Похорон хор. УСС Софії Галєчко

МЕМУАРИСТИКА

Михайло Демянчук
б. хор. У. Г. Армії

(Спомин)

Було це літом 1918. року. Як підстаршина австрійської Армії робив я службу при штабі Вишкільної Групи 45 Стрілецької Дивізії в селі Буштина (Буштиягаза) на Карпатській Україні. Ця група була в стадії ліквідації, частини вийшли на фронт, залишився лише т. зв. „Аббавдетачмент", що до нього належав і я. Одного дня адьютант, пор. Вебер, наказує мені бути готовим до від'їзду до кадри 20. п. стр. у Вадовицях, куди маю виїхати враз з іншими 6 вояками, як командант транспорту.
Я виставив собі подорожні документи т. зв. „Маршбефель", попрощався з своїми товаришами праці і своїми шефами та вибрався в дорогу. Виставляючи собі документи, я вибрав „маршрут" через Стрий, а не через Кошиці-Одерберґ, бо я і мої товариші подорожі були цікаві побувати при цій нагоді дома. Ми виїхали через Ясіння (Керешмезе) та опинилися в моєму родинному містечку, Надвірній. Я знав, що більшість моїх товаришів подорожі походить з околиць Делятина-Коломиї і вже подорозі дав їм зрозуміти, що можуть „скочити на пару днів" додому. Коли я на превелику радість моєї мами з'явився несподівано дома, чотирьох вояків пустив я додому під умовою, що за три дні мусять бути тут назад, а двох залишилося в мене дома. Тому, що це були селянські діти, вони радо помагали мені в господарських роботах на полі.
Одного вечора, коли я своїм звичаєм пішов до міста, щоб стрінутися з деким із знайомих чи кревних, довідався я, що в недалекому селі, Пасічній, втопилася в Бистриці хор. УСС Софія Галєчко і що наступного дня має бути її похорон.
У зв'язку з війною, в місті було мало дорослих мужчин. Все ж вдалося мені приєднати до подорожі до Пасічної кільканадцять осіб, між ними кілька дівчат. Ми ще вспіли дістати матеріял та сплести в домівці читальні „Просвіта" вінок. Умовилися на год. 1. попол. бути в Пасічній і діставалися туди різними засобами комунікації: одні поїхали роверами, інші вузькоторовою залізничкою. Приявними були: Михайло Слюсарчук, Іван Гандзюк, Евдокія Микитюк та Марія Йосипенко. Крім них були ще, мабуть, Василь Демянчук пізніший сотник Дієвої Армії, його сестра Маґда, Гандзюк Анна, сестра Івана, Микола Дунець, Юрко Зубяк та інвалід УСС (втратив око в бою на Маківці і жив у Надвірній) Дмитро Випринюк.
Погода була гарна, сонце припікало, проте ми не відчували спеки. Приїхали всі, що були домовилися. Ми знали, що св. п. С. Галєчко заїхала до своєї товаришки з УСС, що в той час вчителювала в Пасічній „на нафтах", пані Підвисоцької і всі прийшли до шкільного будинку. Це невеличкий будинок при головній дорозі з ґанком. В клясі ліворуч побачили ми на досить високому столі тіло Покійної в стрілецькій уніформі. Лице накрите полотенцем, бо Покійна, купаючися зранку, попала — як нам оповідала пані Підвисоцька — у вир, потонула, а рвучка вода несла тіло та оббивала його об каміння так, що обличчя було дуже покалічене. Я оглядався за товаришами зброї Покійної — Січовими Стрільцями, одначе, на наше здивування, не було нікого.
Похороном займався старий „фельдфебель" австрійської армії, українець, що виконував службу при якомусь відділі Етапної Команди. Він мав до помочі ще кількох вояків, — мабуть також українців.
За деякий час приїхав зі села місцевий парох. Наша надвірнянська група складалася зі співаків, членів хору читальні „Просвіта". Ми знали відправу панахиди й інші похоронні пісні, тому створили імпровізований малий хор, що сяк-так причинився своїм співом до звеличання цього сумного обряду. А співати прийшлося нам доволі багато, бо школа „на нафтах" віддалена від церкви на яких 2-2.5 кільометрів. Нашим старокрайовим звичаєм співав наш хор відповідні похоронні пісні впродовж цілого похоронного походу до церкви, пізніше панахиду в церкві та знову пісні дорогою з церкви на місцевий цвинтар. Крім нашої групи було чимале число місцевих громадян, а також декілька австрійських старшин.
Згаданий уже фельдфебель враз з своїми вояками збудував з військового воза караван і на ньому спочила труна. Вояки несли корогви та хрест, а трійка надвірян несла наш вінок. За чудової гірської літньої погоди, при шумі рвучкої Бистриці та щебетанні птичок йшов повагом наш похоронний похід. Подорозі прилучувалися до нього ще місцеві громадяни так, що доходячи до церкви похід був таки доволі численний — звичайно не такий, яким був би цей похід тоді, коли б похорон відбувався в місці постою формації УСС.
В церкві пан-отець сказав відповідну проповідь та попрощав Покійну зворушливими словами. Інших промов не було.
З церкви рушив похід на близький цвинтар, що був по другій стороні шляху вузькоторової залізнички.
Після відправи панахиди хор наш відспівав „Вічная Память" та стрілецьку пісню „Видиш Брате Мій". Грабарі почали засипати могилу, кожний з нас кинув тричі землю на прощання з дорогою Покійницею, відмовили ще молитви та залишили хор. УСС Софію Галєчко на вічний спокій у тих Карпатах, що їх так хоробро Вона недавно боронила ...
По наших Визвольних Змаганнях, у мирний час курінь пласту, що був постав у Надвірній, опікувався могилою св. п. хор. УСС Софії Галєчко, привів її до порядку та відбував прогулянки до неї.
За моїми неперевіреними інформаціями недовго до II. світової війни місцеві громадські власті переводили перебудову кладовища і тоді мусіли „втяти" частину могили св. п. С. Галєчко та в цей спосіб поширити доріжку. Яка була дальша доля тієї дорогої всім нам могили — мені не відомо.

Під Білянами

В. Сімянців

В роках 1944-45 мені частенько приходилося зустрічатися з, скажім, Пилипом Пилиповичем. Він лишився „там" і називати його дійсним ім'ям покищо не буду. А, щоб не вийшло йому те на шкоду, помовчу багато дечого і про нього, хоч життя його було досить цікаве, — в кожному разі, не таке, як багатьох з нас. По іншому він жив. Про нього можна сказати: „інженер-хемік, який не розбив ні однієї пробірки" — бо, після диплому, став відразу бизнесменом.
Не тільки зустрічався я з Пилипом Пилиповичем, а і, в неділі, частенько у нього обідав. Був він одружений. Обіди були більш як добрі — не на картки. Умів Пилип Пилипович улаштовуватись в житті.
В одну з таких неділь, коли вже обід кінчався — було ще солодке, кава, дружина П.П. (більше вже не писатиму Пилип Пилипович), звернулася до мене зі запитом, як давно я знайомий з П. П.
Думаю. Підраховую. Але бачу — як тільки з цим запитом звернулася до мене пані (хай буде Клава), П. П. затурбувався якось і то так, що то дуже звертало увагу. І з притиском просив свою дружину, аби не розпитувала. Це мало, логічно, такий ефект, що пані, навпаки, все настирливіше допитувала. Все уперто тривала на своєму.
— Таж пригадайте, коли ви вперше запізналися?
— Правдоподібно в роках 1923-24 — сказав я.
Це роки, коли зачав я бувати в тому місті.
— О, ні! — ви ще раніше знаєтеся.
— З Армії?
— Так, так (розтягаючи оте „а"), каже пані Клава, — з Армії!
Я довше подивився на тепер уже зовсім збентеженого П. П. І ніяк не міг пригадати.
— Ні, не пригадую.
А бачучи вже таки зовсім розгубленого П. П., був би радий, як би ця балачка якось, як то кажуть, зам'ялася. Спробував щось оповідати, але пані Клава уже „розбіглася" так, що стримати її не було можливо засобами доброго товариства.
Бачучи свою „перемогу", повне збенетеження свого П. П. і мою ніяковість — урочисто сказала:
— Ви П.П. під Білянами два рази шаблею вдарили.
— От таке — „хрещеник" мій, — подумав я, десь там глибоко усміхнувшись. А очима шукав, на гладенькій як кавун голові П. П. слідів своєї „праці".
— Щоб аж так погано!? — кавунчик виблискував як навоскований.
— Ніякісінького сліду?
Але пані Клава видно побачила глибоко сховану мою усмішку і відгадала мої думки:
— Так, так — був П. П. під вашою шаблею.
Не витримав бідний П. П. Встав з-за стола і вийшов з їдальні.
В дальшому оповідання пані Клави переконало мене, що ми таки вперше „познайомилися" з П. П. під Білянами в 1920 році.
Не перший, мабуть, П. П. каявся, що в „слабу хвилинку" висповідався своїй вірній дружині.
Ця балачка пригадала мені бій під Білянами, а тому, що я пишу час до часу спомини, так напишу з початку, як все те було. Все треба, ніби, визначити — коли це було точно: день, місяць, рік. Рік, як уже казав, 1920. А далі, думаю, і не так важно. Визначу то по-стародавньому: хліби вже були височенькі, а луки покошені. Ані до того, ані після того не бачив я стільки нашої кінноти вкупі. Я, власне, і тоді не бачив зразу всієї — бо того дуже багато було. А була під Білянами ціла Окрема Кінна Дивізія і всі кінні полки від піших дивізій. Це вкупі більше десяти полків. Уже при підході до Біляви видно було майже тільки кінноту.
Затемна підвели і наш полк, Чорних Запорожців, під самісінькі Біляни. Розташувались ми в полі поміж хлібами.
Наказ був — ранком, як почнуть наші гармати бити — все рушити має вперед. Перед нами тільки ворог.
А тепер за порядком, як то було тієї ночі.
Я вже казав, що пишу про щоденне наше життя. Про те, що видно рядовому козакові, з його місця в сотні. В сотню, в той час, повернувся зі шпиталю козак кубанець Зануда. Бачив я його останньо десь біля Староконстянтинова, в „трикутнику смерти", перед самісіньким вирушенням до Зимового Походу. Він шкандибав на одну ногу. Десь зачепилася за нього куля. Тепер коня не мав. Приїхав за нами, чи то з кулеметниками, чи гармашами, і вже вночі знайшов у полі сотню. Рішення його було — до ранку мусить з нами в кінному ладу бути. І пошкандибав поздовж фронту.
Знався Зануда на конях дуже добре. Може так за якусь годину, повернувся до сотні уже на коні. Ніч — обмацують хлопці коня. Хвалять Зануду, що добре вибрав. Та й без Зануди — зі заплющеними очима пізнаю коня. Пізнав та не все.
Щоб кубанці не були діткнуті — коней тоді крали так би мовити, соборно. Але терпіла від того найбільше галицька кіннота. її обкрадали немилосердно.
Тут пригадалося щось, що не було під Білянами. А чогось мені здається, що це буде тяжко десь причепити, а тут не зовсім зайве. Стояв наш полк, мабуть, отоді перший і останній раз на відпочинку — як резерва. Правда, з тієї резерви нас, майже, щодня викликали на фронт.
І от видумали хлопці „тюкати". Як в'їде в село підвода військова з жінкою, так і починається оте „тю!", „тю!" І то через цілісіньке село, а село було довге. Від першої хати і до останньої з-за кожного плоту „тю!" та й „тю!", та розтягнуте — що оте „ю" ніби аж свистить. На всі голоси і що тільки видати можна з горлянки.
Заборонило начальство отаку „забаву".
А „робити" ж щось треба! І винахідливість меж не має.
Стоїть купка посеред вулиці і чекає. Їде якийсь „чужий" — з іншої частини. Хтось з купи виривається до переїжджого з галасуванням: — Степане! Та ти живий!? — І меле щось там далі. А головне, лізе обніматися та чоломкатися.
І аж поки виявиться, що сталася помилка, з перепросинами за затримання, та згадками про страшенну подібність до „славного Степана", і висловленням гіркости, що то таки насправді не Степан. У довірливого „Степана" за той час порозпинають попруги, поводи — отаке щось.
Але: з їжою приходить апетит. І одного такого „Степана" так міцно обнімали та раділи зі зустрічі, що стягли з коня. А поки „Степан видістався з палких обіймів та з'ясувалося, що це помилка, так коня вже одвели.
Це, можливо, так трохи, виправдання Зануди. А тепер знов про Біляни.
За якийсь час чуємо гамірок котиться до нас від четвертої сотні. А за хвилю козаки четвертої сотні оточили Зануду, коня і тих, що були близько. Хотіли покарати козаки четвертої сотні бідного Зануду, та наші не дали. Хіба ж він узяв коня для власної користи? Може завтра і коня і Зануди не буде. Та й він же коня взяв з якогось штабу.
Не повезло Зануді. Дійсно він того коня взяв у штабі, але у зв'язкового від четвертої сотні. Той схопився відразу. Побіг до своїх. Може кінь відв'язався та сам пішов до сотні. А в сотні йому сказали, що попри них хтось поїхав так наче на його коні.
Але завзятий Зануда таки ранком був на коні, а у вечорі уже десь виміняв на іншого. Що ж — жаль! Але виходить, не завжди добрі наміри ходять по рівних дорогах.
І вже до самого ранку не трапилося нічого у нашій сотні.
Отак хто передрімав, а хто і добре виспавшись, дочекалися ранку. А ранок приходив загорнутий в туманець, який піднімався з річечки, що була перед нами. Все вже перевірено: зброя, коні. Чекаємо на гасло, вглядаюгись в заслону туману.
Вирисувалися трохи зліва перед нами, рівнобіжно з фронтом силюети їздців. Заторохтіли наші кулемети. І тут же вдарили наші гармати.
Пішли вперед.
Мала затримка.
Чуємо: „Третя сотня завернути піхоту!"
Якась частина помилилася і, замість вперед, дружньо перла в запілля. З мобілізованими таке траплялося. При хрещенні і діти вириваються від холодної води, а це ж хрещення вогнем.
Операція завертати свою піхоту є і трагічна, і в той же час, при згадці, хочеться сміятись. Доганяєте цих нещасних, що їм переплутався напрямок, і, витягнувши ногу зі стремена, штовхаєте нею в спину, чи там в потилицю. Піхотинець летить на землю. Коли лежить — добре. Коли поверещав і повертається назад — ще ліпше. Але коли піднявся і намагається дотримати попередній курс — частуєте шаблею, але ширшим боком, то вже напевне поможе, ліпше, як з компасом, зорієнтується в частинах світу.
Перекинувши отак декількох і бачучи, що то помогло, доганяю переднього, що вирвався таки далеченько — видно, добрі ноги мав.
Догнав. Штовхнув. Перекинувся, але завзято повзе на чотирьох, не міняючи курсу.
Добре виміряв я, перехилився з коня і таки, зі смаком, оперезав шаблею поперек спини. За завзятість, зі щирістю, думаю, дістанеш.
Підскочив і до мене з якимись там науками, що він старшина... Мовчав би ліпше.
Не знаю, чи діяв я по статуту, чи ні, але ще раз спустив клинок не без меншого смаку. І зараз же підняв шаблю, ніби показуючи цим, що не збираюся кінчати започатковане, а скорше, що збільшу темпо. Зміркував він, що я не на те тут, щоб слухати лекції зі статуту, а коли і слухатиму, так „платня" паки і паки пектиме йому по спині. Швиденько побіг доганяти своїх, не оглядаючись.
Так оце таким способом я „познайомився" з Пилипом Пилиповичем дійсно під Білянами 1920 року, коли хліба були височенькі, а луки були вже покошені, „охрестивши" його тільки двічі шаблею, уживаючи цієї шляхетної зброї не зовсім по призначенні. Бив же мене батько ложкою в лоб.
Фронт був прорваний і ми займали Біляни. Перед нами тікали напіводягнені, а то і зовсім в білизні, червоні. Видно, аж ніяк не сподівалися „гостей" так рано. Нам, чоловік десятьом, дали якусь вулицю, щоб її прочистити, аж до другого кінця села. Проїхали ми пару кроків і нас раптом обстріляли.
В селі кіннота не любить воювати. Хоч як звикли були тоді до цього, але в заселеному пункті почувалися не так гарно, як в полі. Почали ми об'їжджати поза хатами, садками та огородами, залишивши пару козаків на тім місці, де нас застали перші постріли, щоб їм відповідали. А нас орієнтували ворожі постріли, де вони є. І так заховані несподівано вискочили прямо їм „під ніс" і накрили.
Той, у якого я відбирав кріса, був присадкуватий, кругломорденький, з чорним волоссям і чорними очима, я думав, що це наш та й питаю:
— Відкіль?
— Волінскій, чомусь, ніби намагаючись вимовити по-російськи, відповів він мені.
— Українець? — питаю далі.
Труснув якось невизначено раменами. Виходило ніби, як хочеш, так хай буде і українець. Але далі говорив цілком добре по-нашому. Два інші були москалики.
Одібрали документи, обшукали — як належало в такому випадку. За пару хат уже видно поле. Завдання майже виконано, спішитися нема куди.
І відчуваю, що мені щось муляє в голові.
А де четвертий? — питаю у полонених. Бо пригадав, що їх стріляло по нас четверо. Убитого немає, хіба втік?
Мовчать полонені.
Глянув на полонених. Волиняк стоїть і з байдужою упертістю дивиться в землю. Один кацапчук щось не дуже переляканий, а другий Ваня — видно зовсім душа в п'ятках.
Вибрав я того не дуже переляканого і до нього:
— Де четвертий?
Бачу, і йому душа помалу, але повзе вниз.
— Де четвертий? — уже з притиском.
Хлопці піднявши кріси оглядають терен.
Моргнув, не сказав, той не дуже переляканий, показуючи за тин. З-за плоту, з-під колоди, врослої в бур'ян, витягли ще одного. Цей уже таки переляканий, що слова не витягнеш. Обмацали кишені — не має нігого.
— Документи? Бумаґі? — вимагаю від нього, хто? Відкіля? Чи вдавав „грека", чи дійсно зовсім не володів собою — мовчить і труситься.
Поки я намагався, уже злізши з коня, хлопці знайшли пачечку, заткнуту під колодою.
І по зовнішньості і по документах виходить, що мойсеєвої віри, і ще й до того комісар.
Два наші повели полонених назад, а решта поїхали до останньої хати, на край села, з почуттям, що хоч на якийсь час маємо відпочинок. Хоч не наїстися, так напитися досхочу буде можна. Стрілянина йшла десь вже й далеко впереді. Але тут навколо було тихо.
П'ємо воду у дворі тієї хати, та розглядаємося. Поля підходять до самісінького двору. Трохи далі кущі, чи молодий лісок — якісь дерева.
Нараз з жита кинуто до двору ґранату. Розірвалась, та не зробила нам жадної шкоди, бо не докинуто. Постріли з крісів і по полі побігло чоловік п'ятнадцять червоних.
Повисла рука в Ігоря, як причеплена. Захитався в сідлі Ілько.
Віддаль до червоних була така мала, а можливості до атаки такі пригожі — рівне поле. Потім кидали кріси, піднімали руки. Та було вже зовсім пізно.
Після бою під Білянами довідалися ми, що та кіннота, що була показалася нам ліворуч, в самісінький момент початку бою, була чота донських козаків з полку полковника Фролова. Фроловці, як їм казали, були за самостійну, соборну Україну і воювали у складі Армії УНР добровільно. Чого, і як вони дісталися в тому бою між два фронти, ще перед гаслом, я не довідався, але на здоров'я це їм не вийшло.

Перша українська військова місія в Криму. (Травень 1920 р.)

Іван Цапко
Полковник Армії УНР

В квітні 1920 року група українських старшин (полковник Іван Омелянович-Павленко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський, хорунжий В. Соловян та автор цих рядків), повертаючись з Кубані й Чорноморщини, спочатку прибула до порту Поті в Грузії. В Поті, на залізничній стації, в той час вже стояв невеликий ешелон (кілька вагонів) з кубанськими регаліями й історичним архівом Кубанського війська. Все це ген. шт. ген. Петро Ів. Кокунько мав щастя вивезти з Катеринодару перед наступом большевиків. Ген. Кокунько порадив нам, при переїзді до Тифлісу не чекати на направу знищеного залізничного мосту через р. Ріон, бо направа йшла досить повільно, а краще пливти ще морем до Батуму й вже звідтам взяти потяг до Тифлісу. Іншої можливости не було, через що й прийшлося скористати з поради генерала. В порту Поті несподівано трапився нам невеличкий вітрильно-моторовий кораблик, типу шхуни, капітан якого згодився перевезти нас до Батуму. У Батумській пристані наче мокрим рядном нас накрила поява поліцая, російського полковника з пов'язкою на рукаві, що не запитав у нас за дозвіл та як ми там опинилися, лише відразу зажадав від нас всю зброю, що ми її мали. На відмовну відповідь, він закликав англійців і ми опинилися в бритійській командантурі, де у нас зброю відібрали (правда, під розписку), а нас відпустили. Через одного знайомого грузина ще з часу до революції, в якого ми й переночували, ми довідалися, що в Батумі є українці, а по сусідству живе якийсь старшина українець. Це був український підполковник Забігай, що в бою з большевиками, ще в 1918 році коло Одеси, мав пострілені кулями з кулемета обидві ноги та якось добившись до Батуму, тут лікувався. Симпатичний полковник порадив нам звернутися до українського консула, що ще є в Батумі, може він щось поможе. На другий ранок, здається 22 квітня, ми зайшли до консула О. Петренка, що був радником Української Дипломатичної Місії в Тифлісі. О. Петренко негайно подався до бритійської команди. Його інтервенція була успішною й вже о 2-ій год. по полудні, ми отримали з поворотом наші пістолі та холодну зброю. Наш консул вручив нам англійські посвідки та інші папери і відпровадив нас до потягу, поінформувавши, де в Тифлісі перебуває зараз наша Місія, головою якої є І. Красковський. Подякувавши п. Петренкові за щире ставлення, ми о 5-ій год. надвечір виїхали до Тифлісу. На Тифліському двірці нас зустрів сотник І. Антоненко (до революції Кубанський осаул Таманського полку), що був при Місії УНР в Тифлісі. Він запровадив нас на вже приготовлене помешкання, там же де і він жив, недалеко від Верійського спуску (назва досить крутої вулиці), де містилася Українська Дипломатична Місія.

***

У Тифлісі ми перший раз після довшого часу добре відпочили, й на другий день зголосилися в Дипломатичній Місії УНР. Прийняв нас голова Місії, посол УНР, Іван Красковський, з яким ми більше години провели в розмові на актуальні теми. Між урядами Грузії й Української Народньої Республіки були тоді надзвичайно дружні відносини й цими днями голова Місії УНР сподівався отримати важливі звідомлення й документи від міністра закордонних справ Грузії Е. П. Ґеґечкорі, що їх треба доставити нашому урядові у Києві. Від І. Красковського ми дізналися, що командуючим Армією УНР став ген. Михайло Омелянович-Павленко, старший брат полк. Ів. Ом.-Павленка, члена нашої місії.
У Тифлісі ми відвідали колишнього команданта того міста за царату, ген. Ґабаєва, який тепер, як грузин з роду, підтримував грузинську владу. В каварні випадково я побачив кол. команданта Тифліської Військової Школи, яку і я закінчив, ген. Заґю, який став тепер „бувшою людиною", схуд і подався, та мило здивувався, що я підійшов до нього і привітався з ним. Цікаво приглядався моїм відзнакам Армії УНР.
У Тифлісі кипіло життя, але за кордонами Грузії вже були большевики, що вже захоплювали Азербайджан. Грузини, свідомі небезпеки, ввесь час дбали про своє військо. Можна було бачити, як вулицями цього міста проходили курені нової грузинської армії, як теж і частини народньої ґвардії, що в більшості складалася з робітників. Старшини грузинського війська мали добру уніформу з ранґовими відзнаками на ковнірі, щось подібного як у старшин бельгійської армії. Взагалі поведення військовиків вражало дисциплінованістю й коректністю.
Через кілька днів, через сотника Антоненка покликано мене до голови нашої Дипломатичної Місії, й коли я зголосився у Івана Красковського, він доручив мені поїхати до міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі, в якого мав я отримати для нього важливі документи. На прийомі у міністра Євгена Петровича Ґеґечкорі в той день було повно народу, прийшлося з годину чекати. Авдієнція тривала яких 45 хвилин. Є. Ґеґечкорі цікавився останніми подіями на Кубані, а в дальшій розмові говорив про Україну, як природнього союзника Грузії та Кавказьких народів і з великим захопленням висловлювався про Головного Отамана Симона Петлюру. Врешті міністер Ґеґечкорі вручив мені пакет з документами, прохаючи передати послові Красковському.
5-го травня 1920 року, голова нашої Місії викликав полковника Ів. Ом.-Павленка й повідомив про те, що, коли ми лише прибули до Тифлісу, він дав знати про це нашому урядові, а вчора отримав досить цікаву відповідь.
Отже, згідно з директивами уряду УНР, в Крим до ген. Вранґеля має поїхати окрема місія. Завданням цієї місії є: налагодження зв'язку, виявити ставлення ген. Вранґеля до України й Уряду УНР, довідатися про заміри його й передати пропозицію для можливої, спільної боротьби проти большевиків. Для виконання цієї військово-дипломатичної місії, призначено на голову місії полковника Ів. Ом.-Павленка, з ним має виїхати вся наша група. Після виконання цього доручення ми всі пливемо морем з Севастополя до Варни, далі через Болгарію й Румунію їдемо в Україну. Всі потрібні інструкції подає І. Красковський, як теж урядові папери для подорожі й кошти. Можемо виїхати до Батума 7 травня.
Мені доручено, ще в характері дипломатичного кур'єра доставити Головному Отаманові від голови Місії УНР в Тифлісі — посилку, а в тім і пакет з документами від міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі та голови уряду Грузії Ноя Мик. Жорданія.
Остаточно, урядово визначений склад спеціяльної української місії для переговорів з ген. Вранґелем в Криму, став такий: голова — полковник Ів. Ом.-Павленко, на заступника голови призначено мене, члени місії – Сотник Ів. Антоненко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський й хорунжий В. Соловян, останній теж став за адьютанта у голови місії. Передбачаючи можливі зустрічі з бритійськими, французькими й румунськими представниками, мовно наша місія була „озброєна" досить добре, а саме: полк. І. Ом.-Павленко і я — мова французька і німецька, лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський — англійська й французька, хор. Соловян — німецька.
Отож 7 травня 1920 року наша група-місія, виїхала знов до Батуму з візами від усіх потрібних консулятів, всі вже при тризубах, нашитих на рукаві уніформи й при зброї, з огляду на військовий характер місії.
У Батумі лад тримали англійські вояки. Бритійські й грузинські власті не ставили нам ніяких перешкод. Ми від'їхали першим пароплавом, що прибув з Криму, щоб забрати військовиків та трохи якогось вантажу. Подорож була прикра й виснажлива. На кораблі була маса народу, більшість військовиків була напідпитку, а вночі шалів шторм, що жбурляв старим кораблем, як тріскою.

***

В ясну погоду наш пароплав прибув до Ялти, де зійшлось на на берег небагато людей. Тут в порту стояли два англійські й один французький міноносці, майже не було портового руху. ЯІС і не було його ня березі.
Вже 11 травня наш пароплав, обійшовши скалистий берег, спокійним морем підплив до Севастополя, де стояло чимало різних військових кораблів Антанти, як теж військових і торговельних кораблів Чорноморської фльоти, тепер під російським добровольчим прапором.
Вже на березі, в Севастопільському порту, мене впізнав поручник з адміралітету Іванів (був на береговій варті), що для мене було несподіванкою. Пор. Іванів, родом з Балти в Україні, перед військовою службою був штурманом торговельної фльоти, і в домі його батьків, що проживали в Тифлісі, я мав постійну кімнату на випадок мого приїзду. Цей старшина знав все в Севастополі, знав і українців, як місцевих так і прибулих з Добровольчою армією з України. Розмістились ми в одному готелі недалеко від сумної слави графської пристані (тут, в жовтневу революцію збольшевичена матросня, звозила вантажними машинами забитих і недобитих „буржуїв", а головне своїх старшин й прив'язавши до тіл камінь, топили в морі).
Під вечір, вийшовши на бульвар, щоб трохи розглянутись, був я вражений незвичайним тут рухом. Тут, як і на двох бічних вулицях, на хідниках, суцільним потоком-річкою „текла" маса військових — „фланіровала", вилискуючи золотими та срібними погонами. З цих військовиків відразу можна було зформувати цілі полки. Найбільше, що вражало, бо такого ще не бачено і в Петрограді, то те, що людський потік складався зо всіх барв старих російських полків, майже виключно зі старшин до найвищих ступнів.
Коли я спробував пройти до близького тут скверу, мене багато разів зупиняли старшини, що звертались по-російськи й по-українськи: ґаспадін офіцер ... пане отамане... і навіть — пане палковнік ... Чи ви з України... Як там справи, чи вже взяли українські війська Київ?
Ранком 12 травня, коли ми мали відвідати ставку (головну кватиру) ген. Вранґеля, перед нашим готелем нас зустрів, щоб привітати, високого зросту, поважний старшина з якимись відзнаками жовто-блакитної барви. Нас це трохи здивувало. Цей пан представився, як полковник Радзиковський, що при гетьмані був за командира 41 пішого Куп'янського полку. Він тут є з своєю групою українців, пробує домовитись з командуванням Добрармії про спільну боротьбу проти большевиків, ще безуспішно, але зв'язку з Українським Урядом теж не має. Ми попрохали полковника зайти до нас пізніше на розмову. В ставці нас зустрів ген. Кирій, що тут займався від якогось часу, з доручення ген. Вранґеля, налагодженням дипломатичних зв'язків з Україною. Генерал Кирій займав становище генерал-квартирмайстра при Штабі Головнокомандуючого озброєними силами півдня Росії (Добровольчої Армії) й без сумніву мав деякі впливи. Цей генерал протягом певного часу був начальником штабу Слобідського Коша під командою С. Петлюри, при обороні Києва в 1918 році від наступаючих з на-напрямку Харкова большевиків. Хоч був він старого українського козацького роду з Чернігівщини, але як і дехто з інших вищих старшин, що служили в українському війську ще при Центральній Раді, вже після періоду Гетьманщини, перейшов на чинну службу до Добровольчої Армії.
Видно було, що ген. Кирій був наче задоволений, довідавшись що прибула в Крим українська військова місія. В розмові на поточні теми й загальне становище, як в Криму так і на фронті, він поінформував нас, що ген. Вранґель ще не повернувся з Джанкоя, хоч мав вже бути, порадив відвідати (неофіційно) начальника штабу Вранґеля, ген. П. Шатилова, який хоч і не є приятелем України, проте зможе бодай побачити, що не тільки в Добрармії, але й в Українській Армії є дійсні старшини. Ген. Кирій натякнув, що є вигляди на згоду Командування Добрармії повести акцію дальшої боротьби проти червоних в першу чергу разом з Україною. До цього тепер змушують обставини, але все ж є багато і противників такої думки.
Ген. Шатилов привітав нас (були: полковник І. Ом.-Павленко, я й хор. Соловян) досить ввічливо, але стримано-холодно. Потім, з уваги на офіційний характер нашої місії, хоч видно це йому не подобалось, сказав, що як тільки прибуде ген. Вранґель, то нас повідомиться про авдієнцію. А при кінці все ж не стримався, заявивши: „Ну вот... украінци... дєйствітєльно афіцери, даже прі орденах! А вот паґончіков, паґончіков-то нєт! ... До свіданья, ґаспада".
В Армії УНР, відомо, російських погонів не носили, ми ж, ідучи до ставки, мали на собі Юріївські відзнаки, а хто мав то і на шаблі, як теж мали знаки військових шкіл й вищих старшинських шкіл на уніформах, що й бентежило єдинонеділимське сумління того генерала.
Склали ми візиту голові польської Місії, який між іншим висловив своє захоплення переможним наступом українсько-польських військ під Києвом й пообіцяв, коли б виникла потреба, повну підтримку нашій Місії в Севастополі. Очевидно, не без посередництва поляків, наша місія отримала запрошення до голови Французької Військової Місії, передане через одного з старшин тієї Місії. На прийнятті у Французькій Місії були полковник Ів. Ом.-Павленко, я й хор. В. Соловян. Голова Французької В. Місії ген. Мантену з прихильністю й чисто французькою, вишуканою чемністю, привітав нас, як членів Української Військової Місії й старшин українського війська, про яке вже багато чув. Подав він теж, що має відомості про те, що французький уряд має замір надіслати до Українського Вищого Командування свого військового представника, бо Французька Військова Місія є тим часом лише при союзній українцям польській Головній Команді.

***

В Севастополі, вже починаючи від порту, кругом було видно багато антантської зброї, танки, гармати тощо. Українців, що захотіли себе виявити такими, було дуже мало. Було кількох кооператорів й працівників Дніпросоюзу, з одним з них, М. Бондаренком, мали ми інформаційну розмову. Були тут ген. Сокира-Яхонтів, полк. Сахно-Устимович та інші, але вони, як кажуть, сиділи тихо, можливо через те, що попередньо брали участь в українському війську.
Якось в товаристві хор. Соловяна, довелось зустріти кількох військових з нашивками Української Галицької Армії на уніформах. Ці вояки потрапили до Севастополя ще за Денікіяди й з їх слів, тут вони „веґетували" чи „маркирували". З одним з тих військових в ступні поручника, який чомусь підкреслив що є доктором права, мали ми коротку розмову. Перше, про що цей доктор запитав, було: „Чи Петлюра з отаманами все ще з поляками накладає? То ви теж з Добровольчої Армії?" Й здивувався, коли почув, що ми прибули в Крим за спеціяльним дорученням і скоро від'їдемо до штабу Головного Отамана.
Пор. Іванів передав мені, що морські старшини в Севастополі, довідавшись про прибуття нашої Місії, хочуть отримати відомості про боротьбу українського війська. Вони прохали, щоб члени Місії прибули на прийняття, що має бути влаштоване вечором 14 травня.
Полк. Ів. Ом.-Павленко на зустріч з моряками погодився. Зрештою, всі ми були зацікавлені нагодою зустріти морських старшин, які певно ще пам'ятають про піднесення українського прапору на кораблях Чорноморської фльоти в 1918 році й лише через збіг несприятливих обставин, а потім через відрізаність від України з її урядом і військом, не змогли носити відзнаки Української воєнно-морської фльоти.
Цього ж дня, коло 4 год. по полудні, голова нашої Місії отримав запрошення прибути завтра 14 травня на 10 год. до ставки головнокомандуючого, бо ген. Вранґель вже повернувся зі своєї інспекційної подорожі.
У визначену годину ген. Вранґель прийняв полк. І. Ом.-Павленка враз із його оточенням й привітав усіх як представників чужої держави. Сам ген. Вранґель, високої постави, вдягнений в кубанську черкеску, робив враження бойового генерала. Очевидно, що тепер, після походів на Царицин та відступу Добровольчої Армії в Крим й капітуляції кубанських частин, до якої сам він спричинився, нині вже без Денікіна й при замкненні Добровольчої армії в Криму, як до клітки, Вранґель щиро чи нещиро, але годився з думкою, принаймні тимчасово, налагодити зносини з Українським Урядом. Після обміну думок і інформацій та пропозицій, до яких було помітне скептичне ставлення присутнього ген. Шатилова, о 12 год. був поданий легкий сніданок й, докінчуючи свою промову, ген. Вранґель висловився так: співдія Української й Добровольчої Армій може бути тільки корисною для дальшої боротьби з большевиками. Отже зрозуміло, що на території України залишається уряд УНР, його ж російська армія, як союзницька, спільно з українською, з боями пройде на терени Росії, маючи в запіллі Україну й Донщину та Кубань, де вже діють повстанці й можливо туди висадяться ще з моря десанти. Ще додав ген. Вранґель, що в Криму, в складі Добровольчої Армії є до 80% військовиків родом з України та Кубані й він має замір, на майбутнє, при сприятливих обставинах, з українців зформувати один корпус або принаймні кадри корпусу.

***

Після прийняття у ген. Вранґеля, як стемніло, з'явився до нас пор. Іванів, як було домовлено, й запровадив нас до досить глухої прибережної околиці міста.
Після того, як ми зайшли до середини, за нами зараз же позамикано двері й ми опинилися в довгій залі, де за довгими рядами столів було до 300 морських старшин, які зірвались зі своїх місць зі співом „Заповіту". Співали вони, можливо, не так для пошани прибулих, як тому, що національні відзнаки українських старшин пригадали їм Україну.
Поміж зібраними старшинами було багато капітанів 1-го ступня й один адмірал. Нас щиро гостили, обмінювалися спогадами, хоч і не всі вони добре знали українську мову, але відчувалося, що у цих моряків є щось спільне з нами. Бенкет тривав до глибокої ночі, на прощання один капітан палко вітав Україну, її провід й козацтво, після чого майже кожний з присутніх рахував за обов'язок підійти до нас з чаркою в руці з останнім привітом. Потім, як ми встали, щоб відійти, почулось могутнє — „Ще не вмерла Україна! ..." й всі застигли на хвилину в пошані до Батьківщини, якій їм не довелося служити. Вже перед світанком, пор. Іванів в товаристві ще одного лейтенанта, допровадив нас до готелю. Враження від цієї конспіративної зустрічі з старшинами Чорноморської фльоти на довший час залишилися незатертими в нашій пам'яті.
З огляду на обмежений час, з Бритійською Королівською Військовою місією ми не мали контакту, зате побували у голови Американської Військової Місії контрадмірала Нютона А. Мек-Коллі, який прийняв нас в сальоні свого флагманського корабля. Привітав він нас англійською мовою, що відразу хотів його старшина-перекладач перекладати по-російськи, але наш член місії лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський по-англійськи пояснив, що в перекладачах немає потреби, бо голова нашої місії й інші члени її говорять по-французьки. Адмірал усміхнувся, пояснивши, що у нього ще немає знавців української мови.
Головне, чим цікавився адмірал, це організація українського війська взагалі, хто є вищими начальниками і т. д. Під час нашої короткої візити куртуазійного характеру, за склянкою традиційного віскі, адмірал побажав, щоб Україна здобула повну свободу в цій кривавій боротьбі, яка вже триває третій рік після невдалої революції в колись союзній Росії.
Решту 15 травня провели ми спокійно, запаслись квитками й перепустками, в очікуванні на пароплав, що на другий день мав відійти на Варну. Нарешті, о 7 год. ранку 16 травня 1920 року, ми вже були на пристані, 3 українців там стояв лише наш „чічероне", як ми його назвали, пор. Іванів, з яким попрощалися. Біля нього був ще один молодий полковник, якого ми бачили в оточенні ген. Вранґеля, останній запитав нас, чи не бракує нам чогось до подорожі. Подякувавши, сіли ми на досить великий (10,000 тонн), справний пароплав „Констянтин Великий", де непогано розмістились. Скоро після цього наш „Констянтин" малою ходою покинув Севастопільську затоку й набравши швидкости, взяв курс на Варну.

Організація 1 УД УНА

Ю. Тис-Крохмалюк

Дивізія, яку українці називали 1 Українською Дивізією „Галичина", а німці 14 ґренадирська дивізія зброї СС „Ґаліцієн" (14 Grenadier-Division Waffen SS Galizien), була типом поточної військової піхотної дивізії трійкової системи, з командуванням, бойовими одиницями і службами. Вона була зорганізована в такий спосіб:

КОМАНДУВАННЯ ДИВІЗІЇ

Бойові одиниці:

1 Розвідчий відділ (РВ 14)
З Полки піхоти (ПП 29, ЗО, 31)
1 Полк польової артилерії (1111 14)
1 Дивізіон зенітної артилерії(ДЗА 14)
1 Дивізіон важкої артилерії(ДВА 14)
1 Курінь саперів
1 Відділ зв'язку.

Службові одиниці:

1 Пекарська сотня
1 М'ясарська сотня
1 Сотня інтендантури
1 Курінь постачання
1 Санітарна сотня і польовий шпиталь
1 Ветеринарна сотня
1 Сотня амуніції (боєприпасів)
1 Поштова чота
1 Сотня польової жандармерії
1 Запасний курінь (курінь доповнень) .
У Нойгаммері, Німеччина, 1 УД УНА мала ще запасний полк, у якому збиралися призовники, заки, після рекрутського вишколу, були приділені до запасного куреня.
Далі подаємо у більш подрібному виді організації поодиноких відділів Дивізії. Вона відноситься до першого стану Дивізії, тобто до часу відходу на фронт під Броди. Опісля організація мінялася і була залежною від приділених боєприпасів, або й здобутих на ворогові, та від особового складу і вишколу.

а) Командування Дивізії

Командування складалося із старшин і підстаршин, приділених до відділів штабу Дивізії, аналогічно, як це було в інших дивізіях „Ваффен СС". Отож командування Дивізії поділялося так:

Іа — шеф штабу дивізії (операції і вишкіл)
1б — постачання
Іц — розвідка і контррозвідка
ІІа — персональний відділ для старшин
ІІб — персональний відділ для підстаршин і стрільців
III — відділ для справ польового суду
ІVа — відділ харчування і устаткування
ІVб — санітарний відділ
ІVц — ветеринарійний відділ
V — відділ для моторового постачання
VI — відділ психологічний, моральної і релігійної опіки, до якого належала секція пропаґанди:
6 воєнних звітодавців
2 рисівники
2 світливці
1 фільмовий оператор
1 радіорепортер
2 радіотехніки
6 шоферів.

б) Розвідний відділ

Це була елітарна одиниця, призначена для потреб бойової розвідки та для рисковних бойових завдань, за наказом командира дивізії. Склад відділу був такий:

командир з почотом
3 сотні бойової розвідки (1 наколесна, 2 стрілецькі), кожна складалася з:
сотенного
сотенної чоти
3 стрілецькі чоти, кожна:
чотовий
чотовий відділ
З стрілецькі рої по 10 вояків
1 протитанкова секція, два вояки з „панцерфавстами"
22 обозні вози.
Стан сотні 148 люда і 33 коні.
1 важка сотня:
сотенний
сотенна чота
З секції важких кулеметів, по 4 в кожній
1 секція важких ґранатометів 120 мм, змоторизована.
Стан важкої сотні 230 люда і 57 коней.

Після бою під Бродами до розвідчого відділу приділили 4 протитанкові гармати 50 мм і 6 зенітних 37 мм. Сотня наколесників переорганізувалася на 1 наколесну чоту і 2 піхотні. У бою під Бродами втрачено майже всю важку зброю. Поповнення приходило нерегулярно і тільки тоді, коли це було можливо взагалі.

в) Піхотні полки мали такий склад:

Командир зі своїм штабом:
адьютант
зв'язковий старшина
2 старшини-ординанси
1 старшина господарський
1 полковий духовник.

Полкова сотня і служби:
полкова чота
чота стрілецька
чота зв'язку
чота піхотних саперів
чота гірської розвідки служби.
Три стрілецькі курені, кожний з 25 старшинами і 850 підстарший і стрільців:
штаб куреня
чота зв'язку
3 стрілецькі сотні, кожна:
сотенний
сотенна чота
З стрілецькі чоти, кожна:
чотовий з почотом
З рої по 1+10
1 рій легких кулеметів (чотири штуки).

Загальне узброєння сотні:
24 ґранатомети 50 мм
21 кулемет (МҐ 34 і МҐ 42).
1 важка сотня:
сотенний з почотом
чота зв'язку
З чоти важких кулеметів по 4 штуки
1 чота ґранатометів,
3 штуки 81.4 мм.
1 сотня піхотної артилерії:
сотенний з почотом
З чоти по 2 легкі польові гармати 75 мм
1 важка чота з 2 важкими польовими гарматами 150 мм
Обоз.
Разом 140 люда.
1 протипанцерна сотня:
сотенний з почотом
1 важка чота, З „ПАК" 75 мм з 2 роями кулеметів і 1 роєм протипанцерних ракет (Офенрор або панцерфавст)
1 середня чота, З „ПАК" 50 мм,
2 рої кулементі, 1 рій панцерфавст
1 легка чота з 4 роями (5 ракетної зброї і важкі кулемети).
Після бою під Бродами сотня мала далі назву протипанцерної, але це була вже тільки стрілецька сотня без ПАК'ів, узброєна тільки „панцерфавстами".

г) Полк польової артилерії

Це було вогнево сильне з'єднання, у складі:
командир полку зі штабом
штабова батерія
1 поміровий відділ
З дивізіони легких гармат, кожний:
командир зі штабом
штабова батерія
помірова батерія
3 батерії, кожна:
4 гармати 105 мм
148 людей.
1 дивізіон важкої артилерії, зорганізовані як легкі, з тим, що гармати мали калібер 155 мм, з 168 людей
1 сотня постачання.

ґ) Дивізіон протилетунської артилерії

Мав завдання протилетунської оборони Дивізії, а теж і протитанкову оборону, вживаючи до своїх гармат спеціяльне стріливо і безпосередній приціл. Організація: командир з почотом
батерія командування
3 батерії:
1 легка, 4 чоти по 3 гармати 20 мм і 6 важких кулеметів, 200 людей
1 середня, 3 чоти по 3 гармати 37 мм і 6 важких кулеметів, 200 людей
1 важка, 4 штуки славного „Фляк" 88 мм 2 шт. „Фляк" 20 мм, 180 людей.
На жаль під Бродами втрачено увесь важкий виряд, а опісля дивізіон був вивінуваний тільки гарматами 20 і 37 мм. Решта стрільців воювали як піхотинці.

д) Курінь саперів

Це було одне з найбільш активних з'єднань Дивізії. Курінь мав дуже різноманітні завдання, наприклад, будувати польові укріплення, мости, закладати і розбирати мінові поля, творити бойові групи, наступати на ворожі укріплення, бункри тощо. Стан:
командир зі штабом
сотня куреня і служби
З сотні саперів по 200 людей кожна
обоз.

є) Відділ зв'язку

Завданням відділу було вдержувати зв'язок поміж дивізійними з'єднаннями і командуванням дивізії з командуванням корпусу і армії. Склад відділу:
командування і штаб
Сотня відділу
сотня телефонічна (253 людей)
сотня радіова (165 людей)
сотня бойових собак (104 людей)
легка сотня (45 людей)
обоз.

є) Дивізіон протипанцерної артилерії

Був він зорганізований як протипанцерна сотня, вповні змоторизована. Склад:
командування і штаб
чота командування і служби 4 протипанцерні чоти, кожна у складі:
чотовий з почотом З гармати ПАК 75 мм, а при кожній з них:
1 підстаршина
5 вояків
2 вояки з кулеметом МҐ 42
1 шофер з потяговим автом
обоз.

ж) Запасний курінь

Цей курінь брав участь у багатьох боях, хоч мав бути вишкільною одиницею, а не бойовою. Курінь мав постійний склад старшин, досвідчених у вишколі і в боях. В основі курінь складався з З сотень, для кожного полку одна і з 1 мішаної сотні, зложеної з 2 чот артилерії, 1 саперів і 1 чоти зв'язку.

3) Запасний полк

Ця частина перебувала переважно далеко в запіллі і була центром формування для дивізії. Туди прибували усі покликані з усіх сторін України і тут діставали засадничий військовий вишкіл. Після закінчення вишколу, вояки відходили до запасного куреня, який перебував близько Дивізії і там доповнювали свій вишкіл до часу включення у бойові одиниці Дивізії.
Спершу запасний полк перебував у Нойгаммері в Німеччині, але з наближенням фронту пересувався безпосередньо за дивізією. Тут вишкіл вояків запасного полку доповнювався бойовими діями проти комуністичних партизан. В час перебування Дивізії на Словаччині і пізніше, запасний полк і запасний курінь об'єднано в одну одиницю.

Дивізія „Галичина" (До історії її постання)

Володимир Кубійович.

Стаття написана на прохання Головної Управи Братства кол. Вояків 1 УД УНА. Вона написана в Ню Иорку без помочі моїх записок і деяких документів, яких тут не маю, й тому не має стислого документарного значення. — Автор.

При постанні Дивізії „ГАЛИЧИНА" (14 Дивізія Зброї СС, в останній фазі свого існування: Перша (Українська) Дивізія Української Національної Армії) — співдіяло кілька різних політичних і мілітарних ідей і чинників. Завжди живою мрією відродженого українства було створити свою збройну силу. Німеччина, тиснута наступом противників на всіх фронтах, робила зусилля, щоб збільшити свою армію військовими з'єднаннями складеними з не-німців. Вкінці третім чинником, що рішуче вплинув на створення Дивізії, були провідні німецькі політичні кола в Галичині, зокрема губернатор Отто фон Вехтер.
Українське суспільство Галичини завжди мало перед очима ролю, яку при кінці 1-ої світової війни відіграло Українське Січове Стрілецтво в створенні Західньо-Української Народньої Республіки і в обороні Соборної УНР. Ті спомини, мрія про власну військову силу й бажання боротись, зокрема проти головного ворога української державности, Москви, були такі сильні, що від початку 2-ої світової війни творились зав'язки українських військових формацій, навіть без політичних гарантій з боку Німеччини. І так, на початку німецько-польської війни 1939 року ОУН зорганізувала українське військове з'єднання під командою полк. Романа Сушка, із членів кол. Карпатської Січі. Те з'єднання входило в склад південної німецької армії. Подібно на початку німецько-совєтської війни дійшло до створення двох куренів, „Нахтіґаль" і „Ролянд", на підставі порозуміння між ОУН під проводом Степана Бандери і деяких німецьких військових чинників.
Український Центральний Комітет у Кракові, єдина легалізована організація українців в Генеральній Губернії, і я, як провідник УЦК, не раз заявляли найвищому представникові німецької влади, ген.-губ. Г. Франкові, що українці готові включитися у боротьбу проти большевиків шляхом створення окремих українських збройних з'єднань. З вибухом німецько-совєтської війни подано в цій справі спеціяльне письмо-меморандум. Але ясно, що при тодішній концепції німецької політики у відношенні до України, всі ті заяви не могли мати ніяких практичних наслідків.
Ситуація змінилася на початку 1943 року, після німецької катастрофи під Сталінградом. Німці не змінили своєї політики на Сході Европи, але посилили свої намагання збільшити власний воєнний потенціял військовими не-німецькими з'єднаннями. Досі існували на Сході тільки невеликі того роду поліційні формації для боротьби з совєтськими партизанами. Були також прецеденти у вигляді військових одиниць в рамах зброї СС, складених із народів Західньої Европи, як норвезька, фламандська дивізії, і подібно дивізії з Прибалтійщини. Користаючи з коньюнктури і покликаючись на існуючі прецеденти, губ. Вехтер видвигнув перед відповідальними німецькими чинниками ідею такої ж військової формації з галицьких українців.
Цей задум губ. Вехтера був однією ланкою низки політичних посунень деяких високих німецьких урядничих і партійних чинників в Галичині, які в протилежності до зовсім невідповідальної німецької політики в Райхскомісаріяті-Украіне намагались довести до якогось ближчого співжиття німців і українців. До тих осіб належали крім Вехтера його заступники, з початку д-р Льозакер, згодом д-р Бауер. Чималий вплив на них мав колишній полковник УГА Альфред Бізанц. Ці діячі, на відтинку адміністрації передовсім Бауер, у межах своїх, звичайно обмежених компетенцій, старались дати українцям доволі велику свободу рухів на відтинку шкільництва й культури, та передати в їх руки адміністраційний апарат за виїмком найвищих постів, застережених для німців. Очевидно, на властиву політику на Сході не мали впливу ні Вехтер, ні Франк, всетаки льокальна політика у відношенні до українців в Ген. Губернії була значно ліберальніша в порівнянні до того, що діялося в Райхскомісаріяті-Украіне.
Губ. Вехтер мав впливи в "СС Гауптамті" і в міністерстві внутрішніх справ у Берліні і йому вдалося приєднати для справи окремої дивізії в рамах Зброї СС начальника Гауптамту Берґера, а згодом і рішального в цих речах Гімлера. Характеристичне для німецьких відносин в Ген. Губернії, що всі ті заходи робив Вехтер без порозуміння з своїм зверхником Франком, який пізніше санкціонував доконаний факт і погодився на те, що до Дивізії могли зголошуватися українці з цілої Ген. Губернії, а не лише з галицького дистрикту.

УЦК і Дивізія „Галигина"

Про заходи губ. Вехтера в справі Дивізії я вперше довідався від полк. Бізанца, на початку березня 1943 року. Він відвідав мене у Кракові, де я — після повороту з Берліна і Праги — лежав хворий. Інформації полк. Бізанца були, як звичайно, досить хаотичні і перебільшено ентузіястичні. Його уяві ввижалось уже „українське військо" ... Коли ж я, видужавши, приїхав до Львова, застав досить складну, навіть прикру ситуацію, викликану тим поспішним захопленням Бізанца. Він уже оповідав кол. старшинам УГА про творення української Дивізії, навіть вербував їх до неї, не подаючи докладніших інформацій і не згадуючи про ніякі гарантії.
Для мене було ясно, що — коли німці зважились на те — то вони дійсно створять Дивізію з українців та що до неї зголосяться добровольці, між ними деяке число колишніх старшин. Але все те може статись без українського політичного партнера, без усяких ґарантій. В такій ситуації я вважав за обов'язок УЦК, отже за свій обов'язок, встрянути в цю справу. Бо ж Український Центральний Комітет не був суто-харитативною і тільки харитативною установою, як це могло б виглядати із скромної назви його підбудов: „Допомогових Комітетів". УЦК був тісною, накинутою й обмеженою німцями, та все таки формою українського проводу, вибраного на з'їзді комітетів старої Ген. Губернії весною 1940 року, і потім поширеного на територію Галичини, прилученої до Ген. Губернії. УЦК різнився, напр., від харитативної Польської Опікунчої Ради. УЦК мав культурний відділ і керував культурними справами. УЦК фактично займався всім українським життям в Ген. Губернії, за вийнятком політики в точному, найвужчому того слова значенні. Та навіть це не віддає зовсім правильно засягу дій УЦК. В деякій мірі він вів і політику. І українці і німці вважали УЦК представництвом українських інтересів в Ген. Губернії, а моє становище звичайно окреслювано як „речника українців" (Sprecher der Ukrainer). Все це — як сказано — зобов'язувало і УЦК і мене до ясної постави і ясних рішень у такій важливій справі, як Дивізія.
Після приїзду до Львова, і зорієнтувавшись у положенні, я в телефонічній розмові висловив свою думку віцегубернаторові Бауерові, що організація Дивізії без порозуміння з українським чинником буде викривлена. Того ж дня відбулася наша перша конференція в помешканні губ. Вехтера в присутності д-ра Бауера. Після тієї першої пішли дальші наради і в них опріч названих звичайно брав участь також полк. Бізанц.
При переговорах ми завжди мусіли мати на увазі реальну ситуацію, і наші вимоги не могли бути надто великі. Ми були свідомі, що Дивізія при наших зависоких бажаннях була б створена і без нас. Ми мусіли пам'ятати, що компетенції Вехтера були невеликі і що ніяких засадничих політичних заяв він давати не мав права. Для Берліну далі ще не існувала українська проблема взагалі. В Галичині була вона — з німецького погляду — тільки регіональною, галицько-українською проблемою.
Маючи на увазі ті реальні можливості, ми за посередництвом губ. Вехтера ставили до німців такі вимоги: 1) Дивізія творить суцільну військову одиницю в рамах Зброї СС. 2) Вона може бути вжита тільки до боротьби проти большевиків. 3) Старшинський склад мішаний: український (з УГА і Армії УНР) і німецький. 4) Німці ґарантують скорий вишкіл молодих українських старшин і підстаршин, щоб якнайбільше постів зайняли українці. 5) Ґарантується релігійна опіка для Дивізії („новість" для дивізії Зброї СС!). 6) Твориться Військова Управа з кол. українських старшин, яка має за завдання заспокоювати культурні потреби Дивізії, бути помічною при наборі добровольців і заступати інтереси Дивізії перед німецькими військовими чинниками.

Українське суспільство і Дивізія „Галичина"

Після катастрофи під Сталінградом і висадки альянтів у Південній Італії віра в можливість перемоги Німеччини була зламана, але ще ніхто не уявляв собі тріюмфу Москви після всіх її поразок на фронтах. Тим виразніше виступало в пам'яті положення на Сході Европи після 1-ої світової війни, коли то всі владні в тій частині світу сили (німецька, австрійська і російська монархії) провалились і на великих просторах настав хаос. Коли б повторилась подібна ситуація, тоді добре вишколений зав'язок регулярної армії міг би бути рішальним для долі України. Постання дивізії мало також негайно, сказати б, льокальне значення, бо воно давало низку концесій з німецького боку на терені Галичини, дозволяло скріпити тут наш стан посідання і робити з Галичини базу для боротьби за українську державність.
З тих мотивів моє і моїх приятелів відношення до формування Дивізії було позитивне. Та треба було ще перевести розмови з різними українськими чинниками і упевнитись, що за ідеєю Дивізії є більшість українців. Розмови вів я не так із представниками політичних груп, які за виїмком ОУН (головна її частина була під проводом Ст. Бандери), тоді не діяли, але з окремими визначними громадянами. В першу чергу звернувся я до признаного найвищого авторитету українців, Митрополита Андрея Шептицького. Мене майже заскочила його виразна постава і відповідь на мої питання, чи включатись в акцію Дивізії чи ні. Відповідь Митрополита була спонтанна і стверджувала, що майже немає ціни, якої не треба б заплатити за організацію українського війська. Митрополит благословив дивізійників, згодився визначити до Дивізії духовників і після наради зо мною назначив начальним духовником о. мітрата д-ра В. Лабу, кол. начального духовника УГА. О. Лаба став також членом Військової Управи.
Дальші розмови йшли швидким темпом. Справу треба було вирішити в короткому часі. Були це розмови з комбатантами, головно кол. старшинами УГА. Вони поставились до створення Дивізії позитивно. Застереження мав тільки полк. Роман Дашкевич з огляду на долю Дивізії після майбутньої перемоги альянтів. За Дивізією заявились провід УЦК, майже всі представники Окружних Комітетів. Подібною була постава більшости громадян з різних груп. Становище місцевого лідера ОУН під проводом полк. Мельника, полк. Р. Сушка, було прихильно-невтральне, групи під проводом Ст. Бандери зразу вичікуюче, згодом неприхильне... Розмови з представниками українського суспільства велись одночасно з дальшими переговорами з губ. Вехтером. Українські вимоги були прийняті, і так само устійнено, що разом із заявою Вехтера про створення Дивізії „Галичина" буде виданий мій заклик до українців вступати до Дивізії. Також мав бути проголошений склад Військової Управи.
Чимало часу зайняла, здавалося б, дрібна справа знамена Дивізії. Ним не міг бути тризуб, герб соборної української держави. На це не погодився б Берлін. Ним міг бути тільки крайовий герб Галичини. Вехтер хотів, щоб за такий герб вважати герб колишнього австрійського коронного краю Галичини: три корони, і не легко було вияснити губернаторові, що українці такого гербу не прийняли б і що ним може бути тільки історичний герб Галичини: лев. Прийшло до компромісу: лев з додатком трьох малих корон...
Назагал кінцеві українсько-німецькі розмови в справі Дивізії йшли гладко. Вехтер додержав усі договори за виїмком одного. Він поставив мене перед доконаним фактом: компетенції Військової Управи обмежено і на її чолі поставлено полк. Бізанца. Щодо самого підібраного мною складу Військової Управи Вехтер застережень не мав.
Треба зазначити, що моя співпраця з членами Військової Управи була гармонійна та що вони поклали багато зусиль коло організації Дивізії і в справі опіки над нею. Та окремо мушу відзначити, що при організації Дивізії найтісніше співпрацював зо мною близький мені поглядами Дмитро Іванович Паліїв, один із тих, що підготовили і перевели чин 1-го Листопада 1918 року. Не зважаючи на слабе здоров'я, він вступив до Дивізії, був її гарячим приклонником і став її політичною совістю, її душею. На терені Дивізії Дмитро Паліїв стояв на сторожі наших договорень, що завданням Дивізії є служити лише українській справі, що в певних моментах доводило до драстичних конфліктів з німцями. Цим ідеалам українського вояка був вірний сотник Паліїв, як 1918-1920 років, так у дальшій своїй діяльності аж до свого вояцького кінця в бою під Бродами.

Закінчення

Дивізія „Галичина" — Перша Дивізія Української Національної Армії народилася в час кривавої, жорстокої війни. Творили ми її не з романтичним захопленням, як починали 1914 року свою історію Усусуси, але на основі холодної калькуляції, з конечности. В моїх виступах, у промовах, я завжди наголошував потребу творення своєї військової сили, конечність скористати з можливостей вишколу в рядах однієї з найкращих армій світу. Я підкреслював, що за таку науку треба й платити, що тверда військова школа залишає в тих, що її перейдуть, позитивні прикмети, які називаємо вояцькими. Чи ті прикмети живі, чи вони наявні сьогодні після 20-ти років? Це питання совісти комба-тантської організації дивізійників. Віримо, що в яких установах вони не діяли б і до яких партій вони не належали б, вони в своїх середовищах залишаються носіями й оборонцями українського правопорядку і понад особисте й партикулярне ставлять загальне добро України.

28 квітня 1943

28-го квітня 1943 року — дата офіційного проголошення створення СС-Стрілецької Дивізії „Галичина", перейменованої пізніше на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії. Яке велике було бажання української молоді дістати зброю в руки і створити, вперше після Визвольних Змагань 1-ої Світової Війни, реґулярну, вишколену й модерно озброєну військову одиницю — хай послужать ці факти з документів кол. Військової Управи: Загальне число зголошених добровольців

до дня 11 травня 1943 — 23,099
до " 15 травня 1943 — 54,879
до " 19 травня 1943 — 60,269
до " 25 травня 1943 — 67,210
до " 29 травня 1943 — 73,159
до " 2 червня 1943 — 81,999

З цього останнього числа зголошених в т. зв. Дистрикті Львів було 63,000, в т. зв. Дистрикті Краків 18,999. Пізніші офіційні дані нам не відомі, та фактом є, що впродовж тільки чотирьох тижнів зголосилося кругло 82 тисячі, з яких можна було створити не одну, а три добірні дивізії. А голосилися всі: старші, учасники Визвольних Змагань, й молодші, які знали про те тільки з оповідань чи книжок, батьки й сини, з міст і сіл, від Волині до Карпат, від Поділля до Холмщини.
Ті, що голосилися, знали, що будуть носити чужу уніформу, вони погодилися на штучну назву „Стрілецької Дивізії Галичина", вони бачили, що німецькі частини на Сході у відступі і не відомо, хто буде і чи будуть переможці у цій кривавій боротьбі, вони були свідомі, що вибирають твердий і непевний шлях — та не вважаючи на все, вони взяли на себе той риск тільки тому, щоб захопити зброю в руки і бути готовими на службу народові, якщо б прийшов слушний момент.
Любов рідного краю і бажання послужити йому і Великій Ідеї — виборення Вільної, Самостійної, Соборної, від нікого незалежної Української Держави — це були ті рішальні моменти. Так, як співали вони пізніше в рядах Дивізії: —

Чужинче, йди скажи Вкраїні,
Що ми готові на приказ!
Що ми збудуєм на руїні
Нові твердині і святині
І в бій підемо кожний раз!

18 липня 1943

18-го липня 1943 року Львів, столиця західньої вітки України, був свідком, як маяли жовто-блакитні прапори, лунала маршова пісня і тисячі добровольців прощали свою батьківщину, своїх рідних і цивільне життя і вступали на новий шлях вояка.
Вони йшли „з піснею на устах", з бажанням у серці служити й боронити рідний край. Вони не знали тоді, що цей день — це початок довгої мандрівки, яка поведе їх по вишкільних таборах Німеччини, поверне на коротко на рідні землі у бій під Броди, де тисячі залишаться назавжди, стримуючи навалу ворога, і далі на Словаччину, Югославію, Австрію з новими боями й новими втратами — аж до полонів в шатрах Ріміні й бараках Авербаху, а звідтіля розкине по цілому світі, далеко поза межі України.
В журналі „Ми йдемо в бій", виданому вліті 1943 року й присвяченому життю Дивізії, читаємо про цю подію:

„Вже на два дні перед неділею — 18 липня — Львів гомонів. З усіх сторін краю прибували до Львова добровольці СС-Стрілецької Дивізії „Галичина", що 18 і 19 липня мали виїхати на військовий вишкіл. Приїхали теж їх рідня, приятелі, знайомі, щоб їх попрощати. В місті йшли приготування до цієї Великої Відправи, до цього свята прощання добровольців.

У неділю 18 липня, вже вчасним ранком ожив Львів. Колона за колоною струнким маршем проходила в сторону вул. Пелчинської, при якій на широкій пагірній площі уставились добровольці і делеґації сіл і міст і громадянство. Тут, о год. 7.30, при скромно, але зо смаком влаштованому престолі стали до Служби Божої Преосвящ. Микита Будка в сослуженні Всеч. о. д-ра В. Лаби й о. С. Сапруна. Проповідь виголосив Духовник Дивізії „Галичина" о. д-р В. Лаба. На Службі Божій були приявні: Військова Управа в повному складі з полк. Бізанцом на чолі, представники УЦК із д-ром Вол. Кубійовичем і д-ром К. Паньківським, представники німецької влади й представники: Італії, Японії, Швецїі, Болгарії тощо.
З Пелчинської — дальший хід свята перейшов під Оперний театр, перед яким уставлено обширну трибуну і прибрано її, й фасаду театру й площу, прапорами й емблемами Дивізії "Галичина". На трибуні засіли губернатор д-р О. Вехтер зі своїм окруженням, Військова Управа, УЦК і гості та делеґації. Перед трибуною на широченній площі перед Оперним театром хвилювала непроглядна маса добровольців, делеґації сіл, містечок, міст та львівське громадянство. В сонці маяли прапори й прапорці і це творило живу симфонію кольорів. З промовами виступали в такім порядку: полк. А. Бізанц, д-р К. Паньківський, губернатор д-р О. Вехтер, від молоді Ю. Ференцевич.
Наступила дефіляда добровольців і зорганізованого громадяства. Перед будинком колишнього Сойму зібралася німецька влада, представники Військової Управи й УЦК з полк. А. Бізанцом і д-ром В. Кубійовичем у проводі. При звуках оркестри струнко переходили відділ за відділом добровольці, а за ними українське громадянство й делеґації.
А по полудні того дня почали їхати на захід, у Німеччину, перші транспорти добровольців на військовий вишкіл по таборах. На стацію прийшли маси народу — рідня, наречені, приятелі, щоб попрощати тих, що вибрали шлях гарту, трудів, дисципліни, послуху, шлях, що веде до формування характерів, до творення нової військової верхівки ...".