Людина, що за життя була три рази на "тому світі"

Спомини

Евген Логаза


                                                  (Спомин про мого брата)

                               Цей спомин можна б радше назвати збіркою деяких епізодів з життя мого брата Володимира-Влодка Логази, що я довідався від нашої матері, його дружини, родини та із спогадів побратимів-дивізійнників.

                                Бути лемком, моряком, відомим фільмовим актором, підстаршиною польської армії, кооперативним працівником, в'язнем німецького смертного концентраку у Авшвіці (Освєнцімі), бунчужним в Українській дивізії, двічі пораненим в ногу у двох війнах - німецько-польській і німецько-совєтській - полоненим у совєтській неволі, запротореним у табори смерти, рівночасно здобувати собі довір'я, пошану і приязнь, в яких обставинах він не перебував, би - це був мій брат Володимир, якого ми називали Влодком. Бо Влодко був найперше Людиною, з великої букви. Це я не говорю тому, що він був мій брат, а все те я чув від тих, які з ним ділили свою долю й недолю, бо я його менше знав, як вони - я був на 12 років молодший.

                                 Володимир народився в 1911 році у Криниці на Лемківщині. По закінченні середньої школи у Новому Санчі Влодко працював на польському кораблі "Пілсуцкі". Там познайомився з артистами театру Маліцької та акторами польського фільму й звернув на себе увагу. Незабаром сам став фільмовим актором у Варшаві під прибрамим прізвищем Лозінський. Війна перервала його кар'єру й він боронив Варшаву перед німцями, де був поранений в ногу.
Після закінчення цієї війни повернувся до Криниці, одружився і став директором сільсько-господарської кооперативи. Одного разу на кооперативному циклостилі було надруковано матеріяли одного українського політичного середовища. Мабуть, на донос, за таку "політичну роботу" німці арештували 25 працівників кооперативи, між ними і Влодка. їх запроторили до концентраку у Авшвіці. В цьому таборі його поставили на чергу знищення - дали йому ін'єкцію бензини у залозу під пахвою. Коли він стояв у ряді, пізнав Влодка лікар, котрий знав його з фільмів, і забрав його з черги смерти. Негайно зробив операцію щоб зневтралізувати бензинову ін'єкцію, але наслідки ін'єкції зробили з Володимира хворого й немічного в'язня.

                              Тим часом, після двох років клопотання через Берлін, Влодка й інж. Вакуловського звільнено з табору. Однак й тут зайшли комплікації, бо німці не випускали з табору хворих людей. Тому таборовий лікар підсував до німецької лікарської комісії здорового арештанта. Коли врешті вони приїхали до Кракова, на станції зустрінув їх інж. Спольський та ними заопікувався. Влодко повернувся до Криниці, де мусив щодня голоситися на ґестапо. Вдома Влодко далі хворів від наслідків бензинової ін'єкції, рука дуже боліла, гнила під пахвою. Наш знайомий лікар у Криниці д-р Савчак лікував його потаємно від ґестапо.

                              Ґестапо хотіло, щоб Влодко працював для них як аґент-донощик. Він не погодився, і одного дня забрав свою дружину та її матір, переїхавши потаємно до Львова, де працював далі в українській кооперації.

                             І тут його ґестапо знайшо й наказало повератися до Криниці. В той час проводився набір до української дивізії "Галичина" і Влодко, скориставши з нагоди, зголосився до Дивізії разом зі мною. Ми поїхали на вишкіл, і довга рука ґестапо вже не могла Влодка схопити.

                             Після рекрутського вишколу наші дороги розійшлися: я поїхав до підстаршинської школи, згодом до старшинської, а Влодко став бунчужним у 7-ій сотні поручника Мирослава Малецького.

                             М. Малецький тепло згадує свого бунчужного, старшого десятника Володимира Логазу, як чесного, доброго, солідного підстаршину, який ніколи не завів і завжди опікувався своїми вояками. Був дуже зарадний.

                            Орест Слупчинський розповідає, що Логаза, говорячи своїм лемківським діалектом, казав перед сотнею: "Ви не дивіться на мене, що я якийсь-такий лемко. Я все знаю і все бачу. У нас як у великій родині: поручник Малецький - наш тато, а я - ваша мама". Він старався Ореста вислати до підстаршинської школи, але він, Орест, завжди вважав, що пішов до дивізії боротися на фронті проти більшовиків, а не витрачати час у школах.

                            Під Бродами Дивізія спершу розбудовувала другу лінію оборони. Праця була важка, бо треба було будувати шанці, бункри й інші укріплення.

                            Тут загостила до них дуже гарна чарівна дівчина з одного села. Вона приносила вареники й запрошували хлопців до неї зайти. Коли вони підійшли до її хати, один з хлопців зауважив, що з дверей стирчить кінець дроту. Влодко закликав саперів, а коли хлопці зайшли до хати, у великому горшку на кухні знайшли в'язанку ґранат, до яких був прив'язаний дріт до дверей.

                             Коли я відвідував Україну, я від своєї знайомої довідався про ту "чарівну" дівчину. Вона була більшовицькою аґенткою. Прийшла до села як втікачка від більшовиків, вчила у місцевій школі. Дорослі в домі, де вона мешкала, знали її справжню ролю - більшовиків особливо цікавила дивізія "Галичина". Після війни вона часто гостювала у тій хаті.

                             Коли почалася велика совєтська офензива в липні 1944 року на цілому східньому фронті, Дивізія, яку включено до 13-го армійського корпусу, стала немов "пожежна команда", якою командування "гасило" вогні-прориви у фронтових лініях. Перевага Червоної армії була тотальна. Поручника Малецького, тяжко пораненого, вдалося вивезти до шпиталю. Був час, як зауважує Слупчинський, що сотенний бунчужний Логаза отримував харчі від селян на цілий курінь.

                            У тій ситуації навіть бунчужний Влодко командував групою вояків у першій лінії фронту. Його група зайняла позицію в одній порожній хаті. Обстріл того дому вівся безперестанно, і відійти на іншу позицію усім не було можливо. Влодко поділив групу на дві частини: одна група мала відійти під прикриттям вогню, і зайнявши становища, сама мала відкрити вогонь, під прикриттям котрого друга група мала відступити. На жаль, коли відійшла

перша група, по ній слід застиг. Обстріл хати збільшився. Хата запалала. Із шістьох останніх залишився в живих Влодко, поранений в ногу, й один австрійський вояк. Їм нічого іншого не залишилося, як здатися в полон.

                          Їх обох ескортував якийсь червоноармієць. В один момент Влодко почув за спиною клацання замку. Він знав, що це значить, і викрикнув на повні груди: "Не стріляй!" Йшов далі, не оглядаючись. Нагло пролунав постріл, і австрієць повалився на землю. Влодка червоноармієць довів до великої групи наших полонених - яких три тисячі. Їх повели на станцію до Тернополя. Була велика спека. Хто відставав, того підганяли конвоїри, колючи гострими штиками. Хто знемагав і падав, того дострілювали. Були випадки, що сільські дівчата викуповували таких за горілку.

                         У цей період про Влодка згадує у своїх споминах п. н. "Лаґерний триптих" Олег Пушкар:

                         "У "львівськім воєвідстві" (стодоли для полонених із Львівщини) стрінув знайомого з Криниці. Був ним Логаза. За польських часів грав у кількох фільмах під псевдонімом "Лоґазінські". Тепер сидів він цілий час у своїм "воєвідстві", кажучи: "Ніде не рипаюся, бо не маю черевиків", і показував свої ноги у пірваних шкарпетках. Він певно тому закріпився у моїй пам'яті, що не був такий зламаний, як усі інші. Умів грати свою ролю і в тім "фільмі". Логаза дав мені частину свого тютюну, яким мав випханий хлібак, а який десь трофейно роздубув іще на фронті з розбитого табірного воза. Я не хотів у нього брати цього тютюну і казав, що не курю, але він утиснув мені його в руку і сказав: "Бери, бери, при нагоді проміняєш за хліб".

                          Усіх полонених завантажили в товарові вагони й повезли під Москву, до табору в Сталіногорську. Працювали у копальнях бурого вугілля. Влітку 1945 року почалися були допити, про які пише у своїх спогадах п. н. "Вежі і кулемети" дивізійник Павло Грицак. Усіх, хто народився і жив поза Сяном, вважали за поляків.

                            "Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: "ми вас передадім вашему правітельству", - пише Грицак.

                             1 листопада 1945 року "нарядчик" вишукав по одному всіх 8 таборових "поляків" - сім нас і Тадзя (поляка), наказав збиратися, мовляв: "дамой паєдєтє".

                             Він пише про Логазу: "Логаза, молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти в котел".

                            Тих "поляків" перевели пішки до табору ч. 17, в якому було 700 душ - коло 500 поляків, а решта німців. З тої (української) вісімки створено окрему бриґаду, котра ходила на різні роботи на хазяйство...

                            В переселенчому таборі в Сталіногорську зібралося яких 2 000 амнестованих чи репатріянтів. 27 грудня 1945 року розпочалася подорож: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя - 11 січня 1946 року. Звідси 14 січня приїхали до Білої Підляської, де їх просто викинули з вагонів і Польський уряд репатріяції видав документи. Всі роз"їхалися на подані адреси.

                         Грицак не подає, що сталося з Логазою. Може польські власті не прийняли його, може були інші перешкоди, в кожному разі, Влодко знову опинився на праці в копальні. Харчі мізерні: 200 грамів хліба й юшка-"помиї", бо назвати її інакше не можна. (Хто не вироблював норми, отримував меншу порцію харчів - "хто не працює, той не їсть!") Норма висока. Влодко скоро обезсилився до краю, хоч йому допомагали сильніші.

                         При одній з таких ситуацій, коли Влодко лежав без пам'яти, його застала контроля й наказала винести до трупарні як мертвого. Це другий раз прийшла по нього смерть з косою. Лікар, який робив огляд трупів, щоб сконстантувати смерть, знав Влодка, бо не раз з ним розмовляв та цінував його як чесну й порядну людину. Він взяв за руку, щоб провірити пульс. Пульс бився. Коли Влодко опритомнів, лікар потаємно виніс його на плечах до свого дому. Влодко важив 32 кг. Лікар його підгодував, і коли після пару тижнів, він уже чувся краще, відправив його транспортом полонених, яких везли в Сибір, бо довше не міг його тримати потаємно в себе вдома без небезпеки викриття.

                       Після довгої їзди поїздом, на кінцевій станції усіх перевезли вантажними машинами далеко в ліс і там самих залишили напризволяще. Охорона повернулася з машинами. Не було й куска хліба. Мороз 40 степенів Ц нижче зера. Що сталося з полоненими, не знаємо. Влодко, однак, якось добився до якоїсь дороги. На його щастя, над'їхала вантажна автомашина. Влодко станув посеред дороги й машина зупинилася. Таке трапляється в цих краях дуже рідко. Це краї споконвічних в'язнів, і в такій пригоді водій може заплатити своїм життям.                                                 

                       Водій відкрив двері кабіни й запитався: 

      

                      - До найближчого поселення 500 км. Маєш чим заплатити?    

  

                      - Я нічого не маю, - відповів Влодко.

                      Шофер вже закривав двері, як Влодко глянув на свою добру куртку, яку йому на дорогу дав лікар.

                     - Візьмеш її? - спитався.      

                      Їхали довго, Влодко не мав нічого в роті вже три дні. Доїхали до якогось поселення біля Іркутська. Авто зупинилося.

                      - Тут живуть бандєровци з Ґаліції, - сказав водій.    

                      Влодко висів і ледве доплентався до віконця першого бараку... Постукав... Надворі 50 степенів Ц нижче зера. Довкруги темна ніч... Втратив свідомість... Це втрете "завітала" смерть...

                      Мешканці бараку почули стукіт, але чекали на ще один. Коли його не було, вийшли й побачили людину на снігу. Затягли до бараку й почали рятувати. Над ранком Влодко опритомнів. І в цьому таборі залишився.

                      Щодня ходив голоситися до таборової управи, яка дала йому фіру з бочкою та коня. Він їздив по поселенні й чистив виходки. Так пройшло кілька років.

                       Згодом начальство зауважило Влодкові якості та його назначили директором цегольні. А сталося це так. На цегольні працювали виселені з України, найбільше з Галичини, жінки й дівчата, такі, які не відзначалися на роботі, й цегольня займала останнє місце у продукції. Це останнє місце в продукції цегольні чи не стало дійсною причиною його "директорства", а ще більше, щоб Влодка остаточно заламати й "унічтожити".

                            Людяна поведінка й поважне відношення Влодка до жінок довели до того, що незабаром цегольня стала першою у продукції. Це не сподобалося начальству табору. Воно хотіло тепер поставити на це місце росіянина, хай і судженого, але свого. Влодка забрали, побили його, як на глум, поламали цю руку, на якій він носив число кацетника з Освєнціму, і знову післали чистити виходки. Робітниці цегольні запротестували й не вийшли на роботу. Їх побили й примусили йти, але не могли заставити працювати солідно, і цегольня знову опинилася на останньому місці. Після майже двох років, не маючи виходу, Влодка знову призначили на керівника цегольні.

                            Це поселення, в якому Влодко жив, називалося Лісіха, й тут траплялися часті грабунки, вбивства. Однак мешканці вже привикли до такого "стилю життя", бо мусили.

                             Влітку 1953 року Влодка відвідала мати, яку з родиною, насильно переслили з Криниці до Галичини зараз після закінчення війни. Наш батько був старшиною а австрійській армії під час 1-ої світової війни. Поранений він повернувся до Криниці і після довгої і тяжкої хвороби помер, як мені було три чи чотири роки. Мати одружилася вдруге.

                             Мій другий брат, що був підстаршиною в польському війську, повернувся з війни до Криниці, але згодом німці його арештували й посадили в горезвісну тюрму Монтелюпу у Кракові. Після одного року його розстріляли разом з вуйком Тарасом, який мав 78 років. Їх закопали у спільній могилі на Зеленій Горі.

                            До Влодка мати їхала поїздом два місяці. Влодко зустрів її на станції в Іркутську, показав усе, річку Ангару й навіть бочку й черпак, яким чистив виходки. Але тепер йому жилося вже багато краще, після смерти Сталіна й відлиги за Хрущова.

                           Влодко здобув собі прихильність людей, і вони навіть приносили йому харчі. Навіть росіяни, які його катували, почали до нього вчащати й гоститися та при цьому вчити своїх дітей бонтону при столі. Раніше, коли Влодко малював їм помешкання, вони бачили, що він незвичайна людина. Коли він сідав їсти обід, він з газети вирізував тарілки й тарільчики, розставляв їх на столі, розділяв на них свою скромну пайку і, як водиться на заході, сідав до обіду. Його зверхники витріщали очі: "Сматрі, как он єст!" Це він напевно робив, щоб не забути за своє минуле, затримати людську гідність та не знизитися до примітивного рівня лагерного життя. І це був його "театр", в якому Влодко відігравав свою злою долею накинену ролю, бо як зауважили його побратими, він був великим оптимістом і "умів грати свою ролю у фільмі життя".

                          В Сибіру Влодко одружився з вдовою, яка вирятувала його від "третьої" смерти. Заложив сім'ю. Заочно закінчив інститут іноземних мов, бо хотів дістати працю перекладача в польському посольстві. Але польська комісія визнала на іспиті, що Влодко не знає достатньо польської мови... Влодко, підстаршина польської армії, польський фільмовий актор з-перед війни!? Видно, вони були вже поінформовані про Влодка. Він теж старався виїхати до Польщі або до Канади, але без успіху, хоч його вчорашні кати навіть виробили йому документ, що він служив звичайним бійцем у Червоній армії. Нераз йому казали, кличучи його по-батькові: "Денісович, ти правільно дєлал, что воєвал протів нас".

                         Помогли йому посилки з Канади, й він в 1958 році приїхав до Львова. Тут йому не вдалося приписатися, але він отримав працю завідуючого господарством шпиталю, який кінчали будувати в Калуші. А вже, 2 травня 1959 року, прийшла смерть від удару серця. Четвертий і незмінний раз... □

НА МЕДИЧНОМУ НАВЧАННІ В УКРАЇНСЬКІЙ ДИВІЗІЇ

Степан Ґамула

                               На весні 1944 р. більшовики зближалися до Львова і університет мав бути замкнений. Нам, студентам, нічого не оставалося як іти до дивізії і нам обіцяно - що ми скінчимо університет у Німеччині, а потім підемо до дивізії. Зимовий симестер ми скінчили у березні і на книжці викладів вписано посвідчення з дня 24. 3. 44 р. Львів - що студент мед. Степан Ґамула уродж. дня 6.1.15 в Городенці скінчив 9-ий триместер - залучується книжку викладів ч. 690/43 і нічого злого про студента не знано. Підпис: проф. Шульце. Ще у листопаді 1943 р. я дістав особисту виказку (карту) ч. 0942 у німецькій, українській і польській мовах - видана дня 18. 11. 43 і важна до 17. 9. 48 р. Місце замешкання: Городенка, вул. Дубова ч. 9, а зголошений у Львові від 12. 2. 44, при вул. Княжій ч. 35. Була на ній світлина, відтиск пальця і печатка.

                          При кінці березня 1944 р. ті студенти, що зголосилися до дивізії, покинули Львів, і нас завезли до Нойгаммеру, на Сілезії, до вишкільного табору дивізії. Наш вишкіл тривав всього 3 тижні. Ми мешкали разом і творили окрему групу. Тут запам'яталися такі моменти: присяга всіх рекрутів, татуювання групи крови під лівою пахвою і біля цього табору безчисленні гроби совєтських полонених, померлих з голоду (начислено до 50.000).

                                                             СТУДІЇ У ҐІССЕН 1944/45

                            Згідно з умовою, після першого вишколу нас завезено до малого міста на горішнім Гессен-Ґіссен. Приїхали поїздом, вийшли з двірця під наглядом сторожі, у старих полинялих мундирах, люди брали нас за полонених. Місто не було знищене і трамвай завіз нас до бараків у лісі, де перебували італійські і чеські робітники. Ми мешкали разом у однім великім бараку, спали на триповерхових ліжках, вранці йшли ми на виклади до університету, а пополудні відбували вишкіл і часом - варту біля полонених.

                              В університеті 29. 4. 1944 дістав я книжку викладів (індекс): Степан Ґамула, уродж. 6. 1. 15 Городенка - Генеральне Губернаторство - місце замешкання родичів - Львів (Галичина), що було неправильне. Світлина, підпис і печатка; записаний на літній семестер 1944 ч. 1482, а на зимовий семестер 1944/45 ч. 541. Прийнято його на підставі освіти (свідоцтво матури укр. клясичної гімназії у Коломиї з дня 5. 6.1935).

                                 В університеті ми слухали: курс операції; ортопедії; ракові хвороби; хвороби носа, горла і вуха; шкірні і венеричні хвороби; положництво і гінекологія; курс бадання, медична клініка і поліклініка. На десятім семестрі ще додано: судову медицину; патологічну фізіологію; хірургічну практику; расову гігієну; зубну операцію і науку про соціяльне забезпечення. Приємно, особливо спочатку, доки не було налетів, ми проводили часи вечорами, коли загашено світло. Ми говорили всі до пізньої ночі. Розповідали анекдоти. Найбільше потіхи ми мали з Степана Мандзика, бувшого вояка з польської армії, який подавав себе за військового спеціяліста, хоч на нічім не розумівся, і Богдана Рибаченка, що вдавав оферму.

                                  Пригадую імена хоч список може бути неповний:

                                   Роман Кічун - з Станиславова, перейшов бурхливі часи, по війні був лікарем у Бельгії, Мадаґаскарі, і тепер є у Бельгії.

                                    Лев Кавуля - по війні виїхав до Канади, мав прикрий автомобільний випадок, працює у міністерстві здоров'я в Оттаві.

                                     Володимир Калиток - був лікарем у Чікаґо, помер на удар серця. По війні взяли його французи до полону, пішов до шпиталя на операцію сліпої кишки (хоч її вже не мав) і втік з нього.

                                    Осип Дудас - дуже пильний студент. По війні спеціялізувався у дитячих хворобах у Німеччині, відкрив практику у Чікаґо. Помер на удар серця.

                                      Мурський - тепер у Канаді.

                                      Володимир Колотило - одружився з естонкою, практикує біля Чікаґо.

                                      Мирон Варениця - по війні був у полоні, пізніше приїхав до Ґіссену, де був у шкірній клініці, виїхав до Канади, працює у Едмонтоні у шпиталі для психічно хворих.

                                     Мирон Бойко - ми знайомі ще з теології у Львові, разом були в Ґіссені, по війні теж були разом. Стрінулися знову у Гамільтоні в 1949 р. Має свою практику у Сарнії.

                                      Евген Стецьків - у бараках познайомився з італійською дівчиною, навчився по-італійському говорити; по війні був у французькім полоні, де висох до кости і був би пропав, але одного дня італійські полонені, які їхали додому, зупинилися біля його табору і він зголосився до них як італієць з Верони. Якраз був один жовнір з того міста, який знав ту дівчину, його звільнено і він поїхав з ними до Італії. Згодом дістався до Мюнхену, виїхав до Америки і є лікарем-спеціялістом від анестезії у Тонаванда, біля Боффало.

                                       Степан Мандзик - ми мали з нього найбільше потіхи. Одного разу ми
провадили полонених з роботи, і нам дали гострі набої до крісів. Він несподівано вистрілив (щастя що стріл пішов вгору), а всі полонені впали на землю. Ми його натягали, але він був добряга від серця. Практикує у Америці.

                                         Андрій Мацюрак - разом ми були у Познані, стрінулися у дивізії, мешкали разом у Ґіссені. На Різдво 1945 він зварив наші страви і відсвяткували як годиться. По війні він перебував в таборі у Майц-Кастель; біля Чікаґо працює як анестезіолог.

                                         Адам Якимів - дуже говірливий. Є лікарем в Америці.

                                        Олесь Гаврилюк - трагічна постать, зналися ми ще з гімназії у Коломиї, були ми на теології, за большевиків пішли на медицину, у дивізії попав у нервовий розстрій, і коли ми були на вправах у Штетіні, застрілився при мені.

                                        Федько Налуковий - був від нас старший, і ми його стрінули у Ґіссені. Втік з полону, приїхав до Ліху, де ми були 1945 р. Тут одружився з учителькою Ґундель і виїхав до Австралії.

                                         Богдан Рибачек - відомий пластун перед війною, але безрадний у війську, як дитина. Був жертвою наших дотепів і жертвою інструкторів. На вправах з метання гранатою у Штеттіні тримав її у руці і був би забив нас всіх, але інструктор вихопив її і кинув за високий окіп, де вона вибухла. Він є у Австралії.

                                         Банах - молодий хлопець, попався до французького полону, був виданий полякам і загинув.
                   

                                         Валь - дуже здібний. Французи видали його полякам і його розстріляли.

                                         Шлюсар - мав високе тиснення крови, помер по війні у Німеччині.

                                        Казьо Ґорчинський - званий Кацьо, мав астму, але був веселий. Розповідав жарти годинами. Був дуже любленим. Живе у Чікаґо.

                                        Кодельський - живе в Америці.    
                                       
                                        Степан Ґамула - у Канаді.        

                                        По закінченні літнього семестру нашу групу вислано до Штеттіну на дальший військовий вишкіл, який дався нам добре взнаки. Гонили нас, як псами, їли лише картоплю і редьку, голод допікав добре. Копали ми рови і ями на бункри, а часом брали нас до міста на чищення доріг по летунських налетах. Місто було дуже знищене. У одній пивниці лежала.молода мертва мама, а маленька дівчинка тулилася до мертвого тіла. Налети були страшні, жорстокі, що неможливо описати, справжнє пекло на землі.

                                        По ночах ми робили вправи на полях, збирали яблука по садах і напихали вічно голодний шлунок. Бойко, Ґорчинський і я творили останню трійку і ми розповідали собі жарти, бо провідник нас не видів. Як я згадував, тут застрілився Гаврилюк.

                                       Після вишколу ми приїхали назад до Ґіссену і ходили на виклади 11-го семестру. Наші бараки були за містом, у лісі. Там мешкала більша група, а нас кількох пішли на приватні помешкання. До грудня не було налетів на Ґіссен, бо там не було жодних фабрик і більших касарень, а в половині грудня 1944, коли ми були всі на вечері у бараках, налетіли альянтські літаки. Наперед освітили місто світляними бомбами, а тоді кинули запальні і розривні бомби. Ми тулилися у малих протилетунських ровах до землі, яка дрижала від розривів, і ждали на кінець. На щастя, літаки кидали бомби тільки на місто, яке було знищене на 80%, згинило до 3.000 людей. Дитяча і жіноча клініки були знищені з пацієнтами, а медична і хірургічна були дуже пошкоджені. Хірургічну клініку перенесено до замку Ліх, біля Ґіссен; жіночу - до монастиря Арсенбурґ, а медичну - до Лявбах.

                                       Моє помешкання згоріло разом з цивільним одягом і документами. Не було чим підголитися і чистити зуби. Знову треба було роздобувати потрібні речі. Ми з Мацюраком перенеслися на вул. Колійову 6, де знайомі німці передали нам дім, а самі виїхали на село. Тепер нам жилося ліпше - у пивниці були залишені харчі, а вугілля ми роздобували у знищених домах і возили візком до хати. У лютому, коли Берлін був майже знищений, а москалі приходили ближче, мій брат Петро покинув Берлін і приїхав до мене. У лютому 1945 ми мали останні іспити і 29. 2. 45 я дістав посвідку від університету, що здав всі іспити. Якраз американці були вже недалеко Ґіссену, в якому не стало ні поліції, ні адміністрації. Люди розбивали крамниці, на двірці розбито вагони з всяким добром, Петро і я пішли з візком. Брали все, що могли, а великі колеса сира ми котили додому, бо не було далеко. Так ми забезпечилися на перші часи.

                                                                             НА ФРОНТ

                                      Я не знав що робити, боявся перебратися у цивільне, бо ще були німці у місті, а "фольксштурм" (народне ополчення) мав його боронити, дезертирів розстрілювано. Я взяв ровер від сусіда і поїхав до бараків, щоб бути разом з товаришами. Нікого не застав - чехи ходили по бараках, все розбивали. Всі зникли, як у воду, згодом довідався, що вони були у Ґіссені, де поховалися у копальнях, які служили за схоронища. Я знав, що два мої товариші були у Ліху у клініці, і я поїхав туди. Біля Ліху зустрінув розбиту німецьку частину. Один вояк з перев'язаним оком чогось пристав до мене і радив утікати з частиною на Кассель, а пізніше до нього, бо він мешкав за Ваймаром. Так я через нього попав на фронт і кінчив війну у Австрії у дивізії. По дорозі на Кассель нас обступили американські танки і почали стріляти просто на нас. За хвилину всі авта горіли, люди і коні побиті, я хотів їм помогти, але він сказав утікати. Ми їхали цілу ніч на роверах на Ваймар й уникнули американського полону. У Ваймарі німецька військова жандармерія нас задержала. Його забрала на фронт, а мені дала папери до дивізії до Карльсбаду.

                                У Карльсбаді не знали, що зі мною робити, і дали мені папери їхати до Берліну, до головного уряду СС, щоб мене підвищити у ранзі і дати нові папери. Тут я стрінув Мацюрака і Дудаса. Я вистарався їм папери до Інсбруку, бо вони ще не скінчили студій, і вони так урятувалися від біди. Я приїхав до Берліну й пішов до СС-уряду. Там дали мені нову уніформу й підвищили мені рангу до обершарфюрера (старшого десятника). Я дістав перепустку до Ґрацу, де була дивізія. Коли я прийшов на Ангальтер двірець, то відходив останній поїзд на Прагу, і нікого не пускали до нього. Поїзд був уже у русі. Я відіпхнув залізничника, дігнав його, щасливо впхав одну ногу і зачіпився рукою за вагон, а люди обсіли його, як мухи. У Судетах поїзд зупинився на одній станції. Військова жандармерія зібрала нас у лави і провадила до міста, щоб післати на східний фронт.

                                  На пероні стояв поїзд на Прагу. Коли сторожа не дивилася у мою сторону, я скочив до того поїзду, сів біля вікна й почав читати газету. Багато виділо, що я зробив, але всі мовчали. Ми не доїхали до Праги, бо там вибухло чеське повстання. Я дочепився до тягарового авта, і знову через Карльсбад заїхав до Мюнхену. Тут мені видано нову перепустку до дивізії, і я вже не спішився, бо війна доходила до кінця. Насамперед я заїхав до Інсбруку, віднайшов Мацюрака і Дудаса, і був у них кілька днів. Дальше було небезпечно, бо всюди була поліція. Я пішки і автами їхав через Альпи цілий тиждень і дістався до Кляґенфурту, де була наша станиця. Мене післано до Фельдбаху і приділено до 29-го полку, до лікаря Чернявського. Я був у дивізії лише один останний тиждень. Санітарний пункт був у селі Ст. Штефан, недалеко від замку Ґляйхенберґ. Мені жилося задобре: я дістав цілу хату і джуру лемка, який держав усе в найкращому порядку. На пункті санітар голосив, скільки є хворих, яких я переглядав, підписував книжку звітів. В другій кімнаті приймав нових хворих. Найбільше стрільці хорували на перестуду, шкірні хвороби. Найгірше малися тяжко поранені, лежали на соломі, покалічені, з отвореними чашками і черевами. Не було спеціалістів до них, ні відповідного місця, ні ліків, і смертність була завелика. Не можна було на них дивитися, як вони вмирали непотрібно.

                                  Дня 8. 5. 45 Німеччина скапітулювала і наша частина по полудні відступила. Коло півночі ми були недалеко Ґрацу, але спрямували в сторону Кляґенфурту. Дороги були затарасовані. Я пішов пішки, присідав на якунебудь фіру. Наступного дня партизани Тіта заступили дорогу, обстрілювали нас, головно з літаків. Коли налет скінчився, я вхопився якогось авта до Юденбурґу перед приходом совєтів. Звідти, вздовж ріки Мур, я дістався до до Мурав, а за містом я попав у англійський полон.

                                  По дорозі я зустрів Поповича з Городенки, який був у дивізії. Я давно скинув уніформу, сховав військові папери у черевик, а мав при собі цивільну посвідку і посвідку, що я є лікар. Коли нас задержали англійці, то Поповича спрямували до збірного пункту, де вже були наші вояки. Я подався за робітника, і мені дозволили іти, але Попович вихопився в останній хвилині і сказав, що я є вояк. Мене завернули і так я попав у полон. Ми зайняли площу біля ріки Муру, за дротами. У горах було зимно, ми не мали ні кухні, ні плащів, спали на голій землі плече до плеча. Ні їсти, ні пити не давали два дні. Від мене забрали англійці зламаний годинник, вони забирали все, що було вартісне, крали, як могли. Тільки здорові могли витримати і перейти ті часи щасливо. По зимній і голодній ночі рано уставили колону і переводили до Філлях, де вже була більша частина нашої дивізії. Сказали, що генерал Шандрук збирає дивізію, щоб піти проти совєтів, і щоб ми не розходилися. Мені було досить полону. Як тільки колона почала йти, я з останнього ряду скочив через дорогу до німців, замішався між ними, дістав їсти і пішов дорогою на Бішофсгофен і Галляйн. Після різних пригод я щасливо добрався до Ґіссену до хати на вул. Колійові в ч. 6. Якраз мій брат Петро сидів у вікні, і, як мене побачив, то мало не впав з вікна, бо думав що я пропав. Нарешті два Ґамули зійшлися разом по війні здорові, однак ми ще не мали вістки про нашого брата Михайла.

В БОЯХ І РЕЙДАХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЕҐІОНУ САМООБОРОНИ

До історії 1-ої УД УНА

Федір Цимбалюк

                                  Свої спомини в боях і рейдах УЛС, української волинської військової одиниці в другій світовій війні, під командуванням В. Тура-Гарасименка, описую так, як я їх бачив, переживав і з свого становища, яке я займав, їх насвітлюю. При описі тих усіх подій не висловлюю своїх завваг ані критики.

                               
                                Після 5-ти тижневого перебування на фронті, частини УЛС, під командою славного полководця, знаного ще з Визвольних змагань 1917-1920 рр., полк. ген. штабу В. Дяченка, пізнішого генерала 2-ої дивізії УНА, цей відділ, загартований не тільки у фронтових боях, але також у вуличних, під кінець жовтня 1944 року повертається в околицю Кракова і долучуються до там розташованих частин УЛС. Розташовуємось у військовім таборі, в котрім німці вишколювали своїх рекрутів у підліссі Нєполоміцької пущі.

                                  Наше розташування знаходиться у прифронтовій зоні, де час-від-часу чути глухий відгомін тяжкої артилерії та помічається рух німецьких військових частин - одні відходять на фронт, а інші повертаються на відпочинок. Стрічаємося з частинами РОА ген. Власова, в котрих не бракувало і наших земляків.

                               Після нашого упорядкування і відпочинку, ми приступили до регулярних зайнять. Найбільше було звернено увагу на польовий вишкіл. Загальний настрій вояцтва був високий. Відчувалося ще подих рідної землі, котрий ділив нас кілька десятків кілометрів, та стремління і бажання було одне: вернутися на свою рідну Батьківщину, в запілля ворога, і там змагатися зі зброєю в руках за кращу долю свого народу. Дехто дістав призначення вертатися на рідні землі. Відходили вони в Криницю на вишкіл, а по вишколі переходили в Карпати, пробивалися через фронт в запілля ворога. Більшість з них загинула.

                             Постій заносився на довше, і штаб УЛС вирішив створити старшинську школу, про котру ще плянувалося на рідних землях. Кандидатів на старшин не бракувало, як також були і викладачі та інструктори. На початку листопада, наказом штабу УЛС, повідомляється про відкриття старшинської школи і виделеґування з підвідділів і сотень кандидатів. Мене, як чотового 1-ої чоти сотні, та кількох інших підстаршин, наказом сотні виделеґувано до старшинської школи.  

                                                             У СТАРШИНСЬКІЙ ШКОЛІ

                            Майже всі кандидати до старшинської школи були підстаршинами, котрі закінчили підстаршинську школу при УЛС, або наддніпрянці, котрі мали старшинські і підстаршинські (докінчені) школи з Червоної Армії. Крім того, усі молодші старшини УЛС також були зобов'язані слухати лекції.

                              Викладачі були висококваліфіковані: полк. ген. штабу В. Дяченко, сот. Терлиця, пор. Уліян, пор. Личманенко, хор. Ромко, хор. Харуцький і інші, котрих прізвищ не пам'ятаю. Душею школи був пор. Личманенко, штабовий дивізійний старшина Червоної Армії, котрий викладав тактику бойових операцій піхоти в співдії з панцерними частинами. Усіх кандидатів було понад 40. Ми були звільнені від наших обов'язків в наших сотнях, однак ми усі жили у своїх частинах. До школи ходили регулярно. Крім лекцій, проходили ми тактичні польові зайняття в терені.

                            Ситуація на фронті щодень погіршується не на користь німців, офензива радянських армій північною частиною Польщі скорим темпом посувається на захід, у південно-східній частині Польщі фронт стоїть на місці, однак можна сподіватися сильного наступу на Краків. Так і сталося. Вже в половині січня 1945 р. радянські армії розпочали велику офензиву південного фронту, прорив коло Сандомиру в напрямку Кракова. Кандидати повертаються до своїх частин і перебирають свої функції. Готуємося до вимаршу.

                                                                        ВІДСТУП НА ЗАХІД

                             Відходимо на південний захід. По дорозі вже чути не тільки вибухи артилерії, але й стріли легкої зброї. Німецьке командування в тій критичній ситуації кидає усіх, хто тільки в уніформі, на оборону Кракова. УЛС також спрямовано в туди, однак радянські з'єднання вже окружили Краків з півночі і з заходу та намагаються замкнути його з півдня. Німецькі війська відсупають на південь. Ми одержуємо наказ протилежного маршруту і відступаємо на південний захід, на місто Освєнцім. Без відпочинку переходимо місто в напрямі на південь і йдемо гірськими теренами. Зупиняємось в якомусь гірському селі на відпочинок. Наступного дня вирушаємо в напрямі міста Цєшина і переходимо польсько-німецький кордон, йдемо в Чехо-Словаччину поблизу міста Моравської Острави, де задержуємось на кілька днів відпочинку. Після тих руїн, котрі ми залишили за нами, тут в Чехії, якби інший світ, якби тої проклятої війни не було. Населення добре одягнене, сите, крамниці заповнені товаром. Чехи до нас ставляться неприхильно, ніяк не можуть зрозуміти, чому ми, українці, воюємо по стороні німців, проти своїх братів слов'ян. Ніякі аргументи не переконували їх в нашій рації, що їх та сама доля спіткає, як визволить їх "старший брат". Загальне поняття їх було, що Радянський Союз несе їм "щастя і свободу".

                             Останнього тижня в січні вантажимося і вирушаємо далі на захід з призначенням Драйзегоф; переїжджаємо чесько-австрійський кордон в напрямі на Вінер Нойштадт. Переїзд відбувається тільки ночами з огляду на часті налети ворожих літаків. Тут ми побачили дійсну руїну війни. Залізничні станції і міста всі в грузах і ямах, вагони порозбивані лежать по обох сторонах залізничної дороги. Усі познаки показують програну війну німців. На початку лютого ми прибули на залізничну станцію Праґерско, положену поміж Марібором і містечком Шпільфельд-Мурек, на пограниччі Австрії і Словенії. Розташувалися ми в трьох селах по лівій стороні ріки Мур (на австрійській стороні). Наша 2-а сотня заквартирувала в селі Шпільфельд, в котрім був переїзд поромом через Мур до Словенії. Перебували тут також французи-полонені, над котрими був наглядач - один старий німець. Жили вони в будинку, трактовано їх не як полонених, а як робітників, котрі у вільний час від праці вешталися по селі. Працювали по австрійських господарствах. Червоний Хрест їм допомагав, і мали вони всього поддостатком та добре виглядали. Совєтські полонені перебували в багато гірших умовах, не маючи ніякої допомоги, а своїм урядом, уважані "зрадниками родіни" за те, що попали в полон.

                              Населення Австрії ставилося до нас прихильно. У розмовах з нами осуджували Гітлера, котрий довів країну до такої руїни. Негативно на нас впливало те, що нашим воякам не дозволено квартирувати по хатах зимою, а розміщено по хлівах. Для старшин та деяких підстаршин призначено квартири по хатах. Після кількаденного відпочинку, ми почали регулярні наші зайняття та ходили в рейди в Югославію, в якій оперували комуністичні партизани Тіта, котрі знаходилися дальше в горах, однак час від часу з'являлися і на терені Словенії. В більшості на Словенії оперували збройні підпільні відділи четніків, приналежні до ген. Міхайловича. Проти німців вони збройно не виступали, а радше з ними співпрацювали.

                               Були вони протикомуністичного наставлення і проти тітовських партизан. Словенці ставилися до нас прихильно й ввічливо, вгощали нас, чим хата багата, навіть ті, котрі симпатизували Тітові, хоч в розмові з нами були стримані. Четніки радо нав'язували з нами контакти та пропонували переходити до них. Все таки непокоїло усіх нас: а що буде далі? Тітовські загони нас виминали і до більших зударів не прийшло. Стрічалися в тій акції з частинами української дивізії й довідалися, що вона була під німецьким командуванням. Тяжко нам з тим було погодитися.

                              На постою ми мали спокій, жодної служби не виконували, крім нічних стеж. Я жив сам на квартирі в родині австрійців. Старенька мати з двома дочками, вже замужними, котрих чоловіки загинули на східнім фронті при кінці 1944 р., оплакували та нарікали на ту прокляту війну, котра зруйнувала їхнє родинне життя. Мали вони мале господарство й у вільний час я їм помагав у праці. З вдячности я мав у них повне утримання.

                              Почали доходити до нас вісті, що УЛС перестане бути самостійною одиницею. 2-го березня стало нам відомо, що ми будемо влучені до нашої української дивізії. Почали кружляти вістки про можливість переходу УЛС у підпілля за ріку Мур на Словенію з метою переходу в Карпати на рідні землі. Тяжко було повірити, щоб яканебудь була можливість перейти через чужі краї - Австрію і Чехо-Словаччину, котрі були вже окуповані радянськими арміями.

                                                           ПЛЯН І ПЕРЕХІД У ПІДПІЛЛЯ НА СЛОВЕНІЮ

                                 У суботу, 3-го березня по обіді, прийшли до мене на квартиру чот. М. Клен і чот. Чалій. Повідомили мене, що вони уповноважені на організування групи, котра має перейти у підпілля на Словенію. Відділ очолює хор. Ромко (Кивелюк), з четніками договорилися. Четніки зобов'язалися забезпечити нас провіянтом. Питалися, чи я погоджуся іти, хоч самі не були певні, чи їм той задуманий плян вдасться провести в життя. Після обговорення і дискусії я заявив, що я це все передумаю і завтра стрінемося для остаточного рішення. Я хочу знати про наші пляни і ціль. При відході М. Клен сказав до мене, що це все довірочне і щоб з ніким про це я не говорив. Ставало передо мною питання: є в нас дуже порядні старшини, то чому цим займаються підстаршини? Хоч вони є моїми друзями та чесні і віддані патріоти, але це питання я ясно поставив перед ними.

                                Неділя, 4-го березня, гарний сонячний день ранньої весни. По обіді до мене на квартиру прийшли сот. Терлиця, хор. Ромко і чот. Клен. Не гаючи часу, ми приступили до обговорення пляну. Сот. Терлиця з'ясував сучасне положення фронтів, як на заході, так і на сході. Війна доходить до свого кінця. Ми по стороні програних: що буде з нами? Західні альянти є союзниками Совєтського Союзу, які їх домовлення по закінченні війни, ми не знаємо; певне одне, що нас будуть трактувати як ворогів і нас видадуть у руки Совєтського Союзу.

                               УЛС як самостійна одиниця є під своїм командуванням, має добре вишколених підстаршин і старшин. Більшість з них це бувші партизани загонів на Волині, як Т. Бульби, Хрона, Білого, Волинця і Яворенка. Ми думаємо шукати виходу в тій ситуації поки ми ще є в цілості. Хор. Ромко інформує, що завтра, 5-го березня, УЛС переходить до Дивізії та буде розподілений по полках та інших частинах. Дивізія є під командуванням німців. Ми не є проти дивізії, але ми є проти німецького командування. Сьогодні для нас лишається ще одна можливість - перехід у підпілля на Словенію, а звідтам - через Югославію до Італії - на бік альянтів. З четніками Міхайловича вже договорилися. Вони зобов'язалися давати нам повне постачання провіянтами та іншими необхідними засобами, і також призначили зв'язкових старшин, котрі будуть перебувати з нами. Загін організується в силі не більше 80 осіб, в котрому буде 3 групи та командир загону та його персонал. Організуванням і підбором людей займаються хор. Коваль, М. Клен і Чалий. Я висловив недовір'я до четніків, котрі є у підпіллі, але вони співпрацюють з німцями, і у критичний момент вони нас зрадять. По-друге, чи ми є в силі втриматися проти тітовських партизан, котрі є сильно озброєні і ними керують совєтські дорадники? На цю мою заввагу М. Клен, котрий брав участь у переговорах з четніками запевнив про повне довір'я до них. Хор. Ромко запитав мене, чи я погоджуюся очолити одну групу? Я дав згоду. М. Клен подав мені список підстаршин і стрільців, котрі були приділені до моєї групи, а решту я мав сам добирати з своєї 2-ої сотні.

                              Вихід до порому і переїзд на Словенію призначено на год. 11 вночі, запевняючи мене, що це є вповні засекречено. Ми розійшлися. В сотні я стрінувся зі своїми підстаршинами та підстаршинами інших чот, інформував їх про ситуацію та наш перехід у підпілля. Всі вони погодилися. Повідомив я їх про місце і час нашої збірки. Повернувшися на своє мешкання, почав пакувати свої необхідні речі. В тім часі зголосилося до мене ще двох підстаршин з інших частин, котрі були призначені до моєї групи. Я їх поінформував і вони відійшли.

                              Сонце заходить, мені дуже хотілося побачитися з своїм братом Лаврентієм, котрий був в чоті кінноти зв'язку й квартирував на третім селі. Хотілося сказати йому, щоб він не ризкував на цей шлях, на котрий я рішився, та хотів з ним попрощатися. Вечірня пора на це не дозволяла. Побачився з ним аж під час відступу Дивізії з фронту, вже по капітуляції.

                               Я попрощався з своєю господинею та її дочками. Вона в плач, дає мені велику буханку хліба і кусок сала. Хочу їй заплатити, але вона відмовляється. Дякую їм за гостинність і відходжу.

                               Моя група (25 осіб) чекає на мене. Одна третя становлять підстаршини. Приходимо до порому. Зауважую, що хор. Ромко в нервовім напруженні, в колі свого персоналу. Нарада з командирами груп і перший наказ хор. Ромка:

                                  1. Подає маршрут на місце призначення.
                                  2. До кожної групи є призначений старшина зв'язку з четніків.

                                  3. Переправа через ріку Мур є під охороною четніків на березі Словенії.

                            Умовлений час переїзду минає. Ніхто поромом не приїздить, очікуємо. Тим часом до нас долучаються інші групи наших вояків, котрі не були покликані. Через годину нас зібралося коло 2-х сотень (понад 200 вояків). Ті, котрі долучаються, заявляють: ми також готові і хочемо іти разом в Україну в запілля ворога і там за неї боротися.

                           Ми опинилися в критичнім положенні, створився хаос, котрого ніхто не передбачував. Наш відділ завеликий для перемаршу, згідно з наміченим пляном. Наших союзників, що мали приїхати поромом на нашу сторону, нема. Підозріння у нас, що це є зрада. Ком. Ромко скликає командирів груп і свій персонал на нараду. Рішаємо, незважаючи на четніків, перейти на Словенію, і діяти будемо на свою власну руку. Лишається питання, в який спосіб перефорсувати ріку Мур, котра має бистру течію. Крім того, це весняний сезон, в котрім є великий сплив води, а місце, де перепливав пором, досить широкий. Зголошується чот. Чалий, котрий на руках по линці перейде на другу сторону ріки, урухомить пором і приїде до нас. Чалий закидає свою фінку через плече і по линці на руках пересувається в повітрі на другу сторону ріки. Тяжко було повірити, щоб ту віддаль на руках можна було подолати, але чуємо два вистріли. Це Чалий розбиває замок, на котрім загачений пором. За кілька хвилин пором зближається до нас. Ми з поспіхом, кількома наворотами, переїжджаємо на праву сторону Муру, на Словенію.

                                                                                 НА СЛОВЕНІЇ    

                                   Непередбачений такий численний перехід до нас вояків спричинив повний хаос; по-перше, він був завеликий для нашого пляну і, по-друге, потрібно було його перегрупувати, а на це не було часу. Видано наказ, щоб вояки долучалися до груп, хто до котрої хоче, до часу реорганізації. Моя група збільшилася на 65 осіб.

                                  З'явилися зв'язкові старшини четніків. До моєї групи приділений поручник, по національності - серб. Середнього віку, дуже добре володів російською мовою. Перші наради командирів груп і зв'язкових старшин четніків, котрі зарядив хор. Ромко, були дуже короткі. Зміна напрямку маршруту, і на випадок зудару з тітовцями, визначено місце збірки.

                                  Старшини-четніки зобов'язані проводити нас в терені. З поспіхом вирушаємо, щоб якнайдалі відійти в запілля. Марш в горах, оминаючи дороги, був дуже тяжкий. Крім повного військового обладнання, розподілено поміж групи зброю, амуніцію, ґранати. Це забрано з німецьких військових складів зброї в селі Обершварц. 4 тяжких кулемети "Максим", багато амуніції в ящиках до кулеметів, обтяжували нас до краю, а тягнення за собою тяжких "Максимів" виявилося майже неможливим, навіть коли вживали коней. Для зв'язку з командиром, відділи мали призначених своїх зв'язкових, крім того, при команді відділу було 2 зв'язкових на конях. Хоч який наш маршрут був тяжкий, однак ми вранці прибули на перше місце призначення. Я зі своєю групою розташувався поблизу двох господарств, котрі були розположені в садах. Оглянувши положення, я виставив застави, котрі змінювалися щогодини. Інші відпочивали. Командирів груп покликано на наради. Нарадами проводив хор. Коваль. Обговорив наше положення і накреслив дальший плян нашого маршруту на південний захід, за порадами наших союзників. Визначено час нашого відходу і призначено одну групу для передових стеж, котрі будуть іти напереді. Наказано переорганізувати наші групи. Переорганізовую свій відділ у 2 чоти, по 3 рої, а один рій лишається до моєї диспозиції. Повідомив про дальший наш маршрут та час вимаршу, наказав їм, що до часу, коли ми дістанемо якісь харчі, усі мають ділитися поміж собою тим, хто що мав.

                             Пішов до хати на відпочинок. Словенка, старша вже жінка, дала мені кави та ще щось з'їсти. Я перекусив і хотів хоч трохи заснути, але сон мене не брав.

                             Знову кличуть до командира. Хор. Коваль повідомив нас, що перебирає команду. Хор. Ромко сидить, нічого не говорить, виглядає безрадний, вповні заломався. Ми того не сподівалися. М. Клен, Чалий і я перекинулися словами, потішили один одного і розійшлися до своїх груп. Я повідомив, що команду відділу перебрав хор. Коваль, не подаючи ніяких причин чому.

                            Вирушаємо в похід. Після яких трьох годин маршу, зауважуємо, що нас якісь німецькі частини переслідують. Ми займаємо становища і чекаємо до ночі. Наші зв'язкові старшини-четніки збентежені, радять нам вночі не пробиватися далі, щоб не попасти на німецькі застави, котрі напевно вже є. Ми вирішили затриматися до ранку.

                           Вранці зв'язкових-четніків уже не стало. Ми проходимо на південь до більш лісистих теренів, а вірніше до якогось більшого лісу. Я зауважив, що вдолині, з лівої сторони, якісь німецькі частини зайняли позиції. Виглядає, що ми є окружені. Даю наказ зайняти становища, забезпечую праве своє крило. Поблизу було кілька господарств, сади і малі ліски. В тім часі приїздить до мене на коні зв'язковий командира Коваля. Наказ: на зайнятих становищах затриматися і чекати дальшого наказу. Якщо прийде до бою, наш напрям на ліс. Одному роєві наказую перейти на правий бік для обсервації і забезпечення з-заду. Коли цей рій почав садом переходити на правий бік, німці відкрили по нас легкий вогонь. З нашої сторони також посипалися стріли по німцях. За хвилину усе втихає. У нас 2 легко ранених - Вишня на лівім крилі і Знайда з мого почту.

                           Знайда був жид, знайшли ми його, чи він сам до нас зголосився, ще коли ми були на Холмщині весною 1944 р. Дуже гарний хлопець, невеликий ростом, смуглявий, років 17. Я його любив, він був у моїм почті ще під час мого перебування в 2-й сотні. Тепер він живе в Лондоні, Англія. Має свій бизнес, не цурається нас, час від часу відвідує наші імпрези та стрічається з своїми друзями з УЛС, котрі там живуть. Не відмовляє пожертви на українські цілі.

                           Обсервую німців, але нічого не помічаю. Спокій. Нараз хтось виходить з малого ліска недалеко, вимахуючи білою хусткою, і кричить: "Не стріляйте, я є сотник Макарушка, іду до вас на переговори". Скерували його до хор. Коваля, котрий був недалеко, в центрі зайнятих нами позицій. Приблизно за одну годину сот. Л. Макарушка і з нашої сторони о. Паладій переходять через мій відтинок не до німців, як вище сказано, а до частини нашої Дивізії. По якімось часі сот. Л. Макарушка і о. Паладій повертаються назад і приносять звернення до нас від командира дивізії ген. Фрайтаґа, котрий закликає нас переходити до нашої дивізії і запевняє генеральським словом чести, що нікого з нас не потягне до відповідальности і нікому нічого не станеться.

                           Виявилося у нас довір'я не так до генерала, як до сотника Л. Макарушки, котрий нас про це запевняв. Наше командування на це погодилося і хор. Коваль дає наказ виходити на шлях і вимарш на Марібор. Ми не були певні, особливо тих 4 вози зброї, що ми забрали з німецьких магазинів, нас неспокоїли, однак з піснею на устах прямуємо до нашої вже дивізії. Над вечір коло год. 6-ї ми вже були на місці.

                                                                                    В ДИВІЗІЇ

                             Видали нам вечерю, ми здали свою зброю, усіх стрільців від нас забрали, а усіх підстаршин, хор. Коваля і Ромка відпровадили до села Вітшайну на перевишкіл. Комендантом призначили німця хорунжого Кольштет, як також командирів чот німців-підстаршин. Видали для нас кілька крісів для вартової служби. Команда лишилася українська, завше хтось з нас підстаршин в заступстві німців командував. Примістили нас усіх разом в одній залі, призначили нам кухню і кухарів з якоїсь запасної частини. Вишкіл проходив більш теоретично. Проходили ми також вишкіл і практично, бої піхоти проти танків, зброю "панцерфавстів" і з новими протипанцерними гарматами. Викладачами та інструкторами були німці, виклади відбувалися німецькою мовою і перекладали на українську мову наші друзі. Викладачі були фахівці свого діла. Вишкіл проходив дуже добре, що, властиво, для нас, підстаршин, було повторенням; ми все це пройшли в підстаршинській школі УЛС, за вийнятком модерної тактики, котру щойно тепер почали вводити. Наприкінці нашого вишколу приходить до нас вістка, що хор. Ромко підступом убитий. Як це сталося, ніхто з нас не довідався і ніхто не знає. Лишився він у нашій пам'яті, як старшина та друг спільної нашої долі.

                               По вишколі видали нам зброю, мене додатково нагородили ще "панцерфавстом", з котрим я довго не розставався, аж десь у половині квітня він став мені в пригоді в наступі на Мільдорф. В той час на південнім фронті радянські війська прорвали фронт на пограниччі Австро-Угорщини, біля міста Мурек, на відтинку мадярської дивізії. Заряджено вимарш нашої сотні. Без зупинки проходимо 50 км до міста Мурек, переходимо попри місто і з лівої сторони займаємо позиції на вікритій долині. Ще ми не вкопалися, як налетіли альянтські літаки й скинули кілька бомб. На щастя, усі бомби попадали поміж фронтовими лініями. Пролежали ми там через день, а вночі замінила нас якась німецька частина "фольксштурму". Сходимо з лінії фронту і відходимо в напрямі міста Фельдбаху. Ми були вимучені до краю. Перший раз в моєму житті я переконався, що в марші людина може заснути. В переході наша сотня почала розтягатися, дехто вже безрадний від опарення ніг почав відставати. В половині дороги затримуємось в якімсь селі на відпочинок і наш обід, котрий ми одержали в сухих харчах на кілька днів. Знову вимарш. У вечорі ми прибули на місце призначення, на південь від міста Фельдбах. На узгір'ї займаємо вихідні позиції. Ніч пройшла тихо після попередніх днів наступу нашої дивізії, в котрім відбито ворога кільканадцять кілометрів на схід. Наступного дня ми зайняли становища перед залізничною дорогою. Це вперше я був з моїм сусідом з дому - Стахом. Хоч були ми в тій самій військовій одиниці, але не приходилося бути разом. Під великим деревом почали вкопуватися. Ніч в перших днях квітня була досить зимна, не мали ми з собою плащів ані коців. Недалеко нас було якесь господарство. Пішов я до нього й знайшов якесь рядно, набрав в нього соломи і приніс. Стах уже шанець викопав, намостили ми соломи, посідали плечима один до одного, накрилися тим рядном, кажу: "Ти вартуй, а я буду спати, пізніше змінимося". В половині ночі будить мене Стах на зміну, я почав вартувати, довкруги тихо і знову заснув. Прокидаюся, вже світає. Стах не спить. Про цей епізод ми собі ще тепер згадуємо.

                                 Над ранком приходить до нас курінь парашутистів і з правого крила займає вихідні позиції. Нашим завданням було відбити гору "Штраднер Коґель", котра була стратегічним пунктом. Вранці йдемо в наступ, доходимо до ворожих позицій. Розпочався завзятий бій. Ворожі війська відступають і займають вигідніші позиції вище, в лісистій частині гори. Під прикриттям нашого вогню, підсуваємось до ворожої лінії. Курінь парашутистів на правому крилі вибиває ворога і займає узгір'я гори. На середнім відтинку, найбільше лісистій частині гори, ворожі війська переходять в контратаку. В лісі створюється замішання, вибухи ручних ґранат та стрілянина усіх родів зброї. Тяжко зорієнтуватися, хто, де й у кого стріляє. Ми на середнім відтинку переходимо знову в атаку. Найбільш завдає нам шкоди ворожий кулеметний вогонь, який б'є по нас з закритих гнізд. Наступ продовжується. Підсуваємося і закидаємо кулеметні гнізда ручними гранатами. Прориваємо лінію. Ворог відступає. По обох сторонах велике число жертв. На правому нашому крилі забитий хор. М. Хрін, бувший командир партизанського загону на Волині, в лісах Крем'янеччини, як також мій друг Б. Вихор, комендант підпільної боївки на рідних землях. Обидва вони віддані і щирі патріоти своєї Батьківщини.

                                 На правім крилі майор - командир куреня парашутистів, ранений. З перев'язаною рукою стримує ворожий наступ, котрий поносить найбільші жертви в людях, майже одна третя забитих і ранених. Бій почав припинятися, та не надовго. По якімось часі ворог відкрив по нас барабанний ґранатометний вогонь, яким наносить нам великих втрат і на цілім відтинку фронту переходить в контратаку. Відступаємо через долину і на узгір'ї займаємо наші позиції. Під вечір бій припинився. Вночі на зміну нам прийшли інші частини нашої дивізії, а ми відійшли до села св. Мартина. Тут смачно повечеряли вперше за 24 години. Розподілили нас по "баварських" стодолах на нічліг.

                                  Вранці нас розділили на групи і відпровадили до призначених полків і окремих частин нашої дивізії. Приділено мене до 30-го полку, 2-го батальйону 5-ої сотні, яка стояла на передмісті Фельдбаху. Призначено для мене 2-гу чоту, з котрою я пройшов усі дальші бої на фронті до капітуляції Німеччини. Я їх описав у "Вістях Комбатанта", ч. 5,1971, п. н. "Останній бій під Фельдбахом". □      

ЛЕГЕНДА ПРО ДІВЧИНУ З ЧИСТОЇ УКРАЇНСЬКОЇ СТАЛІ

На службі народу

 Ярослав СТЕХ 

(До 20-ліття смерти Людмили Кот-Павлище) 

                                                                                                      "Довічною ганьбою цієї країни було            те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самопошани, людської і національної гідности".

 Василь Стус 

                            Кожна людина носить у серці своєму якусь особу, або якусь велику подію, що запала в її серце на все життя. І приходить такий момент коли те, що ми носимо в глибині своєї душі, виходить з внутрішніх тіснот у широкий світ. Бо те, що міцно запам'яталося, того забути неможливо, воно увійшло у підсвідомість, як кажуть, в кров і потрясло людину до найглибших надрів людського сумління. Свою розповідь хочу оперти на автентичних фактах, пов'язаних з Людмилою Кот-Павлище, яка велику частину свого життя присвятила визвольним змаганням українського народу, коротко спокійно жила на волі, а частину свого життя пережила під поліційним наглядом і у польських в'язницях. Про таку людину писати не так легко, бо і окремі її події і пережиття у великій мірі засекречені.

                         Цю знамениту жінку я пізнав у Перемишлі, коли вона вже вийшла з тюрми і надзвичайно сердечно поприятелювала з моєю дружиною. Хоч ділила їх різниця віку, професійні зацікавлення, а передовсім у них різні були пережиття, то на подив їх єднала невимущсна щирість і вони становили в моїх переконаннях два з'єднані серця - одної родини. Про таких Степан Бен, відомий український поет, знищений більшовиками, писав у своїй "Оді":


Я чую як злуки проходять крізь мене
Від мене,
І далі...
- Злуки людей,
Що родились раніше,
І тих, що народяться після,
І тих, що живуть і працюють зі мною.

                              Ця дружба спліталася не лише на зрозумінні незавидної долі Людмили, не на мітах, але на житті і національній честі. Серед людей може бути різний вік, різні навіть пережиття, деколи різний характер, але коли у них такі самі національні стремління, ці люди стають національними патріотами і безмежно собі близькими і відданими. Свою свідомість, своїми переконливими бажаннями, своєю поставою активізують середовище, це надає тон і напрям в житті людей.

                             Людмила Кот народилася 31 березня 1923 р. в княжому Перемишлі в українсько-польській сім'ї, з матері Анєлі та батька Василя. На жаль, серед четверо дітей, тільки вона була наділена високою українською свідомістю. З цієї напричуд красивої дівчинки, з її волошковими очами і природно русявими кучерями та гладеньким загорілим обличчям, було лише виконувати фотознімки і помішувати на листівках. Ніхто і в думках не мав, що цю дівчинку з чистим серцем і душею, з шляхетним образом вроди може зустріти в житті щось поганого, що вона за своє життя, як співається в українській народній пісні, "не зазнає розкошоньки".

                              Національну свідомість вона здобувала самотужки, дещо від батьків, своїх товаришок та від українських організацій. Однак її теоретично обґрунтувала і оформила українська школа. З початку "Шашкевичівка", до якої Людмила ходила й успішно її закінчила, а згодом Дівочий Інститут в Перемишлі, у якому в 1940 році склала матуральний іспит. В цьому періоді Перемишль був цією національною твердинею, де при допомозі прекрасних педагогів і високої кляси громадсько-політичних діячів розбуджувано всі скарби духа, весь ентузіязм, щоб скристалізувати українську духовість. Педагоги відкривали перед молоддю й відсвіжували здорові історично-творчі вартості найглибші первні, які западали в душу. Людмила належала до цієї частини дівчат, які відзначалися скромністю, доброзичливістю і шляхетністю, одним словом, мала найкращі людські якості. Людмила однак відрізнялася тим, що брала надзвичайно активну участь в культурно-освітньому житті міста в Народному Домі, "Просвіті", у різних мистецьких виступах, а особливо в секціях молодіжно-спортивних, в хороводах і танцювальних гуртках. Ця її могутня любов до громадської праці від шкільної лавки з кожним днем міцніла і поширювалась поза межі шкільних імпрез. Все частіше вона виступала на загальноміських українських імпрезах, як одна з найкращих спортсменок, особливо в легкій атлетиці. Групка талановитих дівчат, в рамах атлетики, виконувала різні статуї і фігури, зірки, вежі й тризуби, кожна символізувала архітектонічне дійство. Все це викликало серед глядачів подив і захопленая. Серед того гурту завжди верховодила, проявляла неабиякі здібності й індивідуальний талант Людмила, у якої також була здібність до дзю-до. Першу свою здібність вона використала як інструктор УСКТ в Перемишлі, коли повернула з тюрми і займалася культурно-освітньою працею, а другу неодноразово у виконуванні підпільно складних завдань, перебуваючи в рядах УПА і виступаючи під псевдонімом "Бурлачка".

                              Коли Людмила працювала в УСКТ в Перемишлі, мені доводилось очолювати цю організацію, бути наочним свідком того, що вона мимо тюрми, переслідувань, пережитих тортур і страхіть, не ховала своєї любови до української дітвори, до національної культури, а навпаки, свою любов демонструвала і вона в неї була якась така природна. Ця прекрасна і привітна жінка, зуміла серед молодого покоління нав'язувати нитки спільних зацікавлень в праці. В багатьох випадках вона була ініціятором, щоб з окремими мистецькими виступами не лише їхати в околичні села, але також в далекі міста, включно із Варшавою. Вона своїм глибоким патріотичним почуттям вміла уважно прислуховуватися до потреби такої діяльности. Своєю ласкавою усмішкою здобувала симпатію, а принциповою поведінкою мала позитивний вплив не лише на нашу дітвору, але на близьких друзів, серед яких пощастило й мені бути. Там я мав змогу добре пізнати її талант і непересічний відданий український патріотизм. Вона мала занадто чисту душу, щоб нею кривити, вона вміла і не боялася відроджувати цей зв'язок між тими поколіннями, які із зброєю в руках відстоювали честь нації, і тими, які в складних умовах польсько-комуністичної дійсности в дипломатичний спосіб надихати переляканий наш народ українством. Поринувши думками в спогади, відчитую з пам'яті, немов із фільмової стрічки, події і пережите, входжу у світ Людмили, яка не потребує реклями мого пера, а від цілого народу їй належиться вічна пам'ять і букети заслужених компліментів.

                                Людмила часто бувала в нашому домі і ми з дружиною часто відвідували дім Людмили. Вона з тюрми повернулася до своєї мами, яка весь час жила Перемишлі. Мені жаль було слухати її, як то вона в холодні зимові темряви, в дощові дні плакала під брамою тюрми, добиваючись побачення. Як важко сама працювала і намагалася післати один раз в місяць посилку своїй доні. Як виглядала кожної вістки, кожного листа, як мріяла того часу, коли повернеться з тюрми Людмила. Врешті діждалася, повернулася її улюблена доня. Але після виходу із тюрми Людмила пізнала Романа Павлище і вийшла за нього заміж. Роман народився біля Любичі Королівської, підчас німецької окупації очолював воєвідську торгівлю в Тернополі, а після закінчення 2-ї світової війни був головним директором Централі винаймів фільмів у Вроцлаві. Працюючи на цій посаді, Роман мав зв'язки з різними воєвідськими владами Вроцлава, серед яких знайшлися придатні для потреб підпільної діяльности УПА. Підпільний сексот "Зенон" зрадив допомогову співпрацю з УПА Романа Павлище, якого арештовано і сказано на довголітню тюрму. Разом з Романом було арештовано декількох провідних діячів УПА. Оголошена амнестія в 1956 році уможливила вийти на волю так Романові, як і його майбутній дружині Людмилі.

                              Пані Людмила була активним членом підпілля в рядах УПА від 1944 до осені 1946 року, виконуючи різні функції. Вона не лише перебувала в лісі серед воїнів УПА, але їздила поїздами, закуповувала потрібні медикаменти, газети, канцелярійне приладдя, а навіть перевозила коротку зброю, вдержувала зв'язки, збирала вістки та інформації, документи з подій, які були пов'язані з діяльністю УПА.

                               "Бурлачка" часто бувала на квартирах контактових в наших українських селах. На квартирі в селі біля Перемишля в хаті несподівано з'явилися польські військові, зміряли її своїм зором і попросили, щоб з ними йшла, підозріваючи, що вона не місцева. Не помогли викрути, "Бурлачка" почала одягатися в селянській одяг, виходячи нагло повернулась і сказала: "Я забула", - і вмить повернула до хати, з якої блискавкою через задні двері зникла. Посипалися стріли. Коли військові виїхали з села, їй господиня з тривогою розказувала, як вони сатаніли, що з рук їм упістка втекла. До речі, на тій квартирі часто перебувала "Бурлачка". То був прекрасний дім і чудові люди, які ділилися з підпільниками останньою шкіркою хліба. Ніколи не давали познак страху, ані недостатку з присутності підпільників, наражуючи себе на відомі консеквенції. Вони знали "Бурлачку" з різних документів, які їй були потрібні до виконування різних завдань. Її обличчя, зовнішній вигляд зраджували міське походження. Тому не дивно, що "Бурлачка" вільніше себе почувала на вулицях Перемишля, Сянока, Ярослава, Ряшова чи Кракова, як інколи в якомусь селі підчас безпосередньої сутички з військом. Майже кожного тижня вона мусила достосовувати свою поведінку й свій вигляд від міської до селянської дівчини. Велику освідомлюючу роботу "Бурлачка" проводила серед наших селян підчас насильного виселювання українського населення в Совєтську Україну в 1945-46 рр. Виселення охопило всі українські етнічні землі, що згідно з постановами Ялтинської конференції опинилися в межах польської держави.

                                Це була епоха грози: на небі безмежні червоні луни пожеж, а на землі вогонь і кров. Горіли села за селами, клекотіли скоростріли, вибухали ґранати, стрясалась наша земля від могутніх зривів динаміту, розліталися мости, демонтовано на довгих відтинках залізничні рейки поїздів, розкопувано дороги, щоб утруднити переселенчим органам здійснювати їхні наміри. Дня 27 червня 1946 р. 9-та дивізія ВП, та органи УПБ насильно депортували єпископа Йосафата Коциловського з Перемишля, передаючи його органам НКВД.

                                 Боротьбу проти ворогів УПА не припинювано. Відділи УПА в квітні 1946 р. організують великий рейд на Словачину. В його підготовці і успішному проведені бере також участь "Бурлачка". Після рейду ворог посилив пекельний бойовий наступ на українське збройне підпілля.

                                 Серед багатьох спогадів, які розказувала "Бурлачка", наведу ще два епізоди, пов'язані з легендарним сотником "Бурлаком", львів'янином - Володимиром Шеґельським. З цією сотнею вона була організаційно пов'язана. Одного разу, - розказувала вона, - стійка зголосила "Бурлаці", що в селі зауважено дві дівчини, які своєю поведінкою і розмовами справляють підозріле враження. Сотенний сам з групкою повстанців підійшов до дівчат, польською мовою привітався і повів кокетливу розмову, в якій скоро переконався, що дівчата наслані польською військовою розвідкою. Наївні дівчата зачаровані польськими військовими мундирами зрадилися, що шукали упістів, а знайшли польських вояків. "Бурлака" в степені польського капітана попросив дівчат до селянської хати і на скору руку написав листа до військового штабу, який вислав недосвічених дівчат на розвідку. Сотенний не лише був добрим військовим, але навіть польська література у багатьох творах описує, як він в Сяноці, Переворську, Ярославі відвідував міліційні постерунки, послуговуючись документами Центрального Укравління УБП з Варшави.

