В СОЮЗІ З ПОЛЬЩЕЮ

Василь Верига

Перед походом об'єднаних українських армій на Київ у серпні 1919 р., уряд УНР, в порозумінні з президентом ЗО УНР, Євгеном Петрушевичем, вислав був знову надзвичайну дипломатичну місію до Варшави, щоб наладнати відносини з поляками. Основним завданням цієї місії було домогтися від поляків невтральности, коли українські війська розпічнуть загальну офензиву проти більшовиків. Невтральність Польщі була конечна ще й тому, що саме в тому часі з-над Чорного моря несподівано швидко стала наступати московська Добровольча Армія під командою ген. А. Денікіна, яка боролась за відновлення старої єдиної неділимої Росії.

Остаточно ця надзвичайна дипломатична місія договорилася з поляками, але коштом компромітуючої заяви її голови Пилипа Пилипчука, який заявив полякам, що УНР "нічого не має проти окупації Галичини Польщею"1). Поминаючи вже комплікації, які ця заява робила для українських дипломатів у Парижі, вона насторожила уряд ЗО УНР і скріпила підозріння, що Директорія зовсім не турбується долею Галичини, але хоче тільки використати Українську Галицьку Армію для боротьби з Совєтською Росією. Це у свою чергу, ще більше напружило і так уже натягнені відносини поміж обома українськими урядами.

Уряд УНР весь час намагався зліквідувати бодай один фронт, розуміючи, що воювати з Совєтською Росією, з Польщею і правдоподібно з Добровольчою Армією Денікіна, не під силу української армії. Серед українських урядових кіл був тоді поширений погляд, що добитися кращого відношення до української справи з боку всесильної антанти можливо лише через своїх ближчих сусідів - Румунію та Польщу (Мазепа) і через те переговори з Польщею продовжувалися. Зокрема, коли заходи - унормувати відносини з Добровольчою Армією в боротьбі проти спільного ворога - більшовиків - не увінчалися успіхом, порозуміння з Польщею виявилося необхідною конечністю.

На початку жовтня 1919 р. до Варшави виїхала нова, дипломатична місія, яку цим разом очолив керівник закордонних справ УНР, Андрій Лівицький. До складу її входило вісім членів, серед яких трьох було від уряду ЗО УНР, з яких один, д-р Степан Витвицький, був призначений другим заступником голови місії. Від'їжджаючи до Варшави, дипломатична місія дістала виразні директиви - заявити полякам, що договір Курдиновського 2) і заяви Пилипчука не дійсні, що місія не може піти на жадні територіяльні уступки в користь Польщі, а зокрема у справі Галичини, долю якої вирішатиме Мирова Конференція. Завданням місії було зробити військовий договір з Польщею для боротьби зі спільним ворогом, яким тоді була Совєтська Росія.

Але крім цих директив, схвалених урядом і узгіднених з урядом ЗО УНР, голова місії А. Лівицький дістав ще й таємні доручення від Петлюри, які поширювали його повновласті. 3) Користаючи з тих повновластей, Лівицький таки пішов на територіяльні уступки полякам. 16 листопада він скликав засідання членів дипломатичної місії, на якому він, йдучи назустріч вимогам поляків і всупереч протестам галицьких делегатів, домагався схвалення його внеску, щоб Галичину віддати Польщі, не чекаючи на рішення Мирової Конференції в Парижі. 4)

Хоча вислід голосування над його пропозицією не дістав більшости голосів (один наддніпрянець голосував з галичанами проти внеску), А. Лівицький підписав 2 грудня 1919 р. деклярацію, згідно з якою Польщі віддавалась не тільки Холмщина й Підляшшя та західні повіти Волині й Полісся, але й ціла Галичина. 5)

Тим часом український регулярний фронт заламався і рішенням уряду УНР, помимо протестів командування Корпусу Січових Стрільців та інших високих старшин Армії УНР, українська армія демобілізувалася, а добровольці перейшли на партизанські методи боротьби в запіллі ворога. Цей похід, як рейди в запіллі ворога, відомий в історії під назваю "Зимовий похід", який очолив ген. Михайло Омелянович Павленко.

З заходу, нібито в ролі союзників УНР, наступали польські частини, які вже у другій половині листопада зайняли місто Кам'янець Подільський і західню частину Поділля й Волині. Але на окупованих територіях поляки поводилися як завойовники, запроваджували свій суворий режим і поводилися з населенням не краще від більшовиків. Вони забирали з України хліб, цукор, різне військове майно, шкіру і все це вивозили до Польщі. В самому Кам'янці вони понищили всі українські національні відзнаки та українські прапори і проголосили, що Кам'янецький повіт вони прилучують до Польщі 6). В додатку до того, з початком грудня 1919 р. поляки підступно роззброїли  Дорошенківський полк і на станції Миропіль захопили бронепоїзд Армії УНР 7). Одним словом, поведінка поляків ні в чому не виявляла приязного відношення до українців і в дійсності не було одних об'єктивних підстав вірити, що вони будуть добрими союзниками України.

Після деклярації Дипломатичної місії з 2 грудня 1919 р. польське військо далі тероризувало українське населення на окупованих територіях та грабувало не тільки українське державне майно, але і майно приватних людей. На Поділлі польський генерал Вацлав Івашкевич так запроваджував "порядки", що цілі села пускав з димом 8), впроваджуючи методи князя

Вишневецького з ХМІІ століття.

Польські землевласники, які служили в польській армії, жорстоко мстилися на українських селянах, які на підставі закону УНР поділили були панські землі, та насильно відбирали від селян "свої" маєтки. Поляки всюди ліквідували українські місцеві адміністративні органи, а на їх місце наставляли польських урядових комісарів. Полонених вояків української армії польське військо розстрілювало або вішало 9).

