ЧЕХОСЛОВАЦЬКІ ЛЕҐІОНИ

Гаврило Гордієнко

В "Америці", ч. 6. 1980 появилася замітка під назвою "Одіссея хитрих вояків 'пепічків'", автор якої Франц Липецький. Автор замітки зневажливо висловлюється про чехів, вже хоч би взяти оте "пепічки", а крім того борців за волю чеського народу називає дезертирами й трактує їх, як колишніх в'язнів. Тому, що в замітці більше всяких фантастичних думок, довелося написати цю статтю, щоб ширше коло українських читачів довідалося про боротьбу чехів за державну незалежність, тим більше, що велика частина подій відбувалася на території України та при значній співпраці українських діячів.

На початок 1-ої світової війни на території Росії перебувало коло сто тисяч чехів. Мали вони свої колонії, як напр. на Волині, а решта чехів були розпорошені по різних містах Росії, як купці, промисловці, ремісники, учителі й т. п. Багато з них і не мали російського громадянства, бо в ті часи мало хто звертав увагу на такі формальності.

З початком війни чехи поспішили виявити свою лояльність до Російської імперії й на урочистій авдієнції у царя Миколи II делеґація чехів виявила свої почуття вірности й лояльности та сподівань, що війна закінчиться перемогою слов'янства над германством і корона святого Вацлава засіяє в проміннях дому Романових! Цар Микола II в своїй відповіді також запевняв делеґатів про остаточну перемогу та об'єднання слов'янства.

Тоді ж чехам було дозволено сформувати Чеську Дружину із добровольців-чехів. Більший осередок чеського життя був у Києві, там же в Києві й творилася Чеська Дружина, в якій до кінця 1914 року зібралося до тисячі добровольців, якими командували російські старшини. Це було перше ядро відроджених чеських збройних сил по тристалітній втраті державної незалежности (під Білою Горою року 1620). Але Чеська Дружина не була вжита у війні, як бойова одиниця. Кінцем року 1914 її післали на Західній фронт (протиавстрійський) і розпорошили не більше як чотами поміж окремими полками та дивізіями російської армії, де вони й виконували ролю, переважно розвідчиків.

Чехи і словаки па початку 1-ої світової війни були настільки вже свідомі національно, політично й дозрілі до свого власного державного життя, що вже з вибухом війни виявили себе в опозиції до Австро-Угорської монархії вже хоч би тим, що масово переходили в полон до Росії.

Так уже в жовтні 1914 року під Ярославом над Сяном в полон до росіян перейшло шість піхотних сотень. Поповнювання війська в Австрії було територіяльне, тому й були цілі частини, які складалися з вояків-чехів. А в квітні 1915 року в Карпатах перейшов у полон увесь 28-й Празький піший полк на чолі з старшинами та під звуки своєї полкової оркестри. А в червні 1915 року слідом за Празьким полком пішов 36-й Младоболеславський піший полк.

Коли російські чехи демонстрували свої монархічні почуття, то чехи і словаки із батьківщини були вже переважно наставлені прихильно до республіканського устрою своєї майбутньої держави. Навіть київські чехи не були аж такими монархістами, як їхні земляки в Петроґраді, й між ними були тертя, поки остаточно не перемогли київські чехи в складі Чехо-Словацької Народної Ради, яка була політичним представником чехів і словаків.

З початком війни за кордон виїхали чеські провідні діячі, як Масарик, Бенеш та інші, які створили Чеський дійовий комітет в Парижі, який пізніше був перейменований на Народну Раду чеських і словацьких земель, пізніше це була Чехословацька Народна Рада, яку визнавали всі чехи за кордоном, а пізніше і на рідних землях. Чеська Народна Рада в Києві уважала себе філією Паризької ради.

Політичні діячі завзято взялися за освідомлепня чехів та словаків за кордоном, особливо в Америці, а на зовні їхня діяльність була скерована переконати політичний світ держав Антанти в доцільності ліквідувати Австро-Угорську Монархію й помогти створити незалежні держави, в першу чергу Чехо-Словаччину. Як дійсність показала, така їхня політика мала повний успіх.

В міжчасі поповнення Чеської Дружини продовжувалося, хоч досить повільно. В кінці 1915 року в Дружині було вже дві тисячі вояків і її було перетворено на перший чехо-словацький піший  полк. Дружина поповнювалася поволі тому, що добровольців із місцевих чехів не вистачало, а брати до війська воєннополонених російська влада відмовлялася.

І щойно не без впливу наявности в Австрії Української Сірої дивізії, а в Німеччині Синьої дивізії, російські військові чинники дозволили набирати до чеських військових одиниць і полонених чехів.

В травні 1916 року вже була перша чехо-словацька стрілецька бриґада із двох полків, 1-го імени Святого Вацлава і 2-га імени Кирила й Методія. На 1 грудня 1916 року всіх чеських вояків було лише 5750. Та і ці військові одиниці російське командування й надалі використовувало малими одиницями в розвідувальній діяльності.

Щойно з вибухом революції 1917 року, коли до Росії прибули словак генерал Штефанік та політичний провідник усіх чехів за кордоном проф. Масарик, справа творення чехо-словцьких леґіонів настільки зактивізувалася, що до половини року 1917 було вісім полків, крім різних допоміжних частин, які вже взяли участь у боях великого наступу Керенського й 2-го липня під Зборовом у Галичині чеські війська вперше, як самостійні військові одиниці, взяли участь у прориві фронту.

В цілому наступ Керенського не вдався, але слава за чеськими вояками, які героїчно там билися й героїчно гинули, лишилася, що було зафіксовано у зворушливій пісні "Гоші од Зборова" (Хлопці з-під Зборова).

Формування чехо-словацьких леґіонів продовжувалося на Україні при активній співпраці українських діячів, так що остаточно всіх леґіонерів нараховують до 50000 осіб.

Коли заносилося на закінчення війни між Україною та осередніми державами, себто наближався день Берестейського миру, то проф. Масарик домовився з французькою воєнною місією в Києві, що чехо-словацькі леґіони стають частиною французької армії, що в дійсності й сталося. І це пішло їм на плюс. Бо головним комендантом всіх чехо-словацьких леґіонів став французький генерал П'єр Жанен, а в леґіонах була заведена французька дисципліна того суворого зразка, що зобов'язувала в французькому чужинецькому леґіоні.

Згідно домовлення на переговорах у Берестю, в Україну прибувають німецькі та австро-угорські війська й чехо-словацькі леґіони льояльно прощаються з країною, де вони виросли, організувалися та на довгу подорож до своєї батьківщини одержали вистачаючі запаси харчів, зброї, одягу, амуніції.

Ідея відходу чехо-словацького леґіону була та, що вони від'їжджають до Франції, щоб продовжувати боротьбу з німцями. Большевизуючі чинники глузували з них: куди ж ви, мовляв, їдете, та ж от тут німці вам на п'яти наступають? Але з лояльности до своєї прибраної батьківщини — України чехи не сміли поводитися ворожо до німців на Україні й тому поспішно їхали через Росію на Схід до Владивостока, щоб звідти відплисти до Франції.

Таку поважну збройну силу з 50000 вояків не хотіли мати біля себе близько й більшовики, тому влада РСФСР охоче вийшла назустріч чехам у їхніх бажаннях якнайскоріше дістатися до Владивостока, й ніде не робила їм жодних труднощів.

Так що вже в травні 1918 року чехи опанували всю залізницю від Пензи в корінній Московщині аж до самого Владивостока. Але не забуваймо, що чехо-словацькі леґіони — це частина французької армії, яка ще продовжувала війну з Німеччиною та її союзниками.

На території Росії то тут, то там повставали більші чи менші протибільшовицькі військові повстання з різними проводами в претенсіях перебрати владу від більшовиків. Щось таке відбувалося і в сусідстві довжелезної залізниці, яка була опанована чехами. Були демократичні сили з колишніми депутатами до Установчих Зборів від партії СР, які були сильні в районі Волги.

Були монархічні, праві кола, які мріяли привернути собі втрачене минуле. Великою хибою цих останніх сил було їхнє нетерпеливе привертання старих порядків, тому серед них панувала велика деморалізація. І якщо придивитися до них ближче, то вони й були головною причиною неуспіху протибільшовицької боротьби.

До того вмішалися міжнародні чинники, Антанта, яка помагала протибільшовицьким силам і проголосила гасло інтервенції в Совєтську Росію. Допомога Антанти людьми не була дуже вартісна, зате в противагу, матеріяльна поміч була велика. Але в гуках деморалізованих "білих" бійців і зброя була не зброєю.

Хоч політично відбувалася якась мов би консолідація всіх протибільшовицьких сил, бо всі погодилися на верховного правителя всієї Росії адмірала Колчака, який і урядував переважно в потягах вздовж довжелезної транссибірської залізниці, яка тільки й трималася тому, що була опанована чехословацькими леґіонами.

Так, чи не так, а чехо-словацькі леґіони, замість їзди на схід до Владивостока, були втягнені в протибільшовицьку війну, хоч їм усім найбільше хотілося дістатися до своєї батьківщини. Але ставши "французом" забудь, що ти чех. І дійсно чехи виконали героїчні подвиги, включно з тим, що здобули велике місто Казань, яке тоді вважалося останньою великою перешкодою в поході на Москву.

Совєтська влада обмежувалася до невеликої території корінної Московщини, бо з усіх сторін сунули на Москву як не чужинці, так свої домашні вороги. Та не був би геніяльним лідер совєтської держави Ленін, як би він не використав усіх можливостей пропаґанди, в першу чергу проти чехо-словацьких леґіонів, серед яких були численні соціялісти; їх поволі вдавалося деморалізувати та відтягували із лав дисциплінованого війська.

Помимо суворої заборони зближуватися з місцевим населенням, більшовикам вдалося переманити на свій бік декілька сот леґіонерів, не більше тисячі, хоч совєтська пропаґанда твердила, що в лавах Червоної армії перебувало до 10-12 тисяч чехів та словаків. В кожному разі вздовж довжелезної Транссибірської залізниці бувало багато сприятливих нагод для совєтських нападів на чехо-словацькі війська.

Вже після відходу від Казані серед чеських вояків були випадки непослуху, наслідком чого застрілився полковник Швець, герой здобуття Казані. Про нього накручено фільм — "Полковник Швець".

Тяжкі бої протягом двох років 1918-1920, ніби не за свою справу, бо хто із вояків буде розуміти високу політику, що за те, щоб здобути від всесильної Антанти згоду на ліквідацію Австро-Угорської монархії, чехо-словацьким леґіонам треба покласти численні жертви в далекому Сибіру.

При наближенні німецького фронту до Петроґраду російський золотий фонд, чи як його назвати, був перевезений до Казані.Там його передали під охорону чехо-словацьких леґіонів, як надійних вояків французької армії, а не своїм "білим" збройним силам. Увесь той скарб складався з 5213 дерев'яних скриньок з золотом в номінальній ціні 650 мільйонів карбованців, 16000 мішків з цінними паперами і грішми в ціні ніби 100 мільйонів карбованців; плятини в ціні 400 мільйонів. Все це оцінювано на 1 мільярд 150 мільйонів карбованців. Цінні папери і гроші тепер уже втратили свою вартість, але металі по теперішній ціні мали б коштувати коло двох мільярдів долярів.

Увесь цей скарб перебував у 28 вагонах і цей потяг завжди ішов слідом за потягом верховного правителя адмірала Колчака, завжди під охороною чеських вояків. Про цей скарб існують численні легенди, мов би його чехи переполовинили, коли дійшло до остаточного відходу чехо-словацьких леґіонів. Більшовики не робили їм спротиву. Дня 7 лютого 1920 року в Іркутську чехо-словаки передали представникам совєтської влади російський державний скарб. Із совєтського боку не доводилося зустрічати закидів щодо золотого скарбу.

А легенди про переполовинення чехами російського скарбу походять з того, що леґіонери вернулися додому, де їм виплачено платню за всі ті роки, що вони перебували в леґіонах. Крім того, вони мали першість на державні та публічні посади. Також по війні леґіонери, які перебули в побратимстві довгими роками, засновували по всій Чехо-Словаччині леґіонерські банки, видавництва, книгарні, ресторани та інші підприємства. А людська заздрість відразу ж: а звідки вони мають гроші ?Тому й почали творити легенди про російський державний скарб. Навіть існує література про той скарб; наприклад, американська книга Бріяна Ґарфілда п. н. "Колчаківське золото", 1973, 332 стор.

Коли ми коло Колчаківського золота, то мусимо згадати й долю самого Колчака. В умовах про вільний виїзд чехословацьких леґіонів з Сибіру стояла вимога видати більшовикам Колчака. Колчака видали, з місяць його тортурували на різних допитах, а потім 7 лютого 1920 року в Іркутську більшовики його розстріляли. Перед розстрілом він заховувався як і належиться великим людям, сміливо глянув у вічі смерти, бо відмовився, щоб йому зав'язували очі.

Питання: хто видав Колчака більшовикам? Відповідь: чехи! А чому Колчака не охороняли його власні "білі" вояки?

Якщо його охороняли чехи, то чи їх можна винувата за ту видачу? Не забуваймо, що чехи були частиною французької армії, якою командував французький генерал П'єр Жанен. Як командир, він ніс відповідальність за видачу Колчака, який був союзником Франції у роках 1914-1920. Це однак не була остання видача більшовикам, бо всім добре відомі події після 2-ої світової війни.

KEINE KAMERADEN

ДОЛЯ РАДЯНСЬКИХ ВОЯКІВ У ГІТЛЕРІВСЬКОМУ ПОЛОНІ

Михайло Добрянський

 

Табу німецьких істориків

"Доля радянських воєнно-полонених у Німеччині — це трагедія найбільших розмірів. Із 3,6
мільйонів полонених сьогодні лише кількасот тисяч вповні здібні до праці. Велика частина з них загинула від голоду й холоду. Тисячі впали жертвою висипного тифу. Самозрозуміла річ, що прохарчування такої маси полонених було пов'язане з труднощами... А проте можна було не допустити до такої смерти й загибелі в такому розмірі. В межах Радянського Союзу, напр., на основі даних інформацій, місцеве населення було цілком готове постачати харчі для полонених. Деякі розсудливі коменданти таборів з успіхом використовували ці можливості. Але в більшості випадків таборові коменданти забороняли цивільному населенню давати харчі полоненим, і воліли віддати їх в обійми смерти. Також під час маршу до таборів не дозволено цивільному населенню подавати харчі полоненим. У багатьох випадках, коли полонені під час маршу не могли — від голоду й виснаження — йти далі, їх стріляли на очах жахом пройнятого населення й залишали мертвих на шляху. В багатьох таборах зовсім не дбали про приміщення для полонених. У дощ і сніг вони лежали під відкритим небом. Ба більше, їм навіть не дали знаряддя, щоб викопати собі ями або землянки. Зовсім занедбано систематичне відвошивлення — як полонених так і самих таборів. Траплялося чути ось такі голоси: Що більше помре цих полонених, то ліпше для нас... Треба врешті згадати й розстріли полонених, що їх проводили часто без ніякого політичного глузду".

Це уривок із меморіялу, що його отримав на початку березня 1942 шеф Начальної команди вермахту, генерал-фельдмаршал Вільгельм Кайтель, від "міністра для східних окупованих теренів", Альфреда Розенберґа; автор меморіалу д-р Отто Бройтіґам.

Цим уривком Крістіян Штрайт розпочинає свою книгу "Кайне Камераден, вермахт і

радянські воєнно-поленені 1941-1945".*) Далі Кр. Штрайт пише:

Коли три роки пізніше закінчилась війна, мали народи Рад. Союзу та Німеччини найбільші втрати. Німеччина втратила 3,250,000 вояків (з того 1,185,00 у радянському полоні), 3,600,000 цивільного населення. Тимчасом Рад. Союз утратив 20 мільйонів людей, що становить 40 відсотків усіх жертв (55 міл.) другої світової війни. З того приблизно сім мільйонів цивільного населення, що загинули від голоду й пошестей, від брутального поборювання партизан на окупованих Німеччиною теренах, від націонал-соціялістичного расистського винищування, на примусових німецьких роботах, та в боєвих діях. Приблизно десять мільйонів упали в боях або загинули від поранень. Крім двох мільйонів полонених, які вже були мертві, коли подано цитований вгорі меморіял, померли до кінця війни в німецькому полоні ще 1,3 мільйони, разом приблизно 3,3 міл. із загального числа 5,7 мільйонів радянських воєнно-полонених, що дає 57.8 відсотків. Коли порівняти зі смертністю російських вояків у німецькому полоні під час Першої світової війни, це була смертність понад десять разів більша. Сам факт значно більшої кількости полонених у другій війні зовсім не вияснює такого великого відсотка смертности.

Виринає питання, каже Кр. Штрайт, чому ця тема — на відміну від таких тем, як нищення євреїв або польська політика — не представлена досі в якійсь більшій праці. Три чинники визначують картину, яку ще сьогодні має німецька громадськість про війну на Сході: надзвичайна запеклість боротьби й відповідно великі жертви на східньому фронті; варварські злочини, які творили відділи Червоної Армії, коли вторгнули на східні німецькі терени 1945 р.; і найсильніше — смутна доля німецьких вояків упродовж довгих років у радянському полоні.

Той образ, який створився про тодішнього ворога, ще і і нині діє у великій частині громадськости, хоч і послаблений через віддаль часу. Різні причини склалися на те, що цей образ досі не скорегований. Совєтська експансія в Европі й холодна війна створили ситуацію, де можна було й далі сприймати Рад. Союз як супротивника. Цьому сприяло переконання, що війна на Сході була в основі виправдана, а навіть конечна. І тільки наслідком обтяжень злочинами СС-ів, які армія поборювала, ця війна звиродніла. Націонал-соціялістичний анти-більшовизм, звільнений від елементів антисемітизму, міг майже цілком перейти в антибільшовизм холодної війни. За такої конфронтації, до того ще з поділеною Німеччиною, критичний розгляд війни проти Рад. Союзу вважався послабленням власних позицій.

Автор гадає, що завдання його праці — причинитись до вияснення джерел емоцій, які ще сьогодні діють на обох сторонах. Доля радянських полонених, більшою мірою ніж трактування цивільної людности на окупованих теренах, була одною з головних причин того запеклого опору, з яким німці зустрілися швидко після наступу. Було б ілюзією гадати, що це вже забули в СРСР. На другому боці, в Німеччині, ще сьогодні пам'ятають про долю німецьких полонених. А пристрасні дебати навколо східніх договорів показують, що це використовують у політиці. Врешті, зацікавлення автора цією темою вийшло з того, що доля радянських полонених залишилась досі майже незнаною, і що німецька політика на окупованих теренах Рад. Союзу це табу, яке наложили на себе західньо-німецькі історики (11).

Книга "Кайне Камераден" — це дещо перероблена праця, яку автор подав Гайдельберзькому університетові, як свою докторську дисертацію, і її приняв філософсько-історичний факультет. Отже, маємо справу з наскрізь науковим твором, який Кр. Штрайт опрацював з незвичайною скрупульозністю, спираючись на джерельних матеріялах німецьких архівів. Майже третина його праці (стор. 301-422) це посилання на документи.

Співпраця армії у програмі винищення

Результати своїх дослідів автор висловив в таких тезах (14-17):

На початку він вийшов від загально принятого твердження, що "злочинні накази" Гітлера були накинені військовому командуванню, яке їм супротивлялося; що в практиці боєва армія не виконувала цих наказів. Але такий погляд виявився безпідставним. Ані та частина військового командування, яка підпала впливам нац.-соц. ідеології, ані консерваторська частина — не грали при ставленні цих наказів тієї пасивно-опірної ролі, яку вони приписували собі після 1945 р. Коли йдеться про співпрацю між вермахтом та ударними групами СС, виявилося, що фронтові частини перевиконували ті домовлення, які були устійнені на верхах між командуванням армії та "Головним урядом безпеки Райху".

Під час підготовки до війни не зроблено майже ніяких приготувань щодо полонених. Начальна команда армії поділяла думку політичного проводу, що для приміщення та забезпечення полонених мається вживати матеріяльних засобів по змозі якнайменше. Щодо прохарчування полонених найвищий девіз був: здобуті па Сході продукти мають піти на те, щоб піднести харчовий раціон цивільного населення в Німеччині.

Після блискучих перемог ще перед червнем 1941 армія стала таким силовим чинником, з яким і Гітлер мусів рахуватися. Принаймні частина проводу армії чекала з 1938 р. на право співрішати, а провід як цілість був рішений не допустити дальшої ерозії своїх позицій в нац.-соц. державі. Тому він мусів дбати, щоб у боротьбі з конкурентами (Гімлер, "політичні генерали" в Начальній команді) зберегти своє становище. Ціна за це — участь у політиці винищування — виглядала сприйнятною, бо брали до уваги, що війна буде короткою. А ліквідація більшовизму була для консерваторського керівництва армії тією метою, яка найсильніше в'язала його з націонал-соціялістичним проводом. Такі розрахунки спиралися на надмірних очікуваннях перемог, що їх поділяли керівництво армії і нац.-соц. провід. Провал німецького наступу під Москвою в кінці листопада 1941 означав і провал цих розрахунків, також провал стратегії блискавичної війни.

Ці невдачі викликали деякі зміни в політиці супроти полонених. По-перше, зросли намагання в армійському керівництві трактувати радянських полонених радше з погляду політичного, а не ідеологічного. Але воно не мало виразних успіхів у цих намаганнях, бо їх воно не проводило послідовно.

По-друге, що було важливіше, з провалом концепції блискавичної війни постала конечність знайти додаткові робочі сили для воєнної індустрії. Цей мотив, а не гуманітарні спонуки, привів до того, що в часі найбільшої масової смертности полонених почались заходи зберегти при житті тих, що були ще живі. Одначе таке рішення не означало якогось радикального звороту в політиці супроти полонених. Бо начальним принципом внутрішньої політики німецького проводу було стабілізувати систему таким чином, щоб за рахунок підбитих народів тримати німецьке населення здалека від матеріяльних жертв, що їх приносила війна. Цей мотив, а також ідеологічний догматизм, залишались панівними й далі. Це означало для полонених, що їхнє харчування втримували на рівні життєвого мінімум; щойно коротко перед кінцем війни його піднесли до рівня німецького населення.

Певність перемоги в німецькому керівництві привела до того, шо Гітлер відкинув пропозиції третіх сторін наладнати справу полонених з Рад. Союзом, згідно з міжнародним правом. На початку війни (твердить автор) це було можливе. Невдача цих заходів мала жахливі наслідки для полонених по обох сторонах.

Але найгірші наслідки для радянських полонених мала політика начального командування армії, яка призвела до повного включення армії в програму "винищення ворога", зокрема винищення євреїв. Також співпраця консерваторських елементів у військовому керівництві, коли йшлося про "злочинні накази", і тісна співдія між військовими з'єднаннями та "ударними командами" СС-ів з перших днів війни показали Гітлерові, що його мрія про "остаточну ліквідацію" єврейського питання є здійсняльна. А це вже виходило поза передбачування військових керівників, які початково були переконані, що вони зможуть керувати й визначувати, — до якої міри та яких меж армія має брати участь у програмі винищення. Та досить швидко почали перемагати нац.-соц. погляди в широких колах армії. У співпраці війська з ударними командами щодо рад. полонених показалися прояви "декомпозиції армії", як стверджував шеф генштабу ген. полк. Бек (розстріляний пізніше під замітом участи в змові проти Гітлера).

Смертність полонених була й на початку 1942 р. особливо велика і знов піднеслась під кінець війни. До цього причинились умови праці полонених та їх трактування на підприємствах. Важливу ролю відіграв тут принцип — харч відповідно до результатів праці, що у важчій індустрії та в гірництві дало жахливі наслідки для радянських полонених.

Із ходом війни партійні органи безпеки (Reichssicherheitshauptamt) здобували щораз більше впливу на політику супроти полонених. А це означало щораз більше загострення мір у нищенні "ворога". Врешті дійшло до того, що функції армії зведено до завдань охорони. Все разом утруднювало стосування Женевської конвенції супроти інших військовополонених.

"Волосся дубом стає на голові..."

У німецькому суспільстві закоренилось переконання, що була глибока відстань між нищенням євреїв і війною на Сході. Тимчасом, твердить автор, "Східня війна" Гітлера та нац.-соц. ліквідація єврейської проблеми найтісніше пов'язані в часі і в суті. Теза про нерозривний зв'язок між "жидівством і більшовизмом" становила центральну аксіому в ідеології Гітлера (21).

На долю радянських полонених вирішально вплинув характер війни. Війна на Сході була цілком інша від війни на Заході. Це був — "Vernichtungskrieg", війна тотального винищення. Характер війни визначувала мета війни: знищення "жидо-більшовизму". У цьому напрямі були зроблені 1941 р. всі основні рішення, які випливали з головного заложення, що війна проти Рад. Союзу має характер ідеологічний. Головніші з цих рішень такі:

Обмеження влади військового керівництва на його оперативних теренах — у користь поширення влади формації СС, що означало дозвіл ударним групам СС-ів на масове розстрілювання людей на окупованих теренах. — Свідоме винищення розстрілами й голодом кількох мільйонів полонених і цивільної людности. — Брутальні методи поборювання партизанського руху з метою "винищити все, що нам протиставиться" (Гітлер). — Перетворення концентраційних лагерів на велетенські "Vernichtungsstatten", центри масового мордування і масової смерти. — Рішення винищити всю єврейську людність Европи (21, 298).

Раз ця гігантська машина винищення була пущена в рух і дістала 1941 р. повний розмах у спільному зусиллі Гітлера, нац.-соц. проводу й військового керівництва, пізніше вже не можна було зупинити її. Усі пізніші рішення були тільки реакцією на ті процеси й дії, що їх пустили в рух постанови 1941 р. Того року німецький провід зірвав усі мости за собою, — твердить Кр. Штрайт. Ані у випадку нападу на Польщу, ані в наступі на Францію не були Гітлер і військове командування такі певні за майбутнє, як були певні в випадку наступу на Рад. Союз. Передумовою всіх рішень 1941 р. було погодження або пасивна толеранція військового керівництва на цей зовсім інший характер східньої війни (298).

Тимчасом, у німецькій літературі, яка займається війною, зокрема в історичних підручниках, панує переконання, що військові дії на Сході мали властиво "нормальний" характер. А ограбування занятих територій, масове вимордування євреїв (тільки про них згадується), ліквідація радянської інтеліґенції — все це відбувалося "за плечима боєвої армії". Війну проти партизанського опору згадують лише загально. І в тіні залишається та роль, яку нац.-соц. провід накинув цій війні — десяткування радянської людности, роль, яку армія фактично взяла па себе й спільно з нац.-соц. формаціями виконувала (21).

Початково (березень 1941), в ході підготови до війни, був плян головнокомандуючого Браухіча — на здобутих теренах встановити військовий режим па зразок того, що вже було в інших окупованих країнах, але Гітлер "різко відкинув" (30-31); хоч у тому часі Гітлер ще не мав устійненої думки, що робити на Сході на здобутих теренах. Без сумніву, вже на початку 1941 р. Гітлерові ввижалася мета — знищення "жидо-більшовизму", але ще на початку березня 1941 він не мав ясної уяви, як підкорити радянські території під німецьке панування, так як він знав це в липні цього ж року. В його напрямних з березня, що їх випрацював шеф генерального штабу вермахту Йодль, передбачалось: Рад. Союз "мас бути розподілений на поодинокі держави з власними урядами, з якими потім зможемо укласти мир". Правда, "жидо-більшовицька" інтеліґенція має бути винищена, але не можна усунути фактів, створених російською революцією (126).

Плян Йодля, дещо змінений, Гітлер включив у своє експозе для німецького генералітету (30.ІІІ.1941), яке слухали 250 високих офіцерів з різних штабів майбутньої схійної війни. За нотатками, які зробив шеф генштабу армії, Гальдер, Гітлер говорив:

Ми мусимо відійти від вояцького принципу про "камерадшафт". Комуніст не є камерад. Ідеться про війну на знищення (ein Vernichtungskrieg). Якщо не зрозуміємо цього, то щоправда поб'ємо ворога, а тоді за 30 років комуністичний ворог знов стоятиме проти нас. Ми не провадимо війни, щоб консервувати ворога. Винищення більшовицьких комісарів і більшовицької інтеліґенції. Нові держави мають бути державами соціялістичними, але без власної інтеліґенції. Мусимо запобігти тому, щоб утворилась нова інтеліґенція. Тут вистачить примітивна соціялістичпа інтеліґенція (34).

Дві з половиною години викладав Гітлер свої погляди генералам про війну (майбутню) на Сході. Гальдер записав на марґінесі: ця боротьба буде дуже відрізнятись від тамтої, що на Заході (34). Після наради генерали пішли до своїх штабів, щоб оформити директиви Гітлера в конкретних наказах для війська. І автор зазначає: проти директивів не було ніяких протестів, а цей факт говорив, що зроблено вирішальний крок до того, щоб втягнути вермахт до програми знищення (35).

Тиждень після цієї наради в Гітлера Ульріх фон Гассель був зі шефом штабу Канаріса, полк. Остером у ген.-полк. Бека. Гассель говорив: "Волосся дубом стає на голові з приводу того, що документарно доручено армії"; які закони підписав Гальдер, що стосуються поступування в Росії (в. Рад. Союзі — М.Д.), закони про систематичне перетворення військового судочинства супроти населення в карикатуру, що глузує з усякого закону. Браухіч, підкорившись під накази Гітлера, жертвував честь німецької армії" (35). Але йшли речі ще гірші. Те, що Гітлер був ладен визнати в березні, як здобутки російської революції, в липні вже був рішений знищити. Замість розподілу Рад. Союзу на ряд національних держав під гегемонією Німеччини, прийшов плян — радянські території по цей бік Уралу зробити колоніями для нещадної експлуатації, а їх населення звести на становище робочих рабів. А щоб це було можливе, треба не тільки знищити "жидо-більшовицьку" інтеліґенцію, але й ліквідувати кожну потенціяльну передумову опору. Практично це означало — як висловився Ґерінґ на одній директивній нараді нац.-соц. керівництва — "застрілити кожного, хто скоса дивиться на нас".

Що стосується долі радянських полонених, треба навести ще такий факт. Восени 1940 Гітлер доручив Ґерінґові підготовити пляни господарської експлуатації радянських територій. Шеф господарського штабу ген.Шуберт відбув (2.V.1941) нараду з представниками різних міністерств. У висліді прийшли до таких висновків: Війну можна вести далі тільки тоді, коли всю армію на третьому році війни (тобто 1941/42) можна буде прохарчувати засобами Рад. Союзу. Але, якщо ми заберемо з цієї країни те, що нам потрібне, "ікс" мільйонів людей загине від голоду (63). Щоб витягти якнайбільше харчових продуктів з радянських територій, плянували знищити всі промислові центри та великі міста. Здійснення цих плянів потягне за собою певні наслідки, між іншим: кількадесят мільйонів людей стануть зайвими, і — або помруть від голоду або мусітимуть піти на Сибір (64).

Щодо "південних районів" (України), передбачав Альфред Розенберґ, два дні перед вибухом війни на Сході: Прохарчування німецького народу стоїть на першому місці німецьких вимог щодо Сходу; і тут мусять південні райони й північний Кавказ задовольнити потреби німецького прохарчування (65).

Зроблено одне відхилення.

Ген. Гальдер записав під 8.VII.1941: "Є тверда постанова фюрера — Москву і Ленінград зрівняти зі землею, щоб перешкодити, щоб там залишились люди, яких ми мусіли б харчувати взимі". Міста мають бути знищені літаками (368-369). Був плян зруйнувати Київ, свідчить той же генерал. Але плян не був здійснений, бо не було амуніції для артилерії, яка мала п'ять діб бомбити місто (369).

Стихійне обурення серед війська

Від чого загинули мільйони радянських полонених? Від розстрілів, від голоду й холоду, від нелюдських приміщень, і від нелюдських умов праці.

Розстріли — програма "винищення ворога". За всіх нагод у таборах полонених адміністрація табору з допомогою ударних команд СС-ів мали завдання прочісувати масу полонених і вилучувати "небезпечні" елементи. Для цього служили різні засоби, переслухування, перевірка, доноси, зовнішній вигляд полоненого та інше. До небезпечних зараховували: державних і партійних службовців, функціонерів Комінтерну, службовців організацій споріднених з партією, військових комісарів Червоної армії, передових працівників господарських установ, радянських інтеліґентів, євреїв, азіятів, кожного, що показав хочби найменший нахил до опору (91).

Усі ці категорії полонених були призначені до ліквідації. Коменданти таборів мали обов'язок передавати їх органам безпеки для розстрілу. Зокрема полювали на так званих радянських інтеліґентів, щоб уникнути можливість утворення в майбутньому провідної верстви, небезпечної для Німеччини (100). Азіятів, як і євреїв, ліквідували з ідеологічних мотивів (нижча раса); азіятів-музульман приймали за євреїв, бо в них також є обряд обрізування. Ліквідації підпадали всі чоловіки у військовому віці, яких зловили на окупованих теренах без належних документів, бо їх приймали за партизанів або диверсантів. Розстрілові підлягали всі полонені, яких зловили на втечі, або поза табором. Зрозуміло, радянські вояки, побачивши, що в полоні чекає їх голодова смерть, намагались утікати за всяких нагод. Розстріляно кількадесят тисяч таких утікачів.

Щойно пізніше Отто Бройтіґам, зі східпього міністерства Розенберґа, досяг того, що азіятів вилучили з категорії, призначеної для знищення. Д-р Отто Бройтіґам уже в серпні 1941 почав заходи за ліпше трактування полонених. Він доводив, що опанування радянських просторів можливе тільки, коли здобудеться підтримку місцевого населення. А для цього конечне справедливе трактування полонених (377).

Про поставу органів безпеки свідчать такі заяви: Немає ніяких спонук керуватися будь-якими сантиментами почуваннями супроти "росіян" (для величезної більшости функціонерів нац.-соц. держави всі люди й народи в Рад. Союзі мали одну назву "росіяни" — М.Д.). Тому всіх підозрілих совєтських росіян треба негайно віддавати на розстріл. У випадку "російських" (радянських) полонених маємо справу не з полоненими в звичайному сенсі того слова, а — як наголосив Фюрер — з таким ворогом, який складається зі звірят і звірів. Згідно з тим і треба їх трактувати (95).

Автор наводить ряд фактів, що не всі німецькі офіцери, які мали радянських полонених під своїм зарядом, були такі нелюди, як ті, що становили службу безпеки. Але вони в більшості випадків не могли втриматись;  їх відкликали швидше чи пізніше. Автор подає, між іншим, характерний приклад коменданта табору в Мосбурґу біля Мюнхена (майор Майнель), який провів важку бюрократичну боротьбу за людяний підхід до полонених, але без успіху (96-97).

Згадаю ще один випадок. Полк. Гельмут Ґроскурт, шеф Іа з 295-ої дивізії у Білій Церкві, довідався, що після ліквідації тамтешніх євреїв залишилося 90 малих дітей, які замкнені вже кілька днів у страшній нужді без харчів і води. Ударна команда СС штандартенфюрера Бльобеля має їх вимордувати. Полковник, за згодою командира дивізії, інтервеніював у вищих інстанціях за життя дітей. Бльобель загрозив скаргою до Гімлера і Ґроскурт дістав відмовну відповідь. Дітей постріляли (119-120).**)

Скільки радянських полонених загинуло як жертва розстрілів "Служби Безпеки", про це можна подати лише приблизні цифри, — каже Кр. Штрайт. На території Райху до лютого 1942 розстріляно щонайменше 50 тисяч (105). Пересічно ліквідували в Райху 10-20 відсотків полонених, як "небезпечних": у районі Мюнхена 13%, в районі Реґенсбурґа й Нюрнберґа 15-17%, в деяких випадках і 40 відсотків. У концтаборі Дахав і Фльоссенбурґ ліквідовано дві тисячі, в Сахсенгаузені ранньої осени 1941 понад десять тисяч. Коли приняти як норму 10-20% для Райху, то виходить, що до кінця 1941 р. розстріляно 40-80 тисяч людей (343-344). Для Генеральної Губернії треба приняти цифру 60-120 тисяч (344). В цілому, як подає автор, 580-600 тисяч  радянських полонених  були  ліквідовані органами СД. "Разом це означає, що кожний десятий з полонених був розстріляний ударними командами СС-ів у прифронтових районах або в КЦ". Найбільше насилення масової ліквідації припадає на місяці серпень-грудень 1941 в таборах за фронтом, у Райхскомісаріятах і в Ген. Губернії (105).

Також армія розстрілювала полонених. І тут видано директиви: Ніякого зближення, зберігати відстань! Кожний прояв поблажливости, а ще більше довірливости супроти полонених — карати якнайсуворіше. "Почуття гордости і вищости має бути завжди наявне" (106, 181). Кожний вияв поблажливости і м'ягкости — це слабість, що несе небезпеку. При найменшому спротиві негайно вжити зброю. На втікаючих полонених стріляти без попередження, не стріляти "на пострах". Супроти кожного полоненого, зловленого в терені, поступити з найбільшою суворістю". — Що це означало, показує рапорт про "бої з партизанами": одного місяця з 10.940 партизанів розстріляно 10.431. Завважує тут автор: в даному випадку не могло бути мови про партизанів; це виходить із того, що військо мало двох забитих і п'ять поранених (107). У районі Могилева ударна група вимагала розстрілу всіх надибаних на дорогах без задовільної виказки чоловіків у військовому віці (346). Щоб у таборі біля Бобруйська не допустити до сподіваної втечі, наказано кулеметний вогонь по таборі на всю ніч. Ранком лежало 1.700 забитих (346). — Скільки разом на сумлінні армії? Автор відповідає: треба приняти високе п'ятициферне число, а може й шестициферне (107).

Кр. Штрайт наводить факти, що в армії стихійно ширились обурення й протести проти ліквідації полонених та євреїв: "Це зневага чести німецької армії". Ульріх фон Гассель, який перевіряв настрої в армії восени 1941, стверджував зворот у настроях: "Почуття огиди в усіх порядних людей з приводу ганебного поступування на Сході проти полонених і євреїв,... зростаюча рішеність у вищих військових колах не брати участи в цьому мерзенному свинстві" (120). Але, завважує автор, командири армій не хотіли ризикувати з цього приводу (121). Ті, що прагнули щось змінити, були молодші штабові офіцери, які після Сталінґраду організували в армії опір. Коли Браухіч та Гальдер звертали на це увагу Гітлерові, вони аргументували виключно мотивами мілітарними (121):  як негативно впливає антиєврейська кампанія на воєнні дії. На вирішному етапі походу на Москву, постачання не могло дати наступаючій армії зимового виряду, бо не було досить вагонів; тимчасом залізничий парк був заанґажований транспортуванням євреїв із Райху до КЦ у Ген. Губернії; 50 тисяч їх тоді вивезли на знищення (353).

"Їм голод з очей кричить"

Міністеріяльний директор Вернер Мансфельд мав завдання дбати про робочу силу для воєнної індустрії. Він говорив 19.II.1942: теперішніх труднощів не було б, якби ми у відповідну пору рішились запрягти до праці радянських полонених. Ми мали до диспозиції 3.9 мільйонів "росіян", з цього залишилося ще 1.1 мільйон людей. Лише з листопада 1941 до кінця січня 1942 померло 500 тисяч. Отже, робить висновок автор, із радянських полонених, що були в німецьких руках, загинули до січня 1942 або були ліквідовані два мільйони людей (він поправляє цифру Мансфельда, крім того узгляднює тих, що були звільнені і тих, що втікли). Уже було показано, каже Кр. Штрайт, як ударним командам СС-ів уможливили ліквідувати около 600 тисяч полонених, більшість із них ще до перших місяців 1942 р. Але, як дійшло, що, крім того, від початку східнього походу до кінця січня 1942, пересічно шість тисяч полонених гинули денно?

Військове керівництво намагалося знайти відтяжуючі вияснення, що їх широко використовували в пропаґанді. Бо бачили, що масовий помір полонених викликає неспокій серед населення окупованих теренів та серед самих полонених. Вину приписано: 1) Сталінові, який казав нищити при відступі всі харчові продукти і всі транспортні засоби; 2) пошестям, що вибухнули в таборах полонених, проти чого німецька армія була безсильна; 3) фактові, що в полон пішли такі величезні маси, яких німецьке командування не сподівалося (лише після котлової битви біля В'язьми і Брянська, жовтень 1941, німці взяли 662 тисячі полонених). — Ці пояснення мають елементи правди, але вони не вистачають. Щоб дійти до властивої причини, треба відтворити перебіг цього великого помору. Головна трудність у тому — це брак статистичних даних, принаймні до початку 1942. Бо щойно тоді наказано точне звітування про полонених (128-129).

Тут неможливо передати реконструкції перебігу помору. Автор зробив це дуже скрупулярно на основі джерел (130-162), виказавши, що норми харчів для полонених були визначувані нагорі такі мінімальні, які не давали шансів вижити; тим більше, коли прийшли дощі, холод, сніг і зима. Тут лише деякі факти.

У запіллі, на військовій території "Мітте", смертність полонених у вересні становила 10%, після напливу полонених з-під Брянська підскочила до 20%. У листопаді піднялась іще — до 40%, у грудні впала, в січні становила 25%, у лютому 15% (132).

На території групи армій "Південь" (в Україні) смертність після котлової битви під Києвом (600 тисяч полонених) набрала "розмірів жахливих" (132). Звітував 2. XII. 1941 зброєвий інспектор Райхскомісаріяту України: "Треба рахуватися з тим, що взимі помре кількасот тисяч". Розенберґ писав 14.XII.1941 Гітлерові: командир вермахту в Україні ген. Кітцінґер повідомив, що "наслідком виснаження на його терені вмирає денно в таборах 2.500 полонених" (133). Записка Розенберґа, це — каже автор — повчальний приклад, як Гітлера інформували про ці речі. Кітцінґер повідомляє, пише Розенберґ, що полонені "вже неспроможні приняти добру їду в себе; треба рахуватися з тим, що небагато з них залишиться (в живих). Зрештою, сил до праці в цій країні подостатком, країна частково навіть перенаселена". Заввага автора: Гітлер мусів прийти до висновку, що зайва річ — робити будь-що для рятування полонених (359). — Розвиток смертности в цих районах між вереснем і листопадом залишається відкритим питанням. Але приняти можна, що було таке саме, як у районах "Мітте".

Оберквартирмайстер військового командування в Ген. Губернії записав 19.X.1941: Начальна команда вермахту знає, що не можна вже зупинити масового помору полонених, бо їхні сили на викінченні; а ми не можемо дати їм ні більше харчів, ні накривал (136).

На початку вересня дещо збільшено харчовий раціон для полонених, "щоб не допустити до пошестей і піднести працездатність". Але 16 вересня Ґерінґ доручив: в ніякому разі не вільно вкоротити харчові норми для населення "на батьківщині". Що стосується населення в окупованих східних районах, "дбати лише про тих, що для нас працюють". Це саме стосується "більшовицьких полонених". Супроти них ми не є зв'язані ніякими міжнародними зобов'язаннями (143-144). Головноуповноважений для 4-річного господарського пляну, Ґерінґ, дав 7.XI.1941 такі директиви щодо харчування радянських полонених: Не можна їх розпещувати ані призвичаювати до німецького харчування; харч залежно від результатів праці. Учасник наради записав іще: мають дбати про свій власний харч (коти, коні і т. д.) 145.

Як виглядали на практиці доручення райхсмаршала "не розпещувати" радянських полонених, ось приклади. Команда зброєвої індустрії в Дюссельдорфі 6.XII.1941 цитує лист машинобудівної фабрики Ґревенґройх, яка нарікає, що для приділених їй до праці радянських полонених вона дістає один фунт картопель на голову на день і нічого більше. А заходи для поліпшення безуспішні. У військовій окрузі Дюссельдорф у тому ж часі зменшено приділ картоплі на голову з 3.000 до 2.500 грамів на тиждень, без вирівнання. Особливо погане становище в концерні Круппа. Харч на одній фабриці це — "водяна юшка можливо найрідша, дослівно вода зі жменею буряків, виглядала як помиї" (149). Начальник бюра локомотивної фабрики (Ессен) клопотався за ліпший харч для полонених. Функціонер партійного ДАФ (Нім. фронт праці) грубо накинувся на нього, мовляв, він "забагато турбується більшовиками". Начальник завважив: він дістав полонених як робітників, а не більшовиків. А нац.-соц. функціонер відвалив: "Як сто тисяч загине, прийдуть другі сто тисяч". Інший представник цієї фабрики інтервеніював у референта праці: полонені, які між 4 і 5 год. вранці дістають 300 гр. хліба і мусять витримати з цим до 18-ої год., повинні дістати якусь гарячу їду. Референт відповів по лінії Ґерінґа: "Радянських полонених не вільно призвичаювати до європейського харчування" (365).

В Україні біля Уманя влаштовано два табори для полонених. 10.VІІІ. 1941 згоромадили там 70 тисяч людей. Харчові запаси були, але не було польових кухонь, а директива казала: для полонених лише кухні, здобуті від ворога. До того ще, майже всі полонені приходили без манірок (їдунок).

Накази для фронтових частин забезпечити полонених кухнями та їдунками залишались невиконані (150). У переходовому таборі 112 (Молодечно) на початку серпня приміщено 20 тисяч полонених, які прийшли з фронту вже цілком виснажені, пройшовши 400 км. Швидко в таборі з'явилися випадки людоїдства (151). 403-тя дивізія (охоронна), яка ескортувала полонених у районі Полоцьк — Вітебськ, звертала в наказі увагу, щоб відповідно забезпечити полонених на дорогу, візвати населення, щоб підготувало харчі па маршрутах, бо "це безглуздя, що охоронні команди силою зброї відганяють населення, коли воно хоче давати (полоненим) харчі" (151).

Ще кілька уривків із військових звітів. На відтинку "Південь" особливі труднощі у прохарчуванні викликає велетенська маса полонених. Використовують цукрові буряки в сирому стані, де цукроварні знищені. Але й це не вистачає навіть для нужденного харчування. На всіх маршових шляхах (через цукрові райони) та сама картина: полонені "з дикою жадібністю" визбирують листя й гички, і зараз їдять. У селах люди кидають у маршові колони буряки й картоплі. Треба припускати, що на вид тих знесилених полонених, яким голод з очей кричить, погіршується серед населення настрій супроти німців (152).

Представник німецької сталевої індустрії, який приїхав у половині жовтня 1941 на Україну організувати сталеві заводи в Дніпропетровську й Кривому Розі, описує зустріч з полоненими: "Колони полонених без кінця йшли попри нас. В одному випадку було 12.500 чоловіка... Хто вже не міг іти, тих стріляли. Ми провели ніч у малому селі, де застрягли в болоті. Там був перехідний табір. Ми були свідками, як полонені в ночі спекли і з'їли своїх власних товаришів, яких наша ескорта мусіла розстріляти за нездисциплінованість. Харч для полонених — тільки картопля від сільського населення. Кожен дістав найбільше дві на день" (152). — 3 цього приводу завважує Кр. Штрайт: Канібалізм був "злочином", який видно часто траплявся в жахливих умовах у таборах полонених узимі 1941/42, а потім його брали як доказ расової та моральної меншецінности радянських полонених. Але від того не встереглись також німецькі полонені в радянському полоні (366).

Піхотна дивізія, що охороняла 200 тисяч полонених, наполегливо просила 25.IX.1941 армію про підмогу після того, як біля Лубен, де приведено 33 тисячі полонених, дійшло до бунту, бо не було води ні харчу ні приміщення (153). Транспорт 200 тисяч полонених з району Лубни — Хорол на Умань проходив пішком 400 км. Розпочавши марш, названа дивізія (24-та) звітувала 15.X.1941: евакуація дуже важка через обезсилення полонених, і вже є "наслідком розстрілів і виснаження" понад тисячу мертвих (153). Після котлової битви біля Києва заанґажовано дві дивізії для евакуації 600 тисяч полонених. Тому, що не подбали про достаточне прохарчування, мусіли полонені без вистачаючого харчу тижнями маршувати в запілля. 10 тисяч померли, заки дійшли до перехідного табору (154). Перехідний табір 142 біля Брянська, де на зимівлю нічого не приготовано: Голод штовхає полонених до людоїдства. Шестеро "людоїдів" уже розстріляно, п'ятеро приловлено і завтра підуть під кулі (155). Полонені з-під В'язьми — Брянська до краю підупали фізично, бо вже під час боїв голодували, а в полоні дістали тільки дуже скупий харч. Багато полонених навіть при достаточному харчі не були фізично в стані приймати харчі. Майже з усіх перехідних таборів звітували, що полонені після першої їди падали й умирали (155). Наслідком голоду й виснаження маршами люди такі ослаблені, що організм не витримує приняття харчу (367).

Закінчення буде в ч. 4 (80)

_____________________

*)   Christian   Streit:   Keine  Kameraden,   Wehrmacht   und   die   sowjetischen fanffenen   1941-1945.     Herausgegeben   vom    Institut   fiir Verlags-Anstalt, Stuttgart 1978, 445 Seiten.

**) Тут місце, щоб я згадав розповідь мого приятеля, Михайла Антоновича. Він, як і його дідо Володимир, був талановитим істориком. Війна застала його у Східньо-Европейському Інституті в Бресляві, де він був науковим співпрацівником. Його покликали до війська і він був перекладачем у штабі командира армії, що діяла в південній Україні. Ще 1941 р. шеф штабу відпустив М. Антоновича назад до Інституту, бо казав: українські справи пішли цілком інакше, як ми (напевно й ви) собі уявляли. Тут будете мати щораз більше прикрих переживань. Ліпше вертайтесь до наукової праці. — Як я 1944 р. відвідав його в Бресляві, він оповів таку історію: В енському таборі полонених був комендантом старий офіцер із першої війни. Мав щораз більші труднощі з прохарчуванням табору. Апелював до своїх зверхників, але нічого не помагало. Тоді поза службовою дорогою звернувся до приятеля на високій посаді в Берліні. Той відповів: я нічого не пораджу; це така політика, що радяські полонені мають вигинути.  Офіцер застрілився.

ЕКСТРАДИЦІЯ

Василь Федорович

Іран настирливо домагається видачі шаха. С. Візенталь, який понад 30 років "полює за нацистами", предложив канадському урядові листу "воєнних злочинців і німецьких колаборантів". Між ними є особи з українськими прізвищами, Генеральний прокуратор Канади, Р. Каплан, обіцяв Візенталеві прослідити ту справу.* Подібно також і в США заповідають поширення розшуків за воєнними злочинцями.**

Екстрадиція — це видача здогадного або засудженого правопорушника одною державою другій; інакше — це процедура, за якою одна держава на вимогу другої передає їй до судового слідства та покарання особу, яка знаходиться на її території. Екстрадиція може бути міждержавна (наприклад, Франція — Німеччина; Австрія — Швайцарія) або міжпровінційна чи міжстейтова (наприклад, в Канаді між Манітобою і Квебеком; в ЗСА між Каліфорнією і Тексасом).

Екстрадиція базується на принципі територіяльности карного права, згідно з яким держава не стосує своїх карних законів до злочинців, заподіяних поза її кордонами. Однак з уваги на міждержавну солідарність у поборюванні злочинности, держави кооперують у тому питанні і стараються притягнути винуватих до кримінальної відповідальности. Деякі теоретики міжнародного права, включно зі славним Ґротієм (1583 — 1645), твердять, що держави мають міжнародний обов'язок покарати або видати правопорушника, зокрема звичайного злочинця. Натомість модерна теорія і практика стоять на становищі, що міжнародне право не накладає на держави ніякого обов'язку видавати правопорушників.

Початки міжнародного поборювання злочинів і зв'язаної з тим екстрадиції сягають до початків формальної дипломатії, то є до старинної або античної доби. Найстаршим документом є мировий договір між єгипетським фараоном Рамзесом II і гітитським королем Гаттусілі III з 1280 р. перед Христом. В тому договорі є окрема постанова, якою договірні сторони зобов'язуються видавати одна одній правопорушників, що скрилися на їхній території; при тому було застереження, що не можна карати їх надто суворо, наприклад, калічити фізично чи карати їхню родину або нищити майно. Відомі випадки екстрадиції у грецькій і римській добі та в середніх віках. Але щойно прикінці 18 ст. екстрадиція розвинулася як легальна інституція в міжнародних відносинах. Спершу видавали тільки політичних злочинців, бо вони — як тоді було загально принято — могли нанести державі великої шкоди; звичайними злочинцями з точки зору екстрадиції менше цікавилися, бо вони шкодили тільки приватним особам і не були загрозою для держави.

В історії розвитку інституції екстрадиції можна відмітити чотири періоди:

а)  Від античної доби до 17 ст., коли видачі підлягали тільки політичні і релігійні проступники.

б)  Період від 18 до половини 19 ст. — це доба договорів про видачу воєнних злочинців.

в)  Від половини 19 ст. до закінчення Другої світової війни — це період загального поборювання звичайних злочинів.

г)  Починаючи від 1948 р., звертаюється особливу увагу на охорону людських прав та на дотримування міжнародного права в міждержавних відносинах.

Сучасна практика екстрадиції спирається на трьох легальних основах, а саме: на внутрішньому законодавстві, па міждержавних договарах і на міжнародному праві.

Піонером у законодавстві про екстрадицію була Бельгія, яка вже в 1833 р. видала екстрадиційний закон. В ньому вичислено сім провин, за які можна було домагатися видачі злочинця, а заразом подано ряд умов, що їх треба було включити до майбутнього договору про екстрадицію. Той закон змінено в 1874 р. і доповнено список злочинів, що зумовлюють видачу. В ЗСА ухвалено закон про екстрадицію в 1848 р. Він подає тільки загальні рамові постанови, з зазначенням, що докладніші умови видачі мають бути окреслені в екстрадиційних договорах з поодинокими державами. В законі виразно зазначено, що видача можлива тільки в випадках, передбачених окремим договором. Велика Брітанія видала закон про екстрадицію в 1870 р. Він передбачує заключення окремих екстрадиційних договорів, окреслює, зглядно вичисляє провини, що зумовлюють видачу, встановлює процедуру видачі та окреслює можливі обмеження й вийнятки. Той закон з пізнішими змінами її доповненнями, обов'язує в Англії та її домініях. Канада має власний екстрадиційний закон з 1877 р. (базований на британському законі з 1870 р.). Подібні закони мають також інші держави, наприклад, Швайцарія — 1892, Франція — 1927, Німеччина — 1929.

Другою легальною, по суті єдиною, підставою екстрадиції є міждержавні договори (двосторонні або багатосторонні). В усіх двосторонніх договорах, крім загальних стандартних постанов про екстрадицію, є ще окремі клявзулі, обмеження, винятки, які різняться в залежності від країни. Найважливіші застереження такі:

1. Питання власних громадян

Впродовж останніх 100 років більшість держав відмовляла й забороняла видавати власних громадян. Деякі держави поміщували цю постанову у своїх конституціях, наприклад, Бразілія, Нідерлянди, Західня Німеччина. Інші включали таке застереження до законів про екстрадицію, наприклад, Бельгія, Франція, Швайцарія. Італійська конституція дозволяє видавати власних громадян, але тільки в випадках, виразно погоджених у міжнародних конвенціях. З другої сторони, деякі держави, як наприклад, Велика Брітанія, ЗСА, Арґентіна, не мають окремих заборон видавати власних громадян; отже, в тих країнах в основному можна видавати власних громадян, але тільки тоді, коли двосторонній договір того вимагає або на те дозволяє. Якщо такого договору нема, то громадян не видається. Так, наприклад, Верховний суд ЗСА в 1936 р. відмовив видачі свого громадянина до Франції тому, що дотичний французько-американський договір не передбачував такої можливости.

2. Політичні провини

В модерному міжнародному праві є загальнопринятий принцип азилю для політичних проступників, які з тої причини не підлягають видачі. Давніше, аж до часу французької революції (1789), з правила видавали політичних злочинців. Змінилося це в 19 ст. Перша Бельгія в своєму екстрадиційному законі з 1833 р. помістила постанову про невидачу політичних проступників. Її слідом пішли також інші держави, які поміщували подібні постанови в своїх конституціях, екстрадиційних законах та в окремих міждержавних договорах. Нез'ясоване тільки саме поняття політичних злочинів,*** нема якогось устійненого міжнародного критерія; тому поодинокі держави стосують різну інтерпретацію і відповідно до неї поступають у кожному індивідуальному випадку, наприклад, Нідерлянди після Першої світової війни не видали альянтам німецького кайзера Вільгельма II, а в 1957 р. Апеляційний суд в ЗСА, після 9-річного процесу, відмовив видачі колишнього югославського громадянина, Андрія Артуковича, обвинуваченого в воєнних злочинах і масових вбивствах під час Другої світової війни, вважачи, що це був політичний злочин.

3.  Принцип подвійної злочинности

Екстрадиція дозволена тільки тоді, коли вчинок, за який вимагається видачі, є каральний не тільки згідно з законодавством вимагаючої держави, але також і тої держави, в якій проступник перебуває, зглядно від якої вимагається видачі. Як приклад може послужити випадок Ґергарда Айзлера, колишнього німецького комуніста, якого американський суд в 1949 р. заочно засудив за фальшиві зізнання, зроблені в заяві про дозвіл на виїзд з ЗСА; він виїхав на польському кораблі до Англії і тут його арештовано на вимогу американських властей. Англійський суд звільнив його і відмовив видачі, бо вчинок, за який ЗСА його вимагали, не був у розумінню брітанських законів кривоприсягою і не підлягав покаранню.

4.  Інші застереження

Екстрадиційні договори й закони часто зазначують, що вимагаюча держава не може карати виданого правопорушника за іншу провину, ніж ту, за яку його видається. Крім того, вміщують застереження, що виданого злочинця не можна засудити на кару смерти (якщо, очевидно, в даній державі є кара смерти), тільки на кару в'язниці.

До кожного екстрадиційного договору є долучений список злочинів, які зумовлюють видачу, і тільки за такі злочини можна видати правопоришника. Приклад екстрадиційних злочинів: вбивство, пошкодження тіла, ґвалтування, кривоприсяга, бігамія, викрадання людей ("кіднеппінґ"), торгівля наркотиками і т. п.

Крім того можуть бути окремі постанови щодо воєнних злочинів,**** геноциду і др.

Більшість держав, що їх законодавство основане на англо-саксонському праві (Common Law), як наприклад, Велика Брітанія, ЗСА, Канада вимагають для екстрадиції обов'язково окремого договору. Практика брітанських судів вже від 1815 р. постійно підкреслює, що тільки формальний міждержавний договір (очевидно, крім внутрішнього державного закону) є передумовою екстрадиції. Подібно і в ЗСА Верховний суд вже в 1842 р. висловив принцип, що тільки договір накладає на державу обов'язок видачі*****; цей принцип обов'язує в ЗСА донині.

У відрізненій від тої практики, держави т. зв. цивільного права, законодавство яких базується на колишньому римському праві, як наприклад, Франція, Італія, Німеччина, виявляють більшу схильність видавати правопорушників заінтересованим державам без формального договору про екстрадицію. Все-таки більшість держав (в тому й держав цивільного права) мають договори про екстрадицію, наприклад, Велика Брітанія під сучасну пору має 44 договори, ЗСА — 88. Є це в більшості двосторонні договори, хоч є загальна думка, що для уніфікації міжнародної практики було б корисніше мати одну універсальну конвенцію про екстрадицію. Та покищо держави не дійшли ще до такого порозуміння; зате вже існують деякі обласні чи радше регіональні конвенції про екстрадицію. Важливіші з них такі:

1.  Конвенція Арабської Ліґи, заключена в 1952 р.; її підписали Єгипет, Ірак, Йорданія, Ливан, Савді Арабія, Сирія.

2.  Конвенція країн Бенелюксу, заключена в 1962 р. між Бельґією, Нідерляндами і Люксембурґом.

 3. Европейська конвенція про екстрадицію з 1957 р. Її підписали держави, які є членами т. зв. Европейської Ради (Данія, Греція, Ірляндія, Італія, Швайцарія). До неї можуть приступити також позаєвропейські країни.

Окрема екстрадиційна угода між країнами Британського Коммопвелту заключена в Лондоні в  1966 р.

Конвенція нордійських або північних держав, заключена в 1962 р. між Швецією, Норвегією, Ісляндією, Фінляндією.

Новопосталі африканські держави, що були колись французькими колоніями, мають свою екстрадиційпу конвенцію, заключену в 1961 р.

Є ще кілька міжамериканських конвенцій, заключених між державами Південної Америки. Перша з них була підписана в Монтевідео, Уруґвай, в 1889 р. До неї приступило п'ять держав. Другу конвенцію підписано в Мехіко в 1902 р. До неї приступило 17 держав. Ті конвенції змінювано й доповнювано в пізніших роках; остання зміна була в 1957 р.

Вкінці треба ще згадати двосторонні договори соціялістичних країн Східньої Европи. Всі вони стандартні, майже ідентичні. Головна постанова така: Договірні сторони годяться видавати одна одній правопорушників, обвинувачених або засуджених за кримінальні вчинки. Цікаве те, що соціялістичні країни приняли "буржуазну" постанову не видавати власних громадян; але при тому вони взяли на себе обов'язок притягнути винуватців у себе до кримінальної відповідальности та повідомити про судове рішення країну, в якій заподіяно злочин.

Канадська практика

Як уже згадано, підставою екстрадиції в Канаді с закон з 1877 р. з пізнішими змінами й доповненнями та окремі договори з поодинокими державами.****** До договорів долучені списки злочинів, за які можна вимагати видачі. Очевидно, виключені від видачі політичні злочини. Не вважаються політичними т. зв. воєнні злочини, геноцид, літакові злочини  ("гайджекінґ"); також тероризм  щораз менше зараховують до політичних злочинів.

Канадське законодавство — згідно з загальними нормами міжнародного права — передбачує докладно окреслену екстрадиційну процедуру. При видачі проступника з Канади, консуль чужої держави звертається до канадської поліції з домаганням, тимчасово арештувати підозрілу особу; при тому він зобов'язаний назвати провину, за яку домагається видачі, та пред'явити наказ своєї держави на арешт здогадного проступника. Внаслідок тої вимоги, підозрілого доставляють до найближчого судді, який після ствердження, що

а)  консуль має повновласть свого уряду домагатися видачі,

б)  нема сумніву щодо ідентичности особи правопорушника,

в)  докази вини є достатні для судового справування — дає наказ арештування. Тоді дипломатична місія вимагаючої держави в Оттаві предкладає канадському міністрові закордонних справ формальне домагання видачі, долучуючи до того потрібні докази, як: відписи протоколів слідства за кордоном, відтиски  пальців, наказ арешту та інші наявні документи. Міністер закордонних справ пересилає ті документи міністрові справедливости, який з черги повідомляє прокуратуру провінції, де живе підозрілий. На внесення прокуратури, екстрадиційний суддя починає переслухання. Заінтересована держава посилає на те переслухання свого правного заступника, який заступає справу перед судом і пред'являє докази, що на них спирається вимога видачі. Ексрадиційний суддя після переслухання або звільняє підозрілого, або наказує арештувати. Впродовж 15-ти днів від наказу арешту підозрілий має право внести  відклик до Федерального суду в Оттаві, який остаточно вирішує справу. Після 15-ти днів, зглядно після негативного рішення  Федерального суду, міністер  справедлнвости, на підставі копії протоколу переслухання, видає наказ видачі провопорушника чужій державі. Той наказ передається міністрові закордонних справ, який пересилає його голові дипломатичної місії вимагаючої держави в Оттаві. З тим моментом жертва екстрадиції переходить під повну "опіку матірної держави".

Без сумніву, екстрадиція потрібна,в першу чергу для притягнення до кримінальної відповідальности власних злочинців, яким удалося втекти до другої держави, а дальше для видалення з країни чужих злочинців та для збереження внутрішньої безпеки і правопорядку. Але при тому можуть бути надужиття. Відомо, що світ сьогодні поділений на кілька різних таборів, з різними політичними ідеологіями, з різними поглядами на суть злочину, головно політичного. В деяких країнах політичні зміни можливі тільки при помочі насильства і саме в таких випадках маємо до діла з політичними злочинами, які друга сторона окреслює як звичайні злочини.

А тепер ще про Візенталя. Канадський журналіст П. Вортінґтон слушно завважує, що в деяких випадках у Візенталя, замість шукання справедливости, проявляється якась хвороблива одержимість. Той же Вортінґтон твердить далі, що вся та затія має своє джерело в Кремлю, який обвинувачує постійно своїх західніх противників у переховуванні нацистів, тоді коли він сам ховає тих нацистів, які пішли на його службу.*******

Використані джерела

1.  Shearer, I. A. Extradition in international  law.  1971.

2.  Bassiouni, M. Ch. International extradition and world public order. 1974.

3.  Bedi, S. D. Extradition in international  law.  1960.

4.  La Forest, G. V. Extradition to and from Canada. 1977.

5. Lee, E. E. Extradition of fugitives, Canadian procedure. In 37 Canadian

Bar review, 1959, p. 377-381.

___________________________

*   "Globe and Mail";  "The Toronto  Sun", 21.3.1980.  

**   "Свобода" з 19. 4, 1980.

*** Загальнополітичним злочином вважають акт, звернений проти політичного устрою держави, її цілости і безпеки, наприклад, зрада, шпіонажа, заклик до бунту. Ті акти нарушують тільки публічні права і не мають знамен звичайного злочину.

Деколи звичайні злочини можна вважати політичними, якщо вони тісно пов'язані з політичними намірами й подіями.

****   Резолюція Об'єднаних Націй з 1946 р. зобов'язує держави арештувати воєнних злочинців і відсилати їх до країни їхнього походження.

*****   Прикладом є т. зв. Креольський випадок з 1842  р. Невільники американського судна збунтувалися, вбили капітана і одного пасажира та втекли на Багамські острови   (британська колонія).  Велика Брітанія відмовила видачі, бо не мала тоді ще договору з ЗСА.

****** Канада має коло 40 екстрадиційних договорів. Між іншими, договір а ЗСА заключений в 1971 р. і доповнений в 1976 р.; договори з Німеччиною, Австрією та Ізраїлем заключено в 1967 р. З СССР Канада не має договору; колишній договір з царською Росією, що його заключила  Велика  Брітанія ще в 1886  р., сьогодні недійсний.

*******The Toronto Sun", 22. 4, 1980.