                                 Тим разом сотений написав листа на зразок козацького листа до Султана, а дівчат запевнив, щоб якомога скоро занесли лист, в якому є точні дані щодо розміщення українського підпілля в тому терені. Дівчата щиро подякували капітанові і подалися в зворотну дорогу. Під наглядом упівської стежі дівчата з "секретним листом" виходили за село, а упівці щиро сміялися, коли "Бурлака" переказував зміст свого листа. Одначе радість не була довгою.

                                Чергова стійка зголосила командирові "Бурлаці", що з протилежної сторони великий загін польського війська наближається до села. Командир зарядив алярм і вимарш до поблизького лісу. Серед партизанського загону була також "Бурлачка" і декілька дівчат з цивільної сітки. Скоро розвідка донесла, що ліс оточений тісним перстнем ворожих військ і прогалина, якою ввійшов відділ УПА, заповнюється військом, яке майже в погоні бігло за партизанами.

                                Командир "Бурлака" не встиг ще докладно розташувати відповідно в бойові позиції своїх людей, як на правому крилі ворог відкрив кулеметний вогонь, а відтак з усіх сторін заклекотали кулемети. Бій не вгасав декілька годин. "Бурлака" сам з'являвся там, де були небезпечні і загрозливі місця. Бій був надзвичайно геройський, спираючись на свідчення тих, які брали участь. Накази і заклики до стрільців командира "Бурлаки" збуджували силу і завзяття.

                               Після кільканадцятигодинного завзятого бою, розвідка донесла, що ворожі війська підкріплено значною кількістю новоприбулого війська, яке займає бойові позиції. В новій ситуації перстень міцно затиснувся, в окремих бойових позиціях почало бракувати амуніції, ворожі ґранати майже долітали до партизанських позицій. В тій, здавалося, безвихідній ситуації "Бурлака" кількома серіями запальних куль по сухій лісній траві розпалив вогонь. Завдяки цій гнучкій тактиці командира, на ворожих становищах постає замішання, яке блискавично використовують партизани і без більших втрат виходять з смертельного "кітла", а ворожі війська не припиняють вогню, тим разом по своїх протилежно розташованих становищах. Про цей бій офіцери польського війська говорили, що УПА диспонує високо кваліфікованими кадрами. Про це варто згадати, тим більше, що в цьому році припадає 50-ліття цього "смертельного котла" на Перемищині. В ньому командир "Бурлака" проявив не лише свій військових талант, але запевнив безсмертність воїнів УПА в нашій історії.

                              На жаль, доля українського вояка того, що залишився живим, і того, що поляг у бою за свободу свого народу, ще не має повного признання серед сьогоднішньої української державної влади. Не всі бої і могили позначені хрестами. Мимохідь, пригадуються слова     Романа Купчинського з його поеми п.н. "Ніби сниться":

 Ніби сниться: 

Бескид, сніговії

 Темні бори, 

Розбиті хати, 

І розгублені в зворах надії,

 І хрести, і хрести, і хрести...

                              Під кінець 1946 року Москва і Варшава посилюють свій наступ проти українського підпілля й УПА. Пізньою осінню 1946 р. рознеслася вістка, що "Бурлачка" попала в засідку на греко-католицькій плебанії в Кракові. Ось що про сам факт арешту пише її шкільна і підпільна товаришка Марія Савчишин, псевдо "Марічка" в "Літописі УПА", том 28, на ст. 128:

                             "На приходстві УБ (ужонд беспеки) зробило "котел" впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст і коли свіжа жертва опинилася всередині, зараз їх замикав на ключ. Отже, ніхто не міг вирватися, остерегти інших. До вечора вдалося убістам затримати близько п'ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля і була моєю шкільною товаришкою".

                             Зараз після арешту в Кракові перевезено Людмилу до Жешова. Тут перейшла незлічимі види і роди моральних і фізичних мук підчас слідчих допитів. Пекельні слуги її катували з найогиднішим садизмом. Знущалися і в побоях калічили її ніжне жіноче тіло. Вона, як розказували очевидці, всі удари зносила героїчно, була зразком поведінки для всіх політв'язнів. Всі приниження, безправність національну, людську деградацію душила в своїм серці. Вона зрозуміла, що поляки як народ і комунізм як політична система виявляють свою надмірну жорстокість і злочинність. Польські прислужники були надихані такою ненавистю і шовінізмом супроти українців, що позбавляло їх будь-якої логіки, а від того були залежні їх чини. Це факти, які напрошуються на зложення великої чорної книги, або кримінального фільму, щоб народи довідалися про тисячі вбитих і засуджених псевдосудами в повоєнній Польщі. Тільки за те, що ці люди прагнули волі для свого українського народу і обрали до неї революційний шлях, тортури. Людмила була незламною, її не змогли згнути та примусити до покори. Самі слідчі казали, що тіло Людмили збудоване з сталі. Це ж не були допити, переслухання, а просто катування. Били до втрати притомности, а тоді вкидали до камери-ізолятора. Були люди, які не витримували, попросту божеволіли, інші намагалися покінчити з собою. Треба бути лише людиною, щоб справді зрозуміти це страшне горе, той давлячий біль, що переживала у своїх думках, в пекучих сльозах, у свому відчаю у безвихідному положенні молода Людмила Кот. Не любила про ці події розказувати, але коли була в доброму настрої і вдавалося з неї видобути якусь інформацію, то стверджувала: це страшний кошмар. Його важко зрозуміти тому, хто не пройшов крізь двері того земського пекла.

                                Однак Людмила завжди була оптимістично зрівноважена, енергійна і елеґантна. Йдучи вулицями Перемишля з піднесеним чолом, не показуючи по собі ні втоми, навіть тоді, коли вже була хвора; не відчувалося у неї пригнічення, ані ідейної зневіри. Стоячи на містку загроженого бурею корабля, Людмила твердо вірила, що цей корабель не потоне в морю. Навіть те, що вдалося видобути з її пережиття та поглядів, мабуть, ніколи не сподівалася, що це колись вдасться оприлюднити, переказати іншим, щоб за її шляхетним прикладом могли зростати в любові до рідного. Це неабияке діло вміти бути собою в кожній ситуації, без шкоди для справи, це великий тріюмф. Вміти сказати "ні", коли обставини змушують до компромісу з власною гідністю. Обстоювати власні погляди в таких умовах - досягти до певної міри свої цілі - це справжнє геройство.

                              Пані Людмила після виходу з в'язниці з страшно підірваним здоров'ям суспільно працювала в перемиському відділі УСКТ, а професійно працювала в перемиській кооперативі, виконуючи гафти-вишивки на різного роду мітрах, декораційні емблеми до лісничих і залізнодорожних мундирів, декоративні твори, а також різні герби та емблеми. Муж Людмили працював в українському підприємстві "Ferrotex". В їхній сім'ї народилася донечка, якій дали ім'я Єва. Згодом панство Людмила і Роман побудували собі в Перемишлі дім, здавалося, що в тому домі будуть в спокої доживати свої дальші роки. Однак 20 років тому, 10 травня 1976 р., лиха смерть забрала Людмилу Кот-Павлище, яка була завжди вірна перед своєю родиною, народом і Україною. І можна її смерть описати словами Юрія Яновського: "Солдат на землю падає від кулі, його життя іще летить вперед" і додавав своє: "обов'язком того життя кликати далі в бій живих і ненароджених!". Її поховано на перемиському кладовищі. З цієї могили її славний дух кличе вічним голосом любити Україну любов'ю і героїзмом Людмили. 

ВІЧНА ПАМ"ЯТЬ

На 88-у році життя відійшов у вічність ветеран Дивізії "Галичина", Голова Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії ("Галичина") УНА Василь Тимчій.

 ВІЧНА ПАМ"ЯТЬ.

О. СТЕПАНІВНА ЯК КОМАНДАНТ СОТНІ

ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКОМУ ВІЙСЬКУ

                              Українське жіноцтво брало участь у всіх ділянках життя народу, включно з військовою службою. Доказом цього були фронтові старшини в Леґіоні Українських Січових Стрільців: Олена Степанівна, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко.

                              Сьогодні жінки добилися визнання й служать поряд мужчин у війську західних держав, особливо в США, де недавно жінка отримала степінь генерала в морській піхоті. В українських збройних силах жінки служать сьогодні тільки на підрядних позиціях.
                                                                       
                                                                                                                                       Редакція


(Подав М. Горбовий)

                                Дня 23, січня 1915 р. почалася австро-німецька офензива в Карпатах. І. курінь У.С.С. стояв на позиціях Здинява-Здун, в околиці Берегова й Гути, на Закарпатті.

                                 Сотня Чмоли займала край ліса і, стоячи по пояс у снігах, обстрілювала з-за дерев москалів та ждала приказу до наступу. В заступстві сот. Чмоли командувала сотнею хор. О. Степанівна. Не зважаючи на рясний крісовий огонь, вона проходила від стрільця до стрільця й кермувала боєм. Стрільці благали її, щоб не наражалася на небезпеку, та Степанівна не зважала на небезпеку, бо почалась офензива, час великого напруження по обох боках, тому треба було самому все доглянути.

                                  На правому крилі стояли мадяри. Там уже добре кипіло. Мадяри, народ гарячий, але не дуже то люблять таку горяч в окопах.

                                 До стрільців підбігає, скрадаючись поміж дерева, мадярський сотник і, розпитавши, хто командує стрілецькою сотнею, дає приказ перекинути її на право, на зміну мадярів.

                                 - У нас є своя команда, - відповідає йому Степанівна, - і я лише їй повинуюсь!

                                 - Але я вам приказую! Я старший ранґою!... - кричить сотник.

                                 - Знаю і прошу мене не поучувати: краще подумайте, чи ви маєте право змінювати зараджування вищої команди! - відповідала Степанівна. - Будь ласка, негайно покинути мій відтинок, а ні, то прикажу стрільцям відставити вас до своїх!

                                  Сотник побачив, що нема жарту, люто глянув на завзятого молоденького хорунжого й пустився туди, звідки прийшов.

                                  Стрільці були невимовно вдячні Степанівні за цю рішучу поставу та вирятування з певної загибелі, бо москалі на правому крилі таки здорово прочистили тоді мадярів. □

("Історичний Календар - альманах Червоної Калини", 1932 р.)