ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 31 липня 2012 р.

СТАЛІН І ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА

                                       На засіданні Політбюро ЦКВКП(б), 19 серпня 1939 року, у той момент коли в Кремлі йшли переговори з делегаціями Англії та Франції, Сталін говорив:

                                       - Питання миру й війни вступає у критичну стадію. Якщо ми підпишемо договір про взаємну допомогу з Францією та Великобританією, Німеччина зрезиґнує з Польщі. Війна буде перешкоджена. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про підписання з нею договору про ненапад, вона напевно нападе на Польщу, й Англія та Франція муситимуть вступити в цю війну. В Західній Европі запанують великі розрухи й безпорядки... В інтересах СРСР - батьківщини трудящих, є те, щоб ця війна якнайдовше тривала з метою виснаження двох сторін. СРСР буде давати поміч сьогоднішній Німеччині, постачаючи їй сирівці й продовольчі товари.Тож з тієї причини ми повинні згодитися на пакт... Для нас буде широке поле діяльности для розвитку світової революції. (Переклад з російської).

                                        Цей документ виявлено в Москві в Центрі збереження історико-документальних колекцій - колишньому Особливому архіві СРСР (фонд 7, опис 1, справа 1223).

неділя, 29 липня 2012 р.

КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА?


Валентин МОРОЗ 
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               
                                     Мабуть, найлогічніше буде почати цей розділ загальновідомим американським жартом.

                                     Учитель питає учня: хто вбив Юлія Цезаря? А учень широко витріщає очі й каже: чесне слово, не я! Учитель біжить до принсипала (директора школи) й каже: що то за школа? Я питаю: хто убив Юлія Цезаря? А він каже: не я! А принсипал подивився на нього і каже: заспокійся! Може справді не він...

                                     Це - типова північна Америка. Принсипал був за освітою напевно якимось математиком, техніком, „політехніком" - але ні в якому разі не істориком.

                                    А тепер - до української „канкрєтики" з Другої світової війни.

                                    Просте і ясне питання: хто почав Другу світову війну? І така ж „канкрєтна" відповідь: ми!

                                    Ні, ні, це не жарт і не якась містифікація. Зараз ми поставимо „усі крапки над „і" і все буде, як казали совдепівською мовою, „канать в йолочку".

                                      Коли запитати звичайну освічену людину: коли почалася Друга світова війна? - вона, звичайно, відповість: 1 вересня 1939 року, спільним нападом Гітлера і Сталіна на Польщу.

                                      Усі це знають, і це загальновідома відповідь. Бо коли Гітлер захопив Австрію у жовтні 1938 року - це ще не був початок війни. Бо не пролунало ані одного пострілу. Коли Гітлер захопив Чехію в березні 1939 року - це знову-ж-таки не був початок війни - бо не пролунало ані одного пострілу. (Правда, чехи хваляться, що якась там одна частина почала стріляти... Але то був відокремлений епізод, і загальну картину чехословацької капітуляції він не порушив).

                                       А поляки 1 вересня 1939 року не здалися, не підняли руки догори. Правда, воювали вони всього 17 днів. Бо проти Гітлера, який натиснув з заходу, і проти Сталіна, який натиснув зі сходу, Польща довго встояти не могла.

                                       І все ж поляки не здалися. Вони героїчно стріляли! Це знає увесь світ. Але... Світ знає не всю правду.

                                       Бо перші, які почали воювати проти гітлерівської коаліції - це були не поляки. Були це українські карпатські січовики, які ще півроку перед тим, 14 березня 1939 року, так само зустріли пострілами наступ гітлерівської коаліції - як і поляки шість місяців пізніше. Так! Друга світова війна почалася дійсно в 1939 році-але не 1 вересня, а 14 березня.

                                      Так ще ніхто не ставив питання - пора нарешті поставити!

                                      Про Другу світову війну видано величезні тисячі книг - у тому числі багато й українських. Мабуть, найпомітнішою з них (українських) є праця Володимира Косика „Україна в Другій світовій війні". Але й там це питання не звучить.

                                     Звернімося нарешті до фактів і поставмо їх „на екран" нормальної логіки. Вищезгадана формула про те, що карпатські січовики зустріли 14 березня 1939 року пострілами не наступ угорських агресорів, а наступ гітлерівської коаліції - це не помилка, і не чиїсь приватні фантазії. Полковник Колодзінський, шеф штабу „Карпатської Січі", був запрошений перед угорським наступом до німецького консула в Карпатській Україні Гофмана. Консул порадив йому негайно капітулювати. Чому? Бо на угорську окупацію Закарпаття погодилися і Німеччина, й Італія. Отже, логічний і невмолимий виновок: це не був приватний наступ Угорщини. Це був наступ усієї гітлерівської коаліції. І - що найважливіше в даному випадку - керівники Карпато-Української держави це знали. Повторімо сказані полковником Колодзінським слова у відповідь на пропозицію (фактично-ультиматум) німецького консула:

                                В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна - ніколи 1.

                            Єдиний, хто вперше це сказав (що перший бій проти гітлерівської коаліції дали не поляки, а карпатські січовики) - це був Петро Стерчо. Він правда, не зробив з цього концептуальних висновків. Це в його книзі „Карпато-Українська Держава" - лише епізод. І все ж він прозвучав:

                             Карпато-Українська Республіка - це перша держава, що поставила спротив наростаючому імперіялізмові Німеччини, під кермою Адольфа Гітлера. Уряд о. Августина Волошина перший відкинув домагання Гітлера, даючи наказ своїй армії „Карпатської Січі" боронити державу від поневолення Гітлерівським союзником, Мадярщиною. Оборонна війна Карпатської України проти Мадярщини - це, властиво, початок Другої світової війни. 2

                         Пора нарешті зробити з цього епізоду концептуальні висновки і покласти на стіл наукову концепцію: першими, хто відважився воювати проти гітлерівської коаліції, були українці! І що ми воювали всього два тижні - це не принципове. Поляки в 1939 році теж воювали всього 17 днів. Але... Вони не здалися! А ми зробили це ще перед поляками.

                        Справа ця має не тільки теоретично-пізнавальний і не тільки престижний аспект (мовляв, ніхто інший, а ми були першими). Це - справа сьогоденної практичної політики.

                       Автор цих рядків пригадує епізод з української маніфестації в Торонті. Після акції-роздавання летючок і розмов з публікою на Natham Fhilipp Square - центральній площі Торонта біля міської ратуші один з глядачів (англо-канадець, трохи напідпитку) зробив такий підсумок (англійською мовою, річ ясна): „А, українці? Та то ж нацисти?"

                         Він не був у принципі жодним анти-українцем. Він просто був жертвою тривалої і масованої антиукраїнської пропаганди (в умовах Північної Америки - у першу чергу сіоністичної). Пропаганда ця (у найновішому варіянті - "путінсько-распутінська") трубить довгі десятиліття на одній і тій же самій ноті: українці, мовляв, „були з Гітлером".

                           Хто винен у даній ситуації? В першу чергу ми, українська наукова еліта. Ми ще не тільки не поширили в світі, але ще й не створили українську концепцію Другої світової війни. Бо навіть серед українських істориків-чапаєзнавців вищеописана концепція покищо викличе лише здивування. До неї покищо не тільки ніхто не звик, - її фактично ще ніхто й не чув.

                           Бо коли б було навпаки... Тобто: коли б ми потужно розбудували і „запустили в світ" обговорювану зараз концепцію про те, що першими проти гітлерівської коаліції стріляли не поляки, і не французи, а українці - тоді антиукраїнська пропаганда мала б дуже „короткі ноги". І коли б якийсь „англо-сакс напідпитку" в Торонті (чи в Нью-Йорку, Сіднеї, Кейптауні) сказав, що „українці були з Гітлером" - йому просто відповіли б: ти що, варіят? Як українці могли бути з Гітлером, коли вони першими відважилися стріляти проти Гітлера?

                          „Отакі-то пироги"...

                           Покищо ми не тільки не поширили в світі вищевикладену концепцію, але ще й не познайомили з нею власний, український загал... Що ж, кожна симфонія починається з першої ноти... Отепер вона й прозвучала! Правда (чесно кажучи) „в оркестровці" нашого попередника Петра Стерча. Бо першим поклав на папір вищесформульовану концепцію саме він.                              Сваритися на тему: а хто першим сказав „«"-легко. Але це нічого не дає. А от „запустити в світ" життєво потрібну нам концепцію-дуже тяжко. (По правді кажучи: автор цих рядків шукає союзників для цієї праці).

                             Не тільки віримо, але й твердо переконані: колись так і буде. Всі історики світу починатимуть історію Другої світової війни з 14 березня 1939 року, з карпато-української теми. Але покищо так не є. Покищо всі починають її з 1 вересня 1939 року, з моменту нападу Гітлера і Сталіна на Польщу. І ми змушені робити так само. Але...

                             По правді кажучи, „починати розмову" треба не з 1 вересня, а з 23 серпня. Бо день цей був дійсно ключовим імпульсом для початку не воєнної ажіотаж-істерії, а правдивої війни. Мається на увазі, звичайно, німецько-московський „пакт про ненапад" (відомий у широкому світі як пакт Ріббентропа-Молотова), підписаний саме в цей день. Як завжди буває у світі дипломатії, білими словами звичайно прикривають чорні діла. Бо фактично був це пакт про напад! Про спільний московсько-німецький напад на Польщу і поділ довоєнної Польщі між двома імперіями: Московською і Берлінською.

                            Як для англійської, так і для французької політичної еліти це була повна несподіванка. Бо як Англія, так і Франція розраховували використати „російського медведя" у своїх антинімецьких плянах. У Москві постійно „товклися" як англійські, так і французькі делегації.

                            Але Гітлер їх випередив... Фактично пакт Ріббентроп-Молотов - це був договір про четвертий поділ Польщі. (У польській історіографії це давно прийнята формула).

                            По суті Польща підготувала собі власноручно цю катастрофу ще майже 20 років тому - у 1921 році. Тоді в Ризі було підписано польсько-московський мирний договір. Поминаючи дипломатичні „викрутаси", його можна лаконічно сформулювати так. І поляки, і москалі зійшлись на формулі: українська держава не вигідна ані нам, ані вам. Тож давайте поділимо українську територію між собою.

                             Як звичайно, поляки у своїй поетичній політиці, опертій більше на емоціях, а не на реаліях, не помітили головного „приколу" ситуації. А сформулювати його можна дуже просто: Польща, затиснута між Московською і Берлінською імперіями, не має жодних шансів на існування. При спільному натиску обох імперій вона просто лусне, як горіх. Так і сталося в 1939 році: польський „горіх" тріснув за 17 днів...

                              У 1921 році полякам не вистачило розуму, аби втямити елементарну істину: на схід від Польщі мусить бути українська держава - своєрідний бар'єр, що відділяє своїм тисячокілометровим масивом Польщу від Московії. (Здається, поступово формуються новіші покоління поляків, які вже розуміють істину: з точки зору польських інтересів самостійна Україна потрібна так само полякам, як і українцям. Але такі події, як акція поляків проти Бандери в Европарляменті-2010 рік - трохи зменшують ентузіястичні сподівання у цьому напрямі)...

                             Але катастрофа „насіла" в кінці 30-х років не лише на Польщу. В кінці 30-х років відбувається загальний крах версальської системи, сформованої 20 років тому. З цього „версальского мішка вилізло забагато шил". Величезні маси людей опинилися в чужих державах, і були цим незадоволені. Мільйони німців перебували в межах Польші, Чехо-словаччини, і мріяли, звичайно, про возз'єднання з власною державою. (Взагалі на території польської держави у 1939 році 40% людей були не-поляки). Додаймо до цього такі проблеми, як Трансільванія (в яку „вчепились" історично і румуни й угорці), Добруджа (конфлікт між румунами і болгарами), хорватське бажання збутись югославського „братства" й збудувати нарешті власну державу; Клайпеда і Данцінґ з їх німецькомовною більшістю... Список можна й продовжити (не кажемо вже про 40 мільйонів українців, поділених між чужими державами). Фактично післявоєнні господарі світу збудували у 1919 році версальську скриньку Пандори, яка відчинилася в 1939 році, і всі „мороки", сховані там, вилетіли нарешті на світ Божий...

                         Але криза була не лише територіяльною. Криза була й духовною. На цей час виросло т. зв. „Ремаркове покоління", яке у пеклі Першої світової війни втратило віру в свої традиційно-„демократичні" ідеали. Особливо виразно ця втрата віри проявилася в умовах світової економічної кризи 1929 року. Крах ліберально-демократичних інституцій привів до зневіри в ці ж ліберально-демократичні цінності. У роки кризи мільйони людей втратили працю. І їх перетягнув на свій бік або Гітлер, що зліквідував у своєму „гітлерлянді" безробіття, або Сталін, що взагалі обіцяв комуністичний рай на землі. Різко зросла тяга до диктаторських розв'язок ситуації; диктаторські режими стають дуже популярними. Все це закінчилось гострим бажанням „переробити світ" (або в сталінському, або в гітлеро-муссолінському варіянті) і природно привело до вибуху Другої світової війни.


_____________________________
  1    Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 557.                      
 2    Петро Стерчо. Карпато-Українська Держава, стор. 219.

вівторок, 24 липня 2012 р.

ІСТОРЯ — ЦЕ ФІКЦІЯ

 Коментар на статтю Олесі Ісаюк «Помилка, оплачена двічі» («Тиждень»)


                               Історія — це фікція, твердять самі історики, наприклад, американець Джон Армстронґ. Бо вони інтерпретують історичні події, очевидно, на свій лад або на побажання замовника даної інтерпретації. І вибирають деталі з подій, які відповідають їхній інтерпретації. А інші або оминають або цитують не повністю. 


                                                                      До історії Дивізії. 


                                Ініціятором творення дивізії «Галичина» був губернатор дистрикту Галичина Отто Вехтер. Він звернувся до Українського центрального комітету про  підтримку. Провідник УЦК проф. Володимир Кубійович став перед дилемою, як пише у своїх споминах: чи солідаризуватися з творенням дивізії, чи залишити, щоб німці творили її самі й тоді український чинник не мав би впиву на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. І на всякий випадок: ану ж буде потрібна українцям збройна сила. Підтримали ветерани визвольних воєн з Першої світової війни й Уряд в екзилі УНР. Що більше, багато тих офіцерів зголосилося до Дивізії.

                                  ОУН під проводом Степана Бандери поставилася до творення Дивізії неґативно, проте незабаром УПА посилала своїх людей на вишкіл та щоб утримувати зв’язок з вояцтвом Дивізії.


                                   В ході подій Дивізія пройшла певний процес «українізації»: у листопаді 1944 року вона отримала назву «українська», а 25 квітня 1945 року, коли її було включено до Української Національної армії, склала присягу на вірність українському народові й тим актом формально вийшла з-під юрисдикції німецьких військ СС. 

                                                                  Чому голосилися до Дивізії? 


                                 Молодь, вихована на традиціях УСС і УГА, готова «була брати в руки зброю». І, найважливіше, майже два роки радянської влади, що відзначилася терором і насиллям та ліквідацією культурних, релігійних й політичних установ та вбивствами невинних в’язнів у тюрмах при втечі перед німцями, в тому числі Івана Чмоли, засновника Пласту й гімназійного вчителя в Дрогобичі, якого 22 червня 1941 року було заарештовано, виявили справжні наміри тієї влади. Очевидно, два сини Чмоли зголосилися до Дивізії.

                                 І ще була свіжа пам’ять великого голодомору 1932-1933.

                                 Часто народ змушували робити вибір поміж двома злами.

                                 Олександр Довженко пише про такий «вибір» у Харкові, про котрий пише Петро Недзельський у статті «Передумови створення Дивіії «Галичина»

                                 «Довженко, свідок тогочасних подій у Харкові, зазначає, що коли перший раз, у березні 1943 року німців було вибито з міста, харків'яни вийшли зустрічати совєтські війська як воїнів-визволителів, із квітами. Проте вони наштовхнулися на вороже ставлення з боку військових. Таке відверто погане ставлення до населення України було наслідком ідеологічних настанов більшовицького керівництва з Москви, які приписували зрадництво цілим народам колишньої Совєтської імперії, в тому числі і українському, територія і населення якого майже повністю потрапили під німецьку окупацію. Це тільки сьогодні стало відомо, що українському народові готувалася доля бути вигнаним зі своєї землі, як то комуністи зробили з народами Кабардино-Балкарії чи з кримськими татарами. Навіть існував плян масового виселення українців у Сибір. Про це казав ще Хрущов на XX з'їзді КПСС. Але велике населення, великі території України і обмежені можливості залізничного транспорту не дали змоги більшовикам провести на практиці їхні злочинні пляни.

                                1943 року в Харкові О. Довженко задумується над питанням: чому Червона Армія так погано ставиться до місцевого населення — до українців? Чи не вона мусила б відчувати свою провину за те, що, поспішно відступаючи, точніше — втікаючи, залишила напризволяще населення України?

                                До того ж, у Харкові розгорнув свою криваву діяльність НКВД. Тож коли у серпні 43-го німців було вдруге вибито з міста — тисячі (!) харків'ян пішли на захід з німцями. Зверніть на це увагу, бо мова йде не про Західну Україну, а про Східну, про Слобожанщину. Тобто і на Сході України, повною мірою відчувши на собі жорстокість більшовицької влади, тисячі українців-харків'ян роблять свій вибір не на користь комуністичного уряду, хоча до того часу вони проживали в умовах панування комуністичної ідеології».


                                                               Щодо загибелі 8 тисяч під Бродами  


                             Приблизно три тисячі поповнило лави УПА, що було згадано в Києві 1992 року на конференції з приводу 50-річчя створення УПА. Офіцер дивізії Святослав Левицький, який перебував після боїв під Бродами в УПА й повернувся за захід, говорив на ліквідаційному засіданнї Військової управи 22 серпня 1947 року в Мюнхені: «За час мого 16-місячного побуту в лісі, я не стрічав ні одного відділу УПА, де не було б бодай кілька наших хлопців з Дивізії.
Дві тисячі опинилося в полоні в таборах під Москвою. Це ті, яких не розстріляв «Смерш» при першому допиті полонених, чи хто не згинув підчас маршу та транспорту до таборів. (Про розстріли існують свідчення німецьких полонених). Тому дивізійники одягали вермахтівські піджаки, щоб оминути тих слухань.

                            Деякі залишилися в полоні між німцями й були з ними репатріовані до Німеччини.

                             Деякі зилишилися між населенням і в більшості їх мобілізували до Червоної армії. Декому владося перебігти назад до німців, а один з них — Григорій Геврик з Дрогобича — згинув на фронті й став героєм СРСР.

                              Деякі дочекалися амністії  («Указ», Москва, Кремль, 17 сентября 1955 года) й знову стали «громадянами» СРСР.

                              Коли в 1992 році у Львові засновано Галицьке Братство кол. вояків 1 УД «Галичина» УНА, близько тисяча вписалися в члени. (Видано в 2002 році ювілейний альбом з списком членів Братства). Очевидено, не всі хотіли «признатися» до служби в Дивізії й не були членами.

                             Слід згадати, що з англійського табору військовополонених в Італії «на родіну» добровільно зголосилося 1052 людей. Хоч їм обіцяли «сталінське прощення», їх не повезли до їхніх домівок, а … за Урал. (Згідно з ялтинським договороом, галичан вважали кол. громадянами Польщі й вони не підлягали насильній репатріяції, як громадяни   СРСР).

                                                                             «Гарматне м’ясо» 


                                Нема війни без «гармантного м’яса». Тому варто порівняти «м’ясо» під Бродами з «м’ясом» Червоної армії. Українським «м’ясом».

                              Олександр Довженко в своєму щоденнику описує, як він бачив біля стереотруби генерала-українця, що спостерігав бій українців-«чорносвитків» і плакав. «Чорносвитками» називали тих, хто потрапив у німецьку окупацію і кого Червона Армія примушувала йти в бій проти німців, навіть не переодягнувши у військову уніформу, не кажучи вже про якийсь військовий вишкіл. Як правило, «чорносвитки» були приречені на загибель у першому ж бою. Це була одна з форм геноциду більшовицького уряду Москви проти українців.
Відомий радянський письменник Анатолій Дімаров писав:

                             "Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» — сказав Жуков...

                             «Свято звільнення чи День жалоби?»

                            Довго думав, як назвати матеріял про визволення Києва від німецьких окупантів у листопаді 1943 року й вирішив, що цей заголовок буде найточніший [...]"

                           У вересні 1941 року комісар Ю. Жуков на оборону Москви послав 179 тисяч мобілізованих вчителів, інженерів, вчених, евакуйованих з України. Їм, непідготовленим, була видана одна гвинтівка на 5 осіб. (Смулько В. С. «Історія України»).

                          Дивізійників вишколювано близько одного року й оснащено модерною зброєю.
Згадуючи «гарматне м’ясо», слід не забувати жахливої статистики відносно дій проти УПА (на основі документів НАНУ): від лютого 1944 року до жовтня 1945 було проведено 26685 бойових операцій. Повстанці здійснили 6128 операцій. Було вбито 98846 повстанців та підпільників, захоплено 104990, з’явилося з повиною 48680. З радянського боку загинуло 9621, поранено 1343, пропало безвісти 2456. Депортацій сімей «бандопосібників« до Сибіру було понад 200 тисяч.

                         Використовувано теж енкаведстські загони під виглядом УПА, які під збройним прикриттям органів держбезпеки нишпорили по селах і містечках, чинили вбивства, грабунки, насилля над мирним населенням.

                              «Організатори Дивізії кинули тінь на наступні покоління»


                              Дивізія «Галичина» не була єдиною іноземною формацією. Серед них найчисленіші були російські. Ось, як інтерпретує їхні «тіні» відомий німецький історик Франк Ґольчевскі (Frank Golczewski).Він висловив свою думку з приводу того «чому в Росії більше неоднозначне ставлення до армії Власова, яка дійсно була колябораціоністською у відношенні до нацистів, тоді як до УПА воно абсолютно непримиренно?».

                        …«Армія Власова боролася проти Радянського Союзу, але за все ту ж якусь Росію. Це питання змісту і форми. Тому деякими росіянами Армія Власова може сприйматися не як зрадники, а як новатори, тоді як діяльність УПА, в будь-якому випадку, була направлена на розкол СРСР. Я відповів вам з точки зору Росії, бо в історика власної абсолютної думки бути не може. Я не можу сказати, хороша чи погана позиція росіян, і тим більше не буду говорити росіянам, як вони повинні робити свою політику. Можна, проте, показати, чим вони керувалися».  

                          Позиція естонського уряду щодо ветеранів естонської дивізії військ СС.
Міністр оборони Естонії Урмас Рейнсалу висловив 12 липня 2012 року вдячність Союзові борців за свободу, який об’єднує ветеранів 2-ї естонської дивізії військ СС, та інших громадян, що воювали на німецькій стороні у Другій світовій війні, й заявив, що їхній внесок врятував честь естонського народу.

                          Виступаючи на 20-у з’їзді Союзу на естонському острові Сааремаа, він сказав: «Ваш внесок, що проходив на принципі законного правонаступництва, мав вирішальне значення для Естонської республіки й одночасно врятував честь нашого народу».

                         За його словми, прийняте парляментське рішення в лютому 2012 року  фактично визнало їх борцями за свободу. «Нинішнє покоління керується вашою готовністю до самопожертви й Естонія готова захищати себе та своїх союзників».
                              

                                                    Інші думки щодо дивізії «Галичина


                              Ізраїльський історик Шимон Бриман свою статтю «Золотой лев со свастикой» («Вести», 04.06.2003) закінчує: "З питаннями про «Галичину» я звернувся до нинішніх українських націоналістів з УНА-УНСО.  Ось що відповіла з Києва прес-служба цього руху:


                             «До участи українців в СС ми ставимося без гордости, але й без сорому. Добровольці служили там в ім'я України, розуміючи, що справа німців була програна, а зброю можна повернути проти обох окупантів — німецьких і російських. Нам нічого не відомо про участь цих солдатів в геноциді євреїв у роки війни. Ми вважаємо, що солдати, які не вчинили військових злочинів, повинні і можуть бути прирівняні до статусу ветеранів. Крім того, всі члени «Галичини» пройшли судове чистилище, вони мирно живуть у Великобританії як добропорядні громадяни, і ніяких претенсій до них ніхто не висуває. В Україні вони відбули 20-25-річне покарання тюрмами і Сибіром, офіційно будучи сьогодні громадянами другого сорту. Ніякого злочину, крім боротьби проти СРСР, вони не скоювали. Нам нічого соромитися своєї історії. Це стосується всіх, хто воював за свою Україну — під будь-яким прапором. У Парижі під Тріумфальною аркою вмуровано плити пам'яти про всіх французів, полеглих за Францію ».


                           Признаймося: дуже часто наш погляд на військову драму в Галичині — це промосковська точка зору, яка взагалі не допускає думки про те, що українці мали і мають право боротися за незалежну державу. Мільйони західних українців могли щиро не бажати повернення радянської окупації — з новими підвалами НКВД, депортаціями і колгоспами, з придушенням української культури і релігійних звичаїв.

                             Битва під Бродами оцінюється в сучасній Україні як національна трагедія, адже українці вбивали один одного в складі армій двох імперій. Історія «Галичини» — це не тільки хроніка коляборації, але і частина трагедії України, затиснутої між двома собі ворожими тоталітарними гігантами, які приносили незліченні лиха народам. (Переклад з російської).
Німецький майор Вольф-Дітріх Гайке, начальник оперативного відділу в штабі Дивізії, фактичний заступник командира, написав у своїх споминах «Вони хотіли волі»:

                            "Українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали." (Переклад з німецької).

                                 І остаточне запитання: чому дивізія «Галичина» — незначна крапля у бурхливому океані воєнних дій — стала таким важливим «історичним дійством»?
Чи це не фікція?


 Роман КОЛІСНИК 

автор книги "Військова Управа та Дивізія "Галичина"


ДИВІЗІЙНИКИ В УПА

                       Прут (Роман Корбутяк) народився 1924 року в селі Тишківцях Городенського повіту. Підпільником ОУН став на початку німецької окупації. 1943 року закінчив Коломийську гімназію. Щоби відбути військовий вишкіл, записався до дивізії „Галичина". Пройшов важкий шлях від стрільця УПА до теренового провідника ОУН.
                       23 травня 1945 року надрайонний провідник Прут і друзі-підпільники Річка й Іванко в селі Геленкові Козівського району прийняли нерівний бій з бандою головорізів МВД. Оточені в палаючій хаті друзі завзято відстрілювалися, вбили й поранили чимало енкаведистів. Останній набій, як водилося в повстанців, кожен приберіг для себе.

вівторок, 17 липня 2012 р.

ДОКУМЕНТИ З ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

З АРХІВІВ МИНУЛОГО
Упорядкував д-р Степан Ріпецький

                                                     (Мова і правопис зберігається з оригіналу)

Повідомлення Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради в справі                самовільного виступу Полуботківців у Києві, в липні 1917 року
Вістник Українського Військового Генерального Комітету"
Київ, липень (іюль) 1917 р. ч. 5-6.
Од Генерального Секретаріяту

                                 Юрба салдатів-українців, зложена з поодиноких осіб перехожих команд, числом до 5000, що пробували на розпреділітельному пункті у Києві, а потім самовільно перейшла до казарми 1-го Запасного Українського полку, вночі з 4 на 5 липня, в зв'язку з подіями в Петрограді, одібрала рушниці 1-го Запасного Українського полку і рушила до Київа. Дорогу неслухняним самовільникам заступили козаки 1-го козачого ім. Богдана Хмельницького полку, умовляючи їх не чинити ґвалту, але тих умовлянців юрба не послухала і почала стріляти в повітря, загрожуючи стріляти і в козаків полку. Прийшовши до міста, натовп оточив арсенал, здобув звідтіль рушниці й иньшу зброю, заарештував начальника міліції Лєпарського і коменданта міста Київа Цицовича і поставив свою варту біля деяких державних установ і будинків. Коли про подію з донесеннів командира козацького ім. Богдана Хмельницького полку довідався Генеральний Секретаріят Української Центральної Ради і Український Військовий Генеральний Комітет, то зразу ж вжито було відповідних заходів, щоб припинити бешкет.

                               Про те доведено було до відома українців вояків Київського гарнізону, та про необхідність спокою привернути Київу. Однодушно вчинок ґвалтівників був засуджений і одностайне українці вояки разом з иншими частинами гарнізону виступили в обороні революції та порядку. Одночасно з сими заходами Генерального Секретаріяту в справі утихомирення бунтівників було вжито заходів також з боку Київського Виконавчого Комітету Громадських Організацій і Комітету Рад Роб. і Салдатських Депутатів. Але порозумівшись між собою і скупчивши сили в однім центрі — Центральній Раді, куди переїхав з двірця заступаючий Н-ка Округи, Генеральному Секретаріятові і громадським організаціям удалось зразу ж спинити небезпечний рух закаламученої юрби. Частину вартівників заарештовано й однято в їх зброю; варти розставлені ними, біля державних установ замінено вартою од козачого ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полку й инших частин, більша ж частина, під впливом умовляннів, повернула до казарм.
                                 З огляду на стан річей, по згоді з Генеральним Секретаріятом, для заведення порядку, Виконуючий обовязки Командуючого Київської Військової Округи призначив члена Генерального Військового Комітету генерала Л. Кондратовича.

                                Повідомляючи про сумний і недопустимий вчинок ґвалтівників українців, Генеральний Секретаріят повідомляє громадян міста Київа і цілої України, що він, беручи після Універсалу Центральної Ради й Деклярації Російського Тимчасового Уряду, в свої руки владу, і обороняючи інтереси революції на Україні, не допустить, щоб волю і громадський лад ким би то не було порушувано. Закликаюючи громадян до спокою, до біжучої праці, Генеральний Секретаріят разом з тим повідомляє, що він зуміє дати раду тим, хто йде всупереч волі наших найвищих установ і заважає їм працювати на добро України та революції.

                                                                                                     Голова Генерального Секретаріяту
                                                                                                                                В. Винниченко
                                                                                   Генеральний Секретарь в справах військових
                                                                                                                                    С. Петлюра


Наказ УВКомітету українському війську щодо внутніш-ньої організації і військової дисципліни.

                                                                              НАКАЗ
                                          Українського Військового Генерального Комітету
                                       Українському війську, що до зовнутрішнього порядку.
                                                     (Національної військової дісціпліни).

                                       1) Всі українські частини, команди, громади і всякий окремий старшина, козак і військовий урядовець, а також козаки і старшина народньої міліції, які визнають себе синами українського народу, приймають "деклярацію прав, виголошену в наказі по армії і флоту, окрім того, всякий військовий українець повинен свято і непохитно підтримувать слідуючі
обов'язки і заповіді щодо порядку в українському національному війську.

                                      1) Виконувати безумовно і безперечно в строю як на службі так і в бою всі накази своїх старшин всіх становищ.
                                      2) Захищать свого товариша, коли йому загрожуватиме якась небезпека, або коли він звернеться з проханням про допомогу.
                                      3) Биться з ворогом до тяжких поран і тільки тоді має моральне право залишить товаришів по зброї або на поході.
                                      4) Биться з ворожими військами, а не з мирними мешканцями. Ворогами можуть бути тілько ті мешканці чужої сторони, які йдуть на супротив з зброєю в руках.
                                      5) Обеззброєного ворога, який просить помилування не бий.
                                      6) Як скінчився бій, пораненого жалій і по мірі своїх сил допомогай йому, не розбірай чи то свій чи чужий. Памятай що поранений не ворог.
                                      7) 3 полоненим веди себе як личить козакові, не глумись над ним та не кепкуй.
                                      8) Не бери нічого у полонених та забитих — то великий сором та ганьба для козака.
                                      9) Помешкання де лежать поранені зазначаються білим прапором з червоним хрестом — ніколи в них не лізь та не стріляй.
                                      10) Ніколи не зачіпай людей, хоть і в ворожій формі, які мають на рукаві повязку з червоним христом — вони лічать слабих та поранених.
                                      11) Як побачиш ворога з білим прапором — не стріляй в нього, а веди до старшини, бо то переговорщик.
                                      12) Поважай чужу віру та й церкви.
                                      13) Мирних мешканців ворожого краю не зачіпай, не глумись, майна їх не псуй і собі не бери, стримуй від сього товаришів. Тим що будеш себе погано поводити, тільки збільшиш ворогів. Памятай, що козак є Христів та свого народу вояка.
                                       14) В полон ніколи ворогові не здавайся.
                                       15) Ніколи в бою, а також на муштрі, на варті, і при виконанню всяких службових обов'язків не вживать горілки і вина.
                                      16) Доручену таємність і військовий секрет, хоч-би прийшлось загинути — ніколи ворогові не откривать, а також ніколи з ворогом не йти на братерство.
                                        17) Завжди відноситься з повагою до політичних переконань свого товариша, якіб вони не були.
                                        18) За волю, славу і честь України і політичних домагань Автономії України в федеративній Росії — повинен життя своє покласти.
                                        19) Кожен українець військовий, хтоб він не був, чи рядовий козак чи старшина, повинен скрізь поводиться, як це личить славному представнику Вільного Українського війська. Од всяких поганих нікчемних вчинків повинен стримувать один другого. На добрі вчинки повинен наставляти один одного як брат брата.
                                        20) Всі товариші старшини й козаки одної частини повинні дать один одному присягу побратимства, як це було в старовину в нашім славнім Запоріжжі.
                                         21) Старшина як в ладу так і поза ладом повинен звертаться до свого товариша салдата і козака завжди по йменню, як наприклад: товаришу Іване, товаришу Петро і т. и. Як же буде в сотні багато однакових імен, то тоді домовляється прізвище (фамилія).
                                         22) Привітання один одного чи то Старшина чи козак, для всіх військових українців обов'язково, але це повинно робитись не примусово, а доброохотно в незалежності від становища і старшинства. Вітання у нас є відзнака кровної і духовної єдности, рівности, братерства і любови.
                                         23) До ладу вояків всякий старшина звертається: "доброго здоров'я товариство". Козаки відповідають: "здоров, пане сотнику (есауле, атамане)" і т. и. На парадах, церемоніях і в инших урочистих випадках, в яких приймає участь українське військо, на пошану, або подяку начальника козаки відповідають: "Слава Україні, слава".
                                         24) Кожен старшина українського війська є завжди і скрізь тільки старший серед рівних і перший товариш серед козаків українського війська.
                                         25) По скінченню муштри, бою тощо, старшина, козак яко рівні товариші, можуть бути навіть на ти, яко брати, одним словом відносини і поводження поза ладом повинно бути широко демократичне, як це колись було у нас; на. Запоріжжі, але за те в ладу по одному слову старшини всякий, повинен іти в огонь і в воду, як це вимагають обставини бою, або сучасного життя.
                                          26) В бою, в ладу, на муштрі — є воля тільки товариша — начальника, всі його накази, команди і роспорядження — святий закон для кожного військового. За всяке неслухання з боку кого б то не було, чи старшини чи другого начальника козака, після бою або муштри належить зараз же неодкладно кара, яку присудить виборний суд.
                                          27) За гидкі злочинства як розбишацтво, вбивство, злодійство, марадьорство, всяке шахрайство і другі позорячі людину вчинки, вся військова громада повинна по старим запорожським звичаям, засуджувать так, як це робилось в старовину.
                                          28) Зовнішня відзнака кожного військового українця — жовто-блакитна стрічка на обшлагах обох рукавів.
                                          29) Кожний старшина повинен:
                                                 а) дбати, аби козаки, які є під його керуванням, були освідомлені про загальні українські справи, про національне життя та політичне становище, про історію рідної України, та великих українських діячів.
                                                  б) повинен, де б то не було, чи в стрілкових ротах, чи в помешканнях вчити козаків грамоті та письменству.
                                                  в) роз'яснити земельне питання.
                                                 г)  Знайомити як в других державах працюють коло землі, лісів, лугів і т. и.
                                                 д) Знайомити з діяльністю кооперативів, чи їх засновувати.
                                                 є) Дбати, щоб обов'язково були газети на рідній мові, книжки і т. и.
                                           30) Старшина повинна в свій час видавати козакам все що їм належить, себто жаловання, амунічні, хлібні (як є), цукрові, за тютюн, жирові і т. и.
                                           31) Кожен старшина повинен дбати про те, щоб кожний козак, під час перебування в війську, якомога більше вчився, щоб придбав знання, що як повернеться до дому, то щоб міг його використувати для збільшення добробуту, як свого так і громадського.
                                            32)  Памятайте-ж, товариші, що на вас тепер дивляться не тільки свій рідний нарід український і край, на вас дивляться, і пильнують, щоб ви щось таке вчинили, за що вас можна було б піднять на сміх, глум і ворожнечу, другі нації,які заздрять нашому національному відродженню, через що перш усього закликаємо вас до зразкового порядку, слухнянству нашому Тимчасовому уряду — Центральній Раді і Генеральному Військовому Комітетові — яко представникам.

Заява В. Винниченка і резолюція Малої Ради проти нач. київ. Військ. Округи, К. Оберучева.
                                                                                                                            
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
              Начальник Київської Військової Округи К. Оберучев та Українська Справа                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

                                  Відомо, що в демократичній країні, коли яка небудь людина пробуває на відповідній громадській посаді і не користується довір'ям суспільства, вона повинна скласти з себе виконання службових обов'язків. Цього вимагає громадська чесність.

                                 Відносно пробування п. Оберучева на посаді Командуючого Київською Військовою Округою, винесено в численній кількости резолюції, як ріжних військових українських організацій, так і багатьох селянських повітових та губерніяльних з'їздів на Україні. В резолюціях одзначалося, що пробування Оберучева на чолі Київської Військової Округи не бажане, через те, що він своїм відношенням до українізації війська викликає багато непорозумінь і яко адміністратор не відповідає призначінню (тримав на посаді реакціонера Оболєшова, не усував можливости провокації відносно Богданівців). Про це багато писано в українській пресі навіть деякі представники національних меншостей в Центральній Раді притримуються тої думки, що Оберучев свідомо чи не свідомо шкодить українській справі.

                              Врешті (30 серпня) рішуче заговорили проти Командуючого Київською Округою.

                              Так В. Винниченко в промові сказав "Оберучев чоловік нервовий і обдарований українофобією. Для України треба виробити не тільки плян оборони проти контрреволюції, але й переводити його в життя. Но поки військова влада в руках Оберучева та Кірієнка нема надії на планомірне переведення в життя виробного плану". І далі:
"Так в грізний час, переживаємий нами, далі продовжувати не можна. Або Генеральний Секретаріят буде на Україні, або Оберучев".

                             Мала Рада прийняла в зв'язку з цією заявою слідуючу резолюцію: "Приймаючи на увагу вороже відношення Оберучева і Кірієнка до Українського питання і повну неможливість встановити організаційну згоду з представниками краєвої влади в справі захисту революції, Укр. Центр. Рада вважає назвавших осіб, які займають вищі військові посади, небезпечними для спокою краю".
                                                                                                                                                                          "Вістник Українського Військового Генерального Комітету" (Київ) 15 вересня 1917 р., ч. 14-15.


 Голова Українського Військового Генерального Комітету, Симон Петлюра, заперечує і спростовує невірні і ворожі твердження полк. К. Оберучева, начальника Київської Військової Округи — про український військовий рух.

                                                                    Заява д. Петлюри

                                         Український Військовий Генеральний Комітет вважає необхідним дати фактичний матеріял з приводу протирічних і дійсності тверджень про український військовий рух і діяльність і Генерального Комітету, які командуючий київською військовою округою п. Оберучев умістив в своїй заяві надрукованій в №213 "Київської Мислі".

                                        Перш за все п. Оберучев, очевидно не уявляє собі того, що українізація полягає не в формуванні цілком нових частин (таких сформовано тільки три) українізація полягає в утворенні національної однородности в істнуючих вже великих військових одиницях. Оскільки такі військові частини, які були в значній мірі призведені до однородного українського складу виявили себе дійсно бойовим матеріалом, свідчать ті полкові дівізійні та корпусні командіри, під командою яких були українізовані частини.

                                    Командір корпусу генерал-лейтенант Парський, тепер командуючий армією, від 17 липня (іюля) за № 37, висловлює свою думку про зразкову дісціплінованість українських салдат і про бажання відокремити спершу українців в окремі роти полків, а потім батальони, батерії і таке иньше.
                                 Командуючий армією генерал Данилов "вполнє согласен с мнєнієм генерала Парского".

                                Начальник пішої дівізії Брейш від 5 серпня говорить: "украінскія пополненія оказались више всяких похвал и стяжали боевую славу полку, куда они цєликом и вошли".

                              Начальник дівізії генерал-майор Протозапов від 3 липня просив про "скорєйшую украинизацію ввєреной ему дивизіі" і хвалить українців, які заповнили один полк його дівізії. Начальник дівізії генерал Салоніков просив прислати виключно українські укомплектування. Командір корпусу генерал Гулевич цілком приєднується в відношенні №317 до думки двох своїх дівізій про укомплектування їх полків, котрі складаються в більшости з українців, і надалі українцями і що таке поповнення сприяє одностайності цих частин, а потім спричиниться до збільшення їх боєздатности і т. д.

                            Відносно того, що буцім то Генеральний Комітет домаганнями українізації затримував поповнення для фронту, то несправедливість цього стане ясною, коли згадаємо, що українські поповнення йшли на фронт як раз тоді, коли повсюди так трудно було викликать на фронт якінебудь маршові роти.

                             Мало того, ідея українізації підбила багатьох піти в українські маршеві роти по добрій волі, бо в складі українських поповнень було багато салдат, які навіть не скінчили курсу навчання.

                           Загальне явище в маршевих ротах те, що вони по дорозі на половину зменшувались; в українських поповненнях навпаки часто ешалони збільшувались в свому складі.

                           Вносити плутанину в поповнення і роспорядження відносно напрямку подорожі, Генеральний Комітет не міг вже через те, що такої розпорядчої влади Комітет ніколи не мав. Все що він міг робити — це допомогати відповідно направляти ешалони шляхом безпосередніх зносин з дегенверхом, дегенюзом і головним управлінням генерального штабу, що давало можливість прискорити відправу ешелонів, затриманих в дорозі.

                          Про те, що генеральний комітет весь час працює в самім тіснім і постійнім зв'язку з означеними вище командуванями, свідчить офіціальна переписка, яка є в справах комітету і командуючому військами тим більш повинна бути відома переписка комітета з дегенюзом, що вона надсилалась в копіях одночасно комітету і командуючому округою.

                         Що ж торкається спеціально сформованих українських частин, на котрі так уперто натякає п. Оберучев в своїй заяві, то йому слід звернути свою увагу на український гайдамацький курінь, який стоїть в Одесі, до формування якого командуючий військами одеської округи поставився прихильно, дав йому можливість спокійно формуватися, і тепер курінь, по заяві командуючого військами, являється лучшою частиною Одеського гарнізону, яка несе всю відповідальну службу по охороні революційного порядка в городі; крім того в Москві сформовано Український Запоріжський полк, який дуже хвалить бувший командуючий військами Московської округи, а тепер військовий міністер Верховський.

                       На основі вищенаведеного і всіх відомостей та документів, які маються в роспорядженні комітету, генеральний комітет глибоко переконаний, що справа непорозумінь з українськими частинами в Київській окрузі полягає не в українськім компліктуванні, а в відношенні до них п. Оберучева.


"Вістник Українського Військового Генерального Комітету" (Київ) 15 вересня 1917 р., ч. 14-15.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації