глибині країв опанованих комуністами, незважаючи на совєтський терор, можуть існувати великі підпільні і повстанські рухи завжди, коли вони сповнені священними принципами свободи і незалежности. Тому тільки центри націоналістів можуть стати центрами постачання і безпеки повстанцям, з їхнім багатим досвідом, здобутим довголітньою боротьбою з московським окупантом. Далі, створення спеціальних військ у 1952 р. (хоч у той час вони вже існували, маючи інші завдання) базується без сумніву на досвіді другої світової війни і на вивченні боротьби антикомуністичних рухів в країнах окупованих і поневолених; головно на досвіді УПА, бойові частини якої зуміли відкрити собі шлях через Польщу і Чехословаччину, і прийти влітку 1949 р. до німецької зони, окупованої американцями. Таким чином вони виявили перед світом незламну волю українського народу боротися за відновлення своєї незалежности.
Далі можна зрозуміти рішення американської верхівки, коли поглянемо коротко на совєтську військову доктрину, яка подає стисло елементи, відомі як „засадничі чинники, що діють постійно і визначають долю воєн".

                              Ці засади повторяли часто совєтські військові лідери, такі як Жуков, Маліновський, Конєв, Васілевський і Соколовський, а вони такі:

                               1. Забезпечення тилів, 2. Мораль війська, 3. Чисельність і якість дивізій, 4. Озброєння, 5. Знання і відповідальність командного стану. Віднедавна совєтські військові шефи признають існування ще інших „перехідних чинників", але вищенаведені є головними. Як бачимо, на перше місце совєтські стратеги поставили забезпечення тилів. В совєтському розумінні „тили" це не тільки функції постачання, вишкіл запасу і т. д., але ціле комуністичне суспільство. Це вияснив достатньо Ворошилов, коли сказав:

                              „Окреслення безпеки тилів включає в собі усе, що складається на форму вияву життя і діяльности цілої системи: соціальні справи, політика, господарство, система продукції, ступінь організації робітничого класу, ідеологія, наука, мистецтво, мораль народу і інше". 

                             Тобто, в совєтському розумінні тили, це суцільність держави, і тому існування націоналістичних рухів (буржуазні сепаратисти, капіталісти і фашисти, як кажуть росіяни) і повстанців, обезцінює СССР і її соціалістичну систему. В такий спосіб, не може бути нічого більш доцільного для наступу на базу совєтської системи і для його успіху, як допомогти до організації повстанців серед поневолених народів.
             
                            А проте історія вказує, що Захід, на жаль, втратив час і не зумів використати досвіду народів, поневолених Москвою. Логічно можна б запитати: Що сталось би, якби в 1946 році протикомуністичні рухи в Україні, Польщі, Білорусі, в балтійських краях, на Кавказі і т. д. мали таку допомогу, яку нині планують вояки формацій „Звільнити від гніту", та ще й допомогу цілого вільного світу, який у той час міг спиратися на монополію атомної зброї? Відповідь легка: тоді народи Східної Європи відвоювали б свою незалежність і свободу, комунізм втратив би всі окуповані території включно з безмірними багатствами України, які становили близько 40% потенціалу СССР. Тобто, комунізм був би зредукований до Російської ССР, одинокої автентичної російської землі. Так, рішуче ми тратили час.

                                              Що можуть очікувати поневолені народи?

                              Центри творення спеціальних військ "De Opresso Liber" служать рівночасно для вишколу до протидій у революційних війнах, в яких появляються комуністичні партизани, себто там, де комунізм появляється у своєму етапі мілітаризації. В цьому розумінні високі урядовці Пентаґону припускають, що США, у випадку війни, будуть доставляти зброю нерегулярним протикомуністичним відділам кожного народу. Це рішення прийшло у наслідку пропозиції президента Кеннеді Пентаґонові, у зв'язку з військовими операціями, призначеними до поборення комуністичних партизанів.

                            В той самий час американські збройні сили дають численні стипендії для старшин Латинської Америки, Близького і Далекого Сходу, які бажають закінчити протипартизанські курси у Fort Bragg (США) і Fort Gulick (зона Панамського Каналу).
Але чого можуть сподіватися поневолені народи? Здається, що спеціяльні війська не мають завдань, згідних з ідеалами, які причинилися до їх створення. Крім цього досьогодні не маємо ніякої вістки, яка вказувала б на те, що згадані війська можна вжити в часі „холодної війни". Їх резервують тільки на випадки „гарячої війни". Випадок з Угорщиною, де в 1956 році розгорілася революція, отже в часі, коли спеціальні війська існували вже чотири роки, виявив велику хиткість і вагання вжити ці війська, і в цьому бачимо велику помилку західної стратегії. Бо резервувати "De Oppresso Liber" тільки у відповідь на ситуації, створені комунізмом, означає відібрати їм засадничу їхню ціху: ініціативу. В дійсності, якщо спеціальні війська дозволять перехопити ініціативу комуністичній підривній акції і обмежать себе до гашення джерел вогню у час, коли він уже палає, тоді рискують стати пожежниками, які завжди прибувають запізно на місце пожежі.

