VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

Ген. Петро Самутин

Врятування Львова. — Кіннота Будьонного під Замостям.

(Продовження)

Битва на Вислі включала в себе два етапи: Перший від 13-15 серпня 1920 р., коли совєтські війська, ведучи завзяті бої на підступах до Варшави і Модліна, осягли найбільші успіхи. Другий — від 16 до 25 серпня 1920 р., коли ворог перейшов в контрнаступ і змусив війська західнього фронту відходити на схід.

На цьому місці дозволимо собі залишити Варшавську операцію та перейдемо до подій на Південно-західньому фронті. Не дивлячись на сильну перевтому і втрати, 1-а совєтська кінна армія настирливо продовжувала наступ на Львів. Поляки за всяку ціну намагаються утримати Львів. Зосереджують проти 1-ої кінної армії та підлеглих її Реввоєнсовєтові в оперативному відношенні 8-ої кінної дивізії, 45-ої і 47-ої стріл. дивізій, своїх 4 піші дивізії, дві кінні дивізії, декілька добровольчих відділів, зміцнених панцерними потягами і літаками. Совєтським військам прийшлося діяти в лісисто-багнистім терені, порізанім річками і каналами та зруйнуваннями мостами. Бували випадки, коли умовини місцевости не дозволяли ворогові підтягти для помочі наступаючим військам артилерію і тачанки зі скорострілами. Вперті бої розгорнулися в районі Буська за переправи на річці Західній Бог та дороги, що вели в напрямку Львова. Зайнявши мостовий причілок на лівому березі західнього Богу на північний захід від Буська, головні сили 1-ої совєтської армії зав'язали бої на ближніх підступах до Львова. 19 серпня 4-а і 6-а кінні дивізії знаходились від Львова на 6 кілометрів віддалі.

Спротив ворога зростав. Польське командування кинуло свіжі частини проти совєтських військ, панцерні потяги, озброєні тяжкими гарматами, та коло 18-ти літаків, які закидали червону кінноту бомбами  та  обстрілювали  з  тяжких  скорострілів. Ламаючи відважний спротив, червоні вперто йшли вперед. 19-го серпня, в повідомленні, посланному Командуванню Західнього фронту, Реввоєнсовєт 1-ої кінної армії сповіщав, що поляки зосередили під Львовом великі сили і ставлять впертий спротив. Однак С. Будьонний і К. Ворошилов висловили певність в тому, що через два-три дні Львів буде "визволений". Вони заявили, що в цих умовах залишення 1-ою кінною армією зайнятого нею відтинку може катастрофально відбитися на цілому фронті.

20-го серпня 1-а кінна армія одержала наказ за підписом голови Реввоєнсовєта Троцького: "Негайно виконати директиву командування Західнього фронту про зміну напрямку її дій з Львівського на північно-західній" (на Замостє). Разом з тим в директиві було сказано про те, щоб оволодіти Львовом не відбилось на часі виконання наказу про перехід до Замостя і не зробило розкладаючого впливу на війська. Таким робом, директива большевицького Реввоєнсовєта сама собі заперечувала: вимагаючи негайного руху 1-ої кінної армії на допомогу арміям Західнього фронту, вона в той час фактично санкціонувала оволодіння нею (кінною армією) Львовом.

На другий день А. Єґоров (командуючий південно-західнім фронтом) сполучився телеграфом з Мінськом і поінформував М. Тухачевського про положення на південно-західньому фронті. А. Єґоров сказав, що через два-три дні Львів буде взятий. В разі виходу з бою 1-ої кінної армії", слабі війська ХІV-ої армії не тільки не зможуть оволодіти Львовом, але з певністю будуть відкинені поляками на схід. Командуючий південно-західнім фронтом висловився за те, щоб дати можливість 1-ій кінній армії зайняти Львів, і лише потім скерувати її на Замостя. М. Тухачевський відповів: "Кінна армія настільки тепер спізнилася, що вже значно минула гострота потреби її на півночі, але все ж кожний день дорогий".

Таким робом, відхід 1-ої кінної армії в напрямку Замостя після 20-го серпня не був вже большевикам необхідний. В той самий час її відхід з Південно-західнього фронту нарушив його стійкість та створив для поляків догідні умови — переходу в наступ також і тут. В цих умовах було краще продовжувати наступ 1-ої кінної армії на Львів і не перекидати її на Замостє.

20-го серпня 1920 р. 1-а кінна армія розпочала відхід із-під Львова і через вісім днів прибула в район Замостя. Однак тепер вона вже не могла змінити положення на Західньому фронті: большевицькі війська скрізь відходили, а ініціятиву тримали в своїх руках поляки. Слабі частини Південно-західнього фронту, що діяли на Львівському напрямку, після відходу 1-ої кінної армії під натиском поляків також почали відступати.

Сама 1-а кінна армія опинилася в надзвичайно тяжких умовах. Вона змушена була боротись без підтримки піхоти з переважаючими силами поляків напротязі п'яти днів. Польське командування намагалось окружити і знищити її. Своєю впертістю та відвагою 1-а кінна армія зірвала ці пляни і в перших днях вересня з'єдналась з головними совєтськими силами.

Головну ролю в затримці передачі 1-ої кінної армії в оперативну підлеглість Західньому фронтові, безперечно відіграв Сталін, як член Реввоєнсовєта Південно-західнього фронту і член Реввоєнсовєта Совєтської Республіки. На це склалось багато причин, які ми тут оминаємо, та подамо лише одну з них, це особиста ненависть Сталіна до С. Каменєва, як колишнього полковника генштабу старої армії, який зайняв посаду Головнокомандуючого всіма збройними силами Совєтської Республіки 8-го липня 1919 року. Сталін дуже часто робив доноси на С. Каменєва до Політбюра і особисто Ленінові, в цих доносах намагався скомпрометувати Каменєва не тільки як Ґлавкома, але як і людину.

Сталін, починаючи від 2-го серпня 1920 р., коли було прийняте рішення ЦК РКП(б) про розділ фронтів, як тільки міг гальмував переведення в життя це рішення. 12-го серпня виведену в резерв 1-у кінну армію (дві дивізії) без санкції головнокомандуючого, знову кинув в наступ на Львів.

Сталін зігнорував другу директиву Ґлавкома про передачу 1-ої кінної і ХІІ-ої армії Західньому фронтові, а з думкою командуючого Південно-західнім фронтом А. Єґоровим, що дальше не вільно затримуватись з виконанням директив Центра, не рахувався.

Сталін став на шлях прямого непідкорення директивам Ґлавкома, в яких відзеркалювались рішення Політбюра від 2-го серпня і пленума ЦК від 5-го серпня 1920 року. ("Воєнно-Історіческій Журнал ч. 2, 1964, Москва, Орган Міністерства Оборони Союзу ССР, сторінка, 104).

Запізнавшись досить основно з положенням польської сторони та суперечками, а то й ворожнечею у большевицькій верхівці між фаховими військовиками та партійними бонзами, повернулось до групи "Замостя".

30-го серпня 1920 року в Замостю

Ніч з 29/30. VIII. 1920 була дуже темною. О годині 2-ій 5-а сотня 31 п. СК під командою підпоручника Хоміча розпочала випад на село Калинівці (на південний схід Замостя). Коло години 3-ої доходить до того села від півночі і починає енергійний та галасливий наступ. Будьонівці, заскочені крісовим вогнем і гранатами, вискакують з домів і починають втікати у східьному напрямку. Сотня здобула 14-осідланих коней, віз з харчами разом з харчовим підстаршиною та кілька полонених з 33-го полку армії Будьонного. На вулицях села залишились вбиті і ранені кіннотники. Успіх сотні був поважний, головне — здобули "язика".

Одночасно 6-а сотня 31 п. СК виконала випад на село Майдан (на схід від Замостя), а чота Штабової сотні VI-ої січово-стрілецької дивізії під командою хорун. Михайла Турка зробила випад на село Сітанець (на північ від Замостя). Обидві ці групи, після перевірення стежами околиці цих сіл. без втрат повернулись до Замостя.

Перед полуднем зауважено з пункту спостереження (ратуша) дві великі колони кінноти й артилерії, що маршували серед дощу в загальному напрямку: Ярославиці — Сітанець (зі сходу на північний захід) і Пнювек — Зводне — Жданів — Завада, (на південь і захід від Замостя).
Панцерний потяг "Мститель", що курсував на лінії: Завада — Красностав, був відрізаний від Замостя.

Ворожа кіннота зайняла села: Сідлиска-Високе і Гижа. (Захід і півн. захід Замостя). Телеграфічне сполучення з Люблином — перерване. На цілому оборонному фронті групи "Замостя" — розпочалася інтенсивна стріялина з обох сторін, в дію увійшли: артилерія, тяжкі скоростріли і рушничний вогонь. Кіннота Будьонного веде наступ вздовж шосе: Лабунє — Замостє і Красностав — Замостє (з півдня і півночі). Оборонці заховуються дуже спокійно та відбивають своїм вогнем всі намагання ворога.

З пункту спостереження зауважено більше скупчення ворога в районі Калиновці (південний захід Замостя). Командир 31-го п. СК перекидає летунську сотню (300 багнетів) на передмістя Нова Осада. В цитаделі (середмістя) йде інтенсивна розбудова укріплень. Розбудовують становища для гармат, тяжких скорострілів та ставлять дротяні загороди. Там працюють: Сотня Технічного куреня VІ-ої с.-стр. дивізії, 9-а сотня 31-го п. СК та польська технічна сотня.

З наказу командуючого групою "Замостя" полк, генштабу М. Безручка, був висланий панцерний потяг "Смерть" для переведення розвідки в напрямку на село Мйончин (схід Замостя). Потяг був обстріляний гарматним вогнем ворога, один стріл вдаряє в гарматний вагон і вбиває двох старшин і кількох стрільців. Потяг вернувся до Замостя. В годинах пополудневих почуто гарматну канонаду з напрямку: Мйончин (схід) і Комарів (південний схід).

Над лісом з району Чесники і на південь від Лабуня — рвуться шрапнелі. Треба думати, що це відділи генерала Ст. Галлера ведуть бій з кіннотою Будьонного. Зростає надія, що скоро прийде допомога. Під вечір того ж дня чути туркіт легких (ручних) скорострілів з району Лабуня. Польські частини, що беруть участь в обороні Замостя, видали останні запаси харчування.                                                                             





Далі буде

О. МІТРАТ Проф. Д-р ВАСИЛЬ ЛАБА, колишній Головний Капелян УГА і 1 УД УНА

О. проф. д-р Василь Лаба народився 1-го жовтня 1887-го року в селі Бертешєві Бібрецького повіту в Західній Україні. Закінчивши середню освіту в українській академічній гімназії у Львові, почав богословські студії на Львівському університеті та продовжував їх в Інсбруку, Фрайбурзі, і у Відні. Рукоположений на священика був в 1912-му році у Львові, вже на початку Першої світової війни в 1914 році був призначений тодішнім Митрополитом Слугою Божим Андреєм Шептицьким на головного полевого капеляна для українців в австрійській армії і опісля в Українській Галицькій Армії. Був довгі роки професором Богословської Академії у Львові, ректором якої був Патріярх УПКЦеркви Блаженніший о. д-р  Йосиф Сліпий.

Під час Другої світової війни мітрат В. Лаба знову був назначений головним капеляном Першої Дивізії Української Націон. Армії. Після війни зосереджував свою діяльність головно на навчанні та вихованні священичого доросту. Є автором багатьох наукових праць і студій та статтей. Від 1950-го року був генеральним вікарієм Едмонтонської єпархії УКЦеркви.

ЛИСТОПАД 1918 РОКУ

Василь Верига


Місяць листопад 1918 року важливий в історії цілої Европи, якщо вже не цілого світа, важливий він подіями, які мали далекосягле значення для багатьох країн, але мабуть чи не найважливіший він був для українців. Почавши від першого листопада, коли українці під австрійською окупацією проголосили свою державність, напротязі цілого місяця відбувалися якісь події, або прямо таки на українських землях, або й поза ними, які вирішували долю українського народу на цілі десятиліття. Найважливішими з них були власне Листопадовий Зрив у Львові та проти-гетьманське повстання, яке розпочалося із Білої Церкви на Київщині. Чи було якесь взаємовідношення чи взаємовплив одної події на другу? Попробуємо проаналізувати ці події та цілий ряд інших, які відбувалися в листопаді 1918 року.

Коли вночі із 31-го жовтня на 1-го листопада Українська Національна Рада перебрала владу від австрійського намісника у Львові, головною особою цього акту був сотник УСС-ів Дмитро Вітовський при допомозі 60-ти старшин та коло 1400 підстаршин і вояків українців, які в даний час перебували у Львові. Для Української Генеральної Команди було зрозумілим, що перебрати владу у поверх 200-тисячному місті, яким був тоді Львів, це була дуже мізерна військова сила. Не входячи в деталі переведення цього революційного акту, зазначимо, що "в 7-ій годині ранку 1 листопада 1918 р. сотник Вітовський одержав звіт, що обсаду міста проведено після пляну та що всі стоять уже на своїх місцях". Рівночасно звітовано, що на ратуші Львова повіває жовто-блакитний прапор. Намісника Галичини графа Гуйна і команданта Львівської Військової Округи ген. Пфеффера інтерновано. Обсада Львова українським військом стала дійсністю" ¹.

Українська Генеральна Команда разом із Укр. Національною Радою, були свідомі того, що з нецілою півтора тисячею війська вдержати Львова, в якому поляки становили більше половини населення, а з решти більшість належала жидам і тільки кількадесят тисяч становили українці, буде неможливо й тому наполегливо шукали військової допомоги на провінції. Так само, з уваги на те, вже пополудні 31-го жовтня до Черновець на Буковині, де стояв леґіон Українських Січових Стрільців, виїхав спеціяльний курієр четар Сенюта з наказом, "щоб боєві відділи, не гаючись ні хвилини виїхали до Львова. Коли б хто робив труднощі в доставі поїздів, — говорилося в наказі Української Генеральної Команди — їх слід опанувати силою" ². Але Команла УСС-ів не виконала ані першої частини наказу про негайний виїзд боєвих відділів, ні другої частини про насильне опанування потрібних для транспорту поїздів. Ваґонуваиня боєвих відділів пішло пиняво, бо управа черновецької залізниці не хотіла відправляти стрілецького транспорту негайно і стрільці виїхали з Черновець замість в полудне 1-го листопада — 24 години пізніше, а під Львів прибули щойно пополудні 3-го листопада.

Тим часом поляки вже першого листопада почали збройний спротив у Львові. "Відсутність УССтрільців в перших трьох днях боротьби за Львів була вирішальною для дальшого її висліду" — пише історик УСС Степан Ріпецький ³. "За той час поляки станули міцною ногою в західній частині міста і зорганізували її так, то вже не могло бути мови про ліквідацію її за одним махом. Тим то, у великій мірі, нещасливий вислід війни з Польщею лагодиться вписати на рахунок спізнення стрілецької формації" ⁴ пишеться в Історії Українського Війська.

Роздумуючи над ствердженням, що цивільне уппавління залізниці в Чернівцях могло протиставитись у війну військовим наказам, нам це здається незрозумілим. Одначе замість аналізувати цей факт, ми наведемо інший подібний випадок, про який згадує у своїх споминах Віктор Андрієвський, полтавський губерніяльний комісар освіти за часів Центральної Ради, що трапився на декілька місяців раніше у місті Гадячі на Полтавщині. Різниця була тільки та, що військовою частиною були чехи, які знаходилися тоді на українській Полтавщині й намагалися відступити на схід перед наступаючими німецько-українськими військами.

"Одного дня на станцію Гадяч прибуло з Лохвиці двоє чехів. Вони наказали дати собі паровоз. Хтось з залізничного начальства став було протестувати, та вони погрозили ручними ґранатами, взяли собі паровоз і поспішно виїхали разом з ним" ⁵.

Чому так не поступили українці на українській Буковині з румунською залізничною адміністрацією, важко собі пояснити.

Можливо, що в Історії Українського Війська дещо переборщено важливість спізнення відділів УСС-ів, бо на хід польсько-української війни, а зокрема на остаточний її вислід, мали немалий вплив ще й багато інших чинників. Перш за все в листопаді 1918 року Галичина була вже вичищена з чоловічого населення в віці від 18 до 45, яке було мобілізоване до австрійської армії. Із них поверх 70.000 осіб попало до італійського полону, як це стверджує проф. Є. Онацький ⁶. Частина була ще зі своїми полками на Балканах, а частина в поворотній дорозі до Галичини, але ще на чужих теренах, а деякі були вже тоді під польською контролею. Крім того тримільйонова українська Галичина не могла виграти війни з Польщею, що начисляла поверх 20 мільйонів населення, а що найважніше, мала за собою прихильність Антанти та добру покровительку Францію. (Українці Галичини розраховували на проголошене президентом ЗСА Вільсоном право на самовизначення народів і тому намагалися за всяку ціну вдержатися на своїй національній території").

Українська Національна Рада сподівалася дістати допомогу від Наддніпрянської України, що своєю кількістю населення вдесятеро перевищала Галичину, ⁷ не говорячи вже про матеріяльні ресурси. Знаючи, що на Наддніпрянщині знаходиться Окремий Загін Січових Стрільців, зложений в основному з галичан, Українська Національна Рада звернулася вже 5 листопада до гетьмана Скоропадського, щоб він відіслав Січових Стрільців до Галичини та дав ще й матеріяльну допомогу Західньо-Українській Народній Республіці у її боротьбі з Польщею.

Гетьман прихильно поставився до прохання галицької делегації, у складі д-ра Осипа Назарука та інж. Володимира Шухевича, з якою разом був і полк. Євген Коновалець, командант Окремого Загону Січових Стрільців. В порозумінню з відповідними міністрами, він пообіцяв, що "добрий полк Січових Стрільців, які тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини, буцім то на те, щоб очистити залізницю від полонених. Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю, — пише д-р Назарук у своїх споминах. — Таку здержливість уважав гетьман потрібною, щоб не вмотатися в війну з Польщею. При чім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зі своєї армії, коли вони перейдуть за Збруч" ⁸. Іншими словами, гетьман віддавав полк Січових Стрільців із повним узброєнням та військовим вирядом Західньо-українському урядові.

Здавалося, що все було в якнайкращому порядку, одначе, коли галицькі делегати сконтактувалися з головою Національного Союзу, Володимиром Винниченком й розповіли йому в чому справа, то він "назвав заходи д-ра Назарука зрадою та заявив, що все вже готове до повстання проти гетьмяна" ⁹, в якому Січові Стрільці мали бути боєвим аванґардом. Якщо вони відійдуть до Галичини, то не буде з ким починати повстання. "Щождо допомоги Галичині, то Винниченко сказав, — як не твердить полк. Коновалепь, — що справжня Україна дасть Галичині далеко більшу поміч ніж гетьманський уряд" ¹⁰.

Після того делегати поїхали до Січових Стрільців до Білої Церкви, щоб ше переговорити зі Стрілецькою Радою, що була неофіційним політичним проводом для СС. Але Стрілецька Рада під впливом Винниченка ¹¹ "відкинула проект висилки до Галичини якої-небудь частини (подавляючою більшістю голосів (11:1), виходячи зі становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передовсім з державними інтересами Великої України, та що Київ важніший ніж Львів" ¹². Ба, що більше, один делегат ЗУНР, д-р О. Назарук так захопився ідеєю повстання проти гетьмана, що відмовився повертатися до Львова ¹³, хоча там від інтеліґентних людей до праці — не переливалося. Якщо б д-р Назарук був військовою людиною, то такий крок не можна було б інакше трактувати, як дезерцію.

Отже, Стрілецька Рада висловилася проти виїзду до Галичини ^*, щоб здушити повстання поляків у Львові й готувалася до повстання проти гетьмана. А шкода, бо приїзд Січових Стрільців був би мав не тільки мілітарне, але ще більше моральне значення, для українських галицьких частин — будуюче, а для поляків — деморалізуюче.

15 листопада Січові Стрільці підняли повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, щоб "рятувати" самостійність України. Мабуть важко було б сумніватися у щирість вчинку Січових Стрільців та їх командування. Одначе нелегко повірити, що Винниченко і Шаповал, і Петлюра, які цілий час пропагували федерацію з Росією й виступали проти самостійности України, як шкідливої для "єдности соціялістичної революції", раптом перетворилися в таких великих "самостійників". На доказ цього вистачить заглянути до ІV-го Універсалу, щоб переконатися, що навіть у цьому документі, який проголошував самостійність України, не стверджено самостійности, як остаточної мети українського народу, але зроблено ще застереження, що щойно Українським Установчим Збором "найвищому нашому органові належить рішати про федеративний зв'язок з народніми республіками бувшої російської держави" (Підкреслення моє — В. В.) ¹⁴

