Василь Федорович
ЧОРНІ ДУМКИ З НАГОДИ СОБОРНОСТИ
Четвертий Універсал, яким проголошено незалежність Української Народної Республіки, не охоплював західньо-українських земель, які в тому часі ще були складовою частиною Австро-Угорщини. Щойно 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові проголосила незалежність Західньо-Української Народної Республіки. Дуже скоро після того почалися заходи для об'єднання ЗУНР з Наддніпрянською Україною. Вже 1 грудня 1918 р. підписано в Хвастові передвступний договір про об'єднання. В тому договорі обі республіки висловлювали непохитне бажання в якнайкоротшому часі злитися в одну неподільну державу, при чому ЗУНР з уваги на витворені історичними обставинами окремі правні інституції та культурні й соціяльні окремішності життя — мала дістати територіяльну автономію, межі якої мала означити в хвилині реалізації злуки окрема спільна комісія. Договір підписали за Директорію УНР В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець і С. Петлюра (останній як отаман українських республіканських військ), а за Раду Секретарів ЗУНР — Л. Цегельський і Д. Левицький. Державний Секретаріят ратифікував цей договір 3 січня 1919 року в Станиславові окремою конституційною грамотою. (Скоріше не можна було ратифікувати з уваги на війну з поляками і на конечність перенесення уряду зі Львова до Станиславова). В ратифікаційній грамоті було зазначено, що до часу скликання Установчих Зборів з'єдиненої республіки законодавчу владу на території ЗУНР виконуватиме Українська Національна Рада, а цивільну й військову адміністрацію вестиме Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконний орган.
Після того Українська Національна Рада вибрала 35-членну делегацію для нотифікації цієї постанови Директорії УНР та для пізнішої гостинної участи в Трудовому Конгресі в Києві. Делегація, в якій були представники всіх західньо-українських земель (Галичини, Закарпаття, Буковини), прибула під проводом Льва Бачинського до Києва в дні 18-го січня 1919 р. Тут вітали її з великими почестями представники Директорії та почесна сотня Січових Стрільців, про яких дуже похвально висловився подішній прем'єр і міністр закордонних справ В. Чехівський, називаючи їх "орлами з-над Дністра", які повнять вірну службу в українській столиці над Дніпром.
Столична українська преса також щиро вітала західньо-українську делегацію, а при обговорюванні договору про об'єднання підкреслювала потребу автономії для західньо-українських областей. "Землі, що мають своєрідне обличчя, мають право на найширшу автономію, що одиноко може зберегти їм шляхи для всебічного розвитку та дійсно братерського співжиття". 1
День 22 січня проголошено державним святом. Всі державні і приватні українські будинки були прикрашені килимами й національними прапорами. Вже о 9-ій год. ранку відправлялися в усіх церквах Києва богослуження в наміренні українського народу. Коло полудня почали напливати на Софійську площу процесії з усіх сторін. Біля пам'ятника Б. Хмельницькому заняли місце депутати Трудового Конгресу, штаб корпусу Січових Стрільців, Управа міста Києва, вищі старшини армії, закордонні делегати й гості та інші достойники. Порядок на площі утримувала сотня Січових Стрільців. О год. 12-ій прибули на Софійську площу члени Директорії, Ради Міністрів і делегація ЗОУНР. В офіційній частині свята голова західньо-української делегації, Лев Бачинський, виголосив палку патріотичну промову, в якій зазначив:
"Перед усім світом і лицем історії заявляю, що ми — український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною волею хочемо й бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, єдність, яка існувала вже за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої змагали великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа". 2
З черги Л. Цегельський відчитав грамоту ЗУНР, в якій були подані всі акти, що вели до злуки, а особливо постанова з 3 січня 1919 р. Член делегації Я. Олесницький прочитав цей акт також французькою мовою, щоб приявним чужим представникам зазначити також інтернаціональне значення акту соборности. Вкінці член Директорії Ф. Швець відчитав універсал про соборність:
... "Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Від нині є одна Українська Народна Республіка".
Історики твердять, що то був найсвітліший момент нової історії України. Незалежна соборна українська держава стала фактом. Акт соборности став невід'ємним чинником національної ідеології, соборність стала вірою української нації у всіх її починах і діях. Це один бік медалі — той світлий, величний, многонадійний. А як другий? Чи та, так урочисто проголошена, наша соборність справді вкорінилася в народну душу? Чи зуміла вона зцементувати дві, віками розділені, вітки українського народу в одну національно свідому й духово об'єднану націю? Чи може залишилася вона тільки декляративним актом без глибшого сліду, без поважніших наслідків?
Дуже скоро знайшлися таки наші доморослі критики акту соборности. Тоді, як помірковані політичні круги були вдоволені тим актом за його автономну підставу, — інші більш радикальні, твердили, що треба було відразу перевести повну уніфікацію адміністрації на зразок наддніпрянської. Деякі соціялісти-революціонери домагалися просто назначити генерал-губернатора для ЗОУНР. Невдоволені були також галицькі соціялісти, які тільки в умовах повного централістичного злиття обох республік, без ніяких автономних прав для ЗОУНР, могли рахувати на впливи своєї течії. Ясна річ, що всі комуністи українського роду були проти акту соборности і ставилися до нього з легковаженням; вони просто ненавиділи національно-державний провід ЗОУНР за те, що він не відступив від Директорії і не перейшов на бік комуністичного уряду Раковського.
Але ані критика самого акту ані його легковаження зі сторони большевиків не зруйнували нашої соборности. Угробили її інші причини, ті самі, що довели до упадку української державности. З них дві основні: трагічна мілітарна ситуація внутрі держави і неприхильне, а навіть явно вороже, ставлення міжнародних політичних кругів до самостійницьких змагань України. Дехто видвигав ще одну причину, а саме психологічні розходження між наддніпрянцями і галичанами. Правда, розходження були, постали вони в наслідок довговікового життя в різних політичних, соціяльних та культурних умовинах; витворилися дві психології і дві політичні концепції: одна галицька консервативна, а друга наддніпрянська революційна. Це до деякої міри було перешкодою до порозуміння. Та все-таки при сприятливих умовах ті різниці можна було б легко вирівняти чи усунути й вони не довели б краху соборности. А так у безвиглядній військовій ситуації обі сторони втрачали взаємне довір'я, шукали одні в одних причин невдачі, питалися "хто винен"?
В часі проголошення акту соборности мілітарне положення на Україні було незвичайно важке. Молода держава мусіла вести війну на всіх фронтах: на півночі й на сході з большевиками, на півдні з Денікіном, на заході з поляками. До такої ґльобальної війни Україна не була приготована, не було відповідної армії. Вину за це поносив український уряд. Ані Центральна Рада ані пізніше Директорія не зуміли зорганізувати армії, не доцінювали чомусь ваги військової сили, вірили наївно в миролюбні соціялістичні кличі. Одинокою військовою частиною, на яку уряд міг покладатися, був корпус Січових Стрільців, зорганізований галицькими старшинами, які попали в російський полон. Це була справді зразкова одиниця, здисциплінована, з почуттям обов'язку й порядку, спаяна одним духом, без жадоби грабунку і насильства. Винниченко виявляв подив для Січових Стрільців і неодноразово казав, що "таке військо буває в історії людства може раз на тисячу років". 3 В січні 1918 року до бою з большевиками виступили Січові Стрільці, Вільне козацтво й Гайдамацький полк (разом около 3,000 вояків, замість сподіваних 20,000). Інші військові частини, що були тоді в Києві, заявили невтралітет або навіть ворожо виступили проти української влади. Дійшло навіть до того, що сотня Січових Стрільців під проводом полк. Р. Сушка мусіла роззброювати Наливайківський полк у Бродах біля Києва за те, що відмовився йти проти большевиків. 4
В часі повстання проти гетьмана під стягом Директорії було около 60,000 добровольців. Але після повалення гетьманської влади ті добровольці розійшлися домів і забрали зі собою зброю. Пізніше загальна мобілізація була безуспішна, бо не було готових кадр старшин і підстаршин з національною свідомістю. Таким чином уряд — в незвичайно скрутному положенні — знайшовся фактично без армії. До того ще в різних районах України виникали окремі повстанські загони, які не визнавали ніякої влади, не мали спільного керівництва і воювали на власну руку. Так отже, отаманщина, бунти, льокальні республіки, анархія — нівечили авторитет центральної влади й захитували довір'я до неї серед несвідомого та стероризованого населення.
Одночасно також на міжнародній арені т. зв. велика політика не сприяла українській державності. Антанта з одної сторони стояла за Польщею, а з другої — змагала до відбудови передреволюційної Росії й попирала Денікіна. Тому що українська проблема перешкоджувала тим плянам, представники Антанти старалися якось помирити галицьких українців з поляками (на примір місія Бартелемі), а Петлюру з Денікіном. Черчіл переконував Денікіна, що при тогочасній політичній конюнктурі було б розумно йти на зустріч "українським сепаратистам". Також французький прем'єр Клємансо через свого відпоручника в Румунії ген. Петена старався влаштувати співробітництво між Петлюрою і Денікіном. Але тому, що Денікін був за "єдину неділиму Росію", а про українську державу навіть не хотів слухати, — не могло бути мови про замирення і співпрацю.
Внаслідок воєнних невдач, Директорія мусіла залишити Київ і переїхати до Кам'янця Подільського. Подібно було з галицьким урядом, який під напором поляків залишив Львів і переїхав спершу до Станиславова, а в половині липня 1919 року разом з армією перейшов Збруч. В Кам'янецькому періоді (червень - листопад 1919 р.) наступила безпосередня конфронтація і заразом найбільше напруження між галицьким і наддніпрянським урядами. Негативне становище Директорії до уряду ЗОУНР почалося від часу проголошення Петрушевича диктатором (9 червня 1919 р.) Директорія квестіонувала спосіб того проголешення: наступило воно не повним засіданням Виділу Української Національної Ради (10 членів), а тільки самим Петрушевичем за Президію Виділу Української Національної Ради та трьома членами Державного Секретаріяту (С. Голубович, І. Макух, І. Мирон). Директорія вважала той акт незаконним, вважала його державним переворотом і тому не признавала диктатури правною установою. Вважалося дальше, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Української Національної Ради мусіла перебрати Директорія, яка, як суверенна влада обох з'єдинених республік мала виконувати ті функції через окреме міністерство галицьких справ, створене 4 липня 1919 р. Самого Петрушевича усунено з Директорії так, що коли пізніше відбувалися спільні засідання обох урядів, то він брав у них участь вже не як член Директорії, а як представник Галицького уряду. 5
Саме в часі того найбільшого напруження між обома урядами відбувся перехід галицької армії і уряду за Збруч (15 липня 1919 р.), щоб спільними силами боротися за самостійність України. Наддніпрянський уряд вимагав, щоб галичани після переходу Збруча переорганізували свій уряд, бо в умовах революційного руху на Великій Україні диктатура непопулярна і може бути перешкодою для успішного ведення війни. Крім того, Директорія переконувала Петрушевича, що в інтересі справи доцільно мати один державний провід і єдине військове командування. Петрушевич не годився на інтеграцію армії ані на спільне командування, бо наддніпрянська армія була в тому часі в стані розкладу й було б недоцільно упорядковану галицьку армію піддавати під спільну команду. В основному ніхто з галичан не противився б такому об'єднанню, якби в наддніпрянському війську була хоч половина того порядку, який був у галицькій армії. Не годився також Петрушевич на один політичниий провід, бо хотів мати вільну руку перед державами Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини на випадок, коли б провалилася справа незалежности на Великій Україні.
В таких умовах наддніпрянський уряд фактично визнав диктатуру і змінив своє відношення до Петрушевича на більш льояльне, хоч антагонізм існував дальше. Директорія пішла на ті уступки, бо потребувала галицької армії, без допомоги якої не можна було врятувати фронту. Галицька армія була тоді поважною збройною силою і в багатьох відношеннях перевищала наддніпрянську армію. Взагалі Галичина була національно свідома і в короткому часі зорганізувала значну здисципліновану армію. Прихід галицької армії врятував — бодай на короткий час — ситуацію на фронті. Перші її частини вже 8 липня 1919 р. почали наступ на Проскурів і большевики мусіли здержати свій похід на Кам'янець. На жаль, пізніший похід об'єднаних армій (під командою ген. Кравса) на Київ закінчився невдачею: большевиків прогнано з Києва, але по кількох днях увійшли до нього денікінці, з якими Кравс заключив угоду іменем галицької армії (з армією Петлюри денікінці не хотіли переговорювати). Та подія викликала велике схвилювання українсього населення. Говорилося про зраду галицького командування, а рівночасно були нарікання на Петлюру за те, що він дав наказ, "не вдаватись в ворожу акцію з Денікіном". (Саме керуючись тим наказом, Кравс заключив угоду з денікінцями).
Київська невдача вплинула розкладово на об'єднаний український фронт. Галичанам закидали сепаратну політику. Відношення до галицької армії було неприхильне. Зрештою вже раніше, коли мова про Січових Стрільців, — то розагітовані большевиками селяни вважали їх "панським військом", яке бореться за інтереси поміщиків. Раненим стрільцям, які доволіклися до селянсьих хат, навіть води не хотіли подати; полонених патрулі вибивали до ноги. Очевидно й большевики не щадили їх. Відносини між Січовими Стрільцями та селянами змінилась щойно в квітні 1919 р. після появи деклярації за підписами Коновальця, Мельника і Назарука.
Дійшло до того, що — як твердить Назарук — були чутки про замах на життя Петрушевича. Чи так воно справді було, невідомо, бо твердження Назарука треба брати з деяким критицизмом. Назарук, якому зрештою не можна відмовити патріотизму, був людиною запальною, темпераментною, часто попадав у екстреми, при описі подій і осіб був тенденційний, односторонний. Він сам твердить, що писав свої спомини "cumira et studio".8 Незалежно від того деякі політичні круги носилися з думкою змінити уряд при помочі державного перевороту. Крім галичан, праві наддніпрянські кола зовсім поважно хотіли проголосити Петрушевича диктатором цілої України.9 Але Петрушевич на те не годився з таких міркувань. Чисто галицького кабінету складати не можна було, бо це виглядало б на "панування австрійців", проти яких можна було легко повести ворожу агітацію, а на тому потерпіла б загальна справа. Крім того Петрушевич підозрівав, що Петлюра має домову з поляками, які "в обороні правового українського уряду" перейшли б Збруч, — а тоді на галичан упала б відповідальність за всі нещастя, які принесла б Україні польська інтервенція. Зрештою і так деякі наддніпрянські політики нарікали, що Галичина є для них перешкодою до порозуміння з Польщею. Очевидно були також думки, щоб наддніпрянський уряд усунув диктатора і перебрав усю владу, — але на те він не мав достатньої військової сили. Розважувано також третю можливість, а саме злиття обох урядів; але до того не дійшло, бо ні одна сторона не виявляла доброї волі.
Так отже, хоч ідеалом усіх українців була одна держава з одним урядом і одною армією, — внаслідок несприємливих внутрішних і зовнішних обставин ідея соборности скрахувала. Незалежна українська держава перестала існувати, а її землі опинилися під чотирьома займанщинами.
В вересні 1939 р. після вибуху німецько-польської війни радянська червона армія переступила східні кордони Польщі і ввійшла на західньо-українські землі — Галичину і Волинь, щоб "визволити єдинокровних братів українців від польського ярма". Дуже скоро після того, бо вже 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Західньої України. Кілька днів пізніше — 27 жовтня — ті ж Народні Збори проголосили деклярацію про включення Західньої України в склад У.Р.С.Р., а 14 листопада 1939 р. Верховна Рада У.Р.С.Р. ухвалила про прийняття Західньої України до складу У.Р.С.Р.
Друга "рата" соборности наспіла в червні 1940 р., коли то прилучена до У.Р.С.Р. північну Буковину і хотинський, ізмаїльський та акерманський повіти Бесарабії.
Нім.-сов. війна припинила на деякий час дальші "рати" соборности. Але в жовтні 1944 р. червона армія здобула Закарпаття; в листопаді того ж року Перший З'їзд Народних Комітетів Закарпатської України прийняв, маніфест про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і об'єднання з У.Р.С.Р. Те рішення потверджено окремим договором з Чехословачиною, підписаним 29 червня 1945 року.
Остання "рата" соборности прийшла в 1954 р., коли то з нагоди 300-річчя Переяславського договору указом Президії Верховної Ради СРСР Кримську область вилучена зі складу Р.Р.Ф.С.Р. і прилучено її до У.Р.С.Р. (19 лютого 1954 року).
Таким чином процес соборности закінчився. Київ, очевидно, "за порадою" Москви, відписав Лемківщину, Підляшшя і Кубанщину. Маємо соборність, тобто всі соборно стогнемо під чоботом одного окупанта. Чи краще один чобіт, чи чотири — це питання.
Чи є позитиви тої соборности? Без сумніву, що так. Є передусім духова соборність. Психологічний Збруч засипаний. Сьогодні вже нема наддніпрянців, галичан, закарпатців, буковинців, східняків, західняків — є звичайні українці. Зник партикуляризм і льокальний патріотизм, у всіх є одинакове тяготіння до Києва і туди зверені очі всі українців.
Бібліографія
Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції, 2-е вид., 1950/51.
Назарук, О. Рік на Великій Україні. Відень 1920.
Стахів, М. Україна в добі Директорії. Скрентон, 1962.
________________________
1 Стахів, 2-ий том.
2 Стахів, 2-ий том.
Столична українська преса також щиро вітала західньо-українську делегацію, а при обговорюванні договору про об'єднання підкреслювала потребу автономії для західньо-українських областей. "Землі, що мають своєрідне обличчя, мають право на найширшу автономію, що одиноко може зберегти їм шляхи для всебічного розвитку та дійсно братерського співжиття". 1
День 22 січня проголошено державним святом. Всі державні і приватні українські будинки були прикрашені килимами й національними прапорами. Вже о 9-ій год. ранку відправлялися в усіх церквах Києва богослуження в наміренні українського народу. Коло полудня почали напливати на Софійську площу процесії з усіх сторін. Біля пам'ятника Б. Хмельницькому заняли місце депутати Трудового Конгресу, штаб корпусу Січових Стрільців, Управа міста Києва, вищі старшини армії, закордонні делегати й гості та інші достойники. Порядок на площі утримувала сотня Січових Стрільців. О год. 12-ій прибули на Софійську площу члени Директорії, Ради Міністрів і делегація ЗОУНР. В офіційній частині свята голова західньо-української делегації, Лев Бачинський, виголосив палку патріотичну промову, в якій зазначив:
"Перед усім світом і лицем історії заявляю, що ми — український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною волею хочемо й бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, єдність, яка існувала вже за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої змагали великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа". 2
З черги Л. Цегельський відчитав грамоту ЗУНР, в якій були подані всі акти, що вели до злуки, а особливо постанова з 3 січня 1919 р. Член делегації Я. Олесницький прочитав цей акт також французькою мовою, щоб приявним чужим представникам зазначити також інтернаціональне значення акту соборности. Вкінці член Директорії Ф. Швець відчитав універсал про соборність:
... "Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Від нині є одна Українська Народна Республіка".
Історики твердять, що то був найсвітліший момент нової історії України. Незалежна соборна українська держава стала фактом. Акт соборности став невід'ємним чинником національної ідеології, соборність стала вірою української нації у всіх її починах і діях. Це один бік медалі — той світлий, величний, многонадійний. А як другий? Чи та, так урочисто проголошена, наша соборність справді вкорінилася в народну душу? Чи зуміла вона зцементувати дві, віками розділені, вітки українського народу в одну національно свідому й духово об'єднану націю? Чи може залишилася вона тільки декляративним актом без глибшого сліду, без поважніших наслідків?
Дуже скоро знайшлися таки наші доморослі критики акту соборности. Тоді, як помірковані політичні круги були вдоволені тим актом за його автономну підставу, — інші більш радикальні, твердили, що треба було відразу перевести повну уніфікацію адміністрації на зразок наддніпрянської. Деякі соціялісти-революціонери домагалися просто назначити генерал-губернатора для ЗОУНР. Невдоволені були також галицькі соціялісти, які тільки в умовах повного централістичного злиття обох республік, без ніяких автономних прав для ЗОУНР, могли рахувати на впливи своєї течії. Ясна річ, що всі комуністи українського роду були проти акту соборности і ставилися до нього з легковаженням; вони просто ненавиділи національно-державний провід ЗОУНР за те, що він не відступив від Директорії і не перейшов на бік комуністичного уряду Раковського.
Але ані критика самого акту ані його легковаження зі сторони большевиків не зруйнували нашої соборности. Угробили її інші причини, ті самі, що довели до упадку української державности. З них дві основні: трагічна мілітарна ситуація внутрі держави і неприхильне, а навіть явно вороже, ставлення міжнародних політичних кругів до самостійницьких змагань України. Дехто видвигав ще одну причину, а саме психологічні розходження між наддніпрянцями і галичанами. Правда, розходження були, постали вони в наслідок довговікового життя в різних політичних, соціяльних та культурних умовинах; витворилися дві психології і дві політичні концепції: одна галицька консервативна, а друга наддніпрянська революційна. Це до деякої міри було перешкодою до порозуміння. Та все-таки при сприятливих умовах ті різниці можна було б легко вирівняти чи усунути й вони не довели б краху соборности. А так у безвиглядній військовій ситуації обі сторони втрачали взаємне довір'я, шукали одні в одних причин невдачі, питалися "хто винен"?
В часі проголошення акту соборности мілітарне положення на Україні було незвичайно важке. Молода держава мусіла вести війну на всіх фронтах: на півночі й на сході з большевиками, на півдні з Денікіном, на заході з поляками. До такої ґльобальної війни Україна не була приготована, не було відповідної армії. Вину за це поносив український уряд. Ані Центральна Рада ані пізніше Директорія не зуміли зорганізувати армії, не доцінювали чомусь ваги військової сили, вірили наївно в миролюбні соціялістичні кличі. Одинокою військовою частиною, на яку уряд міг покладатися, був корпус Січових Стрільців, зорганізований галицькими старшинами, які попали в російський полон. Це була справді зразкова одиниця, здисциплінована, з почуттям обов'язку й порядку, спаяна одним духом, без жадоби грабунку і насильства. Винниченко виявляв подив для Січових Стрільців і неодноразово казав, що "таке військо буває в історії людства може раз на тисячу років". 3 В січні 1918 року до бою з большевиками виступили Січові Стрільці, Вільне козацтво й Гайдамацький полк (разом около 3,000 вояків, замість сподіваних 20,000). Інші військові частини, що були тоді в Києві, заявили невтралітет або навіть ворожо виступили проти української влади. Дійшло навіть до того, що сотня Січових Стрільців під проводом полк. Р. Сушка мусіла роззброювати Наливайківський полк у Бродах біля Києва за те, що відмовився йти проти большевиків. 4
В часі повстання проти гетьмана під стягом Директорії було около 60,000 добровольців. Але після повалення гетьманської влади ті добровольці розійшлися домів і забрали зі собою зброю. Пізніше загальна мобілізація була безуспішна, бо не було готових кадр старшин і підстаршин з національною свідомістю. Таким чином уряд — в незвичайно скрутному положенні — знайшовся фактично без армії. До того ще в різних районах України виникали окремі повстанські загони, які не визнавали ніякої влади, не мали спільного керівництва і воювали на власну руку. Так отже, отаманщина, бунти, льокальні республіки, анархія — нівечили авторитет центральної влади й захитували довір'я до неї серед несвідомого та стероризованого населення.
Одночасно також на міжнародній арені т. зв. велика політика не сприяла українській державності. Антанта з одної сторони стояла за Польщею, а з другої — змагала до відбудови передреволюційної Росії й попирала Денікіна. Тому що українська проблема перешкоджувала тим плянам, представники Антанти старалися якось помирити галицьких українців з поляками (на примір місія Бартелемі), а Петлюру з Денікіном. Черчіл переконував Денікіна, що при тогочасній політичній конюнктурі було б розумно йти на зустріч "українським сепаратистам". Також французький прем'єр Клємансо через свого відпоручника в Румунії ген. Петена старався влаштувати співробітництво між Петлюрою і Денікіном. Але тому, що Денікін був за "єдину неділиму Росію", а про українську державу навіть не хотів слухати, — не могло бути мови про замирення і співпрацю.
Внаслідок воєнних невдач, Директорія мусіла залишити Київ і переїхати до Кам'янця Подільського. Подібно було з галицьким урядом, який під напором поляків залишив Львів і переїхав спершу до Станиславова, а в половині липня 1919 року разом з армією перейшов Збруч. В Кам'янецькому періоді (червень - листопад 1919 р.) наступила безпосередня конфронтація і заразом найбільше напруження між галицьким і наддніпрянським урядами. Негативне становище Директорії до уряду ЗОУНР почалося від часу проголошення Петрушевича диктатором (9 червня 1919 р.) Директорія квестіонувала спосіб того проголешення: наступило воно не повним засіданням Виділу Української Національної Ради (10 членів), а тільки самим Петрушевичем за Президію Виділу Української Національної Ради та трьома членами Державного Секретаріяту (С. Голубович, І. Макух, І. Мирон). Директорія вважала той акт незаконним, вважала його державним переворотом і тому не признавала диктатури правною установою. Вважалося дальше, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Української Національної Ради мусіла перебрати Директорія, яка, як суверенна влада обох з'єдинених республік мала виконувати ті функції через окреме міністерство галицьких справ, створене 4 липня 1919 р. Самого Петрушевича усунено з Директорії так, що коли пізніше відбувалися спільні засідання обох урядів, то він брав у них участь вже не як член Директорії, а як представник Галицького уряду. 5
Саме в часі того найбільшого напруження між обома урядами відбувся перехід галицької армії і уряду за Збруч (15 липня 1919 р.), щоб спільними силами боротися за самостійність України. Наддніпрянський уряд вимагав, щоб галичани після переходу Збруча переорганізували свій уряд, бо в умовах революційного руху на Великій Україні диктатура непопулярна і може бути перешкодою для успішного ведення війни. Крім того, Директорія переконувала Петрушевича, що в інтересі справи доцільно мати один державний провід і єдине військове командування. Петрушевич не годився на інтеграцію армії ані на спільне командування, бо наддніпрянська армія була в тому часі в стані розкладу й було б недоцільно упорядковану галицьку армію піддавати під спільну команду. В основному ніхто з галичан не противився б такому об'єднанню, якби в наддніпрянському війську була хоч половина того порядку, який був у галицькій армії. Не годився також Петрушевич на один політичниий провід, бо хотів мати вільну руку перед державами Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини на випадок, коли б провалилася справа незалежности на Великій Україні.
В таких умовах наддніпрянський уряд фактично визнав диктатуру і змінив своє відношення до Петрушевича на більш льояльне, хоч антагонізм існував дальше. Директорія пішла на ті уступки, бо потребувала галицької армії, без допомоги якої не можна було врятувати фронту. Галицька армія була тоді поважною збройною силою і в багатьох відношеннях перевищала наддніпрянську армію. Взагалі Галичина була національно свідома і в короткому часі зорганізувала значну здисципліновану армію. Прихід галицької армії врятував — бодай на короткий час — ситуацію на фронті. Перші її частини вже 8 липня 1919 р. почали наступ на Проскурів і большевики мусіли здержати свій похід на Кам'янець. На жаль, пізніший похід об'єднаних армій (під командою ген. Кравса) на Київ закінчився невдачею: большевиків прогнано з Києва, але по кількох днях увійшли до нього денікінці, з якими Кравс заключив угоду іменем галицької армії (з армією Петлюри денікінці не хотіли переговорювати). Та подія викликала велике схвилювання українсього населення. Говорилося про зраду галицького командування, а рівночасно були нарікання на Петлюру за те, що він дав наказ, "не вдаватись в ворожу акцію з Денікіном". (Саме керуючись тим наказом, Кравс заключив угоду з денікінцями).
Київська невдача вплинула розкладово на об'єднаний український фронт. Галичанам закидали сепаратну політику. Відношення до галицької армії було неприхильне. Зрештою вже раніше, коли мова про Січових Стрільців, — то розагітовані большевиками селяни вважали їх "панським військом", яке бореться за інтереси поміщиків. Раненим стрільцям, які доволіклися до селянсьих хат, навіть води не хотіли подати; полонених патрулі вибивали до ноги. Очевидно й большевики не щадили їх. Відносини між Січовими Стрільцями та селянами змінилась щойно в квітні 1919 р. після появи деклярації за підписами Коновальця, Мельника і Назарука.
Галицька армія була в жалюгідних матеріяльних відносинах. Ось звіт начального інтенданта галицької армії д-ра Ілька Цьокана з 25 жовтня 1919 р.:
"Стрільці з голоду кидаються під поїзди. Зі шпиталів утікають в горячці. Армія в розпуці через недостачу матеріяльного забезпечення. Зима десяткує її. Стрільці конають в бараках на гною. А при тому ще йде страшна пропаганда проти галичан. Наддніпрянцям дають одяг, галичанам нічого".6
Те все не могло сприяти упорядкуванню відносин між наддніпрянським і галицьким урядам. На тлі тих напружень виникали також політичні розходження. Петрушевич, який вважав себе відповідальним за долю галицької армії, шукав розв'язки. Не можна було воювати на всіх фронтах, треба було з кимсь годитися. Порозуміння з Польщею він уважав неможливим, бо поляки крім Галичини претендують на цілу Правобережну Україну. Петрушевич уважав, що зможе знайти спільну мову з Денікіном, тим більше що за ним стоїть Антанта. Наддніпрянці не поділяли тої думки, бо Денікін відновлював на Україні давні царські порядки. Тому воліли порозуміння з Польщею. Повстали дві окремі концепції: одна для галичан "Радше з чортом, ніж з поляком", — а друга для наддніпрянців "Нехай і чорт, аби не москаль". Коли ж вкінці Петрушевич, ради фізичного збереження останків галицької армії, заключив у листопаді 1919 р. договір з Денікіном, це викликало велике негодування, всі заговорили про "чорну зраду" галичан. Не помогло те, що галицькі частини дальше ставилися прихильно до наддніпрянської армії так, якби не було нічого з Денікіном.7 Не поміг також факт, що галицькі частини, невдоволені своїм перебуванням у Денікіна, хотіли з ним зірвати і з'єднатися з наддніпрянською армією. І справді вже 27 грудня 1919 р. підписано договір про об'єднання обох армій під командування ген. Омеляновича-Павленка. А в тому договорі підкреслено, що галицька армія переходить в повне розпорядження уряду УНР і виконує його накази, доки не буде відправлена до Галичини в порозумінню з урядом. На жаль внаслідок погіршеної фронтової ситуації до фактичного об'єднання не прийшло і галицька армія була приневолена підписати договір з большевиками. Це був час, коли в зв'язку з українофільськими заявами большевиків почалася хвиля совєтофільських настроїв. Галичани вірили, що злука з большевиками принесе визволення Галичини від поляків. Ми гірко завелися. Большевики розділили галицькі частини між поодинокі совітсько-московські дивізії, старшин частинно вимордували, а частинно вивезли до концтаборів. Договір з большевиками зірвано, але негативні його наслідки, так як і договір з Денікіном, залишилися і ще більше роз'єднали галичан з наддніпрянцями.
Дальшим наслідком трагічного положення, що створилося на українських фронтах восени 1919 р., був українсько-польський (т. зв. Варшавський) договір з 1920 р. Наддніпрянські політики ставилися, як відомо, з недовір'ям так до "білої", як і до "червоної" Росії й тому пішли на союз з Польщею в надії, що поляки поможуть їм у боротьбі проти московських загарбників. Варшавський договір, яким Галичину віддано Польщі, викликав зрозуміле огірчення серед галичан і був смертоносним ударом для ідеї соборности.
Одночасно в зв'язку з неприхильною для України ситуацією на міжнародному полі, серед деяких галицьких політиків ширилися настрої і думки про виділення Галичини в окрему проблему, незалежну від справи цілої України. Пропагатори тої ідеї були члени української дипломатичної місії за кордоном, В. Панейко і С. Томашівський, які старалися представити відпоручникам Антанти, що тільки Галичина доросла до державного життя і тільки вона з усіх українських земель не є заражена большевизмом. Так вони надіялися виєднати признання Державного Секретаріяту 3. У. Н. Р. як самостійного уряду для Галичини. Це нескоординована діяльність української дипломатичної місії підривала її авторитет, викликувала зрозуміле негодування серед українського народу та дальше напруження, а то і ворожнечу між обома урядами. Посипалися дальші нарікання, обвинувачення. Наддніпрянці закидали галичанам, що вони не вірять у справу, за яку бореться український нарід, називали їх загумінковцями, висміювали їх титуломанію та комплекс вищости. Галичани зі своєї сторони закидали наддніпрягщям неуцтво, політичну неграмотність, несистематичність у праці, громадську розхрістаність, брак дисципліни, "гуляйпільство".
Так отже, хоч ідеалом усіх українців була одна держава з одним урядом і одною армією, — внаслідок несприємливих внутрішних і зовнішних обставин ідея соборности скрахувала. Незалежна українська держава перестала існувати, а її землі опинилися під чотирьома займанщинами.
В вересні 1939 р. після вибуху німецько-польської війни радянська червона армія переступила східні кордони Польщі і ввійшла на західньо-українські землі — Галичину і Волинь, щоб "визволити єдинокровних братів українців від польського ярма". Дуже скоро після того, бо вже 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Західньої України. Кілька днів пізніше — 27 жовтня — ті ж Народні Збори проголосили деклярацію про включення Західньої України в склад У.Р.С.Р., а 14 листопада 1939 р. Верховна Рада У.Р.С.Р. ухвалила про прийняття Західньої України до складу У.Р.С.Р.
Друга "рата" соборности наспіла в червні 1940 р., коли то прилучена до У.Р.С.Р. північну Буковину і хотинський, ізмаїльський та акерманський повіти Бесарабії.
Нім.-сов. війна припинила на деякий час дальші "рати" соборности. Але в жовтні 1944 р. червона армія здобула Закарпаття; в листопаді того ж року Перший З'їзд Народних Комітетів Закарпатської України прийняв, маніфест про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і об'єднання з У.Р.С.Р. Те рішення потверджено окремим договором з Чехословачиною, підписаним 29 червня 1945 року.
Остання "рата" соборности прийшла в 1954 р., коли то з нагоди 300-річчя Переяславського договору указом Президії Верховної Ради СРСР Кримську область вилучена зі складу Р.Р.Ф.С.Р. і прилучено її до У.Р.С.Р. (19 лютого 1954 року).
Таким чином процес соборности закінчився. Київ, очевидно, "за порадою" Москви, відписав Лемківщину, Підляшшя і Кубанщину. Маємо соборність, тобто всі соборно стогнемо під чоботом одного окупанта. Чи краще один чобіт, чи чотири — це питання.
Чи є позитиви тої соборности? Без сумніву, що так. Є передусім духова соборність. Психологічний Збруч засипаний. Сьогодні вже нема наддніпрянців, галичан, закарпатців, буковинців, східняків, західняків — є звичайні українці. Зник партикуляризм і льокальний патріотизм, у всіх є одинакове тяготіння до Києва і туди зверені очі всі українців.
Бібліографія
Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції, 2-е вид., 1950/51.
Назарук, О. Рік на Великій Україні. Відень 1920.
Стахів, М. Україна в добі Директорії. Скрентон, 1962.
________________________
1 Стахів, 2-ий том.
2 Стахів, 2-ий том.
3 Назарук, ст. 109. Мазепа також признає невідрадне матеріальне положення армії, але твердить, що вся армія була зле забезпечена, не тільки галицька.
4 Мазепа, 1-ий том, ст. 39.
5 Мазепа, 1-ий том, ст. 39.
6 Назарук, ст. 286.
7 Мазепа.
8 Назарук.
9 Мазепа, Назарук.
4 Мазепа, 1-ий том, ст. 39.
5 Мазепа, 1-ий том, ст. 39.
6 Назарук, ст. 286.
7 Мазепа.
8 Назарук.
9 Мазепа, Назарук.
Публікації
