ДАНИЛО ШУМУК: "ЗА СХІДНІМ ОБРІЄМ"

ОДНЕ ВИДАННЯ - ДВІ ОПІНІЇ

Мирослав Малецький  
   
                      З нетерпеливим очікуванням та посиленим заінтересуванням сприймаємо кожне видання чи перевидання творів дисидентського руху в Україні. Вони для нас — від Симоненка, через шестидесятників, Сверстюка, Дзюбу до Мороза — є виявом живучости українського народу, показником думок, нових методів боротьби, а тим самим скріплення надій на успішність змагань. З таким наставленням ми забиралися до читання спогадів Д. Шумука "За східним обрієм". Треба признатися, що ці спогади читаються цікаво, так як читається інтересну повість.

                      Спомини учасників і сучасників є джерелом для досліджування даної історичної доби. По своїй суті, спомини є завжди більш або менш суб'єктивними. Одначе, вони втрачають свою історичну вартість, якщо їх суб'єктивна односторонність деформує дійсність, відому нам вже з інших джерел. До цієї категорії ми зарахували б тут обговорювану книжку.

                     Шумук пише про період часу (друга світова війна, переживання в совєтських концтаборах 1950-60-их років), про який сьогодні можемо найти на видавничому ринку поважну літературу своїх і чужих авторів. І саме конфронтація різних публікованих поглядів наставляє нас скептично до "філософських" міркувань автора та виказує тенденційність його висновків. Це останнє вважаємо за важливіше й тому спростовування історичних фактів не є темою цього допису.

                    Очевидно, ми проти "забронзовування" нашої історії. Історичні факти треба висвітлити з їх добрими й злими сторонами, треба спокійно проаналізувати наші спроби й невдачі у світлі історичних фактів, бо тільки при допомозі таких методів уникнемо повторення похибок минулого в майбутньому. В природі існує широка скаля красок, тому реляції Шумука в біло-чорному аспекті нас не переконують.           

                     Автор, колишній комуніст, засуджений польським судом, в час другої світової війни пристає до українського визвольного руху, співпрацює з ним в ролі політичного інструктора, відтак попадає в систему совєтських тюрем і лаґерів. В наслідок пережитого, автор виявляє себе зневіреною людиною, а його рефлексії гіркі й безперспективні. Мабуть, він по своїй вдачі скорий до розчарування в приватному й громадському житті.

                     Зневіра автора в комунізм, після конфронтації його теорії з практичною дією у формі російського большевизму, зрозуміла й не вимагає коментарів; що більше, вона навіть не оригінальна, бо в цю доктрину зневірилися тисячі її палких теоретиків і визнавців, не згадуючи вже про мільйони, яким доводиться переживати сумну дійсність "народних демократій".

                     Ідейні заложення українського визвольного руху, а зокрема його ініціятора й носія ОУН, мусіли бути відомі Шумукові. Він же був у цьому русі політичним виховником. А щоб когось переконати, особливо якщо йдеться про членів революційного руху, треба насамперед бути самому впевненому й вірити в слушність голошених ідей. Хіба що автор "виховував" з коньюктури, то тоді нічого дивного, що виховувані Шумуками члени підпілля поводилися так, як він їх сам далі описує.

                    Автор не продумав до кінця ідей визвольного руху, бо, обзнайомившись з постановами 3-го Великого Збору ОУН, з плятформою УГВР та з писанням політичних публіцистів підпілля, автор не міг не добачити в них відходу від монопартійности; прийняття демократичних принципів та справедливої соціяльної програми. Вислід війни перервав практичну реалізацію ідей визвольного руху, тому Шумук не мав можливости сконфронтувати їх з практичним продовженням в життя і цим розчаруватися. Виглядає, що його зневіра й гіркість спираються на випадках надуживань поодиноких членів підпілля, зокрема Служби Безпеки. Ми свідомі цих надуживань, неоправданих децизій, несправедливих акцій. Але яка революція, яка війна обійшлася без згаданих ексцесів? Війна чи революція — це винятковий стан і в наслідок цього контроль виконавчого апарату послаблений. А чи надуживань нема навіть в найбільш демократичних суспільствах, та ще до того в мирний час? Очевидно, ми цих явищ не оправдуємо, але ми далекі від того, щоб разом з Шумуком на підставі цього осуджувати цілий визвольний рух. Нам дивно, що автор в час своєї діяльности в визвольному підпіллі зустрічав тільки таких провідних його членів на різних щаблях організаційної ієрархії, яких амбіції, жадоба влади та негуманність далеко перевищували їх ідейну настанову.

                     Це саме відноситься й до його зустрічей з людьми цього ж руху в системі совєтських тюрем і концлаґерів. В його описах — це майже поголовно "горлорізи" з домінуючим гоном до заспокоєння свого перебільшеного "я", люди без характеру і принципів. Не перечимо, що, мабуть, і такі типи траплялися. Коли, одначе, візьмемо цілість і хоч би тільки на момент хотіли повірити Шумукові, то де тоді знайдемо місце в історії для леґіонів відомих і безіменних борців української революції, які життям заплатили за вірність ідеї або рештки тих, які ще досі караються по концлагерах "Архіпеляґу Гулаг"? А про них, про їх поставу, ідейність, незламність та свідомість своїх цілей маємо свідчення очевидців і співучасників не тільки своїх, але також чужих.

                      Тенденційність автора в осуді визвольного підпілля навіть не прихована, вона може найкраще виявляється на кінцевих сторінках його споминів. Шумук, зневірившися в комунізмі й в ідеях українського визвольного руху, уявляє себе гарнодухом, який шукає в світі абстрактної правди та абстрактного справедливого суспільного ладу. Ще трохи приманює його демократія, хоч він цього поняття не уточнює. Він нам нагадує такого українця, який ніколи не продумає діла до кінця, чи це є з інтелектуального лінивства чи просто з неохайности: захопиться, спалахне, розчарується і згіркне. В час першої світової війни соціялісти всіх народів зброїлися, наші в той час розпускали військо додому, очевидно, не додумалися, що проведення в життя ідей вимагає реальної сили.

                    На закінчення варто навести розмову Шумука із своїм таборовим товаришем Пащаком. На твердження Шумука, що існують ще Світличний і Дзюба, що "вони ніколи не були політикантами", що "це дуже інтеліґентні, талановиті і скромні літератори, які, керуючись почуттям громадського обов'язку, виступали на захист рідної мови, рідної культури та елементарних прав людини висловлювати свою думку в питаннях громадського життя" (ст. 445). Пащак стверджує: "Та "машина" (Москва — примітка наша) розчавила Центральну Раду у двадцятих роках, та машина розчавила весь націоналістичний рух у другу світову війну, вона розчавить і їх. Людям основне — добре поїсти, одягнутися, випити". Отже, українські дисиденти — це абстрактивні фантасти, одинока реальна сила — це московська "машина", перед нищівним діянням якої ніхто не встоїться. Весь опір зайвий. Якже ж ці слова нагадують нам нотки погано награної і вже до знуду зіграної пластинки.

                    Спогади Шумука тенденційні, вони односторонньо викривляють історичну дійсність. Очевидно, в демократичному суспільстві можна писати, можна видавати й перевидавати книжки по своїй вподобі. І якщо спогади Шумука дозволять нам знайти причини наших невдач, в першу міру в людях типу автора, в їх характері та настанові — тоді вони свою мету осягнули.                                                            

"ЗА СХІДНІМ ОБРІЄМ"

ОДНЕ ВИДАННЯ — ДВІ ОПІНІЇ

Василь Верига
                        
                

                     Під таким заголовком появилася у видавництві "Смолоскип" книжка-спомини Данила Шумука як передрук самвидавного твору з України. У вступному слові "Від видавництва" сказано, що "Спомини Данила Шумука — це щирі і безпосередні свідчення людини, яка віддала усе своє життя за ідеали, до яких прямувала і які пробувала здійснювати в практичному житті. Вони дають багатющий матеріял до студій і роздумів над нашою новітньою історією молодому поколінню і новій генерації істориків". У цьому твердженні видавництво не помилилося, бо у споминах Шумука дійсно чимало матеріялу, який вимагає ґрунтовної аналізи, свідчень, про деякі із українських політичних діячів на Заході дуже радо забули б і воліли б, щоб про них ніхто не згадував. Як відомо, спомини Шумука це не перший твір з України, який побачив світ на Заході, однак, це перший твір, який заторкує не тільки проблеми сучасної України, але також і визвольну боротьбу під час 2-ої світової війни та методи, якими вона проводилася. І власне якраз ця частина стала причиною нападів на Шумука за його спомини, а головно на Видавництво "Смолоскип" за те, що цей твір опублікувало. У чому ж справа?

                          Шумук, як це виходить з його споминів, за польських часів був членом комуністичного підпілля, працював у його рядах і був за те засуджений і сидів у польських тюрмах. З тюрми вийшов він з упадком Польщі в 1939 р., а совєтська окупація Західної України визволила його з комуністичного дурману, який фактично служив за серпанок для московського імперіялізму. З вибухом совєтсько-німецької війни, а головно з окупацією України німцями, Шумук відійшов від комунізму, але, як ідеаліст, не зрікся боротьби за краще завтра свого народу. Коли в час війни 1941-1945 усі партії й організації, за виїмком ОУН, самоліквідувалися, Шумук приєднався до тих, що ту боротьбу вели, і якраз доля судила йому опинитися в таборі повстанчих відділів ОУН(р) у ролі політичного інструктора. Маючи до діла з вищими старшинами УПА й час-до-часу стрічаючися із Службою Безпеки, він бачив ряд недотягнень, а то і надужить останньої і тому Шумук не жаліє гірких слів докору на адресу тодішніх провідників підпілля. З тої причини, книжка ще до своєї появи викликала бурю протестів, ба, навіть закидів, що, мовляв, цей твір спрепарований органами КҐБ. Цікавим є ще й та обставина, що тут виступили унісоном не тільки бандерівці, яких Шумук критикує але також і деякі провідні мельниківці. В чому ж справа?

                       На нашу скромну думку, причина такої однозгідности провідників обох (тепер уже трьох) відламів 0УН є в тому, що вони не можуть погодитися тепер, як і ніколи не призналися до цього в минулому, що ОУН робила помилки. Вони привикли до стверджень, що одинока ОУН була непомильним керівником і рушієм у визвольній боротьбі українського народу в час 2-ої світової війни. До помилок завжди важко признатися, але ще важче признатися до таких, які згадує Шумук.

                      Про криваві розправи СБ на Волині чуло багато людей, про них писалося тут і там, але проти цих писань тоді також виступала деяка частина української еміґрації, одна — з мотивів самооборони, а друга — з принципу, щоб не компромітувати української визвольної боротьби окремими спорадичними випадками. Одначе, той же сам Шумук дуже яскраво показує, чому діялися речі, які не повинні були мати місця у рядах людей, відданих визвольній боротьбі.

                     Шумук перебував у рядах УПА аж до кінця війни і остаточно був захоплений большевиками. Описуючи кольоритно свої переживання в УПА, він наводить цілий ряд випадків інфільтрації до Служби Безпеки, де вони виконували большевицьку роботу, винищуючи найбільш свідомий елемент українського народу на Волині і Поліссі.

                     На нашу думку, фактів інфільтрації большевицьких аґентів у ряди підпілля не вдасться заперечити, бо вони є складовою частиною кожного підпілля. З другого боку, наочні свідки наводять цілий ряд випадків, де колишні "працівники" Служби Безпеки, зокрема ті, які дуже віддано нищили "зрадників" українського народу, сьогодні віддано працюють для КҐБ навіть у тих же самих районах, де вони колись виявляли свою "національну" турботу. Нам здається, що Шумук достарчає доволі багато матеріялів, які майбутній історик Служби Безпеки повинен використати для вияснення багато чого неясного. Безперечно, що такий стан вдаряє по амбіціях провідників ОУН(р), що вони не були досить обережні у наборі нових членів. З другого ж боку це також є самозрозумілим, коли візьмемо під увагу, що провід (ОУН(р) намагався стати масовою організацією, щоб доказати, що за ним народ, а за мельниківцями тільки "інтеліґенти-опортуністи".

                      Більшість споминів Шумука відноситься до совєтського побуту в концентраційних таборах, тільки дуже незначна частина до життя на "волі", але й тут він робить дуже характеристичні помічення. Назагал можна сказати, що у споминах Шумука немає нічого ревеляційного, але є тільки підкреслення того, про що вже писали інші. Про жалюгідні події в лісах і селах Волині писали вже М. Скорупський, М. Даниляк та інші, а про совєтські умови в концтаборах писало уже чимало наших і чужих авторів. Новим у Шумука є хіба те, що цей твір появився наперед у Самвидаві в Україні і його там також читають і роблять відповідні висновки.
Іншим закидом на адресу Шумука є те, що він зображує себе як центральну постать руху спротиву в концентраційних таборах Совдепії. Можливо, що критики мають рацію, але, беручи під увагу умовини, серед яких живуть совєтські в'язні, де все конспірується, то й не легко розписуватися про людей, які ще вірять, що колись будуть на волі. Зрештою, подібні випадки зустрічаються і тут на еміґрації. Досить прочитати спомини Я. Стецька "30 червня", щоб переконатися, як можна не бачити своїх найближчих співробітників.

                      Закид, що, мовляв, "книжку спрепарувало КҐБ", видається неправдоподібним, хочби й тому, що такі обвинувачення кидалися і на книжку Чорновола "Лихо х розуму", і на інші, ба, навіть і на деяких наших церковних достойників, яким роблено закиди, мовляв, "аґенти в митрополичій рясі". Далі, книжка не могла сподобатись деяким хочби й тому, що вона є зрештою уже зайвим доказом про шкідливість монопартійности в суспільстві взагалі, а беззастережного послуху провідникам, мовляв, "провідник знає, що робить" зокрема. В міру складних обставин підпільної боротьби у нас засвоєно було чимало практик, запозичених від інших тоталітарних організацій, а зокрема від самих комуністів, які клали перебільшений натиск на беззастережний послух. Це може правильне на низах, але, з другого боку, кожний, хто дає накази, мусить завжди перед кимось відповідати, а головно перед народом та історією. Як воно не прикро, але історія нічого не забуває і тому її обдурити важко, а то й неможливо. Зрештою, Шумук має право на свої власні погляди та оцінку подій, в яких він брав участь чи їх обсервував. Писати про наші помилки не є "національним" гріхом і не є ворожою пропаґандою чи провокацією і краще, якщо ми самі будемо про них писати і робити з того відповідні висновки, чим це мають зробити за нас наші вороги з відповідним їм насвітленням. На помилках минулого ми повинні вчитися, щоб їх не повторяти в майбутньому.

                      В передмові книжки говориться, що "деякі наведені розповіді про українсько-визвольний рух в часі другої світової війни і зроблені висновки в діялогах не відповідають історичній дійсності?" Чому не відповідають, про це редактор нічого не каже. Якщо так, то треба було твердження автора сконфронтувати з "історичною дійсністю", в противному разі окреслення "деякі", кожний може підтягати під нелюбі йому особисто ствердження.

                      Тоді, коли з твердженнями автора про ті чи інші події і з його філософічними міркуваннями можна погодитися або й не погодитися, що залежить від самого читача, то з редакційною працею над книжкою зовсім не можна погодитися. У тому ж таки вступному слові говориться, що "стиль і мову твору видавництво залишило незмінним". На нашу думку, це неправильно, бо у книжці чимало москалізмів, які сьогодні в Україні вже включено в українську мову згідно з політикою "злиття мов" і, друкуючи їх беззастережно тут на Заході, ми надаємо їм права громадянства в українській мові. Наприклад, майже в кожному випадку, коли автор пише про околиці чи район міста Рівне на Волині, всюди виступає назва "Ровенщина", тобто від російської назви "Ровно", а не від української "Рівне", "митець", а не "мистець" і т.п. 

                        Але найгіршою хибою є брак розділів у книжці. Коли це можна дарувати самвидавові, де йдеться головно про зміст, то видавництву в Америці цей недогляд не можна вибачити.

                       Читати книжку на 447 сторін без одного розділу важко. Тут аж напрошувалися шість розділів: 1. В рядах УПА; 2. В совєтських тюрмах; 3. Концентраційний табір...; 4. Страйк у таборі...; 5. Враження з волі, та 6. Знову в тюрмі. Могли б бути ще й менші підрозділи, які влегшували б читання. З другого ж боку, якщо ця праця має послужити для майбутнього історика як джерело інформації (усі спомини зачисляються до джерельних матеріялів), де наведено цілий ряд імен і фактів, то видавництво повинно було доложити ще трохи зусилля і грошей приготовити відповідний індекс — покажчик щонайменше прізвищ, якщо вже не двох, поіменного і географічного покажчиків. У нас чомусь не звертається уваги на такі важливі моменти в оформленні книжки, як добре продумані назви розділів та поіменні покажчики. Такий спосіб видавання знеохочує чужинців користуватися українськими книжками, бо ними важко послуговуватися.                  

                       Незважаючи на технічні недоліки, за які відповідає видавництво, книжку "За східнім обрієм" повинні прочитати всі ті, що коли-небудь мали до діла з українським визвольним рухом під час другої світової війни. Ба, не тільки прочитати, але також дати свої коментарі спокійно і без пристрастей, щоб показати, в чому і де висновки автора "не відповідають історичній дійсності". Це ще й тим важливіше, що історик, який працюватиме над періодом другої світової війни, ледве чи зможе поминути спомини Данила Шумука, якщо його праця мала б відображати дійсність другої світової війни з усіма її жорстокостями, терпіннями українського народу за часів німецької окупації, а опісля большевицького режиму.

ДО РЕЦЕНЗІЙ НА КНИЖКУ МАЙОРА ГАЙКЕ "ВОНИ ХОТІЛИ ВОЛІ"

Богдан Підгайний  
 
                      На початку цього року появилися дві рецензії на книжку майора В. Д. Гайке (в німецькій мові) про нашу Дивізію. Автором є Ф. Кордуба. Одна рецензію, під заголовком "Гідне уваги видання", була поміщена в "Українському Слові", Париж, 27 січня 1974, а друга — "Особливо вартісне видання" — в другому числі "Вістей Комбатанта" за 1974 рік.

                     Коли йдеться про саму книжку "Вони хотіли волі" і її автора, майора Гайке, шефа штабу нашої Дивізії, то Ф. Кордуба пише дослівно те саме в обох дописах. Він хвалить автора і його історичну працю про нашу Дивізію, признає йому об'єктивність і приязне наставлення до нас і наших стремлінь та боротьби за державність. Ф. Кордуба старається доказати в обох рецензіях те саме, іменно, що наголовок, якого вжив Гайке, є обоснований. І коли б Ф. Кордуба на тому зупинився, коли б не запускався в безпідставні заключення і виссані з пальця сплетні та "паролі", його обі рецензії були б дуже корисні: І ще одне: Ф. Кордуба держиться засади — і Богові свічка і чортові огарок — його заключення в дивізійному журналі є майже продивізійні, натомість скрайно протидивізійні в партійному "Українському Слові".

                    Рік чи більше тому, пор. Вашкович, Англія, також написав подібну рецензію, на ту саму книжку, видану в нашій мові, і я спростовував деякі його мильні твердження і висновки, які, на мою думку, були вислідом його гіркости до окруження. Натомість Ф. Кордуба в своїх твердженнях і висновках послуговується різними непровіреними сплетнями, ставить під сумнів добре ім'я погибших на полі бою і оскаржує наших молодих старшин в поповнюванні  тяжких злочинів.

                     В рецензії, поміщеній у "Вістях Комбатанта", автор подає сензаційну новину, що сот. Д. Паліїв вийшов з окруження і що він, Кордуба, бачив його в Ходорові. Двадцять кілька років ламали всі собі голову, розшукувала родина, що могло статися з сот. Палієвом. Ніхто не знав. А тому що в той сам час Кордуба мав бачити в Ходорові також ген. Фрайтаґа, то висновок простий, цитую: "Багато дехто твердить, що майора Дмитра Палієва, на наказ ген. Фрайтаґа, розстріляли в Ходорові або під час маршу з Ходорова на Стрий". Чи Ф. Кордуба відповідає за те, що пише? Або звідки Ф. Кордуба знає, що Фрайтаг, цитую: "був рішений здесяткувати рештки українських дивізійників, які видісталися з окруження". Кому це Фрайтаґ казав? Від кого Кордуба це чув? А коли Кордуба читав книжку Гайке, то не міг переочити того факту, що ген. Фрайтаґ передав командування над нашою Дивізією генералові з Вермахту, Ліндеманові, ще під Бродами, а не зрікся командування під час маршу на Стрий. Я не збираюся боронити нині ген. Фрайтаґа. Але такі, нічим не потверджені обмови, є образливими і шкідливими для обох сторін.

                      В "Українському Слові", мабуть, тому, що майже ніхто з кол. дивізійників його не читає, Ф. Кордуба пішов ще далі, бо пише так: "І ще один сумний випадок під Бродами. Німецький старшина, без полевого суду, застрілив українського капеляна, о. д-ра Володимира Стецюка".

                      Абстрагуючи від того, що Ф. Кордуба не подає жодних даних, ані місцевості, ані свідків, ані прізвища того німецького старшини, воно, те твердження, обтяжує властиво не того німецького старшину, лише о. д-ра Стецюка. Властивий закид Кордуби є, що о. д-ра Стецюка не поставили перед полевий суд. А чи о. д-р Стецюк дійсно поповнив такий великий злочин, що заслужив на полевий суд? А коли так, то чи Ф. Кордуба знає, що є моменти в часі бою, що командуючий старшина може застрілити свого підлеглого без суду, коли цього вимагає ситуація? Це є заповажна справа, щоб про неї писати ось так собі, на підставі "паролів".
         :
                      А що Ф. Кордуба свідомо і тенденційно пише неправду, вказує наступне твердження, яке цитую вцілості: "З молодих старшин, після трьохмісячного теоретичного вишколу, також мало хто надавався до воєнних дій. Молоді старшини засвоїли есесівський "дриль", дехто з них утратив почування людяности, ставши звичайним манекіном німецьких командуючих старшин, які себе постійно уважали чимсь вищим і з погордою дивилися на кожного українця. В такій атмосфері ніколи не могла існувати дружність по зброї, навпаки, по обох сторонах панувало повне недовір"я. Найгірше було те, що деякі українські старшини допускалися навіть злочинів супроти української мужви, бо були випадки, що без суду навіть   стріляли вояків-українців, нібито для "дисципліни".(Підкреслення моє — Б. П.).
                                           
                    Таких  страшних  закидів  в  сторону  нашого  старшинського корпусу не відважилися зробити навіть большевики!

                    Ф. Кордуба не знав взагалі наших молодих старшин в Дивізії. Бо так довго, як Кордуба був в Дивізії, значить до битви під Бродами, в Дивізії не було ані одного нашого молодого старшини. Вони переходили тоді старшинські вишколи. Коли ж почали надходити до Дивізії, Ф. Кордуби вже в Дивізії не було.

                    Цікаво було б знати, звідки і від кого отримав Кордуба такі інформації. В чийому інтересі є знецінювати та компромітувати видуманими історіями наші найновіші збройні змагання? Коли б ми мали відповідь на перше питання, багато справ стали б нам ясними... А це, що наші молоді старшини не зареаґували на брехливі та провокаційні оклевечування Ф. Кордуби, можна хіба пояснити собі тим, що майже ніхто з них не читає "Українського Слова", яке виходить в Парижі.

                     А на закінчення своєї "рецензії" вбиває Ф. Кордуба осикового кілка, апотезуючи дезерцію. Він дослівно пише так: "...тому багато дивізійників старалося одержати відпустку, з якої вже не повертали. В зв'язку з цим були заборонені відпустки, щоб прикоротити дезерцію. Коли б була залишилася Дивізія "Галичина" весь час вишколу в Дембіци, напевно кількість збігців з Дивізії була б значно більша".

                    Це звичайна брехня. Відпусток з тої причини ніколи не здержувано. Я пригадую собі перше Різдво і зв'язані з тим відпустки. До урльопників говорив сот. Паліїв. Тоді він ще одверто виступав проти УПА, мовляв, лише нормальне військо може принести нам користь. "Ліс", на його думку, нічого путнього нам не зможе дати. Доперва перед самими Бродами сот. Паліїв змінив своє наставлення супроти УПА і в нарадах з сл. п. Ортинським, Малецьким, Бриґідером, мною і іншими обговорював евентуальну співдію з УПА. Ми мали тоді зв'язки до УПА і для обговорення всіх справ, зв'язаних з питанням УПА-Дивізія, я кілька разів стрічався з ген. Чупринкою. Тому, говорячи після сот. Палієва до стрільців, я підкреслював, що УПА буде нам помагати, що вона буде охороняти наше запілля від ворожої партизанки тощо — це було призначене особливо для німців. Стрільцям я говорив, що УПА категорично проти дезертації з Дивізії, що УПА держиться засади: Або УПА або Дивізія. Нам треба вивчати військове діло, нам треба мати зброю в руках, нам треба безпосередно збройно боротися і т. д. і т. д. І, як мені було відомим, всі урльопники вернулися до Дивізії. Подібне явище було під час транспорту на фронт і перебування на наших землях, близько дому, принаймні кілька тижнів перед властивим боєм, ніхто з Дивізії не втік, хоч це було доволі легко.

                     А далі Ф. Кордуба пише так: "...Адм. Канаріс коротко перед своєю смертю м. і. сказав: Коли фюрер своєю діяльністю спричинює шкоду моїй батьківщині, я маю право кожночасно зламати зложену присягу. Дивізійники такого рішення адм. Канаріса напевно не знали, вони керувалися розсудком і патріотизмом, любов'ю до України і готовістю тільки її служити. Коли ж побачили, що немає можливости служити Україні, вони Дивізію "Галичина" залишали, наражуючи себе не смерть".

                     Безперечно, що дивізійники про таке рішення Канаріса не знали. Не знав також Кордуба. Не знаю, до чого це допровадило б, коли кожний міг би ламати присягу тоді, коли це було б йому вигідним. Канаріс був шефом розвідки цілого Райху. Він мусів мати доступ до фюрера, міг себе пожертвувати для добра батьківщини. Я не знаю всіх позакулісних справ. Одного я є певний: Канаріс ніколи не буде, ані в чужій, а тимбільше в своїй історії, такою постаттю, щоб її можна було ставити як приклад чесности та геройства для грядущих поколінь. Ціла мотивація дезерції, патріотизм, любов до України та ризико дезертирської смерти, це хіба старання оправдати себе, бо особливої дезерції в Дивізії, як я вже згадував, не було.

                     Наші побратими, полонені в американському полоні в Авербаху, пережили великий сором, коли їхній полевий духовник, старшина, якого американці випустили "на слово" з табору, щоб постарався священичі ряси для Богослужби, не повернувся до табору. На нього наложено бойкот. Але мюнхенські церковні чинники взяли його в оборону і помістили в пресі освідчення, що вони дали тому духовникові таке доручення, бо цього вимагало добро справи... Може Ф. Кордуба мав подібне доручення, як втікав з Дивізії.

                     Не було так, як пише Ф. Кордуба. Не було дезерції. А ті всі старшини, підстаршини і стрільці, які "...керувалися розсудком і патріотизмом, любов'ю до України і готовістю її служити...", як пише Кордуба, доказуючи доцільність і потребу дезерції з Дивізії, верталися до Дивізії, або коли не могли пробитися з окруження, йшли у відділи УПА. Не знаю, на жаль, імен тих стрільців, що перейшли до УПА. Напевно були їх сотки. Стрічав я кількох в рейдуючих відділах УПА, як вони пробилися на Захід. Лишився в УПА, ранений, мій приятель, сл. п. Святослав Левицький поручник артилерії, якого пізніше, вже хворого, перевів на Захід полк. УПА Ю. Лопатинський, вертаючися з відповідною місією від УПА.

                    Було б дуже сумно, коли б ця афера скінчилася лише тими моїми заввагами, а наші молоді старшини, про яких так "тепло" згадує Ф. Кордуба в своїй рецензії на книжку Гайке, не зареаґували.

                     Наш меч, як пише майор Гайке, ми провадили чесно і ми не сплямили його у найтяжчий для нас час. Тому не можемо позволити, щоб наші вороги, самі або устами кордубів, шкалювали і ображали наші державницькі намагання, нашу збройну боротьбу, наші збройні сили.

УКРАЇНСЬКА САНІТАРНО-ДОПОМОГОВА ПРАЦЯ НА МІЖНАРОДНОМУ ГРУНТІ

Д-р В. Трембіцький    


                         Окреме місце в історії Товариства Українського Червоного Хреста становить його відношення до Товариства Міжнародного Червоного Хреста, яке офіційно було засноване 9 лютого 1864 року на основі рішення перших шістнадцяти держав, до яких згодом долучилися інші незалежні держави. 1892 року 33 країни Міжнародного Червоного Хреста надали своєму Товариству поважного міжнародного характеру.

                          Міжнародний Червоний Хрест став регулювати усі міжнародні санітарно-гуманно-воєнні справи й тому приналежність до цієї організації Української Держави 1918 року була дуже важливою. Через приналежність до організації Міжнародного Червоного Хреста (міряючи правною формою "де юре") Українська Держава могла мати право користатися із санітарної допомоги цієї ж організації, тобто її медично-санітарними припасами, що їх виробляли деякі країни світу (як Швайцарія, Швеція, ЗСА).

                          Тому, що структура Товариства Міжнародного Червоного Хреста була побудована на принципі об'єднання лише держав, які мають де юре або де факто міжнародне визнання, то приналежність Української Держави до вищезгаданої організації була дещо утруднена. 1918 року Україна ще не мала повного дипломатичного признання з боку проантантських держав, які в Парижі (на мировій конференції) рішали долю новопосталих країн Европи та Орієнту. Із цих то причин Україна могла користатися допомогою від Міжнародного Червоного Хреста дуже обмежено. Відношення між Українською Державою та Товариством Міжнародного Червоного Хреста було таке, як у відношенні до Ліґи Народів у 1920 році, де українська делегація мала право бути обсерватором, бути в контакті із повноправними членами Ліґи Народів, але без права голосу при міжнародних рішеннях, коли такі справи дебатувалися та конкретно вирішувалися на сесіях цієї міжнародної організації.

                        Само собою, амбіцією українського уряду було одержати повне визнання Міжнародного Червоного Хреста та користатися усіма його привілеями. Ось тому місія посла д-ра Євгена Лукасевича в Швайцарії була дуже важливою. Його праця була подвійного характеру: репрезентувати Українську Державу перед урядом невтральної Швайцарії та на терені Швайцарії, де знаходилася головна квартира Організації Міжнародного Червоного Хреста, добиватися повного прийняття України в цю Міжнародну Червоно-Хресну асоціяцію.

                         На жаль, Україна не була до кінця свого існування, тобто листопада 1920 року, де юре прийнятою в Ліґу Міжнародного Червоного Хреста, бо не мала благословення від переможних держав Антанти на Паризькій мировій конференції. Коли прийшлося дискутувати питання прийняття Української Республіки до Товариства Міжнародного Червоного Хреста, Франція в першу чергу, а за нею інші її союзники, робили перепони в справі урядового зареєстрування України до міжнародної червонохресної організації. Париж постійно пильнував Женеву, щоб не зайшла яка-небудь "аномалія" у взаєминах між Україною та Женевою. Все ж, поодинокі члени цієї організації та провід ставилися гуманно до української червонохрестної організації.

                        За відомостями Секретаріяту Міжнародного Червоного Хреста з Женеви, українська червонохрестна делегація брала раз участь в засіданнях всіх членів асамблеї осінню 1919 року в складі двох представників ген. д-ра А. Окопенка та сотника Чайки.                                                                                                                                                           
                       Одначе життя заставляло багато держав Европи та Орієнту поодиноко входити в безпосередній контакт із Українським Червоним Хрестом як санітарним представником Української Держави (Республіки) в часі її мирного існування. Виміна воєнно-полонених, втікачів-евакуантів, які з різних причин в часі воєнних операцій задержалися в Росії чи в Україні, були примушені там жити аж до часу замирення, щоб опісля передістатися додому, ті події приневолювали даних людей чи держав, яких громадяни були в певній частині давньої російської імперії, входити в контакт з українськими консулятами та прямо з українською адміністрацією. Товариство Українського Червоного Хреста було "правою рукою" майже кожного українського консуляту в світі та було де факто або й де юре респектоване кожною державою, яка потребувала заступитися за своїх громадян. Особливо мали зв'язок із Товариством Українського Червоного Хреста сумежні Українській Республіці держави, які в санітарних зв'язках із Україною автоматично користали теж із українських транспортових та комунікаційних шляхів, харчів, медичної обслуги, приміщень. Такі самі користі мали українці розселені в Росії, Румунії, на Балканах, на Кавказі, в Прибалтиці, в Польщі, в Німеччині й Австро-Угорщині, й тому із цими державами Українська Республіка мала офіційні санітарні взаємини, поминувши сам факт чи урядово Україна була чи не була прийнята в дійсні члени Товариства Міжнародного Червоного Хреста.

                      В західній Европі найбільш розвинутими були взаємини Українського Червоного Хреста із Німеччиною, Австрією, ще із весни 1918 р. та із весною 1919 р. з Чехословаччиною, Румунією, Швайцарією та з Мадярщиною, яка визнала де юре державність України, не робила ніяких перепон в транспортуванні полонених чи біженців, які з пашпортами посольств УНР в Румунії чи з Австрії могли транзитом переїздити територією Мадярщини в напрямі до Румунії чи із Румунії в Чехословаччину чи до Відня. 

СПИСОК ТОВАРИСТВ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА ПІСЛЯ ДАТ ЇХ ЗОРГАНІЗОВАННЯ (ДО 1950 РОКУ)  

Роки встановлення установ                                Назви  Держав
      
1854                                                                           Італія
1864                                                                           Бельгія, Франція,  Еспанія                   
1865                                                                           Норвегія,  Португалія, Швеція 1866                                                                           Швайцарія                                                1867                                                                           Австрія, Голяндія, Росія                            1870                                                                           Велико-Британія, Греція                                  
1876                                                                           Данія, Румунія, Сербія  (тепер Югославія)
1877                                                                           Фінляндія, Японія, Туреччина
1879                                                                           Мадярщина, Перу      
1880                                                                           Аргентина                                                    1881                                                                           З'єднані Стейти Америки
1885                                                                          Болгарія, Коста-Ріка, Ель-Сальвадор, Венесуела
1893                                                                           Сіям (Тайленд)
1896                                                                           Канада
1897                                                                           Уругвай
1903                                                                           Чілє
1904                                                                           Китай                                      
1907                                                                           Мексико
1908                                                                           Бразилія                               
1909                                                                           Куба
1912                                                                           Єгипет (тепер Союз Арабських Держав)     
1913                                                                           Південно-Африканський Союз  
1914                                                                           Австралія, Люксембург                 1915                                                                           Колюмбія                                                    
1917                                                                           Болівія, Парана                                         1918                                                                           Чехословаччина, Латвія, Україна
1919                                                        Естонія, Ліберія, Литва,  Нова Зеляндія, Парагвай, Польща 
1920                                                                            Вірменія, Індія           
1921                                                                            Альбанія, Білорусь, Німеччина
1922                                                                            Еквадор, Персія (Іран)
1923                                                                            Ісляндія                       
1927                                                                            Домініканська Республіка     
1932                                                                            Гаїті, Ірак
1934                                                                            Афганістан, Нікарагуа
1935                                                                            Етіопія                                   
1937                                                                            Гондурас, Бурма
1939                                                                            Ірляндія, Монголія
1945                                                                            Індонезія, Лебенон,  Ліхтенштайн   
1946                                                                            Корея
1947                                                                            Йорданія, Філіппіни, Сирія
1948                                                                            Монако, Пакістан
1949                                                                            Сан Маріно

                          До першої світової війни (1914) було 39 державних Товариств Червоного Хреста. До кінця першої світової війни 1921 р. існувало 54 ТЧХреста. У 1940 році було 67 ТЧХреста. У 1950 р. 72 держав мало свої Товариства Червоного Хреста.

ПРАЦЯ ЧЕРВОНОХРЕСТНИХ МІСІЙ УКРАЇНИ В НІМЕЧЧИНІ ТА АВСТРО-          УГОРЩИНІ

                       Обидві названі держави в питанні закордонної активности Українського Червоного Хреста відіграли передові ролі. Причиною цього було те, що:

                       1)  обі названі держави були в безпосередній війні з Росією і тому велика кількість російських вояків українського роду знайшлися в таборах полонених як в Німеччині, так в Австрії;
                                                                                                                   
                       2)  через це, що обі держави підписали 9 лютого 1918 р.: а) мирний акт в Бересті із новопосталою самостійною Українською Народною Республікою, б) де факто та де юре її визнали та в) підписали з УНР свого рода мілітарний союз проти російської експанзії на центральну Европу та весь чорноморський простір. На базі мілітарного договору уряд УНР, опісля гетьманський, мав нагоду вислати "Військово-Санітарну Комісію" для опіки та репатріяції українських вояків до таборів в Німеччині (Вецлярі, Ратштадті, для рядовиків та в Ганновер-Мінден для старшин ¹ та в Австрії й Фрайштадті.

                     3)  Маючи нормально наладнані дипломатичні відношення із обома німецькими державами, вислані туди санітарні місії УНР та опісля Української Держави вони користувалися там всіма привілеями міжнародної активности та мали сильну допомогу місцевих українських посольств та представництв Союзу Визволення України, які до часу прибуття посольств УНР та Санітарних Місій чи представництв Українського Червоного Хреста УНР, виконували самаританську та допомогову службу у користь наших полонених та еміґрантів, які тоді знаходилися на територіях Німеччини та Австро-Угорщини.

                      В Німеччині Військово-Санітарна Коміся почала діяти вже з моментом прибуття першого (березень 1918) посольства на чолі з О. Севрюком. Головою цієї місії був д-р Андрій Журавель, а опісля сотник Тризнинський. Конкретно йшлося про те, щоб 6,000 вояків в Німеччині ² та 4,000 вояків в Австрії зорганізувати в конкретні військові частини та чимскоріше перевезти їх в Україну для поповнення збройних сил УНР.

                      Напротязі літа 1918 р. як в Німеччині, та в Австрії були зорганізовані із наших полонених там же окремі дивізії (Синьожупанників та Сірожупанників), які прикінці 1918 р. були включені в збройні сили Української Держави.

                      Санітарна допомога Української Місії в Німеччині була базована на доставі кількох вагонів харчів та ліків до таборів та на культ.-освітню працю серед вояків.                 

                      У відношенні до невійськового елементу українська санітарна чи радше допомогова акція йшла для потребуючих із українських консульських бюр в Данціґу (консул А. Сербиненко), в Мюнхені (консул 3. Оренчук) та в Берліні, консул О. Козловський (1918), П. Павлович (1919) та Ф. М. Страдомський (1920-21).
                                    
                       За Директорії УНР назву дотогочасної "Військово-Санітарної Місії" замінено на "Місію для справ полонених українців в Німеччині", яка існувала паралельно до "Місії Українського Червоного Хреста³.    

                         У 1919 р., крім таборів полонених, були й табори біженців, яким треба було нести допомогу у формі харчів, одягу, грошей, правних порад та національного усвідомлення⁴. Табори були розміщені в: Гаммелоні, Зольтаві, Пеллє, Кведлінбурґу, Цербеті, Альшадамі, Нойгамері, Губені, Ерлянґені, Штардадті та інших. Крім цих місцевостей, були табори в раніше поданих містах, як: Вецляр, Ратштадт та Зальцведель. Окремі групи українців перебували в Бремені, Гемелінґені та Дельменгорсті, де працювали в пристанях чи у фабриках.

                       Найбільш відомим табором наших вояків був табір у Вецлярі, де наші біженці та вояки жили чи не найдовше та де і певна їх кількість померла. В липні 1919 року тут посвячено й пам'ятник українським полоненим, знимку якого можна побачити в книжці С. Наріжного "Українська Еміґрація між двома світовими війнами".

                      Головою Української Санітарної Місії в Берліні 1919 р. був д-р Кость Воєвідка із помічником сотн. Луговенком. Головою Українського Червоного Хреста був Петро Холодний.

                     Завданням Місії УЧХ було в першу чергу придбати для українських збройних сил в Україні медичного приладдя, медикаментів, білизни, одягу, постелі, яких то речей дуже бракувало в Україні.

                     Ліки, які висилано з Німеччини в Україну, були куповані в німецьких фармацевтичних фабриках або спроваджувані (малою лише кількістю) до посольства в Берліні зі Швайцарії, де працювали дипломатичні представництва (д-р Лукасевич, опісля Микола Василько в Берні) та М. Баженов, опісля д-р Кость Лоський в Штокгольмі.

                     Всі закупи покривано із фондів, які були зложені урядом УНР та гетьманським в берлінському банку, в деяких випадках закупи роблено згідно із призначенням певних грошових сум міністерством фінансів на основі законів УНР. Для документації повищих даних ось тут залучується текст законів УНР від 9 квітня 1919 р. Під закупом річей першої потреби розумілося в першу чергу лікарства, основні харчеві вітамінозні харчі та медичне приладдя.
      

                                                                    Ч. 264.

                                 Іменем Української Народньої Республіки Затверджуємо: 

                                        Голова Директорії: Петлюра 

                                        Член: Андрієвський                                  
                                        Член-Секретарь: А. Макаренко. 

                                                                                9 квітня 1919 року.

Посвідчую: Т. в. о. Державного Секретаря С. Гаєвський 

Ухвалена Кабінетом Народніх Міністрів

                                                                      Постанова

про асигнування 500,000,000 гривень для провадження закупок за кордоном річей першої потреби.

                        1. Асигнування  в розпорядження  Міністра Фінансів  з коштів Державної Скарбниці по надзвичайній сміті на 1919 рік по Кредитовій Канцелярії п"ятьсот міліонів (500,000,000) гривень на фінансування українських центральних кооперативних установ для закупок за кордоном річей першої потреби.

                        2.  Закупка річей першої потреби з кредитів, які зазначені в п. 1-му цієї постанови, провадиться за пляном, представленим українськими центральними кооперативними установами і затвердженим Міністром Народного Господарства.

                        3. Встановлення порядку та умов користування коштами з цього кредиту покладається на Міністра Фінансів у порозумінню з Міністром Народного Господарства та Державним Контрольором.       

   

                                                                                         Заст.  Голови Кабінету Народніх Міністрів                                                                                                                            Чопівський

                                          
                                                                                         За Міністра Народнього Господарства
                                                                                                                           М. Тимофіїв ⁵

                         (В. Д. 3.), 20 вип., 28 червня 1919 року.

_____________________
 ¹   Наріжний С.  Українська Еміґрація, ст.12-17, Прага,1912.
 ²   Місія мала своє бюро при Айзенахер Штрассе в західному Берліні  (Берлін В. 30).
 ³ Культ.-освітною працею завідував д-р В. Сімович. Наріжний С. Українська Енциклопедія, ст.16-17, Прага,1942.
 ⁴  Згідно із інформаціями від посла УНР в Берліні — Р. Смаль-Стоцького від 10 квітня 1969 р.
⁵  Храпко І., Збірник законів і постанов, ст. 116-117, Відень, 1919 р.

ЗНАЙОМСТВО З СПІВЦЕМ УСУСУСІВ

Микола Понеділок                        
 
                       Я познайомився з Романом Купчинським не в перших місяцях 1950 року, коли я зустрівся з маестром серед хмародерів — зовсім ні! — я запізнався з ним значно-значно раніше — а саме: більше як чверть століття тому, у моєму рідному селі, серед безбережних і до обожнення прекрасних сіл Херсонщини.

                       Народжувався в жаску, безталанну годину 1942 рік.

                        Село ніби закарбоване було кам'янистою суворістю. Війна від нашого села відступила — і тепер сваволіла десь аж там, для нас здавалося, за тридесятьма малознаними світами. Страхітлива, невмолима, вона лишила нам розкопирсані урвища, пожарища, а в поблизькому місті — Кіровограді — табір із полоненими, де в холоді-голоді, нужді-біді гибіли тисячі нашого, від крови-кости рідного, квіту.

                         В селі лишилися або старі, або молодь, якій совєти ще не встигли із-за зеленого віку натягнути солдатську шинелю.

                         Хоч над нами шугали із зловісним гуком бомбардувальники, а десь за небозводом гухкали у темінь ночі гармати —  село мусило жити. І жило. 

                         Працювали коло хат, обладнували таке-сяке хазяйство, а вечорами збиралися і обмірковували, радилися, один одному свої жалі викладали — і врешті серця свої, тривогою охоплені, трохи заколисували журливими піснями.
                   
                         Ми, молодь, треба ж бо признатися, часто-густо виспівували російських пісень, яких ми знали з грамофонних і патефонних плит, із фільмів, радіо, які нам також ще так недавно з такою заповзятістю втискували на музичних лекціях у школі.

                         "Три танкіста", "Катюша", "Тучкі над ґородом всталі", та інші «задушевні бойовики» ми залюбки співали, бо ж хотілося у цьому воєнному гармидері якось свою душу облегшити.

                           Співалося нам наче й некепсько. І ніхто нам не перешкоджав,

                           Але... Невдовзі до нас із Західньої України прибилося шестеро людей — двоє дівчат і четверо поза двадцять років юнаків. І вона, ця прибула братія, прямо нас ошелешила, приголомшила своєю, як тоді нам видавалося, каверзною поведінкою. Вони — подумайте! — ці галичани, завжди насуплювалися та кривилися, коли ми гундосили якийсь «серцероздираючий» циганський романс чи верескали не своїм голосом «боєві» пісеньки Дунаєвського чи Лєбєдєва-Кумача.

                         —  Чи ви подуріли? — питали вони нас. — Чого ж ви своїх не співаєте? Невже недолюблюєте їх?

                         —  Та ні, любимо. Але свої старі ми вже попереспівували, а нових катма.

                         —  Як катма? Є нові!

                         Ми вже їм не перечили. Тільки відмовчувалися. Хай, думалося, говорять, а ми знаємо своє. Хоч, правду кажучи, потайки, в душі, ми співчували їм., галицьким Маріям та Богданам, бо ж вони не можуть відчути чару російських циганських романсів.

                          І так було щось з місяць: ми співаємо, а вони ніби зелену сливку розжовують; тоді вони нас бештають, а ми у відповідь — ні слова.

                         Але одного вечора один наш гість, якому мабуть вже терпець урвався, вислуховувати нашу циганщину, проспівав нам «під гітару» три, для нас нові-новісінькі пісні — і серед них «Пише стара мати» Романа Купчинського.

                          Це справді була новина. Ми зумилися.                       

                           За вікном бурхає сніг. А в хаті гітара і якісь до болю свої слова:

 «Гарно приберуся,   
Остро поклонюся,                     
Та й просити стану:                         
«Пусти батьку до матусі,       
Най на ню хоч гляну».  
         
                         Той темп, те якесь чорноземне коріння, що приховується в цій пісні — та ще й до того грайливо-жартівливий зміст її — насторожив нас.

«Пан отаман моргне,          
Сиві вуса торгне,              
Походить, подише,                              
Далі книжечку розгорне,         
Дозвілля напише».
                               
                   «Калавур, — кричали ми в думках, — нам подобається! Їй-богу, подобається!» Не знаю, що сталося — але якийсь рідний огник, що жеврів в нашій душі, відразу міріядними огнями розпалахкотів і скресав у нас щось нове, свіже, хороше...

                   Ми збадьоріло і жаждиво вбирали в себе слова, щоб їх опісля повторювати на різні голоси й мелодїі повсюди.

                    А незадовго ми вчули "Накрила нічка". У цій пісні Купчинського було все те, чого нам, зеленуватим паросткам, що закоценіли у воєнній завірюсі, жадалося-бажалося. У ній випромінювала любов, крізьніла жура — і щось від діда-прадіда наше рідне і до болю бажане сплелося і до нас добиралося, нам стукало у груди.
           
«І усміхається чарівно,             
 клонить голову на грудь,
 А сотник просить, сотник молить:
«Кохана! Не забудь!»

Сталося — ми відчинили двері до нашої душі...

 «І знову стихло все довкола,          
Ставок  заснув, здрімався  ліс;          
А тільки вітер по соснині     
Зідхання тихе ніс:                          .
«Спи дівчино...»  
                                    
                    Ні, це не пісня, це — блискавка, що вдарила в наші груди, очистивши їх від циганських романсів, російських маршових, які вгніздилися були в наші серця.

                     Десь у березні 42 року в нашому селі йшла вистава «Ой, не ходи, Грицю...» Марусю й Гриця в драмі грали гості з Галичини, ті, власне, співаки, що нам відбили охоту до чужої пісні.

                     Не пам'ятаю вже, як хто грав-співав, але добре мені втямку далося, що, коли завіса в останній дїі заслонила сцену, оплескам не було кінця.

                      Маруся й Гриць безперестанку вклонялися, а їм із залі підказували, а їх упрохували: «Нової співайте!» «Спи, дівчино»! Просимо!»

                       І тоді вперше в колгоспному клюбі пролунала "Засумуй, трембіто". Я впевнений, що половина людей тоді не мала й зеленого поняття про трембіту, як і не знала, де саме ті Карпати, про яких згадується в пісні, — але невтишимий жаль, скорбота зі сцени перенеслися клюбом — і старші люди з перших лав встали, а за ними підвелася вся заля.

 «Засумуй трембіто           
Та й по всьому світу,   
 Що зів'яло галичанам                 
 Сорок тисяч цвіту».
                                           
                  Так, так, сійся, сійся, рідний смутку, по всій залі...

 «Засумуй трембіто
  Та на всі Карпати,                                
  Щоб не ждали сина з войни        
  Ні отець ні мати».     
                   
                  Так, так, це оспівується недоля села мого. Тут також батьки не сподіваються побачити своє молоде коріння, бо воно гине за дротами в Кіровограді, його шматують і мучать на чужій роботі.                                     

 «Засумуй, трембіто            
 Та на все Поділля,              
 Щоб не ждала дівчинонька      
Хлопця на весілля».

                  Ми відчули, що голосіння, причитування — ні, реквієм! — Шириться не лише Карпатами, Поділлям, а й оце херсонськими степами...

                  Таке моє було перше знайомство з Романом Купчинським.

                  Цей спогад у мене зараз викликав бурю переживань — він підхопив і поніс мене туди, де я колись по житах вибігувався, на простори неозорні вглядувався — і там, на материзні моїй, я вперше довідався про людину, з якою мені вже на чужині віч-на-віч пощасливилось зустрітися.

                   Нехай же ці рядки пригадають і нашому патріярхові на літературно-пісенному полі ту мою землю — Херсонщину — бо і наш маестро нею ходив, нею любувався і тепер її завжди щиросердечними, найкращими спогадами обдаровує.

                   Роман Купчинський не має мільйонів і йому ніхто не давав величних орденів чи якихось інших відзнак шани — та все це йому, направду, й непотрібне. Він, аджеж, дочекався нагороди більшої від гроша, ордену й відзнаки — його пісенну творчість народ наш всім серцем полюбив — і забрав її для себе.

                    А це найбільша нагорода, яку доля може згодувати для співця-письменника.

                     А у серці народному Романа Купчинського барвінковий, рідний цвіт ніколи і ніколи не загубиться.