Зустріч із В.-Д. Гайке

Насправді, Гайке був керівником відділу 1а.

Пам"ятник полеглим дивізійникам в Фельдбах, Астрія

СОТНЯ ЗВ'ЯЗКУ

Спогад з визвольної війни

Володимир Луцишин

У жовтні 1918 р. я був на відпустці у Бережанах. Тоді мене довірочно анґажує на свого адьютанта сотник УСС Жигмонт Олексин для перебрання влади від австрійських властей, яке ми бездоганно провели з іншими старшинами 3 листопада. Нашвидко інсталюю Бюро станційної військової команди в будинку гімназії, де в той час находилася Команда таборів поворотців ("геймкерер") з австрійські армії. Це були переважно німці, мадяри й чехи, які під час побуту в російському полоні були здеморалізовані й частково просяклі більшовицьними кличами. Вони не були озброєні, але існувала можливість, що вони, довідавшися про перебрання влади, розбіжаться і кинуться грабувати населення. Тому моїм обов"язком було найшвидше позбутися цього небезпечного елементу й вислати їх домів.

Я виконав це завдання, сидячи кілька днів від ранку до пізньої ночі, виповнюючи документи їзди. Я тісно співпрацював з тодішнім військовим комендантом залізничної станції (Скориком чи Кориком), поручником австрійської армії, яний допоміг складати вантажні поїзди для поворотців. Після короткого урядування Станційної команди в будинку гімназії, перенесено її до будинку Міської ради, де приміщувався повітовий комісаріят.

У грудні начальна команда УГА покликала мене до Золочева, де я вишколював військових польових телефоністів. Згодом був я комендантом сотні зв'язку при оперативному штабі ІІ-го Галицького корпусу ген. Тарнавського, а відтак полковника Бізанца. В УГА пройшов я всю бойову кампанію в Галичині й на Україні.

Ранньою весною 1920 р, поляки роззброїли бриґаду полк. Альфреда Бізанца під Чудновим біля Вінниці. (У тій бригаді були пор. Роман Дума, пор. Ярослав Гузар, хор. Дионізій Несторович). Поляки примістили нашу бриґаду в переходовому таборі у Вінниці. Там були жахливі побутові й санітарні умовини. Кілька тисяч людей приміщено в брудних бараках, багато під голим небом. Адміністрація була хаотична й тому багато людей втікало з табору, побоюючися пошестей.

Я знав Вінницю і мав там знайомих з часів, коли в 1919 р, з'єднання УГА були розсташовані в районах Брацлава, Немирова і Вінниці. Тому я втік з табору при першій нагоді й опинився в домі моїх знайомих. По кількох днях я довідався, що у Вінниці стоїть штаб вищого номандування Армії УНР, до якого я зголосився на службу. Мене прийнято й доручено зорганізувати сотню зв'язку з осідком у присілку Стара Вінниця. Я негайно нав'язав контакт із старшинами, які залишилися в таборі полонених, і доручив їм вербувати людей до нової сотні. Люди почали до мене зголошуватися гуртками й я незабаром зформував сотню, яка начисляла 4 старшин, кількох підстаршин і 80 вояків. Старшини отримали ті самі ступені, які мали в УГА. Мене, як найстаршого ранґою, назначено комендантом сотні. До сотні приділено кухню, кілька возів з кіньми, військове й технічне устаткування. Сотня відбувала щоденні військові і технічні вправи, як будову телефонних ліній, обслугу польових телефонів, телефонних централь тощо.

У той час Армія УНР під проводом С. Петлюри і польська армія під проводом Й. Пілсудського почали наступ на більшовиків, дійшли до Києва, але не встоялися і почали відступ. На мою думку, причиною невдачі цього походу треба приписати польській армії, яка, мимо своєї чисельности й знаменитого устаткування, не дописала.

Одного дня викликано мене до штабу й наказано поставити сотню на ноги, навантажити військове і технічне устаткування на вози, взяти харчі для війська й обрік для коней та вирушити на захід у напрямі Збруча. Я мав утримувати зв'язок через старшин Армії УНР, а на випадок переходу через Збруч не перевозити нічого, але все передати українським повстанцям. Я теж отримав посвідку, на підставі якої я мав право одержувати харчі з польських військових складів. Ми вирушили в напрямі Кам'янця Подільського й зупинилися над Збручем, мабуть, біля Скали. Тут я нав'язав контакт з повстанською групою, яка прислала підводи й забрала від мене технічне устаткування і кріси. У сотні лишилося кільна рушниць для вартової служби. Перейшовши Збруч, ми пішли до Бучача, де я зголосився у польського коменданта міста, попросив квартир дла людей і приміщення для коней. Тут я довідався, що зв'язковий старшина Армії УНР є в Городенці біля Коломиї. У польській команді поставлено мені до диспозиції телефон, але я відмовився, бо боявся підслухання моєї розмови. Тоді я передав команду над сотнею пор. Гузареві, а сам поїхав потягом до Городенки, в якій відшукав зв'язкового старшину й ми оба вирішили, що дальший марш сотні скінчиться інтернуванням а тому, що сотня складається з галичан, немає причини вести їх до полону. Ми вирішили відпустити цілу сотню на безреченцеву відпустку. З тим я вернувся до Бучача.

Сотенні писарі виписали відпусткові документи для ножного в його місці мешкання. Ті, що водили кіньми й возами, забрали коні й вози з собою, але їхнім обов'язком було ставитися на заклик в означеному місці з кіньми й підводами. Сотенні гроші розділено на кожного по-рівному. Донументи підписав польський офіцер і прибив на них печатку.

Так усі роз'їхалися додому.

ГЕНЕРАЛ САМУЇЛ ЯСКІЛКА

Пилип Гайда

Стаття приготована для збірника "Шляхами золотого Поділля" том ІІІ. Друкується в Торонті під ред. д-ра Романа Миколаєвича.

Донедавна прізвище Самуїла Яскілки, американського генерала українського походження, не було відоме українцям, хоч у біографічному довіднику «Українці в Північній Америці" (1975) поміщено дані про його життя, бо в житті української громади він не брав ніякої участи. Щойно коли українська громада в Детройті запросила його бути англомовним промовцем на святкуваннях 60-тиріччя проголошення української державности, про нього почали писати у пресі.

Скоріше Яскілкою цікавилися поляки, особливо польські ветерани, які знали його як доброго старшину ще з часів Другої світової війни. Писали про нього в польській пресі й старалися приписати йому польське походження, тим паче, що прізвище "Яскілка" має в собі деякий елемент польськости, хоч і не звучить "Яскулка". Та всі ці наміри поляків не мали успіху, бо він прилюдно виявив себе перед ними українцем, спираючись при цьому на слова покійної своєї матері, яка ще у хлоп'ячих роках говорила йому "Ти українець" і розказувала про Україну та її змагання до волі. Крім цього, він чув багато про українську історію ще тоді, коли був учнем вечірньої школи в рідному місті.

Народився він 17. 7. 1919 р. в Ансонії, Коннектікут. Його батько, Петро, походив з Ріпника, повіт Кросно, а мати, Анна Ґуральчик, з Острова біля Тернополя. Батько помер, коли синові було заледве півтора року. В Ансонії Самуїл здобув початкову й середню освіту, а вищі студії покінчив в університеті Коннектікут дипломом з торговельної адміністрації (1942). Ще в університеті належав до корпусу вишколювання резервістів старшин (РОТС), (1940-42), а згодом закінчив морську воєнну школу в Квантіко й Портсмут, Вірджінія, в 1943 р. Закінчивши також школу земноводної воєнної штуки в Квантіко (січень 1948), став в липні 1960 р. інструктором у вищій морській школі, а від серпня 1970 р. директором коледжу для комендантів і персоналу у Квантіко.

Під час Другої світової війни перебував на кораблі "Прінстон" і брав участь у багатьох воєнних операціях на Тихому океані. Вернувшись до ЗСА, став військовим інструктором у Пенделтон, Каліфорнія, і пробув там до серпня 1945 р. Відтак працював у багатьох місцях і на багатьох становищах: спершу в окружній станиці рекрутування в Менчестер, Ню Гемпшір, і у Філядельфії, опісля командиром морського відділу в Порт Ляйотел, французьке Марокко, від серпня 1949 р. в першій морській дивізії та в дивізії для Кореї, а від лютого 1951 р. в персональному відділі при головній квартирі морського корпусу. Від червня 1957 р. перебував знову на Тихому океані, був екзекутивним офіцером, відтак заступником шефа штабу при експедиційній бригаді СЕАТО, від лютого 1969 р. працював у В'єтнамі й, вкінці, був командуючим генералом 2-ї морської дивізії в Лежин, Північна Кароліна. У липні 1978 р. відійшов на емеритуру.

Талановитий і точний у виконуванні своїх завдань, Яскілка скорим темпом осягав підвищення в ранзі: він став першим лейтенантом 22. VІ. 1943 р. капітаном (січень 1945), майором (січень 1951), лейтенантом-полковником (липень 1954), полковником (липень 1964), бригадир-генералом(жовтень 1969), майором-генералом (серпень 1972), лейтенантом-генералом (2. І. 1974), а від 4.березня 1976 р. став повним генералом і працював командантом військової морської фльоти.

Його великими осягами гордиться вся українська еміраційна спільнота, бо він перший українець-генерал, який здобув чотири зірки. Яскілка не криється зі своїм національним походженням. Це показалося в час його зустрічі зі совєтським амбасадором Добриніним у Вашінґтоні. Коли Добринін заявив йому, що всі великі воїни походять з України, що Україна дала великих письменників та музик та що Україна - великий край, повний краси й природніх чудес, Яскілка відповів: "Я знаю. Про це говорила мені моя мама". Коли ж Добринін почав плескати в долоні й сказав: "Як би не було, ми маємо багато спільного; бо ж ми всі "русскі", Яскілка рішуче заявив: "Це не те, що мені говорила моя мама".

Приявність Яскілки на святкуваннях 60-тиріччя української державности в Детройті викликала великий ентузіязм. Він палкий оборонець прав людини, свободи й незалежности всіх народів. У своїй доповіді він говорив: "У моїй кар'єрі я подорожував до багатьох країн і боровся у трьох війнах. Мимо різних мов, культур та історій, я переконався, що в усьому світі люди цінять свободу й незалежність так само, як і саме життя. Через цей основний факт я щиро вірю, що десь з бігом часу - в якийсь спосіб - будуть, напевно, привернені повні людські права, свобода й незалежність також і народові України та численним іншим народам світу, які тужать за цим".

Ще того самого вечора, під час прийняття, Яскілка заприязнився з дітройтськими дивізійниками та похвалив їх за це, що плекають вояцькі традиції та зберігають вояцький дух у сучасних непевних часах. При цьому обіцяв їм свою піддержку, якщо лиш зайде потреба. У травні 1978 р., коли Клюб детройтських мільйонерів влаштовував, очолювану Генрі Фордом, економічну конференцію, на якій Яскілка був делегатом від армії, він постарався, щоб Комітет Клюбу запросив на бенкет українських дивізійників. Таке запрошення дивізійники отримали й вислали на бенкет двох своїх представників. Яскілка прийняв їх дуже приязно, а в час своєї офіційної промови привітав їх словами: “Welcome, my best friends, Ukrainians!”,

З великою приємністю вся українська спільнота може сказати генералові Яскілці: "Welcome among us, General!"

Райнґард Ґелен

Юрій Тис-Крохмалюк

Райнгард Ґелен. «Служба. Спомини генерала Райнгарда Ґелена», Нью-Йорк, переклад на англійську мову - Дейвіда Ірвінґа. Стор. 380, ілюстрації, 1972.

Кілька місяців тому появилася моя оцінка книжки Чарльса Вітінґа про Ґелена; була це праця, написана на основі споминів генерала, підроблена до смаку масового читача.*)

Тепер подаю матеріял, який опубліковано в перекладі. Західні перекладачі часто скорочують текст, головно ті місця, які мало відомі і зрозумілі популярному читачеві. Можливо тому мало поміщено про народи східньої Европи.

Ґелен був незвичайно обережний: ніхто з зацікавлених у тогочасному політичному світі не знав як він виглядав. Американці звали його «людиною у тіні», швайцарська «Вельтвохе» - «людиною без обличчя». Для ворогів він був людиною, яка стояла за кожною шпигунською подією від ріки Ельби по Урал. Цю людину звали «сірою рукою» або «сірим генералом», але найчастіше «Герр Доктор». Жив з родиною під іншим прізвищем, «Пані і пан доктор Шнайдер».

Будучи передше на високих штабових позиціях, Ґелен мав нагоду пізнати генералів Гальдера, Бека, фон Секта та інших. Вони переважно були противниками Гітлера. Ґелен не мав однак контактів з високими партійцями. Тільки один раз запросив його на обід Гіммлер, а другим разом Ґерінґ. Сам Гітлер не довіряв своїм генералам у головному штабі. Ґелен погоджувався з Гітлером щодо конечности війни з СРСР. Він уважав, що в 1939 році Сталін не був ще готовий до війни, заховувався спокійно, відсунувши напад на Німеччину на той час, коли німецькі війська скровавляться у війні з Заходом. Сталін міг чекати навіть до 1944, але штабові старшини були певні, що війну з німцями першим зачне Сталін. Тому він концентрував свої війська в глибинному розташованні, готовому до акції уже 1941 року. Це було відоме Ґеленові і його штабові у «Іноземних військах Сходу».

Ґелен мав завдання інформувати головний штаб німецьких збройних сил не тільки про стан совєтських з'єднань, постачання, оборонні засоби і тактику, але теж про боєві якості поодиноких дивізій. Ґелен мав зібрати вістки й оцінки з ділянки географії, метеорології та теж психологічні дані про совєтських вояків і старшин. Совєтський вояк був витривалий на воєнні ситуації і невибагливий. Вивінування до довшої боротьби було невистачальне. Доцільна пропаґанда мала, успіх більше серед старшин, як простих вояків, проте у поразці совєтський солдат дизертирував масово.

До завдання Ґелена додано теж здобування відомостей про воєнні приготування США. Американський плян зброєння був тайний, і тому існував тільки у восьми копіях. А проте Ґелен відкрив його дуже скоро з американської преси. Тільки після війни Ґелен довідався, що плян було передано до преси з найближчого оточення президента Рузвельта.

Головним тереном діяльности відділу «Іноземні війська Сходу» був завжди СРСР. Аналіза невдачі німецької офензиви на півночі в зимі 1941-1942, після якої совєтські війська, перебрали ініціятиву у більших операціях, виявила, що конче потрібно пізнавати й аналізувати пляни і стратегію ворога на довшу мету.

До цього треба було співпраці з адміралом Канарісом, начальником відділу «Амт Авслянд» (Абвер -- закордонний розвідчий відділ), який мав три секції: розвідчу, саботажну і контррозвідку. Крім цього були ще інші розвідчі організації, як Гімлерова партійна закордонна, розвідка, СД і Ґестапо; відбувалися різні персональні зміни і приходили різні люди.

Штаб Ґелена складався з 25 старшин (під кінець війни 50) і ділився на три відділи:

1. Щоденне резюме з даних розвідки проти ворога.

2. Довготермінова оцінка ворожих намірів, які відносилися до часу двох місяців і включали осторогу.

3. Розвідчий архів, бібліотека, (експертами були старшини, в більшості балтійські німці). |

Гітлер читав ті звіти, але не брав їх до уваги, бо вважав, що вони сіяли дефетизм, або сталися внаслідок саботажу старшин.

Ґелен обрахував потенціял СРСР. Населення СРСР виносило в 1939 році 170 мільйонів, а в 1942 році зросло через прилучення українських західніх земель та балтійських народів (тої причини Ґелен не подає) до 199 мільйонів. Загально, держава. може покликати до воєнної служби 10% населення. Російська імперія могла, покликати 1939 року 17 мільйонів вояків.

До травня 1942 СРСР мав такі втрати: Фінляндська війна: забитих і інвалідів 430 000; 2-га світова війна: забитих, інвалідів і у німецькій неволі 7,530 000. З 17 мільйонів залишилося 9.5 мільйона: 7,000 000 дієва армія ( тому 6 мільйонів армія, півтора мільйона літунство, 300 000 фльота) і один мільйон 700 тисяч резерва і помічні відділи (транспорт, вишкіл, варстати тощо). В кінці березня Сталін сказав: «Я маю зібрати 6-мільйонову армію!» Це відповідало калькуляції Ґелена.

В червні 1942 року німецькі збройні сили складалися з 4.1 мільйона армії на всіх фронтах, 1.8 літунства і 430 000 фльоти.

В листопаді 1942 року совєтські збройні сили почали офензиву на північ від Сталінґраду і на півдні, де стояли румунські і мадярські дивізії. Вислід відомий - поразка німців.

Головною причиною поразки була зміна тактики обох противників: Жуков дав своїм дивізійним командирам вільну руку в тактиці їхніх завдань, подібно як це мали передше німецькі старшини. В той час Гітлер, не довіряючи своїм штабам і командуючим генералам, прийняв попередню стратегію і тактику Сталіна: було заборонено виявляти ініціятиву навіть у подробицях.

У лютому 1943 полонені совєтські аґенти дістали суворі накази при допитах принижувати боєві вартості совєтських вояків.

Ціллю совєтської офензиви стало не здобувати від німців міста СРСР, а тотально нищити німецькі збройні сили, в першій мірі мілітарні устаткування і постачання. В тому випадку автор відзначує різницю між західнім і східнім фронтом. На заході фронтові німецькі частини могли залишати свої припаси сотні миль позаду фронту, бо була густа сітка добрих доріг та повна безпека транспорту. На східньому фронті боєприпаси треба було магазинувати близько фронту з причини злих і рідких доріг, частих змін погоди. Совєтське головне командування сконцентрувало вістря своєї офензиви на Кавказі; Сталінґраді і луці Дону, де німці мали великі кількості військових припасів, які були ціллю офензиви.

Друга світова, війна мала індустріяльний характер. Тому західні альянти бомбардували німецьку індустрію, а совєтські війська в літі 1943 досягли перемоги, захопивши величезні припаси легкої і важкої німецької зброї та запасів.

Гітлер заплянував велику офензиву під назвою «Цітаделє» в районі Курськ-Орел. Совєтська розвідка знала про це і готовила свою офензиву на обох крилах німецької армії. Ґелен остеріг головне німецьке командування, але Гітлер не взяв це до уваги. Аж коли німецька офензива почалася, виявилася небезпека від совєтської переваги. Гітлер дав наказ затримати офензиву, на жаль, за пізно. А це була остання можливість для німців. Від того часу Німеччина була змушена тільки до оборони й уже не мала сил перейти до наступу.

В той час Ґелен запримітив, що в Москві знали негайно про наради і рішення Головного командування з усіми подробицями. Ґелен пише: «В нараді з Канарісом про особу невідомого зрадника на так високому становищі, я помітив, що Канаріс знає більше, як хоче сказати. Після війни мав нагоду провірити деякі інформації. Зрадником був Мартін Борман. Він був найближчим співробітником Гітлера, особистим секретарем від 1943 року, головою партії від 1941 року і найвизначнішим аґентом Москви. Після війни поширилася чутка, що Борман живе у Параґваї, але це була совєтська сплітка. Борман перейшов на совєтський бік у Берліні і жив у СРСР.

Ґелен і Канаріс почали підозрівати Бормана і згодом відкрили, що він має групу людей та неконтрольовану ніким радіову сітку, якою передає закодовані інформації до Москви. Коли цю справу докладно просліджено, Канаріс зажадав слідства, але Гітлер спротивився і заявив, що Борман розповів йому те, що він назвав: «Функштілє», тобто «радіову гру», якою він передає фальшиві вістки до Москви.

Плян Гітлера завоювати «Лєбенсраум» для Німеччини, знищивши збройні сили СРСР, не вдався. Прийшло до великих криз, незаступимих людських і матеріяльних втрат, які своєю чергою довели до провалу цілого пляну війни. Навесні 1938 р. тогочасний шеф штабу ген. Людвик фон Бек передав Гітлерові звіт, з якого виходило, що політика Гітлера доведе до Другої світової війни з участю США проти Німеччини. Маршал фон Бравхіч ще в час плянування війни звернув Гітлерові увагу, що доцільно було б вести війну з ограниченими цілями з причини труднощів у постачанні. Гітлер відмовився дискутувати на цю тему, повідомивши, що його плян доведе до повного розгрому «Росії» продовж кількох тижнів. Перші ознаки невдачі виявилися вже 1941 року: осінь, холод, сильні дощі, болотнисті дороги і врешті сувора зима були причиною великих втрат у людях і зброї, які перевищували всякі сподівання. Позатим прийшло до повного вичерпання армій.

Автор роздумує над несподіваним явищем приязного ставлення населення не тільки в балтійських державах, Україні, Бесарабії, але і серед російського населення. Україні, населення кавказького походження, та всі інші народи СРСР вірили, що перемога німців визволить їх не тільки від сталінського терору, але що сповняться їхні національні аспірації. Після двадцяти років несправедливости і терору відновлення елементарних людських прав було логічним висновком для німецької політики. Але тільки деякі групи і мілітарні з'єднання почали достосовуватися до того лоґічного напряму. Почалося від рекрутування росіян, українців та інших національностей до німецьких військ як відділи «Гіві». В половині 1943 року їх було біля 320 000, але ніколи не було відоме справжнє число тих вояків. Командири не здавали правдивих звітів, бо все те робилося напівлеґально. В той час маршал фон Бек вніс пропозицію до Гітлера дозволити у Смоленській окрузі вербування росіян, як помічні відділи до німецьких з'єднань. Те саме тпропонував і для інших націй. Цей проєкт підтримував теж фон Бравхіч, але Гітлер відмовив, а обох командирів звільнив в грудні 1943 р.

Взимі 1941/42 велися дискусії з Гальдером та іншими високими старшинами про щораз гіршу ситуацію. Фронтові високі командири хотіли вплинути на Гітлера, щоб він змінив свої погляди і тим самим політику на Сході. За апробатою Гальдера, старалися про зміну політики Гітлера шеф операцій Гойзінґер, головний квартирмайстер Ваґнер і Ґелен.

Першим завданням було дістати дозвіл на набір чужинців в кількости 3-4 000 на кожну дивізію. На початку 1942 року Гітлер не погодився на такий плян і дав наказ на офензиву до Волги і до нафтових піль Кавказу. Автор не каже, як розвинулися дальші події, але згадує тільки про спротив високих командирів такими арґументами: того роду офензива створить труднощі з довгими лініями постачання та великі втрати від дій партизанів. Якщо б совєтські війська стримали німецьку офензиву, втрати були б величезні; якщо б вжили тактику відступу, забираючи з собою припаси і населення, ми попали б або у пустині або у терени, де російське населення перевищувало б наші сили. У такій ситуації слід прийняти політику приязні до населення і набору рекрутів.

Влітку 42 р. попав у полон ген. Власов, а зним зросли надії на більш успішне розв'язання проблеми ставлення німців до народів СРСР. Автор розповідає докладніше про справу Власова, але не згадує нічого про питання національної проблеми народів СРСР, не згадує ні про національні комітети, ні про Українську Національну Армію і ген. П. Шандрука.

28 березня 43 р. «Абвер» здобула багато документів про совєтську офензиву на цілому фронті з цілями: зайняти Литву, Латвію, Естонію, Польщу і наступати через Румунію на Мадярщину, Юґославію і Болгарію. Ген. Жукова турбував можливий контрнаступ з Галичини. Ґелен запропонував, щоб німецькі армії почали тактичний відступ на півдні фронту. Тоді фронт

більшовицького наступу продовжився б на краї східньо-південної Европи, чого саме боявся Жуков. Проєкт Ґелена Гітлер відкинув. Ґелен подав тоді, що плянований наступ совєтських армій пічнеться міже 15 і 20 червня 1944. Справді, офензива почалася 22 червня на півночі і в скорому часі фронт стояв уже на територіях Східньої Прусії. Друга фаза офензиви в напрямі Львова почалася 13 червня. Совєтські з'єднання зупинилися біля Бродів, готуючися, мабуть, до генеральної офензиви в липні проти якої брала участь українська дивізія.

9 квітня 1945 Гітлер усунув Ґелена з його позиції за те, що він подав таку аналізу ситуації: «Більшовики, зайнявши Східню Прусію і Відень, сконцентрують усі свої сили в наступі на Берлін». Гітлер назвав той звіт «абсолютно ідіотичним і дефетистичним».

Наприкінці війни Ґелен поховав важливі документи у чотирьох залізних скринях у гірських печерах. Після довших розмов американці зацікавилися діяльністю Ґелена і підписали договір співпраці з ним на таких умовах:

1. Тайна розвідча організація буде відновлена для діяльности щодо Сходу Европи, в інтересі оборони проти комунізму.

2. Німецька організація не працюватиме «для» ані «під» а тільки «разом» з американцями.

3. Організація працюватиме виключно під німецьким проводом, під директивами американців до часу створення нової німецької влади.

4. Організація, фінансована американцями, даватиме американцям всі свої звідомлення і рапорти.

5. Суверенний німецький уряд вирішить дальшу долю організації.

6. У випадку розходжень щодо американсько-німецьких інтересів, приймається, що організація буде працювати перше для німецьких інтересів.

Організація Ґелена перейшла 1956 році до «Бундеснахріхтендіст», якого шефом став Ґелен до 1968 року.

Автор згадує про атентат на С. Бандеру на двох сторінках (240-241).

У піднаголовку «Майбутнє Заходу» Ґелен подає такі прогнози:

Якщо державна політика має мати успіх, вона мусить бути цілеспрямована і рішуча. Успіх залежить від здібности влади, її мілітарного, економічного, технічного і психологічного потенціялу і від зовнішніх факторів, наприклад, альянтів і ворогів. Від російської революції 1917 року, під час війни і миру, паритет інтересів обох сторін перестав існувати, бо комуністичний противник діє згідно з іншими, власними нормами. Через те мусимо постійно покликуватися на наші найвищі цінності - свободу і демократію. Ми всі повинні погодитися з тим твердим фактом, що всі комуністи переконані про неминучість боротьби з «імперіялізмом». Врешті інформації, зібрані більшістю західніх розвідок, стверджують незмінність концепції комуністичної теорії про конечність офензивної боротьби. Слово «коекзистенція» має інше значення у нас, а інше у комуністів, де коекзистенція означає переходову фазу до створення комуністичного чи, як вони кажуть, соціялістичного суспільства.

Назагал Москва старається оминути безпосередню війну з США, але вживає проти Америки льокальних воєн з маркою «визволення». Коекзистенцію і детант Москва розуміє як приготування до ступеневого опанування наміченої країни революційними засобами. Клясичним приміром було Чілє, де комунізм прийшов до влади шляхом виборів. Це був великий тріюмф Москви. Детант для комунізму має інше значення, як для Заходу: детант є безконфліктним станом, короткотривалою концепцією. Він триватиме так довго, як буде корисно комунізмові, з метою просякання у «капіталістичні держави», причому Москва говорить не до урядів тих держав, а до «народів».

Совєтська загранична політика йде двома шляхами:

1. Ведення конференцій і розмов, щоб збільшити свої впливи на чужі уряди, згідно з міжнародними законами.

2. Організування машини інтернаціонального комунізму, щоб впливати на заграничну політику у світі, згідно з законами марксизму-ленінізму.

Обидва шляхи ніколи не діють разом, а навпаки, осібно, як тільки можливо. Це дуже делікатна тактика, якій, - як пише Ґелен,  - Захід не присвячує багато уваги.

Для комунізму немає ні одної ділянки суспільного життя у заграничній політиці, яка була б вільна від комуністичних впливів. Кожна людська діяльність має мати ідеологічний і політичний зміст. Совєтська дипломатія діє під виглядом «скріплення справи миру», а в дійсності веде агресивну, войовничу політику. Важливою частиною совєтської і комуністичної гри є постійне зусилля вживати психологічну акцію і фальшиву інформацію, ведену так, щоб здобути довір'я маси і мати на.неї бажаний вплив. (Маркс: Ідея стає політичною силою, якщо впливає на спосіб думання маси).

Совєтські вожді знають добре, що «тотальне роззброєння» ніколи не стане дійсністю, але вони повторяють цей клич постійно, бо тоді самий СРСР втратив би джерело своєї сили і можливість завойовувати малі держави. Захід примушений відкидати цю пропозицію як нездійсниму, а тим самим постає враження, що Захід відкидає добру волю Москви, і що Москва є мирною державою, а захід агресивним. Це і є аргументом, що Москва, нападаючи на малу державу в Африці чи Азії, робить це тому, щоб забезпечити свої границі перед агресією Заходу.

Найбільше цінними для інфільтрації є ті, яких у совєтських офіційних колах звуть «корисними ідіотами». Існує багато організацій і товариств по різних державах освіту, про які десятками років ніхто не знає, що вони є під контролею КГБ. Одною з таких організацій була «Червона капеля», яка діяла проти Великої Брітанії, а в час 2-ої світової війни проти Німеччини. Ця організація отримувала відомості прямо від найвищих урядів. Членом цієї організації був англійський шпигун Филбі.

Автор подає уривки з праці китайського філософа Сун Тес, який жив 500 років перед Христом і створив закони для політичної і психологічної підривної діяльности.

«Нема вищого мистецтва, як знищити спротив ворога, без боротьби на полі бою. Безпосередня мілітарна тактика є конечна тільки на те, щоб побороти ворога на полі бою. Але тільки посередня тактика може принести реальну і тривалу перемогу».

«Нищіть усе, що має вартість у ворожій країні. Вплутуйте найвизначніших людей у кримінальні справи, підривайте їх становища, нищіть їхню опінію, виставляйте їх на глум перед їхніми прихильниками. Помагайте найпідлішим людям, підривайте працю урядів усіми можливими засобами.

Поглиблюйте роз'єднання і суперечки у ворожій країні, скріплюйте суперечки молодих із старшими  ґенераціями. Уживайте усіх можливих засобів для послаблення дисципліни у

війську, нищіть їхню зброю і достави для війська.

Понижуйте традицію і звичаї серед противника, не щадіть обіцянок і нагород для підкуплення ворожої інтеліґенції.Висилайте своїх тайних аґентів у всі напрями і добре оплачуйте їх, бо з їхньої праці є велика користь».

Совєтська, політика найбільш досконала - вона охоплює всю людську діяльність, вживає для свого успіху всіх можливих засобів, використовує всі типи людей. Її треба постійно студіювати і вивчати, бо тріюмф комунізму навіть у найменшій закутині світу служить інтересам СРСР.

Проте комуністи, - пише автор, - не творять монолітного бльоку. Між ними є непорозуміння, є помилки і невдачі, вони схильні до криз більше, як західні потуги. Ці внутрішні ситуації, як сухе дерево; кожної хвилини можливий вогонь, а тим самим руїна СРСР. 2-га світова війна принесла Москві великі користі: зросло число союзників, прихильників, а зріст сили СРСР повинен алярмувати вільний світ. Але так не є, остороги не діють, їх не чує багато урядів.

Ґелен так пророкував майбутнє  (пригадуємо: рік видання 1972):

Ціллю найближчих років буде підмінування Німеччини і її політичне послаблення. Наступить ізоляція Західньої Німеччини, підсилення совєтських впливів на Середземному морі, в арабському світі, Індійському океані. З Фінляндії Росія поширить свої впливи на Скандінавію. Після скріплення своїх позицій у здобутих без війни державах і територіях, Москва робитиме останні приготування до війни з США. Слідуватимуть корисні договори із США і погодження з Китаєм, а Захід далі гратиме пасивну ролю. Правдоподібно у 80-тих роках Китай перестане існувати як поважний противник СРСР, прийде до мілітарної домінації СРСР у всіх комуністичних державах. Моссква вжиє свою військову потугу до короткотривалого мілітарного конфлікту з Китаєм.

Наладнавши ці справи, Москва звернеться активно до некомуністичних районів Европи і країн, які граничать з СРСР з півдня, вживаючи до того своїх випробованих тактичних методів, щоб включити їх до СРСР. Врешті СРСР зробить кінцеві приготування до конфлікту з США.

Очевидно на Заході є люди, які бачать небезпеку в тому самому світлі як і я, -- пише Ґелен, Захід має можливості побороти ту загрозу, яка надходить із Сходу, тільки стратегією політичного наступу. Західні держави мусять бути менше еґоїстичні і переставити свої власні інтереси на друге місце, а на перше висунути спільні цілі справжнього світового миру, а не миру в інтересі СРСР. Час грає в тому велику ролю, тому розвідки вільного світу мусять працювати з найбільшою енергією для безпеки держав і для особистої безпеки людини.

______________________

Стаття появилася у «Вістях Комбатанта» г. 2/1981, стор. 19-51, під наголовком «Шпигун-майстер».

В СОЮЗІ З ПОЛЬЩЕЮ

Василь Верига

Перед походом об'єднаних українських армій на Київ у серпні 1919 р., уряд УНР, в порозумінні з президентом ЗО УНР, Євгеном Петрушевичем, вислав був знову надзвичайну дипломатичну місію до Варшави, щоб наладнати відносини з поляками. Основним завданням цієї місії було домогтися від поляків невтральности, коли українські війська розпічнуть загальну офензиву проти більшовиків. Невтральність Польщі була конечна ще й тому, що саме в тому часі з-над Чорного моря несподівано швидко стала наступати московська Добровольча Армія під командою ген. А. Денікіна, яка боролась за відновлення старої єдиної неділимої Росії.

Остаточно ця надзвичайна дипломатична місія договорилася з поляками, але коштом компромітуючої заяви її голови Пилипа Пилипчука, який заявив полякам, що УНР "нічого не має проти окупації Галичини Польщею"1). Поминаючи вже комплікації, які ця заява робила для українських дипломатів у Парижі, вона насторожила уряд ЗО УНР і скріпила підозріння, що Директорія зовсім не турбується долею Галичини, але хоче тільки використати Українську Галицьку Армію для боротьби з Совєтською Росією. Це у свою чергу, ще більше напружило і так уже натягнені відносини поміж обома українськими урядами.

Уряд УНР весь час намагався зліквідувати бодай один фронт, розуміючи, що воювати з Совєтською Росією, з Польщею і правдоподібно з Добровольчою Армією Денікіна, не під силу української армії. Серед українських урядових кіл був тоді поширений погляд, що добитися кращого відношення до української справи з боку всесильної антанти можливо лише через своїх ближчих сусідів - Румунію та Польщу (Мазепа) і через те переговори з Польщею продовжувалися. Зокрема, коли заходи - унормувати відносини з Добровольчою Армією в боротьбі проти спільного ворога - більшовиків - не увінчалися успіхом, порозуміння з Польщею виявилося необхідною конечністю.

На початку жовтня 1919 р. до Варшави виїхала нова, дипломатична місія, яку цим разом очолив керівник закордонних справ УНР, Андрій Лівицький. До складу її входило вісім членів, серед яких трьох було від уряду ЗО УНР, з яких один, д-р Степан Витвицький, був призначений другим заступником голови місії. Від'їжджаючи до Варшави, дипломатична місія дістала виразні директиви - заявити полякам, що договір Курдиновського 2) і заяви Пилипчука не дійсні, що місія не може піти на жадні територіяльні уступки в користь Польщі, а зокрема у справі Галичини, долю якої вирішатиме Мирова Конференція. Завданням місії було зробити військовий договір з Польщею для боротьби зі спільним ворогом, яким тоді була Совєтська Росія.

Але крім цих директив, схвалених урядом і узгіднених з урядом ЗО УНР, голова місії А. Лівицький дістав ще й таємні доручення від Петлюри, які поширювали його повновласті. 3) Користаючи з тих повновластей, Лівицький таки пішов на територіяльні уступки полякам. 16 листопада він скликав засідання членів дипломатичної місії, на якому він, йдучи назустріч вимогам поляків і всупереч протестам галицьких делегатів, домагався схвалення його внеску, щоб Галичину віддати Польщі, не чекаючи на рішення Мирової Конференції в Парижі. 4)

Хоча вислід голосування над його пропозицією не дістав більшости голосів (один наддніпрянець голосував з галичанами проти внеску), А. Лівицький підписав 2 грудня 1919 р. деклярацію, згідно з якою Польщі віддавалась не тільки Холмщина й Підляшшя та західні повіти Волині й Полісся, але й ціла Галичина. 5)

Тим часом український регулярний фронт заламався і рішенням уряду УНР, помимо протестів командування Корпусу Січових Стрільців та інших високих старшин Армії УНР, українська армія демобілізувалася, а добровольці перейшли на партизанські методи боротьби в запіллі ворога. Цей похід, як рейди в запіллі ворога, відомий в історії під назваю "Зимовий похід", який очолив ген. Михайло Омелянович Павленко.

З заходу, нібито в ролі союзників УНР, наступали польські частини, які вже у другій половині листопада зайняли місто Кам'янець Подільський і західню частину Поділля й Волині. Але на окупованих територіях поляки поводилися як завойовники, запроваджували свій суворий режим і поводилися з населенням не краще від більшовиків. Вони забирали з України хліб, цукор, різне військове майно, шкіру і все це вивозили до Польщі. В самому Кам'янці вони понищили всі українські національні відзнаки та українські прапори і проголосили, що Кам'янецький повіт вони прилучують до Польщі 6). В додатку до того, з початком грудня 1919 р. поляки підступно роззброїли  Дорошенківський полк і на станції Миропіль захопили бронепоїзд Армії УНР 7). Одним словом, поведінка поляків ні в чому не виявляла приязного відношення до українців і в дійсності не було одних об'єктивних підстав вірити, що вони будуть добрими союзниками України.

Після деклярації Дипломатичної місії з 2 грудня 1919 р. польське військо далі тероризувало українське населення на окупованих територіях та грабувало не тільки українське державне майно, але і майно приватних людей. На Поділлі польський генерал Вацлав Івашкевич так запроваджував "порядки", що цілі села пускав з димом 8), впроваджуючи методи князя

Вишневецького з ХМІІ століття.

Польські землевласники, які служили в польській армії, жорстоко мстилися на українських селянах, які на підставі закону УНР поділили були панські землі, та насильно відбирали від селян "свої" маєтки. Поляки всюди ліквідували українські місцеві адміністративні органи, а на їх місце наставляли польських урядових комісарів. Полонених вояків української армії польське військо розстрілювало або вішало 9).

Зухвалість поляків посунулася аж так далеко, що, коли в лютому 1920 р. в Кам'янці відбулася нарада деяких членів уряду на чолі з прем'єром Мазепою, щоб заслухати звідомлень голови Дипломатичної місії А. Лівицького, який прибув з Варшави, польський комісар Мінкевич, звелів арештувати українських міністрів за "нелегальне" зібрання, закидуючи їм, що вони більшовики. 10)

Незважаючи на зовсім ворожу поставу поляків до уряду й населення України на окупованих Польщею територіях, переговори продовжувалися. З початком грудня 1919 р. до Варшави приїхав і Симон Петлюра і дав А. Лівицькому уповноваження заключити з Польщею політичний і мілітарний договори.

Варшавський договір 1920 року

Переговори з поляками затягалися, бо в польських політичних колах не було однозгідности щодо доцільности польсько-українського договору взагалі 11). Щойно 21 квітня 1920 р. голова місії УНР, А. Лівицький та Ян Домбські, керівник Міністерства Закордонних Справ Польщі, підписали у Варшаві польсько-український договір і через те відомий як Варшавський договір

з 1920 року.

Цей договір встановляв кордони між Польщею та Україною вздовж ріки Збруч і далі на північ аж до ріки Прип'яті (Стаття 2). Отже, ціла Галичина, Холмщина й Підляшшя, та західня Волинь і Полісся відходили до складу польської держави. Весь цей простір виносив більше 160 тисяч квадратових кілометрів і мав коло 7 мільйонів українського населення. Вся ця територія становила близько одну п'яту всієї української території чи пак території УНР.

Варшавський договір складався з дев'яти статтей, з яких перша признавала українську державу на чолі з Симоном Петлюрою, але не на всіх землях, до яких видвигнула свої претенсії Центральна Рада в 1917 році, але тільки на землях Правобережної України, які до 1772 року належали до Польщі (стаття 3). Згідно з цим договором високоупромисловлені райони Донецького та Криворізького басейнів, як і ціле Лівобережжя та південна Україна, не входили б у склад української держави. Вслід за тим Україна не мала б доступу до Чорного моря та її найбільшого порту - Одеси. Населення визнаної Польщею української держави становило б дещо поверх вісім мільйонів осіб.

Шоста стаття договору стверджувала, що земельну справу розв'язуватиме українська конституанта, але до її скликання "правне становище землевласників-поляків в Україні буде регулюватись на підставі спеціяльного порозуміння між Польщею і Україною". Ця стаття недвозначно дозволяла Польщі вмішуватись у внутрішні справи України, зокрема у сільське господарство.12)

Згідно з Варшавським договором (стаття 7), 24 квітня 1920 р. була підписана ще й "військова конвенція" - тобто військовий договір, як інтеґральна частина політичного договору. Згідно з цією конвенцією, Польща зобов'язувалася виступити спільно з українськими військами походом проти Совєтської Росії та допомогти С. Петлюрі визволити українські землі з-під більшовицької окупації, як це зазначено в політичному договорі. Крім того, згідно з "військовою конвенцією", українська армія віддавалась фактично під Головну команду Польської Армії й Україна зобов'язувалася вдержувати польську армію своїм коштом так довго, як довго вона перебуватиме в Україні. Взаміну за це поляки зобов'язувалися дати військовий виряд, зброю й амуніцію для трьох дивізій (30 - 40 000 війська) новоорганізованої української армії. При цьому одначе поляки зробили застереження, на яке Лівицький погодився, що коли б уряд УНР зумів закупити за кордоном військовий виряд від інших держав, то Польща відрахує скількість закупленого військового майна від своїх власних зобов'язань, так як би це вона дала для української армії.

Одною із важливих точок Варшавського договору було обостороннє зобов'язання - не робити жодних інших міжнародних договорів, які були б спрямовані проти одного із партнерів, тобто України проти Польщі або Польщі проти України.

Варшавський договір мав бути таємним (стаття 8), але Польща його негайно використала там, де це їй було вигідно, а зокрема на форумі Мирової Конференції в Парижі, бо поляки вважали його корисним для політичної розгри на Заході. Завдяки самим таки полякам, цей договір став скоро відомий і викликав протести й обурення в українських колах так на еміґрації, як і в Україні. 13) Зокрема від'ємно вплинув він на українську делегацію на Мировій Конференції в Парижі, де галицькі дипломати внесли відповідний протест до урядів УНР та Польщі.

Варшавський договір перекреслював Акт Соборности українських земель з 22-го січня 1919 р., який оба українські уряди зобов'язалися зберігати й обороняти у своїй політиці. Він викликав велике обурення не тільки серед населення Галичини та взагалі західніх українців, але також і серед населення Правобережжя. Цей договір був прикрою несподіванкою навіть для самого прем'єра уряду УНР, І. Мазепи, який, довідавшись про нього вніс резиґнацію. Тільки на особисте прохання С. Петлюри він погодився остати ще на деякий час. Але довго він там не затримався і вже з кінцем травня 1920 р. Мазепа остаточно зрезиґнував 14) і на його місце Петлюра покликав В'ячеслава Прокоповича, відомого громадського діяча та історика.

Цей польсько-український договір вказує недвозначно, що Польща була готова погодитися з існуванням української держави, малої і бідної, яка силою політичних та економічних обставин була б тільки її сателітом.

Військова польсько-українська конвенція була не менш принижуюча для українського народу, ніж політичний договір. Згідно з ним Польща на ділі контролювала кількісну силу української армії бо договір, "забороняв урядові УНР купувати воєнне заосмотрення за кордоном і ставив його в повну залежність від польського воєнного міністерства".5) Отже, поляки свідомо і пляново зміряли до того, щоб українська армія була мала і слабо узброєна, щоб Польща могла грати ролю протектора такої карликової української держави. Варшавський договір, як політичний так і військовий, був повною капітуляцією України у користь Польщі.

Незрузумілим тут залишається наставлення урядових кіл УНР, які відмовилися піти на невеликий компроміс з президентом ЗУНР, Є. Петрушевичем у справі реорґанізації Директорії й уряду, а могли піти на повну капітуляцію перед Польщею, не отримавши практично нічого взаміну.

Варшавський договір знищив коаліцію українських національних сил як в Україні так і за кордоном. Виступили проти нього не тільки праві партії, але й соціялістичні на чолі з проф. М. Грушевським. В. Винниченко посунувся аж так далеко, що опублікував відкритого листа, в якому назвав Дирикторію "узурпатором" влади в Україні і вихвалював московсько-совєтський режим. Місяць пізніше він і сам повернув з-за кордону в Україну, 16) де Москва обіцяла йому посаду заступника голови совєтського уряду України Христіяна Раковського.

***

Згідно з військовим договором, поляки погодилися, щоб на окупованій ними українській території (поза Галичиною) формувалися українські військові частини. Цим разом за організацію армії взялися не партійні політики й різні отамани, але дійсно досвідчені військові фахівці, старшини й генерали. 17)

Ще вкінці березня 1920 р. на окуповану поляками територію України прибився зі сходу український відділ під командою полк. Олександра Удовиченка, з якого в районі Могилів-Ямпіль на Поділлю зформовано Третю Дивізію. В Бересті над Бугом формувалася Шоста Дивізія під командою полк. Марка Безручка. Але польський уряд навіть у часі підготови до війни з

Совєтською Росією гальмував, як міг формування української армії. 18)

Польсько-український похід на Київ

25 квітня 1920 р. польська армія у складі якої йшли 2 українські дивізії в силі 556 старшин, 3348 козаків, при 11 гарматах і 56 кулеметах, почала наступ на більшовиків.19) В основному вся сила була звернена на Київ - столицю України. Сам похід був успішний завдяки тому, що населення мало вже доволі московсько-більшовицького безправства й очікувало визволення від Петлюри. Крім того до успішности польсько-українського наступу спричинилися у великій мірі три чинники: а) повстання проти більшовиків двох бригад Української Галицької Армії напередодні наступу, які перейшли на бік Петлюри і тим самим здезорганізували більшовицький фронт. Цей факт зокрема спричинився до польсько-української перемоги над Червоною Армією під Козятином, яка відкрила шлях на Київ.20)

Другим важливим чинником були українські повстанські загони, які зорганізувалися як засіб самооборони перед більшовицьким насильством, що оперували в більшовицькому запіллі на Київщині, Полтавщині, Херсонщині й на Волині та всіляко шкодили більшовицьким воєнним зусиллям. Третім дуже важливим чинником була армія УНР під командою ген. Омеляновича-Павленка, яка, повертаючи із Зимового походу на захід, розгромила в днях 2-5 травня 1920 р. 14-ту більшовицьку армію біля міста Вапнярки на Поділлю. 6 травня Армія УНР у складі 479 старшин, 3 840 стрільців та 81 кулемет і 12 гармат з'єдналися з українськими частинами Петлюри. 7 травня 6-та Стрілецька дивізія у складі 3-ої польської армії увійшла до міста Києва, після чого українські частини перейшли Дніпро і зайняли місто Бровари, 27 кілометрів від Києва 21), на Лівобережжі.

Але поляки у своїй зарозумілості не вміли оцінити заслуг українців у цьому поході, які так багато спричинилися до його успіху. Вони і надалі поводилися в Україні як окупанти, чим наставляли населення проти себе і давали зброю більшовицькій пропаґанді. Від західніх меж української землі аж до Києва, за виїмком кількох повітів на Поділлі, поляки завели свій суворий окупаційний режим, встановляючи польську адміністрацію з повною владою в її руках. Вслід за військом приходили польські пани-землевласники і на звільнених теренах відбирали від селян колишні свої землі, послуговуючись жорстокими карами над селянами. 22)

Опинившися на Україні, поляки почали зовсім явно нехтувати своїми союзниками до тої міри, що навіть не дозволяли перевести мобілізації командуванню української армії. Лише Третя Дивізія полк. Удовиченка зуміла поповнити свої частини в Могилівському та Ямпільському повітах на Поділлі. Щойно пізніше переведено мобілізацію двох річників і чисельний стан української армії зріс до 20000 старшин і стрільців. Але з них тільки половина була боєздатна. Вслід за тим, армію переорганізовано на шість піхотних та одну кінну дивізію.23)

Населення Наддніпрянщини, пригноблене московським комуністичним режимом, чекало визволення від Петлюри, якого ідеалізувало. Коли в Україну разом з невеличкими відділами українського війська прийшла польська армія і почала по-своєму господарювати, то в народних масах населення з'явилося глибоке розчарування і невдоволення. Московські більшовики використовували ці протипольські настрої населення для своїх цілей.)

Відступаючи на цілій лінії фронту, більшовики не могли на початку нічого зробити, як тільки посилити свою протипольську пропаґанду. Під кінець квітня т. зв. Київський Тимчасовий Революційний Комітет видав відозву до населення України, в якій між іншим говорилося:

"Чого йдуть польські пани на Україну? Чого вони домагаються?.. Ми вже знаємо, що несе панська влада працюючому людові. Пани хочуть відібрати собі всі свої величезні маєтки, приборкати робітництво, примусити працюючих знову робити на дарможерів, неробів. Вони домагаються повороту всього того старого ладу, коли пан жив у золоті, а робітник і селянин конали в злиднях... Товариші, які повтікали із захоплених поляками міст, розповідають, що жорстокості польських грабіжників перевищують усе, що коїли гетьманські і денікінські кати. У селянства забирається останнє майно, непокірних розстрілюється, села руйнується і спалюється, провадяться жорстокі розправи з робітництвом».25)

В цей час народні маси, зазнавши на власній шкірі жорстокостей московсько-совєтського режиму, не вірили цьому закликові і різні повстанські загони змушували московську Червону Армію до відступу. Але поляки своєю власною поведінкою переконали населення України, що в більшовицькій відозві було чимало гіркої правди. Українські селяни не раз були змушені зі зброєю в руках оборонятися перед польськими гробіжниками.

Тим часом москалі, побачивши, що від українського народу допомоги їм не ждати, повели поспішну мобілізацію в Москві, Петроґраді, Царицині та інших містах Московщини і поповнили мобілізованими ряди Червоної Армії. Крім того Російська Комуністична Партія вислала 24 тисячі своїх членів для скріплення фронту. 26)

Організуючи протинаступ, Ленін поділив весь більшовицький фронт за старою царською традицією на Західний на землях Білорусі під командою М. Тухачевського та на Південно-Західний на землях України під командуванням О. Єгорова. В додатку до того ЦК РКП(б) стягнув з-під Майкопу на Кубані І-шу Кінну армію під командуванням С. Будьонного, Башкірську кавалерійську бриґаду й одну стрілецьку дивізію і кинув їх на протипольський фронт.

На світанку 5 червня 1920 р. більшовицька кіннота Будьонного розпочала протинаступ і, прорвавши польську оборону в районі Попельня-Козятин, 7 червня захопила місто Житомир. Вдалий наступ більшовиків викликав паніку в польських військових колах, бо ситуація загрожувала оточенням Києва й тому 10 червня поляки поспішно опустили столицю України і на цілому польському фронті почався панічний відступ 27). Поляки, які були хоробрі у грабежах українського населення, не виявили жадної хоробрости у боях з наступаючими більшовиками. Дещо краще виглядав фронт на українському відтинку, але українська армія була чисельно заслаба, щоб повністю затриматися на своїх становищах. Так напротязі червня весь фронт відкотився знову на захід, а 5 липня 1920 р. Червона армія захопила міста Рівне і Дубно на Волині, а з кінцем липня Тернопіль і Чортків у Галичині 28). До половини серпня більшовики на півночі підійшли аж до Варшави, а в Галичині аж до Львова, які поляки обороняли всіма своїми силами. На захоплених 14-ти повітах Галичини більшовики проголосили створення т. зв. Галицької Соціялістичної Республіки, на чолі якої став Галицький Революційний Комітет з Володимиром Затонським як головою. Тимчасовою столицею, чи пак місцем постою Галревкому, було місто Тернопіль. 29)

В половині серпня Тухачевський розпочав успішний наступ на Варшаву, але в міжчасі поляки зуміли зреорґанізувати свої сили і 16 серпня польська 5-та Армія під командуванням ген. В. Сікорського зробила протинаступ у районі Дембліна, прорвала совєтський фронт і змусила Червону армію до відступу. Ця битва відома у польській історії як "чудо над Вислою."30) В половині вересня 1920 р. розпочався загальний протинаступ поляків з заходу та частин української армії з-над Дністра з півдня. До 19 вересня більшовики опустили Галичину й українські частини відкинули їх на схід аж поза лінію Яруга - Ялтишів і Літин на Поділлі. В тому ж самому часі, поляки, замість переслідувати відступаючих більшовиків, не порозумівшись навіть з урядом УНР, чи хоч би вже з самим Петлюрою, заключили перемир'я з большевиками, яке тривало від 19 жовтня до 9 листопада 1920 р.

За цей час командування Армії УНР перевело мобілізацію серед населення Волині й Поділля і на день 10 листопада 1920 р. стан Армії УНР виносив: 3 888 старшин і 35 259 стрільців та підстаршин, але з них озброєних було лише 2 100 старшин, 9 713 піхотинців та 2 560 кіннотчиків. На жаль, і для цього невеликого числа озброєних не було подостатком амуніції. Тут поляки знову ж таки, всупереч Військовій конвенції (стаття 12) відмовилися дати амуніцію, якої вони мали подостатком. 31)

Незважаючи на всі труднощі, українська армія продовжала боротьбу з московською Червоною Армією сама, без допомоги своїх «союзників»-поляків. Однак 21 листопада 1920 р. після завзятих боїв, вистрілявши всі набої, Армія УНР перейшла Збруч і склала зброю перед своїм недавнім союзником - поляками. Так закінчився злощасний військовий союз головного Отамана С. Петлюри з поляками. Поляки інтернували тоді коло 15 000 старшин і вояків Армії УНР, розподіливши їх по таборах: Каліш-Щипюрно, Александрово Куявське, Стжалкув, Ланьцут і Вадовіце. Відомий військовий діяч отаман Юрко Тютюнник, аналізуючи програну українських визвольних змагань, так закінчує свої спомини: "Не вина нашої армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну національну ідею, але за ідею польської нації. Для нас було би краще рішати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати поганий окремий політичний провід, то краще його не мати.

Невдала політика довела Наддніпрянську армію туди, де вже перебувала Українська Галицька Армія - за польські дроти. Армії не зуміли своєчасно об'єднатися. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі.."32) Так закінчилася регулярна фронтова боротьба за визволення України з-під чужого панування; так закінчився злощасний військовий і політичний союз

Головного Отамана Симона Петлюри з поляками.

________________

1) І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції, - (Мюнхен): Прометей, 1951, том 2, стор. 61-62.

2) Борис Курдиновськний, висланник Петлюри до Пілсудського для переговорів з поляками у справі можливостей співпраці й союзу для боротьби з більшовиками. 24 травня 1919 р., тобто чотири місяці після проголошення Акту Соборности українських земель 22 січня 1919 р. у Києві. Курдиновський підписав разом з прем'єром Польщі, І. Падеревським, деклярацію, в якій між іншим говорилося, що всі землі на Волині, на захід від р. Стир переходять до польської держави, а у справі Галичини сказано було, що уряд УНР "резиґнує зі своїх прав до тої провінції". Так на ділі виглядала соборність у розумінні Директорії (А. Деруга. Почонткі роковань о союш... З дзєюв стосункуф польсько-радзєцкіх, т. 6, стор. 63). У 3-ій статті тої деклярації було сказано, що "Польща зобов'яжеться визнати право України на незалежність під умовою, що в Україні буде зформований такий уряд, який Польща визнає", іншими словами, який вона подиктує.

3) Проф. Сергій Шелухин у своїй праці "Варшавський договір між поляками і Петлюрою 21 квітня 1920 р." (Прага, 1926), як знавець конституційного права, каже, що "Петлюра єдиноособно, без відома і згоди інших членів Директорії не мав права у Варшаві видавати уповноваження Лівицькому не тільки для утворення політичного й мілітарного договору, а і взагалі від імени Директорії, на які б не було інші потреби. Територіяльно, згідно з постановою Директорії 15 листопада 1919 р. (Петлюра повинен був зостатися на території УНР і працювати там в імені Директорії), в Польщі могли виступати тільки Швець і Макаренко в імені Директорії, або Директорія у повному складі разом з Петлюрою". (Стор. 12-13).

4) "Протокол засідання Української Дипломатичної Місії до Польщі, відбулося в Варшаві дня 16-го падолиста 1919 р." - Вісті Комбатанта, ч. 5 (55),

1971, стор. 61-63.

5) Там же.

6) І. Мазепа. Названа праця, том 2 стор 189.

7) Там не, стор. 166.

5) Документи і матеріяли до гісторії стосункуф польско-радзєцкіх. Том 2., Варшава: Ксьонжка і Вєдза, 1964, стор. 811.

9) П. Феденко. Український рух у 20 столітті. Лондон: Наше Слово, 1959, стор. 204.

10) Мазепа, названа праця, стор. 205. Феденко П. "Український рух ХХ-го століття", стор. 204-205.

11) Віцеміністер закордонних справ Польщі Владислав Скржинські у листі до Е. Сапіги з 25 вересня 1919 р. між іншим писав: «3 Петлюрою, який не зречеться Східньої Галичини, не можемо говорити, але Петлюра, котрий зречеться Галичини, тратить довір'я трьох четвертих свого війська".

12) Б. Михайлюк. Варшавський договір в світлі націоналістичної критики. Вінніпеґ, 1950, стор. 5-7 (текст договору).

13) В половині травня 1920 р. представник уряду УНР у Римі, скликав українську колонію в Римі на нараду: "як поставитися до польсько-українського союзу і взагалі до тодішнього курсу політики уряду." Сам він осуджував Варшавський договір і скоро потім залишив свій пост. (Дорошенко. Недавно минуле, сто 526)

14) І. Мазепа. Названа праця, т. 3, стор. 25.

15) Сціборський. "Договір ганьби" - Розбудова нації, р. 6, 1933, ч. 3-4.

16) Мазепа, названа праця, том 3, стор. 33.

17) Дорошенно, названа праця, стор. 52.

18) П. Феденко. "Український рух 20 ст.", стор. 206.

19) "Українсько-московська війна 1920 р. в документах, з передмовою і під ред. В. Сальського, Варшава, 1933, стор. 3.

20) Крат, названа праця, там же, стор. 84.

21) Українсько-московська війна 1920 р., стор. 4.

22) Історія Української РСР, том 2, стор. 136 (Київ, 1957). С. Ґольдельман. Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Відень, Жидівське вид-во "Гаймон" на Україні, 1921, стор. 66, 70.

23) Крат, названа праця, там же, стор. 83-84.

24) Феденко, названа праця, там же, стор. 211.

25) Документи і матеріяли до гісторії стосуннуф польско-радзєцкіх, том 3, сторінка 6.

26) Історія Української РСР, М. І. Супруненко, гол. редактор. Том 2. Київ: Вид-во Академії Наук Укр. РСР, 1957, стор. 186.

27) Там же, стор. 189.

28) Гражданская война на Украине, том 3. Киев: Наукова Думка, 1967, сторінка ХМІІ.

29) Історія Укр. РСР, том 2, стор. 207-208.

30) Большая советсная енциклопедия. 2.е изд. Москва, том 39, стр. 509.

31) Крат, названа праця, там же, стор. 89.

32) Ю. Тютюнник. Зимовий похід 1919-1920 рр. - Частина 1: Політичний огляд. - Коломия-Київ: Накл. Вид-ва "Трембіта", 1923, стор. 67.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЧЕ ВІЙСЬКО

Епізод з російсько-французької війни 1812 року.

Василь Федорович

Мазепинська еміґрація в 18 ст. започаткувала нову добу в українсько-французьких взаєминах. Тут слід відмітити дипломатичну діяльність Пилипа і Григора Орликів. Ті традиції перебрав і продовжував революційний уряд Франції та її перший консул, а згодом імператор, Наполеон І.

Спершу в зв'язку з розвитком чорноморської торгівлі Франція цікавилася Україною з економічних мотивів. У Франції появилося в тому часі кілька публікацій про Україну та її природні багатства. Відомий географ К. Мальт-Брюн (сам данського походження, захоплений революційними кличами пристав до Наполеона) присвятив чимало уваги економічним умовинам України, підкреслюючи її великі запаси харчів, зерна й сировини при одночасній недостачі промисловости. Мальт-Брюн добачував у тому незвичайні користі для Франції, бо Україна була б досконалим ринком збуту для французьких шовків, вин, оливи й інших товарів так, що Франція могла б успішно конкурувати з Англією та остаточно витиснути її із східньо-европейського ринку. Економіст Жан Дюбут у своїй праці "Французька торгівля в сучасному становищі Европи" (1806) пропонував перетворити Чорне море на внутрішнє французьке море, а на чорноморському побережжі поселити французьких колоністів.

Згодом українське питання було поставлене в політичному аспекті, особливо тоді, коли Наполеон став приготовлятися до війни з Росією. Він хотів використати невдоволення українського народу політикою російського уряду й викликати протиросійське повстання, яке ослабило б силу імперії та в результаті довело б до її розподілу. У тій цілі Наполеон доручив своєму представникові для справ Польщі і східніх країн - Парандієрові, слідкувати за настроями українського населення в Росії та інформувати його про всі замітніші прояви невдоволення. Перандієр та інші французькі аґенти звітували Наполеонові про стан в Україні, при чому постійно підкреслювали окремішність українського народу та його відмінність від росіян і зазначували, що українці "відважні, мужні, сміливі, незацікавлені в матеріяльних користях і тужать за втраченою незалежністю". Крім того, всі аґенти вказували на великі багатства України, яка має родючу землю, багато худоби й постачає Росії хліб та фураж для армії; звідси перед Україною великі економічні перспективи. Французький представник у Туреччині - Еміль Ґоден, в 1802 р. радив Наполеонові (тоді ще першому консулеві), закладати на берегах Чорного моря торговельні станції (факторії) на зразок англійських компаній в Індії, щоб таким чином балянсувати англійські впливи в корінній Росії; ті підприємства могли б причинитися до поширення французьких впливів і кличів серед українського народу. Ім'я Наполеона тоді вже було відоме в Україні і треба було тільки, щоб він звернувся до народу з відповідною проклямацією, яка

забезпечувала б йому повернення старих вольностей. Тоді Наполеон зможе на степах України здобути "славу не меншу ніж під пірамідами Єгипту". На думку Ґодена, треба підсилювати нехіть українців до росіян і пригадувати їм постійно їх славне минуле та мізерну сучасність. Політичний директор французького міністерства закордонних справ - Готерів, знавець східньо-европейських справ, доповідав, що на Україні легко зорганізувати для Наполеона 40,000 козаків; українського хліба вистачить, щоб прогодувати велику армію.

Спираючись на тих відомостях, Наполеон наказав військовому командуванню приготовити плян використання людських і матеріяльних ресурсів України для війни з Росією. В 1810 р. Наполеон вислав в Україну диверсантів для підготови повстання проти Росії. Таке повстання мало вибухнути з хвилиною вступу французької армії в межі України і тривати аж до її відходу.

Стратегічний плян Наполеона був: наперед завоювати Україну, закріпити на лінії Дніпро-Двина, а тоді кинути головні сили на Росію.

В політичному відношенні Наполеон плянував розчленувати Росію, відділити від неї Україну і на її території створити за плянами Готевіра три окремі держави, а то:

На Лівобережжі Полтавсько-Чернігівське Князівство, що мало включати Полтавську й Чернігівську області й тягнутися по течії Дніпра до Десни, а звідси до Орла.

На півдні України мала постати окрема держава "Наполеоніда"; до її складу мала входити Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Крим і Донеччина. Озівське море мали творити південні кордони "Наполеоніди", яка мала бути одною з найміцніших бар'єр проти амбітних плянів Росії та її претенсій до Чорного моря. Для "Наполеоніди" перебачувався гетьманський устрій, головою держави мав бути "шеф" (такого титулу вживали в тодішній Франції на означення гетьмана); таким "шефом" мав бути хтось із свояків Наполеона або котрийсь із його маршалів. В майбутньому "Наполеоніда" мала стати незалежною державою. 

Ціла Правобережна Україна, як окреме князівство під тимчасовою управою князя Понятовського, мала бути прилучена до відбудованої польської держави. (Тільки Волинь Наполеон приобіцяв Австрії за її військову поміч у війні проти Росії).

Ті пляни Наполеона були відомі царському урядові (роздобув їх у Франції від військового міністерства спритний дипломат-аґент О. Чернишев) і цар почав відповідно діяти, щоб не допустити до їх здійснення. Українське населення, а в кожному разі бодай деякі його кола, також знало про пляни Наполеона і сприяло їм, бо надіялося відзискати волю, але, з другої сторони, було в них побоювання, що коли Україну поділять і передадуть Правобережжя Польщі, то повернеться давнє лихоліття й самоволя польської шляхти. Тому не знали, яке становище заняти в російсько-французькому конфлікті. До того ще й Наполеон, всупереч порадам своїх аґентів, не виступив з офіційною проклямацією до українського народу. Росія використала ту нерішучість Наполеона й повела відповідну пропаґанду проти французів та стала примилюватися до українського населення: почалась боротьба за душу української людини. Коли в червні 1812 р. Наполеон з 678,000 армією (в тому 356,000 французів і 322,000 союзників - поляків, австрійців, німців, італійців) вирушив на Росію, цар Олександер І звернувся до народу з закликом боронити "отечество". На початку липня появився царський маніфест, який закликав населення України "з хрестом у серці і зброєю в руці" голоситися до війська. Уряд мав намір використати загальновідомий нахил українського народу до воєнного діла й розбудити в нього ще живі вікові козацькі традиції. 

Першу спробу зроблено ще перед початком війни. На доручення уряду полк. граф Вітте поїхав у Київську й Кам'янець-Подільську області (тоді ще - губернії), щоб зайнятися організацією "українського кінного війська". Впродовж 40 днів йому вдалося сформувати 4 полки легкої кінноти. Приймали селян, міщан і поміщиків, здібних до військової служби, без уваги на роки, ріст чи навіть невеликі фізичні недоліки. Один полк сформувався в Кам'янці-Подільському, другий - в Білій  Церкві, третій - в Умані, а четвертий -- в Махнівцях. До часу сформування особовий склад полків був на утриманні місцевих громад, а пізніше переходив на державний кошт. Ті, які голосилися до війська, діставали від місцевих властей повне обмундирування й верхового коня; порох, заряди й вогнестрільну зброю видавалося їм з державних запасів. До озброєння належали шаблі, списи, пістолі, короткі рушниці. Кінні козаки діставали ще сідла, уздечки, скребла, щітки, мішки на фураж. Уніформи були різні, залежно від полку й области, нпр., полки Київської области мали сині куртки, сірі шаравари, пояси, шапки. Козачий полк нараховував 1,200 козаків і ділився на два батальйони, кожний батальйон мав два ескадрони по 150 людей. Командували полками запасні старшини і підстаршини. Козаче військо, подібно як реґулярна армія, підлягало міністерству військових справ.

Ті чотири полки були першими формаціями, що в складі армії ген. Тормасова брали участь у кампанії 1812 р.

Якщо так успішно пройшла організація козачих відділів на Правобережжі, де козацтво зникло ще до початку 18 ст., то з тим більшим успіхом повинно це було вдатися в Гетьманщині, де ще були свіжі козацькі традиції, де більшість населення творили козаки, яких діди, а то й батьки, належали до "Славного Війська Запорозького". Рескриптом з 20 червня 1812 р. доручено ген-губернаторові Лівобережної України кн. Я. Лобанову-Ростовському організувати козацькі полки в Полтавській і Чернігівській областях. Тут ідею піддержував головнокомандуючий 2-ою західньою армією ген. П. Багратіон. У доповідній записці ген.губернаторові він писав, що Україна здавна мала козачі полки, але згодом їх розв'язано, а козаків переведено в селян. На думку Багратіона козача служба була завжди корисна, а тепер ще більше потрібна. Він уважав, що Полтавщина й Чернігівщина повинні поставити 10 полків легкої кавалерії, а заразом твердив, що ополчення буде проходити успішно, якщо козаків звільниться з кріпацтва, а по війні задержиться козацький устрій. 

На початку було в пляні сформувати 6 полків, але пізніше ту квоту підвищено до 9 полків. Подібно як на Правобережжі, полки нараховували по 1,200 козаків і ділилися на батальйони й ескадрони. Полком командував призначений начальством полковник, а йому до помочі приділено двох батальйонних командирів, двох адьютантів, скарбника і "штатного сурмача". Була недостача старшин, але їх поповнювано з найближчих кавалерійських полків. При наборі тут також не звертали особливої уваги на роки чи ріст, а брали кожного здорового й здатного до військової служби; головною вимогою було вміння їздити на коні. Козаки були обов'язані мати власного коня, шаблю, піку, пістолю та мундир, що складався з короткого сукняного жупана, полотняних або суконних шараварів, баранкової шапки, суконної опанчі та двох сорочок і двох пар чобіт. В кожному ескадроні було 16 коротких рушниць, хочби й різного калібру, а патрони для рушниць по 25 штук на кожного козака, для пістолів по 16 штук виділялося з "артилерії" , то є з державної скарбниці, а саме з Київського і Кременчуцького гарнізонів.

В нагороду за вступлення до війська козаків звільнювано на час війни від плачення "оборотних податків" (6 р. від особи), залишалося до плачення тільки "подушне" (3 р. від душі). Ті пільги визнано внаслідок інтервенції кн. Лобанова-Ростовського.

У своїх закликах до козаків кн. Лобанов-Ростовський апелював до національних традицій українського народу, старався розбудити в козаків предківську войовничість. Крім того, у своїй деклярації він обіцяв після закінчення війни привернути Україні колишнє козацтво. Не відомо, чи мав він таку повновласть від уряду, але є познаки, що цар Олександер І мав намір привернути в Гетьманщині козацький лад. На вимогу царя сенатор Михайло Миклашевський виготовив відновлення козацьких полків, до яких крім козаків мали увійти також державні (вільні) селяни. Чи той проєкт предложено цареві, невідомо. Отже, всі ті обіцянки (правдиві вони чи ні), а також звільнення від рекрутських призовів сприяли успішному формуванню полків. Набір закінчився місяць перед визначеним реченцем. Полтавщина виставила 9, а Чернігівщина 6 полків. Організування 5-го Полтавського полку кн. Лобанов-Ростовський доручив Іванові Котляревському. Хоч Котляревський був поетом, він мав військовий досвід, бо як капітан кавалерії брав участь у війні з Туреччиною в роках 1787-1791, а служба в драгунському полку подібна до служби в козацьких відділах. Котляревський приступив до набору козаків 10 серпня 1812 р. і вже за три дні звітував ген-губернаторові, що набір поступає успішно (за три дні мав уже 200 козаків), козаки поступають до війська радо, без принуки, всі мають свої піки і шаблі (часто зроблені з кіс), є також рушниці і пістолі, хоч в більшості перестарілі, коні невеликі, але добрі, одяг новий, хоч різноманітний (треба завести однаковість). В тому звіті Котляревський писав ген.губернаторові, що він тільки організує полк, але служити в війську вже не буде, бо він застарий до активної служби, й тому просив, щоб його звільнити після сформування полку; хотів вернутися до Полтави до своєї праці. В другому звіті з 27 серпня Котляревський повідомив ген.губернатора про те, що полк уже сформований, козаки й коні добрі, мундири нові і всі однакові, бракує тільки старшин і підстаршин. На просьбу Котляревського прислано до полку капітана Рудницького і прапорщика Семенова. Тому що не було більше старшин, Котляревський - хоч і нерадо - мусів перебрати команду полку. На початку вересня 5-ий Полтавський полк Котляревського був готовий до дії і вирушив на Лубні, Пирятин і Прилуки до Борзни, а звідси до Калґи і Тули. Тут Котляревський дістав звільнення зі служби, а команду полку перебрав капітан Рудницький.

Не зважаючи на те, що козацькі полки організувалися громадами, а не військовими чинниками, вони мали все необхідне для військової служби. Не вистачало тільки військової підготови, тому розпочалося навчання: рубати, колоти, вести прицільний вогонь, долати перешкоди, набувати практичних знань військової служби - як вести розвідку, визначити близькість ворога, орієнтуватися по зорях та інше. В короткому часі козаки здобули непогану військову підготову, а стало це можливим завдяки їх вийнятковій сумлінності й високій дисципліні. Успішному навчанню сприяли також козацькі військові традиції, що переходили з покоління в покоління.

В липні 1812 р. уряд опублікував маніфест про набір до земського ополчення, до якого мали входити поміщики й державні селяни. Та ідея знайшла широку піддержку в Полтавській і Чернігівській областях, які дали разом 42.182 ополченців (Полтавщина - 26.059, Чернігівщина -- 16.123); ніякий рекрутський набір не дав стільки вояків. Земське ополчення мало кінні й піші полки, озброєння таке, як у козаків, з тим, що земське ополчення мало свою артилерію.

В загальному впродовж двох місяців Полтавщина і Чернігівщина виставила понад 60.000 війська: 18.000 козачих полків і понад 40.000 земського ополчення.

Козачі полки організувались також у Слобідській Україні, в Катеринославщині й Херсонщині.

Ентузіязм, з яким селяни, сподіваючись звільнення від кріпацтва, вступали до війська, занепокоїв царський уряд. Обмежено набір, а частину козаків переведено в рекрути (Одеська і Херсонська області). Це викликало протести ополченців, нпр. 40 чоловік з Херсонського ополчення, не знімаючи мундирів, з'явилися у віце-губернатора й наполегливо вимагали залишити їх у козацьких частинах, Не зважаючи на урядове розпорядження, частина України продовжувала формувати козацькі полки. І так для оборони Києва сформовано кінний полк в силі 1.000 козаків; армійські частини, які творили Бузьке військо, добровільно і за особистий рахунок спорядили три кінні полки й направили їх на охорону південних кордонів України.

Є відомості, що тут і там саботовано творення українського козачого війська. На Правобережжі польські поміщики, які покладали на Наполеона великі надії й бажали його перемоги над Росією, не хотіли відпускати селян до війська, прикриваючись перед владою тим, що вони тратять робочу силу, а на тому терпить ціле хліборобське господарство. Також і на Лівобережжі частина українського панства пов'язала деякі надії з перемогою Наполеона й не захоплювалася творенням протифранцузьких відділів. Тому деякі повіти не доставляли на час ополченців, Кременчуцький повіт прислав людей без зброї, в поганій одежі, з непридатними кіньми. В деяких випадках навіть повітові власті ставилися неприхильно до козацьких відділів. Коли один козацький полк прийшов, щоб в означеному місці переправитися через Десну, побачив, що пороми разом з линвами і стовпами десь зникли. Коли комендант полку Денисенко звернувся за допомогою до засідателя земського суду, він заявив, що має інше зайняття, а полк хай переправляється, як

знає. В Сосниці управа міста відмовилася дати козакам нічліг, а один обиватель навіть заявив, що зарубає кожного, хто відважиться зайняти його дім. Козаки мусіли ночувати за містом під шатрами.

Спершу українські козачі полки повнили службу охорони, розвідки, зв'язку, забезпечення комунікації. Частина Полтавських і Чернігівських полків охороняла Київську, Мінську та Могилівську області здовж Чернігівського кордону, а дальше по Дніпрі аж до Києва, звідки прогнали французькі відділи, що вдерлися сюди разом з польськими конфедератами. В безпосередню дію проти французької армії виступили козачі полки стаціоновані в Мозирі, Бобруйську і Мінську; тут вони стримали ворожий наступ. Українські козаки брали участь у битві під Бородіном, штурмували і здобули твердиню Замостя, кривавилися в "битві народів" під Ляйпціґом, а деякі дійшли аж до Парижа в березні 1812 р.

На всіх фронтах козаки проявляли небувалу відвагу й діставали за те признання й похвали. Ген. Рот писав, що під стінами Замостя ополченці показали надзвичайну відвагу і безстрашність. Начальник Полтавського ополчення звітував, що українські козаки своєю відвагою приневолили противника здати твердиню Замостя й дали багато прикладів відваги та геройства, нпр. полтавець Іван Копиченко сам довго захищав доступ до твердині і врятував життя капітанові Колтовському та сотникові Давидовському. Рядові козаки за свою відвагу дістали нагороди й підвищення, ось кілька імен: Харченко, Шило, Власенко, Сапеленко, Гузенко, Демчук, Борець, Паламаренко, Петренко.

В боєвих діях полки зазнали багато втрат, ледве половина вернулася домів. Ще раз - не перший і не останній - українська кров проливалася за чужу справу.

В жовтні 1814 р. ополчення розв'язано, а козаків і селян розпущено додому. Обіцянки про заведення козацького ладу пішли в забуття.

Незважаючи на Переяслав і Полтаву, Україна ще раз чомусь вибрала "білого царя восточного".

__________________________

Література: Борщак, І. Наполеон і Україна. Львів, 1937. Абаліхін, Б. Україн-

ський народ у вітчизняній війні 1812 р., Київ, 1962. Ивашин, А. Боевое содру-

ншество руссного и украинского народов в отечественной войне 1812 года. "Во-

просьі истории", ч. 4, 1954, ст. 104-112. "Кієвсная Старина", 1890, ч. І, ст. 119 і червень 1905, ст. 309-320.

ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ на книжку Романа Крохмалюка "Заграва на Сході".

Орест Корчак Городиський

Треба привітати нові історично-мемуарні видання Головної Управи Братства к. Вояків 1-ої УД УНА, які бодай частково заповнюють занедбану сторінку історії участи українців-вояків в 2-й світовій війні.

Не думаю писати рецензії на цілу книжку Романа Крохмалюка "Заграва на Сході" про працю Військової Управи Дивізії "Галичина", хочу тільки додати деякі доповнення -- головно до початкових сторінок, в яких автор описує передісторію творення Дивізії.

Документів остало дуже мало, особистих записок ще менше, тож і не дивниця, що при описуванні подій 1939-43 рр. траяляються певні неточності. Абстрагуючи від всіх доповнень, що евентуальні рецензенти подаватимуть, кожна книжка про ті роки має свою вартість.

Автор правильно підкреслює, що деякі автори представляли деякі події, зв'язані з постанням Дивізії та діяльність Військової Управи так, як... вони самі собі бажали ці справи бачити...

Можливо помилково згадує автор на стор. 7-ій, що... "щойно, весною 1943 р. здійснилися намагання українців створити власні збройні сили". Навіть якшо брати до уваги Галичину, то вже в 1941 р. були створені поліційні курені з різнородним вишколом, які воювали на східніх землях (ген. Омелянович-Павленно мол.), а інші повнили вартову службу. Всі вони підлягали центральному проводові німецької Охоронної поліції.

В листопаді 1941 р. створено в Маріюполі заходами д-ра М. Г. (тепер в США), який був перекладачем ген.-фельдм. фон Кляйста, 2 полки українських добровольців, зложені з куренів піхоти, кінноти, артилерії і допоміжних служб. Були намагання приділити для тих 2 полків також відремонтовані совєтські бронетранспортери, але, з огляду на брак пального, дозволу не одержано. Озброєння обох полків було майже вповні совєтське.

Оба полки були під українською командою, а на нараменниках мали синьо-жовті стяжки. Відзначилися ті полки в оборонних боях 41/42 рр. З причини русофільської політики деяких німецьких військових кіл й відходу д-ра М. Г. на студії індустріяльної хемії і перенесення цілої танкової групи в інше місце, оба полки були розділені по німецьних частинах, в більшості як вартові відділи і вже прикінці 1942 р. не творили одноцілої української військової одиниці. Я мав нагоду стрінутися зі старшинами і вояками одного з тих полків в травні 1942 р. в Лозовій (вузлова залізнична станція на південь від Харкова).

Ген.-фельдм. фон Кляйст в розмовах з своїм перекладачем в 1941 р. висловлював критичні думки про розпорядження Гітлера і вже в той час побоювався, що, якщо це буде продовжуватися, то німці можуть війну програти. Створення тих двох полків сталося також за тихою згодою адм. Канаріса, який був прихильником творення військових з'єднань з народів СРСР. На марґінесі хочу згадати, що д-р М. Г. приобіцяв написати про свій побут в групі Кляйста.

Ті два полки можна було б уважати першими, більшими українськими військовими з'єднаннями.

Обговорюючи історію створення Леґіону полк. Р. Сушка, який ішов на Польщу, автор помилково інтерпретує ініціяли ВВН (Військові Відділи Націоналістів) як поміч верховинцям -- має бути поміч в гірництві -- "Берґ-бау-гільфе".

Український Леґіон розв'язано на наказ німецького головного командування, а не ПУН, а полк. Р. Сушко до кінця 1939 р. вдержував в Сяноці свій командний пункт, головно для помочі втікачам з-під більшевицьної окупації, а також як підграничний пункт військової розвідки адм. Канаріса. Велика частина леґіону, перейшовши поліційний вишкіл, заповнила станиці української поліції на українській етнографічній території Генеральної Губернії, мала частина попала до відділів охорони індустріяльних об'єктів "Веркшуц" в Стараховицях і Сталевій Волі. Командиром одної такої станиці призначено було пор. Володимира Кобзяря.

