Василь Верига
Вийшовши з Отиневич, ми попрямували далі на південь, але вже в селі Залозці натрапили на якусь військову варту, яка спрямовувала всіх вояків Дивізії "Галичина" на один збірний пункт. Ми задоволені були з того, бо це означало організований відступ і тому пішли у вказаному напрямі. Сам збірний пункт знаходився на якомусь опорожненому господарстві на краю села й, коли ми там зайшли, там уже було коло двадцять вояків. Ми не мали що робити й посідали під дерева та чекали на дальші накази. В цьому селі був також збірний пункт для німців, але вони організувалися окремо від нас в іншому місці, хоча ці німці також були з Дивізії "Галичина". Як виходило, то командантом обох цих збірних пунктів був німець гавптштурмфюрер Курковскі, який почав нас організувати разом. Він прийшов до нас і, заборонивши нам куди небудь відходити, запевнив нас, що для нас організуються харчі.
Сонце уже було на кілька пражин від заходу, коли ми побачили як німці організували харчі. На початку ми не бачили ще, а радше почули голосне квікання, яке привернуло нашу увагу. Це німці провадили дорогою якогось підсвинка, який усіма силами, немов прочуваючи свій близький кінець, намагався вирватися з їх рук і при тому допомагав собі несамовитим квіканням. Побіч німців ішла якась селянка та щось до них говорила. Ми підійшли ближче і зрозуміли, що жінка просила німаків, щоб вони не брали від неї підсвинка, бо це все, що її залишилося на господарці. Одначе на її прохання ніхто не звертав ніякої уваги.
— Грабують знову, — сказав я до своїх товаришів. — Нащо нам тут чекати, щоб дали нам пограбовані у наших людей харчові продукти, коли ми можемо прохарчуватися по селах без грабунків і без клопоту. Ми усі три погодилися, що нам треба в дорогу. Ми вичекали на добру нагоду і незамітно віддалилися від гурту, пішли в сад, а далі полями порямували на південь.
На землю вже падав вечірній туман, як ми дійшли до села, здається Бородчиц, і знову зайшли на якесь господарство на краю села. Це були середнього віку господарі з дочкою та маленькою дитиною. Крім нас трьох там були вже інші вояки з Дивізії, але вони прийняли і нас і навіть дали нам якоїсь затирки на вечерю.
Нам цікаво було поговорити з дівчиною, але її батько скоро забрав її від нас. Як виявилося, вона вже з кимось "говорила" і як вислід того була власне ця маленька дитина й тому батьки вже не хотіли дозволити їй на вечірні розмови з хлопцями. Нам постелили соломи таки на долівці й ми позасипляли кам'яним сном. На другий день рано господарі оповідали нам, що вночі большевицькі літаки зробили були налет на залізничний міст на Дністрі, на лінії Хородів — Жидачів — Стрий, й намагалися його збомбити. Одначе ніхто з нас того не чув і тому господарі дивувалися, як можна так спати, щоб не чути гуку літаків та розриву бомб не дальше, як пів кілометра від хати. Але ніхто з нас дійсно не чув того.
Поснідавши, ми вирушили в сторону Жидачева й по дорозі довідалися, що між Жидачевом і Стриєм ходять потяги й тому ми вирішили їхати потягом. Ми зайшли на залізничну станцію в Жидачеві й чекали. Було десь коло другої години пополудні, коли ми всіли на потяг з надією, що за дві-три години будемо у Стрию, а там побачимо, що далі робити. Але наші сподівання не оправдалися, бо потяг з Жидачева й по дорозі більше стояв, як їхав. Як показала дійсність, ми були б скорше зайшли пішки до Стрия, ніж ми заїхали потягом.
На потязі було також багато вермахтівців, які вже їхали "нах Гаймат". В одному місці ми стояли за селом так, що городи припирали аж до самої залізничної колії й кількох німаків зіскочили з потягу й почали нищити засаджений бараболями город. Ми, побачивши це, звернули їм увагу, щоб вони цього не робили.
"Варум ден ніхт? — дивувалися німці. — Ді Руссен комен гір зо ві зо".*
"Це ми знаємо, — говорили ми, — але незалежно від того, хто сюди приходить, москалі чи німці, люди потребують харчів на прожиток, а ви їхню працю нищите". Німці опиралися, а ми вимагали, щоб вони залишили город. Нас було тільки трьох українців, але ми були озброєні, а німців було більше, але вони мали тільки палиці. Крім того ми загрозили, що якщо селяни побачуть, як вони нищуть їхню працю — то добра їм не ждати.
Німак позбирав у хлібник трохи бараболі й незадоволено вискочив на льору. Інші зробили те саме. Видно, що й не всі німці одобряли нищівну роботу своїх "камерадів", у тому навіть не ставали в їхній обороні.
Потяг ще стояв серед поля й ми всі три, порадившись, пішли в село на перекуску. Пройшовши селом, ми завважили, що воно не було так знищене, як ті села на північ від Дністра, де військо, відступаючи, грабувало все, що було їстивне. Ми скоро знайшли якесь господарство, де нас усіх трьох нагодували без клопоту, як тільки довідалися, що "це наші хлопці з Дивізії". Це була якась магічна фраза, що отворювала перед нами всі двері з традиційною українською гостинністю. Ми не тільки, що підкріпилися, але й дістали дещо на дорогу й повернули назад до потягу, який все ще стояв на тому самому місці.
Коли наближався вечір і на дворі робилося дещо холодніше, ми втрійку залишили льору й пішли до вартівничої будки, де було захисніше. Я не знаю, як ми втрійку там примістилися, але один з нас примістився на підлозі, а два на лавочці і так ми позасипляли.
Як довго ми спали, важко сказати, бо нас збудив гук розривних бомб та шутер, який вибухова сила жбурляла в нашу будку. Літаки декількома налетами повертали на станцію, скидали свої смертоносні багажі й сіяли руїну і смерть. Сидячи в будці, ми чули свист бомб, які з шумом падали на землю, вбивалися в ґрунт, але коло нас не вибухла жодна. Наш час смерти ще не прийшов. Можливо, що це були бомби "соціялістичної продукції" і, як звичайно, щось їм бракувало й тому не вибухали. Ми перетворилися в молитву й нетерпеливо чекали дня, бо на дворі було так темно, що навіть, якщо б ми й хотіли куди-небудь утікати, не було видно куди.
Ми чекали ранку, а тимчасом ніч тягнулася в безконечність. Коли нарешті на сході почало зоріти й зближався день, я завважив далеко на будинку напис "Стрий". Значить нас большевики так вітали у Стрию на станції. Довкруги нас видніли сліди налету: зірвані телеграфічні дроти, повиривані стовпи, знищені вагони. Вийшовши в вартівничої будки, ми розглядалися куди нам вийти зі станції.
"Знаєте хлопці, я тут маю знайомих, тобто знайомих з листування, — сказав я. — Шофер нашого командира батальйону дав мені адресу своєї сестри і я з нею переписувався. Одержав від неї два чи три листи, а один уже під Бродами. Але чекайте, яка ж її адреса?" Я почав пригадувати назву вулиці, але щось мені не йшло. Я помацав мою нагрудну кишеню й витягнув звідти листа — якраз того листа, якого я дістав уже на фронті, а на ньому було все, що нам було потрібно. "Отже, йдемо", — сказав я і ми вийшли на вулицю, що йшла попри залізничну станцію.
На дворі вже був день, але, вийшовши на вулицю, ми не знали в котрий бік нам треба було йти, а на вулиці ще було пусто. Нарешті показався якийсь мущина і ми, підійшовши до нього, довідалися, що вулиця, за якою ми шукали, є на передмістю недалеко від станції. За пару хвилин ми були вже на бажаній вулиці. Незабаром ми побачили гарний поверховий будинок, на якому виднілося число за яким ми шукали. Я підійшов під двері, але всередині всі ще спали. Ми не хотіли нікого турбувати й через деякий час проходжалися по вулиці. Коли я дещо пізніше підійшов вдруге під двері, то почув, що там уже хтось ходить і тоді я постукав у двері.
На порозі з'явилася середнього віку жінка і якось збентежено поглянула на нас. Я стояв на перед і з листом у руках і запитав, чи вона не є мати моєї співкореспондентки?
— Ні, — сказала жінка. — А хто ви такі? — запитала.
— Ми з Дивізії "Галичина", — відповів я. — А хіба ж ця адреса неправильна? — запитав я, показуючи листа.
— О, це ви з нашої Дивізії, — промовила жінка, — заходьте до середини й там поговоримо.
— Але бачите, я не самий! Я маю ще двох товаришів, які на мене чекають.
— Кличте їх також до хати. Ви напевно голодні, я вам дам дещо поснідати.
Ми зайшли до середини й довідалися, що власники цієї хати, а з ними і їхня доня, від якої я мав листа, виїхали кілька днів тому на захід, залишаючи свій дім під догляд своїх близьких. Небаром на столі з'явилося гарне снідання, до якого насаж ніяк не треба було припрошувати. Жінка випитувала нас про долю Дивізії та про деяких своїх знайомих.
Від неї ми довідалися, що в Стрию було спокійно аж до четверга 21 липня, коли большевики зробили перший налет на місто і від того часу кожної ночі вони бомбардують місто.
Поснідавши, ми пішли до міста шукати "Ортскомандатури", щоб дістати якісь папери, "маршбефель". Але "Ортскомандатура" була замкнена і нас справили на залічничну станцію, де також була військова команда. Місто було в жалюгідному стані, бо хоча ми й не бачили ніде зруйнованих будинків, але за те вулиці були вкриті кусками шкла з вікон та виставових шиб крамниць, порваними телефонічними дротами та зваленими телефонічними та електричними стовпами.
На станції ми також нічого не довідалися і не дістали "маршбефелю", бо там ще ніхто не урядував. Ми запитали, коли йде потяг на Старий Самбір, щоб ми могли поїхати на свій збірний пункт. Нам сказали, що десь коло полудня. Я боявся залишатися в Стрию, щоб не переживати ще раз того, що було над ранком і тому, замість чекати на поїзд на станції, де вже збиралося чимраз то більше війська, ми, порадившись втрійку, вибралися пішком у напрямі Дрогобича. Ми плянували десь подорозі довідатися, коли надійде потяг і тоді всісти на нього на якійсь станції. Це мало ще й ті вигоди, що ми по дорозі могли дістати якийсь полуденок.
Мандруючи так, прийшли до села, що лежить на захід від Стрия й ми, за старою звичкою, зійшли з головної дороги, розглядаючись за добрим господарством. Коли ми побачили гарну й велику хату під бляхою та солідні господарські будівлі, ми зайшли на подвір'я. Напроти нас вийшла якась жінка й ми попросили в неї щось з'їсти, а головно напитися холодної води.
— Я маю трохи бараболі та квасного молока, якщо хочете — то зайдіть до хати. Нас не треба було два рази просити, бо, хоча ми мали непоганий сніданок, від того часу проминуло вже добрих кілька годин. Бараболя не смакувала, бо була холодна, але квасне молоко було добре й ми зі смаком його попивали, розсівшись коло стола. Жінка сіла на постелі та цілий час якось сумно на нас дивилася. По якомусь часі вона нас запитала:
— То ви хлопці, кажете, що ви з тої нашої Дивізії?
— Так,— відповів я і, глянувши на неї, я завважив сльози в її очах.
— Так, ми з української Дивізії, і були на фронті під Бродами й там нас большевики розбили. Багато з нас згинуло там, але деяким удалося прорватися з окруження й тепер шукаємо своїх частин. А чого ж ви плачете, мамуню?
— Якже ж мені не плакати, — сказала, хлипаючи жінка. — Я мала сина такого як ти, який також був зголосився до Дивізії добровольцем, але я його відмовила від того. Замість іти до Дивізії та щоб не забрали його на роботу до Німеччини, я порадила йому записатися до колійової поліції, що він і зробив. І ось недавно він повнив службу на потягу, на який налетіли большевицькі літаки і він так і на тому потягу загинув.
— А ми пішли до Дивізії, були на фронті й перейшли через ціле пекло фронтового вогню, були в окруженні й вирвалися живі та здорові. Видно правду люди кажуть, що судженого й конем не об'їдеш.
Ми більше не говорили з жінкою, бо й не було про що говорити. Вийшовши з хати, подалися дальше дорогою у напрямі на Дрогобич. Подальше за селом ми переходили попри якусь річку чи потік і присіли трохи намочити ноги. Холодна водичка відсвіжувала наші ноги, перед якими стелився ще далекий шлях.
Коли ми так сиділи над водою, до нас підійшов, добре збудований молодець і запитав нас, хто ми. Коли ми йому відповіли, що ми з Дивізії "Галичина", він нам представився, що він з УПА та що хоче, щоб ми віддали йому наші кріси, бо в УПА бракує зброї. При тому він почав нам говорити патріотичну промову про силу УПА та про те, як вона знищить большевиків.
— Якщо ви такі сильні, то чому не допомогли нам прорвати большевицьке окруження так, щоб ми були могли вийти звідти з усім нашим військовим вирядом? Ви були б дістали не три кріси, що ми їх винесли з окруження і зберігаємо для власної самоохорони, але вагони всякої зброї, яку ми знищили або, яка силою обставин залишилася большевикам. Тоді до вас була б перейшла ціла Дивізія.
— Нам Дивізії не треба, нам треба зброї, — відповів упівець.
— А крісів потребуємо ми самі й зовсім не маємо наміру віддавати їх нікому.
На тому наша розмова закінчилася. Це був перший випадок, що до нас хтось віднісся явно неприхильно, але силою відбирати від нас зброї він не наважився, можливо тому, що нас було трьох, а він був один.
Сонце жарило немилосердно й ми зайшли на колійову зупинку чи станцію, що була другою з черги на захід від Стрия. Тут стояло на службі кілька німців з прикордонних частин, які тепер виконували службу на залізничних шляхах. Вони якраз обідали коло стола, коли ми ввійшли. Ми запиталися чи бува не їде якийсь потяг до Дрогобича.
— За пів години їхатиме потяг зі Стрия на Дрогобич — Самбір — Перемишль. Якщо ви хочете, — сказав один із тих німців, — можете причепитися до нього і поїхати на захід.
Нам того якраз і було треба.
— Ми маємо лишній "айнтопф". Вж голодні? — запитав один німець, що крутився коло кітла. Ми прийняли його пропозицію й він налив три повні миски пенцаку й подав нам, але ложок не було. З нашої трійки тільки я один мав комбіновану військову ложку-вилку, прямо тому, що вона збереглася в хлібаку. Василь мав також хлібак, але ложку десь загубив, а Вітик зовсім не мав, бо, будучи постойно в обозі, не потребував хлібака, а ложку тримав десь разом з їдункою. Довелося нам їсти по черзі тою самою ложкою.
"Менш, — почав підсміхатися один німець, — що з тебе за вояк, як ти не маєш ложки, це ж річ, якої ніколи не викидається. Ложка важніша чим кріс!" — запевняв він.
За якої пів години дійсно надійшов потяг і ми, подякувавши німцям за пенцак, задоволені всіли до вагонів тим разом до особових вагонів. Ми тільки побоювалися, щоб цей потяг не їхав черепашним кроком, як той, що ми ним приїхали з Жидачева до Стрия. Але потяг їхав швидко й виглядало, що ми скоро дістанемося до Старого Самбора на збірний пункт Дивізії.
Так воно не сталося. До Дрогобича ми заїхали скоро й без пригод, але вже в Дрогобичі на станції нас поінформовано, що большевики перервали лінію на Самбір і ми мусимо вертатися назад до Стрия. На сусідніх рейках якраз стояв особовий потяг, що їхав через Стрий на Сколе, Лавочне й на Угорщину. Ми, довго не думаючи, перейшли до сусіднього потягу і за кілька хвилин вже їхали назад туди, звідки щойно прибули — до Стрия.
В Стрию на станції ми вже були зовсім розгублені. Тут на пероні і в почекальні крутилося більше українців — вояків Дивізії "Галичина", які не знали, що робити. Тим часом потяг стояв й випускав клуби диму і пари й готувався до дальшої дороги. Ми зайшли ще раз до кімнати, на дверях якої виднів напис "Бангофсоффіцір", й запитали чи не можемо дістати "маршбефель" на виїзд ось цим потягом на Угорщину. Але дижурний німець відповів нам, що він не має на те права і, як хочемо, то можемо їхати на власне ризико.
Нам не усміхалося залишатися на ніч у Стрию й ми почали радитись між собою, що робити. Збоку стояв якийсь старшина з Дивізії, що було видно по його левикові на рукаві, й, коли ми так радилися, він звернувся головою до нас і сказав:
— Тут нелегко що-небудь порадити! Ви вже не діти й тому робіть, що вважаєте найкраще.
Ця відповідь не зробила на мене жодного враження, що поручник не знав що робити. Щойно коли він обернувся до нас, я побачив у нього на правому рукаві обернену римську п'ятку, що означало, що він був членом гітлерівської партії, отже один із більш надійних будівничих "нової Европи". Мене здивували його слова так само як його поправна українська мова. Ми відійшли на бік й стали далі обмінюватися думками, що було б найкраще зробити у даних обставинах. Коли ми так дискутували, той німець поправив на собі пояс та пістолю і підійшов до нас.
— Я є оберштурмфюрер Шенке зі штабу Дивізії й вибираюся їхати на Угорщину. Якщо хочете, поїдемо разом, а там побачимо. Ми погодилися без жадної дискусії і за кілька хвилин примостились на відкритих льорах потягу і їхали на південь у Карпати. Вже зовсім смеркало, коли ми під'їхали до Сколього. В Лавочному ми дістали теплу зупу на двірці, де стояли військові кухні та годували всіх проїзших зупою та кавою. З Лавочного ми поїхали далі до Воловця, залізничної станції, що була на території Карпатської України,, або, інакше кажучи, вже на Угорщині. Нас тут ніхто не питав ані про документи ані про "маршбефель".
