Перебуваючі на вишколі вояки 1-ої Української Дивізії в Голляндії у 1944 році, зложили вінок на могилі Євгена Коновальця з написом на ленті "Протипанцерні стрільці СС Дивізії Галичина — Вождеві".
-
Показ дописів із міткою 1968 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1968 № 2. Показати всі дописи
понеділок, 6 липня 2009 р.
ДИВІЗІЙНИКИ У ПОКЛОНІ ЄВГЕНОВІ КОНОВАЛЬЦЕВІ
Перебуваючі на вишколі вояки 1-ої Української Дивізії в Голляндії у 1944 році, зложили вінок на могилі Євгена Коновальця з написом на ленті "Протипанцерні стрільці СС Дивізії Галичина — Вождеві".
ЩЕ ПРО КОТОВСЬКОГО
Майор Данило Лимаренко
Я вірю, що про Григорія Котовського (описуючи цілком правдиво його чини) можна було б написати чудову історію, але за це мусів би взятися майстер, а не нездатна до такого діла авторка. З короткого переказу полковника Богуна (див. "Вісті Комбатанта", ч. 4. 1967) видно, що вся історія Котовського, крім його смерти, побудована на фантазії. Наприклад, пані Ольга Котовська пише таке: "В 2-й половині травня 1920 року в с. Ольшані ми (кінна бригада Котовського) зробили короткий відпочинок. Котовці купали в річці коней, але раптом вартовий повідомив, що білополяки вскочили в село (Ольшанку. прим. Б. Б. де Л.). Котовський, сидячи на березі річки, скочив на коня і пішов в атаку, а за ним і Криворучко з своїми голими котовцями. (Криворучко в той час вже був командиром 2-го кінного полку в бригаді Котовського. Прим. Б. Б. де Л.)" Тут і я вставлю свою примітку. Для мене не важне, що Криворучко, який нікому невідомий (може й) герой, піднявся до стану командира полку, а сама побудова речення пов'язана з дією: "Котовський, сидючи на березі ("і тримаючи за поводи свого коня", моя вставка Д. І.), скочив на коня... Для мене й це не так важно. Важнішим буде те, що в той час (з певністю можна сказати: від 6-го травня 1920 року, коли Армія УНР вернулася із "Зимового Походу") там не могло бути "білополяків", а весь час стояв у Кітросах (проти Ольшанки) КУРІНЬ НИЗОВИХ ЗАПОРОЖЦІВ. Власне вже в останій чвертці травня ми часом навідувалися до Ольшанки, але так, що ні одному й волос з голови не впав. Тай усіх нас було не більше СОТНІ, отже, Котовський при найщирішому свойому бажанні не міг там нарубати аж 400.
А було це так: Щось під кінець травня 1920 року до Ямполя почали над'їзджати наше начальство. Першим приїхав Головний Отаман (тоді казали, що це була перша його зустріч з українськими вояками після Зимового Походу). Наш курінь був на цій параді в Ямполю і в цім же часі большевики зробили перший випад у наш бік і власне з Ольшанки. Досить того, що ми просто з урочистої паради пішли в контратаку, якою аж під вечір загнали їх до Ольшанки. Пізніше, коли я більш критично ставився і розцінював наші військові маневрування, я часто згадував цей випадок і шкодував, що наше Командування не вміло використати таких моментів, як тоді під Ольшанкою. Адже ж за Ольшанкою недалеко була вузлова станція Вапнярка, заволодіти якою тоді, при такім надхненню і завзяттю, яке ми переживали, було дуже легко, хочби одною Запорозькою дивізією. Але ми того вечора, давши на остаток три сальви з рушниць, спокійно і без жодного тиску з боку ворога, відійшли до своїх Кітросів і полягали спати. З цього часу така сама історія повторялася майже кожного дня, аж поки ми одного ранку без жодного тиснення збоку ворога почали відходити на захід.
Восені 1920 року ми теж були в тих околицях, що і Котовський (з тяжкими боями пробивалися через Лятичів на Літин), але з Котовським тоді мав щастя сперечатися шаблями отаман Шепель. Коли почався наш відворот (у листопаді 1920 року), ми тоді були 15 верстов від Вінниці, тому не встигли ми перейти до Волочиська разом з усією армією, а були відрізані ворожою 10-ю дивізією (яка прийшла з польського фронту) і перейшли тодішній польський кордон по невеличкій річці Бужок, де й склали зброю. Був я на тім самім місці на другий день після катастрофи і бачив увесь той розгардіяш на березі нашої Каяли 1920 року. Багато я чув оповідань наших учасників про цю переправу, але ні один із них не "купався" в Збручі. Цілком натурально, що останні, які з надзбручанських висот відбивали ворожі напади, може більш, як би було потрібно, поспішали перейти річку, але всі перейшли цілком спокійно і нормально.
Так само забагато пані Ольга Котовська дописала жертв і з відділу Юрка Тютюнника: коли додати до 1.000 зарубаних Котовцями, 300, що вернулися з Тютюнником до Польщі і 359 розстріляних в Базарі, то вийшло б, що в цей 2-й Зимовий Похід вийшло з Тютюнником 1,659, а в дійсности їх було (здається) не цілих 900. Про це міг би певніше сказати бувший Заступник Тютюнника — теперішній військовий міністр ДЦ УНР генерал Шраменко (тоді був полковником). . .
Думаю, що 1920 року Котовський був більш популярний серед наших козаків, як серед своїх комунарів. У нас було (говорю, про курінь Низових Запорожців) козаки тільки побачуть якого: большевицького командира на коні, зараз було піднімуть крик: "Диви! он Котовський поїхав!" Один такий завзятий старий козак (у 1920 році був ще молодим), великий прихильник козацьких традицій і разом з тим Котовського, через 45 років взявся писати свої спогади про визвольну війну. Описуючи останній акт нашої капітуляції на р. Бужок (проти Староконстянтинова) він написав так: "А Котовський, побачивши нас, підскочив до Бужка на коні і закричав: "Здавайсь таку вашу перетаку!" (Видно він не уявляв собі Котовського з іншими словами). Перечитавши такі важливі свідчення до нашої історії визвольної війни, я здивувався: минуло 45 років не зовсім мирного життя, а він по цей день залишився засліпленим ореолом Котовського, коли там ми зустріли зовсім інші військові ворожі частини, які напевне не знали про існування такого большевицького "героя".
В дійсності справа відбулася так того дня. Довжелезна і густа большевицька розстрільна, яку ми пів години тому могли змішати з болотом, пройшла своїм правим крилом при самім Бужку (ми стояли по другім боці річки може кроків 15 своїм теж правим крилом від Бужка, який був тоді не більше 10 кроків ширини). Я дуже потерпав і все сподівався: ану ж стануть і почнуть палити по нас. Але розстрільна минула нас мовчки-понуро. За нею їхав їхній командир з ординансом. Порівнявшись з нами, командир раптом повернув свого коня в напрямку нас, підскочив до берега, засалютував і (дійсно!) крикнув: "Здравствуйтє товаріші!" Йому ніхто не відповів. Він повернув коня і поскакав до своєї розстрільної.
Я вірю, що про Григорія Котовського (описуючи цілком правдиво його чини) можна було б написати чудову історію, але за це мусів би взятися майстер, а не нездатна до такого діла авторка. З короткого переказу полковника Богуна (див. "Вісті Комбатанта", ч. 4. 1967) видно, що вся історія Котовського, крім його смерти, побудована на фантазії. Наприклад, пані Ольга Котовська пише таке: "В 2-й половині травня 1920 року в с. Ольшані ми (кінна бригада Котовського) зробили короткий відпочинок. Котовці купали в річці коней, але раптом вартовий повідомив, що білополяки вскочили в село (Ольшанку. прим. Б. Б. де Л.). Котовський, сидячи на березі річки, скочив на коня і пішов в атаку, а за ним і Криворучко з своїми голими котовцями. (Криворучко в той час вже був командиром 2-го кінного полку в бригаді Котовського. Прим. Б. Б. де Л.)" Тут і я вставлю свою примітку. Для мене не важне, що Криворучко, який нікому невідомий (може й) герой, піднявся до стану командира полку, а сама побудова речення пов'язана з дією: "Котовський, сидючи на березі ("і тримаючи за поводи свого коня", моя вставка Д. І.), скочив на коня... Для мене й це не так важно. Важнішим буде те, що в той час (з певністю можна сказати: від 6-го травня 1920 року, коли Армія УНР вернулася із "Зимового Походу") там не могло бути "білополяків", а весь час стояв у Кітросах (проти Ольшанки) КУРІНЬ НИЗОВИХ ЗАПОРОЖЦІВ. Власне вже в останій чвертці травня ми часом навідувалися до Ольшанки, але так, що ні одному й волос з голови не впав. Тай усіх нас було не більше СОТНІ, отже, Котовський при найщирішому свойому бажанні не міг там нарубати аж 400.
А було це так: Щось під кінець травня 1920 року до Ямполя почали над'їзджати наше начальство. Першим приїхав Головний Отаман (тоді казали, що це була перша його зустріч з українськими вояками після Зимового Походу). Наш курінь був на цій параді в Ямполю і в цім же часі большевики зробили перший випад у наш бік і власне з Ольшанки. Досить того, що ми просто з урочистої паради пішли в контратаку, якою аж під вечір загнали їх до Ольшанки. Пізніше, коли я більш критично ставився і розцінював наші військові маневрування, я часто згадував цей випадок і шкодував, що наше Командування не вміло використати таких моментів, як тоді під Ольшанкою. Адже ж за Ольшанкою недалеко була вузлова станція Вапнярка, заволодіти якою тоді, при такім надхненню і завзяттю, яке ми переживали, було дуже легко, хочби одною Запорозькою дивізією. Але ми того вечора, давши на остаток три сальви з рушниць, спокійно і без жодного тиску з боку ворога, відійшли до своїх Кітросів і полягали спати. З цього часу така сама історія повторялася майже кожного дня, аж поки ми одного ранку без жодного тиснення збоку ворога почали відходити на захід.
Восені 1920 року ми теж були в тих околицях, що і Котовський (з тяжкими боями пробивалися через Лятичів на Літин), але з Котовським тоді мав щастя сперечатися шаблями отаман Шепель. Коли почався наш відворот (у листопаді 1920 року), ми тоді були 15 верстов від Вінниці, тому не встигли ми перейти до Волочиська разом з усією армією, а були відрізані ворожою 10-ю дивізією (яка прийшла з польського фронту) і перейшли тодішній польський кордон по невеличкій річці Бужок, де й склали зброю. Був я на тім самім місці на другий день після катастрофи і бачив увесь той розгардіяш на березі нашої Каяли 1920 року. Багато я чув оповідань наших учасників про цю переправу, але ні один із них не "купався" в Збручі. Цілком натурально, що останні, які з надзбручанських висот відбивали ворожі напади, може більш, як би було потрібно, поспішали перейти річку, але всі перейшли цілком спокійно і нормально.
Так само забагато пані Ольга Котовська дописала жертв і з відділу Юрка Тютюнника: коли додати до 1.000 зарубаних Котовцями, 300, що вернулися з Тютюнником до Польщі і 359 розстріляних в Базарі, то вийшло б, що в цей 2-й Зимовий Похід вийшло з Тютюнником 1,659, а в дійсности їх було (здається) не цілих 900. Про це міг би певніше сказати бувший Заступник Тютюнника — теперішній військовий міністр ДЦ УНР генерал Шраменко (тоді був полковником). . .
Думаю, що 1920 року Котовський був більш популярний серед наших козаків, як серед своїх комунарів. У нас було (говорю, про курінь Низових Запорожців) козаки тільки побачуть якого: большевицького командира на коні, зараз було піднімуть крик: "Диви! он Котовський поїхав!" Один такий завзятий старий козак (у 1920 році був ще молодим), великий прихильник козацьких традицій і разом з тим Котовського, через 45 років взявся писати свої спогади про визвольну війну. Описуючи останній акт нашої капітуляції на р. Бужок (проти Староконстянтинова) він написав так: "А Котовський, побачивши нас, підскочив до Бужка на коні і закричав: "Здавайсь таку вашу перетаку!" (Видно він не уявляв собі Котовського з іншими словами). Перечитавши такі важливі свідчення до нашої історії визвольної війни, я здивувався: минуло 45 років не зовсім мирного життя, а він по цей день залишився засліпленим ореолом Котовського, коли там ми зустріли зовсім інші військові ворожі частини, які напевне не знали про існування такого большевицького "героя".
В дійсності справа відбулася так того дня. Довжелезна і густа большевицька розстрільна, яку ми пів години тому могли змішати з болотом, пройшла своїм правим крилом при самім Бужку (ми стояли по другім боці річки може кроків 15 своїм теж правим крилом від Бужка, який був тоді не більше 10 кроків ширини). Я дуже потерпав і все сподівався: ану ж стануть і почнуть палити по нас. Але розстрільна минула нас мовчки-понуро. За нею їхав їхній командир з ординансом. Порівнявшись з нами, командир раптом повернув свого коня в напрямку нас, підскочив до берега, засалютував і (дійсно!) крикнув: "Здравствуйтє товаріші!" Йому ніхто не відповів. Він повернув коня і поскакав до своєї розстрільної.
неділя, 5 липня 2009 р.
Сірі або Сірожупанники*
Інж. Василь Прохода
кол. підполк. Армії УНР
Перемога в бою за Коростень, який, якби своєчасно не прибули Сірожупанники, зайняли б большевики, була належно використана. Поки ворог ще не опам'ятався від несподіваної для нього відсічі, 20 січня 1919 року вчасним ранком розпочався рішучий наступ Коростенської групи на лінію ст. Ігнатпіль. До вечора того дня станція була зайнята. В цьому наступі ядро Коростенської групи складали 1-ий, 2-ий і 4-ий полки Сірожупанників. З ними приймали участь Зв'ягельська гарматна бригада, Запорізька кінна сотня, Буковинський Стрілецький курінь ім. Ів. Франка, Галицький Стрілецький полк ім. отамана Оскілка і бронепотяг «Воля». В резерві залишились 2-ий піший полк ім. В. Винниченка та 55-ий Народного Визволення полк. «Чорний курінь смерти» отамана Гуцола подався в запілля й більше на позицію не з'явився.
З того дня Сірожупанники впродовж трьох тижнів безперервно вели завзяті бої проти переважаючих сил ворога...
Загальне положення на Північному фронті було таке. На відповідальності Коростенської групи був відтинок в напрямку по залізниці на Овруч-Калінковичі. В напрямку на Сарни були якісь частини Північно-Західнього фронту. З Київського напрямку, поки Січові Стрільці були в Києві, небезпеки не було, бо тоді боєві події відбувались переважно по лініях залізниць. В Житомирі перебувала якась військова частина, а в Бердичеві був 3-ий Сірий полк, який приводив себе до порядку після нещасливого залишення Чернігова. Там же був малорухливий штаб Сірої дивізії отамана Палія, який мало цікавився, як то було звичкою більшости численних штабів в запіллі, бойовою чинністю Сірожупанників у Коростенському районі. В Бердичеві також була Залізнича дивізія самоупевненого отамана Андрія Вовка, яка ніби формувалась повільним темпом мирного часу, так ніби загрози від ворога зі Сходу не передбачалось. Стійкість Східнього фронту забезпечували запевнення команди Осадного корпусу Січових Стрільців.
При такому загальному становищі для оборони дуже важливого стратегічного осередку перехрещування трьох залізниць в Коростені витворилась група з окремих військових частин під командою полковника Антона Пузицького з дієвим штабом, що фактично складався з однієї особи мене самого, бо мій помічник хорунжий Кость Курило мав досить праці в штабі полку. Моїм обов'язком було полагодження не лише оперативних справ написанням не менше півсотні наказів, більшість: яких не виконувалась полком ім. В. Винниченка, ані 55-им «Народного Визволення», ані тим більше «Чорним куренем смерти». Тому не встигав я розіслати наказ всім частинам, як треба було писати другий, який звичайно виконували сірі полки, гарматна бригада, бронепотяг «Воля», буковинці й галичани та запорожці, які успішно провадили кінну розвідку, перемагаючи в сутичках большевицьких розвідників...
Начальникові штабу групи доводилось займатись ще й адміністративними і навіть судовими справами. Як уже було зазначено, штаб був при телеграфі. Туди постійно приходили за інформаціями, розпорядженнями, з доповідями та за дозволами як командири частин та коменданти ешелонів, так і цивільні представники від організацій або установ, часом зі скаргами на якесь безчинство. Цей похідний штаб був єдиним представником української влади в Коростенському районі.
Полковник Пузицький мало коли затримувався в штабі. Він весь час був у русі переважно на передовій позиції, звідки часто телефонував мені і давав розпорядження. Час від часу він обходив ешелони з комендантом станції поручником Чернявським та наводив належний порядок. Його боявся навіть мій «національний усвідомлюватель» Кость Курило і називав нашого командира несамовитим. Він довго не перебував на одному місці, лише по вечерах він зупинявся в штабі, щоб вислухати доповіді, переговорити по телеграфу з начальником штабу Північно-Західнього фронту в Рівному, отаманом Агапієвим та визначити основи для складення оперативного наказу по групі на наступний день.
Отаман Агапієв, колишній полковник російського генерального штабу, фактично керував всіми бойовими діями на фронті, маючи постійний зв'язок з усіма дієвими частинами. В любу годину дня й ночі його можна було викликати до телеграфного апарату, біля якого він здається й спав. Отаман Агапієв давав полковникові вичерпні інформації про загальну ситуацію та належні вказівки для нашої частини. Він був майже єдиним воєнним діячем, який реально оцінював обставини і розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як це сталось на Сході й на Півдні...
Руху потягів, крім військових ешелонів, не було, але два-три телеграфічних апарати час від часу працювали. Обслуговували їх два телеграфісти. Мабуть більше зі звички ніж з потребами залізничники переговорювались між собою по телеграфу. Можливо передавали відомості і в бік Овруча, що був зайнятий ворогом. Ми особливого значення цьому не надавали і до діяльности залізничних службовців не втручались. Боротьба проти большевиків провадилась у нас, так мовити, з відкритими картами. Большевики знали, які сили у нас, а нам було відомо, що проти нас діють дві регулярних стрілецьких бригади, кожна трьохполкового складу разом біля 9 тисяч багнетів та одна гарматня бригада з двома бронепотягами. Бої проходили по лінії залізниці. Особливих тактичних ходів не було. Все залежало від того, хто більше стійкий.
На шпигуноманію ми не хворіли. Руху поодиноких цивільних осіб між Коростенем та Овручем ми не могли заборонити, а тому вони вільно переходили лінію фронту. Командир Запорізької сотні (на жаль, прізвища не пам'ятаю), крім керування постійною кінною розвідкою, виконував обов'язки начальника розвідчого відділу. Він був дуже енергійний, рухливий і швидко довідувався про все, що й де сталось. Большевиків він ненавидів, бо вони замордували його батька. Тому, коли він затримував якогось подорожнього, як большевицького агента, то приводив до мене і просив дозволу ліквідувати його. Не було у нас ані прокурора, ані слідчого й судді, ролю якого доводилось грати мені. Я уважно перевіряв папери затриманого, розпитував хто він, звідкіля, чому тут вештається, намагаючись пізнати чи не втратив він цілковито свою людську гідність. Перед таким затриманим було два шляхи: на волю, або на той світ. Жадної в'язниці ми не мали й полонених не тримали. Одного лише підозріння, щоб відправити людину на той світ було мало. Тому я звичайно закінчував слідство словами:
— Відпустіть його! — Сотник мало не плакав:
— Та він же комуніст! Чому ви відпускаєте його?
— А комуніст хіба не людина? Злочину проти нас тепер він не зробив і напевно вже не зробить. Для чого ж його безборонного розстрілювати? Але одного таки довелось віддати сотникові. Його піймали, коли підкладав динаміт під залізничий міст...
Належного постачання у нас не було. Штаб дивізії про це дбав. Кожна військова частина сама собі давала раду. У нас в 1-му Сірому полку начальником постачання був хорунжий Полевий, який мав господарський хист. Ще за час перебування на ст. Бахмач ми контролювали німецькі ешелони, коли вони від'їздили до Німеччини, залишаючи з харчових продуктів лише те, що їм було потрібне на подорож додому, а решту затримували у себе. Вагони з присвоєним українським добром залишались у нашому розпорядженні. Тоді 1-ий Сірий полк дістав вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, вагон-цистерну чистого спирту і навіть пів-вагона сукна на одяг. Маючи таку певну валюту, як тютюн та спирт, наш господар діставав усе необхідне для харчування і допомогав господарям інших полків, а особливо гарматній бригаді та бронепотягові. Але поза цим ми все ж таки потребували належного постачання з запілля. Одного дня приїхав до нас з того запілля особливим потягом отаман Біденко, який представився довіреною особою Головного Отамана Петлюри. Він просив називати його дідом Біденком, хоч йому не було ще шістдесятки. Пузицький прийняв його як дійсного уповноваженого Головного Отамана і докладно поінформував про становище на фронті, про настрій в частинах групи, а головне про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання армії послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових продуктів. Біденко пообіцяв ці неполадки полагодити та привезти необхідні продукти, теплий одяг і навіть вогнестрільні припаси. Його зацікавила наша уніформа. Він хотів би мати сірий жупан. Полковник наказав подарувати Біденкові жупан навіть з відзнаками.
Коли він від'їхав, полковник запитав отамана Агапієва, хто такий Біденко, та доповів про його приїзд і обіцянки. Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю й може мають від нього якісь уповноваження, але сподіватись від Біденка виконання його обіцянок недоцільно.
Днів через десять Біденко знову появився зі своїм потягом, що мав, крім особового, пару вантажних порожніх вагонів. На цей раз він повівся більш нахабно і переказав незадоволення Головного Отамана, що справжні революційні полки ім. В. Винниченка та Народного Визволення упосліджені, а Чорний курінь смерти примушений був відійти. Обіцяних продуктів він не привіз, але може привезти, коли ми дамо йому бодай сотню пудів тютюну та 500 літрів спирту, що ми маємо. Почувши таку мову полковник від обурення зблід, але досить спокійно відповів:
«Хоч ви уповноважений Головного Отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтесь звідси, щоб я вас більше не бачив!» Біденко швидко зорієнтувався й зник...
Одного разу прийшов до штабу старий з сивою довгою бородою жид з Коростеня і заявив, що хоче довірочно говорити зі мною. Я закликав його до задньої кімнати телеграфу і запитав, яку таку таємну справу він має до мене.
«Я прийшов до вас, пане начальник, з подякою від нашої жидівської громади в Коростені. З того часу, як був назначений ваш комендант, у нас припинились грабунки і ми можемо спокійно спати. Ми вам дуже вдячні, що ви забрали від нас тих чорних шликів. Ох, які ж то страшні люди!... Просимо вас не посилайте в Коростень таких козаків... Прошу вас не образитись: я приніс вам наш подарунок». При цьому він витягнув із-за пазухи пакет з банкнотами. Я здивовано подивився на нього.
«Дуже прошу не ображайтесь, пане начальник! Візьміть, прошу, це. Тут є корони, марки й доляри».
— Знаєте що?!... Я не з таких... Я дуже радий, що ви задоволені порядком, який завів у Коростені наш комендант-сірожупанник. Щодо Чорних шликів, то це не моя заслуга. Вони самі подались далі, бо таких козаків ми не потребуємо. Тому вашого подарунку я не можу прийняти. Роздайте ці гроші тим, що найбільше потерпіли від тих грабунків.
З низькими поклонами з побажанням мені довгого життя жид, відійшов...
З приводу командира полку ім. Винниченка отамана Гришка у мене вийшло раз поважне розходження з полковником Пузицьким. Був цей Гришко великим крутієм. Я сумнівався, чи він мав військову освіту. Винниченківський полк мав два ешелони, в яких було до півтора тисячі вояків, але витягти їх на передову позицію було майже неможливо і то через крутійство отого Гришка, що деморалізувало всіх.
Полковник хотів спонукати Гришка до активної участи його полку в наступі на Овруч, а він був проти цього, хоч на це погодились усі і навіть командир полку Народного Визволення. Після наради, коли ми залишились одні, я зауважив полковникові:
— Що ви, пане полковнику, панькаєтесь з тим Гришком як з писаною торбою? Йому треба всипати «двадцять п'ять» і вигнати, щоб не смердів та не деморалізував інших.
— Зрозумійте мене! На мене і без того від соціялістів багато всяких наклепів. А Гришко довірена особа Винниченка.
— Та хоч би він був довіреним самого дідька. Все рівно з його полку жадної користи не буде. Його треба відпустити «на відпочинок», як він того сам хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри в запілля хоч до самого Винниченка!
— Погоджуюсь з вами. Запитаю про це Агапієва. А тим часом винниченківців доведеться залишити в резерві в ешелонах на станції Залізничники переказують чутки, що в большевиків якесь заворушення. Вони припинили спроби відібрати від нас Ігнатпіль. Після нашої відсічі у них немає бажання заволодіти Коростенем. Цей момент треба обов'язково використати. Тому пишіть оперативний наказ!...
Наступного дня зранку, було це кінцем січня, після належної гарматної підготовки по большевицькій позиції почався наступ з Ігнатполя на Овруч. Большевики не витримали і залишили передову оборонну лінію перед містом Овручем. Рішучим рухом під обстрілом броневика Сірі зайняли станцію і примусили большевицькі ешелони та бронепотяги відійти на північ. Піхота, позбавлена своєї бази, великого спротиву не робила і в безладді залишила місто. При цьому нам удалось захопити дві гармати, чотири кулемети і, головне, вогнестрільні припаси. У Сірих було кілька козаків ранено. Народовизволенці потерпіли більше всіх внаслідку невмілого керування в часі бою, у них було двоє вбитих і десяток ранених. Буковинці та галичани, підтримуючи наступ сірих, мали лише ранених. Большевики залишили більше десятка вбитих та стільки ж тяжко ранених.
Безпосередньо боєм керували в 1-му Сірому полку поручник Анатоль Костик, в 2-му — поручник Пархомюк і в 4-му — поручник Овчаренко та поручник Микола Харченко. Часово перемога була на нашому боці. Населення Овруча прийняло наших вояків досить прихильно. Правдоподібно чутка про належний порядок, що був запроваджений в Коростені, дійшла до овручських жидів, а тому вони не ховались і після закінчення бою відчинили свої крамниці.
Ніч пройшла спокійно. Наступного ранку прибула делегація від большевиків з пропозицією перемир'я та за дозволом забрати своїх убитих і тяжко ранених червоноармійців. Ми погодились. Народовизволенці поховали своїх двох убитих і попросили дозволу від'їхати до Коростеня. Їх місце зайняли галичани. Винниченківці дістали дозвіл від отамана Оскілка від'їхати до Рівного. Замість них мав прибути полк ім. Наливайка...
На третій день після зайняття нами Овруча прибула до нашого штабу в Коростень "мирова делегація" від большевицьких частин, що діяли проти нас. Вона складалась з двох латишів, білоруса, росіянина і запомороченого українця. Прислав їх в окремому вагоні заступник полковника Пузицького поручник Костик. Полковник тоді був у штабі й здивувався, коли побачив п'ятьох большевиків з нашим старшиною в помешканні телеграфу.
— Хто ви такі? — А потім до Сірожупанника: — Чому ви привели їх сюди?
— Це большевицькі командири. Вони є делегатами від своїх бригад для мирових переговорів.
— Делегація?! Мир?! Нічого не розумію. Ходім, панове, до цієї кімнати. Там поговоримо.
Коли ми зайшли до задньої кімнати, большевицькі командири назвали свої прізвища і частини, що уповноважили їх для ведення мирових переговорів. Я вже не пам'ятаю ані прізвищ, ані назви бригад. Щось пригадується ніби 375... 378 стрілецькі полки. Мене цікавив їх вигляд і поводження. Були то інтеліґентні люди, особливо латиші, які тримались чемно з почуттям власної гідности. Полковник назвав себе командуючим групою, а мене начальником штабу й попросив їх сісти та сказати чого вони хочуть.
Говорити почав латиш, який був старшим в цій делегації, правдоподібно колишній студент та прапорщик.
"Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем, зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя и уничтожения нашего социалистического. Теперь мы узали, что вы республиканцы, демократы и боритесь за свободу своего народа. Позтому наши бои являются каким-то недорозумением. На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше".
"Видно, що ви, панове, слабо уявляєте собі мирову процедуру. Мировий договір є політичним актом, який може заключити ваш Совнарком та наша Директорія Української Народньої Республіки. Ми, вояки виконуємо накази наших урядів і не сміємо робити якісь сепаратні виступи та заключати якісь договори. Нічого з усього цього не буде. Без дозволу вищого командування я не можу вести з вами жодних переговорів навіть про перемир'я. Я раджу вам неофіційно повернутись до своїх частин і передати своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами, чи їх наймитами і не маємо наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу батьківщину від вас".
"Нет, ни с чем мы не можем возвратиться. Когда вы не можете вести с нами переговори, тогда разрешите нам поехать до вашего славного командования. Может мы там договоримся".
"Коли ви так дуже хочете, їдьте, але спочатку я мушу запитати на це дозволу штабу фронту. А тимчасом не можу дозволити вам вільно ходити по станції. До одержання відповіді ви будете в цій кімнаті. Але ще раз раджу вам повернутись до своїх частин, бо з тих переговорів нічого не буде".
Коли ми залишили "делеґатів" в кімнаті самих, полковник зауважив:
"Бачив я всяких наївних ідеалістів, але такого як цей латиш ще не доводилось зустрічати. Запитаю Агапієва, що він скаже".
Через півгодини вдалось наладнати зв'язок з начальником штабу фронту. Він відповів, що без командуючого Оскілка не може дати дозволу на приїзд большевицької делегації, бо це політична акція, яка серед політичних діячів може викликати якийсь наклеп на військових. Отаман Оскілко є відсутній і повернеться через два дні, а тому делеґати хай почекають, коли не хочуть повернутись до своїх частин, яких з наказу Троцького напевно розформують, а на їх місце пришлють більш надійні частини. Тому пильности на позиції не треба ослаблювати, щоб не було несподіванки.
Тоді полковник сказав делеґатам, що на одержання дозволу треба ще терпеливо почекати, коли вони не хочуть повернутись до своїх. Голодні вони не будуть, їсти їм будуть приносити та й чарчина буде до їжі.
Ніч і наступний день пройшли спокійно. Винниченківці від'їхали. Лише командир полку Народного Визволення доповів, що його козаки дуже нарікають, бо більше від винниченківців потребують відпочинку, а головне у них бракує харчових продуктів і вони голодують. Полковник пообіцяв доповісти про це в штаб фронту.
Вечером поручник Костик доповів телефоном з Овруча, що у большевиків було чути значну рушничну та кулеметну стрілянину й помітна якась перетасовка, ніби прибули якісь нові частини. Полковник наказав пильно стежити за ворогом і пообіцяв приїхати вранці особисто.
Коли від'їхав полковник Пузицький до Овруча, а з від'їздом ешелонів полку ім. В. Винниченка зменшився галас, на станції стало якось тихо. Я зайнявся писанням докладного звіту про бій за Овруч і не зауважив, як телеграф цілком опустів. Телеграфісти й телефоністка зникли. Лише апарати якось нервово вистукували, викликаючи приймача. Мене це здивувало. В кімнаті большевицьких делеґатів було також тихо. Потім почулись на станції в напрямку, де стояв ешелон народовизвольників, якісь вигуки, ніби там хтось мітингував. Я виглянув у вікно і побачив, що проти дверей телеграфу стоїть кулемет "Максима" з двома козаками-народовизвольниками. Це мене ще більше здивувало. Я хотів вийти і запитати, що то все означає, коли до телеграфу ввійшло двоє озброєних народовизвольників. Один з них запитав мене:
— Ви бачите отой кулемет, що стоїть перед вашим штабом?
— Бачу, а вам що до того? Чи може ви поставили його?
— Та таки ми, щоб ви не втекли. Скажіть нам, на якій підставі ви тримаєте під арештом мирову делегацію?
— Хто вам сказав, що вони заарештовані? Вони чекають дозволу на виїзд до Рівного без всякої охорони.
— Все рівно з охороною чи без неї. Ми прийшли звільнити їх. Ми хочемо, щоб був заключений мир.
— То звільняйте і заключайте з ними мир самі.
Я сів за свій стіл, а вони пішли до делегатів, яких в чомусь переконували, а потім вийшли всі разом. Старший делегації латиш звернувся до мене:
— Товарищ начальник штаба! Эти товарищи думали, что мы арестованы и пришли освободить нас. Это какое-то недорозумение. Скажите, что нам делать?
— Ви тепер вільні. Я особисто, як людина, вважаю вас за порядних і коли поїдете до Рівного, нічого доброго вас там не чекає. Я вам знову щиро раджу повернутись до своїх. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без всякої затримки пропустили.
— Нет! Мы все-таки посоветуемся с товаришами. Они приглашают нас на митинг. Разрешите нам пойти к ним!
— Будь ласка! Ви вільні.
Вони пішли, а я залишився сам. Пройшло півгодини. Я роздумував над тим, що сталось. Якось спокійно чекав кінця. Коли не повісили мобілізовані козаки в Конотопі, то тут можуть повісити народовизволенці. Невже ті делегати настільки наївні люди, що не додумаються проголосити тут совєтську владу, яку місцеві робітники підтримують. Для них це єдиний вихід спасти своє життя, бо повернутись назад до своїх ні з чим вони не можуть...
В цей час почувся дзвінок телефону. Говорив Пузицький. Він поінформував мене, що большевики дістали підкріплення і вже проявляють активність. Тому шкода, що ми відпустили винниченківців. Треба бути готовим до значного бою, при якому й пасивна сила може відогравати бодай психологічну ролю. Большевикам очевидно вже відомо про їх від'їзд, а тому вони будуть сміливішими. Він запитав який тепер настрій у народовизволенців.
Очевидно вони голодні й злі. Нехай господар Полевий допоможе їм харчами.
— Так, пане полковнику, вони цілком злі, збунтувались і мітингують.
Прийшли до штабу і забрали делеґатів на мітинг до себе.
— Як?! Що ви кажете? Ті большевики тепер верховодять на станції? Вони проголосять совєтську владу. Негайно виведіть ешелони Сірих на Коростень Житомирський!
— Пізно вже! На станції розпоряджаються народовизволенці, а проти штабу стоїть їхній кулемет, охороняє мене, щоб я не втік.
— А де комендант станції? Що він робить?
— Він в такому ж становищі, як і я.
— Що будемо робити? Я зараз їду з відділом Сірих до вас.
— Хоч я готовий до того, що мене підвісять трохи вище, але я передчуваю, що все скінчиться добре, бо делеґати надто наївні люди. Я певний, що вони нічого злого не зроблять. Добре, що винниченківці від'їхали. Вони закурили б зі своїм Гришком такий мітинг, що небу було б гаряче.
— Ну добре! Глядіть там! А я все таки приїду.
Через деякий час делегати прийшли з мітингу і знову до мене:
— Товарищ начальник! Мы решили вместе с вашими казаками выехать до Ровна. Распорядитесь, пожалуйста, чтобы до эшелона был подан паровоз!
— Добре! Якщо ВИ, товариші, маєте бажання їхати з НИМИ, то їдьте! І нехай сідають всі до вагонів. Паротяг зараз буде поданий.
— Благодарим, товарищ начальник!
Вони попрощались, подавши мені руку і вийшли. Мого наголосу на словах ВИ і з НИМИ вони очевидно не зрозуміли. Як лише вони вийшли, я відразу до віконця в диспетчерську сказав поручнику Чернявському:
— Прошу, як можна скоріше дайте до ешелону народовизволенців паротяг. Хай їдуть з большевицькими делегатами хоч до дідька в зуби.
Був гарний тихий зимовий надвечір. На полі лежав непорушений сніг. Він виблискував під промінями сонця, що повільно заходило. На тлі білого поля яскраво обрисовувався відходячий на південь потяг. Я пригадав відхід мобілізованих козаків зі станції Бахмач також надвечір по покритому снігом полі. Ті відійшли пішки до своїх хат, а тому не було мені їх шкода. Не мав я жалю і тепер до запоморочених народовизвольників, які не усвідомили, що їх і їхніх дітей в майбутньому чекає. У мене пробудився лише жаль до делегатів, ідейних комуністів-мрійників, яких правдоподібно чекала безглузда ліквідація за бунт народовизвольників. Я назвав їх борцями за мрію, яку їм не вдалось побачити.
У Рівному не повірили їх наївному бажанню заключити мир. їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили.
Про від'їзд полку Народного Визволення я повідомив коменданта Новгород-Волинського сотника Падалку. Він перед семафором станції зупинив ешелон, наказав всім виступити і скласти зброю та лише тоді дозволив їхати далі.
"Самоотверженный историк" А. В. Лихолат в свому творі "Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-22 гг.)", Москва, 1954, на стор. 208 брехливо твердить, що в Овручі і під Коростенем не були регулярні совєтські частини, лише повстанці. Бій за Овруч він описує так:
"Против партизан были направлены незначительные силы петлюровцев. 26 января под напором превосходящих сил противника партизанские войска принуждены были оставить Овруч, Однако в результате умелой раз'яснительной работы овручских большевиков подпольщиков значительная часть петлюровських войск, занявших Овруч, взбунтовалась и была розоружена. Части, оставшиеся верными Директории, 1 февраля были выбиты из Овруча вновь перешедшими в наступление партизанами"...
З цих партизанів ніби був сформований "21 Волынский украинский советский полк". Все це брехня від початку до кінця. 26 січня всі рішучі спроби большевиків відібрати від нас Ігнатпіль, щоб знову повести наступ на Коростень, були відбиті. Тоді у них почались заворушення. Це ми використали. І лютого не вони нас, але ми вибили їх з Овруча...
* Див. також "Вісті Комбатанта",ч.4,1967, стаття В.Проходи
кол. підполк. Армії УНР
Перемога в бою за Коростень, який, якби своєчасно не прибули Сірожупанники, зайняли б большевики, була належно використана. Поки ворог ще не опам'ятався від несподіваної для нього відсічі, 20 січня 1919 року вчасним ранком розпочався рішучий наступ Коростенської групи на лінію ст. Ігнатпіль. До вечора того дня станція була зайнята. В цьому наступі ядро Коростенської групи складали 1-ий, 2-ий і 4-ий полки Сірожупанників. З ними приймали участь Зв'ягельська гарматна бригада, Запорізька кінна сотня, Буковинський Стрілецький курінь ім. Ів. Франка, Галицький Стрілецький полк ім. отамана Оскілка і бронепотяг «Воля». В резерві залишились 2-ий піший полк ім. В. Винниченка та 55-ий Народного Визволення полк. «Чорний курінь смерти» отамана Гуцола подався в запілля й більше на позицію не з'явився.
З того дня Сірожупанники впродовж трьох тижнів безперервно вели завзяті бої проти переважаючих сил ворога...
Загальне положення на Північному фронті було таке. На відповідальності Коростенської групи був відтинок в напрямку по залізниці на Овруч-Калінковичі. В напрямку на Сарни були якісь частини Північно-Західнього фронту. З Київського напрямку, поки Січові Стрільці були в Києві, небезпеки не було, бо тоді боєві події відбувались переважно по лініях залізниць. В Житомирі перебувала якась військова частина, а в Бердичеві був 3-ий Сірий полк, який приводив себе до порядку після нещасливого залишення Чернігова. Там же був малорухливий штаб Сірої дивізії отамана Палія, який мало цікавився, як то було звичкою більшости численних штабів в запіллі, бойовою чинністю Сірожупанників у Коростенському районі. В Бердичеві також була Залізнича дивізія самоупевненого отамана Андрія Вовка, яка ніби формувалась повільним темпом мирного часу, так ніби загрози від ворога зі Сходу не передбачалось. Стійкість Східнього фронту забезпечували запевнення команди Осадного корпусу Січових Стрільців.
При такому загальному становищі для оборони дуже важливого стратегічного осередку перехрещування трьох залізниць в Коростені витворилась група з окремих військових частин під командою полковника Антона Пузицького з дієвим штабом, що фактично складався з однієї особи мене самого, бо мій помічник хорунжий Кость Курило мав досить праці в штабі полку. Моїм обов'язком було полагодження не лише оперативних справ написанням не менше півсотні наказів, більшість: яких не виконувалась полком ім. В. Винниченка, ані 55-им «Народного Визволення», ані тим більше «Чорним куренем смерти». Тому не встигав я розіслати наказ всім частинам, як треба було писати другий, який звичайно виконували сірі полки, гарматна бригада, бронепотяг «Воля», буковинці й галичани та запорожці, які успішно провадили кінну розвідку, перемагаючи в сутичках большевицьких розвідників...
Начальникові штабу групи доводилось займатись ще й адміністративними і навіть судовими справами. Як уже було зазначено, штаб був при телеграфі. Туди постійно приходили за інформаціями, розпорядженнями, з доповідями та за дозволами як командири частин та коменданти ешелонів, так і цивільні представники від організацій або установ, часом зі скаргами на якесь безчинство. Цей похідний штаб був єдиним представником української влади в Коростенському районі.
Полковник Пузицький мало коли затримувався в штабі. Він весь час був у русі переважно на передовій позиції, звідки часто телефонував мені і давав розпорядження. Час від часу він обходив ешелони з комендантом станції поручником Чернявським та наводив належний порядок. Його боявся навіть мій «національний усвідомлюватель» Кость Курило і називав нашого командира несамовитим. Він довго не перебував на одному місці, лише по вечерах він зупинявся в штабі, щоб вислухати доповіді, переговорити по телеграфу з начальником штабу Північно-Західнього фронту в Рівному, отаманом Агапієвим та визначити основи для складення оперативного наказу по групі на наступний день.
Отаман Агапієв, колишній полковник російського генерального штабу, фактично керував всіми бойовими діями на фронті, маючи постійний зв'язок з усіма дієвими частинами. В любу годину дня й ночі його можна було викликати до телеграфного апарату, біля якого він здається й спав. Отаман Агапієв давав полковникові вичерпні інформації про загальну ситуацію та належні вказівки для нашої частини. Він був майже єдиним воєнним діячем, який реально оцінював обставини і розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як це сталось на Сході й на Півдні...
Руху потягів, крім військових ешелонів, не було, але два-три телеграфічних апарати час від часу працювали. Обслуговували їх два телеграфісти. Мабуть більше зі звички ніж з потребами залізничники переговорювались між собою по телеграфу. Можливо передавали відомості і в бік Овруча, що був зайнятий ворогом. Ми особливого значення цьому не надавали і до діяльности залізничних службовців не втручались. Боротьба проти большевиків провадилась у нас, так мовити, з відкритими картами. Большевики знали, які сили у нас, а нам було відомо, що проти нас діють дві регулярних стрілецьких бригади, кожна трьохполкового складу разом біля 9 тисяч багнетів та одна гарматня бригада з двома бронепотягами. Бої проходили по лінії залізниці. Особливих тактичних ходів не було. Все залежало від того, хто більше стійкий.
На шпигуноманію ми не хворіли. Руху поодиноких цивільних осіб між Коростенем та Овручем ми не могли заборонити, а тому вони вільно переходили лінію фронту. Командир Запорізької сотні (на жаль, прізвища не пам'ятаю), крім керування постійною кінною розвідкою, виконував обов'язки начальника розвідчого відділу. Він був дуже енергійний, рухливий і швидко довідувався про все, що й де сталось. Большевиків він ненавидів, бо вони замордували його батька. Тому, коли він затримував якогось подорожнього, як большевицького агента, то приводив до мене і просив дозволу ліквідувати його. Не було у нас ані прокурора, ані слідчого й судді, ролю якого доводилось грати мені. Я уважно перевіряв папери затриманого, розпитував хто він, звідкіля, чому тут вештається, намагаючись пізнати чи не втратив він цілковито свою людську гідність. Перед таким затриманим було два шляхи: на волю, або на той світ. Жадної в'язниці ми не мали й полонених не тримали. Одного лише підозріння, щоб відправити людину на той світ було мало. Тому я звичайно закінчував слідство словами:
— Відпустіть його! — Сотник мало не плакав:
— Та він же комуніст! Чому ви відпускаєте його?
— А комуніст хіба не людина? Злочину проти нас тепер він не зробив і напевно вже не зробить. Для чого ж його безборонного розстрілювати? Але одного таки довелось віддати сотникові. Його піймали, коли підкладав динаміт під залізничий міст...
Належного постачання у нас не було. Штаб дивізії про це дбав. Кожна військова частина сама собі давала раду. У нас в 1-му Сірому полку начальником постачання був хорунжий Полевий, який мав господарський хист. Ще за час перебування на ст. Бахмач ми контролювали німецькі ешелони, коли вони від'їздили до Німеччини, залишаючи з харчових продуктів лише те, що їм було потрібне на подорож додому, а решту затримували у себе. Вагони з присвоєним українським добром залишались у нашому розпорядженні. Тоді 1-ий Сірий полк дістав вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, вагон-цистерну чистого спирту і навіть пів-вагона сукна на одяг. Маючи таку певну валюту, як тютюн та спирт, наш господар діставав усе необхідне для харчування і допомогав господарям інших полків, а особливо гарматній бригаді та бронепотягові. Але поза цим ми все ж таки потребували належного постачання з запілля. Одного дня приїхав до нас з того запілля особливим потягом отаман Біденко, який представився довіреною особою Головного Отамана Петлюри. Він просив називати його дідом Біденком, хоч йому не було ще шістдесятки. Пузицький прийняв його як дійсного уповноваженого Головного Отамана і докладно поінформував про становище на фронті, про настрій в частинах групи, а головне про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання армії послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових продуктів. Біденко пообіцяв ці неполадки полагодити та привезти необхідні продукти, теплий одяг і навіть вогнестрільні припаси. Його зацікавила наша уніформа. Він хотів би мати сірий жупан. Полковник наказав подарувати Біденкові жупан навіть з відзнаками.
Коли він від'їхав, полковник запитав отамана Агапієва, хто такий Біденко, та доповів про його приїзд і обіцянки. Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю й може мають від нього якісь уповноваження, але сподіватись від Біденка виконання його обіцянок недоцільно.
Днів через десять Біденко знову появився зі своїм потягом, що мав, крім особового, пару вантажних порожніх вагонів. На цей раз він повівся більш нахабно і переказав незадоволення Головного Отамана, що справжні революційні полки ім. В. Винниченка та Народного Визволення упосліджені, а Чорний курінь смерти примушений був відійти. Обіцяних продуктів він не привіз, але може привезти, коли ми дамо йому бодай сотню пудів тютюну та 500 літрів спирту, що ми маємо. Почувши таку мову полковник від обурення зблід, але досить спокійно відповів:
«Хоч ви уповноважений Головного Отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтесь звідси, щоб я вас більше не бачив!» Біденко швидко зорієнтувався й зник...
Одного разу прийшов до штабу старий з сивою довгою бородою жид з Коростеня і заявив, що хоче довірочно говорити зі мною. Я закликав його до задньої кімнати телеграфу і запитав, яку таку таємну справу він має до мене.
«Я прийшов до вас, пане начальник, з подякою від нашої жидівської громади в Коростені. З того часу, як був назначений ваш комендант, у нас припинились грабунки і ми можемо спокійно спати. Ми вам дуже вдячні, що ви забрали від нас тих чорних шликів. Ох, які ж то страшні люди!... Просимо вас не посилайте в Коростень таких козаків... Прошу вас не образитись: я приніс вам наш подарунок». При цьому він витягнув із-за пазухи пакет з банкнотами. Я здивовано подивився на нього.
«Дуже прошу не ображайтесь, пане начальник! Візьміть, прошу, це. Тут є корони, марки й доляри».
— Знаєте що?!... Я не з таких... Я дуже радий, що ви задоволені порядком, який завів у Коростені наш комендант-сірожупанник. Щодо Чорних шликів, то це не моя заслуга. Вони самі подались далі, бо таких козаків ми не потребуємо. Тому вашого подарунку я не можу прийняти. Роздайте ці гроші тим, що найбільше потерпіли від тих грабунків.
З низькими поклонами з побажанням мені довгого життя жид, відійшов...
З приводу командира полку ім. Винниченка отамана Гришка у мене вийшло раз поважне розходження з полковником Пузицьким. Був цей Гришко великим крутієм. Я сумнівався, чи він мав військову освіту. Винниченківський полк мав два ешелони, в яких було до півтора тисячі вояків, але витягти їх на передову позицію було майже неможливо і то через крутійство отого Гришка, що деморалізувало всіх.
Полковник хотів спонукати Гришка до активної участи його полку в наступі на Овруч, а він був проти цього, хоч на це погодились усі і навіть командир полку Народного Визволення. Після наради, коли ми залишились одні, я зауважив полковникові:
— Що ви, пане полковнику, панькаєтесь з тим Гришком як з писаною торбою? Йому треба всипати «двадцять п'ять» і вигнати, щоб не смердів та не деморалізував інших.
— Зрозумійте мене! На мене і без того від соціялістів багато всяких наклепів. А Гришко довірена особа Винниченка.
— Та хоч би він був довіреним самого дідька. Все рівно з його полку жадної користи не буде. Його треба відпустити «на відпочинок», як він того сам хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри в запілля хоч до самого Винниченка!
— Погоджуюсь з вами. Запитаю про це Агапієва. А тим часом винниченківців доведеться залишити в резерві в ешелонах на станції Залізничники переказують чутки, що в большевиків якесь заворушення. Вони припинили спроби відібрати від нас Ігнатпіль. Після нашої відсічі у них немає бажання заволодіти Коростенем. Цей момент треба обов'язково використати. Тому пишіть оперативний наказ!...
Наступного дня зранку, було це кінцем січня, після належної гарматної підготовки по большевицькій позиції почався наступ з Ігнатполя на Овруч. Большевики не витримали і залишили передову оборонну лінію перед містом Овручем. Рішучим рухом під обстрілом броневика Сірі зайняли станцію і примусили большевицькі ешелони та бронепотяги відійти на північ. Піхота, позбавлена своєї бази, великого спротиву не робила і в безладді залишила місто. При цьому нам удалось захопити дві гармати, чотири кулемети і, головне, вогнестрільні припаси. У Сірих було кілька козаків ранено. Народовизволенці потерпіли більше всіх внаслідку невмілого керування в часі бою, у них було двоє вбитих і десяток ранених. Буковинці та галичани, підтримуючи наступ сірих, мали лише ранених. Большевики залишили більше десятка вбитих та стільки ж тяжко ранених.
Безпосередньо боєм керували в 1-му Сірому полку поручник Анатоль Костик, в 2-му — поручник Пархомюк і в 4-му — поручник Овчаренко та поручник Микола Харченко. Часово перемога була на нашому боці. Населення Овруча прийняло наших вояків досить прихильно. Правдоподібно чутка про належний порядок, що був запроваджений в Коростені, дійшла до овручських жидів, а тому вони не ховались і після закінчення бою відчинили свої крамниці.
Ніч пройшла спокійно. Наступного ранку прибула делегація від большевиків з пропозицією перемир'я та за дозволом забрати своїх убитих і тяжко ранених червоноармійців. Ми погодились. Народовизволенці поховали своїх двох убитих і попросили дозволу від'їхати до Коростеня. Їх місце зайняли галичани. Винниченківці дістали дозвіл від отамана Оскілка від'їхати до Рівного. Замість них мав прибути полк ім. Наливайка...
На третій день після зайняття нами Овруча прибула до нашого штабу в Коростень "мирова делегація" від большевицьких частин, що діяли проти нас. Вона складалась з двох латишів, білоруса, росіянина і запомороченого українця. Прислав їх в окремому вагоні заступник полковника Пузицького поручник Костик. Полковник тоді був у штабі й здивувався, коли побачив п'ятьох большевиків з нашим старшиною в помешканні телеграфу.
— Хто ви такі? — А потім до Сірожупанника: — Чому ви привели їх сюди?
— Це большевицькі командири. Вони є делегатами від своїх бригад для мирових переговорів.
— Делегація?! Мир?! Нічого не розумію. Ходім, панове, до цієї кімнати. Там поговоримо.
Коли ми зайшли до задньої кімнати, большевицькі командири назвали свої прізвища і частини, що уповноважили їх для ведення мирових переговорів. Я вже не пам'ятаю ані прізвищ, ані назви бригад. Щось пригадується ніби 375... 378 стрілецькі полки. Мене цікавив їх вигляд і поводження. Були то інтеліґентні люди, особливо латиші, які тримались чемно з почуттям власної гідности. Полковник назвав себе командуючим групою, а мене начальником штабу й попросив їх сісти та сказати чого вони хочуть.
Говорити почав латиш, який був старшим в цій делегації, правдоподібно колишній студент та прапорщик.
"Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем, зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя и уничтожения нашего социалистического. Теперь мы узали, что вы республиканцы, демократы и боритесь за свободу своего народа. Позтому наши бои являются каким-то недорозумением. На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше".
"Видно, що ви, панове, слабо уявляєте собі мирову процедуру. Мировий договір є політичним актом, який може заключити ваш Совнарком та наша Директорія Української Народньої Республіки. Ми, вояки виконуємо накази наших урядів і не сміємо робити якісь сепаратні виступи та заключати якісь договори. Нічого з усього цього не буде. Без дозволу вищого командування я не можу вести з вами жодних переговорів навіть про перемир'я. Я раджу вам неофіційно повернутись до своїх частин і передати своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами, чи їх наймитами і не маємо наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу батьківщину від вас".
"Нет, ни с чем мы не можем возвратиться. Когда вы не можете вести с нами переговори, тогда разрешите нам поехать до вашего славного командования. Может мы там договоримся".
"Коли ви так дуже хочете, їдьте, але спочатку я мушу запитати на це дозволу штабу фронту. А тимчасом не можу дозволити вам вільно ходити по станції. До одержання відповіді ви будете в цій кімнаті. Але ще раз раджу вам повернутись до своїх частин, бо з тих переговорів нічого не буде".
Коли ми залишили "делеґатів" в кімнаті самих, полковник зауважив:
"Бачив я всяких наївних ідеалістів, але такого як цей латиш ще не доводилось зустрічати. Запитаю Агапієва, що він скаже".
Через півгодини вдалось наладнати зв'язок з начальником штабу фронту. Він відповів, що без командуючого Оскілка не може дати дозволу на приїзд большевицької делегації, бо це політична акція, яка серед політичних діячів може викликати якийсь наклеп на військових. Отаман Оскілко є відсутній і повернеться через два дні, а тому делеґати хай почекають, коли не хочуть повернутись до своїх частин, яких з наказу Троцького напевно розформують, а на їх місце пришлють більш надійні частини. Тому пильности на позиції не треба ослаблювати, щоб не було несподіванки.
Тоді полковник сказав делеґатам, що на одержання дозволу треба ще терпеливо почекати, коли вони не хочуть повернутись до своїх. Голодні вони не будуть, їсти їм будуть приносити та й чарчина буде до їжі.
Ніч і наступний день пройшли спокійно. Винниченківці від'їхали. Лише командир полку Народного Визволення доповів, що його козаки дуже нарікають, бо більше від винниченківців потребують відпочинку, а головне у них бракує харчових продуктів і вони голодують. Полковник пообіцяв доповісти про це в штаб фронту.
Вечером поручник Костик доповів телефоном з Овруча, що у большевиків було чути значну рушничну та кулеметну стрілянину й помітна якась перетасовка, ніби прибули якісь нові частини. Полковник наказав пильно стежити за ворогом і пообіцяв приїхати вранці особисто.
Коли від'їхав полковник Пузицький до Овруча, а з від'їздом ешелонів полку ім. В. Винниченка зменшився галас, на станції стало якось тихо. Я зайнявся писанням докладного звіту про бій за Овруч і не зауважив, як телеграф цілком опустів. Телеграфісти й телефоністка зникли. Лише апарати якось нервово вистукували, викликаючи приймача. Мене це здивувало. В кімнаті большевицьких делеґатів було також тихо. Потім почулись на станції в напрямку, де стояв ешелон народовизвольників, якісь вигуки, ніби там хтось мітингував. Я виглянув у вікно і побачив, що проти дверей телеграфу стоїть кулемет "Максима" з двома козаками-народовизвольниками. Це мене ще більше здивувало. Я хотів вийти і запитати, що то все означає, коли до телеграфу ввійшло двоє озброєних народовизвольників. Один з них запитав мене:
— Ви бачите отой кулемет, що стоїть перед вашим штабом?
— Бачу, а вам що до того? Чи може ви поставили його?
— Та таки ми, щоб ви не втекли. Скажіть нам, на якій підставі ви тримаєте під арештом мирову делегацію?
— Хто вам сказав, що вони заарештовані? Вони чекають дозволу на виїзд до Рівного без всякої охорони.
— Все рівно з охороною чи без неї. Ми прийшли звільнити їх. Ми хочемо, щоб був заключений мир.
— То звільняйте і заключайте з ними мир самі.
Я сів за свій стіл, а вони пішли до делегатів, яких в чомусь переконували, а потім вийшли всі разом. Старший делегації латиш звернувся до мене:
— Товарищ начальник штаба! Эти товарищи думали, что мы арестованы и пришли освободить нас. Это какое-то недорозумение. Скажите, что нам делать?
— Ви тепер вільні. Я особисто, як людина, вважаю вас за порядних і коли поїдете до Рівного, нічого доброго вас там не чекає. Я вам знову щиро раджу повернутись до своїх. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без всякої затримки пропустили.
— Нет! Мы все-таки посоветуемся с товаришами. Они приглашают нас на митинг. Разрешите нам пойти к ним!
— Будь ласка! Ви вільні.
Вони пішли, а я залишився сам. Пройшло півгодини. Я роздумував над тим, що сталось. Якось спокійно чекав кінця. Коли не повісили мобілізовані козаки в Конотопі, то тут можуть повісити народовизволенці. Невже ті делегати настільки наївні люди, що не додумаються проголосити тут совєтську владу, яку місцеві робітники підтримують. Для них це єдиний вихід спасти своє життя, бо повернутись назад до своїх ні з чим вони не можуть...
В цей час почувся дзвінок телефону. Говорив Пузицький. Він поінформував мене, що большевики дістали підкріплення і вже проявляють активність. Тому шкода, що ми відпустили винниченківців. Треба бути готовим до значного бою, при якому й пасивна сила може відогравати бодай психологічну ролю. Большевикам очевидно вже відомо про їх від'їзд, а тому вони будуть сміливішими. Він запитав який тепер настрій у народовизволенців.
Очевидно вони голодні й злі. Нехай господар Полевий допоможе їм харчами.
— Так, пане полковнику, вони цілком злі, збунтувались і мітингують.
Прийшли до штабу і забрали делеґатів на мітинг до себе.
— Як?! Що ви кажете? Ті большевики тепер верховодять на станції? Вони проголосять совєтську владу. Негайно виведіть ешелони Сірих на Коростень Житомирський!
— Пізно вже! На станції розпоряджаються народовизволенці, а проти штабу стоїть їхній кулемет, охороняє мене, щоб я не втік.
— А де комендант станції? Що він робить?
— Він в такому ж становищі, як і я.
— Що будемо робити? Я зараз їду з відділом Сірих до вас.
— Хоч я готовий до того, що мене підвісять трохи вище, але я передчуваю, що все скінчиться добре, бо делеґати надто наївні люди. Я певний, що вони нічого злого не зроблять. Добре, що винниченківці від'їхали. Вони закурили б зі своїм Гришком такий мітинг, що небу було б гаряче.
— Ну добре! Глядіть там! А я все таки приїду.
Через деякий час делегати прийшли з мітингу і знову до мене:
— Товарищ начальник! Мы решили вместе с вашими казаками выехать до Ровна. Распорядитесь, пожалуйста, чтобы до эшелона был подан паровоз!
— Добре! Якщо ВИ, товариші, маєте бажання їхати з НИМИ, то їдьте! І нехай сідають всі до вагонів. Паротяг зараз буде поданий.
— Благодарим, товарищ начальник!
Вони попрощались, подавши мені руку і вийшли. Мого наголосу на словах ВИ і з НИМИ вони очевидно не зрозуміли. Як лише вони вийшли, я відразу до віконця в диспетчерську сказав поручнику Чернявському:
— Прошу, як можна скоріше дайте до ешелону народовизволенців паротяг. Хай їдуть з большевицькими делегатами хоч до дідька в зуби.
Був гарний тихий зимовий надвечір. На полі лежав непорушений сніг. Він виблискував під промінями сонця, що повільно заходило. На тлі білого поля яскраво обрисовувався відходячий на південь потяг. Я пригадав відхід мобілізованих козаків зі станції Бахмач також надвечір по покритому снігом полі. Ті відійшли пішки до своїх хат, а тому не було мені їх шкода. Не мав я жалю і тепер до запоморочених народовизвольників, які не усвідомили, що їх і їхніх дітей в майбутньому чекає. У мене пробудився лише жаль до делегатів, ідейних комуністів-мрійників, яких правдоподібно чекала безглузда ліквідація за бунт народовизвольників. Я назвав їх борцями за мрію, яку їм не вдалось побачити.
У Рівному не повірили їх наївному бажанню заключити мир. їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили.
Про від'їзд полку Народного Визволення я повідомив коменданта Новгород-Волинського сотника Падалку. Він перед семафором станції зупинив ешелон, наказав всім виступити і скласти зброю та лише тоді дозволив їхати далі.
"Самоотверженный историк" А. В. Лихолат в свому творі "Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-22 гг.)", Москва, 1954, на стор. 208 брехливо твердить, що в Овручі і під Коростенем не були регулярні совєтські частини, лише повстанці. Бій за Овруч він описує так:
"Против партизан были направлены незначительные силы петлюровцев. 26 января под напором превосходящих сил противника партизанские войска принуждены были оставить Овруч, Однако в результате умелой раз'яснительной работы овручских большевиков подпольщиков значительная часть петлюровських войск, занявших Овруч, взбунтовалась и была розоружена. Части, оставшиеся верными Директории, 1 февраля были выбиты из Овруча вновь перешедшими в наступление партизанами"...
З цих партизанів ніби був сформований "21 Волынский украинский советский полк". Все це брехня від початку до кінця. 26 січня всі рішучі спроби большевиків відібрати від нас Ігнатпіль, щоб знову повести наступ на Коростень, були відбиті. Тоді у них почались заворушення. Це ми використали. І лютого не вони нас, але ми вибили їх з Овруча...
* Див. також "Вісті Комбатанта",ч.4,1967, стаття В.Проходи
субота, 4 липня 2009 р.
Українізовані частини і регулярна армія
В.
Кедровський
Сприводу українізації частин російської армії в 1917 р. створено багато мітів. Спробую в коротких словах з'ясувати стан українізації. Обчисляють, що в російській армії було в 1917 році українського територіяльного-етнографічного елементу коло 8 мільйонів. В часи революції зголосилося до українізованих частин майже 4 мільйони вояків, що визнали себе українцями й прагнули творити свої окремі українізовані частини в складі російської армії.
Українізації в армії противилися Тимчасовий російський уряд, все вище командування збройними силами Росії, всі російські, так звані, революційні організації, все російське старшинство й, нарешті, самі салдати москалі, малороси та інші прихильники неподільности російської імперії. Тому українізація відбувалася в дуже тяжких обставинах, стрічаючи на кожному кроці ворожий об'єднаний фронт русоцентристів.
За пляном Центральної Ради та Українського Військового Генерального Комітету основою для українізації армії було переведення в першу чергу українізації всіх залог в Україні, особливо тих запасних полків, що мали поповнювати на фронті частини військ, призначені для українізації. Російський уряд та командування армією противилися українізації залог в Україні. Коли прибували з-поза України зукраїнізовані маршові роти (сотні), то їх якнайскорше відправляли на фронт, часто навіть не давши їм відповідно підготовитися до бойових операцій.
Мільйони вояків російської армії, що була розташована на протинімецькому й протиавстрійському фронтах та на всій території України поволі цілком дезорганізувалися і розкладалися. Цей процес набрав масового й стихійного характеру, коли большевицький «ґлавковерх» А. Криленко захопив владу в головній ставці командування російською армією та видав наказ про розпорошення українізованих частин, себто насправді проголосив війну проти всіх проявів українства в армії. Про це писав у військово-літературному журналі «Табор» (число 14, 1927) начальник штабу 16-ої українізованої дивізії полковник генерального штабу Б. Сулківський. Він, як безпосередній свідок розкладу російської армії, дослівно пише так:
«Після захоплення Ставки «ґлавковерхом» А. Криленком за допомогою відділів матросів — «краси і гордости революції» — розруха й розклад фронту набірають пекельного розміру. Озвірілі салдацькі маси, стративши, що було людського, займаються полюванням на своїх бувших старшин та братаються з ворогом, якому за горілку та інші напої продають борошно, хліб, сало, мило і зброю — кулемети та гармати. Розпродавши або знищивши все «казенне» добро, цілі маси спішать додому, аби не проґавити моменту поділу землі. По дорозі кидають решту майна, грабують все, що тільки можна і нищать, чого ще не знищено попередньою хвилею... Транспорт, що за часів війни і так значно знищився, тепер остаточно розладжується. Залізниці не можуть правильно функціонувати — цьому перешкоджають знову таки салдати, що забірають потяги для себе, для руху додому. Підвоз до фронту необхідних речей припиняється, а місцеві засоби або вже вичерпані, або знову ж таки знищені. Фронтові загрожує голод.
«Одначе навіть у цих страшних обставинах у 2-му Січовому Запоріжському корпусі ще панує відносний лад: козаки повнять службу, не втікають самовільно масово додому. Мало того, корпус ще бореться з большевиками. Коли штаб XI армії, що стояв в Старо-Константинові, захоплюють большевики, від корпусу вислано два полки; ці полки допомагають розігнати большевиків і українізують штаб. Коли у Волочиську, в районі 5-го армійського корпусу виникли заворушення і різня старшин, яка потім перейшла в грабунки мирного населення, туди теж було послано з корпусу два полки для привернення ладу. Нераз доводилося висилати «спеціяльні експедиції» до сусідніх корпусів, коли збольшевичена маса починала розправу з нечисленними тамошніми українцями».
Подібні події відбувалися на всій території України, що унеможливлювало концентрувати певні українізовані частини так, щоб з них організувати регулярну армію. Всі залізниці були забруджені розбештаними російськими військами, а тому з боєм доводилося українізованим частинам здобувати собі вагони та паротяги для переїзду в призначені їм місця. Це все страшенне томило й хвилювало українізовані частини, зморювало їх і нарешті деморалізувало. Найліпше зорганізовані українізовані частини знаходилися поза межами України, бо там російська влада не так перешкоджала українізації, як в Україні, де вона боялася допустити до створення української регулярної армії.
Ті українізовані частини, що були розкидані на фронтах поза Україною та в містах на корінно-московській території не могли організовано дістатися в Україну. Московські війська обеззброювали їх, використовуючи те, що українці були завантажені у вагонах, тому й не були боєздатними. Їх виморювали голодом, не давали паротягів для перевозу й т. д. Коли ж їм щастило з пригодами прорватися в Україну, то трудно було звести їх в такі з'єднання, що їх становили на місцях своєї українізації. Добре були зорганізованими й боєздатними лише ті українські формації, що були створені добровільно поза рямками українізації. Такими були Січові Стрільці, рештки Полуботківського та Богданівського
полків, що з боями пробилися до Києва, або кінний полк імени Кошового Отамана Костя Гордієнка, який в кінному строю пробився з-під Риги в Україну, перейшовши бічними шляхами, та виминувши російсько-комуністичні відділи, які тільки чатували, щоб українізовані частини роззброювати і грабувати. Так само в обороні Києва взяли участь, Київські й Катеринославські частини та деякі відділи Вільних козаків, що були зорганізовані окремо від акції українізації.
С. В. Петлюра, як військовий міністер в Генеральному Секретаріяті Центральної Ради, бачив одиноку можливість створення української регулярної армії з добровольців. Для цього він проголосив «устав» про організацію армії, вироблений військовими фахівцями, включно зі старшинами генерального штабу. Після того він зрікся становища військового міністра й, склавши невеликий штаб з фахових сил, подався на Полтавщину, де зформував «Слобідський Кіш», розділивши його на «червоних» та «чорних» гайдамаків. З цим Кошом Петлюра з боями пробився до Києва, де відразу взяв участь у здобутті Арсенала назад від большевиків.
Властиво всі військові частини Центральної Ради відійшли з Києва до Сарн, де вони лягли в основу організації української регулярної армії, що в підпільних боях розгорнулася в корпус Січових Стрільців, в Запорожський корпус та в інші менші регулярні з'єднання.
Це коротко ті причини, які перешкодили Центральній Раді організувати регулярну армію для боротьби проти московських большевиків в кінці 1917 року. В Україні все горіло й вогонь руїни поширювався внаслідок брехливої та демагогічної агітації большевиків при повній «нейтральності» малосвідомих мас народу. Лише в початку 1918 року пощастило Центральній Раді, на звільненій території України від грабіжницько-окупаційної влади московських большевиків, організувати різні частини регулярної армії, яка вкрила себе бойовою славою в 1919 -1921 рр. Регулярна армія УНР перестала існувати, але створила легенду збройної боротьби за державність, створила традицію, в дусі якої діють і діятимуть прийдешні покоління.
Кедровський
Сприводу українізації частин російської армії в 1917 р. створено багато мітів. Спробую в коротких словах з'ясувати стан українізації. Обчисляють, що в російській армії було в 1917 році українського територіяльного-етнографічного елементу коло 8 мільйонів. В часи революції зголосилося до українізованих частин майже 4 мільйони вояків, що визнали себе українцями й прагнули творити свої окремі українізовані частини в складі російської армії.
Українізації в армії противилися Тимчасовий російський уряд, все вище командування збройними силами Росії, всі російські, так звані, революційні організації, все російське старшинство й, нарешті, самі салдати москалі, малороси та інші прихильники неподільности російської імперії. Тому українізація відбувалася в дуже тяжких обставинах, стрічаючи на кожному кроці ворожий об'єднаний фронт русоцентристів.
За пляном Центральної Ради та Українського Військового Генерального Комітету основою для українізації армії було переведення в першу чергу українізації всіх залог в Україні, особливо тих запасних полків, що мали поповнювати на фронті частини військ, призначені для українізації. Російський уряд та командування армією противилися українізації залог в Україні. Коли прибували з-поза України зукраїнізовані маршові роти (сотні), то їх якнайскорше відправляли на фронт, часто навіть не давши їм відповідно підготовитися до бойових операцій.
Мільйони вояків російської армії, що була розташована на протинімецькому й протиавстрійському фронтах та на всій території України поволі цілком дезорганізувалися і розкладалися. Цей процес набрав масового й стихійного характеру, коли большевицький «ґлавковерх» А. Криленко захопив владу в головній ставці командування російською армією та видав наказ про розпорошення українізованих частин, себто насправді проголосив війну проти всіх проявів українства в армії. Про це писав у військово-літературному журналі «Табор» (число 14, 1927) начальник штабу 16-ої українізованої дивізії полковник генерального штабу Б. Сулківський. Він, як безпосередній свідок розкладу російської армії, дослівно пише так:
«Після захоплення Ставки «ґлавковерхом» А. Криленком за допомогою відділів матросів — «краси і гордости революції» — розруха й розклад фронту набірають пекельного розміру. Озвірілі салдацькі маси, стративши, що було людського, займаються полюванням на своїх бувших старшин та братаються з ворогом, якому за горілку та інші напої продають борошно, хліб, сало, мило і зброю — кулемети та гармати. Розпродавши або знищивши все «казенне» добро, цілі маси спішать додому, аби не проґавити моменту поділу землі. По дорозі кидають решту майна, грабують все, що тільки можна і нищать, чого ще не знищено попередньою хвилею... Транспорт, що за часів війни і так значно знищився, тепер остаточно розладжується. Залізниці не можуть правильно функціонувати — цьому перешкоджають знову таки салдати, що забірають потяги для себе, для руху додому. Підвоз до фронту необхідних речей припиняється, а місцеві засоби або вже вичерпані, або знову ж таки знищені. Фронтові загрожує голод.
«Одначе навіть у цих страшних обставинах у 2-му Січовому Запоріжському корпусі ще панує відносний лад: козаки повнять службу, не втікають самовільно масово додому. Мало того, корпус ще бореться з большевиками. Коли штаб XI армії, що стояв в Старо-Константинові, захоплюють большевики, від корпусу вислано два полки; ці полки допомагають розігнати большевиків і українізують штаб. Коли у Волочиську, в районі 5-го армійського корпусу виникли заворушення і різня старшин, яка потім перейшла в грабунки мирного населення, туди теж було послано з корпусу два полки для привернення ладу. Нераз доводилося висилати «спеціяльні експедиції» до сусідніх корпусів, коли збольшевичена маса починала розправу з нечисленними тамошніми українцями».
Подібні події відбувалися на всій території України, що унеможливлювало концентрувати певні українізовані частини так, щоб з них організувати регулярну армію. Всі залізниці були забруджені розбештаними російськими військами, а тому з боєм доводилося українізованим частинам здобувати собі вагони та паротяги для переїзду в призначені їм місця. Це все страшенне томило й хвилювало українізовані частини, зморювало їх і нарешті деморалізувало. Найліпше зорганізовані українізовані частини знаходилися поза межами України, бо там російська влада не так перешкоджала українізації, як в Україні, де вона боялася допустити до створення української регулярної армії.
Ті українізовані частини, що були розкидані на фронтах поза Україною та в містах на корінно-московській території не могли організовано дістатися в Україну. Московські війська обеззброювали їх, використовуючи те, що українці були завантажені у вагонах, тому й не були боєздатними. Їх виморювали голодом, не давали паротягів для перевозу й т. д. Коли ж їм щастило з пригодами прорватися в Україну, то трудно було звести їх в такі з'єднання, що їх становили на місцях своєї українізації. Добре були зорганізованими й боєздатними лише ті українські формації, що були створені добровільно поза рямками українізації. Такими були Січові Стрільці, рештки Полуботківського та Богданівського
полків, що з боями пробилися до Києва, або кінний полк імени Кошового Отамана Костя Гордієнка, який в кінному строю пробився з-під Риги в Україну, перейшовши бічними шляхами, та виминувши російсько-комуністичні відділи, які тільки чатували, щоб українізовані частини роззброювати і грабувати. Так само в обороні Києва взяли участь, Київські й Катеринославські частини та деякі відділи Вільних козаків, що були зорганізовані окремо від акції українізації.
С. В. Петлюра, як військовий міністер в Генеральному Секретаріяті Центральної Ради, бачив одиноку можливість створення української регулярної армії з добровольців. Для цього він проголосив «устав» про організацію армії, вироблений військовими фахівцями, включно зі старшинами генерального штабу. Після того він зрікся становища військового міністра й, склавши невеликий штаб з фахових сил, подався на Полтавщину, де зформував «Слобідський Кіш», розділивши його на «червоних» та «чорних» гайдамаків. З цим Кошом Петлюра з боями пробився до Києва, де відразу взяв участь у здобутті Арсенала назад від большевиків.
Властиво всі військові частини Центральної Ради відійшли з Києва до Сарн, де вони лягли в основу організації української регулярної армії, що в підпільних боях розгорнулася в корпус Січових Стрільців, в Запорожський корпус та в інші менші регулярні з'єднання.
Це коротко ті причини, які перешкодили Центральній Раді організувати регулярну армію для боротьби проти московських большевиків в кінці 1917 року. В Україні все горіло й вогонь руїни поширювався внаслідок брехливої та демагогічної агітації большевиків при повній «нейтральності» малосвідомих мас народу. Лише в початку 1918 року пощастило Центральній Раді, на звільненій території України від грабіжницько-окупаційної влади московських большевиків, організувати різні частини регулярної армії, яка вкрила себе бойовою славою в 1919 -1921 рр. Регулярна армія УНР перестала існувати, але створила легенду збройної боротьби за державність, створила традицію, в дусі якої діють і діятимуть прийдешні покоління.
Ліквідаційна комісія російського фронту
М. Прасіцький
В часі першої світової війни російський уряд поділив свій довжелезний фронт на частини і назвав їх відповідними до свого місця розташування, назвами. Нас українців найбільше цікавив і цікавить південно-західній фронт, бо він своїм відтинком займав всеціло українську територію і був спрямований проти Австро-Угорщини. Тут не місце зупинятися над бойовими операціями цього фронту, що відбувалися там протягом понад трирічної першої світової війни, тим паче, що вони описані в окремих творах військово історичної літератури. Зате цікаво, що в споминах українських військовиків трудно знайти згадку, де поділося військове майно південно-західнього фронту. А справа дуже цікава і шкода, що досі нікому не впало на думку висвітлити цю прикру справу. Можливо тому, що вона, як я назвав — прикра.
В часі першої світової війни російський уряд поділив свій довжелезний фронт на частини і назвав їх відповідними до свого місця розташування, назвами. Нас українців найбільше цікавив і цікавить південно-західній фронт, бо він своїм відтинком займав всеціло українську територію і був спрямований проти Австро-Угорщини. Тут не місце зупинятися над бойовими операціями цього фронту, що відбувалися там протягом понад трирічної першої світової війни, тим паче, що вони описані в окремих творах військово історичної літератури. Зате цікаво, що в споминах українських військовиків трудно знайти згадку, де поділося військове майно південно-західнього фронту. А справа дуже цікава і шкода, що досі нікому не впало на думку висвітлити цю прикру справу. Можливо тому, що вона, як я назвав — прикра.
З нагоди різних роковин нашої визвольної боротьби варта би трохи обережніше говорити про недостачу виряду для нашої армії. Очевидно, ті запаси не могли вповні заспокоїти потреб армії в цілості, але, у великій мірі могли причинитися до того. Не можу подавати докладних даних, бо я в Ліквідаційній Комісії не займав ніякого визначного становища і не маю під рукою документів про дії тієї Комісії, а все нижче подане спирається виключно на моїх спостереженнях, що можуть кинути жмут світла на невдале господарювання тодішнім величезним, багатомільйоновим майном.
В осени 1917 року, коли фронт почав валитися і врешті цілком заломився, розгукана революцією «солдатеска» самоздемобілізувалася і, покидаючи фронт, залишила на місцях постою величезну кількість всілякого цінного майна. Тимчасове революційне правительство, бажаючи зберегти це майно для державних потреб, покликало до життя Ліквідаційну Комісію, якої завданням було постягати все разом, розділити по відповідних базах, зінвентаризувати, належно забезпечити і провадити над тим майном потрібний надзір та охорону. Слід завважити, що тодішня прифронтова смуга була завалена складами різних типів, в яких зберігалося цінне майно: від голки й нитки починаючи, а на важких гарматах з амуніцією кінчаючи. Самозрозуміло, що після постання Української держави це майно стало власністю нашої держави.
На жаль весь керуючий апарат тієї Комісії на початку складався коли не в цілості то в переважній більшості з ворожого нам елементу, різної масти московських зайд, що хоронилися тоді на наших землях від збунтованої і розгуканої черні. Очолював ту Комісію капітан Сперанський, воєнний інвалід, відомий на тому терені москаль-україножер, який ненавидів усе, що українське. Очевидно, та Комісія виразно діяла на шкоду молодої української держави. За головування капітана Сперанського, особливо від часу проголошення 4-го Універсалу, почалася «правдива» ліквідація. Здавалося, що багатюща «матушка Росія» на довший час забезпечена різнородними запасами, але насправді виявилося щось протилежне. Брак інтелігентських та взагалі фахових сил спричинив великий клопіт не лише в харчовій ділянці, а в усіх галузях виробництва для щоденного вжитку, зокрема мануфактури. І ось, в таких умовинах, залишеного військового майна не зінвентаризували, бо воно відпливало «на боки» і попадало до рук різнородних спекулянтів, що продавали його між населенням, заробляючи казкові суми. Все ж, того майна було так багато, що заповнювало численні склади. Отже, в обличчі такої ганебної господарки кап. Сперанського, виникла пекуча потреба вкоротити сваволю нахабного, ворожого елементу і не допустити до дальшого розбазарювання державного майна. Тому, місцеві провідники Української Народньої Республіки постаралися замінити кап. Сперанського кап. Івановим, що хоч також був москалем, але набагато скромнішим і до того фаховою людиною. На помічника призначено йому інженера К., нашу людину, а завідуючих складами (магазинами) замінено так само українцями, за вийнятком аптечного складу, бо не було тоді фахівця-українця; тому ведення того складу доручено жінці, фармацевтці Анісімовій, а зверхній нагляд обняв лікар д-р Казін. Це був зукраїнізований грек, відданий тілом і душею українській справі.
І ось, в половині січня 1918 року, одержавши від начальника Київської воєнної округи призначення до Ромен на Полтавщині, куди на жаль, я вже не міг дістатися, бо там уже були большевики, з конечности сновигав по місті Києві з моїм шкільним товаришем З., що мав таке саме призначення. Надивившись на збіговисько московських офіцерів, які в тому часі шукали захисту на Україні, байдуже, що наскрізь були вороже наставлені до неї, були згіршені тим явищем і за порадою наших знайомих вирішили вернутися до дому та перечекати той скрутний час аж настане можливість виконати одержаний наказ. Їхали ми в одному напрямі, через Жмеринку до м. Могилева над Дністром. Тут ми розлучилися. Він поїхав до батьків у Басарабію, а я залишився у свояків у Могилеві. Вони затримали мене в себе та переконали, що під цю пору найкраще залишитися в місті і включитися в якусь відродженську діяльність, як нидіти десь там у сільській закутині. Я охоче погодився з їхніми виводами і не надумуючись довго, отаборився в їхньому гостинному домі. А будучи військовиком, негайно зголосився у повітового військового начальника, який після царської спадщини далі провадив евіденцію всіх військових частин та військовиків перебуваючих на терені його повіту. Незабаром, дістав я від нього призначення до Ліквідаційної Комісії. Мене приділено до канцелярії аптечного складу. Аптечним складом завідувала, як уже згадано, фармацевтка Анісімова, московка, дуже енергійна, проворна і хитра особа, яка знала своє діло. Вона окружила себе своїми людьми москалями або симпатизуючими їм і робила напевно різні «махінації» на нашу некористь. Та все це було вміло і зручно роблено так, що до нічого не можна було присікатися. Щойно згодом надіслано з Києва двох українців, ніби фахових людей, бо шкільних фельчерів в особах: Б. і В. З першого не було жадної потіхи, бо він цікавився і займався лише собою, як нам здавалося, а другий — був ще молодий і мало досвідчений, так, що з ним можна було зробити що подобалось.
На складі переважали тоді хірургічні інструменти, бо не було великого попиту на них. Натомість ліки та перев'язочний матеріял були в обмеженій кількості. В часі господарювання кап. Сперанського, велика кількість їх встигла десь зникнути. Спроби у відзисканні зниклого майна чи потягнення спричинників до відповідальности, були ударемнені, бо не було незаперечних доказів. Взагалі, це був революційний час і кожний відважніший та спритніший, під «плащиком» революції робив, що хотів і то в більшості недозволені християнською мораллю речі. Такий виїмковий час не залишився без шкідливого впливу і на українській адміністрації, яка так само не завжди і на кожному місці була без закиду. І тепер траплялися випадки розтрати державного майна хоч і в далеко меншій мірі, але завдяки непевній ситуації залишилися без ніякого покарання винних. Робилося це за допомогою неточного інвентаризування, або упозорованих грабункових нападів, після яких неможливо було устійнити, скільки чого було і скільки пропало. Кінчалося все на складенні акту (протоколу) залишеного майна, який також не завжди був докладний. А що на тому терені влада часто змінялася, то під той «шумок» найлегше було робити всякі недозволені речі несумлінними особами. Сліди такої нездорової господарки відбивалися на населенню міста. З приводу недостачі артикулів першої потреби всі предмети вироблені з полотна, сукна, скіри чи навіть з марлі (гази) мали величезний попит, не дивлячись на те, що ці предмети були явно військового походження. Споживачі, яким пощастило дістати в якийнебудь спосіб таку військову річ, вміло її використовували і пристосовували до цивільних потреб. Про кількість збутого майна «на ліво» тяжко сказати, але, що воно дійсно було і то великих розмірів, це незаперечна правда.
Пригадую собі один випадок, що стався, здається, весною чи з початком літа 1919 р., коли то большевики, прийшовши до влади, задумали використати це майно для себе. В тій цілі прислали з Вінниці до Могилева свого уповноваженого інж. С., щоб він усе цінніше негайно вивіз до Вінниці. У мене тоді склалося враження, що інж. С. не був большевиком з переконання, але, якраз тому, тим більше старався перевиконати розпорядження своїх наказодавців. Не знаю, що саме брав з інших складів, але, що вибрав з аптечного — дещо пригадую. В першу чергу він зажадав видачі всього запасу кокаїни, яка в тому часі мала величезний попит і цінилася, як то кажуть, на вагу золота. Але, на жаль чи щастя, того артикулу на складі був лише невеличкий запас, який він поквапно схопив і відложив на бік. Кокаїни дійсно не було більше, бо попередники встигли вже зробити з нею добрий «ґешефт». В революційний час, уживання кокаїни, було дуже модне в кругах молодих військовиків і вважалося «бон-тоном». А вже найбільше вживали її чекісти. Без кокаіни не відбувалася ніяка екзекуція. Це, так би мовити, для підбадьорення.
Після розчарування інж. С., що сподіваної кількости кокаїни він не дістав, він почав забирати потрібніші і цінніші ліки та майже ввесь перев'язочний матеріял. А коли ті артикули були вичерпані, почав брати все, що під руки попало, а в тому і кільканадцять гарнітурів хірургічних інструментів. Робив це все поквапно, бо в місті вже кружляли поголоски про недалеку зміну влади. Отже, поспішав. Та в тому поспіху несподівано натрапив на деяку кількість «гусаків» (міра рідини — приблизно 1 гальон) чистого алькоголю 96°. На вид такого «скарбу» в тодішньому часі, йому засвітилися очі і він на деякий час просто отетерів. По короткій надумі, мабуть вирішив той алькоголь не вписувати до фактури, але роздав його всім приявним службовикам по одному «гусакові», а решту забрав собі. І на тому закінчив свій очевидний грабунок, назбиравши того майна добрий вагон. Чергового дня, все відложене інж. С. майно забрано на фіри, відставлено на залізничну станцію і завантажено до вагонів, де вже було наладовано інші вагони військовим майном з інших складів. Назбиралося того майна з 10 вагонів і негайно відправлено до Вінніці. Одначе, в недовгому часі, ми довідалися, що той поїзд не доїхав до місця свого призначення, а в катастрофі злетів із залізничного насипу, де зовсім розбився, а все добро було змішане. Казали, що ту катастрофу спричинили українські повстанці. Після цього, зараз же, події покотилися так, що я був змушений залишити свою працю в Комісії і висмикнутися большевикам з рук з м. Могилева, не маючи навіть часу використати алькогольний дарунок інж. С.
пʼятниця, 26 червня 2009 р.
Українські військові відзначення
Микола Битинський
підполк. Армії УНР
Для виразнішого уявлення й поновного зрозуміння та легшого вияснення проблеми розглядатимемо всю справу наших військових відзначень комплектно за певним порядком з рівнобіжним покликуванням на історичні приклади, правні засади і відомі знакові геральдичні вимоги, що в цілому творить тверду вікову традицію. Отож порядок подальшого викладу подаємо такий:
1. Коротка історія орденських відзнак; 2. Місця ношення відзнак; 3. Категорії відзнак; 4. Гієрархія українських орденських відзнак; 5. Інші другорядні українські військові відзнаки; 6. Чужоземні військові відзнаки серед українських; 7. Спосіб ношення українських відзнак; 8. «Завмерлі» або нездійснені українські відзнаки; 9. Фіктивні українські військові відзнаки; 10. Загальні висновки.
1. ОРДЕНИ
Історія орденів у сенсі відзнак військових заслуг сягає в глибоку давнину історії людства. Відмінні бойові вчинки окремих вояків-героїв завжди дуже високо шанувалися суспільством, і на виявлення назверх тієї пошани героєві давалися різного роду нагороди. Найчастіш первісно це були практично корисні речі у вигляді дорогої зброї, коня, перстеня, браслета, наручників, цінної голівної пов'язки і т. п.
Пізніше в досконало зорганізованому римському війську введено було спеціяльні нагородні відзнаки ідейного характеру, які до того мали вже й певну одностайність. Вищі військові начальники й провідники леґіонів та полководці за успішні чи визначні бойові чини діставали зправила й високі відзначення (не згадуючи тут вийнятково рідку нагороду «тріюмфом»): золоті чи срібні вінці, нагрудні портрети імператорів; звичайні старшини й рядові леґіонери одержували за порядком військових ступнів та за родом довершеного ними геройського чину золоті, срібні й бронзові ковані образки різного роду зброї: для тих, які відзначувались у полі — мечики, щитики, шоломки і т. п. — та для тих, що вславилися обороною або здобуттям фортифікаційних споруд: — мініятюрні пластичні коронки із вежовим чи шпичастим завершенням. А вже з середньовіччя вояцькі відзнаки розвинулися в спеціяльну категорію специфічних нагородних знаків — орденів.
Лише щонедавно слово «орден» стало розумітись як відзнаку, нагороду-емблему. Раніш у законознавстві європейських країн та емблема відома була як «знак ордену». Саме ж слово «орден» знане є від IX ст. і виводиться з латинського «ордо» — значить загін, відділ, і було воно назвою католицьких чернечих організацій, що кожна з них мала свого патрона, свій статут, свою уніформу, а на ній власні відзнаки у вигляді хрестів, які пізніш і стали називатись орденами. Особливо розцвіли чернечі ордени в часі Хрестових походів, коли численні лицарські організації вклинилися в них і віддали на службу боротьбі з мусульманами свою зброю під гаслом битися за Христову віру. Під цим гаслом лицарські союзи і створили перші «Орден Хреста» й «Орден Меча», їх внедовзі наслідували інші лицарські корпорації. В історії лицарських орденів найвідоміші Тамплієри, Йоніти та Мальтійські лицарі, які створились у Палестині, а з європейських орденів найбільш знаний німецький орден Меченосців. Із орденських хрестів, нашиваних лицарями на плащі або на прапор, залишився й досі найбільш відомий «Мальтійський Хрест» — червоний з гостро вирізненими кінцями.
Однак, коли мальтійці по довгих блуканнях по різних землях у XVI ст. настало осілися на о. Мальті (звідки й дістали назву), то там й утворили спеціяльний орденський знак, чи інакше називаний офіційно «Знак Ордену», який став уже носитись на орденській стрічці з певними відмінами степенів знаку — кавалерський, командорський і гросмайстерський (французькі і німецькі назви). Ці степні розрізнювалися між собою додатками лілей, тризубців, бантами та іншими відмінними прикрасами. По занепаді сили й впливу мальтійців, знак їхнього ордену, а головно системи степенювання його, запозичили держави австрійська, еспанська, англійська і російська, звичайно, з певними власними відмінами, а також й інші європейські держави не залишились без наслідування. Таким чином, мальтійський знак ордену став праобразом багатьох орденів і подібних бойових та заслужених знаків, ношених на стрічках, причому й сама назва власника (носія) якогось з тих знаків залишилася за прикладом первісна мальтійська т. т. «лицар» або «кавалер», у значенні прямому — «вершник». З бігом часу на зміну старих лицарських корпорацій та їхніх емблем — «знаків ордену» з'явилася в європейських монархіях для державних урядовців модерні придворні «ордени», які, однак, хоч в основному і наслідували назовні згадані старі лицарські емблеми та подекуди й спосіб уживання їх, але цілком змінили внутрішню свою структуру й набули характеру знаків нагородних. Найвизначнішою при тому зайшла та зміна, що ордени стали встановлювати самі монархи, творити для них статути, оформлювати орденські знаки, затверджувати все те державними законами й надавати кавалерських (лицарських) звань з відзнаками за посередництвом спеціяльних орденських установ — капітулів. Така нова система здійснювання ідеї й практики нагород-орденів широко поширилася майже в усьому світі й тепер стала скрізь прерогативою найвищої державної влади, а сам орден через те набув значення певного роду «державної реґалії».
2. МІСЦЯ ДЛЯ НОШЕННЯ ОРДЕНІВ
З повище поданого викладу короткої історії орденів можна легко спостерегти, що в процесі розвитку їх від виникнення до завершення виявлялися такі виразні деякі моменти, що ніби костеніли в повторюваннях і, зрештою, перетворювались у стійкі традиції, особливо в практиці реалізації орденів у вояцькому житті. До таких практичних дій, що викликались самою логікою й обставинами оточення й розвитку орденів, належить цілий ряд ще й інших моментів, які теж перетворились у традиції і стали нарешті міцними правилами для достойного вживання орденів.
До таких давніх традицій належить у першій черзі визначення й усталення самого місця, на якому військові відзнаки мають носитись. У давнину, як уже згадувалося, точному означенню таких місць не надавали багато уваги, бо в суті речі, такі місця залежали переважно від характеру відзнаки. Коли нагородною відзнакою був перстень чи наручник, чи серіжка, чи голівна пов'язка, то їх, звичайно, й носили на відповідних частинах тіла: на пальці, на зап'ясті, в усі й на голові. Коли ж у римському війську, як знаємо, дещо упорядкувалась і устійнилась певна система військових відзнак, тоді устійнилися й закріпилися також і місця для ношення їх. Крім голови, на якій по давньому носили вінці, на перше місце висунулися груди, як найвидніша частина тіла й найвигідніша площа для вміщення одночасно чималої кількости відзнак. Тож на грудях, властиво на грудному панцері, римські вояки чіпляли свої металеві нагородні знаки, прикріплюючи їх на ланцюжках. Відтоді то й у пізніших часах груди стали традиційним місцем для ношення всілякого роду відзнак, а в парі з тим досить надовго встановилася й звичка завішування їх на ланцюгах, що особливо діялось в середньовіччі. На тих ланцюгах здебільша завішували знаки особливої ласки та уваги володарів своїм васалам, але траплялось, що були це й нагороди за якісь видатні заслуги.
Про корпораційні знаки лицарських орденів уже згадувалось, що то були хрести, нашивані на плащі, проте, також на грудях у всю довжину одягу, або хрест у зменшеному розмірі на лівому боці грудей («на серці»). Далі бачимо, що мальтійські лицарі з уведенням у себе нагрудних кавалерських (лицарських) відзнак із гідностевими ступнями завішували їх відповідно до ступня гідности чи то на нашийному ланцюжку (командор), чи на ланцюгу нагрудному (ґросмайстер). Звичайні ж кавалери мали відзнаки, завішені на т. зв. «орденській стрічці», т. т. на стрічці кольору орденського хреста. Ось цей то спосіб уживання орденських відзнак і став зародком різних орденських ступеневих систем разом із способом завішування орденів на стрічках, розповсюджених в Европі й деінде. А ще далі довголітньою практикою вироблено правила, на якому одягу і в якому місці на ньому треба чіпляти відзнаки.
Отже встановлено: відзнаки належить носити найперше на мундирі; дозволено носити їх і на цивільному одягу, але в зменшеному вигляді, про що буде сказано далі; на плащі носити орденські відзнаки зовсім не дозволено. Місця ж на мундирі для відзнак призначується такі: правий і лівий боки грудей до пояса та друга й третя петелька двобортового мундира й однобортового френча. (Не береться тут до уваги рангові відзнаки, які мають інші місця на одягу). На цивільному одягу, звичайно, на піджаку, носять ордени нормально на вилозі лівого відкладного борту, або на першій згори лівій петельці вилоги чи в першій петельці борту.
3.КАТЕГОРІЇ ВІДЗНАК
А тепер звертаємо пильну увагу на своєрідну символіку внутрішнього змісту тих відзнак, які за певними окремими прикметами розподіляють на категорії. До них у першій черзі належать: а) «Знаки Ордену» (назва по-старому, дивись історія орденів), б) «Орденські Відзнаки» (вводиться умовно новий термін для точнішого розрізнення), які в дечому дуже наближуються до орденів, а в дечому значно й відхиляються від них, в) до цієї категорії належать відзнаки іншого порядку, по суті — другорядні, так зв. «пропам'ятні», похвальні й почесні значки за фахом, освітні, патріотичні, корпораційні і т. п. Словом, такі знаки й значки, що носять на собі більшу чи меншу тінь військовости й тому удостоюються прикрашувати вояцький мундир.
Найзначнішою з тих категорій, безперечно є орден (не ордер, як дехто неправильно називає),* який в суті речі є основною військовою нагородною відзнакою ще за традицією від найдавніших часів (див. повищу історію ордену). Бо власне в самій ідеї нагороди є справедливе прилюдне відзначення особи, яка в імені батьківщини, чи з обов'язку вояцької чести довершила якогось визначного чину, або великого геройського подвигу, або наставляла на небезпеку своє життя в досягненні вищих моральних цілей. Таким чином, завжди в понятті змісту ордена світить згадка про якийсь видатний індивідуальний вчинок власника (носія ордена). Що ж до основного поняття й значення високої почесної нагороди, то до ордена, розуміється найтісніше примикає змістом орденська відзнака. Особливо зближує з собою ці два високі нагородні знаки один спільний порядок постання їх й однакове визначення їхніх функцій. Бо й орден, і орденська відзнака неодмінно встановлюються верховною державною владою, а уділення їх заслуженим особам відбувається через ухвалювання затверджених законом капітулів чи орденських гонорових рад.
Але все ж орденська відзнака з іншого боку помітно й відрізняється від властивого ордена головно ж тим, що це знак нагороди не індивідуальний, а колективний, як знак заслуги, довершеної не окремою особою, а якоюсь відмінною геройською групою, яка до того в тяжких виняткових воєнних обставинах виявила міць і велич вояцького духа. Ще інша відмінність між орденом і орденською відзнакою розвивається в тому напрямі, що функція ордена являється вічною, бо він діє довгий час (навіть століття) і претендентів заслужених на відзначення ним може бути численний ряд, а орденська відзнака в часі замкнена, тому що нагороджений нею якийсь точно означений колектив довершив чи то свого подвигу, чи видатного чину лише один раз і в означеному часі, а через те й інших претендентів не може бути.
Ще одна значна відміна відрізняє орденську відзнаку від ордена. Орден зправила мають гідностеві ступні або кляси, т. т. розподілюють нагороди від нижчої до найвищої, згідно з хронологічним порядком їх поступовання. Завжди нагороджування починається за порядком з найнижчого ступня й теоретично закінчується найвищим, якого практично дуже рідко коли досягається. Різні ордени в різних країнах мають не однакову кількість ступнів, але здебільша в середньому три відміни, й числяться вони за порядком від найнижчого: III, II і І-ий ступінь.
Ступні орденів відрізняються між собою добре видимим способом ношення: ІІІ-ий ступінь завішується на грудях кавалера на орденській, властивій орденові, стрічці; ІІ-ий ступінь завішується тією ж стрічкою дещо ширшою на шиї; І-ий ступінь прикріплюється на тій же стрічці, але значно ширшій, через плече (ґеральдично так зв. «перев'язь»); до І-го ступня, звичайно, (а інколи рідко і до ІІ-го) додається й дорогоцінна зірка з промінням, усіяним брилянтами. Ордени найчастіше мають форми різнородних геральдичних хрестів та інших фігур (корони, квіти, «вузли», космічні тіла, образи звірять і т. п.). Серед світових орденів деякі відомі або незвичним оригінальним виглядом, або відмінним способом ношення, як приклад, французький орден «Почесного Леґіону» у вигляді п'ятираменного хреста або дуже давній австрійсько-еспанський «Орден Золотого Руна», завішуваний на грудях через шию на спеціяльному орденському ланцюгу; або подібний до нього «Орден св. Андрія Первозванного», теж ношений на грудях колишніми російськими імператорами, або й дуже незвиклого вигляду англійський високий «Орден Підв'язки», що його носиться під лівим коліном. Взагалі, таких відмінно оригінальних формою орденів можна б начислити цілий ряд, і здебільша вони являються династичними відзнаками державних володарів.
Серед значної кількости різнорідних орденів виникають такі, що ними нагороджують специфічно за військову службу й за воєнні подвиги, як ось в Англії відзначається тим «Орден Вікторії», в Америці за такий орден править «Воєнна Медаля», в Австрії до того служив «Орден св. Терезії», а в колишній царській Росії існувала навіть система кількох орденів, що могли перетворюватись у військові через додатки до орденських хрестів, мечів і бантів, як в орденах св. Анни й св. Володимира. Крім того, в Росії існував і спеціяльний воєнний «Орден св. Юрія» в 4-ох ступнях для старшин, а при ньому ще й спеціяльна відзнака того ордена для рядових вояків теж у 4-ох ступнях. Наряду з орденами знаком високої воєнної нагороди в деяких державах служить окремий рід зброї — так зв. «Золота Зброя», оправлена золотом, переважно руків'я (ефес) холодної зброї — шабля, шпага і т. п.
Ті ступневі ордени, що ними наділюється за порядком чергової вислужби мають ту властивість, що молодшого ступня разом із старшим не носять. А ще — орденів, які мають мініятюрки, не носять в тих двох виглядах одночасно: в приявності нормального ордена мініятюрка зникає.
Третя категорія відзнак, як було вже зазначено, репрезентується другорядною групою знаків, з яких найзначнішими вважається Пропам'ятні відзнаки, звичайно встановлені чи схвалені урядово за якусь військову подію — чи із значнішою ювілейною датою, чи перебування в довшій кампанії, чи, нарешті, як нагорода за довшу бездоганну службу. Цей рід пропам'ятних відзнак здійснюється у вигляді медалів також звичайно на орденських стрічках, але не власних, а запозичених з якогось ордена. На місці зауваження: не переплутувати з воєнною американською медаллю, яка видається за різні бойові заслуги й дорівнюється значенням до ордена. Нормальні ж пропам'ятні відзнаки це найчастіш пам'яткові відзначення групових спільних службових, або й бойових діянь, у складі менших формацій із структури більших і ширших воєнних з'єднань у загальній побудові збройних сил. Це взагалі — значки полків (навіть подекуди й куренів), бригад, дивізій, корпусів, службових установ і т. п. Вони мають багаті різноманітні форми, наподоблюють інколи навіть вигляд орденських хрестів і завішуються на стрічках, проте значення орденських відзнак не мають, бо встановлюються вони не верховною державною владою, не затверджуються законами, а постають, так би мовити, приватно, бо тільки з волі льокальних воєнних начальників, або інколи й за спільним рішенням тісного якогось вояцького колективу. Зрозуміло, що таке встановлювання групових пропам'ятних відзнак правно діє лише у внутрішньому обсягу певних обмежених груп, постанови яких і статути не зобов'язують інших рівнорядних груп, не кажучи вже про неважність їхніх постанов для вищих формацій.
Пропам'ятні відзнаки, так само, як і відзнаки вищих категорій, розрізнюються між собою за змістом і за формою, а також і способом засвоєного ними ношення. За щойно згаданою групою пропам'ятних відзнак різних військових формацій услід ідуть подібні дещо до них відзнаки вояцьких корпорацій і товариств та союзів — воєнно-історичних, стрілецьких, воєнно-наукових студій, фехтувальних гуртів, різних військових курсів, тощо. Це все відзнаки гурткові. Однак, при тому мають місце серед пропам'ятних військових відзнак ще й специфічні відзнаки індивідуальні, як ось знаки освітні, видавані за закінчення військових старшинських шкіл, військових академій та інших вищих військових інституцій; до них з правила долучуються ще й значки вищих цивільних високих шкіл — університетів, академій, інститутів і т. п. Ці останні з огляду на свою загальну високу моральну якість, удостоюються почесного місця на вояцькому мундирі (уніформі).
Всі, щойно згадані пропам'ятні відзнаки, способом ношення значно відрізняються від відзнак вищих категорій. Вони не завішуються на мундир ніякими стрічками, а прикріплюються до нього зі споду трубками. Місце на мундирі групові відзнаки, мають на грудях з лівого боку під фронтом орденів й орденських відзнак і розкладаються по поземій лінії від середини грудей доліва, або іншим способом уміщуються по лінії прямовісній за старшинством значення один під другим; на цивільному одягу цього роду відзнаки здебільша вміщуються на вилозі піджака в указаному порядку. Знаки освітні і на мундирі, і на цивільному одягу мають окреме місце для ношення: вони прикріплюються з правого боку грудей за порядком старшинства один під одним, причому знак військових академій та інших вищих військових освітніх установ має старшинство перед відзнаками цивільними.
4.Гідностева послідовність (єрархія) військових українських відзнак
В попередніх розділах з'ясовано засадничі всебічні властивості військових нагородних і інших подібних відзнак, опертих на історії виникнення і довгочасного розвитку їх та на основі витворених внаслідку того твердих традицій. І ось тепер, взявши до уваги оту довголітню обосновану на міцних традиціях практику в правильному користуванні військовими відзнаками, можемо вже й ми застосувати в себе ті раціональні поучні приклади для встановлення, нарешті, й у себе військово-знакового порядку. В цьому напрямі були вже й реальні спроби п. О. Городиського, який на цю тему надрукував відповідну статтю в мюнхенських «Вістях» ч. 121. В тій статті згадано майже всі існуючі в нас нагородні відзнаки категорії орденських, а також і головні пропам'ятні відзнаки, однак гідностевий послідовний їх порядок за старшинством, як також і спосіб їхнього ношення на грудях, означено хибно і мильно обґрунтовано. Це тому, що на нашу думку, не визначено одного, важливого й підставового для всіх принципу чергування тих відзнак і не подано достатньої аргументації щодо правної й знакової ваги їх символіки.
На свою власну довільну думку п. О. Городиський уложив такий порядок старшинства (єрархії) українських нагородних відзнак, безпідставно перемішавши їх з відзнаками пропам'ятними: на першому місці він установив Орден Залізного Хреста; другою з черги мала б бути пропам'ятна медаля для учасників бою під Бродами; третє й четверте місце мали б займати пропам'ятні хрести УСС-ів — один виданий ще Бойовою Управою у Відні, а другий т. зв. «Мазепинський Хрест», виданий 1940 у Кракові; п'ятим повинен би бути Хрест Залізного Хреста ІІІ-ої Залізної стріл. дивізії; шосте місце займав би Хрест Симона Петлюри; сьоме місце мав би Хрест УГА (Українська Галицька Армія); восьмим з черги мав би бути т. зв. Хрест Директорії (Макаренка) — так означив цю відзнаку сам Городиський; дев'ятим враховано Пропам'ятний Хрест Галицької дивізії; десятою з черги пропонується Пропам'ятна медаля з нагоди 10-тих роковин Самостійности; одинадцяту чергу займав би Пропам'ятний Воєнний Хрест УНРади. Цей хрест передбачений для майбутніх українських вояків; дванадцятою мала б бути Медаля св. Архистратига Михаїла для вояків Галицької дивізії в 20-ті роковини створення дивізії; останнім з черги відзначенням мав би бути пропам'ятний Хрест УСС, виданий Об'єднанням бувших вояків українців в Америці. Всі, вищезазначені відзнаки О. Городиський назагал схарактеризував так, що вони, крім Залізного Хреста являються пропам'ятними, і ніякими орденами, а тому уживати для них очеркнення «ордени», є і неповажно й нефахово. До поданого тут реєстру відзнак, що їх О. Городиський означив, як «звісні», себто прикріплені на груди на стрічках, він же долучає ще цілий ряд т. зв. нагрудних відзнак (в суті: плутанина термінів), які розподіляє так: 1. Комбатантський Хрест, т. зв. краківського видання 1940 р., який відновлено було двома ривалізуючими комбатантськими організаціями після 1945 р. в Німеччині; 2. Спільна Юнацька Школа (1918- 1919) — відзнака для всіх учасників старшинської школи в Кам'янці Подільському; 3. Відзнака VІ-ої Січової стрілецької дивізії — «золота» для старшин і «срібна» для підстаршин і стрільців; 4. Дуже рідкісна відзнака Ради Київських ССів; 5. Еліпсоїдна відзнака кол. Леґіону полк. Р. Сушка 1939 р.; 6. Відзнака Дружини Українських Націоналістів; 7. Бойові індивідуальні відзначення для вояків УПА, затверджені УГВР. (Таке бойове відзначення носиться як перше — визначає сам автор).
Отже, як бачимо, виявляється повний безпорядок у розумінні й означуванні правної й символічної ваги знаків, а від цього й хибно означувані їхні чергові місця. Бо ж і справді деякі відзнаки невідомо чому локального походження поставлено перед тими, які встановлено вищою державною владою і затверджено законами; або ще групові відзнаки окремих підрядних військових частин йдуть попереду групових відзнак великих надрядних, структурно закінчених воєнних формацій, прикл. армій; не встановлено ясної границі й черги пропам'ятних відзнак між тими українськими частинами, що орудували в складі українських збройних сил і тими, що працювали в чужинецьких формаціях; неточно вияснено дефінітивні різниці в поняттях нагород індивідуальної й групової та їхньої градуацїї. Словом, зовсім не подано необхідних важливих принципів, з яких можна виводити один спільний критерій для справедливої оцінки властивостей усіх, клясифікованих вище знаків. Ми ж супроти того якраз і пропонуємо оперти чергування військових відзнак за їхніми гідностевими прикметами на твердих традиційних принципах поділу їх на засадничі категорії, усталені в цій статті вище. Це ось і буде тією спільною міркою, тим загальним критерієм, за допомогою якого тільки й можна вивести якийсь порядок.
На таких засадах і представляється ось тут уложений новий реєстр українських військових нагородних відзнак та інших другорядних відзнак.
Безперечно, найпершим в ряді наших нагородних відзнак є «Залізний Хрест» за Зимовий Похід Армії УНР у запілля ворога 1919-1920 років. Отже це нагородний знак груповий за великий колективний подвиг, довершений у надзвичайно тяжких умовинах у самій гущі ворога в піврічній боротьбі на два фронти проти червоних і білих москвинів. Такого роду вийняткова широка геройська воєнна операція з численними маршрутами й бойовими діями у всебічному ворожому оточенні є взагалі дуже рідким явищем навіть у всесвітній воєнній історії, а в нашій визвольній боротьбі Зимовий Похід війська УНР є рідким незаперечним Анабазисом рідної воєнної історії. І зрозуміло, що за таку надзвичайно бойову чинність нагородою міг би бути лише високий орден. Якби до того часу в Українському Державному Війську існували індивідуальні знаки-ордени, то якимсь з них були б безсумнівно нагороджені всі учасники славного Зимового Походу під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка за історичними аналогічними прикладами інших армій світу. Коли ж такого ордена під рукою не було, то встановлено було законно владою УНР рівне йому відзначення — групової нагороди під назвою «Залізного Хреста». А вже нещодавно через заходи Головної Орденської Ради (капітули), щоб зо смертю останнього лицаря Хреста, орден не вигас, законом УНРади «Залізного Хреста» проголошено загальним постійним орденом усього Війська УНР.
Вслід за цим орденом маємо розглянути за чергою дальші воєнні нагороди за такі видатні події, які в суті речі змістом, формою і значенням наближуються до згаданого Зимового Походу, а в історії збройної боротьби України являють зовсім особливий тип групових подвигів. Це передовсім мається на увазі такі широко закроєні в часі та в просторі стратегічні акції з низкою пов'язаних походів і з масою бойових епізодів, які в історії України можуть розглядатися комплектно, як одно тягле явище вроді славної геройської епопеї, вийняткової й неповторної в нових часах українського національного здвигу. Така могутня епопея якраз і створилася в добі боротьби українського війська під проводом Головного Отамана Симона Петлюри в роках 1917-1921 на розляглих обширах України від східніх до західніх і від північних до південних границь. Так ось на вічне означення цієї величньої для всіх учасників її епопеї і створено законом УНР вже в екзилю «Хрест Симона Петлюри», який цілком дорівнюється орденові, однак тому, що все ж він є знаком не індивідуальним, а специфічно груповим то і належить до категорії орденських відзнак, що в єрархії нагородних знаків займають друге по орденах місце. На цій підставі «Хрест Симона Петлюри» у фронті українських відзнак на грудях займає друге місце зараз же по ордені «Залізного Хреста».
Третій з черги теж у характері орденської відзнаки є «Воєнний Хрест» для всіх учасників Визвольної Боротьби за всі періоди її тривання, включаючи діяння різнородних збройних з'єднань на всіх просторах України як регулярних армій, так і численних партизанських загонів. Для увіковічнення цієї титанічної боротьби в новій воєнній історії України «Воєнний Хрест» визнано спадковим, т. т. з правом ношення на грудях в ряді родових поколінь всіма нащадками нагороджених хрестом учасників цієї також знаменної епопеї боротьби. При хресті видається спеціяльна грамота, в якій кожночасний власник хреста відзначає передачу його свому наступникові. Це, здається, чи не єдина в світі нагородна групова відзнака, функції якої не вигасають і в дальніх поколіннях, як передбачено статутом її.
Всі три згадані нагородні відзнаки встановлені Зверхнім Урядом Української Держави, затверджені відповідними законами і вважаються важливими державними регаліями. «Залізний Хрест» установив Головний Отаман С. Петлюра; «Хрест Симона Петлюри» встановив Президент Андрій Лівицький; «Воєнний Хрест» установив Президент Степан Витвицький. Уділювання названих відзнак переводилося через схвалені законами Орденські й Головні Гонорові Ради т.т. правні установи — традиційні капітули, і тому не можна нікому свавільно відтискати їх на якесь другорядне місце, бо вони мають всі підстави займати якраз перші місця в системі наших нагородних знаків.
Не менш важливе значення має й групова нагорода — «Хрест Галицької Армії», хоч установлення його з правного боку не так чітко означено, як попередні орденські відзнаки, бо відзнака Галицької Армії не затверджена ніяким державним актом, а встановлена лише наказом Вищого Командного керівництва армії, щоправда разом із створеною ним же капітулою відзнаки. Проте, за змістом своєї внутрішньої символіки, як високої групової нагороди за видатні бойові діяння і, взагалі, воєнні заслуги, довершені великим всеобсяжним колективом на широких просторах України, Галицький Хрест вповні дорівнює трьом згаданим орденським відзнакам і в ряді їх займає четверте почесне місце.
Всі ці, названі тут за старшинством відзнаки, носяться на грудях за порядком від середини грудей до лівого плеча мундира (над кишенею френча), прикріплені пристійно на своїх власних орденських стрічках у ряд, або зчіплені стрічками на одній (для зручности), спільній т. зв. «колодці». Мініятюрок цих відзнак при такому випадку вже не слід носити.
Слід тут згадати й таке: трапляється інколи, що старші віком ветерани мають чужі заслужені воєнні ордени, уділені їм ще з часів І-ої Світової війни за виявлені особисто бойові заслуги специфічні відзнаки «За хоробрість» чи за якийсь відмінний видатний воєнний подвиг. З таких відзнак, наприклад, в Армії УНР військовим наказом засвоєно й дозволено носити тільки високі суто бойові колишні російські нагороди: «Хрест св. Юрія» 4-го степеня і «Хрест св. Володимира» звичайно 4-го степ. і «Золоту Юріївську Зброю» та т. зв. «Анненську» зброю. В останніх випадках та зброя виявлялася головно у темляках (нав'язаних на руків'ях шабель орденських стрічках — св. Юрія і св. Анни 4-го степ). Інші всі російські ордени покасовано. За повищим прикладом в українському війську дозволено носити бойові ордени й інших держав: австрійський Хрест св. Терезії, французький орден Почесного леґіону, англійський орден Бані, польський Віртуті Мілітарі і т.п. Всі ці чужі відзнаки у фронті наших орденських відзнак носяться на грудях на самому кінці за нашими відзнаками. Коли ж хтось з наших вояків має ордени тієї країни, де в той час перебуває, то їх треба вміщати попереду всіх інших відзнак.
Після всіх тих нагородних відзнак вищої категорії, звертаємось до військових другорядних відзнак, тобто до суто пропам'ятних, льокальних, складових частин вищих структурально воєнних з'єднань, себто армій, армійських груп і т. п. В цій категорії відзнак неможливо встановлювати якесь чергове старшинство, бо вони змістом мають значення тільки для замкненої власної підрядної військової частини, і це значення на інші рівнорядні частини не розповсюджується. Як, прикладом, установити загальну градацію старшинства чи важливости таких окремих, обмежених колом власної формації пропам'ятних відзнак, як УСС-ів, чи відзнака «Залізного Стрільця», чи «Нагрудна відзнака VІ-ої Січової стрілецької дивізії», чи якась інша подібна відзнака із згадкою про якийсь визначний бойовий чин чи то під Вапняркою, чи під Замостям, чи під Вознесенським, чи під Чортковом, чи під Коростенем, чи в Криму, чи під Львовом, чи під Києвом, а чи під Бродами, або в інших знаменитих боях, яких в українській Визвольній епопеї було безліч?.. Найперше, неможливо встановити, яка з тих льокальних пропам'ятних відзнак, що репрезентує якусь окрему геройську чинність, є серед інших таких же знаків найвищою в сенсі бойової заслуги, бо ж ніхто ніяких конкурсів на змагання між окремими воєнними відділами не робив і нічим їхньої мужности не міряв. В цьому відношенні всі вони в довгій низці бойових епізодів рівні між собою, і всі мають однаковий характер важливих особистих спогадів про чинність і заслуги різних військових частин.
Таким чином, цього роду пропам'ятні відзнаки важливі головно для самих носіїв їх, як членів даної певної формації, а інші такі ж рівнорядні члени других частин не мають, звичайно, ніякого права ані претензій на них. І ще одне важливе — пропам'ятні відзнаки окремих дрібніших воєнних частин не встановлюються законами або іншими актами верховної державної влади, а лише наказами чи постановами підрядних командантів (начальників бригад, дивізій, корпусів, навіть армій), які не мають юридичних компетенцій творити окремі вищі орденські відзнаки ані для своїх власних частин, ані тим більш установлювати знаки вищих категорій для вищих військових з'єднань. Ось тому всі правдиві нормальні пропам'ятні в цьому сенсі відзнаки незалежно від того, як їх окреслювано самими власниками їх, і незалежно від того, яку форму вони мають, і чи носиться їх на стрічках чи на трубках, і навіть незалежно від того, чи постали вони в складі частин Української Армії чи в партизанських відділах і загонах, — всі вони не переходять власної вузької знакової межі і мають характер ніби приватних витворів, хоч, щоправда, загально у всього вояцтва й громадянства завжди високо шанованих і визнаваних за вияв видатних заслуг. І тому, зрозуміло, всі означені тут пропам'ятні відзнаки мають на грудях вояцького одягу своє власне, точно означене, місце: у стрічковому фронті орденських відзнак вони займають рядом другу чергу по них, а на шрубках — зараз же під ними; а іншим способом можна їх прикріплювати і на вилозі або в петельці піджака.
Крім згаданих вище українських військових відзнак першої й другої категорії, п. Городиський вичислює ще інший ряд відзнак, яким намагається означити чергу ніби за значенням їхньої символіки; при тому, як було вже сказано, до своїх міркувань не застосовує жадного критерія, що мав би якісь реальні підстави. У тому реєстрі згадуваних ним відзнак, він подає й такі курйозні, ефемерні й фантастичні, про які досі не було й чути. Проте, одразу ж зауважуємо, що до частини згадуваних п. Городиським відзнак ми вже віднеслися критично і надали їм спільне типове окреслення звичайних нормальних пропам'ятних відзнак, які не можуть мати ніякого чергування між собою, бо щодо виникнення (затвердження) й змістового значення вони є рівнорядні, і пишаються ними правно лише члени окремих військових частин. Отже в тому реєстрі згадано й відзнаку УСС обидвох видань (у Відні й в Америці), і хрест ІІІ-ої Залізної дивізії і хрест «Галицької дивізії» і «Пропам'ятна медаля з нагоди 10-річчя Самостійности», видана УНР у Варшаві (?), також ніби й якийсь «Пропам'ятний Воєнний Хрест УНРади», передбачений для майбутніх українських вояків; нарешті згадана й «Медаля св. Архистратига Михаїла» для вояків Галицької дивізії; а потім ще додано й такі відзнаки: — Комбатантський хрест Краківського видання 1940 й повторний в 1945 році в Німеччині; також згадано й відзнаку для абсольвентів Старшинської Школи в Кам'янці Подільському. Відзнаку Інструкторської Старшинської Школи в Києві 1919 р. забув згадати; далі пом'янув відзнаку VІ-ої Січової стрілецької дивізії (до речі, неправильно окреслену як «золоту» для старшин і «срібну» для стрільців); згадано й «дуже рідкісну відзнаку «Ради Київських СС», і відзнаку колишніх вояків Леґіону полк. Р. Сушка 1939 р. А ще перед тим згадано було й про т. зв. Хрест Директорії (Макаренка) — безперечно фіктивний, хоч п. Городиський відвів йому досить високе чергове місце після відзнаки УГА. І нарешті таблицю відзнак закінчено згадкою про «відзнаку Дружини Українських Націоналістів» та про бойові (індивідуальні) відзначення для вояків УПА, затверджені УГВР. (?). До цього подано й заувагу, що «Таке індивідуальне бойове відзначення носиться як перше» (? — М.Б.). Як видно, свідомо без належних підстав, що їх подано в цій статті, як універсальні, на перші місця висуваються відзнаки УПА й Дивізійників, так ніби в нашій армії з її довголітньою геройською боротьбою вищих бойових чинів і нагород не було...
На закінчення залишається сказати ще й про решту українських нагородних відзнак, які не входять у систему справжніх, реально здійснюваних військових наших емблем. Такі відзнаки можна поділити на дві групи. До першої належать, сказати б, — завмерлі — скасовані, або нерозвинені до кінця; до другої групи входять відзнаки фіктивні, фантастичні й курйозні.
Найкращим прикладом відзнак завмерлих служить орден св. Архистратига Михаїла, що був усталений ще на початку нашої державности в 4-х ступенях для старшин і для козаків однаково, і був у скорому часі, невідомо з яких причин, скасований. Ззовні ця відзнака мала хрестовий вигляд, більш виразної структурної побудови в перших двох вищих ступенях, і менш виразної, наближеної до медалі форми, в нижчих ступенях; у центрі відзнаки був образ св. Михаїла. Орден був зроблений (чи мав бути зроблений) у металях — золотому й срібному й призначався за видатні бойові заслуги. Були навіть випадки нагороди цим орденом, можливо лише декляративно, як то подав був журнал «Прапор України» в 1918 р. де було також описано й саму відзнаку.
Дальші високі відзнаки були запроектовані Урядом УНР ще десь у 1920 р. Це були: орден — «Хрест Визволення України» для вояків за бойові заслуги й орден цивільний — «Хрест Республіки» за видатні заслуги для держави. Згаданий воєнний орден у малюнковому проекті мав форму народного стилем Свильнораменного Хреста з Тризубом на восьмикутному блакитному щитику, обвитому терновим вінком у центрі на синій орденській стрічці. (Журн. «Гуртуймося» 1932 р. Прага). Цивільний «Хрест Республіки» формою дуже наподоблював вищезгаданий воєнний хрест. Причини, що вплинули на нездійснення проектів згаданих хрестів, також не знані.
Згадуємо теж і ще один, не відомо чому, нездійснений проект військової відзнаки, що його було висунено й рисунково опрацьовано для вояків Галицької Армії в таборі інтернованих у Чехах. Ця, досить оригінальна відзнака композиції відомого скульптора Бринського, мала вигляд художньо вирізьбленого плетення з лаврових галузок з державним Тризубом у центрі.
Про іншого роду «військові відзнаки», які можна назвати фантастичними, бо направді не знати, де й коли вони існували, подав дещо в своїй статті і п. О. Городиський. Там перечислено такі фантастичні витвори: — «Орден оборонців Львова», «Лицарі Золотого Тризуба з брилянтами», «Хрест Богдана Хмельницького», «Медаля для ранених»...
Доповненням до щойно згаданих мітичних, створених фантазією, військових відзнак, може бути низка інших, хоч реально здійснених у матеріялі, але ідейно або цілком безцінних, або, принаймні, частинно ущерблених дивною курйозністю, — відзнак, реєстр яких і подаємо. Докладніше цю групу знаків годі інакше кваліфікувати, як тільки знаки фіктивні, чи знаки-фальшивки. Й ось, першим з них за часом виникнення являється отой «Хрест Директорії» (Макаренка), якого чомусь так високо потрактував п. Городиський, що навіть надав йому досить високе місце у своїй таблиці (восьме), хоч сам там же признається, що брак відповідних даних не дозволяє подати докладніші історичні пояснення. А історія того знаку проста: два колишні члени Директорії Макаренко й Швець задумали собі самозванно відновити колишню верховну владу в Україні й почали активізувати свою діяльність у Празі проголошенням державної чинности двох кол. директорів на чужині, бо третій директор Д. Андрієвський від їхньої компанії відмовився. Тож вони найперше іменували воєнного міністра полк. Трутенка, піднісши його до ранги генерала, й через нього стали притягати до себе прихильників власної політичної групи. Трутенко найперше шукав охочих серед вояцтва, а для приваблювання їх мав з доручення «директорії» підвищувати прихильників у рангах і нагороджувати їх хрестами, які за позичені у чеських спекулянтів гроші начеканив пару сот Макаренко. Хрести, а при них й військові ранґи, звичайно видавалися за гроші всім охочим. Ось таким авантурницьким способом і постала та спекулянтська фальшивка.
Друга, не менш спритна, група авантурників у тій же Празі створила певний гурт прихильників гетьманського руху, головою якого об’явив себе такий ніби повстанець де-Вогонь-Горбанюк. Та група теж витворила свій «Орден Булави», принаймні, — декляративно — для тих, що спричиняться до відновлення монархічної держави. Поскільки відомо, ці майстри працювали більш серед наївних чеських міщан, затягаючи їх до своєї «політичної» акції обіцянками різних високих становищ в Україні включно до «міністерських портфелів». А тим часом «нагороджували» простодухих честолюбців отією ж «державною» нагородою — Орденом Булави, тимчасово лише уділювано їм розкішну грамоту, виготовлену за їхні ж гроші, ніби позичені на українську «державну акцію». Третя група спекулянтів-фальшивників, що орудувала в тій же Празі, була «політично» зв'язана з іншою гетьманською групою, ідеологічний центр якої був у Югославії. Очолював той рух претендент на гетьмана Полтавець-Остряниця. Він вихвалявся тим, що творить уже сороктисячний козацький корпус, а членів того корпусу, як свідомих патріотів, прикрашує відзнакою — «Козацьким Хрестом». Відпоручником того гетьманського козацького руху в Чехії був один багатий промисловець, підполковник X. Він на власні гроші також спорудив наперед розкішну грамоту до згаданого гетьманського хреста й уділював її охочим попишатися порожніми цяцьками, звичайно, також за певні жертви-заслуги...
Само собою, що і в інших місцях світу Божого знаходяться спритні фальшивники, що чеканять «ордени» та інші «почесні відзнаки» з порожнім фіктивним змістом, розраховані на слабу психіку честолюбців, наївняків, або просто на маняків, які завжди готові збирати без розмислу будьде колекцію різних «орденів», щоб з пихою прикрасити таким «іконостасом» свої «геройські» груди.
Цю непогамовану жадобу людської легковажної вдачі прикрашуватись порожніми цяцьками дуже спритно використовують різні політич¬ні діячі щодо збільшування числа своїх прихильників. Використовують цю дитячу психічну слабість навіть чужі люди, які нічого спільного з українським рухом не мають. Так, прикладом, відомо, що дехто з наших вояків мають фіктивні «ордени», уділені їм (ніби в знак дружби) провідником Російської антикомуністичної армії з політичної групи Б. Савинкова генералом Булах-Булаховичем. Відомі також і пропозиції нашим деяким старшинам від мітичного т. зв. «імператора Візантії» одержати встановлений ним якийсь «династичний орден»... На жаль, не маємо точних даних, чи хто з наших «колекціонерів нагрудних відзнак» уже скористав з тієї нагоди.
До речі, ми тут навмисне зупиняємось на тих разючих випадках прояву профанації наших державно-вояцьких символів — дійсних нагородних знаків — різними свавільними, безвідповідальними особами в недавньому минулому Визвольної Боротьби, щоб провести аналагію в деяких моментах із теперішнім сумним станом анархії в вояцьких наших рядах через порушення правопорядку в справі вояцьких почесних відзначень.
На початку статті подано було історію виникнення й розвитку орденів, правне утвердження їх і зазначено ті принципи, на основі яких утворився критерій для правильної оцінки в зазначенні їх старшинством і в порядку ношення на вояцькому мундирі. В парі з тим було теж і з'ясо¬вано, що через легковажне, найчастіш несвідоме ігнорування, або й незнання тих правил, серед українських ветеранів і комбатантів постав хаос, який сильно вражає стороннє око і не робить чести колишнім воякам, що з покликання мали б бути зразком дисципліни й порядку. Вод¬ночас пригадувано було приклади, правила, і подавано практичні поради, яким саме способом треба уникати тієї, принизливої для вояцтва вакханалії. Однак, до вищезгаданого необхідно додати й ще одно важливе застереження: останнім часом з'являються й сильно активізуються самочинні, ніякою вищою авторитетною інстанцією не встановлені і не затверджені, ніби військові організації, які в своїй чинності виразно виявляють порушення вояцької етики і звиклого правопорядку. Як виходить наяв, оті самозванні вояцькі угрупування під гаслом великих патріотичних ідей та благородної ідеології прикривають звичайну спекулянтську діяльність, направлену головно на збільшення кількости свого членства шляхом продажу своїх фіктивних корпораційних відзнак з «причепкою» рангових підвищень. Оті теперішні несусвітні вчинки з нагороджуванням «орденами», титулами та ранговими піднесеннями, вповні наподоблюють вищезгадані ганебної пам'яти вибрики широкої отаманії на рідних землях, а потім діяння відновленого самозванцями на чужині, які спокійно тепер торгують козацькою честю, розпродуючи свої ордени й уділюючи ранги кожному, хто «заслужиться»...
Поглянувши тверезо і чесно на все те, що тепер діється в розхитаних, колись міцних і вірних вояцьких рядах, треба таки справедливо признати, що в наш час загального занепаду моралі відновився в новій формі той самий прояв непогамованого духа анархії, бундючности й бунтарства руїницької отаманії. Тому не слід мовчки терпіти таке очевидне порушення правопорядку й вояцької дисципліни, а слід протидіяти вак¬ханалії непотребства й вийти з честю з того теперішнього хаосу.
___________________________
*) Українські автори й уся преса в Галичині вживали слово «ордер», відзнака, саме задля відрізнення від «ордену», організації. Іншого значення в українській мові «ордер» ніколи не мав, бо це вираз російський на означення наказу, замовлення, наряду, розпорядження. В Армії УНР були «ордени», як це слушно стверджує Автор. Залишаємо його темінологію. — Прим. Ред.
РЕАКЦІЯ
підполк. Армії УНР
Для виразнішого уявлення й поновного зрозуміння та легшого вияснення проблеми розглядатимемо всю справу наших військових відзначень комплектно за певним порядком з рівнобіжним покликуванням на історичні приклади, правні засади і відомі знакові геральдичні вимоги, що в цілому творить тверду вікову традицію. Отож порядок подальшого викладу подаємо такий:
1. Коротка історія орденських відзнак; 2. Місця ношення відзнак; 3. Категорії відзнак; 4. Гієрархія українських орденських відзнак; 5. Інші другорядні українські військові відзнаки; 6. Чужоземні військові відзнаки серед українських; 7. Спосіб ношення українських відзнак; 8. «Завмерлі» або нездійснені українські відзнаки; 9. Фіктивні українські військові відзнаки; 10. Загальні висновки.
1. ОРДЕНИ
Історія орденів у сенсі відзнак військових заслуг сягає в глибоку давнину історії людства. Відмінні бойові вчинки окремих вояків-героїв завжди дуже високо шанувалися суспільством, і на виявлення назверх тієї пошани героєві давалися різного роду нагороди. Найчастіш первісно це були практично корисні речі у вигляді дорогої зброї, коня, перстеня, браслета, наручників, цінної голівної пов'язки і т. п.
Пізніше в досконало зорганізованому римському війську введено було спеціяльні нагородні відзнаки ідейного характеру, які до того мали вже й певну одностайність. Вищі військові начальники й провідники леґіонів та полководці за успішні чи визначні бойові чини діставали зправила й високі відзначення (не згадуючи тут вийнятково рідку нагороду «тріюмфом»): золоті чи срібні вінці, нагрудні портрети імператорів; звичайні старшини й рядові леґіонери одержували за порядком військових ступнів та за родом довершеного ними геройського чину золоті, срібні й бронзові ковані образки різного роду зброї: для тих, які відзначувались у полі — мечики, щитики, шоломки і т. п. — та для тих, що вславилися обороною або здобуттям фортифікаційних споруд: — мініятюрні пластичні коронки із вежовим чи шпичастим завершенням. А вже з середньовіччя вояцькі відзнаки розвинулися в спеціяльну категорію специфічних нагородних знаків — орденів.
Лише щонедавно слово «орден» стало розумітись як відзнаку, нагороду-емблему. Раніш у законознавстві європейських країн та емблема відома була як «знак ордену». Саме ж слово «орден» знане є від IX ст. і виводиться з латинського «ордо» — значить загін, відділ, і було воно назвою католицьких чернечих організацій, що кожна з них мала свого патрона, свій статут, свою уніформу, а на ній власні відзнаки у вигляді хрестів, які пізніш і стали називатись орденами. Особливо розцвіли чернечі ордени в часі Хрестових походів, коли численні лицарські організації вклинилися в них і віддали на службу боротьбі з мусульманами свою зброю під гаслом битися за Христову віру. Під цим гаслом лицарські союзи і створили перші «Орден Хреста» й «Орден Меча», їх внедовзі наслідували інші лицарські корпорації. В історії лицарських орденів найвідоміші Тамплієри, Йоніти та Мальтійські лицарі, які створились у Палестині, а з європейських орденів найбільш знаний німецький орден Меченосців. Із орденських хрестів, нашиваних лицарями на плащі або на прапор, залишився й досі найбільш відомий «Мальтійський Хрест» — червоний з гостро вирізненими кінцями.
Однак, коли мальтійці по довгих блуканнях по різних землях у XVI ст. настало осілися на о. Мальті (звідки й дістали назву), то там й утворили спеціяльний орденський знак, чи інакше називаний офіційно «Знак Ордену», який став уже носитись на орденській стрічці з певними відмінами степенів знаку — кавалерський, командорський і гросмайстерський (французькі і німецькі назви). Ці степні розрізнювалися між собою додатками лілей, тризубців, бантами та іншими відмінними прикрасами. По занепаді сили й впливу мальтійців, знак їхнього ордену, а головно системи степенювання його, запозичили держави австрійська, еспанська, англійська і російська, звичайно, з певними власними відмінами, а також й інші європейські держави не залишились без наслідування. Таким чином, мальтійський знак ордену став праобразом багатьох орденів і подібних бойових та заслужених знаків, ношених на стрічках, причому й сама назва власника (носія) якогось з тих знаків залишилася за прикладом первісна мальтійська т. т. «лицар» або «кавалер», у значенні прямому — «вершник». З бігом часу на зміну старих лицарських корпорацій та їхніх емблем — «знаків ордену» з'явилася в європейських монархіях для державних урядовців модерні придворні «ордени», які, однак, хоч в основному і наслідували назовні згадані старі лицарські емблеми та подекуди й спосіб уживання їх, але цілком змінили внутрішню свою структуру й набули характеру знаків нагородних. Найвизначнішою при тому зайшла та зміна, що ордени стали встановлювати самі монархи, творити для них статути, оформлювати орденські знаки, затверджувати все те державними законами й надавати кавалерських (лицарських) звань з відзнаками за посередництвом спеціяльних орденських установ — капітулів. Така нова система здійснювання ідеї й практики нагород-орденів широко поширилася майже в усьому світі й тепер стала скрізь прерогативою найвищої державної влади, а сам орден через те набув значення певного роду «державної реґалії».
2. МІСЦЯ ДЛЯ НОШЕННЯ ОРДЕНІВ
З повище поданого викладу короткої історії орденів можна легко спостерегти, що в процесі розвитку їх від виникнення до завершення виявлялися такі виразні деякі моменти, що ніби костеніли в повторюваннях і, зрештою, перетворювались у стійкі традиції, особливо в практиці реалізації орденів у вояцькому житті. До таких практичних дій, що викликались самою логікою й обставинами оточення й розвитку орденів, належить цілий ряд ще й інших моментів, які теж перетворились у традиції і стали нарешті міцними правилами для достойного вживання орденів.
До таких давніх традицій належить у першій черзі визначення й усталення самого місця, на якому військові відзнаки мають носитись. У давнину, як уже згадувалося, точному означенню таких місць не надавали багато уваги, бо в суті речі, такі місця залежали переважно від характеру відзнаки. Коли нагородною відзнакою був перстень чи наручник, чи серіжка, чи голівна пов'язка, то їх, звичайно, й носили на відповідних частинах тіла: на пальці, на зап'ясті, в усі й на голові. Коли ж у римському війську, як знаємо, дещо упорядкувалась і устійнилась певна система військових відзнак, тоді устійнилися й закріпилися також і місця для ношення їх. Крім голови, на якій по давньому носили вінці, на перше місце висунулися груди, як найвидніша частина тіла й найвигідніша площа для вміщення одночасно чималої кількости відзнак. Тож на грудях, властиво на грудному панцері, римські вояки чіпляли свої металеві нагородні знаки, прикріплюючи їх на ланцюжках. Відтоді то й у пізніших часах груди стали традиційним місцем для ношення всілякого роду відзнак, а в парі з тим досить надовго встановилася й звичка завішування їх на ланцюгах, що особливо діялось в середньовіччі. На тих ланцюгах здебільша завішували знаки особливої ласки та уваги володарів своїм васалам, але траплялось, що були це й нагороди за якісь видатні заслуги.
Про корпораційні знаки лицарських орденів уже згадувалось, що то були хрести, нашивані на плащі, проте, також на грудях у всю довжину одягу, або хрест у зменшеному розмірі на лівому боці грудей («на серці»). Далі бачимо, що мальтійські лицарі з уведенням у себе нагрудних кавалерських (лицарських) відзнак із гідностевими ступнями завішували їх відповідно до ступня гідности чи то на нашийному ланцюжку (командор), чи на ланцюгу нагрудному (ґросмайстер). Звичайні ж кавалери мали відзнаки, завішені на т. зв. «орденській стрічці», т. т. на стрічці кольору орденського хреста. Ось цей то спосіб уживання орденських відзнак і став зародком різних орденських ступеневих систем разом із способом завішування орденів на стрічках, розповсюджених в Европі й деінде. А ще далі довголітньою практикою вироблено правила, на якому одягу і в якому місці на ньому треба чіпляти відзнаки.
Отже встановлено: відзнаки належить носити найперше на мундирі; дозволено носити їх і на цивільному одягу, але в зменшеному вигляді, про що буде сказано далі; на плащі носити орденські відзнаки зовсім не дозволено. Місця ж на мундирі для відзнак призначується такі: правий і лівий боки грудей до пояса та друга й третя петелька двобортового мундира й однобортового френча. (Не береться тут до уваги рангові відзнаки, які мають інші місця на одягу). На цивільному одягу, звичайно, на піджаку, носять ордени нормально на вилозі лівого відкладного борту, або на першій згори лівій петельці вилоги чи в першій петельці борту.
3.КАТЕГОРІЇ ВІДЗНАК
А тепер звертаємо пильну увагу на своєрідну символіку внутрішнього змісту тих відзнак, які за певними окремими прикметами розподіляють на категорії. До них у першій черзі належать: а) «Знаки Ордену» (назва по-старому, дивись історія орденів), б) «Орденські Відзнаки» (вводиться умовно новий термін для точнішого розрізнення), які в дечому дуже наближуються до орденів, а в дечому значно й відхиляються від них, в) до цієї категорії належать відзнаки іншого порядку, по суті — другорядні, так зв. «пропам'ятні», похвальні й почесні значки за фахом, освітні, патріотичні, корпораційні і т. п. Словом, такі знаки й значки, що носять на собі більшу чи меншу тінь військовости й тому удостоюються прикрашувати вояцький мундир.
Найзначнішою з тих категорій, безперечно є орден (не ордер, як дехто неправильно називає),* який в суті речі є основною військовою нагородною відзнакою ще за традицією від найдавніших часів (див. повищу історію ордену). Бо власне в самій ідеї нагороди є справедливе прилюдне відзначення особи, яка в імені батьківщини, чи з обов'язку вояцької чести довершила якогось визначного чину, або великого геройського подвигу, або наставляла на небезпеку своє життя в досягненні вищих моральних цілей. Таким чином, завжди в понятті змісту ордена світить згадка про якийсь видатний індивідуальний вчинок власника (носія ордена). Що ж до основного поняття й значення високої почесної нагороди, то до ордена, розуміється найтісніше примикає змістом орденська відзнака. Особливо зближує з собою ці два високі нагородні знаки один спільний порядок постання їх й однакове визначення їхніх функцій. Бо й орден, і орденська відзнака неодмінно встановлюються верховною державною владою, а уділення їх заслуженим особам відбувається через ухвалювання затверджених законом капітулів чи орденських гонорових рад.
Але все ж орденська відзнака з іншого боку помітно й відрізняється від властивого ордена головно ж тим, що це знак нагороди не індивідуальний, а колективний, як знак заслуги, довершеної не окремою особою, а якоюсь відмінною геройською групою, яка до того в тяжких виняткових воєнних обставинах виявила міць і велич вояцького духа. Ще інша відмінність між орденом і орденською відзнакою розвивається в тому напрямі, що функція ордена являється вічною, бо він діє довгий час (навіть століття) і претендентів заслужених на відзначення ним може бути численний ряд, а орденська відзнака в часі замкнена, тому що нагороджений нею якийсь точно означений колектив довершив чи то свого подвигу, чи видатного чину лише один раз і в означеному часі, а через те й інших претендентів не може бути.
Ще одна значна відміна відрізняє орденську відзнаку від ордена. Орден зправила мають гідностеві ступні або кляси, т. т. розподілюють нагороди від нижчої до найвищої, згідно з хронологічним порядком їх поступовання. Завжди нагороджування починається за порядком з найнижчого ступня й теоретично закінчується найвищим, якого практично дуже рідко коли досягається. Різні ордени в різних країнах мають не однакову кількість ступнів, але здебільша в середньому три відміни, й числяться вони за порядком від найнижчого: III, II і І-ий ступінь.
Ступні орденів відрізняються між собою добре видимим способом ношення: ІІІ-ий ступінь завішується на грудях кавалера на орденській, властивій орденові, стрічці; ІІ-ий ступінь завішується тією ж стрічкою дещо ширшою на шиї; І-ий ступінь прикріплюється на тій же стрічці, але значно ширшій, через плече (ґеральдично так зв. «перев'язь»); до І-го ступня, звичайно, (а інколи рідко і до ІІ-го) додається й дорогоцінна зірка з промінням, усіяним брилянтами. Ордени найчастіше мають форми різнородних геральдичних хрестів та інших фігур (корони, квіти, «вузли», космічні тіла, образи звірять і т. п.). Серед світових орденів деякі відомі або незвичним оригінальним виглядом, або відмінним способом ношення, як приклад, французький орден «Почесного Леґіону» у вигляді п'ятираменного хреста або дуже давній австрійсько-еспанський «Орден Золотого Руна», завішуваний на грудях через шию на спеціяльному орденському ланцюгу; або подібний до нього «Орден св. Андрія Первозванного», теж ношений на грудях колишніми російськими імператорами, або й дуже незвиклого вигляду англійський високий «Орден Підв'язки», що його носиться під лівим коліном. Взагалі, таких відмінно оригінальних формою орденів можна б начислити цілий ряд, і здебільша вони являються династичними відзнаками державних володарів.
Серед значної кількости різнорідних орденів виникають такі, що ними нагороджують специфічно за військову службу й за воєнні подвиги, як ось в Англії відзначається тим «Орден Вікторії», в Америці за такий орден править «Воєнна Медаля», в Австрії до того служив «Орден св. Терезії», а в колишній царській Росії існувала навіть система кількох орденів, що могли перетворюватись у військові через додатки до орденських хрестів, мечів і бантів, як в орденах св. Анни й св. Володимира. Крім того, в Росії існував і спеціяльний воєнний «Орден св. Юрія» в 4-ох ступнях для старшин, а при ньому ще й спеціяльна відзнака того ордена для рядових вояків теж у 4-ох ступнях. Наряду з орденами знаком високої воєнної нагороди в деяких державах служить окремий рід зброї — так зв. «Золота Зброя», оправлена золотом, переважно руків'я (ефес) холодної зброї — шабля, шпага і т. п.
Ті ступневі ордени, що ними наділюється за порядком чергової вислужби мають ту властивість, що молодшого ступня разом із старшим не носять. А ще — орденів, які мають мініятюрки, не носять в тих двох виглядах одночасно: в приявності нормального ордена мініятюрка зникає.
Третя категорія відзнак, як було вже зазначено, репрезентується другорядною групою знаків, з яких найзначнішими вважається Пропам'ятні відзнаки, звичайно встановлені чи схвалені урядово за якусь військову подію — чи із значнішою ювілейною датою, чи перебування в довшій кампанії, чи, нарешті, як нагорода за довшу бездоганну службу. Цей рід пропам'ятних відзнак здійснюється у вигляді медалів також звичайно на орденських стрічках, але не власних, а запозичених з якогось ордена. На місці зауваження: не переплутувати з воєнною американською медаллю, яка видається за різні бойові заслуги й дорівнюється значенням до ордена. Нормальні ж пропам'ятні відзнаки це найчастіш пам'яткові відзначення групових спільних службових, або й бойових діянь, у складі менших формацій із структури більших і ширших воєнних з'єднань у загальній побудові збройних сил. Це взагалі — значки полків (навіть подекуди й куренів), бригад, дивізій, корпусів, службових установ і т. п. Вони мають багаті різноманітні форми, наподоблюють інколи навіть вигляд орденських хрестів і завішуються на стрічках, проте значення орденських відзнак не мають, бо встановлюються вони не верховною державною владою, не затверджуються законами, а постають, так би мовити, приватно, бо тільки з волі льокальних воєнних начальників, або інколи й за спільним рішенням тісного якогось вояцького колективу. Зрозуміло, що таке встановлювання групових пропам'ятних відзнак правно діє лише у внутрішньому обсягу певних обмежених груп, постанови яких і статути не зобов'язують інших рівнорядних груп, не кажучи вже про неважність їхніх постанов для вищих формацій.
Пропам'ятні відзнаки, так само, як і відзнаки вищих категорій, розрізнюються між собою за змістом і за формою, а також і способом засвоєного ними ношення. За щойно згаданою групою пропам'ятних відзнак різних військових формацій услід ідуть подібні дещо до них відзнаки вояцьких корпорацій і товариств та союзів — воєнно-історичних, стрілецьких, воєнно-наукових студій, фехтувальних гуртів, різних військових курсів, тощо. Це все відзнаки гурткові. Однак, при тому мають місце серед пропам'ятних військових відзнак ще й специфічні відзнаки індивідуальні, як ось знаки освітні, видавані за закінчення військових старшинських шкіл, військових академій та інших вищих військових інституцій; до них з правила долучуються ще й значки вищих цивільних високих шкіл — університетів, академій, інститутів і т. п. Ці останні з огляду на свою загальну високу моральну якість, удостоюються почесного місця на вояцькому мундирі (уніформі).
Всі, щойно згадані пропам'ятні відзнаки, способом ношення значно відрізняються від відзнак вищих категорій. Вони не завішуються на мундир ніякими стрічками, а прикріплюються до нього зі споду трубками. Місце на мундирі групові відзнаки, мають на грудях з лівого боку під фронтом орденів й орденських відзнак і розкладаються по поземій лінії від середини грудей доліва, або іншим способом уміщуються по лінії прямовісній за старшинством значення один під другим; на цивільному одягу цього роду відзнаки здебільша вміщуються на вилозі піджака в указаному порядку. Знаки освітні і на мундирі, і на цивільному одягу мають окреме місце для ношення: вони прикріплюються з правого боку грудей за порядком старшинства один під одним, причому знак військових академій та інших вищих військових освітніх установ має старшинство перед відзнаками цивільними.
4.Гідностева послідовність (єрархія) військових українських відзнак
В попередніх розділах з'ясовано засадничі всебічні властивості військових нагородних і інших подібних відзнак, опертих на історії виникнення і довгочасного розвитку їх та на основі витворених внаслідку того твердих традицій. І ось тепер, взявши до уваги оту довголітню обосновану на міцних традиціях практику в правильному користуванні військовими відзнаками, можемо вже й ми застосувати в себе ті раціональні поучні приклади для встановлення, нарешті, й у себе військово-знакового порядку. В цьому напрямі були вже й реальні спроби п. О. Городиського, який на цю тему надрукував відповідну статтю в мюнхенських «Вістях» ч. 121. В тій статті згадано майже всі існуючі в нас нагородні відзнаки категорії орденських, а також і головні пропам'ятні відзнаки, однак гідностевий послідовний їх порядок за старшинством, як також і спосіб їхнього ношення на грудях, означено хибно і мильно обґрунтовано. Це тому, що на нашу думку, не визначено одного, важливого й підставового для всіх принципу чергування тих відзнак і не подано достатньої аргументації щодо правної й знакової ваги їх символіки.
На свою власну довільну думку п. О. Городиський уложив такий порядок старшинства (єрархії) українських нагородних відзнак, безпідставно перемішавши їх з відзнаками пропам'ятними: на першому місці він установив Орден Залізного Хреста; другою з черги мала б бути пропам'ятна медаля для учасників бою під Бродами; третє й четверте місце мали б займати пропам'ятні хрести УСС-ів — один виданий ще Бойовою Управою у Відні, а другий т. зв. «Мазепинський Хрест», виданий 1940 у Кракові; п'ятим повинен би бути Хрест Залізного Хреста ІІІ-ої Залізної стріл. дивізії; шосте місце займав би Хрест Симона Петлюри; сьоме місце мав би Хрест УГА (Українська Галицька Армія); восьмим з черги мав би бути т. зв. Хрест Директорії (Макаренка) — так означив цю відзнаку сам Городиський; дев'ятим враховано Пропам'ятний Хрест Галицької дивізії; десятою з черги пропонується Пропам'ятна медаля з нагоди 10-тих роковин Самостійности; одинадцяту чергу займав би Пропам'ятний Воєнний Хрест УНРади. Цей хрест передбачений для майбутніх українських вояків; дванадцятою мала б бути Медаля св. Архистратига Михаїла для вояків Галицької дивізії в 20-ті роковини створення дивізії; останнім з черги відзначенням мав би бути пропам'ятний Хрест УСС, виданий Об'єднанням бувших вояків українців в Америці. Всі, вищезазначені відзнаки О. Городиський назагал схарактеризував так, що вони, крім Залізного Хреста являються пропам'ятними, і ніякими орденами, а тому уживати для них очеркнення «ордени», є і неповажно й нефахово. До поданого тут реєстру відзнак, що їх О. Городиський означив, як «звісні», себто прикріплені на груди на стрічках, він же долучає ще цілий ряд т. зв. нагрудних відзнак (в суті: плутанина термінів), які розподіляє так: 1. Комбатантський Хрест, т. зв. краківського видання 1940 р., який відновлено було двома ривалізуючими комбатантськими організаціями після 1945 р. в Німеччині; 2. Спільна Юнацька Школа (1918- 1919) — відзнака для всіх учасників старшинської школи в Кам'янці Подільському; 3. Відзнака VІ-ої Січової стрілецької дивізії — «золота» для старшин і «срібна» для підстаршин і стрільців; 4. Дуже рідкісна відзнака Ради Київських ССів; 5. Еліпсоїдна відзнака кол. Леґіону полк. Р. Сушка 1939 р.; 6. Відзнака Дружини Українських Націоналістів; 7. Бойові індивідуальні відзначення для вояків УПА, затверджені УГВР. (Таке бойове відзначення носиться як перше — визначає сам автор).
Отже, як бачимо, виявляється повний безпорядок у розумінні й означуванні правної й символічної ваги знаків, а від цього й хибно означувані їхні чергові місця. Бо ж і справді деякі відзнаки невідомо чому локального походження поставлено перед тими, які встановлено вищою державною владою і затверджено законами; або ще групові відзнаки окремих підрядних військових частин йдуть попереду групових відзнак великих надрядних, структурно закінчених воєнних формацій, прикл. армій; не встановлено ясної границі й черги пропам'ятних відзнак між тими українськими частинами, що орудували в складі українських збройних сил і тими, що працювали в чужинецьких формаціях; неточно вияснено дефінітивні різниці в поняттях нагород індивідуальної й групової та їхньої градуацїї. Словом, зовсім не подано необхідних важливих принципів, з яких можна виводити один спільний критерій для справедливої оцінки властивостей усіх, клясифікованих вище знаків. Ми ж супроти того якраз і пропонуємо оперти чергування військових відзнак за їхніми гідностевими прикметами на твердих традиційних принципах поділу їх на засадничі категорії, усталені в цій статті вище. Це ось і буде тією спільною міркою, тим загальним критерієм, за допомогою якого тільки й можна вивести якийсь порядок.
На таких засадах і представляється ось тут уложений новий реєстр українських військових нагородних відзнак та інших другорядних відзнак.
Безперечно, найпершим в ряді наших нагородних відзнак є «Залізний Хрест» за Зимовий Похід Армії УНР у запілля ворога 1919-1920 років. Отже це нагородний знак груповий за великий колективний подвиг, довершений у надзвичайно тяжких умовинах у самій гущі ворога в піврічній боротьбі на два фронти проти червоних і білих москвинів. Такого роду вийняткова широка геройська воєнна операція з численними маршрутами й бойовими діями у всебічному ворожому оточенні є взагалі дуже рідким явищем навіть у всесвітній воєнній історії, а в нашій визвольній боротьбі Зимовий Похід війська УНР є рідким незаперечним Анабазисом рідної воєнної історії. І зрозуміло, що за таку надзвичайно бойову чинність нагородою міг би бути лише високий орден. Якби до того часу в Українському Державному Війську існували індивідуальні знаки-ордени, то якимсь з них були б безсумнівно нагороджені всі учасники славного Зимового Походу під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка за історичними аналогічними прикладами інших армій світу. Коли ж такого ордена під рукою не було, то встановлено було законно владою УНР рівне йому відзначення — групової нагороди під назвою «Залізного Хреста». А вже нещодавно через заходи Головної Орденської Ради (капітули), щоб зо смертю останнього лицаря Хреста, орден не вигас, законом УНРади «Залізного Хреста» проголошено загальним постійним орденом усього Війська УНР.
Вслід за цим орденом маємо розглянути за чергою дальші воєнні нагороди за такі видатні події, які в суті речі змістом, формою і значенням наближуються до згаданого Зимового Походу, а в історії збройної боротьби України являють зовсім особливий тип групових подвигів. Це передовсім мається на увазі такі широко закроєні в часі та в просторі стратегічні акції з низкою пов'язаних походів і з масою бойових епізодів, які в історії України можуть розглядатися комплектно, як одно тягле явище вроді славної геройської епопеї, вийняткової й неповторної в нових часах українського національного здвигу. Така могутня епопея якраз і створилася в добі боротьби українського війська під проводом Головного Отамана Симона Петлюри в роках 1917-1921 на розляглих обширах України від східніх до західніх і від північних до південних границь. Так ось на вічне означення цієї величньої для всіх учасників її епопеї і створено законом УНР вже в екзилю «Хрест Симона Петлюри», який цілком дорівнюється орденові, однак тому, що все ж він є знаком не індивідуальним, а специфічно груповим то і належить до категорії орденських відзнак, що в єрархії нагородних знаків займають друге по орденах місце. На цій підставі «Хрест Симона Петлюри» у фронті українських відзнак на грудях займає друге місце зараз же по ордені «Залізного Хреста».
Третій з черги теж у характері орденської відзнаки є «Воєнний Хрест» для всіх учасників Визвольної Боротьби за всі періоди її тривання, включаючи діяння різнородних збройних з'єднань на всіх просторах України як регулярних армій, так і численних партизанських загонів. Для увіковічнення цієї титанічної боротьби в новій воєнній історії України «Воєнний Хрест» визнано спадковим, т. т. з правом ношення на грудях в ряді родових поколінь всіма нащадками нагороджених хрестом учасників цієї також знаменної епопеї боротьби. При хресті видається спеціяльна грамота, в якій кожночасний власник хреста відзначає передачу його свому наступникові. Це, здається, чи не єдина в світі нагородна групова відзнака, функції якої не вигасають і в дальніх поколіннях, як передбачено статутом її.
Всі три згадані нагородні відзнаки встановлені Зверхнім Урядом Української Держави, затверджені відповідними законами і вважаються важливими державними регаліями. «Залізний Хрест» установив Головний Отаман С. Петлюра; «Хрест Симона Петлюри» встановив Президент Андрій Лівицький; «Воєнний Хрест» установив Президент Степан Витвицький. Уділювання названих відзнак переводилося через схвалені законами Орденські й Головні Гонорові Ради т.т. правні установи — традиційні капітули, і тому не можна нікому свавільно відтискати їх на якесь другорядне місце, бо вони мають всі підстави займати якраз перші місця в системі наших нагородних знаків.
Не менш важливе значення має й групова нагорода — «Хрест Галицької Армії», хоч установлення його з правного боку не так чітко означено, як попередні орденські відзнаки, бо відзнака Галицької Армії не затверджена ніяким державним актом, а встановлена лише наказом Вищого Командного керівництва армії, щоправда разом із створеною ним же капітулою відзнаки. Проте, за змістом своєї внутрішньої символіки, як високої групової нагороди за видатні бойові діяння і, взагалі, воєнні заслуги, довершені великим всеобсяжним колективом на широких просторах України, Галицький Хрест вповні дорівнює трьом згаданим орденським відзнакам і в ряді їх займає четверте почесне місце.
Всі ці, названі тут за старшинством відзнаки, носяться на грудях за порядком від середини грудей до лівого плеча мундира (над кишенею френча), прикріплені пристійно на своїх власних орденських стрічках у ряд, або зчіплені стрічками на одній (для зручности), спільній т. зв. «колодці». Мініятюрок цих відзнак при такому випадку вже не слід носити.
Слід тут згадати й таке: трапляється інколи, що старші віком ветерани мають чужі заслужені воєнні ордени, уділені їм ще з часів І-ої Світової війни за виявлені особисто бойові заслуги специфічні відзнаки «За хоробрість» чи за якийсь відмінний видатний воєнний подвиг. З таких відзнак, наприклад, в Армії УНР військовим наказом засвоєно й дозволено носити тільки високі суто бойові колишні російські нагороди: «Хрест св. Юрія» 4-го степеня і «Хрест св. Володимира» звичайно 4-го степ. і «Золоту Юріївську Зброю» та т. зв. «Анненську» зброю. В останніх випадках та зброя виявлялася головно у темляках (нав'язаних на руків'ях шабель орденських стрічках — св. Юрія і св. Анни 4-го степ). Інші всі російські ордени покасовано. За повищим прикладом в українському війську дозволено носити бойові ордени й інших держав: австрійський Хрест св. Терезії, французький орден Почесного леґіону, англійський орден Бані, польський Віртуті Мілітарі і т.п. Всі ці чужі відзнаки у фронті наших орденських відзнак носяться на грудях на самому кінці за нашими відзнаками. Коли ж хтось з наших вояків має ордени тієї країни, де в той час перебуває, то їх треба вміщати попереду всіх інших відзнак.
Після всіх тих нагородних відзнак вищої категорії, звертаємось до військових другорядних відзнак, тобто до суто пропам'ятних, льокальних, складових частин вищих структурально воєнних з'єднань, себто армій, армійських груп і т. п. В цій категорії відзнак неможливо встановлювати якесь чергове старшинство, бо вони змістом мають значення тільки для замкненої власної підрядної військової частини, і це значення на інші рівнорядні частини не розповсюджується. Як, прикладом, установити загальну градацію старшинства чи важливости таких окремих, обмежених колом власної формації пропам'ятних відзнак, як УСС-ів, чи відзнака «Залізного Стрільця», чи «Нагрудна відзнака VІ-ої Січової стрілецької дивізії», чи якась інша подібна відзнака із згадкою про якийсь визначний бойовий чин чи то під Вапняркою, чи під Замостям, чи під Вознесенським, чи під Чортковом, чи під Коростенем, чи в Криму, чи під Львовом, чи під Києвом, а чи під Бродами, або в інших знаменитих боях, яких в українській Визвольній епопеї було безліч?.. Найперше, неможливо встановити, яка з тих льокальних пропам'ятних відзнак, що репрезентує якусь окрему геройську чинність, є серед інших таких же знаків найвищою в сенсі бойової заслуги, бо ж ніхто ніяких конкурсів на змагання між окремими воєнними відділами не робив і нічим їхньої мужности не міряв. В цьому відношенні всі вони в довгій низці бойових епізодів рівні між собою, і всі мають однаковий характер важливих особистих спогадів про чинність і заслуги різних військових частин.
Таким чином, цього роду пропам'ятні відзнаки важливі головно для самих носіїв їх, як членів даної певної формації, а інші такі ж рівнорядні члени других частин не мають, звичайно, ніякого права ані претензій на них. І ще одне важливе — пропам'ятні відзнаки окремих дрібніших воєнних частин не встановлюються законами або іншими актами верховної державної влади, а лише наказами чи постановами підрядних командантів (начальників бригад, дивізій, корпусів, навіть армій), які не мають юридичних компетенцій творити окремі вищі орденські відзнаки ані для своїх власних частин, ані тим більш установлювати знаки вищих категорій для вищих військових з'єднань. Ось тому всі правдиві нормальні пропам'ятні в цьому сенсі відзнаки незалежно від того, як їх окреслювано самими власниками їх, і незалежно від того, яку форму вони мають, і чи носиться їх на стрічках чи на трубках, і навіть незалежно від того, чи постали вони в складі частин Української Армії чи в партизанських відділах і загонах, — всі вони не переходять власної вузької знакової межі і мають характер ніби приватних витворів, хоч, щоправда, загально у всього вояцтва й громадянства завжди високо шанованих і визнаваних за вияв видатних заслуг. І тому, зрозуміло, всі означені тут пропам'ятні відзнаки мають на грудях вояцького одягу своє власне, точно означене, місце: у стрічковому фронті орденських відзнак вони займають рядом другу чергу по них, а на шрубках — зараз же під ними; а іншим способом можна їх прикріплювати і на вилозі або в петельці піджака.
Крім згаданих вище українських військових відзнак першої й другої категорії, п. Городиський вичислює ще інший ряд відзнак, яким намагається означити чергу ніби за значенням їхньої символіки; при тому, як було вже сказано, до своїх міркувань не застосовує жадного критерія, що мав би якісь реальні підстави. У тому реєстрі згадуваних ним відзнак, він подає й такі курйозні, ефемерні й фантастичні, про які досі не було й чути. Проте, одразу ж зауважуємо, що до частини згадуваних п. Городиським відзнак ми вже віднеслися критично і надали їм спільне типове окреслення звичайних нормальних пропам'ятних відзнак, які не можуть мати ніякого чергування між собою, бо щодо виникнення (затвердження) й змістового значення вони є рівнорядні, і пишаються ними правно лише члени окремих військових частин. Отже в тому реєстрі згадано й відзнаку УСС обидвох видань (у Відні й в Америці), і хрест ІІІ-ої Залізної дивізії і хрест «Галицької дивізії» і «Пропам'ятна медаля з нагоди 10-річчя Самостійности», видана УНР у Варшаві (?), також ніби й якийсь «Пропам'ятний Воєнний Хрест УНРади», передбачений для майбутніх українських вояків; нарешті згадана й «Медаля св. Архистратига Михаїла» для вояків Галицької дивізії; а потім ще додано й такі відзнаки: — Комбатантський хрест Краківського видання 1940 й повторний в 1945 році в Німеччині; також згадано й відзнаку для абсольвентів Старшинської Школи в Кам'янці Подільському. Відзнаку Інструкторської Старшинської Школи в Києві 1919 р. забув згадати; далі пом'янув відзнаку VІ-ої Січової стрілецької дивізії (до речі, неправильно окреслену як «золоту» для старшин і «срібну» для стрільців); згадано й «дуже рідкісну відзнаку «Ради Київських СС», і відзнаку колишніх вояків Леґіону полк. Р. Сушка 1939 р. А ще перед тим згадано було й про т. зв. Хрест Директорії (Макаренка) — безперечно фіктивний, хоч п. Городиський відвів йому досить високе чергове місце після відзнаки УГА. І нарешті таблицю відзнак закінчено згадкою про «відзнаку Дружини Українських Націоналістів» та про бойові (індивідуальні) відзначення для вояків УПА, затверджені УГВР. (?). До цього подано й заувагу, що «Таке індивідуальне бойове відзначення носиться як перше» (? — М.Б.). Як видно, свідомо без належних підстав, що їх подано в цій статті, як універсальні, на перші місця висуваються відзнаки УПА й Дивізійників, так ніби в нашій армії з її довголітньою геройською боротьбою вищих бойових чинів і нагород не було...
На закінчення залишається сказати ще й про решту українських нагородних відзнак, які не входять у систему справжніх, реально здійснюваних військових наших емблем. Такі відзнаки можна поділити на дві групи. До першої належать, сказати б, — завмерлі — скасовані, або нерозвинені до кінця; до другої групи входять відзнаки фіктивні, фантастичні й курйозні.
Найкращим прикладом відзнак завмерлих служить орден св. Архистратига Михаїла, що був усталений ще на початку нашої державности в 4-х ступенях для старшин і для козаків однаково, і був у скорому часі, невідомо з яких причин, скасований. Ззовні ця відзнака мала хрестовий вигляд, більш виразної структурної побудови в перших двох вищих ступенях, і менш виразної, наближеної до медалі форми, в нижчих ступенях; у центрі відзнаки був образ св. Михаїла. Орден був зроблений (чи мав бути зроблений) у металях — золотому й срібному й призначався за видатні бойові заслуги. Були навіть випадки нагороди цим орденом, можливо лише декляративно, як то подав був журнал «Прапор України» в 1918 р. де було також описано й саму відзнаку.
Дальші високі відзнаки були запроектовані Урядом УНР ще десь у 1920 р. Це були: орден — «Хрест Визволення України» для вояків за бойові заслуги й орден цивільний — «Хрест Республіки» за видатні заслуги для держави. Згаданий воєнний орден у малюнковому проекті мав форму народного стилем Свильнораменного Хреста з Тризубом на восьмикутному блакитному щитику, обвитому терновим вінком у центрі на синій орденській стрічці. (Журн. «Гуртуймося» 1932 р. Прага). Цивільний «Хрест Республіки» формою дуже наподоблював вищезгаданий воєнний хрест. Причини, що вплинули на нездійснення проектів згаданих хрестів, також не знані.
Згадуємо теж і ще один, не відомо чому, нездійснений проект військової відзнаки, що його було висунено й рисунково опрацьовано для вояків Галицької Армії в таборі інтернованих у Чехах. Ця, досить оригінальна відзнака композиції відомого скульптора Бринського, мала вигляд художньо вирізьбленого плетення з лаврових галузок з державним Тризубом у центрі.
Про іншого роду «військові відзнаки», які можна назвати фантастичними, бо направді не знати, де й коли вони існували, подав дещо в своїй статті і п. О. Городиський. Там перечислено такі фантастичні витвори: — «Орден оборонців Львова», «Лицарі Золотого Тризуба з брилянтами», «Хрест Богдана Хмельницького», «Медаля для ранених»...
Доповненням до щойно згаданих мітичних, створених фантазією, військових відзнак, може бути низка інших, хоч реально здійснених у матеріялі, але ідейно або цілком безцінних, або, принаймні, частинно ущерблених дивною курйозністю, — відзнак, реєстр яких і подаємо. Докладніше цю групу знаків годі інакше кваліфікувати, як тільки знаки фіктивні, чи знаки-фальшивки. Й ось, першим з них за часом виникнення являється отой «Хрест Директорії» (Макаренка), якого чомусь так високо потрактував п. Городиський, що навіть надав йому досить високе місце у своїй таблиці (восьме), хоч сам там же признається, що брак відповідних даних не дозволяє подати докладніші історичні пояснення. А історія того знаку проста: два колишні члени Директорії Макаренко й Швець задумали собі самозванно відновити колишню верховну владу в Україні й почали активізувати свою діяльність у Празі проголошенням державної чинности двох кол. директорів на чужині, бо третій директор Д. Андрієвський від їхньої компанії відмовився. Тож вони найперше іменували воєнного міністра полк. Трутенка, піднісши його до ранги генерала, й через нього стали притягати до себе прихильників власної політичної групи. Трутенко найперше шукав охочих серед вояцтва, а для приваблювання їх мав з доручення «директорії» підвищувати прихильників у рангах і нагороджувати їх хрестами, які за позичені у чеських спекулянтів гроші начеканив пару сот Макаренко. Хрести, а при них й військові ранґи, звичайно видавалися за гроші всім охочим. Ось таким авантурницьким способом і постала та спекулянтська фальшивка.
Друга, не менш спритна, група авантурників у тій же Празі створила певний гурт прихильників гетьманського руху, головою якого об’явив себе такий ніби повстанець де-Вогонь-Горбанюк. Та група теж витворила свій «Орден Булави», принаймні, — декляративно — для тих, що спричиняться до відновлення монархічної держави. Поскільки відомо, ці майстри працювали більш серед наївних чеських міщан, затягаючи їх до своєї «політичної» акції обіцянками різних високих становищ в Україні включно до «міністерських портфелів». А тим часом «нагороджували» простодухих честолюбців отією ж «державною» нагородою — Орденом Булави, тимчасово лише уділювано їм розкішну грамоту, виготовлену за їхні ж гроші, ніби позичені на українську «державну акцію». Третя група спекулянтів-фальшивників, що орудувала в тій же Празі, була «політично» зв'язана з іншою гетьманською групою, ідеологічний центр якої був у Югославії. Очолював той рух претендент на гетьмана Полтавець-Остряниця. Він вихвалявся тим, що творить уже сороктисячний козацький корпус, а членів того корпусу, як свідомих патріотів, прикрашує відзнакою — «Козацьким Хрестом». Відпоручником того гетьманського козацького руху в Чехії був один багатий промисловець, підполковник X. Він на власні гроші також спорудив наперед розкішну грамоту до згаданого гетьманського хреста й уділював її охочим попишатися порожніми цяцьками, звичайно, також за певні жертви-заслуги...
Само собою, що і в інших місцях світу Божого знаходяться спритні фальшивники, що чеканять «ордени» та інші «почесні відзнаки» з порожнім фіктивним змістом, розраховані на слабу психіку честолюбців, наївняків, або просто на маняків, які завжди готові збирати без розмислу будьде колекцію різних «орденів», щоб з пихою прикрасити таким «іконостасом» свої «геройські» груди.
Цю непогамовану жадобу людської легковажної вдачі прикрашуватись порожніми цяцьками дуже спритно використовують різні політич¬ні діячі щодо збільшування числа своїх прихильників. Використовують цю дитячу психічну слабість навіть чужі люди, які нічого спільного з українським рухом не мають. Так, прикладом, відомо, що дехто з наших вояків мають фіктивні «ордени», уділені їм (ніби в знак дружби) провідником Російської антикомуністичної армії з політичної групи Б. Савинкова генералом Булах-Булаховичем. Відомі також і пропозиції нашим деяким старшинам від мітичного т. зв. «імператора Візантії» одержати встановлений ним якийсь «династичний орден»... На жаль, не маємо точних даних, чи хто з наших «колекціонерів нагрудних відзнак» уже скористав з тієї нагоди.
До речі, ми тут навмисне зупиняємось на тих разючих випадках прояву профанації наших державно-вояцьких символів — дійсних нагородних знаків — різними свавільними, безвідповідальними особами в недавньому минулому Визвольної Боротьби, щоб провести аналагію в деяких моментах із теперішнім сумним станом анархії в вояцьких наших рядах через порушення правопорядку в справі вояцьких почесних відзначень.
На початку статті подано було історію виникнення й розвитку орденів, правне утвердження їх і зазначено ті принципи, на основі яких утворився критерій для правильної оцінки в зазначенні їх старшинством і в порядку ношення на вояцькому мундирі. В парі з тим було теж і з'ясо¬вано, що через легковажне, найчастіш несвідоме ігнорування, або й незнання тих правил, серед українських ветеранів і комбатантів постав хаос, який сильно вражає стороннє око і не робить чести колишнім воякам, що з покликання мали б бути зразком дисципліни й порядку. Вод¬ночас пригадувано було приклади, правила, і подавано практичні поради, яким саме способом треба уникати тієї, принизливої для вояцтва вакханалії. Однак, до вищезгаданого необхідно додати й ще одно важливе застереження: останнім часом з'являються й сильно активізуються самочинні, ніякою вищою авторитетною інстанцією не встановлені і не затверджені, ніби військові організації, які в своїй чинності виразно виявляють порушення вояцької етики і звиклого правопорядку. Як виходить наяв, оті самозванні вояцькі угрупування під гаслом великих патріотичних ідей та благородної ідеології прикривають звичайну спекулянтську діяльність, направлену головно на збільшення кількости свого членства шляхом продажу своїх фіктивних корпораційних відзнак з «причепкою» рангових підвищень. Оті теперішні несусвітні вчинки з нагороджуванням «орденами», титулами та ранговими піднесеннями, вповні наподоблюють вищезгадані ганебної пам'яти вибрики широкої отаманії на рідних землях, а потім діяння відновленого самозванцями на чужині, які спокійно тепер торгують козацькою честю, розпродуючи свої ордени й уділюючи ранги кожному, хто «заслужиться»...
Поглянувши тверезо і чесно на все те, що тепер діється в розхитаних, колись міцних і вірних вояцьких рядах, треба таки справедливо признати, що в наш час загального занепаду моралі відновився в новій формі той самий прояв непогамованого духа анархії, бундючности й бунтарства руїницької отаманії. Тому не слід мовчки терпіти таке очевидне порушення правопорядку й вояцької дисципліни, а слід протидіяти вак¬ханалії непотребства й вийти з честю з того теперішнього хаосу.
___________________________
*) Українські автори й уся преса в Галичині вживали слово «ордер», відзнака, саме задля відрізнення від «ордену», організації. Іншого значення в українській мові «ордер» ніколи не мав, бо це вираз російський на означення наказу, замовлення, наряду, розпорядження. В Армії УНР були «ордени», як це слушно стверджує Автор. Залишаємо його темінологію. — Прим. Ред.
РЕАКЦІЯ
Підписатися на:
Дописи (Atom)
Популярні публікації
-
Зранку, біля с. Червоне, де знаходиться військовий цвинтар полеглих дивізійників, перед урочистостями, з нагоди відзначення 65-ої річниці Бр... -
Спомини Ярослав ГУНЬКА Канада Єднало моє покоління дві великі сили: віра в Бога і любов до України. Виростали ми на славній гордій Бере... -
Тут буде розміщатися інформація про пошук вояків-українців всіх воєн, будуть розміщатися незіндефіковані фото вояків, бойових дій. Прошу зг... -
М.Залізняк хорунжий УПА Вівторок, 3-го червня 1947 року. Сьогодні почався наш рейд сотні сотенного Громенка в американську окупаційну зону...
-
1 листопада 2009 помер ВОЛОДИМИР МАЛКОШ, визначний член Галицького Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, голова станиці в Ів.Франківську, автор ... -
У польському торонтонському півтижневику " Звйонзновєц" під датою 9-го травня 1979 р. появилася редакційна замітка д...
Публікації
