ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 2012 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 2012 № 2. Показати всі дописи

неділя, 26 серпня 2012 р.

Старший стрілець УПА МИХАЙЛО КУЛИК-„ЛИС"

                 Народився 18 серпня 1919 р. в родині Анни з дому Козій та Івана у селі Німстів, Любачівського повіту.

                У рядах УПА служив з весни 1944 р. в ТВ „Бастіон" куреня „Месники" IІ в сотні командира „Балая" на Любачівщині. 27 липня 1945 р. схоплений большевиками і засуджений поляками на кару смерти. Після двомісячного періоду, після зміни вироку, відсидів майже вісім років у тюрмі. Згодом у 1960 р. емігрував до Канади. Довголітній член Т-ва к. В. УПА в Канаді.


середа, 15 серпня 2012 р.

ВАСИЛЬ ДЕДЕЛЮК

31.1.1924 - 7.ІІ. 2012

                         Василь Деделюк народився в селі Балинці на Івано-Франківщині. Будучи великим патріотом рідної України з молодих років, брав активну участь в організаціях, і дотепер з великим задоволенням і гордістю згадував ті роки.

                       20 липня 1943 року виїхав до Гайделяґру, де пройшов рекрутський вишкіл. Пройшов з Дивізією бойовий шлях та після капітуляції Німеччини попав до табору для військовополонених в Італії, а звідти в травні 1947 року - до табору в Англії. Нарешті, 14 жовтня 1948 року був звільнений.




о. ІВАН ШЕВЦІВ

1.ХІ.1926 - 21.ІІІ.2012 

                     Народився в с. Гарбузів, Зборівського району, Галичина. У Львові закінчив Малу духовну семінарію (1941-1944). Вступив в ряди Української Дивізії, брав участь, як радист, в боях Дивізії на Словаччині й Австрії. Перебував у полоні в Ріміні, Італія.

                    В Римському університеті Урбанеум здобув ступені бакалавра філософії та ліцензіята богословія(1951). Тоді ж єпископ Іван Бучко рукоположив його на священика.

                          Капелян Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Сіднеї.


МИХАЙЛО ІЛІЯ ДОБРИДЕНКО


2.ІХ.1926 - 12.ІV.2012

                             Михайло народився в м. Смотрич, Поділля. Там закінчив середню школу. Вивезений до Німеччини на примусові роботи, втік з табору, сидів в кацеті, звільнений після його вступу в ряди 1-ої Дивізїі УНА.

                             Брав участь в боях під Бродами, служив при піхотинських гарматах (IG), після війни інтернований в Рімінському таборі полонених. У 1947 р. перебував в таборі полонених Мільденгол, Саффольк, Англія.

                                  Активний член ОУН(б) - псевдо „Ґонта", в один час керівник терену Південної Австралії.

                                  Головна Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА нагородила його різними медалями, в тому: за участь у боях під Бродами, Золотим хрестом за особливі заслуги; бронзовою медалею за подвійне поранення під Бродами, козацьким хрестом з двома зірками за участь у боротьбі за волю України.



понеділок, 13 серпня 2012 р.

ЧЛЕНИ ПРАВОСЛАВНОГО ХОРУ. РІМІНІ, ІТАЛІЯ, 1946 р.


Зліва, стоять: 
М. Олексюк, Семен Кобасовський, Василь Шалапай, Сергій Кицюк; 
сидять:
 Олег Важний, Андрій Костюк.

М. Олексюк, С. Кицюк, А. Костюк
стали священниками в Канаді.
Хор мав 30 співаків.

(Світлина з архіву С. Кобасовського)

неділя, 12 серпня 2012 р.

ОФІЦЕР для БОЛІВАРА

                                     Михайла Скибицького мало знають в Україні, а він, між іншим, був одним із керівників визвольного руху в Латинській Америці. Народився Михайло у селі Корчівка, у сім'ї дрібного поміщика, здобув інженерну освіту. Але доля складається так, що Михайло залишає Україну, приєднується до військ Симона Болівара в Перу і згодом стає офіцером його штабу. Михайло відповідає за формування інженерних підрозділів та будівництво фортифікаційних споруд. Наш земляк дослужився до майора колумбійської армії. А після смерти Болівара допомагає президенту Венесуели Госе Антоніо Пессу писати мемуари.

                                       У 1835 році Михайло прибуває у Львів, щоб зустрітися з сестрою, але там його арештує австрійська поліція і передає до рук російських властей. За наказом Миколи І, Михайла висилають у місто В'ятка, „подалі від Малоросії".

                                      „Збіжать роки, гінці розшукають у в'ятському засланні Михайла Скибицького і передадуть височайше повеління - вертатися назад, але не в Україну, а на американський континент, - розповідає Сергій Слободян, експерт з військової тематики. - Там, до речі, інженер Михайло Скибицький і подасть розрахунки Панамського каналу, що вдвічі скоротить шлях навколосвітніх шляхів кораблів..."

ТУРЕЦЬКИЙ КОЗАК-МУСУЛЬМАНИН

Захисники чужих вітчизн

                                    Михайло Чайковський, він Чайка і Садик-Паша, народився у селі Гальчин, на Житомирщині, у заможній родині. Однак Михася виховував дід як „щирого аристократа в дусі козацтва та шляхетства". Кар'єра Михайла могла б бути блискучою - йому залишили солідний спадок, дали звання камер-юнкера при дворі імператора Миколи І. Однак Михайло, шукаючи пригод, бере участь у польському визвольному повстанні, що зазнало поразки, й мусить втікати до Франції. З дипломатичним дорученням він їде до Ватикану, а повертається звідти (хтозна-чому) розчарованим у католицизмі та зі щирим інтересом до мусульманської держави. І ось Чайковський уже в Стамбулі, де турецький уряд доручає йому організувати козачі загони. Чайковський зумів добитися довіри Різа-Паші, військового міністра, фаворита султана, і став дуже впливовою особою в країні.

                                    Чайковський наполягає, щоб у польській і французькій пресі було поставлено питання про незалежність України - й від Росії, й від Польщі. Опікується еміґрантами-революціонерами, які зазнавали утисків у царській Росії. А згодом приймає мусульманство, і на історичній арені з'являється султанів радник - Садик-Паша, що в перекладі означає „вірний".

                                    Під час турецько-російської війни 1853 року Чайковський стає командиром козацького полку - інтернаціонального за складом. І сам поводиться у найкращих традиціях батька-отамана. Чайковський (Садик-Паша) стає начальником усіх козацьких формувань Порти, а їх було немало: від Кавказу до Балкан. Він, єдиний не християнин, очолив Слов'янський легіон, який воював під час турецько-російської війни 1853 року на території Болгарії та Румунії. Визволивши від російської армії Бухарест, він силами своїх козаків та старовірів-некрасовців утримував його 15 днів. Призначений губернатором Бухареста, він справляється і з епідемією холери, і з бандами грабіжників. Тисячу дукатів, які дарують йому за службу, збирається використовувати на екіпірування козацького полку, мріючи про те, щоб визвольна війна перекинулася на терени України. Його називають „новим Хмельницьким", і ця слава дратує вчорашніх сподвижників. Чайковський, очолюючи два полки козаків, взяв штурмом Малахів курган у Севастополі, а інші, що вели облогу: турки, французи, англійці, - так і не змогли. Чайковський був призначений начальником султанської кавалерії, але з приходом на престол нового султана Порта змінює політику щодо поляків, дипломати дедалі частіше радять Чайковському помиритися з Росією.

                                    І Чайка здається на вмовляння та вирушає до Києва. Він несподівано для прогресивно налаштованої громадськости оголошує Росію керівником слов'янського світу й висловлює „нескінченну вдячність великодушному монарху", що призначив йому пенсію. Поляки перестають із ним вітатись.

                                     Від дружини-грекині в Чайковського народжується донька, і сам цар Олександр II погоджується стати її хрещеним батьком. Відтак містом ширяться чутки, що „польський турок прийняв православ'я", і це змушує Чайковського тікати з Києва. За гроші, подаровані царем, він купує невеличку маєтність у селі Бірки в Остерському повіті Чернігівської губернії, де будує дім, який зберігся й понині.

                                      Під час чергової російсько-турецької війни Садик-Паша відмовляється повернутися до Туреччини в ролі генерала - і його позбавляють цього звання та належної пенсії.

                                      Так Міхал Чайковський з полководця козаків... зійшов на „пастуха індиків", як він себе називав... Остаточно підкосила колишнього звитяжця несподівана смерть вірного друга, і на сьомому десятку Міхал Чайковський вкоротив собі віку, пустивши у скроню кулю.

понеділок, 6 серпня 2012 р.

КОРНИЛО-ІВАН МЕДВІДЬ


                   Хорунжий 1-ої Української дивізії УНА, командир ґранатно-кулеметної сотні в 30-у полку, поранений в боях; голова Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в м. Перт, Західна Австралія; кол. летун (1941 р.); підполковник Українського Вільного Козацтва, генеральний осаул військових справ Генеральної булави УВК (від 1 травня 1969), Лицар Хреста Українського козацтва з мечами й золотою лавровою гілочкою та зіркою на стяжці; нагороджений іншими відзначеннями.

Із рубрики журналу "Наші побратими"

                           Гора Жбир у районі Бродів. Місце пам'ятника воїнам України, що був посвячений 26 травня 1991 року й зруйнований 18 червня 1991 року силами зла.
На його місці висипано могилу й поставлено Березовий Хрест.
Я поклонився Йому і торкнувся його 2003 року. Я народився і виростав у трикутнику: Почаїв, Підкамінь і Броди.

                           У 2008 році, на горі Жбир, в селі Ясенів споруджено новий пам'ятник. У співпраці з Бродівською районною радою створено там „Меморіял Дивізії Галичина" (Див. Вісті комбатанта, ч. 4,2008).

      Степан Ярмусь
протопресвітер, ветеран 1-ої УД УНА

субота, 4 серпня 2012 р.

НА ФРОНТІ ПІД ФЕЛЬДБАХОМ

Спомини 

Роман ГАВРИЛЯК 

                                                   Фраґмент зі споминів Свата 

                    Я командував тоді „Яґдцуґом" (мисливська чота для ударних завдань) у штабу 31-го полку, котрий був під командою полковника Рудольфа Панніра (SS-Standartenfuehrer Rudolf Pannier). 

                               Нам не довелось користатися з розбудованих нашою Дивізією оборонних становищ у Югославії, бо нас покликано деінде, де треба було залатати прорив, який зробила Червона Армія коло Фельдбаху та замку Ґляйхенберґ в Австрії. Поспішним маршем ми прибули в околицю села Штраден та гори „Штраднер Коґель". Наш полк першого дня був у резерві, а наступ, щоб замкнути прорив, виконали полки 29-ий та 30-ий. Вони зазнали втрат, тому 31-ий полк уведено в бій. Ми здобули гору „Штраднер Коґель", але тепер треба було її втримати. Мою чоту перекидав полковник Паннір з місця на місце. Противник раз-у-раз пробував відбити від нас втрачений терен, їхні наступи та наші протинаступи чергувалися по кілька разів. Моя чота часто брала участь у тих протинаступах, проганяючи ворога силою свого вогню, покищо без втрат. Лінія фронту не була встабілізована та змінялася часто, так що стрілецтво не мало часу навіть вкопатися. Ворог мав над нами чисельну перевагу, перевагу в артилерії та піхотинській тяжкій зброї. Я вперше знайшовся під вогнем совєтських „катюш". Це були ракетні стрільна, які вистрілюються у скорій черговості та в своєму леті видають несамовите застрашнююче виття, а вдаривши в ціль, вибухають та запалюють довкілля. Наша артилерія небагато стріляла, бо не було досить набоїв. Танків та летунства не було видно, ані в них, ані в нас. Одного вечора наша чота залягла на т. зв. Vorgeschobener Stuetzpunkt, себто на передній заставі та залишилася там на цілу ніч. Це було в місці, де наші фронтові лінії були легко обсаджені й мали великі прогалини, де не було нікого. В одну таку прогалину попали ми, не маючи зв'язку з сусідніми частинами. Нашим завданням було здержувати інфільтрацію чи наступ ворога й не дати себе окружити, бо сусідів направо й наліво не було. Кілька разів серед ночі підходили до нас ворожі частини й нам вдавалося сконцентрованим вогнем їх проганяти. Між сутичками ми наслухували, що діється довкруги нас. Терен був покритий рідким лісом, ніч була темна, ми сиділи тихо та старались заховати нашу присутність. Ми чули постріли недалеко в нашому запіллі, що могло означати ворожі спроби нас окружити. Я посилав туди розвідників, які верталися, не знайшовши нікого. Деякі постріли були навіть досить близько. Я сам пішов туди й нікого не знайшов. Видно більшовики стріляли розривними кулями, які, попавши у дерево, вибухали. Я тоді собі усвідомив скільки то куль на війні стріляється, але з них тільки дуже маленьке число попадає у противника. З великою полегшою ми привітали ранок і незабаром наспіли інші наші частини, щоб обсадити цей відтинок фронту, а для нас прийшов наказ вернутись назад.

                        Під час одного бою за „Штраднер Коґель", який переходив з рук до рук, ми відступали, залишаючи його червоним, відстрілюючись від них, а вони наступали нам на п'яти. Втікали ми чимскоріше через відкрите поле, де нас червоні обстрілювали з ручної зброї та гранатометів. Ми хотіли чимскоріше осягнути недалекий ліс, щоб мати якесь прикриття. Осягнувши ліс, якимсь чудом без втрат, ми відітхнули, але не надовго, бо червоні перенесли свій ґранатометний вогонь, до якого долучилась теж їхня артилерія. Відступаючи ми раз-у-раз падали, коли почули надлітаюче стрільно та притискались до землі, щоб сховатись від осколків. По вибуху зривались та бігли дальше. Ось так засвистало одне стрільно, і я миттю лежав на землі. Стрільно недалеко вибухло і я побачив, що впав руками, грудьми та бородою у величезну купу, правдоподібно, коров'ячого гімна. Закляв сочистими прокльонами, бо в таких випадках це помагає, знайшов якусь галузку та зачав нею зі себе збирати смердючу погань. Однак, треба було дійти аж до нашої приготованої другої оборонної лінії, яка кулеметним вогнем здержала наступаючих червоних. Там я знайшов якусь калабаню та трохи себе очистив. Однак, від мене смерділо, бо змінити чи випрати свій однострій та білизну я не міг; наші запасові речі були далеко позаду з нашими обозами.

                               Одного дня закликав мене полковник Паннір та каже: „Ходімо, Гавриляк, на передню лінію фронту". Сіли ми до авта, яке провадив німецький підстаршина. Під'їхали ми доріжкою під фронт, а далі пішли пішки. Допнялися ми до фронтової лінії, яка тоді ще не була цілком устабілізована та часто змінялася. Тому стрільці не змогли окопатися й залягли на землі та ховалися за дерева чи малі горбки. А тут приходить полковник, потрясає та виблискує своїм Ritterkreuz - лицарським хрестом - на шиї, випростаний. Я та німецький підстаршина теж йдемо за полковником, та себе випростали як він, бо так випадає. Підходить Паннір до одного стрільця за деревом та наказує, щоб він пішов та закликав свого сотенного командира. Стрілець зривається та біжить від дерева до дерева, падаючи та ховаючись за горбки, щоб охоронитися від снайперів. Паннір з насмішкою говорить: „Дивись, Гавриляк, які комедії цей чоловік виправляє!".

                           Нагло на нас посипалася скорострільна черга та просвистіли кулі! Я миттю лежав на землі та побачив перед нами в кущах відступаючих червоноармійців зі скорострілами, які закралися близько нас. На них посипався вогонь з нашої лінії. Бачу полковника раненого в ногу, а шофера - з перестріленими грудьми. Їх забрали санітари. Команду полку перебрав, здається, Віттенмаєр.

                           Слід згадати про поведінку німецьких вищих офіцерів, наприклад, Панніра чи командира Дивізії Фрайтаґа, які на фронтовій лінії не зважали на ворожий вогонь, наражаючи себе на поранення чи навіть смерть. А заступити командира - це не проста справа. Я ніколи не збагнув, чим мотивована така поведінка: щоб показати себе відважним чи, можливо, це стара традиція?                    

                             Згодом фронт устабілізувався та наші фронтові частини окопалися як слід. Не було, ані з одної, ані з другої сторони ніяких великих акцій, крім обопільних розвідувальних випадів чи наскоків. Наші лінії були під безнастанним обстрілом ворожої артилерії, але наша артилерія мовчала, бо набоїв було обмаль. В замку Ґляйхенберґ йшли безнастанно запеклі бої. Червоні конче хотіли його здобути, але наші стрільці завзято його боронили. Але назагал можна було сказати, що настав спокійніший час.

                            В тому часі відвідав Дивізію ген. Павло Шандрук та постановив провести присягу Дивізії. Присяга цим разом мала бути на вірність Україні та символічним актом Дивізія мала перейти у склад та під зверхність Української Національної Армії. Трудність була в тому, як цю присягу провести, бо Дивізія на фронті! Однак, присягу таки проведено на відтинку 30-го полку при участі кількох сотень, які тоді були в резерві, а з 29-го та 31-го полків вислано делегації. Я мав честь репрезентувати 31-ий полк, а хор. Припхан - 29-ий полк. Так то ми оба з Припханом, поклавши руки на уставлені ґранатомети, повторяли за ген. Шандруком слова присяги на вірність Україні, разом із усім присутнім вояцтвом. Був це для нас дуже зворушливий момент, бо тут здійснювалося те, про що ми мріяли віддавна - аж щойно тепер осягнули по багатьох, багатьох розчаруваннях, ми стали вояками Української Армії. Однак, наше піднесення пригашувала свідомість, що це прийшло вже дуже запізно, та у нашій безнадійній ситуації нашої долі тепер не змінить. Ген. Шандрук зробив на нас дуже позитивне враження: носив однострій Української Національної Армії, який ми тоді вперше побачили, добре себе презентував та викликував респект серед вищих дивізійних німецьких старшин.

                          Присяга перед ген. Шандруком в дійсності ніяк не змінила нашого положення. Шандрук від'їхав, а ми залишились далі вести нашу безглузду війну під командою німців, як воно було досі.

                         Був місяць квітень 1945 року, настала чудова весна, зазеленіли ліси, потепліло. Війна добігала до свого кінця, а ми непотрібно гинемо на фронті у безнадійній боротьбі, яка ані нашої, ані німецької ситуації не змінить на ліпше, тільки на гірше. Що з нами буде? Якщо вийдемо живі з цієї авантюри, то в руки червоних ми не можемо попасти, а західні альянти теж нас напевно по головці не погладять. Що робити? Ми серйозно знову почали думати, як відірватись від німців та зі зброєю в руках шукати собі кращої долі. Я навіть переговорив деталі такого пляну зі своїми підстаршинами, які тільки й чекали на таку ініціятиву. Однак, оставалась непоборна проблема: як скоординувати цей плян з іншими частинами Дивізії, бо робити тільки окремою частиною не можна, бо це може мати жахливі наслідки для тих, що залишилися.

                           Нас відвідував час від часу приятель, воєнний звітодавець Олег Лисяк, який, завдяки своїм обов'язкам звітодавця, мав змогу бувати в різних частинах Дивізії та виконував преважливе завдання довірочного зв'язкового між українськими старшинами. Від нього я довідувався про настрої та пляни інших дивізійних з'єднань. Однак, хоча настрої у всіх були подібні, але директив від якихсь „вищих чинників" не було. Отже, треба буо сидіти тихо та силою інерції зближатися до невідомого кінця. Маємо тепер командувача Шандрука, а він ніяких таких доручень не давав, а ми йому присягали послух.

                       Воєнний звітодавець Олег Лисяк відвідував мене кількакратно. Одного разу ми пішли провірити стійки. При залізничному шляху ми застали вояка, лежачого на торі, що спав на стійці твердим сном. Я забрав у нього рушницю і вистрілив. Вояк збудився і побачивши його рушницю у мене, почав благати: „Пане поручнику, даруйте життя!" Дійсно за таку провину на фронті карається смертю. Я його насварив і наказав нікому не згадувати про цей інцедент, а то обидва попали б у велику халепу.

                      А тим часом війна прибрала характеру „позиційної", лінія фронту не змінялася, окопи та укріплення розбудовувались дальше. Більшовики, усвідомивши собі, кого вони мають за противника, зачали сильну пропаганду гучномовцями та летючками, намовляючи стрільців переходити до них, мовляв, тоді все буде їм прощене. Перекликувались ми з ними, та з нашої сторони теж ішли заклики до них, щоб вони покидали кривавого Сталіна та переходили до нас. Однак, їхня пропаґанда мала більший успіх, бо до них перебігло декілька наших стрільців, а до нас від них ніхто. Кількох дезертирів німці переловили та, по нібито по якомусь суді, повісили. Тіла повішених висіли довший час при дорозі, як погроза для тих, які могли б мати подібні думки.

                       Дивізійне командування, не маючи добрих інформацій, як справи виглядають у нашого ворога, рішило дістати ці інформації від полонених червоноармійців. Але тому, що полонених не було, то треба їх дістати. Прийшов наказ до нашого полку дістати полонених! А хто їх роздобуде? Очевидно, що Гавриляк з його мисливською чотою. І так я дістав завдання вдарити ніччю несподівано в одне місце ворожого фронту та захопити щонайменше одного або й більше полонених. Мене цей наказ не дуже врадував, авантурником я ніколи не був й тому не хотів йти на небезпечну виправу на кінець війни, тим більше, що не бачив у тому якого-небудь сенсу та глузду. Така сама реакція була моїх підстаршин та стрільців. Але тут не могло бути ніякої дискусії, бо наказ є наказом.

                        Плян був такий. Наш удар мав відбутися на відтинку сотні мого колеги хор. Тараса Чмоли. Вибір впав на його відтинок, бо Тарас умів рисувати добрі шкіци та посилав їх зі своїми звітами до полкової команди. Він там вирисував, де знаходиться навпроти його становища ворожа лінія, й на підставі його шкіців та мапи, я мав провести цілу акцію. Шкіци були рисовані на підставі інформацій, які мали зібрати його вояки на розвідувальних виправах у своє передпілля - Spaehtruppe Unternehmen. Після всіх правил, я сам перед акцією повинен був піти в той терен на розвідку, щоб мати безпосереднє знайомство зі ситуацією. Однак, не було часу й я дістав від усіх запевнення, що інформації на рисунках Чмоли є правильні. Мені було обіцяно, що наша артилерія, яка була націлена на той відтинок, де згідно з інформаціями Чмоли, мала бути ворожа лінія, мала вдарити барабанним вогнем, щоб оголомшити противника, й я мав відразу потім провести нашу атаку. Сиґнал для артилерії мав бути поданий через радіозв'язок, або, в його відсутності, на означений час. Я дістав одного зв'язкового з радіоапаратом на нашу виправу.

                             Настала ніч, і ми приготовляємось на небезпечне діло. Перевіряємо зброю, контролюємо виряд, щоб нічого не дзенькало, бо треба буде підкрадатися потиху, мажемо собі обличчя на чорно. Десь далеко по півночі настав домовлений час іти. Залишаємо позаду окопи сотні Чмоли та йдемо у передпілля. Ніч темна, але я маю в моїй пам'яті закарбовані деталі терену з мапи та з, буцімто, добрих шкіців. Йдемо лісом у наступальній формації, я посередині, а два рої широкою розстрільною йдуть на рівні зі мною, а третій рій недалеко позаду мене, теж у широкій формації. Всюди спокійно, тільки тут і там чути постріли. Втихомирюю нашого радіооператора, який все щось говорить до свого апарату. У передпіллі знаходимо кілька ворожих та наших забитих. Хлопці підкрадаються потиху, йдуть добре, без зайвих звуків. Терен зарослий рідким лісом, треба уважати, щоб не ломити сухе галуззя, що лежало на землі. Приходимо врешті до місця, де мало бути наше вихідне становище до наступу, бо як підемо дальше, то наша артилерія вдарить по нас. Чекаємо, надслухуємо та розглядаємось. Мені не виглядає, що ось недалеко перед нами це ворожа лінія. Забороняю радіооператорові відзиватися до його апарату, щоб не зрадити нашої присутности. Чекаємо далі. Я перевірив час на годиннику. Прийшов час удару артилерії. І дійсно, ми почули вистріли гармат та свист стрілен, які розривалися недалеко перед нами. Канонада тривала яких 5 мінут. Ми пускаємось дальше вперед. Проходимо місце, де била наша артилерія, а ворожої лінії нема! Ціла канонада була намарно, от зробила тільки багато нових ям у землі й побудила ворога та його насторожила, що щось діється! Підкрадаємось осторожно дальше, бо не знаємо, де може бути ворог. Пішли ми так вже досить далеко від нашого вихідного місця, а ворожої лінії далі нема! Ми увійшли в густіший ліс. Підкрадаємось під гору та нагло чуємо безпосередньо перед нами б'є ґонґ, на алярм! Вилітають у повітря світляні ракети, стало видно, як удень, та вітають нас сальви скорострільного вогню. Ми кидаємось на землю, а я бачу, що мої стрільці зриваються та втікають назад, як сполошені коні! Я побачив, що при такім обороті справ моє завдання не вдалося, бо ми нікого не заскочили, а навпаки нас заскочили! Треба й мені назад за стрільцями. Скочуюся згори. В долині, під лісом зібрав я своїх стрільців, ствердив, що не бракує нікого, є тільки двох ранених, які ще самі можуть йти. Вертаємось поспішно назад до наших окопів. Стрічаю Тараса та обсварюю його за неправильні інформації на його рисунках. Сам він у розвідку не ходив, а звіти патрулів умів убрати в гарну форму та посилав це до полкової команди. Згодом я довідався, що полонених схопила одна інша наша частина.

                             Війна кінчалася. Німеччина скапітулювала. Я одержав наказ з команди полку, що я маю зі своєю чотою становити тилову охорону, бо Дивізія відтягається від фронту та має форсованим маршем податись на захід та зложити зброю альянтам. Нарешті війна скінчилася! Може, для німців, але чи для нас? Ходили поголоски, що західні альянти підуть війною на Росію... Такі нереальні вістки, яких було згодом більше, ми стали називати „паролями".

                                Було це 8 травня 1945 року. Тилова охорона, частиною якої був я зі своєю чотою, мала залишитись на своїх становищах до год. 11-ої ранку. Ми бачили, як інші сусідні частини зачали залишати свої окопи вчасним ранком. На щастя, на нашому відтинку жодних наступів ворога не було. Точно о год. 11-ій ми, віддавши кілька сальв у напрямі ворога, подалися поспішним маршем на захід, щоб перейти мости на річках, а головно на ріці Мур, які то наші піоніри мали висадити в повітря, як уже всі перейдуть. Тому треба було поспішати.