Зухвалість поляків посунулася аж так далеко, що, коли в лютому 1920 р. в Кам'янці відбулася нарада деяких членів уряду на чолі з прем'єром Мазепою, щоб заслухати звідомлень голови Дипломатичної місії А. Лівицького, який прибув з Варшави, польський комісар Мінкевич, звелів арештувати українських міністрів за "нелегальне" зібрання, закидуючи їм, що вони більшовики. 10)

Незважаючи на зовсім ворожу поставу поляків до уряду й населення України на окупованих Польщею територіях, переговори продовжувалися. З початком грудня 1919 р. до Варшави приїхав і Симон Петлюра і дав А. Лівицькому уповноваження заключити з Польщею політичний і мілітарний договори.

Варшавський договір 1920 року

Переговори з поляками затягалися, бо в польських політичних колах не було однозгідности щодо доцільности польсько-українського договору взагалі 11). Щойно 21 квітня 1920 р. голова місії УНР, А. Лівицький та Ян Домбські, керівник Міністерства Закордонних Справ Польщі, підписали у Варшаві польсько-український договір і через те відомий як Варшавський договір

з 1920 року.

Цей договір встановляв кордони між Польщею та Україною вздовж ріки Збруч і далі на північ аж до ріки Прип'яті (Стаття 2). Отже, ціла Галичина, Холмщина й Підляшшя, та західня Волинь і Полісся відходили до складу польської держави. Весь цей простір виносив більше 160 тисяч квадратових кілометрів і мав коло 7 мільйонів українського населення. Вся ця територія становила близько одну п'яту всієї української території чи пак території УНР.

Варшавський договір складався з дев'яти статтей, з яких перша признавала українську державу на чолі з Симоном Петлюрою, але не на всіх землях, до яких видвигнула свої претенсії Центральна Рада в 1917 році, але тільки на землях Правобережної України, які до 1772 року належали до Польщі (стаття 3). Згідно з цим договором високоупромисловлені райони Донецького та Криворізького басейнів, як і ціле Лівобережжя та південна Україна, не входили б у склад української держави. Вслід за тим Україна не мала б доступу до Чорного моря та її найбільшого порту - Одеси. Населення визнаної Польщею української держави становило б дещо поверх вісім мільйонів осіб.

Шоста стаття договору стверджувала, що земельну справу розв'язуватиме українська конституанта, але до її скликання "правне становище землевласників-поляків в Україні буде регулюватись на підставі спеціяльного порозуміння між Польщею і Україною". Ця стаття недвозначно дозволяла Польщі вмішуватись у внутрішні справи України, зокрема у сільське господарство.12)

Згідно з Варшавським договором (стаття 7), 24 квітня 1920 р. була підписана ще й "військова конвенція" - тобто військовий договір, як інтеґральна частина політичного договору. Згідно з цією конвенцією, Польща зобов'язувалася виступити спільно з українськими військами походом проти Совєтської Росії та допомогти С. Петлюрі визволити українські землі з-під більшовицької окупації, як це зазначено в політичному договорі. Крім того, згідно з "військовою конвенцією", українська армія віддавалась фактично під Головну команду Польської Армії й Україна зобов'язувалася вдержувати польську армію своїм коштом так довго, як довго вона перебуватиме в Україні. Взаміну за це поляки зобов'язувалися дати військовий виряд, зброю й амуніцію для трьох дивізій (30 - 40 000 війська) новоорганізованої української армії. При цьому одначе поляки зробили застереження, на яке Лівицький погодився, що коли б уряд УНР зумів закупити за кордоном військовий виряд від інших держав, то Польща відрахує скількість закупленого військового майна від своїх власних зобов'язань, так як би це вона дала для української армії.

Одною із важливих точок Варшавського договору було обостороннє зобов'язання - не робити жодних інших міжнародних договорів, які були б спрямовані проти одного із партнерів, тобто України проти Польщі або Польщі проти України.

Варшавський договір мав бути таємним (стаття 8), але Польща його негайно використала там, де це їй було вигідно, а зокрема на форумі Мирової Конференції в Парижі, бо поляки вважали його корисним для політичної розгри на Заході. Завдяки самим таки полякам, цей договір став скоро відомий і викликав протести й обурення в українських колах так на еміґрації, як і в Україні. 13) Зокрема від'ємно вплинув він на українську делегацію на Мировій Конференції в Парижі, де галицькі дипломати внесли відповідний протест до урядів УНР та Польщі.

Варшавський договір перекреслював Акт Соборности українських земель з 22-го січня 1919 р., який оба українські уряди зобов'язалися зберігати й обороняти у своїй політиці. Він викликав велике обурення не тільки серед населення Галичини та взагалі західніх українців, але також і серед населення Правобережжя. Цей договір був прикрою несподіванкою навіть для самого прем'єра уряду УНР, І. Мазепи, який, довідавшись про нього вніс резиґнацію. Тільки на особисте прохання С. Петлюри він погодився остати ще на деякий час. Але довго він там не затримався і вже з кінцем травня 1920 р. Мазепа остаточно зрезиґнував 14) і на його місце Петлюра покликав В'ячеслава Прокоповича, відомого громадського діяча та історика.

Цей польсько-український договір вказує недвозначно, що Польща була готова погодитися з існуванням української держави, малої і бідної, яка силою політичних та економічних обставин була б тільки її сателітом.

Військова польсько-українська конвенція була не менш принижуюча для українського народу, ніж політичний договір. Згідно з ним Польща на ділі контролювала кількісну силу української армії бо договір, "забороняв урядові УНР купувати воєнне заосмотрення за кордоном і ставив його в повну залежність від польського воєнного міністерства".5) Отже, поляки свідомо і пляново зміряли до того, щоб українська армія була мала і слабо узброєна, щоб Польща могла грати ролю протектора такої карликової української держави. Варшавський договір, як політичний так і військовий, був повною капітуляцією України у користь Польщі.

Незрузумілим тут залишається наставлення урядових кіл УНР, які відмовилися піти на невеликий компроміс з президентом ЗУНР, Є. Петрушевичем у справі реорґанізації Директорії й уряду, а могли піти на повну капітуляцію перед Польщею, не отримавши практично нічого взаміну.

Варшавський договір знищив коаліцію українських національних сил як в Україні так і за кордоном. Виступили проти нього не тільки праві партії, але й соціялістичні на чолі з проф. М. Грушевським. В. Винниченко посунувся аж так далеко, що опублікував відкритого листа, в якому назвав Дирикторію "узурпатором" влади в Україні і вихвалював московсько-совєтський режим. Місяць пізніше він і сам повернув з-за кордону в Україну, 16) де Москва обіцяла йому посаду заступника голови совєтського уряду України Христіяна Раковського.

***

Згідно з військовим договором, поляки погодилися, щоб на окупованій ними українській території (поза Галичиною) формувалися українські військові частини. Цим разом за організацію армії взялися не партійні політики й різні отамани, але дійсно досвідчені військові фахівці, старшини й генерали. 17)

Ще вкінці березня 1920 р. на окуповану поляками територію України прибився зі сходу український відділ під командою полк. Олександра Удовиченка, з якого в районі Могилів-Ямпіль на Поділлю зформовано Третю Дивізію. В Бересті над Бугом формувалася Шоста Дивізія під командою полк. Марка Безручка. Але польський уряд навіть у часі підготови до війни з

Совєтською Росією гальмував, як міг формування української армії. 18)

Польсько-український похід на Київ

25 квітня 1920 р. польська армія у складі якої йшли 2 українські дивізії в силі 556 старшин, 3348 козаків, при 11 гарматах і 56 кулеметах, почала наступ на більшовиків.19) В основному вся сила була звернена на Київ - столицю України. Сам похід був успішний завдяки тому, що населення мало вже доволі московсько-більшовицького безправства й очікувало визволення від Петлюри. Крім того до успішности польсько-українського наступу спричинилися у великій мірі три чинники: а) повстання проти більшовиків двох бригад Української Галицької Армії напередодні наступу, які перейшли на бік Петлюри і тим самим здезорганізували більшовицький фронт. Цей факт зокрема спричинився до польсько-української перемоги над Червоною Армією під Козятином, яка відкрила шлях на Київ.20)

Другим важливим чинником були українські повстанські загони, які зорганізувалися як засіб самооборони перед більшовицьким насильством, що оперували в більшовицькому запіллі на Київщині, Полтавщині, Херсонщині й на Волині та всіляко шкодили більшовицьким воєнним зусиллям. Третім дуже важливим чинником була армія УНР під командою ген. Омеляновича-Павленка, яка, повертаючи із Зимового походу на захід, розгромила в днях 2-5 травня 1920 р. 14-ту більшовицьку армію біля міста Вапнярки на Поділлю. 6 травня Армія УНР у складі 479 старшин, 3 840 стрільців та 81 кулемет і 12 гармат з'єдналися з українськими частинами Петлюри. 7 травня 6-та Стрілецька дивізія у складі 3-ої польської армії увійшла до міста Києва, після чого українські частини перейшли Дніпро і зайняли місто Бровари, 27 кілометрів від Києва 21), на Лівобережжі.

Але поляки у своїй зарозумілості не вміли оцінити заслуг українців у цьому поході, які так багато спричинилися до його успіху. Вони і надалі поводилися в Україні як окупанти, чим наставляли населення проти себе і давали зброю більшовицькій пропаґанді. Від західніх меж української землі аж до Києва, за виїмком кількох повітів на Поділлі, поляки завели свій суворий окупаційний режим, встановляючи польську адміністрацію з повною владою в її руках. Вслід за військом приходили польські пани-землевласники і на звільнених теренах відбирали від селян колишні свої землі, послуговуючись жорстокими карами над селянами. 22)

Опинившися на Україні, поляки почали зовсім явно нехтувати своїми союзниками до тої міри, що навіть не дозволяли перевести мобілізації командуванню української армії. Лише Третя Дивізія полк. Удовиченка зуміла поповнити свої частини в Могилівському та Ямпільському повітах на Поділлі. Щойно пізніше переведено мобілізацію двох річників і чисельний стан української армії зріс до 20000 старшин і стрільців. Але з них тільки половина була боєздатна. Вслід за тим, армію переорганізовано на шість піхотних та одну кінну дивізію.23)

Населення Наддніпрянщини, пригноблене московським комуністичним режимом, чекало визволення від Петлюри, якого ідеалізувало. Коли в Україну разом з невеличкими відділами українського війська прийшла польська армія і почала по-своєму господарювати, то в народних масах населення з'явилося глибоке розчарування і невдоволення. Московські більшовики використовували ці протипольські настрої населення для своїх цілей.)

Відступаючи на цілій лінії фронту, більшовики не могли на початку нічого зробити, як тільки посилити свою протипольську пропаґанду. Під кінець квітня т. зв. Київський Тимчасовий Революційний Комітет видав відозву до населення України, в якій між іншим говорилося:

"Чого йдуть польські пани на Україну? Чого вони домагаються?.. Ми вже знаємо, що несе панська влада працюючому людові. Пани хочуть відібрати собі всі свої величезні маєтки, приборкати робітництво, примусити працюючих знову робити на дарможерів, неробів. Вони домагаються повороту всього того старого ладу, коли пан жив у золоті, а робітник і селянин конали в злиднях... Товариші, які повтікали із захоплених поляками міст, розповідають, що жорстокості польських грабіжників перевищують усе, що коїли гетьманські і денікінські кати. У селянства забирається останнє майно, непокірних розстрілюється, села руйнується і спалюється, провадяться жорстокі розправи з робітництвом».25)

В цей час народні маси, зазнавши на власній шкірі жорстокостей московсько-совєтського режиму, не вірили цьому закликові і різні повстанські загони змушували московську Червону Армію до відступу. Але поляки своєю власною поведінкою переконали населення України, що в більшовицькій відозві було чимало гіркої правди. Українські селяни не раз були змушені зі зброєю в руках оборонятися перед польськими гробіжниками.

Тим часом москалі, побачивши, що від українського народу допомоги їм не ждати, повели поспішну мобілізацію в Москві, Петроґраді, Царицині та інших містах Московщини і поповнили мобілізованими ряди Червоної Армії. Крім того Російська Комуністична Партія вислала 24 тисячі своїх членів для скріплення фронту. 26)

Організуючи протинаступ, Ленін поділив весь більшовицький фронт за старою царською традицією на Західний на землях Білорусі під командою М. Тухачевського та на Південно-Західний на землях України під командуванням О. Єгорова. В додатку до того ЦК РКП(б) стягнув з-під Майкопу на Кубані І-шу Кінну армію під командуванням С. Будьонного, Башкірську кавалерійську бриґаду й одну стрілецьку дивізію і кинув їх на протипольський фронт.

На світанку 5 червня 1920 р. більшовицька кіннота Будьонного розпочала протинаступ і, прорвавши польську оборону в районі Попельня-Козятин, 7 червня захопила місто Житомир. Вдалий наступ більшовиків викликав паніку в польських військових колах, бо ситуація загрожувала оточенням Києва й тому 10 червня поляки поспішно опустили столицю України і на цілому польському фронті почався панічний відступ 27). Поляки, які були хоробрі у грабежах українського населення, не виявили жадної хоробрости у боях з наступаючими більшовиками. Дещо краще виглядав фронт на українському відтинку, але українська армія була чисельно заслаба, щоб повністю затриматися на своїх становищах. Так напротязі червня весь фронт відкотився знову на захід, а 5 липня 1920 р. Червона армія захопила міста Рівне і Дубно на Волині, а з кінцем липня Тернопіль і Чортків у Галичині 28). До половини серпня більшовики на півночі підійшли аж до Варшави, а в Галичині аж до Львова, які поляки обороняли всіма своїми силами. На захоплених 14-ти повітах Галичини більшовики проголосили створення т. зв. Галицької Соціялістичної Республіки, на чолі якої став Галицький Революційний Комітет з Володимиром Затонським як головою. Тимчасовою столицею, чи пак місцем постою Галревкому, було місто Тернопіль. 29)

В половині серпня Тухачевський розпочав успішний наступ на Варшаву, але в міжчасі поляки зуміли зреорґанізувати свої сили і 16 серпня польська 5-та Армія під командуванням ген. В. Сікорського зробила протинаступ у районі Дембліна, прорвала совєтський фронт і змусила Червону армію до відступу. Ця битва відома у польській історії як "чудо над Вислою."30) В половині вересня 1920 р. розпочався загальний протинаступ поляків з заходу та частин української армії з-над Дністра з півдня. До 19 вересня більшовики опустили Галичину й українські частини відкинули їх на схід аж поза лінію Яруга - Ялтишів і Літин на Поділлі. В тому ж самому часі, поляки, замість переслідувати відступаючих більшовиків, не порозумівшись навіть з урядом УНР, чи хоч би вже з самим Петлюрою, заключили перемир'я з большевиками, яке тривало від 19 жовтня до 9 листопада 1920 р.

За цей час командування Армії УНР перевело мобілізацію серед населення Волині й Поділля і на день 10 листопада 1920 р. стан Армії УНР виносив: 3 888 старшин і 35 259 стрільців та підстаршин, але з них озброєних було лише 2 100 старшин, 9 713 піхотинців та 2 560 кіннотчиків. На жаль, і для цього невеликого числа озброєних не було подостатком амуніції. Тут поляки знову ж таки, всупереч Військовій конвенції (стаття 12) відмовилися дати амуніцію, якої вони мали подостатком. 31)

Незважаючи на всі труднощі, українська армія продовжала боротьбу з московською Червоною Армією сама, без допомоги своїх «союзників»-поляків. Однак 21 листопада 1920 р. після завзятих боїв, вистрілявши всі набої, Армія УНР перейшла Збруч і склала зброю перед своїм недавнім союзником - поляками. Так закінчився злощасний військовий союз головного Отамана С. Петлюри з поляками. Поляки інтернували тоді коло 15 000 старшин і вояків Армії УНР, розподіливши їх по таборах: Каліш-Щипюрно, Александрово Куявське, Стжалкув, Ланьцут і Вадовіце. Відомий військовий діяч отаман Юрко Тютюнник, аналізуючи програну українських визвольних змагань, так закінчує свої спомини: "Не вина нашої армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну національну ідею, але за ідею польської нації. Для нас було би краще рішати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати поганий окремий політичний провід, то краще його не мати.

Невдала політика довела Наддніпрянську армію туди, де вже перебувала Українська Галицька Армія - за польські дроти. Армії не зуміли своєчасно об'єднатися. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі.."32) Так закінчилася регулярна фронтова боротьба за визволення України з-під чужого панування; так закінчився злощасний військовий і політичний союз

Головного Отамана Симона Петлюри з поляками.

________________

1) І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції, - (Мюнхен): Прометей, 1951, том 2, стор. 61-62.

2) Борис Курдиновськний, висланник Петлюри до Пілсудського для переговорів з поляками у справі можливостей співпраці й союзу для боротьби з більшовиками. 24 травня 1919 р., тобто чотири місяці після проголошення Акту Соборности українських земель 22 січня 1919 р. у Києві. Курдиновський підписав разом з прем'єром Польщі, І. Падеревським, деклярацію, в якій між іншим говорилося, що всі землі на Волині, на захід від р. Стир переходять до польської держави, а у справі Галичини сказано було, що уряд УНР "резиґнує зі своїх прав до тої провінції". Так на ділі виглядала соборність у розумінні Директорії (А. Деруга. Почонткі роковань о союш... З дзєюв стосункуф польсько-радзєцкіх, т. 6, стор. 63). У 3-ій статті тої деклярації було сказано, що "Польща зобов'яжеться визнати право України на незалежність під умовою, що в Україні буде зформований такий уряд, який Польща визнає", іншими словами, який вона подиктує.

3) Проф. Сергій Шелухин у своїй праці "Варшавський договір між поляками і Петлюрою 21 квітня 1920 р." (Прага, 1926), як знавець конституційного права, каже, що "Петлюра єдиноособно, без відома і згоди інших членів Директорії не мав права у Варшаві видавати уповноваження Лівицькому не тільки для утворення політичного й мілітарного договору, а і взагалі від імени Директорії, на які б не було інші потреби. Територіяльно, згідно з постановою Директорії 15 листопада 1919 р. (Петлюра повинен був зостатися на території УНР і працювати там в імені Директорії), в Польщі могли виступати тільки Швець і Макаренко в імені Директорії, або Директорія у повному складі разом з Петлюрою". (Стор. 12-13).

4) "Протокол засідання Української Дипломатичної Місії до Польщі, відбулося в Варшаві дня 16-го падолиста 1919 р." - Вісті Комбатанта, ч. 5 (55),

1971, стор. 61-63.

5) Там же.

6) І. Мазепа. Названа праця, том 2 стор 189.

7) Там не, стор. 166.

5) Документи і матеріяли до гісторії стосункуф польско-радзєцкіх. Том 2., Варшава: Ксьонжка і Вєдза, 1964, стор. 811.

9) П. Феденко. Український рух у 20 столітті. Лондон: Наше Слово, 1959, стор. 204.

10) Мазепа, названа праця, стор. 205. Феденко П. "Український рух ХХ-го століття", стор. 204-205.

11) Віцеміністер закордонних справ Польщі Владислав Скржинські у листі до Е. Сапіги з 25 вересня 1919 р. між іншим писав: «3 Петлюрою, який не зречеться Східньої Галичини, не можемо говорити, але Петлюра, котрий зречеться Галичини, тратить довір'я трьох четвертих свого війська".

12) Б. Михайлюк. Варшавський договір в світлі націоналістичної критики. Вінніпеґ, 1950, стор. 5-7 (текст договору).

13) В половині травня 1920 р. представник уряду УНР у Римі, скликав українську колонію в Римі на нараду: "як поставитися до польсько-українського союзу і взагалі до тодішнього курсу політики уряду." Сам він осуджував Варшавський договір і скоро потім залишив свій пост. (Дорошенко. Недавно минуле, сто 526)

14) І. Мазепа. Названа праця, т. 3, стор. 25.

15) Сціборський. "Договір ганьби" - Розбудова нації, р. 6, 1933, ч. 3-4.

16) Мазепа, названа праця, том 3, стор. 33.

17) Дорошенно, названа праця, стор. 52.

18) П. Феденко. "Український рух 20 ст.", стор. 206.

19) "Українсько-московська війна 1920 р. в документах, з передмовою і під ред. В. Сальського, Варшава, 1933, стор. 3.

20) Крат, названа праця, там же, стор. 84.

21) Українсько-московська війна 1920 р., стор. 4.

22) Історія Української РСР, том 2, стор. 136 (Київ, 1957). С. Ґольдельман. Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Відень, Жидівське вид-во "Гаймон" на Україні, 1921, стор. 66, 70.

23) Крат, названа праця, там же, стор. 83-84.

24) Феденко, названа праця, там же, стор. 211.

25) Документи і матеріяли до гісторії стосуннуф польско-радзєцкіх, том 3, сторінка 6.

26) Історія Української РСР, М. І. Супруненко, гол. редактор. Том 2. Київ: Вид-во Академії Наук Укр. РСР, 1957, стор. 186.

27) Там же, стор. 189.

28) Гражданская война на Украине, том 3. Киев: Наукова Думка, 1967, сторінка ХМІІ.

29) Історія Укр. РСР, том 2, стор. 207-208.

30) Большая советсная енциклопедия. 2.е изд. Москва, том 39, стр. 509.

31) Крат, названа праця, там же, стор. 89.

32) Ю. Тютюнник. Зимовий похід 1919-1920 рр. - Частина 1: Політичний огляд. - Коломия-Київ: Накл. Вид-ва "Трембіта", 1923, стор. 67.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЧЕ ВІЙСЬКО

Епізод з російсько-французької війни 1812 року.

Василь Федорович

Мазепинська еміґрація в 18 ст. започаткувала нову добу в українсько-французьких взаєминах. Тут слід відмітити дипломатичну діяльність Пилипа і Григора Орликів. Ті традиції перебрав і продовжував революційний уряд Франції та її перший консул, а згодом імператор, Наполеон І.

Спершу в зв'язку з розвитком чорноморської торгівлі Франція цікавилася Україною з економічних мотивів. У Франції появилося в тому часі кілька публікацій про Україну та її природні багатства. Відомий географ К. Мальт-Брюн (сам данського походження, захоплений революційними кличами пристав до Наполеона) присвятив чимало уваги економічним умовинам України, підкреслюючи її великі запаси харчів, зерна й сировини при одночасній недостачі промисловости. Мальт-Брюн добачував у тому незвичайні користі для Франції, бо Україна була б досконалим ринком збуту для французьких шовків, вин, оливи й інших товарів так, що Франція могла б успішно конкурувати з Англією та остаточно витиснути її із східньо-европейського ринку. Економіст Жан Дюбут у своїй праці "Французька торгівля в сучасному становищі Европи" (1806) пропонував перетворити Чорне море на внутрішнє французьке море, а на чорноморському побережжі поселити французьких колоністів.

Згодом українське питання було поставлене в політичному аспекті, особливо тоді, коли Наполеон став приготовлятися до війни з Росією. Він хотів використати невдоволення українського народу політикою російського уряду й викликати протиросійське повстання, яке ослабило б силу імперії та в результаті довело б до її розподілу. У тій цілі Наполеон доручив своєму представникові для справ Польщі і східніх країн - Парандієрові, слідкувати за настроями українського населення в Росії та інформувати його про всі замітніші прояви невдоволення. Перандієр та інші французькі аґенти звітували Наполеонові про стан в Україні, при чому постійно підкреслювали окремішність українського народу та його відмінність від росіян і зазначували, що українці "відважні, мужні, сміливі, незацікавлені в матеріяльних користях і тужать за втраченою незалежністю". Крім того, всі аґенти вказували на великі багатства України, яка має родючу землю, багато худоби й постачає Росії хліб та фураж для армії; звідси перед Україною великі економічні перспективи. Французький представник у Туреччині - Еміль Ґоден, в 1802 р. радив Наполеонові (тоді ще першому консулеві), закладати на берегах Чорного моря торговельні станції (факторії) на зразок англійських компаній в Індії, щоб таким чином балянсувати англійські впливи в корінній Росії; ті підприємства могли б причинитися до поширення французьких впливів і кличів серед українського народу. Ім'я Наполеона тоді вже було відоме в Україні і треба було тільки, щоб він звернувся до народу з відповідною проклямацією, яка

забезпечувала б йому повернення старих вольностей. Тоді Наполеон зможе на степах України здобути "славу не меншу ніж під пірамідами Єгипту". На думку Ґодена, треба підсилювати нехіть українців до росіян і пригадувати їм постійно їх славне минуле та мізерну сучасність. Політичний директор французького міністерства закордонних справ - Готерів, знавець східньо-европейських справ, доповідав, що на Україні легко зорганізувати для Наполеона 40,000 козаків; українського хліба вистачить, щоб прогодувати велику армію.

Спираючись на тих відомостях, Наполеон наказав військовому командуванню приготовити плян використання людських і матеріяльних ресурсів України для війни з Росією. В 1810 р. Наполеон вислав в Україну диверсантів для підготови повстання проти Росії. Таке повстання мало вибухнути з хвилиною вступу французької армії в межі України і тривати аж до її відходу.

Стратегічний плян Наполеона був: наперед завоювати Україну, закріпити на лінії Дніпро-Двина, а тоді кинути головні сили на Росію.

В політичному відношенні Наполеон плянував розчленувати Росію, відділити від неї Україну і на її території створити за плянами Готевіра три окремі держави, а то:

На Лівобережжі Полтавсько-Чернігівське Князівство, що мало включати Полтавську й Чернігівську області й тягнутися по течії Дніпра до Десни, а звідси до Орла.

На півдні України мала постати окрема держава "Наполеоніда"; до її складу мала входити Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Крим і Донеччина. Озівське море мали творити південні кордони "Наполеоніди", яка мала бути одною з найміцніших бар'єр проти амбітних плянів Росії та її претенсій до Чорного моря. Для "Наполеоніди" перебачувався гетьманський устрій, головою держави мав бути "шеф" (такого титулу вживали в тодішній Франції на означення гетьмана); таким "шефом" мав бути хтось із свояків Наполеона або котрийсь із його маршалів. В майбутньому "Наполеоніда" мала стати незалежною державою. 

Ціла Правобережна Україна, як окреме князівство під тимчасовою управою князя Понятовського, мала бути прилучена до відбудованої польської держави. (Тільки Волинь Наполеон приобіцяв Австрії за її військову поміч у війні проти Росії).

Ті пляни Наполеона були відомі царському урядові (роздобув їх у Франції від військового міністерства спритний дипломат-аґент О. Чернишев) і цар почав відповідно діяти, щоб не допустити до їх здійснення. Українське населення, а в кожному разі бодай деякі його кола, також знало про пляни Наполеона і сприяло їм, бо надіялося відзискати волю, але, з другої сторони, було в них побоювання, що коли Україну поділять і передадуть Правобережжя Польщі, то повернеться давнє лихоліття й самоволя польської шляхти. Тому не знали, яке становище заняти в російсько-французькому конфлікті. До того ще й Наполеон, всупереч порадам своїх аґентів, не виступив з офіційною проклямацією до українського народу. Росія використала ту нерішучість Наполеона й повела відповідну пропаґанду проти французів та стала примилюватися до українського населення: почалась боротьба за душу української людини. Коли в червні 1812 р. Наполеон з 678,000 армією (в тому 356,000 французів і 322,000 союзників - поляків, австрійців, німців, італійців) вирушив на Росію, цар Олександер І звернувся до народу з закликом боронити "отечество". На початку липня появився царський маніфест, який закликав населення України "з хрестом у серці і зброєю в руці" голоситися до війська. Уряд мав намір використати загальновідомий нахил українського народу до воєнного діла й розбудити в нього ще живі вікові козацькі традиції. 

Першу спробу зроблено ще перед початком війни. На доручення уряду полк. граф Вітте поїхав у Київську й Кам'янець-Подільську області (тоді ще - губернії), щоб зайнятися організацією "українського кінного війська". Впродовж 40 днів йому вдалося сформувати 4 полки легкої кінноти. Приймали селян, міщан і поміщиків, здібних до військової служби, без уваги на роки, ріст чи навіть невеликі фізичні недоліки. Один полк сформувався в Кам'янці-Подільському, другий - в Білій  Церкві, третій - в Умані, а четвертий -- в Махнівцях. До часу сформування особовий склад полків був на утриманні місцевих громад, а пізніше переходив на державний кошт. Ті, які голосилися до війська, діставали від місцевих властей повне обмундирування й верхового коня; порох, заряди й вогнестрільну зброю видавалося їм з державних запасів. До озброєння належали шаблі, списи, пістолі, короткі рушниці. Кінні козаки діставали ще сідла, уздечки, скребла, щітки, мішки на фураж. Уніформи були різні, залежно від полку й области, нпр., полки Київської области мали сині куртки, сірі шаравари, пояси, шапки. Козачий полк нараховував 1,200 козаків і ділився на два батальйони, кожний батальйон мав два ескадрони по 150 людей. Командували полками запасні старшини і підстаршини. Козаче військо, подібно як реґулярна армія, підлягало міністерству військових справ.

Ті чотири полки були першими формаціями, що в складі армії ген. Тормасова брали участь у кампанії 1812 р.

Якщо так успішно пройшла організація козачих відділів на Правобережжі, де козацтво зникло ще до початку 18 ст., то з тим більшим успіхом повинно це було вдатися в Гетьманщині, де ще були свіжі козацькі традиції, де більшість населення творили козаки, яких діди, а то й батьки, належали до "Славного Війська Запорозького". Рескриптом з 20 червня 1812 р. доручено ген-губернаторові Лівобережної України кн. Я. Лобанову-Ростовському організувати козацькі полки в Полтавській і Чернігівській областях. Тут ідею піддержував головнокомандуючий 2-ою західньою армією ген. П. Багратіон. У доповідній записці ген.губернаторові він писав, що Україна здавна мала козачі полки, але згодом їх розв'язано, а козаків переведено в селян. На думку Багратіона козача служба була завжди корисна, а тепер ще більше потрібна. Він уважав, що Полтавщина й Чернігівщина повинні поставити 10 полків легкої кавалерії, а заразом твердив, що ополчення буде проходити успішно, якщо козаків звільниться з кріпацтва, а по війні задержиться козацький устрій. 

На початку було в пляні сформувати 6 полків, але пізніше ту квоту підвищено до 9 полків. Подібно як на Правобережжі, полки нараховували по 1,200 козаків і ділилися на батальйони й ескадрони. Полком командував призначений начальством полковник, а йому до помочі приділено двох батальйонних командирів, двох адьютантів, скарбника і "штатного сурмача". Була недостача старшин, але їх поповнювано з найближчих кавалерійських полків. При наборі тут також не звертали особливої уваги на роки чи ріст, а брали кожного здорового й здатного до військової служби; головною вимогою було вміння їздити на коні. Козаки були обов'язані мати власного коня, шаблю, піку, пістолю та мундир, що складався з короткого сукняного жупана, полотняних або суконних шараварів, баранкової шапки, суконної опанчі та двох сорочок і двох пар чобіт. В кожному ескадроні було 16 коротких рушниць, хочби й різного калібру, а патрони для рушниць по 25 штук на кожного козака, для пістолів по 16 штук виділялося з "артилерії" , то є з державної скарбниці, а саме з Київського і Кременчуцького гарнізонів.

В нагороду за вступлення до війська козаків звільнювано на час війни від плачення "оборотних податків" (6 р. від особи), залишалося до плачення тільки "подушне" (3 р. від душі). Ті пільги визнано внаслідок інтервенції кн. Лобанова-Ростовського.

У своїх закликах до козаків кн. Лобанов-Ростовський апелював до національних традицій українського народу, старався розбудити в козаків предківську войовничість. Крім того, у своїй деклярації він обіцяв після закінчення війни привернути Україні колишнє козацтво. Не відомо, чи мав він таку повновласть від уряду, але є познаки, що цар Олександер І мав намір привернути в Гетьманщині козацький лад. На вимогу царя сенатор Михайло Миклашевський виготовив відновлення козацьких полків, до яких крім козаків мали увійти також державні (вільні) селяни. Чи той проєкт предложено цареві, невідомо. Отже, всі ті обіцянки (правдиві вони чи ні), а також звільнення від рекрутських призовів сприяли успішному формуванню полків. Набір закінчився місяць перед визначеним реченцем. Полтавщина виставила 9, а Чернігівщина 6 полків. Організування 5-го Полтавського полку кн. Лобанов-Ростовський доручив Іванові Котляревському. Хоч Котляревський був поетом, він мав військовий досвід, бо як капітан кавалерії брав участь у війні з Туреччиною в роках 1787-1791, а служба в драгунському полку подібна до служби в козацьких відділах. Котляревський приступив до набору козаків 10 серпня 1812 р. і вже за три дні звітував ген-губернаторові, що набір поступає успішно (за три дні мав уже 200 козаків), козаки поступають до війська радо, без принуки, всі мають свої піки і шаблі (часто зроблені з кіс), є також рушниці і пістолі, хоч в більшості перестарілі, коні невеликі, але добрі, одяг новий, хоч різноманітний (треба завести однаковість). В тому звіті Котляревський писав ген.губернаторові, що він тільки організує полк, але служити в війську вже не буде, бо він застарий до активної служби, й тому просив, щоб його звільнити після сформування полку; хотів вернутися до Полтави до своєї праці. В другому звіті з 27 серпня Котляревський повідомив ген.губернатора про те, що полк уже сформований, козаки й коні добрі, мундири нові і всі однакові, бракує тільки старшин і підстаршин. На просьбу Котляревського прислано до полку капітана Рудницького і прапорщика Семенова. Тому що не було більше старшин, Котляревський - хоч і нерадо - мусів перебрати команду полку. На початку вересня 5-ий Полтавський полк Котляревського був готовий до дії і вирушив на Лубні, Пирятин і Прилуки до Борзни, а звідси до Калґи і Тули. Тут Котляревський дістав звільнення зі служби, а команду полку перебрав капітан Рудницький.

Не зважаючи на те, що козацькі полки організувалися громадами, а не військовими чинниками, вони мали все необхідне для військової служби. Не вистачало тільки військової підготови, тому розпочалося навчання: рубати, колоти, вести прицільний вогонь, долати перешкоди, набувати практичних знань військової служби - як вести розвідку, визначити близькість ворога, орієнтуватися по зорях та інше. В короткому часі козаки здобули непогану військову підготову, а стало це можливим завдяки їх вийнятковій сумлінності й високій дисципліні. Успішному навчанню сприяли також козацькі військові традиції, що переходили з покоління в покоління.

В липні 1812 р. уряд опублікував маніфест про набір до земського ополчення, до якого мали входити поміщики й державні селяни. Та ідея знайшла широку піддержку в Полтавській і Чернігівській областях, які дали разом 42.182 ополченців (Полтавщина - 26.059, Чернігівщина -- 16.123); ніякий рекрутський набір не дав стільки вояків. Земське ополчення мало кінні й піші полки, озброєння таке, як у козаків, з тим, що земське ополчення мало свою артилерію.

В загальному впродовж двох місяців Полтавщина і Чернігівщина виставила понад 60.000 війська: 18.000 козачих полків і понад 40.000 земського ополчення.

Козачі полки організувались також у Слобідській Україні, в Катеринославщині й Херсонщині.

Ентузіязм, з яким селяни, сподіваючись звільнення від кріпацтва, вступали до війська, занепокоїв царський уряд. Обмежено набір, а частину козаків переведено в рекрути (Одеська і Херсонська області). Це викликало протести ополченців, нпр. 40 чоловік з Херсонського ополчення, не знімаючи мундирів, з'явилися у віце-губернатора й наполегливо вимагали залишити їх у козацьких частинах, Не зважаючи на урядове розпорядження, частина України продовжувала формувати козацькі полки. І так для оборони Києва сформовано кінний полк в силі 1.000 козаків; армійські частини, які творили Бузьке військо, добровільно і за особистий рахунок спорядили три кінні полки й направили їх на охорону південних кордонів України.

Є відомості, що тут і там саботовано творення українського козачого війська. На Правобережжі польські поміщики, які покладали на Наполеона великі надії й бажали його перемоги над Росією, не хотіли відпускати селян до війська, прикриваючись перед владою тим, що вони тратять робочу силу, а на тому терпить ціле хліборобське господарство. Також і на Лівобережжі частина українського панства пов'язала деякі надії з перемогою Наполеона й не захоплювалася творенням протифранцузьких відділів. Тому деякі повіти не доставляли на час ополченців, Кременчуцький повіт прислав людей без зброї, в поганій одежі, з непридатними кіньми. В деяких випадках навіть повітові власті ставилися неприхильно до козацьких відділів. Коли один козацький полк прийшов, щоб в означеному місці переправитися через Десну, побачив, що пороми разом з линвами і стовпами десь зникли. Коли комендант полку Денисенко звернувся за допомогою до засідателя земського суду, він заявив, що має інше зайняття, а полк хай переправляється, як

знає. В Сосниці управа міста відмовилася дати козакам нічліг, а один обиватель навіть заявив, що зарубає кожного, хто відважиться зайняти його дім. Козаки мусіли ночувати за містом під шатрами.

Спершу українські козачі полки повнили службу охорони, розвідки, зв'язку, забезпечення комунікації. Частина Полтавських і Чернігівських полків охороняла Київську, Мінську та Могилівську області здовж Чернігівського кордону, а дальше по Дніпрі аж до Києва, звідки прогнали французькі відділи, що вдерлися сюди разом з польськими конфедератами. В безпосередню дію проти французької армії виступили козачі полки стаціоновані в Мозирі, Бобруйську і Мінську; тут вони стримали ворожий наступ. Українські козаки брали участь у битві під Бородіном, штурмували і здобули твердиню Замостя, кривавилися в "битві народів" під Ляйпціґом, а деякі дійшли аж до Парижа в березні 1812 р.

На всіх фронтах козаки проявляли небувалу відвагу й діставали за те признання й похвали. Ген. Рот писав, що під стінами Замостя ополченці показали надзвичайну відвагу і безстрашність. Начальник Полтавського ополчення звітував, що українські козаки своєю відвагою приневолили противника здати твердиню Замостя й дали багато прикладів відваги та геройства, нпр. полтавець Іван Копиченко сам довго захищав доступ до твердині і врятував життя капітанові Колтовському та сотникові Давидовському. Рядові козаки за свою відвагу дістали нагороди й підвищення, ось кілька імен: Харченко, Шило, Власенко, Сапеленко, Гузенко, Демчук, Борець, Паламаренко, Петренко.

В боєвих діях полки зазнали багато втрат, ледве половина вернулася домів. Ще раз - не перший і не останній - українська кров проливалася за чужу справу.

В жовтні 1814 р. ополчення розв'язано, а козаків і селян розпущено додому. Обіцянки про заведення козацького ладу пішли в забуття.

Незважаючи на Переяслав і Полтаву, Україна ще раз чомусь вибрала "білого царя восточного".

__________________________

Література: Борщак, І. Наполеон і Україна. Львів, 1937. Абаліхін, Б. Україн-

ський народ у вітчизняній війні 1812 р., Київ, 1962. Ивашин, А. Боевое содру-

ншество руссного и украинского народов в отечественной войне 1812 года. "Во-

просьі истории", ч. 4, 1954, ст. 104-112. "Кієвсная Старина", 1890, ч. І, ст. 119 і червень 1905, ст. 309-320.