ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1977 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1977 № 2. Показати всі дописи

середа, 7 листопада 2018 р.

ІВАН БЕРЕГОВСЬКИЙ



(1921  — 23. 1. 1977)

Колишній вояк 1 УД УНА, член Станиці Братства  —  Іван Береговський народився в селі Библо, тепер Набережне, Рогатинського району. До Укр. Дивізії вступив у 1943 році та служив у піонерах. Після закінчення війни залишився в Австрії.

В 1947 р. прибув до Канади та поселився в Тандер Бей. Тут включився він в українську громадську працю.

МИКОЛА РУМЕЦЬ

(21. 12. 1912 —  9. 2. 1977)

Колишній вояк І УД УНА, член Станиці Братства та кількалітній член Управи — Микола Румець народився в селі Корчин біля Стрия. До Укр. Дивізії зголосився в 1944 р. Після закінчення війни залишився в Австрії. В 1947 р. виїхав до Англії та жив у місті Дербі. До Канади прибув у 1951 р. та поселився у Тандер Бей. Тут він включився в працю українських організацій.

четвер, 1 листопада 2018 р.

ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ НА "ЛІТОПИС УПА"




Вельмишановний і Дорогий Пане Адміністраторе!


В першу чергу, щиро дякую Вам за прекрасний подарунок — Літопис УПА, (книга перша), на який я аж ніяк не заслужив, бо нічим для книги не причинився і не маю жодного відношення до УПА. Тому Ваш подарунок для мене з одного боку справляє велику приємність, з другого — ставить мене в незручне положення.

Книгу я прочитав дуже уважливо і, сказавши щиро, вона зробила на мене дуже додатне враження, якого й  не сподівався.

Кожна окрема стаття написана зі знанням справи та з серйозним підходом. Такий же характер статті полк. М. Омелюсіка: "УПА на Волині в 1943 році", Г. Левенка: "Нарис історії боротьби УПА", поважна й вичерпна праця І. М. Коваленка: "Цілі і методи німецької імперіалістичної політики...", В. Д.: "Час не жде...", Г. Піснячевського: "Слідами княжих дружинників", цікава праця Горностая: "Військово-польові заголодження" та інші, включно з Документами, які вірно доповняють картину дій УПА. Звернення УПА мені вже відомі з інших джерел, все ж вони в книзі наскрізь доцільні.

Найважливіше те, що статті в цій книзі дають повну картину УПА, наскільки дозволяють матеріали і, без всякої пропаганди й агітації, переконують, що постання УПА в тих трагічних для Нації часах було прямо закономірним явищем, бо іншого, правильнішого виходу не було.
Не могли бо всі йти масово в Дивізію, як теж ніяк не бажали бути експериментальними "кріликами" для всяких окупантів. Дехто уважає вояків УПА лицарями абсурду і може й не помиляється, проте вони мусіли бути тільки такими, бо положення їх було гірш, ніж трагічне. Коли французький резистанс мав поважну допомогу від аліянтів та від самої таки французької армії з колоній, коли мали таку допомогу повстанці в Югославії: від аліянтів для ген. Міхаловича, а для ... Тіта від москалів, українці, це була прямо анонімна нація, якої буквально ніхто не визнавав і вояки УПА були здані виключно на власні сили, тобто, на сили українського села. Навіть поляки в час нещасного Варшавського повстання мали часто допомогу від аліянтів — десанти з повітря. В цій книзі це докладно змальована і думаю, вона заінтересує читачів, навіть тих, які промовчували дії УПА, а то й заперечували її. Дуже добре, що після кожної статті Ви надрукували резюме в англійській мові, бо це прочитають ті, що рідної мови не знають, або й чужинці.

Про УПА я прочитав досі немало: праці Мірчука, Лебедя, Шанковського, Шумука й інших, на жаль, в більшості вони тенденційні, бо кожен зі згаданих авторів намагається доказати, що УПА створила тільки певна політична група (націоналістична), промовчуючи інші групи чи партії. Тому я раніше писав... чи часом Літопис не має якогось групового забарвлення. Тимчасом, я мило розчарувався і бачу наглядно, що автори підійшли до своїх статтей наскрізь об'єктивно, як тільки могли. А це найважливіше, бо тоді Літопис матиме  велике  значення для  істориків УПА й тієї доби  взагалі.  Книга  прекрасно оформлена з мистецького аспекту — обкладинка викликає дуже миле враженння, а заразом поважне, і мій колега М. Левицький виявився в ній першорядним майстром, як завжди.

Шкода, що я замало знайомий зі справою УПА, тому не можу (і не маю навіть морального права) написати поважну рецензію про цю так цінну книгу, яка буде одним з найповажніших вкладів у нашу новітню історію.

Остаюся з найглибшою пошаною до Вас і бажаю багато успіхів у майбутньому.
Щиро відданий  Вам                 

                 Іван  Кейван.






"Літопис Української Повстанської Армії" — том І, Волинь і Полісся, книга перша, німецька окупація. Видавництво "Літопис УПА", Торонто, 1976, тор. 255, обкладинка роботи 
Мирона Левицького.

Змістом і мистецьким оформленням перший том заповідає у продовженні поважне серійне видання, у якому плянується публікувати документи і матеріяли до історії УПА та історії України періоду другої світової війни і років перед нею і  після неї.

Видавництво заповідає ще інші серії, а теж спогади та мілітарно-історичні праці вазагалі. Корисним пляном є видати теж уже передше опубліковані праці і матеріали, які нині недоступні, або їх взагалі немає. Коли додати до того ще намір видати і дрібніші праці, як приміром, рецензії або чисто наукові з ділянки бібліографії, то можемо тільки привітати членів видавництва за їхню ініціативу  створити того роду видавничий центр.

Як зразок рівня публікацій, подаю працю полк. М. Омелюсіка, "УПА на Волині в 1943 році". В короткій, синтетичній формі автор не лякається подати труднощі у початковій стадії організації відділів УПА. Він наводить труднощі у питанні старшинських кадрів, у висліді чого єдиним джерелом були тільки старшини Червоної армії. Однак треба було ставитися обережно до деяких тих старшин, яких інфільтрувала совєтська розвідка. Так було у групі командира Рудого і командира Енея, де викрито, що два старшини генерального штабу Червоної армії працювали на користь Москви.

Ця незвичайна праця передрукована з журналу "Вісті Комбатанта" чч. 1 і 2 за рік 1966, але напевно мало хто про неї сьогодні пам'ятає. В тому і користь  дальших  заповіджених   передруків давніше публікованих праць.

Редактори видання розмістили матеріал першого тому у кількох розділах, як історичні огляди, аналізи, статті, військово-вишкільні, політичні й інформативні публікації, політична деклярація УПА, документи тощо. Видання має 20 ілюстрацій, схеми і мапи.

Слід сподіватися, що наступні томи будуть присвячені дуже важливим питанням чисто військового характеру, як приміром, тактиці і стратегії УПА, працям Головного штабу, невідомим або мало відомим успіхам і невдачам. Слід теж пам'ятати, що нам бракує праць з мілітарної історії України, які служити мають майбутнім студіям в державних військових академіях і школах.

Ю. Т. К.




Іван Дмитрик, У лісах Лемківщини, спомини вояка УПА. В-во "Сучасність" 1976, стор. 303. Редакція Ніни Ільницької, вступне слово Ю. Лопатинського-Калини. Оформлення  Я.  Гніздовського.

Автор — це колишній вояк УПА в курені Рена в роках 1944-47. На заході списав свої спомини, так би сказати "за свіжа". Тому вони цікаві, не надумані та відзеркалюють психіку вояків Повстанської Армії у боях і в хвилинах відпочинку. З книжки довідуємося, як це було в перших початках організації малих відділів; можемо слідкувати за переходом фронту з великою валкою обозів і понад 2000-им повстанським військом. Хвилюють описи великих боїв з військами НКВД і з поляками. Сильно вражають читача драматичні й повні експресії картини епідемії тифу, викликаної штучно висланцями Москви.

Численні облави і постійні сутички принесли куреневі великі втрати. В терені нищено населення і палено цілі села, що спричинило марево голоду. За наказом Рена, чота, до якої належав автор, дістала наказ перейти на захід.

Автор згадує (стор. 24), що під час рейду по Лемківщині приєналися до його сотні вояки з дивізії "Галичина" та з інших німецьких військ. З них створено одну чоту, а інші побільшено на четверо-п'ятеро стрільців.

Мабуть, згадані автором вояки з дивізії "Галичина" прибули 1944 р., після битви під Бродами. В іншому місці згадує, що ті чоти прилучено до його сотні, якою командував поручник Веселий, старшина Української Дивізії, син священика з-під Надвірної.

В місяцях січень-лютий 1945 року, сотня приняла багато вояків українців з Червоної армії та з дивізії "Галичина". Варта провірити, з якої нагоди ті дивізійники знайшлися на Лемківщині у той час, коли дивізійні відділи переходили зі Словаччини на південь.

На стор. 60 автор починає описувати перехід фронту з заходу на схід, тобто рейд у большевицьке запілля, незвичайно цікавий опис повстанської дії, співпраці з населенням тощо. Дуже докладно описує автор великий бій біля села Струбовиська;  до орієнтації помагає залучена мапа на стор. 66.

У тих роках сотня командира Веселого здобула собі між населенням славу справжніх народних месників і визначних вояків. Всі хвалили командира Веселого за вміння воювати і виходити переможно з усіх трудних ситуацій, незважаючи на те, що большевики згромадили проти сотні біля 5000 своїх солдатів.

Було б добре, як би хтось з читачів, які знали командира Веселого, повідомив нашу редакцію ближче про того визначного старшину. Правдоподібно "Веселий" — це псевдонім, але можливо теж, що це справжнє його прізвище. На закінчення вісток про командира Веселого подаю розділ про його загибіль у бою  (стор.  150-152):

"У другій половині квітня 1945 року НКВД почав стягати свої ґарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока. Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна золотопагонний командир. Цей командир записав його ім'я та прізвище і погрозив, що власноручно вб'є його, коли він не виконає негайно доручення. Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви кватируєте в масивах лісу Мочари. (І тут було визначено точно місце постою сотні). Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годні ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси не залишаючи слідів за собою". Підпису не  було, тільки  "Гаразд".

Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного Рена, але місце таборування не покинув. Вранці, точно в сьомій годині, гострі кулеметні й автоматні серії посипались просто на табір...

"А наші були оточені. Вони довго відстрілювались, а потім одчайдушно прорвались і пішли на зади ворога. В цьому бою загинув сотенний Веселий, політвиховник Кривуля й ранений був бунчужний Хитролис. Бунчужного стрільці  винесли з оточення на плечах.

"Ніхто не знав, де впали сотенний Веселий та політвихивник Кривуля, і деякий час кружляли поголоски, що вони втекли. Тільки як сніг стопився, їх тіла знайшли під великим стовбуром переверненого дерева — мабуть, вони були ранені та останками сил добрались туди, щоб сховатися перед ворогом".

Чота подалася на захід. Переходила біля Жіліни: "в деяких селах нам розказували, що свого часу стаціонувала в них дивізія "Галичина", що це були чесні хлопці, які гарно відносилися до населення" (стор. 268).   

Ю.Т. К.


середа, 24 жовтня 2018 р.

Ярослав Курдидик — СЕРЦЕ І ЗБРОЯ, збірка вояцької поезії



 вид. Брацтва 1 УД УНА, Торонто, 1976, обкладинка Петра Анрусева, стор. 76.


Автор Ярослав Курдидик, вояк і поет, як старшина другої світової війни пережив тяжкі бої
Східнього фронту. Цей вояцький досвід глибоко різбить поетичну творчість автора. У творах Ярослава Курдидика глибокі думки і спостереження, широкий світогляд, чіткість і тугість вояцької поетичної мислі. Коли хтось каже, що на чужині неможливо розвивати і завершувати якість творчости — помиляється. Навпаки, щоб глибше зрозуміти проблему батьківщини, краще бути поза нею. Але для вояка-поета, справа представляється не так. Щоб мистецьким словом віддати переживання людини, яка стоїть у боротьбі за свободу своєї нації, слід брати в ній активну участь, перебувати у межових ситуаціях, пережити моменти останніх хвилин життя, зрозуміти, що існує не тільки перемога, але і поразка.

Тих кілька слів про поетичну творчість Ярослава Курдидика і цю коротку статтю передаю до "Вістей Комбатанта" тому, що слід звертати увагу наших читачів на успіхи духової праці, наших побратимів, які поза щоденною працею на прожиток, посвячують довгі вечірні години для справ духа — поезії, незвичайно важливого чинника не тільки у духовому житті нації, але для збереження традиції боротьби і посвяти життя для нації.

Щоб дати читачеві можливість об'єктивної оцінки мистецьких досягнень автора, доцільно порівняти твори поета з поезіями наших чільних майстрів вояцької поезії. Вибір ограничую від часу визвольних воєн революції 1917-го року, по творчість вояків УПА і вояків 1 УД УНА. Якщо б видати антологію вояцької поезії, треба б подати вибір творів понад сотні поетів, які писали і пишуть в останніх тридцяти роках. У наших умовах і для чіткости порівняння подаю тільки кількох поетів, яких твори стали найбільш популярні, та яких творчість сягає найвищих якостей. Деякі поезії мушу подати з технічних причин у фрагментах чи скороченні.



Олег Ольжич — з поеми "Незнаному воякові"

Щоб відповідь наша — атаки нові —
Ударила ще голосніше.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила побір,
Всі брами наростіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один
Одною густою юрбою,
Меткий робітник і важкий селянин
По зброю і просто до бою.


Богдан Бора — "Друзям з-під Бродів".

Останніх сторінок історії
Ви не читали в тиші заль.
Ви їх писали потом, кров'ю
Під зойк гранат, під рев моторів,
Під крик, жахливий регіт сальв.

Останні сторінки історій —
Це ваш, залізом критий, шлях
Сповитий квітом, злитий кров'ю...
На ньому черенки мов зорі —
Серця розкидані в полях.

Останні сторінки історій —
Це ви в атаках і вогні,
Як гідні спадкоємці слави,
Що віддали свій юний порив
У жертві рідній вітчині.

Останні сторінки історій
Написані в полях — лісах
Залізом, порохом і димом
І кров'ю ранених артерій
На синьо-жовтих хоругвах.


Євген Маланюк — "Вояки" (фрагмент):

Уста затиснуті горять,
Заціплені — скрегочуть зуби.
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!
Набряклий м'язень не тремтить:
Так в кулеметі пружно-звинно,
Чекає на останню мить
Замком затиснена пружина.



Марко Боєслав — "Готові будьте" (уривок):

Готові будьте! Мент надходить!
Чи вже нагострені мечі?
Колони струнко! До походу!
Зневіру й жах мечем січіть!
До зброї кожний! Кожна хата!
І наступ чоти! Смерть катам!
З щитами жде нас горда мати!
У наступ! Слава! Воля нам!



Ярослав Курдидик — "Київ" (фрагмент):

Ти ще далеко, дорога столице, Києве, —
Дніпрова перлино козацького краю, —
Та й тут над нами твоє небо синяве
І твоє сонце в наших душах сяє
В найтяжчій битві я життя не покину,
Оминає нас дика ворожа криця:
Якщо я й згинути маю — тільки за тебе загину,
За тебе мій Києве — безсмертна Столице!




Юрій Тис


середа, 17 жовтня 2018 р.

НА ПЕРИФЕРІЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ



ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ


Лев Шанковський


Гаврило Гордієнко, "Під щитом Марса". Спогади, том І. Філадельфія 1976, накл. автора, ст.
368, з чого 37 сторінок знимок і документів.

Українська наукова й мемуаристична література про визвольну війну українського народу в 1917-1920 рр. є доволі бідна. Історик є і буде бідний на джерела: документи, реляції, спогади, дослідні праці учасників і з майбутньої опресії його врятують хіба матеріяли, що зберігаються в большевицьких архівах і бібліотеках, якщо їх тимчасові власники, тим часом, не спалять. Можна сказати, що в загальному ґенерація визвольної війни 1917-1920 років ніяк не осоромила ґенерації визвольної війни в XVII столітті, під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Хмельничани, мужі вельми розумні й часто з дипломами закордонних академій, також не залишили по собі багато творів для висвітлення своєї доби. Головними джерелами для вивчення історії Хмельниччини й далі є мемуари різних польських офіцерів та звіти московських шпигунів, що вешталися по Україні. Все це разом показує на нехіть наших земляків і собі сказати своє слово.

Мабуть цю нехіть подолати захотів інж. Гаврило Гордієнко, учасник визвольної війни, бунчужний повстанського загону "Чорної хмари", аґроном-ботанік, відомий з популярних писань про "червону калину", чи "тиса" (збірник "Станиславівська земля"), і багатьох інших. Інж. Г. Гордієнко перейшов на емеритуру і взявся до писання своїх спогадів, що обійматимуть два томи. Саме тепер у Філядельфії вийшов том перший.



Гаврило Гордієнко (1921 р.), колишній Бунчужний "Чорної Хмари"



Треба сказати відразу, що спогади інж. Г. Гордієнка — це цінний, дуже цінний вклад у мемуаристику про визвольну війну. Цінність цього твору полягає, перш за все, в тому, що вона показує в широкій картині периферію визвольної війни. Це, насамперед, місто Запоріжжя (тоді воно називалося Олександрівським) і безпосередня його околиця. В Запоріжжі були наші УССуси, зустрічалися тут із Запоріжцями полк. П. Болбочана, була влада Центральної Ради й гетьмана, але вже в другій війні проти червоної Росії в Запоріжжі не було українських регулярних військ. Від Києва відділяло Південну Україну повстання от. М. Григор'єва, а в безпосередньому сусідстві Запоріжжя виросла в Гуляйполі, перезваному на Махноград, нова сила, загони "батька" Нестора Махна, що воювала під прапорами чорної анархії. В сучасному ліво-ліберальному й анархічному світі, Махно і махнівщина є дуже популярні, не тільки для свідомих своєї роботи чужинців, але й для деяких здезорієнтованих українських студентів. Спогади Г. Гордієнка є важливим джерелом для висвітлення історії махнівщини, бо ж він був безпосереднім очевидцем дій Махна і його "армії".

І треба ще сказати, що спогади Г. Гордієнка — це щось більше, ніж опис різних влад й окупацій у Запоріжжі, яких дійсно було багато. Влада мінялася, як рукавички. Гордієнко йде багато дальше: він починає від історії свого роду на тлі історії листа (Олександрівська-Запоріжжя) й області. Гордієнки "потомственний" рід у Запоріжжі: маленький Гаврило народився в хаті, що, як стверджено в 1910 році, стояла вже сто років і завжди належала Гордієнкам, єдиному родові цього прізвища в Запорожжі. Чи рід Гордієнків у Запорожжі був споріднений з відомим союзником гетьмана Івана Мазепи — Кошовим отаманом Запорізької Січі, Костем Гордієнком-Головком і звідки взялися Гордієнки в місті Запоріжжі, цього автор не знає.

Спогади Гордієнка — це дійсно широке полотно. Це епічня картина Запоріжжя е роки миру й роки революції. Розповідь ведеться спокійно, розмріяно, поважно, без зайвих емоцій. Літературознавці оцінять книгу "Під щитом Марса" з погляду її літературної вартости, але я скажу, що її читається легко і так цікаво, що годі від книжки відірватися. Крім суто регіональних характеристик, змальовано теж процеси, що мають загальноісторичне значення. Ось, берімо, наприклад, молодь. Про ступінь денаціоналізації Олександрівська за російського царату говорить факт, що молоді хлопці, які як звичайно бавляться у військо, тут, у безпосередньому сусідстві Хортиці, не бавилися в козаків, але в античних вояків, або, просто, в російських солдатів. Але вже 8-10 років пізніше, ці молоді хлопці тікають з дому (як тепер до кому у Каліфорнії) до українського війська або до українських повстанських загонів. Серед цих, що в доволі вчасному віку втік до "самокатної сотні" (сотня циклістів) 2-го пішого Запорізького полку полк. П. Болбачана, був теж автор названої книги.

У короткій рецензії на цю добру книжку, годі згадати про всі її добрі чи лихі сторінки. Можливо, що хтось репетуватиме, бо автор у своїй книзі не так написав, якби він хотів. Для мене, книжка Г. Гордієнка — це вершок об'єктивности. Вона правдива від початку до кінця, бо "ність свідомої неправди" в ній. Показано в ній широку картину Південної України в роках перед революцією і в роках революції, відповіджено на низку питань, які досі тривожать наші душі, зокрема на питання: Чому ми програли в нашій визвольній війні 1917-1920 рр. І досі ведеться суперечка, хто завинив у нашій поразці. Авторова й моя відповідь така: Завинили одні й другі. Коли хтось обвинувачує тільки одних, то це означає, що хоче скинути відповідальність за поразку на плечі других.

Книга інж. Гаврила Гордієнка цілком заслуговує на те, щоб її набути, пильно прочитати і ще за нашого життя відгукнутись на неї. Це й я зробив у цьому огляді.



неділя, 14 жовтня 2018 р.

НЕМОВ УЧОРА...



Роман Крохмалюк                          
кол. член  Військової Управи,              
І УД УНА



Минуло вже більше як тридцять літ від часу, коли Військова Управа приступила була до організації 1-шої Української Дивізії і з бігом часу багато подій та прізвищ, пов'язаних з її постанням, та її воєнними діями, затерлися поволі в пам'яті.

Буває однак нераз, що під впливом якоїсь дрібної згадки про 1 УД та її участь в боях у Другій світовій війні, з пам'яти нагло виринають давно вже забуті події. Тоді люди, що брали в них участь, стають, мов живі, перед моїми очима і мені нагадується моя розмова з ними, немов би це було вчора.

Сьогодні, з перспективи часу варто їх згадати, бо подібно, як образ мистця викликає у глядача певний настрій, ці дрібні нераз справи насвітлюють, а то й теж стають тлом до цих великих подій, що ввійшли вже в нашу воєнну історію.

Був кінець серпня 1943 року. Набір добровольців до 1 УД йшов у повному розгарі. Я прийшов до бюра Військової Управи на годину скорше, щоб в спокою полагодити якусь важну кореспонденцію, бо пізніше зачинався в бюрі рух. Постійні телефони від повітових уповноважених ВУ, що звітували мені про висилку добровольців до збірного пункту до Львова, подавали інші важливіші інформації, зв'язані з набором до Дивізії, чи труднощами, що вони зустрічали їх на своїх теренах, дозволяли мені тільки доривочно подиктувати урядничці якогось короткого листа.

Бо і не диво. Часи були неспокійні зокрема на провінції небезпечні. Партизанський загін Ковпака, який саме закінчив свій рейд через Галичину, був знищений німцями в Карпатах і його розбитки пробивалися малими групами на північ, щоб добитись до волинських лісів, де вже вони находили контакт з іншими большевицькими партизанами. Німецька адміністрація, зокрема по малих містечках, діставши вістку, що в околиці находиться мала група большевицьких партизан, утікала в переполосі до більших міст та ширила паніку поміж німцями. Цю ситуацію використовувало польське підпілля, що відоме під назвою "Армія Крайова" (АК) почало виконувати різного рода саботажні акції, як підпали і рабункові напади, а то й вбивства визнічніших українців на наших Західних Землях.

Акції польського підпілля викликали реакцію німецької поліції, яка, не розбираючи справи, часто карала місцеве українське населення.

Український Центральний Комітет та Військова Управа інтервеніювали в таких випадках, щоб припинити німецькі каральні розпорядки, знущання й арешти наших людей. Коли додати було до цього різні персональні справи, що з ними приходили наші добровольці чи їхні батьки до бюр ВУ, то не тільки я, але теж і мої два урядовці, були в цьому часі безперервно зайняті.

Я скінчив саме писати листи та, чуючи якісь голоси, відкрив двері і попросив людей досередини. До кімнати ввійшов старший вже віком, сивавий мужчина, а за ним заплакана жінка і трьох молодих хлопців.

"Я привів моїх трьох синів і прошу вас записати їх до нашої Дивізії", — сказав батько хлопців твердо. Жінка почала плакати, а я вияснив, що його сини мусять пройти лікарську комісію і, як будуть визнані здібними, будуть у слушний час покликані до служби в Дивізії. Та їх батько обстоював конче, щоб все це полагодити ще сьогодні. Якби на оправдання свого бажання, він сказав до своєї жінки: "Ти, стара, не плач! Я бачу, що діється. Тут прийдуть большевики, а тоді все одно поженуть нашу молодь до Червоної Армії".

З дальшої розмови показалося, що батько хлопців по фаху селянин, служив в австрійській армії у ранзі "штабсфельдфебля".* Старий вояк орієнтувався добре в воєнній ситуації, зокрема на східньому фронті і тому вирішив віддати своїх трьох синів до Дивізії.

"Бачите", — сказав він, — "ми живемо на самій границі Галичини і Волині. Знаємо ми добре, що діється там у лісах, куди большевики скидають з літаків своїх парашутистів та зброю своїм партизанам, щоб як тільки прийде для них слушний час, вони могли виступити до бою з німцями. До цього ми маємо нераз нагоду балакати з біженцями з України, які оповідають, що большевики, посуваючись вперед, женуть наших людей до війська, та висилають без жодного вишколу на фронт".

Вислухавиш його, я погодився, щоб його сини пройшли лікарську комісію і получився телефонічно з шефом команди доповнень д-ром Шульце, який часто не допитуючись багато, полагоджував мені подібні справи. Він приймав на моє прохання молодих людей з місця до Дивізії, хоча може і догадувався, що за не одним з них шукала німецька тайна поліція. Так Дивізія врятувала не одного від повільної смерти в концентраційному таборі, чи навіть від розстрілу.

Хлопці мали щастя, бо саме того дня працювала лікарська комісія. Двох хлопців прийнято негайно, а третій мусів залишитися дома з причини якогось дефекту серця. Уже на другий день оба добровольці від'їхали раннім транспортом до Дивізії.

Кілька тижнів пізніше батько обох хлопців вступив до мене, щоб похвалитись, що оба його сини відбувають уже військовий вишкіл і є з нього дуже задоволені. Видно, що оба вони одідичили по батькові зацікавлення і любов до військового діла.

Я передав старому воякові кілька дозволів на відвідини синів у вишкільному таборі в "Гайделяґрі", а він, прощаючись зі мною, сказав:

"Я служив у чужій австрійській армії, був ранений два рази на італійському фронті та вийшов живим. Мої оба сини с у кращій ситуації, бо служать у нашій рідній Дивізії"!


________________
*  Ранґа штабсфельдфебля в австрійській армії відповідає ранзі штабового булавного в унраїнському війську.

вівторок, 9 жовтня 2018 р.

ОДНА ПОДІЯ У ДВОХ НАСВІТЛЕННЯХ



В. Ґоцький


Відомо, що двоє людей, учасників тої самої події, будуть про ту подію по різному розповідати, бо кожна людина дивиться на цілий світ дещо відмінно. Крім того, люди мають різні зацікавлення. Також двох людей можуть дивитись з іншого місця, тому й образ бачать дещо інакше оден від одного.

Але коли про подію будуть розповідати дві противні сторони, тоді кожна з них щось промовчить, щось додасть, щоб своїх краще "показати". Тоді маємо протилежні насвітлення й знайти правду дуже важко. Часом маємо до діла із зовсім викривленим описом події. Викривленим не тому, що описуючий не інакше її бачив, але тому, що йому так наказано бачити й так описати. Це вже не опис події, а пропаґанда.

Раніше письменники й журналісти дбали менше про догодження властям, а шанували свою добру славу, своє добре ім'я, маючи на увазі, що неправда скорше чи пізніше вилізе з мішка. Та від часу встановлення тоталітарних систем свідома неправда стала хлібом насущним.

Ця мода й цей закон свідомої неправди в ім'я збереження свого існування поширився нині не лиш на совєтських сателітів, але теж й на частину преси на заході Европи. Вживають її не лише політики, але часто люди, від яких ми звикли чекати правди, а дістаємо отруйливу брехню большевицького зразка.

Для прикладу наведемо два описи одного більшого бою УПА під Струбовиськами на Лемківщині. Замітний цей бій тим, що проти одної сотні УПА ворог кинув чотири курені НКВД та відділ польської міліції. Сотня бій приняла й видержала на становищах протягом дня, а вночі вицофалась. Цілий день втримувати свої становища проти переважаючих сил регулярних й добірних частин ворога — це подвиг. Тому варто прочитати, як це бій описує українець-учасник, а як польський пропаґандист. Тут лише зазначимо, що поляк — це дослідник старих архівів, який мав теж можливість побувати на полях боїв і зібрати свідчення від учасників, отже диспонував матеріялами та свідченнями.

Українець — це молода людина, рядовий стрілець сотні УПА, що протягом трьох років боронила українськости нашого пограниччя над Сяном. Він не мав ані доступу до архівів, ані можливости провірити свої помічення, а описав все так, як пережив, як бачив. Знаючи з інших місць його книжки, що він не вагався вказувати на невдалі бої, на нездарність деяких своїх командирів, на моральні вагання, а то й заломання своїх друзів — набираємо переконання, що його описи правдиві, писані кров'ю серця та болем по впавших друзях.

Нижче подаємо переклад розділу із книжки "Постріли під Тісною" С. Мислінського, де говориться про бій під Струбовиськами та уривок з книжки І. Дмитрика "У лісах Лемківщини", який описує той самий бій. Порівняйте й самі зробіть висновки.


 Бій під Струбовиськами очима поляка Станіслава Мислінського.

(С. Мислінський: "Постріли під Тісною" — стор. 45-50.)

 

...Був ранок 21 березня 1945. Вітер з полян вив та зривав дахи із хат. Два курені большевицької піхоти під командою полк. Стєпашкіна окружили село Струбовиське.

Цей старий фронтовик добре знав свою справу. Спочатку як стрілець, далі як підстаршина воював ще з бандами Петлюри. Пізніше був старшиною військ  пограничної охорони, тож  мав добру заправу.

Полковник і його бійці мали особисті порахунки з "бандами з-під знака тризуба". В час останніх боїв під Станиславовом та під Дрогобичем багато їх боєвих друзів ще з-над Волги і з-над Дніпра понесли смерть. Не на фронті, але тут, на звільненій землі, від зрадливої кулі.

В акції на сотню "Веселого" взяла участь теж ціла залога станиці міліції з Тісної (35 людей) і працівники з повітового Уряду Безпеки. Акція була добре приготована...

О год. 7-ій з хвилинами село було вже щільно обставлене. На одвертому полі, на снігу та морозі, лежали совєтські бійці, а серед них і міліціянти. Полк. Стєпашкін запропонував Упівцям піддатися, визначивши час до надуми одну годину. Тепер терпеливо чекав, хоч як було жалко бійців, що мерзли на морознім вітрі, присилувані снігом. Через далековид оглядав докладно дім за домом та сподівався, що здоровий глузд накаже обложеним здатись без проливу крови, тим більше, що по хатах було повно дітей, жінок.

Була 8:20, а бандити мовчали. Полковник продовжив ультимат ще на годину, а цивільній людності запропонував вийти поза засяг окруження ще перед боєм. Кілька жінок дітьми вибігли з хат. Несли немовлят загорнутих у подушки чи кожухи. Вже невелика відстань ділила їх від лінії війська. Кілька червоноармійців зірвалось їм назустріч, коли сальви машинової зброї з хат прошили повітря... Коли стріли вмовкли, з-поміж утікаючих жінок лише один малий хлопчик залишився живим, похилений над мертвою мамою...

Полковник Стєпашкін підняв ракетницю. Пробиваючи сніжну заметіль, злетіла вгору червона ракета. Зачалося.

Поодинокі рої штурмової групи, ведені міліціянтами, що знали добре терен, впадали до поодиноких загород. З хат лився струм вогню з машинової зброї. Почалася запекла боротьба за кожну хату, за кожний клаптик замерзлих городів. Окружені бандити боронилися розпучливо.

Рій Володі, ведений міліціянтом Мєчиславом Галіком, вдерся на подвір'я забудовань. Привітав їх град куль з вікон хати. Бійці мусіли плазуючи сховатись за вугол стайні. "Давай ґранатами їх!" — крикнув присадкуватий сержант. "Підождіть ребята", — гукнув Галік — "там п'ятеро дітей в хаті...". Сам він мав особисті порахунки з господарем тої хати. Він віддавна вже перебував десь у відділах УПА. Алеж в хаті малі діти, а найстаршому 12 років... Галік запропонував інший плян. Бійці візьмуть під обстріл вікна  дому, а він з трьома солдатами через стайню проберуться до хати. Сержант погодився, лиш  казав, щоб довго не "марудити".

Віддерли дошку в стіні й влізли до стайні. Звідтам пробрались до кімнати-ванкіра. Бандити не перебачали такої можливости. У ванкірі тулилися біля матері п'ятеро перестрашених дітей. Жінка побачила бійців, але не скрикнула, лиш з острахом обсервувала їх. Галік тим часом поволі відчиняв двері до хати. При вікнах тиснулося шістьох бандитів. Не зауважили, хто стоїть їм за плечима. А коли зауважили, вже було запізно...

Вітер вщухав, але битва постійно розгорялася. Перстень оточення сильно затискався. Міліціянти, приділені до акції, згідно з дорученням свого шефа плютонового Едварда Мартінґера та шефа політичних справ Йосифа Коша, робили все можливе, щоб не нанести втрат цивільній людності села... Зближався вечір, а битва тривала далі. Вже лише кілька загород залишалось в руках Упівців. Були зовсім оточені. З інших домів випроваджувано тих, що піддалися, та виношено поранених. Тих останніх нараховано понад 50. Між ними були теж цивільні особи...

Сумерк спадав несподівано швидко. Мороз прибирав на силі. Зате вітер притих, а біля півночі зовсім вщух... Скупчені у кількох забудуваннях Упівці рішили вирватись з окруження. Поставили все на одну карту — життя або смерть. Могли ще піддатися, та вони на це не пішли.

В небо летіли білі, освітлюючі темряву, ракети. Військо стріляло зрідка, щадило муніцію. Були певні, що рештки сотні Веселого є в безвихідній ситуації, що залишилось їм або піддатися або вмерти. Нараз з окружених будинків вибігло кільканадцять жінок. Гнали прямо на окружаючих, закутані в хустки, у довгих спідницях. Були вже близько, а з окружених хат стрілянина зовсім припинилась. Це здивувало всіх. Міліціянт Янек Сікора із здивуванням зауважив, що жінки без дітей. Пильніше приглянувся жінкам і тоді зауважив  під хустками  приклади ручних кулеметів.

"Вогонь, вогонь — це ж бандерівці!" — гукнув, натискаючи рівночасно на спуст "папаші". Совєтський підстаршина хотів йому вибити "папашу" з рук, та в тій самій хвилині "жінки" сипнули ґранатами. Підстаршина згинув на місці. Впало теж кілька "жінок", а решта завернула до хати. З-поза хат знову посипались густі стріли. Врешті бандити рішились на останнє, що їм залишилось. Підпалили доми, в яких укривались, і під прислоною диму вискакували та гнали прямо на ряди совєтських вояків. Деякі однак воліли згинути в огні, тож кидались в горіючі хати.

В горіючих будинках розлягалися раз-по-раз вибухи. Розривалися ґранати, вибухала амуніція. Деякі доми були справжніми арсеналами. У світлі пожарів бандити ганяли мов шаленці, стараючись вихопитись до ліса. Частина організовано вдарила пробоєм в східньому напрямі — на Ветлину. Були це переважно старі кадрові вояки із дивізії "Галичина". Горіючі будинки освітили їм дорогу.

Заступити їм дорогу кинувся зі своєю частиною капітан Головенко. Боротьба пішла на приклади і ножі. Згинув Головенко і кількох його бійців. Полковник Стєпашкін кинув їм підмогу й це переважило. Ніхто з бандитів однак не піддавався. Ранені, що стікали кров'ю, ножами кололи совєтських бійців. Кількадесять Упівців таки продерлося.

На сході вже світало...

Так загинула ціла сотня Веселого. А її недобитки, що вицофалися аж на Закарпаття, пізніше були влиті до сотні Біра.

Але були втрати й по стороні атакуючих. Згинув капітан штурмової сотні Головенко і з ним кільканадцять стрільців, а кількадесят вояків були поранені.

Полк. Стєпашкін виділив групу здоганяти відступаючих Упівців, а з рештою занявся перешукуванням догоряючого села. Мусіли тут бути бункри та запаси...

Той сам бій  очима Упівця.

("У лісах Лемківщини", І. Дмитрик, стор. 127-133)

 

... В той час, як ми боролись з тифозною гарячкою, життя в сотні (Веселого) йшло нормальним темпом. Кожного дня відбувались вправи, стрільці щодня бродили по пахи в снігах, щоденно виходили стежі на довколишні села для розвідки.

Одного дня, мабуть 25 березня, підслух повідомив, що до Тісної приїхало багато авт з енкаведистами. В сотні заряджено гостре поготівля, але вправи відбувались, лише при зміцнених стійках. Чоту із села Прислоп стягнено до Струбовиськ, а на ЇЇ місце пішов підслух, який досі стояв в селах Криве та Довжиця. Сотня якраз відбувала вправи під селом Прислоп, йоли зорці, що стояли на горах повідомили, що з Тісної у наш бік їде невеликий відділ. Повернувся теж підслух із Прислопа й повідомив, що в напрямі Струбовиськ підходить відділ НКВД в силі 40 людей. Саме були вправи у робленні засідки. Всі стрільці були у маскувальних одягах, криючись поза купини гною, що його господарі ще восені вивезли в поле. Прийшов наказ залишитись на місцях та приготовити зброю. Кожний шукав кращого місця, але багато приняли цей наказ, як чергову теренову вправу...

... Стрільці дістали наказ за всяку ціну боронити село, бо в ньому по хатах лежали хворі товариші й, якщо б большевикам вдалося вдертися туди, то постріляють всіх поголовно. Наказано також не виявляти себе, підпустити ворога якнайближче й тоді вдарити...

... Попереджена самооборона в силі 50 людей вйшла поза село й залягла у другій лінії. Ворог зауважив самооборону, затримався. Вислав яких 10 вояків вперед. Доперва яких 50 метрів за ними посувалась решта... Наших стрільців на становищах було яких 60. Решта на розвідці або лежали хворі по хатах. Озброєння ми мали добре. На кожний рій припадало два або три кулемети.

... Ворожу розвідку пропущено аж на наше праве крило так, що решта пдтягнулась прямо під наші дула. На приказ ми сипнули вогнем. Ворожі лави були зразу скошені. Та з-за лісу висунулась свіжа ворожа лінія. Вона почала наступ на нас розстрільною. Ворог старався винести з поля бою своїх ранених та наші кулемети косили і їх. В той час зорці повідомили, що підкріплення насувають з двох напрямків: від Прислопа та від Кальниці у силі яких чотирьох сотень.

На наших становищах все було в порядку. Не було ні вбитих ні ранених. Поле обстрілу було знамените, а від заду нас прикривало стрімке узбіччя гори куди ворогам тяжко було дібратись. Тож поки чергова лава наступаючих, що мала лиш одну дорогу, наблизилась до нас, попередня вже була перебита до ноги. Вороги шаліли. З божевільним криком кидались до наступу й гинули. Крик наступаючих, клекіт кулеметів і рушниць зливались в пекельне клекотіння, та серед наших рядів замішання не було, накази проходили акуратно, стрільці стріляли холоднокровно, мов на вправах.

Наші кулемети мали дуже догідні позиції. Амуніції було багато і стрільці почувались навіть весело помимо чисельної переваги ворога. Щоб зламати нашу оборону, вороже командування кидало раз пораз нові сили у наступ. Часами здавалося, що ворог таки вдереться у наші лінії оборони. Та наші молоді стрільці тримались певно й холоднокровно. Ні одного пострілу не випускали надаремно.

Бій тривав шість годин й кінця йому не було видно. Від сотенного прийшов наказ триматись на становищах, але щадити амуніцію. Бій відбувався перед селом, а не між хатами. Загоріло лиш кілька хат від запальних куль, а люди втікали до ліса забираючи зі собою хворих та поранених. Між нами ще не було ні вбитих ні ранених, хоча ворог наступав вже дванадцятий раз...

Раптом в Струбовиськах зчинився рух. Частина ворожих сил, що наступала від Кальниці, продерлася до села й почала палити хати та мордувати всіх стрічних. Теж на наше праве крило, де досі було спокійно, большевики кинули яких три сотні. Деякі стрільці позривались із землі та почали сікти по ворогові із стоячої позиції. Особливо любив так наступати командир нашої жандармерії Грім.

Побачивши, що нашої лінії не проламати з фронту, ворог кинув нові віддділи Бескидом й заатакував нас ззаду. Наші опинились в оточенні й то так несподівано, що ніхто й не помітив, як це сталося. Та повстанці не розгубились. Кинулись на ворога, що наступав згори. Врешті кінчалась амуніція. Почався рукопашний бій. Багатьом стрільцям поламались приклади рушниць й вони оборонялись самими цівками.

Ройовий Сама кинувся в гущу ворогів, сіючи кругом себе з мадярського атвомата. Витрілявши останній магазинок, гатив по ворогах прикладом, аж поки не впав прошитий кулею. Загинув теж чотовий Вовк, що кинувся з кулеметом в гущу ворожу. Впав при свому кулеметі мій приятель Диск. Стрілець Лайбіда, що вже кількакратно був ранений, тепер теж легко поранений, зумів продертися до ліса зі зброєю в руках. Ройовий Довговус, коли у нього затявся власний атвомат, вирвав з рук енкаведиста автомата й бив ним далі по ворогах поки не впав прошитий кулями. Молоденький стрілець Травичка кинув у ворогів цілу в'язку ґранат, знищивши кільканадцять та при тому загинув теж. Впав при свому кулеметі молодий стрілець Жук, що помимо поранення не кинув свого скоростріла. Невідомий мені стрілець, що заховався був під час відступу в якомусь льоху, вийшов з нього й, побачивши групу старшин, посіяв по них з автомата. Загинув проколений баґнетами старшинської охорони.

Коли добре стемніло, решта сотні вирвалась з окруження у глибокі сніги Бескидів. На полі бою сотня залишила 15 убитих повстанців та багато більші втрати поніс ворог.

Роз’юшені важкими втратами енкаведисти, не зловивши ні одного повстанця живим, кинулись мститись на цивільних мешканцях Струбовиськ. Палили хату за хатою і мордували людей, хто ще залишився. Були це здебільшого старші люди, бо молодь, забравши зі собою поранених та хворих, вицофалась ще зранку у ліси чи на дальші села. Усіх, хто тепер попадав в руки ворога, кидали живцем у вогонь. Ранком село було суцільною руїною. Обгорілі димарі, рештки плугів, возів та недопалені людські кости.

Бій під Струбовиськами був початком великої акції проти УПА в трикутнику. Для тої акції стягнено не лиш регулярні відділи НКВД, але теж бувших протинімецьких партизан, т.зв. "Червону Мітлу". Разом щонайменше 5000 большевиків брало участь в тій акції. Самі енкаведисти потім розповідали, що в бою під Струбовиськами мали понад триста п'ятдесят убитих і понад 500 ранених.

Дальші наступи проти нас були вже дуже обережні й більшими з'єднаннями. Прочищали село за селом. Та нашим санітарам вдалося вчасно вивести хворих із Струбовиськ і Смерека аж у горішній кінець Ветлини, до Осади та Забродя, які в той час перемінилися на справжній шпиталь. На дверях майже кожної хати був напис: "Не входити — тиф"...

Зробім порівняння і поміркуймо над ними

М. твердить, що сотня Веселого була заскочена ненадійно. Що джентельмени з НКВД дали їй ультимат одногодинний, який потім ще продовжили і т. п.

Д. описує, що сотня була добре поінформована про прибуття військ НКВД в район Тісної, та що приготовляється напад на Струбовиська, де сотня тоді кватирувала. А бій принято, бо по хатах лежало багато хворих на тиф — майже 50% стану сотні, яних треба було охоронити, поки не буде змоги їх виевакувати до подальших сіл. Сотня в маскувальних одягах зробила засідку на нападаючих й завдала їм великих втрат.

М. твердить, що сотня була розторощена цілковито, заскочена по хатах й окружена.

Д. твердить, що бій дано під селом, так що людність могла й сама вийти до ліса й всіх хворих вивезено. Бій видержано до полудня й доперва стягнені підкріплення НКВД зуміли вдертися з протилежного кінця села, де почали  палити хати й кидати людей  живцем  в огонь.

М. твердить, що стрільці УПА самі палили хати, самі стріляли до жінок, які намагались втекти.

Д. розказує, що зранку загорілось кілька хат від запальних куль большевиків, а коли вже вдалось їм вдертись до села, то палили хату за хатою, а старців живцем кидали в огонь.

М. твердить, що командування НКВД дало одногодинний ультимат до піддачі, щоб не нищити села й цивільної людности.

Д. описує, що большевиків заскочено із засідки вже зранку, отже про якийсь ультимат й мови не могло бути. Таке могло бути хіба під вечір, коли частина сотні справді оборонялась у зацілілих ще хатах села, але автор згадує лиш про таке: "Наступаючі НКВДисти кидались у наступ з криком: "сдавайсь бандіт, ми вас всьо равно унічтожім". Чи це мав би бути той джентельменський ультимат?

М. згадує про деякі втрати НКВД, але теж, що ціла сотня Веселого зістала зліквідована, лише кільканадцять стрільців втекли до ліса.

Д. згадує про загин 15 стрільців, подаючи їх псевда та спосіб, в який вони загинули. Згадує теж про ранених, які дістали доручення відступати до ліса разом із хворими. Але подає теж на підставі розповідей самих НКВД, що вони під Струбовиськами мали около 350 убитих та понад 500 ранених.

М. Бійців УПА називає бандитами, неморальними, що тероризували цивільне населення, але признає їх справну організацію, добру розвідку та високу боєздатність.

Д. Ніколи не понижує ворога, ніде не називає їх бандами, за виїмком тих польських селян, що гуртувались у боєві групи для нападу на наші села для розбою і рабунку.

М. Високу боєздатність УПА пов'язує з безвихідною ситуацією. Вони боролись за своє життя!!! без ідейного підложжа, а виключно тероризовані своєю безоглядною полевою  жандармерією або Службою Безпеки.

Д. Описує дисципліну, оперту на ідейному підложі. Бо ж більшість стрільців це були свідомі своєї правди ідейні люди. Жандармерія виловлювала своїх дезертирів, щоб вони не ставали донощиками для ворога, а Служба Безпеки мала до діла в більшості із ворогом підставленими людьми, розвідчиками або своїми зрадниками, що отверто співпрацювали з ворогом проти своїх.

Закінчуючи, хотілося б поставити питання польському письменникові. Чому все, що своє це чесне, благородне, культурне, гуманне; а все, що не своє, це бандити, неморальні, жортсокі, негуманні? Чи забув автор, що недавно ще поляки під час своїх повстань були в подібній ситуації по відношенні до царського московського режиму, як ми зараз по відношенні до Польського режиму демократичного. Яка сутєва різниця? Змагання за свою волю є все змаганням за волю. А імперіялізм ворога над окупованим краєм є завжди  імперіялізмом  без  огляду чи він царський чи демократичний.




неділя, 30 вересня 2018 р.

ПОЛЬСЬКА "АРМІЯ КРАЙОВА" У ЛЬВОВІ


Орест Корчак-Городиський


Коли в майбутньому історики описуватимуть перебіг воєнних подій в Галичині, напевно зупиняться на датах "звільнення", "здобуття" чи "перебрання влади" у Львові, бо Львів не тільки столиця провінції, але й важливий вузлово-стратегічний осередок. Не дивно, що німці в 1944 р. хотіли якнайдовше затримати Львів у своїх руках. Вояки української дивізії "Галичина" в липні 1944 р. під Бродами також обороняли княжий город Льва перед большевицьким наступом.

Не знали тоді ані наш легальний, ані нелегальний (підпільний) проводи, що польське націоналістичне підпілля, популярно відоме під назвою "Армія Крайова", мало свої пляни щодо Львова. Організаційна мережа і активність АК зосереджувалася тоді не тільки у Львові, але існувала по інших містах Галичини, як також і по селах, де була більшість польського населення. АК була зорганізована в куренях і полках, які прийняли назви колишніх польських військових одиниць, а організаційно й політично була підпорядкована польському еміграційному урядові в Лондоні в Англії, який в той час, хоч мав свої політичні проблеми, все ще втішався частковою моральною і матеріяльною допомогою Англії.

Польський еміґраційний уряд в Англії мріяв про відбудову польської держави в кордонах з 1939 р. (До речі він ще й досі не зрезиґнував з цієї претенсії). Маючи це на увазі, він опрацював весною 1943 р. плян акції "Буря", який мав за завдання включити польське підпілля, головно АК, в активну дію за визволення території Галичини від німців ще перед приходом Червоної Армії. Плянувалося визволити Львів, Станиславів, нафтовий Дрогобицький басейн тощо.

Правда, в тих околицях також діяли деякі відділи УПА, які, однак, не були великою перешкодою для АК, головно по містах. У Львові АК мала дуже сильну військову одиницю, добре озброєну, з фаховим старшинським складом, зложену із студентів і ремісників. Яке було чисельне відношення сил між польським і українським підпіллям — як у Львові так по інших містах Галичини — ще досі не з'ясовано в українських публікаціях.

Важко зрозуміти логіку польського політичного проводу в Лондоні щодо плянування акції "Буря", бо він чейже здавав собі справу з того, що большевики не будуть трактувати АК як своїх партнерів і не погодяться на відання Галичини Польщі. У той час СССР не визнавав вже польського уряду в Лондоні, він мав свій, створений в СССР, польський уряд на чолі з Васілевською.

Варто відмітити, що навіть у тих трагічних для поляків часах, коли західні альянти не думали битися з СССР за Польщу для еміґраційних політиків, а СССР мав свої у Москві сформульовані пляни щодо Польщі, поляки зовсім не старалися про співпрацю з українцями, щоб протиставитись страшному спільному ворогові - Москві, а воліли співпрацювати з нею в некористь як своїх так і українських інтересів.

Польська еміґраційна преса вихваляє збройний героїчний чин відділів АК у визволенні Львова. Радянські джерела згадують про ту подію інакше. Для інформації читача нижче містимо деякі уривки з трьох польських статтей, які появилися у польській газеті "Дзєннік звйонзкови" в Чікаґо з 16 листопада 1961 р, 2 липня 1966 р. і 8 липня 1974 р. Рівчасно вдалося мені отримати цінні доповнення від українців із Львова й околиці, які приїжджають відвідувати своїх рідних в Чікаґо.

Стаття з 16 листопада 1961 р. має заголовок "П'ять днів свободи, а опісля розпука...". Ось декілька уривків:

"Коли у вересні 1939 р. большевики роззброювали польські війська, частину тієї зброї сховано з загрозою життя". Далі автор статті стверджує, що поляки від вересня 1939 р. аж до розв'язання АК "припечатували своєю кров'ю приналежність до Польщі Львова й цілої Червенської землі".

"Чим більше було перешкод у конспірації, тим підпільна діяльність більш скріплювалася. Німці не почували себе безпечно Львові. Увечорі німецькі вояки не показувалися на вулицях поодиноко. Німецька зброя зчезала в таємничий спосіб. У Львові дуже легко можна було купити зброю в німецьких союзників — італійців і мадярів, але така метода не імпонувала. АК воліла здобувати зброю сама в німців.

"В березні 1944 р. фронт підсунувся на Львівську околицю. (Не на львівську, а на тернопільську — прим. О. Г.) Від того часу відділи АК успішно допомагають Червоній Армії, хоч не дуже довіряють ще недавньому ворогові, який, тепер, як союзник, увійшов на польську територію. Спільно б'ються в околицях Тернополя, Дрогобича, Борислава, Самбора і Стрия. В половині липня фронт зблизився до Львова.

"23 липня розпочався бій за Львів. Відділи АК здобувають передмістя, б'ються в самому місті, здобувають зброю, беруть полонених. 14-ий полк уланів Язловецьких під командою югославського старшини "Дражі" здобуває два танки. Увечорі 26 липня охорону ратуші обняв відділ АК". Автор далі описує, як гордо ступали польські відділи, які знову перебрали владу над дорогим їм містом. "На ратуші розгорнулись 4 прапори: польський, англійський, американський і радянський".

"Місто зароїлось від біло-червоних пов'язок на рукавах вояків АК. Владу над звільненим містом обняли поляки. Мешканці Львова після 5-річної окупації, масово вилягли на вулиці міста, вітали та подивляли молодих визволителів з АК, які продовжували традицію львівських "орльонт".

"Порядок в місті втримує жандармерія АК. Штаб АК приміщується при вул. Кохановського ч. 27, а радянський генерал нагороджує кількох вояків АК бойовим відзначенням "Червоної зірки". Радянський полковник Євтімов вручає письмову подяку 14-му полкові уланів. Польський комендант округи, полк. Філіповський, деконспірується і веде переговори з радянськими офіцерами. Тоді чує від радянського генерала, що "Львів врешті радянський". Радянська влада наказує всім воякам АК зложити зброю і включитися або до Червоної Армії або до совєтської польської армії Берлінґа.

"Поляки вдруге складають зброю. Найбільше зброї згромаджено у приміщеннях університету, звідки вивезено її 4-ма вантажними автомобілями. Полк. Філіповський від'їжджає до Житомира до генерала Жимєрського, щоб при його евентуальній підтримці змінити радянське рішення. До Львова більше не повертається — його дорога веде на Сибір.

"31 липня, на год. 9-ту увечорі, запрошено всіх старшин АК (28 старшин і 4 жінки) до радянського штабу, де їх усіх арештовано й приміщено в тюрмі при вул. Лонцького. Після процесу їх усіх засуджено на 10-20 років важких робіт і вивезено на Сибір. Помимо радіових закликів до Лондонського уряду про допомогу й інтервенцію, західні альянти "вмили руки" від цієї справи".

Деякі розбіжности є в описі тієї самої події  у тій газеті з 2 липня 1966 р., передрукованому з "Народовця", польської газети, що виходить у Леж, Франція. Мається враження, що автор опису "Марія" був безпосереднім учасником або близьким обсерватором тих подій. Стаття появилася під назвою "Останній бій за Львів в липні 1944 р."

"Німці рахувалися з можливістю наступу радянських танків з сторони рогачок вул. Зеленої, але не брали до уваги концентрації піхоти АК всередині міста. Наступ польської піхоти зсередини й радянських танків з напряму Погулянки були для ворога великою несподіванкою.

"Ранком 25 липня німецькі літаки заатакували Погулянку та Голосько, одначе не зупинили систематичного посування польських відділів вздовж вул. Зеленої і Кохановського в напрямі середмістя. Умовини боротьби були важкі. Ворог мав на перехрестях вулиць протитанкову артилерію, а вузькі вулиці були дуже небезпечні для танків. Польські штурмові відділи, які підходили до ворога дахами й подвір'ями, нищили ворожі гнізда гранатами чи в рукопашному бою. Пополудні частково спалені касарні при вул. Яблонівських, Зеленій і Кохановського були в польських руках".

Далі автор "Марія" згадує, що штаб АК був примістився при вул. Кохановського ч. 23 (попередній автор подає ч. 27). Негайно почали масово голоситися добровольці( найбільше юнаки, які витирали з своїх метрик дати народження, щоб тільки бути прийнятими до бойових відділів.

"26 липня німці пробували відбити втрачені позиції, але після важких втрат відступили. 28 липня останні німецькі відділи відступили вул. Городецькою в напрямі Самбора. Їх не могли зупинити ні радянські війська, ні командир станиславівської АК "Кудак". Вранці того дня Львів збудився вільним.   

"Порядкову службу повнила Військова служба охорони повстання. Всюда було чути польські військові пісні. Населення розпізнавало на вулицях різне окупаційне шумовиння, а ненависть до них була така велика, що полк. Червінський наказом забороняв самосуддя".

Та коротка згадка стосується також трагедії близько сотні українців, над якими вояки АК вчинили самосуд в околиці Пасік. Для поляків кожний українець був отим "окупаційним
шумовинням", хоч загально відомо, що поляки видали з-поміж себе найбільше число "фольксдойчів", яких можна було б зарахувати до того самого "окупаційного шумовиння". Теперішні відвідувачі зі Львова, які оповідають про ті дні польського терору, ще сьогодні душевно страждають. Щойно інтервенція радянської команди міста припинила арешти й екзекуції переводжені поляками.

"За Львівську дію полк. Філіповський був підвищений до ранґи генерала, багато вояків нагороджено бойовим орденом "Віртуті мілітарі".

"Радість поляків була коротка. 31 липня 1944 р. о год. 9-ій увечорі радянські війська оточили штаб АК при вул. Кохановського, а полк. НКВД Романов закликав до зложення зброї, даючи до вибору вступ до польської армії (Берлінґа) або інтернування до часу закінчення війни.

"Відділи 14-го полку уланів під командою полк. "Зворного" (попередній автор подає югославського полк. "Дражу") продерлись у напрямі Сяну. Частину їх роззброєно в Руднику й Лежайську, інші осягнули околицю Ярослава і брали участь в акції "Буря" у Краківському воєвідстві під командою полк. "Ніля".

Автор подає, що ген. Володислав Філіповський помер в 1950 р., а полк. Стефан Червінський ще жив в Польщі в 1966 р. Автор також не згадує про вивішення 4 рапорів на ратуші Львова.
Юрій Мрочковський також згадує про ті події у статті "Польська справа 1944 р." з 8 липня 1974 р.

"У другій половині липня 1944 р. радянська танкова частина при підтримці піхоти сміливою фронтальною атакою вдарила на Львів, чого німці зовсім не сподівалися. На вулиці вільного Львова вийшли стежі АК. Почалася підготовка для перебрання цивільної влади. 20 липня увійшли до Львова регулярні радянські війська. В ратуші розпочав урядувати радянський командир гарнізону.

"Він покликав до себе на нараду цілий окружний провід АК на 4 серпня. На тому засіданні усіх арештовано, деяких ув'язнено в тюрмі при вул. Лонцького, а інших перевезено до Москви".

Автор пише, що від серпня 1944 р. до січня 1945 р. арештовано у Львові понад 50 тисяч людей (невже самих поляків О. Г.) і коло 30 тисяч вивезено в Донецький вугільний басейн, засуджуючи кожного на принаймні 10 років ув'язнення. Населення (польське) вірило, що після закінчення війни Львів знову опиниться в кордонах Польщі. 12 лютого 1945 р. мешканці Львова почули з радіомегафонів, які були розміщенні по різних місцях міста, комунікат про Ялтинську конференцію. О год. 10-ій ранку — при 25°С морозу — поляки почули сумну вістку, що Львів належатиме до Радянської України.

Для порівняння із польськими описами подаємо короткі інформації про ті події з 4-го тому "Історії Великої вітчизняної війни 1941-45". На стор. 234 згадується, що при кінці 1943 р. командування "Армії Крайової" разом з еміґраційним урядом опрацювали плян "Буря", завданням якого було використовувати наступ Червоної Армії і займати більші міста, щоб в той спосіб продемонструвати участь АК у боротьбі проти німецьких окупантів. "Плян "Буря" був пляном воєнної і політичної демонстрації так проти німців, як проти ЧА, яка вступила в Польщі".

5 січня 1945 р. польський еміґраційний уряд виступив з домаганням запровадити польську адміністрацію в західніх областях України й Білорусі, чому категорично спротивилася радянська влада.

На стор. 216 згадується, що 10-ий Гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-майора Е. Е. Бєлова спеціяльно відзначився в боях за Львів. На тій сторінці пишеться, як залога одного танка Т-34 під командуванням лейтенанта А. Н. Додонова 22 липня прорвалася до міста, а член залоги Марченко вивісив на ратуші радянський прапор. Тепер той танк є на п'єдесталі при вул. Леніна. Радянські війська зайняли Львів 27 липня. їх дії були підтримувані підпіллям і партизанами Народної гвардії ім. Івана Франка. Про дії "Крайової Армії" радянська історія не згадує.

Пишемо про ті події, щоб пригадати, що політики мусять пам'ятати про дійсність. Мріяти можна, але тверде життя має свої вимоги. Нищення українців при тимчасовому захоплені влади не було мудре. Події з 1944 р. повинні стати ще одною наукою на майбутнє.



пʼятниця, 21 вересня 2018 р.

ПРО ТАК ЗВАНИЙ 5-ИЙ ПОЛІЦІЙНИЙ ПОЛК СС

Юрій Тис-Крохмалюк



 В джерельній літературі до другої світової війни, у споминах та інших творах для цієї теми, можна знайти згадку про поліційні полки СС, як певного роду початкову стадію творення "Ваффен СС Дивізії Галичина". Коли додамо до того постійні зміни назви дивізії, офіційні і неофіційні, від початкової назви "галицького леґіону" по 1-у УД УHA, яку Гайке називає неофційною назвою,1 то не можна хіба приписати це недостачею організаційного змислу німецьких керівників збройних сил.

Виявляється, що від 1940 року німецькі провідні чинники захиталися у своїй впевності перемоги у війні, а з тим почали поширювати різні альтернативи, творитися групи з політичними поглядами відмінними від офіційної лінії. Цій темі присвятимо осібну увагу в наступних статтях. У своїй книзі "Де Ілужин" Юрґен Торвальд стверджує, що німецькі СС-и вже не були такою з'єднаною організацією, з однією волею, однією ідеєю, як це вимагала пропаганда. Зарисувалися щілини і у доктрину "унтерменшів" уже не вірили. У грі різних сил сам Гіммлер  став нерішучим,  непевним і змінливим.2

І хоч сам Гіммлер не погодився на творення поліційних полків з добровольців, які зголосилися до дивізії, все-таки на початок створено поліційні полки, які вишколювалися у Франції, і тільки згодом були включені до дивізії, мабуть, за інтервенцією Військової Управи. Зате деякі джерела пишуть про поліційний стрілецький полк "Галичина", який зформовано і вишколювано на Волині у місті Рівне.

І так у книжці Р. Й. Бендера і Н. П. Тейлора "Ваффен СС", том 4, у якому автори вмістили поважну працю про 1 УД УHA, знаходимо на сторінці 18 таку згадку про рівенський поліційний полк3:

"Чи цей полк був коли-небудь зформований, залишається невідомим". Це йдеться про полк у Рівному, до якого Ґоттльоб Берґер4 хотів включити 12,000 добровольців, які зголосилися до дивізії понад приписане число вояків.

Далі у нотатці в долині сторінки автори подають:

"Ґ. Тессін у своїй праці про поліційні штаби і з'єднання його не подає. Але якийсь репорт говорить без доказів про полк, зформований у місті Рівне під командою генерала Анатоля Ступницького".5

На стороні 22 автори пишуть: "Непевні вістки згадують, що з надміру зголошених до дивізії будуть створені "незалежні СС помічні полки по три курені кожний" (стор. 37). А на стороні 48 читаємо, що поліційний полк "Ґаліцієн" або поліційний стрілецький полк "Ґаліцієн" (можна догадуватися, що це неофіційна назва для дивізії в початках, як одного з трьох піхотних полків, або одного з 5 незалежних полків, поданих вище. Про це повідомлено дня 20 березня 1943 і сказано, що полк числить 3,500 вояків). Непідтверджене звідомлення подає, що цей полк був зформований у місті Рівне під командою генерала Анатоля Ступницького.

Врешті довідуємося з книжки Бендера/Тейлора, що думка про творення поліційних полків з добровольців, які зголосилися до дивізії, не відповідала Гіммлерові. Дня 12 квітня 1943 він вирішив, що добровольці мають творити фронтову дивізію Ваффен СС. (стор. 17).

Запляноване у довгих нарадах творення української армії Проводом OУH на випадок війни має свою цікаву історію, яку слід насвітлити при іншій нагоді. Але частинним вислідом тих праць визначних членів OУH (серед них Романа Шухевича) було створення запасного полку в Рівному, зложеного із звільнених полонених Червоної армії: старшин, підстаршин і вояків. Запасний полк мав назву "Холодний Яр" і складався з трьох куренів, по одному для кожної майбутньої дивізії, які творили корпус п. н. "Холодний Яр". Територіяльно корпус мав охоплювати терен колишньої повстанської республіки "Холодний Яр".

Осідком полку було місто Рівне. До осені 1941 року завдання зформувати полк було виконане. Командиром став полк. Леонид Ступницький. Німецька адміністрація вибрала на місце осідку Райхскомісаріяту України саме Рівне, не знаючи нічого про існування запасного українського полку, який творено без згоди, але і без спротиву, німців, Нічого дивного, що німецька адміністрацію не могла толерувати такої збройної одиниці і в грудні 1941 перетворило полк на поліційну школу та перенесло його до Звягеля. Коротко існували ще два інші з'єднання "Помста Полісся" в Мостах Великих і в Бучачі. Вони існували коротко і організація їх не була доведена до кінця.

Полк, як запасний корпус "Холодний Яр" проіснував 4 місяці. У формі поліційної школи пережив арешти і розстріли і врешті перейшов у ліси, у зорганізованій акції й інших груп поліційного характеру на Волині в рамцях німецького "Шуц-поліцай". Полк. Леонид Ступницький перейшов у підпілля у днях перших арештів. Ціла акція переходу у ліси тривала около два тижні, в березні-квітні 1943 року. Перехід сотень вишколених у поліційних школах молодих людей дав основу групі УПА-Північ, на чолі якої станув полк. Роман Клячківський (псевдо Охрим, Клим Савур), а шефом штабу — полк. Л. Ступницький, пізніше генерал УПА (псевдо Гончаренко). Згинув у бою з совєтською армією під Островом 30 липня 1944.6 Так, отже, ні мітичний 5-тий поліційний полк "Ґаліцієн", ні справжній запасний полк "Холодний Яр", ні поліційна школа нічого спільного з дивізією не мають і до історії 1-ої УД УHA не належать.7


______________________________
1 Wolf-Dietrich Heike, Sie wollten die  Freiheit, p.  256.
2   Iurgen Thorwald, The Illusion, 1974, p.  18.
3  Roder James Bender and Hugh Page Taylor, Waffen SS, vol. 4, p. 18.
4  Ґоттльоб Берґер був в тому часі шефом головного штабу СС, шефом політичного департаменту державного міністерства для східніх територій і шефом покликань до  Ваффен СС. Він, мабуть, не погоджувався  з урядовою расовою доктриною і  цікавився  можливістю створення  українських  збройних сил. З його толеранції до інших народів Европи та покликань неґерманських добровольців у рамці Ваффен СС виходить, що він уважав  доктрину расовости, головно у відношенні  до слов'ян, повною нісенітницею.
5  Має бути тут і  в усіх дальших цитатах Леонид Ступницький.
6 Yuriy Tys-Krokhmaliuk, UPA Warfare in Ukraine, Vantage Press, New York, 1976, p. 249.
7  Важливіші матеріали про запасний полк "Холодний  Яр" з неопублікованої праці Лева Шанковського, подані у листі до мене з 25 грудня  1976.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації