Український Червоний Хрест у Львові 1918 - 1919

Олена Федак Шепарович

                                    Кілька годин перед відворотом нашої Армії, вечором 21-го листопада 1918 р. виїхали зі Львова всі члени Державного Секретаріяту та майже всі члени Української Національної Ради. Залишилися добровільно „для охорони українського населення, полишеного на поталу хвилевих, як всім здавалося, переможців" ¹), члени УНРади містоголова д-р Лев Ганкевич і д-р Володимир Охримович. Залишився теж, відтятий бойовою лінією голова Харчового Уряду при Державному Секретаріяті д-р Степан Федак. (Не виїхав ще один член УНРади, а саме д-р Степан Томашівський, але він зголосився щойно по кількох тижнях). Негайно 22-го листопада зійшлися д-р Ганкевич, д-р Охримович і д-р Федак в помешканні Осипи Паньківської при вул. Чарнецького ч. 26, щоб устійнити плян праці та тактику супроти поляків.

                                  Одинокою громадською установою, що могла діяти в тодішній ситуації у Львові, був Український Горожанський Комітет. Оснований ще перед Листопадовим переворотом, затверджений австрійською владою для розподілу харчів так званих „американських дарів", завдяки своїм гуманітарним завданням не був наражений на труднощі, чи навіть розв'язання з боку польської влади. Під фірмою того комітету, головою якого був д-р Ст. Федак та секретарем Володимир Целевич, постановлено вести якнайширшу діяльність, зокрема дати поміч раненим і полоненим воякам Української Армії та поміч українським мешканцям міста, що потерпіли внаслідок воєнних подій, себто виконувати по змозі роботу, що у воєнний час входить в засяг діяння Червоного Хреста. Вістка, що Український Горожанський Комітет буде опікуватися раненими і полоненими, швидко розійшлася по Львові та до кількох днів почали зголошуватися до праці жінки, здебільша ті, що голосилися 1-го листопада в Начальній Команді та яких допустили тоді тільки до військових кухонь ²). Вони оформилися як Секція Українського Горожанського Комітету, яка офіційно називалася Самаританська, популярно, „Жіноча" та була у взаєминах з польською владою Червоного Хреста. Головним та найбільш пекучим завданням Самаританської Секції була моральна і матеріяльна опіка над раненими і полоненими українськими вояками, що лежали по львівських шпиталях. Треба було їх перш за все доживляти, тому, що через фатальну апровізацію міста  ³) шпиталі не мали харчових запасів і всі ранені й хворі голодували. В даний мент не було часу на організаційні формальності. Вправді на папері (на сторінках „Впереду", що почав виходити 1-го грудня) була головою Самаританської Секції Олена Косевич і секретаркою авторка цих рядків, але ніяких зборів, вибору виділу, засідань чи протоколів не було, а касовими справами керував голова Горожанського Комітету. Всі члени Секції були рівнорядні, всі однаково жертвенно працювали. Були це: Дарія Старосольська, Софія Олеськів (Федорчак), Стефанія Пашкевич, Стефанія Рибчак, Софія Кобилянська (Охримович), Ольга Мриц, Кекилія Волянська (Ґардецька), Стефанія Янкевич (Голіната), Люба Білобрам, Ольга Ґерета, Марія Голубець ⁴). „Вже ніхто тепер не оспорює права жінок на працю. Та не в будівництві й творенні Держави, а — як звичайно припала нам роля — рятункових стацій" — пише у своїх споминах про ці перші дні Софія Олеськів Федорчак ⁵).

                                                 Горожанський Комітет примістився в помешканні при вул. Руська ч. З, на другому поверсі, над адвокатською канцелярією д-ра Л. Ганкевича. Харчі, „американські дари", що були замаґазиновані в залі „Сокола" будинку „Дністра", переносили в міру потреби і заготовляли в кухні „Української Захоронки", домівка якої була в подвір'ї вул. Руської ч. 3. Крім харчів Горожанського Комітету, Самаританська Секція одержувала продукти (ярину, м'ясо тощо) від громадян, що жили на периферіях міста, але дуже відчувалося брак набілу, такого необхідного для ранених і хворих. Повні посвяти молоді члени Секції ходили милями пішком до поблизьких сіл, занятих поляками, і приносили кожного дня кілька баньок молока. До двох тижнів члени Самаританської Секції обійшли всі шпиталі, зладили списки ранених і хворих вояків та кожного пополудня ішли на відвідини. Самозрозуміло, що акція не була обмежена тільки на доживлювання, бо вони приносили цигарки, книжки, „Вперед" та перш за все те „добре слово", таке конечне у таких випадках. В початках Самаританська Секція допомагала теж родинам, що залишилися у Львові без засобів до життя, згодом перебрали це дві нові Секції: допомогова і правної поради.

                                             З кінцем листопада або початком грудня члени УНРади рішили, що треба сконтактуватися з нашим урядом в Тернополі. Повідомити, що „ми живемо і працюємо", дістати від Державного Секретаріяту повновласті для переговорів з польськими чинниками та признати Самаританській Секції  право виступати від імени Українського Червоного Хреста. Леґальна письмова чи особиста комунікація з Тернополем була тоді неможлива, тому постановлено, що треба когось вислати нелегально через  бойову лінію,  найкраще жінок, бо   це найменше зверне увагу. Зголосилися добровільно дві пані з Самаританської Секції: проф. Ст. Пашкевич і медсестра Ст. Рибчак. Оба члени УНРади передали їм плян дороги та точні усні інструкції — розуміється,  ніяких писем не можна було з собою брати. В доволі короткому часі вернулася С. Пашкевич, докраю огірчена і розчарована. Члени Державного Секретаріяту віднеслися до делегаток зі Львова з легковаженням і навіть з недовір'ям, не дивлячись на те, що були це поважні громадянки, особисто знайомі всіх майже членів уряду. Не передали ніяких повновластей, ані теж ніяких інструкцій чи порад для львівських членів УНРади. Друга делеґатка залишилася на прохання шефа військового Санітарного відділу як фахова, дуже потрібна там сила. Внедовзі померла, заражена тифом на пості в шпиталі в Крижополі.

                                     В перших двох-трьох тижнях діяльности Самаританської Секції не було ніяких перепон з боку управи шпиталів. Одні не були ще в руках польської влади, інші були раді, що мали деяку поміч. Однак  згодом почалися труднощі  і треба було мати дозвіл команди міста   на  відвідування шпиталів. Після  довгих  інтервенцій д-ра Ганкевича,  добилися авдієнції  у генерала Сікорського О. Косевич та авторка цих рядків і виторгували в дослівнім того слова значенні шість тимчасових перепусток. Це дещо ускладнювало відвідини по шпиталях, але нових ранених в тому часі не прибувало, а деяким воякам-селянам, що жили на захід від Львова, дозволено навіть вернутися домів. Були ще здорові полонені, інтерновані  в тюрмі   „Бриґідки", але туди доступу ми ще не мали. Перед шпитальною адміністрацією члени Самаританської Секції завжди представлялися як відпоручниці Українського Червоного Хреста й носили пов'язки з червоним хрестом, хоч насправді не мали на це права. А втім, і їхня   діяльність не завжди відповідала законам Червоного Хреста, ба навіть інколи перехрещувалася   з нелеґальщиною. Ініціятором такої нелеґальщини був д-р Маріян Паньчишин, в тому часі   асистент   директора університетських  шпиталів  проф. Юраша. Він зайшов до д-ра Ганкевича і запропонував, що допоможе „вийти" зі шпиталю декільком нашим старшинам і стрільцям, якщо ми доставимо цивільні одяги. Справа була дещо ризиковна. Д-р Ганкевич поставився спершу   до цього проекту недовірливо, але молоді члени Секції відважилися на цей крок і в часі латинських Різдвяних Свят з успіхом перевели цю акцію.

                                            Від початку грудня оба члени УНРади переговорювали з головою польської т. зв. тоді Ліквідаційної Комісії, графом Скарбком в справі ранених, полонених та інтернованих українців у Львові і на заході від Львова. Цих проблем не можна було поладнати без порозуміння з нашим урядом та без його уповноважнення і Скарбек погодився видати для двох делеґатів перепустки через бойову лінію на поїздку до Станиславова і з поворотом. Як делеґати виїхали з початком січня 1919 р. д-р Володимир Охримович і д-р Степан Томашівський. В другій половині січня вернувся сам д-р Охримович (Томашівський залишився в Станиславові і згодом виїхав, як член делегації на Мирову Конференцію до Парижу) та привіз письмо від голови уряду Сидора Голубовича. У письмі з дати 15-го січня уряд уповноважнював членів УНРади, що перебувають у Львові переговорювати з поляками „в ціли тимчасового уладження справ культурних, комунальних і гуманітарних місцевого характеру при збереженні інтересів і достоїнства Української Держави" ⁶). Переговори почалися 21-го січня і вже тоді списано перший протокол в справі „взаїмного трактування ранених, полонених та інтернованих" ⁷). Остаточно зредаговано і підписано умову в дні 1-го лютого.

                                         На жаль, не маємо повного тексту умови, але легітимації виставлені членам Самаританської Секції покликуються на точки Іц та ІІІб, які уповноважнюють до відвідин „хворих, полонених та інтернованих". Так отже в лютому мали ми улегшену, але й поширену діяльність, члени Самаританської Секції мали вже право відвідувати та опікуватися інтернованими і полоненими в „Бриґідках".

                                            Ще перед підписанням умови обі сторони погодилися на виїзд трьох українських і трьох польських відпоручниць Червоного Хреста для перевірки умовин в таборах полонених та інтернованих українців в Західній Галичині та поляків в межах ЗУНР. Як делеґатки Українського Червоного Хреста виїхали на захід 23-го січня члени Самаританської Секції: Дарія Старосольська, Олена Косевич і Софія Олеськів. Від Польського Червоного Хреста поїхали через бойову лінію на схід: Марія Дулємбіянка (відома діячка), Марія Опєнська та Дзєдушицька (імени не пригадую собі). Наші делеґатки відвідали табори на Домбю і Вадовичах, де разом було коло 6 тисяч наших інтернованих і полонених, та табір в Баранові, де були наші закладники з Перемишля (адвокат Загайкевич, Ольга Ціпановська і інші). В Кракові відбували конференції з Польським Червоним Хрестом і предложили меморіяли в справі жалюгідних умовин в таборах. „Відвідуємо табори. Вечорами і по ночах пишемо меморіяли, звіти, протести. Інтервеніюємо в справі зловживань" ⁸).

                                        Делеґатки вернулися вечором 14-го лютого до Львова, але не мали часу на звітування тому, що застали доручення польської Команди міста переїхати вже чергового дня через бойову лінію на схід. Виїхали в полудне 15-го лютого з-перед Французького готелю, автом Польського Червоного Хреста в супроводі польського санітарного шефа Сабатовського. Перший їхній постій по українській стороні був в Куровичах, де прийняв їх сотник Остап Луцький. В Куровичах зустрілися з польськими делеґатками, які приїхали з Золочева та обмінялися своїми враженнями і заввагами. Польські делеґатки говорили про незадовільний стан шпитальництва, однак підкреслювали прихильне відношення уряду ЗУНР до їхньої місії. Після звітів наших делеґаток, польки обіцяли інтервеніювати в справі умовин в таборах та в справі звільнення українських інтернованих, в першу чергу селян-поворотців, колишніх вояків австрійської армії. Наші делеґатки обіцяли від себе подбати про поправу умовин в таборах і шпиталях на Західній Україні.

                                     Згідно з пляном і умовою, обі делеґації мали виїхати після повороту до Львова українок — разом на захід, щоби спільно перевести провірку таборів. (Слід мати на увазі, що число інтернованих українців на Заході перевищало вдесятеро число поляків на Західній Україні і умовини для українців були куди гірші). На жаль, цей плян не був ніколи виконаний. Польські делеґатки захворіли на тиф і дві з них, Дулємбянка та Дзєдушицька, померли. Наші делеґатки з різних причин залишилися в Станиславові і до Львова не вернулися.

                                     Листування членів УНРади з урядом ЗУНР в справах Червоного Хреста було дозволене та пересилане через Команду польської армії. Коли вже було відомо, що українські делеґатки не переїдуть по цей бік бойової лінії, Рада Державних Секретарів переслала на прохання д-ра Охримовича в половині березня повновласть для авторки цих рядків з дорученням подбати за нову спільну польсько-українську делеґацію Червоного Хреста, що мала б перевірити умовини в таборах на Заході. Це не було так легко, тому, що так із нашого, як і з польського боку не було відповідних і охочих кандидатів. Остаточно, після довгих переговорів устійнено делеґацію, але вже в складі тільки трьох осіб, а саме: д-р Кирило Студинський та авторка цих рядків від Українського Червоного Хреста, і граф Владислав Дзєдушицький — від Польського. Та „Українсько-польська місія Червоного Хреста", як звучала її офіційна назва, виїхала ранком 22-го квітня до Перемишля, де ждав на неї молодий польський поручник, приділений польськими військовими чинниками до „асисти". Він вручив членам місії військові документи подорожі (яких у Львові чомусь-то не хотіли видати, так що треба було купити звичайні квитки), подбав про добре місце в поїзді, в Кракові приділив готелеві кімнати, а в чергових днях не відступав на крок від делеґатів.

                                      Впродовж восьми днів делеґати виїздили кожного ранку військовими автами з Кракова по черзі до Домбя і Вадович, оглядали табори, перевірювали приміщення, пробували їжу, говорили з людьми, записували браки, скарги, інтервеніювали в командах таборів і в Польському Червоному Хресті в Кракові. „Неофіційно", поза плечима обох делеґатів і польського поручника, авторка цих рядків роздала в таборах 100 тисяч австрійських корон, які одержала для тої цілі від голови Горожанського Комітету. Поскільки ця „місія" була успішна, чи інтернованим полегшало — годі було ствердити.

                                     В рямцях завдань Українського Червоного Хреста по обох сторонах бойової лінії була справа виміни ранених і хворих полонених вояків. Вирішення цих питань застерегли собі польські військові чинники та воно не було з'ясоване в умові з 1-го лютого. Переговори у Львові йшли дуже пиняво, хоч уряд ЗУНР заявив повну згоду. Остаточно, завдяки інтервенції д-ра Фріка, відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста на Східню Европу, що приїхав до Польщі, устійнено час і місце виміни, а саме залізничу стацію в Хирові. Авторка цих рядків не пригадує собі, на жаль, дати, але пам'ятає, що умова була зламана поляками. Відпоручники українських військових чинників привезли польських полонених до Хирова, передали польській команді, але не дочекалися ніякого поїзду з українцями. Дуже можливо, що сталось тому, що воно було безпосередньо, або вже в перших днях Чортківської офензиви.

                                  Після переходу нашої Армії та Уряду за Збруч, Самаританська Секція перетворилася, як це повинно було статись відразу, на Український Червоний Хрест. Львів вже не був відрізаний бойовою лінією, бо воєнні дії з Польщею закінчились і ціла Західня Україна була в руках поляків. Український Червоний Хрест став краєвою установою в ширшому, а не льокальному маштабі, а його головним завданням була справа звільнення поворотців, полонених та інтернованих. Щоб надати поваги цій установі, запрошено на першого голову загально шанованого (також серед поляків) старого „гофрата" Олександра Барвінського. Заступником голови був д-р Маріян Паньчишин, який фактично виконував всі обов'язки голови, а секретаркою Олена Косевич.

                                У вересні їздив д-р Паньчишин на інтервенцію до Варшави в справі звільнення поворотців та інтернованих, а водночас о. Лев Сембратович і авторка цих рядків одержали доручення переговорювати з д-ром Фріком у Відні (де була його головна кватира) і прохати в цій справі  допомоги від Женевської Централі Міжнародного Червоного Хреста. Д-р Фрік ставився з великим зрозумінням до наших постулятів, записуючи точно усі статистичні дані і обіцяв повну підтримку. На жаль, скоро ми втратили того дійсного приятеля: помер, як ще одна жертва п'ятнистого тифу.

                                Протоколи конференції з д-ром Фріком, списані у Відні та переслані до Львова, були останнім ділом авторки цих рядків, як відпоручниці Українського Червоного Хреста.

_____________________
 ¹) О. Кузьма:   Листопадові дні, сторінка 413.
 ²)  О.  Кузьма:   Листопадові  дні,  стор. 308,  309.                                            

 ³) О. Кузьма: Листопадові дні, сторінка 378.
 ⁴) Лев Ганкевич: Жінки в Горожанському Комітеті, „Нова Хата", ч. 11, 1934.
 ⁵) Софія Олеськів Федорчак: 3 листопадових споминів, „Нова Хата", ч. 21-22, 1937.
 ⁶)   Д-р Лев Ганкевич:  „Дальші дні польської окупації Львова",  журнал „Наш Світ", ч. 4-5 з 15-го травня 1961.
 ⁷)   Д-р Лев Ганкевич:  „Дальші дні польської окупації Львова", журнал ,,Наш Світ", ч. 4-5 з 15-го травня 1961.
 ⁸) Софія Олеськів Федорчак: 3 листопадових споминів, „Нова Хата", ч. 21-22, 1937.

Тост

М. Курах

(Спомин)

В половині березня 1919 року наш гарматний полк, що в тому часі стояв у Чорному Острові та завершував свою реорганізацію, отримав наказ виступити на фронт і піддержати наступ піхотних частин Корпусу Січових Стрільців, які почали наступ по лінії Шепетівка-Бердичів. З виконанням того наказу належало спішитись, але на перешкоді був цілий ряд труднощів комунікаційної натури. Жмеринка вже була зайнята частинами Червоної Армії, а залізнична лінія Проскурів-Староконстантинів-Шепетівка так була завалена різними транспортами, що не було змоги пропхати транспортів з нашою артилерією. Щоби приспішити виїзд полку, команда вирішила скерувати батерії транспортом через Галичину по лінії Підволочиська - Тернопіль - Красне - Броди, а звідти вони легко могли добратись до Шепетівки.
Першою виїхала 2-га батерія, що вже була готовою до транспорту, а услід за нею мали виїхати інші. Але і тут виникли несподівані труднощі: 2-га батерія доїхала до Волочиськ і там застрягла, бо наступна станція — Підволочиська — не приймала ніяких військових транспортів зі східніх земель. Щоби вияснити справу, команда Гарматної Бриґади СС делеґувала мене до Підволочиськ, але і я мав труднощі, поки добрався туди, бо Підволочиська положені по другій стороні Збруча, де була вже інша держава — Західно-Українська Народна Республіка...
В справі переїзду наших транспортів через Галичину самі Підволочиська не могли нічого вдіяти, бо уряд ЗУНР заборонив пропускати які-небудь частини з Наддніпрянщини. Цю заборону мотивувалось тим, що на Наддніпрянщині йде повний розвал фронту і звідтіля можуть хлинути цілі хмари різних мародерів, які спричинили б багато клопоту. Для забезпеки перед прикрими несподіванками уряд ЗУНР розпорядився, щоб в Галичину не пропускати взагалі ніяких військових частин зі східніх земель. У зв'язку з тим, команда станції Підволочиська не може прийняти транспортів нашої артилерії, якщо на це не матиме дозволу своєї зверхньої влади, тобто Окружної Команди в Тернополі. Почались телефонічні розмови з тією Командою, але у відповідь я почув, що і та Команда не вдіє нічого та що треба звернутись безпосередньо до уряду в Станиславові, бо уряд видав розпорядження і Окружна Команда не може змінити його. З труднощами я добився телефонічного зв'язку з урядовими чинниками в Станиславові і по довгій розмові та вияснюванні, врешті переконав заступника секретаря військових справ от. Бубелу і він згодився дати телефонічний наказ про вільний переїзд транспорту нашої артилерії по лінії Підволочиська-Тернопіль-Красне-Броди. Слова дотримав, в скорому часі дійсно прийшло розпорядження, щоби пропустити наші транспорти. Першою від'їхала 2-га батерія, а я на ст. Підволочиська ждав на переїзд решти батерій.
Втомлений тими пертурбаціями, голодний, я зайшов до залі, де містився залізничний буфет, щоби відпочити і щось перекусити. Заля була переповнена військовиками, я з трудом знайшов вільне місце, де й присів. Близько мене за окремим столом сиділо ціле товариство наших військовиків з обох армій — УГА та Армії УНР, — які вже були дещо „під настроєм" і далі набирались його з пляшки, що стояла перед ними. Вони курили і пускали цілі клуби диму, вели досить голосну розмову, сперечались на теми нашої політичної та воєнної ситуації. З розмови можна було вичути і зрозуміти, що це підстаршинський елемент. Один з них, з вигляду типовий австрійський фельдфебель, доволі голосно та авторитетно доказував:
— А я вам кажу і свою голову даю за те, що так довго не буде порядку і ми не виграємо нашої війни, як довго не будемо мати свого українського цісаря. Цісар, як добрий господар на своєму господарстві, знає, що і як треба робити, щоби було добре. Того не знає жаден президент, тому я все буду проти республіки і президентів!
Йому завзято опонував якийсь республіканець з Армії УНР, який доказував, що доба царів та цісарів уже минулась, вона більше не вернеться, бо прийшла черга на республіканський лад. Україна мусить бути республікою, а найкращим президентом був би Винниченко, бо він вийшов з українського села і найкраще розуміє всі потреби українського селянства.
Інші доказували, що було б добре, якби ми мали свого Леніна або Троцького, бо їх програма найкраща: вони народові дають землю і волю, а вимагають лиш одного — щоби той народ захищав здобутки революції. Проти цього протестували інші, мовляв, що ні Леніна, ні Троцького не можна піддержувати, бо вони йдуть слідами московського самодержавія, це ж вони почали війну проти України.
Дискусія не припинялась, а загострювалась щораз більше. Були речники за диктатуру пролетаріяту, були речники і за селянську Україну, але слабли голоси за царат та відновлення монархії. Деякі твердили, що над тими справами не варто сперечатись, бо то справа політики, а „ми військо мусимо воювати і здобувати тую Україну"!..
Тип, що нагадував собою австрійського фельдфебля, не здавався і доказував, що „як не буде цісаря — то не буде держави, не буде порядку в цілому світі". Дискусія не втихала, підносились темпераменти, а в парі з ними підносились і голоси. Врешті вирвався один в смушковій шапці з довгим малиновим шликом, гримнув кулаком по столі і заявив:
— Друзья! Чого нам зря болтовню заводить? Нам нєт дєла до політики, ми воєнні і наше дєло воювать! Для нас кожний хороший — хто регулярно платить жалування. Тому давайте вип'ємо за всєх: да здраствуєт Ленин, Троцкий, Винниченко і Франц Йосиф 1-ий!"..
Він з розмахом вихилив свою чарку і долив знову. Інші також випили. Дехто знову долив, дехто брався до закуски або цигарки. Розмова, що була вірвалась на хвилину, знову нав'язалась і переходила у нову дискусію. Але я вже не мав змоги прислухатись до неї, бо підходили наші транспорти і я мусів вийти до них. Проте той тост за Леніна, Троцького, Винниченка і Франца Йосифа 1-го вбився мені в пам'ять назавжди, бо він був виявом тих настроїв, які тоді нуртували серед вояцьких низів, ба навіть старшинської еліти. Хоч той тост був виголошений у підпитому стані, він все ж зраджував впливи тих „орієнтацій", які колись водили нами. Дарма, що Франц Йосиф вже був небіжчиком і лежав у Відні в крипті Капуцинів, але його ідеї, вщеплені галичанам на шкільній лавці, ще жили і покутували. Ідеї Леніна і Троцького, пропаґовані з найбільшою демагогією, просякали скрізь, а Винниченко своїм лавіруванням згубився у цій воєнній завірюсі, бо не відрізняв питання національного від інтернаціонального. За соборність та державну незалежність України, за героїв, що лягли головами за рідну ідею, ніхто з того різношерстого товариства тосту не підніс!

Треба правди у споминах

Степан Куропась

                 В українських газетах, журналах а навіть в історичних збірниках, що час до часу появляються, трапляються дуже цікаві, потрібні для історичного реєстру спомини українських військовиків. Без уваги на те, якої військової формації, фронту чи табору інтернованих або полонених такі спомини стосуються, вони мусять бути передусім — правдивими.

               Звичайно, не все людська пам'ять дописує по 40 роках розлуки з подіями, що їх описується. Бувають неточності в датах, можуть бути нераз неточності, а то й відмінні описи різних бойових дій. Тому нераз і маємо розбіжні думки окремих очевидців щодо різних подій, боїв і т. п. Донині, напр., сперечаються, яка частина першою ввійшла до Києва 30 серпня 1919 р. і що діялось, коли Денікін увійшов до нього. Але в головному історія того величного і трагічного дня ясна і правдива, що стосується армійських частин, комендантів і дат тієї важливої воєнної операції.

                Але бувають не раз винятки. І дивуватися треба, як можуть учасники боїв чи перебувань в таборах так дуже минатися з правдою. І яка ціль такого легковаження правди? Яка рація вводити читачів у блуд?

               У „Прометеї" від 27 квітня 1961 р. пише Ів. Островершенко цікаву статтю п. з. „Спомини військовика з перебування в Чехословаччині".

                Поминувши те, що він зачисляє президента Масарика до словаків і що чехословацький леґіон було організовано в Києві Масариком, він дійшов до дальших фальшивих, з історичного боку, тверджень.

                Масарик був родом з містечка Годонін, на так званім Моравськім Словенську. Живуть там чехи і Масарик був чехом. Чехословацький леґіон був зорганізований генералами — чехом Сировим і словаком Штефаніком. Головним збірним пунктом леґіону була Полтавщина. Штаб стояв в Пирятині. З Пирятина леґіон помаршував на схід і через Сибір повернувся до вільної вже Чехословаччини.

                Автор так пише про табір Німецьке Яблонне в Судетах:

              „Там була інтернована ціла українська бригада ген. Кравса, що в повнім узброєнні перейшла з Підкарпаття під натиском поляків до Чехословаччини. Спочатку чехи цю бриґаду не обеззброїли, а використали проти мадярів. Чехословаччина мала спірні границі з мадярською державою і коли мадярське військо перейшло кордон Чехословаччини і прямувало далі вглиб, щоб захопити більше території для Мадярщини, то чеська влада використала українську бриґаду проти мадярського війська і залишила бриґаду надалі при зброї. Чехи думали використати цю українську бриґаду ще і проти поляків, з якими мали спір за Тешин. Коли чехи з поляками замирились, то на вимогу поляків чеське військо роззброїло й інтернувало бриґаду Кравса в Німецькім Яблоннім, але вояки і старшини бриґади і далі діставали утримання від чеського уряду нарівні з чехо-словацьким військом".

                Так пише Ів. Островершенко, а насправді було воно так: на Чехословаччину перейшла т. зв. Гірська бриґада і група Лютовиська, що були відрізані офензивою ген. Галлера через Городок на південь. Частина бриґади Кравса і сам Кравс встигли видістатися з матні польської армії і разом з іншими військами помаршували на схід до Збруча, а відтак взяли ще участь в Чортківській офензиві. Сам генерал Кравс зі своєю групою перейшов через Карпати на Чехословаччину вже тоді, як ЧУГА воювала проти поляків разом з большевиками. Його групу інтерновано в Ліберці і вона Німецького Яблонного не бачила.

               Українські частини, що переходили до Чехословаччини, складали зброю зараз таки на Підкарпатті. Найпізніше, бо після трьох тижнів блуканини в Карпатах, перейшла на Чехословаччину т. зв. друга група (Крукеничі) 8-ої Самбірської бриґади, що була найдальше висунена на захід аж за містечко Гусаків і під Нижанковичі. Група у своєму поході дійшла аж за Болехів, де переночувала. Там довідалася, що румуни відтяли їй дальшу дорогу на схід. Вона спрямувала тоді свої обози і артилерію на південь, вздовж ріки Бистриці. Перейшла через Осмолоду Карпати і на Карпатській Україні зустрілась з румунськими стежами, що належали до румунської дивізії у Мармароськім Сиготі. Чехів на Карпатській Україні ми зустріли аж на залізничій стації Волове. На Мадярщині мав тоді владу Бела Кун, який вдерся на Словаччину. Група склала зброю, обози і все майно у містечку Волове, що тоді ще на стації мало назву „Вольоч". У Воловім група в силі 1200 людей без вантажу сіла на потяги і від'їхала на захід. На Словаччині наші транспорти були зупинені військовими бандами Бели Куна у місті Нове Місто під Сятором, що по-мадярськи звалося Шоторал-Уйгелі. Командиром нашої групи, з якою і я їхав, був підполк. Федорович. Їхав з нами теж посол Кирило Трильовський. В селі Студене на Підкарпатті Трильовський мав до вояків промову, менш-більш такого змісту: „Ідемо до наших приятелів — чехів. Тут відпічнемо, дістанемо нову зброю і мундури і назад вернемось на Україну, помагати українській армії, що перейшла Збруч".

                   Бела Кун зажадав через своїх висланців від підполк. Федоровича, щоби він і вся наша група склали зброю, якої ми, зрештою, вже не мали. На нараді старшин рішено передати мадярам: Зброї не складаємо, силою проб'ємося на захід, якщо нас добровільно не пустять. Мадярська залога стації і міста, про яке мова, дала нам снідання — чорну каву, мармеляду і по пів буханця хліба і пустила наші транспорти, які доїхали по кількох днях до Німецького Яблонного.

                   Ніколи зброї ми не мали і ніколи чехи нам її не дали. Правда, нас трактували добре, хоч зразу ми голодували. Мали платню чеського війська. Зброю мала лише наша військова жандармерія і то лише в часі служби в місті. Зброю дістали частини робітничо-службового куреня, що виїхав до Праги під командою пор. Свериди. Командантами сотень були пор. Андрій Палій (потім директор „Маслосоюзу") і хорунжі Орест Руснак (співак) та А. Макар. Зброю мала лише під час служби сотня, що стояла в касарнях 28-го полку піхоти на Вршовіцах. Вона тримала службу в часі, як до Праги вертались з величезними куфрами (добичею) чеські леґіонери з Сибіру. Вона теж тримала службу на військовій стрільниці в Кобилісіх. Ще раз дістав робітничий курінь (600 людей) зброю в часі виступу в т. зв. Театрі у Шарці. В лісах містечка Шарки чехи представили перехід великої австрійсько-російської битви під Зборовом, в якій вже по російському боці взяли участь чеські полки, між іншим теж 28-ий полк піхоти („пражські дєті"), що колись повністю зі зброєю перейшов з австрійської армії в російський полон. Українці грали там ролю російських частин. Це баталістичне видовище („дівадло") під голим небом, представило тоді дійсний бій до артилерії, кінноти і літаків включно. Цього самого дня віддали ми назад зброю.

                   За весь час перебування в таборі, дістали ми раз уніформи — з кропиви. Треба було промишляти в тому напрямі. Стрільці мали уніформи, в яких прийшли. В магазині бриґади лежало повне умундурування для 10-тисячної бриґади. Мали ми його дістати, як поїдемо в Україну. По дорозі з головного табору до т. зв. західньої области, де стояв 1-ий полк, стояв цей величезний магазин, а довкола нього день і ніч вартували узброєні стійки. Заздрісним оком дивилися ми на цей магазин, який, на жаль, ніколи нам не відчинився, бо на Україну ми не від'їхали. Що сталося з табором? Більшість перебиралися в цивільне убрання і вертались в Україну. Решта шукали праці в Чехії, їхали з робітничими куренями до різних міст і ґарнізонів Чехословаччини, їхали до Франції, Америки. Коло п'яти сотень заснули там навіки і спочивають вони на окремому цвинтарі бриґади.


На фото: Інтерновані в Німецькому Яблонному, ЧСР, — посередині автор цього спомину,
Ст.Куропась.

Котел біля Уманя

Євген Загачевський

Уривок з повісти „Львівська братія"

Гарячі серпневі дні докучали не менше від ворожого артилерійського вогню і від большевицьких снайперів, скритих у збіжжях і в придорожніх кущах і в коронах дерев.
Сталеві стіни „амфібій", панцерних возів, і легких, середніх та важких танків були так розігріті, що при дотику парили руки. Воєнний виряд докучав, шолом зсувався на очі, чоботи пекли. На небі ніякої хмаринки, сонце немилосердно витискало струмки поту з тіла.
Упродовж повних п'яти тижнів розвідчий дивізіон саксонської панцерної дивізії наступав на п'яти утікаючому в безладі ворогові. П'ять повних тижнів безмежного напруження. За ними важкі бої біля Тернополя, Зв"ягеля, а тепер, перефорсувавши Бог, зайняли становища в околицях Умані.
Терен вийнятково трудний. Лісові узгір'я, яри, кущі і незчисленні вузькі пільні дороги, що невідомо звідки й куди біжать, невідомо де починаються і де кінчаються.
Замкнутий у кільце біля Умані ворог боронився завзято. Перед саксонською панцерною дивізією було нелегке завдання стримати його протинаступи, якими він хотів пробити залізний перстень німецьких дивізій. Надщерблений безнастанними боями змоторизований полк саксонської дивізії потребував поповнення, і це поповнення він дістав у виді трьох сотень розвідчого дивізіону, які зайняли становища в межах розташування полку, приготовляючися до остаточного наступу. Роман із командиром дивізіону саме йшли на командне становище.
Вихідні становища дивізіону в досить грубому листяному лісі. Перед ними похиле узбіччя, яке збігає ланами вівса в долину, лучиться з розлогими баштанами, щоб на недалекому обрії злитися з розкиненими в терені людськими садибами, в зелені садів.
Ромко з полегшею відітхнув, коли прибули на місце. Майор Реммер розмовляв з командиром куреня мотопіхоти, який мав наступати ліворуч від дивізіону. Обговорюючи важливі точки наступу, поглядали на годинники. Останні кілька мінут, ще дві, ще одна і... остання.
Із скраю ліса вибігають перші дві сотні дивізіону. Розсипані в розстрільну. Збігають по узбіччі, толочать овес, біжать дальше. Вслід за ними вирушає друга хвиля наступу: третя сотня розвідчого дивізіону і сотня полкових піо-нірів. Виїжджають з лісних гущавин, досі замасковані там, легкі й важкі панцерні вози, танки амфібії з валеними скорострілами. Усе спішиться, щоб якнайскоріше збігти з узбіччя, на яке кожної хвилини може впасти гураґан ворожого вогню.
Одначе довкола тиша. Невже нема ворога?
Передні розстрільні сотень вийшли вже з вівса. Ідуть широкими кроками через баштани з кавунами, на яких ховзаються їм ноги. Очі спрямовані на місцевість, яка дихає загадкою мовчанки.
Ромко йде в другій хвилі наступу побіч свого командира, який присів на розжарену сонцем сталь танка „Марк ІІІ". Побіч ідуть два зв'язкові і ад"ютант, оберлейтенант Адлер. Стає нестерпно гаряче, сорочки липнуть до тіла під грубим сукняним одностроєм, ремінь немилосердно в'їдається в тіло, руки судорожно держать рушницю і пріють.
Пролетіли з шумом і грюкотом перші стрільна — кілька, кільканадцять. І вже падають незчисленною кількістю. Але це вже запізно. Вони все ще тягнуться вслід за другою хвилею наступу.
Ромко знає, що артилерійські стрільна доти не страшні, поки посуваються вперед. Не так то легко зміняти приціл, встрілюватися — на це треба часу. Гірше було б, якби почали бити перед ними. Тому лише поспіх, поспіх, щоб лиш вперед, тільки вперед. Бо з-позаду смерть. За цих кілька тижнів безперервних наступів Ромко зрозумів усі ці тайни успіху німців. Блискавичні удари, проломи й цей всемогутній гін вперед. Він бачив це й тепер.
Аж ось спереду вилітає червона ракета. По хвилині крізь гуркіт панцерних моторів чити поодинокі а потім сальвові вистріли ґранатометів. Але й на це є рада. Сотні залягають на хвилину в терені, ждучи перших вибухів і... другої ракети. Після вистрілений схоплюються раптово і біжать щосили, посуваючися кількадесят кроків уперед. Сальви вибухають позаду. Не завжди це вдається. Ось права сотня дісталася під барабанний вогонь. Чути крики та стогони конаючих.
Місцевість досі, як здавалося, тиха й спокійна, нараз ожила. Затуркотіли кулемети, залопотіли „дігтярі", мов би хотіли надробити втрачений час ожидання.
Розстрільна посувалася вже тепер повільніше, але певними скоками вперед, відповідаючи на вогонь вогнем.
Здригнулися від випалу своїх гармат танки, зупиняючись на хвилину, щоб віддати постріл. Заторохкотіли своїм крикливим голосом двосантиметрові зенітки на півгусеничних підвоззях, стріляючи запальними кулями в наземні цілі.
Ворожий гураґанний вогонь на передпіллі місцевости аж ніяк не стримував дивізіону в наступі. Передні розстрільні його сотень уже між першими садибами. Витягають закопаних по самі вуха в землю перестрашених червоноармійців і йдуть дальше.
Майор Реммер робить із середнього типу танка свою принагідну польову квартиру. Сидячи на ньому, з біноклем при очах видає накази, стежить, пильнує мінутової програми. Наступ розвивається як на вправах.
Раз-у-раз з пронизливим ревом стріляють позаду Ромка з своїх 75 мм гармат важкі „Горнети". Їх вісім, усі вони приділені до сьогоднішнього наступу. Майже одночасно десь далеко спереду підносяться вгору чорні стовпи диму. За хвилину вітерець приносить цей дим назад. Він вгризається в очі, наповнює горло, заслонює горизонт, який раз-у-раз розблискус новими вибухами. Вилітають вгору водограї землі, дерев, людських тіл.
Ромко бреде через баштан з кавунами. Вони виблискуються темнозеленою краскою в літньому сонці. Очі на мить затримуються на понурій картині: розчавлений кимось кавун, яскраво червоніє його нутро, а побіч відірвана від тулога, залита кров'ю голова в сталевому шоломі. На кавуні розкидані чорні зеренця, а на засохлій крові рої великих чорних мух.
Чи він боїться? Так. Кожна людина відчуває страх. Але все залежить від того, як вона візьме себе в руки. Страх приходить лише в довгі хвилини очікування на рішення, а коли вже наступає дія, людину охоплює якесь підсвідоме почуття. Нею керує інстинкт самозбереження.
„Терлєкі!" — крізь гуркіт бою чує Роман голос майора.
„Яволь, гер майор!"
„Ходім", — зіскакуючи з своєї „квартири", крикнув майор і побіг вперед. За ним побіг Роман, ад"ютант та два зв'язкові. Щось на правому крилі не в порядку. Майор на бігу підриває чоту з третьої сотні дивізіону, і вони всі довгими скоками пересуваються на праве крило. Ромко біжить, задиханий, за своїм довгоногим командиром.
Вітає їх збільшений вогонь ворожих ґранатометів. Хтось впав, хтось крикнув, хтось лежить нерухомо на землі. В голові тисяча думок, суцільний хаос, а понад усе один безперервний гук в ухах.
„Гальт! Гальт!" — кричить з піною на устах майор Реммер до відступаючих вояків на правому крилі, і в його руках зловіщо чорніє матовою сталлю „Ноль ахт".
„Форвер-р-тс!!" — чути протяжний крик молодого лейтенанта Кроте, командира чоти з третьої сотні.
На правому боці селища у віддалі не більше як п'ятсот метрів, терен підноситься, заслонюючи обрій густими кущами, та поодинокими деревами. За ними десь знаходиться шосе в напрямі на Умань — ціль сьогоднішнього наступу.
Вояки розбитої сотні підводяться з землі, завертають з півдороги у своїй втечі і формують нову розстрільну.
Довгоногий майор Реммер мов сатана увихається, кричить, лає, біситься. Як невідступне друге його „я" — снується за ним Роман.
Знову рушили. Короткими скорими скоками, приспішуючи кроку, посуваються вперед. Підганяють їх ворожі стрільна, що рвуться позаду, приневолюючи до збільшення скорости.
Щохвилини перед розстрільною виринають червоноармійці з піднесеними руками. Ніхто ними не займається. Одним рухом руки назад вказують напрямок, який полонені добре розуміють. Благаючи помочі, повзуть по землі ранені, шукають рятунку в тих, що завдали їм ці рани. В кого вони його знайдуть ?
Стрілянина змагається. Чота за чотою, підірвані своїми командирами, штурмують становища. Протяжне, безконечне, голосне „Гур-р-ра!" видирається з дикої симфонії бою.
Сотня з розгонам вдирається у ворожі становища. Закидує їх ручними ґранатами, стріляє просто в бліді, онімілі з жаху обличчя. Але рівночасно сама таке. Щораз то більше падає вбитих та ранених.
Конає смертельно ранений відламком ґранати лейтенант Кроте. В'ється в смертельних судорогах тіло ад"ютанта оберлейтенанта Адлера. Серед болісних страждань умирає лейтенант Фрісберґ, командир чоти зв'язкових.
Стогнуть ранені в черево, скиглять з простріленими руками, ногами, легенями ...
Скривавлена, зморена боєм сотня здержалася в здобутих становищах. Перед їхніми очима у віддалі яких 800 метрів пливла нестримним потоком відступаюча ворожа колона.

Останній бій Армії УНР

Полк. Іван Цапко

Подаючи опис останніх бойових дій українського війська в листопаді 1920 року проти московсько-большевицьких армій, слід згадати про причини, які до цього спричинились. Головною з них був сепаратний мир, що його склала тодішня союзниця України, Польща, з нашим спільним ворогом, большевицькою Росією.

Після розгрому большевицьких армій, збройними силами Польщі та УНР (згадаймо сл. п. ген. М. Безручка, що командував одним із спільних відтинків фронту, коли заломилася Кінна армія Будьонного під Замостям) та після так званого „чуда" над Вислою, як казали поляки й до якого чуда спричинилося своїми бойовими акціями українське військо на південному крилі фронту, большевики запропонували польському урядові перемир'я, з метою укласти згодом мир. Розбиті мілітарно большевики боялися за своє запілля, де могли спалахнути протибольшевицькі заворушення, як також треба їм було знищити ще іншого ворога — Добровольчу армію генерала Вранґеля (рештки денікінщини), що ще пробувала прориватися з Криму. Між іншим, треба пригадати ще факт, що військовими дорадниками при польській головній команді й уряді була численна група вищих старшин французького генерального штабу на чолі з генералом Вейґаном.
Таким чином тодішній уряд Польщі відмовився від дальших бойових операцій, які напевно довели б до цілковитого розгрому всіх большевицьких збройних сил, а тим самим і знищення совєтської влади на просторах колишньої Росії. Тепер, з сорокалітньої перспективи на ті воєнні події, є нові дані про поразку червоних на Вислі, м. ін. з джерел самих переможених большевиків. В останньому томі совєтської „Истории гражданской войны" подано, що „Польща з армією в 900,000 вояків, найсильнішою на той час в Европі, з її перемогою, нічого з того не мала, а у вигрі все ж був Ленін" (ИГВ т. 5, стор. 134), що розпочав війну з поляками дійсно „блатними" гаслами, — „Дайош Варшаву!" (які то написи й ми, учасники тих подій, бачили на всіх залізничних стаціях) й закінчив безладною втечею большевилького війська. Але він все ж зумів намовити Пілсудського до миру, яким врятував комуністичну владу й надалі в Росії.
У тій війні грав якусь ролю й Сталін (тоді член реввоєнсовєта Південно-західнього фронту). Думаючи розбити Польщу зсередини, ще в липні 1920 р. він дав наказ Будьонному, що мав наступати на Львів: „Обережно поводьтеся з воєннополоненими українцями з Галичини, не тільки з селянами, але й з інтеліґентами: запевняйте в тім, що, коли уярмлені Польщею галицькі українці нас підтримають, ми підемо до Львова, щоб звільнити його й віддати галицьким українцям, щоб вигнати звідтам поляків й допомогти уярмленим українцям-галичанам збудувати свою незалежну державу, може навіть і не совєтську, але прихильну до РСФСР". 15 липня 1920 р. була „утворена" незалежна „Галицька Совєтська Республіка" з ревкомом-урядом: Баран, Конар, Литвинович, Немоловський і Затонський (ИГВ т. 5, стор. 150). Але ця перфідна „стратегія" Сталіна не мала наслідків, бо кінна армія Будьонного ніколи до Львова не дійшла.
Отже шукаючи рятунку, ціною відступлення Польщі Західньої України, що її зажадав польський уряд, большевики осягнули бажаний тоді їм мировий договір, який і був згодом ратифікований у Ризі. Так скінчився наш союз з польською державою, що не приніс жадної користи для УНР. Нам, українцям, залишилося далі вести боротьбу на невеликій, ще вільній українській території, проти переважаючих мас війська, яким розпоряджали большевики. Цей трагізм положення все ж ще не вбивав надії, а загартованість духа не давала вояцтву заломитися.
В тих воєнних і політичних обставинах, несприятливих для українського війська, надходили відомості про сильний рух ворожих сил, — очевидно з підготовою до загального наступу. З наказу Головної Команди війська УНР, дня 9 листопада, відбулася військова нарада в м. Ялтушкові під головуванням Головного Отамана, де були присутні командарм та всі командири дивізій. Згідно з тим, що було вирішено на цій військовій нараді, Армія УНР, о год. 7-ій ранку 11-го листопада мала перейти в наступ на всьому фронті. Але вже 10-го листопада (коли лише були виготовлені оперативні накази в дивізіях), ворог попереджує нас і сам переходить в наступ. Большевики, після замирення з поляками, весь час перекидали свої резерви з півночі на наш фронт, що було відомо нашому вищому командуванню. Ворог був добре поінформований про наші заміри, бо рівно на 24 години попередив наш наступ, примушуючи Армію УНР до оборони.
Українська армія, опинившись у час останніх переможних боїв восени 1920 р. в смузі до 12 км. завширшки, біля кордонів Польщі та Румунії, без запілля та потрібних засобів, зброї, муніції і т. д., провадила бої протягом майже двох місяців проти навали ворога, який, маючи розв'язані руки з Польщею, тим часом покінчив з Добровольчою армією ген. Вранґеля в Криму. На цих рештках ще вільної території України перебували державні інституції Української Народньої Республіки, всі обози армії та ін.
З наказу Головного Отамана, командарм ген. Михайло Омелянович-Павленко, в дні 20-го листопада відбув наради з командирами дивізій та вищими старшинами в Підволочиськах та в приявності членів Уряду в Фридрихівці, де було вирішено, з огляду на ситуацію, перейти кордон тодішньої Польщі, щоб потім у слушний час знов розпочати боротьбу. Генерали Гулий-Гуленко й Ю. Тютюнник висловилися за прорив большевицьких ліній й похід у запілля ворога.
Після догоди з польським командуванням, вже 20-го листопада було видано наказ Командуючого Дієвою Армією — зранку 21-го листопада всім обозам вирушити до р. Збруча й перейти обсаджений польським військом кордон. За обозами переходять кордон всі піші частини армії і вже за Збручем, згідно з приписами міжнародного права, складають вогнепальну зброю й маршують до призначених місць тимчасового розташування. Іншими словами, Армія УНР переходить на положення інтернованого війська. Польський кордон переходить все українське військо, головно в пунктах: Ожи-гівці та Підволочиська, частини ж Кулеметної дивізії відходять до Румунії.
Проти сконцентрованого большевицького війська, де крім кінних полків при піших дивізіях була ще й їхня армійська кіннота, як 8-ма кінна дивізія, кінна бригада Котовського, кінна Башкирська бриґада й ще одна кінна бригада з загоном Байла. З нашого ж боку, для прикриття наших відходячих обозів і іншого війська, виступила майже вся кіннота, що була в Армії УНР, а саме: Окрема Кінна Дивізія, Козацька кінна дивізія полк. Яковлева та кінні полки й окремі сотні стрілецьких дивізій, з артилерією (лише ті батерії, що ще мали трохи набоїв). Утримувати позиції треба було до вечора, до часу, коли прийде наказ відійти.
Большевицькі змасовані війська можна було спостерігати неозброєним оком. Наші частини майже всі були в лавах. Час від часу вискакували, на московське „ура!", окремі большевицькі відділи з метою прорвати фронт, та діставши належну відсіч і, втративши частину солдатів, були змушені втікати, нищені рідким, але влучним вогнем наших гарматчиків. Слід назвати таких видатних і хоробрих артилеристів, як ген.-хор. О. Алмазова, сот. Палієнка, сот. Мартинова та ін. Не одна большевицька кулеметна тачанка полетіла в повітря, влучена лише одним пострілом з гармати.
В такім бойовім напруженні стався також один епізод, що залишився в пам'яті багатьох учасників. Це сталося якраз після невдалої чергової большевицької атаки. Отож, невеличка група їхала між нашими лавами. Спереду, добре тримаючись в сідлі, командарм ген. Михайло Омелянович-Павленко, з ним члени чужинецьких військових місій: французької, польської й румунської, кілька старшин його штабу та з пів чоти ординарців. Чужинецькі старшини мали на собі подаровані їм червоні башлики, які носила Окрема Кінна Дивізія, й до кожного з тих старшин був приряджений козак-ординарець. Ген. Мих. Омелянович-Павленко розмовляв з заступником французької місії полковником де-Льоле. В цей момент „товариші", завваживши, мабуть, що це група начальства, спеціяльно обстрілили її і дві чи три ґранати вибухли поміж ординарцями командира, поранивши двох козаків і коней. Треба зазначити, що полковник де-Льоле був приятелем українців, захоплювався нашим військом, навіть шукав нагоди сам побачити в бою „легендарне", як він казав, українське козацтво. Особливо його цікавила кіннота. Писав про це ген. М. Крат.
З появою вечірніх сутінків 21 листопада, наші кінні частини почали стягатися до переправи, залишаючи прикриття (піхота вже до 5-ої години по полудні перейшла за р. Збруч). Недалеко від Збруча, коло с. Ожигівці виднілася балка і там можна було бачити ген. Гулого-Гуленка коло одного кінного старшини, що тримав прапор з написом „Україна або смерть!" Цей старшина звертався до вояцтва із закликом: „Панове старшини й козаки з доброю зброєю й на добрих конях! Хто хоче в партизанщину, шикуйтеся тут, за прапором!" Так ген. Гулий-Гуленко, зібравши в цей спосіб загін добровольців, під прикриттям ночі пішов через ворожі лави в Україну...
Большевики, користаючи із запавшої темряви, бо надходила ніч, підсувалися чимраз ближче. Тоді окрема Кінна Дивізія під командою інспектора української кінноти ген.-хор. Івана Омеляновича-Павленка вдало провела флянґово-ар'єрґардний бій, стримуючи до
ночі насідаючого ворога й тим давши можливість перейти кордон всім решткам піших частин та обозам з пораненими вояками та цивільними, як теж і обозові з державним і військовим майном.
Нарешті опівночі, підходить до кордону Окрема Кінна Дивізія, маючи в останньому прикритті два полки — 1-ий кін. Лубенський та 2-ий кін. Запорізький.
Переправа ... Міст через Збруч. З другого боку вже польська територія. На мості з другого боку горять ліхтарі, освічують білі прапори, що визначають територію, зайняту польським військом. На мості стоять — польський майор і підпоручник, а далі гори скиданих рушниць.
Козаки, проїжджаючи, теж кидали свої рушниці, згідно з попередньо отриманим наказом, а поміж цими горами зброї — увихався якийсь польський підстаршина й кричав: „ ... сюди... сюди скидати ..."
Колона Окремої Кінної Дивізії вже виїздила на горб, що за Ожигівцями, щоб потім шляхом у напрямку Тернополя, перейти в район сіл — Дичкова, Красівки та ін., що були вказані для тимчасового постою дивізії, коли щось сталося позаду в Ожигівцях. Там зчинився крик і стрілянина. Це „товариші" Котовського й Байла, гадаючи, що в українців уже нема зброї, сміливо кинулись через міст та вже на польській території хотіли показати своє геройство. Польської піхоти не було й наша кіннота мусіла миттю завернути та ставити чоло большевикам і погнати їх назад за переправу. Майже подібний до цього епізод мав місце і в Підволочиську, де переходив кордон останній Кінний полк Чорних Запорожців.
Так, в той день, властиво вже ніч 21 листопада 1920 року, Дієва Армія, в повному порядку, з останнім боєм вийшла на територію Галичини, окупованої Польщею, яка зрадивши тоді свого союзника, нині й сама потрапила під червону, насправді російську владу ...
Армія Української Народньої Республіки перестала існувати, але створила невмирущу традицію боротьби за державну незалежність України.

Упав у лісі дуб...

Йосип Гірняк

Присвята, відчитана на бенкеті під час Делеґатського З'їзду Братства кол. вояків УД УНА, 2 вересня 1961 р., в Ґлен Спей, Н. Й.

Ану-но, порахуйте ше раз, кілько вас тай чи сте си чєсом у рахунку не обмилили!
Ану-но, придивіт си ше раз пильне єден до другого, чи сте кого не пропустили!..
Або не рахуйте і не роздивлєйти си межди собов, бо з того рахунку і так нич не буде, бо не знати єк кого зарахувати. Є голова, жи вартує з дві, є така, жи за десіт, а є навіт така, жи за сто голов варта.
Бо, аді, громада — то так самісько єк тот, рахувати, ліс. Усяка там деревина росте, але одна другій не рівна:
Є смерека, шо пне си угору тай угору, у небо фурт дивит си і дивит, а шо там при земли си діє, то їй барбардзо.
Є буки тугі і желаві, шо галузєм єк руками си посплітали, чисто єк тоті легіні, ци то у данци, ци в небеспеці, аби зеленим муром ліс перед шибеним вітром хоронити.
Є осика, шо тремтит і боєт си навіт єк вітер утихає, бо їй фурт увиджуют си над лісом грози неувидимі.
Є буйні ясені, шо шумлєт і шумлєт, як би собі єкус комбатанцку йсторію переповідували у безконечніст.
І явір є, шо скрипит, єк би єкимс великанцким пюром писав; шо де було, шо де є, і шо де має си стати непредвиджено.
І лоза, шо гне си і хилит си у коній бік, бо вона вітрови наймила си і вітрови вірне служит.
Тай калина, червона тай пишна, єк тота співанка, єк маленький вершик у великій зеленій книшці.
І є береза у білій сорочічці, єк тота сирота, шо загубила си у лісі, єк у світі широкім; питала дороги і не допитала си.
Ше й тернина, шо усюди искрізь колючом розтелила си і має кров на собі сціпинілу, і тих шо у лісі схоронили си і тих шо у ліс ідут из сокєрами або фузіями.
А наостатку — то є ше дуби! наостатку тому, бо вони — у лісі найперші.
Бо шо такий ліс вартує, єк нема дубів?..
У посеред розмаїтої деревини вони єк цесі Генерали; найперші, наймудріші і найтвердші.
І так тото росте, розростає си і шумит шумами розмаїтими ліс, чисто так, єк громада, єк ото ви, шо зійшли си осьдечки на раду і пораду.
І паде і упадає ліс, все рідший і рідший, бо сокири по нім крешут і громи бют, шо єк несут на собі хмари — из усєх кінців світа.
Достоментно так, єк бют по громаді, єк тото бют по вас, панове камрати, шо зійшли си осьдечки на раду і пораду.
Єк у лісі упаде смерека, то жєль великий, єк бук, то другий на тім місци виростає, єк упаде явір, то настає у лісі мовчанка велика, — але єк упаде дуб — то гомін, такий гомін по лісі розне си, єк би пів ліса упало. Така пустка на тім місци си зробит, єк би пів ліса зрізав за єдним махом. Такий жєль, шо пів ліса від нього гине на очах.
Така мовчанка мовчазлива, єк ото у вас, панове камрати, шо зійшли си на раду і пораду.
Ану-но порахуйте ше раз і ше раз і десіт раз, а рахунок ме йден бути. Такий — шо упав у лісі дуб.