ЛИСТОПАДОВИЙ ПЕРЕВОРОТ І БОЇ ЗА ЛЬВІВ

Інж. Михайло Мінчак 
кол.пор.УСС.

Щоб добре зрозуміти причини нашого Листопадового Чину, та щоб ми знали, яких ми маємо сусідів — слов'ян, — мусимо пригадати собі їх відносини до нас українців.

Першим найбільшим, відвічним нашим ворогом був і є москаль. Він хотів нас цілковито знищити і не визнавав нашої нації. Називав нас образливо хахлами, малоросами, молодшим братом, але не уважав нас за москалів. Забороняв нам говорити і писати по-українському. Вкрав нам нашу древню історію. Наші пам'ятки, історичні документи нищить, вивозить або палить. Вкрав нам навіть нашу стару назву «Русь». Петро Великий, вернувшись зі Західньої Европи, почав європеїзувати свою Московію. Казав голити бороди, обтинати халати. Назвав Московію — «Россія». Бідна наша, багата на чорнозем та інші земні багатства Україна.  Кожний сусід і несусід хотів би експлуатувати її.

Другим відвічним нашим ворогом був — поляк. Відома польська мегаломанія проявлялась в гаслі — «Польща від моря до моря» і до нинішнього дня польська еміграція домагається звороту Польщі «польського» Львова і Вільна. Східню Галичину Польща прозвала «Малопольщею» а супроти українських автохтонів вела політику асиміляції, експлуатації і екстермінації.

В 1914 році починається перша світова війна. Всю нашу молодь і старших до 50 року життя змобілізували і післали битись за чужі інтереси на різні фронти, сербський, італійський, російський та французький.   Залишилися жінки, діти та немічні старики.

 Зараз з початком війни поляки творять свої леґіони, без обмеження. Коли ж українці почали організувати Українських Січових Стрільців, поляки, що мали великий вплив у австрійській державі, робили нам страшні перешкоди. Під їх впливом австрійська влада дозволила українцям на створення леґіону лише з 2 500 стрільців і то без права доповнення.  І те мале число стало пізніше зав'язком української армії.

На початку війни російські війська вмаршували в Галичину. Не маючи на чім зігнати свою лють — австрійські чи пак мадярські вояки вішали і розстрілювали без суду кожного, на кого злобні поляки показували, що це русин — «рус». До табору в Талергофі вивезено сотні невинних наших людей. Багато сіл було спалено, евакуйовано, порито окопами, зруйновано артилерією, де проходив фронт. Не було і в що вбратися і взутися. Всім вже обридла та війна. Кожний хотів її кінця, ясно, що як до 1 листопада українці не переберуть влади в Галичині, то пізніше того не зможуть ніяк зробити.  

При кінці місяця вересня 1918 року скапітулювала Болгарія. Західній фронт переломали аліянти. Не улягало сумнівові, що Австро-Німеччина війну програла.

Покотилися історичні події у що-раз скорішому темпі. Польща зараз після відвоювання її від Росії дістала була в 1916 році автономію і тепер проголосила свою незалежність. Лише одинокі наші посли заявили, що хочуть творити українську державу в межах Австрії. І тоді навіть новий цісар Карло І, не зважився на відділення української частини Галичини від польської.

Дня 19 жовтня створилася у Львові Національна Рада, з послів та мужів довір'я Галичини і Буковини. Національна Рада проголосила Західню Українську Державу, покищо тільки декляративно. Виникла дуже складна ситуація. Західня Українська Держава не могла тоді приєднатися до Гетьманської держави, бо гетьман залежав від німців та від москалів, що вбачали в Українській Державі ступінь до відбудови великої Росії.

При кінці жовтня поляки створили в Кракові Ліквідаційну Комісію.  Ця Комісія мала перебрати владу в Галичині в імені польської держави.   Оголошено в часописах, що 1 листопада Комісія приїжджає до Львова.   Це стало поштовхом українцям до негайної дії.
                                                                                                                                                        
  Ще у вересні місяці склався у Львові Військовий Комісаріят, якого ціллю було приготовляти відірвання Галичини. До того Комісаріяту належав Бубело, Старосольський, Паліїв і інші. Головою його обрано Дмитра Вітовського. Заступником Вітовського був Бубело. Організаційним референтом став Дм. Паліїв. Комісаріят почав інтенсивну працю щойно в половині жовтня, коли вже Австрія розпадалася. Паліїв поширив працю на провінційні міста, де знаходилися кадри українських полків, як Перемишль, Золочів, Станиславів, Коломия, Тернопіль і т. д. До тієї пори слаба праця велася в частинах, що були розташовані у Львові. Австрійська команда Львова спиралася головно на двох добре узброєних куренях, одного німецького й другого мадярського.

Після Берестейського миру австро-угорські війська вмаршували в Україну. Українські Січові Стрільці перейшли на Україну за Збруч, звідкіля згодом переведено їх на Буковину. Нічого не помогли старання наших послів та стрілецьких старшин, щоб їх перенести до Львова. Українські Січові Стрільці, хоча нечисленні кількістю, все були сіллю в оці поляків. Поляки бачили недалекий розпад Австрії і не допустили, щоб Стрільці прийшли до Львова. Дмитро Вітовський, як лише довідався про створення поляками Ліквідаційної Комісії, яка має 1 листопада приїхати до Львова, щоб перебрати владу, негайно виїжджає з Чернівець і прибуває 29 жовтня до Львова. Вітовський добре орієнтувався в ситуації.   Він мав велику дозу інтуїції.   Знаменито вичував події.

Було ясно, що як до 1 листопада українці не переберуть влади в Галичині, то пізніше того не зможуть ніяк зробити.

Національна Рада трималася Австрії і зволікала з перебранням влади. Приїхав з Відня д-р Лонгин Цегельський, член Національної Ради, і старався відсунути на пізніше перебрання влади. Мотивував тим, що 3 листопада приїде з Відня кур'єр і привезе рішення ради міністрів, яким передається владу в Східній Галичині українцям.. Рішучо спротивився Вітовський. Як голова Військового Комісаріяту взяв на себе повну відповідальність за успішне переведення перевороту.

О годині 2-ій по полудні 31 жовтня роз'їхалися кур'єри по провінції з наказами. Назву Військовий Комісаріят, — Вітовський змінив на Генеральну Команду з осідком у Народнім Домі.

Всі Українські Січові Стрільці перебували ще на Буковині. Вітовський вислав наказ, щоби негайно приїхали до Львова. Знаючи що всі урядовці і залізничні працівники — поляки будуть робити перешкоди, наказав, щоб труднощі в підставленні вагонів усунути силою. Вітовський мав велику популярність серед нашого народу в Галичині. Не було іншого старшини йому рівного.

Вночі з 31-го жовтня на 1 листопада пішла делегація до німецького і мадярського куренів у Львові і їм вдається переконати їх команду, щоб не втручалися збройно до українсько-польських порахунків. Рано о годині 4-ій дня 1 листопада, старшини з кількома озброєними стрільцями, бо більше їх не було, відійшли, згідно з пляном, кожний до визначеної їм австрійської частини і її роззброїли. Був це великий риск, але сталось так, як Вітовський прочував, не було опору, всі австрійські частини склали зброю.

На ратуші замаяв синьо-жовтий державний український прапор. Як вивішувано український прапор на ратуші Львова, розказує український січовий стрілець Микола Пачовський.   31 жовтня вночі, коли Вітовський відправив усі стежі, що мали роззброїти залогу Львова, залишилося з ним одинадцять осіб, з одним револьвером Вітовського і одним крісом.  Вітовський приказав п'ятьом стрільцям, двох в уніформі а трьох у цивільних одягах, щоб вивісили український прапор на ратуші.   Були це — Микола Пачовський, Микола Коник, Лев Ґец, студ. прав Русин і вістун Українських Січових Стрільців Панківський.   Довго вночі ходили по місті, заки роздобули в Народній Торгівлі синьо-жовтий прапор. Вежа  ратуші була зачинена, сторожа не хотіла її відчинити, бо дістала наказ від польської пожежної сторожі нікого туди не впускати.   Коли наші  хлопці получилися телефонічно з пожежною сторожею, дістали відповідь — «по руску не розумєм».  Тоді знайшли молоти і почали добуватися до залізних дверей. Сторож злякався і відчинив двері.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       Українська Національна Рада перебрала у Львові й цілій Галичині  владу. Львів і Галичина знова стали українськими. Заслуга в тому виключно Вітовського, не в кількості а в якості доконаної праці для перевороту.

Поляки спершу легковажили собі український рух. Вони були певні, що Ліквідаційна Комісія приїде до Львова і перейме без труду владу в цілій Галичині. Чин Першого Листопада прокинув поляків. Вони мали у Львові три пів-військові організації: Стшелєц, Сокул і Скавт. Зараз першого листопада змобілізували у Львові всі свої сили. До того долучилися дівчата, неповнолітні хлопці, старики — вся молодь обох статей. У Львові було багато польських старшин і вояків на відпустках. Все польське населення Львова схопилося і почало бунт. Вже першого дня пополудні обстрілювали наші стежі та обсаджені позиції. Генеральна Команда не мала жадних резерв, щоб післати проти заатакованих, часто і не обсаджених, стратегічних пунктів. За два дні поляки вспіли захопити головний двірець і багато позицій у західній частині Львова.

Щойно 3-го листопада прибула частина Українських Січових Стрільців. Вся залізнична обслуга в Галичині була в польських руках. Вагони до транспорту мусіли Стрільці добувати силою. На кожній станції з Чернівець до Львова польські залізничники — саботували, робили труднощі. Можна лише подивляти Стрільців, що при тих труднощах, які мали, Стрільці вспіли вже 3-го дня осягнути Львів.

На вулицях Львова йшли завзяті бої з поляками.   Прибулі Стрільці сейчас включилися у бій.   Поляки мали перевагу тим, що знали Львів, всі вулички, переходи, перевулки.   Вони в більшості там народилися. Стріляли з вікон, дахів, пивниць. Мали все польське населення Львова за собою.   Небезпека чигала на кожному кроці.   Стрільці відбили деякі обсаджені поляками позиції.   Головного двірця не вдалося відбити. Держали його залізничники, що знаменито орієнтувалися в розміщенні та в усіх тунелях двірця.  Місцями біля яких ведено завзяті бої і яких боронили Стрільці, були Цитаделя, Оссолінеум, касарні Фердинанда, касарні поліції при Казимирівській, сойм, Підзамче-станція, міська різня та інші будівлі.  Найбільше криваві бої ішли за Цитаделю і за будинок сойму. За той час поляки зайняли Перемишль і перевезли до Львова військо, харчі і амуніцію.   Наші чомусь не висадили залізничного моста на Сяні в Перемишлі і не обсадили Сяну.   Хоча поляки тепер чисельно переважали наші сили, не вдалося їм ні на одному місці перервати наш фронт.  В нас не було жадних резерв, не було ким змінити стійок. Стрільці стояли на стійках по 24 години. Так само були перетомлені фронтові частини і команда наказала відворот зі Львова, який ми залишили в годині першій ранку 22-го листопада 1918 року.  Війна велася ще 8 місяців, під час яких зорганізовано український державний  апарат і  Українську Галицьку Армію. Але під натиском збоку зорганізованої у Франції армії Галера — УГА відійшла за Збруч.

Тифозне Різдво. Записки зперед 15-ти років

ОСИП БОДНАРОВИЧ

Тульчин, 30 грудня 1919.

В нашім полку маса хорих на тиф. Тимто два курені стягнули в один; зі здорових людей утворили дві сотні, а третю з хорих, т. зв. шпитальну. Мене приділили як помічника рахункового до третьої сотні, власне тієї шпитальної; переходжу туди 1 січня.

Тульчин, 1. січня 1920.

Сьогодні новий рік...   Тисячдевятьсотдвадцятий... Що він нам принесе?..

*

Я багато находився за цілий сьогоднішній день. Від ранку шукав за фіакром, щоб перевезти Леська (поручник Олекса Яворський, теперішній посол) до лічниці — але не напитав. Треба було взяти підводу з сотні, роздобути соломи й їхати по Леська. Тим часом він уже був поїхав фіякром, якого привів син господаря з кватири; це жиди; вони страшно боялися мати хорих в хаті, тому жидок був такий прислужний. Я застав тільки хор. Долинського; хотів перевезти його своєю підводою, але він не хотів їхати. З дороги завернув мене пор. Тофан, бо треба було перевезти до лічниці пор. Хоміцького.

Падуть люди, як снопи в жнива.

*

Лічниця для старшин, про яку заповідали, що дуже порядно уладжена, властиво щойно уладжувалась. Всього кілька кімнат було опалених, решта холодні та навіть без сінників. Опалені вже повні. Леська поклали у зовсім холодній кімнаті, яку Йосип почав щойно oпaлювати. Хоміцького й інших не хотіли зразу навіть приняти, але що було з ними робити? Теж лишилися в холодних кімнатах.

Капустяни. 5 січня.

Не довелося довше посидіти в Тульчині, бодай пересвяткувати. В пятницю перед півднем (2 січня) зовсім несподівано пор. T. дав мені наказ відїхати з першим транспортом хорих до Капустян. По довгих митарствах, поки усе приладилося, я виїхав з 12-ти підводами — на кожній пятьох-шістьох хорих — у 3-тій годині після півдня. На дворі не було дуже холодно, віяв тільки їдкий вітер. Коні були добрі і ми швидко їхали, але хорі були noгано вдягнені. В дорозі один замерз.

В Капустянах була призначена для хорих школа. Ми приїхали пізно вночі — шкільна саля зовсім неопалена і ані стебла соломи в ній. Хорі — були між ними й такі, що вже перейшли крізу і такі, що щойно захворіли — страшенно нарікали. Почали ломити лавки й палити. За якої пів години привезли пів копи приколотків, а як я обіцяв, що завтра прийдуть дрова, люди вспокоїлися, хоч не дістали вечері. Кухар заявив, що по дорозі згубив рушт і не може палити в кухні.

Капустяни. 7 січня.

Різдво.

Так я ще не святкував різдвяних свят. Так звана „сотня" хорих щораз збільшується. Лікарської допомоги нема, з харчами погано — просто нема що давати їсти хорим. Кухарі — правда — приладили святовечірну вечерю, але хто її мав їсти, коли всі покотом лежать. Тих кількох здоровілих?... Один жах!...

*

Сотник Мар, теперішній полковий командант, зарядив вчора спільну вечерю для старшин і тих, що харчуються в старшинській харчівні. Було десять осіб, одні, що вже перебули тиф, инші, що його чекали. Сотник Мар роздобув малу ялинку. Борщ, кутя, вареники. Після вечері всі пішли заколядувати під двері священика — полкова команда примістилася на попівстві. — Їx двоє: батюшка й матушка. Подякували, прийшли до нашої кімнати й гостили нас добрим овочевим вином своєї роботи й волоськими горіхами.

Капустяни, 12 січня.

Вчора поховали пор. Гринишина. Сьогодні занедужав сотник Мар. Направду здається, що нам усім доведеться вигинути від пошести і ніякого рятунку, хіба переїхати в таку місцевість, де тієї пошести не булоб між цивільною людністю. А то тут в селі багато хорих тифом і кожного дня похорон, а то й два, як ось сьогодні. А лікаря нема і нема. Маю в школі 70 хорих і вже більше як тиждень ми тут, а у них не було ще жадного лікаря. В полковій команді обіцяли на передучора і на вчора, але дарма. Брак лікарів, а хорі залишені самим собі,

Ободівка. 20 січня.

Ще 16 січня ми приїхали сюди з Капустян, їхати було погано, бо була страшно лиха дорога і мороз. Хорі їхали і возами і саньми, але було зле їхати, і одним і другим. Було добре, що тут хорі вже дісталися під опіку лікаря.

До Ободівки віз мене таки господар, в якого я був на кватирі в Капустянах. По дорозі у Верхівці урвався гак від орчика — треба була щось зробити. Вступили до якоїсь хати. Заки там привязали орчика, господарі почастували нас самогонкою. Підводчик таки добре хильнув, аж повеселішав і по дорозі дуже розбалакався.

— А ви чудак!

— Чого ж? — питаю.

— А їй-Богу, чудак!

— Ну?

— Чого вам їхати кудись? Виб радше в мене залишились та так би й прожили до якогось часу. А так нащо ви їдете? 

—  Щож робиш, дядьку? Треба їхати. Хотів би бути зі своїми.

-А там я б вам дав передягнутись, та ви б і подались собі додому.

— Не можна так, дядьку. До дому мені тепер нема чого вертатися. Там...

- Нічого вони б вам не зробили... І так дальше і дальше. Вкінці ми стали хвалити один одного, я, що мені в нього добре було, він, що я для них був добрий.

*

Вчора вмерло в мене двох людей. А ще два дні тому один з них дивно говорив зі мною. Хтось там з них не тримав порядку якслід і я казав, що як вони так робитимуть, то я покину їх а я один їх доглядав. Він каже:

- Ні, пане десятник, ви будете з нами доти, доки ми не повмираємо.

— Нехай Бог милує! — кажу. — Чого маєте вмирати, краще здоровшайте!

На мої слова він скривився тільки начебто в усмішці, начебто в болю. Вчора вмер.

Дощок на труни я не міг дістати і мусимо ховати їх без трун. Поклав сьогодні двох візників, щоб викопали яму, завеземо та закопаємо. Жовнярські похорони!

*

Вчора довідався  від поручника Литвина, що четар Брінґ умер і похований у Капустянах. Сьогодні вмер знову один стрілець. Посів богатий та жниво яке буде?

*

Сьогодні їду зі своїм, транспортом у Жабокричку, відти завтра,   як будуть   підводи,   в Ольгопіль. Мусимо виїзджати,   бо  харчі нам вийшли, а наш харчевий обоз напереді. Вчора і  сьогодні мушу давати хорим пшоняну пісну кашу на воді, бо не маю мяса, ні омасти. На сьогодні, правда, виміняв «фасунковий» Ґловяк два фунти солонини за сім фунтів цукру і це буде на обід до пшона. Без хліба сидимо вже пятий день. В мене було 17 кг. пшеничної разової муки і 10 кг. гречаної. З того спекла мені якась жидівка одинацять хлібів, але ними не знати навіть як обділити сімдесять людей.

«ДІЛО».- 1935. -5 січня.  

ГРИЦЬ КУРІЦА.

ДІЛО 7.11.1935

В неділю 3. листопада ц. p. у вечорі помер скоропостижно на розрив серця в Микулинцях, тернопільського повіту, місцевий адвокат м-р Гриць Куріца, колишній сотник УГА., у 48 році життя. Гр. Куріца уродився в Настасові, тернопільського повіту, у селянській родині; ходив до української гімназії в Тернополі, дe і зложив іспит зрілости з відзначенням в 1908 p. По гімназії записався на права у Львові i пo скінченні прав та зложенні іспиту був ще перед світовою війною авскультавтом в окружному суді в Тернополі.

З вибухом світової війни як запасний старшина австрїйської армії пішов на російський фронт разом зi своїм 15-тим тернопільським полком піхоти. Брав участь у ріжних битвах і сутичках в Галичині й Карпатах. Опісля, коли вибухла італійська війна, пішов зі своєю пятнадцяткою на італійський фронт, де з малими перервами перебував до розпаду Австро-Угорщини. На італійському фронті командував сотнею, опісля як надпоручник довший час курінем (баталіоном) і дістав цілу низку військових відзначень. З природи здібний, солідний тa обовязковий, був зразковим старшиною і в австрійській армії і опісля як сотник в У.Г.А. Разом з Українською Галицькою Армією перейшов Куріца цілу її трагедію і тут в Галичині і пізніше за Збручем. По розвалі У.Г.А. опинився пок. Гриць Куріца на політичній еміграції у Відні і працював там довший час у військовому рефераті галицької Диктатури.

До краю з еміграції вернувся Куріца щойно в 1923 р., коли зліквідовано галицький уряд у Відні. До судейської служби вже не вepнувся і як кандидат адвокатури працював в адвокатській канцелярії пок. д-ра Чикалюка, опісля в канцелярії д-ра Степана Барана. По зложенні адвокатського іспиту осів з весною 1930 р. як адвокат у Микулинцях, де ненадійно, бо майже ніколи не й хорував, постигла його смерть. Цікавився місцевим життям, був членом міської ради і місцевих українських установ. Залишив жінку Марію з Дембіцькнх, учительку в Тернополі і девятилітнього синка. Похорони відбулися в Тернополі в середу 6 листопада на місцевім цвинтарі при численній участі українського громадянства. В. Й. П.!

ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ, ЯК СЕКРЕТАР ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ З У Н Р

Мирон Заклинський

Із книжки: Мирон Заклинський — "Дмитро Вітовоький",  В-во  "Червона  Калина",
Нью-Йорк, 1967 р. — Редакція.

В дні 9-го листопада львівська делеґація Національної Ради передала виконну владу Тимчасовому Державному Секретаріатові Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). Його прем'єром вибрано д-ра Костя Левицького, а Секретарем Військових Справ полковника Дмитра Вітовського. Він — і Секретар Праці та Суспільних Робіт, соц.-де-мократ Чарнецький — прийняли участь в уряді під умовою, що Державний Секретаріят зараз ухвалить злуку наших західніх земель зі східніми. Таку ухвалу виконав Державний Секретаріят того ж дня, бо не було серед Державних Секретарів противників соборности. Різнилися лише щодо часу й умов проведення злуки.

Негайно, 10 листопада, взявся Вітовський організувати Секретаріят Військових Справ. Засяг обов'язків і праці Секретаріяту був великий: Організація запілля і військової адміністрації, переведення мобілізації, вишкіл новобранців, технічне вивінування війська, здобуття стрілива тощо. Ввесь тягар праці лежав на плечах Вітовського.1) Дуже важливий був розпорядок, виданий відразу, 13 листопада, про покликання до військової служби річників 1883-1900 і перегляд річника 1901. Той розпорядок ввів лад у справи військової бранки, бо повітові комісарі дістали ясні постанови й напрямні.

Той мобілізаційний наказ був наслідком упадку Перемишля. Поляки вислали з Кракова військо, що в дні 11 листопада здобуло міст на Сяні і місто. Тоді вперше польська держава піддержала бунт львівських поляків і почала воєнні кроки проти нашої держави. Щоправда, мобілізаційний заклик видала була Генеральна Команда ще 5 листопада, але Секретар Військових справ надав у дні 13 листопада справі мобілізації чіткі організаційні форми, бо уточнив завдання і поділив край на 12 окружних військових команд.

Мобілізація йшла спершу поволі. Аж у грудні принесла вона поважний осяг. Для боїв у Львові не встигла вона доставити значніших сил, бо частини, зорганізовані в провінційних містах, були потрібні на місці: Відразу, в перших листопадових днях, почала вертатися з Наддніпрянщини в безладді австрійська армія, що сама здемобілізувалася. Тоді ж масами ринули полонені з різних країв Австро-Угорщини через Галичину на схід і з кол. російської імперії — на захід. Вони товпились у коридорах, на сходах і дахах поїздів, а що тих було мало, ішли пішком, численними групами, обдерті й голодні. Багато з них умирало. Щоб удержати при тій мандрівці народів якийсь лад, треба було на місці військових частин. Це була одна з причин, чому провінційні міста, мимо частих зазивів, висилали так мало частин на поміч до Львова.

Особливі труднощі були з тим військом, що верталося зі сходу. Чимало частин мали ще зброю. Їх треба було роззброювати, а для цього потрібні були більші військові частини. Залізницями можна було перевозити їх на захід аж від Стрия, зогляду на виключення львівського залізничого вузла. Тому йшли вони пішком. Треба було охороняти залізничі станції, особливо повітові осередки, перед можливим грабунком  з боку тих військ. Коли їхав озброєний 90 полк піхоти, забравши безправно вагони, зложений на три чверті з поляків, наша влада в Ходорові вирішила розброїти його, бо підозрівала, що він їде на поміч польському фронтові. Сотня нашого війська, прислана для тієї цілі зі Станіславова, залягла недалеко від двірця в Ходорові.

Коли над'їхав перший поїзд з поляками, почалася битва. Поляків було чотири сотні, та й вони були сильніш озброєні, тому по двох годинах наші вояки мусіли відступити, втративши двадцять кількох убитих. По обох сторонах було загалом 41 убитих і 50 поранених. Поляки від'їхали на Стрий, де договорилася з ними команда двірця і перепустила їх на захід.

Наших вояків з колишньої австрійської армії було в Галичині мало, та й ті переважно нездатні до фронтової служби. Одні галицькі полки були на італійському фронті, де з початком листопада попали в числі ок. сто тисяч в італійський полон, інші в південній частині Наддніпрянщини, звідки було нелегко дістатись до Галичини, при тодішньому безладді. Словом — хаотична ліквідація 1 світової війни створила в Галичині безладдя, при зловіщій недостачі війська. Це дуже утруднювало організацію нашої держави й армії. Тим часом у Львові треба було негайно військової помочі, годі було чекати на висліди мобілізації, тому Вітовський видав, у порозумінні з Секретаріятом Внутрішніх Справ, такий наказ:(2)

ПРИКАЗ

до всіх державних Комісарів і військових командантів Західньо-Української Народної Республіки.   
       
В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицю нашої держави -Львів-  

Хвиля грізна. Всяке отягання наносить нам необчислимі страти.
 Щоби здобути Львів, наша армія потребує нових і значних сил.  
Тому приказуємо всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам, під особистою відповідальністю, негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили.
 Найбезпечніше буде, як ті війська прийдуть крізь Личаківську рогачку, є військову команду слід повідомити на кілька годин перед приходом війська окремим післанцем.
Ще раз повторюємо: Львів мусить дістати від Вас негайну збройну допомогу! 

Львів, дня 18 листопада 1918 р.

Державний Секретар Військових Справ 
Дмитро Вітовський 

Заступник Державного Секретаря Внутрішніх Справ
Д-р Роман Перфецький.

Щоб прискорити присилку допомоги, виїхав Вітовський того ж дня до Станиславова, Коломиї і Тернополя, де сподівався застати більші військові відділи, з яких можна би виділити частину для Львова. Одначе заки ті старання принесли висліди, наше військо відступило зі Львова. Державний Секретаріят осів тимчасово в Тернополі.

З усіх Секретаріатів найкраще працював у Тернополі Вітовський. Він мав уже зорганізовані потрібні реферати, завдяки пильній, невсипущій праці Вітовського. Урядовець того Секретаріяту, сотник Алиськевич, говорить про його тодішню працю з великим признанням. Хоча Вітовський не був фаховим старшиною, лише запасним — каже він — одначе завдяки своїй прямій вдачі, організаційному талантові, незвичайній солідності й ідейності, а попри те великому розумові — зумів вив'язатися з довіреного йому відповідального становища. Особливо визначався скорою, влучною орієнтацією і рішучим діянням. Підльвівський фронт невпинно жадав доповнень, старшин, одягу, стрілива, технічного виряду тощо.(3)

Наша армія, що тоді творилася, особливо УСС-ці, обстоювали негайну і навіть беззастережну злуку ЗУНР з УНР в одну соборну державу.   А. Вітовський був вихований в ідеї соборности від гімназійних літ, обстоював також створення одної армії.(4)   Одначе Державний Секретаріят зволікав з довершенням злуки з різних міркувань.   Більшість Секретарів була проти негайної злуки.

Коли адьютант Вітовського, хор. Дмитро Паліїв, їхав на початку грудня 1918 р., з його доручення, до Директорії, до головного вождя і начальника штабу для Галицької Армії, доручив йому Вітовський розказати при тій нагоді про соборницькі вимоги Галицької Армії. Тоді ж поїхала до Директорії делеґація від Державного Секретаріяту. На нараді тієї делеґації з Директорією був приявний також хор. Паліїв.(5) Він знав з попередньої наради з Директорією, що їй залежало на негайній злуці, одначе до згоди в тій справі тоді не дійшло. Паліїв успішно полагодив справу вождя і начальника булави для Галицької Армії, вернувся до Тернополя і здав звідомлення Вітовському та його заступникові, сотникові Бубелі, з того, що виконав і чув. На те відповів йому Вітовський, що делегація представила на Раді Державних Секретарів ту справу зовсім інакше, мов би то Директорія прийняла до відома становище уряду ЗУНР, що в ту пору злука не була доцільна. Вони — як пише в тому ж спомині Паліїв — довго в трійку нараджувалися, що робити супроти того й інших недомагань Державного Секретаріяту, та прийшли до висновку, що треба проголосити диктатуру. Оба співрозмовники з трудом переконали Вітовського, що лиш він відповідний на те місце. Він узалежнив свою згоду від одобрення Головного Отамана Петлюри і негайно поїхав автом до Винниці. Одначе Петлюра не дав своєї згоди на проголошення диктатури.

Вітовський пильнував справу здійснення соборности також пізніше і сильно вплинув на прискорення того акту. Отаман УСС, д-р Никифор Гірняк, подав про ту справу важливу інформацію. Було це в вересні 1958 р., по засіданні Ради Братства УСС в Нью-Йорку, — і вдруге — в листі до д-ра Ріпецького з 11. 10. 1960 року. Отже він, д-р Гірняк, працював при кінці 1918 р. і в 1919 році в Секретаріяті Військових Справ і не раз зустрічався та розмовляв з Вітовським. У початку січня 1919 р. оповів йому Вітовський, що на засіданні Ради Державних Секретарів поставив він внесення зладити проект закону в справі здійснення соборности. Проти його внесення виступили рішуче декотрі Секретарі, між ними Цегельський, бо соборність, мовляв, покищо не актуальна. Тоді він, Вітовський, заявив, що коли вони відкидають його внесення, він звернеться зі справою соборности до армії, а вона вся хоче негайного її проголошення. Наслідком того виступу Вітовського — кінчав отаман Гірняк свою інформацію — схвалили Державні Секретарі в дні 3 січня закон про злуку і за кілька днів вислали делегацію до Києва для її проголошення.

Така поведінка Вітовського може викликати у декого з наших громадян осуд. Хто таке бачив: Державних Секретарів спонукувати погрозою!  — Що ж — Вітовський відчував і ставився до найважніших справ нашого державного будівництва, як революціонер і в потребі не дуже перебирав у способах діяння.

Одначе пригляньмося ближче до справи соборности, а побачимо, що ані причини відкладати її, ані вільного часу для її проголошення в пізнішій порі — вже не було. Те проголошення відбулося, як знаємо, святочно і репрезентативно в Києві, як одна з найвеличавіших подій у всій нашій історії. Але зараз по тому святі почалася спішна евакуація Києва, бо з півночі і зі сходу зближалися большевики. В першій половині лютого 1919 р. добули вони вже Київ. Подумаймо, як виглядало б було свято соборности, коли було б відбулося не в нашій столиці, не на майдані св. Софії, лише у Вінниці, Жмеринці, Проскурові, чи близько Збруча, в Кам'янці. Як оцінювали б таке провінційне проголошення дальші покоління? Як можна було б їм вияснити, чим оправдати перед своїми і чужими, те ганебне спізнення з проголошенням соборности по довгих століттях розлуки? А як легко могло свято соборности не відбутися взагалі! Секретарі ЗУНР були б чекали на поправу воєнної ситуації, щоб уладити його в Києві, а вона, замість поправлятись, усе гіршала. В місяці травні було вже запізно, бо Дієва Армія воювала вже близько Збруча і в половині того місяця почався загальний польський наступ на Галицьку Армію з допомогою армії Галлера. Так Вітовський не лише перед 1 Листопада, але й перед 22 Січня, спонукав політичний провід Західньої України не спізнитися з актами найбільшої історичної важности!

**
Державний Секретаріят ЗУНР перенісся з кінцем грудня до Станиславова, де примістився в просторому будинку дирекції залізниць. Там зайняв окреме крило Військовий Секретаріят. Його завдання було важке й відповідальне — доставити для армії на фронті все потрібне для воювання і збільшити її до вистачальної величини.

Для виконання своїх завдань мав Військовий Секретаріят такі відділи: Мобілізаційний, що дбав головно про зодностайнення мобілізаційних заходів, щоб у всьому краю покликувати до зброї однакову кількість річників і щоб управильнити справу звільнювання від військової служби. Муніційний відділ старав для армії зброю і стріливо. Праця того відділу була дуже важка, бо кадри і робітничі та вартові відділи, розсіяні за часів Австрії по Галичині, мали небагато того цінного матеріялу. Технічний відділ дбав про комунікаційні засоби для фронту, себто про телефонічний і телеграфічний матеріяли, про авта і вантажники, про саперське знаряддя і варстати для направи авт, літаків тощо. Санітарний відділ дбав про організування військових лічниць у запіллі та біля фронту і старався про санітарну службу, лікарства і санітарний матеріял. Недостача лікарів, ліків і всякого матеріялу для лічниць була вже тоді дошкульна.

Такі були головні відділи Секретаріату Військових справ.(6) Важніші розпорядки Секретаря Військових Справ — були такі: З дня 3 грудня — у справі бранки. З половини грудня — про аванс усіх старшин, на один ступінь вище, як вони мали в австрійській армії. З 28 січня 1919 — про уладження польових судів при окружних військових командах.  З дня 2 лютого про справу духовників для армії — та інші.(7)

Вітовський старанно допильновував усі справи, бо зорганізування і засоблення Галицької Армії було в тодішніх обставинах нелегким завданням. Нашого народу в Галичині було — без Засяння, яке зайняли поляки — всього 4 мільйони. Вояків з війни вернулося дуже мало. Всетаки Військовий Секретаріят зорганізував упродовж півтора місяця — до кінця грудня 1918 р. нову, понад стотисячну армію. Стільки виносив її харчовий стан. Нове, надміру важке завдання було — вишколити тих вояків, одягнути і дати їм вистачальну кількість зброї і стрілива! Те все треба було зорганізувати і постарати. Задля труднощів того завдання бойовий стан фронтових відділів був низький аж до другої половини місяця грудня.

Також не вистачало старшин. У половині квітня 1919 р. було в нашій армії всього 1.412 старшин.(8) На стотисячну армію було це жахливо мало. Було б їх доволі, якщо не задержав би був їх італійський полон...

Треба додати, що Вітовський був такий дуже зайнятий не так через нерозмежування компетенцій у Військовому Секретаріяті, як з бажання вглянути в хід кожної справи, що торкалася нашої армії, щоб її прискорити, або практичніше уладити. Недаром один із працівників Секретаріяту, сотник Бемко, підкреслив у своїй статті, що ввесь тягар праці в Секретаріяті Військових Справ спочивав на його плечах.

Вітовський вів через своїх висланників переговори з урядами Мадярщини і Чехословації про доставу воєнного матеріялу за нафту. Договір з Мадярщиною лише тому не ввійшов у силу, що нездисциплінований комісар нафтового басейну в Дрогобичі, посол Вітик, не згодився на занадто, мовляв, низьку мадярську ціну за нафту.

В початку лютого відбув Вітовський важливу нараду з Окружними Військовими Командантами. На ній узгіднили організаційну й адміністраційну схему Окружних Команд. Від тоді праця тих Команд стала одностайніша й успішніша.

В січні 1919 р. відбулася за старанням уряду ЗУНР військова експедиція на Закарпаття. Вона була з військового й політичного боку дуже слабо підготована, просто легкодушна, то й не диво, що закінчилася повною невдачею. Про обставини, в яких її вирішено, написав цитований уже спомин, сотник Мик. Алиськевич, урядовець Військового Секретаріяту.(9) Дня 19 грудня, пише він, доручив йому полк. Вітовський їхати негайно до Будапешту і купити зброю та стріливо в заміну за нафту. В Будапешті зробив він умову в мадярському міністерстві війни і, вернувшися по 10 днях, здав звідомлення з поїздки. Також повідомив, що він зложив заяву в мадярському міністерстві війни, що та зброя не буде вжита проти мадярів.

Вітовський запросив сотника Алиськевича на засідання Ради Державних Секретарів, де той розповів подрібно про свою діяльність і помічення під час поїздки. Опісля Вітовський поставив внесення на негайне затвердження умови і на нав'язання через мадярську територію взаємин з чеською державою. Під час дискусії над тією справою попросила про авдієнцію делеґація з Закарпаття, зложена з хорунжого і десятника. Хорунжий звернувся з мовою до прем'єра Голубовича, який очолив Державний Секретаріят по уступленні досвідченого і зрівноваженого діяча, д-ра Костя Левицького, — і заявив, що вони, представники такого-то села, просять помочі проти мадярів, які нападають на їх села, рабують, забирають худобу — і т. п. Він сподівається, мовляв, що браття галичани не відмовлять їм помочі.

Делегація відійшла і почалася дискусія, чи виступити збройно проти мадярів, чи зачекати, аж скінчиться війна з Польщею. Думки були поділені. Головним прихильником виступу проти мадярів був прем'єр Голубович, а противником полк. Вітовський. Цей твердив, що такий збройний виступ скінчиться невдачею, бо в нас немає зайвих військових частин, зате ми, окружені ворогами, втратимо й те єдине вікно у вільний світ. На військову поміч Директорії не можемо числити, бо вона не годна дати ради большевикам і ми помагаємо їй своїм військом.
Ті сильні докази Секретаря Військових Справ не помогли. Прем'єр Голубович дальше обстоював негайну потребу помогти закарпатським братам і спитав Вітовського, яку силу призначить він на ту експедицію. Вітовський заявив, що ніякої, бо не має доволі куренів для обсади підльвівського фронту. На дальше настирливе домагання прем'єра відповів він іронічно, що може післати один курінь. Прем'єр надиво вдоволився тим і попросив Вітовського, щоб він негайно видав телефонічний наказ у справі висилки того куреня.

Д-р Л. Цегельський написав у своїх споминах, зібраних у книжці «Від легенд до правди» про ту експедицію зовсім інакше: На засіданні Ради Державних Секретарів подав Вітовський, мовляв, до відома, що наші війська на Закарпатті перемагають мадярів і зайняли повітові осередки. На те зчинилася на засіданні буря, мовляв, Вітовський почав на власну руку нову війну. На те він, д-р Цегельський, порадив вислати делеґацію до Будапешту з виясненням, що експедиція на Закарпаття не є ворожим виступом проти мадярів, лише старанням не допустити, щоб Закарпаття обсадили чехи і румуни.

Щоб зорієнтуватися в тих суперечних твердженнях і насвітленнях, треба мати на увазі, що в книжці споминів д-ра Цегельського про ті часи аж роїться від помилок і хибних насвітлень — про які я згадав попередньо — особливо в тій частині, де є мова про УССтрільців, Вітовського і Листопадовий Зрив. Хто візьме на увагу ті помилки й неточності, приходить до висновку, що дані д-ра Цегельського можна приймати за правдиві лише в такому випадку, коли вони знаходять потвердження також у інших авторів.

Делегацію до мадярського уряду вислано під проводом от. Рожанківського.

Як та експедиція відбулася?

Чотар Ст. Зибачинський, якого спомин наводить сотник Вол. Бемко у вище згаданому нарисі «Виправа на Закарпаття», подає, що виїхав 7 січня 1919 р. на експедицію не звичайний курінь, лише група, зложена з трьох сотень піхоти, одної технічної, та кількох батерій гармат, під командою сотника д-ра Маєра-Михальського. В Ясіню розброїла вона ок. 250 мадярських вояків. За кілька днів прибула до групи ще одна сотня під командою пор. Ст. Глушка. Той старшина подає в своєму спомині, що, згідно з наказом, посувався він із своєю сотнею в напрямі Мармароського Сиготу і роззброював по дорозі станиці мадярських жандармів, що не ставили опору. — Дня 16. 1., група зайняла Мармароський Сигіт.

Це місто находиться, як відомо, в тій частині Закарпаття, яку зайняли румуни. Був це необдуманий, помилковий почин, бо група не мала сил, ані дозволу, починати битву з румунами. — Найближчої ночі почалирумуни наступ.   Група відступила в поїзді.  Зараз, перед стацією Сигіт-Комара, обстріляли румуни поїзд і почали битву, в якій два наші старшини згинули і чотири були поранені. Двадцять старшин і ок. 400 стрільців попали в неволю.   Румуни звільнили їх аж у половині місяця жовтня і відставили через Бесарабію над Дністер.   Отже та експедиція скидалася на авантуру, бо була слабо підготована, замала кількістю війська і легкодушно проваджена.

Як виглядала друга експедиція в тому ж часі — зі Стрия на Ужгород і Мукачів — і що вона осягнула, не знаємо, бо споминів про неї немає.

З діяльністю Вітовського, як Секретаря Військових Справ зв'язана справа полковника Легара. — Коли президент ЗУНР Петрушевич вертався в кінці грудня 1918 р. з Відня до краю, привіз із собою полковника австрійського ген. штабу Легара, дуже талановитого старшину, з найвищими кваліфікаціями. Цей зробив перегляд нашого фронту й опісля подав Державному Секретаріатові плян реорганізації Галицької Армії. Ішло про те, щоб перемінити позиційну війну, яку вона вела, невідповідну для наявних обставин — на рухому. Для тієї реорганізації вимагав він більшої кількости висококваліфікованих старшин. Їх обіцяв він роздобути у Відні, та бажав, самозрозуміло, для них і їх родин, солідного пенсійного забезпечення.

Пляну полк. Легара на жаль не прийнято і він від'їхав.   Сталося це головно, як стверджує Дм. Паліїв, завдяки Вітовському, що спротивився тому плянові. Невідомо, чи боявся він ускладнень для нашої справи на міжнародньому форумі, з огляду на Легарову вимогу стягнути до нашої армії висококваліфікованих старшин, очевидно німців — бо старшини інших національностей опинились у арміях своїх новопосталих держав — чи їхнього завеликого, можливо некорисного, впливу в нашій армії — чи були ще які інші перешкоди. — Незабаром по уступленні Вітовського зі становища Секретарія Військових Справ прийшлося все таки запросити багатьох австрійських старшин, переважно німців, до нашої армії, на високі й найвищі становища, бо бракувало власних старшин, відповідних на ті місця.

Дня 13 лютого 1919 року уступив полк. Вітовський із становища Секретаря Військових Справ наслідком непорозумінь із своїми партійними товаришами — Макухом, що був Секретарем Внутрішніх Справ і Левом Бачинським, секретарем Земельних Справ.(10)

Був він Секретарем Військових Справ повних три місяці та й довершив велике діло: Зорганізував і по змозі вирядив понадстотисячну Галицьку Армію. На його місце прийшов полк. Курманович, що був рівночасно начальником штабу Галицької Армії.

___________________
(1) Сотник д-р Вол. Бемко: Державний Секретаріят Військових Справ.   У збірній праці: УГА, Вінніпег 1958, стор. 62.
(2) Кузьма: Листопадові Дні, стор. 373. (3) Сотник М. Алиськевич: Переговори зі мадярами, Літопис Червоної Калини на 1931 рік, чч. 7-8.
4) Дм. Паліїв: Жмут споминів, Календар Червоної Калини 1935 р., стор. 40-46.
(5) Там-же.
(6) Д-р Вол. Бемко: Державний Секретаріят Військових Справ. У книжці "УГА", сторінка 66.  
(7) Там-же. 
(8) Д-р М. Стахів: Західня Україна, том 3, стор. 80.   
(9) Микола Алиськевич, сотник УГА: Переговори з мадярами в 1918 р.   Літопис Червоної Калини, 1931, чч. 7-8
(10) О. Ізидор Сохоцький: Історичні постаті Галичини 19-20 століття, нарис: Полк. Дмитро Вітовський, сторінка 230.
 

В РІЧНИЦЮ ЗДОБУТТЯ КИЄВА

Валентина Завадська

ЯК ТО БУЛО 31-ГО СЕРПНЯ 1919 Р. БОЛЮЧІ СПОГАДИ ОЧЕВИДЦЯ ПОДІЙ

«Вільне слово» (Торонто) Ч.35. 29 серпня 1959 р.

У житті кожної людини бувають дні, яких ніщо не може стерти з пам'яти. Таким днем став для мене день 31 серпня 1919 року, день зайняття Києва майже одночасно українцями та денікінцями.

Напередодні, ще вполудне, кияни спостерегли з високого берега Дніпра артилерійський двобій між білими та червоними, на лівому боці ріки. Можна було думати, що большевики ще кілька днів протримаються в місті, тим більше, що вони мобілізували всіх урядовців - мужчин для копання окопів і помічної служби на фронті.

ВТЕЧА ЧЕРВОНИХ

Нагло увечері того самого дня, з цілком протилежного боку, залунали гарматні постріли. Звідтам нікого не сподівалися і большевики нараз опинилися під двостороннім обстрілом. То були, як ми пізніше довідалися, українці. Почався поспішний відступ червоних, навіть не можна назвати цього відступом, бо це була панічна втеча по єдиній вільній дорозі через ланцюговий міст на Дніпрі, а далі на Чернігів.

Образ цей важко змалювати. Червоноармійці збігалися до мосту з цілого міста і його околиць і там утворився страшний стиск. Міст, широкий на яких кільканадцять метрів, не міг умістити всієї навали. Людей придушували до бар'єр, другі лізли через них та падали у воду, потручені новими втікачами... Вантажні авта, вози, кулемети, коні та люди, все змішалося в одну масу, що здригалася в конвульсіях божевільного страху...

Цілу ніч стрілянина не припинялася, білі промені прожекторів перетинали зоряне небо... Тепер ми вже напевно знали, що до Києва з заходу підійшов Петлюра на чолі Галицько-Наддніпрянської Армії. Наявність денікінців тут під самим Києвом викликала деяке затривоження, однак ми так бажали вірити у визволення, самостійну та незалежну батьківщину та ще в наш український Київ, що заспокоювалися і нетерпляче чекали на ранок.

Нарешті він прийшов той ранок... чудовий, свіжий, з ясним сонцем на синьому небі. Гармати вже не гриміли і через контраст здавалося, що скрізь панує якась особлива лагідна тиша.

КРИВАВЕ МАРЕВО ЧК

Треба сказати, що кияни за часів постійних змін, жили, з браку газет, виключно словесними інформаціями. Носіями таких інформацій бували виключно служниці, перекупки та інша тодішня   "аристократія". Але найдивнішим було, що вони приносили таки правдиві новини. Тому то ще досвіта знали ми, що в своєму поспіху большевики не встигли вивезти 157 закладииків, бо не вистачило місця на пароплавах (большевицький уряд тікав Дніпром на південь, до Черкас) і що їх спішно розстріляно в чрезвичайках. Імена цих 157 осіб були відомі з большевицьких комунікатів. І ця відомість перейняла нас жахом, бо це були, в більшості, представники громадянства та вищого судового урядництва, особливо багато загинуло тоді судових діячів, радників, прокураторів, адвокатів та слідчих суддів.

Усі знали, що їх мають вивезти як закладників, боліли душею за ними, бо вже відомо було, що це значить сидіти в чрезвичайці. А тепер... невже ж їх усіх забито гуртом, як худобу на різниці, тільки тому, що не було на чому вивезти? Ні, цьому я не могла повірити. Але інформатори обстоювали свої відомості і казали, що вже скрізь по ЧК ходять люди, шукають рідних і що там можна побачити страшні речі. Бажаючи перевірити ці поголоски, я вирішила сама обійти три найславніші ЧК, що були при вулицях Лизаветській, Садовій та Катеринівській.

Ще далеко від них помітно було рух у напрямі колись найгарнішої аристократичної дільниці Липки. Там містилися всі головні уряди большевиків та чрезвичайки, в найкращих віллях.

Щоб дотримати певного порядку і наблизитися до можливої об'єктивности, я подам окремий опис кожної ЧК.

Лизаветська вулиця майже не має високих камениць і ціла, як і більшість вулиць у Липках, тоне в зелених садах. Число 3 — невелика вілля. Через побиті шиби та відчинені двеpi видно скрізь порозкидані папери, перевернуті меблі, забуті каламарі. Ясно — тут поспішали. Задніми дверима виходиться до гарного садка з фонтаною, зі слідами кльомбів та травників. Але як це все тепер виглядало... За садом — господарські забудування – стайня, возівня... і там люди згромадилися. Дехто став на коліна... Підходжу — невеличке подвір'я і просто перед очима стайня з відчиненими дверима. Звідти виходять люди навшпиньках, наче з церкви, у декого на очах сльози. Долівка стайні бетонова, посередині темний отвір і з усіх боків до цього отвору провадять рівчаки. Рівчаками спливає кров у чорну яму, а під стінами людські мозки і останки розторощених черепів...

Що ж приявні? — Мовчали — хто молився на колінах, а я сама відчувала, що я цей момент не в стані була б ані слова вимовити.

На Катерининській вулиці, де була централя ЧК, нікого не впускав сторож, замкнувшися з-середини за високим парканом, наче в твердині. Але ще взимі бачила я, як з-попід паркану, через хідник, на дорогу випливав червоний струмок крови.

Ідучи за юрбою, я прийшла на Садову вулицю ч. 5. Ще не доходячи до самого дому, мене вразив запах вина у повітрі. Він, як я опісля довідалася, видобувався з відчинених вікон сутерин. Я зазирнула до середини. Там лежало розкиданих по підлозі багато порожніх пляшок від вина та бляшанок від консерв. Очевидно, в останній хвилині тут відбувався бенкет, може ще кілька годин тому. Підлога та меблі були залиті вином.

Через браму дуже гарної одноповерхової віллі увійшла я на подвір'я, а потім до садка. Народу було багато і настрій його став загрозливий. Ридали...

Тут, очевидно, відбулися головні події.

Ідучи садовою стежкою, я зауважила, що мої обцаси починають якось дивно заглиблюватися в пісок. Стежка широка на півтора метра, посилана чистим жовтим піском... Одночасно дався відчути сопух трупів.

Я побачила страшну картину. Стежку передо мною розкопували і, не глибше як на півметра лежали під свіжо насипаним піском ряди мертвих тіл, одні на других. То були ті 157 . . . їх видобували зі страшної братерської могили і укладали на травнику. Я нарахувала до 40 тіл, а працю тільки почали і стежка провадила далеко, аж до самого дому. Це був жах. Але ше більший жах відчула я, коли довелося вертати тією самою м'якою стежкою...

Я описую тільки те, що бачила на власні очі і тому не спиняюся над тим, що ще знайшли у страшній віллі, бо це мені оповідали мої знайомі пізніше.

Думала я, що переживання мої в той час осягнули кульмінаційний пункт і що ніщо в житті не викличе вже в мені міцніших емоцій. Я грубо помилилася, бо в той самий день і доля обдарувала мене ще глибшими враженнями. Криваві жертви чрезвичайки видавалися мені окупом за наше світле майбутнє і я поспішила тепер йому назустріч на майдан перед Міську Думу, де вже повівав жовто-синій прапор.

...

З ЛИСТОПАДОВИХ БОЇВ У ЛЬВОВІ. ЗАПОРОЖЦІ НА ЗАМАРСТИНОВІ.*)

А. КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ.

*) Накладом видавництва „Чайка" вийшов роман п. А. Крушельницького „Дужим помахом краси", в якім описана визвольна війна Галицької України 1918—і9і9 pp. (Два томи в чотирьох книжках). Виймаємо з 2-ої книжки (т. 2, ч. 1) опис боротьби на Замарстинові.

ДІЛО 1.11.1924

Від раннього ранку гуділи гармати. Били з трьох місць: з Високого Замку обстрілювали ворожі позиції перед центром українського фронту, з Личаківського двірця прочищували шлях девятнацятому полкові до наступу на Стрийський парк, з Чортківської Скали били на Замарстинів, на Дім Інвалідів та Гицлівську Гору. Врешті починає гудіти й на цитаделі. Це свіжий транспорт, три гармати, що прийшли вже вранці, — їх відослано туди. Вони й знайомлять ворога з одержаним підкріпленням.

Під заслоною гарматнього вогню починається сильніший рух на Замарстинові. Відділ отамана Долотенка враз із хлопячою сотнею посувається гусаком по обох боках вулиці вперед, водно вперед. Як птахи літають Запорожці  попід мури камяниць. Стрілою шугають від камяниці до камяниці — одинцем, один за другим. Щоби тільки гуртом не попадатися під ворожий обстріл. Щоби не ранило їх важке знаряддя, каміння, всяке заліззя, що сиплеться з вікон. Щоби не розбивали їx ручні гранати, що злітають з гори, й лускають на камяному брукові вулиць. Щоби врешті не збавляв їх кипяток, що течіями спливає з поверхів камяниць на хідники.

Як хижі птахи літають козаки, з очима зверненими на всі боки, на все, що їм стає в дорозі, що життю їх загрожує. Вдираються в мури камяниць крізь двері брам, крізь вікна, мостять собі дорогу ручними гранатами.

А де вони вскочать, починається метушня. Стріли, крики, глухі вибухи ручних гранат... Крізь вікна вилітають мертві або тільки ранені тіла ворожих борців. Падають і живі, зовсім здорові. Ломлять руки, ноги, лежать на хідниках скрівавлені, поки їх не докосить запорозький скоростріл „Максим". Декому пощастить так падати, що може ще піднятися. Починає втікати. Та ось злопотів Максим: та-та та-та-та. Втікач, пробитий десятком куль, схиляється до землі й уже не підводиться...

Шниряє серед мурів камяниць разом із своїми отаман Долотенко.

Що зявиться на вулиці, то проскакує її під ворожим обстрілом і знову пропадає в заперті муру. Завзятий, дикий, одчайдушний. Як і кожний з його запорозького відділу, як і ті юнаки з хлопячої сотні, що йдуть з заплющеними очима на всі найбільші небезпеки — з відкритим серцем для захисту Львова, для саможертви задля України. Ідуть і падають. А поуз них проходять, проскакують инші й навіть їх не замічають. Сліпі, глухі на все. З однією метою в душі: видерти ворогові перемогу з рук. По трупах — вперед, в-одно вперед. Чим далі посуваються — розділюються. І тільки тут і там влітають Запорожці до камяниці, де вже хлопяча сотня гуляла. Пізнають це по тілах юнаків, що тут і там спливають кровю на коридорі, на долівках кімнат.

Отаман Долотенко влітає до однієї камяниці, де йде завзятий бій. Перше, що впадав йому в очі — це простягнений на помості козак із його відділу. Душа в нього гнівом скипіла. Вривається до кімнати. Двох козаків змагається там у бої. Як грім падає отаман на голови ворожих старшин. Коротка хвилинка — й уже прочищена кімната. Тепер його погляд звертається на столи, вкриті паперами, картами міста Львова. Відразу розжевріли його очі. Чи не штаб польського відтинка? Так, так! Захопили штаб! Заскочили їх так, що не могли втікти. Як жалко, що ніхто з штабовців не остався вживих! Та не пора роздумувати. Лишає двох козаків, щоби зібрали папери, щоби їх доставили до Народнього Дому. Сам іде далі.

Чує тут і там крики: «Гайдамаки". Почуває задоволення. Зробили своє. Чим далі наступають, тим менший зустрічають опір. Уже відчувається паніка у ворожих рядах. Тим більше вона їx захоплює, що вже від Клепарова залітає крісовий вогонь. Там має наступати сотня тридцятого полку.

Було вже коло полудня, як обидві наступаючі частини наблизилися до себе трохи не рамя об рамя.

Але й боротьба, яка спершу обмежувалася до здобування камяничних твердинь, яка потім перемінилася в парадний похід по вулиці за ворогом, що попав в утечу на звістку про „Гайдамаків» і залишав свої слабкі становища й шукав у втечі захисту, — тепер уже затягується. Переміняється в вуличну боротьбу з наступаючим знову ворогом, із свіжими ворожими виділами, що йдуть не так у протинаступ, як радше заступають противникові шлях, стають поперек його гону; спиняють розмах. Тут уже на тільки кріси й скоростріли в роботі. Сюди вже підвезено Запорожцям і міномет. Та праця водно стає важча, опір противника — чим більш завзятий.

Отаман Долотенко починає роздивлятися в становищі. Ще один помах і вони можуть здобути Гицлівську гору. Ще одно зусилля й вони обєднаються на лівому крилі з наступаючою тридцяткою. Але шо далі? 

Заняли увесь Замарстинів, праве їх крило перейшло вулиці Різницьку й Львівську, ліве крило доходить до Клепарівської. Але це все загрожує великою небезпекою усьому відтинкові. Зрушили свій фронт з місця, з оборонних становищ. Пересунулися великий шмат вперед, але й самі зависли в повітрі. Немає за ними резерв, які закріплювали би нові фронтові становища, які зрушений ними бойовий відтинок переміняли би у постійний оборонний вал.

Посилає до штабу звідомлення про успіхи сьогоднішнього ранку і прохає про допомогу для закріплення нових становищ.

Звертає його увагу щораз сильніша діяльність ворожої артилерії. Здогадується, що почнеться ворожий протинаступ. Тим більш для них небезпечний, чим слабше вони тримаються на новому, тільки-що здобутому терені.

І тепер, як єдиний рятунок, виринає перед ним незахоплене ще пристановище: Гицлівська гора.

Короткі накази. Завзиви до боротьби з останніх сил. Загальний наступ на гору.

Завзяті змагання з ворогом, який тримається зубами кожного шматка землі. Бій на штики, кинжали. Грудьми об груди.

Врешті подаються ворожі ряди. Як би відкликані, як би на завзив. Ще не зміркував отаман Долотенко, що це? Чи відворот, чи підступ? Ще не зважився, шо йому робити, як уже починають тріскати ворожі гранати на поле безоглядних змагань, на нові їx становища. Кожний стріл цільний, кожний небезпечний.

Отаман уже бачить, що діється. Дає вже наказ, щоби кинутисч в погоню за ворогом, щоб триматися його й так минати ворожий обстріл. Вже сам іде попереду свого відділу... Та ось прискакує гонець: Сотня тридцятого полку відступає.

Жахлива звістка. Увесь успіх пропаде даремно.

Що ? Як ?...

Вияснюється причина: Командант сотні важко ранений. І ше одна звістка, ще більш грізна: сотня в паніці розсипалась, лишає вільний простір ворогові.

Коли так падають одна за другою чорні вісти, стає вже зовсім очевидне становище. Праве їх крило відступає. В голові отамана Долотенка, як у кітлі, колотиться від думок. Ще раз прикликає гінця. Розпитує...

Вони чули, як бють гранати на Гицлівську Гору. Йшли в обхід гори. Та ось ворог повів шалений протинаступ на них.

Зараз у перших рядах упав командант їх сотні. Стрільці кинулися, як леви, на ворога, рятували раненого коменданта. Але як винесено його з поля бою, сотня осталася без проводу, без голови. Почала хитатися.

Чим сильніше напирав ворог, тим скрутніше ставало становище оставлених без проводу стрільців. Ворожі кріси бють і звідси й звідти, з усіх боків — вони не знають, куди звертатися. Врешті починають відступати. Вже не бороняться, вже не захищають своїх становищ, уже тільки дивляться, як би відбитися від ворога. Починає проймати їx жах, кидаються у панічну втечу.

Отаман Долотенко слухає докладу й відразу роздивляється у своєму становищі. Проглянув у мить велику загрозу для себе, для свого відділу, для успіхів усього дня. Тепер тільки одчайдушний вчинок може їx рятувати. Про себе він не дбає. Нe тут — то там, однаково і... І за своїх козаків він спoкійний. Але не сміє змарнувати великого висліду важких змагань. Не сміє допустити, щоб ворог передерся їм на зади.

Сміливо вперед!... Це єдине може врятувати їх від оточення. 

  

Повертає всю свою силу праворуч, де йшов бій тридцятки. Коло гори, обстрілюваної ворогов, лишає гурток — кількох козаків. Кидається у бій завзятий.

Не минає й хвилинка, як, звичні до таких перемін у бої Запорожці звертаються розстрільною праворуч. Використовують захист хащів, щоб наблизитися до ворожих відділів, щоб заскочити ворога на крилі з зовсім нежданого боку. І раптом падають у повітря крики і постріли крісів. Счиняється страшна метушня. Скріпляє її гомін міномета...

Та-та-та-та-та... починає скавуліти запорозький скоростріл.

Захиталися ворожі відділи. Спиняються у своєму первісному розгоні. Але не розсипаються. Не подаються назад ні на ступінь. Звертаються до оборонного бою. Завязується боротьба на одному місці. Тільки вряди годи кріпшає крісова пальба там, де відступає розбита сотня.

Змагання довго не вияснюється. Частини обох військ перемішуються. Йде боротьба на віддаль руки, білою зброєю. Прошибають повітря мимовільні оклики, зойки, що вилітають з грудей несвідомо, під першим ударом заліза. Ранені борці, сами не відчуваючи своїх ран, стоять далі в боротьбі, хоч розбита рука деревіє, хоч нога підкошена ледви їx тримає. І падають тільки тоді, як уже память їх покидає.

З юрби сповитих кривавими обіймами тіл, з вужів корчево сплетених рук-ніг залітають в-одно крики : уррраааа... І замість того, щоб вслід зa цим пересувалася збита маса вперед, вона тупцює в явному, дикому, божевільному танкові на місці. Блискають вістря кинжалїв в яркому промінні сонця, пурпуром багряться білі штики, хвилюються в повітрі хмарки диму, а на землі бється одчайдушний, безпамятний танок розсатанілих тіней...

Аж ось звалилася вся маса тіл — назад. Схилилася, як скошена трава. Ні, тільки хитнулася, не пішла в розтіч... Тільки підкошена, тільки схвильована. І вже лавою вперед пре, на свої місця, вперед, ще далі. Вибиває противника з його становищ. З грудей розхитаної юрби придавлені, глухі гомони прориваються. Зловіщі... грізні... Аж жах навколо наводять...

А з тієї зрушеної юрби виділюється мала течійка. Гурток людей,., двох, чотирьох. Ідуть з похиленими головами. Важкий тягар двигають на руках.

Що таке?... Кого несуть?

Отаман ранений...

Кажуть! Долотенко?...

Долотенко ранений... Дуже важко.

Живий?... — кричать у трівозі. 

Живий ще... Чорна наша доля...

Понуро відпливає сумний, жалібний гурток від поля змагань... Далі, все далі... Рятує товариша...

А там уже йде завзятий бій не за здобутки, не щоб у наступі вперед іти... Там ще більш крівавий бій кипить — вже тільки оборонний, щоб зберегти, що можна буде зберегти, щоб відбиватися малим гуртком від ворога, що йде, суне, наступає зі всіх боків великою силою, непомірно більшою, ніж їх гурт, ніж їx пощерблені ряди...

Оточені на правому крилі Запорожці відбиваються на всіх місцях із усіх сил, заслонюють своїми грудьми раненого отамана. Щоб, яко змога, далі донесли його товариші, щоб зберегли його перед ворожим нападом.

І тільки, як уже захистили його своїми грудьми, починають відступати в бої, грудей не відвертають від ворога. Шукають плечима найближчих, більш захистних, становищ.

Задержують у руках здобутки своїх цілоденних змагань.

ДРУЗЯМ

Б.Стефанишин

Не сумуйте, друзі! Геть жалобні пісні!
Чи ще мало терпіння й жалю?
Стільки літ і віків жаль нас в пропасть все вів,
Замість вести на бій, боротьбу. 

Геть зневіра-мара, сум, що все пригнітає
Сумувати тепер нам не час!
Серце й дух підійміть, силу волі сталіть
І вогню бережіть, щоб не згас. 

Щоб не гас цей огонь, ані в ніч, ні у день —
Смолоскипу промінна любов,
Щоб у пітьмі сіяв і слабких підіймав
На змагання, на жертви, на кров. 

Хвиля йде вже така, що не плакати нам, 
Треба станути всім в карний ряд, 
Доки блеск ще в очах, не кидаймо меча, 
Бо впадемо в неволю назад!

Не сумуйте, друзі — вгору чола хмарні!
Перед нами буття Вітчини!...
По багряних квітках крови стелиться шлях
До свободи Воріт Золотих. 

Гайделяґер, грудень 1943