В міжчасі, 11-го листопада капітулювала Німеччина і перша світова війна закінчилася. Разом з тим був анульований Берестейський договір, від якого Росія відмовилась 13 листопада, а з тим самим Лєнін мав уже вільну руку плянувати нову аґресію України. 17-го листопада він постановив створити т. зв. Український фронт, на якому вже стояло поверх 80.000 війська під командою москаля Антонова-Овсієнка. Але для Винниченка ці війська не були страшні, бо він зробив з большевиками договір про невтральність¹⁵. Зрештою, большевики від самого початку присутности німецько-австрійських військ в Україні виконували різні саботажі, чим провокували криваві відплати німців на українському населенню. Це у свою чергу викликало ненависть українського народу до німців, до гетьмана та гетьманського уряду, що остаточно збігалося з інтересами Винниченка і Шаповала, які монтували повстання. Але на цьому несподіванки большевиків не кінчалися. 28 листопада 1918 року ЦК Російської Комуністичної Партії, на чолі якої стояв Лєнін (навіть не ЦК КП(б)У, що була відгалуженням російської партії в Україні!) створив з різних чужинців "український совєтський уряд", до якого входило тільки двох українців, Володимир Затонський і Юрко Коцюбинський. На чолі уряду став київський большевик москаль Георгій Пятаков, який завжди виступав проти самостійности України, а змагав, як і всі москалі, до "єдиної неділимої Росії" тільки червоної.

29 листопада цей же совєтський "український уряд" видав свій маніфест до українського народу, в якому повідомляв його про скинення гетьмана та встановлення совєтської влади в Україні. Ані Лєніна, ані Пятакова не турбувало те, що гетьман усе ще перебував у Києві, як і те, що сам Пятаков зі своїм "урядом" і т. зв. "українським" військом, що складалося з московських й орловських робітників та китайських і латвійських наємників, все ще перебували на московській землі. Але цим і не треба було турбуватися, бо ж українські частини, Запорозька та Сірожупанна дивізії, що берегли північно-східних кордонів України перед большевиками, далися загітувати "республіканцям" і, покинукивши свою службу, поспішали усувати гетьманську владу, щоб "рятувати" українську державність. Завдяки цьому, "через відкриті кордони зараз же почали посуватися большевицькі військові частини, які стояли на поготові"¹⁶ й тільки чекали на добру нагоду.

Маніфест совєтського "українського уряду" оголошував також, що "усі поміщицькі землі, живий і мертвий реманент підлягав негайній передачі селянству без усякого викупу"¹⁷. Мабуть немає потреби доказувати, що цей маніфест був прямим закликом до грабунків, анархії, щоб створити на Україні хаос. Московські большевики, не тратячи нічого свого власного, купували собі прихильність українського селянства українською землею, українським добром.

Коли Січові Стрільці боролися за Київ, галицькі нечисленні військові частини змагалися на вулицях Львова за вдержання своєї столиці. Але встоятись не було сили; на допомогу львівським полякам приходили різні військові частини з корінної Польщі, а українці такої помочі, з незначним виїмком, не мали. 22 листопада 1918 року українські війська покинули Львів, щоб до нього вже більше не вернутися, помимо кількамісячної боротьби. Січові Стрільці мали більше щастя у своєму змагу. Вони здобули Київ, усунули гетьмана й відновили Українську Народню Республіку. Але після "тріюмфального" в'їзду Директорії до Києва 19-го грудня 1918 року вона в ньому задержалася заледве півтора місяця. Ранком 5-го лютого 1919 року Директорія покинула Київ перед наступом большевиків, щоб до нього практично більше не вернутися. Українська держава, зі столицею у Києві та в розмірах з перед 15-го листопада 1918 р. перестала існувати.

Так виглядав листопад 1918 року. Хоч-не хоч, насувається питання: Який був би вислід Визвольних Змагань, якщо б Січові Стрільці були послухали гетьмана Скоропадського і поїхала до Галичини, щоб допомогти здушити польське повстання у Львові, а вслід за тим закріпити західні кордони України від Бугу до Карпат? Що було б сталося на Великій Україні, якщо б, не маючи Січових Стрільців, Винниченко, Шаповал і Петлюра не підняли повстання проти гетьмана? Чи міг би був гетьман Скоропадський здійснити ідею федерації з неіснуючою білою Росією або створити російську державу на українських землях, де українці становили 76.7%, а москалі тільки 12.9% усього населення¹⁸? Це питання гідне уваги, як і гідне воно докладнішої аналізи, холодної і безпристрасної, на яку, як видно учасників тих подій не було стати, але повинно стати нас, молодшого покоління. Можливо, що проаналізувавши всі "за" і "проти", не всі наші визнані герої зістали б і на далі в ореолі слави, а ті, що їх Директорія "вийняла з-під закону", з категорії злочинців — перейшли б до групи державних мужів.

Неприємних історичних фактів-помилок промовчувати не годиться; про них не тільки треба говорити, але їх треба, перш за все, аналізувати, щоб на помилках минулого вчитися й не повторювати їх у майбутньому. Основною помилкою провідників української революції були не поодинокі її потягнення, але те, що вони усіма своїми починами змагали збудувати соціялістичну Україну, а не Українську Самостійну державу взагалі.

Подумаймо над тими подіями бодай один раз у рік, коли ми відзначуємо "Листопадовий Зрив", коли ми відзначуємо пам'ять тих, що віддали своє юне життя на полі бою за свій нарід, за ідеали, в які вони тоді вірили і вважали їх за одиноко правильні. Листопад 1918 року із його подіями на всіх українських землях був вирішальним не тільки в упадку Західньо-Української Народньої Республіки, але й української держави взагалі. Виснажена війною Галичина не була в стані закріпити своєї державности сама, тим більше, коли її власні сини були порозкидані по різних країнах Европи. Як допомогла Галичині "справжня Україна" Винниченка — про те не доводиться навіть згадувати.

Аналізуючи наше минуле, ми повинні в першу чергу руководитися правдою, навіть тоді, коли ця правда не надто приємна, коли вона мала б виявити такі чи інші недоліки й помилки провідників. Людей непомильних немає, а зокрема людей чину. Помилки зроблені не свідомо, але в ході праці й шукання доріг, які мали б вивести український народ "з дому неволі" не мусять дискваліфікувати народних провідників з пантеону славних. Знаємо зі Святого Письма, що св. Петро помилився, тричі зрікався Христа у хвилині почуття безпорадности і зневіри, але покаявшись, його гріх не став йому на перешкоді, щоб стати першим апостолом Його і своєю працею і кров'ю змив свій гріх. В листопаді 1918 року зроблено багато помилок, за які весь нарід покутує й до сьогодні й тому, ради майбутнього, треба бути справедливим і до минулого й віддати йому належну увагу у наших роздумах і студіях.
___________________________
 ¹  М. Дольницький. "Військова підготовка Листопадового Зриву та її здійснення", збірник Українська Галицька Армія. Вінніпеґ, Д. Микитюк, 1958, т. 1, ст. 56.

 ²   Історія Українського Війська. Опрацювали І. Крипякевич і інші. 2 вид. Вінніпеґ,  Ів. Тиктор,  1953, ст. 475.

³   С. Ріпецький. Українське Січове Стрілецтво.  Ню Йорк, Червона  Калина, 1956, ст. 206.

 ⁴   Історія  Українського Війська, ст. 475.

  ⁵  В. Андрієвський. З  минулого.  Берлін, Укр.  Слово,  1923.  Нью  Йорк, Говерла, 1963, ст. 179.

 ⁶   Є. Онацький. По похилій площі. Мюнхен, Дніпрова Хвиля, 1964, част. 1. ст. 49.

 ⁷   Л. Шанковський. Українська Галицька Армія.  Вінніпеґ, Д.  Микитюк, 1974, ст.
45.

 ⁸   О. Назарук. Рік на Великій Україні. Відень, 1920, ст. 6.

 ⁹   Є. Коновалець. "Причинки до історії української революції". (Реґенсбурґ). Накл. Проводу Українських Націоналістів, 1948, ст. 13.

 ¹⁰   Там же.

 ¹¹  Історія Українського Війська. 2 вид., ст. 473.

 ¹²  Назарук, цит. праця, ст. 8.

 ¹³ Там же, і Є. Коновалець, цит. праця, ст. 14.

 ^* Одинокий полк. Р. Сушко голосував за виїздом СС до Львова.

 ¹⁴  К. Костів. Конституційні акти відновленої української держави, 1917-1919 років і їхня політично державна якість. Торонто, 1964, ст. 88.

¹⁵   В. Винниченко. Відродження  нації. Відень, 1920, т. З, ст.  158.

¹⁶  Д. Дорошенко. Історія України, 1917-1923. Ужгород, 1930, т. 2, ст. 421.

¹⁷  Історія Української Р.С.Р. Київ, Наукова Думка,  1967, т. 2, ст. 96.

¹⁸   Енцикльопедія   українознавства. Мюнхен, Молоде Життя, 1949,   т. 1, ст. 164.