ВОЛОДИМИР КАЛИНА

ВОЛОДИМИР КАЛИНА кол. поручник Українського Війська, учасник визвольної боротьби України в рядах Леґіону УСС і УГА, нагороджений пропам'ятним хрестом УГА і пропам'ятним хрестом УСС, член-основоположник і секретар першої Головної Управи ОбВУА та довголітній член Нюйоркського Відділу тієї організації, дійсний член НТШ, директор Військово-Історичного Інституту при НТШ в Ню Йорку.
Народився 18-го серпня 1896 року в Колоколині, пов. Рогатин, Західна Україна. Гімназію закінчив в Станиславові, а університетські студії в Грацу, Австрія, де осягнув 1929 р. ступінь доктора філософії. Безпосередньо після закінчення гімназії 1914 р. зголосився добровільцем до Леґіону Українських Січових Стрільців та перебув в його рядах, а згодом в рядах Української Галицької Армії всю визвольну війну, займавши пости команданта сотні, адьютанта і заступника командира „Куреня Смерти УСС". Зокрема брав участь у відомому прориві під Вовчухами в лютому 1919 р., як також у славетній Чортківській офензиві в червні того ж року, при чому виявив небуденні військово-провідницькі здібності та подивугідну відвагу. Після війни працював у пресовому концерні Івана Тиктора.
Під час другої світової війни вийшов на скитальщину та опинився в Зальцбурзі в Австрії, де заснував українську таборову гімназію і став її першим директором. Прибувши до ЗДА, поселився в Ню Йорку. Був членом-основником ОбВУА, зорганізував українознавче шкільництво під проводом Шкільної Ради при УККА, яку очолював довгі літа, як голова, та був діяльним і рухливим членом численних інших організацій української еміграції. Належав також до декількох американських наукових товариств. Був автором спогадів про „Стрілецький Курінь Смерти" та багатьох статтей в журналах і часописах на наукові і загальні теми. Був знаменитим промовцем і виголосив численні святкові промови і доповіді з приводу різних святкувань. Цю свою багатогранну і видатну працю продовжував наполегливо також після того, як кілька років тому перебув важку серцеву атаку. Виступав завжди проти партійництва та був беззастережним соборником.
Помер 5-го листопада 1965 р. в Ню Йорку

Варшавське повстання 1944 р.

Ф. Кордуба

Hanns von Krannhals: Der Warschauer Aufstand 1944, Auflage Bernard & Graefe, Frankfurt am Main

В 1964 р. появилася дуже цікава студія під вище затитулованою назвою у видавництві для Воєннознавства у Франкфурті, яка обіймає 447 стор., з чертинами Варшави. Ціна студії (оправа в полотно) 38. — нм. З уваги на це, що польська еміграційна преса дуже часто обвинувачує українців у масовій участі поборювання Варшавського повстання 1944 р., в нашій рецензійній статті вище згаданої праці звернемо особливу увагу на історичну правду, щоб доказати полякам неправдивість їхнього твердження та обвинувачень. Головне вістря обвинувачень скеровують поляки проти Дивізії Галичина (14 СС Дивізії Галичина), яка у їхній уяві брала участь у поборюванні Варшавського повстання 1944 р. Ганс Ф. Крангальс, відомий німецький історик, який ніколи не симпатизував з націонал-соціялізмом, написав свою книжку на підставі документів і різних джерел (польських та іншомовних), тому його праця відзначається повною об'єктивністю, вона вповні заслуговує на трактування її як історичного твору. Праця Г. Ф. Крангальса, це дуже вартісна студія, у якій представлений хронологічний розвиток польського повстанчого руху, яким кермувала передусім Армія Крайова (АК). В студії автор не поминув також інших повстанських груп, нпр., „Армія Людова, Народове Сіли Збройне, Служба Звицєнству Польскі" та ін. Цілість студії складається з наступних 14 розділів: 1. Польський спротив від 1939 р.; 2. Польський спротив і СССР; 3. Акція „Буря"; 4. Положення під німцями; 5. Варшава 1944 р.; 6. Пробудження повстання; 7. Німецькі сили і протизаходи у Варшаві і кругом; 8. Перебіг боїв до половини вересня 1944; 9. Совєтський наступ на Прагу; 10. Варшавське повстання і світова політика; 11. Закінчення і балянс; 12. Німецьке поборювання повстання; 13. Доля Варшави після 10 жовтня 1944; 14. Список використаних документів. Крім цього, студія має список використаних джерел (12 стор.) і список осіб, місцевостей і скорочень. У книжці є 9 чертин з боїв у Варшаві.
Автор студії, Г. Ф. Краннгальс на стор. 334-336 подає в оригіналі розпорядження Гайнріха Гімлера „Про трактування чужих народів Сходу". В цьому документі потрактовано поляків, українців, білорусів, ґуралів, лемків і кашубів нарівні з жидами, це значить, що всі ці народи були призначені на знищення. Отже вже цей документ унагляднює, що українці в ніякому випадку не були протеґованою німцями нацією, навпаки, вони разом з іншими слов'янськими народами належали до другорядного ґарнітуру народів, непанівних у Новій Европі. Від хвилини підписання пакту Ріббентроп-Молотов і окупації східкіх земель кол. Польщі (Зах. України), політика Москви супроти польського народу була скерована на шлях екстермінації ідейних елементів, подібно як і проти українців. Москва заздалегідь стриміла до повного підпорядкування Польщі, до встановлення маріонеткового уряду, який був би залежний від неї. Першим виявом такої політики Москви супроти поляків були масові депортації польської інтелігенції до СССР під час 1-ої і 2-ої окупації (1939 і 1944 рр.). Між депортованими було багато старшин кол. польської армії, з яких більше як 10 тис. зліквідували большевики в Катині. Ліквідація такої великої кількости старшин, це наглядний доказ злочинного винищування Москвою усіх польських елементів, які репрезентували незалежницьку ідею Польщі. Ідентично подібну політику винищування стосувала Москва також проти українців. Під час 2-ої світової війни націонал-соціялізм і комунізм були не тільки домовлені у змагу до знищення польської держави, але що більше, вони послуговувалися тими самими методами у винищуванні польського національного потенціялу. Ця злочинна політика в книжці Г. Ф. Краннгальса є дуже чітко висвітлена. Не зважаючи на нищівну цілеспрямованість політики Москви супроти польського народу, польська провідна верства рішилася піти шляхом Дмовського, орієнтуючись на Росію. Ця орієнтаційно політична концепція була трагічною у своїх наслідках і вона спричинила вибух Варшавського повстання 1944 р. проти німецького окупанта.
Не будемо подрібно застановлятися над розвитком польського повстанського руху під окупацією ІІІ-го Райху, бо на це немає місця у короткій статті. Вночі з 26 на 27.9. 1939 року ген. Роммель на старшинській відправі в підземеллях ПКО у Варшаві доручив ген. Карашевич-Токажевському негайно приступити до організування збройного руху для боротьби з окупантом. Ген. Карашевич-Токажевський одержав письмове доручення з підписом ген. Роммля та печаткою і цей документ став формальною підставою початків конспіраційної роботи поляків. 29.9.1939 р. ген. Токажевський приступив до організування руху з 13, йому довіреними людьми, і першим зав'язком організованої конспірації була „Служба Звицєнству Польскі". Від перших днів творення т. зв. „Звйонзку Валькі Збройней" (ЗВЗ), згідно з постановою польського уряду у Франції з дня 8.11.1939 р., найбільшу увагу зосереджено на опертя конспіраційного руху в Польщі на суспільно-політичній базі. Рівночасно покликання до діяльності ЗВЗ польським урядом на еміграції свідчить про те, що ця еміграційна польська влада прив'язувала до зорганізованої в краю збройної сили велику вагу. Інструкція, видана ген. Соснковським ч. 2 устійнювала поділ краю на команду німецької окупації у Варшаві і на команду совєтської окупації у Вільні. Такого суспільно-політичною базою була „Рада Оброни Народовей" (РОН), яку творили представники 3-ох головних партій у Польщі: ППС, СЛ і СН. 15.8.1944 р. ця РОН видала заклик до польського народу, який був надрукований вже під час Варшавського повстання у „Деннику Устав". Ця відозва вказувала на устроєві переміни в Польщі, які мали бути переведені в дусі правдивої демократії. Також Крайова Рада Міністрів підготовила розпорядження у справі виборів самоуправних і територіяльних органів, які мали бути переведені зараз після звільнення Польщі від окупації.
У підготові до повстання 29.7.1944 р. радіо АК відобрало авдицію з Москви в польській мові, в якій взивалося поляків до повстання. Заклик був підписаний Молотовом і Е. Осубкою-Моравським. Близькість військ Червоної Армії та загальне військове положення були пов'язані з цим закликом, тому він вплинув на командування АК розпочати повстання. Командування АК визначило день вибуху повстання 1.8.1944 р. У Варшаві приступило до повстання 32 тис. повстанців АК, та вже під час його тривання чисельний стан АК змінявся з причини втрат і напливу нових добровольців. Найбільший стан АК під час повстання доходив до 40 тис. повстанців. Крім цього у Варшаві під час повстання були ще повстанські частини, які не були підпорядковані командуванню АК, а іменно: НСЗ — 740 повстанців; формації комуністичні або комунізуючі — т. зв. „Корпус Безпеки" — 620 осіб, „Армія Людова" — 270 осіб і „Польська Армія Людова" — 120 осіб. Отже основною силою у переведенні повстання була АК, а не, як звичайно твердить совєтська історіографія, „Армія Людова". Варшавське повстання вибухло тільки з причини обітниць, що Червона Армія в скорому часі займе Варшаву. Проти 40-тисячної АК 1.8.1944 р. було 13 тис. німецької залоги у Варшаві, про що згадує автор книжки на стор. 120-128. До 4.8.1944 р. була допроваджена допомога в кількості — 86 старшин, 6.535 підстарший і вояків. До 20.8.1944 р. німецька оборона досягла 21.300 чоловік. Г. Ф. Краннгальс докладно перечисляє усі німецькі частини, які брали участь у ліквідуванні Варшавського повстання і їх докладно клясифікує на стор. 120-128 і в цьому списку немає записаної 14. СС Дивізії Галичина, ані її хоч би найменшої частини. У списку є група Камінського „РОНА" — 1.700 вояків, азербайджанська група з 5 старшин і 677 підстаршин і вояків. Група Камінського відзначалася особливим бандитизмом у поборюванні Варшавського повстання. Вона була зорганізована з асуспільного елементу, серед якого переважали москалі. Польська громадськість Варшави, чомусь уважала цю групу за українську, тому приписувала злочини українцям, не маючи на це ніяких підстав, що стверджує автор книжки на стор. 318. В актах 9-оі Армії, яка поборювала повстання згадується про російські, азербайджанські, туркменські, східньо-мусулманські, козацькі, волготатарські і литовські відділи, які брали участь у поборюванні Варшавського повстання. Немає ніде згадки, щоб 14 СС Дивізія Галичина була причасною у цих боях. Коли йдеться про СС-формації, в рамках корпусу, що ним командував обергруппенфюрер Еріх Бах-Зелевскі, брали участь: російський СС полк. Камінського; козацький поліційний полк 3 і східньо-мусулманський СС полк (ст. 319). Отже 14 СС Дивізія Галичина, яка була не поліційною, а армійською частиною, участи у Варшавському повстанні не брала, що унагляднює Г. Ф. Краннгальс у своїй праці „Варшавське повстання 1944 р.".
Автор у згаданій праці згадує про українців на стор.: 12, 52, 70, 72, 127, 135, 149, 265, 267, 305, 311, 318, 321 і 334. На стор. 52 є згадка про 14 СС Дивізію Галичина у зв'язку з заміром губернатора Франка організувати подібну СС дивізію з поляків. Проти цього заміру рішуче виступив Гітлер і Гімлер, тому не дійшло до її організації. На стор. 70-ій автор стверджує, що АК на Волині мала проти себе не тільки німців і москалів, але також і „український незалежницький рух". На стор. 265 автор згадує про одну сотию т. зв. „Гівіс", яка входила в склад Зіхергайтсполіцай у Варшаві. Автор припускає, що ця частина була вживана для вартування. На стор. 267 автор стверджує, що йому не вдалося устійнити участи в поборюванні Варшавського повстання частин українських і Власова. На стор. 305 автор стверджує, що польські повстанці розстрілювали всіх у німецьких уніформах, в тому числі також українців. На стор. 311 автор твердить, що під час екзекуцій цивільного населення Варшави 5. 8. 1944 р. участь брали в СС уніформах менше німців, більше „українців", які були дійсними екзекуторами. Але слово „українці" він поставив у знаках наведення, що підтверджує його сумнів щодо більшости українських екзекуторів. На стор. 318, згадує автор про полк. Дяченка і його дві сотні, які буцім-то брали участь у ліквідації повстання. На стор. 321 автор згадує, що з „Зіхергайтсполіцай" Варшава, Люблін і Познань була створена спеціяльна команда для розстрілів під командуванням гаупгштурмфюрера Шпількера, яка переводила розстріли в переважаючій кількості українцями. Інші місця, в яких автор згадав українців є малого значення. Отже участь українців у поборюванні Варшавського повстання була не такою великою, як це часто насвітлює польська преса. Ця участь деякої кількости українців ніколи не була одобрюваяа українськими політичними діячами, навпаки вона завжди була найгостріше осуджувана. Боротьба між українським і польським народами закінчилася з хвилиною ліквідації польської держави, якої уряд провадив супроти українців політику нищення всього, що українське. Тому початків взаємоненависти треба дошукуватися у політиці кол. польського уряду, в пацифікації, масових арештах і засланнях українців до концтабору в Березі Картуській. Коли йдеться про поліційні відділи з українців при „Зіхергайтсполіцай", вони були організовані в переважаючій більшості з асуспільного елементу, який допускався навіть бандитських злочинів супроти безборонного населення. Використування цих українських асуспільних, а то навіть злочинних елементів німцями для винищування польського безборонного населення в ніякому випадку не може бути притокою до того, щоб посуджувати весь український нарід у подібних злочинах. Націонал-соціялізм нищив польську інтелігенцію, він не щадив також і української. Польський нарід заплатив кількасоттисячними жертвами, а чи український нарід не зазнав подібних жертв від націонал-соціялізму? Обидва народи вийшли з другої світової війни з дуже великими втратами. Обидва окупанти не щадили, ані польського, ані українського народів, а в додатку оба народи під час жахливої трагедії гострили проти себе ножі, та себе винищували. Книжка Г. Ф. Краннгальса „Варшавське повстання 1944", це історія трагедії польського народу, який втратив свою державність, не ризиґнуючи з дальшої боротьби за привернення втраченого, заплатив морем крови. Книжка, яку повинен прочитати кожний політик і науковець, українець і поляк, щоб навчитися і пізнати джерела історичної трагедії обох народів, які мусять знайти спільну мову, щоб і в майбутньому не повторилися, жахливі у своїх наслідках, події. Ми переконані в тому, що друга світова війна була генеральним іспитом національно-культурної зрілости обох, сусідуючих з собою народів. Тому вважаємо, що цей іспит повинен стати пересторогою, щоб уникнути жахливого минулого, ступити на шлях мирного співжиття обох народів, до якого українці і поляки повинні всіма силами змагати. А щоб до такого співжиття дійшло, будьмо справедливі супроти себе самих, не обвинувачуймо себе взаємно в тому, чого не було. Це відноситься зокрема до обвинувачень, що 14 СС Дивізія Галичина була співучасною у поборюванні Варшавського повстання 1944 р. Будьмо дійсно культурними джентльменами і приязними сусідами!

Генерал Володимир Сальський

Ген. А. Валійський


...бувший Командарм і військовий міністр УНР, Ген. Штабу, ген.-хорунжий Володимир Сальський ...
Я, як найближчий співробітник його, в останніх чотирьох роках Його життя, взяв на себе почесний обов'язок поділитися короткими спогадами про життя Генерала, доки ще ці спогади залишилися в моїй пам'яті. Повторюю короткими, бо на превеликий жаль, а може навіть і сором, передусім нам, бувшим воякам, що до цього часу ми не маємо жадних друкованих спогадів про особу, що займала такі високі пости на позиціях наших визвольних змагань.
Покійний ген. В. Сальський, народився 1883 року в м. Острозі на Волині, де закінчив гімназію. Проти волі своїх батьків вибирає воєнну карієру і вступає до Віденської Військової Школи, яку закінчив як один з кращих юнаків. Будучи старшиною в пішому полку, Генерал мріє про вищу військову освіту, яку в той час не так легко було здобути без спеціяльної протекції впливових осіб в Петербурзі. В 1909 р. після здачі конкурсового іспиту, молодий старшина В. Сальський, був прийнятий у Воєнну Академію в Петербурзі, яку й закінчив по 1-му розряду в 1912 році разом з генералами Капустянським і Кущем. Відбувши вимаганий військовий стаж, Покійний Генерал, був призначений Начальником Штабу в 55 російській дивізії в складі якої і вирушив на фронт в 1914 році. Крім того, під час першої світової війни, працював в Штабах Корпусу і Армії, головно в характері оперативного старшини і закінчив свою службу в російській армії в ранзі підполковника.
Уже в першій половині 1917 року, як тільки почалася організація Української Армії, Генерал є вже в Києві на становищі Нач. Штабу Лівобережжя, а потім Начальника Штабу Осадного Команданта м. Києва, що ним на той час був Ковенко.
За Гетьманату, Генерал працює у військово-вишкільній Управі Ген. Штабу, разом з ген. Юнаковим. При Директорії працює в Ген. Штабі на другорядних становищах аж до травня 1919 року.
Треба об'єктивно ствердити, що в той період керівниками Військового Міністерства були особи, яких революційна хвиля винесла на поверхню, але які проте мали дуже малий військовий стаж та дуже підозріло ставилися до старшин бувшої російської армії, зокрема до старшин Ген. Штабу, іронічно називаючи їх фахівцями.
Тому і не були тоді такі здібні старшини, як ген. Сальський, відповідно використані. Аж нарешті в травні 1919 року, Генерал, був призначений Командувачем Запоріжського Корпусу.
Був це період дуже тяжкий так для корпусу, як і для цілої Української Армії. Корпус, переїхавши з півдня України, був цілковито обезброєний і пограбований румунами. Інші частини Армії УНР в той час оперували на Волині в районі Ямпіль-Базалія-Купіль, поволі відступаючи під натиском переважаючих сил червоних. Ситуація Уряду УНР і Гол. Командування, була трагічна, бо під тиском поляків, Галицька Армія залишила Тернопіль, а наш Уряд опинився в потягах між Тернополем і Волочиськами.
Отож в такій спеціяльно тяжкій ситуації, Генерал вступив в обов'язки Командувача частин здеморалізованого Запоріжського Корпусу. Дякуючи великим організаційним і тактичним здібностям, сильній волі і енергії нового командувача, Корпус в короткому часі, стає на всі 100% бойово здібною частиною. Він в тяжких боях форсує Збруч і в короткому часі, звільняє від большевиків Проскурів і більшу частину Поділля. Але в той час інші частини Української Армії не мають успіху і відходять, частинно здеморалізовані, через Чорний Острів на Кам'янець. Під натиском переважаючих ворожих сил, Запоріжський Корпус мусів також залишити Проскурів і відійшов у район Ярмолинець, де дістав наказ за всяку ціну цей район втримати, щоб забезпечити пляцдарм для розташування і відпочинку Галицької Армії, яка вже мала переходити Збруч для з'єднання з Наддніпрянською Армією. Завдання для Корпусу дуже тяжке, бож на полі бою він залишився майже сам. Волинська Група, тимчасово втративши боєздатність, відійшла в район Смотрича, а Корпус СС — в район Лянскоруня для організації і відпочинку. Запоріжці одні провадять бої і втримуються лише завдяки дуже вмілому перепровадженню тактичних маневрів, як напр. контрнаступ 6-ої Запоріжської Дивізії з району Зінькова в запілля червоної Таращанської Дивізії. Відзначилася в тих боях також і Житомирська Юнацька Школа, затримуючи червоних в районі Смотрича.
У висліді цих боїз, призначений для Галицької Армії район був утриманий. В тому часі наступило об'єднання Українських Армій перед спільним наступом на Київ. Згідно директив для цього наступу, Запоріжці спочатку входять в склад Центральної Групи, а потім призначаються для забезпечення правого крила головних сил. І так в першому періоді наступу на Київ, Запоріжці разом з другим Галицьким Корпусом, здобувають Проскурів ЗО липня 1919 року. Стараючись нав'язати тісніший контакт і братерське співжиття з Галицьким військом, з ініціятиви Генерала, старшини Запоріжського Корпусу, влаштували в Проскурові прийняття, де і наступив той особистий контакт і взаємне пізнання.
Під час другої фази наступу на Київ — боїв за Жмеринку, Запоріжці виконують сміливий маневр на Вінницю з метою полегшити здобуття Жмеринки і захоплення цілої червоної жмеринської групи. Маневр був дуже добре продуманий і опрацьований Генералом, тільки незалежно від нього, був спізнений на 24 години, а тому не мав того 100% успіху, який Генерал хотів осягнути.
В дальшому марші на Київ, Корпус посувається на правому крилі 1-го і 3-го Галицьких Корпусів, забезпечуючи їх, і утримуючи зв'язок з вапнярською Групою Ген. Удовиченка.
Дякуючи вмілому маневрові під Липівцем 16 серпня, Корпус розбиває велике з'єднання червоних, беручи до полону 500 чоловік; 24 серпня під Білою Церквою, після несподіваних і впертих боїв, Корпус осягнув великий успіх, розбивши большевицьку бриґаду, що мала замір прорватись на північ. Ця група належала до складу 14-ої совєтської армії, що оперувала на півдні, проти Ген. Удовиченка. Нарешті ЗО серпня Генерал на чолі Запоріжців урочисто входить до Києва.
Щодо подій у Києві в днях 30-31 серпня, то всі ми добре про них знаємо, але я тут вчиню певний нетакт у відношенні до Генерала, бо на мою думку, він в тій ситуації, повинен був взяти в свої руки ініціятиву. Не звертаючи уваги на пертрактації Ген. Кравса зі штабом Бредова, мусів би „збунтуватися" і силою викинути білих з Києва, поставивши тим самим дипломатів і Гол. Команду, перед доконаним фактом. Генерал вже мав в той час призначення на команданта Києва і околиць в 50-тикілометровому радіюсі і це ще більш давало йому моральне право на цей, як його називаю „бунт". Думаю, що почуття дисципліни і великої відповідальности, стримало його від цього кроку.
Київські події неґативно вплинули на моральний і бойовий стан Української Армії, яка відступивши від Києва, нечинно придивлялася, як безкарно 14-та червона армія, проходила на північ коридором, що утворився між Українськими Арміями і частинами Денікіна, та 14 червона армія, яка мала бути цілковито знищена. Це ще в більшій мірі деморалізуюче вплинуло на стан наших Армій і саме в той невідрадний час, Генерал був призначений Командармом Наддніпрянської Армії.
Багато енергії витратив Генерал, щоб недопустити до повного розкладу нашої Армії, бож крім військових невдач, почався в армії тиф і інші хвороби, а головне, деякий диссонанс між Нач. Командою Галицької Армії і Штабом Наддніпрянської Армії. Генерал відбув кілька нарад з представниками Галицької Армії в Жмеринці, але не дивлячись на всі Його зусилля, вже не вдалося привернути ту єдність, яка існувала до Києва. Вичерпаний морально і фізично, Генерал В. Сальський подається на димісію, і передає командування Наддніпрянською Армією, Полк. Василеві Тютюнникові.
В 1920 році, під час наступу на Київ, Генерал, як Військовий Міністр, енергійно працює над розбудовою Української Армії і лише брак зброї, яку поляки обіцяли дати, але не дотримавши слова, не дали, перекреслює пляни Генерала.
Перші роки еміґрації, Генерал не бере активної участи в політичному і військовому житті і тільки в 1924 році, був знову призначений військовим міністром. Від того часу розпочав він енергійну працю, спеціяльно в справі вишколу нашого вояцтва. Він організує і керує нашим зв'язком з Україною, працює над вишколом вояцтва і керує тими військовими товариствами, що існували в Польщі, Чехії, Румунії і Франції. Дбає про постійну участь наших делегатів на міжнародних конґресах інвалідів і комбатантів. Бере активну участь у військових виданнях „За Державність", „Табор" тощо, як також у праці Центрального Комітету у Варшаві. Великою заслугою його було теж прийняття наших старшин цо чужинецьких армій.
Для технічного полагодження всіх вище згаданих справ, існував у Варшаві Штаб Військового Міністра, на чолі якого спочатку стояв генерал В. Кущ, потім генерал П. Шандрук, а від травня 1936 року, генерального штабу підполковник А. Валійський. Крім біжучого листування, Штаб опрацьовував штати організації армії і різні інструкції, а також утримував в актуальності наш мобілізаційний плян.
Приватне життя Генерала, було дуже просте і скромне. Щодня від години восьмої до дев'ятої рано, відбувався доклад начальника штабу, а потім дуже часто дискусії на різні військові теми, якими так цікавився Генерал.
В 1939 році, коли війна з німцями була близька, Генерал Сальський інтервеньював у поляків, щоб наші контрактові старшини, на випадок такого зудару, не брали участи, бо наше призначення було цілком інше. Правда, спочатку поляки обіцяли не мобілізувати наших старшин, а потім не дотримали слова і наказали залишитись при своїх бойових відділах, консеквенцією чого, всі контрактові старшини, опинилися в німецьких таборах для полонених. Пригадую, як на одній зустрічі в моєму помешканні в середині серпня 1939 року, участь в якій брали: з боку українського — Президент А. Лівицький і Ген. В. Сальський, а з боку поляків — нач. східнього департаменту Міністерства Закордонних Справ, здається мені, п. Кобилянський, нач. 2-го відділу польського Ген. Штабу — полк. Пелчинський і старшина цього ж відділу — майор Харашкевич. Під час розмов Ген. Сальський запитав п. Кобилянського: — на випадок польсько-німецької війни, яка, на думку польського уряду, буде реакція большевиків? На це п. Кобилянський відповів: "Ми маємо з совєтами пакт неаґресії, а крім того, п. Молотов запевнив нашого амбасадора в Москві, що на випадок конфлікту, будуть невтральні, а навіть дадуть допомогу." Почувши це, Ген. Сальський сказав: „Хоч ви з большевиками близькі сусіди і маєте з ними пакт неаґресії, але їх крутійства — не знаєте!"
До останнього моменту Генерал не вірив, що поляки допустять до війни і навіть 1-го вересня 39 року, коли я, як і щодня, прийшов з докладом і почули ми протилетунські гарматні вибухи, то пригадую, як Генерал сказав: це правдоподібно проба протилетунської оборони. Але коли ми вийшли на балькон і побачили німецькі літаки та розриви бомб, Генерал трохи задумався, а потім сказав: „Пропала Польща, хай живе Україна".
Коли німці вже здобули Варшаву і майже цілу Польщу, Генерал сильно заломився фізично і морально, бо по-перше не знав про долю свого сина, що був у польській авіяції, а головне, що сам був на положенні конфінованого. Велике незнане щодо заміру німців у відношенні до України, все це дуже неґативно вплинуло на стан Його здоров'я, і Генерал, що перед тим дуже добре виглядав і не скаржився на жадну хворобу, почав недомагати, а вище зазначені Його пережиття, безумовно приспішили процес його хвороби. У вересні 1940 року, Генерал почував себе вже так зле, що був змушений піти до шпиталю, а 4-го жовтня 1940 року, після операції помер.
Похорон відбувся дуже скромно з огляду на ту ситуацію, яка в той час панувала у Варшаві.
На закінчення цих коротких спогадів про Генерала В. Сальського, мушу з цілим натиском ствердити, що Генерал, крім того, що був безумовно висококваліфікованим старшиною Ген. Штабу, дуже добрим тактиком і стратегом, був ще крім того, дуже зручним політиком. В своїх розмовах з чужинецькими дипломатами і військовиками, він заховувався гідно, так, як належить Генералові і Міністрові Військових Справ.
Несподівана і передчасна його смерть, була великою втратою для нашої національно-державної справи.

Організація УПА у польській літературі

                                           В статті Zarys Rozwoju Organizacji Ukrainskich Nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii, що появилась у „Wojskowy Przeglad Historyczny", І Kwartalnik, Rok VIII., Warszawa 1963, Styczen-Marzec, стор. 163-217 (7 схем, одна мапка та 9 світлин) дипломований майор Вєслав Шота пише, що він хоче представити розвиток і організаційну структуру українського націоналістичного підпілля на терені Польщі. Пізнання організації та узброєння противника, пише далі майор Шота, допоможе зрозуміти величезні труднощі, що їх мала державна влада та відділи польського війська в боротьбі з Українською Повстанчою Армією. Подаємо за названим польським джерелом:

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА УПА

                                         Як дату постання першого підпілвідділу УПА, українські націоналісти прийняли дату 14 жовтня 1942 року і цей день пізніше святковано, як свято УПА.
Від весни 1944 року Українська Повстанча Армія була підпорядкована Українській Головній Визвольній Раді (УГВР). В склад Головного Командування УПА входили:
Головний Командир УПА — Роман Шухевич (Тарас Чупринка), заст. Гол. Командира — Ростислав Волошин (Павленко), шеф ГВШ УПА — Дмитро Грицай (Перебийніс), Головний Військовий Штаб складався з відділів: І. Відділ організаційно-мобілізаційний, II. Відділ розвідочний, III. Відділ господарський, IV. Відділ вишкільний, V. Відділ пропаґандивний, VI. Відділ політвиховний.
Відділ перший був одним з найголовніших відділів у ГВШ УПА. До його завдань належала мобілізація, узброєння та організація боєприпасів. Цьому відділові підлягали всі магазини зброї, ремонтні варстати. Одним з найважніших завдань цього відділу було вивінування частин УПА в зброю та амуніцію. ЇЇ вони одержували різними способами — пише майор Шота, почавши від роззброювання польських військових відділів та поліції в 1939 році до закупу зброї у словацьких та італійських військових частинах. Завдяки великій активності цього відділу, УПА по закінченні війни в Европі мала подостатком зброї та амуніції, а навіть танки і артилерію. Нагромаджену зброю і і амуніцію, що її переховувано в лісових бункрах, перший відділ диспонував центрально і розділював її відповідно до потреб. І тут майор Шота пише „про кількість узброєння, яким розпоряджало українське реакційне підпілля свідчить факт, що навіть кілька літ по закінченні війни, підвідділи УПА не відчували браку зброї та амуніції". В дальшому майор Шота наводить скількість амуніції, що її мусів мати підвідділ УПА в часі акції: 200-300 набоїв на кріс, 4-5 тисяч на ручний скоростріл та 5-7 тисяч на німецький важкий кулемет.
Для направи зброї були зорганізовані варстати під фаховим керівництвом. Там також перероблювано артилерійські стрільна на міни.
Відділ другий займався збиранням інформацій про силу та рухи ворога. Завданням цього відділу було також проникнути у ряди ворожої адміністрації та війська, і майор Шота пише, що внаслідку браку досвіду молодого польського „державно-людового" апарату, другий відділ УПА нераз одержував важливі інформації, які передавав до централі УПА. З другим відділом УПА тісно співпрацював відповідний відділ ОУН.
Відділ третій, господарський, займався доставок) харчів та умундурування. Вищі клітини цього відділу тісно співпрацювали з відповідними відділами ОУН та СКВ (Самооборонні Кущі Військові). Крім прохарчування відділів УПА відділ мусів подбати про замагазинування харчових продуктів у лісових бункрах, що їх вживано тільки у випадках наглих потреб, як облапи або бльокади терену. Цей відділ розпоряджав також своїми гарбарнями, пекарнями, швальнями та шевськими варстатами. Господарський відділ був також допоміжним Українському Червоному Хрестові (УЧХ) який мав три відділи: медичний, фармацевтичний та суспільної опіки.
Відділ четвертий, вишкільнй, займався вишколом відділів УПА та організацією і набором до старшинських і підстаршинських шкіл. До весни 1944 року на чотирьох курсах старшин і п'яти курсах підстаршин вишколено около 2 тисячі старшин та 3 тисячі підстаршин. Весною 1944 року зорганізовано центральну школу старшин „Олені", яку вів майор Польовий. Курс тривав около чотири місяці. На курсі навчано історію збройного спротиву, тактику партизанки, теренознавство, науку про зброю, організацію війська, саперство, обслугу танків, науку про маскування, ідеологію українського визвольного руху, внутрішню службу, санітарну службу та військову господарку. Крім науки відбувались практичні вправи, а для загартування молодих старшин, школа брала участь в бойових акціях. Відділ виготовляв також військові реґуляміни та інструкції для підвідділів УПА, що також контролював стан вишколу по відділах УПА і СКВ.
Відділ п'ятий пропаганди видавав летючки та ширив пропаганду про боротьбу УПА так в краю як і за кордоном. Його відпоручники діяли в ЗДА, Канаді, Англії та Німеччині, де вони видавали брошури в мовах даних країн, стараючись заінтересувати західній світ українською проблемою. На Закерзонні видано багато летючок до польського населення. Майор Шота подає летючку, видану з нагоди спільної акції УПА і ВІН на місто Грубешів 28 травня 1946 року.
Відділ шостий, політвиховний, займався ідеологічним вишколом стрілецтва. У всіх відділах до сотні включно були політичні виховники.
Головному Військовому Штабові підлягали команди Операційних Груп, яких було чотири: УПА — Північ, що обіймала Волинь і Полісся, УПА — Полуднє, що діяла в Камінець-Подільській, Житомирській, Вінницькій та полудневій частині Київської областей, УПА — Схід, що діяла в північній частині Житомирщини, Київщини та Чернігівщини, УПА — Захід, що діяла у Львівщині, Тернопільщині, Станиславівщині, на Буковині на Закарпатті та на Закерзонні (Любельщина, Пряшівщина та східній частині краківського воєвідства.
Кожна Операційна Група складалась з Військових Округ (ВО) яких було дванадцять. І так УПА — Північ мала: ВО І „Турів", ВО II „Заграва", ВО III „Волинь Полуднє", УПА — Полуднє ВО І „Холодний Яр", ВО II „Уршава", ВО III „Винниця", УПА — Захід ВО І „Лисоня", ВО II „Говерля", ВО III „Чорний Ліс", ВО IV „Маківка", ВО V „Буг", ВО VI „Сян".
Найменшою територіяльною одиницею УПА був Тактичний Відтинок (ТВ). Військова Округа мала кілька Тактичних Відтинків. Командир ТВ входив до окружного проводу ОУН, де займав пост військового референта та був безспосереднім зверхником всіх відділів УПА, які діяли на терені даного відтинка.
Сила і склад відділів УПА мінялись залежно від ситуації. В початках організування УПА, підвідділи мали від 10-150 чоловік. В 1943-44 рр. відділи були в силі 800-1000 чоловік. В 1945-47 рр. УПА переставилась знову на підвідділи в силі 60-300 чоловік. Найбільшою тактичною одиницею на терені УПА — Захід був курінь, який начислював між 400-800 чоловік. В командний склад куреня входили: командир куреня, його заступник, адьютант, виховник та лікар або фельдшер.
Курінь мав велику силу вогню, а особливо машинової зброї. В багатьох випадках, пише майор Шота, підвідділи УПА перевищали підвідділи регулярних військ, під оглядом кількости та якости узброєння. Приміром курінь „Орли" в липні 1944 року мав 16 важких кулеметів, 48 рск, 12 легких та 4 важкі мінометів, а всі старшини і підстаршини мали машинові пістолі. При кінці 1945 року кожний курінь мав около 40 кулеметів та около 100 машинових пістоль. Решта стрілецтва мала кріси. Курінь складався з 3-4 сотень.
Сотня, яка етатово мала мати около 136 чоловіка, в практиці нараховувала 60-200 чоловік. Вона могла входити до куреня або діяти самостійно. Узброєння сотні УПА перевищувало узброєння компанії регулярних військ. Пересічно сотня була узброєна в 24 кулемети, кількадесять машинових пістоль та кількадесять крісів. Дуже часто в сотні були міномети, протипанцирні кріси та „панцерфавсти". В командний склад сотні входили: командир сотні, його заступник, виховник, командир полевої жандамерії, інтендант, бунчужний та зв'зкові. Сотня пересилала щомісячний звіт до команди Тактичного Відтинка, які в дальшому були пересилані до командира „Ореста" — Онишкевича, який відсилав їх дальше до команди УПА — Захід. Сотні були означені числами а також і буквами. На Закерзонні нумерація була від 92 до 100. Приміром, на ТВ „Лемко" сотні значено „У" 1, 2, 3 від „Ударник". На ТВ „Бастіон" значено „М" 1, 2, 3 від „Месники" а на ТВ „Данилів" значено „В" 1, 2 від „Вовки". Сотня складалась з 3 чот і чоти важкої зброї. В сотні була також ланка полевої жандамерії — один старшина та трьох стрільців.
Чота складалась з 3 роїв та мала коло 30-50 чоловік. Рій складався з двох ланок та мав 10-12 чоловік.
УПА була сильно пов'язана з ОУН. Тісна співпраця виявлялась спеціяльно в апаратах господарськім, безпеки та організаційно-мобілізаційнім. В початках організації УПА не вживано військових ступенів лише функційних. Приміром — курінний, сотенний, чотовий, ланковий. Щойно з постанням УГВР уведено військові ступені.
Призначених до підвищення сотенні пересилали до команди ТВ, а звідтам пересилано їх до ВО. Командир ВО мав право піднести ступінь до висоти старшого вістуна. Номінації від булавного до сотника були затверджувані командиром Операційної Групи. Від сотника вгору мав право призначати лише Головний Командир УПА.
За хоробрість та добре командування частиною члени УПА були відзначувані: бронзовим хрестом бойової заслуги, срібним хрестом бойової заслуги І і II кляси та золотим хрестом бойової заслуги І і II кляси. Золоті і срібні хрести бойової заслуги надавав Головний Військовий Штаб, бронзові хрести — штаби Операційних Груп. Похвали мали право надавати командири Військових Округ на внесок командирів Тактичних Відтинків. Командири ВО мали право признавати відзнаки за поранення.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА УПА НА ЗАКЕРЗОННІ

Закерзонський Край творив VI Військову Округу Операційної Групи УПА — Захід під назвою „Сян". Командиром ВО, якому підлягали всі частини УПА на терені округи, був „Орест" — Мирослав Онишкевич. Він був членом Крайового Проводу ОУН, де вів референтуру військових справ. У справах військових та доповнення „Орест" підлягав Команді УПА — Захід, яку очолював полк. „Шелест" — Василь Сидір, а в справах організаційно-політичних підлягав провідникові ОУН на Закерзоння „Стягові" — Ярославу Старухові. Шефом штабу ВО був курінний „Залізняк" — Іван Шпонтак, який рівночасно був командиром ТВ II „Бастіон", його помічником був „Камінь". Крім того до військової референтури при Крайовому Проводі входили ще адьюдант командира ВО „Богдан", штабовий писар „Богун", зв'язкові та відділ охорони.
Військова Округа „Сян" ділилась на три Тактичні Відтинки:
ТВ І „Лемко" Командир ТВ — „Рен" — Василь Мізерний, заст. Команд. — „Байда", опер, старшина — „Воля", техн. старшина — „Інжинер", політ, виховник — „Вернигора", перс. старшина — „Кайданець", адьютант — „Галаган", писар — „Ростислав". ТВ II „Бастіон" Командир ТВ — „Залізняк", шеф штабу — „Ярий", перс. старшина — „Камінь", політвиховник — „Сокіл", капелян „Кропило". ТВ III „Данилів" Командир ТВ — „Беркут", шеф штабу — „Громовий", писар — „Тятива".
На початку 1944 року на Закерзонні діяли чотири курені УПА. Вовки, Месники, курінь Рена та курінь Різуна.
Курінь „Вовки" під командою курінного „Ягоди" мав три сотні: „Вовки" І — сотенний „Карпо", „Вовки" II — сотенний „Дуда", „Вовки" III — сотенний „Багряний".
Курінь „Месники" під командою майора „Залізняка" мав п'ять сотень: „Месники" І — сотенний „Шум", „Месники" II — сотенний „Бір", „Месники" III — сотенний „Ярий", „Месники" IV сотенний „Туча" „Месники" V — сотенний „Калинович".
Курінь „Рена" під командою майора Рена мав п'ять сотень: Сотня „Дідика" пізніше сотенного „Бродича", Сотня „Громенка", Сотня „Мирона", Сотня „Бурлаки" пізніше сотенного „Віра", Сотня „Хріна".
Курінь „Різуна" мав чотири сотні: Сотня „Ворона", Сотня „Коника", Сотня „Чорного", Сотня „Яра".
По закінченні другої світової війни уклад сил УПА на Закерзонні почав мінятись. Надіючись на третю світову війну, пише майор Шота, Команда УПА почала творити нові військові частини. На Закерзоння прибули деякі відділи УПА з України, які, маневруючи перед большевицькими облавами та бльокадами, перейшли польсько-радянський кордон та посилили відділи УПА на тих теренах. Діяльності УПА в 1945 році, пише майор Шота, сприяли обставини, що границі між Польщею, УРСР і Чехословаччиною були незадовільно обсаджені кордонними заставами та брак співпраці тих держав у боротьбі проти УПА. Зі зростом боротьби Польського Війська та Корпусу Внутрішньої Безпеки почала змінятись структура українського збройного підпілля, як рівнож тактика і організація відділів УПА. Курені стали завеликою бойовою одиницею і тому підставовим самостійним підвідділом стала сотня. В роках 1946-47 поодинокі сотні підлягали безпосередньо командирам Тактичних Відтинків.
В 1946 році склад і сила УПА представлялась так: на терені ТВ „Лемко" діяли два курені „Байди" та „Рена". Крім цього були ще дві самостійні сотні „Лиса" та „Смирного". Курені „Байди" та „Рена" були найбільш активними підвідділами УПА.

Курінь „Байди"

При кінці 1946 року курінь майора Байди нараховував 312 чоловіка і мав чотири сотні: „Бурлаки", „Ластівки", „Громенка", та „Крилача".
Сотня „Бурлаки" мала около 120 чоловік та складалась з трьох чот. Ту сотню уважано за здисципліновану і вона мала трудніші завдання. Сотня діяла в районі Посада Рибатицька, Фредропіль. Узброєння 12 ручних кулеметів. При кінці 1947 року сотня перейшла на Чехословаччину, звідки старалась пробитись до американської зони Німеччини.
Сотня „Ластівки" мала около 91 чоловік та ділилась на три чоти. Узброєння 8 ручних кулеметів. Сотня діяла в терені Тростянець, Янова Гора, Зісово. Сотня старшого булавного Ластівки була одночасно школою для підстаршин для ТВ „Лемко".
Сотня „Крилача" мала около 81 чоловік та ділилась на три чоти. Сотня діяла в районі Добра Шляхоцька, Бережава, Ліщава Горішня.

Курінь „Рена"

Другим1 курінем на ТВ „Лемко" командував безпосередньо командир ТВ майор „Рен" і його курінь складавсь із сотень „Біра", „Бродича", „Гриня" та „Стаха" і мав около 420 чоловік.
Сотня „Біра" мала три чоти і начислювала около 100 чоловік. Відділ цей зорганізував був „Бурий", якого військовий полевий суд за погане виконання доручень присудив до кари смерти. Команду сотні перебрав чотар „Бір", який ввів залізну дисципліну в сотні. Сотня була дуже добре узброєна та мала 15 рск та 22 машинових пістоль. Сотня діяла в терені Тісна-Гільське-Творильне. При кінці 1947 року сотня перейшла на терени України.
Сотня „Бродича" мала около 120 чоловік. До 1946 року сотнею командував „Бродич", а пізніше „Роман". Сотня діяла в терені Горлиці — Новий Санч. Сотня робила кількакратні рейди на Чехословаччину.
Сотня „Хріна" мала около 120 чоловік і була одною з найбільш активних сотень. Одна чота мала уніформи польського війська і часто виступала як частина ВП; вона часто наскакувала на радянські відділи та прикордонні застави. Сотня була узброєна в 2 міномети, 15 рск та 25 машинових пістоль, а решта сотні була узброєна в кріси. Сотенний „Хрін" мав великий досвід у партизанській війні і був поважаний за відвагу, хоробрість та придумливість у робленні засідок. В сотні була дуже гостра дисципліна. Це його сотня, яка зробила засідку, в якій впав ген. Кароль Свєрчевський. 1947 року відділ перейшов на терени України.
Сотня „Стаха" мала дві чоти і около 80 чоловік та була узброєна в 8 рск, кріси та машинові пістолі. Діяла в теренах Команча — Куляще — Веруцівка. Сотня часто співдіяла з сотнею „Хріна".
Сотня „Лиса", що нараховувала коло 180 чоловік, була самостійним відділом і оперувала на терені надрайону „Бескид".
Сотня „Смирного" була також самостійним відділом та нараховувала коло 100 чоловіка. Сотня була зорганізована з СКВ. Терен діяння сотні були повіти новосандецький та горлицький.
На терені ТВ "Лемко" узброєних та вишколених відділів УПА було понад 1.000 вояків.

ТВ II. „Бастіон"

В тому тактичному відтинку діяли курінь „Залізняка" та самостійні сотні „Бриля" та „Сагайдачного". На терені відтинка була головна квартира Проводу ОУН розбудована в монастирських лісах.

Курінь „Залізняка"

Курінь майора „Залізняка" складався з чотирьох сотень: „Калиновича", „Шума", „Тучі", та „Крука" та начислював около 420 чоловіка. Крім бойових завдань курінь виконував службу охорони Крайового Проводу ОУН, а майор „Залізняк" був командиром відтинка та шефом штабу УПА Закерзонського Краю.
Сотня „Калиновича", „М 1" складалась з трьох чот та нараховувала понад 100 чоловіка. Терен діяння: Півода — Молодич, Чернякова Буда та Сінявські Ліси. Узброєння сотні 9 рск. До 1945 року командиром сотні був „Балай", а пізніше „Калинович".
Сотня „Шума" „М2" мала три чоти та около 160 бійців. Терен діяння Петина — Горинець — Башня Долішня та Кобильницькі ліси. Узброєння сотні: 3 важкі кулемети, 16 рск та один міномет 51 мм.
Сотня „Тучі" „М 3" мала около 90 чоловіка та діяла в повітах любачівськім та перемиськім. Крім звичайної піхотної зброї сотня мала 10 рск та 30 маш. пістоль. До 1945 р. командиром сотні був „Підкова", а пізніше „Туча".
Сотня „Крука" „М 4" мала коло 71 чоловіка та діяла в тих самих повітах що сотня „Тучі". Узброєння сотні: 8 рск.
Сотня „Бриля", яка мала понад 80 людей, була самостійною сотнею та не входила до куреня „Залізняка", а підлягала прямо командирові ТВ. Сотня прибула на Закерзоння з України в 1946 році. Такою самостійною сотнею була також сотня „Сагайдачного", що мала понад 60 вояків.
В цілості на терені ТВ „Бастіон" відділи УПА мали понад 560 вояків.

ТВ ІІІ. „Данилів"

На терені цього відтинка діяли курінь „Беркута" та самостійна сотня „Володі". Курінь „Беркута", який нараховував около 170 чоловіка, був найслабше зорганізованим відділом УПА та складався з чотирьох сотень: „Яра", „Чавса", „Дуди" та „Давида". Курінний „Беркут" виконував рівночасно функцію командира ТВ „Данилів".
Сотня „Яра" мала дві чоти та около 41 чоловік і діяла на теренах Белз — Варяж — Кристонопіль. До 1946 року сотенним був „Ягода", а пізніше „Яр".
Сотня „Чавса" мала около 50 чоловіка і була зорганізована з чотирьох роїв. Крім звичайної піхотної зброї сотня мала 5 рск. На Закерзоння сотня прибула з України на часовий побут та оперувала в Грубешівщині та частині повіту Томашів-Любельського.
Сотня „Дуди" мала около 40 чоловіка та оперувала на теренах, де була сотня „Чавса".
Сотня „Давида", яка мала понад 40 людей, оперувала в полуднево-східній частині грубешівського повіту.
Сотня „Володі", яка була самостійною сотнею, була зорганізована в 1946 році з СКВ та мала початково около 25 чоловіка. В травні 1947 року сотня розрослась до 120 чоловіка та діяла на теренах Володави та частині повіту Біла Підляська. Командиром сотні був „Володя" — Іван Романечко. На терені ТВ „Данилів" відділи УПА начислювали понад 300 чоловіка.
Подавши організаційну структуру УПА, дипломований майор Шота пише далі, що перебуваючі на терені Закерзонського Краю відділи УПА в силі понад дві тисячі добре узброєних та вишколених людей були тільки частиною збройного українського підпілля. Крім цих відділів оперували ще в терені боївки СБ та ОУН, які начислювали кілька тисяч членів, що в міру потреби були покликувані в ряди УПА або діяли в самооборонних кущах. Боротьба українського підпілля ставала тим небезпечнішою, що почала співпрацювати з польськими осередками збройного спротиву, а передусім з організацією ВІН (Воль-носіть і Нєподлєґлосць).
Коли показалось, що боротьба затягається і є мало ефектовна, польський уряд приступив до вивозу українського населення на північні та західні терени Польщі. Це давало запоруку, пише майор, Шота, підірвати відділам УПА доставу харчів, вбрання та передусім інформаціи про рухи польського війська, що їх українське населення постачало відділам УПА. До поборювання відділів УПА кинено спеціяльні відділи ВП, що їх зорганізовано в групу під назвою „Висла" 17.4.1947 р., яка звела 357 боїв з УПА та „в поважній мірі здеорганізувала та зліквідувала цивільну сітку ОУН".

Ю. К.

Наша незакінчена війна

Олег Лисяк

Як це вже стільки разів повторялося, Перша Українська Дивізія УНА (або, як хтось воліє давнішу назву — Дивізія „Галичина") не закінчила війни 8-го травня 1945 року. Це ми повторяли багатократно ще в тих часах, коли ми, за словами сл. п. пор. Любомира Ортинського, „розколисували дзвін" у мюнхенських „Вістях" (які були ще тоді органом цілого нашого Братства і його Головної Управи), це ми наголошували на всіх наших з'їздах, нарадах, публічних виступах, і т. д.
Ясне, що ніхто вже, мабуть, не вимагатиме від більшої частини з нас, щоби ми верталися до активної військової служби, навіть якби „настала велика потреба" ще за нашого життя, що є, зрештою, також можливе...
Але всетаки війна для нас — не скінчилася! Комбатанти, чи пак ветерани інших армій — все одно, тих що виграли, чи навіть тих, що програли другу світову війну — можуть спокійно спочити на лаврах перемоги, чи навіть на заслугах учасників програної війни. Вони можуть спокійно вдягати свої парадні уніформи в день державних свят, можуть парадувати з прапорами, підвищати собі ранґи (якщо десь щось таке водиться), начіпати всі блискучі медалі, робити з'їзди, конвенції, нагадувати собі взаємно „як то було". . . і на тому кінець ...
Але ми, вояки, мабуть однієї з найбільш контроверсійних частин другої світової війни, маємо крім цього всього ще куди важче завдання, яке треба здійснити ще за нашого життя. Ми мусимо залишити за собою „чистий стіл", ми мусимо відійти, давши ворожо наставленому світові доказ правди, що наша частина була складена з найбільш ідейного людського матеріялу в нашій батьківщині в ці часи, що наша Дивізія не сплямилась ніколи і ніде ніяким вчинком, негідним вояцької чести, що ми не були т. зв. коляборантами, що ми не носили ненависного нам знаку „СС", але галицького лева на наших уніформах — навіть, як офіційно наші політики завели нас під цей ярлик.
Багато в цьому бодай частинному „очищенні стола" допоміг факт, що наприкінці існування Дивізії, вона стала частиною Української Національної Армії, під командуванням генерала Павла Шандрука. Скажім собі щиро — ми всі, яким цей факт менше, чи більше подобається, які менше, чи більше люблять генерала Шандрука — що без цієї події, яка таки сталася, ми були б увійшли у підручники історії, як ще одна „СС Дивізія" і на тому кінець.
За двадцять два роки „розколисування дзвона", себто подавання світові „правди про Дивізію", вдалося нам уже, мабуть, переконати усіх в нашому власному українському середовищі, що ім'я Дивізії чисте, що вона боролася за українську справу, що ми такі самі добрі (або майже такі самі добрі), як інші українські вояки тих часів, і як наші попередники. Доказом цього хай буде факт, що коли колишні вояки Дивізії несли на своїх плечах до гробу труну бл. п. Президента УНР д-ра С. Витвицького на цвинтарі в Бавнд Бруку, то навіть „Свобода", (яка винайшла з нагоди свята Шевченка у Вашингтоні „димову заслону" для Дивізійників, називаючи нас „армією інж. Скіри") — тепер назвала Дивізійників (а лише вони несли труну у Бавнд Бруку) — „ветеранами Українських Армій". Хоч по-правді, ми були вояками лише однієї української армії — Української Національної Армії.
Одним словом, ми переконали вже майже всіх з вийнятком кількох хронічних ненависників Дивізії, але це вже ми також якось переболіємо.
Коли йдеться про зовнішній світ, нас цікавить, що говорять і пишуть про нас впродовж минулих років наші вороги, зокрема москалі і поляки. Москалям дивуватися не можна, так само як і їхнім прислужникам в нашій поневоленій батьківщині. Дивізія була створена до боротьби з Москвою, вона це завдання боротьби виконувала з честю на бойових фронтах під Тернополем, Лопатином, Бродами, Банською Бистрицею, Ґнасом, Ґляйхенберґом, і з такою самою честю поставилася опісля до „репатріаційних" заходів москалів, перебуваючи в полоні.
Але що дивніше — це становище поляків до Дивізії. Воно (з вийнятком дуже нечисленних голосів) є виразно не лише неґативне, але й наклепницьке. Поляки чомусь уважають образою для себе сам факт створення української військової частини під час другої світової війни і трактують „справу Дивізії" без тіні об'єктивізму, але й виразно фальшуючи факти, нагинаючи історію по думці совєтських інтересів.
Щоб не бути голословним, зацитуймо лише декілька квіток з багатої китиці наклепів на „Дивізію Галичина" чи, пак І УД УНА:
„ВТК Тиґоднік Католікуф" в ч. 43 за 25. X. 1964, пише між іншим, в статті підписаній ініціялами С. Н., таке: „Творення дивізії проклямовано дуже врочисто дня 28 квітня 1943 року у Львові... Як виявилося, не забракло наївних, які дали взяти себе на лапку обіцянок: до липня дивізія осягнула стан 28.000 людей. Молодь, не маючи провідників і фальшиво поінформована, несвідома справжніх цілей німців і ошукана словом „Галичина", не добачила браку слова „Україна"... (По правді, ми це дуже добре бачили і ми знали, чому приймаємо зброю в руки тих, що нам її давали. О. Л.)
Інший наш „приятель", до речі колишній львівський „батяр", (як виходить з його, мабуть автобіоґрафічної книжечки п. н. „До неба не можна відразу"), Яцек Вільчур, не може приховати, ні в згаданих „мемуарах", ні в газетній статті, ненависти до українців. Ось, що пише Вільчур:
„Підставовою функцією Дивізії було вбивання („морд"). Поодинокі батальйони і полки дивізії брали участь у діях проти партизанів*), в пацифікаціях, в масових екзекуціях..." Що на це відповісти? Де? Коли?
Цей самий львівський вільчур в іншій газетній статті, пише таке: „Шлях цієї дивізії був позначений кров'ю невинних, терором, ґвалтуванням..."
Нема чому дивуватися різним „режимовим" вільчурам, бо, як відомо, існує засада: „Скачи, враже, як пан каже..." Тон цих писань зовсім не відбігає від цього тону, що його бере добре нам відомий співавтор книжки „Під чужими прапорами", що паплюжив, між іншим, і нашу Дивізію, москаль Владімір Бєляєв. Він пише у московській „Літературній Газеті" за 19. XI. 1964 таку „літературу":
„Эсесовцы" (мова про Дивізію) принимают активное участие в кровавом подавлении варшавского восстания, они пытаются задавить движение сопротивления во Франции и Италии. Везде і всюду куда бы не направлял татуированих (у кождого эсесовца на руке была вытатуированная группа крови) подручных Шандрука рейхсфюрер Гиммлер, они проявлали себя как самые верные псы гитлеровского рейха."
Вистачить?
В цей сам тон вдаряє також і польське „Радіо Варшава" в авдиції для поляків за кордоном. Транскрипт цієї авдиції, виголошеної дня 28. II. 1964 ред. Генриком Подольським, звучить ось як:
„Дивізія ця має на своєму сумлінні смерть і муки десятків тисяч поляків . . . участь у здавлюванні варшавського повстання. Вона брала участь у найбрутальніших терористичних акціях, які переводили в різних місцевостях Польщі гітлерівські людовбивці. В рядах дивізії „СС Ґаліцієн" находилися найгірші і найбільш здеґенеровані одиниці, які в багатьох випадках перевершували своєю брутальністю СС-манів німецького походження..."
Як вже сказано — можна зрозуміти, коли ці безприкладні наклепи, не підтверджені ні одним фактом (бо ж таких не було!) пишуть москалі чи ,,п. о. п."-и („пелньонци обовйонзкі поляка" — сповняючий обов'язки поляка. О. Л.). Насправді, Дивізія навіть ніколи не була на польських землях, крім короткого часу початкового вишколу коло Дембіци в т. зв. „Гайделяґрі", де, зрештою не було ні одного інцинденту з польським населенням (якщо не рахувати кількох польських „фольксдойчерів" — баншуців, що дістали прочухана від наших рекрутів за надто „службове" відношення до українських жінок, матерей, дружин і сестер новобранців, які відвідували вояків Дивізії в „Гайделяґрі"). Але, якщо наші польські сусіди уважають, що бій під Бродами, бої з совєтськими партизанами на Холмщині, бої коло Тернополя чи Лопатина відбувалися на „польських зємях"... — га, то тоді нема вже ради!
Ще дивнішим здається, коли і польська еміґраційна преса майже без вийнятків вдаряє в унісон з режимовими вислужниками. Померлий вже, польський комбатант, Станіслав Юзьвяк в листі до редакції „Народовца" писав: „Діяльність СС Ґаліцієн записалася кривавими літерами в пам'яті поляків в краю підчас німецької окупації..." Небіжчик Юзьвяк вже „по тому боці", там де нема ненависти і злоби — може там переконався, чия правда.. .
Навіть дві пані, а саме пані Йоанна Кручинська і Марія Шушкевічова взялися до нас. Вони у своїй писаній „вірібус унітіс" статті в журналі „Наш Знак" п. н. „Хрест за злочини" (йдеться про „Віртуті Мілітарі" генерала Павла Шандрука, якому вручив це польське бойове відзначення польський генерал Владислав Андерс, що, зрештою, не викликало теж ентузіязму в українських колах). До речі, ціла польська преса називає однозгідно (хоч незгідно з історичною правдою) генерала Шандрука „СС Оберґруппенфюрером". Обі згадані пані цитують „історика" Вєслава Шоту. Ось що пише цей „історик":
„На весну 1943 року українці почали організувати одиниці призначені до боротьби з Совєтським Союзом. Добровольців було небагато (справді — „небагато". За протоколом Військової Управи з дати 9 жовтня 1943 року — до Дивізії зголосилося — „раптом" 80.000 людей. О. Л.). Голосилося передусім усякого роду шумовиння, криміналісти (це ми, цих „небагато" 80.000. О. Л.), як також фанатичні прихильники фашизму"...
Ну, вже за цю „історичну роботу" повинен „історик" Вєслав Шота отримати добру нагороду від Москви. Як це писалося у „Вєславі" Казімєжа Бродзіньского: „Тшиста таляруф положил на лавє, і так повяда: Зґарній то, Вєславє!"
А „історик" В'єслав Шота — це дипломований майор ... Далі шановні Авторки пишуть ще таке (не цитують вже нікого, але самі від себе):
„Польська суспільність має вироблену думку про українську солдатеску, яка на своєму рахунку записала безчисленні жахливі у своєму дикунстві злочини, сповнені на поляках, а в політичних плянах мала намір відорвати від Польщі цілу Лемківщину, аж за Криницю ..." Обі пані, мабуть, перебувають у Швеції, де виходить їх цикльостилевий „Наш Знак", а „Лемковщизна" наразі належить до „людової мацєжи", з ласки товаришів комуністів... І на закінчення цього концерту, ще одна „родзинка", вживаючи вислову наших сусідів. Прізвище Стефан Мережка, щось трохи закидає висловом: „Ґенте рутенус, націоне польонус, і т. д... Ось, що мережить еміґраційна мережка:
„Як загальновідомо, ця формація була створена гітлерівцями, які вживали СС Ґаліцієн для різних злочинних акцій, м. і. також проти-протипольських. В дійсності була СС Ґаліцієн в окупованій Польщі лише гітлерівським інструментом і не інакше, а власне як знаряддя гітлерівських злочинів і знущань була трактована владою польського підпілля і польською опінією в краю і за кордоном..." І так далі в тому тоні про „криваві відділи СС Ґаліцієн".
Поляків ми не переконаємо, хіба тих нечисленних об'єктивних, які, зрештою мають власні погляди на ці справи, і нашої „агітації" не потребують. До них належить відважна, і неортодоксійна паризька „Культура", яка помістила у відділі „Найновіша Історія Польщі" статтю сл. п. д-ра Любомира Ортинського „Правда про Українську Дивізію" і яка помістила польський переклад статті генерала Павла Шандрука, (яку ми друкували в ч. 1-65 "Вістей Комбатанта"). До цих нечисленних належить теж політичний двотижневик „Ютро Польські", що виходить в Лондоні і який в числі за 22 серпня 1965, в статті „Діялог чи базікання" („Діяльоґ чи пискуфкі") пише таке:
„Таку саму демагогію розведено в краю і за кордоном довкола ред. Ґедройця за те, що мав відвагу станути в обороні генерала Шандрука. Здогадний злочин генерала Шандрука полягає на тому, що в останній хвилині перед упадком Німеччини погодився обняти командування над українськими військовими частинами, завдяки чому зумів вивести їх поза лінію фронту, до американської окупаційної зони (Невірно. Більша частина Дивізії перейшла до англійської окупаційної зони. О. Л.) і урятувати їх перед долею козаків Власова (Також невірно. Козаків у Власова не було. Козацький корпус видали англійці большевикам коло Лінцу. О.Л.), який поголовно видано НКВД на загибіль. Здеґенерований злочинець досьогодні не може забути про те, що колись ці нещасні жертви висовгнулися з його лапищ і з жадобою помсти переслідує їх досьогодні, щоб заспокоїти свої кровожадні інстинкти.
Але засадниче питання, чому ми на еміграції, а також крайова преса маємо прикладати до цього руку, розписуючись цілими місяцями про цю справу? Що для Москви українське питання є дуже дразливе і тому вона така наполеглива — це розуміємо. Але чому поляки в краю і на еміграції мають понижуватись до ролі гончих собак в цій московській погоні за українськими жертвами — цього ми ніяким способом не можемо зрозуміти..."
Як бачимо, об'єктивні очі потраплять побачити правду, хоча б так, як ред. Ґедройць чи автор вище наведеної статті, чи як американський історик Джан А. Армстронґ, який без ентузіязму, але об'єктивно, хоч коротко розглядає справу Дивізії в своїй праці п. н. „Український Націоналізм 1939-45". Правда, ми хотіли б, щоб польська сторона більше спиралась на фактах, а менше на емоціях — так само, зрештою, як ми хотіли б, щоб і наші власні дії були кермовані менше романтичними поривами серця, а більше мудрецевим „скельцем і оком."
Тому власне, щоби дати світові нефальшовану правду про Дивізію, бо правди ми не лякаємося, щоб ця правда була зафіксована чимось тривкішим, ніж газетною статтею — нашою справою є подбати, щоби в підручниках історії справа Дивізії „вийшла на чисті води."
Очевидно, що не в підручниках історії, дириґованої з Кремля, але об'єктивної, якої не можна посудити в тенденційності. Треба, щоб в наукових, спертих на історичних дослідах, книгах ім'я Дивізії „Галичина", ім'я Першої УД УНА було таким, яким були її дії: чистим, вояцьким, українським — навіть, якщо не все, що об'єктивна історія
скаже про нас, буде нам приємне, зокрема, коли в ній говорити будеться про дії не вояків, але політиків і „політиків" цього часу.
Об'єктивний науковий світ мусить дістати в руки джерельно чисту, сперту на матеріялах і фактах та документах, а не „емоційних базах" — історію нашої частини. Ми не можемо засипляти ветерансько-комбатантським сном, обмежуватися до пам'яткових медалів, підвищених ранґ, барвних прапорів, символічних могил, печення бараболь, комбатантських шапок, (хочби з найкращими левиками) і до промов в річницю Бродів. Завданням нашого покоління, поки ми ще живі і маємо можливість — а можливість маємо — дати світові ІСТОРІЮ ДИВІЗІЇ! Не написану нами самими — ми подали б забагато нашого сантименту, зрештою, потрібного і конечного при інших нагодах, а їх є досить. Нехай холодні уми, перестудіювавши документи, вислухавши свідчень, прочитавши матеріяли — напишуть ПРАВДУ. Правди ми не боїмося. Може не все буде таким, як ми хочемо бачити на академічних імпрезах, але не можемо дозволити, щоб псевдоісторики називали нас „шумовинням, кримінальними елементами, фанатичними фашистами", і т. д. Ми не можемо дозволити, щоб наші поляглі друзі були натавровані, як вбивники, ґвалтівники, бандити і розбишаки, виконавці масових екзекуцій. Правду — ми знаємо — хай пізнає її світ з об'єктивних джерел.
Ось чому „наша війна не закінчена", чому ми не можемо спочити в тіні прапорів наших Станиць, в блиску пам'яткових медалів, і вищих ранґ, чому не можемо лише вдоволятися минулим — але мусимо дбати про майбутнє. Хай наші діти і їх діти — діти українських вояків мають змогу сміливо глянути в очі чужому, не раз і ворожому, світові в очі. Це наш обов'язок — обов'язок воїнів, — вояків НАШОЇ НЕЗАКІНЧЕНОЇ ВІЙНИ!

*) Проти большевицьких, так. О.Л.

Роман Купчинський "В Різдво"

ЗА ОДИН СТІЛ, ЗА ДВА,
НАВІТЬ ЗА ТРИ СТОЛИ
СЯДЬМО, ПАНОВЕ ГРОМАДО,
БО ТРЕБА БІЛЬШ, ЯК КОЛИ!
ПОСІДАЙМО і РАДЬМО,
ЯК ЗУСТРІТИ ДОБУ,
ЩО ПОЗВЕ НАС НЕ НИНІ, ТО ЗАВТРА
НА СТРАШНУ БОРОТЬБУ.
ПОСІДАЙМО і РАДЬМО,
НЕ ЯК ЗДОБУТИ, А БУТИ.
БАГАТО В НАС ГОЛОСНИХ,
А СЛУХАНИХ — НЕ ЧУТИ.
ПОКЛАДІМ НА СТОЛАХ
НЕ КУЛАКИ — СЕРЦЯ.
ТРЕБА Ж, ПАНОВЕ ГРОМАДО,
В ДЕЧІМ ДІЙТИ ДО КІНЦЯ І
МИ, ХОЧ ПРАВДА В ЧІМСЬ Є,
„НЕ ЗВУЧИТЬ ПО-МОЄМУ!"
І БЛУКАЄМ, ШУКАЄМ ДОРІГ
ДО ВИФЛЕЄМУ ...

1936

Організація Українського Війська за часів Української Держави 1918 р.

Петро Самутин
Генштабу ген.-хор.

(Матеріали до історії Українського Війська)

Дійсним творцем і організатором Українського Війська за часів гетьманської Української Держави (1918 рік) — треба вважати полковника Генерального Штабу О. Сливинського, що ще в період Української Центральної Ради очолив Український Генеральний Штаб та після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, залишився на цій високій і надзвичайно відповідальній посаді.
За найбільшу адміністративну й оперативну одиницю прийнято термін Армійський корпус.
В склад Армійського корпусу входили організаційно дві п. дивізії, дивізія — 4 п. полки, полк — три п. курені, кожний курінь — три п. сотні та сотня скорострілів. Одна Важка Гарматня Бриґада. Дві Легкі Гарматні Бриґади. На терені деяких корпусів були також розташовані кінні дивізії. Кінна дивізія мала в свому складі дві бриґади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню циклістів та сотню кінних розвідачів. Бриґада — два кінні полки, полк — п'ять кінних сотень та кінна сотня тяжких кулеметів. Корпус мав всі технічні роди зброї та служби. Надзвичайно сильне забезпечення корпусу тяжкою і легкою артилерією.
В пізнішому часі була прийнята у ході реорганізації триполкова структура п. дивізії. Дата наказу мені невідома. На цьому місці дозволю собі подати матеріяли, написані й опрацьовані 3. Стефановим і д-ром Б. Гнатевичем. („Історія Українського Війська — друге доповнене видання. Клюб Приятелів Укр. Книжки. Видавець Іван Тиктор — 1953 — Вінніпеґ — Канада. Доба Гетьманщини — сторінка 426).
„На основі нової організації, Українська Армія мала б складатися з 8-ми Армійських корпусів, одної Сердюцької дивізії, 8-ми корпусних кінних полків, одної Окремої Таврійської бриґади, (Піх), 4-ох кінних дивізій, одної Окремої кінної бриґади, двох понтонних куренів, трьох Окремих важкогарматніх бриґад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітре-плавних бальонів, одної ескадрилі бомбових літаків, одної летунської школи, чотирьох залізничних куренів, дев'яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, одного булавного кінного полку, чотирьох запасних кінних полків, 108-ми повітових командантур. Крім того, мали бути зорганізовані на осінь 1918 року: Військова Академія з трирічним навчанням, чотири Кадетські школи, дві Військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії й технічної служби.
У стані Армії мирного часу мало бути: 175 генералів, 14.930 старшин, 2.975 військових урядовців, 291.221 підстаршин і козаків та 63.081 коней. Щорічні видатки на військо ухвалено в сумі 1.251 мільйонів карбованців".
Всі корпуси мали поповнюватись територіяльно — згідно з їх дислокації. Назви корпусів були прийняті наступні:
І-й Волинський Армійський Корпус; ІІ-й Подільський Армійський Корпус; ІІІ-й Одеський Армійський Корпус; ІV-й Київський Армійський Корпус; V-й Чернигівський Армійський Корпус; VІ-й Полтавський Армійський Корпус; VІІ-й Харківський Армійський Корпус; VІІІ-й Катеринославський Армійський Корпус (Січеславський).
Нижче подаю організаційний склад Армійських корпусів та командний склад — включно до полку.
Стан — кінець травня 1918 року і пізніше.

СУХОДІЛЬНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ

І-ий волинський армійський корпус

1. Командир Корпусу — Дядюша, ген.-значковий, Житомир. 2. Начальник Штабу — Кривенко, полковник, Житомир.

І-ша П. ДИВІЗІЯ

3. Командир Дивізії — Левицький, ген.-хорунж., Житомир. 4. Начальник Штабу — Еверт, полковник, Житомир. 5. І-ий п. Луцький полк. Командир полку — Душенко, полковник, Луцьк. 6. 2-ий Волинський п. полк. Командир полку — Яворський, полковник, Луцьк. 7. 3-ій Берестейський п. полк. Командир полку — Ясеницький, полковник, Берестя. 8. 4-ий Холмський п. полк. Командир полку — Косович, полковник, Холм.

ІІ-га П. ДИВІЗІЯ

9. Командир Дивізії — Липко, полковник, Рівне. 10. Начальник Штабу — Капустянський, в. старшина, Рівне. 11. 5-ий Кремянецький п. полк. Командир полку — Маєвський, полковник, 12. 6-ий Н. Волинський п. п. Командир полку — Масалитів, полковник. 13. 7-ий Житомирський п. п. — Шевченко, полковник. 14. 8-ий Із'яславський п. п. — Порохівський, полковий старшина.

І-ша ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

15. Командир Бриґади — Ультфатер, ген.-хор., Житомир. 16. І-ий важкий Г. полк — Карпов, полковник. 17. 2-ий Важкий Г. полк. Командир полку — Куделинський, полковник.


І-ша ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

18. Командир Бриґади — Тихонович, полковник. 19. І-ий Легкий Г. полк — (командира не пригадую). 20. 2-ий Легкий Р. полк. Командир полку — Богомольний, полковник. 21. 3-ий Легкий Г. полк. Командир полку — Савицький, полковник.

ІІ-га ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

22. Командир Бриґади — Орловський, ген.-хор. 23. 4-ий Легкий Г. полк. Командир — Брильов, полковник. 24. 5-ий Легкий Г. полк. Командир полку — Бегма, полковник. 25. 6-ий Легкий Г. полк. Командир полку — Годило-Годлевський, полк.

ІІ-га ВОЛИНСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ

26. Командир Дивізії — Чеславський, ген.-хор. 27. Начальник Штабу — Григоріїв, полковник.

І-ша КІННА БРИҐАДА

28. Командир Бриґади — Опатович, полковник. 29. 5-ий Кінбурнський к. полк. Командир полку — Перемикин, полковник. ЗО. 6-ий Ольвіопольський к. полк. Командир полку — Цвиленів, полковник.

ІІ-га КІННА БРИҐАДА

31. Командир Бриґади — Зубов, полковник. 32. 7-ий Вол. Волинський к. полк. Командир полку — Конраді, полковник. 33. 8-ий Український к. полк. Командир полку — Плечко, в. старшина. 34. Кінногарматний полк. Командир полку — Пацинський, полковник. 35. Окремий Чорноморський Козацький Кіш. Командир Коша — Блохин, полковник, Бердичів. Легін, полковник (наступник Блохина). 36. Запасовий Кінний Полк. Командир полку — Дараган, полковник.

ІІ-ий ПОДІЛЬСЬКИЙ АРМІЙСЬКИЙ КОРПУС

1. Командир Корпусу — Єрошевич, ген.-значковий. 2. Начальник Штабу — Бортинський, ген.-хор.

ІІІ-тя П. ДИВІЗІЯ

3. Командир Дивізії — Бочковський, ген.-хор. 4. Начальник Штабу — Худолій, в. старшина. 5. 9-ий Проскурівський п. полк. Командир полку — Вяземців, полковник. 6. 10-ий Подільський п. полк. Командир полку — Куявський, полковник. 7. 11-ий п. полк — (командира не пригадую). 8. 12-ий Могилівський п. полк. Командир полку — Ізотов, полковник.

ІV-та П. ДИВІЗІЯ — ЖМЕРИНКА

9. Командир Дивізії — Лебедів, ген.-хор. 10. Начальник Штабу — Вікентіїв, ген.-хор. 11. 13-ий Липовецький п. полк. Командир полку — Хлистов, полковник. 12. 14-ий Уманський п. полк. Командир полку — Галанчук, полковник. Багоцький, полковник (наступник Галанчука). 13. 15-ий Брацлавський п. полк. Командир полку — Кривдин, полковник. 14. 16-ий Березький п. полк. Командир полку — Архангельський, полковник.

ІІ-га ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

15. Командир Бриґади — Рахмин, полковник, Винниця. 16. 3-ій Важкий Гарматній полк. Командир полку — Савинський, полковник. 17. 4-ий Важкий Гарматний полк. Командир полку — Птаченко, полковник.

ІІІ-тя ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

18. Командир Бриґади — Лунський, ген.-хор. 19. 7-ий Легкий Гарматний полк. Командир полку — Русанов, полковник. 20. 8-ий Легкий Гарматний полк. Командир полку — Ідзіковський, полковник. 21. 9-ий Легкий Гарматний полк. Командир полку — Вікентіїв, полковник.

ІV-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

22. Командир Бриґади — Мещеринов, ген.-хор., Жмеринка. 23. 10-ий Легко Гарматний полк. Командир полку — Казанців, в. старшина. 24. 11-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Сварика, полковник. 25. 12-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Андріїв, полковник.

ІV-та ХАРКІВСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ

26. Командир Дивізії — Барбович, ген.-хор. 27. 13-ий Стародубський к. полк. Командир полку — Нестеровський, полковник. 28. 14-ий Охтирський к. полк. Командир полку — Єлчанінов, полковник. 29. ІІ-га Кінна Бриґада. Командир Бриґади — Єлчанінов, ген.-хор. 30. 15-ий Білгородський к. полк. Командир полку — Лєрмонтов, полковник. 31. 16-ий Вознесенський к. полк. — Гончарів, полковник. 32. Окремий Загін Низових Козаків. Командир Загону — Кирієнко, полковник, Могилів. 33. 2-ий Запасний Кінний полк. Командир полку — Попів, полковник, Винниця. 35. 2-ий Гірський Гарматний полк. Командир полку — Матвіїв, полк.

ІІІ-ий ОДЕСЬКИЙ АРМІЙСЬКИЙ КОРПУС

I. Командир Корпусу — Колодій, ген.-значк., Одеса. 2. Командир Корпусу — Березовський, ген.-значк. (від 8-го серпня 1918 року). 3. Начальник Штабу — Ізергін, ген.-хор.

V-та П. ДИВІЗІЯ

4. Командир Дивізії — Кирпотенко, ген.-хор., Одеса. 5. Начальник Штабу — Якименко, в. старшина. 6. 17-ий Тираспільський п. полк. Командир полку — Дацевич-Заноза, полковник. 7. Командир полку — Голубенко, полковник (наступник Дацевича-Занози). 8. 18-ий Поморський п. полк. Командир полку — Абрамович, полковник. 9. 19-ий Одеський п. полк. Командир полку — Юріїв, полковник. 10. 20-ий Дніпровський п. полк. Командир полку — Удовиченко, полковник.

VІ-та П. ДИВІЗІЯ

11. Командир Дивізії — Купчинський, ген.-хор. 12. Начальник Штабу — Крем'янецький, в. старшина. 13. 21-ий Єлисаветський п. полк. Командир полку — Лихачів, полковник. 14. 22-ий Олександрійський п. полк. Командир полку — Козубек, полковник. 15. 23-ий Запорозький п. полк. Командир полку — Терлецький, полковник. 16. 24-ий Херсонський п. полк. Командир полку — Кущинський, полк.

ІІІ-тя ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

17. Командир Бриґади — Динників, полковник, Одеса. 18. 5-ий Важкий Гарматний полк. Командир полку — Лейбін, в. старшина. 19. 6-ий Важкий Гарматний полк. Командир полку — Іллясевич, полковник. 20. 3-ій Гірський Гарматний полк, Командир полку — Маковейський, полковник.

V-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

21. Командир Бриґади — Зольдер (ранги не пам'ятаю), Одеса. 22. 13-ий Легкий Гарматний полк. Командир полку — Добровольський, полковник. 23. 14-ий Легкий Гарматний полк. Командир полку — Столбовський, полковник. 24. 15-ий Легкий Гарматний полк. Командир полку — Сутковий, полковник.

VІ-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

25. Командир Бриґади — Іванів, ген.-хор., Ольвіопіль. 26. 16-ий Легко Гарматний полк. Командир полку — Родович, полковник. 27. 17-ий Легко Гарматний полк. Командир полку — Чорнобаїв, в. старшина. 28. 18-ий Легко Гарматний полк. Командир полку — Сухотин, полковник.

І-ша ЧЕРНИГІВСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ — КРИВИЙ РІГ

29. Командир Дивізії — Біскупський, ген.-хор. ЗО. Начальник Штабу — Петерс, ген.-хор.

І-ша КІННА БРИҐАДА

31. Командир Бриґади — Поплавський, полковник. 32. І-ий Чугуївський к. полк. Командир полку — Геништа, полковник. 33. 2-ий Ізюмський к. полк. Командир полку — Зененко, полковник.

ІІ-га КІННА БРИҐАДА

34. Командир Бриґади — Каратіїв (ранги не пам'ятаю). 35. 3-ий Чернигівський к. полк. Командир полку — Бузунів, полковник. (На початках 17-ий Чернигівський к. п.). 36. 4-ий Сумський к. полк. Командир полку — Яненко, полковник (На початках 18-ий Сумський к. полк).

ІІІ-тя ОКРЕМА ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА — ОДЕСА

37. Командир Бриґади — Шолп, ген.-хор. 38. І-ий Кінний Гарматний полк. Командир полку — Матвіїв, полковник. 39. 3-ий Запасовий Кінний полк. Командир полку (не пам'ятаю), Кривий Ріг. (Бракує прізвищ командирів Окремих Важких Гарматніх полків).

ІV-ий КИЇВСЬКИЙ АРМІЙСЬКИЙ КОРПУС — КИЇВ

1. Командир Корпусу — Мартинюк, ген.-хор. (До 21-го серпня 1918 р.). 2. Командир Корпусу — Федяй, ген.-значковий. (Від 21-го серпня 1918 до 6-го вересня 1918 р.). 3. Командир Корпусу — Волховський, ген.-хор. (Від 7-го вересня 1918 р.). 4. Начальник Штабу — Панченко-Криворотенко, ген.-хор. (До 12-го жовтня 1918 року). 5. Начальник Штабу — Заболотний, ген.-хор. (Від 12-го жовтня 1918 р.).

VІІ-ма П. ДИВІЗІЯ — КИЇВ

6. Командир Дивізії — Волховський, ген.-хор. (До 7-го вересня 1918 р.). 7. Командир Дивізії — Федяй, ген.-значк. (Від 7-го вересня 1918 р.). 8. Начальник Штабу — Матюшків, в. старшина. 9. 25-ий Овруцький п. полк. Командир полку — Кисілів, полковник. 10. 26-ий Радомиський п. полк. Командир полку — Асіїв, полковник. 11. 27-ий ? ? ? 12. 28-ий ? ? ?

VІІІ-ма П. ДИВІЗІЯ — ЧЕРКАСИ

13. Командир Дивізії — Острянський, ген.-хор. 14. Командир Дивізії — Биліма-Колосовський, ген.-хор. (Від 12 жовтня 1918 р.). 15. Начальник Штабу — Аракин, в. старшина. 16. 29-ий Васильківський п. полк. Командир полку — Зякин, полковник. 17. 30-ий Канівський п. полк. Командир полку — Хижняк, полковник. 18. 31-ий Черкаський п. полк. Командир полку — Сікевич, полковник. 19. 32-ий Чигиринський п. полк. Командир полку — Шевелев, полковник.

ОКРЕМА П. СЕРДЮЦЬКА ДИВІЗІЯ — КИЇВ

20. Командир Дивізії — Клименко, ген.хор. 21. Начальник Штабу — Гамченко, ген.-хор. 22. Інтендант дивізії — Осипів, полковник. 23. І-ий Сердюцький п. полк. Командир полку — Богачів, полковник. 24. 2-ий Сердюцький п. полк. Командир полку — Верниковський, полковник. 25. 3-ий Сердюцький п. полк. Командир полку — Боднарчук, полковник. 24. 4-ий Сердюцький п. полк. Командир полку — Босенко, полковник. 25. Лубенський Сердюцький Кінний полк. Командир полку — Омелянович-Павленко, полковник. Командир полку — Отмарштайн, полковник.
26. Сердюцький Гарматний полк. Командир полку — Грінченко, полковник. Командир полку Афанасіїв, полковник (наступник полк. Грінченка). 27. Сердюцька Інженерна Сотня. Командир сотні — Пустовойтенко, в. старшина.

ІV-та ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА — КИЇВ

28. Командир Бриґади — Романовський, ген.-значк. 29. 7-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — ? ? ? ЗО. 8-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Волховський, полковник.

І-ша ОКРЕМА ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА — КИЇВ

31. Командир Бриґади — Шель, ген.-хор. 32. І-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — ? ? 33. 2-ий Важкий Гарм. полк. Командир полку — Русіян, в. старшина. 34. 3-ий Важкий Гарм. полк. Командир полку — Василенко, полковник. 35. 4-ий Важкий Гарм. полк. Командир полку — Білий, полковник. 36. 4-ий Гірський Гарм. полк. Командир полку — Гощицький, полковник.

VІІ-ма ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

37. Командир Бриґади — Дем'янович, полковник. 38. 19-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Сиром'ятників, полковник. 39. 20-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — ? ? 40. 21-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Савицький, полковник.

VІІІ-ма ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА — ЧЕРКАСИ

41. Командир Бриґади — Островський, ген.хор. 42. 22-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Дмитріїв, ген.-хор. 43. 23-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Абаза, полковник. 44. 24-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Закревський, полковник. 45. Київський Старшинський Охочекомонний полк. Командир полку — Дембровський, полковник. 46. Окремий Загін Січових Стрільців. Командир Загону — Коновалець, полковник.

ОКРЕМА СІЧЕСЛАВСЬКА КІННА БРИҐАДА — КИЇВ

47. Командир Бриґади — Ліницький, ген.-хор. 48. 17-ий Бужський Кінний полк. Командир полку — Білогрудов, полковник. 49. 18-ий Київський Кінний полк. Командир полку — Сухин, полковник. 50. Інструкторська Школа Старшин. (Київ-Звіринець). Начальник Школи — ?

V-ий ЧЕРНИГІВСЬКИИ АРМІЙСЬКИЙ КОРПУС

1. Командир Корпусу — Дорошкович, ген.-хор. Чернигів. 2. Начальник Штабу — Котельників, ген.-хор.

ІХ-та П. ДИВІЗІЯ — ЧЕРНИГІВ

3. Командир Дивізії — Стефанович-Стасенко, ген.-значк. 4. Начальник Штабу
— Вольський, в. старшина. 5. 33-ий Чернигівський п. полк. Командир полку — Ясновський, полковник. 6. 34-ий Козелецький п. полк. Командир полку — Науменко, полковник. 7. 35-ий Ніжинський п. полк. Командир полку — Миклашевський, полковник. 8. 36-ий (не пригадую).

Х-та П. ДИВІЗІЯ — ПРИЛУКИ (Полтавщина)

9. Командир Дивізії — Безкровний, ген.-хор. 10. Начальник Штабу — Вольський, в. старшина. (Перенесений з IX п. дивізії). 11. 37-ий п. полк. ? ? ? 12. 38-ий п. полк (аж до повстання був 28-им Стародубським п. полком). ? ? Прилуки. 13. 39-ий ? п. полк, (аж до повстання був 29-им Борзенським п. полком) ? ? Прилуки. 14. 40-ий Конотопський п. полк. Командир полку — Лянцкоронський, полковник.

КОЗАЦЬКА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ — КОНОТОП

15. Командир Дивізії — Сокира-Яхонтов, ген.-хор. 16. Командир Дивізії — Василіїв-Чечель, ген.-хор. (Наступник Сокири-Яхонтова від 24 вересня 1918 року). 17. Начальник Штабу — Піонтковський, ген.-хор. 13. І-ий Стрілецький Козацький полк. Командир полку — Голятовський, полковник. Командир полку — Пузицький, полковник. (Після полковника Голятовського). 19. 2-ий Козацький стр. полк. Командир полку — Локощенко, полковник. 20. 3-ий Козацький стр. полк. Командир полку — Мазуренко, полковник. 21. 4-ий Козацький стр. полк. Командир полку — Гудима, полковник.

V-та ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

22. Командир Бриґади — ? ? 23. 9-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Батурський, полковник. 24. 10-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Дергач, полковник. 25. 5-ий Гірський Гарматній полк. Командир полку — Харкевич, полковник.

ІХ-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

26. Командир Бриґади — Снесарів, ген.-хор. 27. 25-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Ахматов, в. старшина. 28. 26-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Голіков, полковник. 29. 27-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Сакович, полковник.

Х-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА

ЗО. Командир Бриґади — Базалійський, полковник. 31. 28-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Здоренко, полковник. 32. 29-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Поляків, полковник. 33. 30-ий Легко Гарматній полк. Командир полку — Черновецький, в. старшина.

VІ-ий ПОЛТАВСЬКИЙ АРМІЙСЬКИЙ КОРПУС — ПОЛТАВА

I. Командир Корпусу — Осецький, ген.-хор. (до 5-го червня 1918 року). 2. Командир Корпусу — Слюсаренко, ген.-хор. (від 6-го червня 1918 року). 3. Начальник Штабу — Пулевич, ген.-хор. (до 16-го серпня 1918 року). 4. Начальник Штабу — Гербачів, ген.-хор. (від 16-го серпня 1918 року).

ХІ-та П. ДИВІЗІЯ — ПОЛТАВА

5. Командир Дивізії — Омелянович-Павленко (старший), ген.-хор. 6. Начальник Штабу — Рак, в. старшина. 7. 41-ий Роменський п. полк. Командир полку — Кузьменко-Гвоздевич, полковник. 8. 42-ий Сумський п. полк. Командир полку — Базильський, полковник. 9. 43-ий Гайворонський п. полк. Командир полку — Пузицький, полковник (перенесений до І-го стрілецького козацького полку). 10. 44-ий Охтирський п. полк. Командир полку — Іваницький, полковник.

ХІІІ-та П. ДИВІЗІЯ — ЛУБНІ

11. Командир Дивізії — Олександрович, ген.-хор. Начальник Штабу — Петрів, полковник. 13. 45-ий Лубенський п. полк. Командир полку ? ? 14. 46-ий Миргородський п. полк. Командир полку — Бурківський, полковник. 15. 47-ий Кремінчуцький п. полк. Командир полку — Піторович, полковник. 16.48-ий Полтавський п. полк. Командир полку — Мурашко, полковник.

VІ-та ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

17. Командир Бриґади — Богаєвський, ген.-хор. 18. 11-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Толкушкин, полковник. 19. 12-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Тальвінський, в. старшина. 20. 6-ий Гірський Гарматній полк. Командир полку — Неїло, в. старшина.

ХІ-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА — ПОЛТАВА

21. Командир Бриґади — Пащенко, полковник. 22. 31-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Свішників, в. старшина. 23. 32-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Данилевський, в. старшина. 24. 33-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Клименко, полковник.

ХІІ-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИГАДА — ЛУБНІ

25. Командир Бриґади — Лукин, ген.-хор. 26. 34-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Василенко, полковник. 27. 35-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Курей, полковник. 28. 36-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Горленко, полковник.

VІІ-ий ХАРКІВСЬКИЙ АРМІЙСЬКИЙ КОРПУС — ХАРКІВ

1. Командир Корпусу — Вовкобій, ген.-хор. 2. Командир Корпусу — Лігнау, ген.-хор. (від 28-го жовтня 1918 року). 3. Начальник Штабу — Рябинин,ген.-хор. 4. Начальник Штабу — Панченко-Криворотенко, ген.-хор. (від 12-го жовтня 1918 року).

ХІІІ-та П. ДИВІЗІЯ — ХАРКІВ

5. Командир Дивізії — Даценко, ген.-хор. 6. Командир Дивізії — Білінський, ген.-хор. (від 12-го липня 1918 року). 7. Начальник Штабу — Стецький, в. старшина. 8. 49-ий Бірюцький п. полк. Командир полку — Фостиків, ген.-хор. 9. Командир полку — Воскресенський, полковник (після ген. Фостиківа). 10. 50-ий Купянський п. полк. Командир полку — Папа-Федорів, полковник. 11. 51-ий Старобільський п. полк. Командир полку — Стояненко, полковник. 12. 52-ий Слав'яносербський п. полк. Командир полку — Гаєвський, полковник.

ХІV-та П. ДИВІЗІЯ

13. Командир Дивізії — Федяй, ген.-значк. Бахмут. (До 21-го серпня 1918 р.). 14. Командир Дивізії — Биліма-Колосовський, ген.-хор. (від 14.9 1918 р.). 15. Командир тої ж дивізії — Жнов, ген.-хор. (від 12-го жовтня 1918 року). 16. Начальник Штабу — Красовський, в. старшина. 17. 53-ий Харківський п. полк. Командир полку — Скулішевський, полковник. 18. 54-ий Корочанський п. полк. Командир полку — Герц, полковник. 19. 55-ий Валкський п. полк. Командир полку — Трембач, полковник. 20. 56-ий Ізюмський п. полк. Командир полку — Волошин-Петриченко, полковник.

ОКРЕМА ЗАПОРІЗЬКА ДИВІЗІЯ — СТАРОБІЛЬСЬК

Командир Дивізії — Натіїв, ген.-хор. 22. Командир Дивізії — Бочковський, ген.-хор. (від 1-го липня 1918 р.). 23. Начальник Штабу — Вержбицький, в. старшина. 24. Начальник Штабу — Церетелі, полковник (після полк. Вержбицького). 25. І-ий Запорозький п. полк ім. Гетьмана Дорошенка. Командир полку — Загродський, в. старшина. 26. 2-ий Запорозький п. полк. Командир полку Болбочан, полковник. 27. 3-ий Запорозький п. полк ім. Гетьмана Б. Хмельницького. Командир полку — Шаповал, полковник. Командир полку — Луб'яницький, в. старшина (після полк. Шаповала). 28. Гайдамацький п. полк. Командир полку — Сікевич, полковник. 29. Запорозький Кінний полк ім. Кошового Отамана К. Гордієнка. Командир — Петрів, полковник генштабу. Командир полку Продьмо, полковник (наступник полк. Петріва). ЗО. Запорозький Гарматній полк. Командир полку — Парфеніїв, полковник. 31. Запорозький Гарматній кінний дивізіон. Командир дивізіону — Алмазов, полковник. 32. Запорозький Інженерний полк. Командир полку — Козьма, полковник.

VП-ма ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

33. Командир Бриґади — Лахтіонов, ген.-хор. 34. 13-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Мирович, полковник. 35. 14-ий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Тимофіїв, полковник. 36. 7-ий Гірський Гарматній полк. Командир полку — Валицький, полковник.

ХІІІ-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА — ХАРКІВ

37. Командир Бриґади — Бенуа, ген.-хор. 38. 37-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Чашинський, полковник. 39. 38-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Власенко, полковник. 40. 39-ий Легкий Гарматній полк. Командант полку — Сварика, полковник (перенесений з ІV-ої Л. Гарм. Бриґади).

ХІV-та ЛЕГКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА

41. Командир Бриґади — Телешов, ген.-хор. 42. 40-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Башинський, полковник. 43. 41-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Вовчанський, в. старшина. 44. 42-ий Легкий Гарматній полк. Командир полку — Міткевич-Вовчанський, полковник.

ІІ-га ОКРЕМА ВАЖКА ГАРМАТНЯ БРИҐАДА — ХАРКІВ

45. Командир Бриґади — Калачевський, ген.-хор. 46. 5-ий Окремий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Жандр, полковник. 47. 6-ий Окремий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Колпаков, полковник. 48. 7-ий Окремий Важкий Гарматній полк. Командир полку — Мельницький, полковник.

ІІІ-тя ПОДІЛЬСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ — СЛОВЯНСЬК

49. Командир Дивізії — Кульжинський, ген.-хор. 50. Начальник Штабу Карпинський, в. старшина.

І-ша КІННА БРИҐАДА

51. Командир Бриґади — Кислиця, ген.-хор. 52. 9-ий Тираспільський к. полк. Командир полку — Ставраки, полковник. 53. 10-ий Новгородсіверський к. полк. Командир полку ? ?

ІІ-га КІННА БРИҐАДА

54. Командир Бриґади — Емауєль, полковник. 55. 11-ий Одеський к. полк. Командир полку — Козаків, полковник. 56. 12-ий Полтавський к. полк. Командир полку — Пальшав, полковник. 57. 3-ий Гарматній кінний полк. Командир полку — Левицький, полковник.
Примітка: Бракує командного складу VІІІ-го Січеславського Армійського Корпусу, як також бракує назв одиниць, що в нього мали увійти.
Для більшої орієнтації читачів, дозволю собі подати в хронологічному порядкові назви п. полків часів Гетьманської Держави, що мали на 1-ше червня 1918 року майже повні старшинські і підстаршинські кадри.

І-ша П. ДИВІЗІЯ: І-ий Луцький п. полк. 2-ий Волинський п. полк. 3-ий Берестейський п. полк. 4-ий Холмський п. полк.
ІІ-га П. ДИВІЗІЯ: 5-ий Крем'янецький п. полк. 6-ий Н. Волинський п. полк. 7-ий Житомирський п. полк. 8-ий Ізяславський п. полк.
ІІІ-тя П. ДИВІЗІЯ: 9-ий Проскурівський п. полк. 10-ий Подільський п. полк. 11-ий ? ? 12-ий Могилівський п. полк.
ІV-та П. ДИВІЗІЯ: 13-ий Липовецький п. полк. 14-ий Уманський п. полк. 15-ий Брацлавський п. полк. 16-ий Березький п. полк.
V-та П. ДИВІЗІЯ: 17-ий Тираспільський п. полк. 18-ий Поморський п. полк. 19-ий Одеський п. полк. 20-ий Дніпровський п. полк.
VІ-та П. ДИВІЗІЯ: 21-ий Єлисаветський п. полк. 22-ий Олександрійський п. полк. 23-ий Запорозький п. полк. 24-ий Херсонський п. полк.
VII-ма П. ДИВІЗІЯ: 25-ий Овруцький п. полк. 26-ий Радомиський п. полк, 27-ий ? ? 28-ий ? ?
VIIІ-ма П. ДИВІЗІЯ: 29-ий Васильківський п. полк. 30-ий Канівський п. полк. 31-ий Черкаський п. полк. 32-ий Чигиринський п. полк.
ІХ-та П. ДИВІЗІЯ: 33-ий Чернигівський п. полк. 34-ий Козелецький п. полк. 35-ий Ніжинський п. полк. 36-ий ? ?
Х-та П. ДИВІЗІЯ: 37-ий ? ? 38-ий полк (28-ий Стародубський п. полк). 39-ий п. полк (29-ий Борзенський п. полк). 40-ий Конотопський п. полк.
ХІ-та П. ДИВІЗІЯ: 41-ий Роменський п. полк. 42-ий Сумський п. полк. 43-ий Гайворонський п. полк. 44-ий Охтирський п. полк.
ХII-та П. ДИВІЗІЯ: 45-ий Лубенський п. полк. 46-ий Миргородський п. полк. 47-ий Кремінчуцький п. полк. 48-ий Полтавський п. полк.
ХIIІ-та П. ДИВІЗІЯ: 49-ий Бірюцький п. полк. 50-ий Купянський п. полк. 51-ий Старобільський п. полк. 52-ий Слав'яносербський п. полк.
ХІV-та П. ДИВІЗІЯ: 53-ий Харківський п. полк. 54-ий Корочанський п. полк. 55-ий Валкський п. полк. 56-ий Ізюмський п. полк.
ОКРЕМА ЗАПОРОЗЬКА ДИВІЗІЯ: 1-ий Зап. ім. Гетьмана Дорошенка п. полк. 2-ий Зап. п. полк. 3-ий Зап. ім. Гетьмана Б. Хмельницького п. полк. 4-ий Гайдамацький п. полк.
КОЗАЦЬКА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ: 1-ий Козацький стр. полк. 2-ий Козацький стр. полк. 3-ий Козацький стр. полк. 4-ий Козацький стр. полк.
ОКРЕМА П. СЕРДЮЦЬКА ДИВІЗІЯ: 1-ий Сердюцький п. полк. 2-ий Сердюцький п. полк. 3-ий Сердюцький п. полк. 4-ий Сердюцький п. полк. — 68 піхотних полків. Примітка: В деяких документах приходиться зустрічати 3-ий Гайдамацький полк та 4-ий ім. Б. Хмельницького полк, цю неточність можуть нам остаточно вияснити живі „Богданівці" та „Дорошенківці".
ОКРЕМИЙ ЗАГІН СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ.

КІННОТА

І-ша ЧЕРНИГШСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ: 1-ий Чугуївський к. полк. 2-ий Ізюмський к. полк. 3-ий Чернигівський к. полк. 4-ий Сумський к. полк.
ІІ-га ВОЛИНСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ: 5-ий Кінбурнський к. полк. 6-ий Ольвіопольський к. полк. 7-ий Вол. Волинський к. полк. 8-ий Український к. полк.
ІІІ-тя ПОДІЛЬСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ: 9-ий Тираспільський к. полк. 10-ий Новгородсіверський к. полк. 11-ий Одеський к. полк. 12-ий Полтавський к. полк.
ІV-та ХАРКІВСЬКА КІННА ДИВІЗІЯ: 13-ий Стародубський к. полк. 14-ий Охтирський к. полк. 15-ий Білгородський к. полк. 16-ий Вознесенський к. полк.
ОКРЕМА СІЧЕСЛАВСЬКА КІННА БРИҐАДА: 17-ий Бужський к. полк. 18-ий Київський к. полк.
КІННИЙ ПОЛК ІМ. КОШОВОГО ОТАМАНА КОСТЯ ГОРДІЄНКА входив в склад ЗАП. ДИВІЗІЇ. ЛУБЕНСЬКИЙ СЕРДЮЦЬКИЙ КІННИЙ ПОЛК входив в склад Сердюцької Дивізії. — 20 к. полків.

ВАЖКА ГАРМАТА

І-ша ОКРЕМА ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 2-ий Важкий Гарматній полк. 3-ий Важкий Гарматній полк. 4-ий Важкий Гарматній полк.

ІІ-га ОКРЕМА ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 5-ий Важкий Гарматній полк. 6-ий Важкий Гарматній полк. 7-ий Важкий Гарматній полк.
ІІІ-тя ОКРЕМА ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 1-ий Важкий Гарматній полк. 8-ий Важкий Гарматній полк. 9-ий Важкий Гарматній полк.
І-ша ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 1-ий Важкий Гарматній полк. 2-ий Важкий Гарматній полк.
ІІ-га ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 3-ий Важкий Гарматній полк. 4-ий Важкий Гарматній полк.
ІІІ-тя ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 5-ий Важкий Гарматній полк. 6-ий Важкий Гарматній полк.
ІV-та ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 7-ий Важкий Гарматній полк. 8-ий Важкий Гарматній полк.
V-та ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 9-ий Важкий Гарматній полк. 10-ий Важкий Гарматній полк.
VІ-та ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 11-ий Важкий Гарматній полк. 12-ий Важкий Гарматній полк.
VІІ-ма ВАЖКА ГАРМАТНА БРИҐАДА: 13-ий Важкий Гарматній полк. 14-ий Важкий Гарматній полк. — 23 Важких Гарматніх полків. Важкі Гарматні Бриґади органічно входили в склад Армійських п. корпусів. Бракує даних VІІІ-го Січеславського Армійського Корпусу.

ЛЕГКА ГАРМАТА

І-ша, ІІ-га, ІІІ-тя, ІV-та, V-та, VІ-та, VІІ-ма, VІІІ-ма, ІХ-та, Х-та, ХІ-та, ХІІ-та, ХІІІ-та і ХІV-та Легкі Гарматні Бриґади.
Кожний Армійський корпус мав у свому складі дві легкі гарматні бриґади.
Полки: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, ЗО, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41 і 42-ий Легкі Гарматні полки. Плюс: 43, 44, 45, 46, 47 і 48 Гарматні л. полки Січеславського корпусу. — 48 Легко Гарматніх Полків.

КІННО-ГАРМАТНІ ПОЛКИ

1, 2, 3 і 4-ий Кінно-Гарматні полки — 4.

ГІРСЬКІ ГАРМАТНІ ПОЛКИ

1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7-ий Гірські Гарматні полки — 7.

ОДИН — ЗАПОРОЗЬКИЙ ГАРМАТНІЙ ПОЛК
ОДИН — СЕРДЮЦЬКИИ ГАРМАТНІЙ ПОЛК
ОДИН — ЗАПОРОЗЬКИЙ ГАРМАТНІЙ ДИВІЗІОН
(Кінно-Гірської Гарм.) полковника Алмазова. — 62 Легких Гарматніх
частин (одиниць).

ВІЙСЬКОВЕ МІНІСТЕРСТВО

1. Військовий Міністр — О. Рагоза, ген.-значк. 2. Віцеміністр — О. Лігнау, ген.-хор. 3. Віцеміністр — М. Максимів, контр-адмірал.
Примітка: Генерал О. Рагоза до революції 1917 року був командиром ІІІ-го Сибірського корпусу на західньому фронті.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ

остаточно закінчив свою організацію на кінець червня 1918 року.
1. Начальник Генерального Штабу — О. Сливинський, полковник. 2. Помічник Начальника Ген. Штабу — Какурін, полковник Генштабу. 3. Перший Генерал-Квартирмайстер — Дроздовський, ген.-хор. 4. Другий Генерал-Квартирмайстер — Прохорович, ген.-хор.
Нижче подаю персональну обсаду деяких відділів та Управ, що входили органічно в склад Генерального Штабу підлягаючи Генералквартирмайстрам або безпосередньо Нач. Ген. Штабу. В пізнішому, в перебігу реорганізації деякі відділи перейшли в підлеглість Військового Міністерства.

І. ОРГАНІЗАЦІЙНО-МОБІЛІЗАЦІЙНИЙ ВІДДІЛ
ВОЄННО-ІСТОРИЧНА КОМІСІЯ

1. Голова Воєнно-Історичної Комісії — Головин, ген.-значк. 2. Член Воєн.-Істор. Комісії — Санників, ген.-значк. 3. Член Воєн.-Істор. Комісії — Ракитін, в. старшина. 4. Член Воєн.-Істор. Комісії — Махров, в. старшина. 5. Секретар Воєн.-Істор. Комісії — Бендерський, полковник. 6. Архівар — Черемісінов, ген.-хор.

1. Голова Воєнно Учен. Комітету — Бронський, ген.-хор 2. Заступник Голови Воєн. Учен. Комітету — Агапіїв, ген.-хор. 3. Член Воєн. Уч. Комітету — Гернгрос,
ген.-хор. 4. Член Воєн. Уч. Комітету — Кислов, ген.-хор. 5. Член Воєн. Уч. Комітету — Синклер, ген.-хор. 6. Член Воєн. Уч. Комітету — Шайбле, ген.-хор. 7. Член Воєн. Уч. Комітету — Пулевич, ген.хор. 8. Член Воєн. Уч. Комітету — Острянський, ген.-хор.

II. УПРАВЛІННЯ ВОЄННИХ КОМУНІКАЦІЙ

1. Начальник Управління — В. Комунікацій — Єщенко, полковник. 2. Загально-Організаційний Відділ. Начальник — Соловіїв, ген.-хор. 3. Етапно-Транспортний Відділ. Начальник — Соловіїв, ген.-хор. 4. Мобілізаційно-Ліквідаційний Відділ. Начальник — Парв, в. старшина.

III. УПРАВЛІННЯ ГОЛОВНОГО ІНСПЕКТОРА ПІХОТИ

1. Головний Інспектор Піхоти — Приходько, ген.-хор.

IV. УПРАВЛІННЯ ГОЛОВНОГО ІНСПЕКТОРА КІННОТИ

1. Головний Інспектор Кінноти — Гернгрос, ген.-хор.

V. УПРАВЛІННЯ ГОЛОВНОГО ІНСПЕКТОРА ГАРМАТИ

1. Головний Інспектор Гармати — Делвіг, ген.-значк.

VI. УПРАВЛІННЯ ГОЛОВНОГО ІНСПЕКТОРА ТЕХНІЧНИХ СИЛ

1. Головний Інспектор Техн. Сил — Архипенко, ген.-хор.

VII. УПРАВЛІННЯ АВТОПАНЦЕРНИХ ВІЙСЬК

1. Головний Інспектор Автпанц. В. — Ніколич, ген.-хор.

VIII. УПРАВЛІННЯ РАДІОТЕЛЕГРАФНИХ ВІЙСЬК

1. Начальник Радіотел. Військ — Фетісов, полковник.

IX. ГОЛОВНА ІНТЕНДАНТСЬКА УПРАВА

1. Начальник Управи — Стойкин, ген.-хор. 2. Начальник Управи — Темченко, полковник (від 3-го серпня 1918 року). 3. Технічний Відділ. Начальник Відділу — Брандт, ген.-хор. 4. Помічник Начальника Інт. Управи — Комарницький, полковник. 5. 2-ий Пом. Нач. Інт. Управи — Бараневич, полковник. 6. Загальний Відділ. Начальник — Аробей, в. старшина. 7. Начальник Речового Відділу — Калиновський, полковник. 8. Начальник Продовольчого Відділу — Кінареєв, полковник. 9. Начальник Рахункового Відділу — Кравченко, полковник. 10. Начальник Мобілізаційно-Статистичного Відділу — Патронов, в. старшина. 11. Технічний Відділ. Начальник — Болотов, полковник (наступник полк. Темченко).

X. ГОЛОВНА ГАРМАТНЯ УПРАВА

1. Начальник Головної Гарм. Управи — Значко-Яворський, полковник. 2. Начальник Гол. Гарм. Управи — Синеоків, ген.-хор. (від 1-го серпня 1918 року). 3. Начальник Загального Відділу — Яновський, полковник. 4. Начальник Рушничного Відділу -- Вакар, полковник. 5. Начальник Гарматнього Відділу - - Христіянович, полковник. 6.Начальник Амуніційного Відділу — Лукашевич, полковник. 7. Начальник Хемічного Відділу — Синклер, полковник.

XI. ГОЛОВНА ІНЖЕНЕРНА УПРАВА

1. Начальник Гол. Інжен. Управи — Мат'яшевич, в. старшина. 2. Начальник Гол. Інжен. Управи — Сидельників, ген.-хор. (від 1-го серпня 1918 р.). 3. Помічник ген.-хор. Сидельниківа — Шлейснер, ген.-хор. 4. Начальник Загального Відділу — Макарів, ген.-хор. 5. Начальник Адміністративного Відділу — Вербицький, ген.-значк. 6. Начальник Електро-технічного Відділу — Закржевський, ген.-хор. 7. Начальник Технічного Відділу — Голуб'ятників, ген.-хор. 8. Начальник Техн. Відділу — Василенко, полковник (після ген. Голуб'ятникова). 9. Начальник Самохідного Відділу — Дітель, сотник (в пізнішому полковник). 10. Начальник Залізничного Відділу — Ботузов, полковник. 11. Начальник Фортифікаційного Відділу -— Лешевич, полковник.

XII. ГОЛОВНА ВІЙСЬКОВО-КВАРТИРНА УПРАВА

1. Начальник Головної Військово-Квартирної Управи (Уряду) — Стойкин, ген.-хор.

ХІІІ. ГОЛОВНА ШКІЛЬНА УПРАВА

1. Начальник Головної Шкільної Управи — Остафіїв, ген.-хор. (до 18-го серпня 1918 року). 2. Начальник Головної Шкільної Управи — Юнаків, ген.-значк. (від 18-го серпня 1918 року). 3. Начальник Головної Шкільної Управи — Протозанів, ген.-хор. (від 9-го вересня 1918 року). 4. Начальник Загального Відділу — Чубук-Подільський, хорунжий. 5. Начальник Учбового Відділу — Сальський, в. старшина (Генштабу). 6. Начальник Підвідділу Піхотних і Кіннотних Шкіл — Петрів, полковник (Генштабу). 7. Начальник Підвідділу Гарматніх Шкіл — Значко-Яворський, полковник. 8. Начальник Підвідділу Інженерних Шкіл — Шумський, полковник. 9. Начальник Підвідділу Кадетських Корпусів — Розанів, полковник. 10. Начальник Інспекторського Відділу Шиманський, полковник. 11. Начальник Господарського Відділу — Мазюкевич, в. старшина.

КОМІСІЯ ПО УТВОРЕННЮ ВІЙСЬКОВИХ ШКІЛ і АКАДЕМІЙ

1. Голова Комісії — Юнаків, ген.-значк. 2. Заступник Голови Комісії — Пациський, ген.-хор. Члени Комісії: 3. Сімашкевич, ген.-значк. 4. Родкевич, ген.-значк. 5. Суходольський, ген.-хор. 6. Остафіїв, ген.-хор. 7. Протозанів, ген.-хор. 8. Фисенко, ген.-хор. 9. Грішков, ген.-хор. 10. Наконечний, ген.-хор. 11. Чернишів, ген.-хор. 12. Де-Вейл, ген.-хор. 13. Антонів, ген.-хор. 14. Кирей, ген.-хор. 15. Попов, ген.-хор. 16. Савеліїв, ген.-хор. 17. Брендель, полковник. 18. Петрів, полковник. 19. Бертель, полковник. 20. Фітинг, полковник. 21. Венегер, полковник. 22. Значко-Яворський, полковник. 23. Комарів, в. старшина. 24. П'ятницький, в. старшина. 25. Бодисько, капітан 2-ої ранги. 26. Секретар Комісії — Кюлатос, сотник.

XIV. ГОЛОВНА САНІТАРНА УПРАВА

1. Начальник Головної Санітарної Управи — Карабай, ? 2. Начальник Головної Санітарної Управи — Яницький, ген.-значк. (від 6-го травня 1918 р.). 3. Помічник Начальника Гол. Сан. Управи — Варпаховський, полковник. 4. Начальник Санітарно-Гігієн. Відділу — Златковський, в. лікар. 5. Начальник Санітарно-Статистичного Відділу — Іваницький, в. лікар. 6. Начальник Демобілізаційного Відділу — Довженко, в. лікар. 7. Начальник Персонального Відділу — Іскра, в. лікар.

XV. ГОЛОВНА ВЕТЕРИНАРНА УПРАВА

1. Начальник Головної Вет. Управи — Рутковський, ген.-хор. 2. Начальник Загального Відділу — Сахновський, в. старшина. 3. Начальник Ветеринарного Відділу — Селицький, вет.лікар.

XVI. ГОЛОВНА УПРАВА РЕМОНТУ ВІЙСЬК

1. Начальник Управи Рем. В. — Митропольський, полковник. 2. Начальник Управи Рем. В. — Фисенко, ген.-хор. (від 12-го вересня 1918 р.). 3. Начальник Відділу Запасових Кін. Полків — Плеханів, полковник.

XVII. ГОЛОВНА ГЕОДЕЗИЧНА УПРАВА

1. Начальник Головної Геод. Управи — Коваль-Медзвецький, ген.-хор. 2. Помічник Нач. Гол. Геод. Управи — Ємел'янів, в. старшина. 3. Начальник Геодезичного Відділу — Сенсів, в. старшина. 4. Начальник Топографічного Відділу — Сердюк, полковник. 5. Начальник Картографічного Відділу — Браткин, в. старшина.

XVIІІ. ГОЛОВНА ЮРИДИЧНА УПРАВА

1. Начальник Головної Юридичної Управи — Буйницький, ген.-хор. 2. Начальник Гол. Юридич. Управи — Чивадзе, ген.-хор. (від 5-го серпня 1918 року). 3. Помічник Начальника Гол. Юридич. Управи — Огонь-Догановський, ген.-хор. 4. Начальник Загального Відділу — Ігнатович, ген.-хор. 5. Начальник Прокурорського Відділу — Бровкин, ген.-хор. 6, Начальник Законодавчого Відділу — Балясний, ген.-хор.
На превеликий жаль — нам бракує персональної обсади таких важливих відділів Генерального Штабу як: а) Оперативний, б) Розвідковий, в) Закордонний (Військові аташе) г) Персональний.
На кінець червня 1918 року в Укр. Війську було старшин високої ранґи:

А) Військове Міністерство, Б) Генеральний Штаб
(Знаних по прізвищах)

1) Генералів 49. 2) Контр-Адміралів 1. 3) Полковників 39. 4) В. Старшин 10. Разом 99.

В) Армійські Корпуси VII (без Січеславського Корпусу)
Гарматні Чатини і Кінні Дивізії

1) Генералів 67. 2) Полковників 166. 3) В. Старшин 29. Разом 262. Всього 361.
(Генералів 116, Полковників 205, Військ. Старшин 39 — 361). Контр-Адм. 1.
Примітка: Військові ступні прийняті мною такі, які були подані в оригіналі. В пізнішому були прийняті такі ступні:

1) Молодша Старшина — а) Хорунжий, б) Значковий, в) Сотник. 2) Булавна Старшина — а) Військовий Старшина, б) Осавул в) Полковник. 3) Генеральна Старшина — а) Генеральний Хорунжий, б) Генеральний Бунчужний в) Генеральний Обозний.
Вже в другій половині липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальну військову службу.
Час дійсної військової служби — а) Піхота 2 роки, б) Кіннота 3 роки, в) Гармата 3 роки, г) Фльота 4 роки. Служба в запасі до 38 року життя, служба в ополченню від 39-45 року життя. Передбачено два реченці набору новобранців: а) 15-го листопада 1918 року, б) 1-го березня 1919 року. Побір коней на 1-го січня та 1-го квітня 1919 року.
Автор цього допису скінчив Київську Інструкторську Школу Старшин (засновану ще за часів Української Центральної Ради, до котрої приймались старшини від прапорщика — до капітана включно). 1-го травня 1918 року перегляд першого випуску Школи перепровадив особисто Гетьман України Павло Скоропадський.
Згідно наказу В. Міністерства був призначений молодшим старшиною в ступні хорунжого до 2-го Волинського Полку (1-й Волинський Армійський Корпус, 1-а П. Дивізія) в Луцьку. Прибув до полку по використанні відпустки 10 травня 1918 року і призначений на посаду командира п. сотні. В сотні вже були: а) бунчужний, б) сотенний писар, в) підстаршина зброї, г) речевий підстаршина і д) кухар, (кадра сотні).
Командиром полку був, аж до упадку Гетьманської Держави, Полковник (Рос. Армії) Яворський. Разом зі мною до полку прибули: 1) Поручник (Значковий) Сагайдаківський (Полтавщина) 2) Хорунжий Матвієнко (Полтавщина) 3) Хорунжий В. Рогальський (Рівне) та 4) Хорунжий Акакій Дорошенко (Полтавщина) до 1-го Луцького Полку. (Останній близький мій сусід Переяславського повіту замучений большевиками в 1919 році). 2-й Волинський полк займав казарми б. 44-го Камчатського полку (Рос. Армії).
Аж до кінця червня 1918 року йшла інтесивна підготова приміщень для прийому новобранців, термін призову новобранців нам ще не був відомий.
1-го липня 1918 року я був відкомандирований враз із 4 підстаршинами на Полтавщину для розшуку майна б. рос. полків: Селінгінського, Якутського, Охотського та Камчатського. Майно це було вивезене в 1914 році, у зв'язку з наступом німців на Полтавщину на переховання і збереження у повітових військ, начальників.
До кінця жовтня мені вдалося віднайти майно всіх полків. Було це старшинське майно, майно старшинських зібрань (офіцерскіх собраній) меблі, сервіси зібрань, образи зібрань, приватне майно солдатів і т. п. Все переховувалось на складах війс. начальників у м. Золотоноша і м. Полтава.
Дивним збігом обставин все збереглося в найкращому вигляді. До кінця жовтня все майно було заладоване і відправлене по призначенню до своїх полків. Мої підстаршини і я особисто за добре виконану працю дістали двотижневу відпустку і роз'їхались до своїх родин. Я проводив відпустку в переяславському повіті (Полтавщина), тому мусів зголоситись у місцевого військового начальника.
Не пройшло і трьох днів моєї, так заслуженої відпустки, як я і бунчужний Борисенко, який проводив відпустку разом зі мною, дістали наказ негайно зголоситись у м. Прилука (Полтавщина) в Штабі 10 піх. дивізії.
По прибутті до дивізії дістав я призначення до 29 Борзенського полку, та вже за два дні дістав новий приділ: „Старшинський відділ", що мав за завдання охороняти міст на річці Удай коло Прилук (це великий залізничний міст, що мав стратегічне значення). Командиром „Старшинського відділу" був сотник Хропост, я його заступником. Всього у відділі було 26 старшин. Відділ добре озброєний і мав два тяжких скоростріли(Максима). Заносилось на бурю.
В міжчасі дістав я повідомлення, що мій „рідний" полк перенісся до м. Старокостянтинова (Волинь). Пізніше старшинська кадра цього полку несподіваним наскоком якогось повстанчого відділу була винищена. Чудом залишився живим командир полку полковник Яворський та декілька старшин, що були в командировці поза Старокостянтиновом.
В м. Прилуки стояв ще 28 п. Стародубський полк. Обидва полки гарячково приготовлялись прийняти 15-го листопада 1918 року призивних новобранців. Події пішли зовсім іншою дорогою, бо все змінялося як в калейдоскопі. Десь у початках грудня (дати вже не пам'ятаю) в околицях Прилук з'явився повстанчий відділ під командою старшини Стародубського полку — поручника (значкового) Панича. Над ранком одного дня цей відділ (коло 1.500 людей) оточив наш маєток над р. Удаєм (мова про старшинський відділ сотника Хропоста) і обеззброїв його.
„Старшинський відділ" — уникав пролиття крови і жадного спротиву не робив. Всі старшини відділу в більшості походили з прилуцького повіту і були призвані по мобілізації перед самим протигетьманським повстанням. Командир повстанців — значковий Панич був прилучанином. (Син касира повітового „казначейства"). „Старшинський відділ" — був обезброений і взятий до неволі.
Заносилось на розправу з „буржуями", не відомо, чим би все було скінчилось, бо ж між повстанцями не бракувало і представників „старшого брата", що почали викрикувати: „На насип їх — буржуїв". Бракувало лише кілька хвилин і перевагу взяли б над розбурханою масою — „старші брати". Поява значкового Панича припинила дальші вигуки, хоч видно було страшне незадоволення на обличчях тих, що сподівались поділитись нашим „майном".
В Прилуках ще стояла кінна сотня (коло 120 шабель). Ця сотня була добре озброєна і здисциплінована. Тепер залежало на тому, щоб ця сотня не виступила проти повстанців, та не пролилась надаремно українська кров. В порозумінні з сотником Хропостом, що взяв на себе обов'язок полагодити цю справу, вдалося уговорити командира сотні (прізвища не пам'ятаю) — не виступати активно і залишитись на своїх квартирах. Сотня була вже поставлена в повне бойове поготівля. „Старшинський відділ" (згідно умови з поручником Паничем — був відпроваджений під охороною „поважніших" повстанців до м. Прилука, в казармах 28 п. Стародубського полку (жіноча гімназія). Там, у казармах відділ негайно був озброєний та перейняв на себе організацію полку вже „повстанчого".
Командиром полку на першому старшинському зібранні був обраний значковий Федір Шаповал. Командирами Куренів: — 1-го сотник Тимченко, 2-го сотник Гордієнко (це кадрові старшини 28 п. Стародубського полку). Ад'ютантом полку — автор цих рядків, він же і заступник командира полку. Так без кровопролиття пройшла „революція" в Прилуках.
Приступлено до втілення „повстанців" в лави полку. Зі старшин полку в моїй пам'яті ще залишились: 1) Хорунжий В. Павелко, 2) Хорунжий Федоренко, 3) Хорунжий Коляда Лавро, 4) Хорунжий Гаєвський, 5) Хорунжий Арцик, 6) Хорунжий Гриценко, 7) Значковий Панич (командир повстанців) — майже всі пирятинського, прилуцького та переяславського повітів на Полтавщині.
Стан полку: Коло 400 багнетів, два піші курені, одна сотня скорострілів (Максима), одна гармата 75 м.м., чота зв'язку, чота саперів, кінна чота, полковий обоз.
В міжчасі прибув до м. Прилук курінь „Сірожупанників" під командою Полковника Гавришка (курінь цей прибув, здається мені, з Конотопа). 28 п. Стародубський полк увійшов в підлеглість полк. Гавришка. Зі старшин Штабу Гавришка пригадую значкового Івченка. Ані командир 28-го п. Стародубського полку ані полковник Гавришко не мали докладних відомостей про загальне положення в районі Києва і взагалі в Україні. В найближчому віддалені від Прилук в м. Пирятин стояв німецький ґарнізон в складі одного полку п. та бронепотяг, залога якого складалась зі старшин-москалів (формації Кірпічова). Що діялось на вузловій станції Гребінка — не було відомим. З огляду на такий стан і для висвітлення положення і поведінки німців в Пирятині, полковник Гавришко наказав 28 п. Стародубському полкові вирушити в напрямку ст. Линовиця і далі на Пирятин — зайняти обидва ці міста та вияснити положення в районі ст. Гребінка. Ст. Линовиця і Цукровня в районі станції, були опановані без бою. Там ми застали тільки малі стежі (Кірпічовців), що були взяті до неволі. Від командира стежі довідались: Гарнізон Пирятина (німці) будуть битись з нами, бронепотяг має зайняти станцію Линовиця, станція Гребінка знаходиться в руках українських повстанчих військ (невідомо яких). На підтвердження цих відомостей не прийшлося довго чекати. Скоро показався імпровізований бронепотяг і почав обстрілювати гарматним вогнем станцію Линовиця. Одна наша гармата не могла придушити вогню бронепотягу, і тому командир полку значковий Шаповал — наказав пустити на бронепотяг один паротяг. Паротяг цей був відчеплений від ешелону румунської військової місії, що їхала з Бахмача на Черкаси і далі в напрямку Румунії. Наказ негайно був виконаний. Наслідки були жахливі. Пущений нами паротяг розторощив цілий бронепотяг. Вся залога бронепотяга була забита, кілька тяжко ранених були відправлені з румунами до Прилук. В наші руки попала одна неушкоджена гармата, кілька скорострілів і найголовніше: велика кількість стрілен до легких гармат. Таким робом полк мав уже дві легкі гармати.
Після розправи з бронепотягом, на другий день рано (дати вже не пам'ятаю) полк охоронним маршем над вечір зблизився до передмість м. Пирятина. Вислані командиром полку парляментарі до німецького коменданта міста, принесли відповідь: „Німці без бою міста не віддадуть. "Рішено було взяти місто „нічним боєм". Більшість старшин і козаків чудово знали всі підходи до міста і саме місто і це заважило на рішенні „нічного бою". Почалось оточування міста і зближення до самого міста. Сам бій розпочався десь коло години одинадцятої вночі і тривав до самого ранку. Всі підвідділи полку над раном зблизились до центру. Німці ставили розпачливий опір. О годині 7-й рано з'явились німецькі парляментарі і просили дати їм можність від'їхати на батьківщину — що і було зроблено. Німецька команда дістала ешелон та продукти на дорогу.
Після опанування Пирятина зараз же був нав'язаний зв'язок зі ст. Гребінка — де вже знаходилась група сотника Романа Сушка (частини Директорії). Полк (Стародубський) — увійшов в підлеглість сотника Сушка. 27-го грудня 1918 року полк заладувався в потяг (ешелон) і з наказу сотника Сушка від'їхав до м. Полтава в розпорядження командира Запорізького корпусу. В Полтаву полк прибув 29 грудня і залишався в потязі. В ніч з 31-го на 1-ше січня 1919 року — дістав наказ знову вернутися на ст. Гребінка і увійшов уже в склад корпусу С. С. полк. Коновальця. Знову вернувся до м. Пирятина і перевів бій з москалями, що йшли з напрямку Лохвиці (Полтавщина). Перевага большевиків — змусила 28 Стародубський полк відійти з боями знову на ст. Гребінка. Полк поніс досить поважні втрати раненими. В Гребінці полк дістав наказ відї'хати на ст. Коростень і стати в резерві Корпусу С. С. полк. Коновальця.
Знову бої за вузол Коростень і відхід з боями аж до м. Житомира. В Житомирі відійшов з полку значковий Федір Шаповал. Полк обняв полковник Мончинський (полковник рос. армії). Поляк з походження, але все своє життя прожив на Полтавщині в м. Лубні, чувся українцем і був хіба найкращим командиром полку, якого мені прийшлось зустріти в рядах Армії УНР. Надзвичайної відваги і всіх вояцьких чеснот. Не раз діставав подяку і похвали з уст Головного Отамана С. Петлюри. Значковий Шаповал відійшов в розпорядження Військового Міністра.
В Житомирі полк довго не затримався і залізницею перекинутий до міста Проскурів в резерву Головного Отамана. Непевне положення на ст. Жмеринка змушує перекинути полк в тому напрямку. Тут полк спочатку входить у розпорядження південної групи полк. Янева і пізніше по залишенні ст. Жмеринка вже на ст. Журалівка полк увійшов в склад Запорізької групи. Полк займає оборонні позиції на північний захід ст. Журалівка. В цей час починаються перетрактації з большевицьким командуванням. Через позиції полку переїхала з білим прапором українська делеґація в бік большевиків. На цілому фронті наступила тиша. Большевики використовують цей момент. На станції Куравлівка повно наших ешелонів: потяги інтендантури і потяги з раненими. Панцерний потяг большевиків підходить під саму станцію і відкриває вогонь з гармат і кулеметів. Повне заскочення. Полк поносить втрати в забитих і ранених, ранений командир куреня сотник Тимченко. Не дивлячись на повне заскочення з боку большевиків, полк у повному порядку відходить в напрямку ст. Вапнярка. В дальшому полк кинено на ст. Роздільна, звідкіля вже пішим порядком в район села Плоске і Малаєшти. Тут у тяжких умовах провадить триденні бої з моряками і тільки на наказ командира 8-ої Запорозької дивізії відходить в повному порядку в напрямку на Тираспіль.
Витворене загальне положення змушує і 28 піх. Стародубський полк перейти міст в Бендерах до Румунії. Тут полк заладовано в потяг і скеровано через Кишинів до Яс, де і провів Великодні Свята 1919 року. Через м. Заліщики полк знову знайшовся на рідних землях. Ешелоном відправлений в район Шепетівка-Славута, де знову увійшов в склад корпусу Січових Стрільців полк. Коновальця. Дальша дорога полку мені не відома тому, що в міжчасі я захворів на поворотний тиф і вже до полку не вернувся. Знайшовшись у грудні 1919 року в районі Любар-Чарторія-Миропіль, полк, як цілість, не взяв участи в першому зимовому поході (як і корпус С. С). Не відома мені також доля чудової людини, командира полку полк. Мончинського і більшости старшин та козаків цього полку, як одної з частин українського війська часів гетьманської доби, що так вірно і без застережень сповнили свій обов'язок супроти України. Схиляючи у великій пошані голову перед тими, що віддали своє життя в обороні прав свого народу, хай у наших серцях залишиться вічна пам'ять про них...