З Воловця ми виїхали над ранком, а до Мукачева приїхали щойно пізнім вечером. Так, як до Лавочного, потяг цілий час ішов під гору, так тепер він летів крутими борами вниз серед чудових краєвидів Карпатської України. По дорозі нам трапився тільки один неприємний випадок на станції Свалява. Наш потяг задержався тут доволі довго. Сонце пригрівало чимраз дужче і хлопці, їдучи на відкритих вагонах, опалювалися на сонці, ходили поміж вагонами та говорили з місцевими ґаздами в розкішних одягах, що цікаво приглядалися нам, а деякі співали різні маршові пісні.
В міжчасі на станцію заїхав особовий потяг, що їхав з півдня, мабуть, на Воловець. Пасажири повідкривали вікна, деякі з них вийшли на плятформу та приглядалися воякам, інші розмовляли з ними, а деякі тільки слухали пісень, можливо, що це були мадяри, які не вміли говорити по-українськи чи по-німецьки до німців. Раптом на плятформі, навпроти вагону, на якому сиділа наша група вояків та щось жартували з цивільними людьми, появився якийсь чолов"яга років 30-35 і визиваючо крикнув до нас: "Ну що, вже здобули самостійну Україну?"
Відрух був негайний на нашому вагоні. Немов на наказ, цокнуло кілька крісів, які стрільці звернули в напрямі зарозумілого осібняка, але він негайно заховався до вагону. Інші зіскочили з вагонів і намагалися дістатися до пасажирського поїзду, щоб дістати в руки провокатора, але в цьому ж моменті особовий потяг рушив і в ньому безкарно від'їхав той осібняк. Був це якийсь мадярон чи може комуніст — невідомо, в кожному разі це був раб, що волів служити чужим, чим свойому власному народові й тому ідея "самостійної України" була для нього несприємлива.
Пізно вечером ми прибули до Мукачева. Тут на двірці все мало нормальний вигляд, бюра працювали як звичайно й тільки ми у своїх брудних уніформах, а зокрема ті в маскувальних, не пасували до цього спокою та чистоти.
В одному місці на двірці стояв великий напис "Фронтляйтштеллє", коло якого ми завважили старшину з Дивізії "Галичина". Тому що нашого німця десь не було, я підійшов до нього й запитав українця чи він не міг би нам щось порадити, щоб ми дістали якісь харчі та "маршбефель" до нашої частини. Але він замість нам допомогти, що він як старшина міг, безрадно розвів руками і сказав: "Дайте мені спокій. Я сам собі не можу порадити".
Не було іншої ради, як тільки шукати виходу самим. Я підійшов до "Фронтляйтштеллє" й запитав, чи ми не могли б дістати якісь харчі, але нам відповіли, що треба мати "маршбефель". Той проклятий "маршбефель" був необхідним, щоб якось прожити.
— А де ж його дістати, як ми повертаємо з фронту розбитими частинами й не маємо своєї команди?
— Йдіть до місцевого "Ортскоманданта" й він вам дасть "маршбефель", — відповів підстаршина із "Фронтляйтштеллє".
— Але ж де в таку пізну годину шукати"Ортскоманданта"?
Німець чемно розказав куди йти й ми вийшли на вулицю. На вулицях світили лямпи, помальовані на темно-синьо і то тільки тут та там. Все було гаразд на початку, аж поки ми не прийшли на якусь площу, де дорога схрещувалася й тоді ми не знали, куди далі. Ми пробували розговоритися з прохожими, які часом з'являлися на вулицях, але це не було так легко. На кожний мій запит в українській чи німецькій мові я діставав таку саму відповідь: "Нем тудом" (не розумію).
Ми дійшли так аж до середмістя й нарешті хтось нам показав дорогу до якоїсь німецької установи. Ми пішли туди, думаючи що, знайшовши будь-яких німців, напевно довідаємося, де є "Ортскомандантура". Ми зайшли до середини й дійсно там були німці — вермахтівці, але й вони не знали, де є "Ортскомандантура", а що, найважливіше, як це вони нам заявили, вони й не хотіли того знати.
Ми ще трохи покрутилися темними вулицями міста й повернули на двірець. Тут, як виявилося, Оштуф Шенке не дармував. Він зайшов до "Фронтляйтштеллє", виповнив там якісь папери й дістав для нас усіх харчі за останніх три дні. На душі стало веселіше. Він також довідався, що ми далі можемо їхати щойно над ранком й тому можна було трохи поспати. Маючи власні харчі, ми спокійно вже чекали, коли прийдеться нам сідати до потягу.
(Далі буде)
___________________
*) Чому ні? Москалі прийдуть сюди так чи інакше.
Публікації
