Лев Шанковський
Пакт гітлерівської Німеччини та сталінського СССР з 23 серпня 1939 року був несподіванкою для цілого світу. Насамперед був він несподіванкою для партнерів Антикомінтернівського пакту, що його Німеччина заключила 25 листопада 1936 р. після 15 місяців переговорів з Японією (до нього Італія приступила 6 листопада 1937 року). Друга стаття Антикомінтернівського пакту забороняла договірним сторонам заключати будь-які договори з СССР без взаємного порозуміння. Коротка нотифікація Японії Німеччиною про намір заключити пакт ненападу з СССР, ледве могла вважатися Японією "взаємним порозумінням" у дусі постанов Антикомінтернівського пакту.
Заключуючи після довгих переговорів Антикомінтернівський пакт, Японія мала право вважати його воєнною конвенцією проти СССР. І, справді, негайно після заключення Антикомінтернівського пакту, Японія почала підготовчі воєнні операції для нападу проти СССР. В 1937 році ці операції велись в Китаї, але протисовєтські інтенції японського командування були цілком виразні: здобуваючи північний Китай і ведучи операції в середньому Китаї (проти армій національного Китаю), Японія забезпечувала собі пляцдарм і флянґи для воєнних операцій проти СССР. В другій половині 1938 року, японська армія починає вже безпосередні воєнні дії проти СССР: її операції на кордонах совєтського Приморського краю (наш Зелений клин), над озером Хасан (29. VII. — 11. VIII. 1938 р.) мають вже на меті прощупати оборонні спроможності Червоної армії на підступах до Владивостоку, віддаленого тільки 150 км від терену боїв. В 1939 році, для такого прощупування оборонних спроможностей СССР, Японія вибирає інший напрямок: стик кордонів СССР, Монгольської Народньої Республіки та Китаю. Бої над рікою Халхін Гол в Монголії, як теж за гору Баїн-Цаган, тривають від 11 травня по 31 серпня 1939 року. Ніхто насправді не знає, хто вийшов переможцем із цих боїв (обі сторони твердять про свою перемогу, а об'єктивних свідчень немає), але арешт та ліквідація маршала Васілія К. Блюхера (1889-1938), командувача совєтських військ на Далекосвідньому фронті та керівника оборонних операцій Червоної армії над озером Хасан, свідчить, що в цьому місці Червона армія повної перемоги не здобула. Знов же, операція на р. Халхін Гол не була японською армією закінчена; на звістку про ріббентропо-молотовський пакт, Японія її негайно припинила і вже 15 вересня підписала з СССР та Монгольською НР угоду припинення воєнного конфлікту.
Хто знає світосприймання азійських народів, той не може сумніватися, що ріббентропо-молотовський пакт був сприйнятий Японією, як щось посереднє між зрадою й ошуканством. Азіяти дуже не люблять тих, що не дотримують слова і не дбають за довір'я, що його на них покладається. І це, що гіт лерівська Японія втратила довір'я до гітлерівської Німеччини, виявилося вже дуже скоро, під час перебування міністра закордонних справ Японії, Йосуке Мацуока в Берліні. У зустрічі з ним (27. III. 1941) Ріббентроп робив цілком виразні натяки на напад гітлерівської Німеччини на СССР, але японець тільки посміхався. Навпаки, цього ж дня коли гітлерівці здобули Беоґрад, 13 квітня 1941 року, Мацуока підписав у Москві договір про невтралітет, який мав обов'язувати 5 років. Сталін був зворушений і, в безпрецедентному вияві радости, провів Мацуоку на залізничну станцію. На станції він обняв його і сказав: "Ми, азіяти, мусимо триматися разом".
Ріббентропо-молотовський пакт причинився до того, що гітлерівська Німеччина втратила Японію, як свого союзника в боротьбі проти СССР. Японія змінила напрямок своєї мілітарної агресії, на якому в майбутньому була розгромлена. Але японський невтралітет був на вагу золота для СССР. Дякуючи японському невтралітетові, деякі далекосхідні дивізії могли бути перекинені в Західню Україну вже в травні-червні 1941 року. Знов же головна сила прибула з Далекосхіднього фронту під Москву на переломі 1941-42 років, і рішила бій за неї.1) Самій Японії договір про невтралітет вийшов боком, бо СССР вірний своїй традиції, не дотримав договору і напав па Японію, коли цей договір ще "діяв". Було це в останніх тижнях війни, коли Японія була вже переможеною, а збомблення Гірошіми та Нагасакі атомовими бомбами змусило Японію до капітуляції. Так відкрилася нова "атомова" ера в історії людства.
Заключення ріббентропо-молотовського пакту було теж несподіванкою для західніх альянтів, Франції та Англії, воєнні місії яких перебували в Москві, договорюючись про заключення воєнного пакту проти гітлерівської Німеччини. Після заключення пакту, місіям цим не залишилося нічого іншого, тільки попрощатися й виїхати з Москви. Отже, ріббентропо-молотовський пакт закінчив теж однорічний період, в якому політика Англії та Франції у відношенні до гітлерівської Німеччини змінилася на 180 ступнів. Варто пізнати елементи рішень, що цю зміну спричинили.
Отож немає сумніву, що в 1938 році назріло було рішення керівних кругів Англії та Франції, якого основою був погляд, що найкращим способом відвернути від себе загрозу гітлерівської Німеччини, є підтримати її в поході на Схід, проти СССР, по лінії Антикомінтернівського пакту. Добре поінформований посол США в Парижі, Вільям Булліт говорив про таку політику Англії й Франції отверто в розмові з Гаролдом Л. Іксом у грудні 1938 р. "Кинувши Росію на милість долі — казав Булліт — Англія й Франція відвернуть від себе загрозу нападу з боку Німеччини".2)
І ще немає сумніву, що політика керівних кругів Англії та Франції, яка сприяла походові гітлерівської Німеччини на Схід, сформувалася теж під впливом подій еспанської громадянської війни (1936-1939). Доки на цих полях боїв не було СССР, різношерсна республіканська коаліція з різного типу соціялістів, комуністів, анархістів і троцькістів та національних меншин Еспанії (баски, катальонці), посилена добровольцями з різних країн, давала собі цілком добре раду з націоналістичними повстанцями ген. Франко та італійськими інтервентами, над якими осягнено навіть блискучу перемогу під Ґвадаляхарою (березень 1937). Але, коли на полю бою з'явилися совєтські добровольці і знамениті "органи безпеки", які почали чистку республіканських військ від небажаних собі елементів (головно троцькістів і анархістів), дух республіканських військ заломився, а "п'яті колони" ген. Молі 3) почали діяти в їх запіллі. Весною 1938 р. положення республіканських військ різко погіршилося і почалася загальна розтіч. Чимало для цієї поразки республіканських військ причинилися емісари СССР, які вели політику саботажу всіх зусиль, ними неконтрольованих, а теж терористичну політику проти всіх, хто не бажав підпорядкуватися їхнім наказам. Була це політика, яка, в своїй суті була політикою тихого посібництва "фашистам" ген. Франко. 4)
Але, без огляду на те, які завдання ставила собі Москва в Еспанії, її інтервенція в громадянській війні була її повною компромітацією. Навпаки, інтервенція Італії та Німеччини була успішною. Інтервенти кинули значні сили: Італія — 100,000, Німеччина в леґіоні "Кондор" — 10,000 і ці сили осягнули перемогу, здобули значний бойовий досвід для майбутньої війни. Поразку СССР в Еспанії дуже швидко врахували Англія й Франція, які визнали уряд ген. Франко і дня 27 лютого 1939 р. порвали дипломатичні взаємини з республіканським урядом. 5)
Війна в Еспанії закінчилася 28 березня 1939 року. Цього дня Мадрид капітулював і відбувся врочистий в'їзд ген. Франко до столиці. Але 15 березня цього року сталася теж подія, яка остаточно змінила відношення Франції й Англії до гітлерівської Німеччини. Гітлер знищив Чехословаччину як самостійну державу, перетворюючи Чехію й Моравію на протекторат Великонімеччини, утворюючи незалежну Словаччину та передаючи Карпатську Україну Угорщині. 6)
В роках 1938-1939, до ліквідації Чехословаччини, правителі Англії та Франції, а теж деякі американські дипломати в Европі, як амбасадор у Парижі Вільям Булліт та амбасадор у Лондоні Джозеф Кеннеді (батько майбутнього президента ЗСА) підтримували ревіндикаційну політику гітлерівської Німеччини в тихій надії, що ця підтримка доведе до нападу на СССР у дусі постанов Антикомінтернівського пакту і тим самим воєнна загроза для західніх альянтів буде виключена. І так Англія й Франція погодилися були на приєднання Австрії до Німеччини (12-13 березня 1938) і в Мюнхенській конференції (29-30. IX. 1938) вирішили були нові кордони Чехословаччини згідно з етнографічним принципом. Мюнхенський договір, що був теж доповнений англо-німецькою деклярацією про ненапад (30. IX) не був виразом "епізменту" західніх потуг у відношенні до агресора, але спробою спрямувати цю агресію поза обсяг життєвих інтересів обох потуг. Дня 6 грудня 1938 року, подібну деклярацію про ненапад підписали в Парижі французький міністр закордонних справ, Жорж Бонне і Йоахім фон Ріббентроп.7)
У днях мюнхенської кризи ЧСР, дуже погану ролю відограла у відношенні до свого слов'янського сусіда, Версальська Польща, а особливо її міністр закордонних справ полк. Юзеф Бек. Як тільки у Варшаві стало відомо про заключення мюнхенського договору, Бек післав ультиматум урядові ЧСР, вимагаючи повернення Тешинської землі. Політична сліпота огорнула не тільки міністра, але й цілий нарід. Під крики польської шовіністичної товпи: "Водзу провадзь на Заользє!", польські війська зайняли 2-3 жовтня 1938 р. цю територію, додаючи ще пізніше окрайці земель у Словаччині. Це вдруге Польща використала агресію гітлерівської Німеччини; під час приєднання Австрії Польща, погрожуючи шабелькою, вимогла була поступки на Литві.
На гітлерівську "вдячність" не довелося Польщі довго чекати. Вже 24 жовтня 1938 року, Німеччина поставила перед Польщу справу Данціґу й німецького коридору через польську територію.
Після віденського арбітражу (2. XI. 1938), яким докінчено окраювання ЧСР із мадярських територій, Гітлер в днях 16-17 листопада особисто спротивився мадярським плянам приєднання цілої Карпатської України до Мадярщини та встановлення спільної мадярсько-польської границі. Цей протест викликав негайно в цілому світі враження, що Гітлер таки готує напад на СССР з метою відірвання від нього України та готує для цієї акції пляцдарм на Карпатській Україні.
Керівні кола Англії та Франції прихильно прийняли такий плян. Вже 24 листопада 1938 року у Парижі відбулася нарада чільних державних мужів обох потуг. На цій нараді Чемберлен та Галіфакс поінформували Далядьє і Бонне, що гітлерівський уряд плянує почати акцію з метою розчленування Росії.8)
До речі, Жорж Бонне був великим прихильником союзу Франції з Німеччиною і щиро підтримував німецькі ревіндикації, вірючи, що Німеччина зверне своє обличчя на Схід. Підписуючи деклярацію про ненапад, Бонне отверто радив Ріббентропові таку розв'язку. "Залишіть нам колоніяльну імперію, а матимете Україну", казав Бонне.9)
Не можна, отже, дивуватися, що негайно після підписання французько-німецької деклярації про ненапад, французька преса розвела велику пропаганду в користь цієї розв'язки. В цю пронаґандивну акцію включилася теж преса англійська. Почали появлятися ґрунтовні статті про Україну, її історію, визвольну боротьбу, економічний потенціял, ілюстровані відповідними картами. Англійські й французькі газети почали наввипередки дораджувати Гітлерові, щоб він приєднав Совєтську Україну до Карпатської України і вказували на великі багатства України, зокрема ті, що їх Німеччина не посідає. Здобуття цих багатств, на думку авторів статтей, забезпечувало б господарську самовистачальність Німеччини на багато років.
Цікаво відзначити, що в тон цієї англо-французької пропаґанди попала теж німецька преса. Але німці пішли ще один крок дальше. У Німеччині видано теж чимало книг, що трактували проблему України в ґеополітичному, історичному, економічному та культурному аспектах. Всі ці книги визначалися прихильністю до української визвольної проблеми, і коли, пізніше, знайшлось чимало німців, що мали відвагу противитися офіційній лінії гітлерівської політики в Україні і протестували проти неї своїми меморандумами, то якусь частину цього "українофільства" слід таки записати на рахунок українофільської пропаґанди, що велася в Третьому Райху під кінець 1938 та на початку 1939 років.10)
Коли ж гітлерівська Німеччина несподівано для Англії та Франції зламала мюнхенський договір, ліквідуючи ЧСР, нові кордони якої гарантувала разом з іншими партнерами договору, і видаючи Карпатську Україну на поталу Мадярщині, керівним державним мужам Франції та Англії стало ясно, що Гітлер зовсім не збирається воювати проти Москви за Україну, але має інші воєнні пляни. Англія та Франція рішили протиставитися цим плянам.
Для цього пригодилася Польща. Вона мала пакт ненападу з гітлерівською Німеччиною (26. І. 1934), яка її нераз заохочувала до спільного походу проти большевицької Москви.
Ще в серпні 1938 року, Ґерінґ мав дві розмови з польським амбасадором у Берліні, Юзефом Ліпскім, якому вказував на те, що після вирішення чехословацької проблеми, стане актуальною війна проти СССР. Ґерінґ дав до зрозуміння Ліпскому, що Польща буде бажаним союзником для Німеччини у цій війні і натякав на можливості компенсати для Польщі українською територією. Подібні пропозиції робив Ґерінґ полякам теж під час своїх славних полювань у Біловезькій пущі.11)
Пропозиції альянсу проти СССР зроблено Бекові в січні 1939 року і остаточно 21 березня, коли Ріббентроп тріюмфально вказав Бекові на розв'язку проблеми Карпатської України згідно з польськими бажаннями. Але, власне, проблема Карпатської України насторожила до краю польську публічну опінію проти Німеччини. І хоча ще в січні 1939 року Гітлер заявив Бекові, що його проблема України не інтересує, польська публічна опінія була перелякана всією тією пропаґандою, що її вели англійські, французькі, та німецькі газети і в Карпатській Україні добачувала загрозу для самого існування Польщі. Проти цієї публічної опінії нічого не міг вдіяти міністр Бек, який особисто був склонний завжди із двох лих вибрати, на його думку, менше: лихо німецьке. А втім, якого невдачного міністра закордонних справ мала Польща в критичні хвилини свого існування свідчать його розмови з румунським міністром закордонних справ — Ґріґоре Ґафенку. Директива для нападу на Польщу вже була затверджена (11. IV. 1939), переговори для заключення ріббентропо-молотовського пакту велися повною парою, а Бекові здавалося, що "Гітлер є свідомий большевицької загрози", що "боротьба проти большевизму є головна, центральна і рішальна проблема Гітлера", що "якщо польський батсіон впаде від удару Німеччини, то ворота Европи будуть відкриті для большевицької експансії" і що "цього не може хотіти Гітлер". Очевидно, "він хоче Данціґу, але ніколи не погодиться заплатити за нього такої ціни".12) Ні одного слова не сповнилося із цих перебачувань польського міністра і вже 23 серпня в таємних клявзулях ріббентроно-молотовського пакту заплачено большевицькій Москві за Данціґ і за розшматування території "уродливого детища Версальского договора", як Польщу назвав комісар Молотов у своїй промові на Сесії Верховної Ради СССР дня 31 жовтня.13)
Ріббентропо-молотовський пакт був теж великою несподіванкою для німецького народу, як теж для народів СССР. Він заперечував усю цю пропаґанду, що її вела Москва проти гітлеризму, а гітлеризм проти большевизму. Заперечення досьогочасної пропаґандивної лінії обох тоталітарних режимів вносило дезорієнтацію серед широких народних мас, керованих і контрольованих ними народів.
Пакт був несподіванкою також для чільних діячів німецької націонал-соціялістичної робітничої партії, в тому теж для її чільного ідеолога й керівника партійного уряду для закордонних справ, Альфреда Розенберґа. У свому Щоденнику під датою 22 серпня Розенберґ записав, що "подорож нашого міністра до Москви є зневагою для нашої 20-річної боротьби, для партійних конґресів, для Еспанії". Він нагадав слова Гітлера, що союз з Москвою є неможливий, бо ж "не можемо забороняти німцям красти, а рівночасно із злодіями втримувати дружбу".14)
Під датою 25 серпня Розенберґ записав у Щоденнику, що "пакт пімститься на німецькому націонал-соціялістичному русі", бо "в ньому заперечено ідеали, що їх проповідувано впродовж 20 років".15) До цього додає ще Розенберґ такі думки: "Якщо ми тепер мусітимемо залишити для СССР територію польської України, то це буде другий удар, з нашого боку, по цій найбільшій антимосковській (антімосковітішер) силі".16)
Майбутній міністр окупованих територій Сходу і підсудний у Нюрнберзькому процесі воєнних злочинців, часто записував правильні думки на папір, але не завжди мав моральну силу обороняти їх перед своїм обожуваним "фюрером". Все ж таки, Альфред Розенберґ був творцем засад гітлерівської зовнішньої політики і вони обов'язували принаймні до дня 4 лютого 1938 року, коли коли на велике розчарування його, як керівника партійного уряду для закордонної політики, міністром закордонних справ став Йоахім фон Ріббентроп. Ця номінація була великим ударом для Розенберґа і після неї він уже дивився "косо" на провід партії, як це казав Гітлер. Але Гітлер казав теж, що він не має сили прочитати навіть кілька сторінок з головного ідеологічного твору: "Міт XX століття", що його автором був Розенберґ.
Варто відзначити, що большевицька Москва була дуже точно поінформована про пляни Розенберґа. В статті під назвою "Бредовый план Розенберґа", московська "Правда" ще дня 14 травня 1933 року так окреслювала черговість завдань гітлерівської зовнішньої політики за пляном Розенберґа: 1. Приєднання Австрії, 2. Приєднання Чех і .Моравії, 3. Приєднання Данціґу, коридору, ев. інших польських територій, 4. Включення до німецької системи Литви, Латвії, Естонії, 5. Війна проти СССР і йоґо розчленування.
Плян Розенберґа передбачував перетворення ("Умґештальтунґ") Европи під німецькою геґемонією. Про перетворення в Східній Европі писав прибічник Розенберґа, грузинський емігрант Александер Нікурадзе (нім. громадянин і нацист). Його книга узасаднювала перетворення в Східній Европі ґеополітичними, історичними та расистськими арґументами. Книгою цією користувалися політики, науковці, офіцери генерального штабу.17)
Заключенням ріббентропо-молотовського пакту Гітлер відкинув пляни Розенберґа, які початково виконував. Але в 1939 році, коли проти опіній свого генералітету Гітлер вів послідовно до вибуху війни, він створив прелюдію до неї своїм неприроднім союзом з большевицькою Москвою. Історія ще ме відповіла на питання, які були головні елементи рішення Гітлера створити світові несподіванку в формі ріббентропо-молотовського пакту, але перевіривши документи про стан й організацію німецької армії в 1939 році, ми склонні до думки, що головні елементи цього рішення були у мілітарній ситуації Німеччини. Німеччина не почувала себе на силах вести війну сама через документально сьогодні доказану слабість німецької армії в цьому часі. Перед Німеччиною стояло марево воєнної коаліції Англії, Франції, Польщі й СССР, що зі своїми 270 дивізіями вп'ятеро переважала б 54 німецькі дивізії. Отже, на нашу думку, Гітлер рішився розбити цю коаліцію ріббентропо-молотовським пактом, на що дуже радо пішла Москва, бо вона була свідома, що через пакт Німеччина встряне у війну, в якій СССР стоятиме збоку й чекатиме чия візьме.
Недостачі німецької армії цього часу були численні й різнородні. Вже погрози Гітлера проти Чехословаччини були блефом, бо Німеччина не мала потрібних сил, щоб сфорсувати розбудовані, прикордонні укріплення в Судетах. Проти 45 змобілізованих Чехословацьких дивізій, Німеччина могла виставити тільки 35. Про німецьку неспроможність зачати воєнні дії на випадок чеського спротиву, розповів маршал Кайтель на Нюрнберзькому процесі.
Проти Польщі Німеччина могла вже кинути 55 і пів дивізій, але на західньому фронті, проти 110 французьких дивізій, сконцентровано тільки 33 дивізії, в тому тільки 8 цілком боєздатних. Дивізії ці мали боєприпасів тільки на три дні. Якщо б генерал Ґамелен почав був свою офензиву проти Німеччини 16 вересня, як до цього зобов'язалася Франція в своїй воєнній конвенції з Польщею у липні 1939 року, німецьку армію, взяту в два вогні, була б постигла катастрофа.
У вересні 1939 року німецькій армії бракувало старшин, підстаршин і вишколених річників резерви. Було тільки 16000 активних старшин на тримільйонову армію. Були браки в озброєнні та виряді. І дарма, що продукція зброї та воєнних матеріялів дуже зросла за роки війни, ціла низка німецьких дивізій, що виступили до боротьби проти СССР, була озброєна чеською або французькою трофейною зброєю. Справді, воєнні арсенали ЧСР та Франції таки дуже придалися гітлерівській воєнній машині.
Знаючи недостачі німецької армії, німецький генералітет протестував проти воєнної політики Гітлера. Гітлер зламав спротив своїх генералів і кинув німецьку армію у війну, в якій ця армія, в роках 1939-1941, здобула непересічні мілітарні успіхи. Але на дальшу мету генерали мали рацію: армія могла вигравати битви, а мусіла програти війну. Одиноку шансу перемоги запропастив Гітлер на Сході своєю злочинною політикою супроти Москвою поневолених народів. Відкидаючи допомогу цих народів у боротьбі проти Москви, Гітлер програв з нею війну, ще заки його генерали програли її на східніх побоєвищах.
Ми довше затрималися на представленні подій, що попереджували війну, бо ці події переживалися учасниками боротьби ОУН-УПА і мали чималий вплив на витворення світогляду майбутніх бійців. У багатьох випадках, представлені події мали теж вплив на рішення керівних чинників боротьби ОУН-УПА. У масі, окремі події викликали неоправдані надії і зрушення, піднесені або упалі настрої, ілюзорні уявлення та неслушні упередження. Події на світовій шахівниці переживалися гостро українським населенням і творило цей ідейний багаж, з яким народ кинувся до визвольної боротьби.
_______________________
1) Інформації про те, що Гітлер пічне війну проти СССР правдоподібно 22 червня 1941 року, як теж, що Японія дотримуватиметься постанов договору про невтралітет і не пічне воєнних дій проти СССР, дав Москві совєтський шпигун у Токіо, Гейнріх фон Зорґе. Він був коресподентом газети "Франкфуртер Цайтунґ" у Токіо, але мав дуже добрі зв'язки до гітлерівських дипломатів і японських політичних та військових кругів. Це цікаво, що гітлерівці мали таке необмежене довір'я до колишнього комуніста й редактора комуністичної газети в обширі Рури. Фон Зорґе був присуджений до страти в Токіо, коли виявилися його контакти з совєтськими шпигунами, але його справу промовчували в Німеччині та СССР, і тільки останньо Москва рішила провести його в "герої вітчизняної війни", іменуючи посмертно "героєм СССР".
2) Harold L. Ickes, THE SECRET DIARY, Vol. II, New York, 1954, ст. 519.
3) В листопаді 1936 року націоналістичний ген. Моля заявив, що він здобуде Мадрид не тільки чотирма колонами своїх військ, але теж "п'ятою колоною", що знаходиться і діє в самій столиці. З цього часу термін "п'ята колона" ввійшов у загальний ужиток для означення власних сил, що діють у таборі ворога.
4) Вірна Москві комуністична партія Еспанії під проводом Хозе Діяса та Долорес Ібаррурі, була дуже слабою й підтримувалася тільки комуністами інтернаціональних бриґад і совєтськими емісарами. Еспанський пролетаріят більше схилювався до троцькістів і анархістів, яких совєтські емісари вважали своїм ворогом ч.1. Це й могло бути причиною, що Москва не підтримувала боротьби республіканської коаліції в такій мірі, як безсумнівно могла, зокрема в 1937 році, при прихильній невтральности Англії й Франції до республіканського режиму. Воєнна допомога СССР для республіканської Еспанії цілком незначна: крім продажу (за великі гроші) танків, літаків та воєнних матеріялів, СССР вислав до Еспанії аж 557 добровольців, у тому 107 танкістів та 141 летун. У кожному разі, щоб не було охочих розповідати про те, що СССР бажав осягнути в Еспанії, зліквідовано всіх відповідальних за розвиток подій в Еспанії "товаришів", у тому теж В. А. Антонова-Овсєєнка, що колись організував був московсько-большевицьку інвазію на свою батьківщину.
5) Симпатії західньої вітки українського народу були, у великій мірі, на боці ген. Франко та еспанських націоналістів. На вістку про героїчну оборону Альказару, поет Богдан Ігор Антонич (1909-1937) написав чудову поему про Альказар, яка тепер зберігається в музею оборонців фортеці. Українські добровільці боролися в рядах еспанської фалянґи. Але з історичної перспективи виглядає, що моральна поразка СССР в еспанській громадянській війні викликала в противників московського імперіялістичного комунізму легковаження його сил і можливостей, до чого теж причинилися демонстрація різних слабих сторін Червоної армії у війні з Фінляндією в 1939-1940 рр. Це в результаті призвело керівників гітлерівської Німеччини до переконання, що вони зможуть перемогти большевицьку Москву своїми власними силами. Дійшовши до такого переконання, вони повели під час війни проти большевицької Москви політику, яка в самому зародку унеможливлювала спільну дію з іншими протибольшевицькими силами. Ми не бажаємо спекулювати на тему, що було б сталося, якщо б в Еспанії були перемогли республіканці, але перемога націоналістів, без сумніву, пошкодила націоналістичним силам у самому СССР. Балянс протибольшевицьких сил був порушений, бо всі "каштани" з вогню громадянської війни в Еспанії вибрала собі гітлерівська Німеччина.
6) Про зміну політики Франції та Англії у відношенні до гітлерівської Німеччини свідчать такі факти: 31 березня 1939 р. Чемберлен заявив у парляменті, що англійський уряд взяв на себе гарантії Польщі. Очевидно Чемберлен уважав, що практично ці ґарантії, тобто оборону Польщі перед нападом гітлерівської Німеччини, перейме на себе Москва. Тому, що різні переговори не давали результатів (Польща вперто противилася переходові совєтських військ через свою територію), уряд СССР запропонував Франції й Англії переговори воєнних місій. І, справді, 11 серпня 1939 року воєнні місії Англії (адм. Дракс) та Франції (ген. Думанк) прибули до Москви. Очевидно, місії ці до нічого не договорилися.
7) П'ять років пізніше, відомий американський журналіст та ліберал, Уолтер Ліпмен коментував мюнхенський договір і взаємні деклярації Німеччини і Англії та Франції так: "Приносячи Чехословаччину в жертву Гітлеру, Англія й Франція в дійсності жертвували своїм союзом із Росією в даремній надії, що Німеччина й Росія воюватимуть з собою й виснажуватимуть себе взаємно". Історія показала, що "союз з Росією" не оминув Англії, але напевно було б краще для всього світу, якщо б англосаксонські демократії дозволили були, щоб імперіялістичні потуги, СССР та гітлерівська Німеччина, виснажили були себе у взаємній війні, що її затіяли. Див. Walter Lippman, UNITED STATES FOREIGN POLICY: SHIELD OF THE REPUBLIC. Boston, 1943, p.116.
8) Documents on British Foreign Policy 1919-1939. Third Series, vol. III. London,, 1950, ст. 306. Невіль Чемберлен — брітанський прем'єр, Едвард Галіфакс — міністр закордонних справ, Едвард Даладьє — прем'єр Франції, Жорж Бонне — міністр закордонних справ Франції.
9) J. Debu-Bridel, L'AGONIE DE LA TROISIEME REPUBLIQUE 1929-1939. Paris, 1948, ст. 511-512.
10) Показовою для такої українофільської пропаґанди можна назвати книгу: Axel Schmidt, UKRAINE, LAND DER ZUKUNFT, Berlin, 1939. До речі, Аксель Шмідт був уже автором розвідки про Україну у збірнику, що появився був ще 1917 року. Див. його ж "Die Ukraine". In WEST-RUSSLAND IN SEINER BEDEUTUNG FUR DIE ENTWICKLUNG OSTE-EUROPAS. Leipzig-Berlin, ст.132-200.
11) ОфИст, назв, праця, І, ст. 154. У Біловезькій пущі Ґерінґ пропонував полякам кордони з 1772 року, при чому решта України мала б творити буферну державу під протекторатом Німеччини. Частина Одеського порту мала належати Польщі, як "вільна стрефа".
12) Grighore Gafencu, DERNIER JOURS DE L'EUROPE. Paris, 1946, ct. 63-70.
13) Див. ИЗВЕСТИЯ, Москва,1 листопада 1939.
14) Hans-Gunther Seraphim, Herausgeber, DAS POLITISCHE TAGEBUCH ALFRED ROSENBERGS, Miinchen, 1964, ст. 89, 92.
15) Там же, стор. 92.
16) Там же, стор. 93.
17) Див.: A. Sanders, UM DIE GESTALTUNG EUROPAS, Munchen, 1938. Протиевропейські сили — це семіти та туранці, і їх вплив в Новій Европі мусить бути елімінований. Українці є "европейською силою", бо вони є протоарійці, а теж спадкоємці ґотів. Поневоленим европейським народам треба допомогти до здобуття і закріплення своєї власної держави.
Публікації
