В НОВИХ МІХАХ — СТАРЕ ВИНО

В. Ґоцький

Паризька "Культура" багато своїх сторінок присвячує українській проблематиці і старається підходити до тих справ об'єктивно. Під тим оглядом належить до "білих круків" і за це належить їй з нашої сторони й признання і симпатія. Бо в понурій дійсності просяклій шовінізмом, заґлобівським імперіялізмом та принижуванням своїх поневільних сусідів й потенційних союзників — виступи авторів "Культури" вносять трохи свіжого вітру у нашу задушливу атмосферу взаємних обвинувачень, дорікань та часто зовсім безглуздих обвинувачень.

Знаменним і цікавим є виступ на сторінках "Культури" автора з краю, що підписався "Р.З." Його помічення поміщені у 5/78 "Культури" під наголовком "Взаємини польсько-українські насвітлені з Краю" є наскрізь позитивні, збуджуючі віру в протверезіння наших сусідів, коли мова про наші сучасні можливості та уклад відносин у майбутньому, але лише до хвилини, доки він обмежується до теоретичних роздумувань. Коли ж торкається справ поточних, справ, які нині стоять на порядку дня у сучасній Людовій Польщі — то авторові далеко й до об'єктивізму й до доброї волі зрозуміти глибину проблеми українсько-польської дійсности в Польщі.

Пан Р.З. ставить нам перед очі "Деклярацію в справі українській", зложену на сторінках паризької "Культури" польськими контрагентами. Українська сторона цю деклярацію прийняла прихильно, як чергову спробу наладнати шляхи для обопільного порозуміння, для спільного добра. Висунула певні застереження до деяких формуловок, але в засаді прийняла її як вияв доброї волі, як крок до порозуміння.

Але похваливши цю "Деклярацію" як зразок доброї волі, назвавши її передумовою для взаємодовір"я, пише далі таке: "Браття Українці хай не ображаються, коли їм скажу, що замало з їх сторони є намагання бути об'єктивними (принайменше так відчуваємо в краю, і то ті, які є приятелями українського народу й бажали б для нього як і для свого народу всякого добра). Нажаль, часами читаємо речі, які не є згідні з правдою, отже кривдячі польську суспільність, що зовсім не будує мостів, але нищить ті, які існують..."

І як приклад наводить деякі місця з "Голосу Українців з Польщі", який містить деякі зформулювання, на думку автора, незгідні з дійсністю, які приносять шкоду обом народам.

Автор цитує 5 засадничих проблем, які, на його думку, є невірно зформульовані. Це:

1.  Насильна асиміляція і переселенча акція.
2.  Дискримінація.
3.  Нищення церков при допомозі польського клиру.
4.  Заборона фестивалів на українських теренах.
5.  Польський шовінізм, що проявляє себе у продукції книг, наукових праць та фільмів.

Застерігаюсь, що не диспоную ані документами, ані річевими доказами з місць, але цікавлюся подіями та розвитком взаємин між українською меншістю а Польським Урядом, Церквою та суспільством у сучасній Польщі. Тому в полеміку з автором мені важко вступати. Але, в ім'я взаємного зрозуміння, як основи для порозуміння, шановному авторові хочу піддати під розвагу деякі думки, в зв'язку із ним висуненими застереженнями. Не виключаю, що автори "Голосу Українців з Польщі" в деяких моментах могли бути надто суб'єктивні, що зрештою зовсім зрозуміле, як з уваги на ситуацію "меншини", так і на наш історичний досвід у наших взаємовідносинах.

Насильна асиміляція та переселення

Тому, що в цьому заголовку є пов'язані дві окремі справи, то я відповім на кожну з них окремо.

Зачнім від переселення. Різниця між переселенням українців зразу до УССР а згодом до Західньої Польщі, на "Зємє Одзискане" полягає в тому, що поляки розсипані по цілому СРСР мали нагоду вернутися до своєї Батьківщини, що теж робили на добровільній базі. Українців виселювано із їх прадідної оселі у невідоме, чи радше надто добре відоме, в СРСР, або на північно-західні окраїни Польщі, далеко від Батьківщини, де вони родились, де могили їх предків. І їх переселення в теорії "на добровільній базі" в дійсності було насильним, при допомозі польського війська, під надглядом чиновників НКВД. Отже поляки вертались до своєї Батьківщини, часом із здавна засиджених місць, але вертались добровільно. Українців переселювано з їх батьківських місць насильно, брутально з певною укритою ціллю політичного характеру. Тією укритою ціллю переселення на Зємє Одзискане, було очищення з українського елементу т. зв. Закерзоння (Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина), отже теренів від віків замешкалих українцями-русичами а постепенно колонізованих польським елементом. Останнім цвяхом у тій акції є нищення культурних пам'яток сакрального мистецтва й останньо — майже цілковита зміна назв місцевостей, які своїм звучанням вказували на їх походження (Монітор з 22. 9. 1977).

Терени, опущені українською людністю в більшості стоять пустарями, бо насаджені осадники-поляки з різних причин покинули нові осади. То чому ж українцям, переселеним після закінчення "очищування тих теренів" не дозволено повернутись на їх дідівщину? Бо в пляні Людової Польщі було чимскоріше цих розсипаних між польським морем {не більше чим 10% на один повіт) засимілювати. Це ми називаємо насильною асиміляцією, або мирним "геноцидом".

На ці теми література та документація є такі обильні й то в більшості подані польськими дослідниками (І. Блюм, Ґ. Лукасєвіч, Р. Тожецкі та інші), що пришити їм односторонність хіба трудно.

Дискримінація

Поляки, що верталися з СРСР до Польщі, поселювались на понімецьких господарствах, які були придатні до вжитку. Українців кинено на ті осади, які були цілковито знищені або в найкращому випадку на 50% понищені. Майже жодних кредитів не приділено. (Ґ. Лукасєвіч — "Акція Вісла".) Від перших днів переселення їх позбавлено духової опіки, без церкви та
своєї школи.

Українців шикановано за мову, за звичаї, за одяг та спосіб життя. Коли поляки могли свобідно вибирати собі місце замешкання чи праці, то переселенці українці були всього того позбавлені. Доперва в 1956 р., отже десять років після закінчення війни, їм дозволено організуватися. Але стероризовані, — боялись власної тіні, тому навіть урядом визнаного УСКТ — (Українське Суспільно-Культурне Товариство)  боялись.

Офіційна статистика нараховує в Польщі 300,000 українців — це є 1% всього населення. У 1970 році на культурні потреби приділено з державних фондів 1552 міль. зл. Пропорційно УСКТ, як репрезентант української меншини повинен би отримати около 15 міл., а на практиці отримав лише 1,500 000 зл. У висліді УСКТ не має змоги видати книжки, ані подбати про інструкторів для культурної роботи, ані зорганізувати театру для обслуги своїх людей. У висліді молодь спрагнена культурної розваги, примушена чимраз дальше віддалятися від свого середовища, розпливатись у чужому. Це один із засобів дискримінації а з другої — приспішення процесу асиміляції.

В Перемишлі сьогодні живе около 3 500 українців. А де українська школа? А де українська церква?

Українці в Польщі це не пришельці, але автохтони прилучених земель міжнародніми договорами до Польщі. Вони ж в такій самій мірі партиципують у відбудові та розбудові Польщі, як і поляки та платять такі самі податки.

Нищення церков часто при допомозі польського клеру

Нотуємо відомості з "Дзєнніка Чікаґовського" за 1972 р. у статті "Косьцьоли ґреко-католіцкє в Польсце". "Цих 300 000 греко-католиків не мають ні свого єпископа, ні церковної адміністрації. Вони не мають теж своїх церков, хоча на території Польщі остало 454 колишніх греко-католицьких церков. На Лемківщині 73, в Любачівщині 62 та в Перемищині 319. З тих 454 церков, 195 передано полякам, 27 православним, 3 для спільного вжитку католиків та православних, а решта 229 є під безпосереднім зарядом держави. З тих 229 церков, 10 замінено на магазини, 1 передано під опіку як історичну пам'ятку. Інші розбирається, нищиться без догляду, а радше "під доглядом".

Українську єпископську катедру в Перемишлі передано оо. кармелітам. Вони почали випродувати устаткування і доперва на інтервенцію покійного о. В. Гриника (греко-католицький священик в Польщі) у різних властей, йому вдалося дещо з устаткування тієї катедри зберегти. Решта пропала, розпродана в приватні руки, тільки збереглися архіви в "Музеум Зємі Пшемискєй". Тепер оо. кармеліти розбирають цінний Іконостас, Човен-проповідницю і статуї східних святих при входових сходах. На численні інтервенції священика та вірних була відповідь, що Іконостас з'їли черви, статуї грозять заваленням а проповідниця потребує модернізації..."

"В більшості церков переданих для вжитку полякам, знищено ікони, іконостаси, часто історичної та музейної вартости. Лише невелика частина, головно з Лемківщини, збереглася у Сяніцькому скансені..."

"Коли люди приловили вандала, який нищив старовинну церковцю, то місцева влада ні в одному випадку не покарала такого вандала." То чи ми не маємо повного права казати отверто про свідоме нищення українських пам'яток?

Не маючи під рукою конкретних даних, про безпосередню участь польського клиру у вандальському нищенні греко-католицьких церков та шикануванні оставших при житті греко-католицьких священиків, такого твердження не робимо. Але чи мовчанка католицького клиру в обличчі нищення греко-католицьких церков як урядовими так і приватними чинниками не є теж каригідною?

Заборона музичних фестивалів на українських теренах

В теорії нема поділу на два відлами української меншости в Польщі, але на практиці такий поділ існує. Українці на Зємях Одзисканих можуть плекати свою культуру, бо скоріше чи пізніше, вони розпливуться у польському середовищі. Отже на них не варто звертати уваги. Зате українці, які правно і безправно зуміли залишитись чи повернути на свою'батьківщину, тобто, на терени, з яких в роках 1945-48 їх виселювано примусово, таких прав не мають, а коли десь й мають, то в дуже обмеженій формі. Тому фестиваль пісні, який мав відбутися в Сяноці — заборонено. Тому такого фестивалю не дозволяється ані в Люблині чи Холмі, ані в Перемишлі. Бо сам цей факт міг би скріпити на дусі тих національно дискримінованих залишенців. Зрештою всі ці фестивалі є призначені в меншій мірі для українців, щоб зміцнити їх культурні аспірації, а радше для розваги польського середовища і тому їх влаштовується в Ліґніци, Кошаліні чи Варшаві, де лише незначна кількість українських переселенців може прибути.

Ось уривок з меморіялу Правління УСКТ у Вроцлаві із 1972 року до різних урядових чинників Людової Польщі. " ...Фестивалі української пісні обдумано не відбуваються по осередках скупчення нашої меншини, але здалека від тих скупчень щоб українському населенню унеможливити взяти масову участь в них......Отже йдеться про те, щоби відтягти українське населення, зокрема сільське, від можливості користати з надбань української культури та задовольнити культурні потреби в рідній мові, щоби в такий спосіб приспішити процес примусової денаціоналізації українців..."

Дальше в тому ж меморіялі пишеться ще... "тих діячів, які піднимали питання забезпечення від знищення українських архітектурних пам'яток, усувається (на домагання урядових чинників) від праці в УСКТ а то й переслідується (подано цілий ряд прикладів)..."

Польський шовінізм

Ось уривок з протесту Горлицького Правління УСКТ до уряду з 1971 року. В тому протесті згадується, що протест, зложений українцями, учасниками протигітлерівського резистансу, з 2. 11. 68., про обмежені права української меншости в Польщі, підписані не отримали досі відповіді, ані їх постуляти не були взяті до уваги. В новому протесті (1971) говориться таке: "...з поміж усіх меншостей в Польщі, українці є найбільш упосліджені, бо не мають змоги розвивати свою культуру, народні традиції та плекати рідну мову. Акцією "Вісла" українців так розпорошено, а дискримінаційною політикою так пригноблено, що не мають змоги творити своїх громад чи культурних осередків. По таборах та у злиднях вони втратили здоров'я та зазнали стільки переслідувань, що їх тепер не відробити... Акція "Вісла" була на те, щоби створити умовини для найскорішої денаціоналізації українського елементу в Польщі. Про це свідчить продумане розпорошення та консеквентно ведена акція дискримінації українців... Підчас акції "Вісла" знищено всі українські як приватні так публичні бібліотеки... До карного табору в Явожні попадали не лише мужчини але теж жінки та діти, яких багато загинуло там. До табору попадали за посідання української книжки, портрету Тараса Шевченка в хаті чи навіть вишиваної сорочки..."

Далі у тому протесті пишеться про плянове й безпощадне нищення всього, що мало характер український, що мало зв'язок з українським культурним чи релігійним життям. Знищенню підпадали не лише живі свідки минулого, але теж історичні пам'ятки, як старовинні каплиці, придорожні хрести, нагробні хрести на яких збивано українські написи (Перемишль, Варшава). В тій акції немалу ролю відограло шовіністично наставлене польське священство..."

Згадується теж про цілковите зліквідування навчання української мови на терені Лемківщини, хоча таке навчання було загарантоване урядом. Урядова ухвала одне — а життєва практика друге. А причина, — раз це політична вимога, то знов шовінізм низових чинників.

***

Стільки коротко й побіжно лише на заміти пана Р.З., що "Голос Українців з Польщі" оперує неправдивими даними. Може вони в детайлях не зовсім правдиві, але по суті, ми впевнені, що за ними криється океан всяких недосказаних шикан, та переслідувань. Просимо зважити, що цитовані мною уривки з Меморіялу Вроцлавського Правління УСКТ та Горлицького Правління УСКТ були висунені людьми активно співпрацюючи з урядом Л. П., або колишніми учасниками боротьби проти гітлерівців, отже людьми, які мають певне право почувати себе рівнорядними в Л.П. і які таки мають деякі привілеї, яких позбавлені загально решта українців.

Ми не дивуємось, що автор Р.З. не знає дійсности з автопсії, бо щоб ту дійсність пізнати треба самому знайтися в такому положенні, як це є з нашими братами у сучасній Польщі. Ми знаємо, що багато німців до нині не вірять у існування таборів смерти, у експерименти на живих людях, у рабунки, організовані урядом на окупованих теренах всяких мистецьких й дорогоцінних скарбів. Але незнання — не дає підстави перечити наочним свідкам, які на власній шкірі все це перенесли. Вони можуть бути перечулені, упереджені — але закидати безпідставність їх твердженням — це таки нечесність.

Зі слів автора виходить, що він із старшого покоління, яке ще добре пам'ятає всякі політичні махінації з-перед війни на відтинку польсько-українського порозуміння. В одному місці він пише таке: "Саме звучання "терени українскє" пригадує ситуацію міжвоєнну, коли то певні кола українців, не дивлячись на наслідки, в ім'я засади "все або нічого", робили що в їх силах, щоби той спільний дім, яким була польська держава, — знищити".

Тут і вилізло шило з мішка. Нові міхи, якими є позитивна в засаді постава до українців та до їх змагань і права на власну державність, наповнилися старим вином, яке унеможливлює нам, українцям, мати яке-небудь довір'я до поляків, що уважають себе приятелями українців.

Бо чи автор допису не здає собі справи із двох засадничих речей. Національні терени не можуть бути комусь накинені силою, вони є природні. Бо чи можна лемків, холмщаків чи підляшан уважати поляками? Чи хоч би неавтохтонами? Отже, яким чудом терени їх прадідного замешкання, а тепер насильно "очищені" новим окупантом, можна перестати називати їх властивою назвою? Це є частина української території, історично, демографічно й політично, без огляду чи Москва відступила їх Польщі чи ні. До кого ці терени будуть належати — це питання майбутнього й до нашої теми не входить. А друге, як можна писати нині про такий нонсенс як спільний дім, та ще, що деякі українські кола старалися його завалити?

Коли до нашої хати приходить наїзник і рядиться як сам хоче, потім коли ми хочемо того непрошеного гостя із своєї хати позбутися, закидати нам, що ми валимо наш спільний дім. Польща для нас, українців (галичан та волинян), ніколи не була спільним домом. На Західніх Українських Землях ні Мадярщина ні Австрія ані Польща не були для нас "співмешканцями" але завжди окупантами проти нашої волі. Отже про який спільний дім може бути мова?

Або ще й таке дрібне але польською стороною пильно плекане вмовлювання, що ми були максималістами, "або все, або нічого". На якій підставі? Чи ми сягали по Краків або Сандомір? Хоча там теж є наші культурні сліди. Чому оборона самого права на своє право на своїй споконвіку рідній землі, називати максимою "або все або нічого"? Та ж нам здається, що це природне право кожної людини бути собою і мати свою батьківщину. Природну, а не політиками накинену, чи сильними визначену.

Прийшли на наші землі поляки, прийшли жиди, прийшли вірмени. Ані жиди ані вірмени не накидали нам своєї волі, а поляки "правем і нєправем" рядилися правом сильнішого, а всякий прояв спротиву називали "бунтом". Так і донині остало. АК (Армія Крайова) то регулярна армія визволєнча, а УПА то банди рабусів! І як в такій обстановці можна говорити про довір'я?

Автор дає нам одну спасенну пораду. "...Уважаю, що в інтересі не лише Поляків але й Українців лежить поставити справу в дусі лояльности до границь тимчасово сателітної держави Польської... Тоді Поляки перестануть лякатися Українців..."

На мою думку в цьому зформульованні криється два обличчя. Одне каже, що коли ми, українці, зречемося принципово своїх прав до своєї землі в Польщі, то можемо числити на їхню допомогу й прихильність. А друге грозить, що саме отверте називання речей по імені, "українські терени прилучені до Польщі" грозить консеквенціями для тих, що сміють називати речі по імені.

Далі автор підсвідомо називає сучасну Польщу теж — "спільним домом", так як називав міжвоєнну Польщу спільним домом. Який це спільний дім, коли мені не вільно молитися, як я хочу, коли мені не можна розмовляти мовою моїх батьків, бо за це мене й моїх дітей будуть переслідувати. Який це спільний дім, де один має всі права, а другий позбавлений тих прав. Як шляхетська Польща так міжвоєнна так і сучасна — стремить, щоб з нас зробити "генте рутенус націоне польонус" та ще тим величається. Але на експорт висувається право на незалежність, на державну самостійність, на допомогу українцям — але це в теорії, а практика, як згадано вище і чого сам автор Р.З. не соромиться так образово висказати. "Старе вино, лише в нові міхи влите".

ПРИВІТ ГЕНЕРАЛА ШАНДРУКА

До Пана Доктора Романа Дражньовського, Голови Головної Управи Братства 1-ої УД УНА

Прошу Вас, Пане Докторе, прийняти мою сердечну подяку за ласкаве запрошення на відзначення 35-ліття постання Української Дивізії "Галичина" в днях 13 і 14 травня ц. р.

Вітаю Вас, Пане Голово, всіх учасників цього з'їзду та всіх тих членів Братства, що з різних причин не могли взяти участи у святкуванні.

Дорогі Вояки! Коли Ви для Батьківщини виявили готовість до найбільшої офіри, якою треба вважати життя людини, коли Ви посвятили навіть життя Ваших найближчих, то був великий і величний чин, що він залишиться в історії та в пам'яті нашого народу на всі часи. Всі Ваші попередники, так як і Ви, не осягнули того, за що підставляли свої голови і свої лицарські груди — мабуть, так було написано в таємничій книзі судьби нації.

Але ж напевно ані наш народ, ані ніхто з тих, що виконували волю провидіння, що зібрали Вас і провадили на боротьбу з нашим відвічним ворогом, не хотіли, щоб Ваша офіра й Ваша офірність не були укороновані перемогою, щоб кров кращих синів народу проливалася надаремно, всі вони, а в тім і ми всі, хотіли, щоб Ви були живі й здорові, як переможці. Але з того, що сталося, випливає обов'язок грядучого дня — на кожнім з Вас лежить обов'язок бути готовим до дня перемоги, готовити до нього Ваших наступників і тим самим бути авторами перемоги. Тим самим не переривати традиції боротьби за визволення української землі.

Нехай турботи чи досягнення не затінюють перед Вами перспективи майбутнього, бо Ви, воїни 1-ої УД є надією нації.


Генерал Павло Шандрук 
3-го травня 1978.

ПЕТРО ҐАЗДАЙКА

                                                                           1891-1978

 Старшина УГА, сотник Петро Ґаздайка народився на західній, лемківській окраїні української землі 19. 4.  1891 р. в селі Красна, де живуть  т.зв.  "замішанці",  себто наш мовний острівець серед польського довкілля. Після народної школи Санчі, згодом студіював право у Львівському університеті.   Покликаний 1913 р. в австрійську армію, вступив до  школи старшин резерви при  87-ому піхотному полку в Трієсті й Пулі, де його застав вибух війни 1914 р. Аж до 1918 р. брав участь як старшина у фронтових боях   на італійському фронті, де здобув низку військових відзначень (Військовий хрест заслуги 3-ої кл.   Воєнне удекорування  3-ої  кл.,  з мечами в 4. 2. 1918  р.).  Прибувши  після розвалу Австро-Угорщини до Львова, віддав себе в листопаді 1918 р. відразу в розпорядження молодій нашій державі та брав  участь у боях за Львів. З УГА ділив її долю після відступу за  Збруч як активний фронтовий старшина аж до травня  1920 р., коли його частина після з'єднання з Дійовою  Армією УНР була інтернована поляками,  і Петрові Ґаздайці прийшлося зазнати польського   полону. Перед загрозою смертної кари від польського суду (за ліквідацію польської цивільної   диверсії у підльвівських польських селах, де була розташована його частина) тікає в жовтні  1920 р. з польського полону в Чехословаччину й тут перебуває в таборі інтернованих частин  УГА в Йозефсштадті на Судетах до 1924 р., як довго ще існували вигляди (себто до формально-правного передання Східної Галичини радою амбасадорів переможних держав Антанти 1923 р. в Лондоні, Польщі) на поворот до активної військової служби своїй  Батьківщині — 1924 р. залишив Чехословаччину й перейшов на цивільну працю на Долішньому Шлезьку в Німеччині, де проживав до 1943 р. Тоді переселився до Франкфурту н. М., де одружений з Павлею Шіма, замешкавши на постійно. Впродовж останніх років 2-ої світової війни опікувався вивезеними на працю до Німеччини робітниками-українцями; після війни жив зі скромних заробітків.                  

Із листів до редакції.

Шановний Редакторе!

У статті "Маловідоме — вимагає вияснень" (Вісті Комбатанта ч. 1. 1978), В. Ґоцький згадує робочі сотні в рамках Дивізії, поповнювані частинно нездатного до військової служби мужвою, як рівно ж поповнювані "ненадійним елементом" з-поміж школеного і фізично здорового вояцтва Дивізії. Йдеться очевидно про останню категорію, тобто про "ненадійний елемент".
Мені невідомо чи такі сотні на ділі існували, і не бачив я їх ніколи при праці. Був я однак приявний на полковій відправі старшин (1-ий полк), скликаній  в справі творення  робочих сотень з "непотрібного" елементу Дивізії.

Полкову відправу старшин скликав і нею проводив майор Діце. Було це ранньою весною 1945 року, ще перед номінацією Вільднера полковим комендантом 1-ого полку. Не пам'ятаю місця постою зглядно місця згаданої відправи старшин. Припускаю, що було це у прифронтовій полосі, в селі Маєрсдорф.

 Відкривши відправу старшин, майор Діце, говорив про нову зброю і про конечність перетривати критичні дні війни. Після всюди приявної у ті часи дози втертих фраз, Діце перейшов до основної теми відправи. Він ділив вояцтво Дивізії на три основні категорії. Перша — фізично здорові і до політики обоятні хлопці. В рами другої категорії входив нешколений і до військового труду фізично нездібний елемент. Третій категорії майор Діце присвятив найбільше уваги. Це були ті вояки Дивізії, яких підозрівали у злих намірах. Майор Діце наводив приклади пасивного спротиву і підкреслював, що є в Дивізії чимало вояків, які стосують цю тактику до часу, коли будуть могли чинно виступити проти воєнних зусиль Німеччини. Людей пасивного спротиву Діце радив і наказував чимскоріш позбутися, піславши їх у робітничі сотні.

Тут конче згадати, що під час зг. полкової відправи старшин я був командантом полкової Яґд-сотні. Всякі припоручення відносно чистки сотні з "ненадійного елементу" мусіли б пройти крізь мої руки. Проте таких припоручень я ніколи не отримав. У свій час думав, що про них забули. Після років довідався, що майор Діце не говорив на вітер...

Немає сумніву, що творення робочих сотень в Дивізії було зумовлене політичними міркуваннями. Скажім собі просто, що нам не вірили. Недовір'я і неприхована ворожість до українців характеризували особу ген. Фрайтаґа. Характеризували вони з незначними виїмками також всей чисельний німецький персонал Дивізії.

Сказавши це, треба для ферности підкреслити, що полкова відправа старшин в справі творення робочих сотень, як і увесь цей задум зродилися в кліматі німецької мілітарної поразки. Фізичне самозбереження напередодні капітуляції мусіло бути у кожного на умі. Подібно до більшовицької Росії, Німеччина Гітлєра була політичною сатрапією найгіршого ґатунку. Різниця в тому, що більшовики для певности були б в подібній ситуації перестріляли половину Дивізії. Мені не відомо чи хоч би одна особа з "ненадійної категорії" дивізіонерів втратила життя внаслідок творення робітничих сотень. Це факт, якого не слід промовчувати, бо майбутній історик буде вдячний тільки за всю правду.    

                                                                                                                                    В. Вашкович



У рубриці "Нам пишуть" ч. 2-1978 пані Юліяна Яр пише, що в моєму дописі "З боїв проти збройного підпілля" в числі ВК 4 - 1977 я мильно подаю, що "Залізняка" у Польщі засуджено на досмертну в'язницю.

Хочу вияснити, що моя стаття — це резюме, або й зміст книжки виданої Міністерством народної оборони у Варшаві з 1966 року. До численних даних у тій праці з датами, цифровими даними про втрати власні і противника, статистикою, числом ув'язнених і вбитих осіб в роках 1945-47 та інших даних кількох авторів книжки, я не подавав ніяких пояснень ані власник думок, бо на еміґрації немає можливости провірити твердження  авторів.

Тим самим, що я подаю про командира Залізняка відноситься не до мене, а до авторів книжки.           

                                                                                                                            Ю. Т. К.

ЗА СВОБОДУ НАРОДАМ, ЗА ПРАВА ЛЮДИНИ

К. Р-н

Портрет борця за свободу нашої доби генерала Петра Григоренка

 

Ім'я генерала Петра Григоренка вже давно відоме на цілому світі. Він же на протязі довгих років безстрашно і завзято виступає проти беззаконня, яке практикується в Радянському Союзі, проти порушення конституції, правних кодексів, проти порушення прав людини, хоч СРСР підписав Гельсінські умови, в яких гарантується права людини. Але оце вперше довелося громадськостям на Заході зустрінутися з ним віч-на-віч і почути безпосередньо від нього, за що він бореться і що відстоює.

Генерал Григоренко, як величезна більшість службовців СРСР, був відданий ідеї комунізму. Народжений в Запорізькій області, він молоді роки пробув на селі. Коли його покликали в Червону армію, він залишився в ній професійним офіцером. На початку Другої світової війни він стаціонував на Далекому Сході в ранзі підполковника. Його перекинуто на Балтицький фронт, де, як всюда інде, Червона армія понесла величезні втрати через брак головного командування, бо Сталін в перших днях війни скривався. Григоренкові цей факт добре запам'ятався, але коли переможено Німеччину, він признав кредит за це Сталінові. Також чистка найздібніших офіцерів Червоної армії в 1937 р. була для Григоренка незрозуміла, хоч він її прийняв, як конечність і вірив, що деякі арешти були помилкові.

Кінець війни застав Григоренка на Чехо-Словаччині, де він командував дивізією. Коли дивізію демобілізували, він переїжджає до Москви, де викладає у військовій академії.

Смерть Сталіна і викриття Хрущовим всіх його злочинів на партійному конгресі в 1956 р. потрясли Григоренком. Він не погоджувався з новою партійною лінією, бо вважав, що тепер не було чого видвигати ці справи після перемоги у війні. Але зерно сумніву було посіяно й він почав застановлятися над системою комунізму, читати, дивитися на події довкола себе з відкритими очима. Коли на партійному з'їзді Ленінської округи в Москві, на якому був присутній член Політбюра Борис Пономарьов, усі промовці почали виступати проти культу особи, згідно з напрямними нової партійної політики. Григоренко виступив також. Але він не говорив, як усі інші, зате він зауважив, що з оцим говоренням про культ особи щось не гаразд, бо культ особи характеристичний усім соціялістичним державам, — культ особи плекає і Китай (Мао Дзе Тунґ) і Югославія (Тіто) і Альбанія (Гоха), отже, якась причина мусить бути. Григоренка посадили за ухилення від партійної лінії, відібрали право делегата, а згодом вислали на Далекий Схід.

Тепер Григоренкові все стало ясно. Але він не складає зброї — він починає боротися, — виступати явно проти беззаконня, в обороні переслідуваних людей і народів. Він організує і бере участь в групах опору, останньо в Гельсінській групі у Москві. За його діяльність Григоренка здеґрадовано до звичайного бійця, відібрано всі бойові медалі, запроторено в тюрму, врешті замкнено в "психушку" як психічно хворого, з якої йому вдалося видістатися тільки після упадку Хрущова, коли його дружині вдалося переконати власті, що Хрущов запроторив його туда на особистий наказ.

Коли цього року він прибув на операцію до Нью-Йорку (його лікар в Москві відмовився його оперувати) та на відвідини до сина (його син, жонатий з єврейкою, вже раніше несподівано дістав дозвіл на виїзд до Ізраїлю, звідки згодом переїхав до США), Григоренка позбавлено радянського громадянства. Григоренко ось як коментує цей факт: "От, радянська влада повинна бути мудріша. Чому психічно хвору людину позбавляти громадянства. Що ж така хвора людина може пошкодити такій могутній державі, як СРСР?" Він вважає, що цим Радянський Союз виявляє свою слабість та дає доказ, що він не був психічно хворий, як його тримали у "психущі".

Генерал Григоренко незвичайна постать нашої доби. Замість вибрати вигідне життя, добру кар'єру й вичікувати спокійної, ситої пенсії, він, не дивлячись на свою сім'ю, на переслідування і ув'язнення, вибрав шлях боротьби за справедливість, за це, у що вірить, за права народів і людини. Хто зустрінеться з Григоренком, зрозуміє, що це людина, яка здібна на найвищу жертву за свої ідеали. Його кремезна, висока постать (понад 6 фітів), його поважний вік (йому 71 років), його поведінка, його мова — все свідчить, що він вірить в усе, що він говорить. А говорить він багато.

У першу чергу він вважає, що не може бути ніякого поєднання поміж комунізмом — чи іншими його видозмінами, як марксизмом, еврокомунізмом тощо, — не зважаючи, чи він радянський, китайський, альбанський чи інший, та іншими формами правління, як демократією. Хто може за нього краще знати — він чейже прожив у цій системі ввесь свій дорослий вік.

Він також вважає, що кожний народ має беззастережне право на самостійність, будь це кримські татари, в обороні яких він виступав в СРСР, чи українці. Це право на самостійне життя, на свою державу не може залежати від ніяких умов, як умовне право на вихід з СРСР, плебісцит тощо, а воно має бути безумовне.

Щоб Україна, разом з іншими республіками Радянського Союзу, могла жити у своїй державі, вперше треба повалити СРСР, який є ніщо інше, а тільки ідеологічна імперія. Генерал Григоренко переконаний, що російський народ є культурно гнічений й політично переслідуваний проводом імперії подібно, як інші народи СРСР. Російських культурних і політичних діячів судять і ув'язнюють чи "видворюють". Ідеологічна імперіяльна влада не переслідує жадної людини за те, що вона себе уважає українцем, білорусом чи росіянином. Ця влада стежить тільки за тим, щоб всі були вірні ідеям комунізму, тобто діяли в інтересі імперії. Чейже на найвищих постах опинилося багато кар'єровичів українського роду чи походження, починаючи від Ворошилова (він називався Ворошило й тільки у Москві йому додали "в"), а кінчаючи на Щербицькому. Російська мова, як загально знана й вживана мова, використовується в першу чергу для створення одного "радянського народу" й виховання одної "радянської людини", яка мала б служити тільки інтересам імперії, її ідеології та правлячої кліки. Григоренко не вірить у ніяку зовнішню допомогу, ні Китаю, ні Заходу, в поваленні СРСР. Єдиний шлях для повалення цієї ненависної усім імперії — це спільні зусилля усіх народів СРСР та держав т. зв. "народних демократій" — всіх тих, які зазнали  "благ"  від  пануванням  комунізму.  Українці,  росіяни, поляки й усі  інші мусять зсередини розвалити цю імперію.

Українці мусять йти спільно з росіянами — не можна воювати завжди з усіма, бо без повалення СРСР не може створитися українська держава.

Чому найбільше переслідувані українці? Тому, що українці - єдиний в СРСР народ, який є найбільшою загрозою для існування цієї ідеологічної імперії. Українці найбільше проявляють спротиву й опору цій імперії, тому найменший прояв відмінности чи окремішности, навіть у думанні, дуже жорстоко поборюється.

Чому випускають з СРСР так багато дисидентів-росіян, а так мало українців? Тому, що росіяни здебільша діють в Москві, де світова преса, дипломати тощо слідкують за подіями й розголошують їх по цілому світі. Цими справами майже не цікавляться на провінції в Києві чи Вільніюсі й тому радянські чинники з дисидентами можуть жорстоко розправлятися без великого розголосу у світі.

Генерал Григоренко також критикує уряди західніх держав — США, Німеччини, Канади — за їхнє безхребетне ставлення до СРСР, а найбільше за занехання вимог про права людини, яке було основною статтею в Гельсінських угодах. Проте на Београдській конференції для провірки виконування Гельсінських угод усі ці держави підписали остаточний комунікат, в якому ні словом не згадано про права людини. Як це можна інтерпретувати?

Григоренко теж "невилікуваний" оптиміст. Він вірить в мабутність українського народу. Він подає приклади, які говорять самі за себе. Донбас вважався зовсім зрусифікованою провінцією, в якій не лишилося ні сліду українського духа, не згадуючи вже про патріотизм. І ось Руденко й інші з Донбасу. Це справжні та тверді борці за права українського народу. Або оповідає подію із свого сімейного життя в Москві.

Одного дня його син, малий школяр, прийшов додому й сказав, що сьогодні в школі був перепис за національностями.

—  І до якої національности ти записався? — спитала його мати.

— Очевидно, української, — відповів синок.

—  Та ж ти не вмієш навіть говорити по-українськи.

—  Не журіться, навчуся.

І незабаром приніс додому Шевченкового "Кобзаря".

Коли довше побувати в товаристві генерала Григоренка, людина "заражується" його оптимізмом. Бо як не присвоїти собі його оптимізм, коли Григоренко вірить, що він ще повернеться в незалежну українську державу.

НІМЕЦЬКІ ЛІКАРІ Й УКРАЇНСЬКИЙ "ЛІС"

Іван Білоус

Німецько-большевицький фронт прикотився зимою 1943-44 до повітового міста Рогатин на віддаль коло 25 кіл. Рівночасно з фронтом пересунулися взад всі позафронтові військові установи, а з ними і військові шпиталі. Штаб німецької армії примістився по віллях живця Черче і шпиталі в Рогатині, забираючи на своє приміщення всі шкільні будинки і навіть бюра повітового староства.

Місто, як перед тим було напіввимерле, оживилося. На вулицях був більший автовий рух, багато війська з санітетського й обозового персоналу. Щодня доходив з фронту гук гармат, що нагадувало близьку небезпеку.

Зима 1943-44 була дуже тяжка. Великі морози, сніги, наглі відлиги з дощами і мряками далися добре взнаки зле відживлюваному й одягненому населенню. Зближення фронту вимагало від населення збільшення праці. Треба було не тільки здати наложений контингент сільських продуктів, але тисячі людей і підвод були зайняті щоденно коло будови нових стрілецьких ровів уздовж ріки Гнилої Липи. Такий стан сприяв розвоєві різних хворіб, передовсім грудних і жолудкових. В повіті було кілька лікарів, однак не мали вони потрібного лікарського приладдя і ліків. Прийшла тепер добра нагода для хворих. Німецькі шпиталі були вивінувані в найкраще приладдя і медикаменти. Всіми шпиталями завідував штабовий лікар, людина дуже культурна, університетський професор, з добрим, людяним серцем. Аж дивно, як він вміщався в той режим. Він дозволив, щоб шпиталі помагали цивільному населенню. Наші люди користали з того добродійства, а що українська людина вміє за добро добром заплатити, то хворі приносили лікарям і шпитальному персоналові, хто грудку масла, хто яєць, хто сала й інших благ української землі, яких німцям тоді вже дошкульно бракувало. Обидві сторони були вдоволені. До того доброго співжиття причинився дуже багато дир. П. Бігус, голова Українського Допомогового Комітету в Рогатині. Між ним і начальним лікарем встановилися добросусідські взаємини. Дир. Б. доїжджав щоденно до праці в Рогатині, а мешкав в одній з вілль живця Черче.

Одного пополудня, поганого січневого дня 1944 року вибрався начальний лікар зі своїм адьютантом до Черча у відвідини до дир. Б. Дорога була погана, поїхали звичайним візком. Пізно вечером того дня вернувся візник до міста з поломаним візком і розказав таке. Лікарі не застали дир. Б. вдома, виїхав до Львова і верталися додому. Настав легкий сумерк, як виїхали за село. Нагло з-за кущів вискочило трьох узброєних молодих людей, всіли на візок, казали завертати на польову доріжку і їхати якнайскорше. Візок не видержав великого тягару, колесо зломилося, а візок сів. До села над'їхав саньми селянин, молоді люди завернули його, казали лікарям пересістися і від'їхали скоро в сторону лісу.

На північ Рогатина простягаються цілими милями великі ліси. В тому часі було там багато української молоді, яка покидала масово школи, варстати праці й у своєму молодечому, патріотичному запалі йшла в ліс. Були там партизани майже всіх європейських народів, були й азійці і не знати було, хто був нашим приятелем і хто ворогом. Не раз в розмові з "дітьми лісу" чули ми, що це є міжнародна партизанщина проти німців, але як показалось пізніше, були там і большевицьні провокатори. Назва УПА не була ще тоді добре відома і населення називало наше підпілля коротко "ліс".

Вістка про пірвання лікарів рознеслась скоро по місті. Не знати було, хто їх схопив, чи ще живуть, чи помордовані. Страх огорнув всіх, то не був жарт. За такі речі падало не раз багато невинних голов. Місто й околиця жили під вражіння, що кожної хвилини можуть прийти зі сторони німців страшні репресії. Повітовим старостою був тоді молодий адвокат Корнель Дрогомірецький, по батькові українець. На нього були звернені очі всіх, ми були свідомі, що від його постави буде залежати доля багатьох. Мґр. Дрогомірецький держався добре й обороняв українське населення. Він переконував свою владу не робити репресій і давав надію, що лікарі жиють і вернуться здорові. На другий день пішла чутка, що село Черче має бути знищене і вже навіть карна експедиція в дорозі, а місто мало дати 300 закладників. Староста стояв твердо на оборонних позиціях і мали ми вражіння, що він знає дійсну правду, в яку тяжко було повірити. Населення Черча перед загрозою знищення майже цілості покинуло село. Прийшла третя ніч, ніч повна тривоги. Страх перед арештами виганяв людей з хати.

На третій день, ранком, прийшла вістка, що лікарі вернулися живі і здорові.

"Молоді люди завезли нас з зав'язаними очима в ліс і там попросили нас зійти до землянки. Землянка була добре влаштована й огріта. До нас підступив молодий, інтеліґентний чоловік і доброю німецькою мовою перепросив нас за те, що сталось. Вони мають кількох тяжко ранених бійців і просять зробити операцію. Інструменти і ліки були на місці. Ми працювали майже цілу ніч. Вдень ми відпочивали і розмовляли на теми, хто є ті люди в лісі, чого вони бажають, за що борються, а у висліді наших розмов ми написали спільно меморіял до німецького уряду. Боєвики просили нас лишитися ще один день для ствердження, що операції перейшли добре. В лісі поводилися з нами дуже добре. На третю ніч, подякували нам за поміч і обділивши всяким добром, бійці підвезли нас знову з зав'язаними очима під місто і ми вернулися щасливо до наших кватир. Ми тепер знаємо, хто є ті люди в лісі. То не є бандити, як їх називають наші, вони є великі патріоти і борці за волю свого народу, за свободу поневоленої України" — закінчив своє оповідання полковник-лікар.




"Свобода" ч. 157, 1955 р.