З БОЇВ ПРОТИ ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ

в-во Міністерства народної оборони, Варшава, 1966. 

Z WALK PRZECIWKO ZBROJNEMU PODZIEMIU 1944-47, Wyd.   Ministerstwa   Obrony   Narodowej    1966,   Warszawa.

Ця книжка — це опис боротьби комуністичних польських партизан, часом на спілку з совєтськими, яку опрацювало кілька авторів. Подаю цікавіші фрагменти й уваги.

Керівництво Армії Крайової (АК) з лондонським делегатом зайняло становище, щоб з приходом большевиків все підпілля себе виявило. Бур-Коморовський в рапорті до Лондону доказував, що цей наказ незгідний з інструкціями Лондонського уряду (26. 11. 1943). Після відступу німців не слід стати недіяльними, бо АК є мілітарним чинником Лондонського уряду і Польщі й тоді всі дії АК проти німців москалі записали б на свій рахунок, пояснюючи, що це зробили партизани на услугах совєтів. Знову неможливо втримати так широко розбудоване підпілля під совєтською окупацією. Тому рішено виявити перед совєтами тільки малу кількість відділів і командного складу, а решту вважати за формально розв'язане підпілля. На випадок совєтської окупації приготовляється скелетну команду нового підпілля (не зв'язаного з АК, яка буде вповні здеконспірована чинниками на совєтській службі), що буде до диспозиції уряду в Лондоні.

Автори обраховують, що в 1945 р. до СССР репатріовано 341.000 українців, а в 1946 р. — 176.000; в 1944 р. в Польщі жило коло 8,000.000 українців. УПА не мала великого впливу. Багато відділів УПА прийшло з-поза Сяну, а літом 1947 р. недобитки 90 людей з сотень Бора, Хріна, Стаха, вернулися до СССР. 160 людей із сотень Бурлаки, Громенка, Романа перейшли на Словаччину, маючи намір дістатися до Західньої Німеччини. Сталося це після виселення 150-200.000 українців на західні й північні землі Польщі операційною групою "Висла" від половини квітня до половини липня 1947 р.

Наказом Польського корпусу в СССР з 18 жовтня 1943 р. зорганізовано "внутрішні війська", за зразком совєтських військ безпеки, для майбутньої боротьби з підпіллям. Спочатку створено Самостійний штурмовий батальйон, який мав вишколювати кадри для диверсантних дій в запіллі німців. Батальйон складався з чоти зв'язку, чоти жандармерії, чоти саперів, трьох сотень десантної піхоти, сотні мінометів (82 мм), сотні важких кулеметів і сотні протитанкових рушниць. До батальйону добирано найкращих вояків з польського корпусу, які мусіли пройти політичні, моральні й фізичні перевірки.

В січні 1944 р. в Москві рішено створити бойові партизанські загони в Польщі для підкріплення слабких комуністичних груп й тому батальйон став вишкільним пунктом для них і його збільшено до сімок сотень, а саме: радіотелеграфічної, мінометів, важких скорострілів, протитанкових рушниць, мінерів та дві розвідчі. Крім поляків у батальоні служили 4% жидів, 3% українців, 2% білорусів і 4-ох еспанців. 80% всього складу мало закінчену чи незакінчену високу освіту.

Батальйон мав базу біля Рівного, звідкіля скидано партизанів у німецьке запілля. Скинені партизани верталися назад до бази після "визволення" околиці або залишалися до диспозиції Польського партизанського штабу, який там створено. Керівне значення у вишколі мали совєтські старшини, яких приділено з Українського штабу партизанського руху.
На звільнених від німців теренах Польщі батальйон перейшов до диспозиції ресорту публічної безпеки й мав за завдання охороняти діяльність комуністичної адміністрації. Тоді він дістав нову назву "внутрішні війська" (ВВ) й почалася нова мобілізація. Коли батальйон зріс до 2.000 вояків, він почав діяти проти АК і УПА.

В половині 1944 р. ВВ мали 4 батальйони, а в грудні створено Бриґаду ВВ в силі 4.300. Спочатку ВВ діяли малими відділами, але згодом мусіли висилати в околицю щонайменше 1-2 батальйони. Перші акції полягали на перешукуванні хат, арештах підозрілих, дезертирів і співробітників німецького окупанта. Звичайно села обставляло військо вночі, а досвіта робили обшук. Усіх чоловіків від 16 до 50 року життя притримувано й проводжено над ними слідство. У перших двох місяцях не було збройного спротиву.

Згодом проведено мобілізацію, надаючи їй "добровільний характер", і на початку 1945 р. ВВ переорганізовано до потреб боротьби з підпіллям. Воно вже налічувало 10 оперативних і 3 охоронні батальйони. Пізніше додано ще моторизований батальйон.

Один такий самостійний оперативний батальйон брав участь в боях разом з відділами міліції, уряду безпеки й НКВД в районі Любачева. Бої були завзяті, криваві й часто жорстокі з обох боків. Не без впливу на поведінку ВВ супроти українського населення були звірські вбивства, які поповнювали українські націоналісти на поляках. Часто порахунки за тодішні й попередні злочини накидали форму боротьби з українським підпіллям та українським населенням. Нерідко стосовано методу збірної відповідальности. Дало це зайві жертви та знищення майна із польської та української сторін.

І так, наприклад, 26 лютого 1945 р. вислано групу вояків ВВ і МО до підозрілої у співпраці з УПА Кобилиці Руської з завданням захопити усіх чоловіків до 60 року життя. Під час втечі забито 30 осіб. Село спалено. Під час операції проти бункрів УПА вбито 38 повстанців, спалено село Масюки і частину Сенівки. По нападі 23 березня на постерунок в Люблинці Старому, вислано туди карну експедицію в силі 60 люда.

В сутичці з місцевою "самообороною" згинуло 11 вояків, а 9 поранено. 25 березня знищено Люблинець Старий на 70%, забито  540  осіб-повстанців  і  припадкових  свідків  цієї  події. 6 квітня під час дій в місцевості Ґораєц, де мав перебувати штаб  "сотні"  (УПА — Ю.Т.К.),  здобуто село й його спалено. Впало коло 400 забитих. Крім цього спалено Качори й фільварок Гетиків. З Любачева зголошують напруження між поляками й українцями, панує страх перед відплатними акціями УПА. Населення хоче масово виїхати на "відзискані землі".

Після того командир батальйону просить про поповнення зброї, головно мінометів та машинової зброї. Теж брак умундирування служить противникові до протидержавної пропаґанди. Багато вояків у цивільному одягу, що викликає брак дисципліни і мародерство.

Автори признають рацію Ґергардові, який пише, що відділи УПА були нечисельні і це було їхньою силою. "Чим меншою була бандитська ватага, тим трудніше було її викрити в лісисто-гористій околиці і тим більш вона була рухлива й скора".

Поява праць Блюма не відповідала дійсності і на ній не можна спиратися, як на джерело студій про УПА. У книжці пишеться, що УПА в час офензиви совєтських військ літом і осінню 1944 р. була майже вповні розбита. Розпалися операційні групи: "Південь" з Батьком (Омеляном Грабцем) на чолі в червні 1944, та операційна група УПА-"Північ" зорганізована Шелестом (Василем Сирором). У вересні 1944 р. згинули Гончаренко (Леонід Ступницький), Клим Савур (Роман Клячківський) із своїм штабом (12 листопада 1944). Після визволення західньої України, сконфісковано склади зброї, розбито штаби і курені УПА в районі Львова, Станиславова і Стрия.

Осінню 1945 р. шеф головного штабу УПА Перебийніс (Дмитро Грицай) старався перебитися через ЧСР до Західньої Німеччини, але був зловлений. Рештки розбитих совєтськими військами сотень УПА перейшли до Польщі і Словаччини, де переводили мобілізацію, не завжди вдало.

Весною 1945 р. вислано зі Львова на Закерсонський край Стяга (Ярослав Старух) на пост керівника ОУН. В західніх областях Україну діяли далі головний командир ОУН і УПА Чупринка (Роман Шухевич), Шелест, Лицар (О. Гасин) й інші. Шефом безпеки ОУН був Дальнич. Осінню 1945 р. прислали зі Львова Ореста (Мирослава Онишкевича), який став командиром УПА на Закерсонський край.  Він переорганізував  УПА, усталив ієрархію, поділив терен на відтинки і створив командний склад. Літом  1947 р. недобитки сотень  Гриня  (Хріна), Стаха, Біра, повернулися на терени зах. України. 160 людей із сотень Бурлаки, Громенка і Романа пішли рейдом на південь з наміром дістатися до Західної Німеччини. Сталося це після виселення решти українців (150-200000) операційною групою "Висла" на  західні і північні землі Польщі. Автор твердить, що УПА постійно співпрацювало з німецьким  окупантом.

Війська "внутрішньої безпеки" не були як слід вивінувані, не мали достатньої кількості зброї і харчів. Це викликувало деморалізацію і дезерцію. Вони воювали проти решток німецької армії, які крилися в лісах, проти АК і НСЗ, які мордували поляків, що співпрацювали з совєтами, і теж з УПА. Часто вісті про ворога були фальшиві і неточні. Дії проти УПА були жорстокі з обох сторін і поносили великі втрати.

Ті дії характеризувалися тим, що був брак розвідки з околиці дії, звичайно в діях оминалося ліси, методи дії не завжди відповідали силі загроження, з УПА не було більших боїв, бо вона оминала зустрічі з ВВ.

Під час акції вбито коло тисячу людей — українського населення і УПА. Крім цього багато сутичок було з неокресленим противником, отже могли це бути відділи УПА, АК або інші.

ВВ діяли малими відділами під командою старшин уряду безпеки. Ця система не мала успіху й пізніше поодинокі чоти діставали конкретні накази і стояли під командою бойових старшин, а не співробітників служби безпеки, які не мали ніякого бойового вишколу. Труднощі були в обсаді старшин. Постачання було погане. Бракувало одностроїв, зброї, взуття. Вояки в деяких полках ходили босі. Були дезерції цілими батальйонами, наприклад, в Любачеві (300 людей) та інший в Соколові біля Ряшева (квітень 1945 р.)

В діях проти дезерції і підпілля від листопада 1944 р. до травня 1945 р. арештовано 2634 особи, в тому 82 дезертирів, незголошених новобранців — 272, АК — 474, НСЗ — 97, УПА — 24, німців і фольксдойчів — 1084, підозрілих — 601.

У книжці є осібний розділ авторства Яна Чаплі п. н. "Валька з ОУН-УПА в лятах 1944-47" ("курень Желєзняка"). У книжці цей розділ має 65 сторінок (стор. 359-424). Автор спирається на джерелах з центрального архіву польських військ, міністерства внутрішніх справ і корпусу внутрішньої безпеки, а далі архівів і судів у Ряшеві і Перемишлі та реляції учасників боротьби проти УПА. Він подає докладно історію УПА, її організацію тощо спираючись на джерелах теж виданих на еміґрації: Мірчука і Армстронґа, зізнань полонених упівців, а теж матеріялів польської групи, що діяла в Любачівщині, "Вісла".

Акція польських військ проти УПА почалася в Любачівщині 1947 року, після ліквідації польського національного підпілля і партизанки. Тоді можна було зібрати до акції проти ОУН-УПА більші сили військ. До ліквідації "Залізняка" вжито аж 2 дивізії піхоти в Любачівському і Ярославському повітах. Сили УПА "Залізняка" сягали одного куреня! Автор ділить акцію на 3 періоди:

1.  липень 1944 — грудень 1945: початкові бої з групою Залізняка,
2.  січень 1945 — березень 1947: поважніші бої, перехід УПА до оборони і тактики бункрів,
3.  квітень 1947 — липень 1947: ліквідація УПА в тих повітах.

Головним завданням Залізняка було в 1944-45 рр. здезорганізувати запілля совєтських і польських військ і тим понизити повагу до влади. УПА виконує засідки і напади на представників влади, на військові частини і транспорти, виконує численні саботажі тощо. Коли почалася репатріяція українців до СССР, Залізняк не робив перешкод, бо це виїжджали люди прихильні совєтам. Але коли репатріяція "поширилася" почав протиакції. Розвиває пропаґанду проти виїзду, мобілізує молодь до відділів УПА і розбудовує сітку ОУН. Рівночасно палить покинені села, щоб туди не могли осідати поляки.

В квітні 1944 Залізняк мав з собою 20 людей, а в липні 1945 уже 600. В основі не нападав на військові відділи, діяв сотнями і тільки для більших виправ ішов цілим куренем. Після закінчення акції курінь вертався на свої терени. В осені 1945 р. курінь мав уже 4 сотні по 80-100 вояків. Його відтинок мав назву "Бастіон". Але вже в березні 1946 р. виступає до акції одна сотня у силі 197 вояків.

Тактика польського війська полягала на розміщенні відділів у силі сотень і чот у відповідних районах, а важливі точки контролювали постійно сильні патрулі. Далі організовано рейди і прочісування лісної околиці. Негативною стороною був брак резерв, так що поодинокі відділи часто не могли віддалюватися далеко у погоні за відступаючими відділами УПА. Хоч боротьба з УПА не була як слід зорганізована, за 1946 р. Залізняк втратив забитими 123 вояки, полонених — 88, зловлених без зброї — 51.

В серпні Залізняк прибрав тактику розпорошення відділів, а на зиму будову бункрів з припасами харчів, зброї для роїв. В осені 1946 р. відділи УПА побудували понад 300 бункрів. Вони могли помістити 5-12 людей, але були і великі на 200 людей. В 1947 р. збільшується число вояків у куренях, а позатим організують далекі рейди.

Після засідки на ген. Свєрчевського, польська влада приступила до широкої операції проти УПА. Проти Залізняка створено операційну групу з тою самою назвою "Вісла", яка мала діяти в Люблінській, Ряшівській і Краківській областях. Далекі рейди УПА утруднювали полякам окруження і шукання за відділами УПА. До цього потрібно було багато більше війська, ніж згадані 2 полки піхоти. Тому до "Вісли" приділено п'ять дивізій, кожна по 3 полки піхоти, одну дивізію Безпеки, 1 полк піхоти, 1 полк саперів і полк авт. До цього треба додати ще відділи совєтського і чехословського війська.

Спочатку рішено зліквідувати курені Рена і Байди, а Залізняка залишити на пізніше. Проти нього стояла одна дивізія піхоти. В травні 1947 р. приходить ще одна дивізія, разом 6 полків піхоти проти одного куреня Залізняка (Ю.Т.К: це означає 18 куренів піхоти і різні етапові відділи обох дивізій, разом 20 куренів!).

До осені 1947 р. поляки звітують знищення 75% "банд", решта діє у розсипці. На Любачів залишено для акції около 1800 вояків піхоти і сотню кінноти. Тактика полягала на тому, щоб відкрити і знищити місце постою і бункри штабів відділів УПА. У вересні окружено бункер провідника Закерзонського краю Стяга, залога не піддалася, поповнила самогубство. Курінь Залізняка дістав наказ перейти у цивільне життя та переселитися на польські західні землі, сотенний Туча подався в Україну, сотенний Крук перейшов рейдом до Зах. Німеччини, Залізняка арештували в Чехословаччині 1958 р. і передали полякам, які засудили його на досмертню в'язницю.

Тактичних даних про операцію і спротив УПА майже нема.                      

                                           Ю. Т. К.

ЗАКОНИ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО

В. Федорович


Громадянство, коротко сказати, це приналежність особи до певної держави. Інакшими словами — це таке правове відношення особи до держави, з якого випливає комплекс прав і обов'язків. Термін "громадянство" в нинішньому розумінні — поняття радше нове, ввійшло в ужиток після французької революції (1789 р.). Давніше, в добу середновіччя, а то й пізніше, вживалося на означення громадянства іншого терміну, "підданство". Підданство окреслювало відношення різних категорій людей до своїх зверхників ген аж до монарха чи "самодержця". Сліди того давнього терміну залишилися й по сьогодні у Великій Британії, де громадян називають бритійськими "підданими" (Брітіш субджектс).

Як згадано, з титулом громадянства зв'язаний цілий ряд точно окреслених прав і обов'язків. Звичайно ті права й обов'язки окреслює основний закон — конституція держави, але буває, що справі громадянства присвячується окремі закони, які визначують набуття чи втрату громадянства, права й обов'язки більш детально, ніж відповідні статті конституції.

В оцій статті буде мова про українське громадянство в нових часах, тобто після 1917 р. Отож вперше виникла справа громадянства після проголошення самостійної української держави четвертим Універсалом (22 січня 1918 р.).

Закон Центральної Ради

Центральна Рада, перший парлямент відновленої української держави, ухвалила цілий ряд законів для унормування державного життя, а в тому й Закон про громадянство Української Народної Республіки (УНР) з датою 2-4 березня 1918 р. Закон, на фрази не багатий, всього 12 параграфів (статтей), рішав про права й обов'язки громадян та способи набуття, зглядно втрату громадянства.

Згідно з цим законом українське громадянство набувалося двома способами — через народження в Україні або через натуралізацію. Щодо першої категорії, то громадянином Української Народної Республіки була кожна людина народжена на території України, з постійним місцем перебування (доміциль), яка одержала від властей української держави відповідну грамоту про громадянство. Про цю грамоту треба було постаратися на протязі трьох місяців з дня проголошення закону. Кожна людина, яка старалась про цю грамоту, мусіла скласти заяву вірности Українській Народній Республіці. Сенс цеї умови (старання про грамоту) в тому, що на Україні було чимало чужого елементу, людей, що тут родились і постійно мешкали, але не почували себе українцями й не сприяли новій формі державного ладу. Через те, власне, від усіх, хто вносив заяву про громадянство, вимагалося приречення лояльности й вірности державі.

Коли хтось із управлених до громадянства не бажав стати українським громадянином, то повинен був впродовж трьох місяці від проголошення закону подати про це заяву державному комісареві в місці свойого перебування. В тій заяві дана людина мала подати цю державу, якої громадянином себе уважає. Державний комісар, розглянувши справу, видавав заінтересованій особі тимчасовий дозвіл на побут в Україні, одначе на час не довший, як три місяці.

Порядком натуралізації могли старатися про українське громадянство ті особи, які прожили безперервно на території України три роки, були тісно зв'язані з місцем замешкання своєю професією чи промислом і, вкінці, ніколи не виявляли ворожої настанови до української держави. Прохання про уділення громадянства належало вносити до властей на місці перебування, а в випадку — коли б хтось тимчасово перебував за кордоном — до представника Української Народної Республіки в даній державі. Остаточно справу натуралізованого громадянства вирішував міністер внутрішніх справ.

Могли старатись про українське громадянство порядком натуралізації й такі особи, які, хоч і не прожили останніх трьох років на території України, але могли документально задовільно виказати певний тісний контакт з Україною. Жінки набували автоматично громадянство своїх чоловіків, хіба що в означеному часі (три місяці від проголошення закону) склали заяву про інше громадянство, ніж громадянство їхніх чоловіків. Діти, в випадку натуралізованого громадянства батьків, набували рівночасно теж українське громадянство, коли вони мали менше як 14 років. Після осягнення 14-ти років життя вони могли заявлятися про своє громадянство самостійно.

Буває, що деякі закони визнають подвійне громадянство, тобто приналежність до двох держав. Такого подвійного громадянства закон Центральної Ради не признавав, тобто, хто був громадянином Української Народної Республіки, не міг рівночасно бути громадянином іншої держави. З другого боку, закон лишав свободу українському громадянинові зректися цього громадянства. В такому випадку дана особа мала внести до місцевих властей заяву про вихід з українського громадянства й перехід в громадянство такої чи іншої держави. На це встановлювався рік часу, тобто рік після внесення заяви компетентні власті звільняли дану особу від обов'язків українського громадянина та позбавляли її громадянських прав.

Гетьманський закон

30 квітня 1918 р. змінився режим в Україні. Владу перейняв гетьман Скоропадський; замість Української Народної Республіки принято назву Українська Держава. Новий режим змінив закон Центральної Ради про громадянство новим законом з 2 липня 1918 р.

Цей другий закон, гетьманський, в багато дечому різниться від попереднього. Він не лиш обширніший в нумерацію (22 статті), але й в громадянську підметність. Згідно з цим законом (ст. 4) право на українське громадянство набували автоматично всі колишні піддані російської держави, які в дні проголошення закону перебували на території Української Держави. Порівнюючи з законом Центральної Ради, гетьманський закон дуже поширював круг управнених до громадянства, не ставляючи при тому ніяких вимог льояльности. Хто з бувших російських підданих не бажав ставати громадянином Української Держави, той мав подати про це заяву місцевій владі (старості) впродовж одного місяця від дня проголошення закону. Староста вписував ім'я такої особи в поазбучний реєстр громадян чужих держав. Особи, які з російського підданства не перейшли в громадянство Української Держави, мусіли одержати від свого уряду національний документ (особисту виказку), а крім того від місцевого старости дозвіл на перебування в Україні. Таку посвідку старости видавали щонайбільше на шість місяців.

Гетьманський закон передбачував також українське громадянство порядком натуралізації. Для цього закон ставив такі вимоги: а) постійне перебування на території України напротязі восьми років, б) спроможність удержати себе і родину, в) правоздатність і дієздатність апліканта, тобто особа, яка старалась про громадянство, мала бути повнолітною та умово здоровою, так щоб власними діями могла набувати цивільні права та затягати зобов'язання.

Крім тих трьох загальних положень про громадянство, закон мав ще й окремі приписи про набуття прав українського громадянина різними категоріями осіб. Так, напр.:

1.  Кожний, хто народився на території України, хоч би й постійно перебував за кордоном, мав законне право вважатись українським громадянином, якщо подав про це заяву впродовж одного року після осягнення повноліття. Повнолітні особи тої категорії мали подати про це заяву напротязі одного року від проголошення закону (Стаття 5);

2.  Особи, яких батьки або вони самі стало перебували в Україні, але в часі видання закону про громадянство жили поза її межами, мали право, впродовж року, звернутись до державних властей і вимагати рахувати їх громадянами Української Держави (Стаття 6);*)

3.  Українське громадянство набувалось також:
а)  народженням з громадян Української Держави,
б)  шлюбом чужинки з українським громадянином,
в)  усиновленням чужинця (до 17 року життя) громадянином Української Держави.

4.  Крім вищого — право придбати українське громадянство мали ще такі особи:
а) українська громадянка замужня за чужинця після розв'язання подружжя (смерть, уневажнення, розвід),
б)  діти української громадянки замужної за чужинцем, якщо вони після розв'язання подружжя залишились при матері,
в)  чужинці, які закінчили в Україні середню або вищу школу і не пізніше, як два роки після  закінчення школи, подали прохання про українське громадянство,
г)  чужинці, які принесли Українській Державі значні услуги (ст. 10).**)

Очевидно, особи, які допустились каригідних вчинків, або такі, які діяли на шкоду Української Держави, мали малі або й жодні шанси одержати громадянство. При наділенні громадянства зобов'язувала така присяга на вірність:

"Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави та всіма своїми силами допомагати її славі й розквітові, не жалкуючи для цього навіть свого життя.

Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати іншої батьківщини крім Української Держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина її, коритися її правительству та всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розквіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів".

Гетьманський закон, подібно як і закон Центральної Ради, не допускав подвійного громадянства. Коли український громадянин приймав громадянство іншої держави, він тим самим втрачав українське. Крім цього, такий український громадянин, який без дозволу української влади, прийняв чуже громадянство, підпадав ще й передбаченій законом карі. Йому теж законом заборонялося вертатися в Україну.

Розуміється, українському громадянинові не заборонялося зрікатись громадянства. Зректися було можна, лиш у цій справі треба було внести заяву до окружного суду місця проживання. Суд, по розгляді справи — чи відбув аплікант військову службу, або був звільнений від неї, чи сплатив належні державні податки і т. п., видавав постанову про звільнення від обов'язків українського громадянина. Закон теж передбачував можливість для тих, що зріклися громадянства, старатись (після трьох років) про привернення назад прав українського громадянина.

Закон Директорії

В половині грудня 1918 р. на зміну гетьманству прийшов уряд Директорії. Директорія покасувала закони встановлені урядом Гетьмана, а в тому теж і закон про українське громадянство з 2 липня 1918 р. На його місце привернено закон, ухвалений Центральною Радою. Таким чином Директорія апробувала концепт, права й обов'язки відносно українського громадянства схвалений давніше й іншого не виносила.

Закон Західньо-Української Народної Республіки

В Галичині, після проголошення державности в листопаді 1918 р. і створення Західньо-Української Народної Республіки (ЗУНР) та акту проклямації соборности 22 січня 1919 року і перейменування на Західню Область Української Народної Республіки (ЗОУНР) видано 8 квітня 1919 р. окремий закон про громадянство, згідно з яким громадянином ЗОУНР ставалась кожна особа, яка в часі проголошення закону приналежала до одної з громад ЗОУНР. Особи, які не бажали бути громадянами ЗОУНР, мали скласти перед компетентними властями відповідну заяву і такі особи вважались чужинцями.

Закони Української Соціялістичної Республіки

З упадком української держави в грудні 1920 р. та переході армії й уряду на еміґрацію, закони про українське громадянство втратили дієву силу. На їхнє місце прийшли закони тих держав, які поділились українськими землями.

Під Польщею, Чехословаччиною й Румунією українці стали громадянами тих держав в результаті міжнародних договорів (Ризького, Сан-Жерменського і Сверського), які рішали долю наших земель. В Східній Галичині, з погляду міжнародного права, українці не вважались польськими громадянами аж до 15 березня 1923 р., тобто до часу рішення т. зв. Ради Амбасадорів (Вел. Британія, Франція, Італія і Японія), яка признала Галичину Польщі під умовою, що Польща дасть Галичині автономію. Але польський уряд не дуже турбувався приписами міжнародного права; він зразу ж по окупації вважав українців своїми громадянами, вимагав рекрута, податків, "позбавляв"  громадянства деяких наших діячів за кордоном (після 1923 р.), які йому не були вигідні. А щодо автономії, то жоден польський уряд впродовж двадцяти років між війнами, серйозно цього питання не трактував.

На центральних і східних українських землях, де створилась Українська Радянська Соціялістична Республіка, існувало до 1923 р. окреме українське громадянство реґляментоване законодавством УРСР. Постановою Ради Народних Комісарів з 11 березня 1919 р. впроваджено таку загальну норму: громадянами УРСР вважається всіх мешканців, колишніх підданих Росії, на українській території, якщо вони від громадянства УРСР не відмовились. Відмовитись від українського громадянства могли тільки особи неукраїнського походження і то лиш під такою умовою, що якась інша держава згодилась дати їм своє громадянство. Друга постанова Ради Народних Комісарів з 28 березня 1923 р. поширювала громадянський закон, додаючи такі можливості набуття українського громадянства:

а)  через натуралізацію,
б)  через оптацію (статті 6 і 7 Ризького договору),
в)  діти чужинців, народжені в УРСР, вважались українськими громадянами, якщо вони впродовж року після осягнення повноліття не заявили, що рішаються на громадянство своїх батьків.

Втрата українського радянського громадянства наступала з таких причин:

а)  коли хтось понад п'ять років перебував за кордоном і не вибрав пашпорту,
б)  коли хтось добровільно служив у "контрреволюційних арміях",
в)  коли хтось не бажав скористати з права оптації. Такі  були приписи відносно українського  радянського громадянства до 1923 р. Після цього року наступила зміна. В 1923 р. створено СССР, а в парі з тим запроваджено подвійне громадянство — республіканське і всесоюзне.

Кожний громадянин УРСР ставав рівночасно громадянином СССР. З бігом часу республіканське громадянство почало втрачати всяке значення й вагу на користь союзного. Від 1931 р. поза кордонами СССР дійсним є тільки союзне громадянство (перед 1931 р. на пашпортах відзначалось також громадянство УРСР), а республіканське тримається в запасі, для пропаґанди й замилювання очей громадянам "суверенних" республік. Так, отже, дієвим законом про громадянство Совєтського Союзу є закон з 19 серпня 1938 р.

Згідно з цим законом совєтськими чи радянськими громадянами стаються:

а)  всі, хто в дні 7 листопада 1917 р. були російськими підданими,
б)  особи, які набули совєтське громадянство порядком передбаченим дотичними законами.

В роках 1939-1941 совєтський уряд надавав "колективне" громадянство мешканцям приєднаних територій (Західня Україна, Басарабія, Буковина).

Еміґрантів з СССР совєтська влада й далі вважає своїми громадянами, дарма, що вона давним-давно приняли громадянство країн свойого поселення (Канада, США, Австралія і ін.)

Багато українських еміґрантів користується статусом бездержавних (статус визнаний міжнародним правом), але більшість т. зв. старої чи нової еміґрації приняла громадянство країн свойого поселення, а тим самим зрезиґнувала зі статусу бездержавних або з громадянства, яке мала до часу еміґрації.

Канадські закони

В Канаді встановлено окреме канадське громадянство щойно з 1 січня 1947 р., а до того часу було лиш загальне бритійське підданство, спільне всім народам Бритійського Коммонвелту. Канадський закон про громадянство, принятий парляментом 27 червня 1946 р., відрізняє в основному дві категорії громадян — громадян за народженням і за натуралізацією. До першої категорії належать: 1) особи, роджені в Канаді, або такі, що родились на канадській наче-території (на кораблі, або літаку), а теж 2) особи, народжені поза Канадою, якщо їхні батьки в той час (в час їхнього народження) були канадськими громадянами і факт народження тих осіб зареєстровано згідно з обов'язуючими приписами.

Про канадське громадянство в дорозі натуралізації можуть старатись особи, що приїхали до Канади легально на постійний побут і живуть тут найменше п'ять, зглядно (починаючи від 1977) три роки. Закон передбачає теж деякі специфічні вимоги, нпр. добрий характер, некаральність, знання (бодай частинне)  англійської або французької мови, свідомість прав
і обов'язків зв'язаних з громадянством, і т. п. Офіційний акт надання громадянства переводить суд, перед яким кандидат на громадянина складає присягу вірности країні. Кожний канадський громадянин є рівночасно бритійським підданим. Він, громадянин, має права зректися канадського громадянства й приняти громадянство іншої держави. З другої сторони, канадська влада (губернатор) має право відібрати громадянство, коли б виявилось, що хтось дістав громадянство на підставі невірних чи пофальшованих даних.

Права й обов'язки громадянина 

З громадянством, в загальному, є зв'язані такі права й обов'язки держави:

а)  цивільні, або т. зв. загальнолюдські права, які також прислуговують всім людям, без уваги на громадянство, як нпр. свобода слова, віри, друку і под. Звичайно, закони про громадянство ці права чи привілеї ще окремо виразно згадують;

б)  політичні права, що ними втішаються лише громадяни (нпр. активне й пасивне виборче право, право на всякого роду (за кваліфікаціями) державну працю).

Конституція Української Народної Республіки (з 29 квітня 1918 р.) забезпечувала громадянинові такі особисті права чи свободи: незайманість особи, недоторкальність домашнього вогнища, листову тайну, свободу місця перебування, свободу слова, друку, сумління, організації і зборів, і вкінці свободу страйків. Крім тих свобід і вольностей закон признавав громадянинові активне й пасивне (вибирати й бути вибраним) виборче право до законодатних установ, як теж органів місцевого самоуправління. Всі громадяни Республіки були рівні в правах, без огляду на стать, конфесію, уродження, національність, освіту, маєтковий стан.

Щодо гетьманської Конституції ("Закон про тимчасовий державний устрій України"), то вона в основному признає ті самі громадські права чи вольності з деякими специфікаціями (нпр. про те, що "передовою... вірою є християнська православна", а теж окреме підкреслення приватної власности). Подібно й Директорія та уряд Петрушевича (ЗОУНР), не дивлячись на воєнні часи, забезпечували своїм громадянам повну свободу. Основним обов'язком громадянина якої-небудь держави є її оборона й пошанування законів. Це були й основні обов'язки українських громадян: боронити свою державу й шанувати її закони (гетьманський і закон зокрема підкреслює обов'язок плачення податків, стаття 13).

Конституція УРСР з 30 січня 1937 р. (з пізнішими змінами й поправками), подібно як і Конституція СССР, забезпечує на папері всі можливі вольності й свободи, яких лише душа забажає, нпр.: право на працю й відпочинок, освіту, забезпечення на старість, на випадок захворіння чи непрацездатности, свободу слова, друку, організацій, зборів, вуличних походів, демонстрацій, недоторкальність особи та її мешкання, свободу "релігійних культів" (ст. 104), листову тайну — все це лиш для щастя і вдовілля громадянина!

Очевидно, як всяка конституція, так і радянська передбачує й обов'язки. Отож з обов'язків вираховується такі: дотримуватись конституції й інших законів, берегти трудову дисципліну, чесно сповняти громадські обов'язки, "поважати правила соціялістичного співжиття", берегти й зміцнювати соціялістичну власність, служити у війську, захищати батьківщину — це були б найважливіші обов'язки. Накінець треба згадати ще про одне право, якого, мабуть, не має жодна конституція світу: "право притулку іноземним громадянам, які переслідуються за... національно-визвольну боротьбу"! Не вірите? Прочитайте статтю 109! Отже, "право" вести національно-визвольну боротьбу забезпечується усім іноземцям, крім... своїх власних громадян!

Права канадських громадян забезпечується конституцією з 1867 (Брітіш Норт-Амерікен Акт), законом про громадянство з 1946 р. і врешті Канадською Хартією Вольностей з 1960 р. (Кенедієн Біл оф Райтс).

Громадянам, як теж іншим мешканцям країни, забезпечується такі права й свободи: право на життя, особисту свободу, приватну власність, рівність перед законом, свободу совісти, релігії, слова, преси, зборів і організацій, страйків. Розуміється, кожний громадянин користується повним активним і пасивним виборчим правом. Закони зокрема підкреслюють рівність усіх громадян, без огляду на те чи роджений хтось в Канаді чи в іншій країні світу, тобто чи хтось є громадянином з факту народження чи через натуралізацію.

Не буде пересади сказати, що правами й свободами, якими користуються канадські громадяни, не може похвалитись жодна країна світу!

___________________

*) В обох вищих випадках заяву треба було вносити до найближчих закордонних представників Української Держави. Представництва, після розгляду документів, видавали посвідку про громадянство й повідомляли про це центральний український уряд і уряд тої держави, в якій ці громадяни перебували.

**) Перечислені під точкою 4 особи одержували українське громадянство, якщо вони поселились напостійне в Україні та внесли до властей заяву про своє бажання стати українськими громадянами.

Старшина армії УНР Захар Івасишин.

 З. Івасишин народився 1-го жовтня 1895 р. в Чорні на Поділлі в незаможній селянській родині. Народну школу закінчив в Чорні в 1908 р., вчительську школу в Жванчику в 1912 р., педагогічні курси в Майдан-Трепівську в 1914 р. 1914/15 шкільному році вчителював у Балинівцях на Поділлі.

З вибухом 1 світової війни в червні 1915 р. був покликаний до військової служби до російської царської армії в 40-й піший полк в Одесі. Після шостимісячного перебування на фронті, був відправлений до Вілєнської військової школи в Полтаві, яку закінчив 1 лютого 1917 р., після чого був відправлений знову на Південно-західній фронт вже як командир сотні.

Після розпаду фронту — 1 грудня 1917 р. вступив до Української Армії, в якій перебував до 21 листопада 1920 р., з якою після програної перейшов до Польщі і був інтернований в м. Каліші.

Перебуваючи в таборах для інтернованих, одночасно продовжував освіту в середній школі. 30 червня 1925 року закінчив Українську реальну гімназію ім. Тараса Шевченка в Каліші (Польща). Того ж року удався (через "зелену") на вищі студії до Української Господарчої Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина). 19 липня 1930 року закінчив гідротехнічний відділ з титулом інженера-гідротехніка, після чого працював по фаху в різних фірмах і установах Чехо-Словаччини.

 Під час 2-ої Світової війни помандрував у Західню Німеччину. Перебував у різних таборах ДіПі як Ашафенбурґ, Майнц-Кастель і, опинившись в Етлінґені, працював як учитель математики в Українській реальній гімназії аж до виїзду до ЗСА. У ЗСА включився до громадсько-політичної роботи в УНДС-сі і був незмінним редактором "Тризуба" напротязі більше 15 років, майже до самої смерти.

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ

Вельмишановний Пане Редакторе!


Дня 15. II. я вислав Вам огляд книжки інж. Г. Гордієнка, а теж листа, в якому пропонував різні теми для ВК. Поскільки я досі не отримав відповіді на цього листа, а в сьогодні отриманому числі ВК не побачив свого огляду, то в мене зродилася думка, чи бува лист і огляд не загубилися на пошті? Янщо так, я вислав би копії цих посилок, а зокрема огляд на книжку інж. Г. Гордієнка "Під щитом Марса", яку вважаю цінною появою в нашій військово-мемуаристичній літературі.

При цьому дозволю собі спитатися, чи це дійсно не можливо втримати єдиний військовий журнал без партійної політики? В демократії кожна "партія" має рацію існування: тлумачні словники нас інформують, що "партії" — це гурти людей, які створюють собі політичні програми й об'єднуються з метою її реалізації. Коли йдеться про наші відносини, то можна інтерпретувати так, що УККА (?) і ОУВФ — це одна "партія", а її противники — "друга". Обі мають рацію існування і можуть вести між собою боротьбу. Але військо традиційно стоїть поза всякими партіями й партійною боротьбою. І тому до партійних справ наших цивілістів ми не можемо мішатися, а вже брати сторону такої чи іншої "партії", це нам цілком не личить.

Справа Семотюка переконала мене, що наші "партії" цілком нікудишні. Вони вже 35 років ріжуть нам одну й ту саму січку. Приглянувшись "партіям", не тільки УККА й ОУВФ, але й їх супротивникам, можна втратити віру у всякий український глузд, а не тільки в глузд раціональної політичної думки. Це тому, що ці обі і головні наші "партії" не ведуть ніякої політичної боротьби, а виключно на персональному тлі обороняють інтереси не України, але своїх клік. Вони присікаються до кожної дрібниці, яка дає їм змогу присікатися до "супротивника" і повалювати його. Гадаю, що вся ця гамаксойка довкола Семотюка мала тільки цей сенс, але цього сенсу має вже нормальна людина по самі вуха. А втім всі справи скоріше повинні розбирати психіятри, а не редактори комбатантських журналів тим більше, що тут, по суті, не вина в одній "партії". "Друга" партія є достеменно така сама і від неї нічого доброго чекати не можна.

Рівночасно дозволю собі подати деякі думки до статті Івана Кедрина "Плупота чи провокація" (ч. 1/87, 1977). На жаль, московський "агітпроп" більше причинився до "звеличання" пам'яти С. Петлюри на свій лад, ніж це зробили еміґранти на свій лад. Ми далі не маємо наукової біографії С. Петлюри, ми не маємо книги, щоб остаточно й авторитетно висвітлила справу погромів на Україні, ми не здобулися навіть на приступну історію української держави в революції, що має той наслідок, що загальне знання про ці справи є цілком нінудишні. Бібліотека С. Петлюри в Парижі запроектувала видання спогадів Пелісьє, ген. Табуї та інших приятелів Петлюри й українців у Франції, але, мабуть, немає грошей на їх видання.  Українські еміґранти мають гроші на все, але на видання  книг не люблять давати, бо ж самі  вони  творять касту нечитальників, нічого не читають і не хочуть читати.

Моск. больш. аґітпроп по своєму "звеличав" 50-ту річницю смерти Головного Отамана. Він постарався про видання книги англійською мовою, пера професора амер. університету Сауля Фрідмана п. н. "Поґромчік". Сама назва говорить про тенденцію цього "наукового" твору. Аґітпроп видав листівку, з якою полемізує Кедрин, і коли її навіть писав глупий "гетьманець", то це не зміняє суті справи. Листівка служить Москві, а її глузд порізнити українців на тлі старих розрахунків між гетьманцями й уенерівцями. При цьому ще подається цілком фальшиву характеристику С. В. Петлюри з розрахунком, що може хтось прочитає і повірить в цей фальшивий образ. Це все ясно, але цілком уже неясно, чому редактор комбатантського журналу піднімає кинену аґітпропом рукавицю й вступає в полеміку... з ким? Найгірше — це те, що ця полеміка ведеться проти... гетьманців, а не дійсного автора листівки.  Я  не подивуюсь, коли комбатанти, що почувають себе гетьманцями, зажадають від Вас "еквел тайм" на оборону свого Гетьмана. А для цього стаття Кедрина дає їм чимало "зачіпок", наприклад у згадці про полк. П. Болбочана, який "гетьманцем" не був, але якого "гетьманці" піднімуть на щит як нібито знищеного "Петлюрою". Бо справді П. Болбочана розстріляно за "спробу" стати на чолі Запорізького корпусу (покликання  на ЕУ тут цілком не вистачає!), до речі, "спробу"  ніким  і  нічим  недоказану, фіктивну, безрезультатну, але в цьому самому часі Омелька Волоха не розстріляно за фактичне й здійснене переведення Запорізького корпусу на "радянську"  плятформу, за знищення цієї боєздатної військової одиниці (Запорізького корпусу), що його ефективи (бойові) внаслідок "волохіяди" зменшились з 10,000 на 3,000, а вимушений нею перехід до Румунії коштував корпус 80 гармат, 700 кулеметів, 15,000 рушниць, 7 мільйонів  набоїв, 34,000  гарматних стрілен, 2,500  ручних ґранат та інших припасів, що їх Запоріжцям забрали румуни. Волоха ніхто не розстрілював, навпаки його зроблено командиром  Гайдамацької бригади, урядової ґвардії, і Волох міг ще раз вславитися переходом на "радянську" плятформу в Любарі, перед тим пограбувавши державну скарбницю УНР. Про такі "нагороди" для Волоха, як іменування його командармом повстанців усієї України, замість належного йому розстрілу, тільки ненароком згадую тут.

Полеміка про всі ці справи з большевиками на сторінках комбатантського журналу є злишня. Тут бажаю ще додати, що я не є гетьманцем і ніколи ним не був. Вчення Липинського для мене є цілком несприятливе. Хліборобська Україна, козацтво в жупанах і з оселедцями, належить до історії, а не до сучасности. Індустрійну Україну не вбереш ніяк у шаравари. Але, інша справа — гетьманат в 1918 році. Це частина нашої історії, її творили українці іншої породи, ніж та, що домінувала в Центральній Раді і за Директорії УНР. Ніяка частина історії не була так пофальшована, так викривлена, як історія новітньої гетьманщини. Історія — це моє "габбі", і справжню історію гетьманщини я пізнав щойно з німецьких і австрійських документів, з архівів, що зберігаються в Інституті ім. Липинського в Філядельфії, навіть з больш. документів, напр. тих, що надруковані в збірнику "Гражданская война в Украине". Колись в Галичині, в роки між війнами, такі як ред. Кедрин і його друзі із СС, що відчували як патріоти всім своїм серцем, що своїм безглуздим повстанням проти гетьманського режиму вони зліквідували кожну дальшу можливість закріпити українську державу, що мали зовсім слушні викиди совісти, старалися своїм аґітпропом збезчестити гетьманщину, щоб виправдати себе.  Це тоді я читав  (і  вірив) про "москаля" О. Ф. Рогозу, про різних  "російських міністрів і  офіцерів", про московський заговір (під знаком Тризуба), але тепер уже мене не обдурить ніхто. Знаю цих людей з документів, з їхнього листування, з їхніх звітів та інструкцій, з їхніх розмов з німцями та австрійцями. Для  інших висновків мені навіть не потрібно для цього книги Дорошенка. Ось маленька деталь: І досі Ви маєте змогу читати, що гетьманський переворот перевели "російські" офіцери. В тому тільки правди, що ці офіцери були дійсно колись "російські", а не австрійські. Були це переважно офіцери 1-го українського корпусу, яким  командував  ген. Скоропадський,  які   після  ліквідації  корпусу  об'єдналися   в   товариство, що мало назву: "Українська Народня Громада". Ось декілька прізвищ: полк. Полтавець-Остряниця, адьютант гетьмана, що, до  речі, на  еміґрації, проголосив себе гетьманом України і в тому характері "набрав" чимало німців; полк. Зеленевський з дружиною і дочкою брав на еміґрації живу участь в гетьм. центрі, пполк. В. Євтимович — теж, інж. Сергій Криса, жив на еміґрації в Берліні, визначився як винахідник, що сконструював човен-блоху, інж. Кобза, начальник автоколони 1-го українського корпусу, розстріляний большевиками, брати Дашкевичі, морські офіцери на еміґрації у Відні, виступали як українці   й гетьманці, ген. Дашкевич-Горбацький, нач. штабу гетьмана, на еміґрації писав до журналу "За державність" та інших "петлюрівських" видань, полк. О. Значко-Яворський, розстріляний   большевиками, полк. М. Сахно-Устимович, відома фігура в жупані з кривою шаблюкою, на всіх українських військових з'їздах 1917 року, розстріляний протигетьманськими повстанцями, полк. Клименко, начальник одної бриґади 1-го корпусу, згодом командир Сердюцької дивізії, розстріляний протигетьманськими повстанцями, полк. Афанасіїв, автор першого українського підручника гарматньої справи за Центральної Ради, командир гарматньої бриґади в 1-му українському корпусі, командир Сердюцького гарм. полку, вбитий на вулиці в Києві дніпровцями (вояки Дніпровської дивізії), які його пізнали як "гетьманського офіцера" і б. інш. Серед цієї компанії не було ні одного "москаля". Треба також сказати, що низка офіцерів 1-го українського корпусу, як полк, (ген.)  М. Капустянський, пполк.  Порохівський, пполк. Масалатинів, пполк. Середа служили тоді в українській армії і не хотіли мішатися до заговору, що його організували їхні товариші з 1-го українського корпусу.

І ще на закінчення маленьке зауваження в альбом п. В. Сірському (див. ВК ч. 3(83) 1976, "Нам пишуть", ст. 69). УПА, що відограла таку чи іншу ролю в нашій історії, постала зі збройних груп, що їх організувала ОУН Бандери. У цьому самому часі існували теж дві інші повстанські групи, які нічого не мали спільного з ОУН Бандери, але ці групи перестали існувати в 1943 році. УПА, що виникла з ОУН Бандери, проіснувала щонайменше до 1953 року, а коли взяти справу Марії Пальчак, що її полонено в повстанському бункрі в 1960 році, то може й довше. Про бої в 1953 році говорять большевицькі джерела.

Сторінки Літопису УПА справді є відкриті для всіх і думаю, що "всі" захочуть цей факт використати. Проте далеко важливішою справою є факт, що після "партійних (?) спорів і братніх міжуособиць" 1943 року, численні не-бандерівці увійшли в УПА і навіть визначилися в ній. Ось, наприклад, мельниківці: Два "Кривоноси" (такі були їх псевда) були: один командир ВО на Волині, другий окружним провідником Тернопільщини. Цей другий закінчив старшинську школу УПА "Олені", що нею командував мельниківець майор Поль-Польовий. На другому турнусі цієї школи було 16 юнаків — членів ОУН на Волині і в Галичині, що їх туди призначив Ольжич у порозумінні з Чупринкою. Мельниківець Макс (Максим Скорупський) був курінним бандерівської УПА і вів два рейди на Схід. Яворенко, що очолював ФУР (Фронт Української Революції) влився зі своїм загоном у бандерівський загін командира Ґонти, що діяв до 1950 року на Волині. Цей список можна продовжати, але на ці факти прикривають очі деякі люди, що ще сьогодні мірять УПА такою чи іншою "партійністю" і до цих трьох літер УПА додають залюбки позначки своєї "партійної" хвороби. Таки рацію мають бандерівці, коли вони кажуть, що УПА була всенародною армією!



До цього листа долучаю чек на 16 долярів титулом пренумерати ВК за два роки.

Щиро вітаю й бажаю всякого Добра! 

Щиро Ваш


Лев Шанковсьний 12 березня 1977.

ПРО НИХ МИ НЕ СМІЄМО ЗАБУТИ!

В. Горбатюк

По закінченні другої світової війни на сторінках української преси та різних видань з військовою тематикою появилося, а також і далі появляється, багато спогадів з життя вояків 1-ої Української Дивізії УНА з часів їхнього вишколу, боїв під Бродами, побуту на Словаччині, Югославії та кінцевого етапу — полону в Белярії, Ріміні та Англії, включно із виходом на волю до цивільного життя. Спогади ці до певної міри творитимуть частинку історії Дивізії в цілості, як також поодиноких частин — полків, сотень, чот чи бойових груп, котрі разом творили ту одну цілість регулярної української збройної одиниці під назвою Дивізія "Галичина", яка згодом стала 1-ою Дивізією Української Національної Армії.

Серед усіх цих спогадів, котрі довелось мені на протязі даного часу з приємністю читати, по сьогодні не стрічав я ніде ані одної згадки про одну тисячу вояків — дивізійників — 4 сотки з Ніршбауму та 6 соток з Нойгамеру що під проводом пор. Фроляка в другій половині липня 1944 р. виїхали на Мадярщину, як було сказано тоді, до частин кавалерії Української Дивізії. Більшість з них були хлопці, котрі з наказу Проводу ОУН, перед приходом большевиків до Галичини останні покинули рідні землі та пішли до Дивізії, творячи мережу організаційних зв'язків ген аж на Мадярщину. Були між ними і такі, які не вспіли отримати військової уніформи і довелось їм їхати в їхньому цивільному убранні, що творило доволі строкате видовище в той час ще досить могутньої німецької армії.

Під час подорожі ескортою транспорту були підстаршини поляки-фольксдойчери, які поводилися з хлопцями по-звірячому. На станціях, де зупинявся поїзд, не дозволяли навіть води напитися, щоб угасити пекучу спрагу, бо горяч липневого сонця була до невитримання. До тих, які не були в силі побороти спрагу й зіскакували з вагонів, щоб напитися води, стріляли, кажучи — для постраху, що спричинило перше нещастя, а саме "уша" (десятник), на ім'я Радке, стріляючи з пістоля, як він казав, на пострах, поцілив прямо в голову сидячого в дверях вагону друга Когута родом зі Львова, (не пригадую собі його імена), якого всі любили за його веселу вдачу та за те, що він завжди піяв, як справжній когут, та розвеселяв засмучених.

Подія ця потрясла кожним з учасників цього транспорту. З любови до втраченого друга в кожного вояка зродилася жажда помсти, яка, здається, і прийшла для "уши" Радке після кількох тижнів, коли хлопці пішли у бій та віддали перші постріли зі своєї зброї. Про це може хтось напише докладніше, бо мені не все докладно відоме, що діялося на тому відтинку фронту, де був унтершарфюрер Радке...

Приїхавши на Мадярщину, після кількаденного постою в містах Тото, Комаром, Лепшин та інших місцевостях, розділено цю тисячу українського вояцтва, проти їхнього бажання,, по частинах німецьких есесів. Після рекрутського вишколу, з причин скорого посування фронтової лінії на захід, разом з їхніми частинами, були кинуті в тяжкі і завзяті бої в обороні Будапешту, де були окружені большевицькими військами.

Пробиваючись з окруження через ріку Дунай, під тяжким обстрілом всекалібрової большевицької зброї, дуже малій скількості наших хлопців пощастило вирватись живими та з тяжкими трудами долучитися до частин Дивізії.

Щоправда, не всі, які вирвалися із Будапештського кітла смерти, зголосилися до Дивізії. Були і такі, які взяли інший напрям та пішли до цивіля. Знаю, що під сучасну пору кількох учасників цієї тисячі українського вояцтва живе в Англії та кількох в Канаді.

В імені всіх друзів, які впали в боях на Мадярщині та тих, які попали в большевицький полон і там загинули, звертаюсь з проханням до всіх тих, яким доля пощастила остатися живими, щоб вони написали свої спогади про цю "забуту" тисячу українського вояцтва, яка почувалася та уважала себе як дивізійники, хоч у чужих частинах боролось не гірше їхніх друзів під Бродами, за ті самі ідеї, щоб Україна стала в рядах вільних держав.



ЗАВВАГА РЕДАКЦІЇ:

"Застріленому" Когутові на ім'я Маркіян і він від років перебуває в Торонті та успішно веде бюро подорожі. Голосно та гарно піє далі, але вже не самітно. В далекій Аргентині знайшов собі "курочку" Таню та разом з малими когутиками Тарасом і Юрком піють аж хата ходором   ходить.

Уша Радке застрілив сина Гуцулії, котрого прізвища наразі не вдалося устійнити. Когут був тільки ранений. Свідком "геройської" смерти Радка був "недостріляний" Маркіян Когут.

      М. Б. Б.