СПОГАДИ З ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Андрій Кравчук

(на підставі розповіді Андрія Кравчука записав і уложив Теодор Лехман)

Відомо, що прикінці 1918 року, внаслідок програної 1-ої світової війни, почали валитись потуги центральної Европи, а на їх місце поставали нові незалежні держави. У той час український народ Галичини виявив теж бажання створити свою державу. Тому бажанню протиставились наші сусіди і ми були змушені збройно обороняти наші права. Про ті події написано вже чимало, але я, як співучасник згаданої збройної акції, хотів би додати до них ще й мої переживання. Про cвій задум я часто згадував моєму приятелеві і співпрацівникові у музично-драматичному ансамблі, який існував у перших роках нашого побуту в Америці і яким керував артист львівського театру Адама Антонишина та в якому я був керівником музичної ділянки. Врешті знайшлось у нас більше вільного часу і мій приятель Теодор Лехман погодився викласти мої спогади на папері.

Починаю датою і місцем мого народження. Я народився 13 грудня 1897 р. в селі Красне, Золочівського повіту. Молодим хлопцем був я на роботах у Німеччині. У 1915 році, маючи 18 літ і будучи австрійським підданим, був переданий Австрії і приділений до 31-го австрійського полку. На початку 1916 року вислали мене з маршкомпанією на італійський фронт. Пережив тяжкі бої над рікою П'явою і дослужився ступеня фельдфебеля з піонерським вишколом. Після капітуляції Австрії залишив фронт з групою співтоваришів і поспішним маршом дійшов до Відня. Нормального залізничного транспорту тоді не було, Нам, українцям, які у великій кількості з різних частин з'їхалися до Відня, вдалось просто підкупити залізничників і машиніста, тому вони погодились підвезти нас у сторону Львова. Переповненим довгим потягом ми доїхали до Стрия. Звідси вже сам дійшов я до якогось села в околиці Львова. В тім селі кватирувала вже частина нової Української Галицької Армії. На вступі до села були виставлені військові стійки. Стійковий зупинив мене і покликав провідника стійки "Звідки і куди йдете, старший десятнику", — дивлячись на мене і мої відзнаки, питав провідник. "Чи ж треба питати, хіба не видно?" — відказав я. "Вертаю з італійського фронту і хочу дістатись додому, до своєї рідні". "Добре, що ви натрапили на нас, а ми на вас", — каже він, — "нам, такі люди, як ви, дуже потрібні. Досі ви служили Австрії, а тепер послужіть Україні. Ставайте у наші ряди".

На це не було вже у мене відповіді. Хоч як хотілось побачитись з родиною, але, дивлячись на своє рідне військо, був я так зворушений, що з охотою відразу вступив до тієї частини. Це була ще в стадії формування саперна сотня 5-ої галицької бриґади. По кількох днях зайняла бойові лінії у місті Львові, при вулиці Городецькій, зі сторони Підзамча. По коротких вуличних боях з поляками ми були змушені відступити в околицю залізничої станції Задвір'я. Звідси перекинуто нас під Раву-Руську. Тут з тяжкими рукопашними боями пішли ми у протинаступ. Я був легко ранений в ногу. Мене перевезли до шпиталю у Краснім, а звідти, тому що поляки продовжували свій наступ, санітарним поїздом до Чорткова. Рани скоро загоїлись і я включився знов до своєї сотні. З Чорткова наша армія, перегрупувавшись, йшла наступом вперед, а поляки в переполоху відступали. Моя сотня дійшла аж до села Княже за Золочевом і я надіявся, що скоро побачу своє рідне село і свою родину.

Наша бригада не брала участи в бою за Тернопіль. Обійшла його зправа і через Білу, Глубічок Великий, Озерну і Зборів підійшла до згаданого вже села Княже. Між Княжим і Скварявою ми натрапили на добре організований польський опір. По боці поляків була добре озброєна армія Галлера. Ми, наступаючи, витратили багато амуніції з тих запасів, які ще мали. Під Скварявою вже не було набоїв і не було чим стріляти. Під натиском польських сил почався наш другий відступ. Наша бриґада дійшла до Збруча і задержалась між Скалою і Гусятином. Тут дістали ми ще трохи набоїв, переважно із старих австрійських окопів і невеликих складових залишків. Звідси почався наш наступ проти нашого другого ворога, проти більшовиків, які були за Збручем.

Мою саперну сотню вислано в сторону Підволочиська. Більшовики, загрожені правдоподібно іншими нашими частинами, були у відступі і річка Збруч не була ними обсаджена. Наша сотня без жадних перешкод перейшла міст над Збручем і через Волочиська просунулась у сторону залізничої станції Браїлів — Жмеринка. Більшовики відступали без боїв, але вже під Жмеринкою поставили нам завзятий опір. Наші частини, підсилені зброєю, здобутою за Збручем, відкинули більшовиків і заняли Жмеринку, велику вузлову залізничу станцію.

Наша 5-та бриґада, з саперною сотнею на чолі, посувалась з невеликими боями дальше вперед. Ми, обійшовши більшовиків зліва, підійшли до села Махаринці. Комендантом саперної сотні був поручник Тимошко з Куткора. Від коменданта сотні я одержав наказ підмінувати міст, що під Махаринцями проходив через річку на залізничій лінії до Києва. Я, як комендант групи, яка мала виконати наказ, взяв собі до помочі вістуна Будного і стрільця Попадича. Вдосвіта ми підсунулись вздовж річки, дуже обережно поміж кущами в сторону моста. Тут ми побачили на насипі будку і в ній стійкового. На наше щастя він спав, а кріс стояв коло нього збоку. Я підсунувся аж до будки, взяв потихенько кріс стійкового, а своїм підкомандним наказав бути тихо, щоб не збудити стійкового. Протягом десяти хвилин я попідкладав під мостом вибухівку і позапалював запальні шнури. Стійковий не встиг ще пробудитись. Була приблизно шоста година ранку. Я дав знак, що все готово. Ми скоро, як тільки могли, відбігли від моста в сторону нашої артилерії, яка стояла готова до обстрілу, під командуванням сотника Бабія. Ми не добігли ще до того місця, звідки вийшли, як ладунки почали розриватись, а артилерія почала обстрілювати міст, щоб закінчити діло. Ця щаслива і вдала акція була дуже корисною для нашої армії. По зірванню моста більшовики втратили залізниче сполучення і велика кількість транспортів з харчами, одягом, взуттям і амуніцією залишилась по нашім боці.

Армія посувалась швидко в напрямі Києва. Наша бриґада дійшла до станції Васильків. Тут більшовики мали досить сильну на той час рухому зброю, в тому числі броневик (панцирний поїзд), яким пробували ще загородити нам дорогу на Київ. Саперна сотня була на лівому крилі бриґади. Не маючи спротиву, оминула залізничу станцію Васильків і підійшла ближче до Києва, приблизно на половину дороги між Васильковом і Києвом. Тут я отримав наказ мінами зірвати залізничі рейки і відтяти більшовикам сполучення на Київ. Коло 3 години ранку наказ був виконаний. У тій акції, крім мене, брала участь ще група 6 стрільців, завданням яких було прикрити мене своїм обстрілом у випадку можливої перешкоди. Більшовики, коли почули вибух позаду себе, залишили броневик і відкрили нашій бриґаді дорогу на Київ. Моя група, з якою я перервав залізничий шлях, першою дісталась на товарну станцію Київ. За нами підійшла решта саперної сотні і ціла наша 5-та бриґада, а згодом інші галицькі частини.

У Києві панувала радість. Мешканці виходили зустрічати нас. Дівчата обкидали нас квітами, а на домах видніли синьо-жовті прапори. Серце радувалось у кожного з нас, що врешті, по тяжких трудах, ми осягнули свою ціль, здобули своє рідне столичне місто.

Не маючи наразі жодного завдання, я рішився піти зі своєю групою оглянути Печерську Лавру, про яку знав з історії. Ми зайшли до манастиря, оглянули місця, де спочивають мощі ченців, а відтак до церкви. У притворі церкви побачив я фортепіян, а на ньому книжку. Мене зацікавила книжка. Я побачив, що це стародавний підручник церковного співу з первісними старинними музичними значками. Мене все цікавила музика і спів і я ту книжку взяв. Хотів ще дещо оглянути, але почув стрілянину, що мене дуже здивувало. Було десь около 3-4 години пополудні, як ми опустили манастир, вийшли на вулицю і побачили страшну картину. Все було у відступі у страшнім безладді.

Наші військові формації, увійшовши до Києва, не сподівались зустріти тут ще одного українського ворога. Усі були захоплені перемогою і думали радше про святкові паради і не були підготовані до евентуальної оборонної акції. Денікінці, які були вже по другій стороні Дніпра, використали нашу непідготованість і нерішучість та несподіваним наскоком напали на нашу армію.

Не добившись до своєї сотні, наша група включилась у той хаотичний відступ. Разом з іншими відступали ми у напрямі станції Васильків. За Васильковом ми натрапили на свою 5-ту бриґаду, що була вже дещо упорядкована. З'єднавшись з бриґадою, ми відступали вже у бойовому порядку.

Десь на початку листопада дійшли ми до станції Козятин. Наша сотня заквартирувала у якомусь селі за Козятином, по дорозі до Хмельника. Думаю, що наша армія була вже в договорі з Денікіном, бо денікінці нас не атакували. Мешканці того села вже хворіли на тиф і майже в кожній хаті були хворі. Багато нашого вояцтва, а між ними і я, заразились тифом. Епідемія тифу почала ширитись у цілій нашій армії. Була страшна ситуація. Не було ліків, ані санітарної обслуги. Хворі військовики лежали по хатах без жодної опіки. Я, бувши вже в гарячці, пробував пішком дістатись до Хмельника. Коли дійшов до того містечка, був вже так знесилений, що впав між звалищами домів, майже без пам'яти. Надворі був мороз, а земля була покрита снігом. Я лежав на снігу і не було нікого близько мене, хто б міг мені допомогти. Через якийсь час я побачив над'їжджаючі в мою сторону вози. То були люди з нашої армії, які вертались з війни додому, до Галичини. Я почав давати знак руками, щоб мене взяли з собою. Вони зупинились, перенесли мене на руках на один з возів. Візник був моїм добрим знайомим і заопікувався мною. Під вечір доїхали до якогось великого села, де ми переночували. Господарі, у яких ми задержались на нічліг, не зважаючи, що я був хворий, приняли мене до хати і вгостили, чим могли. Ранком вибрались ми в дорогу до Підволочиська.

Під вечір доїхали ми до Збруча, а за мостом у Підволочиську зупинили нас польські військові частини. Усіх хворих перевезли на збірний пункт. Зібравши більшу кількість, возами відставили нас до Тернополя і тимчасово примістили у великому шкільному будинку. З Тернополя вже санітарним потягом перевезли нас до Львова. З двірця провадили нас під військовою ескортою Городецькою вулицею у сторону Янівських бараків. Хворі не могли держатись на власних силах, тримаючись за руки взаємно собі помагали, а ескорта підганяла нас кольбами крісів. Усіх нас закватирували в Янівських бараках, розмістивши на дерев'яних прічах. Недалеко бараків був цвинтар, куди виносили тяжко хворих і там закопували. У бараках було чути стогін тих нещасників. Прийшла черга і на мене. Двох військових санітарів підійшли з ношами, щоб і мене винести на цвинтар. Одного з них я впізнав, бо разом з ним ходив до школи. Я звернувся до нього і ослабленим голосом сказав: "Ваньо, зачекай нехай вмру, тоді вже мене винесеш і закопаєш". А він до мене з грубою лайкою: "А ти звідки мене знаєш?" "Хіба ти забув, як ми разом у Буську ходили до школи і сиділи в одній лавці?" — відповів я. Тоді він залишив мене і пішов до інших. Тільки тим щасливим збігом обставин я залишився між живими.

Десь за два або три дні тих, що залишились, випровадили на станцію і в тягарових вагонах відвезли до Кракова і під конвоєм відпровадили до бараків на Домб'ю. Тут нас розмістили на довгій прічі, що прилягала до одної стіни бараку, а при другій був вузький перехід. Я був так ослаблений, що чувся на границі переходу з тої земної мандрівки у інший світ. Але і тут не залишило мене щастя. Навпроти місця, де я лежав, з'явився польський підстаршина — капраль, який міняв хліб за деякі цінніші речі — перстені, годинники, які ще були у хворих. Його обступили здоровші. Усі були дуже голодні, бо хворим давали дуже мало харчів — раз на день погану пісну зупу і трохи чаю без цукру. Я помітив, що той підстаршина був мені знайомий. Я відізвався до нього: "Вуйцік!" Він здивований підійшов до мене і крикнув: "Кравчук! А ви звідки тут взялись? Я чим міг би вам помогти". І дійсно, під час мого побуту на Домб'ю він помагав мені харчами і я поволі виздоровів. Пізніше він постарався про відповідну до моїх сил легку працю на Броновіцах.

Цього підстаршину я знав з часів, коли виселили мене з Німеччини до Австрії і де я працював ще деякий час до мого покликання до війська в копальні вугілля у містечку Хвожно. Я наладовував візки, що вивозили вугілля з копальні на верх. До тої праці мені був потрібний помічник. На прохання батька-гірника приділено мені його 15-літнього сина Франека. Франек Вуйцік був тим підстаршиною, що в полоні заопікувався мною.

На початку 1920 року поляки звільнили мене з полону і я дістався до свого рідного села Красне. Там пережив я більшовицький наступ на Галичину. У 1924 році закінчив я з добрим успіхом військову музичну школу у Львові. Повернувшись до цивільного життя, працював по наших селах інструктором і вчителем музики та організував по читальнях духові оркестри.

У часі німецької окупації за рекомендацією о. Северина Сапруна приділено мене до дивізії "Галичина" на дириґента духової оркестри. Пережив я англійський полон у Ріміні. З Ріміні дістався я до Німеччини, а звідти разом з родиною до Америки.

ЗІСТРІЛЕННЯ АМЕРИКАНСЬКИХ ЛІТУНІВ

 

В. Гнатів                                                                         

(Спомин)

Я зголосився до Дивізії у Ляйпціґу, в січні 1944 р., де я від 1941 р. працював у складі деревного вугілля, в котрому працювали 170 українців і 30 поляків. До готелю, в котрому ми жили стіснено на поверхових ліжках, приїхали одного дня 2 старшини СС і закликували вступати до української Дивізії. Зголосилось нас 14 хлопців. По пройденні лікарської комісії нам обіцяли дати 16 днів урльопу, чого однак не додержали. У квітні я приїхав до Ґроскіршбауму, де я відбув рекрутський і шоферський вишкіл для легкових машин та був приділений до шоферської сотні. На початку серпня відряджено нас 12 шоферів, як "форкоммандо" до Нойгаммер, а за місяць доїхала до нас решта сотні. В половині жовтня мене приділено до 8-мої сотні й з нею я виїхав до Нижної Бистріци на Словаччині, біля Чадци. Нас примістили у школі. Я повнив службу "мельдера" (зв'зківця) поміж батальйоном і штабом 29-го полку, що стояв в Кисуцькім Новім Місті. Накази я возив ровером.

Командиром батальйону був "папа" Вільднер, його адьютантом — пор. Ортинський. Зі штабу батальйону пригадую теж завжди сердитого "уштуфа" Арнольда, котрий, як мені здавалося, не любив українців. Кілька тижнів мусів я реєструвати зареквіровані словацькі ровери. Моїх заощаджених у Німеччині 500 марок дав я "шпісові" (бунчужному) до виміни. Він виміняв мені однак лиш половину, а другу половину задержав, — як казав, — для сотенної каси, бо не вірив, щоб я стільки марок міг заощадити. Та мої друзі, яким він роздав мої гроші, повернули їх мені назад у словацьких коронах. Одного дня приділено мене до "ваффенмайстерай" (майстерня зброї) в Кисуцькім Новім Місті. Було нас там кільканадцять, що мали направляти зброю. Тому, що я знав з Німеччини німецьку мову, призначено мене там перекладачем на 6-тижневім курсі складання й направи зброї, що його провадив "уша" (десятник), що з ним і з українцем, "унтершарфюрером" (десятником) Карабою ми кватирували в домі лісничого, співвласника фабрики содової води. Цьому лісничому Караба виробляв, по знайомству, замки до сифонів, а як було треба, то вмів зробити й "обріза" — втятого кріса.

На латинський Святвечір 1944 р. командир Вільднер підвищив мене до "штурмана" (старшого стрільця). При кінці січня ми спакували нашу майстерню на вози й подалися за маршуючими частинами Дивізії в напрямі на Долішню Австрію. Одного дня, біля містечка Брук ам Ляйт ми завважили перед полуднем американські літаки, що летіли на Відень. Довколишній "фляк" (зенітна артилерія) відкрив вогонь і три літаки зістрілив, а решта завернула назад. Незабаром надлетіла ще одна ескадра літаків і з неї теж кілька "фляк" стягнув надолину, а інші втекли, крім великого транспортовця, що швидко піднявся вгору й летів далі в напрямі Відня. Та нараз і він, поцілений, загорівся, а з нього вискочило на парашутах 7 чи 8 залоги.

Всі вони десь згубилися у далині, крім двох, що спадали повільно на недалеку ріллю. Один наш стрілець примірився із чеської машинової пістолі й пустив по них серію, що під її струсом сам повалився на землю. Він схопився з прокльоном і хотів далі стріляти — та я прискочив до навіженого дурака й йому це заборонив. Я бачив здалека, як оба спадуни приземлилися й кругом них збіглися "фольксштурмісти" (вояки народного ополчення). Ми поїхали далі — бо ж не вільно було зупинятися — і я втратив спадунів з очей.

У 1952 р. я прочитав у дивізійних "Вістях", що тоді виходили у Мюнхені, спомин нашого старшини, котрий описував, як він забрав зістрілених спадунів до поблизького ресторану, наказав їх ворожо настроєному до американців персоналові напоїти гарячим чаєм і своєю рішучою поставою оборонив їх перед побоями роз'юшеної товпи.

Я зразу пригадав собі, як очевидець, цю подію і теж зрадів, що тоді моєю забороною невіжому стрільцеві стріляти до безборонних у повітрі спадунів, я може також врятував їхнє життя на парашутах.

Думаю, що це були ті ж самі спадуни, що про них був поміщений спомин у "Вістях".

ПРОЩАННЯ З ПЕРЕМИШЛЕМ

Гаврило Гордієнко

У "Вістях Комбатанта", ч. 5-6/1979, Юрій Тис-Крохмалюк подав деякі моменти із книги спогадів Еріха Керна: "Велике оп'яніння". Тому, що згадані моменти, особливо з Перемишля, занадто "порожні", хочу тут додати до них деякий зміст. Користаюся тодішніми моїми записками, які у мене збереглися.

Автор цих рядків був директором с-г званевої школи в Перемишлі й мешкав разом з своєю дружиною в місті Перемишлі в домі Міщанської Бесіди при вулиці Бандурського ч. 3, при самому Народному Домі.

Хоч моя школа мала в назві "в Перемишлі", головний її осідок був у селі Негрибка, яких три кілометри від міста. Школа була на господарстві польського колоніста, якого большовики вивезли на Сибір. Там був з цегли мурований дім, стайні, стодола, город і сад; полем ми не користувалися.

В Перемишлі я мешкав від квітня 1942 до 24 липня 1944 року. До моєї школи належала молодь мало не з 20 сіл довкола міста, хлопці й дівчата після закінчення народної школи. З ближчих сіл учні доходили до осідку школи в Негрибці, а до дальших сіл доходили учителі, з них один був агроном, який прибув до Галичини за більшовиків, Іван Годієнко.

Я відвідував учнів по селах, як їх учитель, або як директор школи, робив щомісячні візитації моїх учителів. Я веду до того, що околиці Перемишля я пізнав дуже добре, бо же й спеціяльно ними цікавився, бож Перемишль була твердиня винятково голосна з часів Першої світової війни. Мав я та й далі маю звичку занотовувати різні моменти, які мені видавалися вартими моєї уваги.

Тому що в писаннях пана Керна не багато змісту, я додав би до його ст. 155, що остання станція перед Перемишлем називалася Журавиці. В ті дні, як я бував у Журавиці, там нічого особливого не скоїлося.

До ст. 156 тому, що автор Керн згадує із радіо про атентат на Гітлера, цей день мав бути або в самий день атентату — 20 липня 1944 року, або зразу ж на другий день після атентату.

В п'ятницю 21 липня рознеслася чутка, що більшовики вже біля Ярослава. Але "чутка", наскільки вона вірна, не мені судити. Урядові установи в Перемишлі почали пакуватися для евакуації.

В суботу 22 липня мало не цілий день простояв у повітовому уряді по перепустку до Протекторату Чехія і Моравія. Був свідком, як безлично урядували поляки, вчорашні фольксдойчі, а вже завтрішні знову поляки — коли просто тобі з-перед очей бере документи від когось іншого, а не від тебе! Щойно коли надійшов перемиський діяч проф. Загайкевич і на моє прохання щось шепнув німецькому урядовцеві, тоді тільки перепустка була мені видана. А як пізніше виявилося, була вона безвартісна, бо далі урядували вже інші чинники до Протекторату нікого не впускали.

В ту ж суботу пішли ми з дружиною до Негрибки попрощатися з о. Войтовичем, якого потім після війни замордували польські терористи разом з численними українцями села Негрибка, які не хотіли виселюватися ані до УРСР, ані на "землі одзискане".

Розпрощалися ми з моїми учительками — Юлією Серкізовською та Ганусею Ткачик та з їхніми родинами. У Ткачиків ми переспали останню нашу ніч на українській землі, бо пізніші ночі бували вже не на землі, а в вагонах.

У неділю ранком 23 липня поверталися ми до міста й були свідками такої картини: Був сонячний гарний ранок. Із сходу, від Львова в напрямку на Перемишль, летіли дванадцять літаків, совєтських "ястребків", чи винищувачів. Ще далеко перед містом їх зустрів вогонь німецьких батерей зенітної артилерії (ФЛЯК). Перед совстськими літаками розривалися стрільна з німецьких гармат одною суцільною лінією й до того такою густого, що літаки завернули й полетіли туди, звідки й прилетіли. Пан Керн згадує якусь одну невелику батерію. Він про те нічого не міг знати, бо всіх батерей довкола Перемишля було шість по шість гармат у кожній і то тих важчих 4,5-цалевих. При обслузі тих батерій були самі наші земляки, колишні вояки з Червоної армії й лише підстаршин зустрічав німців.

Така велика кількість протилітунських гармат викликала мій подив, невже німці аж так будуть боронити Перемишль? Таке припущення підтверджували й протитанкові перешкоди, які німецькі вояки робили поперек вулиць у місті та на його периферії. Це все я сам бачив.

Щодо налетів на місто Перемишль, то таких, мабуть, і не було, бо були лише алярми 9 липня і 13 липня. 9 липня була неділя й на березі Сяну була маса людей, які купалися чи грілися на сонці. Тут стояла німецька протилітунська мала гарматка з двома дулами. Пополудні, коло 3-ої години, із-за Татарської гори понад замком появився один невеликий совєтський літак. Нічого він не кидав, ані не стріляв, а німецька гарматка з-над Сяну почала по ньому стріляти й відігнала його. Серед цивільного люду ця пригода не викликала жодної паніки. Всі спокійно приглядалися. Другий алярм був у четвер 13 липня в годинах 10-11 вночі. Ніякої стрілянини не було й ніяких бомб ніхто не кидав. Просто було легеньке дратування нервів, але нікому ніякої шкоди не зробило.

В неділю 23 липня ранком, коли ми прийшли з Негрибки додому, в місті ще не було жодної паніки й ми відвезли наш багаж на двірець і здали його на адресу в Прагу. Баґаж ще приймали. Коло полудня хтось із знайомих переказав нам, що на двірці вже не приймають баґажів у напрямку на Краків. Пішли ми на двірець і вибрали назад наші дві валізи. Увечорі вдалося нам всісти у вагон для залізничників, це були українці, серед яких була якась кількість незалізничників. В місті вже був великий рух війська і цівілів. Військо було впоготівлі з засуканими рукавами мундирів, з ґранатами і "панцер-фаустами".

Мало не від березня стало доносилася до Перемишля гарматня стрілянина десь із Тернопільщини, а тепер перед брамами міста Перемишля було тихо. Може перед бурею?

По півночі о год. 0.45, було 24 липня 1944 року наш потяг поволі рушив і до ранку ледве довіз нас до Хировської Посади. Їхали ми через Негрибку, де протягом двох років я пізнав кусочок українсько землі, численних добрих українських людей і лишив якусь кількість української молоді, яку так щиро полюбив та не менш щиро попрацював для неї.

І після того отими десятиліттями мій зір, коли оглядався на Україну, якраз до того Перемишля та його околиць. Тому я ніколи не погожуся на його теперішні державні границі, які, мов кліщами, охоплюють його за горло.