ЯРОСЛАВ КУЛЬЧИЦЬКИЙ

20. 5. 1913 -- 1. 2. 1981

Народився  20 травня 1913 р. в селі Кружики-Кульчиці біля Самбора. Матуру здавав у Красноставі біля Любліна, де його батько був радником суду.

По матурі дістався до польської "підхорунжівки" у Рембертові, яку закінчив у ранзі підпоручника. Пізніше кінчив студії права у Любліні.

В обличчі війни був покликаний до війська, щасливо перебув цілу кампанію і повернувся до Красноставу. Тут він і його батько зорганізували український комітет і розвинули широку громадську діяльність. Цим Ярослав викликав до себе ненависть місцевих поляків і був змушений у 1942 р. переселитися до Самбора на працю в

Кооперативнім Союзі. В Самборі пізнає п. Софію Пракурат, з якого одружується в січні 1943 р.

Навесні 1943 р. записується Ярослав до Дивізії. Переходить перевишкіл у Франкфурті над Майном і в Нойгаммері. У боротьбі із партизанами на Словаччині був тяжко ранений біля села Турзавки. У шпиталі у Зальцбурґу застають його америнанці. Однак при помочі брата Лева втікає зі шпиталю, переїжджає до Німеччини і віднаходить свою дружину у таборі у Швайнфурті. В таборі сповняє функцію бльокового, а дружина учителює.

Щойно при кінці 1951 р. американці дозволили на виїзд старшин Дивізії до ЗСА. Із того користають п-во Кульчицькі і на початку 1952 р. виїжджають до Нью-Йорку, а звідти по 2-ох роках до Чікаґо до брата Лева. 6 літ працює Ярослав на фабриці, а пізніше у друкарні.

Працює активно у Пласті, кілька літ є головою Пластприяту. Є організатором та радним УБС та головою окружного Номітету УБС. Рівнож очолював ювілейний комітет в Чікаґо із нагоди святкування  70-ліття УБСоюзу, є активним членом місцевої станиці братства колишніх вояків 1-ої УД УНА і належить до її управи. 

ПАВЛО ШЕВЦІВ

8. 8. 1901 -- 5. 2. 1981

Павло Шевців, член станиці Братства 1-ої УД УНА і член відділу Ліги Визволення України у Саскатуні, народився 8 серпня 1901 р. в селі Водники в Західній Україні. Молодим юнаком зголосився у Першій світовій війні до Галицької Армії, а у 1943 р. до 1-ої УД УНА, з якою прийшов повний шлях аж до полону в Італії та Англії. По приїзді до Канади жив у Саскатуні, працював як столяр і мав свій власний варстат.

ДРУГИЙ ПРИХІД БІЛЬШОВИКІВ НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Й. КОВЕЦЬКИЙ

3 поворотом більшовиків на Західню Україну почалась велика трагедія, головно для тих, які були чим-небудь пов'язані з революційною боротьбою як проти німців, так проти більшовиків. Ті люди попали під страшний терор, який почався вже на третій день приходу більшовицьких армій. Майже ціле населення було стероризоване й цей терор тривав кілька тижнів.

Більшовицькі фронтові частини не встрявали в політичні справи. Від фронтавиків я навіть заміняв за горілку й сало повну фіру зброї: 48 автоматів (фінки), 4 скоростріли (типу Дехтяра), 2 скриньки ґранатів, 15 пістолетів, дві скриньки амуніції то скорострілів, 50000 набоїв до автоматів і коло 30 крісів. В той час був це великий здобуток. На кожному кроці треба було боронитись і захищати своє життя та обороняти від терору НКВД українське населення Підкарпаття. Зброя ця була від побитих і поранених вояків, а деяка була ще невживана. Цю зброю передав мені старшина-українець з Києва ("старшина" -- це найвища ранґа підстаршини в Червоній армії).

На третій день по приході більшовиків появились по селах загони НКВД, які зайняли всі станиці й зв'язки підпілля, бо всі станиці активу були розконспіровані, за вийнятком військових станиць, які були зорганізовані 1944 року весною. Ті станиці були добре законспіровані й більшовицькі аґенти не мали до них доступу.

НКВД, почало робити обшуки по селах, головно в свідомих українських родинах, а допомагали їм у тому поляки. В Самборі більшовики створили міліцію з самих поляків, які разом з НКВД, їздили по селах і показували своє «геройство" над безборонним українським населенням. В Самборі на торговиці, де були союзові бази, більшовики зробили шибеницю і вішали невинних людей і то головою вниз, щоб ті жетви довго мучились. В селі Черхаві НКВД господарювало кілька днів і робило по хатах обшуки. В хаті Василя Тидаша знайшли книжку про українських націоналістів, яку привіз його син Іван з Німеччини, перебуваючи в німецькому полоні з польської армії. Більшовики його арештували й повісили в Самборі на торговиці. В моїй хаті НКВД сиділо два тижні. Забрали мою бібліотеку, але про мене вони не мали докладних відомостей, бо я ніколи не приходив додому, щоб себе афішувати, а тільки заходив вечорами. Моїх родичів не чіпляли, бо батько був хворий (мав сильний атрайтес) і більше лежав, як ходив, сестра була малолітня і старенька бабця, а маму не турбували.

В той час відділи УПА (військові одиниці) переходили дальше від фронту на схід, тому що в Карпатах було багато більшовицького війська, бо німці біля Турки довго тримались (більшовики зайняли Турку аж на початку листопада). З цеї причини всі організаційні зв'язки на Підкарпатті були порвані.

В такій ситуації треба було творити самооборону проти НКВД і польської міліції. Для цього був догідний ґрунт, бо всі молоді мужчини ховались по лісах. Було між ними багато військовиків, звичайних вояків і підстаршин з польської і Червоної армій. При допомозі підстаршини Клена (псевдо) - він згинув - я створив сотню (самооборонців) УПА, яна складалася з 120 вояків і підсташин. Сотня була добре озброєна: 59 автоматів, 8 десятизарядок, 4 скоростріли (Дехтяра), а решта була озброєна крісами. Кожний вояк мав 4 ґранати, а підстаршини мали пістолети й автомати. З сусідніми селами ми мали зв'язки. Коли появлялись НКВД чи міліціонери, нас повідомляли, а ми з ними "робили порядок". Це стримало НКВД їздити безкарно по українських селах, але НКВД, почало стягати військові частини з-під фронту та робити облави по лісах. Були це звичайні червоноармійці й між ними було багато українців, які так само більшовиків не любили, як і ми. Такі облави відбувались щоденно на Підкарпатті. Дуже часто в таких облавах гинули невинні селяни, які ховались по малих лісах. В одній облаві згинув Пагута Андрій і Карпінець Павло, які до жадної орґанізації не належали.

Останню неділю липня 1944 року, тобто з суботу на неділю, наша сотня ночувала між селами Черхавою, Винниками й Мокрянами в лісі на території села Черхави, на горбку, який звали Верховиною, зарослою березовим лісом. В неділю рано більшовицька облава зайшла від Глибокого Потона так несподівано, що ми її не запримітили. Вона залишила нас у спокою, хоч важко було повірити, щоб вони нас не бачили, бо наші скоростріли стояли на ніжках готові до стрілу. Мабуть вони не хотіли нас зачіпати і пішли через Винницький ліс до села Мокряви, повіт Самбір. Ми приймали бій тільки тоді, коли мусили, бо в нашій сотні були в більшості жонаті мужчини, а багато з них не були пов'язані з українсьним революційним рухом - вони тільки прилучилися на переходовий час, коли панував повний хаос.

Мабуть через пів години від села Черхави показалась на полях Мудрої (назва поля) друга більшовицька розстрільна. Скільки їх було, годі встановити, бо вони йшли поляною і лісом. Ми рішили не вступати з ними в бій, а відступити у Винницький ліс. Розстрільною ми перейшли Винницький ліс, Мокрівський ліс, річку Сприньку й лозами дійшли до села Вільшаника в Хатки (назва частини села). 3 Хаток ми перейшли городами на Колонію під самий ліс між селами Вільшаником і Сідим, та розмістилися у двох стодолах. Ми там з'їли сніданок. Коло полудня більшовицька розстрільна вийшла з села Сільця і через ріку просто на Колонію, але до хат не заходили, пішли до лісу. Ми вже готовились до бою і заняли становища в городах, де не було хат, щоб не потерпіло населення. Відтак ми перейшли городами на Слободу, долішний кінець села Вільшаника й залягли в городах, на горбку біля дороги, яка перетинала село Вільшаник. По другій стороні був майдан, де росли верби. В городах ми мали добре укритnя серед тичної білої квасолі. Незабаром з горішнього нінця села Вільшаника приїхало три тягарові машини вояків, які розложились на траві під вербами на відпочинок. Ми могли їх знищити всіх, але через те потерпіло б село, особливо та частина, яку замешкували українці. Частину були б вистріляли, а частину забрали на Сибір. Горішня частина Вільшаника була в більшості заселена поляками. Вояки через годину від'їхали, а ми рішили відійти на старе місце, звідкіля ми рано вийшли, а опісля Винницьким лісом дістались на гору Діл, яка лежить між селами Лопушною і Сторонною. Вона відома з 1-ої світової війни із боїв між австрійськими і російськими військами.

Обережно городами ми прийшли до річки й посувались лозами до Черхавських піль аж до Поріччя (назва поля), перейшли річку та заняли становища між вербами, бо до лісу не було безпечно заходити. Ми не вспіли вислати розвідки до лісу, як зі шкільного лісу вийшла більшовицька розстрільна полями Палестини і йшла прямо на нас. Були це звичайні вояки, а не спеціяльні відділи. Я вже тримав ракетницю готову до вистрілу, щоб дати знак до бою, коли більшовицька розстрільна повернула від нас направо в Мокрівський ліс. Ми трохи почекали й пішли дальше попри річку аж до Зашумища, а там вздовж сіножаті понад потічком підходили до лісу за нашими передніми стежами. Обійшли ми Велику Поляну і від місця, звідкалія рано вийшли, тільки розділяв нас Глибокий потік. Раптом сталось щось непередбачене. Більшовики обстріляли наші передові стежі й один наш вояк був легко ранений в ногу. Тоді ми зайшли їх від Миколайового потока, взяли їх у півколо й чекали, щоб вони вийшли на поляну, бо іншої дороги не було. Через кілька хвилин вони вийшли на поляну й зупинилися на перекур. Один з них почав кричати: "Ви бандєровскі сволочі, что, іспуґалісь, вихадітє, таку вашу мать".

Тоді на знак ракети ми вдарили по них вогнем. Вояки кидались в різні сторони. Шапки летіли з їх голов. Вони не знали, що мали робити, бо не мали жадного укриття. Вони припинили стрілянину і тільки відзивався один скоростріл, який був замаскований під великим корчем ялівцю. З наших вояків один зголосився піти, щоб знищити цей скоростріл ґранатами, але один з совєтських вояків підсунувся до нього й з автомата застрілив свого скорострільника. Тоді ми припинили вогонь, підійшли до них і забрали зброю. Я сказав нашим санітарам перев'язати ранених совєтських вояків. (Ми мали цілу аптечку з собою). Один з совєтських вояків підійшов до мене й тихо сказав, що один курінь пішов до села Лукавиці й він може скоро прийти на допомогу. Ми забрали 6 скорострілів і автомати, залишили наших 20 вояків для пильнування полонених, а сотня швидко підійшла корчами, щоб перетяти дорогу більшовицькій групі, яка напевно буде спішити на поміч своїм товаришам.

Ми зайняли становище на краю лісу, приблизно на ширині 400 метрів. Чекали недовго. Від Лукавського пасовиська вийшла більшовицька розстрільна на Черхавські поля Дубрівки, стріляючи на ходу. Несподівано хтось обстріляв їх з лісу Рівнин. Знав, що напевно наші, але хто -- невідомо. Обстріляли й затихли, а більшовицька розстрільна вже досить близько. Не підозрівали, що їх чекає смерть. Вистрілюю ракету. Град куль вилітає з наших скорострілів і автоматів. Ворог змішався, розгубився. Деякі з них почали відступати, повзаючи по землі, бо піднестись було не можливо. В той час почали бити по більшовиках з противного боку тяжкі скоростріли - Максими і з лісу висунулась розстрільна куріня Різуна. Більшовики вже не стріляли й один з них прив'язав ручник до кріса на знак, що вони піддаються. Наші вояки обкочили їх і забрали зброю. В атаку пішли тільки дві сотні з куріня Різуна, а третя залишилась на краю лісу в резерві. На коні з лісу виїжджає Різун, зіскакує з коня обняв мене й казав мені, що він здогадувався, що це я провадив боєм.

Це була несподівана, мила зустріч, бо я знав, що Різун мав відійти на схід. Він пояснив мені, що дістав нові інструкції зі штабу Перебийноса - Дмитра Грицая затриматись якийсь ча на цьому терені. Я йому розповів про перебіг цілого дня. Ми обидва були дуже задоволені, бо не мали жодних втрат.

Різун мені розказав, що він перебував цілий час із своїм курінем в горішньому кінці Лукавського потока, або Соленого, який притикав до Винницького лісу. Там були великі печери, в яких можна було сховати кілька сот вояків та кілька пар коней. Вони були так густо зарослі корчами, що ніхто й не здогадався б, що там можуть бути такі великі печери, а про них знало дуже мало людей. Різун просив, щоб я з ним залишився для спільної боротьби, але я мав розпорядження від Грицая, щоб тих людей, які не є загрожені, відпустити додому, а з рештою зголоситися до нього.

З Різуном ми провели коло двох годин, а наші вояки хоронили побитих і перев'язували ранених. Ми оба оглянули побоєвища, зібрали всіх ранених і полонених. Я наказав поробити з тонких берізок ноші, щоб було на чім нести ранених до найближчого села. Відтак я промовив до полонених, що це не є в нашому інтересі битись з червоноармійцями: "Ми боремося за права всіх народів, щоб могли жити вільно на своїй землі. Ми боремось проти більшовицької диктатури й тиранії, яка на самій Україні знищила понад 6 мільйонів людей. Якщо ви повернетесь до своєї частини, скажіть своїм товаришам, щоб вони проти нас не виступали, а боролись проти комуністичної влади, яка нищить фізично й духово кожний народ. Ми цілий день

маневрували поміж ваші облави й уникали бою з вами, але ви перші обстріляли нас і ми були змушені прийняти бій. Тепер самі бачите, які наслідки, скільки загинуло ваших товаришів, а між ними були й наші брати-українці. Особливо звертаюсь до офіцерів. Якщо вас будуть висилати знову на подібні облави, пам'ятайте, що ми не є вашими ворогами. Тепер беріть ранених, ідіть до цього найближчого села та негайно дайте їх до шпиталю".

Ми ще всі зупинились над свіжими могилами, віддали їм почесть і совєтські вояки з раненими пішли до села.

З Крегітом-Різуном ми ще кілька хвилин поговорили, сердечно прощались, відчуваючи, що це востаннє бачимося. Я передав Різунові всю здобуту зброю та кількох совєтських вояків-українців, які не мали вдома родин й просили, щоб їх прийняти до УПА. Різун забрав їх з собою. Мені Різун розказав, що наприкінці червня, як його курінь переходив з села Звора до Сприні, під вечір німці зробили засідку й багато його стрільців було вбитих.

Командир Різун вже не вертався до своїх криївок, а пішов на схід, а я зі своєю сотнею пішов Винницьким лісом; ми перейшли через Глинне, головний гостинець, і Лопушанським лісом добились пізньою ніччю на гору Діл. На цьому терені ми пробули три дні й мені вдалось нав'язати зв'язок з Самбірською військовою областю і з ген. Дмитром Грицаєм. Через три дні я дістав повідомлення здемобілізувати сотню, тобто розпустити тих людей, які не є загрожені, а з тими, які не можуть вертатись додому, прийти до области, де теж перебував начальник штабу УПА Перебийніс. Це я зробив. Зброю ми передали в певні руки, я забрав з собою 20 хлопців, два скоротріли та автомати й ми мали відійти до области, яка примістилася на болотах-трясовиннях між селами Білиною Великою і Чайковичами.

ПРО ПЕРЕХІД НА СЛУЖБУ УКРАЇНІ

Спомини

 

До Редакції

Вістей Комбатанта

в Торонті, Канада.

Високоповажані Панове!

Після смерти мого бл. п. Батька, ген. Михайла Крата появилося було у Вашому журналі, крім повідомлення про смерть від Редакції, кілька статтей на пошану Покійного, а саме:

1. Остапа Сокольського "І знову тумжливі сурми..", ч. 4, 1979,

2. Бл. п. Б. Підгайного "Генерал Михайло Крат", ч. 5-6, 1979,

3. Леоніда Романюка "Генерал Михайло Крат", ч. 1, 1980 і

4. Л. Шанковського "Залізний Запорожець, генерал-поручник Михайло Крат і його доба", ч. 1, 1980 (початок статті).

Усім шановним авторам і Редакції Вістей Комбатанта складаю сердечну подяку. Роблю це аж тепер, бо чекала на докінчення статті шановного проф. Л. Шанковського з минулого року. Закінчення статті досі немає, а деякі моменти в статтях шановних авторів (про предків, освіту, перебування в військовому шпиталі російської цариці, одержання сербського ордена) потребують доповнення, додаткового насвітлення, а то й спростування. На мою скромну думку найкраще це зробити словами самого Покійного - витягами з його споминів-нотаток і з документів.

Прошу ласкаво дати мені змогу це зробити. На початок посилаю виїмок зі споминів Покійного про перехід на службу Україні й побут в Гадячі 1917/1918.

Не хотіла матеріялу дуже скорочувати чи редагувати, щоб не попсувати його характеру. Думаю, що для вояцького журналу матеріял цікавий.

З правдивою пошаною

Ніна Черняк, Воррен, Міч.

Ген. Михайло КРАТ

Побут в Гадячі. 1917/1918 рр.

Коли вістка про перші українські маніфестації в Києві й Петербурзі викликали обурення старшин мого полку (в російській армії), я сказав, що обурюватись немає чим. Україна ніколи не приєдналась до Росії, а заключила з Москвою персональну унію, признаючи своїм зверхником і протектором московського царя. Коли впав царат, впали й зв'язки України з Москвою. Ця моя заява викликала ще більше обурення старшин, а один з них з докором сказав: "І ти, Міша?" Однак служба моя дальше йшла без фактичних змін. Я цікавився українським рухом, що дуже незначно торкнувся мого полку (93-го Іркутського, бо він складався в більшості з москалів), але навіть не приймав участи в українських вічах, соромившись виступати, не знаючи української мови... Армія російська кінчала своє існування восени 1917 року, відмічаючи цей кінець жахливими проявами бунтів і хамства. Після большевицького перевороту майже всі кадрові старшини полку виїхали або в Псков, або в запасовий полк, десь у центральній Росії. Я зостався на фронті. Чому? Зараз сам не знаю. Мабуть тому, що ще вліті мав нагоду побачити на власні очі, що ще більше як фронт, здезорганізоване запілля, і не мав жадної охоти туди їхати. В цей ще час розкладу російської армії збільшилась інтенсивність формування національних частин: польських, українсьних, грузинських та інших. Отже я, будучи командиром свого полку, в котрому провів усю свою службу, допоміг виділенню з нього нечисленних українців, що їх направляли в розпорядження Української Ради при (І-ій Армії, а ця спрямовувала їх в 33-тю пішу дивізію, що перед війною стояла в Києві. Тоді до неї спрямовували українців зо всієї І-ої Армії.

1 грудня 1917 року й я таємно покинув свій полк і по кільнох днях зголосився в Раді. Таємно тому, що тоді були напружені відносини поміж совєтом народніх номісарів у Петербурзі і Центральною Радою у Києві й я, за сприяння виділенню українців із полку мав бути арештований. В Раді я фігурував під чужим прізвищем і ранґою (відзнак тоді вже не носили). Рада призначила мене до Староукраїнського Правобережного полку. Я прибув туди, але незабаром виїхав до Києва, бо в тому українському полку, хоч і не було того хамства й упадку дисципліни, що в Іркутському, але не було також і ладу, без котрого неможливе існування війська взагалі. Я мав надію побачити цей лад у Києві, мав прагнення служити в гарному дисциплінованому війську, відродженому на традиціях, на котрих виховувались мої прадіди. Перед Різдвом я був у Києві і зголосився у Генерального Секретаря по військовим справам - п. Порша. Порш поставився до мене з недовір'ям, бо я не знав української мови, виховався поза Україною і нічим не міг доказати своїх зв'язків з українськими колами. Однак мене було призначено до 2-го Січового Запорозького Корпусу, що стояв десь на протинімецькому ще фронті. Я виїхав туди, але, маючи неправильні інформації про місце перебування корпусу, до нього не попав, і з Бердичева вернувся до Києва. До Києва тоді наближались большевики Муравйова. Шукаючи для себе приділу, трапив я до генерал-квартирмайстра в штабі Київської Військової Округи - ген. Агапієва, що пізнав мене по голосі, подібному до голосу мого батька (Агапієв був в батька юнкером, коли батько був офіцером-вихователем в Павловській офіцерській школі в Петербурзі) і призначив мене до Штабу Округи помічником начальника операційного відділу. Там я перебув до київсьних боїв і під час них, нічим не відзначуючись, будучи майже безкорисним для України...

Рік 1918 почався для мене в Києві, де невелика горстка українських патріотів боронила столицю від большевиків. Останні два дні і дві ночі перед упадком Києва працював я безвихідно в штабі, то без успіху шукаючи получення по прямому дроту з українізованими частинами, що мали йти з півночі на рятунок Батьківщини, то повнячи дижур. По тих двох добах начальник штабу Слівінський звільнив мене додому на цілий день і ніч, бо був я до краю стомлений. Мешкав я тоді у п. Михайла Тимешка, що був жонатий з Галиною Юрієвною Крат, рідною сестрою Павла Юрієвича, Лесі (пізніше одруженої Палієнко) і Бориса. У Тимешків було двоє дітей, Ірина (тепер Іваницька) і Леся. Жила з ними разом і мати Галини, вдова Юрія Архиповича, мого дядька. Мешкали вони в Дикому провулку, а може вулиці, при Львівській вулиці.

Коли я другого дня вийшов, як звичайно з дому, щоб іти до штабу, на розі Львівської і Дикої побачив на варті типа з червоною опаскою на рукаві. Прикра була б моя ситуація, якби він мене побачив, бо був я одягнений в українсьну військову уніформу. Чудом удалося мені вернутися додому, по телефону переконатися, що в штабі також уже урядують большевики. Переодягнувшись в цивіля, перебув я кілька днів у Києві, будучи свідком, як звозили в Дніпро автами гори розстріляних людей. Родичі мої тремтіли за мене і за себе. Тому я мусів від них вибратись.

Іти на захід, на Житомир, куди подались наші частини, уряд і члени Центральної Ради я не міг, бо не мав жадного зв'язку. Тому, маючи в кишені посвідку, що я працівник кооперативи, де працював М. Тимешко, рушив у Гадяч, куди й прибув з малою пригодою. У Бахмачі пізнав мене один солдат, бувший іркутець і привітався зі мною: "Здраствуйте, Ґосподін Полковнік". Інші, почувши такий привіт вже хотіли братись за мене й викінчити, як викінчили в той час тисячі російських офіцерів, але іркутець рішучо став у моїй обороні, кажучи: "Не займай! Він зажди був добрий до ребят". Мене пустили й я постарався, на всякий випадок не попадаючи на очі "братви", скоріше виїхати.

В Гадячі я затаїв свою службу в українській армії, показав документи, що я інвалід, перейшов навіть медичну комісію в шпиталі. Петро Миколайович Крат, мій кузен улаштував мене помічником Гадяцької Земської Управи, де я й працював до червня, а може липня. Влада була тоді в руках місцевих большевиків, себто жидів і бідних селян-українців. Нікого вони не гнобили й ніяких спеціяльних заряджень не давали. Головою Земської Управи був селянин Балика, досить симпатичний чолов'яга. Любив випити й закусити. Отже урядування його проходило в цьому нешкідливому занятті, спільно то з нами урядовцями, то зі сторонами, інтересантами. Коли пізніше, вже по приході німців, ті хотіли його заарештувати, ми, земці, його оборонили.

Мешкав я в одній кімнаті з вищезгаданим Петром Кратом, у помешканні земського діяча, освіченого українця й соціяліста Євгена Володимировича Чижова. Там я почав говорити по-українському, багато читав, перебував в українських домах, бував на українських виставах. Тоді в хаті Чижова познайомився я з Оленою Пчілкою. В Гадячі тоді виходив часопис "Рідний Край", що його редаґувала, як земську газету, колеґія під головуванням О. Пчілки. Один час я навіть був членом тієї колеґії. В статтях своїх я пропаґував необхідність створення української армії, що мала бути не міліцією й не якоюсь революційною, а армією, створеною на зразок інших европейських армій, при чому мусіли б бути притягнені до служби досвідчені старшини з к. російської армії. Зі мною полемізував якийсь народній учитель, що доказував непотрібність армії взагалі, бо ось скінчиться ця остання війна й ніхто нам не загрожуватиме в нашому соціялістичному будівництві.

Хутко стався гетьманський переворот...

ОЛЕКСА ЯВОРСЬКИЙ

Олексі Яворському сповнилося 25 березня 1981 року 85

літ. Олекса Яворський належить до тих небагатьох діячів, які

протягом цілого свого довгого життя не переривали громад-

ської діяльности, незважаюєи на переслідування, невигоди чи

інші труднощі. Для відзначення ювілею колишнього вояка і

визначного діяча подаємо його коротку біографію та поміщує-

мо на іншому місці передрук його спогадів п. н. «Моя участь у

Першому зимовому поході». 

Редакція

Олекса Яворський народився 25 березня 1896 р. в селі Котузові Підгаєцького повіту. До гімназії учащав у Бережанах і Бучачі. В 1914 році зголосився до Леґіону Українських Січових Стрільців і перебув один місяць у кадрі, чекаючи на спорядження, яке не отримав, а кадра під тиском фронту мусіла перенестися. В 1916 році покликаний до австрійської армії, де скінчив старшинську школу й брав участь у боях на російському, румунському й італійському фронтах. За відвагу був нагороджений бронзовою і срібною медалями.

Він брав участь у плянуванні перебрання влади в Галичині від австрійців, але сам участи в тому не брав, бо захворів на малярію. Поляки вивезли його зі шпиталю до табору військовополонених у Домб'ю біля Кракова. Перебуваючи в шпиталі, він на початку 1919 року втікає і через Чехію, Австрію та Мадярщину повертається додому і вступає до Української Галицької Армії, де служить як поручник-адьютант ІІІ-го, а відтак І-го куреня 13-го полку Львівської бриґади. 

Бере участь в боях проти поляків під Бережанами і Перемишлянами, а згодом у поході на Київ. Свої переживання і пригоди на центральних землях України описує у вищезгаданих спогадах.

Повернувшись після закінчення війни додому, вписується на Український тайний університет у Львові, на якому закінчує право. В 1922 році одружується з Стефанією Падох, яка на тому ж університеті студіювала медицину.

Після знесення бойкоту польських університетів, не отримавши визнання диплому Українського тайного університету, вступає на студії права на Яґеллонський університет у Кракові, які закінчує в 1929 році.

Працюючи в міжчасі у нотаря у Підгайцях, всеціло віддався громадській праці. Їздив по селах і там відновлював і закладав читальні "Просвіта", кооперативи, відділи товариств «Сокіл", "Сільський господар", "Рідна школа". 

Бере участь у віднові українського політичного життя, стає головою повітового комітету партії "Українське Національно-Демократичне Об'єднання" у Підгайцях та центрального комітету у Львові; стає активним членом тайної "Української Військової Організації", в якій займає пости повітового коменданта та окружного адьютанта. |

За свої громадські і політичні виступи польська влада його кількакратно арештує, починаючи арештом в 1922 році.

Два рази кандидував і був вибраний послом до польського сойму від УНДО - в 1928 і 1930 рр.

Під час т.зв. польської пацифікації Галичини він був жорстоко збитий і посаджений до бережанської тюрми.

У 1935 році, після відбуття п'ятилітньої адвокатської практики, Олекса Яворський відкрив свою власну адвокатську канцелярію, але далі всеціло віддався громадській праці. 1 вересня 1939 року знову був арештований і вивезений до концтабору Береза Картузька, де знову зазнав побиття і знущання. Звільнившися з Берези Картузької перед приходом більшовиків у вересні 1939 року, подався на захід і поселився у Кракові, де відкрив адвокатську канцелярію. Згодом відкрив нотаріяльне бюро в Самборі. В той час допомагав він багатьом полякам і жидам, беручи на себе велике ризико арешту німецькими властями.

Навесні 1944 року був покликаний до дивізії "Галичина", де повнив службу в установі суспільної опіки для родин вояків дивізії, якої централя була в той час у Кракові. Там разом зі десятниками Костем Стисловським і Попадинцем допомагав не тільки родинам вояків дивізії, але українцям, які були в скрутних обставинах. Не одній родині допоміг видістатися з трудного становища чи з табору праці, багатьом чоловікам видавав карти покликання до дивізії які згодом не передавав до Військової Управи, допомагав оформлювати відповідні документи, рекомендував на грошову чи харчову допомоги тощо. В той час деяка кількість вояків дивізії була у німецькій дивізії "Вікінґ", де їхнім священиком був о. Габрусевич. При допомозі о. Габрусевича Олекса Яворський старався, щоб наших вояків перенесено до української дивізії, що і сталося.

У липні 1948 року виїхав з дружиною і дочками, Зоряною і Жданою, до Канади на запотребування виставлене М. Муликом на фарму у Піс Рівер у Алберті. Осів у Едмонтоні, де був організатором відділів Комітету Українців Канади та працював як маляр домів аж до першої серцевої атаки в 1958 році. У 1959 році переїхав до Торонта, і тут спершу працював у фірмі продажу хат, а згодом провадив канцелярію фірми достави опалової оливи "Дніпро" аж до часу, коли пішов на пенсію. Він є автором багатьох статтей, часто полемістичних, у різних журналах і газетах.

Олекса Яворський у своєму житті був прямолінійним, служив своєму народові чесно і з посвятою. Під час німецької окупації помагав полякам і жидам, не раз ризикуючи власним життям, хоч сам зазнав переслідування від поляків. Під час визвольної війни завжди робив заходи для охорони меншин, особливо жидів, перед різними російськими, більшовицькими чи іншими військовими бандами. До жидів має ще особливі симпаті тому, що в його частині в УГА воювало два старшини-жиди, а один з них, Лео Брінк, згинув у тій війні.

С. Е.

ШПИГУН-МАЙСТЕР

Юрій Тис-Крохмалюк

(Чарле Вітінг: Майстер-шпигун Німеччини. Нью Йорк,

1972, стор. 274, іл.)

(Charles Whiting-Gehlen: Germany’s Master Spy, New York,

1972).

Автор Чарлс Вітінґ опрацював спомини генерал-майора Райнгарда Ґелена, шефа розвідки в
Головному штабі вермахту, відділу закодованого як "Іноземні армії-Схід". Автор натякає, що Ґелен був не тільки шефом згаданого відділу "Абвери", але теж творцем нової системи розвідчої праці і нових методів діяння.  Ґелен жив з родиною у частині малого міста, відділеній для військових; навіть дружина і діти не знали, де він працював. Для своїх підлеглих він був президентом, паном доктором чи доктором Шнайдером. Навіть донька була вписана у школі під іншим прізвищем. Американський журнал назвав його "людиною в тіні", швайцарська "Вельтвохе" - "людиною без обличчя", для Москви він був "сірою рукою" або "сірим генералом". Втаємничені знали, що Ґелен довів свою систему розвідки до перфекції - вона стала холодною, калькульованою наукою. У час війни ніхто не знав, як він виглядав; американська преса старалася дістати його світлину, обіцюючи за неї десятки тисяч долярів.

Чарлс Вітінґ описує нараду найвищих чинників Третього райху дня 9 січня 1945 року в бункрі Гітлера; приявними було коло 25 мілітарних шефів і партійної знаті під проводом ген. Ґудеріяна. Йшлося про те, щоб Гітлер відкликав запляновану офензиву на заході, а злишні дивізії пересунув на Східній фронт проти плянованої більшовицької офензиви.

Автор так описує появу Гітлера в кімнаті нарад:

"Адольф Гітлер увійшов поволі й обережно до кімнати нарад. Він був обандажований, його сірий піджак з подвійним рядом гудзиків звисав на ньому, його обличчя було блідо-жовте і постаріле; Ґудеріян завважив, що від часу атентату Гітлер не володів нормально лівою ногою. Він кожному подав руку і сів на своє крісло. Правою рукою він поклав свою ліву, вповні безвкладну руку на стіл. Його права рука була теж пошкоджена вибухом бомби".

- Мій фюрере! - почав Ґудеріян, генерал-полковник і головнокомандувач німецьких військ на Східньому фронті, - я прийшов сьогодні, щоб скласти звіт, оснований на цілком певних вістках; російська зимова офензива почнеться за три дні, тобто 12 січня. Її ціллю є Берлін!

Ґудеріян вмовк і глянув на Гітлера. Але його жовто-сіре обличчя не виявляло ніякої реакції. Чути було тільки тихий шелест мапи під тремтячою лівою рукою Гітлера.

Ґудеріян говорив далі, що більшовики сконцентрували 22 армійські корпуси і 225 дивізій вздовж цілого східнього фронту. Стан є 11:1 на некористь німців у числі вояків; 7:1 у танковій зброї і 20:1 в літунстві...

Ґудеріян чекав на відповідь Гітлера, але цей мовчав, а його хворі очі виявляли повну апатію. Враз Ґудеріян побачив, що долішня щока почервоніла і повільно починає червоніти його ціле обличчя. Всі знали, що це означає: настане вибух гніву, приступ страшної злости.

- Ті документи є комплектно ідіотичні! - скричав Гітлер і вдарив з люттю п'ястуком правої руки об стіл.

Ґудеріян глядів на оскаженіле лице Гітлера.

- Хто опрацював цю нісенітницю?

- Це опрацював генерал Ґелен, мій найкращий штабовий генерал. І я не показав би це, якщо б я з ним не погоджувався.

Совєтський наступ почався докладно, як передбачав ген. Ґелен. Ген. Гальдер, шеф генерального штабу, писав: "Ґелен - це зразковий старшина генерального штабу. Він має велику здібність, власний спосіб думання і талант передбачувати події з аналізи даних, здобутих розвідкою. Він скромний і відзначається пильністю. Є симпатичною особовістю".

В умовах "бліцкріґу" на сході Гальдер змінив старого шефа розвідки, який не відповідав новим вимогам і наступником вибрав Ґелена, який до того часу у пляні "Барбаросса" (криптонім для війни проти СРСР) опрацював постачання. Ґелен дістав завдання підвищити справність розвідки на цілому Східньому фронті яка мала офіційну назву «Іноземні армії Сходу". Досі ця розвідка вермахту спиралася на перестарілих засадах: пасивна розвідка від полонених та від патруль в запіллі ворога, інформації від власних частин. Не дивно, що німецька розвідка на Східньому фронті не дописала, а німецькі командири мали труднощі в наступах, не знаючи, які сили ворога є перед ними.

Ґелен вирішив застосувати нову активну і аґресивну тактику. "Іноземні армії Сходу" мали діяти глибоко в запіллі ворога, скинені з парашутів. Завданням тих аґентів, зложених з німецького персоналу і полонених добровольців, було передавати по радіо усі ворожі рухи військ і транспорту, інфільтрувати армії і партійні організації. Аґенти мусіли знати перфектно російську мову і її діялекти, поведінку військових і цивільних установ.

Влітку 1942 року Ґелен мав уже основи організації. Він придбав до неї майора Бавна, народженого в Одесі, експерта для справ СРСР, який говорив не тільки російською мовою, але теж українською. Полонені з Червоної армії зголошувалися добровільно і як пише автор, вони були націоналісти і антикомуністи".

Перші три групи пройшли у штабі німецької армії у Вінниці спеціяльний вишкіл. З першої сотні, яку скинено поза фронтом, венулося тільки 15. Решта не вернулися, деякі приставали до транспортів, зголошувалися до Червоної армії як розбитки або до військових складів, чи до фабрик воєнної промисловости. Інші повернулися пінзіше. З тих вісток Ґелен довідувався про приготування совєтського наступу, його сили і напрям. Ґелен був теж прихильником акції Власова і творення "українських батальйонів".

Наприкінці 1944 року Ґелен довідався, що Гіммлер стояв уже у зв'язку з англійцями та мав зв'язок теж з тими німцями, які виступали проти Гітлера. На спільній нараді Ґелен запропонував, щоб передати акти і архіви "Іноземних військ Сходу" альянтам і тим самим підготовити базу для сепаратного миру зазделегідь. Ґелен вмістив копії усіх документів до 40 сталевих скринь і перевіз їх у гори, більш на захід. Ґелен сподівався, що війна потриває ще найдовше чотири тижні і через той час його документи будуть в руках англійців. Він знав про тайний документ «Екліпса", альянтську вимогу безумовної капітуляції Німеччини і що альянти не будуть вести переговорів з німцями, але він мав надію, що американці будуть більш елястичні. Тому він спільно із своїми двома дорадниками вирішив передати американцям не тільки згадані документи, але теж повну сітку своїх аґентів у совєтському запіллі. Вони три вирішили, що операції "Іноземних армій Схід" закінчилися і хто з них трьох перший попаде у неволю до західних альянтів, запропонує їм в імені двох інших співпрацю у розвідці проти СРСР. Посередником між ними трьома був професор теології Ґрубер, вживаючи коду "ХWY".

В таборі полонених Ґелен шукав зв'язку з американця-ми, але ніхто ним не цікавився. Американці закінчили війну і нікому не приходило на думку воювати проти свого союзника Росії. Єдиний ген. Патон розумів, що діється і він писав: "Ми знищили того, кого треба було знищити. Тепер на його місце впускаємо монголів, а в цілу Европу - комунізм".

Американці не знали нічого ні про "Іноземні армії Сходу", ні про Ґелена. Врешті почали їх шукати не тільки Сі-Ай-Сі, але і московський союзник. Високий старшина військової американської розвідки Филипс пригадав собі, що з кінцем війни зголошувався блідий, худорлявий німецький старшина в справі співпраці. Але американцям було незрозуміло, чому вони мали б шпигувати проти свого найкращого союзника.

Цією справою зацікавився шеф військової розвідки ген. Зилберт та брітанська військова розвідка. Справа велася засекречено, бо Вашінґтон не бажав вживати до розвідки німецьких старшин. Врешті Ґелена знайшли в одному з таборів полонених. Перша розмова з Зилбертом мала успіх. Ґелен розповів, що Москва не здемобілізувала своєї армії. Він виявив американцям справжню потугу СРСР і захитав віру американців про Росію, як мирну націю. Американці звільнили Ґелена і п'ять його найближчих співробітників та вислали до Вашінґтону, де їх примістили в особливому таборі. Там вони перебули цілий рік, здавалося, що американці не знають, що з ними робити. Щойно коли в лютому 1946 року СРСР захопив північний Іран, американці зрозуміли дійсні наміри Москви. Тепер американці почали серйозні наради з Ґеленом. Коли шефом Сі-Ай-Ей став Даллес, Ґеллен зі своєю групою став його співробітником. Підписано умову в якій між іншими сказано, що організація Ґелена має складатися з самих німців. Вона буде працювати проти Німеччини і коли Німеччина стане суверенною державою, організація Ґелена підпорядкується німецькій владі. В липні 1946 року Ґелен повернувся із своїм штабом до Західньої Німеччини для створення департаменту "Іноземні армії Сходу" та почав збирати вістки про СРСР і його комуністичний бльок. Спочатку організація Ґелена розпитувала вояків, які верталися з полону і цивільних втікачів, а згодом коли СРСР закрив границю, Ґелен почав активну розвідку. Сітка аґентів старалася здобути потрібні інформації і навіть найдрібніші вістки мали для Ґелена свою вартість. Згодом дійшло до того, що організація Ґелена вислала багато аґентів в прикордонні території самого СРСР. Матеріяли Ґелена стали для американців "єдиним оком Сі-Ай-Ей" поза залізну завісу.

На довшу мету однак Ґелен не міг опиратися тільки на аґентів старого часу. Вони не мали потрібного знання політичних стосунків і важко було їм зрозуміти повоєнний змінений світ. Ґелен заанґажував економістів, політичних аналітиків, експертів підпільних збройних організацій тощо. Його співробітники мусіли жити засекречено. Їхні жінки і діти мали мешкання у відокремлених і бережених дільницях. Ґелен називався "доктор Шнайдер".

На дальших сторінках автор описує докладніше вбивство Степана Бандери, різні випадки інфільтрації німецької розвідки совєтськими і східньо-німецькими агентами, - усе в дуже загальних зарисах. Докладніше згадує про аферу Вергуна (стор. 206) і його зізнання у східньому Берліні. Він говорив, що мав завдання вербувати українців і висилати їх з фальшивими документами до СРСР, ЧСР, Польщі і Мадярщини. Зібрані ними інформації Вергун пересилав до м. Пулях, де була головна кватира Ґелена. Вергун був в час Другої світової війни членом "Абвери" в окупованій Україні.

Інформації про події під час Другої світової війни автор подає фальшиво, порівнюючи ОУН до російської організації НАС. Автор пише, що Бандера під кінець Першої світової війни боровся з "червоними". Між обома світовими війнами було багато російських протикомуністичних організацій на заході, а між ними і організація Бандери, яка була слабою і неефективною. В 1942 році Бандера вернувся з заходу, як німецький урядовець, і частину своєї батьківщини проголосив незалежною, за що німці його ув'язнили разом з провідними членами його організації. Але він не був довго ув'язненим.

Почав співпрацювати з німцями, як шпигун, аґент контррозвідки і саботажник. Коли стало видно, що німці війну програють, Бандера здезертирував і укривався аж поки не обірвалася співпраця американців з росіянами і він впевнився, що його не видадуть СРСР. Так автор пише і про інші "події", яких до речі немає у справжніх спогадах Ґелена.

Після таких сензаційних вставок автор описує дальшу роботу Ґелена. В п'ятдесятих роках Ґелен творить багато нових підпільних організацій в державах НАТО і навіть в Західній Німеччині. Всюди, де починалися неспокої і напружені політичні ситуації, появлялися люди Ґелена і впливали на хід подій. Ґелен був завжди своєчасно обізнаний з подіями і міг передбачити їх вислід. Його аґенти впливали на критичне положення і конфлікти в Савді-Арабії, афери Любумби, кризи в Чілі, Індонезії, Кореї. Він передбачив шестиденну війну між Ізраїлем і Єгиптом. Його організація начислювала тисячі членів...

І знову пройшли роки. Настала доба детанту, співпраці і торговельних договорів, приязних стосунків. У такій атмосфері Ґелен ставав щораз більше зайвим. Почалися пресові кампанії проти нього. У такій ситуації послабла дисципліна в організації Ґелена, відкрито навіть інфільтрацію совєтських аґентів.

Врешті у квітні 1968 року Ґелен зрезиґнував після 26 років служби в організації "Іноземні армії Сходу", в яких розбудував розвідку СРСР, організацію, яка згодом покрила усі країни світу тисячами розвідчиків. В жовтні 1968 року він став президентом служби безпеки Західньої Німеччини. Це був останній розділ його кар'єри.

В той час з невідомих причин почалася в Німеччині серія самогубств і дивних смертельних випадків між визначними урядовцями. А згодом неймовірна історія: вислано звичайним вантажним літаком найновішого типу боєву ракету до Москви. В Москві залишився літун, його супутник і правник. Самогубство поповнив один адмірал і один генерал. Жовтень 1968 року назвали "червоним жовтнем".

ПОЛТАВА - ДРУГИЙ ПЕРЛ ГАРБОР?

В. Федорович

Американський досвід з Другої світової війни

5 вересня 1943 р. ген. Б. М. Джайлс, начальник штабу американських повітряних сил, дав доручення своєму асистентові, ген. Л. С. Кутерові, прослідити можливості й виготовити пляни спорудження баз для американських бомбовозів на території СССР.

Було декілька причин, що спонукали американців до того кроку. По-перше, для американської розвідки не було тайною, що на початку 1943 р німці премістили частину своїх важливих воєнних фабрик на схід, поза засяг діяння альянтських бомбовозів, які мали свої бази в Англії й Італії. Звідси логічний висновок: легше бомбардувати німецькі позиції з баз, положених на совєтській території. Практично мало воно виглядати так: американські літаки вилітають з Англії, бомбардують німецькі військові об'єкти, після чого приземлюються на своїх базах в СССР, забезпечуються пальним, беруть новий вантаж бомб і в поворотній дорозі до матірних баз в Англії знову бомбардують ворожі позиції.

По-друге, реалізація американського пляну приневолила б німецьке командування перекинути частину свого літунства на схід, а тим самим відтяжити західній фронт, де альянти підготовляли висадку своїх сил у північній Франції. По-третє, в зв'язку з війною на Тихому океані американцям залежало на тому, що дістати ще додатково дозвіл на побудову летунських баз на Сибірі, звідки можна було б вигідно бомбардувати Японію. Вкінці американці хотіли показати СССР свою добру волю і всесторонню піддержку у війні проти спільного ворога, а також затіснити взаємну співпрацю, тим більше, що відносини між союзниками були на загал холодні. Навіть у ділянці американської допомоги «ленд-ліз", без якої СССР не міг подолати німців, більшовики ставили американцям різні перешкоди й робили труднощі, домагалися насильно щораз більше матеріялів та військового обладнання, негайної достави, а коли американці не могли доставити чогось на час, то підозрівали їх в саботажі і злій вірі. Ген. Джайлс був свідомий тих перепон, але реалізацію свого задуму вважав військовою і стратегічною необхідністю.

За таких умов почалися американсько-совєтські переговори в справі літунських баз. Перша нарада відбулася в Москві 18 жовтня 1943 р. Предсідником нарад був Молотов, мін. закордонних справ СССР. Він на самому початку, не допускаючи до голосу альянтських делегатів, предложив їм совєтські вимоги, а саме: негайно відкрити другий фронт на заході, приневолити Туреччину приступити до війни по боці альянтів, вплинути на Швецію, шоб дала альянтам до диспозиції свої літунські бази для бомбардування Німеччини. Голова американської делегації ген, І. Р. Дін запевнив Молотова, що весню 1944 р. пічнеться інвазія на Францію. Та заява заспокоїла Молотова. Тоді американська делегація висунула свої пропозиції: дозвіл на будову баз для американських літаків на території СССР, поліпшення повітряного транспорту між ЗСА і СССР, та виміна інформацій в ділянці розвідки і прогнозів погоди. Як можна було сподіватися, Молотов не дав відразу відповіди, бо він не міг нічого вирішувати без згоди Сталіна. Повних два дні "студіював" він разом зі Сталіном американські вимоги, після чого заявив, що совєтський уряд "в принципі" приймає американські пропозиції. Ген. Дін втішився такою відповіддю. Та його оптимізм скоро розвіявся, він переконався, що фраза "в приншипі" не значить нічого, - це тільки виминаюча відповідь, яка до нічого не зобов'язує, і до її реалізації далека дорога.

 В Москві ген. Дін уживав всіляких доріг, щоб тільки виєднати дозвіл на літунські бази, але не мав ніякого успіху. Тоді він за посередництвом шефа штабу ген. Джайлса звернувся до президента Рузвельта з пропозицією, представити справу баз безпосередньо Сталінові на Тегеранській конференції, що була заплянована на грудень 1943 р. І справді, Рузвельт предложив Сталінові американські побажання. Сталін - як можна було сподіватися - обіцяв простудіювати американські пропозиції (він уже студіював їх у Москві спільно з Молотовим), а рівночасно заявив, що годиться на них "в принципі". Але справа знову затяглася. Зі совєтської сторони не було ніякої реакції. Щойно в лютому 1944 р. на вимогу американського амбасадора В. А. Гаррімана відбулася в Москві конференція з участю Сталіна. Після довгих дискусій, на третьому дні нарад, Сталін офіційно заявив, що годиться на американські пропозиції, і доручив шефові штабу літунських сил опрацювати спільно з американськими делегатами деталі. Незабаром відбулася нова конференція з участю Молотова і представників армії та літунства. Почалося все наново. Американці ше раз з'ясували свої позиції й тоді нарешті після довгих дебат було вирішено, що американці дістануть три бази (вони хотіли шість) в Київській області, а саме в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для охорони баз американці хотіли доставити свої літаки-винишувачі та зенітні гармати, але більшовики не погодилися на те, заявляючи, що вони самі будуть обороняти американські бази.

Для остаточного полагодження справи приїхала ло Москви окрема військова делегація з Вашінґтону. При кінці березня 1944 р. обі сторони прийшли до порозуміння й американці приступили до упорядкування літунських баз. Треба було збудувати злітно-посадчі дороги, приміщення для персоналу, медичний центр, їдальню, гаражі для обслуговування й направи літаків. Американці користали з помочі міспевих робітників. що їх приділила влада до тої роботи. До більш складних робіт був потрібний технічний персонал. Американці хотіли спровадити 2100 спеціялістів, але совєтські власті дозволили тільки на 1200 осіб. Тут знову американці зустрілися з совєтською бюрократією, шо утруднювала в'їзд до СССР. Вони побачили, що, згідно з совєтською практикою, всі чужинці, які в'їжлжають до СССР, підлягають докладній перевірці, а коли вже їм пощастить переступити совєтський кордон, то поліція постійно "опікується" ними. Те, що американці приходили до СССР як союзники, не мало для Сталіна значення. Він завжди підозрівав, що капіталістична Америка може ввести до СССР своїх аґентів. При в'їзді більшої кількости американців до СССР виринали труднощі докладної перевірки й нагляду. Щойно після довгих торгів удалося американцям узгіднити процедуру, за якою американські спеціялісти могли перейти совєтський кордон на підставі групової візи. Та незважачи на те, далі виринали різні труднощі й американцям доводилося нераз довго чекати, заки їм дозволено поїхати до визначених баз. А діялося це в той час, коли совєтські військові представники приїжджали до ЗСА без ніяких формальностей і перебували там без спеціяльної "опіки".

Все-таки, без уваги на всі труднощі, праця на летовищах поступала вперед і при кінці травня 1944 р. бази були готові до дії. Треба було поладнати ще тільки дві справи. Дуже контроверсійною була справа розвідувальних полетів, фотографування ворожих об'єктів та виміна відомостей про атмосферичні умови. Совєтські власті ніяк не хотіли погодитися на те, щоб американські літуни свобідно літали понад совєтською територією для розвідувальних цілей; те право вони застерегли виключно для совєтських літунів. Зробили тільки одну концесію в ділянці радіокомунікації: дозволили американцям користуватися власним радієвим устаткуванням, але вимагали, щоб при кожній радіостанції був присутній представник Червоної армії. Друга спірна справа - це підбір німецьких об'єктів для бомбардування. На перший вогонь американці вибрали німецькі бази в околиці Риґи в Естонії, й повідомили совєтське командування. СССР не затвердили того вибору бо казав, що ті об'єкти лежать "в сфері совєтських воєнних операцій"; зате порадив бомбардувати німецькі позиції на лінії Букарешт-Дебречин-Будапешт. Для американців такий вибір об'єктів до бомбардування видавався нелогічним, бо вони могли легше й вигідніше їх бомбардувати зі своїх баз в Італії. Не бажаючи загострювати стосунки зі своїм союзником, американці погодилися на совєтський вибір в надії, що після першого успішного рейду вони матимуть змогу самостійно вибирати об'єкти для бомбардування. Покищо вони хотіли показати совєтським військовикам технічну справність та оперативність вищість американського літунства.

 Перший рейд назначено на 2 червня 1944 р. Ранком того дня 130 важких бомбовозів т.зв. "літаючих фортець", під командою ген. І. С. Ікера вилетіли зі своїх баз в Італії. Вони збомбардували призначені об'єкти в Мадярщині й Румунії, після чого щасливо приземлилися на летовищах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для американців це був великий успіх, при втраті тільки одного власного літака вони виконали блискуче своє завдання. Що більше, вони справді заімпонували совєтським військовикам високоякісними літаками, модерним технічним вивінуванням та справністю літунів. Американцям справили приняття, звітодавці подали вістки до преси про успішну операцію, маршал авіяції А. А. Новіков особисто поздоровив ген. Ікера з успіхом і навіть заприязнився з ним. В двох наступних налетах - 6 і 11 червня - американці успішно бомбардували німецькі становища в Румунії. Під час другого бомбардування відбувся повітряний бій з німецькими винищувачами; збито один американський літак, в якому була більша кількість важливих знімок, а між ними американських літаків на базах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Світлини попали до німецьких рук і вони постановили якнайшвидше знищити американські бази в СССР. Вечером 21 червня 1944 р. з'єднання німецьких літаків під командою полк. авіяції В. Антрупа вирушило зі своєї бази в Мінську в сторону Полтави. Антруп мав під своєю командою 80 бомбовозів і невелику кількість винищувачів для охорони. В той час, коли німецькі літаки прямували до своєї мети, в Полтаві американські і совєтські старшини забавлялися при вечері. Правда, совєтські вартові повідомляли своїх старшин про наближення німецьких літаків, але ніхто не ставився до того серйозно, бо таке траплялося раніше, але німецькі літаки ніколи не зближалися до околиць Полтави. Щойно після третього повідомлення, що ворожі літаки наближаються до Полтави, проголошено тривогу і всі вийшли з їдальні, щоб скритися в окопах. Тим часом німецькі бомбовози з'явилися над летовищем, освітили його ракетами і преспокійно бомбардували все, що було внизу: літаки, склади амуніції і бомб, вантажні авта, збірники пального, гаражі, радіостанці, а вкінці цілу поверхню летовища враз з дорогами так, щоб не міг приземлитися ніякий літак. Та ціла операція тривала повних дві години і впродовж того часу не показався ані один совєтський літак-винищувач, щоб прогнати напасників. Після виконання свого завдання німецькі літаки відлетіли без перешкод до своїх баз в Мінську. Мабуть, дивувався полк. Антруп, що все пішло так гладко й ніхто не пробував боронити Полтави.

Шкоди полтавської катастрофи були великі. Знищено або пошкоджено 70 літаків, в тому 50 "літаючих фортець", 22 вантажні авта, великі запаси бензини й оливи, цілу масу бомб та амуніції, і радіостанцію з усіма апаратами. Щоб уникнути нової катастрофи, американське командування рішило забрати свої літаки з баз в Миргороді й Пирятині й перетранспортувати їх в околиці Харкова. В американців було зрозуміле огірчення супроти совєтської влади за те, що, всупереч своїй обіцянці, не подбало про охорону летовища. Що більше, мимоволі насувалося підозріння, що Сталін навмисне так покерував справами, щоб поскромити американців; бо ж німецькі літаки повних дві години робили свою нищівну роботу так, що Сталін при добрій волі міг навіть з інших баз стягнути літаки до оборони Полтави. Але видно то не було в його пляні. Характерне й те, що американські літуни були готові власними літаками зустріти німців, але не дістали на це совєтського дозволу. Американці сподівалися якогось вияснення від Сталіна, думаючи, що в нього є почуття вини за недодержання обіцянки. Та не в Сталіна.

Вночі з 22 на 23 червня німецькі літаки зробили ще один повітряний налет, тим разом на Миргород. Знова освітили летовище й без перешкод скинули вибухові й запальні бомби на збірники бензини й вантажні авта та збомбардували поверхню летовища; літаки-бомбовози врятувалися, бо їх попереднього дня відтранспортовано в околиці Харкова. Також і тут не було совєтських винищувачів для оборони летовища. В такій ситуації американська літунська команда рішила зліквідувати свої бази в СССР й перевезти літаки й персонал до Англії. Але Рузвельт і його дорадники настоювали на тому, щоб акцію співпраці з більшовиками продовжувати й показати їм, що Америка, як вірний союзник СССР, буде далі спільно бити Гітлера на всіх фронтах і всіма засобами. Чомусь Рузвельт дуже хотів приподобатися Сталінові.

З уваги на таке становище Вашінґтону, американські бази в СССР продовжували свою активність. При кінці червня зацілілі американські бомбовози вилетіли в рейд на захід, подорозі збомбардували Дрогобич й полетіли до своїх баз в Італії, а звідси до Англії. В місяцях липні і серпні американці далі бомбардували нафтові поля й німецькі аеродроми в Румунії й завдали німецькому літунству поважної шкоди. Американці вірили, що совєтські військові й політичні чинники належно оцінять ті успіхи і Сталін погодиться на влаштування американських баз на Сибірі для бомбардування Японії. Але Сталін був непохитний і не хотів дати дозволу на бази. Взагалі завваживалося брак співпраці між американськими і совєтськими військовими чинниками, що більше ставлення до американців було ясно вороже, траплялися випадки, що совєтські літаки й зенітна артилерія атакували американців, американських військовополонених взятих від німців трактували як ворогів.

При кінці 1944 р. американцям залишилася тільки одна база в Полтаві. Тим часом воєнна ситуація змінилася. Весною 1945 р. східній фронт пересунувся далеко на захід так, що американська база в Полтаві втратила своє практичне застосування. Американці хотіли дістати бази на Балканах, але Сталін не погодився на те; він хотів мати вільну руку на тих теренах, тому присутність американців не була бажана. В тому ж 1945 р. американці мали успіхи на тихоокеанському фронті й тому бази на Сибірі не були вже потрібні. Крім того, була в пляні вже атомова бомба. В квітні 1945 р. американці повідомили совєтський уряд, що вони більше не зацікавлені в літунських базах на Сибірі, а тим більше на Балканах. В травні 1945 р. американці вирішили зліквідувати свою базу в Полтаві. Виготовлено плян евакуації, совєтське командування апробувало його, але незважаючи на те, політичні власті робили різні перешкоди й тільки тверда постава американського командування довела до успішної евакуації, що відбулася 22 червня 1945 р. якраз рік після злощасного німецького налету на полтавську базу.

Так закінчилася американська місія в СССР, відома як "божевільна" або "несамовита операція" ("франтік оперейшен"). Чи була вона успішна? Чи доцільна? В сумі відбуто 18 літунських рейдів, в яких брало участь 1030 літаків, в тому 529 "літаючих фортець"; в повітряних боях знищено або пошкоджено 140 ворожих літаків, а на аеродромах збомбардовано 60 літаків, коло 20 вантажних автомобілів, шість протилітунських гармат та різні інсталяції. Якщо зважити власні втрати в людях і матеріялі, то американці могли осягнути той самий результат без побудови окремих баз, що коштували стільки труду і грошей. Місія не осягнула своєї мети також в тому розумінні, що не примусила німців перекинути своє літунство на схід, щоб таким чином відтяжити західній фронт і облегчити висадку альянтських збройних сил у північній Франції. Що більше, та місія дала німцям привід показати свою силу при нападі на Полтаву. Відкритим лишається питання, чи Сталін зловмисне не причинився до полтавської трагедії. Є певне, що Сталін не хотів мати в себе ані американців ані їхніх літаків; однак не міг їм того явно показати, бо це насторожило б американців, тому робив все можливе, щоб вони самі забралися.

Полтавська катастрофа була пересторогою для цілого вільного світу. На жаль світ усвідомив собі це запізно. Якщо б американці були добре зрозуміли ту лекцію-пересторогу, що її дістали від більшовиків під час "рантік оперейшен", а саме, що СССР не довіряє Америці й не хоче з нею співпрацювати, хіба що має з того користь, то можливо сьогодні СССР не був би паном половини Европи.

Використана література:

Deane, J.D. The strange alliance. New York, 1947. Harriman,

A.W. America and Russia in a changing world. New York, 1971. In-

field, G.B. The Poltava affair. London. 1974.

ДИВОВИЖНИЙ КОЗАК

М. Сулима

(Jadwiga Chodzikowska: Dziwne zycie Sadyka Paszy. Warszawa.

Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1971. 600 c.)

Перша половина дев'ятнадцятого століття була добою романтизму в літературі. Поети змальовували речі небуденні, надприродні, таємничі; вони шукали чогось екзотичного, щось, що хвилювало людські серця. Почався зворот до народної творчости: народних пісень, побуту, вірувань. Романтика славного минулого, героїчного знайшла свій відзвук у поезії нашого Шевченка, англійського поета - лорда Байрона, польського генія - А. Міцкевича та десяток европейських велетнів літератури. В нас приспана народна свідомість почала пробуджуватися, коли в 1827 році М. Максимович видав збірку народних пісень, козацьких дум. За ним те саме зробив П. Гулак-Артемовський. Віддзеркалення історичного минулого, а головно козацького минулого, напоювало уми новими мріями про бурхливі події, геройські походи та славу. Екзотика козакування відбилася теж у творах польських поетів, які виросли на Україні; так звана "українська школа" в польській літературі включає такі імена як: Богдан Залєський (приятель Шевченка), А. Мальчевський, Северин Гощинський, М. Грабовський, Юліюш Словацький, які творили козацькі епопеї, драми та пісні.

"З роду русин"

Таких, які походили з українського роду, а вважали себе поляками, було в нас багато ("ґенте Рутенус, націоне польонус"). Одначе найбільш цікавою постаттю, здається, є Міхал Чайка-Чайковський. Життя цього фанатика козацьких традицій є змістом книжки Ядвіґи Худзіковської, яка появилася у Варшаві в році 1971. Авторка використала всі архіви, в яких знайшлася кореспонденція Чайковського, та накреслила нам постать польського шляхтича, що виріс на Волині, любив ту свою батьківщину, але в'язав її з Польщею. На гальчинецькому хуторі біля Бердичева Чайковський у своїй фантазії малював собі образи козаччини, бо й сама його мати

культивувала традиції козацтва. Козацтво було для нього символом українства. Завжди він відчував свого роду двоїстість, бо не уявляв собі, щоб козацтво могло існувати без тісного

зв'язку з Польщею. Молодому Чайковському присвічувала ідея визволення слов'ян з-під турецького ярма. В році 1828 (коли Чайковському було 26 років) говорилося про турецько-російську війну. Одначе є сумнівне, чи він хотів вступати до російської армії, щоб боротися проти турків.

Він їде до Варшави. Тут завдяки зв'язкам матері, яка дала йому багато поручаючих листів, Чайковському відкрилися майже всі сальони варшавської знатії, хоча метою його

було вписатися на студії. Життя студентів було важке, бо вся їхня діяльність була під суворим наглядом російських властей. Його опікуни намагалися тримати його подалі від усяких революційних товариств. В міжчасі помирає його мати й Чайковський стає власником трьох сіл. Селяни відносяться до нього приязно, бо він трактує їх як людей, а не як невільників. Буває в Києві для полагодження маєткових справ. В час відвідин царя Миколи І в Кодні в 1830 році має нагоду говорити з царем, який іменує його своїм каммер"юнкером. Має нагоду їхати до Петербурґа, одначе приготування поляків до повстання проти царату кидає його в ряди молоді, яка хоче вибороти Польщі незалежність. В той час на Волині ходили лірники, віщуни, які проповідували важні події, кажучи: "Що бувало, знають люди; но не знають, що буде".

В своїх мемуарах п.н. "Памєнтнік" Чайковський наводить момент, коли він приготовляв 30 їздців, які мали взяти участь у повстанні в 1831 році. Приїхав царський офіцер із жандармом його арештувати, одначе наші селяни вирвали його з рук властей. Чайковський звільнив тих селян, які хотіли разом із ним взяти активну участь у повстанні. Він сам заявляє, що Польща дасть селянам землю і волю, та що Польша й Україна повинні створити федерацію.

Повстанський відділ волиняків буз під командою Кароля Ружицького. На початку було тут 180 кіннотників, але в маршах в напрямку Поділля повстанці відбили кількість рекрутів і включили у свій відділ, що приняв назву "Полку Волинської кінноти". Мова в таборі була українська. Боєвим гаслом, замість "ура" стало "слава Богу". В Замості цей полк приділено під команду генерала Шептицького. Хоча повстанці мали кілька успішних зударів із ворогом, листопадове повстання заломилося. Чайковський зі своїми волиняками опинився у Львові, а опісля всі розбрилися по шляхецьких дворах в околиці Золочева. Метою їх стало дістатися за Дунай, але треба було англійських, або французьких пашпортів. Пробувши в місті Брно кілька днів, відділ подався до міста Ульму, а звідтіля шлях повів до Франції. В аквітанському місті Бурже дозволено на побут тільки офіцерам. Тим самим М.Чайковському прийшлося лишитися тут. Зачалися еміґраційні

політичні слабості, сварки, поєдинки, що змусило французькі власті порозсилати польських вояків по різних місцевостях Франції.

Паризький козак

По довгих стараннях Чайковський одержав дозвіл поселитися в Парижі, куди він їде в осені 1833 р. Тут познайомився з польськими поетами - А. Міцкевичем і Б. Залеським. Офіцери "Волинської кінноти" вели життя на взір військового гарнізону; вже в році 1834 їхній командир Ружицький заснував у містечку Фонтенебльо свого роду військову школу. В домі генерала К. Малаховського влаштовувалися вечори, на яких співано українські думи. Непосидючий "козак"

вже через рік знову переїжджає до Парижу. Тут припадок хоче, що Чайковський знайомиться зі співвидавцем журналу "Лє Реформатер", який намовляє Чайковського писати. Через ніч пише повість про козака "Міхненька", яка була надрукована, очевидно в французькій мові. Це дає Чайковському поштовх до писання оповідань про козаків. Він завжди підкреслює своє козацьке походження. Авторка каже, що він був настільки козаком, наскільки Міцкевич був литовцем. Одначе для французів козацтво було екзотикою, вони ним захоплювалися. Цей інтерес Чайковський зумів використати. В листопаді 1835 р. відбувався в Парижі конгрес, організаваний "Французьким історичним інститутом", на якому козак - А. Чайковський (так справді була зазначена його національність у звітах конґресу) виголосив доповідь про "Вплив козаків на

літератури Півночі та Сходу", в якій підкреслив, що козаки мали власну народну словесність в час, коли навіть Польща ще взорувалася на чужих творах.

В своїх споминах Чайковський нарікає на тісноту Парижу, бо, як казав, паризька вулиця нічим не нагадувала вулиці в Бердичеві. Нудно й сумно було йому в Парижі. Тому тягне його до писання; нагадує собі оповідання, що їх йому розказував ще дома дід Левко. Так само порпається в історії

Бантика-Каменського, шукає передань і пісень нашого народу, відтворює в пам'яті оповідання, які чув від гальчинецького пароха Немиловського. До писання заохочував його Богдан Залєський. Один із польських літературних критиків писав, коли вийшли "Козацькі повісті", що Україна буде мати менше одного осавула, а Польща матиме одного письменника більше. Навіть Міцкевич признавав, що йому подобалися "Козацькі повісті", які появилися друком в 1837 р. В тому ж році виходить його у двох томах найбільш відомий роман "Вернигора", який змальовує пророцтва українського віщуна-селянина, який став "бестселером" і був розхоплений у кількох тижнях. Так то, каже авторка Худзіковська, - замашистий козак добув собі бравурністю читачів як на еміґрації та і в Польщі. Упоєний своїм письменницьким успіхом, Чайковський пише повісті "Українки", "Гетьман України", "Стефан Чарнецький", "Кірджалім" (про сина поляка та болгаринки), в

якій автор пробує відтворити романтику Сходу, як також повісті "Анна" та "Виговський".

Хоч повісті Чайковського перекладалися на французьку мову й його популярність росла, все-таки знайшлося багато критиків, які закидали йому поверховність, слабе знання мови, безбарвність постатей-героїв. "Вернигора" став найбільш популярним твором, бо з нього читачі черпали віру в краще майбутнє Польщі. Віщун Мусій Вернигора проповідував, що сини Польщі багато пролиють крови; багато виросте могил; буде смуток і плач, бо три хижаки розшарпають тіло Польщі, яка попаде в ярмо ворогів. Багато її дітей ворог вивезе на безлюдні простори, а багато інших поляків піде на жебри в далеких краях. Але прийде час, що польський народ повстане; поміч дадуть Англія та Франція, навіть турок прийде з поміччю та "поїтиме коні в річці Горинь". Чотири перемоги здобудуть поляки. Дніпро вкриється кров'ю. Від Чорного по

Балтицьке море, від Карпат по степи низового козацтва не стане ані німців, ані москалів. Польща стане могутньою...

В пошуках доріг до визволення

Польська еміґрація пов'язувала всі події в Европі з питанням Польщі. Провідником еміґрації став князь Адам Чарториський, який зірвав із проросійською орієнтацією та надіявся на відновлення польської монархії. При зустрічі з Чайковським князеві подобався "чорнобривий козак", який мріяв, що Чарториський стане королем Польщі та України. З нього насміхався С. Гощинський, який твердив, що Чайковський знає тільки вигодованих козаків на шляхецьких дворах, а буйних синів степів, які йшли під прапорами Хмельницького, він не пізнав. Ці козаки ніякого роялізму не виявили. В колах польської еміґрації назрівала думка, що Туреччина є найбільш можливою запорою проти експансії Росії. Сам Чайковський мав нагоду поїхати до Риму й тут у ватиканських колах шукати зацікавлення проблемою польського визволення. Перед ним легко відкривалися двері, бо він пристійний, чим з'єднував собі жінок, і мав велику товариську огладу. В Римі познайомився з третім щодо слави польським поетом Зиґмунтом Красінським, який захопився поведінкою "козака".

Чайковський виявив себе липломатом, коли йому пощастило дістатися на авдієнцію папи Григорія ХVI. Одначе він ствердив, що Ватикан не поможе його батьківщині; тому поволі зростало в нього розчарування католицизмом. Повернувшися до Парижа, Чайковський зачав думати про Схід, про Дунай. Князь Чарториський бажав мати польського представника в Туреччині та вірив, що Чайковський вив'яжеться з цього завдання якнайкраще. Але натиснув на нього, щоб він злегалізував свої приватні справи. Тут ішлося про те, що Чай-ковський жив із францужанкою Леонідою Ґабаре, з якою мав дві дочки. Коли йшов на відвідини до князя, завжди вбирав їх як українських селянських дівчат. В березні 1841 р. Чайковський взяв шлюб з Леонідою та готувався до виїзду на Схід. На товариша своєї місії Чайковський вибрав собі свого

краяна Равського, бо, як казав, "Равський умів прекрасно співати козацькі думи". В місяці серпні козак-дипломат прибув до Царгороду, який порівняв із "нашим Києвом".

Туреччина на той час являла собою мішанину рас і релігій. Греція вже була визволилася з турецького ярма; певну автономію здобула Сербія; в Болгарії, в Боснії та Чорногорі проходили революції проти влади султана. В листопаді Чайка (відтепер він став себе так називати) вибирається відвідати табір донських козаків, які під проводом отамана Некраси виеміґрували та поселилися в Анатолії над берегами озера Сурджа. В гирлі Дунаю Чайка натрапив на колонію недобитків запорожців, які поселилися на Добруджі та створили "Нову Січ". Після війни в 1829 році переможний цар виміг від турків, щоб і цю "нову Січ" знищено. Чайка відшукав нащадків запорожців, знайшов тут багато наших людей, що втекли від своїх панів чи здезертирували з російського війська та рибалили над берегами Чорного моря. Важке було їхнє життя, безпросвітне, безнадійне; "топили горе в горілці".

Любов і політика

Доля сприяла Чайці. Саме в той час, коли він шукав людей і засобів до пропаґування політики визволення, він зустрів жінку, яка стала аж до своєї смерти його найближчим дорадником і помічником. Це була шляхтянка Людвіка Снядецька, що приїхала віднайти тіло свого нареченого - російського офіцера, який згинув над Босфором. Вона захопилася ідеєю Чайки: з'єднання південних слов'ян, створення козаччини на теренах від Дунаю по Волгу, які мали б знищити царат. Чайка прийшов до переконання, що тільки відновивши низове козацтво, можна розвалити імперію. Через Басарабію можна було відкрити шлях комунікації з Україною. Він думав, що лірники, віщуни та кобзарі найкраще могли виконувати конспіративні дії. Щоб приєднати українське населення для Польщі, Чайка проголосив толерантність православних.

За час свого побуту в Туреччині Чайка назвичайно сумлінно приглядався до способів життя та думання турків. Вмів знаходити тих, які вороже були наставлені до Росії. Його діяльність серед найвищих кіл мусулманства викликала реакцію Росії. Російська амбасада стала слідкувати за його діяльністю. Чайка приєднав для своєї акції Михайла Свідзінського, сина греко-католицького пароха з Чортківщини, та вислав його з волоським пашпортом в Україну. Одначе Свідзінський попався в руки російських жандармів; був суджений та засланий на Сибір. Москва за всяку ціну намагалася викурити Чайку із Стамбулу, але безуспішно... 

Незважаючи на ненависть його супротивників (головно графа В. Замойського), становище Чайки в Стамбулі було закріплене. Його порад слухали найвищі представники турецької влади, яка оплачувала всі кошти удержання польської аґентури. У великій мірі до цього причинилася Людвіка Снядецька, яка в дійсності стала жінкою Чайки. Вона вміла злагіднювати його непогамованість, загонистість; давала поради, як вести себе як справжній дипломат.

Українофільство

Чайці завжди близькою до серця була доля України. Він хвилювався, коли одержав вістку про арешт кирило-методіївців - Костомарова, Шевченка та Куліша. Він тішився, коли чув, що в Галичині розгортається національне відродження українців. Він домагається від Чарторийського, щоб в польській і французькій пресі видвигнути питання української незалежности. Така постава, на його думку, створить кращі вигляди для повстання проти царату. В час весни народів у 1848 р. були пляни, щоб перенести військові акції на терени Галичини, одначе польські магнати цьому спротивилися. Після здушення революції в Будапешті при допомозі російської армії, Росія вимагала від Туреччини видачі всіх поляків, що були на теренах турецької імперії. Султан цьому спротивився, але порадив, щоб польські офіцери прийняли мусулманську

віру і в той спосіб задержали свої офіцерські ранґи в турецькій армії.

Бюро Чарториського старалося одержати для Чайки американське громадянство, але справа велася так недолужно, що сам Чайка 18 грудня 1850 р. рішив перейти на мусулманство, щоб лишитися в Царгороді та творити свої вимріяні козацькі полки. В листі до приятеля Воронича він писав: "Мій український брате, кість із наших костей, до тебе пише потурчений бусурман; не зі стиду, не з жалем, але з гордістю, що я сповнив свій обов'язок. Тепер ви сповніть свій, щоб ми

разом пішли з огнем і мечем у відвідини до білого царя та виповнили пророцтво Вернигори". Підписаний: Мегмед Садик, колишній Міхал Чайка. Сам султан вибрав йому ім'я "садик",

що означає "вірний". Його жінка Людвика на мусулманство не перейшла. Ніде, - каже авторка, - не можна знайти доказів на те, чи Садик Паша брав шлюб у мусулманському обряді. Зараз тільки після прийняття мусулманства Садик Паша добився дозволу на організацію окремих військових формацій, зложених із козаків Добруджа та некрасовців, і був назначений провідником козацтва та території Туреччини. На ділі Садик почав стягати до свого полку всіх, хто хотів "козакувати" - болгарів, вірмен і навіть жидів. Треба було втримувати залізну дисципліну, щоб з цієї збиранини створити боєздатну одиницю. Багато поляків від нього відвернулося, але Міцкевич його не осудив, Чарториський вважав творення козацьких з'єднань дуже корисним, бо воно не допустить до роздвоєння двох народів, до крамоли, яку підсичували москалі.

Отаман Чайка

У травні 1854 р. в Адріянополі відбулася урочиста парада: зложення присяги козацького полку на вірність султанові. Турецькі достойники держали козацькі прапори; при участі священиків - православного, католицького, мусулманського та рабіна - полк, на чолі з отаманом Чайкою, відбув присягу. Через якийсь час вони вимаршували на оборону твердині Сілістрії. Тут козаки Чайки пописалися добре. Цілий місяць тримували наступ москалів, які вкінці відступили. Всі

любили свого "батька-отамана"; ненавидів його тільки граф Замойський, який цілий час ширив інтриги, щоб Чайку викинути з його сідла. В серпні того ж року Чайку іменовано губернатором Букарешту; тут він виявив себе знаменитим адміністратором в час, коли в Букарешті панувала епідемія холери. Хоча мав ранґу генерала, до всіх козаків відносився як приятель.

Садик Паша зі своїми козаками проходжувався над річкою Прутом і мріяв, що ось-ось прийдеться перейти Прут і розгорнути в Польщі повстання. Одначе Франція використовувала і поляків, і молдаван, і мадярів тільки на те, щоб страшити Австрію та втягнути її в альянс проти Москви.

Знову ж Замойський боявся, щоб Садик Паша не пішов зі своїми козаками на Україну та не пірвав за собою український народ, як другий Хмельницький. Надії на повстання розвіялися. Інтриги Замойського довели, мабуть, до того, що Садика Пашу позбавлено проводу турецьким аванґардом та відкликано з Молдавії. Полк Садика перенесено до Болгарії. Австрія робила демарш перед урядами Франції та Англії як Садик Паша зі своїми козаками опинився в місті Слівені; частина козаків здемобілізувалася; інші розпиячилися, що призвело Чайку до душевного заламання. В міжчасі Замойський творив свій полк, але організація проходила дуже пиняво й

врешті припинилася, бо Туреччина не була більше зацікавлена в війні. Не було можливости поселення в Туреччині; багато вояків перейшло до французького "Чужинецького леґіону". Сам Замойський опустив Туреччину в 1857 р. Після Кримської війни Франція шукала зближення з Росією. Їй не на руку була особа Садика Паші, який роз'їжджав по Молдавіїь та Волощині, ведучи протиросійську політику. Тому вона вимогла від Туреччини, щоб уряд султана перекинув Садика з його частинами до Тессалії та Епіру для охорони кордонів між Грецією та Туреччиною. Вояки були незадоволені...

Прощання з Царгородом

На козацькі частини вдарила злюща епідемія малярії, від якої померли найкращі козаки: Служаленко, Люборадський, лікар Наркевич, поручник Бжезінський. Коли в 1859 році син

Чайки, Адам Чайковський, який виріс в Парижі, об"їжджав поселення польських вояків у таких місцевостях, як Ляриса, Воло, Арміро, Фрадалія, Арка, Трікала - не знайшов і слідів поселень. Малярія їх знівечила. Чайка пробував із козаків Добруджі зорганізувати військову колонію, але серед них уже діяли московські аґенти й багато козаків за їх намовою переселилися до Росії.

Крім малярії Чайці довелося боротися проти "злого духа" - Замойського. Цей ароґантний шляхтич за всяку ціну хотів Садика знищити; намовляв турецький уряд його усунути. Одначе Туреччина високо цінила заслуги Чайки. З вибухом польського повстання проти Росії в 1863 році польські козаки очікували, що їх Садик Паша поведе до боротьби. Одначе він такого наказу не міг дати, бо Туреччина не хотіла зачіпатися з Росією. Сам же Чайка не вірив в успіх повстання без помочі других народів. Особиста трагедія заламила і так змученого Садика. Його дочки, що приїхали з Парижа, долучилися до табору Замойського й вели акції проти свого батька. Ще більшим ударом для Садика була смерть дружини Людвіки, що наступила 24 лютого 1866 р. Не стало людини, яка знала його труднощі, потішала в нещасті і кріпити його ум. На її нагробку Садик поставив герби Польщі, Литви та України.

Єдиною потіхою для Садика було те, що до нього приїжджали молоді хлопці з України, які чули про нього та хотіли служити в його козацьких частинах. В місті Слівені козаки приязно жили із людністю, святкували Воскресіння, святили писанки; і християни і мусулмани віталися нашим "Христос Воскрес" - так писав Садик у листі до друга. Садик мав нагоду у Стамбулі особисто говорити з імператором Франції Наполеоном ІІІ, при чому відчув, що Франція не зацікавлена Польщею. Через якийсь час турецька влада навіть видала наказ замінити польські та козацькі шапки на турецькі фези. На старі літа, в 1869 році, навинулася Садикові молода гарна грекиня Ірина, яка йому цілком закрутила голову. Останнім військовим актом Садика були маневри турецької армії в 1870 році. Від міста Слівни аж до Шумнів болгарське населення з ентузіязмом вітало "батька-отамана".

Після цього Садик пішов у відставку й почав знову писати. Постали три повісті "Немоляка", "3 часів гетьмана Ляха" і "Болгарія". В перших двох творах домінує мотив ностальгії за рідною Україною по довгих роках скитання. В 1871 році вмирає султан Алі Паша, приятель Польщі. Новий султан, Сервер Паша, радить погодитися з Росією. Садик Паша бачить, що його політичні пляни розторощені. Він стверджує, що не Царгород, а старинний Київ є столицею слов'янського

світу і хоче зложити свої кості в "моїй чудовій Україні - в країні білого янгола". Не дарма поляки - його противники посуджували Чайку, що він мріє стати гетьманом України.

Тепер Садик Паша вертається до свого рідного прізвища та підписує себе Чайка-Чайковський. Поразка Франції Бісмарком в 1871 році призвела до зміни поглядів серед поляків. Почала пробиватися ідея погодження з Росією. Син Чайковського Адам виїхав до Росії в жовтні 1871, бо російський амбасадор у Стамбулі обіцяв дати йому офіцерський ступінь у царській армії. Той хитрий амбасадор Ігнатьєв вкінці потрапив викурити старого лиса Чайку. Цар пообіцяв пенсію і в грудні 1872 року Чайка вже був в Одесі. Він мріяв, що відіграє важливу ролю в історії Польщі та України. Дійсність була інша.

В газеті "Києвлянин" Чайковський зложив заяву, в якій казав, що метою його діяльности було відтягнення польського народу від впливів заходу, який його експлуатував, і привернення його уваги до східньої Европи. (Це щось так, якби це відбувалося сьогодні за влади СРСР - М.С.). У вересні 1873 р. Ірина Теосколо вродила доньку, яку окрещено в православній вірі. У відповідь критикам Чайковський писав: "Козаки були православні; католицизм відкинув їх від Польші; слов'яни теж православні; я не був латинським католиком, бо хотів бути добрим козаком, добрим слов'янином і недурним поляком".

Щороку Чайковський мусів складати заяви вірности цареві, але не здобув довір'я. В половині вересня 1875 р. Чайковський поселився в селі Борки Чернігівської губернії. Коли в 1878 році вибухла війна між Росією та Туреччиною, уряд султана звернувся до Чайки, щоб він приїжджав до Царгороду та обняв команду над християнськими військовими відділами, але Чайка вже не мав змоги та сили вертатися до свого "турецького козацтва". Своє положеня він так характеризує: "Колись на цій землі, де я живу, Кирило Розумовський пас індиків і став гетьманом, а Міхал Чайковський - із полководця козаків став пастухом індиків".

В серпні 1873 р. все господарство Чайковського згоріло; він залишився асктеом, якому ніхто не прийшов із поміччю. В 1880 році приходить глухота. Чується самітнім, нещасним, бо помирає його єдиний старий друг Морозович. Розпач доводить до трагічного кроку - в січні 1886 р. застрелився.

Після кількох годин муки прийшла смерть.

***

Цікаво, що це дивне життя людини, яка стільки пережила за своїх 84 роки життя, на довго залишилося забутим. Навіть твори його, колись такі популярні, забуті, а колись шанували його болгари й румуни. Великі заслуги він поклав для оттоманської імперії. Авторка задала собі великого труду, щоб так цікаво описати життя великого романтика, пов'язаного з нашою батьківщиною.

Дивізійники в Торонті

Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.

СОВЄТСЬКІ НАПАДИ НА ДИВІЗІЙНИКІВ

В. Верига

В останніх кількох роках совєтська пропаґанда повела доволі аґресивну атаку на колишніх вояків Української Дивізії "Галичина" -- І-ї Української Дивізії Української Національної Армії, а також і на Братство кол. Вояків 1-0ї УД УНА, зокрема у пресових органах таких як "Вісті з України" та їх

англомовного відповідника "Ньюз фром Юкрейн", які є призначені для "місінформації" українців у країнах західнього світу. У тих же "Вістях з України" появився цикль статтей проти "буржуазних українських націоналістів", а в тому аж у трьох числах (№ 18-20, квітень-травень 1979) "розвідка" "Хто такі дивізійники" відомого каґебівського "історика" під псевдом Клима Дмитрука, за яким скривається майор КҐБ Климент Гальський. Клим Дмитрук, інакше званий Гальський, повинен би дістати орден "Труда" за його вміння цитувати інші твори та взагалі за велику "фантазію, якою він так свобідно диспонує у своїх "наукових", ба ще й "історичних" дослідах.

Читаючи ці "твори", так і видно, що авторові не йдеться про правду "хто такі дивізійники", але про те, щоб оплюгавити, очорнити та скомпромітувати перед іншими громадянами українського й неукраїнського роду. Справа в тому, що колишні дивізійники стали рушійною силою у багатьох українських осередках у процесі збереження української ідентичности, українських традицій, культури, а також дають немалий вклад в українську науку. Очевидно, це все не є в інтересах совєтської влади, яка в Україні проводить жахливу русифікаційну політику, намагаючись перетопити весь український народ у складову частину т.зв. "совєтського народу" з російською мовою, культурою та способами виховання молодої людини. В інтересах совєтської влади є змусити українську еміґрацію замовчати так, щоб єдиними речниками України були московські ставленики в Києві. Тому якраз, що Москві не вдається заставити українську еміґрацію до мовчанки, вона намагається її голоси зробити якнаймеш ефективними, щоб її пригадки вільному світові про колоніяльну залежність України не знаходили належного відгуку серед вільного заходу. Кремль намагається дискредитувати українську еміграцію, а зокрема тих, які мають відповідне знання та відвагу говорити в обороні прав українського народу, його поневолення,

русифікації та взагалі геноцидної політики в Україні. Тому що до таких власне належать колишні дивізійники, вони стоять Москві сіллю в оці і вона в останніх роках посилила свою політику очорнювання їх у своїх власних і чужих публікаціях та пресових органах. На щастя Москви, на світі не бракує таких, які за гроші готові робити все, не звертаючи уваги на етику й мораль.

Совєтську владу турбує те, що на заході українське громадянство відзначило 35-ліття створення Дивізії "Галичина", і вона дала наказ "пояснити" цій громаді, "хто такі дивізійники". А що Клим Дмитрук уже вправлений у таких справах, так він і дає на це відповідь. Він нічого не вигадує, а навпаки він покликається на конкретні факти і цитує дописи-репортажі, які появилися на Заході, таки в Канаді, а саме у "Вістях Комбатанта". Ось він розповідає, як Станиця Братства Дивізійників у Монтреалі відзначала своє 25-ліття у лютому та у Філядельфії у травні 1977 р. Ось що пише Клим Дмитрук про цю подію:

«... на початку богослужіння, яке відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров'ю штандартом СС, у своїй уніформі до церкви строєм прибули 80 кол. есесманів на чолі з штурмбанфюрером О. Вінницьким. Звертаючись після церемонії до есесівських вояк, Вінницький закликав "передавати свої ідеї молодшому українському поколінню".

"Від присяги, яку ми зложили під час війни, -- заявив Вінницький, -- нас ніхто не звільнив. Ми бувші вояки дивізійники не сміємо про це забувати". Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє політичне кредо есесівські ґвалтівники і вбивці, ладні й сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ" ("Вісті з України", № 18, квітень 1979).

Дмитрук наводить цілі цитати з репортажу В. Горбатюка про святкування у Монтреалі, який появився у "Вістях Комбатанта", ч. 3, 1977 рік. Він навіть бере ці цитати у лапки, зовсім як це годиться шануючому себе науковцеві. Однак, перевіривши цитати совєтського "ученого історика", стверджуємо, що там дійсно такі слова є, але він їх вибрав з контексту, виключаючи те, що йому невигідне. Отже, цитуємо репортаж В. Горбатюка, де він пише: "До церкви вмашерував відліл кол. вояків Дивізії (80) в братських одностроях з прапором Станиці" (підкреслення -- В. В.). Отже немає ані згадки про "штандарт СС" та ще "кров'ю заплямлений", так само як і немає згадки про те, що "штурмбанфюрер Вінницький" ішов на чолі згаданої групи дивізійників, бо ж його там і не було, а групу провадив хто інший. Далі у дописі у "Вістях Комбатанта" сказано, що "привітальне слово сказав основник Станиці майор Осип Винницький. Він підкреслив, шо від присяги, яку зложили вояки І-ої УД УНА на службу Україні (підкреслення -- В.В), нас ніхто не звільнив. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забути" (стор. 66). Отже, майор Винницький говорив про "службу Україні", але Гальському ці два слова заважали і він їх безцеремонно пропустив. А опустивши ці два слова, змінюється цілковито первісний зміст слів майора Винницького.

Але в совєтській діялектиці таке допускаєме, бо не йдеться там про правду, але про очорнювання всіх тих, які не погоджуються з совєтською владою, які мають свою власну думку і не бояться її висловити на відповідних місцях та у відповідному часі. Колишні дивізійники, як чесні і працьовиті люди, яким сьогодні українська громада в діяспорі довіряє свої провідні місця, залишаються сіллю в оці московських вельмож та їхніх вислужників в Україні і тут у вільному світі. Але найгірше болить їх те, що навіть там в Україні, до колишніх дивізійників ставляться, бодай ті, що краще поінформовані, з довір'ям та пошаною. Отже, треба було б їх оплюгавити і внутрі Совєтського Союзу. З тою метою треба було написати відповідний пасквіль також і на сторінках часопису призначеного для громадянина Совєтської України. Найкращим доказом таких намагань є стаття-памфлет у часописі "Робітнича газета" з датою 21 листопада 1979 р. "Робітнича газета" є офіційним органом Центрального Комітету Комуністичної Партії України, яка появляється у Києві, і в ній була надрукована стаття п.н. "Сльоза лукавого" авторства якогось нового "спеціяліста" Ярослава Королевича.

Королевич, інформуючи своїх читачів про дивізійників у Канаді, також вчепився репортажу Горбатюка, але, як виходить зі змісту, він зовсім того репортажу не бачив, а радше базував свою "наукову" аналізу на статті Клима Дмитрука "Хто такі дивізійники" у "Вістях з України". Описуючи святкування Станиці Братства Дивізійників у Монтреалі, він каже, що "В Монтреалі в уніятській церкві Успення не так давно був розіграний куди симптоматичніший фарс. На "урочисте богослуження" під гітлерівськими прапорами у повній уніформі прибуло 80 самовіддано патріотичних есесманів-убивць на чолі з якимсь дуже войовничим Вінницьким, котрий з амвона проголосив (підкреслення -- В. В): "Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забувати".

Отже, про те, що майор Винницький говорив про присягу, яку вояки І-ої УД УНА, зложили на службу Україні, Королевич також не згадує. Одначе для прикраси і щоб збудити уяву читача, Королевич каже, що есесмани прийшли під гітлерівськими штадартами та в повній уніформі (здається, ясно, що в есесівській уніформі!?), викликає у читача вид гітлерівських парад, а про те власне і йшлося авторові статті "Сльоза лукавого". За те більше драматично виглядає ствердження автора, що мовляв, Вінницький проголосив з амвона. В таку нісенітницю можуть повірити хіба тільки громадяни Совєтського Союзу, та й то не всі, які не знають, що проповідувати "з амвона" можуть тільки священики, а не кожний мирянин. (Маємо на увазі католицьку та православні церкви, до яких належить більшість українців). В кожному разі так

виглядає совєтська історія та спосіб наукової документації. Із малого скромного допису В. Горбатюка у "Вістях Комбатанта" совєтські "дослідники" зробили таку історію, яка їм була потрібна, не числячись із фактами. Так, до речі, виглядають усі совєтські історичні твори, й тому їх цитувати -- дуже небезпечна річ, бо там аж кишить від усякої брехні та свідомого фалшування. Боротися з цею брехнею не легко, бо совєтам йдеться не про правду, але про очорнення їм немилих людей, одиниць чи цілих груп, так як у нашому випадку йшлося про колишніх членів української дивізії "Галичина", відомих під назвою "дивізійників",

Але совєтська пропаґанда не задоволяється очорнюванням немилих їй осіб тільки на сторінках своєї власної преси та взагалі у власних публікаціях. Навпаки, вона намагається поширювати свою брехню також і на сторінках інших, некомуністичних часописів, що в очах читачів має більше достовірности. Це видно зокрема в останніх кількох роках, коли на сторінках англомовних часописів появилася ціла серія статтей проти т.зв. "воєнних злочинців", за якими шукає жид Візенталь. Його намагання доволі часто використовують різного роду комуністи-"прогресисти", які намагаються при тому спекти свою печеню й дискредитувати вихідців з Совєтського Союзу, а зокрема українців. Далися на цю комуністичну вудку злапати й польський тижневик "Звйонзковєц", який вихолить у Торонто і весною 1979 р. образливо висловився проти української Дивізії "Галичина", посуджуючи її, як і цілу українську громаду, за коляборацію з німцями. Так само літом 1980 р. появилася образлива стаття на адресу дивізії "Галичина" у тижневику "Торонто Стар", але до цих справ ми ще повернемо.

На закінчення хочемо однак ствердити, що жодна образлива стаття на адресу української громади взагалі, а на адресу української дивізії "Галичина" зокрема, які появляються на сторінках чужих, а часом, на жаль, і на сторінках українських періодиків, не повинна залишитися без відповідної реакції української громади взагалі, а її репрезентативних чинників, як УККА в Америці чи Комітету Українців Канади зокрема. В демократичних країнах ми не повинні дозволити на те, щоб нас безкарно ображали.