ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»

Наталка Буняк

Ми не прощаємось з тобою, Україною,
Тебе у серці зі собою понесем,
Рушник вишиваний дороговказом встелим
І плем'я нове за собою поведем.

Рік 43-ій і клич «здобути волю»,
Знов сколихнув нескорені серця,
Вдягнувши тимчасово не свої мундири,
Єднала молодь Дивізія «Галичина».

Цей клич, мов грім, вдаряв в молоді скроні,
Надія воскресала із поклику століть
І хлопці йшли, любов в душі горіла,
За волю України віддати свій одвіт.

Це красені, це молодь повна сили,
Хоч молоденькі ще, лице вкривав пушок,
Прощались з матір'ю залитою сльозами
Та не спинявся їхній задум, волі крок.

Тоді Вкраїна, стиснута кліщами
Боролася, тяжіли два фронти.
Московський визволитель давив в своїх обіймах,
А німець підступом палив наші хати.

Куди ж надію, це зернятко кинуть,
Хіба на полі ворога зросте?
То де ж знайти і де його посіять,
Щоб сходило нам збіжжя золоте?

Любов московську вже Україна знала,
Від тих обіймів лилась невинна кров,
Лиш армія своя підніме прапор волі
І знищить ворога, візьме під свій покров.

Тож стався задум, здобуть військовий вишкіл
Й так використать наших ворогів,
А потім стати на захист України,
Не дати ворогу топтати наш посів.

Співали пісню відлітаючі лелеки,
Дивізія боролась як могла,
Своєю кров'ю поливала Броди
Та волі ворогові в ярмо не продала.

Ви нині тут, ви нині ще між нами,
Хоч рідшають і хиляться ряди
Та прорив той, що дав нам волю і державу,
Залишиться на завжди, на віки.

В цей день у ваше Шестип'ятидесяття
Бажаєм вам здоров 'я й добрих днів,
Бо кожний з вас носив в душі завзяття,
Для України жив, про волю завжди снив.

То ж слава вам борці неумерущі,
Сьогодні Україна вже вільна!
Ви боронили край так як уміли,
Хай славиться «Дивізія Галичина»!

4-й ГАЛИЦЬКИЙ ДОБРОВОЛЬЧИЙ ПОЛК і ГУТА ПЄНЯЦЬКА*

                               Певне число добровольців до Дивізії „Галичина" німці, без відома Військової Управи й Українського Центрального Комітету, оформили в 4 полки порядкової поліції. На весні 1944 р. 4-ий полк був дислокований в Галичині. 2-гий курінь взяв участь у діях проти укріпленого польського села Гути Пєняцької.

                               Загально поляки й українське населення вважали 4-ий полк "дивізійним", називали його вояків: "наші СС-и". Бо то справді були добровольці до УД. Однак їх призначено на вишкіл до порядкової поліції (SS-Ordnungspolizei), котра не була командно пов'язана із військами СС і Дивізія не мала жодного впливу на накази й дії порядкової поліції. З того походить багато помилок і непорозумінь.

                              Польські "хронікарі" видумують різні протиукраїнські "історії", напр., в одній опублікованій "історії" подається, що цілий полк брав участь у акції проти Гути Пєняцької і що німецький командир не хотів давати наказу, а його заступник-український офіцер настоював на акції. Офіцерів-українців, ані підофіцерів не було в тих полках взагалі, за вийнятком полкових капеланів і лікарів.

                              В одному документі з того часу подається, що 4-та українська СС-дивізія була в акції, а це був один батальйон з німецькими відділами, які вщент спацифікували село по відході українських вояків. Частину полку було включено до німецької бойової групи "Rheingold", а за акцією наглядав з літака СС-оберфюрер Бок.

                              Причину подають два документи, які послало польське підпілля до Лондону. У першому, між іншим, подається:

                              "Дня 27.ІІ.44. 4-та дивізія СС укр. [sіс?] о год. 5-ій вранці оточила з трьох сторін Гуту Пєняцьку, стріляючи здалека по хатах, підпалила частину будівель, вступила в село..."
 
                              Далі йде детальний опис грабування і мордування людей, що, на нашу думку, напевно переборщено.

                               "...ця акція мусила бути реваншом за забитих 4 СС-ів дня 23.II.44, коли українські СС-и кількістю приблизно 60 вояків увійшли увечері до села і почали плюндрувати помешкання. Тому, що вони були в німецьких мундирах і говорили по-українському, їх прийняли на переодягнену банду. Самооборона почала свою протидію, забила напевно двох і кількох поранила."

                                Про „відплати" годі говорити, бо німці не відплачувалися за українських убитих. А що весь командний склад був німецьким, то українські вояки мусили виконувати їхні накази й, як звичайні вояки, не могли мати впливу на накази.

                                 Причини до акції у звіті подаються такі:

                                 "1. В Гуті Пєняцькій перебував довгий час великий відділ більшовицьких партизанів (приблизно 300 осіб). Своєю агітацєю партизани схилили місцевих мужчин вступати до них, частуючи їх водкою і обіцяючи оборонити село від українців. Ті обіцянки, через нервову перевтому місцевої людности, мало дуже великий вплив. Однак, після остороги, ніхто з місцевих мужчин не зголосився до більшовицької партизанки, за винятком кількох людей з інших сіл.

                                 2.Примусове квартирування впродовж 4 днів більшовицьких партизанів, які робили грабункові випади на довколишні фільварки і українські села, забираючи коней, худобу і провіант. Це все сприймалося на рахунок населення Гути Пєняцької.

                                 3.У зв'язку з тим, що українці зголошували до німецьких властей про перебування більшовицьких партизанів, вислано на розвідку відділ українських СС-ів. Більшовицькі партизани вже на той час відійшли. З того вийшов нещасний випадок, описаний вище.

                                  4.Згромадження у селі польських втікачів з Волині, Бродів і довколишніх змішаних [своєю людністю] сіл, та зголошення українцями до німецьких властей про цю концентрацію поляків, що було сіллю в оці українців, використано тут українських СС-ів у допомозі українським бандам, які боялися самі заатакувати село, в якому була добре зорганізована самооборона."


                                   Командир у своєму звіті далі пише:

                                  "Я наказую в майбутньому беззастережно не приймати більшовицьких партизанів, вказуючи їм на небезпеку, яку вони створять. Після їхнього відходу відразу зголошувати німцям про їхню присутність. Не нав'язувати з більшовиками жодних стосунків, приймати їх, тільки під примусом, холодно й з резервою. Докладно розпізнавати надходячі [до села] відділи. До дивізії СС укр. ставитися, як до німців. [Тобто, не зачіпати їх і не стріляти у них.]"

                                   У іншій таємній депеші до Лондону від 22 березня 44 р., м. і., зголошено:

                                    б) Партизанські загони з панцирною зброєю, скріплені великим десантом, осягнули райони Siedlce, Sokolow-Podlaski, Trawniki, Bilgoraj, Jaworow,[Сідлиці, Соколів-Підліський, Травники, Білгорай, Яворів]. Користають з допомоги наших партизанських відділів, які дають їм відомості про німців, користають деколи з їхньої охорони, прохарчування і квартирування.

                                     ц) Інше. На Волині й у районах Тернополя, стверджено співпрацю з німцями відділів "Галичина", розміщених в районах Зборів, Підкамінь, в боротьбі з нашими відділами і в мордуванні польської людности, які спалили 27.II. польське село Гуту Пєняцьку і замордували приблизно 100 людей, в тому числі прибулих туди біженців.

                                     У цих звітах приписується злочини проти українського населення більшовицьким партизанам. Одначе відомо, що польське підпілля і Армія Крайова застосовували жорстоку агресивну політику щодо українців. Вони видавали інструкції для польського населення, наприклад, як інтригами, доносами і т. п. шкодити українцям в Галичині після радянського приходу в 1939 році, чи що робити проти зголошування українців до дивізії "Галичина".

                                      Польські фольксдойчі чи залізнична поліція теж "прославилися" своєю жорстокістю щодо українців.

                                        І село Павлокома, в якому 1-3 березня 1945 року закатовано 366 українців... (Див. Вісті комбатанта, ч. 3,2006: „Українці готові прощати, а поляки зберігати національну гідність" Галини Левицької.)

                                       Члени Військової Управи Михайло Хронов'ят та д-р Любомир Макарушка були очевидцями тих подій і звітували на засіданні 7 березня 1944 року. Подаємо звіти з протоколу:

                                      „Сот. М. Хронов'ят звітує про свій побут у курені другому в районі Бродів. Був він у тому курені майже два тижні. Приїхавши до Золочева, до штабу 4-го полку, першого зустрів полкового Дух[овника] о. Карпінського, який сказав: „Нещастя! Хлопці хочуть стріляти німців!" З о. Карпінським поїхав сотник Хронов'ят до села Стругана, де стояла наша сотня „паки (протитанкові гармати), командир сотні, гштуф, показав коні, побували й між стрільцями. Але за згодою командира сотні, іде сам в село між стрільців, розмовляє з ними – настроїв ворожих до німців – ніяких. їде далі, в село Берлин, де мав бути штаб куреня, тимчасом там був штаб 5-ої сотні, а штаб куреня в Конюшкові, про що штаб полку ще не знав.

                                       Назначено на 28.II. другий Еіnsatz (бойову дію) на Гуту Пєняцьку. (Перший Еіnsatz, коли загинуло два стрільці, Олекса Бобак, нар. 3.III.1908 р. в Станиславові, і Роман Андрійчук, нар. 21.V.1924 р. в Станиславові, був 23.II.1944 р. Перед цим Еіnsatz-ом, мав сотник М. Хронов'ят розмови зі старшинами й підстаршинами-німцями, вони стрільцями задоволені. Потім сот. Хронов'ят просить дозволу поговорити з хлопцями без присутності старшин і підстаршин, – на що отримує, "Bitte Sehr!"(Прошу дуже!). Настрої серед стрілецтва так само добрі; кажуть, що старшини дуже добрі, але підстаршини недобрі. "Що ви собі ще бажаєте?" - "3абезпечити наші родини і дати нам відпустку!" - відповіли стрільці.

                                       Далі сот. М. Хронов'ят говорить про виправу на Гуту Пєняцьку, в якій він узяв участь у однострої німецького вояка. Рушили вони з Конюшкова й у Жаркові були на 2 год. ранку 28.II.1944 р. Жарків – останнє село перед Гутою Пєняцькою. Вранці о 6 год. почався наш наступ: передня стежа мала 40 людей. Стрільці йшли вперед, добре билися. Увійшли в село Гуту Пєняцьку після години бою й у селі були до 11-ої години. Відходячи з села, забрали двох убитих стрільців - 23.П. - які були голими, помасакрованими. Мазури Гути Пєняцької мають свою славу: знущалися вони над українцями, селян наших мордували, одному нашому священикові вирвали щелепи. Все населення збіглося до костьола. Запалили село. Кожна хата була складом амуніцїї-тріщало, вибухали гранати. Між іншим - і жиди переховувалися в цьому селі. У костьолі й одного фольксдойча знайдено, що його, по допиті, командир-німець відпустив. А наш стрілець: "Ми кров проливали, а вони його випускають!" На це отримав стрілець відповідь: "Не будь, хлопе, дурний! Навіщо ж ти привів фольксдойча до командира?" Звільнений фольксдойч крутився поміж стрільців і кожному у вічі зазирав. Йому порадили: "Гибай до чорта і не шукай тут щастя!"

                                          У розмові зі стрільцями про деяких невдоволених стрільців, вони самі твердили, щоб мальконтентів забрати. Стрільці не дістають часописів, хоч ті приходять до Повновласника до Золочева. Був сот. Хронов'ят і в 6-ій сотні, що стоїть у Підкамені. Тут від стрільців не було ніяких побажань. У с. Конюшкові наші люди з приходом наших СС-ів нарешті полегшено зітхнули, нарешті спали по своїх хатах, бо, до приходу туди наших СС-ів, через Гуту Пєняцьку, яку, по відході з неї наших СС-ів, окремий німецький відділ вщент спацифікував, так, що лишився тільки костьол, вони скривались, спокою не мали. Селяни в Конюшкові говорили: „Ми б хотіли, щоб до кінця війни ви, стрільці, були в нас!"

                                            Цей же відділ наших СС-ів, що здобув Гуту Пєняцьку, оточив і 500 большевицьких кіннотників, які поверталися з півдня Галичини на північ.

                                              Наші СС-и є у контакті з „лісом": „ліс" вдоволений, що в Галичину прийшли СС і „ліс" за те, щоб наші СС-си трималися в дисципліні.

                                               Приходить на думку ще таке, чи не спитати „ліс": Якби була амністія, чи пішли б вони тоді до Дивізії?"

                                              Нашим СС-ам давали на вишколі 750 гр. хліба денно; на фронт ідучи, їм обіцяли 1500 гр. хліба денно; а дають 500 гр. хліба денно. Настрій стрільців бадьорий, добрий.

                                               Бажання: нашим лікарям признати старшинські ступні; мальконтентів забрати; забрати й пол. дух. о. Карпінського.

                                                На 12 березня припадають іменини командира 4-го полку - якийсь гостинець приготувати йому. При кінці звіту: „Питалися мене, чи знаю я, що з Варшави пішли до Дивізії два типи із завданням - розкласти нашу Дивізію з середини?"

                                                Д-р Л. Макарушка. Після сот. М. Хронов'ята звітує д-р Л. Макарушка: він був у Радехівському районі - с.с. Лопатин, Сушко, Горбків коло Тартакова. Говорить про Einsatz проти большевицької кінноти - близько 1600 верхівців із 8 гарматами, що стояла в Добрусині, Льобелі (Жовква), а з нашого боку було 250-300 стрільців. Подає опис, як виглядало оточення. Цими Einsatz-ами командує оберґрупенфюрер Бок.

                                                Сот. Хроновя'т: „Коли ми здобували і здобули Гуту Пєняцьку, тоді обгрф. Бок літав над цим селом, а по його здобутті, він знизився й стрільці почали йому махати шапками, а він до них якоюсь червоною платинкою, а врешті - впала між нас його шапка."

                                                 Далі говорить д-р Макарушка. З Радехова нікуди він не виїздив. Говорить про сам Радехів і його настрої. У цьому місті широко було розвинене наше підпілля. На три тижні перед приходом туди наших СС-ів переходили большевицькі партизани. Большевики ці зразу ж випитувалися про українські націоналістичні організації і їх членів винищували, катуючи їх. Напр.: наш швець приніс большевицькому командирові чоботи; командир побачив у шевця на пальці перстень із тризубом і сам командир відразу замордував шевця. Найгірші звірства чинили тоді ці большевицькі ватаги в с.с. Тур’я, Трійця, Навиці. (Наші партизани, „ліс", ні одного бою не звели з большевицькими партизанами. Крім леґенд - нічого більше нема - подає ред. Ст. Волинець). Селяни зраділи нашими СС-ами. В цих районах, де є наші добровольці, зголошуються до Дивізії "Галичина" нові добровольці. В Радехові заарештовано голову українського Комітету либонь на донос одного москаля, який працює у SD; той самий москаль, що зорганізував справу "націоналістів" у кінці минулого року в с. Оглядові й не було кому привітати куреня. Щойно д-р К. Паньківський, що на щастя там був, привітав курінь, бажання стрілецтва: дати їм лікаря, бо не мають; дати їм відпустки, бо це єдина причина "дезерції"; жаліються, що вислано їх на фронт без "Schwere Waffen" (важка зброя); бувають випадки, що й на "фронті є неозброєні стрільці; і то жаліються не стрільці, а їх старшини".

Роман КОЛІСНИК

_________________________________________
* Гута Пєняцька, польське село біля Бродів, один з центрів польського підпілля, стало темою багатьох польських публікацій, які займаються історією чи висвітленням польсько-українських стосунків під час 2-ої світової війни. Див. О. Матла: "Справа Гути Пєняцької і джерела", Вісті Комбатанта, ч. 1 (93), 1978.

ІСТОРІЯ 4-го ГАЛИЦЬКОГО ДОБРОВОЛЬЧОГО ПОЛКУ

                                У німецькому воєнному архіві у м. Кобленц опрацьовано короткі історії СС-галицьких доровольчих полків 4-8 і запасного батальйону, як також бойових груп Вільднера й Віттенмаєра у Словаччині, Дивізійного запасного полку та Дивізійного зенітного дивізіону. Копії цих матеріялів прислав до архіву Братства Майкл Мельник, автор книги "То Ваttle".

                              Частину добровольців до Дивізії „Галичина" було відряджено на вишкіл до СС-порядкової поліції (58-Оrdnungspolizei), без відома Військової Управи й Українського Центрального Комітету. СС-порядкова поліція була зовсім окремою службою, не пов'язаною із військом СС. Тих добровольців було оформлено у полки 4-8, хоч 8-ий полк практично не було створено. Процес творення полків відбувся: 5-го – у липні, 6-го - у серпні, 7-го - у вересні 1943, а запасного куреня (батальйону)- у січні 1944. Їхня офіційна назва: SS-Galizische Freiwilligen Regimenter (СС-галицькі добровольчі полки). Усі офіцери, підофіцери й деякі вояки були німцями. Присяга була: боротьба проти більшовизму.

                           Полки 6-ий і 7-ий було розпущено у січні, а інші в травні-червні 1944. Українські вояки з тих полків прибули до Дивізії „Галичина" а німецькі військовослужбовці залишилися в Порядковій поліції.

                           Наказом від 30 липня 1943 було створено 4-ий полк, який було розміщено: полковий штаб - Цаберн (Zabern), 1-й батальйон (1-4 сотні)- Цаберн, I-й батальйон (5-8 сотні)-Сааральбен (Saaralben), III-й батальйон (9-12 сотні)- Ферншвайлєр б. Трієру (Fernschweiler b. Trier). (4,8,12 сотні були т. зв. тяжкі сотні.)

                          III-й батальйон 8 лютого 1944 р. було перенесено до Маастріхта (Мааstricht) у Голландії та тимчасово підпорядковано командувачеві вермахту в Голландії (Gen.Kdo.LХХХVIII.АК). Однак уже 9 лютого 1944р. Гіммлер наказав перенести батальйон під команду Порядкової поліції у Кракові, де вже було дислоковано два інші батальйони полку. Але батальйон від'їхав з Голландії щойно 19 лютого.

                        Деякі частини 4-го полку були підпорядковані бойовій групі "Rheingold" (s.а.а.О.) для боротьби з партизанською бригадою Наумова, яка діяла в лісах Білограю, на південь від Любліна.

                       III-й батальйон розташовано в околиці на схід від Збаража, вздовж річки, що плила крізь Луб'янки Вищі й Луб'янки Нижчі, та підпорядковано ХХХХVІІ-у танковому корпусові (Pz.Korps/РzАОК 4).

                        В той час командний пункт полку стояв у Золочеві.

                        В середині березня I-й і II-й батальйони проводили дії проти партизанів в районі Львова на ширині 170 км.

                        III-й батальйон, який мав також назву „Бойова група Мічерлінґ" (від прізвища командира батальйону Mitscherling) від 3 березня був підпорядкований бойовому комендантові Тернополя, генерал-майорові Шрепферу (Schrepfer).

                       Сильні танкові сили вдарили на батальйон, який відступив 7 березня на Ступки вздовж залізничної колії Проскурів-Підволочиськ-Тернопіль та вночі через Смиківці, 7 км на південь від Тернополя, під тиском ворога (частини совєтської 336-ї дивізії), відступив у напрямі Тернополя.

                      У твердині Тернопіль опинилося 120 вояків (11 березня), яких було 23 березня оточено у Тернополі. У прориві з 16 на 17 квітня тільки два вояки вціліли. (Див. Т. Качмарчук: "Забороло-Тернопіль, 1944", "Вісті комбатанта", ч. 2,1993.)

                     Про ці події написав звіт 9 січня 1945 року Василь Петровський (нар. у Ямниці, біля Станіславова) у штабі Дивізії в Жіліні.

                     Він служив у 10-ій сотні 4-полку, який в лютому 1944 року прибув до Збаража. В околиці Збаража були сутички з більшовицькими партизанами. Після 3-4-денного побуту сотня перейшла на опірний пункт до с. Доброводи. 28-29 лютого дві чоти 10-ої і одну 9-ої сотні та панцирний поїзд вислано до с. Лопушна. За селом попали у перехресний вогонь наступаючих танків. Стратили один рій (6 людей), бо не мали протитанкової зброї. Відступили. У Мазурківці сіли до панцирки. Повернулися до Збаража біля 20-ої год. Мабуть, 1-го березня вночі провели військову евакуацію Збаража. Німецькі старшини покинули їх і виїхали до Тернополя. Мабуть, 2 березня вранці був наступ більшовицьких танків. Всі пішли врозтіч. Петровський поїхав кіньми до Тернополя. За два дні майже всі хлопці з сотні зібралися в Тернополі. їх призначено до оборони північно-східного відтинку в напрямку Бродів.

                           Петровського було поранено і він отримав від одної жінки цивільний одяг. 21-го квітня він попав під мобілізацію до більшовицького війська. Після вишколу їхню дивізію вислано до Латвії, де під час наступу 17-го або 18-го серпня 1944 року Петровський й близько 50 людей перейшли на німецький бік. Петровський прибув врешті до Дивізії вже у Словаччині. (Див."До історії 4-го полку", "Вісті", ч. 20-21, Мюнхен, 1952.)

                               Деякі частини 4-го полку були підпорядковані 340-ій дивізії (4-ї танкової армії - 340.ID/ 4.Рz. Аrmее/ НКGr.Sud(30.4.-10.5.1944).

                              З днем 18 травня 1944 полк розформовано, а 9 червня українських вояків переведено до Української дивізії.

Джерела:
1.Fernschriben des Chefs der Ordnungspolizei Кdо. g І-Іа, 9.2.1944
2.КТВ ОВ \West v. 1.2.-28.2.1944
З.Аnlagen zum КТВ ОВ\West v. 1.2.-28.2.1944
4.vgl. SS-Pol. KGr. "Rheingold"
5.Reisebericht u. Bericht ueber die Besprechung mit dem Kommandeur des Gfl.
SS-Frei.Rgt. 4
6.KTD XXXXVIII. Pz. Korps von Maerz 1944 (BA)
7 Befehl XXXXVIII. Pz. Korps Ia/Nr. 583/44 vom 8.3.1944
8.Anlagen zum KTD XXXXVIII. Pz. Korps von Maerz 1944 (BA)
9.Pz. AOK 4 Ia-1857/44 g. Kdos v. 11.3.1944 detr.: Ernennung von Gen. Maj. Kittel
zum Kampfkommandanten von Tarnopol (BA)
10.Anlagen zum KTB Pz. AOK 4
11.Frieke "Fester Platz Tarnopol"
12.Chef der Ordnungspolizei - Kdo. g I Org. (3) Nr. 104/44 (g.) v. 9.6.1944
13.Chef der Ordnungspolizei - Kdo. g I Org. (3) Nr. 10411/44 v. 176.1944
14."Zur Geschichte der Ordnungspolizei 1936-1945" (1947),Teil II,
Tessin 8. S. 53-53

Роман КОЛІСНИК


Рис. Орест Слупчинський

Примітка:сотні 4, 8, 12 важкої зброї були розділені по піхотних сотнях у їхніх куренях для підтримки в бойових діях.

1-ша УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ „ГАЛИЧИНА" У ЕНЦИКЛОПЕДІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, том 5-й

У статті є деякі неточності, які справляємо.

                                   „ГАЛИЧИНА" ДИВІЗІЯ - військова формація у складі німецьких збройних сил періоду Другої світової війни, до якої набирали галицьких українців. Назва і підпорядкування дивізії змінювалися: на час організації набору (весна-літо 1943)-„СС стрілецька дивізія Галичина", або „Галицька дивізія"; у січні 1944 - ,,14-СС добровольча дивізія Галичина"; після переформування в серпні 1944 - ,,14-а гренадерська дивізія зброї СС (Галицька №1)"; від листопада 1944 - ,,14-а гренадерська дивізія зброї СС (Українська №1)"; після складання 25 квітня 1945 присяги на вірність українському народу перед представниками Українського національного комітету - „1-а Українська дивізія УНА". Однак повного завершення „українізації" дивізії, в складі якої на той час налічувалося 11% німецького персоналу, не сталося у зв'язку з капітуляцією Німеччини. З цієї ж причини не перебрав командування формацією від бриґаденфюрера СС Ф. Фрайтага генерал-хорунжий М. Крат. Тривалий час ініціативи частини українських антикомуністичних діячів, спрямовані на створення військового з'єднання, яке б разом з німецькою армією боролося на фронті проти радянської армії, німецька влада відкидала. Однак, навесні 1943 окупаційна адміністрація на теренах райхскомісаріату „Україна" приступила до організації „Українського визвольного війська"на зразок „Русской освободительной армии" генерала А. Власова, до складу яких включалися особи різних національностей.¹ Водночас за клопотанням губернатора дистрикту „Галичина" О. Вехтера, який пішов назустріч побажанням українських громадських діячів Східної Галичини, райхсфюрер СС Г.Гіммлер згодився на формування дивізії СС з числа галицьких українців. ²

                        28 квітня у Львові відбулося урочисте офіційне проголошення формування дивізії. Для набору, духовно-культурної та соціяльної опіки її вояків та їхніх родин створювалася Військова управа (ВУ) як допоміжний орган при губернаторові дистрикту „Галичина". Почесним головою ВУ обрали колишнього військового діяча ЗУНР генерала УГА В. Курмановича, головою - представника німецької адміністрації А. Бізанца, колишнього старшину УГА. Від грудня 1943 ВУ видавала часопис „До перемоги", від січня 1945 „До бою".³ На теренах Східної Галичини діяло близько 50 окружних та повітових уповноважених, яким допомагали місцеві органи Українського центрального комітету. Набір до дивізії йшов досить швидкими темпами і спершу проходив за урочистих обставин, хоча ОУН(б) і УПА виступали рішуче проти вступу українців до дивізії.⁴ 3О жовтня 1943 на засіданні ВУ були підбиті підсумки вербувальної кампанії: зголосилося до вступу в дивізію понад 82 тис. осіб, пройшли медичне обстеження - 25,6 тис, одержали виклик на зарахування - 19 тис, з'явилося - 13,2 тис, направлено у вишкільні табори - 11 578 осіб, що було менше штатної чисельності піхотної дивізії СС. Основний рекрутський вишкіл проходив у таборах Гайделяґер і Нойгаммер, згодом різні категорії вояків були направлені на фахові вишколи й підстаршинські школи вермахту й військ СС у Чехії, Франції, Нідерландах. За штатним розписом дивізія мала у своєму складі три піхотних полки (№29, 30, 31), гарматний полк; батальйони: фузілерний, зв'язку, саперний; дивізіони: протитанковий, зенітний; спеціяльні частини, запасний вишкільний полк (разом близько 16 тис. вояків). Командиром було призначено бриґадерфюрера СС Ф. Фрайтаґа, начальником штабу - майора В.-Д Гайке. Старшинські і підстаршинські посади займали переважно німці, в ланці нижче батальйону були й українці.⁵ Командною визнавалася галицька (українська), наказовою - німецька мови. Разом із полками № 1-3 (29, 3О, 31) формувалися й полки №4-8, які називалися поліційними й були включені у формування, що мало назву „Добровольча СС поліційна дивізія „Галичина".⁶ Зокрема 4-ий полк цієї формації в лютому 1944 діяв проти польських і радянських партизанів у районі Золочів-Радехів-Збараж. Це ж стосується т. зв. Бойової групи Баєрсдорфа (2 тис вояків), яка у березні 1944 вела боротьбу з партизанами у районі Чесанів-Любачів-Замостя-Тарногрод. Вояки дивізії присягалися на вірність ідеалам боротьби проти більшовизму для визволення українського народу й своєї батьківщини і на виявлення безумовного послуху Верховному головнокомандувачеві німецьких ЗС А. Гітлеру. На відміну від інших формацій⁷ військ СС, на комірах і рукавах уніформи вояків дивізії „Галичина" замість срібних блискавок давньонімецького бога Тора були традиційні галицькі емблеми: срібний лев на чорному тлі й жовтий лев на синьому тлі. Після боїв на радянсько-німецькому фронті під Бродами (17-22 липня 1944) дивізія „Галичина" внаслідок важких втрат відведена на відпочинок і переформування. У цей період частина її вояків (до 4-х тис. осіб) перейшла до лав УПА. У вересні-грудні 1944 дивізія вела боротьбу проти радянських і місцевих партизан у Словаччині, де теж були випадки переходу окремих груп вояків як до УПА, так і до словацьких партизан. У січні-березні 1945 дивізія воювала проти югославських партизан у Словенії, у квітні 1945 - зайняла оборону в районі Ґрац (Австрія). Після капітуляції Німеччини більша частина 1-ї Української дивізії УНА була інтернована в Італії, частина - в Австрії.⁸ Всупереч вимогам уряду СРСР передати її особовий склад, інтерновані вояки дивізії були вивезені до Великої Британії, а в 7947-звільнені з таборів. 1949 у м. Новий Ульм (Німеччина) засновано Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії.


Література:

Гриньох І. Дивізія „Галичина" й українське підпілля. Мюнхен, 1951; Гайке В.-Д. Українська дивізія „Галичина": Історія формування і бойових дій 1943-45. Торонто, 1970; 

Верига В. Дорогами Другої світової війни: Легенди про участь українців у Варшавському Повстанні 1944 р. та про Українську Дивізію „Галичина". Торонто, 1980; 

Колісник Р. Військова управа та Українська дивізія „Галичина". Діяльність Військової управи та німецька політика відносно українських національних збройних сил в роках 1943-1945. II НТШ в Канаді: Б-ка українознавства. Т. 30.1990; 

Українська дивізія „Галичина": Історично-публіцистичний збірник. Канада, Торонто, 1994; Боляновський А. Дивізія „Галичина"Історія. Львів, 2000.

А. В. Кентій

_______________________
^1. Українське визвольне військо було організоване Вермахтом-Генералом
для східних військ. Полк. Петро Крижанівський був назначений шефом штабу УВВ восени 1943 року. Набір до УВВ мав поповнюватися з усіх українських теренів. (Див. „Полк. Петро Крижанівський", Вісті комбатанта, ч. 1,2008.)

^2. Губернатор Вехтер належав до тих німецьких провідників, які хотіли
включити у боротьбу проти більшовизму народи Східної Европи. Він отримав дозвіл на формування одної галицької дивізії, хоч вимагав, щоб то була „українська дивізія", що не дозволив Гіммлер. Він провів переговори з Кубійовичем і дав виразно до зрозуміння: якщо український провід не підтримає творення Дивізії, німці самі її сформують і українці не матимуть жодного впливу на її долю. Після нарад з ветеранами Визвольних змагань, Український Центральний Комітет погодився і провів вербункову кампанію.

^3. Часопис До бою видавали воєнні звітодавці у штабі Дивізії.

^4. ОУН (б) і УПА виступали проти вступу українців до дивізії, хоч згодом висилали своїх людей на вишкіл та для зв'язку.

^5. В.-Д. Гайке був начальником відділу операцій (Іа) у штабі Дивізії.
Позиції начальника штабу в Дивізії не було.
Вищі командири від батальйону вгору були німці, хоч було двох українців - командир 1-го батальйону 29-го полку був сотник Михайло Бриґідер і важкого дивізіону артилерії -майор Микола Палієнко. Командирами сотень і нижче були переважно українці. У Дивізії теж служили українські капелани.

^6. Частину добровольців до Дивізії, без відома Військової Управи, було
спрямовано на вишкіл до Порядкової поліції (88-Ordnungs Polizei), яка була окрема служба, незалежна від військ СС. З них було сформовано СС-галицькі добровольчі полки 4-7 (8-го полку не було сформовано.) На усіх командних – старшинських і підстаршинських постах були німці. Полки 6-ий і 7-ий було розв'язано в січні 1944, а полки 4-ий і 5-ий - у червні 1944. Українських вояків перенесено до Дивізії „Галичина", а німецькі кадри залишилися у Порядковій поліції. („Добровольчої СС-пол. дивізії „Галичина" не існувало.)

^7.„На відміну від ін. формацій..." має бути від німецьких формацій військ СС, бо інші іноземні формації носили свої національні відзнаки.

^8. Більша частина (прибл. 10 тис.) була інтернована в Італії англійською армією, їх перевезено до Великої Британії у травні 1947 році й звільнено восени 1948 р. В американському полоні було кілька сот в Австрії, а приблизно тисячу вояків - у Німеччині.

Роман КОЛІСНИК

НЮРНБЕРЗЬКИЙ ДУРМАН: ПРАВДА ПРО ДИВІЗІЮ „ГАЛИЧИНА"

Коли заходить мова про історичну оцінку бойового шляху 14-ї Ваффен-ґренадерської дивізії СС (галицької №1) — саме під такою офіційною назвою це з'єднання пішло у бій під Бродами, — відомої „Галичина", то дискусія, зазвичай, набирає наступних обрисів. Національно свідомі українці, обізнані з історією Другої світової війни та ролею українців у цьому конфлікті, та не обтяжені стереотипами радянського окупаційного дискурсу, визнають дивізійників як героїв. Звичайно ж, на превеликий жаль, їх меншість. Дещо більше таких, хто дещо зверхньо вказує на „неприпустимість" співпраці з націонал-соціялістичною німецькою владою в рамках збройних формувань СС, апелюючи до морального боку діяльности цих структур, та з розумним виглядом говорить про те, що галицькі хлопці стали жертвою обставин та „гарматним м'ясом" на службі Райху. Це —типова позиція ліберальних українофілів, що перебувають в полоні квазіевропейського інтелектуального трясовиння. Врешті-решт, досить значною є кількість тих, хто фанатично переконує себе і оточуючих в тому, що, будучи частиною війська СС (Ваффен-СС), галицька дивізія автоматично зараховується до організацій, визнаних Нюрнберзьким трибуналом як „злочинних", а відтак дивізійники — військові злочинці. Це— класичний вияв українофобії, притаманний однаковою мірою як русифікованим „совкам", україномовним хохлам, російським шовіністам, так і „цивілізованим" європейцям і американцям, настільки „травмованим" історичною пам'яттю, що перманентна фальсифікація історії та паплюження всіх сил, які протистояли так званій „антигітлерівській коаліції" стали нормою повсякденности в академічній науці та масовій свідомості. Об'єктом звинувачень, парадоксальною мірою голослівних, окрім збройних сил Німеччини та її союзників (Італії, Японії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Хорватії та Фінляндії), стають також національні й інтернаціональні формування, в яких пліч-о-пліч воювали валлонці, флямандці, норвежці, шведи, данці, французи, голляндці, словенці, боснійці, албанці, еспанці, українці, росіяни, білоруси, латиші, литовці, естонці, народи Середньої Азії та Кавказу.

Центральним елементом інформаційно-зомбувальної вакханалії, розв'язаної після 1945 року, є сакралізація текстів рішень так званого Нюрнберзького процесу проти головних німецьких військових злочинців, який, між іншим, розглядав і справу СС та дотичних формувань. Ті, для кого національно-визвольна боротьба поневоленого народу — це ніщо супроти ухвал, сфальсифікованих плутократичними силами на базі показів, вибитих із німецьких полонених під тортурами та морально-психологічним терором, надзвичайно люблять посилатися на документи Нюрнберзького процесу як на істину в останній інстанції. Звичайно ж, це стосується і українофобів усіх категорій. Але тут варто звернути увагу на такий момент: як правило, українофоби, а особливо ті, що фанатично домагаються права „разгаварівать на радном язикє" в Україні, звичайно з великими труднощами оволодівають будь-якими іншими мовами окрім сакраментального „язика". А це— важлива деталь в контексті посилань на священні „рішення Нюрнберзького трибуналу", згідно яких, начебто, вояки дивізії „Галичина" автоматично потрапляють у розряд військових злочинців.

Справа в тому, що в СРСР публікація матеріялів процесу дивовижним чином зупинилася на позначці у...7 (сім!) томів, тоді як видання англійською та німецькою мовами нараховують десятки томів. Незважаючи на те, що публікація матеріялів всіма робочими мовами трибуналу була визначена обов'язковою самими режисерами дійства.Тобто, навіть вибиті англійськими, американськими і французькими „слідчими" (яким, окрім осіб з кримінальними нахилами допомагали радянські колеґи із єжовсько-берієвсьим гартом) зізнання не повинні були стати надбанням радянської громадськости. Пострадянської, до речі, теж. Нових російських видань матеріялів процесу у повному обсязі щось не видно на горизонті, про українську версію, знаючи стан сучасного книговидання годі й вести мову. Тому й виникає елементарне бажання перевірити глибину знань затятих адептів оцінювання історичної місії українських дивізійників з точки зору „нюрнберзьких" перспектив, які начебто винесли суворий і абсолютний вирок „прислужникам нацистів".

Наприклад, цікаво б довідатися у таких суб'єктів, чи було визнано Нюрнберзьким трибуналом злочинною організацією, скажімо, штурмові загони (СА) Націонал соціялістичної німецької робітничої партії (НСДАП). Без знайомства з матеріялами відповідь тут дати непросто. Набагато легше, приміром, поливати брудом українських хлопців, які одягли у далекому вже 1943-у році мундири „фельдґрав" та взяли до рук мавзерівські гвинтівки, посилаючиь на, здавалося б, уже „загальновідомі речі". Але й тут на українофобів чекає „маленька" прикрість, бо виходить, що навіть доступних російською мовою джерел опрацювати вони не спроможні. А звинувачення їх голослівні і цинічно порожні.

Коротка цитата: „Розглядаючи питання про СС,Трибунал включає сюди всіх осіб, які були офіційно прийняті в СС, включаючи членів „загальних СС", військ СС, з'єднань СС „Мертва голова" і членів будь-якого роду поліцейських служб, що були членами СС. Трибунал не включає в це число так звані кавалерійські з'єднання СС. Питання про службу безпеки райхсфюрера СС (загальновідому під назвою СД) розглядається у вироку Трибуналу в справі гестапо і СД. Трибунал оголошує злочинною згідно визначення Статуту групу, що складалася з тих осіб, які були офіційно прийняті в члени СС і перераховані у попередньому параграфі, які стали членами цієї організації чи залишалися її членами, знаючи, що ця організація використовується для вчинення дій, що визнаються злочинними згідно статті 6 Статуту, які були замішані особисто або як члени організації у здійснення подібних злочинів, за виключенням, однак, тих осіб, що були призвані в дану організацію державними органами, причому таким способом, що не мали права вибору, а також тих осіб, що не здійснювали подібних злочинів." („Нюрнбергский процес". Сборник материалов в 8 томах", том 8, Москва: Юридическая литература, 1997, стр. 652).

У вічі впадає дві цікаві деталі: по-перше, злочинцями визнали членів СС, які, наприклад, у 1944 році брали участь у бойових операціях, виконуючи накази командування, замість того, аби впасти на коліна, посипати голову попелом і задуматися над тяжкою дівочею долею в контексті доленосної „статті 6 Статуту трибуналу" вигаданої... правильно, у 1945 році. Закон, як відомо, зворотньої дії не має. Тому таке визначення „злочинності" можуть сприйняти за вияв правосуддя хіба надзвичайно наївні, м'яко кажучи, люди. Або ж цинічні фальсифікатори. По-друге, навіть таке політично заанґажоване рішення трибуналу однозначно вказує, що до числа злочинців не зараховувались особи, що злочинів не вчиняли. Відтак, розвіюється надзвичайно тривалий міт про те, начебто всі есесівці, включно з українськими, автоматично мусять вважатися військовими злочинцями. Це — безпрецедентно нахабна маніпуляція, існування якої стало можливим виключно через масове невігластво та діяльність псевдоісториків. Насправді ЖОДЕН вояк 14-ї Ваффен-ґренадерської дивізії СС не може вважатися злочинцем, поки не буде доведено в судовому порядку скоєння ним якого-небудь злочину. Бажано, із залученням неупередженого складу суду, зі свідками, із залученням документальних матеріялів. А до того часу, поки цього не сталося, всі розмови про дивізійників як „нацистських прислужників" та „військових злочинців" повинні вважатися наклепом. І отримувати належну оцінку: чи то від правосуддя, чи від патріотів, які не бажають паплюження пам'яті героїв.

(„Свобода")

МИ ПРИСЯГАЛИ УКРАЇНІ

ОлегЛИСЯК

Був квітень 1945 року. Війна вже кінчалася, хоч завзяті бої нашої Дивізії були в повному розгарі в Штірії на відтинку Фельдбах-Гляйхенберґ-Штраден. Совєтська армія саме прорвала німецький фронт у Мадярщині і вдарила на Австрію. Нашу Дивізію поспішно пересунено із Словенії з околиць Марібора, де вона прочищувала терен від тітовських партизан, з завданням, що вона, в рамках 2-ої Армії і 1-го кавалерійського корпусу, протинаступом стримала совєтський наступ на відтинку Штраден-Ґляйхенберґ-Фельдбах. У завзятих боях від початку квітня остаточно лінія фронту устійнилася на цій лінії з доволі важкими нашими втратами.
Зайняте важкими фронтовими діями вояцтво Дивізії, нічого, або майже нічого, не знало про переговори між українськими політичними чинниками і німцями про створення Українського Національного Комітету і визнання Української Національної Армії і що, згідно з цими договореннями, головою цього Комітету став генерал Павло Шандрук. Згідно з наказом ч. 8 Української Народної Республіки за 15 березня, генерала Павла Шандрука назначено командуючим Української Національної Армії (УНА).
(Щойно багатьма роками пізніше я довідався з тексту наказу Уряду УНР ч. 64 за 14 травня 1968, що: „Стверджується, що Українська Національна Армія, як окрема військова одиниця введена з днем 15 березня 1945 р. до складу Війська Української Народної Республіки") Але, по правді, ми на фронті в тому часі про це все не знали.
* * *
Десь в половині квітня з'явився в нашій кватирі звітодавців, в селі Марієндорф під фронтом о. д-р Іван Гриньох, який разом з Генералом Шандруком добився з трудом до Дивізії. Він розказав нам про становище і дав нам деякі вказівки і доручення, як своїм знайомим по іншій, не офіційній лінії.
Виконуючи доручення о. д-ра Гриньоха, я почав відвідувати поодинокі фронтові частини, побував двічі в обложеному замку Ґляйхенберґ, раз з моїм приятелем з-перед дивізійних часів, Богданом Підгайним; тоді замком володів пор. В. Козак ( з замку я виніс під час совєтського обстрілу мідяну старовинну іконку св. Миколая, тепер вона
спочиває в архіві Української Католицької Філадельфійської Митрополії); побував на нараді наших старшин запасного полку, де був тоді поручник М. Малецький; був у фюзилерів Гуляка, був у Богдана Бігуса, був у Романа Герасимовича, відвідав мого колегу з Карпатського Лещетарського Клюбу Романа Гавриляка, побував в „Асика",Тараса Чмоли, який зі своєю сотнею стояв на віддалі кількадесяти метрів (через сад) від совєтів - всюди розказував все те, що знав, і радив, що робити, згідно із вказівками о. д-ра Гриньоха. Прийшло тоді теж до Богдана Підгайного доручення від Миколи Лебедя („Рубана"), яке приніс кол. полковник УПА „Гуцул" (Іван Бутковський), щоби роззброїти німецький командний склад Дивізії і пробиватися до Адріятики і там чекати на англійців. Чи що, очевидно було вже неможливо, бо ми були на самому фронті між німецькими частинами 2-ої Армії...
* * *
Тим часом прибув з Фелькермаркту (з запасного полку А. Яворського-Гаєцького) Генерал Шандрук до команди Дивізії, віднайшов нашу „звітодавчу" кватиру і перебув з нами дві ночі в баворській хаті в Марієндорфі, де спав на одинокому ліжку, а ми, як звичайно, на долівці. Він розповів мені доволі багато про останні події, як також про своє минуле, показував документи з часів контрактової служби в польській армії тощо. Генерал привіз з собою український прапор і нові відзнаки на наші шапки - тризубці. Протягом кількох днів Генерал відвідував різні наші фронтові частини у їх становищах, що викликувало велике піднесення у вояків, бо ж ген. Фрайтаґ від часу Бродів фронту не відвідував, командуючи з свого мешкального вагона. А в міжчасі
бої йшли далі, зокрема за Ґляйхенберґ і Штраден.
***
Котрогось дня мене повідомили, що Дивізія має остаточно перейти під українське командування, чого видимим знаком мала бути урочиста присяга нашого вояцтва на вірність Україні. Це сталося 25-го квітня, не цілі два тижні перед закінченням війни 8-го травня 1945.
Очевидно, що я був при тому, це ж обов'язок звітодавця.
І що запам'ятав, постараюся розказати.
Пам'ятаю - на відкритій галявині було збудоване мале підвищення-мовниця, оточене відкритим „карре" двох чи трьох сотень 30-го полку. Посередині уставлено два гранатомети дулами звернені до себе, а біля них у вихідних уніформах, в шоломах і при короткій зброї, станули два старшини з 29-го і 31-го полків - хор. Роман Гавриляк і хор. Роман Припхан. Біля них станув Генерал Шандрук. Капелян Дивізії, пор. о. Михайло Левенець, провів присягу, яку з піднесеними правицями повторювали за ним усі присутні, текст якої був:
„Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати".
Після проведення присяги о. пор. М. Левенець виголосив коротку проповідь про значення присяги для всіх християн. Зчерги з мовниці коротко говорив Генерал Шандрук про конечність втримання наших традицій в боротьбі за незалежність України.
Після присяги відбувся перед Генералом і його почотом, в якому, оскільки пам'ятаю, були сот. Макарушка, ад'ютант Генерала хор. Роман Цьолко, та німецькі старшини Вехтер, д-р Арльт і ще дехто (ген. Фрайтаґ не прийшов на урочистість присяги), перегляд-дефіляда сотень, які брали участь у присязі. Дефілюючі відділи марширували новоуведеним маршовим парадним кроком з руками притисненими до стегон (без вимахів рук), а Генерал Шандрук салютував своїх вояків, підносячи правицю до дашка шапки, на якій красувався тризуб. Не пам'ятаю, як салютували німці.
Я весь час стояв на невеликому горбку-шкарпі разом з недавно пізнаним сином полковника Дяченка, Петром, який з „Волинським Легіоном" прибув до Дивізії. До речі, волиняки виявилися знаменитими боєвиками, відважними вояками. Німці однак не довіряли воякам Легіону, розділили їх по сотнях, а їх „неофіційного" коменданта „Ворона" розстріляли.
Взагалі, не зважаючи на всі домовлення і зміни, німці назагал поводилися по „давному",якби нічого не змінилося.
Доказом може бути це, що стрінуло мене з боку д-ра Фріца Арльта, який же ж був при всіх переговорах і прибув в почоті генерала Шандрука до Дивізії; коли я, виконуючи мої звітодавчі обов'язки, приступив з нотатником в руці до „генеральської" групи, щоб дізнатися про прізвища присутніх в групі і їх записати, як частину мого звіту, який я мав намір написати, д-р Арльт підійшов до мене і гостро сказав" „Але про це все, що тут було, звітодавче, ви не смієте писати!".
Ну, що ж, така була їхня німецька настанова, не зважаючи на всі домовлення. Так, я тоді цього не записав і не написав, бо війна скінчилася за два тижні, а все-таки вийшла в Маріборі наша дивізійна газета, одна її сторінка-фотомонтаж з цієї події.
Але так, чи інакше ми, вояцтво Дивізії, того пам'ятного дня, 25-го квітня 1945 року, могло сповнити мрію наших мрій, яку висловила пісня ще, мабуть, з часів Першої світової війни: „О Україно, о люба ненько, Тобі вірненько присягнем". І з цієї присяги, нас, вояків Української Національної Армії, - ніхто не звільнив!