ПОЛЕВИЙ ДУХОВНИК: о. А. ГАВРИЩАК

Анадрій Качор

  ( Спомин із циклю "Я пригадую собі...")

У цінній книжці о. Івана Лебедовича п. н. "Полеві Духовники УГА", що появилася недавно на книжковому ринку, є згадка також про українських католицьких капелянів у австрійській армії в часі першої світової війни (стор. 299-302). Автор подає там, між іншими, також прізвище о. Андрія Гаврищака. Згадує про нього теж на стор. 17 тієї книжки.

Він пише, що йому, як колишньому австрійському резервовому старшині, знайомі були деякі активні українські капеляни при галицьких полках австрійської армії. Пригадую собі —  пише о. І. Лебедович — о. майора Кузьму, о. майора Климентина Куницького, о. Ст. Федоровича. А зпоміж активних фельдкуратів, що в часі І-шої світової війни виконували полеву, душпастирську працю поза фронтом (і на фронті — зам. А. К.), я знав о. Панасевича, бувшого пароха в Трускавці, о. Гаврищака (перед війною капеляна Митр. А. Шептицького), по війні пароха у Борщовичах під Львовом...

І саме про о. Андрія Гаврищака, як військового капеляна, хочу сказати кілька слів. Я мав те щастя, що був його "малим" парохіянином, бачив його у військовій уніформі, в ранзі капітана (сотника) австрійської армії у 1918 році. На жаль, в книжці о. І. Лебедовича про нього нема окремої згадки і тому дозволю собі зробити доповнення про нього на сторінках комбатантського журналу.

Свій спомин про о. Андрія Гаврищака пишу на основі власного спостереження — він був моїм катехитом у народній школі в 1918-1922 рр. і моїм духовним опікуном в тому ж часі, — а також на основі інформацій, які уділила мені його донька, пані мґр. Ірина, заміжня Колтунюк, що живе тепер у Ню Йорку, де, зрештою, живуть і три інші його доньки, всі заміжні за поважними українськими громадянами, професіоналістами.   

***

 Літом 1918 року о. Андрій Гаврищак приїхав із своєю родиною до села Борщович, повіт Львів, Західня Україна, щоб перебрати парохію, до якої був призначений ще 1914 року, одначе мобілізований до австрійської армії не міг цього зробити скорше. Його заступав молодий сотрудник о. Василь Глуховецький. Приїхав до села священик-вояк, старшина, і для нас, хлопців, це була велика подія і... сензація, бо ми ще ніколи перед тим не бачили священика у військовій уніформі. І тому не диво, що в моїй пам'яті залишився до сьогодні живий образ тієї людини, священика, вояка і громадянина.   

О. Андрій Гаврищак народився 10 грудня 1878 року в селі Мшанці коло Тернополя, з батьків Дамяна і Теклі з роду Ботюк. Був нащадком трьох ґенерацій дяків. По закінченні народньої школи, на вимогу свого діда по батькові Олекси — батьки післали малого Андрійка до гімназії в Тернополі, яку він закінчив іспитом зрілости у 1897, або 1898 році.  

По матурі А. Гаврищак записався на правничий факультет львівського університету. Не маючи матеріяльних засобів на науку, він одночасно став на працю в обезпеченевім Т-ві "Дністер", за директора Ярослава Кулачковського (1863-1909), щоб заробити на життя і на студії.

Одначе А. Гаврищакові не судилося закінчити право, бо його покликали відбути приписану однорічну військову службу в одному з полків артилерії австрійської армії. Він полюбив військо і мав навіть охоту, як відтак оповідав своїм дітям, залишитися у війську постійно. Одначе його енергійна мама війська не любила. Вона бажала, щоб її первородний син став священиком.

І саме на цю вимогу мами, яку він дуже любив, Андрій Гаврищак по відбутті військової служби, у 1900 році записався на теологію у Львові, відтак на вимогу митрополита продовжував теологічні студії у Відні, які закінчив у 1904, або 1905 році.

Митрополит А. Шептицький звернув увагу на молодого богослова, на його поступи в науці, на його голос і хотів його вислати на дальші богословські студії до Інсбруку. Одначе у міжчасі молодий богослов залюбився і одружився з Леонтиною Марією Петрасевич, донькою о. Івана Петрасевича і Кекилії з роду Кунцевичів, і тим перекреслив свою духовну кар'єру, прийнявши свячення, як жонатий священик.

Душпастирську працю о. А. Гаврищак розпочав у Луці Малій, коло Грималова, над Збручем. Звідти, по двох роках, митрополит "простив" йому його "гріх" і покликав його на сотрудника до катедри св. Юра у Львові та катехита для українських дітей у польських школах у Львові.   

Як священик, о. А. Гаврищак любив свою професію. Сам мав гарний і сильний голос, тенор із баритоновою закраскою, у відношенні до людей вирозумілий, але вимогливий і рішучий, як парох умів завести лад у парохії і в громаді. У церкві любив церковний спів і тому все заохочував молодь до церковного хору, що його вів добрий кваліфікований дяк, Іван Барабаш. Любив також проповідувати, до проповідей все приготовлявся і тому всі його проповіді були цікаві, часто зворушливі і все нав'язувані до життя, базовані на життєвому досвіді. Крім душпастирської діяльности, о. А. Гаврищак у Львові працював у "Просвіті", Рідній Школі, Українській Бесіді, а в. рр. 1907-1909 керував. ще й бурсою ім. митр. А. Шептицького. 

Як сотрудник храму св. Юра у Львові, о. А. Гаврищак звернув особливу увагу на українських працівників австрійської державної залізниці, яких у Львові було дуже багато. Велика їх частина належала до святоюрської парохії, але в загальному це був елемент національно мало свідомий і під впливом польського окруження полонізувався. Щоб їх рятувати, о. А. Гаврищак зорганізував їх в окреме товариство, яке вони назвали, в його честь, Братством св. Андрея. Братство мало національно-релігійний характер і багато причинилося до піднесення національної свідомости того елементу та охороняло його перед асиміляцією з польським елементом.

У святоюрській консисторії деякий час був редактором Шематизму Львівської Єпархії, провадив регістратуру львівської митрополії і взагалі був рухливим на терені парохії св. Юра у Львові та втішався довір'ям митрополита А. Шептицького, який за цю працю іменував о. А. Гаврищака дійсним радником (совітником) митрополичої консисторії.

З вибухом першої світової війни в 1914 році, о. А. Гаврищак, як старшина резерви, був мобілізований і призначений на полевого духовника до 34 полку крайової оборони в Золочеві. Одначе скоро його відкликають до Окружної Військової Команди у Львові, а звідти дістає нове призначення до станиславівського 20 полку крайової оборони. Тоді полк був розташований у Раранчі, на Буковині. І тут розпочав свою військову службу о. А. Гаврищак, як полевий духовник австрійської армії для українських вояків.

Не знаємо історії того полку, де він був на фронті, знаємо тільки, що в часі відвороту австрійської армії на захід, о. Андрій Гаврищак захворів на запалення легенів і тому опинився у військовій лічниці у Відні.  Весною 1915 року, коли австрійська армія почала великий протинаступ на російському фронті, ми бачимо о. А. Гаврищака вже в 35 полку, що належав до того самого корпусу, що й Українські Січові Стрільці, тобто до XXV корпусу ген. Гофмана. Наступ відбувався на цілім галицькім фронті, а о. А. Гаврищак ввесь час був із стрільцями в першій лінії.

Ось, що пише про нього Осип Навроцький, сотник УСС, в історичному Збірнику "За Волю України" (Нью Йорк, 1967), на стор. 320, в статті "Бій УСС на Диких Ланах":

"Команда бриґади видала полкові УСС і 35-му австрійському полкові наказ до протинаступу, з завданням відбити втрачені турками позиції. Курінь 35 полку був на лівому крилі, в напрямі на Милівку, обидва курені УСС на самім вершку Диких Ланів і лучили на право до турків (турки були союзниками Австрії). Стрілецькі сотні розвинулися на краю посохівського лісу в розстрільну й чекали на остаточний наказ до протинаступу. А в міжчасі австрійська артилерія гураґанним вогнем обстрілювала здобуті москалями турецькі окопи. Часто й густо стріляли мерзери (важкі гармати). В певнім моменті я побачив наліво від моєї сотні, перед сотнею 35-го полку, що притикав до моєї сотні, полевого духовника 35-го полку о. А. Гаврищака. Він ішов з хрестом у руці, поперед сотенні лави, щось коротко говорив і хрестив сотні хрестом. Мої хлопці споважніли, насторожився і я. Знав я дуже добре, що таке протинаступ. Під час битви на Лисоні я був при штабі полку, що розташовувався поміж кількома хатами села Посухова, над самою Золотою Липою. Через далековид обсервував я протинаступ УСС угору до вершка Лисоні. Безперестанними сальвами з багатьох батерій била на них російська артилерія, густо стріляли машинові кріси, з гори із здобутих від мадярів позицій. Ясно, чому в цій битві було так багато вбитих і ранених".

 "Моторошно ставало— пише далі сотник О. Навроцький — коли я бачив, що нам прийдеться вести протинаступ, по виході з лісу, чистим полем, на яке москалі були "встріляні". Та я відітхнув і відпружилися лиця молоденьких гуцуликів, коли о. А. Гаврищак промовив лише кілька слів:

"Прийшов наказ до протинаступу, треба його виконати. Та він не буде тяжкий, бо наші мерзери перевернули російські окопи горі коренем. З Богом!"

І цих кілька слів о. Гаврищака вистачило, щоб змінити настрій вояків. Кілька хвилин після цього отаман С. Ґорук дав наказ "Вперед!"

"...Стоячи в лісі — занкічує сотник О. Навроцький — ми й не завважили, що почав накрапляти дощ. Коли сотні вийшли з лісу на чисте поле, то дощ став густіший і весь вершок Диких Ланів затягнуло мрякою. На стрілецькі розстрільні не впав ні один гарматній стріл, бо через мряку москалі нічого не бачили..."

В окопах над рікою Стрипою, в Галичині, о. А. Гаврищак перебув майже до кінця 1916 року. Тут хоч і уладжено постійні окопи на довшу зупинку, москалі докладали всіх зусиль, щоб викинути австрійські війська з їх становищ. Вони часто робили випади, звичайно під сильним гарматнім обстрілом, було багато ранених і для полевого духовника було дуже багато праці.

За свою зразкову фронтову службу о. А. Гаврищак був відзначений "хрестом заслуги для священиків" і орденом "Сіґнум Лявдіс" та перенесений до військового суперіорату в Стрию. По році побуту в Стрию його знову приділено до львівської військової команди. Тут, літом 1918 року, він одержав тримісячну відпустку, в часі якої міг переїхати з родиною на давно призначену йому парохію, до Борщович, де я його вперше пізнав, як його десятилітній парохіянин,

У Борщовичах він і закінчив свою військову службу духовника австрійської армії, бо його відпустка закінчилася саме в той час, коли Австрія розпалася,  а всі народи Австро-Угорської монархії почали самі творити свої держави.

*** 

Саме Першого листопада 1918 року о. А. Гаврищак закінчив свою відпустку і рано того дня поїхав до Львова, щоб зголоситися знову до служби. І тут, замість австрійської команди, зустрів нову, українську, яка доручила йому вернутися до своєї парохії, бо... український нарід перебирає тепер владу в свої руки і на місцях треба добрих місцевих провідників. І він повернувся до родини, як "цивільний" вже священик, з найбільшою цінністю, яку він відтак зберігав чк святість, з особистою виказкою виставленою українською військовою командою у Львові.

В міжчасі і в Борщовичах зроблено "переворот", під проводом мого батька, Дмитра Качора, та кількох свідоміших господарів, які були в постійному контакті з канцелярією Народнього Комітету у Львові, чи точніше з д-ром Степаном Бараном, що підготовляв місцевих людей, зорганізованих у місцевих Народніх Комітетах, до Листопадового перевороту.

І хоч о. А. Гаврищак не пішов до УГА на полевого духовника, то він, крім своєї цивільної діяльности, як священик і громадянин нової української держави, виконував ще кілька місяців й ролю військового духовника УГА на терені своєї парохії, в Борщовичах, де постійно перебували різні частини української армії, на залізничій стації діяв підфронтовий шпиталик, який треба було обслуговувати, сповідати хворих, ранених і ховати померлих...

Після упадку Львова, більшість військових відділів, що спрямували свій відступ на схід, затрималася саме у Борщовичах, віддалених від Львова 17 кілометрів, що було достатньою віддаллю, щоб тут спокійно себе реорганізувати. Командний склад тих відділів перебував на залізничій станції, або на приходстві в о. А. Гаврищака та його гостинної дружини, до речі, дуже доброї господині.

І тут, на борщовицькому приходстві спинився також наш славний артилерист, отаман УГА, д-р Ярослав Воєвідка (1882-1920), командант І гарматнього полку УСС. Він зорганізував тут свою першу батерію, якою "успокоїв" два збунтовані польські села, Білку Королівську і Білку Шляхетську, що почали обстрілювати українських вояків, сподіваючись скорого польського наступу...

Тут отаман Я. Воєвідка зібрав групу старшин і почав з ними формувати т. зв. групу "Схід", якій відтак припало завдання сильними випадами на передміські становища поляків в'язати їх сили і не допустити до виходу із Львова. Тут, мабуть, зродилася думка першої офензиви української армії на Львів.

На борщовицькому приходстві перебувала і наша вербункова комісія, яка збирала молодих хлопців до УГА. І от, одного пізноосіннього дня, мабуть з початком грудня 1918 р., на великому подвірі борщовицького приходства зібрався великий гурт мужчин в уніформах, а більшість ще в цивільних одягах і на прохання старшин о. А. Гаврищак вийшов до них, в епітрахилі, з хрестом у руках, щоб заприсягти їх на вірність українському народові і своїй українській державі. І тут, о. А. Гаврищак, ще раз виявив себе вояком і військовим капеляном. Він виступив перед лави того "цивільного" вояцтва" твердим вояцьким кроком і сказав коротку, але бадьору вояцьку проповідь, в якій пригадав, що по довголітній неволі прийшла сподівана воля, але її треба боронити перед ворогом. За збереження цієї волі ведеться тепер завзятий бій з поляками, які нас віками гнобили і переслідували. Ви, вояки, воїни нової Української Галицької Армії —  говорив він — маєте виконати свій найбільший обов'язок: ціною своєї крови й життя оборонити рідну землю, рідний нарід і власну молоду українську державу проти нашого вікового ворога — Польщі. Виконайте гідно цей обов'язок,
як колись виконували його наші славні й хоробрі козаки, як виконують його тепер наші славні Українські Січові Стрільці!  

Після тієї короткої промови-проповіді, стоячи перед лавами новозібраного вояцва, уставленого лицем до церкви, поважним голосом проказував слова присяги, а стрілецтво ті слова повторяло...

 Це було й завершенням військової служби о. А. Гаврищака, як військового духовника. Помер о. А. Гаврищак 25 грудня 1935 р. в Устю Зеленім і там похований.

АТАКА КІННОТИ УСС НА ОСТРОВЕЦЬ І ЛАСКІВЦІ

Михайло Петруняк

Хорунжий кінноти УСС

(Із спогадів учасника)

Було це 9 червня 1919 року. Тоді, після Чортківського пролому, на наказ команданта Кінної сотні УСС четаря Льва Лепкого виїхав я з півчотою до Чорткова-Вигнанки шукати за придатним вирядом для кінноти. Під вечір прибув до Чорткова з першою чотою четар Дмитро Коржинський і повідомив мене, що маємо направитись до с. Острівця, куди прибуде і наш сотенний Лев Лепкий з рештою сотні. В Острівці буде постій нашої 1-ої Бригади УСС.

Вже була ніч, як ми минули обози нашої Бриґади та виїхали на дорогу до Острівця. За нами над"їхав ровером телефоніст з Бриґади, а що ми їхали кроком, то минув нас і пігнав наперед. За яких 15 хвилин почулась перед нами стрілянина, а ще за 20 хвилин прибіг наш «роверист» вже пішки та повідомив, що то за ним стріляли поляки. Застава ворога була при північно-східньому в'їзді до села. Ми попробували дістатись до села яром зі сходу і це нам вдалося. В долині над потічком під'їхав я до першої хати. В сінях було двоє дівчат, які сказали мені, що ще звечора село зайняли поляки і що коло костела на півночі від села стоять їхні «канони».

Зачало світати. Ми поскакали на головну дорогу села, тут я перерізав телефонні дроти, а четар Коржинський наказав вістунові Кекишові відкрити скорострільний вогонь по вулиці. Ми ж почали стріляти з карабінів. У селі знялась паніка й крики. Тоді Коржинський до мене: «Миха! Тепер на гармати!» Ми поскакали до костела, але гармат там не було.

По дорозі бігали групами та поодинці поляки і втікали полем в сторону с. Ласковець. Ми ґальопували між ними та завертали назад. Поляки, видно, прийняли нас за большевиків, бо деякі, підносячи догори руки з грішми, просили: «Пане большевіку, даруйцє жицє!...

Скачучи так між поляками, я чомусь почав пісеньку, яку ми часто співали в 2-ім курені з Бодьом Купчинським під Львовом: «А ксьондз Мацох ксьондз Морови Бофалло Біл»...

Так доскакали ми аж перед с. Ласківці. Тут вістун Кекиш сипнув скорострілом по селі, а четар Коржинський зі своєю чотою поскакав на захід села, а я з моєю чотою — в село. Перестрашені поляки піддавалися...

Тоді на Ласківці наступав 2-ий курінь УСС. Командант куреня сотник Білинкевич, побачивши нас вже в Ласківцях, стримав вогонь куреня і заатакував село зі сходу приступом на баґнети і так остаточно зайняв Ласківці. Наша ж кіннота гналась за ворогом, що тікав за село і захопила від поляків обози з воєнним матеріялом та обстрілювала далі втікаючу польську кінноту...

Повертаюсь до Ласковець. Тут біля школи зустрів мене і щиро обняв сотник Білинкевич, а директор школи Пасіка запросив нас на сніданок.

Так то ми кіннотчики УСС помогли двом куреням УСС зайняти два села Острівець і Ласківці, пов. Теребовля, вигнавши звідти та побивши польські залоги.

Пройшло багато років. І ось вже в Чікаґо в далекій Америці стрінув я очевидця нашої атаки — сина свідомого господаря й війта села Ласковець. Він тоді ще молодий гімназист ховався з кіньми перед поляками і вже думав, що своїх коней не врятує, та нараз побачив нашу кінноту, що гналась за ворогом... Тепер, через стільки літ після тих славно-пам'ятних подій, пригорнув він мене, приговорюючи — «Мій визволителю!» Це був колишній парох церкви се. Миколая в Чікаґо, о. професор д-р Михайло Ваврик, Що нині перебуває в Римі... Це він перший відвідав в люті часи наших дивізійників в Ріміні та з Риму ними опікувався...

Атака кінноти

ГЕНЕРАЛ-ПОЛКОВНИК МИКОЛА КАПУСТЯНСЬКИЙ

НА СЛУЖБІ НАРОДУ

Ф. Кордуба

1.2.1879 — 19.2.1969

Із смертю генерал-полковника Миколи Капустянського виринають рефлексії, які перевершують далеко звичайні в таких випадках почування смутку після утрати визначної людини. Генерал Капустянський не тільки був співучасником революційного періоду, який змінив соціяльну структуру в цілому світі, він був також творцем у формуванні української військової мислі і державної суверенности. Він належить до нечисленних української військової еліти періоду визвольних змагань 1917-1920 рр., тому заслуговує на те, щоб його особі присвятити більше уваги. Роля, яку ген. Капустянський відіграв в Армії УНР та його вплив на формування української військової мислі, визначують йому значно вище місце в ієрархії посмертних споминів. Отже не можна тільки говорити чи писати про нього, як прикладного старшину генерального штабу, який від самих початків в кол. царській армії вирізнявся своїми здібностями, але треба перевести дещо глибшу аналізу його цілеспрямувань, пристрасних бажань. Мій особистий спомин, це тільки малий причинок до теми його служби Батьківщині, віддзеркалює його шляхотність і культуру, — характерні прикмети Спочилого після багатолітніх трудів в Армії УНР, в організованому комбатантському й політичному житті. Тому в цьому аналітичному нарисі зверну особливу увагу на період духового формування в період царського самодержавія, що найважливіше, бо воно залишило печать на дальшій діяльності Генерала. Військовий вишкіл, здобутий за царських часів уже в періоді між двома світовими війнами з причини технізації війни й достосування нової воєнної доктрини, мусів відійти в архів. Проте, не зважаючи на дуже великі переміни, які відбувалися між двома світовими війнами, ген. Капустянський, не маючи навіть найконечніших джерел для дальшого досліджування перемін, які відбувалися у воєнному мистецтві, продовжував свою працю. Багато статтей появилося з-під його пера; багато проявів його ініціятиви досліджувати організаційні структури новочасних армій, воєнних потенціялів діаметрально протиставних бльоків, аналізувати політично-стратегічні констеляції в ґльобальному аспекті, досліджувати розвиток воєнних доктрин і концепцій потуг світу. Все це залишилось у його спадщині для майбутніх дослідників розвитку української військової мислі.

Ген. Капустянський навіть у патріяршому віці держався бадьоро, шукав товариства між «молодою війною», з дуже великими симпатіями ставився до всіх кол. вояків Дивізії «Галичина». Для нього було найбільшою приємністю почути, що також між кол. «дивізійниками» є великі ентузіясти військовознавства. Тому він шукав співпраці з ними, змагав до об'єднання усіх українських комбатантів в одній організації. Найбільшим його бажанням було, щоб на еміґрації спільними силами видавати дійсно поважний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіми народами світу живучість також української військової мислі. Він часто підкреслював, що у т. зв. "суверенній Україні" (УРСР), конституція якої передбачає існування власних збройних сил, нема ані одного військового журналу в українській мові. В кол. царській Росії і в теперішньому СССР не видається по-українськи військовознавчих публікацій, а тільки по-російськи. Українські вояки в совєтській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також совєтська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви. Така дійсність промовляє за тим, щоб на еміґрації об'єднати всі українські комбатантські сили, й спільно видавати журнал, який своїм змістом відповідав би фаховим військовознавчим публікаціям Заходу. На жаль, бажання Спочилого залишилися нездійсненими, але вони далі не втратили своєї важливости.


Найважливіший період у житті ген. М. Капустянського, — це період його духового формування. Народжений 1. лютого 1879 р. у священичій родині, від зараня молодости виховувався Микола в християнському дусі. Це виховання проходило серед рідного національного клімату, тому воно закріпило в кості і крові його особовості глибоку свідомість українця. В ті часи, в Росії було не більше 10% населення, що вміли читати й писати. Небагато краще було положення на Україні. В 1897 р. в містах європейської Росії жило тільки 12.8% населення. Для порівняння в той час в ЗСА жило в містах — 33%, в Німеччині — 54%, в Англії — 77% населення. Під усіма оглядами Росія була відсталою країною. До упривілейованих суспільних верств належало також духовенство, тому Микола мав можливості поглибити свою загальну освіту й від самих початків 1900 р. в армії здобувати кар'єру. До армії був покликаний після закінчення Духовної Семінарії у Катеринославі. Не може бути найменших сумнівів в тому, що в армії М. Капустянський виявив великі здібності і відвагу, бо в 1904 р. вже в ранзі підпоручника зголосився добровільно до участи в російсько-японській війні. Після розгрому царської армії під Чушімою (березень-серпень 1905 р.) Капустянський вийшов здоровий з операції, вернув до 105 Оренбурського піх. полку у Вільні та в травні 1908 р. був прийнятий до Імператорської Миколаївської Воєнної Академії в Петербурзі. В 1912 р. він закінчив цю академію своєю успішною працею «Повітряна розвідка». Перша світова війна приспішила кар'єру молодого старшини, бо зі штабскапітана в 1914 р., в травні 1916 р. був підвищений до ранги підполковника ген. штабу, виконуючи функцію начальника штабу 3-го Корпусу. М. Капустянський був нагороджений наступними царськими орденами: Орденом св. Станислава 3-го ступня, орденом св. Анни 4-го ступня «за хоробрість, орденом св. Станислава 2-го ступня, орденом св. Володимира 4-го ступня з мечами й бантом.

З вибухом лютневої революції в Росії 1917 р. М. Капустянський в ранзі вже полковника ген. штабу виконував функції начальника штабу 173-ої дивізії в Річиці, на Україні. В історіографії українських визвольних змагань ім'я Миколи Капустянського появляється в серпні 1917 р., коли з наказу ген. Л. Корнілова почалася українізація 34-го російського корпусу, що складався з 104 і 153 піхотних дивізій, під командою ген. П. Скоропадського. Корпус був переведений в район Меджибожа й тут почалося його формування. Старшин і салдатів-росіян виділено до 41-го Корпусу, а на їх місце прийшли українські частини з інших російських відділів. Корпус дістав офіційну назву: «Перший український корпус». Начальником штабу корпусу призначено було генерала Сафанова; комендантом 1-ої дивізії був генерал Гандзюк, а начальником булави дивізії — полковник Микола Капистянський; ІІ-ою дивізією командував генерал Клименко з полковником Крамаренком на чолі булави. Організація цього корпусу була закінчена коло 1 жовтня 1917 р. Полки 1-ої дивізії одержали окремі назви: 1-ий Київський полк. ім. Б. Хмельницького; ІІ-ий — Стародубський полк. ім. гетм. Скоропадського; ІІІ-ий Полтавський полк їм. гетм. Сагайдачного і ІV-ий Чернігівський полк. ім. гетм. Полуботка. Командування корпусу стояло в тісному зв'язку з Військовим Секретаріятом ЦРа-и: ген. Скоропадський і полк. Капустянський двічі їздили до Києва в справах українізації корпусу.

Дмитро Дорошенко у своїй праці "Історія України 1917-1923 рр.", т. І, «Доба Центральної Ради», (Ужгород 1932), на стор. 376 записав наступну замітку: «...Генеральний секретар військових справ радо приймав інформації від полк. Капустянського, але сухо й обережно поводився з генералом Скоропадським». Цей корпус розброїв ешалони 2-ої ґвардейської дивізії і деякі інші збольшевичені частини на залізничій лінії Жмеринка-Козятин і Шепетівка-Христинівка-Вапнярка, які загрожували Києву й українському урядові.

Отже від самих початків творення українських національних збройних сил М. Капустянський був активним у цьому ділі. Він здобув повне довір'я в ген. секретаря військових справ С. Петлюри й був ним призначуваний на різні пости в Армії УНР. На початку 1918 р. М. Капустянський був начальником штабу південно-західнього фронту в Бердичеві. Опісля з невідомих причин відійшов від активної служби, аж за гетьманування П. Скоропадського був назначений начальником штабу одної дивізії та керманичем Воєнно-наукового Комітету при Ген. штабі армії. За Директорії був спочатку заступником 1-го квартирмайстра, а опісля квартирмайстром Дійової Армії УНР до кінця 1919 р.

Уже в цьому бурхливому періоді ген. М. Капустянський повністю виявив свою національну духовість, будучи активним військовим діячем у формуванні українських збройних сил. Його діяльність на цьому відтинку вимагає окремих дослідів, для устійнення правдивих історичних фактів, що лежить уже поза рамками цього короткого нарису. В бурхливому воєнно-революційному періоді на Україні ген. М. Капустянський активно включився до визвольної боротьби українського народу за власну суверенність Після невдалих визвольних змаганнях він не капітулював. Із запалом продовжував боротьбу в ОУН, бо вже в січні 1929 р. був учасником на 1-му Конґресі Українських Націоналістів у Відні і до кінця свого життя був членом Проводу Українських Націоналістів.

Ген-полк М. Капустянського знає українська громадськість як людину з великою культурою, тактом і шляхетними прикметами, Таким він був у товариському житті, не було змін також під час його багатьох доповідей, які він виголосив в різних місцевостях поселення українців. Також він гідно репрезентував український Генералітет під час зустрічей із деякими німецькими генералами в Західній Німеччині. Його з великою овацією вітали кол. німецькі вояки на одній товариській зустрічі в Мюнхені, де він був гостем одного німецького генерала. Він мав відвагу сказати правду в вічі німецьким партнерам про політику Німеччини супроти України під час 1-ої і 2-ої світових війн. Також експеримент Гімлера з творенням Дивізії «Галичина» він оцінив правильно, тому ставився до тієї справи дуже обережно. Це стосується також його постави до т. зв. Національного Комітету, який проголосив українську національну армію — поза Україною. До «дивізійників» ген.-полк. М. Капустянський ставився із найбільшою приязню, бо розумів та високо цінив ідеалістичні пориви української молоді і вояцтва. Політику «надій», яка для деяких була єдиним шляхом визволення, уважав за самообман, тому в його душі постійно жевріла іскра революціонера-теоретика. Тією іскрою він запалював еміґраційну інертність, друкуючи на сторінках преси свої статті.
Постать ген.-полк. М. Капустянського є прикладною до наслідування для усіх старшин «молодої війни». Від ген.-полк. М. Капустянського треба нам усім засвоїти передусім працьовитість, жертвування себе українській національній справі, культуру та багато-багато шляхетних прикмет, якими мусить відзначатися кожний старшина.

Цей короткий нарис нехай буде останньою прислугою одного із «дивізійників» спочилому на чужій землі ген.-полк. М. Капустянському.

НОВА ПОШТІВКА

ТРІЮМФ І КАТАСТРОФА

Здобуття Києва з'єднаними українськими арміями 31 серпня 1919 було найбільшою перемогою новітньої української реґулярної збройної сили. Зречення з Києва в користь Денікінської т. зв. Добровольчої Армії і відступ з нього був найбільшою і найтрагічнішою у своїх наслідках воєнною і політичною поразкою, що започаткувала ланцюг невдач, закінчений повною катастрофою. Світлий сам тобою Зимовий похід від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 р. і повторний вмарш до Києва 10 червня 1920 року вже разом із польським військом, це були вже тільки епізоди, які не зуміли припинити бігу подій, що котилися по похилій площі — від 31 серпня 1919 року.

Хронологічний хід української визвольної війни представлений уже докладно нашими військовими істориками та мемуаристами. Коротко: після переходу Української Галицької Армії за Збруч 18 липня 1919 р. і підсилення нею знеможеної невеликої Дієвої Армії УНР, обидві вони зреорганізувались та спільними силами повели наступ,, в якому середня група під командуванням генерала Кравса ввійшла 31 серпня ц. р. до Києва, зустрінувшись там із денікінцями, які в тому самому дні підійшли до Києва від сходу; після перестрілки під київською міською радою — Думою — генерал Кравс зустрівся на Печерську з генералом Бредовим і дав себе переконати, чи пак послухав денікінського ультиматуму, щоб відтягнути українські війська з Києва, ніби в ім'я облегшеної дальшої війни проти большевиків; щоб не мати тієї війни аж на три фронти — проти червоних і білих москалів та проти Польщі...

Як сказано, сам хід подій вже детально з'ясований. Але в оцінці 31-го серпня коментатори різняться. Деякі галицькі публіцисти й мемуаристи всю вину скидають на "наддніпрянців", конкретно на Штаб Головного Отамана, що той видав, був наказ, щоб "оминати" бої з денікінцями. В "Історії Українського Війська" вид. І. Тиктора, Вінніпеґ 1953, читаємо на стор. 561, що "галицькі бригади, збаламучені наказом Начальної Команди, не зачіпали добровольців". Генерал О. Удовиченко стверджує в своїй відомій книжці "Україна у війні за державність" (Вінніпеґ 1954), що "маючи наказ не вступати в бій з військами Добрармії, українські частини не знали, як їм поводитись... Командування середньої групи на чолі з ген. Кравсом розгубилося..." "Енциклопедія українознавства" у 2-му томі на стор. 522, в огляді воєнних подій, що його зладив О. Горбач на основі численної наведеної ним літератури, (з якої найцінніший твір ген. М. Капустянського "Похід українських військ на Київ і Одесу в 1919 р.", Львів 1921-22, Мюнхен 1946), сказано тільки, "генерал Кравс погодився на вимогу російського командування вивести українські частини з Києва..."

