д.р В. Трембіцький
Це, так сказати, окрема тема в історії санігарно-медичної служби України за часів урядування Директорії Української Народної Республіки. На стосування санітарної бльокади супроти України вплинули:
1) Послідовна проросійська, єдинонеділимська політика Франції з її антантськими союзниками: Англією, Італією, З'єднаними Стейтами Америки.
2) Сильні ще політичні впливи російських чинників з-під покрову генералів Денікіна та Колчака.
3) Невміння української дипломатії хоч як переконати Захід — тобто Антанту, що існування самостійної України, як держави, було б корисним, тобто лише Україна могла б гарантувати мир в усьому чорноморському просторі держав та східнього Середземномор'я, коли б у Москві залишилася червона російська влада. В дійсності ситуація була така, що в Росії російські маси селянства та робітництва сприяли тоді радше ленінській владі, як захисникам старого російського порядку під командою ген. Денікіна.
4) Неможливість створити хоч 100.000-ну армію з числа аж 35.000.000 населення Української Республіки. Вся трагедія Наддніпрянщини була в тому, що мала масу етнічного українського населення з мінімальним відсотком свідомого активу в державницькому аспекті. Загально кажучи, вся трагедія народу була в його слабій національній свідомості.
Одначе не можна поминути факту, що в 1919/20 роках, якщо якісь держави захотіли б реально допомогти воюючій Україні, вона, оця недорозвинена країна, була б таки вдержалася. Брак зброї та санітарних припасів були основною проблемою української катастрофи. Про це знала Антанта та її духовий керманич на сході Европи — денікінська Росія.
Долю України були б поділили і Польща та три Балтійські республіки, якщо ці країни не мали б тоді конкретної допомоги від Антанти. А в додатку треба тут замітити, що національна свідомість балтійських народів та особливо поляків була куди вища за українську.
Антанта вірила в реальність відродження нової російської імперії і допомагала Денікінові, а не УНР. Так прийшло внаслідку антантської політики і її допомоги союзній "білій" Росії до бльокади Української Республіки мілітарно та навіть санітарно якнайбільш антигуманним способом у воєнних діях. Антантська бльокада заіснувала як зброя проти сепаратизму в Росії, який загрожував існуванню російської імперії, як противаги до Великої Німеччини. А тому, що Україна становила ядро господарського потенціялу старії Росії, вона стала центром уваги в російській політиці на сході Европи.
Антантсько-французька санітарна бльокада привела до того, що навіть в Румунії вона зуміла контролювати доставу медичних припасів (не кажучи вже про зброю), для України крізь прикордонні станиці Румунії на р. Дністрі в Атаках та Резіні.
Польща в той грізний час (весна-літо 1919 р.) ще воювала з Україною то за Галичину, то за західню Волинь. Вона вважала своїм обов'язком тримати вірний союз не лише з Парижем, але й із Денікіним, мріючи встановити кордони на сході по лінії другого розподілу Польщі, що відповідали пізніше приблизно лінії Ризького договору з 1921 року.
Як виглядала Україна в часі санітарної бльокади Антантою, можуть послужити статистичні дані та інформації від українських лікарів Дієвої Армії УНР та УГА: д-р В. Білозор, д-р Ганківський, д-р Білецький, д-р К. Воєвідка та інші, які подали свої звіти на сторінках хоча б "Українського Лікарського Вісника" та по багатьох журналах і альманахах, видаваних в Галичині та в Празі. Про санітарний стан України в часі облоги України Антантою подали в публічних виступах та на сторнках преси в Італії тамошні кореспонденти, а то її посли до італійського нарляменту, та пресові агенції з Румунії, Голляндії та Австрії.
За даними очевидців, українських лікарів, число померлих від сипного тифу та холери в перші дні листопада 1919 року дійшло до 80%. Із 44 старшин, що вийшли тоді з військової школи в Кам'янці-Подільському, за три тижні 22 померли, а 20 захворіли і тільки два ввійшли в кадри війська. Такий стан постав був через шалений брак санітарних припасів, лікарств та медичного персоналу: лікарів звичайних, хірургів, санітарів, лаборантів, аптекарів та медсестер. Хворіли та вмирали не лише вояки, а теж і цивільні по приватних домах, в яких у багатьох випадках, кімнати були перемінені у тимчасові санітарні станиці, лікарні, перев"язочні пункти.
Армії бракувало теплого одягу, чобіт, покривал, білизни, ліжок та врешті, звичайної води, яка в зимову пору при кінці 1919 року в багатьох випадках сильно замерзала.
