ПОСТАТІ ДИВІЗІЙНИКІВ У ЛІТЕРАТУРІ

Постать Селепка Лавочки загально відома. Читайте тепер про Софрона Соцького.

Недавно появилася  повість  Богдана Нижанківсьного "Свято на оселі", обкладинка й
ілюстрації Едварда Козака, стор. 144.

Є це сатирична повість, гротеск (свідоме перебільшення), а теж елементи пародії, іграшки, химерних бурлесків. Автор, який нарочно вживає тих літературних форм і стилів, показує контрасти реального з химерним, погане з гарним і навпаки, трагічне з гумором, а все те тому, щоб збудити у читача збентеження, збудити сильніше голос сумління, з малого робити велике, а з великого мале, а все те з наміром, щоб усунути зло.

У поезії Б. Нижанківський відомий як Бабай, вживає тих засобів так сильно, проблему насвітлює своєю філозофією так зручно, щоб вона стала не тільки питанням наших днів, але залишилася проблемою на майбутнє.

У книжці "Свято на оселі" автор у двох місцях уводить постаті дивізійників, які на тлі інших відзначаються своєрідними, просто "дивізійними" прикметами. Подаємо два уривки. Місцем подій є оселя, з нагоди свята "садження дуба".

                                                                   1.

Худа Варвара Мотиль ніяк не могла пропхатися поза поріг буфету. Пробувала з лівого боку, пробувала з правого, зводилася на пальці, заглядала понад голови, але не багато бачила — лисини, малі вуха, клапаті вуха, дзеркало позаду прилавка, Міська Дириґулу, який "то виринав, то потопав" — і це все. Шестирічний Дмитрик, Варвари Мотиль унук, тримався за край квітчастої сукенки, яку вона дістала від дочки на іменини, і щохвилини сіпав:

—  Баба! Я хочу пап!

Вкінці Варварі Мотиль урвався терпець. Вона постукала кулаком у найближчу спину:

—  Гей, містер! Зробіть місце, ви вже досить настоялися. Дитина хоче пап.

Спина ворухнулася, обернулася і на Варвару Мотиль глянули спокійні, чорні, трохи посоловілі очі:

—  Що таке?       
      
 —  Дитина хоче пап!

Трохи посоловілі очі спинилися на Дмитрику, праве око моргнуло і повільний, майже професорський голос запитав:

— Ти хочеш  пап?

Варварі Мотиль у друге урвався терпець:                                               

Чого ви його питаєте? Я ж вам казала, що він хоче пап! Трохи посоловілі очі спинилися на її обличчі:

—   Вибачте  пані, діти — наше майбутнє. Моя сестра має такого самого внука, але трохи більшого, він учиться в каледжі. Як цей дзюбик називається?

—  Дмитрик, мій внук.

—  То ви маєте внука?

—  Бачите, що маю.

—  То він хоче пап?

—  Так, хоче пап.

—   Зараз буде мати. Стійте авсайд. А ти, дзюбику, тримайся бабуні. Який ти хочеш пап?

Дмитрик-дзюбик глянув на бабуню, потім на трохи посоловілі очі:

—  Кока-кола.

Трохи посоловілі очі моргнули:

—  Окей.

Потім звернулися до Варвари Мотиль:

—  Я фундую. Люблю дітей. Можна сназати, діти — моя спеціяльність. Спина знову з'явилася   перед Варварою Мотиль, довга волохата рука з наручним годинником простягнулася над найближчими головами і повільний, майже професорський голос, але з подвійною силою, залунав у буфеті, покриваючи нерозбірливий галас.

—   Мільку, передай одну кока-колу! Вже! Тут один дзюбик хоче! Голос утих, рука зникла, трохи посоловілі очі глянули пильніше на Варвару Мотиль.

—   Моментик! Я називаюся Софрон Соцький, дивізійник, був під Бродами, бив і втікав, сидів у Ріміні, всі дівчата, яких я знав, уже посивіли. Ну, що ж я пораджу? Казав їм: почекайте на мене. Не почекали. А я люблю дітей...

З глибини буфету ледве долетів голос Мілька Дириґули:

—  Софцю, нема кока-колі. Хочеш пиво? Трохи посоловілі очі зависли над Дмитриком:

—  Хочеш пиво? Ходи!

Поки Варвара Мотиль спам'яталася, Софрон Соцький посадив Дмитрика собі на ґорґоші і, розштовхуючи юрбу, приповідав, а його очі світилися веселістю:

—  А ми сюди, а ми туди! То все селепки, цивільбанда! Гаталай, гаталай! Бий їх згори!

Варвара Мотиль ухопила Софрона Соцьного за сорочку, аж висмикнула її із штанів, і розпачливим голосом благала:

—  Пане дивізійник! Пане дивізійник! Що ви робите? Уважайте! Чи ви здуріли? Дмитрику! Дмитрику!

Але Дмитрик не чув. Він опинився в мряці цигаркового диму, близько великих білих лямп, над безліччю голів, над пляшками, скриньками, над гамором  і, хоч боявся, йому було радісно й дивно, як ніколи  раніше.

2.

Осип Чайковий блиснув саксофоном — і тупнув ногою:

—   Три!

Очевидно — вальс. Штравсовий для трьох поколінь, вальс молодости, завжди той сам, для кожного інший, ям спомин, як обіцянка, як сподівання. Правда, скрипки не було, її й не мало бути, бо хто ж на ній заграє? Мирон Майський, скрипаль з Божої ласки, наречений Зені Осичної, згинув у В'єтнамі, тоді, коли війна кінчилася... Нехай гості вибачають, нехай танцюють і не думають про Мирона Майського, сьогодні свято, посадили "дуба волі". На площадці вісім пар, може, десять, а між ними найважливіший — дивізійник Софрон Соцький, який іще коло буфету підхопив Васю Опашну, вдовичку, викроєну в талії, на сильних з малими стопами ногах, високим бюстом — о бой — чотири роки самітна, підхопив і не пускав, тримав сильно і від кінця площадки — вліво, вправо, з притулом, з повертанням голови, з притиском, аж піддих їй запирало, і йому також, бо інакше не могло бути — він силу має, не жонатий, йому тільки подай, не шкодить, що сивавий, а вона вже задовго вдовою, вже треба щось думати, поки ще на неї мужчини оком закидають, поки ще в танець беруть! Софрон Соцький, коли пролітав з нею коло оркестри, крикнув їй у вухо:

—  Я вас з'їм!

Вася Опашна стиснула йому долоню:

—  А я не дамся!

Софрон Соцький великим колом пішов уліво, її сукенка іззаду підвіялася вище, ніж звичайно в таких випадках буває, але Софрон Соцький, на жаль, не бачив. Він притулив уста до її вуха:

—   Я  вас уже давно приуважив! Як я сказав, що з'їм, то з'їм! Моє слово — мур! Запитайте сотника Дюнка Митронюка!

Сукенка віялася по цілій площадці, а Вася Опашна перехилила голову на ліве плече і прижмурила очі. Софрон Соцький відчув, як її стан перехиляється через його праве рам'я:

—   Я вас маю у своїх руках! І не пущу! Бігме! Я був під Бродами, був під Ґляйхенберґом, був у Ріміні, а ви кажете...

Оркестра вмовкла. Софрон Соцький притиснув Васю Опашну обома руками, і обоє стояли мовчки, усміхаючися й дихаючи глибоко. Вася Опашна легко відштовхнулася:

—  Ну, пустіть!

Софрон Соцький розвів руки:

—  Ви пам'ятаєте, що я сказав?

—   Пам'ятаю.

—  Ходімо.

—  Сядемо отам, на лавку.

—  А будете чемні?

—  Не знаю. Я вам казав.

Оркестра почала грати танго про гуцулку Ксеню, про гуцула, що свій жаль вигравав на трембіті, про його кохання... Софрон Соцький і Вася Опашна йшли туди, де лавка, де подалі від світла і де низько звисало гілля якогось дерева. Так любити! Безсмертна Ксеня і безсмертний гуцул! Софрон Соцький узяв Васю Опашну за стан і вона не пручалася, цей норов уже давно минув. Вона подумала: "Йому самотність надоїла. Він переконаний, що мене з'їсть".

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ

РЕЦЕНЗІЇ


Під такою назвою появилася минулого року нова праця відомого історика українського війська новітніх часів Льва Шанковського. Ця "воєнно-історична студія" формату великої вісімки появилася у видавництві Дмитра Микитюка у Вінніпезі в 1974 році й має 396 сторін. Вона охоплює весь час існування Української Галицької Армії від її постання "в дні 1 листопада 1918 року аж до останніх днів її існування як частин ЧУГА". Є це, як твердить автор "студією, яка має характер узагальнюючої синтези", а не "остаточною синтетичною воєнною історією УГА". Як видно із бібліографічного довідника, автор використав багато першоджерел не тільки українських, але також і англійські, німецькі, польські, російські та французькі. Завдяки цьому ця студія кидає далеко більше світла на різні події 1918-1920 років, ніж це було можливо у багатьох інших досі  нам  відомих працях.

"Українська Галицька Армія" Л. Шанковського цінна ще й тим, що автор не намагається ґлорифікувати УГА, при помочі описування її добрих стратегічних потягнень, замовчуючи недоліки, але критично аналізує потягнення Начальної Команди УГА, уряду ЗУНР та опісля Штабу Головного Отамана, якому УГА була підпорядкована після переходу на територію Наддніпрянщини. Зокрема цікавий розділ "Галицька Армія на Наддніпрянській Україні", в якому автор, використавши найновіші доступні матеріяли про тогочасні події, робить цілий ряд цікавих заключень про можливості, які існували перед українськими урядами у час Визвольних Змагань, але були злегковажані на шкоду української справи.

Дуже важливим додатком до згаданої студії є, крім бібліографії, також чотири показники: військових частин, тематичний, географічний та поіменний. В наукових дослідах такі показники відіграють дуже важливу ролю, але в українських виданнях про них часто забувають, чим применшують вартість наукової публікації.

До недоліків праці треба зарахувати брак розділу про переговори уряду ЗУНР (чи ЗОУНР) з урядом УНР, а зокрема умову про перехід УГА на територію Наддніпрянщини в липні 1919 р. З інших історичних джерел нам відомо, що власне недодержання урядом Мартоса цих умов спричинилося у великій мірі до трагічних подій, що заіснували осінню 1919 року. Правда, автор тут і там заторкує це питання, наприклад при обговоренні переговорів НК УГА з Добрармією, але тільки натяками. Так само, хоч автор каже, що використав спомини цілого ряду учасників Визвольних Змагань, а в тому і сотника О. Станіміра "Моя участь у Визвольних Змаганнях 1917-1920", але інформації останнього про перехід 2-ої і 3-ої бригад ЧУГА до польсько-українських союзників у поході на Київ весною 1920 р. та про розмову з Гол. Отаманом С. Петлюрою на станції у Проскурові не взято до уваги. На нашу думку, твердження сотн. Станіміра треба було або спростувати або прийняти до відома й тоді не обвинувачувати  за ліквідацію УГА тільки поляків.

У вступному слові Шанковський стверджує, що у своїй студії він повністю використав чотири томи збірника "Українська Галицька Армія" (Вінніпеґ, 1958-1968), що їх видав Дмитро Микитюк своїм коштом. Обговорюючи сьогоднішню працю, годі не згадати про Дм. Микитюка і тепер, завдяки якому вона появилася. "Надруковані в збірнику УГА історичні матеріяли були б пропали навіки, якщо б не ініціатива й не пожертва Дмитра Микитюка, які з'явилися саме в пору, щоб урятувати для історії це багатство", — пише Шанковський.

Нам вдається, що похвала ця вповні заслужена на адресу Дм. Микитюка, бо завдяки тим збірникам, маємо й цю солідну наукову працю про Українську Галицьку Армію. Може якраз те, що остаточне рішення залежало від нього самого, український військовий історик має сьогодні чимало зібраного матеріялу для своїх дослідів. Далеко важче є видати книжку, коли про її вартість рішає така чи інша група людей, яка не так зацікавлена у виданні самої праці, яка вона важлива не була б, а радше, чи та праця відповідає поглядам на ту справу даних людей. Нам відомо, наприклад, що сотн. Осип Станімір не міг опублікувати своїх споминів в одному з українських видавництв тільки тому, що він не погодився на внесення деяких пропонованих змін, які не відповідали правді, принайменше у розумінню сотн. Станіміра. Згадуємо про цей випадок тільки тому, що в обговорюваній нами студії є також чимало критичних завваг і міркувань автора, які на нашу думку є цікаві й оригінальні, але не все підходили б під смак деяких видавців. Отже, появилася ця студія завдяки жертвенному видавцеві Дм. Микитюкові.

Закінчуючи огляд студії "Українська Галицька Армія" Л. Шанковського, хочемо ствердити, що написана вона дуже приступно, базована на численних джерельних матеріялах і тому вона є важливим вкладом в українську військову літературу. З уваги на це авторові як і видавцеві належиться признання за цю публікацію.



Василь Верига      

ППОЛК. ІВАН ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Іван Липовецький народився 24 березня 1897 року в місті Рівному на Волині. В 1915 році він скінчив середню комерційну школу у Бердичеві і записався до Київського комерційного інституту. В 1916 році його було покликано до війська. Після закінчення 4-ої Київської школи прапорщиків, він був призначений на фронт (83-ій Артилерійський дивізіон, 34-тий Корпус), де застала його російська революція, а вслід за нею і відродження  Української Держави.

Весною 1918  року залишив фронт і включився в український національний рух. Свою національну свідомість він завдячував свому дідові по матері, Пилипові Огнев'юкові, заможньому землевласникові з Бердичева, якого називали  "незмінним мазепинцем", і в домі якого можна було розмовляти тільки українською мовою, а з уст якого було можна почути різні цікаві розповіді про українську минувшину, як також революційним подіям. В той час він уже займав становище командира кінної сотні в Курені Українських Січових Козаків у Бердичеві. З приходом до влади гетьмана Скоропадського його було звільнено з цього становища. Тоді І. Липовецький виїхав до Києва і продовжував свої студії в Київському комерційному інституті,   одночасно працюючи в Міністерстві торгу і промисловости. В 1919 році в Бердичеві почала   виходити, видавана Повітовим Союзом Кооператив, тижнева газета "Селянська Думка", яку провадив гурток студентів. Серед них був і І. Липовецький. Це був початок його громадської і  журналістичної праці.

В 1920 році, коли 6-та Січова Стрілецька Дивізія в марші на Київ на короткий час зупинилася в Бердичеві, І. Липовецький включився в її лави, дістаючи призначення до Культурно-освітнього відділу штабу Дивізії. Тут започаткував він видання дивізійного журналу " Український Стрілець", став керівником дивізійної "Хати Стрільця" (культурно-освітній осередок), а під час перебування Дивізії в таборах інтернованих в Олександрові Куявському і Щепйорні — став керівником дивізійної друкарні, співробітником дивізійної газети "Нове Життя", головою таборової кооперативи і студентської громади, яка дала можливість кільком сотням українського вояцтва передчасно вирватися з табору інтернованих для продовження студій у вищих школах Польщі і Чехо-Словаччини. Активну службу в Армії УНР І. Липовецький закінчив в ранзі сотника.

Звільнившись з табору інтернованих, він записався до Вищої торговельної школи у Варшаві, був секретарем Управи Союзу Українських Студентів у Польщі, видавав і редагував студентський журнал "На Чужині", належав до "Студентської Громади". Незабаром він влаштувався на сталу працю в Головному статистичному уряді Польщі, де згодом очолив Відділ зовнішньої торгівлі. В той час він був сталим коресподентом і представником на Польщу від паризького тижневика "Тризуб", також представником Бібліотеки ім. С. Петлюри у Парижі, в окремих роках був головою Академічної Корпорації "Запоріжжя", головою молодечої секції Клюбу "Прометей" і головою Українського Клюбу у Варшаві, належав до гуртка молоді, який носив назву "Об'єднання Українських Націоналістів-Державників" (цей гурток очолював Микола Лівицький) і т. п. Одночасно з цим він працював як журналіст, дописуючи до багатьох українських і польських видань ("Бюлетень Польско-Українскі", "Проблеми Сходу" і т. д.). У Варшаві І. Липовецький одружився з Марійкою Шинкарик, родом із Снятинщини, яка в той час студіювала у Варшавській консерваторії і тут народився їхній син Микола.

Під час війни, до літа 1944 року, родина Липовецьких перебувала в Люблині, а коли наблизилися совєтські війська, вона подалася через Словаччину до Німеччини, де І. Липовецький включився в лави Української Національної Армії і був призначений до Персонального відділу штабу Армії. Після війни перебував в Авґсбурському і інших ДП-таборах. У Ляйпґамі належав до таборової ради, в Авґсбурзі був директором видавництва "Наше Життя", яке видавало тижневу газету цієї назви, "Юні Друзі", "Господарсько-Кооперативний Часопис" і т. ін. Тут належав він до управ Союзу Українських Ветеранів і Українського Національно-Державного Союзу. Короткий час працював також в апараті Української Національної Ради.

Переїхавши до Канади в 1952 році і оселившись в Торонті, він відразу і тут включився в місцеве українське життя. Він був одним з основоположників і головою УНДС в Канаді, а від березня 1959 року аж до літа 1970 року очолював Генеральну Управу Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді. В 50-тих роках дописував до "Українського Голосу" у Вінніпеґу, а в 60-тих роках був кількакратно вибираний до управи Спілки Українських Журналістів в Канаді.

Мабуть, найважливішою працею І. Липовецького в Канаді був журнал  "Дороговказ",  який  він почав видавати ще в 1959 році як "Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків в Канаді" і який виходив до 1970 року. "Бюлетень" і "Дороговказ" — це не тільки хроніка ветеранського життя, це цінний збірник (два грубі томи) матеріялів з Українських Визвольних Змагань. Розуміючи виховну і наукову вартість такого видання, він вкладав в "Дороговказ" всю свою енергію і весь свій вільний час. І ще за його життя дослідники найновішої доби українського народу почали користуватися "Дороговказом", пишучи свої докторські праці.


М. Л.