Можливо, що в котрійсь приграничній полосі німці виставляли відповідні посвідки втікачам із СРСР і допомагали транспортом, але в околиці Сяноку, де автор цих рядків в листопаді 1939 р. переходив границю, так не було. Коли німці натрапили на сліди аґентурної діяльности "втікачів", стали дуже обережні, і тих, що зловили при переході границі, відставляли до тюрми, де їх переслухувано дуже часто в присутності українців-мужів довір'я і перекладачів.

Для ілюстрації подам такий примір. Ще в 1939 р. визначний діяч УНДО др. Ф. С. при переході границі був задержаний совєськими прикордонниками. Після довших переслухувань йому запропонували альтернативу: або Сибір, або співпраця з совєтською розвідкою по німецькому боці. Арештований вибрав другу альтернативу, думаючи, що опинившись на німецькому боці, не матиме ніяких зобов'язань. Границю перейшов біля Любачева й дуже скоро опинився в Кракові, в гурті старих знайомих. Помилкою було те, що він нікому не признався про свою пригоду з більшовиками. Ненадійно в 1940 р. арештує його в Кракові ґестапо і переслухує його як аґента, випитуючи про особу, якої він не знав. При очній ставці арештований більшовицький аґент, який мав при собі адресу д-ра М. С., сказав в якій справі він ішов до Кракова. Д-р Ф. С. оповів цілу історію своєї пригоди при переході границі і, якщо б не особиста інтервенція полк. А. Бізанця, був би розстріляний.

Коли йдеться про використання проводом ОУН нових втікачів, то я можу сказати, що провід вповні їх використав. Одними заповнив широку мережу шкільництва (перші жертви польських шовіністів були наші вчителі на Підляшші), інших примістив на праціо по УДК, у парамілітарних відділах чи пропонував виїзд до німецької індустрії, з чого багато скористало.

У березні 1940 р. полк. Сушко, на підставі договорення з адм. Канарісом, пробує організувати українські відділи при парашутно-диверсійній бриґаді "Бранденбурґ", створивши вишкільні пункти в Криниці, Дуклі й Команчі під "невинною" назвою "Відділи праці". Коли провід "Арбайтсдінсту" запротестував проти вживання їхньої назви (а вони не мали до цього ніякого відношення), перемінено назву на "Веркляґер" -- табір праці. Члени тих вишкільних таборів носили однострої німецького Арбайтсдінсту -- після протесту -- таборовики мусіли скинути всі німецькі відзнаки. Час зайнять був поділений на працю (головно заготівля дерева на опал і папір) і вишкіл. При кожнім відділі був також призначений проводом ОУН (в той час ще не поділений)

один зв'язковий, який, як усі, ходив на працю і переходив вишкіл.

В літніх місяцях 1940 р. відвідували вишкільні табори полк. Р. Сушко, сот. Сулятицький, полк. Остер (співробітник адм. Канаріса) і декілька разів полк. А. Бізанц.

Після підставового вишколу група з прибл. 100 добровольців, в цивільному убранні, виїздила на вишкіл до Бранденбурґа.

Полк. Р. Сушко мав політичні цілі, і тому хотів мати від німців якісь політичні зобов'язання, чого німецький партійний провід не хотів дати. Від самого початку вишколів в Бранденбурґу -- можна було зауважити, що німці не знали (або не мали директив), як мають тих добровольців вишколювати. До вибуху війни з СРСР понад 500 добровольців перейшли вишкіл, однак до інтенсивного диверсійно-парашутного вишколу не дійшло. З моментом вибуху війни деякі "випускники" того вишколу діяли з добровольцями, кол. вояками ЧА, на більшовицьких тилах, головно в Україні. Один з них, який щасливо пережив найважчі часи боїв на східньому фронті, тепер живе у Філядельфії.

Курінь "Нахтіґаль" входив в склад XVII-ої армії (ген.-фельдм. фон Рунштет), як частина спеціяльних призначень (З.б.В). Після стягнення обох куренів зі східнього фронту, створено з них один нурінь охоронної поліції Ч.202 (Ч. 201 був зложений з самих польських добровльців -- кол. поліцистів і військовиків, який вславився своєю жорстокістю на Волині й Холмщині. Розбитий ЧА на Холмщині, висланий на наказ Гімлера на відпочинок в Альпи).

На стор. 11-їй автор згадує, що багато українських переселенців, які завдяки проф. Гансові Кохові переїхали з окупованої більшовиками Галичини до Ген. Губернії чи Німеччини "дістали німецьке громадянство". Це твердження не вповні вірне, бо німецьке громадянство діставали ті, які могли доказати якесь німецьке родинне пов'язання, або його настирливе випрошували для себе. Німці засадничо не спішилися давати своє громадянство тим "репатріянтам" без розбору.

Курси для перекладачів були зорганізовані вже в 1940 р. при різних університетах Німеччини, а не терені Берліну. Деяке відношення до вишколу перекладачів (багато німців) мали д-р Зенон Кузеля і д-р Іван Мірчук від Українського Наукового Інституту.

Українське Визвольне Військо (УВВ) постало відносно пізно, бо в 2-ій половині 1942 р. Ніколи не переходили вояки УВВ вишколу в Криниці, Дуклі й Команчі, більшість з них -- це кол. вояки ЧА, які переходили основний німецький вишкіл (муштра) в місцях свойого постою. В 1943 р. більший відділ УВВ (дві сотні?) був розташований в Ченстохові, яким опікувався УЦК в Кракові, висилаючи "Краківські вісті", книжки, а часом і доповідачів для відзначення національно-культурних річниць. УВВ мало стати контраакцією на РОА Власова, втягати в свої лави всіх кол. жителів СРСР. УВВ не мало більших з'єднань, не мало центрального командування. Мені не відомі суцільні відділи УВВ, що брали б участь у фронтових боях на східньому фронті. Відділи УВВ повнили вартову службу в запіллі. Схиляюсь до думки одного з кол. підстаршин УВВ, що УВВ було в тихій залежності від РОА, що й було бажанням нім. командування.

Думаю, що це є нашим "побожним бажанням", що усунення ген. фельдм. фон Бравхіча з становища головнокомандувача суходільними військами було з причини його становища щодо політичної розв'язки проблем народів СРСР і до бажання бачити Україну самостійною в союзі з Німеччиною. У великій мемуарно-історичній літературі про той якраз випадок, немає ані одної згадки про Україну. Усунення фон Бравхіча -- це вислід довготривалої ривалізації поміж партією і військом, яка почалася з вибухом війни 1939 р. хоч існувала ще й раніше.

На жаль наша мемуарна література з тих часів майже не існує. Зібрання україніки може придатися і в майбутньому, наприклад, така книжка англійською мовою може зневтралізувати антиукраїнські акції наших ворогів серед англомовного світу. Українська проблема в політиці існує, хоч ми її за нашими внутрішніми спорами не бачимо, а часто пов'язуємо українську військову проблематику до людей чи установ (в "українській політиці"), які в майбутній розв'язці промлем Сходу Европи не матимуть ніякого значення.

На 14-ій сторінці автор згадує, що 16 лютого 1942 р. от. Бульба-Боровець офіційно розв'язав (свою) УПА, перейшов у підпілля, а весною 1944 р. розпорошена група от. Боровця була включена до УПА під к-дою ген. Чупринки. Це твердження, на жаль, не відповідає правді; справи полісько-волинські рр. 1943-44 є дуже болючі, бо полилось забагато й непотрібно братньої крови, і той період очікує на спокійне й безпристрасне історичне насвітлення.

Дуже добре зробив Р. Крохмалюк, що підкреслив в своїй книжці, що з усіх окупованих німцями держав поляки видали найбільше т. зв. фольксдойчерів, а тим самим німецьких співробітників.

(Є мала помилка в назві нім. поліції (стор. 16) -- не "ґегаймніс" (таємниця), а "ґегайме" (таємна) "штатсполіцай" (державна поліція).

Німці не потребували творити в 1942 р. спеціяльних поліційних відділів для поборювання українського націоналістичного руху на ЗУЗ, бо ті функції в цілому ГГ повнило ґештапо, в дійсності Служба безпеки (СД).

"В тому часі", тобто 1942 р., почала діяти на ЗУЗ польська партизанщина. Правду сказавши, польське підпілля було започатковане ще під час облоги Львова німцями у вересні 1939 р. а згодом вислано з польського штабу з Варшави кол. к-ра ДОК-- Львів ген. Токаржевського до Львова, до якого він не дійшов, бо при переході границі попав у руки більшовикам. Слід ствердити, що польське підпілля у Львові під кожним оглядом переважало українське. Це не диво, бо в проводі АК стояли кол. старшини польської армії та спеціяльно вишколені в Англії парашутисти, а середньошнільники й колишні студенти, не маючи змоги вчащати до шкіл (у Львові існували польські підпільні середні школи), віддавались конспірації. При наступі ЧА на Львів в 1944 р. польські військові з'єднання, в знаній акції "Буря", помогли освободити від німців Львів, вивісили на ратуші також свій прапор, 4 дні були "панами" Львова і в той час розстріляли на "Пасіках" коло 150 українців. Щойно по інтервенції українського населення у військових чинників ЧА -- польська сваволя була зліквідована, а штаб к-ди АК Львова був заарештований і згодом в більшості зліквідований.

Треба відкинути суґестії, що завдяки українофільстві деяких високопоставлених німецьких військово-адміністраційних чинників врешті вдалось створити військову одиницю. В адміністрації ГГ не було німців-українофілів. Всі вони працювали для добра райху і що робили -- це тільки для інтересів Німеччини, а не України. Та чуттєво-патріотична пропаґанда з українського боку не мала нічого спільного з дійсними німецькими плянами. Правда, українська сторона виходила з теоретичноправильного заложення, що Дивізія на випадок непередбачених подій при закінченні війни може відіграти якусь ролю.

До "українофілів" 3-го райху можна зарахувати Альфреда Розенберґа, який був прихильником сателітних держав по розбитті СРСР і не хотів трактувати визволені як колонії. В українських справах користувався інформаціями з кіл гетьмана Скоропадського. Цікаві його спогади, писані в тюрмі в Нюрнберґу і видані при кінці 1940-их рр. у Швайцарії. Розенберґ мав готовий цілий штаб свойого міністерства для України, Білорусі, балтицьних народів, а то й Росії. У назначенні Коха на райхскомісара України, відіграла ролю пімста Ґерінґа на Розенберґові.

Коли Гітлер сидів у в'язниці, Ґерінґ мусів покинути Німеччину й виїхав до Італії, а провід національно-соціялістичної партії перебрав А. Розенберґ, який викинув Ґерінґа з партії. Тої образи Ґерінґ не забув і причинився до того, що партійні кола не трактували Розенберґа пованно і не підтримували його кандидатів.

Читач книжки Р. Крохмалюка, необзнайомлений з обставинами в Галичині, може прийти до неправильного висновку, читаючи, що губ. Вехтер "покликуючись на доволі велику кількість українців в німецькій армії, зумів переконати провідні німецькі чинники про доцільність творити цю (Дивізію "Галичина") військову формацію з галицьких українців". У дійсності галицьких українців не було багато в німецьких силах і дуже мало прийшло до Дивізії. Німцям бракувало війська і це була головна причина на "великодушний дозвіл" творити Дивізію. Німці також хотіли відтягнути молодь від збройного підпілля, яке завжди давало їм великих втрат. Про це часто згадує у щоденнику генерал губернатор Ганс Франк. В німців не було ніякого сантименту до українців в час проголошення творення Дивізії. Арешти й розстріли ішли далі. Німці знали, що до зреалізування їхнього пляну мусять переговорити з українцями, в цьому випадку з Українським Центральним Комітетом (УЦК), який очолював проф. Володимир Кубійович. Треба ствердити, що українсьні представники до переговорів з німцями прекрасно здавали собі справу з важливости переговорів, всі свої вимоги добре арґументували й обстоювали.