За даними, взятими з різних публікацій про відносини в українських арміях, з комбатантських журналів, видань деяких організацій тошо, між лютим та травнем 1919 р. захворінь на плямистий тиф серед лікарів було 34. В жовтні 1919 р. 70% кількісного стану Української Галицької Армії було хворих на тиф. 20.000 тобто близько 50% всієї фронтової УГА лежало в шпиталях, 8.000 по приватних хатах. Усі більші ждальні залізничих стацій були завалені хворими, раненими, реконвалесцентами та, врешті, померлими, яких тяжко було поховати, особливо в часі гострої зими, коли земля на велику глибину була замерзлою.
В додатку через нестачу харчів, в армії та й серед цивільної людности панували сухоти (ТБЦ). Брак харчів заспокоювано частинно заміною запасів цукру з військових складів за харчі у селян. Цей факт теж доказує, який стан панував серед широких мас селянства у відношенні до своєї армії та держави. В січні 1919 р. багато вояків було хворих на "еспанку", яка теж давалася взнаки нашій армії. В аптеках бракувало камфори, кокаїни, неосальварсану. Видужуючі з тифу хворіли поворотно.
Це був час державної трагедії, бо — раз гинула армія, конала й вся тяжко здобута держава. Вмирали чи хворіли на епідемічні недуги не лише вояки, старшини, а й лікарі, медична обслуга і цивільне населення, яке силою обставин мусіло мати зв"язок з "пошесними людьми" та ділити їхнє горе.
Щоб ще наглядніше представини картину санітарного становища в дієвій армії УНР, нижче дозволимо собі подати характеристику цього питання українським військовим істориком ген.Удовиченком, з його знаменної праці: "Україна в боротьбі за державність", виданої 1954 р. в Вінніпеґу, в Канаді. Там же автор так змальовує санітарне положення українського війська:
Це, так сказати, окрема тема в історії санігарно-медичної служби України за часів урядування Директорії Української Народної Республіки. На стосування санітарної бльокади супроти України вплинули:
1) Послідовна проросійська, єдинонеділимська політика Франції з її антантськими союзниками: Англією, Італією, З'єднаними Стейтами Америки.
2) Сильні ще політичні впливи російських чинників з-під покрову генералів Денікіна та Колчака.
3) Невміння української дипломатії хоч як переконати Захід — тобто Антанту, що існування самостійної України, як держави, було б корисним, тобто лише Україна могла б гарантувати мир в усьому чорноморському просторі держав та східнього Середземномор'я, коли б у Москві залишилася червона російська влада. В дійсності ситуація була така, що в Росії російські маси селянства та робітництва сприяли тоді радше ленінській владі, як захисникам старого російського порядку під командою ген. Денікіна.
4) Неможливість створити хоч 100.000-ну армію з числа аж 35.000.000 населення Української Республіки. Вся трагедія Наддніпрянщини була в тому, що мала масу етнічного українського населення з мінімальним відсотком свідомого активу в державницькому аспекті. Загально кажучи, вся трагедія народу була в його слабій національній свідомості.
Одначе не можна поминути факту, що в 1919/20 роках, якщо якісь держави захотіли б реально допомогти воюючій Україні, вона, оця недорозвинена країна, була б таки вдержалася. Брак зброї та санітарних припасів були основною проблемою української катастрофи. Про це знала Антанта та її духовий керманич на сході Европи — денікінська Росія.
Долю України були б поділили і Польща та три Балтійські республіки, якщо ці країни не мали б тоді конкретної допомоги від Антанти. А в додатку треба тут замітити, що національна свідомість балтійських народів та особливо поляків була куди вища за українську.
Антанта вірила в реальність відродження нової російської імперії і допомагала Денікінові, а не УНР. Так прийшло внаслідку антантської політики і її допомоги союзній "білій" Росії до бльокади Української Республіки мілітарно та навіть санітарно якнайбільш антигуманним способом у воєнних діях. Антантська бльокада заіснувала як зброя проти сепаратизму в Росії, який загрожував існуванню російської імперії, як противаги до Великої Німеччини. А тому, що Україна становила ядро господарського потенціялу старії Росії, вона стала центром уваги в російській політиці на сході Европи.
Антантсько-французька санітарна бльокада привела до того, що навіть в Румунії вона зуміла контролювати доставу медичних припасів (не кажучи вже про зброю), для України крізь прикордонні станиці Румунії на р. Дністрі в Атаках та Резіні.
Польща в той грізний час (весна-літо 1919 р.) ще воювала з Україною то за Галичину, то за західню Волинь. Вона вважала своїм обов'язком тримати вірний союз не лише з Парижем, але й із Денікіним, мріючи встановити кордони на сході по лінії другого розподілу Польщі, що відповідали пізніше приблизно лінії Ризького договору з 1921 року.
Як виглядала Україна в часі санітарної бльокади Антантою, можуть послужити статистичні дані та інформації від українських лікарів Дієвої Армії УНР та УГА: д-р В. Білозор, д-р Ганківський, д-р Білецький, д-р К. Воєвідка та інші, які подали свої звіти на сторінках хоча б "Українського Лікарського Вісника" та по багатьох журналах і альманахах, видаваних в Галичині та в Празі. Про санітарний стан України в часі облоги України Антантою подали в публічних виступах та на сторнках преси в Італії тамошні кореспонденти, а то її посли до італійського нарляменту, та пресові агенції з Румунії, Голляндії та Австрії.
За даними очевидців, українських лікарів, число померлих від сипного тифу та холери в перші дні листопада 1919 року дійшло до 80%. Із 44 старшин, що вийшли тоді з військової школи в Кам'янці-Подільському, за три тижні 22 померли, а 20 захворіли і тільки два ввійшли в кадри війська. Такий стан постав був через шалений брак санітарних припасів, лікарств та медичного персоналу: лікарів звичайних, хірургів, санітарів, лаборантів, аптекарів та медсестер. Хворіли та вмирали не лише вояки, а теж і цивільні по приватних домах, в яких у багатьох випадках, кімнати були перемінені у тимчасові санітарні станиці, лікарні, перев"язочні пункти.
Армії бракувало теплого одягу, чобіт, покривал, білизни, ліжок та врешті, звичайної води, яка в зимову пору при кінці 1919 року в багатьох випадках сильно замерзала.
За даними, взятими з різних публікацій про відносини в українських арміях, з комбатантських журналів, видань деяких організацій тошо, між лютим та травнем 1919 р. захворінь на плямистий тиф серед лікарів було 34. В жовтні 1919 р. 70% кількісного стану Української Галицької Армії було хворих на тиф. 20.000 тобто близько 50% всієї фронтової УГА лежало в шпиталях, 8.000 по приватних хатах. Усі більші ждальні залізничих стацій були завалені хворими, раненими, реконвалесцентами та, врешті, померлими, яких тяжко було поховати, особливо в часі гострої зими, коли земля на велику глибину була замерзлою.
В додатку через нестачу харчів, в армії та й серед цивільної людности панували сухоти (ТБЦ). Брак харчів заспокоювано частинно заміною запасів цукру з військових складів за харчі у селян. Цей факт теж доказує, який стан панував серед широких мас селянства у відношенні до своєї армії та держави. В січні 1919 р. багато вояків було хворих на "еспанку", яка теж давалася взнаки нашій армії. В аптеках бракувало камфори, кокаїни, неосальварсану. Видужуючі з тифу хворіли поворотно.
Це був час державної трагедії, бо — раз гинула армія, конала й вся тяжко здобута держава. Вмирали чи хворіли на епідемічні недуги не лише вояки, старшини, а й лікарі, медична обслуга і цивільне населення, яке силою обставин мусіло мати зв"язок з "пошесними людьми" та ділити їхнє горе.
Щоб ще наглядніше представини картину санітарного становища в дієвій армії УНР, нижче дозволимо собі подати характеристику цього питання українським військовим істориком ген.Удовиченком, з його знаменної праці: "Україна в боротьбі за державність", виданої 1954 р. в Вінніпеґу, в Канаді. Там же автор так змальовує санітарне положення українського війська:
"Вкінці 1919 року Українська Армія разом з Урядом та урядовими установами зосередилися в районі Любар — Остропіль. Само собою постає питання, чому Об'єднана Українська Армія (Галицька і Наддніпрянська) в складі до 80.000 бійців при 250 гарматах потерпіла поразку? Чи бракувало їй героїзму, організованости, вмілого керування? Наш короткий нарис боротьби Української Армії може посвідчити, що їй не бракувало героїзму. Ні одна з армій, що боролись за визволення свого народу, як, наприклад, естонська, литовська, латвійська, фінляндська, не були в таких жахливих умовах, як Українська Армія. Ізольована, без стратегічного запілля, вичерпавши всі запаси зброї й амуніції, Українська Армія буквально боролася з голими руками. Вище керування перебувало в руках найкращих і досвідчених старшин генштабу, які придбали собі славу ще за часів великої війни.
Але чи могла ця армія, навіть під проводом досвідчених керівників, при такому матеріяльному стані, в якому вона перебувала, маючи перед собою дві московські армії: білу і червону, а ззаду — незабезпечене запілля з боку поляків — подолати ворога? Вже в вересні 1919 року в рядах армії вибухла епідемія тифу, яка в листопаді звалила щонайменше 3/4 складу козаків і старшин. Повна відсутність медикаментів, брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих шпиталів, не давали змоги боротись з цією пошестю. Врешті, яким тоді був український шпиталь? Хворих вояків клали на підлозі, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і дверей, при 15-тиступневім морозі.
Там, де шпиталь міг примістити 100 хворих, тепер їх було до 2000; при них один лікар, без медикаментів, та два-три санітари. Медичний персонал з великою самопожертвою виконував свої обов'язки, але його також нищила хвороба. Часто-густо хворі мусіли обслуговувати самі себе. Трупи померлих по кілька днів лежали незабраними. Ті вояки, що вже видужували, виривали у замерзлій землі ями та скидали туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід, бруд, воші — ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови "лікування" у шпиталях привели до того, що більшість хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками. Тихо, без нарікань і скарг, з надзвичайним нелюдським терпінням, вояки переносили свої страждання. Кожний з них, хто міг вже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та приєднатись до неї. Вже на 1 листопада 1919 року із загальної кількости хворих вмерло до 10.000 вояків. На протязі зими з 1919 на 1920 рік число померлих від тифу дійшло до 25.000 людей.
Щодо населення, то на Правобережжі до 50 відсотків його також лежало в тифі.
Увесь світ знав про страхіття, яке переживала Україна, але ні міжнародня організація Червоного Хреста, ні окремі благодійні європейські організації не вважали за потрібне, хоч би з почуття гуманности, вислати в Україну медичну допомогу. Як уже згадано вище, навіть те санітарне майно, що його куплено за українські гроші за кордоном, після великих клопотань лише частково було допущене на територію України...".
На сторінці 124 дано ще ось яку характеристику:
"...Ґрунтові шляхи, взагалі, були в такому жахливому стані, що на половині переходу більшість коней не могла витягнути возів та пристали. Розпачливі благання хворих і ранених вояків неслися з цих возів: "Не кидайте нас". Найтяжче враження робили ті вояки, що вже видужували після тифу, або ті, що були легко поранені. Вони, напіводягнені, з купою шмаття на ногах замість чобіт, рішили пішки йти за армією. Самопосвята і глибоке переконання у своїй ідеї мусіли мати ці герої, щоб перетерпіти усі ті лиха. Не всилі тут описати ті муки, що тоді переніс український вояк. В колоні йшов пішки й єдиний духовний пастир, священик П. Пащевський.
Перший день руху армії був надзвичайно тяжким, але тверда воля командуючого ген. М. Омельяновича-Павленка, твердість духа, що виявляли вояки, з повним напруженням фізичних сил, допомогли виконати завданя першого дня походу, себто зробити 40-кілометровий перехід.
...В цей час походу по шляху з Білої Церкви, через Ставище — Жашків — Умань відходила колона кінноти денікінської армії в складі кількох полків. В районі Жашкова ця колона здибалась з нашою 3-ою дивізією. Після короткого бою Денікінська кіннота сильно пошматувала 3-тю дивізію, захопивши наш санітарний обоз з хворими вояками. Більшість безборонних козаків денікінці порубали. Але пізніше цей денікінський відділ було в свою чергу цілковито знищено українськими повстанцями".*)
Тепер ще один рапорт, цим разом від депутата італійського парламенту Чікотті з 12 грудня 1919 р., згідно із нотаткою щоденника-записника Евгена Онацького, члена Української Дипломатичної Місії в Римі.
"12 грудня 1919.
В італійському парляменті відбулася дискусія над внеском соціялістів про визнання Совєтської Росії. Депутат Ґраціядеї виголосив палку промову, в якій назвав Леніна "справжнім великим державним діячем". Почувши це, всі соціалістичні депутати посхоплювалися зі своїх місць і довго оплескували ім'я Леніна, вигукуючи: "Хай живе Ленін".
Поміж промовцями великий успіх мав депутат Чікотті, соціаліст, що все ж не забув і про Україну.
"Домагаємося, — говорив він, — щоб Італія не брала участи в злочинній і цинічній політиці Антанти у відношенні до Росії і в не менш жалюгідній у відношенні до України, якій відібрано всі засоби до існування, і вже діє санітарна бльокада, — жорстоке вдосконалення економічної бльокади, — і в цій нещасній країні лютують тиф і холера, діти, жінки й старі люди вмирають тисячами через брак ліків".
При цьому Чікотті зачитав нашу статтю, видруковану в "Іль темпо" з 7. XII. Вона зробила на присутніх, як відзначають звітодавці велике враження. Тому подаю її тут у перекладі:
"Численні українські втікачі прибули до Швайцарії внаслідок недавніх подій і евакуації Кам'янця. З їх оповідань про становище на Україні випливає, що відпорність українського війська зломано головно через брак припасів. Військо винищували тиф і холера, що поширилися з блискавичною швидкістю через брак ліків і санітарного матеріалу. Цей брак завдячується бльокаді України, що через неї поїзди Червоного Хреста мусіли повертатися назад.
"Уже в початках листопада для всіх на Україні було очевидним, що катастрофа наближалася швидкими кроками. Щоб переконатися в цьому, вистачало рахувати протягом кількох днів людей, що мерли від різних хвороб, які лютували як військовими, так і серед цивільного населення. Число вояків, померлих від висипного тифу та від холери у перші дні листопада дійшло фантастичної цифри — 80%. Хворі вмирали переважно через повний брак санітарних матеріялів, ліків, лікарського персоналу. Ось один тільки приклад: із 44 старшин, що вийшли останніми часами із військової школи в Кам"янці, за три тижні 22 вмерли, 20 захворіли, і тільки двоє ввійшли в кадри війська.
"Лягти до шпиталю — означало бути присудженим на певну смерть. Тому вояки воліли тягтися за військом, аж поки падали мертві. Ясно, що в таких обставинах і військові лікарі легко підпадали заразі, і їх число меншало з дня на день. Три тижні тому їх нараховувалося ще 30; тепер, після смерти шести з них, залишилося 24. Також міністер здоров'я (Одрина — Є. О.) захворів (і скоро помер — Є. О.).
"В середині країни нема хати, де б не було хворих. В Кам'янці безперестанний похід похоронних процесій. Уряд зробив усе можливе, щоб спинити пошесті, але його зусилля були марні. Він організував загальні реквізиції в цивільного населення всього того, що могло б служити хворим. Реквізовано білизну, залишаючи тільки по три речі кожного роду на особу. З жіночих сорочок і простирал роблено бинди й перев'язки.
"Один поїзд швайцарського Червоного Хреста з санітарними матеріялами, внаслідок бльокади, простояв три тижні в Атаках біля Могилева, не маючи можливостей дістатися на Україну внаслідок санітарної бльокади. Втікачі оповіли, що коли вони від'їздили, поїзд все ще там стояв.
"Зараза тим швидше поширилася, що зовсім нема одягу, особливо взуття, і це ж справжнє нещастя, з огляду на холод і сніги теперішньої пори року. Вояки, ідучи на варту, діставали по черзі пару черевиків, які, повернувшися, мусіли віддавати тим, хто їх заміняв, самі ж мусіли вертатися до касарень босі. Не дивно, отже, що цілі полки, не маючи білизни на переміну, робилися здобиччю вошей, що розносять висипний тиф.
"Той, що нам про все це розповів, відвідав важливий залізничий вузол Жмеринку. Двірець, колись гарний і розкішно вмебльований, мав вигляд покійницької. В чекальні третьої кляси трупи вояків були накопичені один на один, бо не вистачало часу їх ховати. В чекальні другої кляси — лави хворих, на матрацах, без коців. На навколишніх дорогах — трупи нещасних, що впавши знесилені, не могли дістатися до станції.
"Один представник американського Червоного Хреста, побачивши це все, не міг стримати сліз, кажучи, що він ніколи не міг би собі уявити, що бльокада Антанти виклике такі жахливі наслідки і що тому на Антанті тяжить тепер страшна відповідальність.
"Нема потреби передавати почуття українців.
"До останього моменту вони надіялися на санітарну допомогу Европи, вірили в її гуманність що повинна бути поза всякою політикою. Але бльокада, якої честь і ініціятива належать Англії, дуже швидко перетворилася на бльокаду санітарну. Увесь народ засуджено до частинної загибелі від пошестей. І все це тільки тому, що антантські дипломати досі не змогли вирішити, що за режим має бути в майбутній Росії...".
Коли Чікотті закінчив читати, деякі депутати почали кричати:
"Ось вам християнське милосердя!"
Інші:
"Ось вам Версальський мир!"
_________________________
*) Удовиченко О. "Україна у війні за державність", ст. 119 124, Вінніпег, 1954.