                         Тому можемо сказати, що поневолені народи не повинні нині віддаватись оманам щодо негайної допомоги з боку спеціальних американських військ. А проте, саме існування тих військ може бути іскоркою надії в світі тіней, які налягають на ці народи від довгого часу.

                         Тепер американські чинники, відповідальні за цю ділянку, зберігають в таємниці плани щодо поневолених народів. Але було б невибачливою помилкою західної стратегії, — повторюємо, — коли б ці чинники не використали існування націоналістичних рухів, які боряться проти московської окупації, і мають за собою великий досвід підпільної боротьби. Німці, захопивши 1941 року краї СССР, недооцінювали і гидували допомогою, яку їм могли надати поневолені народи, а коли усвідомили свою помилку, було вже запізно. Що гірше, внаслідок жорстокої поведінки німецьких катів, народні маси обернулися проти них, організуючи активний збройний спротив, в якому УПА була найпотужнішою силою.
У зв'язку з цим, доцільно пригадати слова „залізного канцлера" Бісмарка, який сказав: „Тільки безумні відкидають чужий досвід ..." Чи західні політики є безумцями 20-го століття?

(Переклад з іспанської)

Повстанський рух в Україні в роках 1917 - 1922

А. Валійський

На повстансько-партизанську боротьбу багато людей дивиться, як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна, вона тільки притьмарює властивий погляд на правдиве значення цієї форми боротьби. Повстанці можуть відіграти дуже поважну роль у кожній війні, та передусім у визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших визвольних змаганнях 1917 - 1920 рр. українські повстанці, правда не на 100%, таку роль відіграли. Взагалі, партизанка може поважно прислужитися як до руйнування існуючих, так і до будови нових вартостей, а часом вона буває одним із головних чинників побудови цілої держави. Правда, держава будується на певній політичній концепції, та всіма ресурсами нації, як засобами тієї політичної концепції. Серед тих ресурсів одне із перших місць займає регулярна армія, але армія іррегулярна-повстанська, може у великій мірі допомогти армії регулярній у виконанні її завдань, якщо ця армія добре зорганізована і добре керована. Безумовно, що держава, яка під час війни крім регулярної армії вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби. Засадничо треба розрізняти З форми партизанки: 1) диверсійна партизанка одної держави проти другої, 2) диверсійно-революційна партизанка одної політичної концепції проти другої і 3) звичайна диверсія та бандитизм без жодної політичної ідеї. Щодо організації, то партизанка буває двояка: 1) коли вона постає стихійно під час революції, як це було в Україні в 1917 р. і 2) коли вона організується в державі вже існуючій, класичним прикладом якої була партизанка, організована большевицьким штабом під час 2-ої світової війни.
Повстанський рух в Україні у роках 1917-22 під оглядом його ідейности, організації і способу ведення боротьби можна поділити на 3 періоди, при чому кожний з них має свої характеристичні риси. Перший період — це від початку української революції до половини 1919 р., другий від половини 1919 р. до відвороту Армії УНР за Збруч, і третій — це перші 2 роки окупації України большевиками. Реальна боротьба українського народу проти червоних і білих москалів в перших двох періодах виявлялася в 2 формах: у регулярній війні і повстанських діях. Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністраційні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади, але вся та акція повстанських відділів повинна була бути координована штабом регулярної армії, себто повинна була бути стисла співпраця повстанців з регулярною армією. Щодо персонального складу повстанських відділів, то рівнож неслушно багатьом видавалося, що кожна людина, яка вміє стріляти з кріса, вже може бути партизаном. Навпаки, до партизанів треба ставити куди більші вимоги, ніж до вояка регулярної армії, бо вояк регулярної армії знає, що він є членом організованої маси, знає свій обов'язок, наказ командира виконує без жадних розмов і дискусії. Крім того, матеріальні умови, приміщення, забезпечення одягом і харчем, забезпечене підпілля — це привілеї регулярної армії. Натомість повстанець в більшості випадків сам вирішує, як йому діяти для кращого виконання завдання. Відсутність підпілля, регулярного постачання, брак зв'язку, стала залежність від населення — у великій мірі деморалізуюче впливає на повстанців.
Як же та справа представлялася в першому періоді, себто від 1917 року до половини 1919 р.? Передусім, в Україні в той час панував великий революційний хаос. Стихійна демобілізація російського фронту той хаос ще збільшила. Населення після світової війни здебільша було здеморалізоване, національна свідомість не була ще пробуджена. Кожне село було озброєне і то не тільки в легку зброю, але навіть в кулемети і гармати. Селяни не обмежувалися тільки до пасивного переховування зброї, але вживали її коли було треба і не треба, дуже часто навіть проти вояків своєї регулярної армії. Майже кожна волость і село набули бойового гарту, організуючи озброєні загони, кількість яких особливо зросла під час Гетьманату, як контракція проти так званих „карательних отрядов". Кожний такий загін був очолюваний отаманом. Більшість цих отаманів в першому періоді, це були люди, які не відповідали своєму призначенню. Передусім, з малою або жодною загальною освітою, особи, які легко піддавалися ворожій пропаганді, національно малосвідомі, бракувало їм патріотизму та ідейности і з морального погляду маловартісні. В ряди повстанських відділів крім ідейних патріотів попадало немало авантюристів та злочинного елементу. Більшість повстанських відділів з цього періоду не визнавала жадної підлеглости, ніякої співпраці з регулярною армією та діяли здебільша на власну руку. Взагалі, це був період анархії, без ніякої політичної ідеї — період „отаманії".
Тут варто згадати про кількох отаманів, які не тільки уникали співпраці з регулярною армією, але дуже часто виступали збройно проти неї. І так отаман Зелений — великий амбіціонер і демагог, мав досить поважний повстанський відділ, але в першому періоді виступав проти регулярних частин Дієвої Армії. Другий, не менш відомий отаман Хименко заатакував частини регулярної армії в районі Гребінки, які внаслідок цього понесли великі втрати вбитими і пораненими. На Херсонщині обеззброював регулярні частини отаман Дячишин. На лінії Кременчук-Чигирин грабував і обеззброював відступаючі українські частини отаман Коцур. Те ж саме на Звенигородщині робив отаман Туз — і багато інших. Взагалі, це була найтемніша сторінка повстанського руху в Україні, це була трагедія українських визвольних змагань. Правда, в цьому періоді були повстанські відділи, які брали зорганізовану участь у боротьбі за українську державність, як Чучупака з Холодного Яру та інші, але назагал їх було дуже мало.
Другий період, тобто від середини 1918 р. до кінця листопада 1920 р., був переломним, наступила велика зміна на краще. Повстанці в своїй більшості провадять боротьбу з червоними і білими росіянами, маючи вже скристалізовану політичну ідею і виступають в обороні української самостійности. Які ж були причини такої кардинальної зміни ситуації в лавах повстанців? Передусім, окупація більшої частини України червоними і білими відкрила очі населенню, чого хочуть як одні, так і інші, та що вони несуть з собою в Україну. Прийшли: пробудження національної свідомости, більша відпірність населення на ворожу пропаганду, українська національна контрпропаганда та очолення багатьох повстанських відділів старшинами Дієвої Армії, як рівнож певні заходи уряду щодо централізації повстанських дій. Про цю зміну згадує в своїх спогадах генерал В. Сальський, він виразно стверджує, що окупація України червоними спричинилася до постання великої кількости повстанських відділів, більшість яких виступали проти большевиків в обороні УНР. Щодо ген. Денікіна, то також ген. В.Сальський стверджує, що з початком наступу білих, коли для населення України заміри Денікіна були неясні і невідоме було його відношення до українського національного руху, то багато повстанців навіть допомагали йому в боротьбі з червоними, але після київських подій у серпні 1919 р. повстанці виступили проти Денікіна на терені майже цілої України і тим самим спричинилися в великій мірі до розвалу його армії. Про це згадує в своїх спогадах сам ген. Денікін. Також і большевики стверджують зміну, яка наступила в цьому періоді серед українського населення. І так, в таємному звідомленні київського большевицького воєнно-окружного штабу від 25 березня 1920 року читаємо: „Населення Гайсинського, Київського, Канівського, Таращанського, Чигиринського, Яготинського і інших повітів округи ставиться з симпатією до УНР. У цілій окрузі положення загрожене, селянство поголовно озброєне, бандитизм росте, великий відсоток селян наставлений по-Петлюрівськи. Оперує велика кількість банд, з яких частина рухомих, як банди Тютюнника, Гулого, Павленка і банди місцевого характеру". Крім того командуючий большевицьким фронтом Антонов-Овсієнко в листі до Леніна писав: „Положение на Украине очень серьозное, особенно в Киевщине оперирует ряд крупных Петлюровских банд. К советской власти самое отрицательное отношение. В волостных советах сидят чистьіе Петлюровцы". В травні 1919 р. можна заобсервувати більш-менш зорганізований виступ проти червоних з боку повстанців, частина яких старається нав'язати контакт з центром УНР. І так, отаман Зелений, той самий, що в першому періоді виступав проти регулярної армії, під час наступу на Київ в серпні 1919 р. разом із 6 Запорізькою дивізією розбиває під Білою Церквою большевицьку бригаду. 31 серпня 1919 р. разом із регулярною армією до Києва входять також повстанці. В цьому ж часі повстанці отамана Ангела нищать всі шляхи сполучення на лінії Ніжин-Київ і то так ґрунтовно, що змусили червоних евакуюватися з Києва через Коростень. В червні 1919 р. в районі Теофіполя корпус Січових Стрільців разом з повстанцями розбивають і переслідують червоних. В акції Запорізького корпусу на Літин-Вінницю в липні 1919 р. співпрацюють з ним повстанці отаманів Шепеля і Орла. Херсонщина майже ціла була охоплена повстанцями, де в організації повстанських відділів відіграв поважну роль Повстансько-революційний Комітет. Але все ж таки велика кількість повстанських відділів також в цьому періоді не мала планового зв'язку з урядом і штабом армії, через що не було систематичного керівництва ними, а тим самим координації акцій повстанців з частинами регулярної армії. Хоч були в тому напрямку спроби, але вони не дали належного наслідку. І так, в липні 1919 р. головнокомандуючим всіма повстанцями було призначено Малолітка, а в вересні ц. р. отамана Волоха, але як один так і другий нічим себе не проявили, бо ці невдалі призначення відбувалися під сильним тиском певних політичних кіл. Так само створення в Кам'янці Центрального Повстанського Комітету, на чолі з Н.Петренком було нещасливою операцією, бо та людина нічого спільного з повстанською акцією не мала, це був наскрізь партійний утворення. Цей Комітет, внаслідок браку фахових сил, нічого не зробив. Але, незалежно від всіх недоліків, акція повстанців в цьому періоді була більш зорганізована, зв'язок з урядом і Штабом Армії, правда, спорадичний, але все ж таки був, а що головне, велика кількість повстанських відділів вже стояли міцно на ґрунті Української державности.
Підсумовуючи всі негативні моменти з повстанських дій в Україні в першому і другому періодах, можна ствердити, що Уряд і Штаб Армії були безсильні в першому періоді опанувати ситуацію; зрештою, ніякий уряд в той час, мабуть, не зміг би нічого кращого зробити. Але щодо другого періоду, то крім вини окремих отаманів, з боку уряду було замало зроблено в справі організації, централізації і фахового очолення повстанських відділів. Недоцінено як слід значення партизанської боротьби, яка при добрій організації могла виявитися вирішальним чинником в нашій визвольній війні.
Щодо третього періоду боротьби повстанців в Україні, то, на жаль, маємо дуже мало відомостей. Є короткі писемні спогади учасників, оповідання свідків цих дій, як також ворожа література, але всі вони свідчать про те, що під оглядом національним і беззастережної відданости ідеї УНР цей період був найкращим. В цьому періоді боротьба повстанців не припинялася. Творилися нові повстанські центри, які використовували всі можливості для оборони здобутків української революції. Ані терор, ані голосні процеси над найкращими синами народу не спинили українського визвольного руху. Всі повстанці тільки й чекали повороту рідної Армії. Але червоні, після ліквідації зовнішніх фронтів проти поляків і Вранґеля, кинули цілу масу війська для подавлення повстанців. Опинившись в безнадійній ситуації, повстанські відділи були змушені зліквідуватися, бо забракло їм найголовнішого чинника — зовнішнього фронту української регулярної Армії.
Ще досьогодні під час дискусійних доповідей з історії нашої визвольної боротьби, ми стараємося виправдувати нашу програну війну тим, що ворог мав переважаючі сили. На мою думку, цей аргумент не зовсім слушний, бо в другій половині 1919 р., коли наші з'єднані Армії нараховували близько 100.000 вояків, коли б у той час прийшло об'єднання всіх наших повстанських відділів, що оперували на терені цілої України, — вони представляли б армію понад 300.000 чоловік. Це й була та наша сила, яка переважала сили ворога. Наша трагедія полягала в тому, що ця повстанська армія не була об'єднана, добре зорганізована, та не було координованої співпраці з Дієвою Армією.