                                 Після війни були натяки на намагання відтягнути Дивізію з фронту вчасніше від інших німецьких частин. Однак цього не сталося. Ми залишилися під командуванням німців, котрі зачинали носити відзнаки тризуба після перебрання зверхности над нами генералом Павлом Шандруком. Воно мало більш символічне, ніж практичне значення.

вівторок, 31 липня 2012 р.

СТАЛІН І ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА

                                       На засіданні Політбюро ЦКВКП(б), 19 серпня 1939 року, у той момент коли в Кремлі йшли переговори з делегаціями Англії та Франції, Сталін говорив:

                                       - Питання миру й війни вступає у критичну стадію. Якщо ми підпишемо договір про взаємну допомогу з Францією та Великобританією, Німеччина зрезиґнує з Польщі. Війна буде перешкоджена. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про підписання з нею договору про ненапад, вона напевно нападе на Польщу, й Англія та Франція муситимуть вступити в цю війну. В Західній Европі запанують великі розрухи й безпорядки... В інтересах СРСР - батьківщини трудящих, є те, щоб ця війна якнайдовше тривала з метою виснаження двох сторін. СРСР буде давати поміч сьогоднішній Німеччині, постачаючи їй сирівці й продовольчі товари.Тож з тієї причини ми повинні згодитися на пакт... Для нас буде широке поле діяльности для розвитку світової революції. (Переклад з російської).

                                        Цей документ виявлено в Москві в Центрі збереження історико-документальних колекцій - колишньому Особливому архіві СРСР (фонд 7, опис 1, справа 1223).

неділя, 29 липня 2012 р.

КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА?


Валентин МОРОЗ 
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               
                                     Мабуть, найлогічніше буде почати цей розділ загальновідомим американським жартом.

                                     Учитель питає учня: хто вбив Юлія Цезаря? А учень широко витріщає очі й каже: чесне слово, не я! Учитель біжить до принсипала (директора школи) й каже: що то за школа? Я питаю: хто убив Юлія Цезаря? А він каже: не я! А принсипал подивився на нього і каже: заспокійся! Може справді не він...

                                     Це - типова північна Америка. Принсипал був за освітою напевно якимось математиком, техніком, „політехніком" - але ні в якому разі не істориком.

                                    А тепер - до української „канкрєтики" з Другої світової війни.

                                    Просте і ясне питання: хто почав Другу світову війну? І така ж „канкрєтна" відповідь: ми!

                                    Ні, ні, це не жарт і не якась містифікація. Зараз ми поставимо „усі крапки над „і" і все буде, як казали совдепівською мовою, „канать в йолочку".

                                      Коли запитати звичайну освічену людину: коли почалася Друга світова війна? - вона, звичайно, відповість: 1 вересня 1939 року, спільним нападом Гітлера і Сталіна на Польщу.

                                      Усі це знають, і це загальновідома відповідь. Бо коли Гітлер захопив Австрію у жовтні 1938 року - це ще не був початок війни. Бо не пролунало ані одного пострілу. Коли Гітлер захопив Чехію в березні 1939 року - це знову-ж-таки не був початок війни - бо не пролунало ані одного пострілу. (Правда, чехи хваляться, що якась там одна частина почала стріляти... Але то був відокремлений епізод, і загальну картину чехословацької капітуляції він не порушив).

                                       А поляки 1 вересня 1939 року не здалися, не підняли руки догори. Правда, воювали вони всього 17 днів. Бо проти Гітлера, який натиснув з заходу, і проти Сталіна, який натиснув зі сходу, Польща довго встояти не могла.

                                       І все ж поляки не здалися. Вони героїчно стріляли! Це знає увесь світ. Але... Світ знає не всю правду.

                                       Бо перші, які почали воювати проти гітлерівської коаліції - це були не поляки. Були це українські карпатські січовики, які ще півроку перед тим, 14 березня 1939 року, так само зустріли пострілами наступ гітлерівської коаліції - як і поляки шість місяців пізніше. Так! Друга світова війна почалася дійсно в 1939 році-але не 1 вересня, а 14 березня.

                                      Так ще ніхто не ставив питання - пора нарешті поставити!

                                      Про Другу світову війну видано величезні тисячі книг - у тому числі багато й українських. Мабуть, найпомітнішою з них (українських) є праця Володимира Косика „Україна в Другій світовій війні". Але й там це питання не звучить.

                                     Звернімося нарешті до фактів і поставмо їх „на екран" нормальної логіки. Вищезгадана формула про те, що карпатські січовики зустріли 14 березня 1939 року пострілами не наступ угорських агресорів, а наступ гітлерівської коаліції - це не помилка, і не чиїсь приватні фантазії. Полковник Колодзінський, шеф штабу „Карпатської Січі", був запрошений перед угорським наступом до німецького консула в Карпатській Україні Гофмана. Консул порадив йому негайно капітулювати. Чому? Бо на угорську окупацію Закарпаття погодилися і Німеччина, й Італія. Отже, логічний і невмолимий виновок: це не був приватний наступ Угорщини. Це був наступ усієї гітлерівської коаліції. І - що найважливіше в даному випадку - керівники Карпато-Української держави це знали. Повторімо сказані полковником Колодзінським слова у відповідь на пропозицію (фактично-ультиматум) німецького консула:

                                В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна - ніколи 1.

                            Єдиний, хто вперше це сказав (що перший бій проти гітлерівської коаліції дали не поляки, а карпатські січовики) - це був Петро Стерчо. Він правда, не зробив з цього концептуальних висновків. Це в його книзі „Карпато-Українська Держава" - лише епізод. І все ж він прозвучав:

                             Карпато-Українська Республіка - це перша держава, що поставила спротив наростаючому імперіялізмові Німеччини, під кермою Адольфа Гітлера. Уряд о. Августина Волошина перший відкинув домагання Гітлера, даючи наказ своїй армії „Карпатської Січі" боронити державу від поневолення Гітлерівським союзником, Мадярщиною. Оборонна війна Карпатської України проти Мадярщини - це, властиво, початок Другої світової війни. 2

                         Пора нарешті зробити з цього епізоду концептуальні висновки і покласти на стіл наукову концепцію: першими, хто відважився воювати проти гітлерівської коаліції, були українці! І що ми воювали всього два тижні - це не принципове. Поляки в 1939 році теж воювали всього 17 днів. Але... Вони не здалися! А ми зробили це ще перед поляками.

                        Справа ця має не тільки теоретично-пізнавальний і не тільки престижний аспект (мовляв, ніхто інший, а ми були першими). Це - справа сьогоденної практичної політики.

                       Автор цих рядків пригадує епізод з української маніфестації в Торонті. Після акції-роздавання летючок і розмов з публікою на Natham Fhilipp Square - центральній площі Торонта біля міської ратуші один з глядачів (англо-канадець, трохи напідпитку) зробив такий підсумок (англійською мовою, річ ясна): „А, українці? Та то ж нацисти?"

                         Він не був у принципі жодним анти-українцем. Він просто був жертвою тривалої і масованої антиукраїнської пропаганди (в умовах Північної Америки - у першу чергу сіоністичної). Пропаганда ця (у найновішому варіянті - "путінсько-распутінська") трубить довгі десятиліття на одній і тій же самій ноті: українці, мовляв, „були з Гітлером".

                           Хто винен у даній ситуації? В першу чергу ми, українська наукова еліта. Ми ще не тільки не поширили в світі, але ще й не створили українську концепцію Другої світової війни. Бо навіть серед українських істориків-чапаєзнавців вищеописана концепція покищо викличе лише здивування. До неї покищо не тільки ніхто не звик, - її фактично ще ніхто й не чув.

                           Бо коли б було навпаки... Тобто: коли б ми потужно розбудували і „запустили в світ" обговорювану зараз концепцію про те, що першими проти гітлерівської коаліції стріляли не поляки, і не французи, а українці - тоді антиукраїнська пропаганда мала б дуже „короткі ноги". І коли б якийсь „англо-сакс напідпитку" в Торонті (чи в Нью-Йорку, Сіднеї, Кейптауні) сказав, що „українці були з Гітлером" - йому просто відповіли б: ти що, варіят? Як українці могли бути з Гітлером, коли вони першими відважилися стріляти проти Гітлера?

                          „Отакі-то пироги"...

                           Покищо ми не тільки не поширили в світі вищевикладену концепцію, але ще й не познайомили з нею власний, український загал... Що ж, кожна симфонія починається з першої ноти... Отепер вона й прозвучала! Правда (чесно кажучи) „в оркестровці" нашого попередника Петра Стерча. Бо першим поклав на папір вищесформульовану концепцію саме він.                              Сваритися на тему: а хто першим сказав „«"-легко. Але це нічого не дає. А от „запустити в світ" життєво потрібну нам концепцію-дуже тяжко. (По правді кажучи: автор цих рядків шукає союзників для цієї праці).

                             Не тільки віримо, але й твердо переконані: колись так і буде. Всі історики світу починатимуть історію Другої світової війни з 14 березня 1939 року, з карпато-української теми. Але покищо так не є. Покищо всі починають її з 1 вересня 1939 року, з моменту нападу Гітлера і Сталіна на Польщу. І ми змушені робити так само. Але...

                             По правді кажучи, „починати розмову" треба не з 1 вересня, а з 23 серпня. Бо день цей був дійсно ключовим імпульсом для початку не воєнної ажіотаж-істерії, а правдивої війни. Мається на увазі, звичайно, німецько-московський „пакт про ненапад" (відомий у широкому світі як пакт Ріббентропа-Молотова), підписаний саме в цей день. Як завжди буває у світі дипломатії, білими словами звичайно прикривають чорні діла. Бо фактично був це пакт про напад! Про спільний московсько-німецький напад на Польщу і поділ довоєнної Польщі між двома імперіями: Московською і Берлінською.

                            Як для англійської, так і для французької політичної еліти це була повна несподіванка. Бо як Англія, так і Франція розраховували використати „російського медведя" у своїх антинімецьких плянах. У Москві постійно „товклися" як англійські, так і французькі делегації.

                            Але Гітлер їх випередив... Фактично пакт Ріббентроп-Молотов - це був договір про четвертий поділ Польщі. (У польській історіографії це давно прийнята формула).

                            По суті Польща підготувала собі власноручно цю катастрофу ще майже 20 років тому - у 1921 році. Тоді в Ризі було підписано польсько-московський мирний договір. Поминаючи дипломатичні „викрутаси", його можна лаконічно сформулювати так. І поляки, і москалі зійшлись на формулі: українська держава не вигідна ані нам, ані вам. Тож давайте поділимо українську територію між собою.

                             Як звичайно, поляки у своїй поетичній політиці, опертій більше на емоціях, а не на реаліях, не помітили головного „приколу" ситуації. А сформулювати його можна дуже просто: Польща, затиснута між Московською і Берлінською імперіями, не має жодних шансів на існування. При спільному натиску обох імперій вона просто лусне, як горіх. Так і сталося в 1939 році: польський „горіх" тріснув за 17 днів...

                              У 1921 році полякам не вистачило розуму, аби втямити елементарну істину: на схід від Польщі мусить бути українська держава - своєрідний бар'єр, що відділяє своїм тисячокілометровим масивом Польщу від Московії. (Здається, поступово формуються новіші покоління поляків, які вже розуміють істину: з точки зору польських інтересів самостійна Україна потрібна так само полякам, як і українцям. Але такі події, як акція поляків проти Бандери в Европарляменті-2010 рік - трохи зменшують ентузіястичні сподівання у цьому напрямі)...

                             Але катастрофа „насіла" в кінці 30-х років не лише на Польщу. В кінці 30-х років відбувається загальний крах версальської системи, сформованої 20 років тому. З цього „версальского мішка вилізло забагато шил". Величезні маси людей опинилися в чужих державах, і були цим незадоволені. Мільйони німців перебували в межах Польші, Чехо-словаччини, і мріяли, звичайно, про возз'єднання з власною державою. (Взагалі на території польської держави у 1939 році 40% людей були не-поляки). Додаймо до цього такі проблеми, як Трансільванія (в яку „вчепились" історично і румуни й угорці), Добруджа (конфлікт між румунами і болгарами), хорватське бажання збутись югославського „братства" й збудувати нарешті власну державу; Клайпеда і Данцінґ з їх німецькомовною більшістю... Список можна й продовжити (не кажемо вже про 40 мільйонів українців, поділених між чужими державами). Фактично післявоєнні господарі світу збудували у 1919 році версальську скриньку Пандори, яка відчинилася в 1939 році, і всі „мороки", сховані там, вилетіли нарешті на світ Божий...

                         Але криза була не лише територіяльною. Криза була й духовною. На цей час виросло т. зв. „Ремаркове покоління", яке у пеклі Першої світової війни втратило віру в свої традиційно-„демократичні" ідеали. Особливо виразно ця втрата віри проявилася в умовах світової економічної кризи 1929 року. Крах ліберально-демократичних інституцій привів до зневіри в ці ж ліберально-демократичні цінності. У роки кризи мільйони людей втратили працю. І їх перетягнув на свій бік або Гітлер, що зліквідував у своєму „гітлерлянді" безробіття, або Сталін, що взагалі обіцяв комуністичний рай на землі. Різко зросла тяга до диктаторських розв'язок ситуації; диктаторські режими стають дуже популярними. Все це закінчилось гострим бажанням „переробити світ" (або в сталінському, або в гітлеро-муссолінському варіянті) і природно привело до вибуху Другої світової війни.


_____________________________
  1    Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 557.                      
 2    Петро Стерчо. Карпато-Українська Держава, стор. 219.

вівторок, 24 липня 2012 р.

ДИВІЗІЙНИКИ В УПА

                       Прут (Роман Корбутяк) народився 1924 року в селі Тишківцях Городенського повіту. Підпільником ОУН став на початку німецької окупації. 1943 року закінчив Коломийську гімназію. Щоби відбути військовий вишкіл, записався до дивізії „Галичина". Пройшов важкий шлях від стрільця УПА до теренового провідника ОУН.
                       23 травня 1945 року надрайонний провідник Прут і друзі-підпільники Річка й Іванко в селі Геленкові Козівського району прийняли нерівний бій з бандою головорізів МВД. Оточені в палаючій хаті друзі завзято відстрілювалися, вбили й поранили чимало енкаведистів. Останній набій, як водилося в повстанців, кожен приберіг для себе.

неділя, 24 червня 2012 р.

УКРАЇНЦІ ВОЛИНІ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ НІМЕЧЧИНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Валентин МАЗУРОК 
м. Кременець, Україна 

                                 З приходом німецької окупаційної влади Волинь увійшла до Райхскомісаріату Україна (РКУ). На території реґіону фашисти організували осередки поліції, до чиєї компетенції переходила охорона тилу. Для важливих об'єктів та затримання радянських партійних та державних функціонерів та службовців створені спеціяльні загони „Одіс" (Ordnungsdienst-Odis)1.У населених пунктах краю, де на перших порах не було німецької адміністрації, створено місцеву охорону, яка не підпадала під категорію поліцейських формувань. Саме на її основі в кінці 1941 р. із місцевого населення німці створили службу охорони „шуцманшафт" (Schutzmannschaft) та перші охоронні батальйони, скорочено „Шума" Schumannschaft Schuma).

                              У німецькі охоронні служби набирали місцеве населення на добровільній основі, щоб не порушувати Гаазької (1899 і 1907 рр.) та Женевської конвенцій (22 серпня 1864 р. і 22 липня 1929 р.), які забороняли окупаційній владі примусово призивати до своїх армій мешканців захоплених територій.

                              Особовий склад військовослужбовців українських охоронних батальйонів у складі німецької армії поділявся на три основні категорії:

                              1) українські еміґранти, учасники національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., які утворювали командний склад в сотнях і чотах деяких батальйонів;
                              2) колишні військовополонені Червоної армії;
                              3) місцеві жителі.

                             Мотиви вступу в охоронні батальйони були різні. Еміґранти, з числа колишніх старшин армії УНР, вступали організаторами українських куренів переважно з військово-політичних міркувань.

                            Військовополонені прагнули зберегти собі життя, опинившись в концентраційних таборах. Місцеві жителі вступали переважно з матеріяльних і фінансових причин. Єдиного потужного центру підготовки офіцерського складу охоронних батальйонів не існувало.

                            У липні 1942 року на Кременеччині в с. Білокриниця, в колишніх казармах 12-го полку Подільських уланів польської армії, розпочалося формування 120-го охоронного батальйону, командиром якого призначено колишнього старшину української армії УНР, майора Івана Шуригу2. Первинно 102-ий батальйон німці плянували використовувати проти руху Опору на Волині, але зрозумівши його „неефективність", так як багато вояків симпатизувало українським партизанам, передислокували у Білорусію. В часі дислокації загону на Кременеччині частина вояків відійшла в табір ОУН(б) „Крука", який розташувався в лісовому масиві в районі с. Антонівці3.

                            З наближенням радянсько-німецького фронту 102-ий охоронний батальйон передислокувався у Східну Прусію, а пізніше у Францію для боротьби з французьким рухом Опору. Між частиною українських старшин таємно розроблявся плян переходу на сторону французів по прибуттю на місце. У здійсненні своїх плянів вояки розраховували на уродженця Кременеччини, майора Глобу, 1918 р. н.4.102-ий батальйон прибув у Францію 21 серпня 1944 р. у м. Везуля (Vesoul) департаменту Горішньої Сони (Haute Saone). 27 серпня 1944 р. курінь, знищивши німецьких офіцерів, перейшов на бік французьких партизанів. В лавах французького руху Опору 102-ий батальйон почав іменуватися Першим Українським Куренем ім. Івана Богуна. Український курінь провів ряд успішних операцій проти фашистів на території Франції.

                               Однак на вимогу радянської амбасади у Парижі, в жовтні 1944 р. курінь був розформований і більшість бійців поповнили Французький Чужоземний Леґіон5.

                               Отже, українські вояки внесли великий вклад у боротьбу проти гітлерівського окупанта далеко за межами своєї Батьківщини. Вони боролися проти коричневого так і червоного окупанта, в ім'я демократії і надії на відродження власної держави. Уряд Франції високо оцінив боєздатність українських вояків. Курінного Глобу, сотника Джуса, Зінчука, поручника Бойка нагороджено Французьким Воєнним Хрестом 1939-1944 рр.

                                 Загалом втрати бійців куреня ім. І. Богуна у боях, як української військової одиниці, так і в Французькому Чужоземному Леґіоні за неповними даними становили 243 чоловік вбитими і 52 пораненими.

                                 На Луччині, Волинської обл. залишився один загін ОУН(м) в кількості 150 повстанців, який не піддався розброєнню ОУН (б), під командуванням „Нечая"-А. Поліщука. Керівництво загону звернулось із заявою до населення Волині та Краєвого проводу ОУН(б), у якій закликали продумано ставитися до розпоряджень бандерівського проводу, щоб не нашкодити справі національно-визвольної боротьби та не спровокувати репресії в краї. У зверненні до ОУН(б) вони закликали:

                               1) припинити провокації, що давали привід окупаційній владі проводити репресії проти мирного населення;
                               2) попереджувати провід ОУН(б), що у випадках роззброєння загонів ОУН(м) будуть вжиті адекватні міри. За вбивства СБ ОУН(б) будуть карати винних осіб, які видавали відповідні накази,та їх виконавців;
                               3) загін у випадку намагання роззброєння підрозділами ОУН б) буде чинити активний опір.

                               Звернення підписали місцеві провідники ОУН(м) М. Соколик-„Черкас", К. Швець, С. Кушнірук 6.

                                 Однак СБ на Волині продовжувало облікувати осіб прихильних до ОУН(м) та УНРА. Станом на 4 листопада 1943 р. на Рівненщині в с. Морозівка-Хариспко Т.; с. Топче-Кухарук Г., які підтримували УНРА. У с. Данилів-Бондарчук О., Гарбар М.; с. Залізці-Новак В.; с. Черниця-Темнюк Ф., Темнюк Л. підтримували ОУН(м), вели агітаційну роботу проти ОУН(б). 7

                                  Восени 1943 року ситуація ускладнилась. Керівництво бандерівців видало наказ ліквідувати непокірний загін та його прихильників. У такій ситуації загін роз'єднався на ряд малих рухомих груп і розпорошився в краї. Хоча така тактика не була вдалою, у зв'язку із складним становищем на Волині, коли потрібно було обороняти села від німців, радянських партизанів, польських боївок, іншого виходу із ситуації керівництво загону не знайшло. Під час переходу зв'язкового „Окуня"-А. Федчука від одного відділу до іншого, він потрапив до польської поліції. Поляки передали зв'язкового німцям у Луцьку. Про затримання А. Федчука дізналося командування загону. М. Солтис вислав німцям листа, у якому вимагав негайно звільнити зв'язківців. У протилежному випадку погрожував терором. Німці запропонували переговори, на які українська сторона погодилася. У розмовах у с. Милуші, а згодом у Луцьку, з українського боку брав участь М. Солтис, з німецького - гауптштурмфюрер (згодом штурбанфюрер) СД Зіґфрід Асмус (Assmus).

                                 Було досягнуто угоди про співпрацю на слідуючих умовах:

                                 1) українці створюють великий військовий відділ;
                                 2) загін діятиме на партизанській основі і постійно рейдуватиме в краї;
                                 3) завданням загону буде боротьба з радянськими партизанами та оборона українського населення від польських збройних формувань, які співпрацювали з радянськими партизанами;
                                4) українських партизанів озброюють легкою автоматичною зброєю і забезпечують боєприпасами;
                                5) німці не втручаються у внутрішнє життя загону, де командування буде українським;
                                6) загін не турбуватиме німців, якщо вони не будуть проводити репресій та терор проти українського населення;
                                7) окупаційна влада зобов'язувалась негайно звільнити всіх українських в'язнів на Волині, за винятком комуністів та бандитів.8

                                  Приблизно 11-12 листопада 1943 року група повстанців загону „Нечая" вирушила в рейд на Кременеччину. У складі групи були: „Черкас", „Гіркий", полковник „Тур"-В. Герасименко, „Вовк"-М. Каркоць, „Довбня", „Остап", „Окунь", „Смуглявий", та медсестра Галя. Із Луцька попрямувала на Дубенщину. Південніше м. Дубна переправилася на правий берег р. Ікви, де до групи приєдналися „Чалий" і „Грізний". Біля с. Верби загін в кількості 18 чоловік переправився через р. Ікву і підійшов до хутора Кутниська, неподалік с. Птича Дубнівського району. На хуторі відбувся бій із сотнею УПА, яка прагнула роззброїти відділ. Бій тривав 15-20 хвилин. Бойова група розпорошила загін ОУН(б). 15 листопада 1943 р. повстанці прибули до с. Сапанова Кременецького району Тернопільської обл. і розмістилися в господарстві „Коваля" і „Оси"-Федора і Юрія Красевичів. У селі загін затримався на декілька днів, з метою відпочинку для подальшого рейду по Кременеччині, розповсюджував вістку про прибуття групи, щоб дати змогу приєднатися повстанцям, яким загрожувала небезпека з боку СБ. Отже, Кременеччина стала місцем народження нового військового формування. 18 листопада 1943 р. до групи в с. Сапанові долучився „Крук", „Гірняк", „Пшеничний", „Підкова". Загін увечорі вирушив у рейд через с. Млинівці, Підлісці, Жолоби, Шпиколоси, Новосілки, Титильківці до Людвища. У цьому районі залишилося багато людей ОУН(м), яким загрожувала небезпека з боку СБ. Мельниківський відділ у зворотному шляху до с. Сапанова, 23 листопда 1943 р. піймав 4 зв'язкових ОУН(б), які прямували в Галичину. У цей період перебували боївки ОУН(м) у селах: Сапанів, Жолоби, Гаї, хутір Олексюки. У с. Лопушно Лановецького району мельниківці мали нараду в хаті селянина Марселюка з керівництвом Фронт української революції на чолі з „Яворенком", на якій обговорювали складну суспільно-політичну ситуацію, що склалася в регіоні. Бійці Т. Басюка найбільше перебували у цей період на хуторі Рідкодуби. Вони підтримували зв'язок з с. Борсуки і Катербургом, а також Якимівцями Лановецького району.10                                  

                             Аналізуючи вищезгадані документи і спогади учасника ФУР О. Чуйка, який проживає в Великій Британії, можна стверджувати, що ОУН(м) пропонувала людям з ФУР, яким загрожувало СБ, перейти в УЛС. Повернувшись в с. Сапанів, яке стало базою, група зустрілася з новими друзями із Луччини. „Черкас" дотримувався позиції, що загін не повинен надмірно зростати. Організаційна сітка ОУН(м) на Волині в першу чергу направляла у загін розконспірованих членів, яким загрожувала СБ, і в майбутньому не було змоги пристосуватися до радянської дійсности. До с. Сапанова прибуло декілька груп членів ОУН(м) з сіл: Стовпця, Онишківець, Комарівки, Турї. Загін нараховував понад 50 бійців, які здобувши гіркий досвід біля с. Антонівці, не збиралися складати зброю перед будь-ким. Коли відділ відпочив і добре стемніло, ОУН(б) стягнуло великий загін для роззброєння мельниківців. Однак про наміри ОУН(б) керівництво загону вчасно дізналося і добре підготувалося до бою. Бандерівський загін попав в перехресний обстріл та був розсіяний в районі с.Сапанова. Після дводенного відпочинку група ОУН(м) вирушила в новий рейд до с. Людвищ. Шлях пролягав іншим маршрутом, з метою поширення відомостей про появу загону. Протягом першого і другого рейду до групи приєдналося більше 40 активних членів ОУН(м), яким загрожувала небезпека. На зворотному шляху група обійшла м. Кременець з південної сторони і затрималася в передмісті Туники, де до групи долучився відомий член ОУН(м) на Кременеччині „Кобець". У Туниках повстанці атакували поляків, які перебуваючи у поліції грабували українське населення 11.

                               У даній складній ситуації „Черкас" і полковник „Тур" вирішили відмовитися від партизанської боротьби і далі проводити рейд відкрито, щоб не викликати репресії по відношенню до мирного населення із сторони німців. Відділ ОУН(м) в кінці листопада, добре озброєний, рейдував по всій Кременеччині. Так, 1 грудня 1943 р. 80 повстанців пройшли через село над районом 7/7 і розклеювали листівки, у яких закликали місцеве населення не підпорядковуватися ОУН(б). Для ліквідації загону ОУН(м) у ніч з 1 на 2 грудня був направлений загін, який зав'язав бій. Знищити мельниківський загін не вдалося, повстанці добре орієнтувались на місцевості і багато знали таємної інформації про задуми УПА12. У с. Білокриницю прибули інші групи ОУН(м). 2 грудня 1943 р. о 23:00 вступило в село близько 300 повстанців. Пройшовши білокриницький міст вистрілили в повітря 3 сигнальні ракети. З собою мали 2 вози, на яких везли 1 міномет, 2 важких станкових кулемети, всі інші повстанці йшли пішки 13.5 грудня 1943 р. до с. Сапанівчика о 8 год. ранку і с. Млинівці прибув відділ ОУН(м) в кількості 100 повстанців із с. Сапанова. Були озброєні в більшості автоматами ППШ (фінка), МП, самозарядними гвинтівками (десятками), кількома кулеметами, на озброєнні гвинтівок мали мало, крім того у кожного повстанця було по пістолету і декілька гранат. Спочатку видавали себе за польову жандармерію УПА, говорили, що шукають дезертирів УПА, в дійсності шукали за організаційною сіткою ОУН(б). Забрали з собою станичного і господарчого, побили їх, щоб дізнатися місце розташування підпільних складів. З млина забрали 700 кг збіжжя. З собою мали багато пропагандистської літератури. При сотні перебувала Волинська Краєва Екзекутива ОУН(м). Через певний період загін повернувся до с. Сапанова и. У ніч з 5 на 6 грудня 1943 р. мельниківці, розбившись на дві групи, рейдували одні в напрямку Дубнівського району, інші в напрямку с. Жолобів. їхній відділ 6 грудня 1943 р. в кількості 67 повстанців скликав збори селян, на яких бандерівців звинувачували у репресіях проти краян 15. 12 грудня 1943 р. відділ ОУН (м) рейдував з с. Сапанова в напрямку сіл Підлісці-Старий Кокорів 16.

                                 Одночасно провід ОУН(м) на Кременеччині намагався повністю забрати в ряди УЛС розконспірованих людей, а також бійців з ФУР, яким загрожувала небезпека. 14 грудня 1943 р. о 15:00 загін вирушив з с. Сапанова в Жолоби в кількості 200 осіб. У с. Білокриниця дислокувався мельниківський відділ в кількості 100 повстанців. У ніч з 14 на 15 грудня до с. Сапанова прибув віділ УПА для ліквідації мельниківського загону. Повстанців в селі не застали, згідно доповідної записки в УПА загін ОУН(м) передислокувався в с. Жолоби 17. Аналізуючи цей документ, можна стверджувати, що відділ УПА, який прибув для ліквідації ОУН(м), був не боєздатним. Цей висновок можна зробити тому, що с. Жолоби находиться від с. Сапанова на відстані 8 км, а с. Білокриниця на відстані 2 км і передислокуватися у вищезгадані населені пункти не було, на думку дисертанта, великих проблем. Можливо відбулися нові сутички між загонами ОУН(м) і ОУН(б), але досягти мети бандерівському загону не вдалося. Це підтверджується і архівними фактами. Для знищення загонів ОУН(м) керівництвом УПА були направлені відділ жандармерії та повстанські загони „Гірняка" та „Берези'' але знову безрезультатно18.

                               В другій половині грудня 1943 р. в с. Білокриницю прибуло 5 вантажних автомобілів і повстанці переїхали в с. Підгайці, неподалік Луцька. У с. Підгайцях відбулася зустріч загону з німецькими офіцерами, які приїхали оглянути недавніх партизанів. Після кількохгодинного огляду, до школи, де розмістився загін, прибули декілька вантажних автомобілів з усім необхідним для нормального забезпечення життя бійців. Почалися суворі будні загону. При ньому залишилися лише два німецькі офіцери Асмус та Раулінґ. Вони не втручалися у внутрішнє життя загону, виконували виключно зв'язок між українцями і німецьким командуванням з Луцька. Загін у с. Підгайцях швидко набував військової форми. Відбувся розподіл людей на бойові та господарські підрозділи. Загін одержав назву Український Леґіон Самооборони, в німецьких джерелах він іще іменувався 31-ий батальйон СД. В деяких документах назва вживалася в двох варіянтах. У першій половині грудня 1943 р. „Коваль'' „Мазниця", „Кобець" виїхали до м. Кременця з метою сприяння звільнення політичних в'язнів. Перше звільнення відбулося 9 грудня 1943 р. з Кременецької тюрми з 12 і 13 камер в кількості 20 осіб. Всі вони з речами повернулися додому. Начальник в'язниці повідомив, що до 14 грудня більшість буде звільнена 19. Визволення українських політичних в'язнів відбулося без перешкод. Вони в більшості розійшлися по домівках, лише незначна частина залишилася при групі „Коваля". Новина блискавично розійшлася по всьому краю. Під кінець грудня 1943 р. до с. Підгаєць прибуло нове поповнення під керівництвом „Жарини" з Дубенщини і Кременеччини, серед яких: „Хрін"-М. Медвецький, „Троян"-В. Смакуржевський, „Гуня", „Граб", „Вихор", „Угренко", „Котьо'", „Клен" та декілька бойовиків від загону „Яворенка". На початку січня 1944 р. чота „Вовка",отримавши наказ, виїхала до м. Цумань, що знаходиться в рівненських лісах, з метою розвідки сил радянських партизанів в цьому районі. Бійці розмістилися в хатах і пробули там декілька днів, ведучи розвідку довколишньої місцевости. Після виконання завдання на Святий Вечір чота повернулась на місце дислокації загону, у с. Підгайці. УЛС на цей час нараховував дві бойові сотні, інтенсивно проводилася військова підготовка.

                               До с. Морочина прибула частина бійців сотні „Трактора", яка приймала участь у бойових діях на фронті й вирвалася з оточення. Залишки сотні проривалися через Рівне, Дубно, Вербу, Броди, Львів. По дорозі до них приєдналася частина бійців із загону ОУН(м), зокрема боївок котрі діяли в районі Дубна, с. Верби 20.

                              Отже, найбільш критичним в історії українського національно-визвольного руху було літо 1943 р. Унаслідок розколу ОУН, між двома фракціями виникла гостра боротьба, яка привела до репресій СБ по відношенню до членів ОУН(м) та інших українських формувань. У такій ситуації командир нероззброєного партизанського загону ОУН(м) „Нечай" та провідник М. Солтис уклали локальну угоду з німцями з метою створення українського збройного формування, де гітлерівці виконували лише обов'язки зв'язкових. Українські вояки в міру можливости охороняли місцеве населення від терору з боку радянських партизанів, польської АК, СБ, звільнили багатьох в'язнів з тюрем Волині.

                               Бійців УЛС не полишала думка, що створений в екстремальних воєнних умовах їх відділ, за сприятливих умов зможе нести свій вклад у боротьбу за національне визволення. Саме ці почуття патріотизму й ідейна переконаність допомагала їм легше переживати скрутні обставини, у яких вони опинилися і прагнули до відродження національної незалежности та власної держави.

______________________________________
1 Центральний державний архів вищих органів влади (далі ЦДАВОВ). - Ф. 2077. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 5.
2 Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львівський національний університет ім. І. Франка. Канадський інститут українських студій Альбертського університету. Львів, 2003. - С. 136.
3 Скорупський М. Туди, де бій за волю. Збірник військово-політичних матеріялів у пам'ять Максима Скорупського-Макса, курінного УПА. Зібрала й упорядкувала колегія. Технічна редакція Василь Михальчук. Фундація ім. О. Ольжича у Великій Британії. Друк: Перша Українська Друкарня у Франції. Лондон-Париж, 1989. - С. 91.
4 Михальчук В. Буковинський курінь, або 115 батальйон шуцманів. Париж. Рукопис. Архів Мазурка В.
5 Небелюк М. Під чужими прапорами. Париж, 1951. - С. 113-192.
6 Каркоць-Вовк М. Від Воронежа до УЛС. - Міннеаполіс, 1995. - С. 75.
7 Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). -Ф. Р -ЗО. - Оп. 2. - Спр. 15. - Арк. 216.
8 Гірняк К.Український леґін Самооборони. Причини до історії. Торонто, 1977. - С. - 8.
9 Пісоцький П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині. Спогади учасника боротьби про трагічні події на Волині 1941-1944 рр. - Тернопіль, 2001. - С. 148.
10 ДАРО. - Ф. Р ЗО. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 23.
11 Пісоцький П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині. Спогади учасника боротьби про трагічні події на Волині 1941-1944 рр. - Тернопіль, 2001. - С. 150.
12 ДАРО. - Ф. Р. 30. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 148.
13 ДАРО. - Ф. Е 30. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 39.
14 ДАРО. - Ф. Е ЗО. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 34.
15 Там само. - Арк. 88.
16 Там само. - Арк. 102.
17 Там само. - Арк. 103-104.
18 Там само.-Арк. 151-153.
19 ДАРО. - Ф. Р. ЗО. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 39.
20 Каркоць-Вовк М. Від Воронежа до Українського Леґіону Самооборони. - Міннеаполіс, 1995. - С. 103.

пʼятниця, 22 червня 2012 р.

ПОЧАТОК НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ: ЯК БУЛО НАСПРАВДІ?

До історії Другої світової війни


Василь ШПАРИК                                                                                                                                                                                                                                                  

                               Про Другу світову війну, і зокрема про її найважливішу складову-німецько-радянську - чи радше німецько-російську війну, яка в російській історіографії і, на превеликий жаль, у сучасній українській, продовжує іменуватися як Велика вітчизняна війна, написано багато, проте дуже часто заідеалізованого сприйняття. Лише з відкриттям - дуже повільним і обмеженим - радянських архівів постає реальна картина. Передусім дуже спотвореною є правда про початок війни. Міт про несподіваність збройного конфлікту подається на виправдання надто негативного для СРСР початку війни з Німеччиною.

                           Насправді ці події у моїй пам'яті збереглися іншими.

                           Розпочавши у вересні 1939 року спільну війну проти Польської держави, і Німеччина, і СРСР продемонстрували світові свою силу і здатність застосувати її будь-де і проти будь-кого.

                            У вересневі дні 1939-го на терени Галичини і Волині ввели великі маси радянських військ. Мабуть, ще ніколи з часів Першої світової війни війська були не лише в містах, але навіть в окремих селах. У моєму рідному селі в колишньому поміщицькому дворі була розміщена військова частина. Але пробула вона недовго, бо розпочалася радянсько-фінляндська війна, і в люті морози зими 1939-1940 рр. відправили її на підкорення Фінляндії. Зразу ж це місце зайняла інша військова частина.

                            У червні 1940 р. масова концентрація військ була спрямована на захоплення Північної Буковини і Бесарабії.

                            У 1940 році та першій половині 1941 року проводилися дуже інтенсивні укріплення нового державного кордону, зокрема в Карпатах, та зі спорудження нових летовищ. Для цього були задіяні не лише війська, а й цивільне населення. Так, наприклад, селян із кіньми постійно залучали для підвозу матеріялів для будівництва. Доходило до того, що весняні роботи 1941 року селяни змушені були виконувати переважно в нічний час, відпросившись на ніч чи день „для ремонту воза чи підкування коня".

                            Наприкінці травня 1941 р. дорогами Галичини в бік кордону стали проходити військові колони нових дивізій. У червні цей процес значно посилився.

                            Усе це свідчило про те, що СРСР дуже активно і спішно готується до війни з Німеччиною, бо не сподівалися, що Гітлер піде на війну на два фронти, бо ж після перемоги над Францією треба було б впоратися з Великобританією. Практично із тих приготувань, що проводив Радянський Союз, чітко простежувався намір почати війну проти Німеччини, як тільки буде визнано, що війна на Заході суттєво ослабила військову могутність Німеччини. Робилися прогнози на внутрішні протиріччя у самій Німеччині та на виступи проти Німеччини у країнах, загарбаних нею.


                            Німецька розвідка не могла не знати, що Радянський Союз в темпі воєнного часу проводить на нових територіях воєнні приготування. Тому, мабуть, і Гітлер відчував небезпеку з боку свого східного союзника і спільника у розбоях, тому, попри все, вирішив превентивно виступити першим, враховуючи при цьому, як вважали багато дослідників, на позитивне сприйняття західними країнами виступу проти Радянського Союзу як головної загрози західній цивілізації.

                             Отже, про все були добре обізнані і Гітлер, і Сталін. Проте, якщо Німеччина робила ставку на новітні методи ведення війни-застосування тактики танкових проривів, що швидко розладнює всю систему оборони, Радянський Союз укріпляв нові кордони системою довготривалих вогневих точок, які мали б бути елементами позиційної війни, як то було у Першій світовій війні. Намір воювати на території противника широко пропагувався, зокрема у маршових піснях. Так і співали повсюдно „коґда нас в бой пошльот товаріщ Сталін і перший маршал (тобто Ворошилов) нас в бой повєдьот", ми будемо бити ворога на його території. На наступ, мабуть, розраховували, будуючи летовища ближче до кордону (бо при розрахунках на відступ будують у глибині країни).

                              Зі всього навіть мешканці прикордонних теренів передбачали війну. Ті, що могли спостерігати за теренами за Сяном і Бугом, бачили концентрацію німецьких військ безпосередньо за кордоном. Влада, як ми згодом довідалися, знала навіть про можливу дату виступу Німеччини. Знали, та не сподівалися, що при такій перевазі у чисельності військ після нападу 22 червня 1941 року дуже швидко все розладнається, і німці, як це було на інших теренах бойових дій, будуть проводити справжню „блискавичну" війну. Ну, що з того, що в Карпатах були неприступні укріплення кордону, що протистояла не німецька, а значно слабша угорська армія? Німецькі танки, проскочивши Львів 29 червня, вже 30 червня зайняли Тернопіль. Тому залишатися в Карпатах на відрізку, скажімо, Станіславської області, означало оточення.

                               Це із особистої пам'яті. А тепер погляньмо, як подається перший період війни у літературних джерелах. 

                               Так, наприклад, на ст. 314 навчального посібника з історії України авторського колективу під загальною редакцією В. А. Смолія (Київ, Альтернатива, 1997) подається: „Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна та усієї кремлівської верхівки. Сталін, за виразом Г. Жукова, ...перебував у прострації. Вождя і його оточення вразило те, що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла вистояти перед нападником. У найкритичніший для країни день 22 червня він не дав згоди на свій виступ по радіо, не знайшлося, що сказати народу, і виступав Молотов".

                                 Про стан Сталіна згадував і маршал С. Тимошенко: „Щоки запалі, неголені, очі тмяні, хмільні. Він сидів біля столу, як паралізований, повторював: „Ми втратили все, що нам залишив Ленін, немає нам прощення".

                                А ось, як подається в сучасній російській літературі стан в перший період війни (Дайнес В. О. Штрафбаты и заградотряды Красной Армии, Москва, Эксмо, 2010):

                             „Державний Комітет Оборони (Постанова №169сс) повинен признати, що окремі командири і рядові бійці проявляють нестійкість, панікерство, ганебне боягузтво, кидають зброю і перетворюються в стадо баранів, що в паніці біжить перед знахабнілим противником". Як результат такого стану, автор подає таку інформацію: „За перші три тижні війни із 710 радянських дивізій, що прийняли на себе удар противника, 28 були повністю розгромлені, а 70 - втратили більше половини особового складу і військової техніки. Безповоротні втрати лише трьох фронтів - Північно-Західного, Західного і Південно-Західного -склали біля 600 тис.осіб. За період з 11 липня по 30 вересня 1941 року за даними німецьких дослідників, противник узяв у полон 2,1 млн радянських військовослужбовців".

                              Наведені дані чітко підтверджують, що в 1941 році радянські командири і солдати, пам'ятаючи про жорстокі репресії і голодомори, вчинені радянською владою, просто не бажали гинути у війні, розв'язаній двома тиранами - Гітлером і Сталіним, які „дружно" поділили здобич, розчленувавши Европу, і згодом зчепилися між собою.

Василь ШПАРИК,                                                                                                                                                                                                                                                                      ветеран-фронтовик Другої світової війни

субота, 28 квітня 2012 р.

Дідик Степан

На світлині – Дідик Степан (Штефан) Миколайович, 1924 р. н. з с. Підвербців Тлумацького (колись Обертинського) району Івано-Франківської (Станіславської) області. 1943 року пішов на військову службу до 1-ї Української дивізії січового стрілецтва «Галичина». Достеменно знаємо, що в Чехословаччині пройшов вишкіл у санітарному підрозділі дивізії. Але відтоді достовірної інформації про його долю не маємо. За однією з версій – Штефан загинув у пеклі під Бродами 1944 року. За другою – він уцілів, вийшов з оточення і разом з іншими дивізійниками здався в полон англо-американським військам. Відразу після війни його нібито бачили в Англії. Більше того, С. Дідик начебто пройшов там відповідну підготовку. У групі таких самих бійців він намагався нелегально проникнути на територію тодішнього СРСР і влитися до однієї з боївок УПА. Проте на кордоні вояки напоролися чи то на засідку НКВД, чи на прикордонний наряд… Більшість із них, у тому числі й Штефан, загинула, решта повернула назад.
Однак не відаємо, котра з цих версій істинна чи принаймні близька до правди. Може, хтось із комбатантів «Галичини», котрі зосталися живі, впізнає нашого свояка й повідомить нам про його долю.
Родина Дідиків.
с.Підвербці на Тлумаччині. 

середа, 25 січня 2012 р.

ПЕТРО ПОЛІЩУК

Світлина з рекрутського вишколу 1943 року


                              Колишній старшина зв'язку 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії Петро Поліщук.
                              Народився у с. Тростянець на Волині. Життєва мандрівка почалась у ранньому дитинстві. Шестилітнім хлопцем батьки віддали його до школи в Дрогобичі, під опіку жіночої організації. Тут закінчив навчання у народній та середній школах, мешкаючи в гуртожитку-бурсі. Студії у Львові перервала війна.

                            Після закінчення війни мешкав у Мюнхені, Німеччина, і працював в адміністрації українського ветеранського журналу „Вісті" 1-ої УД УНА.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації