ВОНИ ХОТІЛИ СВОБОДИ: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ

Проф. д-р Степан Горак


               Професор історії в "Eastern Illinois University" д-р Степан Горак зладив для англомовного "Українського Квартальника", що виходить в Ню Йорку, як одно з видань УККА, статтю-рецензію на твір Вольфа-Дітріха Гайке "Sie wollten Freiheit", про який була окрема стаття в 2-му числі нашого журналу, див. Ф. Кордуба "Особливо вартісне видання". Ш. Професор переслав нам також свою працю і ми з вдячністю містимо її в українському перекладі.      Редакція

                     Історія людства та зокрема західньої культури, у додатку до численних інших аспектів, вартостей і чеснот, розвинула потребу пошани для вояків, які віддавали себе на послуги своїм батьківщинам і народам у дусі найкращої традиції героїзму, льояльности і гідности. Признання для відваги і лицарства воюючої армії було від сторіч поклоном перед тими, які боролися за справу, яка була свята для нації і суспільства. Пошану для хоробрости поділяли часто однаково земляки, як їх вороги. Історія також ставиться з признанням супроти військових з'єднань, які чесно боролися, виявляючи хоробрість на бойовищах, не заплямлюючи себе жорстокими вчинками і злочинами у відношенні до безборонного цивільного населення. Військові історики, як також воєнні ветерани, мали і тепер мають змогу вирішувати, котрі військові формації — і де — переступили межі свого обов'язку та лицарської повинности і ставали звичайними вбивниками.

                         Вольф-Дітріх Гайке,  старшина генерального штабу  німецького Вермахту і згодом старшина генерального штабу Української Дивізії Галичина є автором книжки, якій присвячуємо ці рядки. Він, разом із тисячами ветеранів тієї військової формації, належить до тих, які гідно відбувши свою військову службу — не залишив позаду себе нічого, чого потребував би соромитись. Це насправді небуденна історія, коли взяти на увагу загальну брутальність Другої світової війни й інших сучасних воєн, характеристичних щораз більшим бестіяльством. Отож, не вважаючи на об'єктивність і щирість, що їх виявив той Автор у найавторитетнішому звідомленні, проголошеному негайно після війни у бритійському таборі,* — читається цю книжку не для того, щоби пізнати, як постала та формація, її вишкіл, бої на фронті й інші події, поки вона піддалася бритійській армії. На тлі існуючих перекручувань, успіхів ворожої пропаганди і загальної іґноранції, типічної для Заходу щодо подій на Сході Европи, докладне знання новітньої української й європейської історії є невідхильною передумовою.

                     Спроба українців здобути незалежну державу в рр. 1917-18 не вдалася внаслідку інвазії Совєтської Росії проти новоствореної Української Народньої Республіки і польсько-української війни у рр. 1918-1919, за якою прийшла окупація Західньої України. За постановами Ризького договору (1921) між Польщею і Совєтською Росією — Україну знову поділено між двох її історичних ворогів — Польщу й Росію. Внаслідку прийшли події, що стали найбільшою трагедією того народу. Під совєтською окупацією згинуло яких 8 мільйонів українців, як наслідок політичних "чисток" і штучного голоду, спричиненого у 1932-33 рр. Масові депортації тисячів невинних людей у вагонах для звірят до сибірських кацетів і вбивства тисячів арештованих у в'язницях по всій країні відступаючими комісарами — створили в Україні атмосферу жаху та ненависти до комуністичної системи.

                       У Західній Україні, польський уряд, всупереч своїм зобов'язанням признати їй автономію, повів політику терору і кривавої "пацифікації" населення (1930). Захід був глухий на скарги українців, які мали заплатити дорогу ціну за "мир в Европі". У тому самому часі  українці  були  свідками,  як у Мюнхені західні демократії підписали у 1938 році договір з Гітлером коштом Чехо-Словаччини, — як у 1939 р. Гітлер і Сталін підписали пакт коштом Польщі, після чого західні демократії байдуже придивлялися, як нацистська Німеччина почала ліквідувати жидів,** даючи зате від листопада 1941 р. величезну поміч, за законом про позику і винайм, Сталінові, який, як учить історія, був найбільшим убивником за всі часи.***

                      Договорення Рузвелта, Черчіла і Сталіна на конференції в Тегерані не могло захоплювати українців. Стало ясно, що Захід передасть цілу Східню Европу Сталінові, — страхітлива перспектива для всіх тих, які вже придбали досвід, що таке совєтський тоталітаризм.      
                                      
                     Українці, які опинилися під двома тиранськими режимами та яких західні демократії цілком не добачували у часах, коли вони, українці, боролися за збереження себе при житті, прийшли до висновку, що в тому канібальському віці можлива тільки самооборана. Таким чином організацію Української Повстанської Армії (УПА) з початком 1942 р. треба вважати, як засіб оборони проти нацистського апарату в Україні та, в тому самому часі, проти російських ватаг, грабуючих і тероризуючих українське населення.

                    З тією самою ідеєю, щоби стати вільними і сильними, 30.000 молодих українців вступили літом 1943 р. до "Української Дивізії Галичина". Використали шанс — як орудувати новітньою зброєю і як дістати її в свої руки — це дальше виправдання створення тієї формації. Перспектива, що червона армія знову "визволить" їх, на те, щоби — як і в минулому — винищити, перспектива поділити долю жидів, винищуваних нацистами, причинилась у великій мірі до рішення українців взяти зброю від нацистської Німеччини, особливо тоді, коли З'єднані Стейти постачали Сталінові зброю, яку той використовував проти українців. Як довго американська демократія вважала за річ слушну і доцільну співпрацювати з совєтською тиранією, українці й інші поярмлені народи ледве чи могли дозволити собі на люксус академічних дискусій про моральну вартість своєї дії. До речі, величезна більшість українців ніколи не вважала Совєтів за свою батьківщину. Навпаки, Совєтську Росію вважали за ворога й окупанта й тому українці мали право й обов'язок боротися за свою свободу, як уважали за доцільне. У тій розпучливій ситуації виринула надія, що вони обидва — нацизм і комунізм — згинуть, і що прийде можливість будувати новий лад. "Надіючись проти надії" український провід схвалив політику — взяти зброю для оборони безборонного 40-мільйонового народу.

                       Сьогодні, в тридцять років пізніше, не тільки українці, але й багато інших мають написати наново і зревідувати свої підручники історії, бо "суд світу" можна викривати й заглушувати тільки на короткий час. Олександер Солженіцин, в добавок до численних менше відомих, є найбільш переконливим свідком тієї правди. Цю історичну правду й докази на українські мотиви добре удокументував німецький автор, який був одним з тих нечисленних німців, які вміли зрозуміти народи й події краще, аніж ввесь нацистський "естаблішмент". "Вступ" до книжки п. Гайке подає рямці й коротке історичне тло української історії і подій, що довели до рішення створити ту українську військову формацію. Як наслідок нездібности нацистів скласти позитивну політичну програму у війні проти Совєтського Союзу — мусіла прийти німецька програ й катастрофа. Спроба направити злочини, доконані на Сході, прийшла запізно та, при існуванні у влади нацистського режиму, ніколи не мала навіть шансу вимазати минулі промахи та приєднати на сторону німців українців й інші народи. Автор зробив добре — включивши у свою книжку глибокодраматичного листа одної невідомої української жінки до дружини високого німецького урядовця в Галичині в жовтні 1943 року. Того листа могли б підписати легко мільйони інших жінок, бо він говорить простою і ясною мовою про українські переживання, трагедії, надії і розчарування німецькою політикою на всіх окупованих землях.

                        Історик мусить клясифікувати того листа, як типовий "голос народу", що має більше значення ніж багато книжок на ту й причетну тематику. Лист закінчується висновком: "Німцям уже ніколи не можна вірити, а насправді ми знали це вже після подій в Карпатській Україні". (У березні 1939 р. Гітлер дав дозвіл Мадярщині окупувати новостворену вільну Карпато-Українську Республіку — С. Г.). "Тепер не маємо нічого, бо все є тільки для німців... не маємо нічого, бо німці все нам забрали...". На такому тлі Автор подає історію Дивізії, якої — без уваги на всі порівнювання й аналізи — не слід ставити на одну дошку з військовими формаціями інших ненімецьких народів, особливо формаціями бельгійців, голляндців і норвежців. Майже механічне звідомлення про події, із збереженням подивугідної докладности, охоплює стадії рекрутації і вишколу та вислання Дивізії вперше на фронтову лінію під Броди, разом із споминами про жалюгідне рішення кинути те військове з'єднання без попереднього досвіду до тієї найкритичнішої битви, як визначував плян совєтської офензиви. Інші частини книжки охоплюють нове формування Дивізії у Нойгаммері, між вереснем і груднем 1944 р., розташування Дивізії у Словаччині, перекинення її до Стирії і на другий фронт проти совєтських військ, і вкінці відтягнення Дивізії з фронту в сторону бритійських ліній та захоплення її в полон бритійською армією. Найбільш символічний епізод історії Дивізії стався наприкінці квітня 1945, коли прибув до неї український генерал Павло Шандрук, який став головнокомандуючим Української Національної Армії, і відтоді Дивізія стала відома, як "Перша Українська Дивізія УНА".

                      Склавши нову присягу вірности вже виключно українському народові — та формація перестала бути підлеглою німецьким збройним силам. Тут треба підкреслити, що Дивізія від самого початку зобов'язалася воювати виключно на східньому фронті проти Совєтської Росії і що ту передумову для її створення визнало німецьке військове командування. Також щодо інших подробиць внутрішньої структури Дивізії — вона різнилася від інших німецьких фронтових СС-дивізій. Приявність українських духовників, участь у церковних відправах, високий відсоток українських старшин середніх і нижчих ступнів, як теж відзнака галицького лева на комірі і лівому рамені уніформи, врешті введений генералом Шандруком український національний герб Тризуба на шапці, виразно вказували на безпереривне українське змагання й наполягання на збереження своєї виключної національної особовости.

                     В.-Д. Гайке перший признає це і з пошаною та глибокою симпатією стверджує у висновку: "Українці — у добрій вірі і для доброї справи, бо за волю і незалежність своєї країни, вхопили за меч і зберегли його незаплямленим до кінця". Патріоти і шляхетні вояки, перевівши три роки в бритійських і американських таборах полонених, ніколи не були обвинувачені тими, яким піддалися, в будь яких злочинах. З другого боку, фальшування і викривлювання фактів совєтською історіографією не всилі переконати й обманути читача, бо завданням тиранії та її звеличників не є шукати правду, як вона виринає з попелища крови й ненависти, що є прикметними рисами кожної війни в минулому й сучасному.

                       Безпосередня оповідацька мова, чесний критицизм у відношенні до помилок по обох сторонах, знання предмету, як його вимагається від фахівця, робить ту книжку поважним причинком до пізнання історії Другої світової війни. Водночас, шість нарисів різних боїв, організаційної структури Дивізії та численні світлини спричиняються до легкої лектури тексту навіть для тих, які недосконало володіють німецькою мовою. А втім, маючи на увазі важливість цієї сторінки новітньої історії, автор цих завваг прагнув би, щоби та книжка появилася в англійському перекладі, щоби вона стала доступною для американських істориків Другої світової війни. Однаково сам предмет, як колишні члени Української Дивізії, заслуговують на щось більше, як тільки поголоски і спрощування, які все ще покутують в деяких колах американського наукового світу.                                                                                                   

____________________

*  Воно було спершу проголошене в серії статтей у "Вістях" кол. вояків І УД УНА і після того як монографія, у "Записках НТШ" т. 188 (1970).
** Дивись, наприклад:  Arthur D. Morse: While Six Million Died. A Chronicle of American Apathy (New York, An Ace Book, 1967.
*** Див. Robert Conquest: The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties (New York, Macmillan,  1968).

Д-р ЮРІЙ ЯНІВ

(1892 —  1973)

               Учасник визвольної війни — сотник санітарних частин Армії УНР, лікар і дантист Юрій Теодозієвич Янів.

               Він побачив світ 1 серпня 1892 р. в Таврії, на хуторі Цареводарівка у Бердянському повіті і вчився до 1911 р. в реальній школі в Мелітополі, а наступний рік у гімназії в Симферополі. Студії медицини в Київському Університеті св. Володимира перервало покликання до російського війська і висилка на фронт, з якого однак вдалося йому з часом дістати звільнення для докінчення навчання. Диплом із званням лікаря осягнув у тому ж університеті вже за Української Держави, 14 травня 1918 року, після чого, згодом вступив до української армії в 21 Запорізький полк ім. Наливайка. Несучи медичну допомогу другим, сам заразився тифом і від 9 жовтня до 20 листопада 1919 пролежав у Шпиталі ч. 71 Українського Червоного Хреста у Вінниці. Потім ділив всю незавидну долю українського війська, дбаючи за здоровельний стан вояцтва, в ранзі сотника, на постах лікаря-хірурга Військового Шпиталю ч. 1 у Вінниці, потім завідуючого Санітарною "Летучкою" (за тодішньою назвою польового шпиталика)   1-ої Запорізької Стрілецької Дивізії,  згодом  старшого ординатора Армійського Рухомого Запасного Шпиталю ч. 1. В часі відвороту поляків з Києва в 1920 р. один Летучий шпиталь опинився на короткий час у Станиславові — і в тому місті лікар Янів одружився з Марією Махницькою, сестрою-санітаркою  у  шпиталях УГА.

                     По програній війні сотник Янів опинився із своїм Запасним шпиталем у Ченстохові, звідки вже як головний лікар (від 5. 1. 1921) вкоротці переніс його до Щепйорна, а згодом до Каліша. В січні 1922 р. передав він шпиталь д-рові Добриловському і переїхав до дружини у Львові з надією відкрити лікарську практику, але на це не дістав дозволу від поляків. Тоді поробив заходи, щоб переїхати до Чехо-Словаччини — і у Брні від 1 листопада 1923 р. в Університеті ім. Масарика студіював медицину, яку закінчив дипломом доктора 27 червня 1927. Не будучи однак громадянином не міг відкривати ординації, то ж став працювати у Стоматологічній Клініці, а при тім студіювати дантистику. В жовтні 1936 р. у Державнім Інституті Зубної Хірургії у Брні захистив кінцеві іспити і одержав третій у житті диплом, тим разом "дантистичного хірурґа". 9 червня 1938 р. одержав з Державної Палати право на відкриття власної практики, чого однак не вдалося йому здійснити через політичні зміни в державі і війну.

                      Перед наступом большевицьких військ на Прагу, в травні 1945 р. панство Янови долучилися до українців з Модржанської гімназії і разом евакуювалися до Німеччини, де на різних етапах працював як гімназійний лікар і провадив дантистичну ординацію.

                      Хвиля переселення з таборів "переміщених осіб" завела д-ра Янова в 1949 р. до Боффало у ЗСА, звідки по 6-ох літах перенісся на останній життєвий етап до Клівленду в Огайо. Неласкаві вимоги медичного світу ЗСА не сприяли людині з трьома "старокрайовими" дипломами і практикою стати в заокеанській вільній країні на власні ноги ліцензіонованого професіоналіста, то ж старший вже еміґрант мусів погодитися заробляти на життя в дантистичній лябораторії.

Степан Кікта

Мґр. філ. ЗЕНОН ЗЕЛЕНИЙ

НА СЛУЖБІ НАРОДУ    

                                                          (2. 9. 1901 — 2. 2. 1973)

                         Неповнолітній доброволець Української Галицької Армії, член Української Військової Організації, Бойової Управи СС-Дивізії "Галичина" для справ опіки над СС-юнаками, відзначений Головною Управою Братства кол. вояків І-шої Української Дивізії Української Національної Армії грамотою пропам'ятної медалі св. Архистратига Михайла, член Українського Канадського Леґіону, Станиця ч. 360 в Торонті, Товариства Охорони Воєнних Могил у Львові, керманич Шкільного Відділу Українського Центрального Комітету, згодом керманич Відділу Опіки над Молоддю цього ж Комітету, секретар Виділу Вакаційних Осель, що опікувалася незаможними дітьми, член Т-ва Рідна Школа, Просвіта, Учительська Громада та багатьох інших товариств і організацій в Україні. На еміґрації був членом НТШ, Онтарійської Вчительської Асоціяції, голова Об'єднання Українських Педагогів Канади, почесний голова цього Об'єднання та почесний член Пласту в Канаді, і Крайової Виховно-Освітньої Ради, провідник і співтворець Української Виховної Системи та багатьох громадських акцій.

                      Зенон Зелений народився 2. 9. 1901 року в с. Добряни біля Львова в родині учителя Івана й Анни з роду Мишуґів (братаниця славного оперного співака Олександра Мишуґи). Його батько помер у молодому віці (36 років) наслідком нещасливого випадку, і мати-вдова мусіла з 6-ма неповнолітніми дітьми переїхати до Камінки Струмілової у Львівській області, щоб мати змогу посилати дітей до шкіл та забезпечити родині прожиток. Тут Зенон закінчив народню школу й сім кляс гімназії.          

                     У листопаді 1918 року, 17-річним юнаком зголосився добровольцем до Української Галицької Армії (УГА) і разом зі старшим братом Богданом в перших днях грудня того року їх приділили до 9-ої Камінецької сотні 5-ої Сокальської бригади 1-го Галицького Корпусу та відразу відрядили на проти-польський фронт в околицю с. Угринів Сокальського району Львівської области.

                    З 5-тою бригадою Зенон Зелений, під натиском польської армії ген. Ю. Галлера, озброєної Францією, відбув травневий (1919) відворот УГА, брав участь (червень 1919) у бравурному проти-наступі УГА в т. зв. чортківській офензиві ген. Грекова, відбув її відворот і перехід через р. Збруч 16-18 липня (1919), брав участь в поході з'єднаних Дійової і Галицької Армій на Київ, який завершився здобуттям столиці 31 серпня 1919, брав участь у боях з армією ген. Денікіна, відбув перехід до Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) та остаточно опинився як полонений в польськім таборі полонених у Тухолі на Поморю.

                  Після 9-ох місяців полону повернувся домів і в липні 1921 року склав іспит зрілости в Українській Академічній Гімназії у Львові. Бажав продовжувати здобування освіти в університеті.   

                 Проте, не легкий був шлях українського студента під польською окупацією.
Бойкот польських високих шкіл у Львові як протест українського громадянства та студентської молоді проти екстермінаційної шкільної політики польської адміністрації примусили Зенона Зеленого шукати позауніверситетських фахових студій. Тому він записався на курс книговедення, який закінчив іспитом і навіть дістав працю в банку, але наслідком повоєнної нестабільної економії банк зліквідувався і він мусів шукати іншого виходу, щоб заробити на прожиток і допомогти матері й молодшим в родині. У січні 1922 року знову записується на позауніверситетський курс, тим разом, механіки, щоб перед вступом на Тайну Українську Політехніку у Львові набрати деякого практичного вишколу.

                  Тим часом бойкот польських високих шкіл відкликано і Зенон вписався на математичний відділ філософського факультету Львівського Університету. Студії закінчив абсолюторією в червні 1929 року з великими перервами через обов'язкову військову службу в польській армії та військові польові вправи (маневри).

                     Після успішного наукового іспиту з математики, як головного й фізики, як побічного, предметів Зенон почав свою учительську працю в середніх школах Львова. Учив у Малій Духовній Семінарії, у Дев'ятій Державній Гімназії, в Учительській Семінарії СС-Василіянок, а після складення педагогічного іспиту в 1933 році на Філії Академічної Гімназії. Тут вчителював аж до другої світової війни, тобто до 1.9.1939 року.

                       У тому часі, спільно з двома учителями математики, склали посібник для 5-тої кляси польською й українською мовами.

                     У перших днях большевицької окупації Західніх Земель у вересні 1939 року нова шкільна адміністрація, а то Обласний Відділ Народної Освіти у Львові призначив Зеленого на становище завідувача кабінетом математики й фізики в Інституті Удосконалення Учителів й одночасно доручив обов'язки обласного інспектора шкіл. Щоб зарадити недостачі шкільних посібників для навчання математики й геометрії, на доручення шкільної адміністрації, Зенон Зелений зладив переклади трьох підручників — для навчання математики у 5-тій клясі з російської мови на українську, для 6-тої кляси — з польської на українську, та один з геометрії для 2-гої кляси з російської мови на польську.

                      У червні 1941 року знову змінилися окупанти. Нова окупаційна шкільна адміністрація покликала Зенона Зеленого на референта шкільних справ при Львівській шкільній кураторії, а півтора місяця пізніше Крайовий Відділ Українського Центрального Комітету (УЦК) у Львові призначив його на пост керманича Шкільного Відділу Українського Крайового Комітету у Львові. У 1941 році після прилучення Галичини до Генеральної Губернії Централя УЦК назначила його заступником керманича Шкільного Відділу Централі УЦК, а від 1943 року і Керманичем Відділу Опіки над Молоддю і Родинами. Після створення СС Дивізії "Галичина", на пропозицію УЦК, Зенон Зелений увійшов до її Бойової Управи як референт для справ опіки над СС-юнаками. Хоча цей пост був радше суспільно-харитативного характеру, то все таки на Рідних Землях 3. Зеленому не раз приходилося при виконуванні своїх обов'язків станути віч-на-віч з дулом провокатора або бойовика чужого підпілля. Коли ж німецько-большевицька бойова лінія пересунулися далеко на захід і він мусів з родиною покинути Батьківщину, відвідуючи юнаків у таборах і роз'їжджаючи по цивільних та військових урядах, щоб для юнацтва виклопотати бодай найпримітичніші умовини їх тяжкого життя увесь час висіла загроза життя від аліянтського літунства, яке, як відомо, перманентно і систематично, можна казати прецизно бомбило міста та всі шляхи.

                    Цей період громадської праці мгр-а 3. Зеленого був здається найкоротший, але в обличчі тотальної небезпеки від бомб і тоталітарного режиму найнебезпечніший, а коли мова про українську спільноту надзвичайно відповідальний.

                    Тисячі українського юнацтва-недолітків обох статей, відірвані воєнними обставинами й політикою окупанта, розкинені переважно в протилітунських окопах по чужому, а то й ворожому "великому Райху", в особі 3. Зеленого і К. Паліїв та інших учителів найшли справжніх, щирих, відданих і добрих опікунів. А які були труднощі, частинно довідуємося із змісту книжки З. Зеленого п. н. "Українське юнацтво у вирі другої світової війни".

                    Не дивно, що на місцях нового поселення при зустрічах "наші хлопці й дівчата", як любили казати З. Зелений і К. Паліїв "Професорові Зеленому" й "Пані Цьопі" — як казали юнаки й юначки — виявляли велику вдячність і пошану, бо знали, що без їх допомоги не одне було б загинуло у тій жорстокій воєнній хуртовині.

                    Очевидно, що в таких обставинах не могло бути мови про видання посібника алгебри для 2-гої кляси гімназії українською мовою, що його зладив З. Зелений.

                    Як було згадано, війна не пощадила й Зенона Зеленого з родиною й кинула на Захід. Форальберґ — Кісслєґ — Берхтесґаден у Західній Німеччині — його шлях як "ді-піста".

                    Коли перенісся жити в таборі "переміщених осіб" в Берхтесґадені негайно включився в громадську працю і став учителем таборової гімназії, де вчив до виїзду до Канади, влітку 1948 року.

                      У новій країні поселення мґр. 3. Зелений осів з родиною у Віндзорі, Онтаріо. Щоб удержати родину, став до тяжкої, непосильної для нього фабричної праці (у відливарні заліза). Одночасно почав удосконалювати своє знання англійської мови, яку вивчав у Німеччині, а маючи на меті повернутися до своєї професійної педагогічної праці, для вивчення канадської шкільної системи, став учити на вечірніх курсах у місцевому Assumption College тригонометрію і статику. У відносно короткому часі настільки опанував мову, що міг вписатися на однорічний вищий педагогічний курс при Торонтському Університеті, який і закінчив успішно та 1950 року дістав не тільки право навчання в середніх школах Онтаріо, але й признано йому академічний ступінь маґістра філософії Львівського Університету. З Віндзору переїхав з родиною на постійне замешкання до Торонта.

                    Тому, що тут у середніх школах не було вільної праці для учителя математики й фізики, прийшлося ще один рік працювати фізично. У шкільному 1951/52 році почав учителювати в середніх школах спочатку поза Торонтом, а від 1955-56 шк. року в Торонті. Тут працював не тільки учителем, але теж як голова департаменту математики великої середньої школи у Річмонд Гілл ("велике" Торонто).               

                     Від перших днів учительської праці в Канаді мґр. 3. Зелений вповні включився у виховно-організаційну працю українського шкільництва, надаючи йому напрямок, очолюючи Об'єднання Українських Педагогів Канади, Світове Об'єднання Українських Педагогів, організуючи учительські конференції, активізуючи учительство до праці в різних акціях, ініціюючи міжкрайові конференції науковців у підготовці до схвалення Української Виховної Системи та Українського Виховного Ідеалу на СКВУ.

                        Не будемо тут зупинятися на деталях цієї багатої діяльности, якій присвятив З. Зелений останні роки свого життя і значну частину свого здоров'я. Це не є тема для ветеранського журналу. Але не можемо зовсім промовчати бодай наймаркантніших її моментів та успіхів його у цій ділянці. Щасливо зложилося, що тут на новому місці поселення він зустрівся із своїми товаришами-співробітниками учителями й виховниками з Рідних Земель та з "передкапітуляційної" Німеччини, особливо з Кекилією Паліїв. Вони стали ядром гурта відданих працівників над вихованням нашої молоді в діяспорі. Цьому гуртові залежало на тому, щоб скоординувати українське шкільництво, упорядкувати його організаційну систему на всіх її щаблях, та при врахуванні льокальних чи крайових умовин і можливостей, все ж таки спрямувати його в одне велике виховне русло.

                       Праця почалася від осередку "ядра"-гурта, від Торонта. Тут постає Об'єднання Українських Педагогів, яке згодом охопило цілу Канаду. З. Зелений сім років очолював Об'єднання, з'єднав цій професійній організації велику прихильність і престиж, широко розгорнув її діяльність, і за те 1963 року загальні Збори цього Об'єднання проголосили його почесним головою. Сім років відбувалися наукові конференції, сесії, зміцнилися контакти з усіма учителями української діяспори під час підготови до Першої Сесії Світової Освітньо-Виховної Сесії (СОВС) в Нью-Йорку 1967 року. Щоб бути точним, треба сказати, що ці праці започатковано ще перед конкретними плянами скликання 1-го СКВУ.

                      Виховний ідеал українця в діяспорі, Світова Координаційно-Виховно-Освітня Рада (СКВОР), крайові Координаційні Виховно-Освітні Ради (КВОР) — це вислід праці українських педагогів, що їх рушієм було ядро з мґром 3. Зеленим і Кекилією Паліїв на чолі. Зате Загальні Збори КВОР-и Канади, а за ними і 6-тий Крайовий Пластовий З'їзд Канади проголосили З.Зеленого почесним головою КВОР-и та почесним членом Пласту в Канаді.

                        Не забули нагородити свого опікуна, а зокрема опікуна "юнацтва" у німецькій армії під час 2-ої світової війни і "дивізійники". У жовтні 1969 року Головна Управа кол. вояків 1 УД УНА вручила йому Грамоту пропам'ятної медалі св. Архистратига Михаїла "за повну й самовіддану підтримку боротьби Українського Народу та його Збройних Сил за Самостійну Соборну Українську Державу й саможертовну допомогу українській справі у всіх ділянках життя та боротьби за волю України".

                     Близьке співжиття Покійного з вояками було певно також і вислідом його веселої й товариської вдачі. Любив вояцький стиль, але не тому, щоб "старшувати" чи командувати. Любив військо за вимоги ладу і порядку в його житті. Сам був такий упорядкований і точний, що можна було добачувати ціхи вояка в цілому його стилі життя. Вимагав цього також і від інших, але не наказуванням, лише своєю веселою і погідною та товариською вдачею, стимулюючи людей наслідувати його лад, його точність та високе почуття обов'язку.

                    Це виняткове почуття обов'язку було таке сильне, що З. Зеленому тяжко було не піти до школи навіть тоді, коли недуга давалася взнаки. Не вмів шанувати себе. Працював цілих ще 5 років після того як пішов на пенсію, а мови не було про те, щоб залишив працю тоді, коли вперше тяжко занедужав. Залишивши школу, весь свій вільний час віддавав громадській праці й ще день перед смертю телефонічно полагоджував справи дитячого словника, умовлявся на нараду. Тому й не диво, що кожну працю виконував "майстерно", що був успішний, що всі з довкілля її високо оцінювали.

                 Як голова родини й любячий батько мґр. 3. Зелений тяжко пережив втрату молодшої доньки Марії-Оксани ("Кришка"), яка під час воєнної завірюхи несподівано померла 5. XI. 1942 у Львові.