Нема сумніву, що Штаб Головного Отамана зробив помилку, не передбачивши такої можливости, що війська, які вмаршують до Києва, опиняться перед дилемою: або скапітулювати й віддати столицю України білим москалям, які взагалі не визнавали навіть назви Україна-український, а не то державницьких аспірацій українців, — або вдарити по білих москалях, не допустити їх до міста чи виперти їх за Дніпро, якщо вже деякі їх частини встигли ввійти до міста. У тому непередбаченому випадку рішати мав командант середньої групи генерал Кравс. Генерал Удовиченко має повну рацію, коли звертає увагу на "психологічний стан українського вояка з Галичини", як і рацію мають П. Феденко — О. Горбач, автори даної частини в "Енциклопедії Українознавства", що "галицькі українці й далі за головного ворога вважали Польщу і для боротьби з нею та для звільнення Галичини, частина з них згодна була піти на союз із білою Росією". Адже це й сталося у злощасному Зятківському договорі Начальної Команди УГА з Денікіном 6 листопада 1919. Хоч гасло "через Київ до Львова" було неначе сформулуванням нової соборницької галицької політичної і стратегічної концепції, проте галицько-наддніпрянські розбіжності збереглися в психіці й підході до центральної української політичної проблеми: хто властиво є ворогом України число 1?

Коли деякі галицькі провідники, патріоти, виховувані змалку в любові до України, на творах наддніпрянських письменників від Котляревського почерез Шевченка до Коцюбинського, за найбільшого ворога України вважали Польщу, а не Росію, то що й казати про генерала Кравса, який видав той трагічний для України наказ відвороту з Києва?! Австрійські старшини в Українській Галицькій Армії були льояльними і набрались сентименту до української визвольної справи. Але вона таки була їм чужа, не рідна. І вони ще менше розуміли революцію на Наддніпрянщині, як її розуміли галицькі політичні провідники, виховані в східньо-галицьких вузьких відносинах, в атмосфері австрійсько-польської бюрократії та українських змагань за здобуття еволюційним шляхом щораз дальших культурно-політичних поступок. Генералові Кравсові куди ближче по психіці був обвішаний царськими орденами генерал Бредов, як створений, за словами І. Мазепи, "у вогні і бурі революції". Генерал Кравс навіть не міг розуміти, не то відчувати, що для українського державника білий москаль був таким самим ворогом, як москаль червоний. Правда, Штаб Головного Отамана теж намагався дійти до порозуміння з Денікінською Добровольчою Армією щодо спільного ведення війни проти большевиків і висилав на переговори до ген. Бредова полк. Пересаду й самого ген. Омеляновича-Павленка. Коли ж Денікін ні Бредов не хотіли взагалі входити в ніякі розмови з представниками уряду й Армії УНР, що їх не визнавали, то логічним висновком було ведення накиненої війни також проти Денікіна, дармащо, за твердженням ген. Удовиченка "стратегія вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії..."

Поруч із помилкою, що до останнього наказу Штабу Гол. Отамана перед маршем до Києва не додано бодай одного речення, що у випадку непередбачено розвитку подій і операцій рішення має прийняти командування групи, — зроблено ще перед тим основну помилку, що взагалі вислано у наступі проти Києва ІІІ Галицький корпус з вояками, що не знали міста й околиці. В цитованій "Історії Українського Війська" слушно згадується про "галицькі бриґади неозайомлені з тереном". Навіть запоріжці, які, рятуючи честь війська і Києва, здерли були денікінський прапор з балькону київської Думи, також не знали географії Києва. Зате першорядно знали київський терен Січові Стрільці, але їх не призначили до наступу на Київ. Полк. Евген Коновалець оповідав авторові цих рядків, у Відні в 1921 р., що за визначення, котра військова частина повинна вперше ввійти до Києва, велася в Штабі Головного Отамана закулісова гра, йому, Коновальцеві, не хотіли зробити такої чести...

Не було одностайної політичної думки, не було одностайного державно-політичного проводу, у вирішуванні найважливіших воєнно-стратегічних справ керувалися люди симпатіями й амбіціями, а не діловими критеріями, не було далекосяжної передбачливости. Генерал Кравс не був польським генералом Желіґовським, який у 1920 р. "збунтувався" проти наказу, отриманого від Пілсудсього, й збройною рукою зайняв Вільно, щоб приєднати його до Польщі. Австрійсько-німецькі старшини не мали українського державного розуму, а українська нація була ще поділена на наддніпрянців і галичан, з "невтральною" народною масою.

Перемога і програ 31-го серпня вагітні повчальними прикладами. Очевидно, трудно вести міркування на тему, "щоби було, як би було", але те, що сталося, сталося найгірше — гіршого вже бути не могло. Існує теорія, що денікінців можна було скорострільним вогнем по так званому ланцюговому мості на Печерську взагалі не допустити до Києва, — що можна було ввести в їх ряди хаос і заколот, що можна було присилувати їх рахуватися з українською збройною і політичною силою. Існує твердження, що загирено і проґавлено історичний момент, який міг був поставити день 31-го серпня в іншому світлі.

Шукаючи також світел, а не самих тіней у рідному минулому, треба ствердити, що день 31-го серпня 1919 р. таки залишиться символом соборницького змагання до Києва, столиці цілої України, — символом збройного соборницького змагання до української — не наддніпрянської, галицької чи "місцевої" — державности. Мудрий провід вчиться на минулих помилках. Ми не є на 100% певні, чи сучасні українські провідники виводять практичні висновки із старовинної правди, що "історія є вчителькою життя".

ДОПОВНЕННЯ
ДОПОВНЕННЯ

В РІЧНИЦЮ БРОДІВ

С. М-кий

Прошуміла війна і підбрідські поля
У колгосп замінили. У житах, що кругом, там червоним вінком
Густо маки зацвіли.

Ішла полем вдова, біля неї дівча:
— Чом так густо тут маки зацвіли?
— Це із крови борців, наших рідних братів,
Що в боях свою кров тут пролили.

Встоятись не могли, бо був ворог сильний, А боролись вони всі завзято.
На полях тут оцих у збіжжях золотих Упав в бою також і твій тато. —

Прослезилась вдова, а із нею дівча.
— Нарви, доню, китицю маків.
Перед образ святий покладеш букет цей,
Як вияв любови для тата.

— Що ж, боролись вони, України сини
За волю, за власне життя...
Так, так, моя доню, боролись за волю,
А волі ще й досі нема.

ОМЕЛЯН ВОЙТІВ

Омелян Войтів народився 10 серпня 1925 року у селі Малковичі, Перемиського повіту, Зах. Україна. Народну школу відвідував спочатку у своєму родинному селі, а до вищих кляс доїжджав до Перемишля до відомої школи Шашкевичівки. Після народної Школи закінчив торговельну школу в Ярославі в 1943 році і вісімнадцятьрічним юнаком пішов слідами свого батька, кол. УСС-а і вступив добровольцем до української Дивізії "Галичина". Ще того самого літа відбув рекрутський вишкіл у вишкільному таборі "Гайделяґер" біля Дембіци в південній Польщі, а в листопаді того ж року виїхав на підстаршинський вишкіл протилетунської артилерії в Мюнхені, яку закінчив успішно й був приділений до 1-ої батерії важкої протилетунської артилерії ('"Флак"), з якою разом виїхав з кінцем червня 1944 року на фронт під Броди в Галичині. Перейшовши цілу одисею Дивізії від Бродів до Словаччини, а дальше на Словенії та в Австрії на відтинку Фельдбах у ранзі десятника, Омелян Войтів відступив разом зі своєю частиною через австрійські Альпи на південь і в складі 1-ої Української Дивізії УНА перейшов до табору полонених в травні 1945 року в Белярії-Ріміні. В таборі він записався на торговельні курси, які закінчив із відзначенням.

Весною 1947 р. виїхав нелеґально до Австрії і, перебуваючи в Зальцбурзі, довідався, що обох його батьків, 16-ти річного брата та 12-ти річну сестру замордували поляки в 1945 році.

В 1948 році Омелян одружився із Іриною Павлюк і небаром виїхав до Чілє, де пробув 8 років і в 1956 році переїхав до Канади. Приїхавши з Чілє до Канади, Ом. Войтів негайно вклю-чувся в працю Братства кол. вояків 1-ої УД УНА і на протязі останніх трьох років був касієром у Краєвій Управі Братства, виконуючи свої обов'язки чесно і зі посвятою.

В. Верига

Д-Р АНТІН БАЗАР

Народився дня 5 вересня 1898 р. в селі Настасів, Тернопільського повіту, в Західній Україні.

Народню школу закінчив у Настасові, середня освіту одержав у Тернополі-Станиславові. В 1916 році був покликаний до австрійської військової служби, і закінчивши старшинську школу, вже 1917 року був приділений до фронтової боєвої частини в Італії. В 1918 р. іменований хорунжим, відзначений за хоробрість великою срібною медалею і в тому самому році дістався до італійського полону, де перебув до 1920 року.

Звільнені заходами уряду ЗУНР з італійського полону в 1920 році і А. Базар, дістався до Чехословаччини і там злучився з інтернованими вояками УГА в таборі Юзефово, Чехія.

В таборі скоро став змагуном копаного м'яча Т-ва Україна, граючи прекрасно на обороні. Тут він закінчив однорічний поштово-телеграфічний курс, одержуючи свідоцтво з правом виконувати службу поштово-телеграфічну в Чехословаччині. В 1923 р. виїздить на студії до Брна — Морава, де студіює ветеринарну медицину — і 1927 р. закінчує студії, одержуючи дипльом ветеринарного лікаря. В міжчасі працює над дисертацією з ділянки бактеріології, за яку пів року пізніше одержав дипльом доктора ветеринарної медицини.

З кінцем 1927 р. А. Базар повертається на рідні землі. В 1928 р. нострифікує свій дипльом і працює як ветеринарний лікар в маєтку Будденів. З часом, як добрий фахівець, опановує своєю практикою також і польські фільварки, які з довірям передають свої обори живого інвентара під його опіку.

1939-41 працює як районовий ветеринарний лікар у Теребовлі, а за німецької окупації як помічник ветеринарного референта Дистрикту "Галичина" і на тому пості помагав українському селянству проти рабунковоі акції німецької адміністрації, обсаджуючи важливі урядові місця українськими ветеринарними лікарями, які старалися різними способами охоронити живий інвентар нашого селянства перед визначеними контенґентами.

В 1944 р. виїздить на захід, де в Німеччині по капітуляції в часі напливу переміщених осіб організує табір для переміщених осіб — стає комендантом табору, він закладає фахові курси із групою старшин, а в 1948 р. еміґрує до Канади, де дістає працю технічного урядовця провірки м'яса в Гемилтоні. В 1954 р. складає іспит і набуває право дипльомованого лікаря і працює в Торонті, як старший ветеринарський лікар провірки м'яса і вишколу технічного персоналу.

Щедрий жертводавець на українські благородні цілі, любитель друкованого українського слова і наукових праць і преси, а між тим постійний передплатник "Вістей Комбатанта". Активний член Українського Національного Об'єднання (УНО) і Української Стрілецької Громади (УСГ) в Торонто, Об"єднання Українських Ветеринарних Лікарів Америки й Канади та Наукового Т-ва ім. Шевченка.

Д-р А. Моспанюк

ГЕНЕРАЛ МИКОЛА КАПУСТЯНСЬКИЙ

Генштабу генерал-полковник Армії УНР, один з найвидатніших і найбільш заслужених старшин і учасників визвольної боротьби України на високих командних становищах, нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним Хрестом, кол. учасник і військовий керівник Похідних Груп 1941-1943 рр., на еміґрації перший керівник ресорту Військових Справ Виконавчого Органу Української Національної Ради, автор фахових творів і численних статтей на військові теми, видатний громадський і політичний діяч.

Генерал народився 30-го березня 1879 р. в селі Чумаки, недалеко історичної Хортиці. Вихований в козацькій традиції, мав змалку велике замилування до війська і після закінчення загальної освіти вступив до російської армії. Скінчив старшинську піхотну школу в Одесі, а згодом Академію генерального штабу у Петрограді. Молодим старшиною брав участь у російсько-японській війні, а відтак як старшина генштабу у першій світовій війні. В червні 1917 р. зголосився до служби у відродженій Українській Армії. Брав участь як делегат у Першому Військовому З'їзді. Був начальником штабу в Першому Корпусі ген. Павла Скоропадського, відтак генерал-квартирмайстром в Штабі Дієвої Армії УНР. — На еміґрації жив зразу у Варшаві, а відтак у Франції, у 1935-1936 рр. перебував у ЗСА і Канаді в організаційній місії ОУН. Під час другої світової війни переїхав в Україну і був заступником голови Української Національної Ради в Києві. Вирятувавшися з німецької тюрми в Новому Санчі, перебрався в Німеччину та замешкав у Мюнхені.

Після другої світової війни сл. пам. ген. Капустянський Став першим керівником військового ресорту Виконного Органу УНРади. Автор праці: "Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 р.", "Перша Українська Дивізія УНА" в Історії Українського Війська (Вінніпеґ, І. Тиктор, 1953) та ряду статтей на військові та суспільно-громадські теми. Великий приятель Братства кол. вояків І УД УНА та співпрацівник журналу "Вісті Комбатанта".

І.К.

АЛЬБОМ ВЖЕ У ПРОДАЖУ

Його можна придбати за такими адресами:

м. Львів, вул. Фурманська, 5, Книгарня «Скарбниця» Щодня від 10.00 – 19.00 (032) 272-35-34

м. Львів, вул. Левицького, 25. Книгарня «Книги» Щодня від 10.00 – 19.00 (032) 245-31-02

м. Ів. Франківськ, вул. Незалежності, 18/2 Книгарня «Лілея, НВ» тел.: (0342) 56-96-71

Цей список буде збільшуватися.

ЗРАДНИК ЧИ ПАТРІОТ?

Ф. Кордуба

Sven Steenberg

WLASSOW — VERRATER ODER PATRIOT?

Verlag Wissenschaft und Politik, Koeln 1968.

Політична кинжка Свен Стеенберґа "Власов — зрадник чи патріот?" — це автентична, насичена багатством різних джерел і документів біографія ген. Андрея Андреєвича Власова, одного з досвідчених полководців Червоної Армії, який рішився очолити боротьбу проти большевизму. Вже сам наголовок цієї студії викликує зацікавлення у кожного, хто цікавиться проблемами боротьби проти большевизму. В неменшій мірі ця книжка повинна зацікавити також український політичний і комбатантський світ на еміґрації, бо ген. Власов, як це відомо, 14 листопада 1944 р. створив у Празі "Комітет Визволення Народів Росії". Безсумніву український світ, що від 1917 р. стоїть у безупинній боротьбі з московським большевизмом і в тій боротьбі приніс величезні жертви, радів з приводу того, що серед російського народу зродився почин до активної боротьби з деспотією Сталіна. Але рівночасно українське громадянство тривожилося, щоб той російський почин не ускладнив собі та іншим намагання створити свобідне та впорядковане життя народів Сходу Европи. Виникло побоювання, щоб Комітет, очолюваний ген. Власовом, не пішов слідами деяких кол. царських генералів, напр. Денікіна, який замість того, щоб зосередити всі сили й задуми на боротьбу з большевизмом, вів цілком непотрібно війну з Україною, яка саме змагалася тоді з Совєтами. Ген. А. А. Власов, це передусім один із визначних полководців Червоної Армії, для якої він опрацював нові методи вишколу та в боротьбі проти німецьких Армій вмів застосувати відповідну стратегію і тактику. Він, кол. командир ІV-го панцерного корпусу у Львові, один із видатних командирів-оборонців Москви. Людина, яка з відданістю боронила СССР, вкінці опинившись в полоні біля Волхова 12 липня 1942 р., рішилася організувати боротьбу для повалення большевицької тюрми народів. Ген. Власов — це символ незламного вояка, зразок російського патріота. Його життя від народження (1 вересня 1900 р.) до ганебного страчення на шибениці в Москві (17 січня 1947 р.), це відкритий шлях кар'єри та фінал трагізму. Студія С. Стеенберга в подробицях описує життєвий шлях тієї непересічної людини, яка в історії СССР, під час другої світової війни своїми ділами доказала, що не зважаючи на систему виховання, вона виповіла боротьбу тій системі. Самозрозуміло, він став дороговказом для інших у творенні т. зв. "Російської Освободітєльної Армії" (РОА).

Не будемо зупинятися над змістом тієї, під кожним оглядом цікаво написаної та вартісної, книжки, яку варто набути Звернемо нашу увагу на політичний акт Власова, особливо його інтерв'ю, дане газеті "Фелькішер Беобахтер" від 7. грудня 1944 р. Це інтерв'ю віддзеркалює оцінку ген. Власова боротьби українського повстанчого руху на українських землях, що їх знову окупували большевики. В інтерв'ю Власов м. ін. ствердив, що "...Немає мабуть ні одної оселі в Україні, в якій не було б хоча одної малої групи українських націоналістів, що не присвятили б себе святій та повній жертв боротьбі за добро українського народу. Ясно, що ця боротьба лише тоді може привести до перемоги, коли об'єднаються всі зусилля. Це об'єднання національних змагань знаходить тепер свій живий вияв в українському повстанчому русі..." І далі під час інтерв'ю Власов сказав: "Український нарід має свою власну історію і свої власні змагання... Ми поставили собі за мету боронити національні права всіх народів, зберігати їхню самостійність і знищити погубний інтернаціоналізм. Підписаний в Празі маніфест признає за кожним народом право на самостійний розвиток і на державну незалежність..." Дійсно ідеальні гасла, однак для кол. співробітників ген. Власова в НТС вони звучать, як утопія.

Автор докладно представив у студії хід організації Російської Визвольної Армії (РОА), особливо 1-ої дивізії, та боротьбу тієї дивізії над Одрою. Як відомо, в склад РОА входила формація Українське Визвольне Військо (УВВ), про що автор у студії не згадує. В командному складі РОА зауважується багато українських прізвищ. Багато уваги присвятив автор східньо-европейській політиці ІІІ-го Райху, яка-то політика в ніякому випадку не сприяла посиленню боротьби та визволенню поневолених народів СССР. Свою студію автор закінчив описом трагедії над Дравою, яка розігралася 1. червня 1945 р., під час якої англійська влада передала Совєтам 37 генералів, в тому числі генералів червоної армії: А. А. Краснова, С. Н. Краснова, Доманова, Тіхоцкого, Головка, Сілкіна, Тарасенка, Васільєва, Соломахіна та султана Келеч Ґірея. Крім того совєтській владі було передано 2,200 старшин та кругло 30,000 козаків.

Зміст книжки в загальному, це віддзеркалення не тільки життєвого шляху ген. А. А. Власова, але, що важливіше, вказання на помилки політики ІІІ-го Райху щодо Східньої Европи, що у висліді була причиною післявоєнної політичної констеляції у південно-східній Европі.

Праця С. Стеенберга ілюстрована, з таблицями хроніки з життя ген. Власова і скороченнями, крім цього в праці список використаної літератури й реєстри осіб.

ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАЧЕННЯ

Орест Корчак-Городиський
кол. бунч. І-ої УД УНА

Треба з приємністю привітати розвідку пполк. Миколи Битинського у нашому журналі "Вісті Комбатанта" ч. 1-3 1968 на тему "Українські військові відзначення...., бо тематика про військові відзначення є в нашому військовознавстві найбільше занедбана і через те й так нечисленних розвідках трапляється чимало фахових помилок. Авторам, які бажали б додати чито свої міркування чи історичні дослідження, бракує відповідної української літератури, бракує української термінології, що у висліді доводить до певних помилок.

Слушно завважує автор, що в моїй статті у "Вістях" ч. 121 (Мюнхен, Німеччина) найшов деякі помилки чи дискусійні твердження. Якщо ВШ. Автор на підставі моїх помилок дійде до правильних і фахових співтверджень та заключень, уважатиму, що мимо всіх тих "негативів" моя стаття сповнила своє завдання.

Добре було б, щоб після обговорення всіх (можливих) питань зв'язаних з проблематикою відзначень, а українських пропам'ятних зокрема, видати першу книжку-підручник, де, крім загальної історії про ордени та відзначення, буде зроблена спроба реєстрації та клясифікації українських пропам'ятних відзначень.

Тому що стаття пполк. Битинського є цінним вкладом у цю занедбану у нас ділянку і тому що в ній трапляються деякі недотягнення, я дозволю собі поробити деякі доповнення так історичної як і технічної натури на основі доступних мені матеріялів.

Форми індивідуальних нагород у Римській Імперії не є ще як слід простудійовані, одначе більшість дослідників погоджується в тому, що за геройство і відвагу, виказану на полі бою, відзначувано мечем, щитом ви навіть лавровим вінцем. Тріюмфальні в"їзди були застережені тільки для головнокомандуючих полководців.

Війська імператорів аж до 17-18 ст. складались головно із шляхти, якої обов'язком було виступати разом з володарем проти ворогів і тоді найбільш вживаною нагородою (не відзначенням) були земельні наділи чи інші матеріяльні добра. Це була своєрідна заплата за виконану службу, а не конечно нагорода за геройство. Наш земляк Франц Юрій Кульчицький, якого геройський вчинок врятував Европу перед заливом турків, одержав за свою видатну участь і геройство в побіді над турками під Віднем 1683 р. матеріяльну нагороду у виді кави.

З цього ясно, що індивідуальні відзначення за заслуги постали скоріше чим за геройство.

Коли володарі почали виявляти особам за доконану службу своє признання в формі відзначень — це був початок орденів за заслуги. При нагороджуванні тими орденами, дух спільноти, так питомий серед лицарсько-духовних орденів, не відігравав ще великої ролі, — це було радше бажання володаря виявити своє признання публічно.

Ордени заслуги були зразу тільки в одній клясі, як це було із першим, французьким орденом "св. Михаїла", який постав 1469 р., чи св. Духа, який постав 1578 р. Ті два ордени можна вважати передвісниками ґрадації орденів, бо прим. орден св. Духа могли одержати тільки ті, що вже мали орден св. Михаїла. Оба ті ордени вже не існують, як не існує орден св. Людвика, що його встановив 1693 р. французький король Людвик XIV. Про останній згадуємо тільки тому, що це був перший властивий орден заслуги в 3-ох ступенях.

Від давна було важною справою нагороджувати за геройські вчинки на полях бою. Зразу було звичаєм нагороджувати відважних старшин за спеціяльно вдале провадження воєнних операцій посілостями, з якими було пов'язане особисте гербове шляхецтво, а також і спадкове (це останнє мало спеціяльне значення для наємних військ), як рівнож і доживотня пенсія. Тому, що було дуже легко до цивільного ордену (за заслуги) додати військові емблеми і в той спосіб нагороджувати за військово-воєнні заслуги, постали з часом спеціяльні ордени-відзначення виключно за геройські чи воєнні заслуги.

Першим того рода відзначенням треба вважати шведський орден "Меча", який постав 1522 р. Щойно у 18 сторіччі постали у різних народів спеціяльні військові, боєві ордени — відзначення за індивідуальне геройство, з яких деякі існують до сьогодні.

1736 р. постав польсько-саксонський св. Генриха. 1757 р. австрійський орден Марії-Тереси, встановлений цісаревою Марією Тересою за визначне геройство на полі бою. Пізніші австрійські цісарі, як прим. Франц 1-ий (1758) чи Йосиф ІІ-ий (1765) додали різні поправки до статутів, а від 1878 р. з орденом Марії-Тереси була пов'язана також і доживотня грошева винагорода. Діти власників орденів мали також деякі привілеї, головно коли ходило про прийняття до старшинської школи чи університетів. Воєнний орден Марії-Тереси, як найвище воєнне австрійське відзначення за геройство, міг одержати кожний вояк австрійської армії без огляду на військовий ступінь чи віровизнання.

1769 р. постає російський царський орден св. Ґеорґія за боєві заслуги. Совєтський Союз не задержав самого ордену, але задержав ленту "Ґеорґія", яка надається до 2-го ступеня Ордену Слави.

Орден за бойові заслуги, який до сьогодні є у великій пошані, як у своїх так у чужих є польський орден "Віртуті Мілітарі", встановлений польським королем Станиславом Августом ІІ-им Понятовським 1792 р., який має 5 кляс. Сама історія ордену, головно після розподілу Польщі, а спеціяльно після недавного Листопадового повстання 1831 р. є цікава ще й тому, що царський уряд привластив собі той орден і нагороджував ним російських старшин, що відзначились чито у здушенні повстання чи здобуванням Варшави.

В книзі С. Андоленко — "Нагрудные знаки русской армии", (Париж, 1966) є зображені всі полкові відзнаки російської царської армії, між якими зараховано і нагрудний хрест "Віртуті Мілітарі" — в чорній емалії, з золотою обвідкою і польським орлом з короною в середньому колі (стр. 62), як полкова відзнака лайбгвардії гренадирського полка. Автор згадує, що тим польським відзначенням були нагороджені всі "чини" полка за відвагу в штурмі Варшави 1831 р.

Гродненський ляйбгвардії гусарський полк дістав змодернізований (26. 6. 1910) "Віртуті Мілітарі", як свою полкову відзнаку, в якому замість польського орла, була литовська "погонь" (вершник) (стр. 71). Так само Волинський лайбгвардії полк мав ювілейною полковою відзнакою "Віртуті' (стр. 82). 1-ий фінляндський артил. дивізіон, 3-тя гірська батерія мала своєю відзнакою "Віртуті" з російським двоголовим орлом по середині. В 1919 р. уряд новоствореної Польщі відновив "Віртуті Мілітарі" як найвище боєве відзначення польської армії*.

З причини визвольних воєн у 19 ст. постало більше воєнних відзначень (не конче орденів). 1806 року постав баварський воєнний орден Макса Йосифа, а в 187 баденський воєнний орден Карла Фрідріха. Спеціяльну ролю в Німеччині відограв і відограє "Залізний Хрест" — бойове відзначення за відвагу, встановлений 10. ІІІ. 1813 р. пруським королем Фридриком Вільгельмом ІІІ-им, якого первісна форма є задержана до сьогоднішнього дня.

Після 2-ої світової війни західні аліянти вимогли рішення, що не вільно носити військових відзначень 2-ої світової війни з видимим знаком свастики. На "Залізних Хрестах" всіх відмін замінено свастику дубовими листками. Це вперше в історії військових відзначень зроблено таку зміну. Чи цей прецеденс матиме значення на майбутнє, важко сказати. Тому, що пполк. М. Битинський подав Історію орденів дуже побіжно, я дозволю собі подати деякі доповнення, зокрема тому, що ми дуже часто оперуємо поняттями "орден", "орденоносець", не знаючи правдивого значення та історії орденів.

Історія Орденів

Постання орденів датується раннім середновіччям. Дійсно, латинське слово "ордо" дало свою назву, але його не треба розуміти як загін-відділ, як думає пполк. М. Битинський, а радше замкнений гурт людей, які мали специфічні завдання і зобов'язання та підлягали суворим законам внутрішньої дисципліни. Хоч в загальному вважається, що початок орденів — замкненого гурту людей — походить від організаційної системи католицьких монаших і парамілітарних організацій з часів хрестоносних походів, то Ґеорґ Д. Дамакопульос — "Грецькі ордени і медалі" (в англійській мові, Атени, 1961) уважає Візантійський Орден св. Константина з 313 р. найстаршим орденом у модерному розумінні.

В часах Хрестоносних Походів до Святої Землі постали спеціальні ордени, які, крім монаших зобов'язань, мали також і лицарські завдання.

Ще в час, коли прочани без трудностей відвідували св. Землю, італійські купці з Амальфі створили 1048 р. Бенедиктинський Манастир, при якому постав також шпиталь, що в ньому прочани одержували приміщення і лікарську опіку. Оце братство світських людей, яке опікувалося шпиталем, було затверджене 1113 р. папою Пасхалем ІІ-им, як Шпитальний орден св. Івана з Єрусалиму (Хрестителя), або популярно званий орден Йоанітів, (М. Битинський помилково називає їх Йонітами). Члени ордену носили чорний плащ з білим латинським хрестом, а згодом, під час воєнних виправ — на червоній накидці білий поперечний хрест, а в часах спокою, чорна накидка з білим Мальтанським Хрестом. Приблизно 1112 р. тодішний великий майстер ордену французький лицар Raymund du Puy поширив завдання ордену, прийнявши також і військово-оборонні обов'язки. В той спосіб члени ордену сповняли 3 різні завдання: лицарі — для воєнних дій, священики — духова опіка і брати — для праці в шпиталях. Особи не шляхетського походження могли бути прийняті виїмково, як "лицарі з ласки". В засаді, лицарями ордену Йоанітів мусіли бути особи шляхетського походження.

Після того, як в 1291 році Святу Землю захопили магометани, орден на короткий час переніс свій осідок на остров Кипр, 1310 р. на остров Родос, а 1530 р. на остров Мальту, де він одержав нову назву "Мальтанські лицарі". Головна кватира ордену перебувала на острові Мальта аж до 1798 р., звідки усунув його Наполеон Бонапарт. Тому, що і остров Родос, як і Мальта були власністю ордену — прислуговував йому додатковий титул "суверенний...., який і задержався до сьогоднішнього дня. Після деякого "скитання... від 1834 року головним осідком ордену стало місто Рим.

У зв'язку з реформацією постав у Німеччині протестантський орден Йоанітів, який пов'язує свій початок з Мальтанським орденом. Орден відновив 15. X. 1852 р. король Фридрих Вільгельм ІV-ий. Завданням членів ордену, який існує до сьогодні, є ті самі гуманітарні цілі, що лягли були і в підстави його постання.

Католицький Мальтанський орден з осідком в Римі є продовженням ордену Йоанітів. Згідно із найновішим статутом, затвердженим папською буллею 8. XII. 1956 р., він має 3 кляси. До сьогоднішнього дня члени мальтанського ордену мусять доказати своє шляхетське походження. Мальтанський орден не є офіційним папським відзначенням, але тому, що його членами можуть бути духовні особи, він підлягає папській конгрегації орденів. В інших випадках він є самостійний і в країнах свойого розгалуження є суб'єктом державного права.

Майже рівнобіжно з орденом Йоанітів, постав 1118 р. орден Темпляріїв (М. Битинський вживає назву Тамплієри), заложений французьким лицарем Hugo de Payens, який став був і першим Великим Майстром. Назва ордену походить від того, що він мав свій осідок в Єрусалимі, недалеко святині Соломона. Самі лицарі називали себе "Воїнами Христа" (Christi milites). Цей орден був також побудований на засадах монашого чину Бенедиктинів і був потверджений папою Гонорієм ІІ-им. Члени ордену носили білі плащі з червоним Хрестом св. Юрія. Головним завданням членів ордену була боротьба проти невірних, поміч у нещасливих випадках і служба в шпиталях. Члени ордену ділились на 3 кляси: Лицарі, які мусіли бути аристократичного походження, священики й служителі брати.

Темплярії враз із Йоанітами брали участь у всіх Хрестоносних походах, як також займалися постійним супроводом прочан до св. Землі. Після зайняття св. Землі, короткий час перебували на острові Кипрі, а опісля перейшли до Франції, звідки поширили свою діяльність на країни Західньої Европи. Популярність і сила ордену швидко зросла, а тим самим і його майно, на яке ласо дивились тодішні володарі Европи. Величезне майно ордену стало причиною їхнього переслідування під різним претекстом. Під впливом французького короля Пилипа Гарного папа Клементій V розв'язав 1312 р. орден Темпляріїв при чому багато членів ордену було заарештовано, тортуровано і позбавлено життя. Вже в 1307 році спалено на костирі між іншими і Великого Майстра Jacques de Molay. Майно Темпляріїв приобіцяно Йоанітам, але у Франції і ще деяких західноєвропейських країнах майно перейшло на власність корони — короля. В Португалії, однак, король Діонізій 1317 р. дозволив продовжувати діяльність Ордену під його первісною назвою "Воїни — Лицарі— Христа". Два роки пізніше папа Іван ХХІІ-ий потвердив існування Ордену з одиноким, в тому часі, застереженням, що й Папа матиме право надавати той Орден. В той спосіб наступив реформаційний двоподіл Ордену на португальський і папський, який існує до сьогоднішнього дня п. н. "Militia Domini Nostri Jesu Christi"

1789 р. Орден був перемінений на військово-цивільний Орден заслуги в 3-сх клясах, а в 1918 р. додано ще дві кляси. Найновіші статути ордену походять з 24 листопада 1963 р. Орден можуть одержати як португальці так і чужинці, які положили спеціяльно великі заслуги для Португальської республіки. Кожночасний португальський президент являється Великим Майстром Ордену. Орден Лицарів Христа являється 2-им з черги Орденом Португалії і слідує після ордену "Авіз", який також походить з 12 ст. (1140 р.) і був потверджений португальським королем Альфонсом І-им у 1162 р. для нової міліції, яка поборювала маврів.

Сам орден Христа має різні величини, в залежности від ступенів. Є це латинський хрест в червоній емалії, з вигненими раменами і білим латинським хрестом в середині.

Папський орден Христа (Militia Domini Nostri Jesu Christi) зреформував папа Пій Х-ий, 7 лютого 1905 р. Золотий орден у формі латинського Хреста в червоній емалії** з вигнутими раменами, має в середині білий латинський хрест і є найвищим папським відзначенням. Орден хрест є прикріплений до корони, яка є завішена на золотому звисі, який складається з емаліованих мініятур ордену на переміну з кожночасним папським гербом. Видається його дуже рідко і це виключно державним мужам (королям, президентам) римо-католикам, які положили спеціяльні заслуги для Церкви або для спільноти. Як воно не дивно, але до сьогоднішнього дня одиноким протестантом, який одержав цей орден 1885 р., був німецький державний канцлер Отто фон Бісмарк. Надавно померлий канцлер Конрад Аденауер був також лицарем цього найвищого папського відзначення. Орден має тільки одну клясу. Лицар носить Орден на спеціяльному золотому звисі через шию, маючи до того й спеціяльну уніформу. Орденська срібна звізда має 8 променів зі знаком орденського знамени в середині, окружена лавровим вінком***.

Другий з черги був "Орден Меча", що його відновив 23 лютого 1748 р шведський король Фридрих І-ий, як продовження такого самого лівляндського ордену з 13 сторіччя, який опісля влився до "Німецького Ордену".

Третім найстаршим орденом, який існує до сьогоднішнього дня, є "Німецький Орден". Основником того ордену був керівник німецьких орденоносців герцоґ Фридрих фон Швабен, який заложив той орден під час облоги міста Аккон 1190 р. і був потверджений 1191 р. папою Климентієм ІІІ-им. Подібно, як орден Йоанітів, німецький орден був шпитальним орденом і завідував шпиталем св. Марії. Члени були поділені на лицарів, духовних і братів та зорганізовані на взір чину Бенедиктинів, як Темплярії та Йоаніти. Видимою відзнакою приналежности до ордену була біла накидка з чорним латинським хрестом. Орден сконцетрував свою працю на поганські терени північно-східньої. Европи. 1234 постала держава Хрестоносного Ордену, яка обіймала територію не тільки Прусії, але й Курляндії, Литви та Естонії.

1410 року польсько-литовські й українські війська розбили сили Хрестоносного Ордену під Ґрунвальдом і від того часу позначається занепад ордену, до чого причинилась також і релігійна реформація й остаточно Орден мусів відійти в католицькі князівства тодішньої Німеччини. 1809 року Наполеон розв'язав орден, але австрійський цісар Фердинанд І-ий відновив діяльність ордену на своїй території. Після І-ої світової війни архикнязь Євген перетворив лицарський орден в духовний, який після основних змін статутів у 1929 р. потвердив папа Пій ХІ-ий.

Орден гуртує священиків, мирян і законних сестер. Засяг його діяльности розпростягається на Німеччину, Італію та Австрію, а головним завданням є шпитальна праця. Начальником ордену є духовна особа, прелат — в офіційній назві — Великий Майстер з осідком у Відні. Члени ордену носять нагрудний, латинський чорний хрест з срібним обрамуванням, або такий самий хрест на чорній ленті на шиї.

Помимо свойого головного осідку в Відні, це не є австрійський, а таки німецький орден і як католицький — діє на підставі канонічного права. Він є автономною одиницею внутрі Католицької Церкви, а його орденські відзнаки мають уже тільки внутрішнє значення.

Я спеціяльно довше зупинився над історією орденів, бо вона для нас є мало знана. Тому, що в наступних статтях прийдеться покликатися на те, чи інакше давне відзначення, я постарався написати про початий дещо докладніше.

У своїй статті пполк. М. Битинський зробив ще декілька, на мою думку, суттєвих помилок, які я хочу спростувати. Одною із них є те, що найвищий державний орден Англії "Підв'язка" носиться під лівим коліном.

Тому, що про "Орден Підв'язки" згадується декілька разів, я дозволю собі коротко подати його історію і теперішній вигляд.

Орден Підв'язки, чи в англійській мові "The most Noble Order of the Garter" створив 1348 р. король Едвард III-ий, як своєрідне братерство шляхтичів-христіян, до якого належав король і 25 лицарів. Члени королівської родини й чужинці ставали "спеціяльними лицарами".

Про постання цього ордену існує ряд історій і анекдот, але найбільш поширеною є анекдота про те, як то під час одного королівського балю, король Едвард, під загальний сміх присутніх, зігнувся, щоб піднести підв'язку, що її загубила його полюбовниця — графиня Селсбері. Піднявши її, король сказав: "Honi soit qui mal y pence". ("Тільки дурень при цьому може щось подумати злого"). Оцей вислів став моттом ордену. Хто одержить цей орден, який являється найвищим військовим і цивільним відзначенням, стає лицарем і має право до титулу "Sir". Кожночасний англійський монарх являється зверхником ордену, а день св. Юрія, 23 квітня, є святом ордену. У випадку признання Ордену — кожний лицар складає орденську оплату в висоті 100 фунтів. Орден Підв'язки є тільки в І-ій клясі, складається з нагрудного золотого звису, який має 24 округлі, в синій емалії зображення підв'язки з моттом ордену кругом червоної рожі на переміну з орнаментом "любовного узла". Посередині звисає знам'я ордену "св. Юрій на білому коні пробиває списом змія".

Знак ордену, золотий медаліон св. Юрія з моттом ордену звисає по правій стороні на орденській, синьої краски, ленті, яку перепоясується через ліве плече. Срібна орденська зірка є восьмираменна і подовгаста і в середині має червоний хрест св. Юрія з моттом ордену довкруги.

Підв'язка є з темно-синього аксаміту з девізою ордену виписаною золотими буквами, а поміж словами є вигаптовані золоті рожі. Підв'язка є обведена золотим ланцюгом. Жінки, члени ордену носять підв'язку перев'язану на лівому передраменні, а лицарі — мужчини під лівим коліном. Лицарі ордену мають спеціяльні уніформи, а після їх смерти Орден із всіми інсиґніями повертається до Капітули Ордену.

Як бачимо із вище сказаного, Орден Підв'язки це не тільки сама "підв'язка".

На закінчення першого розділу про Ордени та відзначення хочу спростувати невірну інформацію пполк. М. Битинського про те, що найвище воєнне відзначення Америки — це "Воєнна Медаля". В дійсності найвищим воєнним відзначенням Америки є т. зв. "Congressional Medal of Honor" для морської фльоти 21 грудня 1861 р., а 17 лютого 1862 р. потверджено те саме відзначення і для сухопутніх збройних сил. Президент Лінкольн потвердив оба проекти 12 липня 1862 р. На відворотній стороні медалі є вигравіроване прізвище і військовий ступінь власника відзначення. В 2-ій світовій війні створено ще і третю відміну того найвищого відзначення — для летунських збройних сил. Історія того відзначення є дуже цікава і вона вартує окремої розвідки.

________________________

* В 1964 році одержав орден "Віртуті польського екзильного уряду за свої ге-

Мілітарі" 4-ої кляси і головнокомандую- ройоькі подвиги як контрактовий стар-

чий Української Національної Армії шина польської армії в часі попьсько-

генштабу ген. полк. Павло Шандрук від німецької війни в вересні 1939 р.

** М. Битинський помилково твердить, що Мальтанський хрест є виконаний у білій емалії замість у червоній.

*** Щойно після закінчення другої світової війни деякі українці одержали різні папські відзначення. Горожани інших держав одержують тих відзначень багато більше, бо і їхні єпископи мають більше зрозуміння до вартості відзначень, а також і політичні відносини в їхніх країнах не стоять тому на перешкоді.

На мою думку, оте найвище відзначення Орден Хреста повинен був давно вже одержати наш Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф Сліпий, бо не тільки своїм 17-річним стражданням і ув'язненням, але й християнсько-католицькою стійкістю заслужив на те відзначення далеко скоріше чим покійний канцляр Конрад Аденауер. Зрозуміла річ, що за Аденауером стояла Західня Німеччина, а за нашим Верховним Архиєпископом не стоять навіть всі наші українські католицькі єпископи.

Бути членом великого й давнього ордену, це не тільки особиста честь, але це має і національне, а навіть політичне значення.

(Далі буде).

ЛЬВІВ. ПОХОРОН М. БЕНДИНИ

Провести свого побратима прийшли ветерани Дивізії, УПА, пластуни, друзі, родина. Поховано Михайла Бендину було на Личаківському кладовищі у Львові. Молоді хлопці в дивізійних одностроях віддали останній салют покійному...

ДИВИТИСЯ ТУТ

Помер голова Львівської станиці Дивізії “Галичина” Михайло Бендина

Вночі, із 27 на 28 листопада, помер голова Львівської станиці Галицького Братства колишніх вояків 1 УД УНА «Галичина», засновник Галицького Братства в Україні Михайло Бендина.

Земля йому пухом!

ХАРКІВСЬКИЙ СЛОБІДСЬКИЙ КІШ

Іван Панченко
Поручник Дієвої Армії УНР

"Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя".

В. Симоненко


14 листопада 1968 р. припало півстоліття з дня формування Харківського Слобідського Коша.

На превеликий жаль до сьогодні не зустрічаємо про це друкованих даних та й узагалі про більші частини, коли відбулося їх формування, майже не згадувано.

Маємо надію, що опрацьована ген. Петром Самутиним "Історія 6-ої Січової Стрілецької Дивізії Армії УНР" побачить друком денне світло.

Як учасник формування Харківського Слобідського Коша, маю якнайкращі інтенції, коротко подати, як це відбулося. Подаю так, як дозволяє мені пам'ять. Коли ж є помилки, просимо сучасників ласкаво виправити.

Насамперед, ніж приступити до історії початків Харківського Слобідського Коша, дозволимо собі зазнайомити читача з головним організатором і основоположником Харківського Слобідського Коша.

Був ним св. п. Іван Іванович Кобза. Дати народження, на превеликий жаль, не знаємо, але знаємо, що народився на Катеринославщині.

В Петербурзі скінчив Політехнічний Інститут. По скінченню був покликаний до військової служби, яку відбував у Варшавській гвардії Петерсбургського полку. У Харкові закінчив Комерційний Інститут. У 1905 році був покликаний до війська і в ранзі прапорщика запасу брав участь у російсько-японській війні. У 1910 році прибув на постійне замешкання до Харкова. Зорганізував свій власний варстат праці за фахом інженера електротехніка по будові елевейторів. Цілком віддався громадській праці. Довший час був головою Студентського Землячества, та членом нелегальної Партії — "Хліборобів власників". У 1914 році покликаний до війська, та до липня 1915 року виконував обов'язки у запіллі, а потім був призначений до 34-го Корпусу, яким командував ген. Павло Скоропадський. По прибутті обняв посаду начальника автоколони. Іван Іванович Кобза, людина великої культури, людина — індивідуальність. Тих часів свідомий українець, з твердими національними переконаннями, з рідким організаційним хистом та невичерпаною енергією, взірцево виконував положені на нього обов'язки. До того треба додати — людина товариська, скромна, вирозуміла до своїх підлеглих, та й поважний вигляд, все промовляло за тим, щоб завдяки цими шляхетними прикметами стати в ряди перших, а з часом і оособистих дорадників командира 34-го Корпусу ген. Павла Скоропадського. Навіть поїздки Павла Скоропадського ніколи не відбувалися без участи Івана Івановича Кобзи. Коли 22 квітня 1917 р. командира корпусу викликав до Ставки ген. Корнілов, то разом з ген. Павлом Скоропадським був також Іван Іванович Кобза. Завдяки цим добрим взаємовідносинам з командиром корпусу, задовго перед революцією Іван Кобза дозволив собі стягати до корпусу старшин-студентів українців, переважно харків'ян. Як студент харків'янин мав щастя прибути до 34-го Корпусу і автор цих споминів, і то теж завдяки І. І. Кобзі.

В початках грудня 1917 р. на місце звільненого з своїх обов'язків Командира 1-го Українського Корпусу, призначено ген. Рогозу, з яким Іван Кобза не погодився, не зійшовся поглядами, і тому виїхав до Харкова.

В Харкові розпочав формування "Вільного Козацтва", яке продовжував до 14 листопада 1918 року.

Після ліквідації 1-го Українського Корпусу в березні 1918 р. я прибув до Харкова та зголосився до штабу отамана І. Кобзи.

З днем 14 листопада 1918 р. (час перевороту Гетьманату) отаман Кобза розпочав формування Харківського Слобідського Коша, переважно з "Вільного Козацтва". Завдяки свому хистові та непересічній інтуіції при виборі кандидата на відповідний пост, отаман І. Кобза, від 15 листопада 1918 р. до 1 січня 1919 р., закінчив формування Харківського Слобідського Коша, в склад якого входило 4-полки.

Штаб Харківського Слобідського Коша очолював отаман Ів. Ів. Кобза, того заступником був полковник Олекса Миколаєвич Воронів, він же командир Охтирського Слобідського Полку; начальником штабув пор. Олекса Костюченко, його помічником — хор. Євген Олександрів. Старший адьютант — хор. Іван Кекало, мол. адьютант — хор. Василь Бакаїв. Старшина для доручень — хор. Іван Квітка. Начальник постачання — хор. Іван Панченко. Кватирмайстер підпоручник Олександер Гончар. Скарбник — урядовець Сергій Феденко. Командир обозу сот. Михайло Андропів. Помічник хор. Антон Вергелес. Діловод — пор. Лука Вакулович. Суддя Микола Халява (правник). Кінна сотня — сот. Поборчий. Його помічник — хор. Володимир Демченко. Штабовий сурмач — хор. Цвітенко. Лікар-ветеринар — хор. Микола Суморока. Одяговий референт — хор. Яків Котелевець. Командант Харківського Слобідського Коша — пор. Петро Самойлів.

Полки:

1. Харківський Слобідський Полк: Командир полку полковник князь Всеволод Сіверський; помічник — К. П. хор. Грицько Сагайдачний;

2. — Богодухівський Слобідський полк-комадир полку полковник Борис Перетятко; помічник к-ра полку хор. Дмитро Зіменко.

3. — Охтирський Слобідський Полк-командир полковник Олекса Воронів;

помічник к-ра полку сот. Борис Вергелес.

4. — Сумський Слобідський Полк: командир полку полковник Кречет;

помічник К-ра полку пор. Купліваський (імен не затямив).

Серпень-вересень 1918 року до Харківського Слобідського Коша прибув від Уряду представник державного інспектора, хор. Мик. Гаєвський (правник Харківського університету). Кіш складався у 85% з старшин-студентів, 15% були підстаршини і козаки переважно з 1-го Українського Корпусу.

З Харкова Харківський Слобідський Кіш вирушив в ніч з 1 на 2 січня 1919 року. Перший бій з наступаючим ворогом відбувся на ст. Люботин. Черговий бій на ст. Старий Мерчик і наступний на ст. Ковяги. На ст. Ковяги постала небезпечна ситуація тому, що червона армія заатакувала від сторони ст. Огільці наше ліве крило, а в запіллі несподівано наскочили місцеві прихильники червоних військ . Небезпеку знищення Харківського Слобідського Коша врятовано завдяки енергійній і завзятій контр-офензиві та допомозі від Кінно-Гірного-Гарматного дивізіону під командою полковника Алмазова.

Харківський Слобідський Кіш продовжує своє існування і оборонні дії. Маршрут з Ков'яг переходив через Чутово. В Чутово урочисто відсвятковано Свято Різдва Христового. В останніх днях грудня 1918 року, отаман І. Кобза виїхав до Полтави, осідку штабу полковника Болбочана з своїм молодшим сином Ігорем. Тому, що Харків, де залишилася родина отамана І. Кобзи, був під большевицькою окупацією, молодший син Ігор Кобза перебув усю визвольну війну при батькові.

Отаман І. Кобза прибув з Полтави до Чутова та взяв учась у Різдвяних святкуваннях. З Чутова Харківський Слобідський Кіш прибув до Полтави, в якій відбувся бій з наступаючим ворогом. З Полтави Харківський Слобідський Кіш пішов похідним порядком, з щоденними боями, як не з військовими частинами Червоної армії, то з пробольшевицькими бандами, аж до ст. Борші. Завдяки організаторському хистові отамана І. Кобзи здобуто два ешелони залізничного транспорту на ст. Борщі.

Харківський Слобідський Кіш завантажився у вагони, а водночас устатковано провізоричний бронепотяг під назвою "Слободянин".

Командиром бронепотягу призначено полковника князя Всеволода Сіверського. Від ст. Борщі, на Харківський Слобідський Кіш, як надійну здисципліновану частину, покладено завдання охорони залізничних магістраль і відтоді Харківський Слобідський Кіш перебував у призначених для нього вагонах, себто воював по залізниці, з дуже частими боями. В одному із цих боїв на ст. Тальне в бронепотягу "Слободянин" згинув геройською смертю командир бронепотягу полковник Всеволод Сіверський. На ст. Помішна відбувся бій з повстанськими частинами під проводом отамана Григорієва. Бій тягнувся 4-5 годин. Останній бій перед переходом до Румунії відбувся на ст. Тераспіль. Румуни зірвали міст через Дністер і тому Харківський Слобідський Кіш залишив свій бойовий ешелон; господарські частини переїхали перед ушкодженням мосту та чекали на бойові частини на ст. Колараш. На ст. Колараш відсвятковано Великдень. Румуни основно пограбували і обдерли нас з усіх маєтків військового характеру, навіть з харчових запасів, та викинули на ст. Заліщики. З Заліщик Харківський Слобідський Кіш переїхав до м. Тернополя на відпочинок. Наприкінці серпня 1919 року Харківський Слобідський Кіш був розформований. Частину включено у 24-ий Сагайдачний полк. Командиром полку призначений полковник Олекса Воронів, а вся решта Коша була включена до інших частин. Отаман Іван Іванович Кобза виїхав до Уряду в Кам'янець-Подільський, і з Урядом переїхав на еміґрацію до Польщі. Старання знайти працю за фахом не увінчалися успіхом. Журба про виховання свого сина, який під час Визвольної війни підріс і потребував школи. Не знав нічого про дружину і сина, які залишилися у Харкові. Ностальгія. На нещастя на той час припадає перебування, за дозволом польської влади, відпоручників т. зв. Спеціяльних Комісій, висланих большевиками для аґітації і вербування до повороту в Україну. Відпоручники обіцяли амнестію, заохочували до повороту і, як найбільш переконливий арґумент, подавали — потребу працювати для добра і розвитку молодої української ("радянської") держави. Мало хто повірив у ті фальшиво-облудні обіцянки, але між ними знайшовся Іван Іванович Кобза, зі своїм сином Ігорем.

Навесну 1922 року я з смутком прощав у невідоме командира Харківського Слобідського Коша отамана Івана Кобзу, на ст. Здолбунів на Волині.

1924 року наспіла відомість від студентки медичного факультету Є. З. "спіткала твойого командира І. І. К. Повернувся до Харкова у 1922 році. Зараз викладає у Технологічнім Інституті. Якось тримається. Прошу більше мені не писати, для добра безпеки і спокою".

Весною 1950 року, в Монтреалі, Канада, харківянин П. П. підтвердив мені поворот І. І. К. до Харкова. Викладав у Технологічнім Інституті. Включився у суспільно-громадські справи. Надалі був членом нелеґальної партії "Хліборобів власників". Весною 1928 року ҐПУ арештувало Івана Івановича Кобзу. Вивезли його на Соловки, де того ж року 1928 він відійшов у вічність, чесна людина, добрий вояк-патріот.

Про дружину І. Кобзи і його двох синів я не мав жодних вісток.