ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1969 № 6. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1969 № 6. Показати всі дописи

пʼятниця, 7 травня 2010 р.

ПОР. ВАСИЛЬ КРИВОУС

Колишній учасник Визвольних Змагань. Народився З січня 1893 р, в Стегниківцях, тернопільського повіту в Галичині. В 1914 р. скінчив учительську семінарію в Тернополі, але розпочати учительську працю того ж року йому не довелося, бо вже в серпні 1914 вибухла війна, і ідучи за закликом Українського Проводу, зголосився до УСС, щоб із зброєю в руках боротись за кращу долю свого народу. В рядах УСС перебув незвичайно тяжку, в дуже несприятливих зимових місяцях з 1914/15 р. карпатську кампанію.

В 1917 р. він закінчив старшинську школу у ранзі хорунжого. В часі Листопадового перевороту взяв участь в боях у Львові, обороняючи залізничий двірець Підзамче.

Опісля в рядах "Куреня Смерти" І. Бриґади УСС-ів бере участь у дальших бойових діях в часі облоги Львова. В боях відзначився відвагою і світив прикладом для других, за що був піднесений до ранги четара, опісля поручника.

Особливо ж гідною згадки є його участь в пам'ятнім "Вовчухівськім прориві". Село Вовчухи — були для поляків ключевою позицією між Городком і Судовою Вишнею для удержання зіалізничого получення між Львовом і Перемишлем, куди ішли всі польські достави і поповнення в людях і матеріялах із заходу до Львова. Там поляки створили опірні пункти і тримали сильні залоги, які постійно намагалися відсунути український фронт подальше на південь від залізничої лінії. І одним з найважніших стратегічних плянів Начальної Команди тоді було зайняти Вовчухи і перервати залізничну лінію. Згідно з тим пляном — в половині лютого 1919 під Вовчухами розгортались завзяті бої, які продовжувались із змінним щастям. З початком березня на той відтинок вислано випробуваний і досвідчений "Курінь смерти УСС-ів" під командою пор. Івановича і славний "Гуцульський курінь" під командою пор. Голинського. Дня 8. березня 1919 оба курені приступили до вирішальної офензивної акції і, наступаючи чотирма лавами, сильним бравурним ударом зломили опір польських відділів і приступом заняли Вовчухи. Після того перейшли залізничну лінію і заняли село Родатичі вже на північ від залізничного шляху, 9 березня заняли приступом Братковичі, а 10. березня — село Бурґталь. Так лінію Львів-Перемишль було прорвано, встановлено зв'язок з північною групою І. Корпусу УГА і замкнено український перстень довкола Львова.

Пор. Василь Кривоус взяв чинну і відповідальну участь у тій акції, ідучи враз із стрільцями до наступу на чолі сотні, не дивлячись на сильний ворожий вогонь, перейшов мочари і здобув призначене йому місце, вив'язуючись 3-ої сотні "Куріня смерти". Він зі своєю сотнею вийшов блискучо із свого завдання.

Бої за Вовчухи відомі в історії як "Вовчухівська операція", яка належить до найбільш завзятих і переможних боїв УГА.     

Опісля він в складі "Куріня смерти" брав участь у дальших бойових операціях. Був два рази ранений і разом з УГА перейшов Збруч у серпні 1919. Пізніше попав до "Чотирокутника Смерти", де його теж не минув тиф. Видужавши, знов пішов на фронт і в квітні 1920 року попав у польський полон. Видіставшись з полону, повернувся на рідні землі і учителював у Рідній школі в Рогатині і, маючи музикальні здібності, організував хори, а також стояв у проводі кружка Рідної Школи та був головою філії Просвіти.

По другій світовій війні Кривоус прибув до Канади і, осівши в Торонті посвятився знову учительській праці. Від 1963 року працював директором Рідної Школи при Філії УНО-місто, а також провадив якийсь час хор при церкві МБНП. Він був співосновником і одним із перших голов Об'єднання Українських Педагогів та скарбником 469. Відділу УНСоюзу.

Він був також нагороджений пропам'ятним хрестом УСС.

Д-р С. Булак

субота, 24 квітня 2010 р.

Д-Р ВОЛОДИМИР БІЛОЗОР

1890 — 1969

Д-р Володимир Білозор, лікар в рядах УСС і УГА, член Військової Управи "Дивізії Галичина".

Д-р Володимир Білозор народився 24. 11. 1890 р. у Львові, де закінчив ґімназію і вступив на медичний факультет, який кінчав у Відні і Празі. До УСС вступив в жовтні 1914 р. і в ранзі чотаря-лікаря перейшов із ними цілий воєнний шлях. Вояки з боїв на Маківці пам'ятають шатро д-ра Білозора, розложене недалеко першої боєвої лінії, де протягом тільки одного дня він перев'язав около 60 ранених. Разом із Усусусами він перейшов 1917 р. недугу тифу. В роках 1918-20 служив при Українській Галицькій Армії як сотник і полковий лікар на різних становищах, в тому і як командант військового шпиталя в Вінниці.

Між двома світовими війнами був лікарем в Коломиї. Тут оснував Амбуляторію Гігієнічного Товариства для незаможних селян. У своїй професії був відомий з великої гуманности, нерідко траплялись випадки, що бідних селян лікував задармо, або ще давав їм свої гроші на лікарства. У час другої світової війни, на початку 1943 р. він став членом Військової Управи для творення Дивізії "Галичина" та очолив її лікарсько-санітарну референтуру. Під його проводом складалися проекти набору українських лікарів і санітарного персоналу, організувався їх вишкіл і приділ до поодиноких частин Дивізії.

Д-р Білозор брав живу участь в прамі Військової Управи і з її рамени відвідував він Дивізію у вишкільних і фронтових становищах і так: 6-20 листопада 1944 відбув вій поїздку до Відня-Братіслави-Жіліни з метою кращого наладнаний медичної служби в Дивізії. В час Різдвяних Свят 5-8 січня 1945 його вітали вояки Дивізії на Словаччині в запасному полку в Чадці, в штабових частинах в Жіліні в першій санітарній сотні в Будатині, де він відбував конференцію з дивізійними лікарями.
 ...

І. Скіра

понеділок, 19 квітня 2010 р.

ГЕН. КРАВС НЕ ВИНЕН...

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ


До статті в 3-4 числі журналі "Вісті Комбатанта",  "ТРІЮМФ І КАТАСТРОФА"

(Дискусійне)

Генерала А. Кравса знаю ще зі Заліщик, як "ц. к. оберляйтенанта". Вже тоді, хоч німець, він ставився з симпатіями до місцевих українців, втримуючи особливо знайомство з о. Петром Ілевичем, парохом Городка. Таке речення, як: "Генералові Кравсові куди ближче по психіці був обвішаний царськими медалями денікінський генерал Бредов... Австрійські старшини у УГА ще менше розуміли революцію на Наддніпрянщині, як її розуміли галицькі політичні провідники", тут ні при чому. Ген. Кравс був професійним старшиною австрійської, а не денікінської чи махнівської армії і виконував лиш те, що йому доручено з Головного Штабу Армії. Кожний старшина на його місці зробив би те саме. На жаль, Штаб Дійової Армії, так само як цілий уряд на чолі з Головним Отаманом, самі не знали як повестися при зударі з армією Денікіна.

Будучи тоді урядовцем особливих доручень при Міністерстві Внутрішніх Справ в Кам'янці, я був докладно в курсі справ, про які тоді дискутовано по всіх Міністерствах. Одно певне: ніхто нічого не знав. Міністерство Внутрішніх Справ не спромоглося навіть намітити: як треба буде влаштувати Управу міста Києва, коли займуть його наші війська. Хоча половина Київщини була вже від місяця звільненою від большевиків, губерніяльний Комісар Київщини, Пинчук, соц.-рев., не зумів наладнати адміністрації. Губерніяльний Інспектор міліції не визнавав його і проголосив себе від нього "незалежним"! Виходило, що Обласний Комісар Київщини, де було 3 і 1/2 мільйона населення, не розпоряджав жодною виконавчою владою! Пинчук швидко по тім перейшов до Денікіна. Шеф політичної міліції Яцура був, як згодом виявилося, на службі большевиків.

Не винен був ген. Кравс, а Уряд, котрий не доріс до такої історичної події. Ген. Кравс був вояком, який чесно виконував свій обов'язок, а що політичний провід не дописав, це не його вина.

Хай хтось скаже, чи соціалістичний Уряд УНР, літом 1919, здавав собі справу з того, що до зуадру з Денікіном прийти мусить? Чи ті лідери хотіли того чи ні, кожний трохи думаючий мусів таке передбачати. Сам Уряд УНР став виновником тієї катастрофи. З самих лише урядовців усіх Міністерств у Кам'янці можна було зорганізувати курінь, який міг стати виконавчим органом Уряду, зайнявши Київ. Такого не було, ніхто про це навіть не подумав. Мовляв: "Хай нам Київ здобувають"!
Історія показала, що революцію на Наддніпрянщині не збагнули й ті, що їх революційна стихія висунула на провід.

Роман Коцик

середа, 14 квітня 2010 р.

РІЗДВЯНІ ВІДВІДИНИ

К.Паліїв


(На спомин юначкам у Ш.)

Поміщуємо спомин Покійної Цьопи Паліїв із відвідин дівчат-юначок у Шляйфе в горішній Сілезії, яких німці насильно забрали до протилетунської оборони.
Редакція

Перший день Різдва... На майже порожній станції Ш. зустрічає мене здивовано станційний урядовець. Клопочуся, чи прийшли тим поїздом мої клунки. Їду "на свята" до юначок, тож як показатись там без «гостинця»? На щастя, є! Залишаю їх у станційного, бо мені ще треба найти дорогу до бараків у лісі. Спрямовують мене до села, а там «треба питатися».

Іду. Сніг блищить на морозі і сонці — дерева вкриті білим інеєм, зовсім так, як не раз на Різдво «у нас». Поле, а далі село (хоч по будинках того не пізнати). Починає мене огортати дивне враження: ні по дорозі не зустрічаю, ні в жадному вікні чи подвір'ї не бачу ані одної живої душі. У кого спитати дорогу?

У церкві задзвонили дзвони... теж так як «у нас»! У цей момент я вже не могла не перейнятися «різдвяним» настроєм. Іду за голосом дзвонів. Доходжу до старенької церкви, обкладеної деревом. Її дуже стара дзвіниця дерев'яна, старі внизу сходи і грубі двері... Входжу до середини: у церкві, крім священика, не бачу ні одного чоловіка - самі жінки: всі однаковісінько одягнені — у чорному одязі, а голови завинені чорними грубими хустками: всі вони з білими молитовниками в руках стоять у лавках, а пастор читає Молитву, в якій щораз згадка про упавших у бою, ранених, полонених, заблуканих на морі. Жінки не плачуть, але багатьом котяться сльози з очей... У мене дивне враження: цей образ намалював мені поставу і жалобу німецького краю...

Незручно мені було у когось із них спитатися про дорогу, вони всі втоплені у своїх думках, далеко із своїми рідними, тож тихенько виходжу. Стараюсь не піддаватись враженню, бож я маю нашим дівчатам принести радість, підбадьорити їх... Коло церкви на вулицю вибігають, може, 6-річні два хлопчики в одностроях ГЮ. У них питаю про дорогу. Знають, радо показують, підпроваджують, але кажуть, що в лісі певно заблуджу!

***

Дорога лісом. Їде, на щастя, якийсь робітник ровером, справляє на дорогу.Напроти мене йде юначка в однострою, жовто-блакитна стрічка на шапці. Здоровлю та питаю, чи вона не знає «нашого» табору. Здивований та немов радісний погляд і щирими, але російськими словами намагається мене переконати, «як то вчора очікували гостя, як гарно святкували Свят-вечір»... Кінчу розмову, а вона ніяк не хоче зі мною розставатися, вона пізно вернеться до табору, може, мене не застане, а хотіла б щось довідатися... Але прощаємося, мені спішно... Іду і роздумую: серце, може і наше, певно наше, але треба заохоти, щоб навчитися і «нашої» мови...

***

Барак наліво. В темному довгому коридорі хтось відкриває якусь скритку в стіні. Підходжу ближче. Струнка постать юначка. Питаю за українською провідницею. По здивованому обличчі і якомусь ніби зніяковінню догадуюся, що це певно вона сама - Катря Хр. Ідемо зараз до кімнати де мешкають мої знайомі. У всіх велике здивування — уже мене не сподівалися, але в усіх і оклик радости. Це те, на що я з острахом чекала: чи мої відвідини будуть чимсь радісним для тих, до кого я із радістю їхала!

Тож пішло одне питання за другим, оправдування, що сьогодні довше спали, тож не так «складно» в кімнаті, та все хотілось би скоро-скоро і розпитати і розказати... Трилавою стоїть коло сотні юначок у синіх одностроях... «Слава, слава»... б'є грімко в стіни бараку привітання для мене.

- «Христос Рождається»... приїхала я сказати вам, дорогі юначки»... Ті, що звикли Різдво вітати цим кличем, — стрясають сльози-перли з очей... Ті, що вперше з тим зустрічаються, стоять, може, здивовані, цікаві, але, здається мені, теж радісні.

Що «твердо» вам живеться тут - це ми знаємо..., але великі цілі має перед собою український нарід..., гартуватися нам треба змалку, бо твердих, дуже твердих ворогів має Україна»...

В такі дні слова находять дорогу до людських сердець. Мені здалося, що дівчатам починали ясніти очі...

*** - Чудово було вчора вечором! Просфорою (білий хліб із масло-медом) ділилася Оксана з нами всіми... і страв було багато, ми аж три дні вечері те їли, щоб було хоч приблизно так, як «дома»..., а як Оксана до нас говорила, то ми ледве здержувались, щоб не плакати... і «Бог Предвічний» співали, і то всі, і ті навіть, що молитись не вміють»... і якось усім так дивно було на душі... Бажання складали собі найгарячіші: повороту до Вільної Батьківщини — теж усі, навіть ті, «вперше за нею тут тужити навчилися».

Дай Боже, дівчатка, щоб бажання Ваші сповнилися Вам, як заслужена нагорода, бо дійсно «твердими днями молодости проходить Ваше життя».

«Скоб» — вітаються зо мною Рома, Ірина і Оля — це одні з наймолодших юначок, мої знайомі «ВСУМ-івки» зі Львова. Обставини склалися так, що їх приділено до найтяжчої праці, працюють увесь час надворі...

— «Раненько, ще темно, ідемо до праці, вертаємося ввечорі і тоді мусимо собі затопити в печі, все зробити», — оповідають, ніби трохи жалуються, але одночасно збуджують у мені багато пошани до себе: вони не скаржаться, як «зломані», вони при тому горді, що «все вже вміємо зробити самі»... «я в слюсаря як "челядник" працювала». Не потішаю їх, щоб не розжалоблювати..., але, дівчатка, в мене було тоді багато подиву для Вас! Я так хотіла б — додати Вам сили до того, щоб Ви гідно, як на пластунок пристало — видержали... і вернулися до своїх гуртків справді «сильними» по тяжкій життєвій пробі!
По обіді розмова з першою з-поміж юначок провідницею... — Катрю! Чому розмовлялося нам так, якби ми були давніми-давніми знайомими, а зустрілися ми вперше, зустрілися ми в такі дивні дні, як Різдв'яні, коли об'єднуються всі українські родини в одну Велику Сім'ю! Чи не відчули ми цього дива на собі?

І ті три «колядники»: Рома, Оля й Ірина, що перервали нам ділову Розмову, бо прийшли Вам, Катрю, ...заколядувати... — чи не хотіли вони вам доказати, що ви хоч їх недавня знайома, і то аж з далекого Харкова, але рідна, близька душею! Може теж тому так тяжко було нам розпрощатися ввечорі, Зою, при моєму від'їзді!
***

«Нова радість стала...» співаємо в одній з кімнат бараку... Відчиняються двері і входить три селянські дівчини. З виду пізнати, що українки, а з способу привітання та мови пізнаю зараз, що це із східньоукраїнських земель. «Господиня» Стефа — запрошує їх до столу... «це мої товаришки праці з фабрики». Вони аж з-під Житомира, я їх запросила зайти до нас на свята»...
Стефа! У кожній ситуації, при кожній праці, можна робити велику національну працю. І якби так кожний з нас докинув цеголку від себе, то кордони будуть зломані безповоротно!

Ірма... молода медична сестра, харків'янка, завтра їде. В неї заплакані очі, бо лишає тут недалеко в шпиталі свого одинокого тяжко хворого брата. Хотіла б конче найти якийсь спосіб, щоб вистаратися про дозвіл залишитися йому в тій місцевості, ... бо товаришки доглянули б його в останніх днях його життя»... Як боляче, Ірмо, що всі ми безрадні в тім вашім старанні. Ще спробуємо написати в одне місце... Але як знову надійно виглядає наша молодь, яку не змогли навіть більшовики «вилікувати» від ніжности та чутливости і почуття родинної спільноти!

— Ага! Товаришки! а гроші ще треба передати — каже Оксана. Це говорила вона, про збірку, яку з нагоди свят провели юначки: 500 РМ на полонених і щось коло 200 РМ для брата товаришки.
Вісім дівчат, що пішли на станцію по клунки — вернулися. Розпаковую та кладу на стіл: книжки, календарі, картки, тісточка!

Як приємно було дивитися на дівчаток, як світилися радістю їх очі на вид рідної книжки! Може вона їм справді в дуже рідку хвилину їх відпочинку принесе трохи радости і в чужому середовищі перенесе їх між своїх рідних.

- Даруйте за такі скромні дарунки, обставини не дозволяють нам обдарувати вас, дорогі, так, як ми хотіли б, але вірте — «що дар цінніший даєм від мира — це любов щира...», а її у мене до Вас дуже-дуже багато.

***

В хаті відкриваю валізку... і знаходжу дбайливо запаковані шматочки булки, грудки «ледового цукру», одинокі два яблука, які Оксана дістала на свята, та пляшечку... перфуми. Вони поділилися зі мною... «дорогоцінними речами», але це був для мене найцінніший дарунок у моєму житті, як гарне було і те Різдво».

неділя, 11 квітня 2010 р.

ПРОТИБОЛЬШЕВИЦЬКІ ПОВСТАННЯ В УКРАЇНІ В 1921 Р.

(На основі офіціальних большевицьких звідомлень і інших непублікованих матеріялів подав сот. Н. П-па)


Передруковуємо цей цінний історичний матеріял з "Літопису Червоної Калини'', Львів, річник 1929/30, не зміняючи мови ні правопису —Редакція.

Доклад Особого Штабу по боротьбі з повстанчеським движенням в Українській Совітській Соціялістичній Республиці та оперативний звіт Штабу Красної Армії УССР.
Цілком довірочно!

Звідомлення: Про повстанський рух на Київщині, Чернигівщині, Волині, Поділлю, Херзоншині, Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині в 1921 році.

Київщина.

  Отаман Мордалевич, бувший сотник, народився в Радомисльському повіті. Склад відділу: 600 чоловіка піхоти, 50 чоловіка кінноти, 15 скорострілів, 2 гармати. Підчас великих операцій кількість піхоти в двоє збільшується. В складі відділу коло 100 чоловіка дезертирів з червоної армії. Підтримують селяне з Студенців, Кочерова, Воталівки, Рижова, Соловівки, Мотижина, Ходоркова, Сокольчого (?), Котельні, Іванців, Андрусівки, Ромендорфа, Малина, Вишневича та Ігнатівки. Військова діяльність відділу: напади на стацію Васильків, Молотівку, захоплення стації Хвастів і стації Бровки, з винищенням залог. Невдала спроба захопить стацію і місто Житомір, де розташовано штаб XIII совітської армії.

Отаман Сірко, бувший урядник української армії.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти. Є скоростріли. Підчас виступу число доходить до 500 чоловіка. Повстанці ховаються в лісах і болотах між ріками Дніпром і Тетеревом. Підтримують селяне Чорнобиля, Хатного, Бобра, Василівки, Обухівки, Іванівки, Коровичів, Кухарів і Шибеного. Військова діяльність відділу : напади на стацію Бородянка, винищення членів Ч. К., знищення карного відділу в районі Шибеного.

Отаман Левченко, селянин. Склад відділу 100 чоловіка піхоти, з них половина з дезертирів червоної армії. 2 скоростріли. Підтримують селяне Злодіївки, Тарсовичів, Демидівки, Нової Петрівки і Гостомиля. Ховаються між ріками Дніпром і Навою.

Військова діяльність: напад на патрулі коло Святошина (?), вибух моста через ріку Наву, один напад на реквізійний відділ.

Отаман Волощенко, (Юрій), бувший сотник української армії з Полтавщини.

Склад відділу: 300 чоловіка піхоти, 10 скорострілів. Була одна легка гармата. Слад відділу постійний. Організація військова. Підтримують селяне з Сальних, Хмільного, Райгороду і Ланова та Холодківського. Військова діяльність: захоплення стації Козятин з винищенням членів Ч. К., спалення складів і залізничих валок, зруйновання залізничого шляху коло Бердичева (?). Знищення двох карних військових відділів, висланих з Бердичева.

Отаман Коленський. Склад відділу 100 чоловіка піхоти і 2 скоростріли.

Підтримують селяне з Карушівки, Самгорода, Прилук, Зожева та Вахнівки. Військова діяльність: виключно псовання залізничого шляху Козятин — Калинівка і Козятин — Умань. Підлягає отаманові Струкові.

Отаман Струк, бувший полковник. Народився на Київщині.

Склад відділу: 1,000 чоловіка піхоти зі скорострілами і 4 гарматами. Підчас великих виступів скількість повстанців доходить до 4,000 людей.

Піддержують селяне з повітів: Васильківського, Сквирського, частини Канівського і Білоцерківського (?) 120 сіл.

Військова діяльність: захоплення міста Василькова (?) і околиць Києва. Тимчасове захоплення міст Білої Церкви, Сквири, Канева, Брацлава, Умані. Сприяючі бої з трьома совітськими дивізіями зі складу XII і XIV армії. Відпустив мобілізованих до дому. Голова повстанчого руху на Київщині.

 Отаман Кінський. Склад відділу 50 чоловіка піхоти. Підтримують селяне з Маріївки, Монастирища і Соколівки.

Військова діяльність: напади на дрібні продовольчі і реквізійні відділи (4). В лютім 1921 р. був розбитий і тимчасово скінчив своє істнування.

Отаман Богатиренко, селянин.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти зі скорострілами. Підчас виступу збільшується в двоє. Підтримують селяне з Уманського повіту.

Військова діяльність: виступає завсіди з отаманом Струком.

Отаман Чехович, бувший старшина, степень і армія невідома.

Склад відділу 200 чоловіка і скоростріли. Скількість завсіди змінявся. В лютім 1921 було всього 50 чоловіка.

Підтримують селяне Звенигородського повіту.

Військова діяльність: в лютім 1921 захопив місто Златополь і стацію Ново-Миргород. Зареґістровано 10 випадків знищення залізничого тору і три напади на продовольчі реквізійні відділи.

Отаман Зеленчук, бувший старшина української армії з Черкас, правдиве назвиско Михайличенко.

Склад відділу 200 чоловіка кінноти, одна гармата. В складі відділу богато старшин. Кіннота вся з дезертирів української совітської кавалерії.

Користується широкою допомогою з боку населення повітів Канівського і Черкаського. Всі напади відзначаються добровільною підмогою. Відділ виявляє виключну жорстокість до комуністів і аґентів Ч. К., яких закопують живцем в землю.

Військова діяльність: захоплення на 2 день міста Черкас і стації Цвітково зі знищенням бронепотягу "Український Комуніст". Зареґістровано 9 нападів на карні та реквізиційні відділи. В квітні 1921 вів успішну боротьбу з большевицькою червоною бриґадою.

Отаман Матвієнко.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти з 10 скорострілами і одною гарматою. Всі дезертири з української радянської червоної армії.

Підтримують селяне Смілої, Бобринської, Ломового, Медведівки, Прус, Янівки, Олександрівки і около 21 хуторів. Має багато співчуваючих червоноармейських залог міст Кремчуга і Чигирина. Доповняється дезертирами.

Військова діяльність: захопив на три дні Чигирин, нераз підходив до Кременчука, розбив два карні відділи.

Отаман Перенко, бувший старшина української армії (бувший полковник).

Склад відділу 300 чоловіка піхоти з одною гарматою. Виключно з місцевого елементу. Коло 40 чоловіка старшин. Підтримують селяне Канівського повіту, а по части і Золотоношського на Полтавщині.

Військова діяльність: виступає завсіди разом з отаманом Струком.

Чернигівщина.

Отаман Довгаленко, колишній старшина добровольчої армії.

Склад відділу: 300 чоловіка піхоти, є скоростріли. Більшість місцеві люди. Коло 20 старшин. Є перебіжчики з червоної армії. Підтримують селяне з повітів Остерського, Чернигівського, Козелецького і Ніжинського. Військова діяльність: завсіди добре зорганізовані виступи. Іноді відділ несподівано зникає. Зареґістровано в 4 місяцях напади на місто Козелець, Остер, Ніжин, ст. Бобрик і стацію Бересоч. Розбито два совєтські полки і відділ чернигівських курсантів.

Отаман Лошин, бувший хорунжий української армії.

Склад відділу 1,000 чоловіка піхоти з 30 скорострілами і 2 гарматами. Складаються з решток Української армії, решток червоної армії та місцевих селян.

Має величезну популярність серед селян Чернигівщини. Відхилив всякі переговори з совітською владою.

Військова діяльність: захоплення міста Чернигова і Ніжина, захоплення стації Бахмач і Конотоп, зареґістровано 14 випадків розгрому продовольчих відділів і знищення 3 карних відділів.

Волинь 

Отаман Тютюник, молодший, був. старшина української армії.

Склад відділу: 400 чоловіка піхоти, 250 кінноти і 4 гармати. Виключно з решток української армії.

Підтримують селяне повітів Проскурівського, Летичівського і Староконстантинівського і має піддержку назовні.

Військова діяльність: Зареґістровано 12 випадків боротьби з продовольчинми відділами, 5 випадків знищення карних відділів і постійне руйнування залізничого шляху. В кінці лютого 1921 р. був оточений між Старо-Константиновом і Бердичевом і сильно розбитий. Рештки по части перейшли кордон, по части перейшли в північнім напрямі.

Поділля.  


Отаман Подоляка, бувший старшина української армії.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти з 8 скорострілами і одною гарматою. Рештки української армії.

Підтримують селяне повітів Винницького і Літинського і районів Жмеринки та Браїлова. Має підтримання назовні.

Військова діяльність: В лютім і марті 1921 вів успішний бій з 41 та 25 совітськими піхотними дивізіями, захопив стацію Жмеринка. Змусив штаб XIV совітської армії перейти в Умань.

Отаман Бабич.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти з 6 скорострілами. Підтримують селяни повітів Могилівського і Ямпільського. За це совєтськими карними відділами були спалені хутори Джурак, Березівка і Чорнівці.

Військова діяльність: знищення до останнього чоловіка трьох карних відділів, спалення совітських складів на стації Вапнярка, 7 випадків руйнування залізничого тору.

Отаман Голуб, бувший старшина української армії, приїхав з Галичини в січні 1921 року в район Гайсина.

Склад відділу 700 чоловіка піхоти, 100 чоловіка кінноти, одна гармата. По части зі складу XI української армії. Більшість з місцевого селянського населення.

Підтримують селяни з повітів Гайсинського і Ольгопільського, за що спалені 3 хутори в районі Тульчина, має піддержку назовні.

Військова діяльність: захоплення Тульчина, Гайсина, стації Соколівки та стації Темнівки. Знищення 4 карних відділів і залізниці Ч. К. на стації Івангород. Напад на радіо-стацію південного фронту на стації Вапнярка. Має звязок з отаманом Струком.

Отаман Василенко, бувший урядник української армії, селянин Балтського повіту.

Склад відділу 150 чоловіка піхоти з двома скорострілами. При великих виступах збільшується до 500 чоловіка. Більшістю місцеві селяне.

Підтримують селяне з Писарівки, Оленівки, Буд, Лисничівки, Немирівки, Крут, Христова і Піщанки. За допомогу пережили екзекуцію Писарівка і Оленівка.

Військова діяльність: зареґістровано знищення совітського реквізіціного відділу коло стації Писарівка.

В кінці березня відділ перейшов до Херсонщини.

Херзоншина.

Отаман Сокіл, дезертир совітської червоної кінноти.

Склад відділу 300 чоловіка піхоти, більшість з місцевих селян, які здезертирували з червоної армії.

Піддержують селяни повітів, Ольгопільського, Ананіївського й Вознесенського.

Військова діяльність: в районі військової діяльности в селах зовсім не існує совітська адміністрація. Зареґістровано 12 нападів на урядовців совітської адміністрації і два напади на продовольчі реквізіційні відділи.

Отаман Павлов.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти. Є скоростріли. Всі дезертири з української совітської армії. Перший прояв військової діяльности почався 15 марта 1921, коли відділ зробив напад на Веселий Кут і перебив комісарів ремонтної комісії третьої кінної совітської армії.

Отаман Кущ, бувший козак української армії з Нового Буга. 

Склад відділу 200 чоловіка піхоти, Місцеві селяне. Підтримує населення Єлисаветградського повіту.

Військова діяльність: знищення залізниці Ч. К. на стації Долинській і знищення карного відділу.

Відділ був сильно розбитий коло Нового Бугу 14-16 квітня. Розстріляно 60 чоловіка полонених, серед яких був помічник отамана бувший Матрос Митаренко.

Полтавщина

Отаман Шуба, бувший підстаршина червоної совітської армії. Називає себе лівим соціял-революціонером.

Склад відділу 300 чоловіка піхоти, 200 чоловіка кінноти, 4 гармати. Підчас великих виступів відділ доходить до 2,500 чоловіка. Частина дезертири з червоної армії, частина місцеві селяне.

 Підтримують селяне майже всіх повітів Полтавщини і тому відділ зявляється безкарно в різних частинах губернії.

Військова діяльність: зареґістровано напади на міста Полтаву, Лохвицю, Гадяч, Миргород, Кобиляки, 6 нападів на продовольчий відділ, 28 випадків руйнування залізничого шляху і розгромлення відділу червоних курсантів, висланих з Полтави.

Отаман Сокира (?).

Склад відділу 400 чоловіка піхоти, виключно селяне Переяславського повіту.

Військова діяльність: зареґістровано напад на стацію Яготин і 7 нападів на продовольчі відділи. 22 квітня відділ був окружений і до чиста знищений.

Харківщина. 

    Отаман Бурлака.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти, дезертири з червоної армїі.

Підтримують селяни повітів Чугуївського, Волчанського та Купянського.

Військова діяльність: 5 нападів на продовольчі відділи. 8 випадків знищення совітської адміністрації. По звіту ч. 41, відділ тимчасово перейшов на Вороніжчину.

Отаман Сірошапка, колишній вахмістр, дезертир червоної армії.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти, одна гармата. Основне ядро дезертири червоноармейці 80-90 чоловіка. Інші місцеві селяне.

Підтримують селяне Ізюмського повіту.

 Військова діяльність: зареґістровано 3 напади на карні відділи.

Відділ був сильно розбитий на початку лютого і з того часу великих наступів не робить.

Отаман Литвиненко, колишній комісар п'ятого продовольчого відділу.

Склад відділу 50 чоловіка піхоти.
   
Оперує в районі Старобільського повіту, 7 нападів на дрібні відділи совітської армії.

Катеринославщина. 

Отаман Махно, бувший учитель. Уродився в Гуляй-Полі.

Штаб: Начальник Штабу бувший сотник Василів, начальник розвідки бувший поручник Сидорів-Павлович, командант бувший матрос Кійко, начальник конвою "батька Махна" бувший матрос Лащенко. Командант піхотного ударного відділу бувший матрос Ґура, начальник кінноти бувший вахмістр Довженко.

Склад відділу: Головне ядро 2,000 чоловіка піхоти, 600 кавалєристів, коло 80 скорострілів, 10 гармат, 2 автоброневики "Смерть — комуністам!" і "Батько — Махно". При виступах число повстанців доходить до 12,000, з них 2,500 кінноти.

Підтримує все населення Катеринославщини.

В квітні вів боротьбу з кінною армією Буденного і частинами української совітської армії, винищено до ноги відділ червоних курсантів кількістю в 450 чоловіка коло стадії Грушино.

Отаман Гладченко, бувший осаул української армії.

Склад відділу 250 чоловіка піхоти і 9 скорострілів.

Підтримують селяне повітів Катеринославського і Верхнє-Дніпровського.

Військова діяльність: зареґістровано 18 руйнувань залізничого шляху, 4 напади на карні відділи та розброєння 6 продовольчих відділів. Тримає зв"язок з Махном.

Повстанча група отамана Ромашка.

Група та зістала розбита в боях під Київом, Житомиром, Черниговом і Єлисаветгородом.

Повстанці святого Михайла.

На Поділлю та Волині формував сотник Богданов повстанчий полк іменем святого Михайла. Орґанізація полку відбувалась під кличем "Спасати Україну від комуністів". До полку принимали козаків зі збруєю і кіньми. Богданов випустив відозву, в якій взивав усіх Українців по обох боках кордону та козаків з Кубані, вибирати старшину і ставати під прапор святого Михайла. На другім боці відозви була пісня, яка зачиналася словами :"3 огнем пожарів і крови невинних, до Тебе Боже голос наш гуде". Повстанці ті оперували на околицях Житомира, Бердичева і Київа.

Повстанча група Ангела.

Група та зістала розбита в боях під Київом, Житомиром, Черниговом, Єлиасаветгородом.

Повстанча група отамана Деревляного.

Групу цю частинно знищено в Гетьманських лісах, часть розбіглася

Повстанча група отамана Заболотного.

Оперував в Подільській губернії.

Повстанча група Марусі Соколовської.

Оперувала в Чернигівщині.

Повстанча група отамана Цвітковського.

5,000 узброєної кінноти і піхоти з кількома гарматами. В його відділі була сильна організація, дисципліна, а навіть форма. Відділ розбито на полки, навіть сотні. Клич його "Самостійна Українська Народня Республика і поворот української влади на чолі з Петлюрою".

Повстанча група отамана Голяка.

Оперувала в Чернигівщині.

Повстанча група отамана Голого.

Про себе каже цей отаман таке: "Я голісенький, маленький, а як прийду в Богуслав, то не залишу там ні одного комуніста". Його відділ числив 5,000 осіб. Клич його такий же як Цвітковського. Ловить і розстрілює комуністів-кацапів, Китайців та Мадярів і Українців, які служать російським окупантам большевикам. В селі Квітки коло Корсуня мав бій з червоарміцями. Розташованих в цьому селі повстанців його відділу окружили большевики і після недовгої бійки примусили уступати.

Захопивши село, певні своєї перемоги, большевики почали мститися на селянах, грабуючи, розстрілюючи та насилуючи жінок та дівчат. При кінці уладили п'яний бенкет і підпалили село. В той час Голий стягнув увесь свій відділ і при помочи селян з окружних сіл несподівано напав на село, захопив в полон всіх пяних червоноармійців і розстріляв їх.

Повстанча група отамана Трубича.

Група його розбита в боях під Київом, Жмеринкою, Черниговом і Єлисаветгородом.

Повстанча група отамана Савонов-Каменюка і повстанча група отамана Бондаренка.

Обі ті групи оперували на Слобожанщині. В квітні 1921 р. большевики розстріляли 50 селян за симпатії до повстанців. Повстанці відомстились в той спосіб, що на початку мая окружили карательний відділ червоноармійців і всіх вирізали до ноги.

Повстанча група отамана Дерещука.

За Директорії був комендантом міста Уманя, оперував на Правобережу.

Повстанча група отамана Хава.

Повстанча група отамана Гетьмана.

Повстанча група отамана Кучера.

Повстанча група отамана Штейненка.

Повстанча група отамана Болонського.

Повстанча група отамана Чорного Мусіна.

Всі ті групи оперували в районі Лебедина.

Повстанча група "Не журись".

Оперувала в Звенигородському повіті, селянський відділ, який скривався в лісі, мав досить численний склад. Стурбовані повстанською акцією большевики оголосили весь повіт на військовому стані і сконцентрували тут богато війська, а саме частини піхоти, цілу кінну дивізію і 20 гармат розташовано переважно в Кирилівській волости. Цей карательний відділ спалив 11 хат в селі Юрківка та перевів богато арештів і розправ як серед селянства та і учительства за участь і співчуття в повстанню за незалежну Україну.

З посеред учителів заарештовано в селі Кирилівці П. Штемпеля і Ганусу як жовтоблакитників і розстріляно учителя Гомолицького за те саме; в педаґоґічній школі арештовано Ушакевича і Музиченка.

Повстанча група Чорної Марусі.

Оперувала в Полтавщині.

Повстанча група отамана Антонова.

Оперувала в губернії Тамбовській і Саратівській.

Повстанча група отамана Вакумина на Дону.

Його клич були великі совіти без большевиків і свобода торговлі. На стації Михайлівській Усть-Медведецького округа арештовує комісарів, відтак розбитий переходить до тамбовської губернії до Антонова.

Повстанча група Махновци.

Оперувала на Дону. Група та визначалася тим, що приходила нечайно, убивала комісарів, комуністів і продовольственників. Нераз заходила до міста і озганяла власть. Виступала відділами 12, 15 і 50 душ.

Повстанча група Сави Чалого.

Покінчив винницький церковний семинар, який рівняється теперішному низшому степеневі народної школи з додатком деяких курсів, які давали такій людині можність бути учителем в школі грамоти (старий тип сільських шкіл при церкві, де займали посади учителів особи, які вміли лиш читати і писати).

Цей Сава Чалий організує повстання в Брацлавщині, відтак переходить до большевиків, де працює у них як комісар камянецького університету і як дійсний Сава Чалий переслідує студентів і професорів університету, заводячи неможливий режім шпигунства і трусу, рабуючи співробітників університету.

Повстанча група отамана Орлика.

Оперувала під Київом, Коростенем і Староконстантиновом. В липні 1921 червоноармійці розбили цю групу.

Повстанча група отамана Олексієнка. Оперувала під Київом, Коростенем і Староконстантиновом.

Повстанча група отамана Андрійчука.

Оперувала під Київом, Коростенем і Староконстантиновом.

Оперувала під Кременчуком. В липні 1921 червоноармійці мали цю повстанчу групу розбити і Загородного убити.

Повстанча група отамана Полтавця.

Оперувала під Кременчуком. В липні 1921 червоноармійці розбили цю групу.

понеділок, 5 квітня 2010 р.

ВІСІМНАДЦЯТЬ ПРОТИ ТРЬОХСОТ

 (-)

Із світлих фрагментів визвольних змагань

Денікінські війська хотіли використати перемогу нашої Армії. Вони поспішно підходили до берегів Дніпра, бо чули, що наші заняли золотоверхий Київ. І хоч їх напрямок ішов на північ, то вони нагло повернули фронт на захід, думаючи, що українські війська кривавляться тільки на те, щоб звільнити Україну від москалів червоних, і віддати її таким же москалям на біло помальованим...

В хвилі, коли Денікін кількома загонами перейшов Дніпро, наша тодішня столиця Кам'янець була в небезпеці. Большевицька група з Одеси зміряла перебитися на північ, через Вапнярку і Жмеринку, загрожуючи Кам'янцеві. Тривожні відомості доходили і від сторони польського фронту.

Та Начальне Командування галицьких і придніпрянських військ вирішило кинути останню резерву, що була під рукою — Бригаду УСС. Вона мала захистити важну вузлову станцію Жмеринку і зіпхати большевицьку групу в сторону денікінців.

В перших днях вересня виїхала Бригада з Кам'янця кількома потягами на фронт. Під містечком Тростянчиком (над рікою Богом) прийшло до першої стрічі. В бою було багато втрат по обох сторонах. Найбільше потерпів І і ІІІ Кур. УСС. (Сот. Чичкевич хотів відразу фронтовим ударом знищити безпощадно большевиків, що окопались на мостовому причілку). Та всеж цей бій підорвав у ворога силу опору. Втікаючи на реквірованих підводах, опинились большевики біля Христинівки і Уманя.

Післаний на розвідку відділ кінноти УСС в силі 18 шабель під командою хор. Петруняка, довідується, що біля Христинівки стоїть великий обоз під охороною 300 піхоти і 10 скорострілів. Не надумуючись довго, хор. Петруняк наскакує негайно на ворога і добуває велике майно. Біля 1000 шт. кримських волів і овець, касу, вози і коні. Цей наскок навів ще більшу паніку на ворога, а нашій інтендантурі приспорив чимало користи. Волами обділено всі сусідні групи і кожній було подостатком.

  Відділ кінноти дістав окрему похвалу від бригади і командуючого групою, а хор. Петруняк був поданий до піднесення на вищий ступінь.

середа, 31 березня 2010 р.

Бої сірожупанників на польському фронті

Василь Прохода

Після упертих боїв на Північному фронті проти большевиків в Коростенському районі, Сірій дивізії було наказано перейти на Польський фронт в район Луцька — Володимира Волинського. Подорозі в Луцьк на ешелони, 1, 2, і 4-го Сірих полків на ст. Бердичів, несподівано напали на вранці 7 березня 1919 р. большевики-таращанці. Після кривавого бою аж до пізнього вечора, коли стемніло, сірожупанники забрали своїх убитих та ранених і від'їхали до Шепетівки, залишивши оборону міста Бердичева начальникові його залоги командирові Залізничої дивізії*) отаманові Андрієві Вовкові, який мав досить сили відбити наступ ослаблених в бою таращанців.

На станції Шепетівка Сірі поховали убитих — хорунжого Буряка та чотирьох козаків. Вони були обурені безпорадністю штабу своєї дивізії з отаманом Палієм та байдужним відношенням отамана Вовка, що був безучасним до кривавого бою. Після похоронів були скликані старшинські збори для обговорення безладдя, що панувало в штабах. На зборах отаман Палій заявив, що він слабий для командування дивізією, а тому відмовляється від неї і передає обов'язки начальника дивізії своєму заступникові старому п-полковникові Абазі.

Ще більше обурення викликало поступовання отамана Вовка, який зі своєю дивізією залишив місто Бердичів без бою і доповів Головному Отаманові, що сірожупанники навмисно віддали большевикам Бердичів і здеморалізували його дивізію. Наслідком цього в Головній Команді, було вирішено обезброїти і розформувати Сіру дивізію. Тоді ветеринарний лікар дивізії, полковник Кость Вротновський-Сивошапка, особистий приятель Симона Петлюри, поінформував його про дійсний хід подій. Постанова про розформування дивізії була скасована і дивізія від'їхала на Польський фронт, підпорядкована Штабові Північно-Західнього фронту отамана Оскілка.

В Луцьку було досить місця для розташування дивізії в касарнях колишнього російського полку біля двірця. Розташувались у них господарькі частини полків, а муштрові відділи були вислані в села Киселин, Пересна, Навоз, на правому березі ріки Стоходу і в Колки на Стирі. Штаб дивізії по старій звичці відокремився і зайняв в місті кращий будинок, давши полкам повну ініціятиву в самоуправі та чинності на позиції. На передову позицію йшли лише ті, кого вабили боєві пригоди, а більшість "відпочивала".

 Новий начальник дивізії полковник Абаза більшої активности від отамана Палія в командуванні дивізією не виявив, а начальник штабу сотник генштабу Морозевич, уділяв забавам у запіллі більше уваги, ніж подіям на фронті...

Бездіяльність штабу дивізії в належному керуванні чинністю сірих полків, байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала загальним розкладом, пригнічуюче впливали на мене. Частина старшин захопилась забавами та розвагами в місті, ніби в мирний час.

Командир полку полковник Петро Ганжа був заслабий запровадити належну дисципліну в полку.   Тогочасні обставини деморалізували тих, що могли бути героями. Деморалізаторів треба було на власну відповідальність вигнати.  Про це я говорив Ганжі. Але він на рішучий крок не відважився.   До того не ліпшим був сам начальник штабу дивізіїі Морозевич.  Таке безладдя так вплинуло на мене, що я не бачив доцільности в своїй діяльности. Коли щось робити, то треба робити як слід, або зовсім чогось нерозумного не робити, щоб для майбутнього покоління ідея боротьби за волю України залишилась чистою.  Я подав рапорт про звільнення мене зі служби в полку й дивізії.  Було це десь перед Великоднем. Пробуджена весною природа манила мене в рідний край. Але я не виїхав.

В цей час поляки перейшли Стоход, взяли Пересну і відтиснули сірожупанників до Рожища. Полковник Ганжа виїхав на передову позицію і наказав поручникові Стаховському зібрати сотню козаків, взяти боєприпаси, головне гарматні набої та харчі. Стаховський попрохав мене залишити намір відходу з дивізії та їхати з ним на позицію. Штаб дивізії «ані кує, ані меле», а тому треба нам самим, як то було в Коростені та в Турчинці, організувати оборону проти ворожого натиску та об"єднати для цього чинність інших полків. Відходити в цей час з поля бою було б дійсним дезертирством.

Коли ми прибули до Рожища, Ганжа був надзвичайно радий моєму приїздові. Відразу, з прибувшою допомогою, ми зорганізували контрнаступ. Гарматня батарея хорунжого Ковшара отримала набої і відкрила по поляках вогонь «прямою наводкою», і під натиском нашої стрілецької лави, ворог був примушений відійти за Стоход, при чому до двох десятків поляків залишились у Стоході. Переспа знова опинилась в наших руках.  У нас було лише кілька ранених.

На Переспі полк. Ганжа зі мною та в порозумінні з командиру 2 і 4-го полків, організував штаб Ковельської групи, що об'єднував бойові операції та оборону правого берегу Стоходу і далі на північ р. Стиру в районі Колок.

Штаб дивізії був цьому радий і ні до чого не втручався. Я, як начальник штабу групи, посилав туди лише звіти, які використовувались для інформації у «Вістях Сірих», що видавав в Луцьку Культурно-освітній відділ дивізії під проводом Миколи Букшованого з Павлом Дубрівним та Миколою Бутовичем. До Ковельської групи належали відділи 1, 2 і 4-го полків та деякі окремі курені, що були там до приходу Сірих. З них я пам"ятаю назву найбільш боєздатного Кальницького стрілецького куреня та гарматню батерею хорунжого Ковшара, який зі своїх двох польових гармат відкривав такий буревійний вогонь, що викликав у поляків враження, що ми маємо гарматню бриґаду. 3-ій Сірий полк був відсепарований від нас. Командиром полку в ньому був підполковник Пилипенко, прихильник отаманії, не здібний керувати боєвими операціями. З його вини в грудні 1918 року був відданий таращанцям Чернігів та стались втрати в Бердичеві. Дві сотні цього полку були десь в районі Торчина, де діяла Волинська дивізія.

Коли ми відходили з Шепетівки, то з ініціятиви поручника Йосипа Мандзенка, відбили в большевиків у маєтку польського дідича Сангушка в Полонному 14 расових коней. На польському фронті ми використовували їх для розвідки, а головне для зв'язку. Відділи Сірих знаходились в Киселіні, Пересні, Навозі та в Колках. Як у цих селах, так і в менших від них, навіть за Стоходом, були невеликі селянські гуртки повстанчого характеру по десять хлопців у кожному. Селяни були проти польського панування й організували повстання в запіллі польських військових частин. Вони діставали від нас зброю та набої і тримали з нами постійний зв'язок. Це сприяло тому, що ми могли почати підготову для наступу та відібрання у поляків Ковеля. В другій половині квітня ми вже були в Голобах на лівому березі Стоходу. На фронті установилась свого роду рівновага сил. Мене захоплювала чинність начальника штабу групи. Щодня у нас були сутички з поляками, що з погіршенням загальної ситуації для УНР виявляли все більшу настирливість. Поза цим через Стоход переходили кожного дня цивільні люди. Між ними були підозрілі, яких треба було перевіряти, та контрабандисти. Тому вільного часу на роздумування про загальне безладдя та песимістичні висновки у мене не було. Коли настав на передовій позиції спокій, я використовував вільний час для поїздок верхом на коні до Луцька та до Рожищ. Частіше я їздив до Рожища, де був невеликий шпиталь. В ньому я відвідував ранених сірожупанників. Лікарем там була гарна симпатична жидівка, а примарою — земський лікар, поляк. Українським комендантом Рожища ще з гетьманського періоду був мій земляк з Запоріжжя, поручник Марченко, дуже мила симпатична людина, а ще милішою була його дружина Ніна.

Недовго довелось мені тішитись своєю чинністю та відпочинком серед моїх приятелів. В річницю торішнього перевороту в Києві, коли Українська Центральна Рада дозволила розігнати себе, був на цей раз 29 квітня проголошений державний переворот також у Рівному, куди під захист Північно-Західнього фронту докотився Уряд УНР. Отаман Оскілко під впливом партії українських самостійників проголосив себе Головнокомандуючим всіма озброєними силами Наддніпрянської України з диктаторськими правами. Він заарештував половину міністрів уряду генерала Желіховського та його начальника штабу Протозанова, що 28 квітня наказом Головної Команди були призначені для керування Північним фронтом...

Не урахував Оскілко того, що різного роду урядові перевороти тепер не мали вже значення. Головне було втрачене. Боротьбу за українську незалежність провадили ліпші військові частини, так мовити, в силу інерції, яка була значною, без огляду на урядовий політичний курс. В цій боротьбі було об'єднуючим ім'я Петлюри. Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було й зі мною особисто. Стати оскілковцями вони вже не могли. Тому намір Оскілка зі самостійниками, побороти урядове безладдя, вніс у ряди борців ще більше безладдя.  Його ніхто не підтримав.

Замість перевороту сталась авантюра. Лише полковник Антон Пузицький, який у той час був на передовій позиції, рятуючи становище під Коростенем та Новгород Волинським, надіслав телеграму Оскілкові про те, що він і надалі буде виконувати його накази, закінчивши її словами: «Слава Україні! Слава Отаманові Оскілкові!»

Пузицький по своїй аполітичності, не розумів і не хотів вникати в тогочасну ситуацію. Його телеграма не застала Оскілка в Рівному. Він змушений був утекти до Польщі разом з начальником штабу генералом Агапієвим. А Пузицького, з наказу Головної Команди, заарештував командир полку його ж дивізії, поручник Анатолій Костик. Ще проти Гетьмана, коли ми були на Чернігівщині, він мав з наказу отамана Палія, арештувати Пузицького, але тоді я стримав його від нерозумного наміру, а тепер ніким не стриманий, зробив цей безглуздий вчинок. 17 -та Стрілецька дивізія позбавлена твердої керуючої руки, зразу стала небоєздатною. Північний фронт самоліквідувався.

Ще пред Оскілковою авантюрою, Західній фронт був переіменований в Xолмський фронт, командування яким перебрав Наказний отаман генерал 0лександер Осецький, що мав свій штаб у м. Дубно. Звідти він навідувався до Луцька.  Щоб здобути собі популярність, він став великим "соціялістом", їздив по селах Луцького району, де збирав сільські сходини, на яких виголошував промови з обіцянками наділення землею з панських маєтків, надсилкою насіння для посівів та закликав вступати добровольцями до українського війська. Він намагався активізувати вояків що сиділи в Луцьку, пускаючись при цьому на різні демагогічні виступи. Щоб збільшити бойову силу Сірої дивізії, вона наказом Головної Команди переіменована в корпус Сірожупанників, розділивши її на дві дивізії. Начальником 1-ої дивізії залишився полковник Абаза, а для 2-ої був призначений отаман Тимченко. Після такого розділення з витворенням нових штабів та господарських частин, сила такого корпусу стала меншою від колишньої дивізії, бо жодних добровольців до нього не вступило, а ті, що безжурно бавились в Луцьку, активнішими не стали.

Коли отаман Оскілко арештував міністрів Уряду, генерал О. Осецький наказав негайно організувати більший відділ сірожупанників для ліквідації виступу Оскілка. Начальник дивізії Абаза обмежився лише наказом полковникові Ганжі виїхати з відділом Сірих до Рівного. Довелось зняти частину Сірих з передових позицій для поповнення того, що було зібрано в Луцьку. Коли відділ подорозі до Рівного був ще в Киверцях, виявилось, що Оскілко вже втік до Польщі...

Але разом з тим стало відомо про невдачі на Північному фронті. Большевикам був зданий Коростень і вони зайняли Новгород Волинський, загрожуючи Рівному та Шепетівці. Треба було допомогти 17 Стрілецькій Дивізії, а власне тому полкові, що затримував наступ большевиків по
шосовій дорозі з Новгорода до Рівного. Цим полком командував А. Костик, що мав бути в Корці. Йому треба було допомоги. Полковник Ганжа доручив мені перебрати від нього командування відділом, бо я був у дуже добрих відношеннях з начальником дивізії Пузицьким та командиром
полку Костиком, а тому зміг ліпше орієнтуватись у тих обставинах. Мене цікавила зустріч з Пузицьким. Знаючи, що з ним не попаду в якусь халепу, я перебрав командування відділом.

Без затримки досить швидко ми дістались аж під Новгород Волинський.   Вранці 3-го травня ми зупинились на станції Арепи, де був якийсь малий український відділ. Я залишив одну сотню під командою її командира на ст. Арепи, наказавши вислати розвідку вперед і на схід від залізниці та тримати зі мною зв'язок, а сам з другою збірною сотнею похідним порядком вирушив на захід від залізниці, в село Ярунь, звідки послав сильну розвідку в напрямку до Корця з полевою запискою, що була адресована Пузицькому й Костикові. В ній я доповів про прибуття з відділом Сірих і прохав вказівок для дальших дій. На шосе з Новгорода до Корця, ця розвідка мала здибати когось із 17-ої дивізії, або ж мала знайти її відділ у Корцю. Визначивши з командиром сотні позицію перед селом у напрямку можливого наступу большевиків та пославши стежі, щоб не стати предметом несподіваного нападу, сам я опинився в одному домику посеред села. До нього мали посилати мені доповіді з Ореп, а також від розвідок. Біля того домику лежали скрині з набоями. На запитання господарів, хто тут був, він відповів мені, що ще позавчора був тут якийсь український відділ, який наодно з поспіхом відійшов у західньому напрямку і залишив ці скрині з набоями. Большевики тут ще не були. Він чув, що в Корці українського війська вже немає. Там ніби сталась якась зрада і вояки не захотіли битись при большевиків. Тому він попрохав мене, коли й ми будемо відходити, забрати скрині з набоями, щоб він не мав халепи від большевиків.

Лише вечером повернулась з Корця розвідка, не зустрівши по дорозі жодного большевика. Там вона довідалась, що останній відділ петлюрівців відійшов учора. Вояки ніби говорили, що досить вже воювати, бо їхнього головного начальника арештовано за якусь зраду... В цей час прийшов зі станції зв'язковий і приніс мені доповідь від команди сотні про те, що большевики зайняли село на схід від Ореп, очевидне наміром зайти нам в обхід, і що малий відділ, який був у Орепах, відійшов назад на наступну станцію. Тоді я зібрав усіх сірожупанників. Скрині з набоями були відвезені на двох селянських возах до нашого ешелону. Вночі ми від'їхали до ст. Шепетівки. Лише там я довідався від коменданта станції про загальну деморалізацію в 17-ій дивізії, внаслідок арешту її начальника.

На станції було досить всяких ешелонів, а тому ми, не затримуючись, вирушили далі й прибули, поминувши Здолбунів та Рівне, аж до ст. Киверці. Там я довідався, що внаслідок ослаблення нашої Ковельської групи поляки відібрали від нас Голоби. Наші відділи відійшли на попереднє становище, на правому березі Стоходу, але можливо, не витримають дальшого польського натиску. Тоді я з усім відділом негайно вирушив у напрямі на Переспу. Прибув я вчасно. В Рожищі ми довідались, що поляки знову перейшли Стоход. Бій ішов вже на Переспі. Під'їхавши ближче до неї, сірожупанники виступили з вагонів, розсипались у лаву  і контр-атакою знову дали можливість пілсудчикам покупатись у Стоході. Ми забрали в полон кількох поляків із старшиною. Останній був досить переляканий, але коли я погостив його і навіть повернув йому відібрану шаблю, він заспокоївся і зі сміхом оповів про поширені в них нісенітниці про дикість петлюрівців, як жадних крови гайдамаків, що всіх мордують та ґвалтують...

З того дня впродовж тижня жвава бойова чинність по всій лінії фронту не вгавала. Коли большевики зайняли Рівне, польський натиск став особливо настирливим. У них появився літак, який щодня літав за нашу лінію фронту і скидав над нашим ешелоном в Переспі бомби. Видно було, що поляки ніби вступили в змагання з большевиками, хто скоріше захопить Луцьк. Сірі відділи за допомогою селянських партизанських гуртків відбивали всі спроби пілсудчиків перейти Стоход. Але коли на Холмський фронт прибула польська дивізія з корпусу генерала Галлера і на допомогу пілсудчикам прийшли галерчики, ми не були встані їх стримувати...

А тим часом на вимогу полковника Ганжі, начальник дивізії Абаза не дозволив на власну відповідальність зробити евакуацію господарських частин та боєприпасів з Луцька до Дубна, бо Наказний отаман Осецький категорично заборонив це робити і триматись на фронті до останньої можливости...

16-го травня 1919 року сталась у Луцьку катастрофа. Поляки вахопили Торчин, оточили Луцьк і всіх, хто в ньому були, полонили. Польська кіннота зайняла на Стирі Колки, примусивши відділ славного кулеметника, хор. Стельмаха відійти до Киверців. На Переспі бій завзято продовжувався аж до вечора, поки в батереї Ковшара, одна гармата від напруженої стрілянини розірвалась і вбила двох гарматників. З другої гармати були достріляні останні набої. Хорунжий Ковшар зняв з неї замок, прийшов до мене і доповів, що він свій бій вже скінчив. Поляки перейшли Стоход і зайняли Переспу. З Рівна до Киверців наближалися большевики...

Лише тим сірожупанникам, що були на передовій позиції, вдалось під командою полковника Ганжі вирватись з польсько-большевицького оточення, на південь...

З вини Наказного отамана Осецького недоформований Корпус Сірожупанників перестав існувати. Начальники його дивізій опинились в полоні.

Проте бойові традиції Сірих та їх дружність у свідомості свого обов'язку перед Батьківщиною, залишилась. Після перебування в першому «трикутнику смерти» при реорганізації Армії УНР, з усуненням отаманії, ці традиції відновились в 4-ій дивізії Сірожупанників у боях проти ворогів України — червоних і білих росіян, а після Зимового Походу в 1920 році, в Сірій бригаді Волинської дивізії.

________________________

*)   Для збільшення авторитету генерал-полковника А. Вовка, цю дивізію на еміґрації стали називати Залізничним корпусом.

четвер, 25 березня 2010 р.

В ЄЛИСАВЕТСЬКІЙ ЗАЛОЗІ

Ф. Мелешко

Інспектура

Ціла Україна тоді вже палала повстанням.   Місто за містом позбавлялось гетьманської влади.   Наша ж Одеса-«мама» не піддавалась. Мало не кожний день до нас приходили нові вимоги на присилання козаків. Ми наскоро одягали й озброювали сотні, ба й цілі курені, і все відправляли під Одесу.   Наша залога часом зовсім порожніла.   Большевики ж вже розпочали свою шалену агітацію.   Залогу нам розкладано. Старшинство чим далі, тим більше деморалізувалось, одні піячили, другі сторонились козаків.  Про це все добре було відомо УНСоюзові.  Врешті голова союзу Біланенко почав мене прохати, щоб я йшов у залогу й  робив там якийсь порядок.  Який я там міг робити порядок, він собі того не уявляв.  Я ж цілий час працював, так би мовити, «без портфеля». І на пропозицію Біланенка я ніякої відповіді не дав.  Треба було раніше подумати, що маю робити в залозі.  Одного вговорювання козаків та й старшин, було замало.   Які наслідки давало вговорювання війська під час війни, я пізнав вже в російській армії на фронті.   Вільний час для  думання я міг тепер увірвати тільки вночі, позбавивши себе спання. Передумував я довго, перебирав у моїй голові різні революційні армії.  Зупинивсь також на системі комісарства в большевицькій армії.   Функції тих комісарів відомі: боротьба з «контрреволюційними» елементами в червоній армії.   На мою думку, в молодій українській революційній армії, треба було завести такі установи, яким також були б надані права боротись з контрреволюційними та большевицькими елементами, одноразово функціонери тих установ мали б вести культурно-просвітню національну роботу в армії.   Крім того, з досвіду я бачив, що зверхній владі УНР необхідно мати свої вірні очі в армії, які не підлягали б звичайній військовій системі.

 На ранок я накреслив плян, з яким міг би приступати до праці в залозі. Це мала б бути установа під назвою: «Військова Культурно-політична Інспектура». Взагалі ж на мою думку ця система мала б бути така: Один інспектор, при потребі з помічниками, на окрему залогу, чи полк, дивізію, корпус і головний інспектор на цілу армію. Інспектори, звичайно, мали б підлягати по своїй системі, на гору аж до головного інспектора, який був би відповідальним зверхній владі — тоді Директорії. На інспекторів мали б призначатись люди, які відповідали б усім вимогам УНР.

На першому ж засіданні УНСоюзу мій плян з задоволенням було прийнято і затверджено. Мене призначили інспектором Єлисаветської залоги. Всі витрати по інспекції, Союз прийняв тимчасово на себе й уді лив належну «асиґновку». До часу нав'язання тісного зв'язку з владою УНР та можливого заведення інспектури в цілій армії, я мав підлягати й давати відчитність про свою працю тільки УНСоюзові. Про цю нову установу і моє призначення Союз повідомив начальника залоги Вербицького. Він тому не заперечував, але на старшинському зібранні, перед яким я виступив з докладом-поясненням, в чому буде полягати моя праця, Вербицький сказав, що це він призначив мене інспектором. Знаючи його хворобливу амбіцію, я не заперечував, не було рації.

В казармі, рядом зі старшинським зібранням, було дві порожні кімнати, які я зайняв під інспектуру. Згодом, коли розгорталась праця, саме життя вимагало ось такого розподілу інспектури: 
Майже всі відповідні посади в інспектурі були обсаджені глодосянами, а саме: інспектор — Ф. Мелешко, 1-ий помічник інспектора Я М. Мироненко, 2-ий помічник — М. Прядко, секретар — П. Литовченко, слідчий — Т. Березняк. На чолі санітарного відділу інспектури, за браком відповідного лікаря, я поставив лікарського помічника — матроса, прізвища якого не пам'ятаю. Обов'язки його полягали в тому, щоб він робив санітарний догляд у залозі, якого конче потрібно було, та належно зорганізував при залозі амбуляторію-околодок. Виконував він свої обов'язки знаменито. За кілька днів у самих казармах ї в дворі казарм зробив належний порядок.  Відшукав він санітарно-медичне майно, залишене австрійцями, яке на моє розпорядження сконфісковано і приміщено в амбуляторії-околодку. Після того дійсно було приємно зайти й подивитись в ту амбуляторію. Знайшов він і лікарів, які погодились працювати в околодкові. М. Мироненко обходив частини залоги і прислухавсь балачок козаків та старшин, пізнавав їх настрої, записував собі ті неспокійні елементи, які підривали дисципліну в залозі. Кожного дня давав мені звіти, на підставі того я робив відповідні розпорядження. М. Прядко, майже кожний вечір улаштовував у театральній залі казарм виклади на політично-національні теми для козаків та старшин.  Частенько мені доводилось самому виступати з доповідями на козацько-старшинських зборах.

Перед заснуванням інспектури козаки, та й деякі старшини, гуртками ходили собі без жадного дозволу по місті і робили «реквізицію» в жидівських крамницях.  Брали звичайно те, що їм подобалось.   На те сам Вербицький, начальник залоги, не звертав ніякої уваги, а свідомі старшини не в силі були щонебудь зробити. Вже на другий день урядування інспектури був такий випадок. Хорунжий Смитана, напившись з декількома козаками, вперся в помешкання одного учителя гімназії — свідомого українця, і зробив у його помешканні обшук — бешкет, вигрожуючи револьвером.  Не встигли вони ще до казарми повернутись, як мене про це повідомили.  З мого наказу всі вони були негайно заарештовані і приведені в інспектуру.   Сам Смитана й три козаки були такі п'яні, що ледве на ногах трималися.   Обезброївши їх, я наказав негайно відвести усіх під арешт, а самого хорунжого Смитану, сказав поставити перед старшинське зібрання і на очах старшин і козаків, належно «протверезити».  Перед цим, я повідомив зібраних козаків і старшин завіщо Смитана дістане заслужене... Звичайно Смитана й ті козаки, що були з ним, тією карою своєї провини не відбудуть, — заявив я, — тому я віддаю їх під військовий суд.  Це зробило належне враження.   Всі тепер добре розуміли, що сваволі приходить кінець.  По двох тижнях їх судив тимчасовий військово-польовий суд.  Голова суду радився зі мною, який винести присуд, я на це відповів, що можете винести такий, який буде відповідати їхньому вчинкові. Але свою думку висловив так: можете їм присудити стільки, скільки вони вже відсиділи, і пустити в їхні частини. Побачимо, що вони робитимуть далі. Що потім сталося з тими козаками, не знав. Смитана ж був тихим і добрим виконавцем служби. Зараз же за цим другий випадок був такий: Мироненко повідомив мене, що козак Коліснеченко невпинно проводить у залозі большевицьку агітацію. Викликав я його в інспектуру і по-батьківськи порадив, щоб він припинив свою роботу. Розуміється, він прикидався невинним і обіцяв бути ще поряднішим козаком. В наступну неділю напився, прийшов у казарму, побив одного старшину, побив вікна і закликав козаків взятись за зброю, перебити всіх старшин і встановити в місті большевицьку владу. Мене про це повідомили, я прийшов в інспектуру, прийшов і Вербицький. Козака заарештували. Негайно скликали суд. Вночі його засуджено до розстрілу й в цю ж ніч за містом розстріляно, і сяк-так закопано. За два дні його труп було знайдено. В справу захотів вмішатись цивільний суд. Прислав свого слідчого, який і прийшов у казарми, не взявши дозволу ані від мене, ані від начальника залоги й розпочав допитувати козаків, що їм відомо про те, як було забито того козака. Мене про те повідомили, я наказав привести слідчого в інспектуру. Прочитав йому постанову суду і сказав, щоб більше без належного дозволу не приходив до казарм переводити слідство, бо також може попасти під військово-польовий суд як контррозвідник.

Правничим моїм порадником був один свідомий українець, мировий суддя, — Журавський. Він теж виробив систему тимчасового військово-польового суду. З його поручення на голову суду я призначив старого прокурора Вергунова, який утік від большевиків в Україну із Московщини. Українською мовою він володів поганувато, але свої обов'я ки виконував чудово.   При кожній процедурі радився зі мною. Завжди наперед я  йому мав сказати, який присуд у тій чи іншій справі має бути винесений. На кожне окреме засідання суду, члени його призначались із старшин та одного козака. Скоро права цього суду було поширено і на цивільних злочинців. В місті поширювавсь бандитизм, треба було з ним боротись енергійно, скоро й суворо, чого стара цивільна судова система ні в якім разі не могла переводити. Якось два бандити напали із грабіжницькою метою на одного вчителя гімназії, і один із них застрілив учителя Обох цих бандитів піймали. За декілька днів їх було поставлено перед судом. Суд відбувався при відкритих дверях у залі Окружного суду. Робилось це, звичайно, з тією метою, щоб суд вплинув належно на мирне населення, а головне, на бандитські елементи міста. Того бандита, що стріляв у вчителя, було засуджено до розстрілу, його товариша, на 20 років ув'язнення. Сам присуд передано до мого затвердження. Розуміється, я його затвердив. За кілька днів бандита розстріляли.

Старий Окружний суд в Єлисаветі, спокійно пережив усі попередні революційні події. Під час гетьманщини він цілковито укріпився і був таким, яким він був при старому царському режимові. Ніяких змін у  Єлисаветі й у цілій Україні, цивільний суд не хотів признавати. Таке своє поводження, голова суду та прокурор, опирали на старі російські судові закони. Рішень тимчасового військово-польового суду не тільки не признавали але, навіть називали розбишацтвом. Свої протести вміщували в усе ще існуючому з нашої милости кадетському часописі — «Ґолос Юґа». Належних судових інструкцій від Директорії тоді ще ми не мали. Треба було самим виробляти оборону проти цього старорежимного гнізда. Звичайно, найкращою в такому випадку була б оборона: арештувати голову суду та прокурора й на місце їх призначити своїх людей. Я попросив свого порадника, мирового суддю, щоб разом з головою військово-польового суду випрацювали розмежування прав цих двох судів. Розмежування зроблено приблизно так: 1. Окружний суд мав розбирати всі ті справи, які до нього попали до перевороту й не підлягали амнестії; 2. В його компетенції залишились всі чистоуголовного характеру вчинки: крадежі, нанесення пошкоджень на тілі, вбивства, які не мали в собі бандитсько-грабіжницького характеру, різні шахрайства  і т. п. За тимчасовим військово-польовим судом залишились всі справи політичного характеру: військові злочини, погромно-грабіжницького характеру, вбивства грабіжницького характеру та політичні вбивства. В присудах, що їх приложено до того розподілу прав, було вказано, що якщо й після цього окружний суд не припинить свого вмішування в справи тимчасового військово-польового суду та не припинить своєї роботи проти  існуючого устрою, його члени, як політичні злочинці, будуть поставлені під цей сам тимчасовий військово-польовий суд. Цю інструкцію і припис підписав я, як інспектор та голова тимчасового військово-польового суду. Це дійсно належно вплинуло на окружний суд. Не тільки припинено всі напади на існуючий новий устрій, але й самі почали шукати зближення і в цій чи іншій справі радились з головою тимчасового військово-польового суду. Ще перед розподілом судових компетенцій повідомлено мене, що прокурор дуже часто відвідує в'язницю. На це він мав повне право на підставі старих російських законів. Тим він користувався й тепер. Вся ж в'язнична адміністрація після нашого перевороту залишилась абсолютно незаторкнутою. Тільки й зміни було, що ми призначили у в'язницю з малою вартою козаків, нашого комісаря, хорунжого Новосадського. Він був слабохарактерною людиною, у в'язничні справи не вмішувався, і вся його служба полягала тільки на тому, що сидів він при в'язниці. Прокурор же у в'язниці відвідував виключно колишнього повітового старосту, колишнього повітового начальника варти та помічників, яких було настягано у в'язницю з цілого повіту чимало. (До арештів поміщиків взявся і навіть виявляв дуже добрі здібності «винюхувати», де вони переховуються, глодосянин, помічник повітової поліції — Т. Молдованенко, колишній військовий писар, син заможного селянина. — Ф. М.). Сам начальник в'язниці не знав, на якій нозі стоїть. Його недавнє начальство перебувало тепер під його доглядом у в'язниці, другий же його начальник — прокурор, був на волі і мав повне право, йому, начальникові в'язниці, давати свої накази. Положення його було можна сказати, досить погане. Прокурор же поводився з тими добродіями не як із звичайними в'язнями, а як зі своїми найкращими друзями. В усім, у чому тільки можна було, помагав їм. І треба тільки дивуватися, чому прокурор не використав цього, так би мовити, незакінченого моменту в перевороті й не дав розпорядження начальникові в'язниці, щоб усіх отих добродіїв у один зручний мент випустити на волю? Коли мене повідомили про це ненормальне явище, для мене стало цілком зрозумілим, чому саме окружному судові був таким більмом у оці тимчасовий військово-польовий суд. Прокурор гадав, та, певно, тим і втішав ув'язнених, що, коли б не було тимчасового військово-польового суду, справи тих ув'язнених попали б у його руки, і тоді він без боязні, міг би всіх їх випустити на волю. Я послав припис прокурові, в якому вказав, що йому, під погрозою арешту, забороняється до часу окремого розпорядження, відвідувати в'язницю, а начальникові в'язниці написав, що його негайно позбавлять посади, якщо без належного урядового дозволу, впустить у в'язницю прокурора. Режим над тими «благородними» в'язнями пригострено. Комісарові Новосадському було наказано більше пильнував того, що діється у в'язниці...

понеділок, 22 березня 2010 р.

ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

 Мирон Заклинський 

У вересні 1918 р. заіснували події, що виявили близькість кінця війни і прогру Німеччини й Австрії. У Франції сильна офензива французьких англійських і американських військ почала на велику скалю перемагати німців і вони відступали щораз дальше. А в дні 29 вересня скапітулювала перед військами Антанти Болгарія, заатакована з півдня, від сторони Греції. Так обі держави станули перед прогрою. Особливо для Австро-Угорщини була вона дуже близька, бо не було з кого створити на Балканах фронт.

Отже Австро-Угорщина перша подумала про мир. Вона й Німеччина звернулися до президента ЗСА Вилсона з пропозицією почати мирові переговори на основі його 14 мирових точок. Від того дня переломові історичні події здоганяли одна одну в щораз скорішому темпі. І так автономна Польща, яку створила Німеччина, в 1916 р., відвоювавши її від Росії, проголосила в дні 8 жовтня свою незалежність. Днем пізніше польські політики у Відні поставили до австрійської влади вимогу віддати польській державі всі ті землі, на яких польський нарід має «історично і культурно домінуюче становище».1)

Дня 12 жовтня запросив цісар Карло на авдієнцію представників парляментарних клюбів. Чехи сказали, що хочуть самостійної держави, а поляки — що вони прийшли попрощатися, бо вже переходять до своєї незалежної держави. Наші посли заявили, що хочуть творити українську державу в межах Австрії. Одначе цісар не обіцяв їм навіть тоді відділення нашої частини Галичини від польської. Вони були розчаровані...

Дня 16 жовтня видав цісар відозву до «своїх народів», в якій обіцяв перетворити Австро-Угорщину на федерацію національних держав. Одначе на другий день прийшла відповідь від Вилсона, що він, Вилсон, змінив свою думку і що ЗСА не вдоволяються самоуправою для народів Австро-Угорщини, лише вимагають для них права самим вирішувати свою дальшу долю. Вилсонова відповідь засудила Австро-Угорщину на смерть.

На основі цісарської відозви з 18 жовтня створили народи Австро-Угорщини свої національні ради, але ні один з них не бажав належати до неї дальше. Лише наша Національна Рада, створена 19 жовтня у Львові з наших послів і з мужів довір'я з Галичини і Буковини, держалася ще Австро-Угорщини. ЇЇ президентом вибрано д-ра Євгена Петрушевича. Національна Рада вирішила, що Західньо-Українська Держава яку вона створює з української Галичини, Буковини ї Закарпаття, не приєднається покищо до нашої держави над Дніпром, бо гетьманова влада залежна в великій мірі від німців і австрійців, а тепер по їх воєнній прогрі, ще й від москалів, які хочуть відновити царську Росію. 

Національна Рада поділилася на три делегації: Одна, головна, у Львові, друга для Буковини в Чернівцях, третя для переговорів з австрійською владою у Відні.  Тому, що Західньо-Українська держава мала лишитись тимчасово у зв'язку з Австрією, переговорювала її віденська делегація з австрійськими міністрами, щоб вони передали нашій Національній Раді, на основі точок Вилсона, владу в Галичині. Одначе ті міністри видвигали в переговорах усе якісь нові труднощі, щоб відкласти передання влади, хоча признавали право нашої нації на ті території. Та минав день за днем, кожний з них повний далекосяжних історичних подій, а голова віденської делеґації, президент Петрушевич, усе ще не мав ніяких конкретних осягів.

Нові події хвилювали нашу віденську делегацію: Відлучилася від Австрії Угорщина, від неї — хорвати, відходили від Австрії поляки, створивши 28 жовтня в Кракові загрозливу для нас Ліквідаційну Комісію, щоб вона перебрала в Галичині владу в імені польської держави, чехи створили в тому ж дні, разом зі словаками, незалежну державу, зробили те саме навіть австрійські німці. Словом — земля горіла під ногами, а наша справа у Відні все ще не рушала з місця. Врешті, в кінці жовтня, обіцяв прем'єр Ляммаш нашій делеґації — післати доручення намісникові Галичини, графові Гуїнові, щоб передав владу нашій Національній Раді. Це був зі сторони прем'єра обман, бо, як виявилося, австрійська владі передала тайком полякам 27 жовтня владу над усією Галичиною.2)

Львівська делеґація Національної Ради діяла так повільно, як за мирних часів. Вона оформилася аж по тижневі, 27 жовтня. її головою вибрано д-ра Костя Левицького. Саме тоді докотились до неї загрозливі події. Польська Ліквідаційна Комісія оголосила, що вся Галичина належить до польської держави і що їй підлягають усі державні, крайові та громадські уряди. Вона доручила державним установам у всій Галичині урядувати в імені Польщі. У відповідь на те оголосила Національна Рада, що польська Ліквідаційна Комісія вдерлася тим своїм рішенням в суверенні права Української Держави, тому всі уряди на нашій території повинні вважати те зарядження протизаконним і не виконувати його. Якщо котрийсь орган влади діяв би згідно з тим наказом, громадяни Української Держави повинні відмовити послуху.

Так нагло наблизився польсько-український зудар.

Якими ж військовими силами розпоряджала Національна Рада?

Коли в серпні 1918 р. стало ясно, що Австрія держиться твердо орієнтації, прихильної для поляків і не збирається відділити східну частину Галичини від західньої, хоча до того зобов'язалася в таємному доповненні до Берестейського миру, почали наші політичні діячі думати про потребу організувати військову силу, на випадок польських посягань на наш край. Українські Січові Стрільці були далеко в Східній Україні, а перенесення їх до Львова, чи взагалі в Галичину, внеможливляли поляки своїми впливами. Отже треба було творити збройну силу з наших вояків, у австрійських частинах, стаціонованих у Львові. Для цієї цілі вибрано комісію: д-ра Назарука, д-ра Барана, д-ра Панейка й ін. У зв'язку з їх стараннями постав у Львові, в половині вересня Військовий Комісаріят, до якого входили: пор. І. Рудницький, четар Л. Огоновський і ще кількох старшин. Він зайнявся освідомлюванням вояків-українців у львівських кадрах і частинах. Праця ішла повільно, бо ніхто не сподівався, що нашого війська могло б бути потрібно скоро. В першій половині жовтня доповнено Військовий Комісаріят новими членами, між ін. делегатами від Леґіону Уесесів. До нього ввійшли: Отаман Н. Горняк, як зв'язковий між Військовим Комісаріятом і Стрільцями, чотар В. Старосольський і підхор. Дм. Паліїв, якого відразу призначено на організаційного референта.

Військовий Комісаріят обходився без команданта, бо сотника Вітовського пізно намітила на те місце Національна Рада — ок. 18 жовтня — і збори старшин УСС — дня 24 жовтня. Під кінець жовтня вибрано у Львові, як його заступника, пор. Бубелу. Він очолював Військовий Комісаріят кілька днів. Дня 29 жовтня приїхав Вітовський і перебрав провід.

Військовий Комісаріят почав працювати в скорому темпі аж у половині жовтня, коли Австрія почала валитись. Підхор. Дм. Паліїв, як організаційний референт, поширив працю на провінційні міста, де були коші галицьких полків, як Коломия, Станиславів, Перемишль, Золочів та ін. Аж до тої пори праця велася лише в кошах і частинах, що були у Львові. Майже в усіх них вояки-українці творили більшість. Добірні підстаршини, свідомі й щирі українці, говорили тим воякам з наказу старшин-заговірників, на окремих збірках, між ін., що скоро можуть настати події, коли треба буде стати зі зброєю в обороні Галичини і загалом української справи. Також читали і пояснювали їм сенсаційні політичні новини.

З Відня приходили від нашої тамтешньої делеґації інструкції, щоб не починати ніяких військових кроків, бо австрійські міністри передадуть нам владу мирно. І львівська делеґація Національної Ради чекала. Вітовський був 30 жовтня на засіданні Національної Ради та поінформував її членів про осяги і стан праці у Військовому Комісаріяті. Мимо небезпечної політичної ситуації він згодився почекати ще з переворотом.

Одначе ранком 31 жовтня рішився він діяти негайно, бо заіснувала безпосередня небезпека, що Австрія передасть владу полякам. Польська Ліквідаційна Комісія заповіла свій приїзд до Львова на день 1 листопада й оголосила це в часописах. Часописи з 31 жовтня принесли ще одну, дуже вимовну вістку, що польська влада призначила для Галичині комісаря, князя Чорторийського, з осідком у Львові. Для Вітовського ситуація була ясна. Він скликав ще ранком засідання Військового Комісаріяту, якого члени прийняли його плян: Роззброїти військо Австро- Угорщини у Львові і на провінції найближчої ночі.

Не було часу передавати ту справу на обговорення і рішення Національної Ради. Висланники Військового Комісаріяту метнулися пошукати молодих людей, що негайно поїхали б, як кур'єри до провінційних міст з наказами і дорученнями: Роззброїти австрійське військо і перебрати владу в імені Національної Ради. Треба було негайно устилізувати і переписати ті численні накази. Всіх їх підписав Вітовський сам, як командант Військового Комісаріяту, бо віддати їх до підпису голові Національної Ради, себто на рішення її львівського пленуму — це забрало б забагато часу, та й вислід наради не був певний. В год. 2-ій по полудні почали роз'їздитись кур'єри, переважно студенти теології.

У студентській харчівні вишукували в полуднє висланники Військового Комісаріяту певних старшин, що мали відпустки на студії, та повідомляли їх, щоб прибули на 8 год. вечора до Народного Дому на нараду в дуже важній справі.  

Перша частина наказу до Військових Комітетів на провінції була однакова: вночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тої ж ночі Українські військові частини займуть Львів. Друга частина наказу була різна. До УССтрільців була така: «Всі частини УСС-ів мають переїхти до Львова. Бойові частини, що находяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Переведення акції в Чернівцях оставити 41 п. піхоти». До Окружного Військового Комітету в Коломиї друга частина була така: «Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова. Оскільки Станиславів потребував би допомоги, слід її уділити».3)

Не було в нас іншого старшини, що мав би таку популярність і пошану, як Вітовський. Ця обставина придалася тепер незвичайно, бо його підпис вистачив для виконання перевороту. Ядерна думка і стиль тих наказів виявляють, що писав їх він сам.

Тимчасом перед полуднем того ж дня, 31 жовтня, члени Національної Ради, зібрані на засіданні, денервувалися з огляду на заповіджений на найближчий день приїзд Ліквідаційної Комісії та чекали на д-ра Цегельського з інструкціями від віденської делеґації. Він приїхав коло полудня з вісткою, що австрійська влада вже згодилася передати владу в Галичині Національній Раді. Таку інструкцію одержить, мовляв, намісник у Львові.

Депутація від Національної Ради вибралася в тій справі до намісника, одначе той не згодився передати влади, бо не дістав такого наказу з Відня. На заввагу, що поляки зроблять переворот, він відповів, що не боїться бунтів, бо має у Львові два певні курені, німецький і мадярський.4)   Депутація вернулася і члени Національної Ради обдумували спільно, що робити: Наказати переворот, чи чекати до завтра. Д-р Цегельський запевняв, що того ж дня, 31 жовтня, западе на раді міністрів рішення передати нам владу в Східній Галичині, а 1 листопада привезе намісникові те рішення урядовий кур'єр. Д-р Кость Левицький і д-р Цегельський піддержували думку, що треба чекати на кур'єра, тим більше що цього бажає наша віденська делегація.5)

Всякому чеканню рішуче спротивився Вітовський, що був запрошений на те засідання з ін. представниками Військового Комісаріяту. Він заявив, що до перевороту все підготоване і неможливо його відложити. Якщо його відложили б, він не може взяти на себе відповідальности за дальший хід подій...8)

Рішучість і самопевність Вітовського вплинула на тих членів Національної Ради, що ще вагалися.

Член Національної Ради, журналіст М. Лозинський, що стояв у зв'язку з Військовим Комісаріятом, написав за свіжої пам'яти про ролю Вітовського в тих днях таке пояснення: «Львів треба було взяти, або вночі з 31 жовтня на 1 листопада, або його взяли би поляки. Нас був тільки невеликий гурток, що рішив це діло. Не всі львівські члени Національної Ради знали про наш плян. Деякі визначніші політики, що знали про це, відраджували. Рішучість Вітовського рішила справу.7)

По відвідинах депутації Національної Ради у намісника і її згідні на переворот продовжували члени Військового Комісаріяту свою нараду як перевести роззброєння та взяти в посідання місто: Котрі будівлі обсадити і якою кількістю вояків, як і в якій порі розброїти чужинців-вояк у казармах, як зневтралізувати курені — німецький і мадярський, і т. п.

Плян був готовий, Військовий Комісаріят перемінив назву на Генеральну Команду і перейшов до Народного Дому.

Нарада зі старшинами, що мали прийняти участь у роззброюванні австрійського війська, почалася в 8-ій год. вечора.   В передпокою залі нарад у Народному домі працював утомлений організаційний референт, висилаючи послідних кур'єрів до ближчих міст. Коло нього старшина  перекладав на мадярську мову відозву до львівських вояків-мадярів.
        
Нараду вів Вітовський незвичайно ділово, спокійно і рішуче. Тут яскраво виявилися його здібності революціонера. У Львові і в усьому краю існувала ще Австрія зі своїм численним військом, з усією військовою адміністраційною машиною; вже понад пів століття — від 1867 р. — свобідно господарили тут поляки, що мали в своїх руках усі уряди, шкільництво, адміністрацію, самоврядні установи і в тому ж Львові мали величезну перевагу над нами в числі та настанові населення до нас ворожого і шовіністичного — і три військові організації, яких сила не була  нам відома; а проти них він, командант нашої революційної дії та горстка старшин-заговірників.   Приявних було яких 40 люда.

; До зібраних промовив Вітовський.   Недостачі в підготові, зокрема кількість вояків, що була пригнобила його за-дня, тепер наче не існувала.  Говорив коротко про упадок Австрії, про народи, що в тих днях осводилися і про велику загрозу для нас від польської Ліквідаційної Комісії.  Австрія обманює наших політиків, відкладає передачу нам влади з дня на день, бо хоче передати наш край полякам.

Опісля оповів про працю й осяги Військового Комісаріяту.  Один старшина зробив замітку до тієї інформації, що варта було б попрацювати ще з тиждень, зв'язатися з нашими полками в Новому Санчі й у Люблині та притягнути хоч один з них в околицю Львова.  Тоді було б доволі війська, щоб здобути й обсадити Львів.  Вітовський відповів йому, що ми не маємо змоги чекати ані одного дня.  Мусимо зайняти Львів цієї ночі, щоб завтра не зайняли його поляки.8)

 Опісля приступив до роздачі роззброеневих завдань. Він просив встати тих старшин, що належали до залоги даної касарні, найстаршої ранґою назначував командантом, відчитував з картки, скільки є в тій касарні вояків-українців та обчислював, скільки йому ще бракує старшин. «Доберіть собі їх з-поміж учасників цієї наради» — казав він і призначував об'єкти, які повинен той командант обсадити своїми воякам. Тоді той запрошував охотників і вони сходилися до нього, не перешкоджуючи нараді.9) Показалося, що для обсади кількох важних об'єктів не вистачає вояків, а для обсади інших, як головний двірець, цитаделя тощо призначено замалі частини.  На те не було ради.

По нараді старшини розійшлися гуртами, щоб обговорювати на місцях своєї збірки подрібно способи роззброювання вояків-чужинців. Вітовський відійшов до Національної Ради. Лишився в Народнім Домі ж ще штаб з шістьох старшин.

Вночі пішов пор. Ілько Цьокан з відозвами до касарень куренів німецького і мадярського та переговорив із старшинами. Вони обіцяли не втручуватися в чужі для них польсько-українські порахунки.
***
Щодо здогадного рішення віденської ради міністрів передати владу нашій Національній Раді — то протоколи з її засідання з дня 31 жовтня виявляють, що ані прем'єр Ляммаш особисто, ані його міністри не мали такого заміру. Вони обманювали наших політиків, порозуміваючись з поляками і поляки самопевно підготовлялися до зайняття Львова й нашого краю. Доказом на це є також телеграма начальника польського ген. штабу в Варшаві, ген. Розвадовського, до ген. Лямазена у Львові з дня 1 листопада 1918 р. Він повідомляє, що командантом військ у її личині призначений ген. Пухальський, а у Львові він, ген. Лямезан. Польське військо треба негайно заприсягти. Населення непольської нації вважати заприязненим, доки збереже спокій. Українське військо, якщо воно появиться, вважати заприязненим, коли збереже невтральність. На випадок непорозумінь роззброїти його, перешкодити кожному виступові, провини карати безоглядно.
***
Розброєння Австрії, підготоване в останньому дні в найбільше поспіху і виконане малими силами — вдалося — як знаємо — зразком «До відважних світ належить» — каже наша приповідка. Львів перейшов у наші руки вперше від 1349 р.! Це був найбільший осяг Вітовського за все його діяльне геройське життя.

__________________________________
1) Осип Думін: Історія Леґіону УСС.
2) Думін: Історія Леґіону УСС, стор. 266.
3) Ол. Кузьма: Листопадові Дні, стор. 57.
4) Там-же, сторінка 49. 
5) Ол. Кузьма: Листопадові Дні, стор. 50.
6) Там-же, сторінка 51.
7) Часопис "Воля", Відень, 20 вересня 1919 р.
8) Мій спомин про навечеря 1 Листопада, часопис "Новий Час", ч. З, 1. 9. 1929 р.
9)  Там-же.

четвер, 18 березня 2010 р.

СТРІЛЕЦЬКІ МОГИЛИ НАД СТРИПОЮ

Д-р Юліян Рабій

Після семиковецьких боїв осталися могили УСС-ів у Вівсю, в раковецькому лісі і могила-пам'ятник в Семиківцях. Про ті могили у повоєнних виданнях є лише короткі спомини, однак ніде нема згадки про їх дальшу долю. Нині по них вже нема сліду, бо післяверсальська Польща руками своїх поліцаїв цілковито зруйнувала їх. Як наочний свідок подаю коротенький опис і їх дальшу історію.

Село Вівсє. В листопаді 1915 р. після боїв під Семиківцями, в часі хвилевого постою полку УСС у Вівсю, відбулися похорони двох Усусусів, пхор. Берегуляка і стр. Івана Медвідьчука. Тіла обох стрільців обівинені у військові, сірі цельти, без трун, перевезено з побоєвища до села Вівсє і зложено на плотяних марах в селянській стодолі при бічній доріжці від гостинця, що вів з Підгаєць на велику сільську площу біля спаленого фільварку Лямезанів.

У сіру, осінню днину, коли віяло вже приморозком, відбулися похорони названих стрільців. На сільській дзвінниці вдарили дзвони. Тіла зложено на господарський, драбинястий віз, на переді походу за хрестом і хоругвами йшла стрілецька духова оркестра на чолі з десятником Михасем Гайворонським, за ними полковий курат о. Андрій Пшепюрський, місцевий український парох і полковий дяк віст. Скасків, студент теології. При звуках похоронних маршів похід зупинився на згаданій вище площі, де вже був приготований гріб, а біля нього зібрався цілий полк УСС, з полковником Грицьком Коссаком і зі старшинами.

По похоронних відправах і по промові о. курата Пшепюрського, тіла зложено в одному гробі, висипано маленьку могилку, на якій поставлено хрест і посаджено дві берізки.

Відтоді рік-річно у Зелені Свята збиралася людність Вівся і довколишніх сіл, де наші священики при уквітчаній могилі відправляли панахиду.

У роках 1924-25 засновано Комітет Вівсян, який при помочі молоді висипав на тому місці високу до 4-рьох метрів могилу і на ній поставив хрест з виписаними на ньому прізвищами обох поляглих стрільців. У Зелені Свята відбулося посвячення могили і хреста. До Комітету, який займався тим святом, належав також кол. старшина УСС Степан Гуцал зі Слободи Золотої; нині він живе в Ютиці, який, як наочний свідок, розповів мені про дальшу історію стрілецьких могил над Стрипою, якому в цьому місці дякую за ті інформації.

На згадане свято посвячення могили зійшлося понад 10,000 місцевої і довкільної людности, з церковними "процесіями" і з 15 священиками у церковних ризах. Прибула також кінна бандерія з Новосілок в одностроях. Церковними відправами проводив о. прелат Леонтій Куницький зі Львова, який виголосив патріотичну проповідь. Промовлялі рівнож запрошені гості, представники наших установ, між ними редактор Дмитро Паліїв і адвокати з Бережан д-р Володимир Бемко і д-р Михайло Західний. По відправах нарід переходив попри могилу і складав вінки та квіти. Коли почала переходити кінна бандерія січовиків, тоді польський кінний поліцай вдарив тростиною по голові одного січовика, якому впала з голови шапка. Нарід почав "напирати" на поліцая і сипати камінням, а коли поліцай впав з коня у рів, біля фільварку Лямезанів, на поміч поліцаєві виступила з одної стодоли польське поліція з наїженими крісами, а з нею кількох кінних поліцаїв.

Наші священики і гості зі Львова і Бережан успокоїли розлючений народ, який спокійно розійшовся, а поліцай втік на коні дорогою до Маловід.

В часі злощасної польської "пацифікації" в 1933 році не вдалося місцевим польським боївкам розбити згадану могилу, яку сільська молодь все справляла, аж десь літом 1935 р. з'явилася в селі польська поліція і зібрані боївкарі на чолі з війтом Яном Клєхом (зайда зі Шлеська) і солтисом Ґрубяком почали руйнувати описану могилу. Одної ночі вибухнула, при розбірці могили, саморобна бомба, поранила одного поляка, але могилу поляки при помочі поліцаїв таки зруйнували. Кості обох Усусусів Берегуляка і Медвідьчука викинули з гробу, всипаючи до мішка, а мішок забрав на свою фіру війт Клєх, покликавшись на наказ від старости. Стрілецькі кості пропали, а по могилі не зісталось сліду. За стараннями обох згаданих, війта з Козової Яна Клєха і солтиса Ґрубяка, польські власті побудували на місці, де була могила, костел з цегли і каміння для місцевих 9 латинських родин і для ужитку нових польських кольоністів з Янковіц і польські ксьондзи з Козової і Новосілок напереміну правили в костелі Богослужби.

В Альбомі УСС, Львів 1936 р., на сторінках 52, 53 і 63 поміщені світлини з Вівся, стрілецькі могили, пхор. Берегуляк і світлина з похоронів — дальше світлина хор. Яремкевича і його могила, під горбом при в'їзді до села Соснова, з хрестом і написом: "хор. Северин Яремкевич". Сумніваюся, чи та самітна могила ще донині стоїть там.

Село Раковець. Бої на лінії Семиківці-Раковець закінчилися 3 литопада 1915 р. і наша команда наказала зібрання і перенесення тіл усіх "ляглих Усусусів до Раковецького ліса, де їх на краю того ліса похоронено у окремих гробах. На кожному гробі поставлено дерев'яний хрест і поміщено табличку з написом про поляглого. Сот. Богдан Гнатевич на стор 50 в Альбомі УСС подав число поляглих стрільців на 39, а знову д-р Ст. Ріпецький у збірнику "За Волю України" подав число поляглих 49 стрільців (таблиця XXIV).

Вище описаний раковецький цвинтарик був оточений дерев'яним парканом і ним опікувалася молодь згаданого села. Такий стан тривав аж до 1933 року, себто до часу ганебної польської "пацифікації" в Галичині. Тоді якесь польське шумовиння вночі зруйнувало цей цвинтарик, не залишаючи ні одного хреста, а гроби зрівнано зі землею. Нині те місце заросло бурянами.

Село Семиківці.  Могила-пам'ятник УСС під Семиківцями. В пам'ять семиковецьких боїв, в стрілецтві постала думка висипати на побоєвищі високу могилу-пам'ятник, який пригадував би всім будучим затяжні бої на широких, подільських полях над Стрипою.

Наше стрілецтво із запалом зачало сипати ту могилу і швидко на двірському лані в селі Семиківцях, на захід від дороги, яка вела з Іщикова, через Семиківці до Соснова, виросла могила-пам'ятник, як свідок недавньої стрілецької слави. Д-р Б. Гнатевич на стор. 50 в "Альбомі УСС" пише: "На пам'ятку семиковецького бою і для вшанування ще й нині стоїть при гостинці недалеко Семиковець, як свідок Стрілецької слави" (Альбом виданий у Львові у 1936 р.). На стороні 48 того Альбому д-р Гнатевич подав відбитку з мапи, де на захід від семиковецької дороги на горбку (352) видніє місце, де стояв той курган.

Михайло Островерха у своїх споминах " Грозна Калини" на стор. 92  пише про цей курган: "То й не диво, що виринула ідея, яка пахне помислом Льоня Лепкого, щоб на цих семиковецьких полях пам'ятку цих боїв висипати високу могилу. І на семиковецьких полях цю могилу й були висипали. Сипали її усі сотні нашого полку, старшини й стрільці сипали, сипав її полковник Гриць Коссак. Працею сипання могили кермувала наша технічна сотня".

Курган цей з високим дубовим хрестом, по війні став у Зелені Свята святинею і прибіжищем нашої людности майже з цілого Поділля, де відправляли наші священики панахиди за героїв Усусусів, які свої молоді голови поклали на тому побоєвшці. Однак під курганом неї зложено ні одного поляглого стрільця, бо всіх поляглих у семиковецьких боях похоронено в раковецькому лісі (39), у Вівсю (2) і хор. С. Яримкевича під Сосновом.

На стороні 53. у згаданому Альбомі є знимка із сипання тієї могили, а у збірнику д-ра Ст. Ріпецького "За Волю України" на таблиці! XXIV є знимка кургана після його висипання, із написом "Могила 49 УСС-ів в Семиківцях, поляглих в бою 2 і 3. XI. 1915". Напис помилковий, бо в дійсності, як я вище подав, це не була "Могила УСС-ів", а був це пам'ятник, висипаний у честь поляглих.

Той курган стрінула така сама доля, як і всі наші стрілецькі могили, які впали жертвою поляків в часі їх вандальської "пацифікації". Його зруйнували поляки ще перед знищенням могили у Вівсю, а землю розкинули по широкому полі.

Нині на місці могили у Вівсю стоїть пустий, польський костел, у раковецькому лісі зруйнований стрілецький цвинтарик заріс буряном, а місце, де стояв семиківський курган, заорано разом з колгоспним ланом. Нема вже слідів стрілецької слави, осталися лише спомини в історії.

  Джерела:

1). Українські Січові Стрільці у 20-ліття виступу. Львів 1936.
2). Михайло Островерха "Грозна Калини". Нью-Йорк 1962.

3) Д-р С. Ріптцький, як голов. редактор Збірника "За Волю України". Нью-Йорк  1967.


4) Д-р Ю. Рабій, Духова оркестра УСС. "Америка" зі р. 1964, чч. 146-155.  


5) Вісті одержані від д.ра Володимира Бемка про село Вівсє і тамошню могилу, в листі з дня 14 серпня 1964.    

6) Вісті від п. Степана Гуцала, списані в Ютиці дня 23 серпня 1967. 

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації