ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1975 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1975 № 2. Показати всі дописи

понеділок, 8 серпня 2016 р.

ПАВЛО ДУБРІВНИЙ, сотник Армії УНР

                     З Павлом Дубрівним — хорунжим Сірої Бриґади — познайомився я в таборі для полонених Армії УНР в  Каліші.

                     Павло Дубрівний народився 14 січня 1894 р. в Синявці на Чернігівщині. Життя у таборі було дуже тяжке. Старшини і вояки дуже голодували так, що табори називали "таборами смерти". У тих таборах багато українських вояків померло. Все ж і в цей тяжкий час полонені старшини старалися використати час для науки і розваги і в таборі організували загальноосвітні курси, а навіть і таборову гімназію. Стан такий тривав майже два роки, до часу, як дійшла до нас вістка, що в Празі зорганізувався Український Комітет, який опікувався і допомагав втікачам і студентам. Тоді з табору почали переважно старшини легально або нелегально, які тоді казалося "на зелену візу", виїздити  до  Чехо-Словаччини.

                     Тоді і Павло Дубрівний разом із полк. Василем Проходою перейшли нелегально до Чехо-Словаччини. Там П. Дубрівний вступив на матуральні курси, щоби доповнити середню освіту і мати змогу вписатися до Української Господарської  Академії у Подєбрадах.

                     Студенти діставали стипендію від чеського уряду. По закінченні матуральних курсів у 1923 р. П. Дубрівний вписався на Агрономічний відділ Господарської Академії, яку і закінчив з дипломом. інженера-агронома у 1928 р.

                     По закінченні студій переїхав. Ц„ Дурівний до Львова, де працював у Т-ві "Сільський Господар" як редактор журналу "Сільський Господар". Коли з браку фінансів почалася там редукція працівників, П. Дубрівний переїжджає на працю до філії "С. Г." у Яворові, опісля до Калуша, де, як повітовий агроном, розвиває широку діяльність серед господарів і господинь та найбільше уваги присвячує, вихованню хлопців і дівчат при "Хліборобському Вишколі Молоді. У 1939 р., коли большевики зайняли Галичину, Дубрівний залишається на свойому пості, однак у 1944 р. в час відступу німецької армії, так як і багато української інтеліґенції, виїжджає враз з родиною, на захід.   

                    Опинившись у Німеччині в таборі Байройті, включається в освітню працю на різних курсах; які тоді велися у таборі, а також як лектор доїздив на виклади в УТГІ в Реґенсбурзі.
Переїхавши до Америки, крім заробітньої праці на прожиток, працює в УВАН і в НТШ в Нью-Йорку, активний в ОбВУА як і також в Т-ві Українських Інженерів у Філадельфії і один рік був головою того ж Т-ва.

                   У 1961 році разом з кількома ініціяторами почав працювати над зібранням матеріялів для видання споминів про працю Т-ва "Сільський Господар" у Львові. Вислідом їхньої праці у 1970 р. вийшла друком Книжка-Збірник на 600 сторінок друку під назвою: КРАЙОВЕ ГОСПОДАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО "сільський господар" 1899 — 1944. Крім цього, Дубрівський включився в працю Т-ва Подєбрадців і Утгівців (УТГІ — УГА), а також прийняв на себе обов'язок розповсюджувати видання УТГІ, що виходили в Мюнхені.

                   У 1972 р. разом з Колеґією, як редактор, опрацьовує "Ювілейний Бюлетень Т-ва Абсольвентів УГА — УТГІ".

                   Ректорат УТГІ наділив П. Дубрівного за його працю титулом професора.

                   Як вояк-хорунжий брав з Армією УНР участь у Першому Зимовому Поході і був наділений Залізним Хрестом та піднесений до ступня сотника.

                    Помер 10 липня м. р., а 13 липня, був похований на Українському Православному Цвинтарі в Савт Бавнд Бруку.


Інж.  Макар  Каплистий

середа, 20 липня 2016 р.

ВАРШАВСЬКЕ ВИДАННЯ ПРО УПА І 1-у УД УНА

ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ

Юрій Тис-Крохмалюк                                       


                       З усіх досі друкованих у Польщі споминів та наукових і військових праць, які вповні або частинно присвячені боротьбі з УПА із згадками про І УД УНА, чи за тодішньою назвою Дивізія "Галичина", відзначається солідністю опрацьовання і можливою у Польщі об'єктивністю історична праця Ришарда Торжецького п. н. "Українське питання в політиці Польщі 1933-45" (Ryszard Torzecki — Kwestia ukrainska w polityce III. Rzeszy  (1933-45), Warszawa 1972), сторін 376.

                       У цій статті подаю тільки фрагменти моєї оцінки праці Торжецького з причини ограниченого місця у "Вістях Комбатанта". Позатим багато тверджень автора про події і напрямні політики українських партій в Польщі в роках 1933-45 контроверсійні і вимагають іншого насвітлення від знатоків тогочасних політичних подій з українського боку. Автор подає не тільки багато, доступних йому джерел польських і німецьких, які є в архівах, але теж і видання нашої еміграції, з працями П. Мірчука, К. Паньківського і Р. Ільницького включно.

                     Автор стверджує, що з усіх політичних українських партій одинока ОУН(р) залишилася постійно вірною своїм засадам. Він оправдує український "шовінізм" глибокими коріннями історичного досвіду продовж віків і в міжвоєнних роках у суспільно-політичній дискримінації, яку стосовано до українського народу на його власній території під чужим пануванням поляків, румунів і чехів. У цьому ствердженні немає згадки про політику царської і комуністичної Росії, чи СССР.

                    Далі автор пише, що боротьба УПА відома з багатьох джерел і публікацій, але "на жаль, сторона українсько-радянська" не опублікувала досі ширших праць тих трагічних для обох народів подій. Слідують ширші інформації про співпрацю українських політичних партій та поодиноких осіб з німецькою розвідкою. Коли виявилося, що політика Гітлера не сприяє українським цілям, ОУН нав'язала контакти з японцями. Німці, зрозумівши причини поділу ОУН, побачили, що ОУН(р) є грізною для них силою. У відповідь на плян Гітлера зґерманізувати Україну, Розенберґ відповів, що Третій Райх не зможе Україну знімчити. Автор зазначує, що цей факт треба визначити як "дуже значучий".

                    Далі Торжецький пише, що плян німців мав характер нігілістичний та що співпрацю з Бандерою визнано дуже небезпечною, бо край опанували радикальні елементи, яким не вистарчала навіть форма "автономії". Це тому, що бандерівці були більш боєві і мали більші впливи в краю, як мельниківці.

                     У військових справах мілітарну ділянку очолював С. Бандера, але перед німецько-совєтською війною командування перебрав П. Шандрук, Р. Шухевич і Є. Побігущий. Від першого дня війни обидва леґіони брали участь у боях. Мікрофільми з документів підписаних Гайдріхом і висилані до Гітлера, Ґерінґа й ін. потверджують виразно домінуюче значення групи Бандери над групою Мельника на Великій Україні (стор. 214-215).

                      Проте старання німців домовитися з іншими політичними групами не міняло остаточних плянів Гітлера щодо України, як і не міняло таких же остаточних плянів українців, їхньою ціллю було частинно помогти німцям, але досягти незалежної української держави з власним урядом. Бандерівці сподівалися довгої війни, у якій німці мусять вкінці рахуватися з ними, як з третьою силою. Тому створення леґіонів мало на меті власні, а не німецькі цілі. Теж групи активістів (похідні групи — ЮТК) мали завдання посуватися безпосередньо за фронтом, творити початки апарату влади і ширити націоналістичну ідеологію. Головною метою було зорганізувати повстання під командою Климова-Легенди на тилах Червоної Армії, щоб дати початок власній армії, адміністрації і владі, ставлячи німців перед доконаним фактом.

                     ОУН(м) готовила свої подібні акції у тайні перед німцями. УНР організувала теж партизанські групи (Поліська Січ Т. Бульби, питання Шандрука і леґіону "Ролянд").

                     ОУН(р) опрацювали плян, який складався з трьох фаз:

1.  передреволюційна фаза:

                     саботажі, зброя, вишкіл, мобілізаційні пляни, боївки, боротьба проти об'явів байдужости, вицофання з німецького війська українців, потрібних для революції, алярмові пляни, зв'язок, охорона населення, сіяння хаосу у противника, нищення сил ворога.

2.  революційна фаза:

                      повстання частинне і поширене, центр командування на теренах Західньої України, повна адміністрація західних областей, організація адміністрації цілої України.                       

3.  пореволюційна фаза.                         

                      Автор стверджує, що цей плян був реальний, бо німці поводилися, як завойовники і вороги. Але українські терени опинилися заскоро в німецьких руках і не стало часу їх охопити революційними силами.

                      Рапорти німецької розвідки подавали, що українці не виступають проти німців відкрито, але готовлять підпілля, яке було призначене до реалізації українських плянів.              

                      Покликуючися на книжки Далліна і Австаґена, автор пише, що німці вбивали непевних людей, які були на списку націоналістів, а теж вживали українців до протижидівської акції.

                      На стор. 233 автор згадує, що леґіон "Нахтіґаль" був на фронті біля Перемишля, від 18 червня 1941, а вже 29 червня взяв участь в наступі на Львів, у якому від 27 червня діяла диверсійна акція націоналістів. 30 червня "Нахтіґаль" і німецька "Абвер" увійшли до міста в год. 3:15 ранку, випереджуючи німецькі частини (Ільницький, Чередниченко). В той час партизани Климова-Легенди були в марші на Львів від сторони Золочева. Акти диверсії проходили на тилах Червоної Армії в Бучачі, Підгайцях, Монастириськах. На початку війни диверсійні акції націоналістів діяли на Буковині, в околицях Васковичів і Ставниці. Румуни ставилися до партизан ворожо. Створений з них батальйон БУК діяв в околицях Винниці, Житомира і Києва, опісля злучився з іншими націоналістичними збройними силами (Чередниченко, мікрофільми ААМ 6).

                    ОУН(р) вислала до Гітлера меморіял з пропозицією співпраці на основі пошанування прав України та вияснила в ньому ціль політики українців. Коли відповіді не було, ОУН(р) поставила німців перед доконаний факт, проголосивши 30 червня відновлення Української Держави.

                     З похідними групами увійшла до Львова екзекутива ОУН(р): Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух, І. Равлик, С. Ленкавський, Д. Яців. Вони нав'язали контакти з іншими групами і опанували львівське радіо. Стецько і о. І. Гриньох дістали від митрополита А. Шептицького апробату на створення тимчасового уряду і проголошення незалежности України.

                     Стор. 234: на заімпровізованому з'їзді делегатів (около 60 людей) проклямовано без згоди німців незалежність України, а Я. Стецько перебрав на себе утворення уряду (за визначенням на це становище Ст. Бандери). Проклямацію проголошено через радіо. Тим самим проблема України "висунулася на широку політичну арену".

                     Від 6-10 липня 1941, у висліді арештів, краєвий провідник Климів-Легенда видав наказ членам ОУН(р) перейти у підпілля (мікрофільм М 5), ААН).

                     Німці скоро зорієнтувалися, що найактивніша тільки бандерівська група, яка мала поважні контакти і впливи на наддніпрянській Україні. Коли німці арештували людей з проводу після 30-го червня, українці вирішили вияснити відносини з "Абвер". Розмови відбулися в Сулеївках коло Варшави. Брали у ній участь Ярий, Равлик, Явний, Стахів і Лискатчук, а з німецької сторони — проф. Ґерулліс і старшини Вермахту. Обидві сторони обкидувалися взаємно закидами, аж німці вияснили, що Гітлер є проти незалежної України і тому "Абвер" зриває стосунки з ОУН(р).

                     Великий успіх німецької офензиви примусив Гітлера до визначення своєї політики на сході. Документ цей ч. 221-Л був найважнішим на нюрнберському процесі. Гітлер сказав:
"Основно йдеться про те, щоб цей великий терен зручно поділити, щоб ми могли по-перше — забрати, по-друге — володіти, по-третє — використати".

                       Коли Галичину приділили до Генеральної Губернії, Стецько, інтернований у Берліні, вислав до Гітлера гострий протест, а такий же протест вислала теж Українська Національна Рада, створена 6 липня 1941 року.

                       У відповідь на арешти і невизнання німцями акту 30-го червня, появилися 20 липня у Львові протинімецькі летючки ОУН(р) і Ради, у висліді чого наступили дальші арешти. На місце сот. Г. Коха прийшов до Львова А. Бізанц, який діяв скрито проти ОУН(р) і УНРади.
Коли губернатора Ляша арештували у Львові за злодійство (він був садист і брутальний деспот), на його місце прийшов д-р Фріц Вехтер, генерал СС. Можна припускати, що до арешту Ляша причинилися українці.

                       Оба леґіони — "Нахтіґаль" і "Ролянд" — дістали заборону будь-якої пропаґанди української політики. Вони були свідками брутальности німців і терору. Після випадків у Львові німці вислали курінь "Нахтіґаль" вночі з 6-7 липня на фронт — шляхом Золочів, Тернопіль, Сатанів, Проскурів на Вінницю (з наказу Канаріса), а "Ролянд" — на Ясси і Одесу. В той час звільнилися із служби деякі старшини і дорадники, між ними П. Шандрук.

(Продовження)

неділя, 15 травня 2016 р.

ТРИ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ - УКРАЇНСЬКА, НІМЕЦЬКО-ПРОУКРАЇНСЬКА Й НІМЕЦЬКО-ПАРТІЙНА

Марія Барагура


                    Хоч Вольф-Дітріх Гайке у передмові до своєї книжки "Українська Дивізія "Галичина" застерігається, що його праця, написана професійним штабовим старшиною, має строго історично-військовий характер з метою представити стратегічні міркування автора й описати бойові дії цього з'єднання, все ж Гайке виходить поза закреслені межі й порушує в книжці низку інших проблем і тем, як: загальне історично-політичне тло, політичне значення Дивізії й її ролю в реалізації державницьких змагань українського народу шляхом творення власної збройної сили, концепції, що лягли в основу творення й трактування Дивізії її ініціяторами й реалізаторами. Автор також дає спробу характеристики психології українського вояка, заторкає питання української духової культури (музика, спів, театр, звичаї). Деякі розділи, як "Спогад пережитого бою" й "Оборона Ґляйхенберґу" стоять на межі художнього репортажу.

                     Одна із тих проблем, а саме розбіжність трьох концепцій, творення Дивізії — української, німецько-проукраїнської й партійно-німецької сторони стала темою цієї довідки. І попередньо згадані теми й моя специфічна тема не є автором ніде опрацьовані в окремому розділі, але розкинені на різних сторінках його праці, чи згадані тільки натяком, або заховані поміж рядками. Їх треба самому читачеві виловлювати, систематизувати й оформлювати в теми.

                     Треба подивляти, що автор-чужинець, професійний штабовий старшина, вихований у пруському дусі бездушности й сліпого послуху та залізної дисципліни, який тільки короткий час перебував у безпосередньому контакті з українцями, вмів так глибоко увійти в надри української душі, зокрема вояка, відчути задушевні бажання української людини, зрозуміти національно-політичні й державницькі аспірації й конкретні змагання до волі українців, допомагати їм реалізувати ці стремління, підтримувати й плекати вояцькі чесноти, розуміти й вибачати недоліки.

                       Щоб краще зрозуміти становище й погляди автора, треба розглянути загальне тло, на якому відбувалося постання й формування Дивізії та її бойові дії.

                       Світ знаходився у смертельному змаганні — держав "оси" з одного боку й большевицько-аліянтських сил з другого. Провідним українським чинникам було ясно, що рішається доля світу й що український нарід мусить мати свою збройну силу, або бодай її зав'язок, що став би ядром майбутньої національної Армії.

                      І хоч програна німців уже зарисовувалася, а після сталінградської катастрофи стала зовсім виразною, українська сторона рішилася створити власну збройну формацію.

                      Український підхід був такий: хай німці створять відповідну політичну базу, покажуть українцям їхнє місце в Европі, а тоді й українці підуть з ними. Виходячи з такого загального становища, Дивізія в розумінні українських чинників мала мати строго український національний характер, мала боротися виключно проти большевиків, щоб тим підкреслити політичний і національно-державницький характер з'єднання, яке проливає кров не проти західніх аліянтів і не в інтересах німців, а проти відвічного ворога українського народу — російсько-большевицького окупанта. Через історично-політичні обставини таку збройну силу можна було створити тільки по боці німців, бо українська територія була під їхньою окупацією. Але українські чинники не виключали можливости перейти у слушний час на сторону аліянтів, якщо б цього вимагала українська рація. Становище українських чинників підтримав митр. А. Шептицьький, який заявив, що "немає ціни, якої не треба б заплатити для створення Української Армії".

                      Ціллю, яка присвічувала українській стороні в творенні Дивізії, був не так мілітарний аспект цього з'єднання, бо одна дивізія не могла мати впливу на вирішення війни. Їй присвічували інші далекосяжні цілі — політичне значення Дивізії, як носія ідеї національно-державного визволення України за допомогою збройної сили. Тому українські чинники робили всякі заходи, щоб надати Дивізії український національний характер, щоб дати їй змогу перейти якнайдосконаліший військовий і бойовий вишкіл, щоб вжити її до бойових дій на спокійніших відтинках фронту, щоб у той спосіб Дивізія набувала ступнево фронтового досвіду без зайвих втрат або повного розбиття. На її базі мало відбутися формування дальших українських дивізій до створення Української Національної Армії включно.  
    
                     Це становище українців підтримує в усіх пунктах майор Гайке з виїмком, очевидно, можливости переходу на бік аліянтів, що з українського боку могло бути подиктоване українською рацією, з німецького боку було б зрадою. У своїх звітах до керівних німецьких військових і політичних кіл Гайке, як шеф штабу Дивізії, завжди підкреслював її політичне значення, звертав увагу на особливості психіки українського вояка і потребу відповідного підходу до нього, боронив Дивізію перед висланням у грізні відтинки фронту, впливав на командувача Дивізії ген. Фрайтаґа, щоб обмежити кількість німецьких старшин і обсадити командні пости українськими старшинами. Він клопотався про якнайкращий вишкіл, озброєння й виряд Дивізії. У цьому відношенні він тісно співпрацював зі зв'язковими українськими старшинами сот. Дмитром Палієвим, а після його загину зі сот. Любомиром Макарушкою, для яких не має слів похвали, з УЦК, Військовою Управою та з відповідними німецькими про-Дивізійними й про-українськими чинниками, як губернатором Галичини д-ром Вехтером, д-ром Бауером, Льозакером, Бізанцем й командувачами вермахту. Мав теж контакти з УПА,  про яку часто згадує в своїй книжці. За його обсерваціями УПА початково ставилася обережно до Дивізії, вела проти неї неприхильну пропаганду, перетягала членів Дивізії на свій бік, хоч до зудару не приходило. Згодом стосунки наладналися. Під Бродами представники УПА запропонували Дивізії співпрацю й допомогу, але штаб Дивізії не прийняв цієї пропозиції, бо повстанці УПА були в цивілю й не мали озброєння й їх допомога могла стягнути пімсту большевиків на полонених вояків Дивізії. Згодом стосунки кращали, старшини й стрільці Дивізії, перебуваючи на відпустці, вишколювали бійців УПА, а коли Дивізія знайшлася на порозі капітуляції, частина її членів перейшла до УПА.

                     Про своє становище до Дивізії Гайке пише так: "Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію й відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з'єднання по німецькому боці в часі другої світової війни, і який намагався зрозуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію" (стор. 14-та).

                      На сторінках своєї праці Гайке часто обговорює й ролю інших чиників, які творили Дивізію, а саме німецьких про-українських і про-дивізійних кіл, які частково рахувалися з вимогами українських політичних кіл, але не втрачали з ока передусім німецьких інтересів. Це були губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, його заступник д-р Людвик Льозакер, д-р Отто Бавер, полк. Альфред Бізанц та деякі армійські (вермахтські) кола, що йшли по лінії першого шефа штабу східніх німецьких армій фельдмаршала Бравхіча, що з місцевим населенням треба нав'язати мирні взаємини і використати його потенціял до боротьби проти большевиків. Були дві основні німецькі концепції розв'язки питання Сходу в тому її України. Перша, сперта на "Майн Кампф" Гітлера, політика райхскомісаря України Еріха Коха, який визнавав аксіому, що "тільки німецька кров вирішить долю Сходу Европи" й який, згідно з концепцією Гітлера, стояв на становищі, що східня Европа має стати колонією Райху. Відповідно до того він безоглядно поступав із населенням України, як з майбутніми німецькими рабами й відкидав будьяку думку співпраці взагалі, а творення української збройної сили зокрема.

                     Цій колоніяльній політиці Коха й інших керівних кіл Райху протиставив свою політику губернатор Галичини д-р Отто Вехтер. Його принципове становище до українського питання було таке: шляхом українсько-німецької співпраці доцільно запрягти українців до німецького воза, а самому вибитися на носія нових форм німецького панування на Сході. Вехтер говорив: хай українці покажуть, що можуть, а згодом дістануть в Европі відповідне місце. Д-р Вехтер, пише Гайке, "за допомогою створення Української Дивізії хотів активізувати українське питання й притягати українців до тіснішої співпраці з німцями. У невдачах німців на східньому фронті Вехтер вбачав деяку можливість зміни німецької політики щодо українців при умові, що українці візьмуть участь у збройній боротьбі проти комунізму по німецькому боці . Його міркування були такі, що німецька політика на Сході зазнала невдачі і що потрібна співпраця німецького й українського народів. Щоб його становище мало успіх — він вибрав собі за терен експерименту своєї концепції Галичину, де ще жили традиції австрійських впливів. На випадок успіху Вехтер сподівався, що його концепція візьме верх над політикою Коха й у той спосіб сповниться його задушевна мрія — він стане творцем і носієм нової німецької східньо-европейської політики. Сам Вехтер, хоч і був членом партії, все ж мав психіку австрійця з традиціями Габсбурської монархії. Це й поставило його в опозицію до Коха.

                      І хоч Вехтер виходив у своїй українській політиці та в плянах створити Українську Дивізію з позицій німецького патріота, Гайке вважає його за великого прихильника так Української Дивізії, як і української справи взагалі. У багатьох розділах своєї праці Гайке підкреслює позитивне становище Вехтера до Дивізії, його заходи зробити це з'єднання українським з політичною місією, обсадити командні пости українськими старшинами, зберегти з'єднання перед висилкою на фронт у небезпечне місце та заступити командуючого Дивізією ген. Фріца Фрайтаґа людиною, яка має зрозуміння для українських інтересів та своєрідної місії Дивізії, як теж психіки її вояків. Гарно представляє Гайке заходи Вехтера, щоб спаралізувати потягнення деяких німецьких кіл з метою зробити Українську Дивізію ще однією німецькою дивізією, що тільки складається з українців, та знешкідливити часто анонімні заходи роззброїти Дивізію та зліквідувати її, включаючи окремі її курені, а то й окремих вояків в інші німецькі з'єднання. Гайке пише, що Вехтер до кінця виконав свої зобов'язання щодо Дивізії, навіть тоді, коли ген. Фрайтаґ покінчив самогубством, щоб звільнити себе від відповідальности. Завдяки заходам Вехтера Дивізію в момент капітуляції німців перекинено на західній фронт, щоб не попала в руки большевикам, але дісталася до аліянського полону. Щойно тоді, коли доля Дивізії була забезпечена, Вехтер, пише Гайке, "відійшов у невідомому напрямі в гори".

                      Добре ставилися до Дивізії високі командувачі вермахту, зокрема командуючий групою "Північна Україна" фельдмаршал Вальтер Модель, що зобов'язався вислати Дивізію на спокійний відтинок фронту в Станиславівщині, щоб зберегти її перед наступом большевиків. Це зобов'язання фельдмаршала Моделя знівечила головна команда німецьких збройних сил, яка вислала Дивізію під Броди на певну загладу.

                      Третій чинник, що мав вплив на ґенезу формування й долю Дивізії були німецькі партійні кола. Їх ставлення до Дивізії було від самого початку негативне, а коли врешті через несприятливе становище на фронті ці кола мусіли погодитися на створення Дивізії, вони старалися обмежити її значення й ролю, ставили їй безконечні труднощі й перешкоди, намагалися зробити її ще однією німецькою дивізією з українським поповненням, робили заходи роззброїти її, довели до уведення її в брідський бій, що закінчився розгромом Дивізії, зокрема, коли доручено їй охороняти відступ оточених німецьких армій після прориву. Нещадно критикує Гайке й коменданта Дивізії ген. Фріца Фрайтаґа. Обговорюючи ґенезу Дивізії, Гайке пише: "Плян і заходи Вехтера були на межі утопії. Всі дотогочасні заходи в справі створення української збройної сили натрапляли на рішучий опір майже всіх державних органів райху, які мали вплив на українські справи — міністра закордонних справ фон Йоахіма Ріббентропа, міністра для східніх окупованих областей мін. Альфреда Розенберґа, райхскомісаря Еріха Коха, його близького приятеля мін. Мартина Бормана і напочатку райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера.

                      Врешті, коли Вехтерові вдалося переконати Гімлера, цей останній ясно застерігся, що Дивізії ніяк не можна думати про незалежність України. Слова "Україна", "український", "українець" заборонено вживати під загрозою кари, вояки мають називатися "галичанами", а Дивізія "галицькою". Таксамо обмежено в правах Військову Управу. Гербом Дивізії мав бути лев, обласна відзнака Галицької Землі, а не соборницький герб тризуб, не вільно було підносити національного прапора, ані співати національного гимну.

                      Комендантом призначено ген. Фріца Фрайтаґа, доброго військовика, але людину честилюбну, гістеричну, яка діяла на шкоду Дивізії. Якщо йшлося про її українську місію, то Фрайтаґ, як німець і партієць, навіть не хотів чути. Його присутності у Дивізії й упертості німецьких керівних чинників приписує Гайке багато невдач з'єднання. Фрайтаґ обсаджував навіть нижчі командні пости німецькими підстаршинами й старшинами, хоч були відповідні українські сили. Ціллю Фрайтаґа було за всяку ціну зберегти німецький характер дивізії, перекреслити її характер український. Він не старався також зрозуміти психіки українського вояка й стосував у вишколі ці самі методи "послуху до загину", що й до німецького вояка, забуваючи про спонуки, які керували українськими вояками, коли вони зголошувалися до Дивізії. У критичні моменти Фрайтаґ завжди обвинувачував дивізійників, зрікався команди, звітував неправдиво й тенденційно до зверхників, щоб коштом Дивізії представити себе краще в їхніх очах, зате незаслужено приписував собі успіхи Дивізії й отримав навіть неслушно хрест заслуги. Дивізію вважав відбивною дошкою для власної кар'єри.

                       Гайке робить також поважні закиди т. зв. "інспекціям", тобто спеціяльним органам німецьких збройних сил для нагляду й контролю над поповненням окремих родів зброї. "Здебільша — пише Гайке — інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, яких інші частини відкидали, як непридатних. Це був елемент найгіршої якости. Багато з них не розуміли психіки українського вояка й тому між німцями й українцями постала глибока прірва. Через молодий вік і незнання людської вдачі вони не могли справитися з своїми завданнями. Деякі прибули до Дивізії із згори виробленим негативним наставленням до українців і їх бойової формації. Це були часто п'яниці й картярі. Якщо йдеться про плянування на дальшу мету, що Дивізія мала стати ядром майбутньої Української Армії, то до підготови старшинських кадрів


української національности треба було взятися негайно. Фрайтаґ занедбав зовсім цю проблему, бо його метою було згерманізування Дивізії й ніякі заходи Військової Управи, Вехтера, Бізанца не могли добитися від усунення Фрайтаґа з командного посту, бо він ішов по лінії політики анти-українських і анти-дивізійних німецьких кіл і виконував їхні доручення. Персональна політика особливо дошкульно проявила себе в момент капітуляції Дивізії, коли німецьких старшин відділено від Дивізії й вона перейшла в аліянтський полон з невеликим українським старшинським складом.

                      З поважним закидом Гайке зустрічається також німецька командна мова в Дивізії. На його думку, командною мовою повинна бути українська мова, бо легше було німецьким старшинам вивчити українською командну термінологію, ніж загалові українського вояцтва вивчати німецьку.

                      Гайке таврує численні намагання німецьких чинників вислати Дивізію на небезпечні відтинки фронту, поки вона ще не закінчила вишколу й не набула фронтового досвіду, та намагання наділити її поліційно-пацифікаційними завданнями, щоб здескредитувати її в очах місцевого населення й затерти її властиву місію. Анти-дивізійним колам це остаточно вдалося, увівши Дивізію в оточення під Бродами, що довело до її розбиття, як суцільної бойової одиниці й заставило до поновного формування з'єднання. Таксамо пізніше вжиття Дивізії на словацькій території до боротьби проти партизанів було консеквентним продовженням лінії політики неприхильних Дивізії німецьких партійних кіл. Врешті анонімові накази роззброїти Дивізію й включити її в склад інших чисто німецьких з'єднань напередодні капітуляції Німеччини свідчили, що протиукраїнські сили діяли навіть у найбільш критичні для німців хвилини. Ці темні сили діяли навіть тоді, коли офіційні чинники пішли на деякі поступки Дивізії, змушені до того критичним становищем на фронтах. Дозволили вживати національний герб — тризуб, підіймати на щоглу український національний прапор, співати й грати український гимн. Накінець віддано Дивізію під команду ген. Шандрука, як головнокомандувача Української Національної Армії, але ці всі кроки прийшли запізно.

                       Навіть Гіммлер, хоч дав був свою згоду на творення Дивізії, робив їй ввесь час перешкоди і була підозра, що різні анти-дивізійні накази йшли від нього. У своїй промові з дня 16-го травня 1944 р. Гіммлер сказав, що "Гітлер виступив проти політикування в Дивізії", але Гайке стверджує, що Гітлер щойно 23 березня 1945 р., отже рік після промови Гіммлера, довідався про існування Дивізії, коли-то на засіданні своїх співробітників він видав наказ роззброїти Дивізію. Гітлер сказав тоді: "Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася Українська Дивізія СС. Я абсолютно нічого не знав про цю Дивізію". Отже як у 1944 р. Гітлер міг говорити проти "політикування" в Дивізії, не знаючи про її існування?

                      У заключному слові Гайке зводить німецькі пляновані й мимовільні помилки щодо Дивізії до таких пунктів:

                      1)  Неґування   Дивізії   як  чужонаціонального   бойового з'єднання,  подуманого  як  зав'язок  майбутньої  національної Армії.

                      2)  Втрачений з ока політичної місії Дивізії, націленої на національно-державне визволення України.

                      3)  Германізування Дивізії з метою затерти національний характер Дивізії.

                      4)  Незнання психіки українського вояка й стосування невідповідних метод у його вишколі.

                      5)  Вживання Дивізії до поліційно-пацифікаційної акції на чужих територіях.

                      6)  Недотримання зобов'язання вжити Дивізію на спокійному відтинку фронту, а кинення її під Броди на певну загладу.

                      7)  Заходи роззброїти Дивізію й розчленувати її поміж різні німецькі дивізії.

                      8)  Назначення невідповідної людини на становище командира Дивізії й нехіть керівних чинників заступити її.

                      9)  Знецінювання доброї слави й чесного імени Дивізії, скидання на неї вини за невдачі на фронті німецького командування, чи за каригідні вчинки її німецьких старшин.

                      10)  Невідповідна поведінка польових судів, що не приймали українських старшин на предсідників.

                      11)  Заборона до останньої хвилини вживати зовнішні признаки національної відрубности Дивізії, як тризуб, національний прапор, співання національного гимну.

                       І хоч хід історичних, військових і політичних подій і так знівечив всі пляни, зв'язані з Дивізією, все ж доцільна й прихильна політика німецьких чинників супроти Дивізії була б поставила це з'єднання на найвищий рівень, як носія лицарських традицій українського народу.

                       Гайке пише: "Хай ця книжка буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим. Українські вояки Дивізії виправдали себе в найтяжчих обставинах жорстокої боротьби. Вони взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали. Спогади про Українську Дивізію залишаться для мене найдорожчим скарбом назавжди".

субота, 14 травня 2016 р.

ГЕН.-ХОРУНЖИЙ РОМАН ДАШКЕВИЧ


                 Генерал-хорунжий д-р Роман Дашкевич - один із організаторів новітньої української збройної сили.


                 Роман Дашкевич, народжений у 1892 р., був перед Першою світовою війною одним із найперших організаторів "Січей", з яких рекрутувався головно леґіон Українських Січових Стрільців. Попав у вересні 1916 року в російський полон, що його перевів в Забайкальській області. Після вибуху революції перебрався до Києва, де став одним з організаторів куреня   Січових Стрільців, який розрісся до корпусу. Був організатором та командиром Гарматної бригади Січових Стрільців. Був першим головою Стрілецької Ради, що існувала у тій зразковій військовій формації, як дорадчий орган її командира, полковника Євгена Коновальця. Гарматна Бригада Січових Стрільців вирішила бій під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., який припечатав долю Гетьманщини Павла Скоропадського, — на жаль, у тому бою згинули сотники Федір Черник та Микола Загаєвич, одні з найбільш бойових і бравурних українських старшин нашої Визвольної війни.

                  Після прогри Визвольних змагань Роман Дашкевич вернувся до Львова, закінчив правничі студії, що їх розпочав перед війною, та став у Львові адвокатом. За посередництвом екзильного уряду УНР у Варшаві — дістав від польського міністерства військових справ дозвіл на творення парамілітарної, формально пожежно-спортової організації "Луги", до яких вербував головно, деяких вже наполовину спольщених наших юнаків із передмість Львова та околиці. Пресові видання "Лугу" значно спричинювалися до приєднання до українства львівського й підміського пролетаріяту.

                  Наприкінці Другої світової війни переїхав до Австрії, до Інсбрука та недалекого Куфштайну, де й — у підміському бараку — замешкав аж до смерти. Завів пасіку, жив дуже скромно та писав спомини, які вийшли друком у 1965 р. у Видавництві "Червона Калина" у Нью-Йорку п. н. "Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Київські Золоті Ворота". Був увесь час непохитним українським самостійником-соборником, прихильником Державного Центру УНР за кордоном, з яким зберігав тісний зв'язок.

пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

ВІДХОДЯТЬ МОГІКАНИ


Лавро Кемпе                                                                                          

                           2  грудня 1974 р. відійшов у вічність вояк, педагог і суспільно-громадський діяч — Степан Паладійчук.

                           З  відходом у вічність побратима-вояка, Ст. Паладійчука, у моїй пам'яті відтворюються події з-перед 55-ти років, коли я, вісімнадцятьлітній юнак, мав честь пізнати четаря Ст. Паладійчука, у травні 1919 р., у місті Тетієві, Таращанського повіту на Київщині.

                          То були бурхливі революційні часи. Ні одна влада не могла устабілізуватися. Після гетьманського перевороту та по перебранні влади Директорією Української Народньої Республіки, великі простори української землі стали ніби диким полем, по якому гарцювали різні отамани й отаманчики — комуністи, боротьбісти, комбєди (комітети бідноти) і звичайні банди грабіжників, фронтовиків-дизертирів, що засвоїли ленінське гасло: "Ґрабь награблєноє!"

                          Директорія УНР, на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, концентрувала свою увагу на військову організацію на захист важливіших центрів та столиці, щоб протиставитись загарбникам як із півночі, так і зі сходу — червоних комуністів та білих монархістів, собі рідних по крові братів, а наших ворогів, хоча під іншими масками. Свідомий елемент української державности, у самозахисті, творив свої повстанські групи для боротьби з руїнниками. Після розгрому повітової управи м. Таращі, яка була речником УНРеспубліки, — повітовим центром стало м-ко Тетіїв. Тут діяла славна повстанська організація, яку очолював отаман Оверко Куравський. Щоб надати цій повстанській організації авторитету влади, був утворений військовий комісаріят, комісаром якого був капітан Петро Бондаренко, колишній учитель, походив із с. Кошоватої, земляк славного диригента О. Кошиця. Я належав до відділу військового комісаріяту для доручень розпорядків по околицях, розвідки та зв'язковим по організації повстанських клітин.   

                           Десь у першій половині травня 1919 р. комісар Бондаренко представив нам комісара адміністраційних цивільних справ на Таращанський повіт, четаря Ст. Паладійчука, якого приділив нам головний повстанський штаб. По його лагіднім та розсудливім зверненні до нас, про правопорядок державницького закону, почули ми і про справедливість для всіх. Після паради, знайомства з ним, ми, запальні голови, обмінюючись між собою враженням, гуторили: "Який з нього комісар? З його лагідністю і мухи не вб'єш". За тодішніх обставин діяв неписаний закон: "зуб за зуб..." Та згодом, коли ми довідалися, що він, як полонений австрійської армії старшина, у полоні ще від 1915 р. і звільнений револювійними діями у 1917 р. не поспішив до родини в Галичину, а навпаки — увімкнувся в лави борців за Українську Державу, зорганізував уже дві українські гімназії, а тепер призначений повстанським штабом до нас комісаром, — ми набрали до нього пошани й поваги та з великим респектом не називали його інакше як "професор", "комісар". Його адміністраційні розпорядки і відозви — я розповсюджував, де міг.

                          У пам'ять св. п. проф. Ст. Паладійчука не можу не згадати ось такої однієї події, яка могла б закінчитися для нас трагічно — спільною могилою. У серпні того самого року большевицька червона армія, під тиском білоґвардійців-дєнікінців із півдня збоку Криму та Одеси, панічно відступала до Москви, і саме теренами нашого розташування. Із непевних чуток ми знали, що із заходу наступають об'єднані Галицькі та "Петлюрівські" (тоді так казали) військові з'єднання. На змобілізованих наспіх селянських возах нас було біля 60-ть осіб, озброєних рушницями та двома кулеметами. Штаб на двох бричках, — між членами якого був і наш комісар, С. Паладійчук, — вирушив ранком у бік міста Сквири, де за нашими відомостями мала б бути регулярна Українська Армія. Опівдні, із правого боку, появилась якась кіннота — півсотні вершників... Вона раз наближалась, то знову відставала. Не знаючи хто ми, нас не обстрілювали, — то й ми лише підганяли коней бігти швидше. По якімсь часі, раптом кіннота в розсипній кинулась нас атакувати — наші ж кулеметні та рушничні постріли примусили їх завернути за горбок, але по короткім часі вони повним гальопом погналися за нами, і почався змаг прудкости кінських ніг, запряжених у наших возах, та вершників, і це тривало пару годин. Десь надвечір, біля села Татаринівки під Сквирою, наша валка розсипалася полем, а назустріч нам розпочалася стрілянина залеглої за брукованим шляхом піхоти, за нашими плечима напосідає кіннота, а в нас уже і набоїв обмаль... З нашого штабу через далековид пізнали за шляхом перед нами піхоту в галицьких уніформах, яка прийняла нас за ворогів, — бо ми були одягнені — хто в чім міг.

                        На моїм возі був скручений великий прапор, який доручено мені берегти. Малиновий прапор, на тлі якого Архистратиг Михаїл з мечем. Мене щось спонукало той прапор розгорнути та йти у напрямі своїх — у тому ж напрямі, на певну віддаль зліва від мене ішов також наш комісар Паладійчук в уніформі галицького вояка. По нас перестали стріляти свої, а перенесли обстріл по большевицькій кінноті, яку рідкими пострілами обстрілювали і з нашої валки. Кіннота заметушилася, декілька з них ще поґальопувало в нашу сторону, але під рясним обстрілом нашої піхоти швидко завернули і зникли за пагорбами. Була то радісна зустріч із своїми.

                       Пишучи це, я виконую волю покійного Ст. Паладійчука, з яким мав останню розмову у жовтні місяці 1974 р. за кілька тижнів перед його смертю. Дослівні його слова: "Послухайте, друже, я чую, що вже довго не потягну. Прохаю Вас згадати, як прийде мій час, і про мене... Хай знають Таращанці, як хто є ще з них живий, та й свої тут хай знають, що пів серця залишив я там, де кувалась доля України... Бо от я ще недавно листувався із колишнім моїм учнем гімназії, яку я там заложив. Бачите, таки щось із мене залишилося і там... Це мене підбадьорює... та мабуть не надовго..."

                       Згадуючи про це все, думка зупиняється перед загадковістю витівок химерної Долі, — чи Божого призначення?.. — а прощаюсь востаннє аж тут, за океаном у Торонті, у канадійській державі. Його останнє бажання виконую.            

неділя, 24 квітня 2016 р.

СТЕПАН ПАЛАДІЙЧУК, 1888 — 1974

                        30 листопада 1974 р. в залі Інституту св. Володимира в Торонті була доповідь відомого українського поета в Канаді Бориса Олександрова.

                       Серед учасників на доповіді знаходився також і Степан Паладійчук, відомий педагог та суспільно-громадський діяч, людина похилого уже віку, яка не пропускала жодної культурної імпрези. Він прибув на доповідь, не зважаючи на погану погоду. При виході з будинку впав на покритих ожеледою сходах і, замість додому, його повезли до шпиталя, де він два дні пізніше попрощався із цим світом.

                      Степан Паладійчук народився 8 січня 1888 р. в подільському селі Шупарка, Борщівського повіту в Галичині, яка тоді була одним із коронних країв багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Народився він у незаможній селянській сім'ї, вже змалку привикаючи до важкого і трудолюбивого життя своїх батьків. Народну школу відвідував він у своєму селі, а середню освіту здобував в Учительській семінарії в Заліщиках. Після першої світової війни він закінчив Педагогічний Інститут в Варшаві.

                      Закінчивши учительську семінарію в 1909 році, Степан учителював в народних школах Борщівського повіту та віддався праці для усвідомлення свого народу. Через те був на списку "ненадійних" і шкільна влада не дозволяла йому задержатися довше на одному місці. Одружившись також з учителькою Антоніною Чолкан, мусіли вони постійно переходити з одного села до іншого.

                       З вибухом першої світової війни Паладійчук був мобілізований до австрійської армії і в 95-ім полку піхоти перебував на східному фронті в ранзі хорунжого. 4 червня 1916 року попав він під Луцьком на Волині в російський полон. Доля, одначе, бодай тут була ласкавіша для нього й його затримали в Україні на праці у добрах графа Браніцького у селі Черепині, Таращанського повіту на Київщині. Тут він мав також неприємності з московською владою за те, що зичив знайомим з праці людям українські книжки, друковані в Галичині, яких йому вдалося декілька задержати при собі. Тоді це була "мазепинська" пропаганда так само, як тепер це називається  націоналістична пропаганда, за яку саджають до концентраційних таборів. Тут на згаданій

 На світлині з червня  1917 р.:  Фраґмент з посвячення хреста в пам'ять
Шевченкові та всім борцям за свободу у селі Черепин, Таращанського
повіту на Київщині. С. Паладійчук на задньому пляні вистає понад
голови учасників, між хрестом а прапором під транспарентом.

роботі його захопила російська революція в березні 1917 року й кинула у вир революційних подій. Тоді він почав українізувати місцеву школу, а згодом був призначений шкільним інспектором українських шкіл Таращанського повіту. Перебуваючи в селі Черепин, Паладійчук спричинився немало до національного освідомлення села і за його ініціятивою влаштовано було в серпні спізнене Шевченківське свято на Шевченковій горі, на якій поставлено великий хрест. Коли за гетьманської влади дозволено було відновити Корпус Січових Стрільців під командою полк. Євгена Коновальця, Паладійчук вступив в його лави, але за Директорії був призначений Комісарем Таращанського повіту й на цьому пості перебував аж до поновної большевицької окупації в 1919 р. Осінню 1919 р. Паладійчук повернув назад до Корпусу Січових Стрільців і після ліквідації регулярного фронту 2 листопада 1919 р. був інтернований у таборі в Польщі. В таборі він зголосився на посаду учителя в Більчу Золотому, Борщівського повіту, де перебувала його дружина з дітьми. Тут він перебув першу окупацію північно-східньої Галичини большевиками літом 1920 р. Але це було тільки тимчасово, бо, як тільки закріпилася польська влада в Польщі, Паладійчука перенесено на учительську посаду аж до Ченстохови в корінній Польщі, де він перебув 20 років але до другої світової війни.

                      Перебуваючи далеко від рідних земель й українського народу, Паладійчук зорганізував українську школу у Ченстохові для дітей українців-наддніпрянців, що опинилися там як емігранти з окупованої большевиками України. Сам він був активним членом (зв'язковим) "Взаємної Помочі" українського учительства у Львові, УВО, а пізніше ОУН та передплатником українських часописів та журналів. Працював над підвищенням своїх учительських кваліфікацій. Своїх дітей висилав до школи до Галичини, щоб дати їм добре українське виховання.

                       В час другої світової війни, коли німці захопили польські землі під свою владу, Паладійчук перейшов на працю учителя на українські землі Сяніччини, де пізніше був номінований інспектором українських шкіл Сяніцької округи. Перед наступом большевицьких армій Паладійчук подався дальше на Захід й опинився в таборі для біженців у місті Новому Ульмі у Південній Німеччині, звідки в 1974 р. виїхав з сином Романом, дочкою Орисею (Кривинюк) і внуками до Канади.

                        Перших шість років Паладійчук працював фізично. Згодом, як активний член Українського Національного Об'єднання, був обраний секретарем Краєвої Екзекутиви й перейшов на працю в УНО, де був інспектором шкіл УНО і директором школи Філії УНО в Торонті-місті. На протязі кількох років був головою Провінційної Екзекутиви УНО Онтаріо. Під час свого учителювання в Торонті він виховував українську дітвору на свідомих синів і дочок української громади в Канаді. Бог нагородив його поважним віком і фізичними силами, які він всеціло віддав для добра української громади. Праця його не пішла на марне, бо його діти і внуки — це свідомі українці, які також не жаліють ані гроша ані труду для української справи. За Польщі обоє вони зазнали благ польських тюрем, за приналежність до ОУН, Роман у Березі Картузькій, а Орися у Львові.

                          Степан Паладійчук був також автором цінних споминів з часів Визвольних Змагань, 1917-1920, а один з них був Спогади про «Гребенківщину» , друкований у "ВК" ч.1 (27) 1967. Він залишив також свої спомини з часів перебування в Україні, які чекають своєю черги у редакції "Вістей Комбатанта". 
                                                                                                                              
                                                                                                                              Василь Верига

неділя, 10 квітня 2016 р.

ЗЕНОН ЗЕЛЕНИЙ — ОПІКУН УКРАЇНСЬКОГО ЮНАЦТВА У ВИРІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


                        Здається, він поїхав у службову поїздку, щоб боронити юнацтво перед знущаннями під час непосильних дітям зайнять у часі війни, охоронити їх перед бомбардуваннями, зорганізувати можливість навчання, завезти молитовники, післати священиків, учителів, порадити, потішити батьківським словом... А може новий серцевий удар прикував його в лікарні до ліжка тимчасово, і як тільки перестануть докучати часті болі, він почне вже звідтам телефоном давати доручення своїм співробітникам, як лагодити справи Української Виховної Системи, СКВОР-и під час СКВУ, з'їздів, нарад ОУПК та сотні інших
справ у зв'язку з тією широкою діяльністю в шкільництві, яку він був розгорнув.

                       Так багато розпочатих, широкорозгорнених справ треба було уводити в життя... Спільно із своєю співробітницею Кекилією Паліїв щодня після виснажливої при стані його здоров'я праці, у школі щодня вони просиджували до півночі на нарадах, курсах, над паперами "українського міністерства освіти" (так вони любили жартувати...)

                      Чекають своїх дбайливих реалізаторів і підручники, і дитячий словник, велика кількість проектів з ділянки культури і зокрема шкільництва, чекають матуристи на предсідника іспитової комісії, учителі, громадяни, а його нема!.. І тоді свідомість заставляє помиритись із дійсністю...

                     Він був закоханий у свою учительську професію, у працю з молоддю. Від юних літ завжди з молоддю, у школі, з учнями. У вдячній пам'яті зберігають його численні учні Львова, Берхтесґадену (Німеччина) та Канади.

                     Своєрідний матеріял, що віддзеркалює його глибоку любов до молоді, його турботи про неї, відданість справі її виховання і збереження, є його книжка п. н. "Українське юнацтво в вирі другої світової війни".

                      Справу побору неповнолітніх дітей, віком 15-18 років (хлопців та дівчат) до обслуги протилітунських гармат у Райху і в окупованих німцями країнах він глибоко переживав.
Не тільки тому, що німці без його згоди (тоді він був керівником Відділу Молоді УЦК) й всупереч
волі цілого Проводу УЦК були помістили його прізвище під відозвою до молоді під час акції набору, але й тому, що він по-батьківському тривожився долею дітей, не давало йому спокою вчительське сумління, щоб дітей втягати у воєнні дії.

                      Тому й уважав своїм обов'язком відразу зібрати й опублікувати документи про цю акцію німців. Автор, збираючи ці документи, робив відразу записи, блискавично діяв, реагував на щораз то нові розпорядки військової та шкільної німецької влади. Все це вимагало безупинних роз'їздів, інтервенцій, постійного напруження нервів, серед невигод і небезпек бомбардування був завжди під загрозою життя, кривдив свою родину, бо ж був дома тільки рідким гостем. Робив це задля дітей, виконував вчительський обов'язок. Взагалі в нього була дивовижна духова щедрість, уміння укласти всю свою душу в кожну працю. Був щедрим до самопожертви. Праця його в УЦК на постах керівника шкільного, а згодом Відділу Молоді й опіки над родиною — це щоденна напружена їм служба. Кінчав свій день праці тоді, коли полагодив справи, часто опівночі залишав бюро. З математичною докладністю виконував до подробиць всі обов'язки, щоб можна було вибороти у німців більше поступок — примістити якнайбільше нашої дітвори в середніх школах академічного типу, щоб вирвати учнів із насильного вивозу на працю в Німеччині, щоб допомогти батькам-селянам примістити дітей у міських школах.

                       Усе це віддзеркалене у згаданій книжці. Праця, мабуть, унікат свого роду. Сумніваємося, чи інші народи мають таке видання, хоч їх молодь також була у вирі війни.

                        Уже із зовнішнього її вигляду можна зорієнтуватися, що її автор вклав у її виготовлення не тільки багато часу, але й зусилля, щоб подати якнайкраще матеріялів і подробиць. У книжці всі потрібні документи, листування, відзнаки, скорочення змісту англійською та німецькою мовами, знімки, кольорові відзнаки на одностроях юнацтва, поіменний покажчик згаданих у тексті імен тощо. Оформлення книжки, у виконанні Мирона Левицького, естетичне, дбайливе. Вона придатна для наукових дослідів. Вийшла вона накладом Братства кол. Вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії в Торонті 1965 р.           

                       Зенон Зелений пов'язаний із Братством не тільки як вояк, кол. січовий стрілець, член Військової Управи, але й тому, що любив військо, шанував лицарів за готовість жертви життя, а крім того, сам він відзначався даром дружнього, невимушеного спілкування з найрізнороднішими людьми, даром тим, який притягав до нього людей, тягнув його у гущу життя, не дозволяв відмовлятися від обов'язків. Каже Володимир Кубійович у передмові до книжки, що "хто знає, що з цією молоддю сталося б, якби не постійні інтенсивні і часто ризиковні заходи УЦК, зокрема проф Зеленого для її охорони". Колишні юнаки повинні виявити вдячність своєму опікунові, набувати його книжку, популяризувати її та надсилати до редакції "ВК" свої спомини та завваги.


Тоня Горохович

понеділок, 4 квітня 2016 р.

СПОГАД ПРО ЮНІ ЛІТА РОМАНА ШУХЕВИЧА

Б. Підгайний

               25 років тому, 5 березня 1950 року, в Білогорщі коло Львова, згинув в бою з московським окупантом генерал Роман Шухевич-Чупринка. В той час він був Головним командиром Української Повстанської Армії, головою Проводу цілої ОУН, як Тур і головою Генерального Секретаріяту УГВР, як Р. Лозовський... Він згинув як начальний командир, який відповідав і командував першою лінією всеукраїнського бойового фронту.       
  
                      УВО-ОУН-УПА-УГВР і наша Дивізія пов'язані з його іменем. Бо хоч він офіційно не міг бути співтворцем нашої Дивізії, він вислав в Дивізію членів організації і старався наладнати ними евентуальну співпрацю з УПА.

                       Роман Шухевич виконав свою присягу, яку зложив в 1923 році: Здобуду українську державу або згину в боротьбі за неї!

                    Боротьба України з Москвою йде далі. І в Україні і в цілому світі. Симоненко, Мороз, Юрко Шухевич і тисячі інших продовжують боротьбу своїх предків. Боротьба може ще потривати, але побіда буде з нами.

                        Вічна слава героєві української національної революції та тисячам поляглим його воїнам!    

Редакція



                         Як минулих років, так і в 1923 році, відбувалася весела забава, "баль смотриків", в малій залі Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Пані Гординська, Говикович, Струмінська, Федак і інші матері доростаючих дочок уладжували, майже кожної суботи, танцювальні вечорі, де наша доростаюча молодь могла б стрічатися, вчитися товариських форм, танців тощо. При фортеп'яні завжди сиділа якась тітка і музика майже не замовкала.

                      Роман Шухевич танцював віденського вальса з своєю чорнявкою. Це йому вправно йшло і дівчата любили з ним танцювати. Він потрапив був обійти цілу залю довкола "щупаком". Роман скінчив курс народних танців в Авраменка і потрапив танцювати ранішну коломийку до не-втоми. Такі наші забави тривали до самого ранку. Тої ночі, коли піяно замовкло на хвилину і Роман відпровадив свою дівчину на її місце, приступив до нього його приятель Богдан і пригадав, що вже пора йти на зустріч з Петром. Роман поглянув на свою чорнявку, махнув головою і оба непомітно зникли з залі.

                       Стріча мала відбутися коло св. Юра. Оба хлопці йшли мовчки. Пригадувалися хвилини першої зустрічі з Петром Сайкевичом в домі гімназійного вчителя Гординського та їх свояків Бірчаків, де він часто оповідав про свою участь у першій світовій війні, спочатку в австрійській армії, де дослужився ступня старшини, а пізніше з львівського фронту. Ми знали багато його геройських вчинків, а особливо той, який друкувався в календарях, — зірвання ворожого панцирного поїзда. Це нам імпонувало і ми його радо слухали. Він нам часто повторяв, що наша війна не закінчена; вона скінчиться щойно тоді, коли виборемо свою незалежну державу. Часто давав нам відповідну літературу, особливо про підпільну боротьбу ірляндців і поляків, про Пілсудського тощо. Нам не треба було говорити, що ми в зовсім подібній ситуації й мусимо боротися за свою державу. Тоді ми довідалися, що маємо підпільну організацію УВО (Українська Військова Організація) і, щоб туди дістатися, треба було заслужити собі довір'я, треба було практично доказати, що людина до тої роботи надається. Від Ґенка Бірчака ми знали, що Петро Сайкевич є в тій організації великою "шишкою". Тепер ми йшли, щоб перед ним зложити присягу члена УВО. Це буде переломова подія в нашому житті, від тепер команда УВО буде нашим зверхником, а ми всеціло віддаємося на службу вітчизни. Роман мав тоді 16 років, Богдан був рік старший. Вони разом росли, разом ходили до одної кляси, сиділи в одній лавці, разом мешкали. До їхньої групи належали Ґенко Бірчак, Гриць Терлецький, Омелян Матла і інші, які може ще живуть в Україні.

***

                      Було темно. Жовтневе листя шелестіло під ногами. Роман і Богдан мовчки чекали на Петра. Пригадувалися минулі роки, коли під керівництвом Петра вони гартували свої характери, виробляли обов'язковість і відвагу, коли під проводом Гриця і Ґенека ходили вечорами на "бойові" вправи на вулицях Львова й зводили бійки з "батярами". Спочатку це не було легко, приходилося програвати й вертатися з підбитими очима, порозбиваними носами, а навіть головами. Але незабаром страх перед батярами зник, а від них навчилися діяти швидко й несподівано.

                      Роман був відважніший від усіх. Ще 15-річним юнаком він врятував життя одному молодому хлопцеві, мабуть, жидові. Це було на річці Буг у Камінці Бузькій (тоді Струмиловій). На замерзлій річці ковзалися діти й старші, але лід не був всюди безпечний. На одному такому місці заломився лід і хлопець пішов під воду. Роман, не вагаючись, скочив у воду й при допомозі інших врятував нещасливого лижваря. За це він заплатив важкою хворобою бронхіту. Д-р Панчишин приписав йому спеціяльне харчування. Коли він вернувся знову до школи, завжди їв на сніданок два яйця. Хоч ми ніколи не були ситі, проте ніхто з нас не жалував для Романа тих яєць.              

                      Кожної неділі треба було йти на еґзорту, а з неї, під опікою вчителів, до церкви на Службу Божу. Багато старалося втекти під час маршу і нам це часто вдавалося. Ми йшли тоді на площу Сокола Батька грати копаний м'яч або вправляли легку атлетику. Але перед спанням і по пробудженні Роман завжди клякав на хвилину коло ліжка, христився і молився і це затримав до кінця свойого життя.

                       Побожним був також наш провідник Петро. Цей завжди старався нас затягнути до церкви. Перед кожною більшою роботою мусіли ми йти молитися, щоб Бог поміг нам виконати наші завдання. Зрештою, святили колись наші отці ножі гайдамакам, молилися цілі армії перед боєм, щоб побити свого противника, робили так й ми.          

                 Патріотично виховувалися ми в Пласті. Там гартували ми наші хребти. Нашим курінним був тоді Ярко Весоловський, а опікуном гуртка був один з братів Монцібовичів. Ми мали свій гурток, де Роман часто був провідником. Наш гурток належав перший до тієї групи пластунів, які, мабуть в 1923 році, поїхали літом на Маківку, щоб упорядкувати побоєвище наших УСС-ів з московським наїздником. Ми збирали розкинені кости УСС-ів, зложили їх в спільну могилу, висипали курган і поставили великий хрест з найбільших смерек, які тоді могли там найти. Могилу обвели гарним парканом. Спорт вправляли ми в Соколі або з нашим вчителем від спорту, Гайдучком, на площі Сокола Батька. В той час, в середніх школах мали лише на показ один диск, одне ратище і пару боксерських рукавиць. Поляки на такі речі грошей не давали. Тоді, на сотки наших спортовців, лише Роман Шухевич і Юрко Старосольський мали черевики до бігання, а Богдан Підгайний мешти до метання. Коли ми грали копаний м'яч, то наш колєґа Михайло Жук завжди мав шило і дратву і направа м'яча часто тривала довше, ніж сама гра. Роман не любив такого спорту, в якому вирішувала сама фізична сила. Він волів такий спорт, в якому випробовувалася сила волі. Тому він вправляв біги на довші віддалі і плавання. Під час т. зв. Других Запорізьких Ігрищ Роман здобув перше місце в плаванні на 100 метрів. Бігав також в штафетах. Зимою любив потанцювати на леді з нашими дівчатами, а в неділі їздив на лещетах. В Соколі вчився він будувати т. зв. вежі, якими пописувалися ми під час фестинів на площі Сокола Батька.   

***                     

                       Одного дня прийшов наказ. Треба було поїхати в Карпати, в Бойківщину, і підібрати пістолі та амуніцію, що були сховані в криївці на вершку гори Пікуй. Доставлено їх там з Праги. Комендантом назначений був Ґенко, мабуть тому, що Петро його найкраще знав. Ми без перешкод заїхали до Борині і пішли на Пікуй, який лежав на самій границі між Польщею і Чехо-Словаччиною. Коли ми знайшли криївку, то побачили, що цілий склад зброї затік водою, а пакуночки з набоями порозліталися. Ми запакували в наші наплечники по кільканадцять пістолів марки "Ортґіс" і понад тисячу набоїв. Набої злетіли на спід наплечників і виглядало, що ми несемо квасолю або біб. Це був вакаційний час і через можливість пачкування між Польщею і Чехо-Словаччиною в околиці було багато прикордонної охорони. На щастя, приїхала більша прогулянка довколишніх священиків з возами під сам Пікуй і нам трьом юнакам не було важко знайти притулище серед священичих родин. Під час зливної бурі ми вмістили свої наплечники на їхні вози, повечеряли і прийняли запрошення о. Мартиновича переночувати на його парохії в Борині.

                      У Львові свіжий клопіт. На головному двірці і на інших були спеціяльні контролі, які провіряли харчі, що їх везли з довколишніх сіл. Розпаковували пакунки і накладали особливі оплати. Роман запропонував, що він піде перший і скаже, що має трохи квасолі. Коли б його затримали, ми мали шукати іншого виходу. Ми бачили як контроля обмацувала його наплечник, але не казала його знімати. Тоді ми пішли бігом за ним, мовляв, ми також з квасолею. Нас не турбували, бо ми були з тої самої групи.    

***

                        Під Юром стрінули ми Петра. Він був від нас на вісім років старший, колишній старшина австрійської і української армій. Він був трохи вищим від нас, але нам тоді він виглядав дуже великим. Привітався з нами і повів головним входом до церкви. Там вручив нам по два пістолетні набої до правої руки, яку ми піднесли догори. Тоді почав шепотом проводити присягу увіста, а ми повторяли. Ми присягали на вірність українському народові, на безоглядний послух команді УВО, і що будемо боротися за свою державу, і або здобудемо її, або згинемо в боротьбі за неї.

***

                       Петро гартував нас і духово і фізично. Ми читали відповідну літературу та слухали доповідей Петра. Всі нарікали на писання Дмитра Донцова, яке, чомусь нам не відповідало. Зате радо вчилися конспірації, криття в терені, маскування, не згадуючи про стріляння та вправи в рукопашній боротьбі.

                   Це, що ми читали в нашій пресі про наше шкільництво, покривалося з нашими щоденними переживаннями. В 1923/ 24 р. завели в нашій гімназії примусову польську мову. Вчив нас вчитель Лівочинський, вихрищений жид, який нас чіпався. Дійшло до того, що він назвав нас хамами і ми рішили збойкотувати його лекцію, якщо він цього офіційно в клясі не відкличе. На початку слідуючої лекції ціла кляса стояла, а наш представник, Роман Говикович, пішов до катедри і зажадав  відкликання  слів, сказаних Лівочинським. Якщо ні, кляса буде його бойкотувати. Лівочинський попав в злість, потвердив свої слова і викликав першого, теперішнього священика в Дітройті, Івана Прокоповича, який встав, але мовчав. Лівочинський побіг до директора Наливайка, якому ми все розказали. До директора говорили ми по-українському. Справа опинилася в кураторії і, мимо відсидженого 15-годинного карцету, кураторія наказала при кінці року виключити Романа Говиковича, Івана Прокоповича, Романа Шухевича і Богдана Підгайного. Директор Кокорудз з головної Академічної Гімназії прийняв їх до себе, де вони й здали матуру.

                     Була ще справа з польськими орлами, яких вішали на головній стіні в клясі. Вони часто зникали і ніхто не хотів вірити, що коли вікна відкриті, орли вилітають...

                    Університету поляки нам не дали, хоч обіцяли. Ми мали свій в катакомбах, якого поліція переслідувала. Нашим учителям не давали посад в Галичині і на Волині, примушували їх їхати в корінну Польщу. Наші школи замикали, а закладали польські. Дійшло до того, що начальна команда УВО постановила заманіфестувати перед світом кривди українського народу на своїй землі. Постановлено виконати атентат на львівського шкільного куратора, Собінського. Виконання цього доручення отримав Петро, який, нормально, був старшиною для спеціяльних доручень у полковника Коновальця.

                    Справа не була легкою. Поляки сподівалися якоїсь реакції і особливо пильнували свойого куратора. Беручи до уваги різні можливості, Петро пропонував спрепарувати наладовану вибуховим матеріялом камізельку, атентатчик мав висадити у повітря себе і куратора. Петро припускав, що поліція робитиме обшук всіх молодих делегатів і може знайти пістолю. Треба було добровольців. Роман зголосився один з перших.

                  Пізніше атентат виконано біля хати куратора, коли він вертався з кіна. Нікого не арештовано з тих людей, які брали будь-яку участь в тій акції. Польська поліція арештувала невинних людей і засудила двох членів УВО, зовсім невинно, на кару смерти, Івана Вербицького і Василя Атаманчука.

               Атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа, А щоб скомпромітувати польську поліцію і польське судівництво, Команда  УВО плянувала зорганізу-
вати в невтральній країні, Швайцарії, політичний процес, де справжні виконавці замаху мали б признатися публічно до своєї участи.

                         В літі 1927 р. відбувся спеціяльний вишкіл для членів УВО на поляні ім. полк. Є. Коновальця на Закарпатті, де, крім Романа було кільканадцять галичан. Курс провадив Петро. На інспекцію приїздив Ріко Ярий і інші члени Головної Команди УВО. Петро застосовував дуже тверду фізичну заправу, довгі марші, нічні вправи, науку про зброю, картографію, конспірацію. У вечірні години, часто при ватрі, відбувалися політичні дискусії, де говорилося про ідеологію УВО, про способи боротьби для відновлення власної державности. Члени того курсу переходили спеціяльні вишколи для підготовки і виголошування різного рода промов. По тім курсі, вони мали організувати УВО, яка в той час на практиці не існувала.

                    Сталося інакше. Новий провід УВО зламав ту постанову і вжив майже всіх учасників курсу до нападу на пошту при вулиці Глибокій. Скоро вилапали всіх учасників і пляни розбудови УВО залишилися не виконаними. Романа до нападу на пошту не брали, бо він мав за собою атентат.

                           Під час того курсу оба виконавці атентату власноручно написали докладні звіти про підготовку і проведення атентату так, щоб швайцарський суд і, взагалі, цілий світ повірив про цю справу. По застанові, УВО рішила не робити такого процесу, щоб видавати справжніх виконавців, а поляки й так завжди могли б арештувати невинних. Але власноручно писані звіти лишилися в архіві Сеника і воно не було надто приємно, коли прокуратор чи слідчий суддя показував ті письма арештованим в іншій справі.

                     УВО плянувала посилати своїх членів до польського війська, особливо студентів, які могли б йти на старшинські школи. Роман зголосився до війська і його покликано до Володимира Волинського до артилерії, але за кілька місяців його звільнено. Це був вже 1928 рік і тоді провокатор Роман Баранський доніс про Романа до польської поліції. Його не могли чіпатися за Собінського, бо "правдиві" виконавці замаху сиділи в тюрмі, але його усунули з старшинської школи.

                      Роман Шухевич народився 17 липня 1907 р. в Краківці. Мав 172 цм. висоти, був стрункий, з кучерявим ясним волоссям, рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його рудим кучерям і рідким зубам. Одружився з дочкою о. Мартиновича. Був дуже здібним. Хоч школа для нього завжди була на другому місці, матуру здав з відзначенням в 1925 р. Коли опинився на політехніці в Данціґу, його математичні задачі відписували не тільки наші студенти, але й німецькі. Після закінчення бойкоту українськими студентами польських університетів, Роман повернувся до Львова, де мешкали його батьки.

                       На 16 році життя зложив присягу й посвятив ціле своє життя для України. Згодом перейшов до ОУН, де почався його ріст, від простого бойовика до начального Командира УПА, провідника цілої ОУН і Генерального Секретаря УГВР. Роман Шухевич виніс свою любов до України від своєї родини, від свого оточення та від політичного середовища, в якому він жив. Він завжди вірив в це, що він робив. Він посвятив свою родину, своїх батьків, свою дружину й дітей, а сам залишився на полі бою, серед ворога, часто висилаючи своїх приятелів на еміґрацію. Він витримав на фронті боротьби так довго, як тільки міг. Він боровся за свою державу й згинув у боротьбі за неї.

четвер, 31 березня 2016 р.

БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ МИР У МІЖНАРОДНЬОМУ ПРАВІ

Василь Федорович

                       В нашій історії не багато таких випадків, де Україна виступала як контрагент міждержавних актів, тобто як самостійний чинник — підмет міжнародного права. В княжій добі Олег та Ігор заключували договори з Візантією. В козацькій добі маємо Переяславський договір Хмельницького (1654 р.). В новій добі нашої історії такою подією був Берестейський мир, що його заключила Українська Народня Республіка з Центральними Державами, то є: Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Сталося це 9 лютого 1918 р. в місті Бересті. Звідси назва — Берестейський мир*).

                     Тут не місце входити в ґенезу та історичне тло Берестейського миру, хочемо розглянути лиш такі питання:

                      1)  Чи   Берестейський мир був міжнародньоправним важним "актом;

                      2)  які права й обов'язки випливали з нього для договірних сторін;

                      3)  коли й за яких обставин він перестав діяти.

                      Крім того, не від речі буде розглянути його історичне, правне й моральне значення, зокрема для України.

                      Згідно з вимогами міжнародного права, міжнародні акти, а в тому також і мирові договори, можуть заключувати тільки суверенні держави й деякі міжнародні організації. Щоб держава була суверенна, мусить мати певні атрибути, вимагані міжнародним правом, а саме: владу, народ і територію. Формально Українська Народна Республіка проголосила свою незалежність 4-им універсалом в дні 22. І. 1918 р. Україна мала законну владу, то є Центральну Раду, очолену президентом, сповняла ту владу над народом, що замешкував суцільну українську етнографічну територію. Так отже Україна являлася суверенною державою й в повному праві заключувати міжнародні договори. Центральні Держави, а зокрема Австро-Угорщина й Німеччина, що мали за собою довгу дипломатичну історію, визнали за нею це право. Вже в час прелімінарних нарад в дні 1. 2. 1918 р. Троцький спротивився, щоб делегати України брали участь у переговорах як самостійна делегація, мовляв, — вони не репрезентують ніякої держави. У відповідь представник України Любинський переконуючими аргументами опрокинув становище Троцького. Після виступу українського делегата, представник Австро-Угорщини, ґр. Чернін — не зважаючи на протест Троцького — заявив, що Центральні Держави офіційно визнають Українську Народню Республіку як незалежну, вільну й суверенну державу, яка має право самостійно заключувати міжнародні договори1). Згодом цей мировий договір ратифіковано, а виміна ратифікаційних нот відбулася у Відні — 28 липня 1918 р.

                       Текст Берестейського миру короткий — всього 10 статтей.

                       Вступна стаття звучить: "Тому що український народ, який підчас теперішньої війни проголосив свою незалежність, виявив бажання встановити мир з Центральними Державами, — уряди Австро-Угорщини, Німеччини. Болгарії й Туреччини постановили заключити мировий договір з Україною. Цей договір має бути першим кроком до тривалого світового миру, що закінчить страхіття війни та приверне між народами приязні відносини на політичному, правному, економічному полях2).

                       Берестейський мировий договір став тою правною основою, на якій мали базуватися дальші взаємовідносини України з Центральними Державами. Одначе, він вже в листопаді 1918 р. перестав зобов'язувати. Зложилася на це тодішня мілітарно-політична ситуація в Европі. Через заключення Берестейського миру Німеччина сподівалася, між іншим, відтягнути свої дивізії із східного та перекинути їх на західній фронт. В міжчасі посилена офензива Альянтів на Заході примусила Німеччину до капітуляції. В акті перемиря — 11. XI. 1918 р. — Німеччина анулювала оба Берестейські мирові договори. Остаточно й формально уневажнено Берестейський мировий договір у Версальському трактаті. Його 292 ст. звучить: "Німеччина признає, що всі договори, які вона заключила з Росією або іншою державою, якої територія раніше належала до Росії, є недійсні". Такі самі постанови повторено в мирових договорах з Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.

                      Таким чином з підписанням Версальського трактату — Берестейський мир перейшов до історії. Всеж таки, не зважаючи на його короткотривалість і той факт, що деякі західньоевропейські публіцисти називають його легковажно забутим або хлібним миром (Brotfrieden), Берестейський мир має історичне значення, в першу чергу для України, і до певної міри — всесвітнє.

                      Коли йде про Україну, то: "По сотнях літ державного небуття, Україна дорогою на Бересть вертала до ролі самостійного міжнародного чинника, до ролі підмету політики, визискуючи для цілей власного народу ситуацію, що витворилася в результаті Великої Війни" 3).

                     До Берестейського миру ніхто (зовнішній політичний світ) не думав і не говорив про українців як націю, а про Україну як державу. Коли якісь західньоевропейські політики, публіцисти чи письменники-поети говорили або писали про Україну, то мали на думці Україну як географічне поняття, як країну родючого чорнозему, як частину Росії, замешкану малоросами (не рутенами чи русинами, бо ті жили в Галичині й на Закарпатті), — а в найкращому випадку вже з історичної перспективи — як терен діяння козаків. Берестейський мир поклав край такій концепції. Світ зустрівся з фактом, що існує окремий український народ, який замешкує окреслену етнографічну територію, і що той народ створив окрему від Росії незалежну державу й намагається втримати та закріпити свою самостійність.

                     Україна після Берестейського договору відограла певну ролю в дипломатичних взаєминах інших держав. Большевицька Росія в договорі з Німеччиною з 3 березня 1918 р. зобов'язалася в 6-ій статті: респектувати Берестейський мировий договір, визнати суверенність України, відтягнути з української території всі війська та припинити ворожу пропаганду проти Центральної Ради. Справа України, а зокрема українсько-австрійських кордонів, була предметом дебат у Віденському парляменті й довела до урядової кризи. Також в Берліні довгий час жваво дебатовано справу України. Тут були розходження в поглядах на українську політику між цивільною владою (кайзер Вільгельм і міністерство закордонних справ — Auswartiges Amt ) і військовим командуванням (Ludendorff, Eichhorn). Становище Вільгельма й міністра закордонних справ von Kuhlmann-a (який, до речі, підписував Берестейський мир) було прихильне; вони трактували Україну як союзну державу та старалися респектувати постанови Берестейського договору. Вільгельм доручив von Kuhlmann-ові робити заходи, щоб Україну — крім Центральних Держав — визнали de jure також інші держави. Натомість військове командування ставилося до української справи неґативно. Наслідник Hoffmann-a — Eichhorn (вбитий в Києві), маючи попертя Ludendorff-a , трактував Україну як окупований терен, не респектував Центральної Ради, допускався самоволі супроти населення; це він у квітні 1918 р. — без порозуміння з Центральною Радою — видав наказ у справі засівів і хлібоздачі, а за непослух загрозив військовими судами. Центральна Рада визнала те рішення незаконним і подала це до публичного відома; тоді Eichhorn наказав розв'язати Центральну Раду, при чому арештовано деяких міністрів. Проти такої самоволі Eichhorn-а прем'єр Голубович зложив на руки німецького амбасадора в Києві — Mumm-a офіційний протест. Riechstag  заатакував Eichhorn-а, осудив його вчинок та наказав негайно звільнити арештованих міністрів та офіційно їх перепросити.  Eichhorn письменно перепросив Президента Центральної Ради, а військового коменданта міста Києва, як жертвенного козла — звільнив з його посту4). Правда, те перепрошення — то звичайна дипломатична куртуазія, але в даному випадку вона дуже вимовна.

                   Берестейський мир (оба договори — з Україною і Росією) мав також значення для світової політики. Згідно з думкою Wheeler-Bennett'a5)

                   1)  цей перший мировий договір між сторонами, що брали участь в І світовій війні, засвідчив мілітарну силу Німеччини та найбільше приниження Росії;

                  2)  мирові переговори в Берестю спонукали Вільсона до проголошення відомих 14-ох пунктів;

                  3)  Берестейський мир тісніше об'єднав Америку й Англію і в результаті довів до перемоги над Німеччиною.

                  57 річниця цього міжнароднього акту — це нагода пригадати та освідомити успіхи нашої тодішньої молодої ще дипломатії.

 ____________________
*) Приблизно місяць після заключення миру з Україною, то є З березня 1918, Центральні Держави заключили в тому ж місті Нересті мировий договір з большевицькою Росією.
1) Кедрин, І. Берестейський мир. Львів, 19Г8 — І. Wheeler-Bennett, J. W. Brest-Litovsk: The forgotten peace. London, 1956.
2) Martens, G. F. Nouveau recueil de traites. Том 10, ст. 752.
3) Велика історія України — вид. І. Тиктора. Вінніпеґ, 1948, ст. 775. 98
4) Baumgarten, W. Deutsche  Ostpolitik  1918. Wien,  1966,  ст.  130.
5) Wheeler-Bennett, J. W. op. cit

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації