ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ

4 листопада, о 12.00 в Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери (вул. Тарнавського, 22) відбудеться презентація книги «Діяльність підпілля ОУН на Сході України», випущеної колективом Східноукраїнського дослідницького центру «Спадщина». Книгу презентуватимуть її автори – Геннадій Іванущенко (Сумщина) та Вячеслав Труш (Харківщина). Також відбудеться зустріч із істориком Лесем Ісаєвим (Харківщина), що займається дослідженням слобожанського козацтва та визвольного руху на Харківщині.

ФОТО

 Гайделяґер. Хлопці з мого села Урмань, Бережанського району. Я стою посередині. Клячать, зліва: Кіналь Михайло, поляк, що зжився з українськими хлопцями; після боїв під Бродами вступив до УПА й загинув у 1946 р. біля Бережан; Кулик Іван, загинув під Бродами; Каліщук Михайло, після Бродів загинув в УПА. Стоять, зліва: Фурдиґа Василь, після Бродів повернувся додому, згодом поїхав до Москви, де жив його брат, зголосився до Червоної армії, дослужився ранґи лейтенанта, воював проти японців; Ткачук Дмитро, служив у чоті польової жандармерії у Дивізії. Інші два з присілка й я їх добре не знав.

Ярослав Гунька

ГЕРОЇ ХЕРСОНЩИНИ

Кажуть, що війна не закінчиться доти, доки не знайдуть і не поховають зі всіма почестями останнього солдата. Якось мій приятель влучно підмітив, що на Херсонщині немає жодної військової могили 1917-1921 рр. Тим більше немає жодної української військової могили. Я замислився над цими словами. Почав перевіряти. Дійсно, дивно виходить: була своя держава та армія, були воїни, були битви, була кров та людські жертви. Однак могил немає. Меморіальних дощок немає. Жодних згадок немає. Навіть козацькі могили збереглись. Звісно не всі, але деякі збереглись. Та що там козацькі – скіфські баби позалишались. Натомість про стотисячну Армію УНР немає нічого. Ніби з Херсонщини не було жодного воїна Армії УНР, ніби не було 1917, 1918 та найкривавішого – 1919 року. Ніби на карті ніколи не було Херсона, Нововоронцовки, Олешок та Запорозького городка. Правда останніх двох вже дійсно немає… Тепер це Цюрупинськ та Червоний маяк. 

Отже, я поставив собі питання: чи був бодай один воїн Армії УНР родом з Херсонщини? Чи воювали херсонці проти більшовиків, білогвардійців, німців та поляків за самостійну Україну? Чи це вигадки націоналістів? Звернувся з цим питанням до істориків. Мене запевнили – були такі. Мовляв, тисячі воїнів з Херсонщини. Я попросив конкретику та факти. Мені почали називати видатних петлюрівських офіцерів та назви населених пунктів, де вони народились. Проте виявилось, що всі ці населені пункти тепер лежать за межами Херсонської області. Адже Херсонська губернія та Херсонська область – речі далеко не тотожні.

Тоді я почав наполегливо шукати. Чи є бодай один воїн, який народився на території теперішньої Херсонської області? Чи тема боротьби Армії УНР за незалежність у 1917-1921 рр. обійшла нас стороною?

Звернувся до Херсонського краєзнавчого музею, до бібліотек. Марно – там лише про Павліка Морозова та Ілюшу Куліка. З цього наша історія починається та на цьому закінчується. Згодом вдалось відшукати фаховим дослідників цього історичного періоду на Херсонщині. Олена Марущак, Олександр Жупина, Олексій Паталах, Дементій Білий. З’явились й перші імена, раніше мені невідомі.

Алмазов Олекса, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився 1886 року у Херсоні.

Загородній Михайло Андрійович, старшина Дієвої армії УНР. Народився 1881 року у Херсоні.

Кедровський Володимир Іванович, державний і політичний діяч, публіцист, полковник Армії УНР. Народився 1890 року у Херсоні.

Коноників Михайло Михайлович, полковник Армії УНР, хотинський та бердичівський повітовий військовий комендант Української Держави та УНР. Народився 1864 року у Херсоні.

Редкин Максим, воїн Армії УНР, учасник Другого зимового походу. Народився 1900 року у Херсоні.

Шкарупа Тимофій Єфремович, підполковник Армії УНР. Народився 1884 року у Чаплинці.

               

                Нещодавно серед документів Центрального Державного Архіву Вищих Органів Влади і Управління мені вдалось відшукати досі невідомі імена воїнів Армії УНР, які народились в межах теперішньої Херсонської області. Для себе я знайшов відповіді на всі питання. Досі відомі нам імена – це лише верхівка айсбергу. В архівах знаходяться документи, в яких містяться дані і про інших херсонців. Ці відомості чекають на своїх дослідників. 

                На жаль, однак документи про козаків (рядових воїнів) Армії УНР майже не містять згадок про місце народження та інші подробиці. Отже, чимало воїнів не вдасться ідентифікувати за місцевістю. Також не лишилось відомостей про особовий склад Херсонського гайдамацького полку Одеської гайдамацької дивізії Армії УНР та особовий склад охоронних сотень, що діяли на території Херсонської губернії.

                Нижче подаю біографію уродженця м. Каховка (колись Дніпровського повіту Таврійської губернії) – нині Херсонська область.

Римаренко Євген Якович (*7 грудня 1892 - ?) – булавний старшина для доручень при Уповноваженому Уряду УНР при Головній Команді Військ Польських з 1 липня 1920 р.

Народився у м. Каховка Дніпровського повіту Таврійської губернії. Українець. Православний. Закінчив Мелітопольську Реальну школу (1913 р.); Вступив юнаком в Олександрівську військову школу у Москві 30 листопада 1914 року, яку скінчив в ранзі прапорщика 1 травня 1915 р. зі старшинством 1 квітня 1915 року; скінчив ІІ курси Московського комерційного інституту.

В ранг «підпоручика» підвищений 20 березня 1916 року.

В ранг «поручика» підвищений 17 жовтня 1916 року.

В ранг «штабс-капітана» підвищений 21 березня 1917 року за вислугу років.

Нагороди Російської імператорської армії за бойові заслуги:

-         Орден св. Станіслава ІІІ і ІІ ступенів з мечами і бантом;

-         Орден св. Анни ІІІ ступеня з мечами і бантом і ІІ ступеня з мечами

-         Представлений до відзнаки св. Анни IV ступеня з написом «За храбрость»

З 12 травня по 30 липня 1914 року був молодшим старшиною в 20-му запасному пішому батальйоні в м. Курську. З 1 серпня 1914 року відправлений у Дієву Армію в 413 піший Порковський полк молодшим старшиною 7-ї роти. З 2 травня 1916 року командир сотні на законній підставі. З 18 квітня 1917 року – молодший старшина в 9-й роті. З 20 липня 1917 року – завідуючий розвідки 104-ї пішої дивізії. Останнє звання у російській армії - завідуючий розвідки 104-ї пішої дивізії в ранзі штабс-капітана. Брав участь в усіх боях та походах 413-го пішого Порковського полку з 30 жовтня 1915 по 20 листопада 1917 року.

У штабі І-ї пішої Української дивізії з 5 серпня 1917 року в ранзі штабс-капітана на посаді завідуючого розвідкою дивізії. З 30 квітня 1918 року – командир 3-ї сотні 3-го кінного Житомирського полку. В червні місяці підвищений командиром 2-ї сотні 7-го Житомирського полку. З 5 серпня 1918 року ординован до Київської Інструкторської Школи Старшин. З 6 грудня 1918 року по 21 січня 1919 року в.о. начальника штабу 2-ї пішої Волинської дивізії. По 20 квітня 1919 року хворів на плямистий тиф у ІІ-му військовому шпиталі в м. Кам’янці. З 20 квітня по 30 серпня 1919 року – вартовий старшина на телеграфі Штадармії. З 30 серпня по 26 листопада 1919 року – старшина для доручень в оперативному відділі Штадармії. З 28 листопада 1919 року по 24 квітня 1920 року був інтернований у Польщі. З 24 квітня 1920 року по 5 червня 1920 року – старшина для доручень при Представництві Українського Генерального Штабу при Н.К.В.П. в Україні.

Одружений. Сім’я станом на 16 вересня 1920 року проживала у м. Мелітополі Таврійської губернії.  

Власноручно Євген Римаренко написав, що ці відомості може підтвердити

– картка послужного списку в справах Штабу Наддніпрянської Дієвої Армії;

– посвідка перевірочної комісії в м. Ланцут ч. 289;

– полковник Генерального Штабу М. Капустянський та полковник Н. Никонів;

В ЦДАВОУ також міститься характеристика на Євгена Римаренка, укладена уповноваженим Армії УНР Дмитріївим:

«Знаючи сотника Римаренка від довшого часу як людину працьовиту, освічену і свідому своєї справи, яка окрім цього з самого початку бере участь в нашій національно-державній боротьбі за існування самостійної України. Зі свого боку вважаю, що він цілком заслуговує на всі військові привілеї, які йому можуть належати по закону». 15/IX 1920.

Член Комісії полковник Никонів.

ЦДАВОУ. Ф.10175, оп. 1, спр. 68, с. 114

Вояк Армії УНР Римаренко – ще один приклад того, що херсонцям була притаманна не більшовицька, а саме українська система координат.

Павло Подобєд             

СТРІЧА УССІВ ІЗ ЗАПОРІЗЬКОЮ ДИВІЗІЄЮ

Мирон Заклинський

(З воєнних спогадів)

В березні й квітні 1918. р. очищували відділи Центральної Ради та німецько-австрійські війська Наддніпрянщину від большевицьких ватаг. У тій акції приймали участь також УСС-и. В половині квітня підїхали вони кораблем під місто Олександрівське й силою одного куріня старалися здобути цей великий і важний осередок. Наступ не вдався, УСС-и відступити під напором переважаючих сил та відплили до поблизького села Біленького. На другий день одержали вістку, що большевики вступилися з Олександрівського, та що від сторони Полтави підїхала поїздами під місто Запорізька дивізія, УСС-и почекали ще день, заки стрілецькі стежі провірили, що діється в місті й околиці, та прибули кораблем до Олександрівської пристані. Зараз вислано в місто кілька стеж. З одною з них прибув на корабель отаман Хортицького куріня Вільного Козацтва — Олефір і відпоручник Центральної Ради Короленко.

Вони предложили стрілецькій команді уладити святочну стрічу У. С. Стрільців із Запоріжцями. Два полки Запорізької дивізії перебували вже в місті.

Вчасно пополудні стояв наш курінь у збірці на дніпровому березі. Тут привитав Стрілецтво короткою промовою отаман Олефір. Його промову принято окликами: »Слава!«

Опісля вирушили ми в місто. Воно гарніше й більше, ніж ми уявляли, добуваючи його. Будинки й склепові вистави чисті та гарні, серединою просторих вулиць ведуть широкі хідники, обсаджені деревами й кущами. Міська музика грала нам до маршу. На бічних хідниках і на середньому стояла юрба людей.

Ми перейшли головними вулицями на другий кінець міста й зупинились перед тією стацією на передмістю Канкринівці, що за неї зводили бій два дні скорше. Тут чекали ми на Запоріжців.

Дивний здавався нам цей жвавий і діловий рух, що панував тут на знайомих нам місцях. Два дні скорше був тут жах і розтіч, тут несли руїну міни з наших мінометів і різко тріщала крісова пальба. Наші очі спинялись на залізничому торі, де вибухали тоді наші міни, та на парканах, що через них доводилося прожогом перелазити, і ховатись за них. Тепер усе направлене, все мирне, а люди, що замикалися в хатах і ховались по пивницях, весело похожають. 

Лише наша уява вперто відтворювала картини бою і той складний настрій буйности, горячковсости і непевности, що буде за хвилину, що принесе черговий провулок, або й найближчі доми.

Надійшли з музикою відділи Запорізької дивізії. Ми долучили до них. Замикала похід міська музика. Коли кінчала грати запорізька музика, починала вона. Мешканці міста й німецькі вояки зі здивуванням і незрозумінням дивилися на цю маніфестацію.

Так дійшли ми до Площі Свободи, перед Народний Дім. Музика замовкла. Стрільці й Запоріжці почали уставлятись у дві лави. Площу Свободи облягла зацікавлена публика. Серединою поміж обома відділами похожав командант Запоріжців, полковник Болбочан зі сотником Микиткою, командантом стрілецького Леґіону.

Коли оба відділи уставилися, пролунала команда сотника Микитки: Курінь  — позір!» — »Курінь — вліво глянь!« — Сотки стрілецьких очей вдивилися в енергійне, виразисте обличчя запорізького полковника, що йому здавав звіт наш комендант.

Опісля полковник Болбочан привитав промовою» рідних братів Галичан«, що «помагають Наддніпрянській Україні в визвольній боротьбі«. Промову закінчив окликом: «Слава Січовикам!« Цей оклик підхопили Запоріжці та тричі гукнули: »Слава!«

Запорізька музика почала грати наш народній і державний гимни: »Вже воскресла Україна«. При перших тонах запорізький хоружий схилив жовто-блакитний прапор і пролунала в обох відділах грімка команда: «Струнко!« — »Позір!« »Вправо (вліво) глянь!« Старшини обох відділів немов закам’яніли в нерухомій поставі, долоня – при шапці. 3 пієтизмом і опієм в очах слухали всі святочної, величньоі музики.

Стрільці вперше відчули всею ІСТОТОЮ, що вони в Українській Державі. Серце рвалося з радости.

Опісля були дальші промови: нашого курінного ад’ютанта Франка, що в ній він дякував за величне привітання та з’ясував коротко діяльність Уесесів перед війною й за час війни; опісля відпоручника Центральної Ради, Короленка; — вкінці моя, про потребу Україні великої карної армії, що єдина може спонукати сусідів пошанувати нашу молоду державу та її самостійність.

На закінчення цього свята дефілювали Запоріжці та Стрільці перед полк. Болбочаном. Сотня за сотнею струнко переходили перед ним Запоріжці — ця єдина в ту пору здисциплінована формація наддніпрянського війська, що мала вже за собою чимало славних побід над большевиками. А Уесеси з поважанням і цікавістю дивилися на нього, боєвого провідним цієї хороброї дивізії, що виявив у своїй промові живу національну і державницьку свідомість.

Стрільці верталися на корабель. Сильне, радісне схвилювання, що його пережили, найшло вияв у піснях - залунали вони по вулицях міста.

Запоріжці-ж виїхали найближчої ночі на південь здобувати Крим і небаром дійшли до нас вісті про нові, славні їхні побіди.

«Новий час». – 30 січня 1935.

7 листопада у селі Легедзиному постане монумент борцям за волю України

Пам’ятник учасникам антибільшовицького повстання буде відкрито о 12.00 7 листопада 2010 р. в центрі села Легедзине Тальнівського району Черкаської області.

Ідея гідно вшанувати земляків належить легедзинській громаді, зокрема Сергію і Валерію Афанасьєвим, правнукам учасника повстання Івана Калениковича Павленка, та директору заповідника “Трипільська культура” Владиславу Чабанюку. Скульптор – заслужений художник України Микола Теліженко. Пам’ятник зроблено з інкерманського вапняка, його розмір – 100 см на 100 см і на 250 см, вага – 5 т.

Повстання почалося в Легедзиному 10 листопада 1920 р., на храмове свято. Проти котовців збройно виступили також хлібороби сіл Вишнополя, Косенівки, Зеленькова, Кам’янечого, Рогів і Тальянки. Під час повстання, яке закінчилось поразкою, загинуло близько 100 селян.

Пам’ятник встановлено до 90-ліття з дня виступу проти московської комуни.

Закликаємо всіх небайдужих гідно вшанувати пам’ять борців за волю України!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Koval_r@ukr.net

ФОТО

Грудень 1943. Після закінчення підстаршинського вишколу зенітної артилерії в Мюнхені (СС-Казерне), група повертається до Дивізії.
Зліва: Дорко Барабаш, Ярослав Гунька, Ярослав Бабуняк.

Нойгаммер - полігон, два тижні перед від'їздом на фронт, гостре стріляння: FLАК - 20 мм, обслуга 5 вояків.
Одна чота - 4 гармати + 1 кулемет; батерія мала 3 чоти, 12 гармат. Ярослав Гунька без шолома стоїть біля кулемета.

(Фото Ярослава Гуньки)

НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ

Докторант Олеся Кромейчук, University College, Лондон, Англія, Школа славіністики й східноєвропейських студій 2010, відвідала Документаційний центр у Торонто в пошуках документів про дивізію „Галичина" до її докторської праці:
Tracing the End of a War: a Micro-historical Approach to the Waffen SS "Galicia" Division's Journey from Austria to Britain, 1945-1950
(Слідами після війни: мікро-історичне дослідження шляхів дивізії „Галичина" від Австрії до Британії 1945-1950). Вона зібрала всі доступні матеріяли з англійських архівів і доповнює їх.
Бажаємо успіхів

Головна управа

GOTTING GRILL-RIMINI

Ярослав ГУНЬКА 

   

    Після 12 місяців таборового життя для 40 щасливців з гарматного полку випала „манна з неба" - постійна служба - праця „поза дротами" у переходовому англійському таборі в центрі міста Ріміні.

Табір під назвою "Gotting Grill" був побудований при головному залізничному вокзалі в Ріміні. Мета табору - обслуговування транспортів англійського війська, що поверталося залізницею з Африки і Південної Італії до Англії. Будівлі мали величезну залю-їдальню зі сценою, дві кухні, душі, пральню, офіс і квартиру для трьох англійців та шість бараків для обслуги (для нас). В бараках жили німці, що обслуговували та охороняли табір. В червні 1946 року німці були звільнені і відправлені додому, а обслугу табору доручено українцям.

Це престижне, на той час, завдання припало гарматному полку (вірю, що не без впливу хор.Теодора Барабаша, який був адьютантом коменданта табору - майора Яськевича). Хорунжий Іван Ґайда отримав доручення зорганізувати відповідну групу хлопців, а я став його заступником. В групі були механіки, кухарі, прибиральники, охоронці і шість музикантів - група Крайчика.

Десятник Коваль, старший віком від нас усіх, що вже добре володів англійською мовою, працював у канцелярії поруч коменданта, яким був штаб-сержант (прізвища не пригадую). На жаль, відношення між ними були холодні. Всі проблеми в таборі з італійською мовою були моєю відповідальністю, бо володів я нею вільно.

Сежант Ганкок (Наnсоск) був господарем у таборі і ведучим під час зупинки транспорту. Його відношення до нас було тепле і дружнє. Ми мали вигідні помешкання і свою окрему кухню. Шефа нашої кухні я стрінув 1955 року в ресторані „Одеса" в Торонті.

Шефом англійської кухні був італієць, а наші були його помічниками. Охорона табору була виключно нашою відповідальністю. Ми мали необмежений вихід до міста чи до моря у вільний час. Кожного дня ми мали до свого розпорядження вантажівку з транспортного депо, з нашим водієм. Отже, штаб-сержант одержував повідомлення про дату і час прибуття транспорту і кількість вояків два-три дні наперед. Тоді він виписував реквізицію на харчі. З тим списком десятник Степан Рубич їхав до військових магазинів і вибирав харчі - це була його робота. Я їздив з ним два рази на тиждень вибирати харчі для нас.

Транспорт затримувався на вокзалі не менше двох годин. Вояки заходили до табору, де для них було все приготоване: душ, ґардероба та розкішний буфет у їдальні. Підчас обіду пригравала їм оркестра („банда") Крайчика. Коли вояки гостилися, ми навантажували в поїзд різні харчі і чай для них „на дорогу".

Не кожного дня був такий транспорт, але були випадки, що одного дня було два, і треба було добре звиватися, щоб справитися з ними.

У вільну від транспортів суботу англійці з навколишніх місцевостей з'їжджалися на забаву. Пригравала їм оркестра Крайчика, а ми обслуговували в барі і буфеті (life was good!). Штаб-сержант заборонив був нашим хлопцям танцювати, але англійки, щоб пожартувати зі старим сержантом, самі тягнули нас до танців.

Ми часто мали гостей - знайомих з головного табору, і з ними могли передати харчі друзям до табору.  

Одного вечора в серпні 1946 року хор. Ґайда надягнув цивільний одяг, де в кишені були цивільні документи, видані у Ватикані на його прізвище, попрощався з нами й поїхав поїздом до Риму. Він був одним з невеликої групи абітурієнтів, яким єпископ Іван Бучко постарався місця в університеті в Еспанії і Франції. Ґайда про це знав наперед і наполегливо вивчав французьку мову. Наступного дня я зголосив сержантові, що Ґайда десь зник. Сержант не робив з того "big deal", і назначив мене на цей пост.

Проблем з хлопцями не було, бо ніхто не хотів повертатися до головного табору. Обов'язково всі мусіли бути в таборі на десяту годину увечорі. Кожного вечора ми збиралися в одному бараку на гутірку і часом запрошували сержанта Ганкока, щоб обговорити з ним деякі проблеми. Він це дуже цінував.

Ранньою весною 1947 року табір біля вокзалу в Ріміні був ліквідований, а нас відправлено до головного табору, який також був у стані ліквідації, бо нас перевозили до Англії. В половині травня гарматний полк з вокзалу м. Ріміні поїхав до Венеції, де ми завантажилися на пароплав. В кожного з нас був докірливий сумнів - чи не везуть нас до Одеси?! Аж, як побачили скалу Ґібралтару, заспокоїлися. 

"НОВІ ВІСТІ"

Стінна газета для українських селян Генералгубернаторства. Надзвичайне число.

14-та СОТНЯ 30-го ПОЛКА

Спомини

Ярослав Сиваник    

Восени 1944 року частини переформованої Дивізії „Галичина" прибули з Нойгаммеру і Кіршбавму у Словаччину, після тяжких боїв під Бродами. З кінцем жовтня того року нас 15 українців закінчили підстаршинську школу в Любляні (Ляйбах) у Югославії. Одна група виїхала поїздом з Любляни одного вечора, а друга група наступного. В день небезпечно було їхати, бо американські літаки, які мали базу в Італії, сильно обстрілювали поїзди з бортової зброї.

Я був відповідальний за другу групу. Прибули ми на Словаччину до міста Жіліни (там містилась головна квартира дивізії). Зібрав я військові книжки від кожного і подався до штабу дивізії, щоби кожного приділити до тої сотні, по-можливості, з якої він виїхав до школи. Передав документи одному з секретарів, а сам подався відвідати шваґра Івана Джиджору, який працював на дивізійній пошті. За яку годину я повернувся, а секретар каже, що книжки забрав один вояк, котрий їде до 30-го полку. Я занепокоївся і кажу: „Крім мене, ніхто не міг прийняти папери, бо ціла група чекає мене на пероні".

Секретар дуже збентежився. Пішов я шукати того вояка й нараз бачу швидко йде старший вояк в уніформі, не зовсім допасованій. На моє запитання, він признався, що має наші документи. Сказав я йому кілька терпких слів, і ми всі всіли до поїзду. Примістився я біля незнайомого вояка, який сказав, що він два місяці в дивізії, а тепер їде до штабу 30-го полку. Прибули ми в місто Велька Битча. Вояк, на ім'я Михайло, з поїзду попрямував до штабу полка, а нас трьох пішли до протитанкової 14-ї сотні („Панцер єгер"). У канцелярії привітав нас сотенний командир-хорунжий Пилип Трач, який приділив нам рої, і почались польові військові вправи, нічні пробні алярми, руханка, чищення зброї і т. п. Днями і ночами вартові вдержували 24 годинні стійки на мості і в деяких місцях на річці Ваг, де вночі просувались човнами комуністичні партизани. Згодом прибули хорунжий Теодор Барабаш і десятник Василь Верига.

Одної неділі по полудні я зі своїм товаришом вийшли в місто. Навпроти йде старшина ніби мені знайомий. Я підніс руку до поздоровлення, а він: „Десятнику, я називаюсь отець Михайло Ратушинський, - потиснув мою правицю, - від тепер будемо добрі друзі". Я, очевидно, перепросив його за мої „терпкі" слова в Жіліні.

Отець Михайло був направду гарна особистість. Приїжджав до сотні й проводив гутірки на релігійні і світські теми.

Наша сотня кожної неділі брала участь у Богослуженні в місцевій церкві. Словаки в загальному виявились вельми приязними, але, помимо наших доказів і пояснень, не могли зрозуміти, чому ми воюємо проти „наших слов'ян" руских.

Після війни з табору біля Ріміні я листувався з одною родиною зі села Мала Битча, яка у 1946 році була посередником з моїми батьками. В цей спосіб було безпечніше для моєї родини в Україні. Ті словаки писали мені, що тепер уже нас зрозуміли й переконались, хто такі „рускі слов'яни". Одного дня команду сотні перебрав німець Гансен. Хор. Трач обняв першу чоту, а хор. Барабаш - другу.

Після наших Різдвяних Свят 1945-го почали кружляти чутки, що дивізія буде змінювати свій постій.    

На Йордан о. Ратушинський біля ледяного хреста відслужив Молебень і посвятив воду, один рій вистрілив сальву, а два дні пізніше - наказ: „Вирушаємо в дорогу до Югославії!" Вояки з поспіхом приготовляються, прощаються з добрими словаками, а ще більше з дівчатами - „слєчними". Не одна дівчина пустила сльозу. Казали, що наші хлопці-вояци найгарніші. З перепонами (бо випали великі сніги) частина за частиною подались в дорогу. Хворі й старші їхали на возах. Вози і коні зареквірували у словаків заздалегідь. День за днем маршируємо через Дубницю, Тренчин, Нове Мєсто, Міяву, Левари, Маляцке.

Ночами відпочивали в наперед підготовлених квартирах передніми командами („форкомандо"). У Маляцке сотня задержалась пару днів. Це була погранична місцевість і вояки позбувалися словацьких корон, купуючи найбільше хліб.

Деякі старшини і підстаршини були втаємничені у пляні перейти цілою сотнею до УПА.

Пригадую, що в стодолі на розмові були хорунжі Пилип Трач, Теодор Барабаш, підстаршини Роман Лазурко, Лука Заставний, Володимир Гриник і автор цього спомину. Ми очікували зв'язкового від УПА. Опівночі появився сотник Богдан Підгайний і повідомив, що Команда УПА не може нас прийняти з причини великої концентрації прифронтових військ Червоної армії на Прикарпатті, а в Карпатах очікує, щоби фронтова лінія віддалилась від Карпат. Раджено, щоб Дивізія задержалась в цілості, бо з кінцем війни політичне положення може змінитися. (Див. Филип Трач: „Останній наш маршрут...", ВК, ч. 4,2009, ст. 94).

Відпочивши, ми перейшли границю зі Словаччини в Австрію і так снігами підбились, що ледве ноги тягнемо. В одному присілку ми зауважили пару коней запряжених до саней. Кивнув я рукою на двох вояків, підійшли ми до господаря і кажу, що нам потрібні коні, бо вояки сильно перемучені, у наступному селі ми йому коні залишимо. Німець нічого не відповів, передав нам коні і пішов. Накопичилось повні сани вояцтва, і їдемо. Проїхали ми кілька кілометрів. Нас здоганяє поліцейський автомобіль. Зупинились. Комендант поліції питає: „Хто дав наказ забрати коні?" - Я підніс руку. Він підійшов до мене, поклав руку на плече і каже: „Ви арештовані".

Двох моїх вояків, які були спільниками цього „заговору'' теж поїхали зі мною.

На поліції нас трьох залишили в кімнаті, перейшли в іншу радитись, що з нами зробити. За 10-15 хвилин підходить до нас комендант і каже: „Ми рішили відпустити вас, під тою умовою, що на терені Австрії ви не будете в нікого забирати коней".

Я собі подумав: а скільки ви, німці, забрали коней від господарів в Україні?

На початку березня 1945 року 14-та сотня прибула до місцевості Веляне. Сотня заквартирувала на горі в замку, а штаб 30-го полку нижче, під горою, в містечку Веляне (Velenje). Сотня була в строгому поготівлі, а ночами подвоєно охорону, бо навкруги ліси і густі кущі простягались із західної сторони аж під мури замку. Ми мали в сотні двох підстаршин німців. Один з них вийшов із замку на прохід і не повернувся. Група вояків шукала за ним і - дарма. Одного дня господар, який орав свій город, побачив вбитого, легко прикритого землею. Це був той німець.

Одного вечора сотенний сказав мені зголоситися до штабу полка, де службовий старшина каже до мене: „Візьми десять вояків і їдь до Марбурґу. Я дам тобі десять підвод; звідти маєш привезти зброю і амуніцию для полку. Звідси виїдеш о годині 12-ій вночі". Вибрав я одинадцять вояків зі свого роя, взяв харчі.

О годині 12:00 вночі десять возів з кіньми, без візників, чекали біля штабу полка. На кожнім возі я вмістив одного вояка, на передньому я з візником, а на задньому возі, крім візника, один вояк зі скорострілом. Рушили в дорогу. Перед обідом були в місті Марбурґ. По обіді навантажили на вози піхотинську зброю і амуніцію. Як почало темніти, ми з тим „добром" рушили у поворотну дорогу. Коли прибули до штабу полка, я дякував Богу, що нам цей проїзд вдався. Бо і коли б партизани напали на нас?..

Військове заняття проходило згідно з пляном. На вправи три чоти виходили поза замок, а одна чота лишалася для охорони.

До нашої сотні прибуло кілька вояків з Волинського леґіону, деяких я запам'ятав: хор. Черник, бунчужний Мороз і десятник Сатана. Були вони добре вишколені і тримались з нами до кінця війни.

З кінцем березня прийшов наказ провірити східню частину регіону, бо тітовські комуністичні партизани частіше нападали на військові частини в тих околицях. Дивізійна розвідка повідомила, що з Москви літаками скидають вишколених інструкторів і тому їхня акція проти дивізії посилилась.

Перша чота під командою хор. П. Трача, друга чота під командою хор. Т. Барабаша вибрали харчі і вирушили в гори. У підніжжі гір оба командири узгіднили день і час, коли тут знову стрінуться, щоби разом повернутися до замку. З чотою хор. Барабаша ми провіряли гористий, а часто заліснений терен. Подекуди були господарства, подібно, як в Карпатських горах. Під вечір зайшли ми на одне господарство, хлопці провірили будинки і знайшли в стодолі - в соломі - радіо і надавчий апарат. Ми взнали, що партизани вибрались з великим поспіхом. На господарстві була лише господиня з дочкою.

Показали ми їм знайдені апарати, а вони почали плакати і казали, що нічого про це не знають. Хор. Барабаш запевних жінок, що не буде їх карати. Розставили ми кругом господарства охорону й там заночували. Вранці чота рушила в гори, сутички ми не мали з партизанами, але відчули, що вони (партизани) мали нас на оці.

Під вечір, згідно з домовленням, ми зійшли вділ. На станиці вартовий сказав, що хор. Трач, не чекаючи на нас, відійшов до замку, до якого було не менше 8 км лісовою дорогою.

Після короткого відпочинку чота рушила в зворотну дорогу. Пройшли ми приблизно половину дороги, а ніч була місячна, нараз зауважили по середині дороги темні широкі плями. Закривши себе польовою палаткою і при світлі електричної лямпи ми побачили, що це кров.

Зараз хор. Барабаш приказав чоті „розпорошитись" на два боки дороги, зброю мати напоготові, у бойовому порядку йти далі. На краю лісу на нас чекали хлопці з чоти хор. Трача. Від них довідались, що вояк Гусак пристав у корчах задля своєї потреби, і його партизани схопили. По кількох хвилинах донесли до переду, що Гусака немає. Хор. Трач, задержавши чоту, один рій послав, щоби знайти Гусака. Партизани сиділи в корчах і чекали. Коли рій наблизився, нараз з обох боків дороги посипались стріли. В бою трьох наших вояків впали вбитими, між ними перший скорострільчик Михайло Балацький (мій шкільний товариш з Маркови Тернопільської области), кількох ранили. Як решта чоти підбігла, партизани втекли. Вбитих побратимів ми, згідно військової традиції, похоронили на цвинтарі поблизу замку.

1-го квітня 1945 р. прийшов наказ вирушати в дорогу. Сотня марширувала до Австрії на фронт. Перше бойове хрещення ми мали на горі Ґляйхенберґ. Вночі сотня зайшла не в окопи, але у „вовчі ями". Біля години 5-ої червоноармійці відкрили ураганний огонь з артилерії і „максимів" та пішли в наступ. Обороняючись, вояки відступили, але, на щастя, за нами стояла друга оборонна лінія, і червоних стримано. Наша сотня зазнала багатьох вбитими. Наш сотенний командир Гансен мав прострілену п'яту.

Зчасом сотню доповнили та призначили на лівий відтинок фронту поблизу міста Фельдбаху. Хор. П. Трач перебрав команду над сотнею, хор. Барабаш 1-шу чоту, а другою призначено хор. Романа Ременюка.

Коли під'їжджала до сотні польова кухня з обідом, на нещастя, совєтська „катюша" її розбила. Вояки голодні. Деякі давали собі раду. Вночі зайшли до стайні „бавора" (господарі втекли з фронтової лінії), „зорганізували" підсвинка, бо іншої ради не було, й голод вгамували. Пів кілометра позаду десятник В. Гриник стаціонував зі своєю залогою і 3,7 см протипанцирною гарматкою. Одного спокійного дня зв'язковий Славко Сліпенький передав мені записку від Гриника, щоби зайти до нього. Я полем зійшов вдолину, гарматка стоїть замаскована біля шопи, входжу в хату, а там сидить Гриник; покурює і сміється до мене.

- Влодку, ти, мабуть, вродився в чіпчику, бо тут тобі, як в небі, - кажу.

Погостив мене свіжими варениками, і почали згадувати, як довго ми у війську та вгадувати, що дальше буде. Тут нараз прибігає посланець з моєї сотні і кличе: „Десятнику, ходіть скоро, бо червоні почали нас атакувати". Я бігом до сотні. Поки добігли вгору, стрілянина втихла. Але двох вояків важко поранило, а одному відламок з артилерійського стрільна відірвав ногу. Ми з'ясували ситуацію. Виявляється двоє зв'язкових десь у хаті, яка стояла недалеко наших окопів, почали смажити кусень м'яса. Червоні побачили з комина дим і гарматним вогнем обстріляли хату й наші позиції.

25-го квітня 1945 р. хор. П. Трач наказав 2-ій чоті зголоситись позаду фронту для присяги. Ми зійшли приблизно 2 км поза фронт і там з'єднались з іншими дивізійними частинами, вставились у трикутник і склали присягу на вірність Україні і українському народові. Присягу проводив дивізійний капелян о. Левенець. Від того часу Українська Дивізія стала частиною Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. Повернувшись у першу лінію, серйозних бойових сутичок на нашому відтинку не було, лише час до часу більшовицька „катюша" докучала, бо стрільна при легкім дотику галузки розривались на дрібні кусні і спричинювали поранення.

8-го травня 1945 року повідомлено залишити окопи і марширувати на захід, бо війна закінчилась. 14-та сотня вийшла з окопів тихим порядком; те, що могло дзвінко шарудіти, як газмаски чи бляшані їдунки, наказано залишити в окопах, лише забрати зі собою зброю.

В окопах залишився хор. Р Ременюк і я зі скорострілом та двома автоматами. Ми бачили, як долиною через колійову лінію стрибали червоноармійці. Ми пускали по кілька серій зі скоростріла понад їхні голови, давали їм знати, шо в нас „без змін".

Проминуло з півгодини. Ми розібрали скоростріл й частини розкинули в кущі, а самі - давай ногам знати. Долучились ми до сотні, і були вже аж за другим горбом, як почули: „У-р-р-а...!"

НІЧ НАД ЗБРУЧЕМ

Теодор МИКИТИН

Був хмарний, дощевий вечір, Мій знайомий закурив папіроску і підійшов до вікна.

– Така ніч була й тоді — сказа ніби до себе.

Стояв у вікні й давився кудись далеко-далеко.

– Мене зловили, як я вперше переходив Збруч.

Гранична большевицька сторожа завела мене в якусь сільську хату, перемінену на арешт. Там уже сидів якийсь в’язень. Як я потім довідався, один з останніх отаманів українських повстанців.

Почалися допити. Раз вели його, то знов мене. З отаманом ми розмовляли дуже мало. Він був мовчаливий. Якось по тижневі закликали його востаннє. Не було його довго. Я ходив по келії і схвилювався. Думав, що вже по ньому. Тепер черга на мене. Нараз зачув я кроки вартових.

Мого товариша привели у келію. Він був напричуд спокійний.

—     Мене завтра розстріляють — сказав спокійно. Я кинувся на причі. 

—     І ви такі спокійні? Він не відповідав. Я попросив його дещо оповісти про себе.

— Що ж я сам розкажу? — здивувався він. — Я ніколи не погоджувався з большевиками. Моєю девізою було "до останньої каплі крови". Мій відділ окружили в лісах. Їх було більше й вони перемогли. Одних вистріляли, дехто втік, а мене раненого зловили й перевезли сюди.

Він показав ледве заскорузлу на грудях близну.

– А завтра я вже буду з духами друзів. І він справді радів тим.

– І ви це так спокійно говорите? — запитав я вдруге.

– Якже можна інакше? Чого ж лякатися? Коли я збірав свій відділ, то знав, що мене нічого іншого не жде. Скорше, чи пізніше, всеодно. Усі ми знали про це. Ми навіть не надіялися, що вдержимося так довго. Ми тільки хотіли бути тою іскрою, що з неї розгориться колись велике полум’я. Для цього варто було віддати життя. Ви чули про нас? Наш відділ доказував чудес. Нема чим хвалитися. Ми горіли ненавистю, жадобою знищення наїздника. Не любов творила ті чуда, а ненависть. Ненависть, шо ми її перейняли в спадщині від дідів і прадідів, а самі передамо внукам. А ви, — звернувся до мене — думаєте, що завтра, позавтра і вас не стріне те саме, що й мене? Вам закидують шпіонажу!? По мені пройшла дрож.

— Мені не доказали нічого.

— Ха, ха, ха! Смійтесь з того! — засміявся він. — Їм не треба доказів

— Що ж мені робити? — жахнувся я.

— Гм! Я не баран, щоб спокійно дати себе провадити на заріз. Спробую вночі втекти. Тікайте зі мною.

Я ухопився думки втечі, як потопаючий бритви. Я не знав, як це буде, але я рішився тікати. Я ніколи не бачив його, щоб він оглядав решітку, чи стіни келії. І я запитав його. Він усміхнувся.

— Не гнівайтеся. Та я ніколи не вірю чужому. Не вірив і вам. Коли вас вели на допит, тоді я докладно все оглянув. В одному місці не пристає кілька дощок. Ми їх уночі виважимо й тоді ви будете вільні.

– А ви? Думаєте тут оставати? — пробував я зажартувати.

— Мені щось говорить, що сьогодні вночі згину. Але згину на волі.

Ми ледви діждалися ночі. Вона неначе сприяла нам.  Темна, хмарна, ще й з дощем. Як нині. 

Десь перед північчю отаман піднявся з причі.

— Пора! — шепнув до мене. Ми без гамору виважили дошки. Отаман поліз перший. Я за ним. Сторожі не було. Мабуть заховалася десь від дощу. Ми пустилися бігти. Я на на кілька кроків випередив отамана. Перед нами темнів уже Збруч. Я схвильований скочив у ріку. Нараз блиснув рефлектор і на нас посипався град куль. За мною хтось застогнав. Я оглянувся.

На самому березі стояв отаман; держався рукою за груди.

— Хай живе вільна... - крикнув він останнім зусиллям волі та не докінчив.

Схилився вниз і по хвилині його мертве тіло звалилося зі стрімкого беpeгa у воду. За мною знову задзиготіля кулі, та я щасливо добився до другого берега.

Мій знайомий наново задивився у вікно.

– А тепер усе у важких хвилинах зневіри — кінчив оповідати — бачу перед моїми очима постать отамана і звенять його спокійні, бадьорі слові Ми знали, що поляжемо. Ми навіть й не надіялися, що вдержимося так довго. Ми тільки бажали бути тою іскрою, з якоі розгориться колись полум’я!

«Новий час». – 8 листопада 1935.

ІЗ ДНІВ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ВЛАДИ НА ГАЛ. ПОДІЛЛІ У 1920 РОЦІ.

Ол. Петренко

Село Б., чортківського повіту, де я жив після повороту з Великої України, було колись одним із найбільше свідомих і найкраще зорганізованих у повіті. Мало багато інтеліґентних селян, яких діти ходили до гімназії, або вчительської семінарії в Чорткові, в Бучачі, або в Заліщиках. Перед війною приходило сюди багато часописів, існувала читальня Просвіти, Січ, каса Райфайзена, кружок Сільського Господаря й т. п. установи культурно-освітні й економічні.

Одначе тепер, т. з. у 1920 році, не було ані сліду якогонебудь громадянського організованого життя. Майже всі молодші інтеліґентні одиниці частинно погинули на війні, частинно не повернулися ще з війська, з еміґрації, або з таборів. Діяльности товариств, припиненої російською інвазією, ще ніхто не думав відновлювати.

Серед таких умовин почався коло половини липня відворот польської армії, внаслідок більшовицької офензиви — зпід Києва. Під кінець липня не було вже в тих сторонах ніяких польських військових частин, виїхали також уряди; фронт держали, закриваючи відворот, відділи армії УНР. Нарешті 2 серпня 1920 р., після кількаденної крісової й скорострільної перестрілки в околиці, до Б. увійшли стежі більшовицької кінноти в год. 3 попол. Під селом допали 2 козаків із одним скорострілом — одного зарубали, а другого взяли в полон.

Перший красноармеєць, якого я тоді в селі побачив, провадив із коня такий діялог із селянами:

— А де ваш пан? (себто місцевий дідич).

— Нема, поїхав з поляками.

— А ви чого випустили живого? Було вбити, як собаку!

На те селяни переглянулися між собою Й ніхто не відповів нічого. Кавалерист поїхав.

Треба признати, що большевицькі салдати поводилися в селі цілком поправно. Не чути було про ніякі ексцеси — лише другого дня після заняття села зареквірували 2 коні у селян. Опісля все успокоїлося, хоч іще кілька днів говорили про відворот. Згодом боєві позиції відсунулися дальше на захід і лише далекі гарматні стріли пригадували, що фронт не за горами.

Люди почали витягати порозбирані вози, поверталися додому з кіньми, яких переховували в полях, та забралися до жнив і до воження збіжжя. Двірська служба косила панський ячмінь — розуміється, на власний ужиток.

Тимчасом у Чорткові зорганізовано Повітовий Ревком. В понеділок 9 серпня  якийсь його делегат приїхав до Б. і перевів вибір громадської старшини (ревкому). Головою вибрано зльокавтованого залізничника, заступником одного з господарів; секретарем — дотеперішнього громадського писаря (всі українці). Зорганізонано також місцеву міліцію, яка одержала з повіту кріси. Начальником міліції став москаль, що залишився в селі ще з часів російської влади підчас світової війни; міліціонерами поставали місцеві селяни, переважно з безземельних.

За кілька днів наспіли відозви до населення, які проклямували утворення самостійної Галицької Радянської Республики. Владу в ній мав виконувати «головний ревком« під проводом Затонського й Михайла Барана. Те все проголосили народові нововибраний голова місцевого ревкому та ще двох чужих »товаришів« у неділю, 15-го серпня, після богослужения. Рівночасно подано до відома, що місцеві ревкоми перебирають адміністрацію майна всіх тих, що повтікали перед приходом большевицької армії та що всяка крадіж буде гостро карана, аж до кари смерти. На тій основі громадська управа обняла нагляд над двірською кукурудзою та почала відбирати ячмінь від тих, хто навозив забагато з лану.

Дехто з безробітних інтеліґентів одержав посаду в повітових установах. Давали за те харч або збіжжя і платню (кілька тисяч сов. рублів місячно); замість платні можна було дістати матеріял на одіж, або шкіру на черевики. Рівночасно (1. IX.) ревкоми одержали наказ списувати всіх чоловіків у віці від 18 до 40 років. Почали говорити про мобілізацію. Старшини всіх армій до 50 р. життя мали зголошуватися у влади — не знаю вже в якій істанції.

Почалися також здавки до сер. шкіл і мав починатися шк. рік. Відновила тоді свою діяльність також українська приватна гімназія У. П. Т. в Чорткові. Зрештою усі школи мали бути державними. У. Б. ревком почав уряджувати на школу опущений будинок, власність місцевого дідича. Роботи коло цього почалися ок. 10 вересня.

У звязку з «революційною» управою майна втікачів, пригадую собі, ще одну подробицю, яка дала нам тоді кілька хвилин веселости. А саме на фільварку залишилося було кільканадцять чи кількадесять штук домашньої птиці, якої годі було забрати й між нею було кілька годованих індиків. Обнявши адміністрацію двірського майна, місцевий ревком — мабуть за порадою досвідченого в революційних справах москаля, начальника міліції — "соціялізував" їх — і (помаленьку ці останки по ворогах трудового народу йшли на стіл голови ревкому й товариша "начміла". Пригадую собі, що досить було сміху з тієї "соціялізації".

Тимчасом іще 27 серпня наспіла до нас урядова вістка про заняття Берестя сполученими силами поляків, білорусів і французів — як сказано було в комунікаті. Одначе тут ніхто цим не переймався й большевицька господарка була в повному ході. Люди далі журилися, якби викрутитися від мобілізації, та загалом, як улаштувати життя на найближчий час. Аж несподівано 15 вересня, почався нагальний відворот большевиків. Ціле пополуднє їхали військові обози в напрямі на схід — а місцеві "радянські" достойники почали дуже неспокійно крутитися. На другий день ревком просто розпався: голова, начальник міліції й ще один, більше "діяльний" міліціонер із місцевих, виїхали — і в селі настало "безкоролів’я".

Поширилися поголоски, що румуни наступають від Заліщик і вже заняли навіть Скалу над Збручем, тому большевики відступають. По залізничому торі за селом їздили то вперед, то взад два броневики, які час від часу стріляли з гармат. Поза тим ніякого війська не було; лише в пятницю, 17 вересня, над вечір переїхало в напрямі на Чортків кілька скорострілів на "повозках" — і стало цілком тихо.

В ночі з 17 на 18 вересня в село вступила українська кіннота. Наступала, оскільки памятаю, київська дивізія отамана Тютюнника, який задержався був хвилево в приходстві в Б. Протягом найближчих днів переходили в напрямі на схід усякі військові відділи — зразу самі українські. Перших польських вояків ми побачили в селі що лиш 29 вересня. Зате вже 21 пополудні, приїхала поліція з місцевої станиці й почала урядувати. Одначе функції начальника громади ще цілих пять днів виконував вибраний за большевиків, містоголова ревкому. Адміністрацію повіту перебрав провізорично якийсь комісар державної поліції. На його припоручення, скрізь привернено попередніх війтів, зглядно державних комісарів, іменованих давніше, по занятті краю польською армією. Вівторок, 28 вересня, скликали їх усіх до Чорткова, де мав до них промову президент міністрів, Вітос.

Так закінчилося коротке панування большевиків у Чортківщині, яке зрештою більша частина населення від самого початку вважала лише хвилевим епізодом.

Згадаю ще, що незадовго повернувся також і бувший голова нашого ревкому, якого в Камянці арештували чекісти як "петлюрівського" старшину, дарма,  що він ним ніколи не був. Вирятувавшися від розстрілу, лише завдяки печатці й документам ревкому, які мав зі собою, стратив він ціле захоплення для большевиків і при першій нагоді чмихнув до Галичини. Згодом появився й б. начальник міліції, який, хоч родовитий москаль, не мав також охоти вибиратися до Росії. 

«Новий час». – 19 липня 1935.

ХАТКА З ПУШОК У ТАБОРІ В РІМІНІ

Хто впізнає будівничих?

Другий підстаршинський вишкіл УД у Ляуенбурґу (рання весна 1944)

5-ий зліва Т. Андрушко (голова КУ,Австралія), біля нього зліва І. Падик(?) (помер у Торонто, Канада), в центрі чотовий десятник Маєр, з його правої сторони видно голову Северина Павчока (помер в Австралії), далі невідомий, Граб, Бідось, Євген Закаляк (пропав безвісти) невідомий і крайній Роман Припхан (жив у Чікаго, США, помер у Івано-Франківську, Україна).

Подав Т. Андрушко.

ЗАБУТА ВІЙНА

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

(Скорочено)

Оце щойно відкрив одну дуже проґресивну газету, і читаю: війна до нас прийшла 22 червня 1941 року. Вмикаю не менш проґресивний телеканал і чую те саме.

Насправді ж немає нічого більш далекого від істини, ніж цей вкорінений у підсвідомість радянський міт.

Згадаємо перебіг історичних подій. Справді, до березня 1939 року українці якщо і брали участь у бойових діях чи на Далекому Сході, чи в Еспанії, чи в Китаї, то йшлося про тисячі учасників цих подій і сотні загиблих десь далеко, ледь не на краю землі.

А от у березні, хоч Друга світова номінально ще не почалася, але війна з усіма своїми лихами прийшла на українську землю - на Закарпаття, де, поруч із тисячами місцевих вояків, в обороні Карпатської України стали й сотні добровольців-галичан.

Далі був вересень того ж 1939 року, коли світова війна почалася вже й де-юре. Понад 200 тисяч українців чинили опір Вермахту у складі польського війська, обороняли Модлін і Варшаву, билися на Вестерплятте.

А одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину.
Лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. На території УРСР був розгорнутий Український фронт під командуванням командира 1-го рангу Тимошенка.

Іншими словами, Друга світова війна вже у вересні 1939 року помітно відбилася на житті всіх жителів України - як Східної, так і Західної (більша частина якої тоді ж була приєднана до СРСР, відчувши всі „принади" цього приєднання).

Фактично без перерви - в останній день листопада того ж 1939 року - Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І не менше 80 тисяч не повернулися з неї (точні дані досі невідомі).

Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, наприклад, 44-а Київська стрілецька дивізія. Отож, похоронка стала звичним явищем для жителів УРСР уже узимку 1939/40 років...
Коротка передишка - і літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який має без бою зайняти Бессарабію і Буковину (якщо Румунія капітулює) - і йти з боями на Бухарест, якщо Румунія не віддасть згадані території. Знову сотні тисяч людей мобілізовані до війська, знову туди забрані автомобілі та коні, знову територія до Дніпра стає тилом діючої армії.
А у цей час Червона армія, де кожен четвертий, як відомо, - українець, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв з ворогом, під час масштабних походів гинуть сотні бійців.

З іншого боку, ці завойовницькі походи приносять не тільки численні трагедії у сім'ї мешканців УРСР, - вони мають результатом певний ріст добробуту населення, звичайно, від того жалюгідного стану, в якому цей „добробут" був у другій половині 1930-х років.

Демобілізовані привозять додому трофеї - одяг, взуття, домашнє начиння, - якого в Радянському Союзі не те що не вистачало, а фактично не було. Так от, в підсумку кілька десятків мільйонів радянських людей істотно підвищили свій рівень життя (була одна пара латаних-перелатаних черевиків - стало дві: підвищення рівно удвічі!). Чи не внаслідок цього досі багато хто згадує роки перед війною з Німеччиною як щось світле і радісне?

Принагідно: не забуваймо і бої на Халхін-Голі улітку 1939 року, формально до початку Другої світової війни - наче й не дуже масштабна операція, але ж у війську задіяні десятки тисяч українців (серед них - два перші в історії двічі Герої Радянського Союзу льотчики Грицевець і Кравченко), а на Батьківщину йдуть сотнями і тисячами похоронки.

Грандіозними і страхітливими ці масштаби стали після 22 червня 1941 року. Але і до цього дня у складі різних армій полягло понад 100 тисяч етнічних українців та вихідців з України.

Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Европі, і на Тихому океані, і в Африці, - і воювала запекло - за всю Другу світову війну, з вересня 1939 по вересень 1945 р. втратила близько 400 тис. вояків. Ясна річ, британці по-сталінськи не воювали, і не так бездарно, як польські генерали, вони берегли своїх солдатів. Але ж, попри те, невже все, що було до 22 червня 1941 р., для України й українців - це дрібничка, не варта уваги, ба, навіть згадки вітчизняних мас-медій.

ЗМАРНОВАНА АРМІЯ

Д-р У.Карп’юк

З сумом питаєш себе, чому ніхто зі західно-українських діячів не навязав підчас війни зв’язків зі Стидом* — він-же знав неодного з них у Відні — чому не була поставлена справа утворення українських леґіонів з полонених в Італії? - нарікав у свій час п. Борщак, пишучи в «Ділі" про „Спомини Вікт.Стида".

З тим більшим сумом питали себе колись по таборах наші полонені в Італії. було їх 100.000, з того кількасот старшин, всі вони походили з найкращих австрійських полків ріжної зброї, досвідчені в боях на фронті сербськім, російськім та італійськім.

Розміщено їх малими гуртками по таборах усієї Італії, на континенті і по островах, всуміш з иншими Австрійцями. Всяке листування між таборами було заборонене. Італійці одначе переносили деяких полонених з одного табору в другий, з якого переселенці розносили зі собою вісти про табор, з якого вийшли. Лише в той спосіб мали змогу наші полонені мати огляд чисельного стану Українців та настроїв серед співтоваришів неволі в инших таборах.

В той сам спосіб упевнились наші полонені, що всіх їх лучить один дух і одно незломне бажання — видістатися в цілости як армія з неволі домів чи то для оборони нападених земель, чи як завязок українського вйська.

Італійське міністерство війни стежило уважно за настроями серед полонених Австрійців, особливо Славян, котрих задумувало вихіснувати для утворення протиавстрійських національних леґіонів. У тій ціли покликано до життя в Римі спеціяльні комітети для полонених Хорватів, Чехів, Поляків і Румунів. Комітети ті увійшли в звязок зі своїми полоненими; — лише українського комітету в Римі не було.
До більших таборів, як нпр. на Острові Азінара біля Сардинії, приїхали з Риму італійські старшини для піддержання звязку з полоненими. Найстарші споміж наших старшин в таборі Азінара. надп. Мирон Дутко і пор. Іван Калужняцький, з’єднали собі італійського зв’язкового, так, що Рим давав просто вказівки нашим полоненим в їх дальших організаційних заходах і спинив цілковито акцію Денікіна, який живо заінтересувався нашими полоненими.

В міру того, як Австрія хилилася до упадку, стягали Італійці в поспіху Хорватів, Чехів, Поляків і Румунія до окремих концентраційних таборів — лише Українці залишились дальше під спільним дахом з Німцями та Мадярами.

Тим часом Австрія poзпaдалася. Один із останніх фронтових звітів італійського головнокомандуючого ген. Діяза подавав до відома, що Австрія валиться, австрійські відділи кидають свої становища й утікають в запілля або піддаються без опору побідним Італійцям на цілім майже фронті - «Soltanto i battaglioni rutheni del Galizia Orientale nel Tirole del Sud ci prestano una resistenza accanita» (Одинокі лише відділи Українців iз Східної Галичини ставлять нам в полудневім Тиролі завзятий опір).

Инші славянські полонені перетворені були вже на готові леґіони і складали присягу на площі Ґарібальдіого перед своїми комітетами в Римі на вірність їхнім нововоскресшим батьківщинам. По заприсяженню від’їздили леґіони в повнім еквіпунку під дальший провід Праги, Варшави, Білгороду і Букарешту. Кожний із тих новопосталих урядів мав під рукою готове свіже військо, без якого не були би вони показали себе такими ґеніяльними будівничими своїх держав.

Наших полонених огортала розпука. З Галичини і з дальшої України ні вітру, ні хвилі. Заходи самих полонених щодо утворення комітету в Римі, сконцентрування Українців в однім окремім таборі й утворення українського леґіону, всі ті заходи не вистарчали. Надаремно напливали до Рима меморіали, тощо. Італійці заявили, що не можуть числитися поважно з голосом полонених, доки ні Львів, ні Київ їх не піддержить; от нпр. Варшава або Прага жадали віддавна видачі своїх жовнірів, тому й одержали їх.

В той час повертались до Італії тисячі Італійців з Галичини, де сиділи доти по таборах як полонені Австрією. Всі вони оповідали нашим полоненим про хід подій у Галичині, про те, як наша людність прихильно до них ставилась, як Українці проголосили свою державність і випустили їх всіх з таборів на волю.

Випустили - заки зажадали видачі своїх! Невже ніхто в краю і не думав про заміну?
Серед таких вістей наші полонені ждали дальше. Ждали і вимирали, нестерпний клімат, малярія і тиф забирали кожного дня по кілька жертв. Виснажені на тілі невольники піддавались недугам, зате духом не подавались. Всякий, когоб лише спитав, рвався домів – но не до родини, а просто на фронт. Иншої відповіди не можна було й почути. Італійці часто не мали «слів подиву для наших жовнірів, зрештою дивувались байдужности Українського Уряду і співчували з полоненими.

Нараз загомоніла Італійська преса про приїзд до Риму гр. Тишкевича, посла України до Ватикану. Цілі статті присвячувано його особі, відношенню Італії до України. Часописи розводилися над прихильністю папи до нас. „Gіоrnаlе d’Italia" оголосило за уповажненням Ватикану, що папа Бенедикт XV відмовляє в своїй каплиці кожного дня ранком окремі молитви за самостійність України. Журналісти рвалися на переміну до розмов з гр. Тишкевичем про біжучі справи.

Наші полонені неначе віджили. Зараз-же вислали до гр. Тишкевича привіт, описали докладно положення полонених Українців; їх чисельність і бажання. Особливо заявили полонені готовість станути всі як один муж в обороні наших нападених земель. Полонені благали, щоб їх вирвати з неволі і розпоряджати ними як українською армією.
Гр. Тишкевич відповів коротким листом. Він дякував за привіти, висловив своє співчуття і згодився на намір полонених, щоби звернутись через нього з довшим письмом до папи. Рівночасно повідомив він полонених — на тих-же велике здивування — що в Раді істнує він довшого часу окремий висланник українського уряду в справі полонених та що до того висланника належалобися в першій мірі звернутися. Тим висланником мав бути п. Севрюк. – Вмить звернулись полонені на вказану адресу один раз, другий, одначе ніколи жадної відповіди звідти не одержали.

Папа Бенедикт XV звертався з успіхом до прилюдної опінії Европи в кількох справах, назверх принайменше, світських, прим, в справі Вірменії. Тому вислали наші полонені через гр. Тишкевича до папи довше письмо. Просили його, щоб вставився за них перед повищими органами, щоб поміг їм вирватись з полону, де вони безпотрібно так караються на тілі і на дусі, без вісток від родин. Рівночасно просили вислати греко-католицьких священиків до таборів, де є Українці.

Поляки нпр. одержували до схочу латинських священиків з Ватикану, при їх помочі мали влекшений звязок з Римом від самого початку неволі, — опісля-же комітет польський у Римі працював при сильній піддержці Ватикану. Наші полонені не могли доблагатись ні одного свого духовника, хоча Ватикан знав, що понад сто тисяч греко-католиків невільників біля нього нудьгує.

Бенедикт XV одержав згадане письмо і мав бути навіть дуже зворушеним — одначе ніколи не відповів.

Окрім того звернулись полонені з відповідними письмами до голови української делеґації Сидоренка в Парижі, до одного визначного італ. посла до парламенту в Римі, до д’Аннунція і до Митрополита. На те останнє письмо, до нашого Митрополита у Львові, покладано найбільше надії. — Всі такі письма висилано тайно, ріжними дорогами, без певності доручення.

Розіславши такі письма — вичерпали полонені всі засоби самопомочі, щоби вирватись з неволі і прислужитися свойому краєві яко збройна сила. В надії на підмогу від котрогось із адресатів тих писем — полонені ждали дальше. Було це ще в місяць перед офензивою генерала Грекова в Галичині. Дорога з Італії по Карпати і в Галичину стояла отвором; навіть через Угорщину можна було перевезти без перешкод транспорту. Італійці чванилися тим, що їхній посол в Будапешті, Романеллі, користується найбільшим впливом перед угорським урядом зпоміж усіх инших представників Антанти. В самій Італії переводжено тоді вже постепенно демобілізацію, а в наслідок того зростало безробіття і ускладнювалося внутрішнє положення краю, для котрого цілі громади таборів заповнених останками австрійських полонених, були прикрим тягарем.
Вже і маленька німецька Австрія зажадала видачі своїх жовнірів з полону, а за Українцями ще таки ніхто не голосився.

Літом 1919 р. відїхав з Італії до Відня перший транспорт з полоненими Німцями. Гурток Українців, сімнадцять старшин, вспів прилучитись до того транспорту. Остаючі на дальше в полоні Українці благали, щоб вони зараз по приїзді до Відня звернулись до наших діячів чи урядів і підняли крик проти того забуття, в якім оставлено наших полонених; просили від’їзджаючих, щоб доти не спочили, доки всі співтовариші неволі не вийдуть з полону.

Згаданий транспорт приїхав до Відня ніччю 28 серпня — а слідуючого дня ранком вислали наші поворотці делеґацію до ген. Окопенка – голови Українського Чер. Хреста і головного опікуна всіх наших полонених того часу.

Ген. Окопенко прийняв делегацію якнайприхильнійше, вислухав її звіту і — заломив руки. — Він і український уряд ніколи не ставився байдужно до полоненик в Італії, навпаки: числив на них як на спасення; урядові бракувало жовніра і тратив пядь за пядею наших земель. Так численний леґіон а Італії був би вмить заважив на дальший хід подій у Галичині і Великій Україні. Поспіх був вказаний, італійська місія у Відні ішла назустріч у цій справі і згодилася радо видати візу для виїзду українських уповноважених у тій справі до Італії. Та саме серед українських діячів розгорілася страшна битва за те, котрий із них має виїхати по наших полонених. Щораз то нові особи заходились біля візи для себе, а кожний із них виказувався якимись уповноваженнями українського уряду, та ще й заперечував уповажнення инших. Серед такого натовпу українськиж кандидатів, охочих до виїзду в Італію по наших полонених, Італійська місія у Відні опинилася в клопоті і заявила, що не визнається в нашій акції відносно полонених, зчеркує всі доти видані віза і відкликує всякі обіцянки на будуче. Ген. Окопенко добув зі свого столика відносні акти і з обуренням вказував делеґації на звернені, численні подання з виданими, а опісля уневажненими візами.

Майже припадково збереглася віза для п. Севрюка. Його й виряджено в дорогу. Тодішиий міністер закорд. справ Вол. Темницький супровожав п. Севрюка особисто до полудневого двірця у Відні і прощаючи пригадував йому: Пам’ятайте лише за полонених. Я жду годинами Ваших вісток з Риму! На жаль, п. Севрюк не зайнявся взагалі полоненими — у Відні не одержали від нього жадної вістки.

Оповідання ген. Окопенка накликало найбільше пригноблення; делеґація відійшла.
В українській пресі у Відні піднялися тоді ше численні голоси в справі наших полонених. П. Мурський старався видвигнути ту справу на порядок денний, як найбільше пекучу. Одначе транспорт поворотців просто на Велику Україну був майже неможливий задля становища Румунії, хіба малими відділами і то серед нерозмірно коштовних заходів.

Дальші транспорти полонених з Італії до Відня слідували по собі, що кілька тижнів. Прибувши до Відня — часть поворотців наших вибиралась по кілька осіб на Вел. Україну, часть на Чехословаччину, а инші залишались у збірній станиці без жадної опіки.

Останні наші жовніри видісталися з полону щойно в січні 1921 р. До того часу поважна часть полонених вимерла.

Так розбрелась понад стотисячна армія.

«Діло». – 18-19 жовтня 1925 р.

"Галичина": визнати не можна засудити

Найпопулярніший блоґґер пострадянського простору Другой написав пост про Марш слави УПА, де однозначно засудив "нацистскую постсоветскую отрыжку", звинувативши УПА, між іншим, у масових вбивствах євреїв якимось міфічним "українським леґіоном".

Ті, хто засуджують український визвольний рух 40-х років, намагаються не розрізняти різних формувань. "Нахтіґаль" і "Роланд", дві гілки ОУН, дивізія "Галичина" і УПА постають в них як одне ціле. Плакати "Галичина" слугують доказом нацизму всього визвольного руху, а разом з ним дискредитується і ідея незалежної України.

При цьому такі "судді" ніколи не бачили особисто і не спілкувалися з людьми, які були в УПА чи в інших формуваннях, а для цитувань обирають анґажовані польські і радянські джерела.

Тема "Галичини" і українського колабораціонізму багато разів піднімалася урядом СРСР в світі – у справі Оберлендера чи канадській комісії Дешена – для дискредитації українського питання в цілому.

Шлейф пропаґанди того часу тягнеться і до сьогодні. Та ні Канада, ні Німеччина, ні Великобританія не є пронацистськими державами. Саме тому вони не пішли за СРСР, не приєдналися до комуністичного "полювання на відьом" під антифашистськими гаслами.

Логіка інституцій

В 1914 році було створено курінь Січових Стрільців. Озброєні і вишколені Австро-Угорською імперією, вони при першій же ж зручній нагоді взялися захищати українську справу.

Та ж логіка була і в 1941-му, коли творився "Роланд" з "Нахтіґалем". І в 1943-му українські вояки прагнули отримати вишкіл і зброю з чужих рук, а в зручний момент обернути цей ресурс на свою користь.

Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так говорив про логіку утворення Дивізії:


"Ми є за творенням Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі: 1)ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні, 2)ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову, 3)ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав’язок армії, 4)це може бути точка виходу для дальших планів, 5)лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.


Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".

Бандерівська ОУН засудила утворення дивізії "Галичина", вважаючи, що "проект створення Дивізії є шкідливим і для української національної справи на міжнародному полі, бо більшовицька пропаґанда буде це вживати як доказ, що український рух створений німцями".

У неї уже був неґативний досвід: її співпраця з нацистами закінчилася на два тижні пізніше за радянську арештом Бандери і Стецька.

До Дивізії зголосилося 80 тисяч добровольців. Радянська влада означала для них втрату релігійної і етнічної ідентичності, втрату майна, заробленого тяжкою працею впродовж кількох поколінь, а в більшості випадків і втрату свободи і життя.

Два роки хазяйнування СРСР не залишили жодних ілюзій, тому просто чекати вчорашніх катів, склавши руки, вони не збиралися.

Та всім цим розрахункам не судилося збутися. Більшість тих, котрі йшли, щоб стати ядром майбутньої української армії, щоб захищати рідну землю від колгоспного рабства, були змушені служити гарматним м"ясом під Бродами, а потім – поборювати чужих партизан на чужих землях. Нацисти використали українців задля своїх тактичних цілей, і в цьому трагедія Дивізії.

В останні дні війни дивізійники прийняли присягу на вірність Україні, переформатувавшись в "Першу дивізію Української Національної Армії". Вони мріяли про це від самого початку Дивізії. І тільки неминуча поразка дала їм змогу поступити так.

Долі

Тим, хто аґресивно засуджує Дивізію і її вояків тa сприймає цих людей через радянські пропаґандистські кліше, в 99 відсотках випадків ніколи не доводилося стикатися з цими людьми особисто і спілкуватися з ними.

Та життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження.

Жданомир Пришляк народився 1923-го року в селі Підгірці на Львівщині, де знаходиться знаменитий Підгорецький замок. Його батько, сільський священик Петро Пришляк, віддав його до Золочівської гімназії, а потім до школи аґрономів в селі Черниця на Бродівщині.

В 1943 році разом з братом Ратиславом пішов добровольцем в дивізію "Галичина", де служив радистом. У "Бродівському котлі" попав в радянський полон, і понад 10 років провів в концтаборах, здебільшого в Середній Азії, де певний час шоферував (Ратислав Пришляк помер в часі ув"язнення).

Ждан Пришляк повернувся з табору одночасно зі своїм батьком, котрого в 1946-му ув"язнили за відмову "підписати православ"я".

Після повернення пан Пришляк заочно закінчив Львівський політехнічний інститут, одружився, має двох дочок. До пенсії він працював майстром на львівській фабриці "Прогрес", що виготовляла взуття. Його не реабілітовано.

Іван Іванцюра народився 6 грудня 1922 року в селі Доброгостів недалеко від Дрогобича в сім"ї селянина, учасника визвольних змагань 1918-1921 року. Він також пішов добровольцем в дивізію "Галичина" разом з братом, котрий, проте, після вишколу в Торуню перейшов у націоналістичне підпілля.

Івана Іванцюру минуло пекло Бродівського котла – в той час він був в частині, котра розташовувалася на Холмщині, в районі Білої Підляської, пізніше брав участь в антипартизанських акціях в Словаччині і в Словенії, в районі Любляни. До 1947 року був інтернований в італійському Ріміні, після того оселився в Великобританії.

Пан Іванцюра пропрацював 25 років бригадиром на будівництві електростанцій біля Ноттинґема, потім почав власний бізнес з реконструкції старих будівель і досяг у ньому великих успіхів. Він активний учасник українського руху у Великобританії, один з тих, хто сприяв тому, щоб Україна мала власне посольство в Лондоні.

Знову повернувся пан Іванцюра в Україну тільки через 49 років, в 1992-му. Він купив хату в рідному селі, і зараз часто навідується туди. Його донька, наполовину ірландка, володіє українською і вважає Україну своєю Батьківщиною.

Частина чужої гри чи спроба своєї?

На моє переконання, утворення дивізії "Галичина" було великою помилкою і трагедією. Сам факт її створення приніс дуже багато шкоди українській справі – колаборантство, навіть з висуванням особливих умов і вимог, все одно залишається колаборантством.

Бійців "Галичини" використали на чужій війні – і сьогодні їх знову використовують у війні проти тієї Української держави, про яку мріяли самі дивізійники.

Комбатанти дивізії "Галичина" опинилися в схожій ситуації, як і воїни Червоної Армії: і одні, і другі воювали в арміях чужих диктаторів, вважаючи, що захищають свою землю. Воювали один з одним, а користали з того Гітлер і Сталін відповідно. Історія дивізії "Галичина" – то прямий доказ того, що нація без власної держави приречена на громадянську війну.

Ставлення до Дивізії кожного з нас є тестом на радянський патріотизм. Точкою відліку повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна. І з цієї точки зору дивізійників аж ніяк не можна вважати зрадниками.

Комбатанти Першої дивізії Української Національної Армії заслуговують на нашу повагу і пошану, як люди, що в тяжкий для України час пробували її боронити, як ті, хто присягали їй на вірність. І дотримали своєї присяги.


Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП