Українці в польських збройних силах.

В українському календарі з 1974 р., який виходить у Варшаві, Польща, подано наступні нотатки про українців у польській армії:

Самійло Малько — генерал польської армії, член Українського культурно-освітнього Товариства, відзначений різними високими польськими та іншими відзначеннями. Це, мабуть, перший українець-генерал польської армії.

Василь Малашок — стрілець 7-го Полку Великопольських стрільців, відзначений в 1939 р. хрестом "Віртуті мілітарі" 5-ої кляси та хрестом хоробрости.

У польському війську в СССР (офіційно) служив 1,171 українець, в тому 234 старшини.

За заслуги в польському партизанському русі уряд Людової (народної) Польщі нагородив 233 українців, в тому 18 — хрестом "Віртуті мілітарі", 28 — Хрестом Ґрунвальду, 147 — Хрестом за хоробрість, а решту Партизанським хрестом.



Подав Орест Городиський.

Я — ДЕЗЕРТИР?

Степан Музичка


Я не можу більше... Ні. Сам Господь настоює, щоб я вам правду розказав. В безнастанному страху ніяк жити. Ось, скажемо, прийдуть "Вісті" і не знаю куди мені глянути. Задзвонить телефон, душа моя у п'ятах. Застукає хтось вверх, я на ногах. Готовий руки вгору! Так без стрілу... Щоб сумління не гризло мене, я навіть став членом станиці у Торонто. Тисяча миль від мене!.. Складаю на пресфонд, плачу вкладку, а вони мені, коли Маланки, коли Гузар по Говерлі стріляє і як наша справа стоїть...

Та це ніяк не замаскує мого злочину і не зітре моєї провини. Я свідомий цього. Одного дня якийсь писар-мемуарист усе відкриє і в журнал! Генерал Шандрук підпише наказ, військовий ресорт при УНРаді затвердить і на Говерлі підшукають вже якусь суху ялицю... Я військовий чоловік, я знаю, як воно при війську буває. Якщо рішать, що рубати, так хай все ясний шляк трафить!...

І буде воно так. У дверях моєї хати з'явиться в шоломі пан бунчужний Городиський... Наказ його першого досягне. Я остовпію, а він знатиме своє діло.

—  Де ваші ментелі, ордени, медалі і ґудзики?

Не буду з чоловіком битися. Він виконуватиме наказ. Я уповатиму на Бога і молитиму Архистратига... Пан бунчужний, без слова, витягне багнет і чах, чах... Обріже мені все включно з ґудзиками. А згодом...

—  Як ви, друже, високо заавансовані? — спитає він мене ділово. Я заляканий не здобудуся на слово. Запізно, чоловіче! Те, що був я "шіце" і таким остався, не важне. Ні. Він обріже мені так, наче б я полковником був!.. На всякий випадок. Скажіть правду. Хто знає, хто і як високо сьогодні авансує?.. Будьмо щирі. Якщо звелено обрізувати, так обрізувати все! Те, що чоловікові дали, те, що в Ріміні признали і те з чим, так би мовити, чоловік на світ прийшов...

На станиці не спатимуть. Буде алярм. Поручник Бігус гукне.

 — Хлопці! Ріхтунґ Говерля!

Хорунжий Гузар знатиме, про що мова. Візьме свій "файрінґ сквод", бочку квашеної капусти і на Говерлю. До мене вмить вишлють двох битих ґренадирів. Не про Маланку і не про Марину вони мені розкажуть! Ні. Схоплять і до Говерлі чупасом. Там пальці хлопців Гузара сверблять... Весь час, скажуть вони, у тарчу стріляємо, ану сьогодні у живого хлопа гримнемо... Прив'яжуть до стовпа, чи до ялиці... То буде скоро. Трах!.. Трах!.. Кінець, о світку ти мій! Мені кінець, а ви, хлопці Гузара, до бочки капусти!

Що мені залишається? Треба сповідатися. Який я злочин поповнив? Послухайте, панове генерали, послухай, полевий суде! А ви, маґістре Вериго, все точно запишіть... Я — дезертир!.. Як страшно це звучить. Аж сурма бідна заридала. Так, я — дезертир! Не для мене ордени і не для мене аванси. Та звідки! Навіть на квашену капусту не заслужив. Не кажемо вже про Маланку! Та вона сама мені скаже: "Іди, чоловіче, під ялицю і хай буде кінець! Мої хлопці хочуть танцювати!"

Як воно сталося? Коли? Чому? Розкажу все. Закінчилася війна і ми проголосили мобілізацію! Третя війна висіла на волоску і там вона і досі висить... Ми збиралися на болотах Фельдкірхен. Хто лише міг, пер туди щосили. Сотник Гончаренко збирав усіх і всіма журився. Та не знав добрий пан сотник, що коли він журився тими, які сурми ще не почули, інші в похід уже плянували! Він не знав. І саме плян у похід захопив мене у славній і ніколи нескореній виздоровчій сотні! Ґенезунґскомпанія... Тоді я не мріяв про дезерцію. Ні. Серце моє рвалося до бою! Наш сотенний, пор. Т. пильно розробляв стратегію. У кожного з нас було ще тіло, хоч і як мізерне, та душа була грімка! Значить було що ще положити!...

Коли ми стояли в повному бойовому поготівлі, принесла доля мого брата... Десь під Юденбурґом зачув сурми клич. Я братові про плян у похід ані слова. Ні. При війську не говоритимеш про стратегію з ким попало. Брат не брат, таємниця мусить бути. Чи ви чули, щоб якийсь генерал сказав своїй жінці: "Кобіто, лиши мене в спокою сьогодні, бо завтра маю офензиву".... Ніколи! Якщо треба, він і руки вгору піднесе перед жінкою і ні слова більше. На другий день в офензиву попре, наче б нічого не сталося. Та мій брат свою стратегію мав. На другий день після свого приїзду, не знаючи я нічого, він мене в свою сотню записав!.. У санітарну сотню! Я вчув це і затривожився. Подумайте... Тут іди в похід з поручником Тищенком, тримай фронт і рубай, там зношуй, порубаних і побитих! Як себе розділити, щоб бути тут і там? Розуміється, брат наглив, щоб у його сотню ішов. Я, панове генерали, числив хвилини до походу!... Алярм і ходом руш ось-ось... Та сила волі теж не є безмежна. Я заломився. Не зі страху перед походом. Ні. Теж не тому, що шаблі в мене не було. Мій брат, бачите, глянув довкруги моєї сотні, де ми кочували і...

—  Та ви тут, бачу, навіть кухні не маєте... Не будь дурний, ходи до нас.

Я був готовий гукнути йому, що коли в похід, то хай кухню чорт бере. Та я здержався. Таємниця є таємницею. Він однаково настоював.

—  Ти знаєш — говорив він мені, — якраз саме тепер в нашій сотні забили коня... Вже потрошать і буде вечеря.

Я стрепенувся. Буде кінь на вечерю!.. До дідька з кав'ярем і файзанами! Там кінь... Сильний військовий кінь, якого війна не здолала, аж санітарам в руки попав... Я вже сурми не чув. Хай на вітер собі грає! Я чув іржання коня, який, мабуть, був уже в кітлі. Тут я заломився. Повечеряю, думав я, і завтра брикатиму, як той лошак ось тут по болоті... А брат приговорював.

—  Я сам бачив... Такий конисько, як холєра! На цілий тиждень вистане.

Я рішився представити справу сотенному. Хто мене заступить? Хто держатиме мій відтинок? Не годиться так без дозволу бігти за конем. Я рушив до сотенного. Засалютував, як личить і до справи.

—  Я стрілець... прошу...

—  Казак! Застібнуть варатнік сей час!

А щоб тобі з тим варатніком. Я зробив так, як він велів і знову від початку.

—  Я, козак... прошу дозволу залишити сотню. У санітарній сотні мене уже прийняли. Там мій брат.

Поручник Т. глянув на мене грізно. Здавалося, що були ми у повній офензиві... Хлопці довкруги скровавлені, комусь ногу по пояс обірвало, комусь рука держиться лише на рукаві, а я прийшов за дозволом, щоб до дівки скочити!.. Та бійтесь Бога! Поручник люто щось думав. Що значить, що там його прийняли? Яким правом? Ми ще в похід не рушили, ворог ще нас не порубав, а санітарам людей треба... Щось воно не теє. Я слідкував за його думками і вже був готовий на все. Якщо прийдеться бути тут і там, їй Богу, впораюся. Рубну тут і там вмить занесу... Пан поручник глянув на годинник. Я теж думав. У нашій сотні на мене слава чекає, а в санітарній здорова порція коня... Куди, чоловіче грішний? Поручник перервав мої думки.

—  Казак!.. Нєльзя залишать сотню!

Рубнув, як бачите, щиро і навіть не змірив. От тобі і маєш, подумав я... Ні копита з того коня не побачиш. Жий славою і мрій про походи!... Я відійшов і... "ростібнув варатнік". Мій брат цього не розумів. Та хто б це зрозумів?! Чому пан поручник не дозволив? Господь святий знає. Я сказав собі одне. Ти, сурмо, грай не грай, коня я буду таки їсти. І так сталося. Вечером я справді бенкетував і пузо бубном стало! Я залишив свій відтинок напризволяще. Кінь тому винен.

У Венеції я зустрів свого товариша з виздоровчої сотні, який ще дальше був у бойовому поготівлі...

—  Ти, брате!... — скрикнув він, мене побачивши. — Старий питав за тобою.

—  Ну і що?

—  Питав, шукав і на кінець сказав, що "казак дезертір"! Я завмер. Що було робити? Як себе регабілітувати? Як уникнути найвищої кари, яку військовий суд подиктує? Дезерція не жарти! У своїй сотні я залишив стійку, в санітарній ще за того коня не відслужив!

Комендантом табору був пор. Клевчук. Гарний чоловік. Завзятий і бойовий. Серце, як у батька рідного! Піду до нього, думав я, розплачуся, як буде треба... Хай мене регабілітує. Мій брат це вчув і здержав мене.

—  Бійся Бога!.. Ні! Та старий був при кінноті!

—  Хай і при танках; Які різниця? — Я не розумів в чому справа.

—  Ти не знаєш старого — говорив мій брат. — Та він за коня душу віддав би. Як довідається, що ти з'їв коня, то не лише ти, але теж і я обірву.

Я попав в паніку. Одним словом, куди не обернешся, чоловіче, дуло кріса перед носом... Як не за дезерцію, то за коня! Я не хотів вірити та інші хлопці розказали більше. Поручник Клевчук любить і шанує коні. Хай би хтось в його сотні був до коня зашлякував... А хай би нарушив коневі його кінську мать... Чоловіче!... Іде хлоп під фельдґеріхт і Макарушка не врятує!...

Я рішився мовчати. Мовчав і терпів аж до сьогодні. Сумління мене гризло, військова свідомість лише рубала. Що вона рубне, то сумління вже гризе. Аж до цієї хвилини. Ось вам моя сповідь. Чи я дезертир? Судіть. Судіть швидко. Якщо таки на Говерлю мушу, тоді дозвольте... Лише одне прохання. Маю на це право, пане хор. Гузар! Хай вас палець не свербить заскоро... Одне прохання. Заки прив'яжете до ялиці, дайте скоштувати тої квашеної капусти...

ПОСВЯЧЕННЯ ПАМ'ЯТНИКА ПОЛЕГЛИМ ДИВІЗІЙНИКАМ НА ВІЙСЬКОВОМУ ЦВИНТАРІ В ТРАВТМАНСДОРФІ БІЛЯ ФЕЛЬДБАХУ В АВСТРІЇ

РЕПОРТАЖ


Минув 31 ріп від часу, коли 1-ша Українська Дивізія "Галичина" залишила побоєвища в районі Фельдбаху в Штірії та перейшла на захід, щоб зложити зброю перед західніми альянтами. На тих же побоєвищах залишилися сотні могил поляглих дивізійників, що віддали своє життя у важких і кривавих боях з нашим відвічним ворогом — Москвою. Це німі свідки безприкладного героїзму синів українського народу, які зі зброєю в руках намагалися здійснити священний заповіт своїх батьків кол. Українських Січових Стрільців.

Андрій Гавірко перед пам'ятником упавшим дивізійникам на цвинтарі у селі Травтмансдорфі  біля Фельдбаху.



 Вперше  я  відвідав  цей  цвинтар  в  1973  році  з  моїми  товаришами — членами Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців в Англії (ОбВУ). Ми оглянули колишні побоєвища, артилерійські становища, а потім і цвинтарі, де на хрестах гробів видніли знайомі  прізвища. Був гарний весняний день і мене полонила краса австрійських краєвидів, а на душу налягав якийсь сум і сентиментальність до минулого, але одночасно неначе хтось підшептував  мені до вуха, щоб я не піддався сентиментальності, бо український вояк не знає ні болів, ні печалі — він здисципліновано стоїть на своєму пості. Ми ввійшли на військовий цвинтар у Травтмансдорфі, невеликий розміром, оточений з одного боку живоплотом, а з другого стрункими смереками. Все це надає цвинтареві понурого вигляду. Тут спочиває 180 вояків, з того, згідно з реєстром, 52 українців, дуже мале число німців, а решта могили з хрестами, на яких є напис "незнаний вояк". І якраз ці написи підшептують мені, що це наші друзі по зброї — брати українці. Місцеві австрійці говорили мені, що тут большевики розстріляли багато наших вояків, яких захопили вони у полон під час відступу і знищили злобно їхні посмертні метрики. На їх хрестах видніє напис: Unbekannter Soldat.

Будучи тоді референтом вояцьких могил при Головній Управі Об'єднання був. Вояків Українців в Англії, я постановив доложити  всіх зусиль, щоб на місці вічного спочинку наших друзів, знаних і незнаних, на військовому цвинтарі у Травтмансдорфі, поставити у їхню пам'ять відповідний пам'ятник. Повернувши до Англії, я зреферував цю справу голові Гол. Управи ОбВУ покійному вже сьогодні сотникові Михайлові Білому-Карпинцеві й ми договорилися тоді, що наша організація займеться збіркою необхідних фондів на пам'ятник. В міжчасі сотник Карпинець помер, але започатковане діло було доведено до успішного кінця. Ми завзято збирали фонди, по довгих стараннях нам остаточно вдалося дістати у місцевих урядових чинників дозвіл на побудову пам'ятника, завдяки зв'язкам з нашими австрійськими  приятелями. Вкінці ми замовили пам'ятник з чорного граніту висотою у два метри і 60 центиметрів із звичайним військовим хрестом на верху та підставою з темно-сірого ґраніту. На хресті посередині вирізблений в колі золотий тризуб, а під хрестом дивізійний золотий лев на полі у формі щитика, так як це ми носили на рукаві в Дивізії "Галичина".

Під сподом написи в українській та німецькій мовах: "Спіть, хлопці, спіть — Про волю-долю тихо сніть Про долю-волю вітчини — Чи  ж  можуть бути кращі сни?" а по-німецьки: 
  
                                    1945
Kampften und starben hier fiir die Freiheit
die Söhne der Ukraine, Angehörige der 1. Division
der Ukrainischen National-Armee. In stillen Gedenken
 die Kameraden in Grossbritanien — ObWU — 1976

Намічений плян вдалося завершити 29 травня 1976 року. В неділю 23 травня виїхав з Англії автобус, на якому їхало 45 пасажирів на посвячення Пам'ятника поляглим друзям біля Фельдбаху в Австрії. 25 травня  ми прибули до Мюнхену в Баварії до Інтернату "Рідна Школа". Ми відвідали могили сл. п. Степана Бандери та Льва Ребета, на яких о. крилошанин Микола Матичак відправив панахиди, а ми від Гол. Управи ОбВУ-Англія зложили вінки. Присутня пані Дарія Ребет подякувала учасниками та о. Матичакові за пам'ять і панахиду на гробі її чоловіка.

О год. 19:00 владика кир Платон відправив молебень в асисті о. крил. М. Матичака і о. М. Амброза, після якого привітав наше паломництво та пригадав, як він колись відвідував наш табір військовополонених у Ріміні. Знаючи, що Владика збирається будувати український  катедральний храм у Мюнхені, наші прочани зібрали між собою 60 фунтів стерлінґів на будову. Вечером того самого дня відбулася спільна вечеря з дивізійниками, які перебувають у Мюнхені. В середу 26 травня наші прочани разом із о. крил. Матичаком виїхали на Марійську прощу до Альтитінґу, де ми прибули в полудневих годинах. Тут у прецесійному поході ми відвідали спершу славну "Каплицю Ласк", а потім спільно відбули "Хресну Дорогу" у величавій базиліці св. Анни та взяли участь у Марійському молебні св. Брата Конрада. В дальшій дорозі ми об'їхали цвинтарі, де спочивають наші дивізійники в місцевостях Ґнас, Бад  Ґляйхенберґ, Бірбавм, Санкт Штефан. О. Матичак всюди відправляв панахиди, відчитуючи прізвища поляглих друзів. На кожному цвинтарі промовляв хтось із наших друзів з Англії та  Німеччини.

Нарешті 29 травня ми влаштували посвячення пам'ятника у Травтмансдорфі, яке відбулося в год. 3-ій по пол. Між год. 2 і  3-ою збиралися на площі біля місцевої церкви наші комбатанти а також й австрійські, які зорганізовано прибули на це свято зі своїми прапорами та оркестрою  — разом коло 300 осіб. Українців було коло 100 осіб, які несли національні й організаційні прапори ОбВУ-Англія, Братства Дивізійників з Німеччини. О год. 3-ій весь похід перебрав під свою команду австрійський старшина і під звуки оркестри ми відмаршували на цвинтар. Хоч-не-хоч нам ще раз пригадалося військо, як то ми  поверх трьох десятків років тому маршували  повні мрій та життєрадости.

Нарешті ми зорганізовано на військовий лад прибули на цвинтар, де нас зустріла мила несподіванка. Всі хрести на цвинтарі були свіжо відмальовані і на кожному гробі лежала китиця цвітів і палала свічка. При вході на цвинтар по правій стороні стояв новопоставлений пам'ятник, що немов Ангел-Хоронитель блищав до сонця своїм золотим тризубом, дивізійним левиком та написом "Спіть, хлопці, спіть". Під старим дерев'яним хрестом був прибраний стіл для відправи богослуження.

На цвинтарі бул коло 1000 людей, а між ними містоголова Австрійського Чорного Хреста п. Сепп Тойшлер, який відкрив це торжество та привітав усіх учасників. Екуменічну Службу Божу відправляло чотирьох священиків, місцевий парох Йосиф Фукс, з Римо-Кат. Церкви, о. д-р А. О. Дзерович, о. М. Матичак з Укр. Катол. Церкви та о. митрофорний протоєрей Паладій Дубицький від УАПЦ. Співав хор дивізійників. Під звуки оркестри, яка грала "Пісню побратимів", усі священики посвятили пам'ятник та цвинтар взагалі.

Під кінець цих торжеств промовляв війт села Травтмансдорфу, який запевняв, що його громада віддасть стільки помочі й уваги, пошани й любові нашим поляглим, як вони віддають своїм власним. Від українців промовляли Е. Побігущий (Е. Рен) та Н. Мулька. На закінчення оркестра відіграла австрійський гимн, а українська громада відспівала український "Ще не вмерла Україна". Три артилерійські вистріли віддали поляглим військовий салют, а делегації складали перед пам'ятником вінки цвітів, яких нараховано аж 16, а між ними одним з найкращих був вінок від кол. шефа штабу Дивізії "Галичина" майора Дітріха Гайке, автора відомої книжки "Українська Дивізія" та в німецькій мові "Вони хотіли волі".

Свято зробило велике враження на всіх присутніх, які однозгідно стверджували, що завершено велике і шляхетне діло. Мабуть, наші щирі молитви та участь у молебні у стіп Матері Божої у Альтитінґу випросили нам ласку в Бога, який благословив наш труд і свято випало краще, чим ми могли сподіватися. Ми всі стали знову у маршові колони та під звуки оркестри відійшли до збірного пункту у селі. Тут містоголова Чорного Хреста вручив відзнаки нашим священикам і деяким представникам організацій. Між ними одержав вище відзначення Чорного Хреста (Ehrenkreuz am Bande) й автор цих рядків як референт вояцьких могил ОбВУ-Англія. Не остались позаду й українці, про що наперед подбало ОбВУ-Англія. Парохові села Травтмансдорфу ми подарували гарну українську касетку, голові комбатантської організації на Штірію — дивізійного льва, а 12 відзнак ОбВУ з грамотами тим особам, що так чи інакше спричинилися до успіху цього свята. Після цього наше паломництво виїхало до Фельдбаху, де вечером відбулася товариська зустріч австро-українських комбатантів і представників округи Фельдбаху.

30 травня 1976 року — неділя. Наші священики відправили Службу Божу, а опісля ми організовано помаршували до крипти та зложили вінки при вмурованій таблиці поляглим дивізійникам. Ще один похід на цвинтар у Фельдбаху, панахида за поляглих, кілька коротких промов і  наша проща закінчена.

Бої під Фельдбахом, де 31 років тому наші друзі полягли — це ще ланцюг невпинної боротьби нашого народу. Історик Другої світової війни не зможе збути мовчанкою тих всіх жертв, які тут зложили вояки Української Дивізії "Галичина".


Андрій Говірко