ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1969 № 5. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1969 № 5. Показати всі дописи

субота, 13 березня 2010 р.

СТЕПАН ВОЛИНЕЦЬ, ПІДХОР. УСС

Кол. УСС. Степан Волинець народився 22 січня 1895 р., в родині судового урядника у Львові. До гімназії ходив у Бережанах, а іспит зірілости склав у 1914 році у філії української Академічної гімназії у Львові. В серпні 1914 р. вступив як доброволець до Леґіону Українських Січових Стрільців, у рядах якого відбув усю воєнну кампанію в Карпатах, а згодом був членом Стрілецького Театру. В рядах Галицької Армії відбув усю нашу визвольну боротьбу, а у 1920 р. закінчив Школу Червоних Старшин у Києві. Вернувши в 1922 р. до Львова, студіював філософію на таємному українському університеті, а свої студії закінчив на університеті у Відні. В часі українізації став активним членом селянсько-робітничої партії, з рамени якої був вибраний у 1928 р. з Волині послом до варшавського сойму.   

В часі сталінського терору в Україні покидає згадану ліву соціалістичну партію і вступає до націоналістичної організації, так зв. "Фронту Національної Єдности", провідником якої був кол. старшина УСС Дмитро Паліїв. У цій організації був співредактором щоденника "Українські Вісті", тижневика "Батьківщина" і щомісячника '"Перемога". За цю свою політичну і громадську діяльність був кілька разів арештований поляками, а в 1939 році сидіе у тюрмі в Станиславові до часу розвалу Польщі.

В часі большевицької окупації  виїхав на Засяння, де був секретарем Українського Допомогового Комітету в містечку Криниця на Лемківщині, а пізніше, за німецької окупації заступником керманича відділу культурної праці, а згодом став керівником Народньої Освіти у Львові. Під час творення в 1943 році української бойової одиниці "Дивізія Галичина" був призначений до Військової Управи цієї Дивізії як референт пропаґанди.

На скитальщині — в Західній Німеччині, в місті Гановері, був головою Комітету для справ культури й освіти та учителем у таборовій гімназії. В англійській окупаційній зоні Німеччини був головним редактором тижневика "Українське Слово", яке виходило в Бльомберґу.

В серпні 1949 р. виїхав з родиною до Канади, замешкав у Вінніпегу, де початково працював фізично у фабриці заліза, а в 1957 р. став до праці як співредактор тижневика "Український Голос" у Вінніпеґу.

В цьому часі був автором статтей, а одною із замітніших його праць є книга: "Передвісники й творці Листопада". Був він також співавтором і редактором співавтором "Історії Української Галицької  Армії", том  2-ий, до  якого написав свої спомини п. з. "Галичина в школі червоних старшин у Києві 1920 року".

    Д. Микитюк, кол. УСС
                                                                                                                                                                                        

пʼятниця, 12 березня 2010 р.

ХОРУНЖИЙ МИКОЛА ПАЧОВСЬКИЙ

Згадка-спомин в першу річницю смерти в дні 17-го липня 1968 р. у Вашингтоні, Д. С.

Нащадок старого шляхетського роду, потомки якого в житті українського народу на землях Галицької Волості дуже заслужені в розбудові народної культури та національної свідомости: д-р Михайло Пачовський, професор Академічної гім-зїї у Львові, а відтак директор гімназії в Долині, д-р Василь Пачовський, професор в гімназіях у Львові, на Закарпатті та вкінці в Перемишлі, видатний поет-драматург. Він своєю красномовністю полонив шкільну молодь та виховував її на повновартних громадян і своїми прекрасними творами дав поштовх національній свідомості вшир і в глибину серед народніх мас в Галичині і на Закарпатті. Чимало з цього роду було священиків: о. Іван, парох в Добростанах, його син Микола, парох в Жуличах, о. Гілярій в Брідщині (зяті отця Івана: оо. Цар, Боднар, Зацерковний, Вопянський, Камінський).

Сини отця Миколи Пачовського: Ярослав Пачовський, ревідент державних залізниць в Австрії, Іван Пачовський, парох в Збаращині і в Скалатщині, згаданий вже д-р Василь Пачовський. Отець Іван і інші духовники з роду Пачовських записані заслужено в історії відродження нашого народу в Західній Україні.

Побратим Микола народився 22-го січня 1894 р. в Березовиці Великій біля Тернополя. Батько його, згаданий вгорі ревідент залізниць, Ярослав, одружився з Марією з дому Кавінська. З перенесенням батьків до Станиславова Микола вчився в реальній гімназії в Станиславові. Скінчив її у Львові, куди його батько, як емерит, переїхав зі родиною, де і помер 15-го квітня 1932 р.

По скінченні гімназії записався Микола до однорічної торговельної школи Т-ства "Просвіта", яку покінчив з дуже добрим успіхом.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             В перших днах після оголошення загальної мобілізації в 1914 році зголосився до Українських Січових Стрільців спочатку в сотні Чмоли, а відтак в сотні Андрія Мельника. Бере участь у всіх бойових походах Усусусів. Ранений під Семиківцями, відтак на Лисоні та вкінці третій раз під Конюхами, попадає в полон, де майже рік по двох тяжких операціях пролежав в шпиталі в Нижному Новгороді. В 1918 р. як реконвалесцент, втікає з полону до Галичини до табору для воєнних поворотців в Скнилові к/Львова. Польовий військовий суд в Коломиї, після списання протоколу, дав Миколі тримісячну відпустку, з якої вже не скористав, бо до тижня Австрії не стало. У Львові зголосився до розпорядження сот. Вітовського, на приказ котрого ніччю з 31-го жовтня на 1-го листопада вивішує враз зі 4-ма помічниками-стрільцями синьо-жовтий прапор на вежі львівської ратуші*). З тим моментом стає оборонцем того прапора, беручи участь в боях з поляками і москвинами-большевиками. В червні 1919 р. іменований хорунжим. В 1920 р., перехворівши тяжкий п'ятнистий тиф та чотири поворотні, приділений як реконвалесцент до Херсонської дивізії під командою ген.Кравса (Кравченка): перейшов з нею до Чехії. Там різні курси, як: вищий курс діловодства, поштово-телеграфічний для урядовців, які покінчив з повним успіхом та вкінці здав семінарійну матуру в надії, що чеський уряд наділить його посадою учителя в районі, де вчителював його стрийко, наш незабутній д-р Василь Пачовський. Працював в різних таборових культурно-освітніх організаціях, головно в театральних секціях.

В таборі пізнав свою майбутню дружину п. Юлію з дому Стрислович, яка рівнож вернулася з України, разом з своїм стрийком. В квітні 1926 р повертають до Львова, де повінчалися 6-го грудня 1927 р. По довгих стараннях переїжджають обоє до Чорткова до повітового Союзу Кооператив, де Микола переходить усі щаблі праці від люстратора, завідуючого склепом до члена дирекції Союзу. Вільний час посвячує краці в "Просвіті" і в "Рідній Школі". В дні 4-го серпня 1929 р. прийшла на світ донечка Ірина Ярослава. За першого перебування большевиків у Галичині в рр. 1939-41 працював на підрядній посаді в Чорткові, а після приходу німців працював в Управі міста в характері головного книговода і комунального референта міста Чорткова. Коли большевицькі армії знову почали зближатися до Галичини, Микола разом зі жінкою і донечкою виїжджає з Чорткова через Карпати, Мадярщину, Австрію і дістається до Авсбурґу коло Мюнхену до табору біженців. В ньому бере активну участь в місцевих суспільно-культурних організаціях, а донечка вчиться в таборовій гімназії, яку закінчує матурою з відзначенням.

9-го серпня 1950 р. Микола Пачовський з дружиною і донькою прибули до Вашинґтону, де 22 жовтня 1950 р. донька повінчалась з Остапом Зенюком, б. старшиною Дивізії "Галичина".
Микола Пачовський, який став дідуньом троїх гарних унуків, включився активно в американсько-українське життя. Він скуповував книжки і зібрав бібліотеку з понад 1,000 добірних, гарно оправлених, книжок. Він став членом УНСоюзу, Братства УСС, Об'єднання Українців у Вашингтоні, Об'єднання б. вояків-українців в Америці, відділ у Вашингтоні, та членом Управи Т-ва за Патріярхат. Належав від часу заснування відділу ОбВУА у Вашингтоні до його Управи і повнив обов'язки скарбника аж до своєї смерти.

В дні 17-го липня 1968 р. закінчив свою життьову мандрівку, щоб стати до звіту перед найвищим Командантом. Відійшов добрий товариш, милий в товаристві, з одвертим — повним любови серцем, правдивий фронтовий вояк і дійсний соборник.

Сотник П. Петрик

__________________________
*) Про цю подію пор. М. Пачовський написав спогад у ювілейному збірнику 'Наш Львів", стор. 149, Нью Йорк 1953, В-во "Червона Калина".

середа, 10 березня 2010 р.

ПІД ОБСТРІЛОМ ЛІТАКІВ

С. Мединський

(З дивізійного нотатника)

Був початок березня 1945 року. Ночі холодні, морозні, але днями вже можна добре нагрітись. Словінські гори покриті ще снігом, але на долах вже пахло весною. Наша Дивізія все в русі, її частини перекидають в різні небезпечні місця, де появляються тітовські комуністичні партизани. Цим разом прийшов наказ прочистити лісисті гори від партизанів в околицях Люблянки. Там мали брати участь не тільки частини нашої Дивізїі, але також і німецького вермахту.

Отже наказ — і йдемо. Наша шоста сотня двадцятьдевятого полку 1-шої Української Дивізії, під командою сотенного німця Ройкера, залишає своє місце в гірській місцевості в околиці Цельє (назви якої не пригадую), де ми маємо злучитись з іншими частинами, заки відійдемо в сторону Любляни.

Сонце хилиться до заходу. Чота за чотою вільним кроком сходять крутою, гірською дорогою, яка тягнеться поміж лісом вдолину: і вдолину, аж до головного шляху. Згори не дуже то добре маршувати, а крім того перед нами ще ціла ніч ходу. Але таких ночей за нами вже багато і ми призвичаїлись до нічних маршів.

За нами їдуть амуніційні вози і кухня. Кухня — це після зброї, найкраща наша товаришка. Нераз ми за нею тужили, перебуваючи по кілька днів у горах, куди вона не могла дістатись. Тоді «залізна» порція мусіла заступати кухню. Але хіба це те саме, що кухня? Та де там! Нераз дістане вояк залізну порцію на три дні, а вона ледве до другого вечора вистачить. Третій день хіба сни про циганів, або здобувай звідки хочеш. Так, так, кухня у війську — це мати.

Нарешті ми на головному шляху, що веде до Цельє. Сотня впорядковується і вже повним маршем ідемо далі. Все довкруги огорнулось темним покривалом, лиш де-не-де моргають зорі і вказують на погідну ніч. Отже наш маршрут: через ніч маємо дійти до міста Цельє, а там заладовуємося на поїзд і поїздом поїдемо до місця нашого призначення. Це трохи нас підбадьорює, бо не треба буде бити ногами, як це ми практикували досі.

Нічний марш втомлює. Над досвідком найбільше хочеться спати. Про ноги вже й не говориться, але вони призвичаєні до свого обов'язку. Розвидняється і кожний почувається дещо свіжіше. Свіжий березневий ранок оживляє кожного. Вся природа прокидається з нічного сну. В лісі пташки вже починають розливати свої мелодії. На заході гасне остання зоря, а на сході жевріють червоні проміння сонця. Настав день, четвер, 8-го березня 1945 р.

Сонце вже підійшло дещо вгору, як ми прийшли до Цельє. Тут, на залізничній станції, короткий відпочинок бо поїзд ще не готовий до від'їзду.

Йдемо до кухні по ранішню каву. З харчового воза дістаємо на нашу групу харчі на дальшу подорож: хліб, марґарину, якусь консерву. У вагоні буде більше часу, будемо ділити далі. Тут на станції зібралося вже більше військових частин. Два курені заладовуються на поїзд. Старшини ще бігають, дістають накази і все приготовляється до від'їзду.

Наш другий рій третьої чоти розміщується в одному з переділів вагону. Не дуже розтаборюємось у вагоні, бо звичайно в околиці знаходяться партизани і всього можна сподіватись, тим більше, що був наказ бути все в поготівлі. Але й без того безнастанні небезпеки навчили нас тримати зброю все з собою, чи то вдень, чи вночі. А все ж, після нічного маршу кожний перевтомлений і старається хоч трохи здрімнути. Отже ділимо харчі, хтось допиває каву, яку забрав з собою, перекидаємось жартами, а дехто починає дрімати.

Було десь коло години пів до дев'ятої ранку. День погідний, на небі ані одної хмаринки. Сонце піднялось вже високо і добре припікає. Наш поїзд, завантажений вояками, без жодних гучних сигналів рушив з місця, їдемо в західньому напрямі. З вікон нашого вагону видно гарний краєвид: на південь по лівій стороні, якого пів кілометра від залізничного насипу, високо піднімається пасмо гір покритих лісом, що тягнеться від сходу на захід. Між залізничним насипом і горами простягаються сіножаті покриті де-не-де корчами. Попід самою горою йде бита дорога. По правій стороні, на північ від залізничного шляху простягається рівнина. Також якісь сіножаті, городи, а в низьких місцях малі корчі, то знову якась хата, а де-не-де навіть і грубше дерево. Все це виглядає тепер сіро, звичайно, як після зими. Десь в далині майорять зариси менших і більших гір.

Проїхали ми так з пів години, як з півдня, високо над горами, дався чути гуркіт літаків. Поїзд негайно пристав, а вслід за тим прийшов наказ щоб ніхто не показувався з вагонів, щоб не зрадити жодних рухів. Одначе це не дуже помогло, бо літаки і так нас завважили. А може тітовська розвідка повідомила їх про нашу їзду?

Два літаки обкружляли кілька разів високо над нами і сховалися за горами. Поїзд рушив далі. У вагонах вояцтво дещо розрухалось відвідинами двокрилих гостей червоного Тіта.

—  Вони даром напевне не приїздили, — сказав наш ройовий Іван Війтів.   — Треба сподіватись, що вони можуть ще раз повернутись та якоїсь біди накоїти!

—  Ну, наразі нема ніякого страху.   Може вони тільки так покрутились та й поїхали, - сказав хтось з роя.

—  Так що ж, якби навіть щось було, то для чого ми є? — каже молоденький русявий із синіми, мов небо очима, син Полтавщини, скорострільник Васька.   — Моє МҐ-42 добре почищене, амуніції також не бракує. Хіба вам страшно?   Мені ні.   Зачим страхатись тут у поїзді.   Ми не в лісі.   А хоч би і в лісі, так що ж?  Ех, краще поспать тепер трохи...

Васька був нашим улюбленим скорострільчиком. Найбільше любив його ройовий. Куди б не ішов то брав його завжди з собою. Та й не тільки був він люблений в нашому рої. Ціла сотня любила його. Ще на Словаччині дістав він в подарунок годинник від сотенного Ройкера, а від нашого полкового священика о. Левенця — молитовник, якого завжди носив з собою.  Веселий і товариський був хлопець.   Відомо ж — полтавець.

І так за розмовою про літаки-розвідувальники ми проїхали яких 10-15 хвилин. Раптом сильний гук моторів прорізав повітря. Прямо з-за гори на наш поїзд блискавично налетіла ескадра з трьох двомоторових, з червоними носами, літаків і сипнули вогнем з бортової зброї по вагонах нашого поїзду. За першою ескадрою налетіла друга і заки вони пролітали, перша вже знову била немилосердно скорострільним вогнем по нас. І так вони чергувались, не даючи нам змоги зорганізувати оборони.

В поїзді зчинився переполох і старшини накликають не розбігатися з вагонів. Тут і там чути стогони поранених і в такій ситуації накази, а зокрема недоречні, мало помагають. Ніхто не хоче вмирати бездільно у вагоні і вояки починають вискакувати з вагонів дверима, вікнами, кудою попало, шукаючи захисту перед безперестанним градом куль. Багато знаходить захист прямо під вагонами поїзду, інші розсіялись по землі і, повзучи на животах, втікають подальше від поїзду в сіножаті.

З декотрих вагонів пробують відкрити вогонь по літаках. Однак це не багато помагає, бо літаки прямо згори налітають, криючи одні других і обсипують поїзд серіями стрілів. Коли одна ескадра пролітає над поїздом і завертає півколом назад, друга в цей час б'є по поїзді. І з поїзду трудно відбиватись від літаків, бо немає доброго поля обстрілу.

Наш рій при першім налеті літаків розсипався на долівці вагону. Ройовий дав наказ, що, як лиш пролетить перша ескадра літаків, — вискакуємо всі з вагону. Двері у вагоні виходили якраз в південну сторону, з якої літаки робили свої атаки. Вискакувати було досить небезпечно, але не було ради.

Тимчасом літаки, стріляючи запальними кулями, подіравили вагон і він скоро загорівся. Годі було вже довше чекати. Всі якстій схоплюємось з долівки, щоби рятуватися дверими. Перший біля дверей скорострільчик Васька рвучко розкрив двері і пустився на сходи вагону, готуючись до вискоку. В цьому моменті чергова ескадра літаків посіяла вогнем і він, поцілений кулею, полетів через сходи на землю. Ми вже прямо через нього вискакуємо з вагону і, повзучи, шукаємо захисту де попало. Два хлопці підповзли назад до Васька і відтягнули його скоро від вагону під якесь близьке дерево. Куля поцілила його в голову, він ще жив, але був непритомний. Санітар на скору руку перев'язав йому зранену голову.

Розбіглись на боки від поїзду, ми могли бачити краще поле бою. Льокомотива нашого поїзду була розбита і з пороблених кулями дір текла вода. Вояки розсіяні довкруги, деякі криються попід вагонами. Тепер тут не було різниці між старшинами і стрільцями. Кожний був у однаковій ситуації. Кожний повзав на животі по мокрих рівчаках, ямах, де, здавалося, можна було скоріше знайти охорону перед літаками. Ось командир нашого куреня, німець майор Блянкенгорн, повзе разом зі стрільцями по болоті з автоматом у руках і шукає захисту, як і всі інші.

В такій ситуації кожний шукає помочі в Бога. Уста кожного шепочуть слова молитви, вимовляють їх підсвідомо, уривчасто, без роздумування. І, здається, що цим знаходять полегшу.
Чергування літаків відбулось кількома наворотами. Котрийсь зі стрільців зумів уже наставити скоростріл у якомусь рівчаку і відкрив вогонь по літаках. За його прикладом ідуть інші і відкривають вогонь по літаках з різної зброї. Але в міжчасі ворожі літаки доконали свого діла й тепер вони підносяться вгору та ховаються за вкритими лісом вершинами гір.

Після цього всі почали стягатись докупи, підбирати ранених. Легше ранених перев'язують на місці, а важко раненим дають найконечнішу поміч, ждучи на транспорт, щоби відвезти їх до шпиталю. Після обчислення виявилось, що важко і легко ранених було понад двадцять вояків та кількох забитих. Нашого скорострільчика Ваську також відставили до шпиталю, одначе його стан був дуже критичний і він там у скорому часі помер. Крім нього з нашої сотні було ще двох легко ранених.

Після налету до поїзду вже ніхто не вертався; всі ми зібрались в недалекій місцевості на північ від залізничного шляху, де перечекали до вечора і щойно під ніч заладувались на інший поїзд і від'їхали під прикриттям ночі до призначеного місця. Чому цього не зробило командування відразу, невідомо, так само і невідомо, чому нам не сказали виладуватись із вагонів після того, як над нами пролетіли тітовські розвідувальники. Тоді ми були б могли краще приготовитись до оборони і не понесли б таких жертв у людях.

середа, 3 березня 2010 р.

ПІД ВПЛИВОМ ІВАНА ФРАНКА МОЛОДЬ ІШЛА ДО УСС

Степан Небеш

Величезне враження викликав у гімназійної молоді приїзд Івана Франка до Тернополя в 1912 р. Зустріч відбулася в залі «Міщанського Братства». Залю виповнили по береги переважно гімназійні учні старших кляс та їхні вчителі. Коли на сцену вийшов Іван Франко всіх приявних, неначе наелектризованих, огорнув небувалий настрій. Це ж завітав до нас великий гість, що особисто читатиме свій найцінніший твір «Мойсей». Він безпосередньо вкаже нам усім шлях, що ним треба йти і встановляти на ньому власні справедливі закони. З запертим віддихом гляділи слухачі на достойну особу — постать поета. Він у задумі про минуле та задивлений у майбутнє, поважно, тихим голосом, лагідно почав:

Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині...»
«Сорок літ проблукавши Мойсей
По арабській пустині

Як скінчив читати «Мойсея» вернувся до «Прологу» і перших реченнях

«Народе мій замучений, розбитий
Мов паралітик той...»

почав плакати, що надзвичайно зворушило приявних.

Стриманим віддихом читав поет і стриманим віддихом слухали його приявні, аж до безсмертного віщування:

«Та прийде час і ти огнистим
видом засядеш у народів вольних колі...»

Сильним, грімким і щирим оплескам не було кінця.Кожний думав, що поет додасть до прочитаного ще кілька слів. Але поет спокійно сидів при столику непорушно склавши руки на коліна і нічого не сказав. Він дивився з радісним виразом лиця на розентузіязмованих слухачів, вдоволений, що зміст його безсмертного твору молодь правильно зрозуміла. Свої враження із зустрічі з поетом і висновки з твору «Мойсей» молодь передала тоді своїм батькам, а читаючи «Мойсея» у читальнях «Просвіти» защеплювала в серцях народу ідею його визволення.

Настала перша світова війна у 1914 р. Українська Національна Рада рішила творити український леґіон при австрійській армії. Австрійська влада, всупереч спротивові поляків, дозволила на створення леґіону Українських Січових Стрільців, хоча в обмеженому числі добровольців — 2,500. Молодь послухала заклику Івана Франка «Нумо до праці, брати!». До УСС зголосилось 28,000 юнаків та, на жаль, велика більшість мусіли вертатись домів.

Тут не місце переповідати історію та заслуги Українських Січових Стрільців, бо про це появились вже окремі книжки. Хочу тільки підкреслити, що на світогляд усусусів величезний вплив мали твори Івана Франка і безпосередня зустріч з Іваном Франком. Тому не дивниця, що мрією кожного юнака, що бачив колись Івана Франка, було ще раз побачити поета.

Для мене це щастя прийшло в 1916 р. на весні, коли я лікувався в Захисті УСС у Львові, при вул. П. Скарги у колишній дяківській бурсі. Правда, я в Захисті вже не побачив поета, бо він перейшов до дарованого йому дому при вул. Софії, саме перед Великоднем. Але зате оповідали мені мої товариші: В. Паньків, О. Зарневич і ін., що Іван Франко перебував у Захисті УСС дуже радо. (Д-р Володимир Щуровський лікар, зокрема опікувався поетом). Поет перевів у Захисті Різдво і перебував там до кінця січня 1916 р., почуваючись щасливим між усусусами.

Іван Франко слухав колядок у час Святої Вечері у січні 1916 р. Слухав стрілецьких пісень, що їх УСС співали: «Ой, у лузі», «Гей нумо браття до зброї», «Їхав стрілець...», «Ой наступає та чорна хмара...» і т. п. 28-го травня 1916 року помер Іван Франко. Хористи при коші УСС, у Свистільниках, не могли взяти участи в похоронах Франка, бо в той сам день о. О. Нижанківський благословив пам'ятник Т. Шевченкові у Завадові біля Стрия і цього торжества не можна вже було перекласти на інший день, а хор грав поважну ролю при відслоненні того пам'ятника.

Сьогодні, пишучи цей спогад, бачу з точки зору віддаленої на 57 літ, ясну пов'язаність тодішніх подій. Гостина Івана Франка у Тернополі спричинила, що до УСС добровільно вступали такі мої шкільні товариші: О. Пристай, Гриць Бабій, Лонгин Андрієвський, Іван Мойсей, Антін Король, Осип Кисіль, Маріян Крушельницький (1917), що згодом виявився першорядним драматичним артистом, Гриць Гладкий, усі учні 8-ої кляси. Також Янухрій Бортник був мистцем слова. Микола Королюк, після візити Франка в Тернополі, давав відчити про Івана Франка на тайних сходинах Студентського Гуртка і доручив кожному членові Гуртка вивчати твір Івана Франка «Мойсей» напам'ять. Микола Королюк був відтак сотником УГА і командантом Куреня Корпусу Січових Стрільців. Осип Кисіль почав писати поезії, проф. Петро Карманський, прочитавши кілька його віршів, заохотив його розвивати свій талант. Микола Стрільчик писав оповідання та був добрим декляматором і актором.

Не тільки я, але багато-багато подібних мені колишніх юнаків-усусусів зберегли на все своє життя найглибший пієтизм до Івана Франка, як того, що надхнув їх ідеями, що мали вирішний вплив на весь їхній життьовий шлях. Тому всі ми вважали і вважаємо Івана Франка не тільки найбільшим після Тараса Шевченка поетом-пророком народу, але й безпосереднім нашим учителем і духовим батьком.

неділя, 28 лютого 2010 р.

ЛИСТОПАДОВИЙ ПЕРЕВОРОТ І БОЇ ЗА ЛЬВІВ

Інж. Михайло Мінчак 
кол.пор.УСС.

Щоб добре зрозуміти причини нашого Листопадового Чину, та щоб ми знали, яких ми маємо сусідів — слов'ян, — мусимо пригадати собі їх відносини до нас українців.

Першим найбільшим, відвічним нашим ворогом був і є москаль. Він хотів нас цілковито знищити і не визнавав нашої нації. Називав нас образливо хахлами, малоросами, молодшим братом, але не уважав нас за москалів. Забороняв нам говорити і писати по-українському. Вкрав нам нашу древню історію. Наші пам'ятки, історичні документи нищить, вивозить або палить. Вкрав нам навіть нашу стару назву «Русь». Петро Великий, вернувшись зі Західньої Европи, почав європеїзувати свою Московію. Казав голити бороди, обтинати халати. Назвав Московію — «Россія». Бідна наша, багата на чорнозем та інші земні багатства Україна.  Кожний сусід і несусід хотів би експлуатувати її.

Другим відвічним нашим ворогом був — поляк. Відома польська мегаломанія проявлялась в гаслі — «Польща від моря до моря» і до нинішнього дня польська еміграція домагається звороту Польщі «польського» Львова і Вільна. Східню Галичину Польща прозвала «Малопольщею» а супроти українських автохтонів вела політику асиміляції, експлуатації і екстермінації.

В 1914 році починається перша світова війна. Всю нашу молодь і старших до 50 року життя змобілізували і післали битись за чужі інтереси на різні фронти, сербський, італійський, російський та французький.   Залишилися жінки, діти та немічні старики.

 Зараз з початком війни поляки творять свої леґіони, без обмеження. Коли ж українці почали організувати Українських Січових Стрільців, поляки, що мали великий вплив у австрійській державі, робили нам страшні перешкоди. Під їх впливом австрійська влада дозволила українцям на створення леґіону лише з 2 500 стрільців і то без права доповнення.  І те мале число стало пізніше зав'язком української армії.

На початку війни російські війська вмаршували в Галичину. Не маючи на чім зігнати свою лють — австрійські чи пак мадярські вояки вішали і розстрілювали без суду кожного, на кого злобні поляки показували, що це русин — «рус». До табору в Талергофі вивезено сотні невинних наших людей. Багато сіл було спалено, евакуйовано, порито окопами, зруйновано артилерією, де проходив фронт. Не було і в що вбратися і взутися. Всім вже обридла та війна. Кожний хотів її кінця, ясно, що як до 1 листопада українці не переберуть влади в Галичині, то пізніше того не зможуть ніяк зробити.  

При кінці місяця вересня 1918 року скапітулювала Болгарія. Західній фронт переломали аліянти. Не улягало сумнівові, що Австро-Німеччина війну програла.

Покотилися історичні події у що-раз скорішому темпі. Польща зараз після відвоювання її від Росії дістала була в 1916 році автономію і тепер проголосила свою незалежність. Лише одинокі наші посли заявили, що хочуть творити українську державу в межах Австрії. І тоді навіть новий цісар Карло І, не зважився на відділення української частини Галичини від польської.

Дня 19 жовтня створилася у Львові Національна Рада, з послів та мужів довір'я Галичини і Буковини. Національна Рада проголосила Західню Українську Державу, покищо тільки декляративно. Виникла дуже складна ситуація. Західня Українська Держава не могла тоді приєднатися до Гетьманської держави, бо гетьман залежав від німців та від москалів, що вбачали в Українській Державі ступінь до відбудови великої Росії.

При кінці жовтня поляки створили в Кракові Ліквідаційну Комісію.  Ця Комісія мала перебрати владу в Галичині в імені польської держави.   Оголошено в часописах, що 1 листопада Комісія приїжджає до Львова.   Це стало поштовхом українцям до негайної дії.
                                                                                                                                                        
  Ще у вересні місяці склався у Львові Військовий Комісаріят, якого ціллю було приготовляти відірвання Галичини. До того Комісаріяту належав Бубело, Старосольський, Паліїв і інші. Головою його обрано Дмитра Вітовського. Заступником Вітовського був Бубело. Організаційним референтом став Дм. Паліїв. Комісаріят почав інтенсивну працю щойно в половині жовтня, коли вже Австрія розпадалася. Паліїв поширив працю на провінційні міста, де знаходилися кадри українських полків, як Перемишль, Золочів, Станиславів, Коломия, Тернопіль і т. д. До тієї пори слаба праця велася в частинах, що були розташовані у Львові. Австрійська команда Львова спиралася головно на двох добре узброєних куренях, одного німецького й другого мадярського.

Після Берестейського миру австро-угорські війська вмаршували в Україну. Українські Січові Стрільці перейшли на Україну за Збруч, звідкіля згодом переведено їх на Буковину. Нічого не помогли старання наших послів та стрілецьких старшин, щоб їх перенести до Львова. Українські Січові Стрільці, хоча нечисленні кількістю, все були сіллю в оці поляків. Поляки бачили недалекий розпад Австрії і не допустили, щоб Стрільці прийшли до Львова. Дмитро Вітовський, як лише довідався про створення поляками Ліквідаційної Комісії, яка має 1 листопада приїхати до Львова, щоб перебрати владу, негайно виїжджає з Чернівець і прибуває 29 жовтня до Львова. Вітовський добре орієнтувався в ситуації.   Він мав велику дозу інтуїції.   Знаменито вичував події.

Було ясно, що як до 1 листопада українці не переберуть влади в Галичині, то пізніше того не зможуть ніяк зробити.

Національна Рада трималася Австрії і зволікала з перебранням влади. Приїхав з Відня д-р Лонгин Цегельський, член Національної Ради, і старався відсунути на пізніше перебрання влади. Мотивував тим, що 3 листопада приїде з Відня кур'єр і привезе рішення ради міністрів, яким передається владу в Східній Галичині українцям.. Рішучо спротивився Вітовський. Як голова Військового Комісаріяту взяв на себе повну відповідальність за успішне переведення перевороту.

О годині 2-ій по полудні 31 жовтня роз'їхалися кур'єри по провінції з наказами. Назву Військовий Комісаріят, — Вітовський змінив на Генеральну Команду з осідком у Народнім Домі.

Всі Українські Січові Стрільці перебували ще на Буковині. Вітовський вислав наказ, щоби негайно приїхали до Львова. Знаючи що всі урядовці і залізничні працівники — поляки будуть робити перешкоди, наказав, щоб труднощі в підставленні вагонів усунути силою. Вітовський мав велику популярність серед нашого народу в Галичині. Не було іншого старшини йому рівного.

Вночі з 31-го жовтня на 1 листопада пішла делегація до німецького і мадярського куренів у Львові і їм вдається переконати їх команду, щоб не втручалися збройно до українсько-польських порахунків. Рано о годині 4-ій дня 1 листопада, старшини з кількома озброєними стрільцями, бо більше їх не було, відійшли, згідно з пляном, кожний до визначеної їм австрійської частини і її роззброїли. Був це великий риск, але сталось так, як Вітовський прочував, не було опору, всі австрійські частини склали зброю.

На ратуші замаяв синьо-жовтий державний український прапор. Як вивішувано український прапор на ратуші Львова, розказує український січовий стрілець Микола Пачовський.   31 жовтня вночі, коли Вітовський відправив усі стежі, що мали роззброїти залогу Львова, залишилося з ним одинадцять осіб, з одним револьвером Вітовського і одним крісом.  Вітовський приказав п'ятьом стрільцям, двох в уніформі а трьох у цивільних одягах, щоб вивісили український прапор на ратуші.   Були це — Микола Пачовський, Микола Коник, Лев Ґец, студ. прав Русин і вістун Українських Січових Стрільців Панківський.   Довго вночі ходили по місті, заки роздобули в Народній Торгівлі синьо-жовтий прапор. Вежа  ратуші була зачинена, сторожа не хотіла її відчинити, бо дістала наказ від польської пожежної сторожі нікого туди не впускати.   Коли наші  хлопці получилися телефонічно з пожежною сторожею, дістали відповідь — «по руску не розумєм».  Тоді знайшли молоти і почали добуватися до залізних дверей. Сторож злякався і відчинив двері.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       Українська Національна Рада перебрала у Львові й цілій Галичині  владу. Львів і Галичина знова стали українськими. Заслуга в тому виключно Вітовського, не в кількості а в якості доконаної праці для перевороту.

Поляки спершу легковажили собі український рух. Вони були певні, що Ліквідаційна Комісія приїде до Львова і перейме без труду владу в цілій Галичині. Чин Першого Листопада прокинув поляків. Вони мали у Львові три пів-військові організації: Стшелєц, Сокул і Скавт. Зараз першого листопада змобілізували у Львові всі свої сили. До того долучилися дівчата, неповнолітні хлопці, старики — вся молодь обох статей. У Львові було багато польських старшин і вояків на відпустках. Все польське населення Львова схопилося і почало бунт. Вже першого дня пополудні обстрілювали наші стежі та обсаджені позиції. Генеральна Команда не мала жадних резерв, щоб післати проти заатакованих, часто і не обсаджених, стратегічних пунктів. За два дні поляки вспіли захопити головний двірець і багато позицій у західній частині Львова.

Щойно 3-го листопада прибула частина Українських Січових Стрільців. Вся залізнична обслуга в Галичині була в польських руках. Вагони до транспорту мусіли Стрільці добувати силою. На кожній станції з Чернівець до Львова польські залізничники — саботували, робили труднощі. Можна лише подивляти Стрільців, що при тих труднощах, які мали, Стрільці вспіли вже 3-го дня осягнути Львів.

На вулицях Львова йшли завзяті бої з поляками.   Прибулі Стрільці сейчас включилися у бій.   Поляки мали перевагу тим, що знали Львів, всі вулички, переходи, перевулки.   Вони в більшості там народилися. Стріляли з вікон, дахів, пивниць. Мали все польське населення Львова за собою.   Небезпека чигала на кожному кроці.   Стрільці відбили деякі обсаджені поляками позиції.   Головного двірця не вдалося відбити. Держали його залізничники, що знаменито орієнтувалися в розміщенні та в усіх тунелях двірця.  Місцями біля яких ведено завзяті бої і яких боронили Стрільці, були Цитаделя, Оссолінеум, касарні Фердинанда, касарні поліції при Казимирівській, сойм, Підзамче-станція, міська різня та інші будівлі.  Найбільше криваві бої ішли за Цитаделю і за будинок сойму. За той час поляки зайняли Перемишль і перевезли до Львова військо, харчі і амуніцію.   Наші чомусь не висадили залізничного моста на Сяні в Перемишлі і не обсадили Сяну.   Хоча поляки тепер чисельно переважали наші сили, не вдалося їм ні на одному місці перервати наш фронт.  В нас не було жадних резерв, не було ким змінити стійок. Стрільці стояли на стійках по 24 години. Так само були перетомлені фронтові частини і команда наказала відворот зі Львова, який ми залишили в годині першій ранку 22-го листопада 1918 року.  Війна велася ще 8 місяців, під час яких зорганізовано український державний  апарат і  Українську Галицьку Армію. Але під натиском збоку зорганізованої у Франції армії Галера — УГА відійшла за Збруч.

вівторок, 23 лютого 2010 р.

ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ, ЯК СЕКРЕТАР ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ З У Н Р

Мирон Заклинський

Із книжки: Мирон Заклинський — "Дмитро Вітовоький",  В-во  "Червона  Калина",
Нью-Йорк, 1967 р. — Редакція.


В дні 9-го листопада львівська делеґація Національної Ради передала виконну владу Тимчасовому Державному Секретаріатові Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). Його прем'єром вибрано д-ра Костя Левицького, а Секретарем Військових Справ полковника Дмитра Вітовського. Він — і Секретар Праці та Суспільних Робіт, соц.-де-мократ Чарнецький — прийняли участь в уряді під умовою, що Державний Секретаріят зараз ухвалить злуку наших західніх земель зі східніми. Таку ухвалу виконав Державний Секретаріят того ж дня, бо не було серед Державних Секретарів противників соборности. Різнилися лише щодо часу й умов проведення злуки.

Негайно, 10 листопада, взявся Вітовський організувати Секретаріят Військових Справ. Засяг обов'язків і праці Секретаріяту був великий: Організація запілля і військової адміністрації, переведення мобілізації, вишкіл новобранців, технічне вивінування війська, здобуття стрілива тощо. Ввесь тягар праці лежав на плечах Вітовського.1) Дуже важливий був розпорядок, виданий відразу, 13 листопада, про покликання до військової служби річників 1883-1900 і перегляд річника 1901. Той розпорядок ввів лад у справи військової бранки, бо повітові комісарі дістали ясні постанови й напрямні.

Той мобілізаційний наказ був наслідком упадку Перемишля. Поляки вислали з Кракова військо, що в дні 11 листопада здобуло міст на Сяні і місто. Тоді вперше польська держава піддержала бунт львівських поляків і почала воєнні кроки проти нашої держави. Щоправда, мобілізаційний заклик видала була Генеральна Команда ще 5 листопада, але Секретар Військових справ надав у дні 13 листопада справі мобілізації чіткі організаційні форми, бо уточнив завдання і поділив край на 12 окружних військових команд.

Мобілізація йшла спершу поволі. Аж у грудні принесла вона поважний осяг. Для боїв у Львові не встигла вона доставити значніших сил, бо частини, зорганізовані в провінційних містах, були потрібні на місці: Відразу, в перших листопадових днях, почала вертатися з Наддніпрянщини в безладді австрійська армія, що сама здемобілізувалася. Тоді ж масами ринули полонені з різних країв Австро-Угорщини через Галичину на схід і з кол. російської імперії — на захід. Вони товпились у коридорах, на сходах і дахах поїздів, а що тих було мало, ішли пішком, численними групами, обдерті й голодні. Багато з них умирало. Щоб удержати при тій мандрівці народів якийсь лад, треба було на місці військових частин. Це була одна з причин, чому провінційні міста, мимо частих зазивів, висилали так мало частин на поміч до Львова.

Особливі труднощі були з тим військом, що верталося зі сходу. Чимало частин мали ще зброю. Їх треба було роззброювати, а для цього потрібні були більші військові частини. Залізницями можна було перевозити їх на захід аж від Стрия, зогляду на виключення львівського залізничого вузла. Тому йшли вони пішком. Треба було охороняти залізничі станції, особливо повітові осередки, перед можливим грабунком  з боку тих військ. Коли їхав озброєний 90 полк піхоти, забравши безправно вагони, зложений на три чверті з поляків, наша влада в Ходорові вирішила розброїти його, бо підозрівала, що він їде на поміч польському фронтові. Сотня нашого війська, прислана для тієї цілі зі Станіславова, залягла недалеко від двірця в Ходорові.

Коли над'їхав перший поїзд з поляками, почалася битва. Поляків було чотири сотні, та й вони були сильніш озброєні, тому по двох годинах наші вояки мусіли відступити, втративши двадцять кількох убитих. По обох сторонах було загалом 41 убитих і 50 поранених. Поляки від'їхали на Стрий, де договорилася з ними команда двірця і перепустила їх на захід.

Наших вояків з колишньої австрійської армії було в Галичині мало, та й ті переважно нездатні до фронтової служби. Одні галицькі полки були на італійському фронті, де з початком листопада попали в числі ок. сто тисяч в італійський полон, інші в південній частині Наддніпрянщини, звідки було нелегко дістатись до Галичини, при тодішньому безладді. Словом — хаотична ліквідація 1 світової війни створила в Галичині безладдя, при зловіщій недостачі війська. Це дуже утруднювало організацію нашої держави й армії. Тим часом у Львові треба було негайно військової помочі, годі було чекати на висліди мобілізації, тому Вітовський видав, у порозумінні з Секретаріятом Внутрішніх Справ, такий наказ:(2)

ПРИКАЗ

до всіх державних Комісарів і військових командантів Західньо-Української Народної Республіки.   

       
В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицю нашої держави -Львів-  

Хвиля грізна. Всяке отягання наносить нам необчислимі страти.

 Щоби здобути Львів, наша армія потребує нових і значних сил.  
Тому приказуємо всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам, під особистою відповідальністю, негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили.
 Найбезпечніше буде, як ті війська прийдуть крізь Личаківську рогачку, є військову команду слід повідомити на кілька годин перед приходом війська окремим післанцем.
Ще раз повторюємо: Львів мусить дістати від Вас негайну збройну допомогу! 


Львів, дня 18 листопада 1918 р.

Державний Секретар Військових Справ 
Дмитро Вітовський 

Заступник Державного Секретаря Внутрішніх Справ
Д-р Роман Перфецький.

Щоб прискорити присилку допомоги, виїхав Вітовський того ж дня до Станиславова, Коломиї і Тернополя, де сподівався застати більші військові відділи, з яких можна би виділити частину для Львова. Одначе заки ті старання принесли висліди, наше військо відступило зі Львова. Державний Секретаріят осів тимчасово в Тернополі.

З усіх Секретаріатів найкраще працював у Тернополі Вітовський. Він мав уже зорганізовані потрібні реферати, завдяки пильній, невсипущій праці Вітовського. Урядовець того Секретаріяту, сотник Алиськевич, говорить про його тодішню працю з великим признанням. Хоча Вітовський не був фаховим старшиною, лише запасним — каже він — одначе завдяки своїй прямій вдачі, організаційному талантові, незвичайній солідності й ідейності, а попри те великому розумові — зумів вив'язатися з довіреного йому відповідального становища. Особливо визначався скорою, влучною орієнтацією і рішучим діянням. Підльвівський фронт невпинно жадав доповнень, старшин, одягу, стрілива, технічного виряду тощо.(3)

Наша армія, що тоді творилася, особливо УСС-ці, обстоювали негайну і навіть беззастережну злуку ЗУНР з УНР в одну соборну державу.   А. Вітовський був вихований в ідеї соборности від гімназійних літ, обстоював також створення одної армії.(4)   Одначе Державний Секретаріят зволікав з довершенням злуки з різних міркувань.   Більшість Секретарів була проти негайної злуки.

Коли адьютант Вітовського, хор. Дмитро Паліїв, їхав на початку грудня 1918 р., з його доручення, до Директорії, до головного вождя і начальника штабу для Галицької Армії, доручив йому Вітовський розказати при тій нагоді про соборницькі вимоги Галицької Армії. Тоді ж поїхала до Директорії делеґація від Державного Секретаріяту. На нараді тієї делеґації з Директорією був приявний також хор. Паліїв.(5) Він знав з попередньої наради з Директорією, що їй залежало на негайній злуці, одначе до згоди в тій справі тоді не дійшло. Паліїв успішно полагодив справу вождя і начальника булави для Галицької Армії, вернувся до Тернополя і здав звідомлення Вітовському та його заступникові, сотникові Бубелі, з того, що виконав і чув. На те відповів йому Вітовський, що делегація представила на Раді Державних Секретарів ту справу зовсім інакше, мов би то Директорія прийняла до відома становище уряду ЗУНР, що в ту пору злука не була доцільна. Вони — як пише в тому ж спомині Паліїв — довго в трійку нараджувалися, що робити супроти того й інших недомагань Державного Секретаріяту, та прийшли до висновку, що треба проголосити диктатуру. Оба співрозмовники з трудом переконали Вітовського, що лиш він відповідний на те місце. Він узалежнив свою згоду від одобрення Головного Отамана Петлюри і негайно поїхав автом до Винниці. Одначе Петлюра не дав своєї згоди на проголошення диктатури.

Вітовський пильнував справу здійснення соборности також пізніше і сильно вплинув на прискорення того акту. Отаман УСС, д-р Никифор Гірняк, подав про ту справу важливу інформацію. Було це в вересні 1958 р., по засіданні Ради Братства УСС в Нью-Йорку, — і вдруге — в листі до д-ра Ріпецького з 11. 10. 1960 року. Отже він, д-р Гірняк, працював при кінці 1918 р. і в 1919 році в Секретаріяті Військових Справ і не раз зустрічався та розмовляв з Вітовським. У початку січня 1919 р. оповів йому Вітовський, що на засіданні Ради Державних Секретарів поставив він внесення зладити проект закону в справі здійснення соборности. Проти його внесення виступили рішуче декотрі Секретарі, між ними Цегельський, бо соборність, мовляв, покищо не актуальна. Тоді він, Вітовський, заявив, що коли вони відкидають його внесення, він звернеться зі справою соборности до армії, а вона вся хоче негайного її проголошення. Наслідком того виступу Вітовського — кінчав отаман Гірняк свою інформацію — схвалили Державні Секретарі в дні 3 січня закон про злуку і за кілька днів вислали делегацію до Києва для її проголошення.

Така поведінка Вітовського може викликати у декого з наших громадян осуд. Хто таке бачив: Державних Секретарів спонукувати погрозою!  — Що ж — Вітовський відчував і ставився до найважніших справ нашого державного будівництва, як революціонер і в потребі не дуже перебирав у способах діяння.

Одначе пригляньмося ближче до справи соборности, а побачимо, що ані причини відкладати її, ані вільного часу для її проголошення в пізнішій порі — вже не було. Те проголошення відбулося, як знаємо, святочно і репрезентативно в Києві, як одна з найвеличавіших подій у всій нашій історії. Але зараз по тому святі почалася спішна евакуація Києва, бо з півночі і зі сходу зближалися большевики. В першій половині лютого 1919 р. добули вони вже Київ. Подумаймо, як виглядало б було свято соборности, коли було б відбулося не в нашій столиці, не на майдані св. Софії, лише у Вінниці, Жмеринці, Проскурові, чи близько Збруча, в Кам'янці. Як оцінювали б таке провінційне проголошення дальші покоління? Як можна було б їм вияснити, чим оправдати перед своїми і чужими, те ганебне спізнення з проголошенням соборности по довгих століттях розлуки? А як легко могло свято соборности не відбутися взагалі! Секретарі ЗУНР були б чекали на поправу воєнної ситуації, щоб уладити його в Києві, а вона, замість поправлятись, усе гіршала. В місяці травні було вже запізно, бо Дієва Армія воювала вже близько Збруча і в половині того місяця почався загальний польський наступ на Галицьку Армію з допомогою армії Галлера. Так Вітовський не лише перед 1 Листопада, але й перед 22 Січня, спонукав політичний провід Західньої України не спізнитися з актами найбільшої історичної важности!

**
Державний Секретаріят ЗУНР перенісся з кінцем грудня до Станиславова, де примістився в просторому будинку дирекції залізниць. Там зайняв окреме крило Військовий Секретаріят. Його завдання було важке й відповідальне — доставити для армії на фронті все потрібне для воювання і збільшити її до вистачальної величини.

Для виконання своїх завдань мав Військовий Секретаріят такі відділи: Мобілізаційний, що дбав головно про зодностайнення мобілізаційних заходів, щоб у всьому краю покликувати до зброї однакову кількість річників і щоб управильнити справу звільнювання від військової служби. Муніційний відділ старав для армії зброю і стріливо. Праця того відділу була дуже важка, бо кадри і робітничі та вартові відділи, розсіяні за часів Австрії по Галичині, мали небагато того цінного матеріялу. Технічний відділ дбав про комунікаційні засоби для фронту, себто про телефонічний і телеграфічний матеріяли, про авта і вантажники, про саперське знаряддя і варстати для направи авт, літаків тощо. Санітарний відділ дбав про організування військових лічниць у запіллі та біля фронту і старався про санітарну службу, лікарства і санітарний матеріял. Недостача лікарів, ліків і всякого матеріялу для лічниць була вже тоді дошкульна.

Такі були головні відділи Секретаріату Військових справ.(6) Важніші розпорядки Секретаря Військових Справ — були такі: З дня 3 грудня — у справі бранки. З половини грудня — про аванс усіх старшин, на один ступінь вище, як вони мали в австрійській армії. З 28 січня 1919 — про уладження польових судів при окружних військових командах.  З дня 2 лютого про справу духовників для армії — та інші.(7)

Вітовський старанно допильновував усі справи, бо зорганізування і засоблення Галицької Армії було в тодішніх обставинах нелегким завданням. Нашого народу в Галичині було — без Засяння, яке зайняли поляки — всього 4 мільйони. Вояків з війни вернулося дуже мало. Всетаки Військовий Секретаріят зорганізував упродовж півтора місяця — до кінця грудня 1918 р. нову, понад стотисячну армію. Стільки виносив її харчовий стан. Нове, надміру важке завдання було — вишколити тих вояків, одягнути і дати їм вистачальну кількість зброї і стрілива! Те все треба було зорганізувати і постарати. Задля труднощів того завдання бойовий стан фронтових відділів був низький аж до другої половини місяця грудня.

Також не вистачало старшин. У половині квітня 1919 р. було в нашій армії всього 1.412 старшин.(8) На стотисячну армію було це жахливо мало. Було б їх доволі, якщо не задержав би був їх італійський полон...

Треба додати, що Вітовський був такий дуже зайнятий не так через нерозмежування компетенцій у Військовому Секретаріяті, як з бажання вглянути в хід кожної справи, що торкалася нашої армії, щоб її прискорити, або практичніше уладити. Недаром один із працівників Секретаріяту, сотник Бемко, підкреслив у своїй статті, що ввесь тягар праці в Секретаріяті Військових Справ спочивав на його плечах.

Вітовський вів через своїх висланників переговори з урядами Мадярщини і Чехословації про доставу воєнного матеріялу за нафту. Договір з Мадярщиною лише тому не ввійшов у силу, що нездисциплінований комісар нафтового басейну в Дрогобичі, посол Вітик, не згодився на занадто, мовляв, низьку мадярську ціну за нафту.

В початку лютого відбув Вітовський важливу нараду з Окружними Військовими Командантами. На ній узгіднили організаційну й адміністраційну схему Окружних Команд. Від тоді праця тих Команд стала одностайніша й успішніша.

В січні 1919 р. відбулася за старанням уряду ЗУНР військова експедиція на Закарпаття. Вона була з військового й політичного боку дуже слабо підготована, просто легкодушна, то й не диво, що закінчилася повною невдачею. Про обставини, в яких її вирішено, написав цитований уже спомин, сотник Мик. Алиськевич, урядовець Військового Секретаріяту.(9) Дня 19 грудня, пише він, доручив йому полк. Вітовський їхати негайно до Будапешту і купити зброю та стріливо в заміну за нафту. В Будапешті зробив він умову в мадярському міністерстві війни і, вернувшися по 10 днях, здав звідомлення з поїздки. Також повідомив, що він зложив заяву в мадярському міністерстві війни, що та зброя не буде вжита проти мадярів.

Вітовський запросив сотника Алиськевича на засідання Ради Державних Секретарів, де той розповів подрібно про свою діяльність і помічення під час поїздки. Опісля Вітовський поставив внесення на негайне затвердження умови і на нав'язання через мадярську територію взаємин з чеською державою. Під час дискусії над тією справою попросила про авдієнцію делеґація з Закарпаття, зложена з хорунжого і десятника. Хорунжий звернувся з мовою до прем'єра Голубовича, який очолив Державний Секретаріят по уступленні досвідченого і зрівноваженого діяча, д-ра Костя Левицького, — і заявив, що вони, представники такого-то села, просять помочі проти мадярів, які нападають на їх села, рабують, забирають худобу — і т. п. Він сподівається, мовляв, що браття галичани не відмовлять їм помочі.

Делегація відійшла і почалася дискусія, чи виступити збройно проти мадярів, чи зачекати, аж скінчиться війна з Польщею. Думки були поділені. Головним прихильником виступу проти мадярів був прем'єр Голубович, а противником полк. Вітовський. Цей твердив, що такий збройний виступ скінчиться невдачею, бо в нас немає зайвих військових частин, зате ми, окружені ворогами, втратимо й те єдине вікно у вільний світ. На військову поміч Директорії не можемо числити, бо вона не годна дати ради большевикам і ми помагаємо їй своїм військом.
Ті сильні докази Секретаря Військових Справ не помогли. Прем'єр Голубович дальше обстоював негайну потребу помогти закарпатським братам і спитав Вітовського, яку силу призначить він на ту експедицію. Вітовський заявив, що ніякої, бо не має доволі куренів для обсади підльвівського фронту. На дальше настирливе домагання прем'єра відповів він іронічно, що може післати один курінь. Прем'єр надиво вдоволився тим і попросив Вітовського, щоб він негайно видав телефонічний наказ у справі висилки того куреня.

Д-р Л. Цегельський написав у своїх споминах, зібраних у книжці «Від легенд до правди» про ту експедицію зовсім інакше: На засіданні Ради Державних Секретарів подав Вітовський, мовляв, до відома, що наші війська на Закарпатті перемагають мадярів і зайняли повітові осередки. На те зчинилася на засіданні буря, мовляв, Вітовський почав на власну руку нову війну. На те він, д-р Цегельський, порадив вислати делеґацію до Будапешту з виясненням, що експедиція на Закарпаття не є ворожим виступом проти мадярів, лише старанням не допустити, щоб Закарпаття обсадили чехи і румуни.

Щоб зорієнтуватися в тих суперечних твердженнях і насвітленнях, треба мати на увазі, що в книжці споминів д-ра Цегельського про ті часи аж роїться від помилок і хибних насвітлень — про які я згадав попередньо — особливо в тій частині, де є мова про УССтрільців, Вітовського і Листопадовий Зрив. Хто візьме на увагу ті помилки й неточності, приходить до висновку, що дані д-ра Цегельського можна приймати за правдиві лише в такому випадку, коли вони знаходять потвердження також у інших авторів.

Делегацію до мадярського уряду вислано під проводом от. Рожанківського.

Як та експедиція відбулася?

Чотар Ст. Зибачинський, якого спомин наводить сотник Вол. Бемко у вище згаданому нарисі «Виправа на Закарпаття», подає, що виїхав 7 січня 1919 р. на експедицію не звичайний курінь, лише група, зложена з трьох сотень піхоти, одної технічної, та кількох батерій гармат, під командою сотника д-ра Маєра-Михальського. В Ясіню розброїла вона ок. 250 мадярських вояків. За кілька днів прибула до групи ще одна сотня під командою пор. Ст. Глушка. Той старшина подає в своєму спомині, що, згідно з наказом, посувався він із своєю сотнею в напрямі Мармароського Сиготу і роззброював по дорозі станиці мадярських жандармів, що не ставили опору. — Дня 16. 1., група зайняла Мармароський Сигіт.

Це місто находиться, як відомо, в тій частині Закарпаття, яку зайняли румуни. Був це необдуманий, помилковий почин, бо група не мала сил, ані дозволу, починати битву з румунами. — Найближчої ночі почалирумуни наступ.   Група відступила в поїзді.  Зараз, перед стацією Сигіт-Комара, обстріляли румуни поїзд і почали битву, в якій два наші старшини згинули і чотири були поранені. Двадцять старшин і ок. 400 стрільців попали в неволю.   Румуни звільнили їх аж у половині місяця жовтня і відставили через Бесарабію над Дністер.   Отже та експедиція скидалася на авантуру, бо була слабо підготована, замала кількістю війська і легкодушно проваджена.

Як виглядала друга експедиція в тому ж часі — зі Стрия на Ужгород і Мукачів — і що вона осягнула, не знаємо, бо споминів про неї немає.

З діяльністю Вітовського, як Секретаря Військових Справ зв'язана справа полковника Легара. — Коли президент ЗУНР Петрушевич вертався в кінці грудня 1918 р. з Відня до краю, привіз із собою полковника австрійського ген. штабу Легара, дуже талановитого старшину, з найвищими кваліфікаціями. Цей зробив перегляд нашого фронту й опісля подав Державному Секретаріатові плян реорганізації Галицької Армії. Ішло про те, щоб перемінити позиційну війну, яку вона вела, невідповідну для наявних обставин — на рухому. Для тієї реорганізації вимагав він більшої кількости висококваліфікованих старшин. Їх обіцяв він роздобути у Відні, та бажав, самозрозуміло, для них і їх родин, солідного пенсійного забезпечення.

Пляну полк. Легара на жаль не прийнято і він від'їхав.   Сталося це головно, як стверджує Дм. Паліїв, завдяки Вітовському, що спротивився тому плянові. Невідомо, чи боявся він ускладнень для нашої справи на міжнародньому форумі, з огляду на Легарову вимогу стягнути до нашої армії висококваліфікованих старшин, очевидно німців — бо старшини інших національностей опинились у арміях своїх новопосталих держав — чи їхнього завеликого, можливо некорисного, впливу в нашій армії — чи були ще які інші перешкоди. — Незабаром по уступленні Вітовського зі становища Секретарія Військових Справ прийшлося все таки запросити багатьох австрійських старшин, переважно німців, до нашої армії, на високі й найвищі становища, бо бракувало власних старшин, відповідних на ті місця.

Дня 13 лютого 1919 року уступив полк. Вітовський із становища Секретаря Військових Справ наслідком непорозумінь із своїми партійними товаришами — Макухом, що був Секретарем Внутрішніх Справ і Левом Бачинським, секретарем Земельних Справ.(10)

Був він Секретарем Військових Справ повних три місяці та й довершив велике діло: Зорганізував і по змозі вирядив понадстотисячну Галицьку Армію. На його місце прийшов полк. Курманович, що був рівночасно начальником штабу Галицької Армії.

___________________
(1) Сотник д-р Вол. Бемко: Державний Секретаріят Військових Справ.   У збірній праці: УГА, Вінніпег 1958, стор. 62.
(2) Кузьма: Листопадові Дні, стор. 373. (3) Сотник М. Алиськевич: Переговори зі мадярами, Літопис Червоної Калини на 1931 рік, чч. 7-8.
4) Дм. Паліїв: Жмут споминів, Календар Червоної Калини 1935 р., стор. 40-46.

(5) Там-же.
(6) Д-р Вол. Бемко: Державний Секретаріят Військових Справ. У книжці "УГА", сторінка 66.  
(7) Там-же. 
(8) Д-р М. Стахів: Західня Україна, том 3, стор. 80.   
(9) Микола Алиськевич, сотник УГА: Переговори з мадярами в 1918 р.   Літопис Червоної Калини, 1931, чч. 7-8
(10) О. Ізидор Сохоцький: Історичні постаті Галичини 19-20 століття, нарис: Полк. Дмитро Вітовський, сторінка 230.
 

неділя, 14 лютого 2010 р.

ДРУЗЯМ

Б.Стефанишин

Не сумуйте, друзі! Геть жалобні пісні!
Чи ще мало терпіння й жалю?
Стільки літ і віків жаль нас в пропасть все вів,
Замість вести на бій, боротьбу. 

Геть зневіра-мара, сум, що все пригнітає
Сумувати тепер нам не час!
Серце й дух підійміть, силу волі сталіть
І вогню бережіть, щоб не згас. 

Щоб не гас цей огонь, ані в ніч, ні у день —
Смолоскипу промінна любов,
Щоб у пітьмі сіяв і слабких підіймав
На змагання, на жертви, на кров. 

Хвиля йде вже така, що не плакати нам, 
Треба станути всім в карний ряд, 
Доки блеск ще в очах, не кидаймо меча, 
Бо впадемо в неволю назад!

Не сумуйте, друзі — вгору чола хмарні!
Перед нами буття Вітчини!...
По багряних квітках крови стелиться шлях
До свободи Воріт Золотих. 

Гайделяґер, грудень 1943

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації