ЄВДОКІЯ МИХАЙЛІВНА КРАТ

Дружина Ген.-Пор. Михайла Крата Командира Першої Української Дивізії УНА народилася 10 березня 1896 року в Гадячі на Полтавщині. У 1918 році одружилась в полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним теж вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої  Залізної  Дивізії  в  денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Добившися з трудом до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.

Під кінець січня 1920 р. Є. Крат дістала від командира Армії ген. Омеляновича Павленка завдання поїхати в занятий большевиками Єлисавет, щоби розвідати про приблизне місце перебування повстанців отамана Гулого-Гуленка. Це небезпечне завдання вона виконала, завдяки чому війська УНР з'єдналися незабаром з повстанцями. Того самого року дня 20 березня, большевики напали на штаб і частину Запорозької Дивізії. Пані Крат опинилась у занятому ворогом селі Емілівка. Під час завзятого бою під селами Емілівка і Наливайки їй вдалось з допомогою селян обманути большевицькі застави, вийти з села, та ще цього самого дня добитися до своїх, подаючи важні інформації про ворога. Полк. М. Крат як начальник Штабу Запорізької Дивізії не мав змоги піклуватися під час боїв своєю дружиною. Тому теж вона вивчала на пам'ять маршрут дивізії та у небезпеці давала собі сама раду. Після бою вся армія була майже оточена ворогом.

Полк. Крат не хотів наражати дружину на нову небезпеку і залишив її в одному селі на Уманщині. Щойно в грудні 1923 року пані Крат враз з трилітною донечкою перейшла з допомогою повстанців та людей, що їх прислав полк. Крат, ще не замерзлу ріку Збруч та опинилась в місточку Скала в Галичині.

З того часу пані Крат жила в Польщі, останньо на Волині. У березні 1940 року перейшла враз з донькою з зони окупованої совєтською армією, при допомозі надісланого полк. Кратом провідника на захід, щоби приєднатись до чоловіка.

1951 року родина полк. Крата переїхала до ЗСА.

                                                   Роман Крохмалюк

У ЦІСАРСЬКОМУ МІСТІ

Василь Верига



З Будапешту ми виїхали товаровим потягом, який ставав по усіх станціях і щойно раннім ранком ми заїхали на якусь вузлову станцію, де ми мали пересідати на інший потяг, уже прямо до Відня. Наші німці до нас відносилися коректно, але все трималися окремою групою, а між собою всі себе кликали через "ти". На цій власне станції коло водокачки ми помилися, поголилися і попричісувалися ще заки нам дозволили піти на двірець. Німці стояли гуртком недалеко від нас і щось розмовляли, коли раптом я почув піднесений голос — один, а за ним другий. Я поглянув у їхню сторону й завважив, що один "обершарфюрер" сперечався за щось із "гауптшарфюрером", тобто на один степень вищим від себе підстаршиною. Як видно "обершарфюрер" хотів заспокоїти свого співбесідника й говорив: "Чого ти обурюєшся? Я ж нічого злого не мав на думці".

— Halten Sie Ihre Schnautze und wenn Sie zu mir sprechen, dann müssen Sie Ihre Knochen zusammenhalten. Ich have doch ein hoherer Dienstgrad, — заревів гавптшарфюрер.

— Jawohl, Hauptscharführer, jawohl! — сказав обершарфюpep випрямившись. В міжчасі ми всі вже крадьки споглядали на німців, цікаві, що з того буде далі. Але нічого не сталося, бо вони завважили, що ми ніби наблизилися гуртом до них, продовжали свою розмову, чи сварку, півголосом.

Помившись та причесавшись, ми пішли на двірець, де дістали теплу каву та вийшли на перон, очікуючи потягу. Нас поінформували, що це буде особовий потяг та що ми будемо їхати у вагонах там, де буде місце, отже, ми могли свобідно всідати по різних вагонах. За якийсь час потяг над'їхав, але такий переповнений, що годі було дістатися до вагонів. Я зумів дістатися на плятформу зараз таки біля сходів до вагону, на якій товпилися люди, здебільша жінки з різними кошиками та два молоді мадярські вояки. Я мав вражіння, що ці люди в більшості їхали до міста на торг. Якраз напроти мене стояла гарна чорнява дівчина, в якої великі очі світилися, як вуглики.

 Я пригадав собі, що "знаю" дещо по-мадярськи і попробував використати своє знання на розмову з дівчиною. Я подивився на неї і чемно сказав: "Йов на пот, кішасонь". (Добрий день, панночко).

—  Йов на пот, йов на пот, — відповіла вона зарум'янившись.

Я відчув, що очі всіх присутніх звернулися на мене. Вони ж напевно мусіли мене зразу ж таки завважити у моєму пом'ятому німецькому мундирі, на якому важко було розібратися в кольорі, однак мої слова по-мадярськи видно їх заінтриґували. Але я не збентежився, а глянув ще раз на дівчину і, ніби застановляючись над чимось, сказав:

—  Се.

Дівчина зарум'янилася і щось мені відповіла кількома реченнями, які я уважно вислухав, але не зрозумів ані слова й тому, не відзиваючись, вичікуючо дивився на неї. Хтось із гурту ще щось завважив, але я мовчав. Тоді дівчина знову зашварґотала, як млинок, і закінчила словом: іґенд? — що означало "розумієш"? Це слово я розумів і негайно зареагував, кажучи: "нем тудом мадярум".

-- О, — сказала здивована дівчина і замовкла.

Вояки між собою перекинулись кількома словами, а жінки голосно розсміялися. Один із вояків, показуючи на мене пальцем, запитав:

—  Немет? Немет?

Я догадався, що це він, мабуть, питає мене, чи я німець. Я заперечив, кажучи, що я українець, а це слово по-мадярськи я знав ще з 1941 року, як через наші околиці переходили мадярські війська, і тому я сказав це по-мадярськи: "Укран, укран, іґенд"?

—  О, укран, укран, — повторив він і знову, щось говорив по-своєму, врешті, показуючи на мій лівий рукав, що на ньому пишався золотий лев на блакитному полі. У відповідь на це я похитав головою. Мадяр ще щось до мене говорив, раз-по-раз вживаючи німецького слова "камерад", але з його розмови я нічого не міг зрозуміти більше, чим догадатися, що він був на фронті на Україні. На Україні? А може на Закарпаттю? Я старався порозумітися міґами, але й то мені не йшло. А мій "камерад" був таки дійсно приязний. Зняв з мене мою шапку і заложив собі на голову, а на мою, заложив свою мадярську. В  цьому моменті  я  чомусь пригадав  собі  мадярську інвазію Карпатської України та їхню поведінку там і мені зробилося неприємно мати на голові гонведську шапку. Але все це тривало доволі коротко, бо ми зближалися до якогось більшого міста.

Потяг застукав жвавіше на стаційних рейках й багато людей-пасажирів збиралося виходити, готуючи свої кошики та клунки. Відходили також і мої "камеради"-мадяри та "моя" дівчина, з якою я так гарно розговорився.

На цій станції вагони опустіли і залишилося багато порожніх місць, так що ми всі могли вже вигідно розсістися, а навіть зібратися знову гуртками. Такий стан тривав аж до австрійського кордону. Щойно коли опинилися на австрійському боці, до вагонів заходило все більше і більше нових пасажирів. Австрійці цікаво приглядалися нам, тому що так одягнених вояків вони ледве чи коли й бачили. Це викликало в них цікавість і вони стали допитуватися, хто ми такі, звідки їдемо тощо.

Німці, після згаданої сварки, вже не всі трималися купи і деякі пристали до нашої групки і їхали разом з нами у вагоні, зокрема ті з нижчими підстаршинськими ступнями. У нашій групі їхав якийсь "уша", тобто "унтершарфюрер" (десятник). Вже недалеко під Віднем я зачув, як якийсь старший австрієць, зайшовши в розмову із нашим німцем з цікавістю споглядаючи на нашу чудернацько одягнену групу, випитував про нас, хто ми такі, звідки й куди їдемо і тим подібне.

— Ці вояки, це українці, добровольці до дивізії "Галичина", яка воює з москалями. Я також був приділений до цієї частини, як вишкільний підстаршина, й був з ними також на східньому фронті. Ми займали відтинок фронту під містом Броди, де нас москалі окружили разом з кількома іншими дивізіями. Я був під Сталінградом, — говорив він, — але такого пекла як в окруженні під Бродами, я не бачив. Нам усім там був би "капут", якщо б не ці хлопці, які билися, як льви, й кінець-кінців прорвали кільце окруження і ми вирвалися звідти. Правда, що дуже багато там полягло, але й чимало врятувалося від смерти або, в найкращому випадку, з московського полону. Ці українці воювали, як дійсні герої.

Він час-до-часу звертався до мене за потвердженням його оповідання, тому що я сидів якраз біля нього, а австрієць напроти нас. Це був перший раз, що я почув яку-небудь характеристику нашої поведінки на фронті з уст німця. Старий австрієць слухав цього оповідання та похвал на нашу адресу з відкритим ротом.

Потяг скоро посувався зеленими полями Австрії і вкінці почав звільняти швидкість. Через вікна вагонів ми побачили вже міські будівлі. Ми були у столиці Австрії, у Відні, куди наші предки ходили масовими депутаціями до "найяснішого пана" — цісаря зі скаргою на польські надужиття в Галичині. Нарешті потяг зупинився і ми побачили станційні вивіски: Südbahnhof.

 Коли ми повисідали з вагонів, Оштуф Шенке зібрав нас усіх разом і, засягнувши інформацій від військових зверхників на двірці, запровадив нас до величезного будинку — "Арсеналу", де приміщувався "Зольдатенгайм". Це було зовсім недалеко від двірця і ми перейшли туди пішки.

— Тут ми задержимося декілька днів, — поінформував нас Оштуф Шенке й було б побажаним, щоб ви відповідно поводилися в місті.

Відень

Прийшовши до "Арсеналу", ми розмістилися в кімнатах і всіх нас тягнуло піти до міста, про яке ми стільки наслухалися ще з дитинства, а тепер ось ми і самі маємо можливість походити його вулицями. Вправді, я вже був у Відні минулого листопада, але тільки декілька годин, так що ми вспіли були тоді побачити вулиці "Бурґу", церкву св. Стефана і то все. Цим разом у нас декілька днів, отже буде змога побачити більше. Але дійсна причина нашого постою у Відні була, що ніхто не знав куди нам треба їхати, а, крім того, тут ми мали дістати відповідну уніформу, привести себе до порядку тощо. У зв'язку з цим, нам довелося ходити й до військових магазинів, щоб припасувати одяг чи відповідні відзнаки.

На зважаючи на те, ми ще мали доволі часу, щоб оглянути місто та дещо більш замітнього в ньому. Ще того самого дня ми побували в центрі міста, оглядали крамничні вітрини, які світилися пусткою, пішли подивитися на ріку Дунай. Кожний міг іти куди хотів і з ким хотів, тому наша трійка знова найбільше трималася разом. Оглядаючи Дунай у Відні, я мав враження, що його велич і красу переборщено, бо наш Дністер був далеко ширший і могутніший зі своїми водами та високими стрімкими берегами.

Від віденців я довідався, що варто у Відні побачити, маючи всього два чи три дні до диспозиції. Вони радили подивитися на величаві будівлі "Бурґу", цісарську палату "Шинбрун", Зоологічний город, розваговий парк "Пратер" та ще декілька об'єктів.

На другий день ми вибралися до "Шинбрун". День був чудовий і ми оглянули його тільки ззовні, бо до середини тоді не впускали. Налюбувалися ми його видом та парком довкруги нього й оглянули Зоологічний город. Було вже десь коло 2-ої години і наш шлунок вимагав поповнення. А крім того ми таки й помучилися. Вийшовши з Зоологічного городу, ми зайшли до Ботанічного саду й тут розглядалися, де можна було б трохи присісти. Тут і там стояли лавки, але людей не було. Тільки в одному місці на лавці, ми завважили якогось військовика й попрямували до нього. Він був обернений до нас плечима і, коли обернувся до нас, я побачив, що це був якийсь кавказець. Сподіваючись побачити німця, я спочатку був заскочений тим видом і, мабуть, загубивши язика в роті, я дивився на нього довше, чим повинен. Він це завважив і, не знаючи хто ми такі, звернувся до мене по-російськи: "Ну і чево смотріш? Не видел ли ґерманца?"

Мені зробилося смішно з того, що він сказав і я відповів йому по-німецьки, що "ґерманца" я бачив уже не одного, але він зовсім не є німець. Я присів біля нього на лавці і ми розговорилися. Він говорив добре по-німецьки, а сам з виду був грузин, але, як виявилося, по переконаннях це був московський шовініст, який не визнавав українців, як окрему націю, і був такий самий "єдинонеділимець", як Мілюков, Денікін чи Керенський. Що такі московські патріоти робили в німецькій уніформі, я собі не міг уявити. Ми стялися по кількох реченнях і так залишили його там на лавці.

Голод докучав нам таки добре, але знаючи, що до ресторану немає чого йти без харчових карток, ми, під свіжим враженням з Мадярщини, де садовини було до схочу і вибору, задумали купити якихось овочів. Вийшовши на вулицю, що проходила вздовж парку, ми розглядалися скрізь, заходили до деяких харчових крамниць, але все це було надаремно, бо ніде нічого не було на продаж. Нарешті я завважив крамницю, над дверима якої висів шильд із написом "Obste", тобто "овочі", і я многонадійно зайшов до середини. Порожні полиці довкруги крамниці не віщували нічого доброго, але я все ж таки запитав продавця чи він не має якихось овочів?

—  Вас? — запитав мене австрієць так, як би не дочув, про що я питав. Я повторив моє питання. Продавець подивився на мене ще раз і в мене зродилось враження, немов би він мене мав за хвору людину, яка не знає, що говорить. А вкінці якось ніби на відчіпного відповів:

—  Nein, das Obst habe ich nicht!

Я все ще не міг зрозуміти, як воно так, що на вивісці зовсім виразно стояло написано "овочі", я питаю за овочами, а він немов би мене не розумів. Правда, що з усіх овочів, які я тут міг побачити, це був кошик бараболь, які обмацувала якась старша пані.

—  "Абер" — хотів я ще щось сказати, але власне ця старенька сивоголова пані мене перебила.

—  Mein junger Mann, — звернулася воно до мене, — wir nicht nur keine Obste haben, aber wir haben auch das Wort "Obste" aus unserem Worterbuch ausgestrichen.

Я нарешті зрозумів і, виправдуючись, сказав, що ми щойно приїхали з Угорщини, де овочів доволі, хто яких хоче. А це ж тільки кількадесят кілометрів від Відня. Старенька пані похитала головою і немов би на оправдання сказала: "Aber wir sind in Grossdeutschland nicht in Ugarn". Дальше дискусія на ту тему була зайва.

Тут варто підкреслити, що віденці не були захоплені будовою Великонімеччини, а тим менше Новою Европою, що її пропагував Гітлер. До нас вони ставилися доволі прихильно, як тільки довідалися, що ми українці та ще й з Галичини. В нашій присутності деякі з них висловлювалися не зовсім похвально про Великонімеччину та її фюрера, якого вони самі виховали. Але як тільки появлявся німець, вони відразу переходили на іншу тему.

Оглядаючи Відень, не проминули ми і розвагового парку "Пратер", при вході до якого знаходився цілий ряд різних музеїв, вистав та всякого рода розвагових середників. Мені найбільше подобався Музей воскових фігур різних славних людей світа, де побачив фігуру у природньому розмірі і Черчіля і Рузвельта. Тут же недалеко був лябіринт із дзеркалів, де ми таки пооббивали собі чола, не можучи знайти правильної дороги.

У самому ж парку "Пратер" стільки різних можливостей і засобів для розваги, що день там ніколи не може бути задовгий, щоб тільки були гроші. Правда, з грішми у нас було непогано, бо на 1 серпня ми дістали нашу регулярну десятиденну платню, а крім того, я ще мав 50 марок, що остались в мене від дівчини-українки в Будапешті. Не поминули ми і славної тут "Гімаляйської їзди" та дійсно величезного віденського колеса "Riesenrad", в якому середнього розміру вагони підносилися до такої висоти, що цілий Відень і околиці було видно, як на долоні. В часі моєї поїздки на "Riesenrad" я чув, як якісь українці говорили, що, за виїмком двох малих бомб, що їх скинули ворожі літаки на Відень і які завдали більше страху, ніж шкоди, жодних бомбардувань там тоді ще не було. В цей час Берлін лежав уже в руїнах, а його головна вулиця "Унтер дер Лінден" була завалена грузами із зруйнованих будинків.

Тут ми пробули три дні і на 3 серпня 1944 р. ми переодягнені, а дехто тільки випрасований, вирушили далі в дорогу шукати дивізії "Галичина". Цим разом, як це нам сказав один німець, ми їхали до дійсного "гаймату" (видно, що Австрія "гайматом" не вважалася). Куди ми остаточно їхали, того не знав навіть Оштуф Шенке. Все, що він знав, це те, що через Чехію ми мали дістатися до міста Ополя на Шлезьку.

РІЗДВЯНИЙ СПОМИН

Роман Крохмалюк                                                              
                       

Був початок січня 1946 року. Я перебував тоді в знаному баварському курорті Ґарміш-Партенкірхен, де мене, як теж кільканадцять українських родин, застав кінець Другої світової війни.                               

Здавалося б, що для усіх нас, які опинилися по цьому боці залізної заслони, настав час спокою та особистої безпеки. Та так воно, на жаль, не було. Вже з кінцем 1945 року по окупованій альянтами Німеччині почали роз'їжджати большевицькі репатріяційні комісії, що намовляли українських та білоруських біженців повертатися на "родіну". Коли це не помагало, большевики зверталися за поміччю до американської окупаційної влади, яка в багатьох випадках помагала, часто силою, вивозити наших людей до большевицьких репатріяційних таборів, де вони ставали в'язнями большевицьких комісій. Бували випадки, що большевики брали людей силою просто з вулиці, а відповідальні за правопорядок американці не інтервенювали. Коли люди кликали їх на поміч, вистачало одно слово члена большевицької комісії "бандіт", щоб здержати американського вояка чи військового поліциста від якої небудь інтервенції.

Одного дня хтось з наших людей повідомив мене, що в "Єґерказерне", де був німецький військовий шпиталь зброї СС, перебувають теж вояки 1-шої Української Дивізії УНА і з одним з них він балакав коротко через огорожу. Довідавшись про це, я поїхав на другий день до Мюнхену, щоб повідомити про це Українську Санітарно-Харитативну Службу та дістати евентуально якісь харчі для наших полонених вояків. Ще того самого дня я привіз з Мюнхену дві 20-кілограмові пачки з м'ясними консервами, кондензованим молоком, яблуками, папіросами тощо.

На другий день рано я пішов до уряду американського губернатора на округу Ґарміш-Партенкірхен, щоб дістати позволення на відвідини полонених. Моя посвідка виставлена на німецькій мові стверджувала, що я є представником СХС, яка діє при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви.

Американський старшина, референт від справ полонених, попросив мене перекласти текст посвідки на англійську мову і, коли його секретарка переклала опісля майже дослівно так само, він сказав до мене: "О-кей ю кен ґов". Ще того самого дня я згодив німецького бауера, який за пачку американських папіросів обіцяв підвезти мене до касарень, що були кілька кілометрів за містом. Незабаром приїхав по мене бауер саньми запряженими в одного коня і вола, бо, повертаючись, мав забрати дрова на опал, чого один кінь не потягнув би. Я заладував пачки на сани і почалась дивна їзда. Сани їхали чомусь, як п'яні. Щойно приглянувшись добре, я запримітив, що причиною цеї нерівної їзди був неоднаковий хід коня і вола. Почав падати сніг і перед нами показалися контури касарень. За хвилину ми під'їхали під касарні і я підійшов до будки вартового та зголосив, що приїхав відвідати полонених українців. Цей, зв'язавшись телефонічно з американським старшиною в касарні, сказав до мене: "Єс, фадер ю кен ґоу". Це мене дещо здивувало, але я подумав собі: от молодий вояк зажартував собі з нудів.

Самі касарні були забезпечені високою огорожею з колючим дротом. На чотирох рогах огорожі стояли вежі з військовою охороною і кулеметами. Ще не дійшов я до самої огорожі, як вояк з найближчої вежі спрямував на мене кулемет і "Та-та-та-та" — почав наслідувати звуки стріляючого кулемета. Я крикнув йому "Гай", він мені "Гайль Гітлер", а тут уже дижурний вояк, що видно чекав на мене, відкрив майже невидиму фіртку в огорожі і запровадив мене до американського дижурного старшини. Цей з місця поінформував мене, що знає вже про мою візиту і зазначив, що покищо не є дозволено представникам німецького Червоного Хреста балакати з полоненими, але в моєму випадкові — це інша справа. Греки були нашими союзниками і мені дозволено залишитись з полоненими одну годину. Згодом, нахилившись до мене, сказав: "Ви, отче, можете тут залишитсь дві години. Бачите я є теж католик і розумію, що ви може схочете когось з ваших вояків висповідати". Я щойно тепер догадався, що через недогляд референта від справ полонених я став грецьким священиком, а причиною цього веселого непорозуміння була посвідка, де було зазначено: "Суспільно Харитативна Служба при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви". Та вияснювати справу було б зайво.

Американський старшина покликав німецького вояка і, вказуючи на двері, що ділили його дві кімнати від комплексу касарень, сказав до мене: "Бачите тут кінчається моя влада. За тими дверима діє вже німецька адміністрація". Я подякував йому, переступив поріг і дійсно опинився немов у іншому світі. Тут панувала німецька дисципліна. Мене приняв командир шпиталю у ранзі полковника, враз з головним лікарем. Оба вони були подібно, як і всі інші старшини, заняті в адміністрації шпиталю, американськими полоненими. Американці не були однак заінтересовані в лікуванні хворих німецьких вояків і тому не робили жадних змін у заряді шпиталю. Усі вони були на харчевих приділах як полонені, за виїмком кількох тяжко хворих.

Представившись, я попросив перш за все, щоб мене сконтактовано з вояком 1-шої Української Дивізії Зброї СС, що знає німецьку мову. Був ним Мирон Заліпський, який разом з кільканадцятьома вояками 1 УД перебував на лікуванні в цьому шпиталі. Від нього я довідався, що деякі німецькі вояки недобре поводяться з нашими хлопцями і, що важніше, заходить небезпека, що по звільненні вони можуть бути передані до большевицьких репатріяційних таборів.

По розмові з нашими хлопцями та розподілі харчів з СХС я зайшов ще раз до бюра командира шпиталю, щоб обговорити справу державної приналежности і безпеки наших вояків. Працюючи в американському військовому бюрі перекладачем, я мав до диспозиції американські папіроси, за які в ці часи можна було все дістати. Передбачуючи, що вони можуть мені тут пригодитись, я взяв кілька пачок зі собою. Уже з самого початку розмови я передав полковникові та лікареві по дві пачки "Лякі страйк" та приступив до поладнання справи державної приналежности наших вояків. Я довідався, що згідно з американським розпорядком, усі чужинецькі вояки були ведені в окремих картотеках і їм дійсно грозила небезпека видачі большевицьким репатріяційним комісіям. Остаточно ми погодилися записати наших вояків як "Егемаліґе Естеррайхер", а з тим, що найважніше, перенести їх картотеки до німецьких картотек. Покликаний секретар, бувший літун, дістав наказ справити всі картотеки наших вояків, згідно зі списком Заліпського і перенести їх до німецької картотеки.

Коли ми згадували за чаєм деякі події з Другої світової війни, секретар успів переписати реєстраційні картки наших вояків, а старі в нашій присутности знищив. Час минав скоро і я не оглянувся, як надворі почало темніти. Розпрощавшись з німецькими старшинами, я відвідав ще раз наших вояків, щоб повідомити їх про перенос картотек та, побажавши їм Веселих Свят, вийшов зі шпиталю.

На дворі ставало щораз темніше й почав падати великими клаптями густий сніг. Не минуло пів години, як дорогу до Ґарміш-Партенкірхен не можна вже було цілком розпізнати. Я западав час до часу в глибокий сніг, що було для мене ознакою, що я збився з дороги. Через якийсь час я побачив перші світла хат і щойно пізно вечером добився  до хати.

Хоча змучений до краю довгою мандрівкою по глибокому, часто вище колін, снігу, я був вдоволений з позитивного висліду моєї місії, що вдалася тільки завдяки помилковій інтерпретації посвідки СХС, бо мене потрактована як грецького священика.

ВАСИЛЬ СОФРОНІВ ЛЕВИЦЬКИЙ — УСУСУС

НА СЛУЖБІ НАРОДУ

В. Скорупський


Не хвалися своїми давніми заслугами, бо воно помагає стільки само, що хвалитися перед лікарем своїм давнім здоров'ям.

Цей афоризм із легким забарвленням сарказму Вадима Іншого (псевдо Василя Софронова Левицького) не є випадковим. Надмірна скромність, глузлива посмішка і допасоване до неї терпке слово, акомпаньювали завжди його спогадам про минуле, зокрема про його військове минуле.

Моя військова служба не була ні до схід сонця любистком мита, ні на воротах дьогтем мазана. Служба як служба. Як коровай недопечений. Бурлацька, задьориста, часом весела, часом сороміцька, сіяна крізь сито куль, а розчиняна капральською лайкою.

Такого трактування без ґльорифікації своїх повинностей супроти батьківщини діб'ється лиш той, хто свої військові послуги вважає за конечний обов'язок і не підкреслює їх як небуденний патріотичний осяг. І власне Василь Софронів Левицький належить до тих Усусусів, що відмовляються — як він каже — "від "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави".

Йому боліли підкреслювання — "колишні Усусуси".

Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Він знав, що кожне кадіння — не завжди конче щире. А втім: "хто звик тільки кадити — вище паламаря у громаді не дослужиться".

17-ти літнім добровольцем завербувавсь він до Усусусів, що дало — за його словами — "трохи блиску його душі" і романтики вояцьким пригодам. Свої враження з того часу він фіксує у двох збірках нарисів: "Під сміх війни" 1921 р. і "Бо війна війною" з 1922 р.

Настрій тих збірок повен мелянхолійности, трагізму. То ж не сміх для вияву радости, захоплення, то ж сміх війни, що глузує із життя, кпить із здорового глузду, доводить людину до розпачу, в якому їй нічого іншого не залишається, крім реготу. Смерть, чи пані в чорному, наполегливо ґрасує і неперебірливо стинає буйні голови. Вона не керується ні доцільністю, ні героїзмом, часто є випадковою, нерозумною. їй — тій смерті — В. С. Левицький у тих збірках не шкодує ні чорних кольорів, ні безпросвітного песимізму, ні солодкавого сентименталізму. Причиною такої мінорности була, мабуть, і невдача державницького зриву, і загарбання рідних земель окупантами.

В. С. Левицький простим стрільцем у Леґіоні УСС воював за Україну до 1920 р., за що був інтернований в польськім таборі полонених, але боротьби не заперестав до хвилини своєї смерти. Гострим пером вів її наскільки йому вистачило сил і наснаги. За свою військову службу не зазнав більшої пошани як від салюту невідомого пана капраля, який до нього — простого стрільця — твердо сказав: "я перший салютую перед українським січовим стрільцем".

Сьогодні не стало його між нами живими. Але його тривалий слід живе у журналістиці, у п'єсах для дітей і молоді, в міні-мислях, у перекладах з чужих мов, у репортажах, а передусім у письменстві, зокрема в новелях, непересічної літературної вартости.

Його афоризм: "У вату завивайте бойові рани, а не національну кривду" — повинен стати девізом для усіх наших військових формацій без огляду на те, коли та під якими стягами вони б не змагались за державність України.

"Я ПЕРШИЙ САЛЮТУЮ "

Василь Софронів Левицький

(Передруковуємо в пам'ять вояка, письменника і журналіста) 

 

В моєму місті в Канаді відбувалося недавно "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави. Сиділи за довгим почесним столом, сиві, лисі, пригноблені, поморщені. І я сидів між ними. Напроти, за столами, сиділи "звичайні" громадяни, що слухали промов на нашу честь, їли курку на нашу честь і думали на нашу честь: "Хто б то сказав, що це колишні Усусуси!"

Колишні Усусуси... Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить вже мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Але коли я так сидів за столом, слухаючи однієї з довших промов, заколисаний піруетами підхмарних зльотів красномовного промовця, моя думка, немов хвостата мавпа, розгойдалася на тонкій, звисаючій галузі дерева сучасности і перескочила на дерево минулого, саме в тому місці, де я був. не колишнім, а дійсним Усусусом. І я нагадав собі і на коротку мить знову до глибини душі пережив один момент моєї стрілецької слави, дрібний, скромний, безпретенсійний і дуже особистий. І я подумав собі, що цієї дрібної події з мого життя не заступлять мені ніякі промови, ні ніяка "курка пошани" на мою честь, ні ніякі "голубці вдячности" на мій рахунок.

Я ледве скінчив був тоді сімнадцять років життя і під "зольнеґлями" моїх вояцьких, твердих закаблуків дзвінко співали того дня вибоїсті тротуари одного повітового містечка в Галичині. Я мав тиждень відпустки. Шапка-мазепинка на голові, і сірий "пасований" стрілецький однострій, і розквітлі каштани здовж хідників,  і кокетливі погляди зустрічних дівчат настроювали мене майже героїчно Я сходив головною вулицею містечка, як молодий, навіть дуже молодий бог.

І ось в одному моменті я побачив, що напроти мене йде інший "бог" — вояк у незграбному австрійському "комісьному" мундурі, з простим, пересічним обличчям, але з двома зірками на комірі і з жовтим портупе при баґнеті. Пан капраль!

Я був простий стрілець, і моїм обов'язком було по-військовому його поздоровити. Перед цим обов'язком завжди здригалася моя душа навіть у місці постою , а що допіру тут, у цьому містечку, де я почував себе на пів-цивільному статусі героя на відпустці. Але я знав, якими неприємностями грозить такий випадок, коли б я свідомо не поздоровив пана капраля. Я не хотів рискувати і саме міряв очима віддаль між мною і паном капралем, щоб у можливо найпізніший час випрямитися і "вдарити в дах", коли сталося щось зовсім несподіване. Пан капраль випередив мене. Він скоріше за мене виструнчився, кинув головою вправо, ударив приписово твердим кроком об хідник і, вліпивши в мене очі, підняв руку до дашка австрійської військової шапки.

Я збентежено і нерішуче підняв руку до дашка моєї мазепинки. Я подумав собі, що, може, за мною йде якась "висока шаржа", і це перед нею так приписово салютує пан капраль. Але в цій хвилині пан капраль, так само виструнчений і з рукою при дашку, стояв уже передо мною. Опустив руку по швах і сказав твердо:

"Я перший салютую перед українським січовим стрільцем!"

Не промовивши більше ні слова, пан капраль знову "вдарив у дах" і відійшов. Я не знаю, хто він був, я не стрінув його більше у своєму житті. Але я знаю, що мене не може вже ніколи зустріти більша пошана, ніж цей салют від невідомого пана капраля.