Розшук із 1971 року

Юлія Скремета, яка тепер проживає в ЗСА, пошукує сина Михайла Скремету, народженого 29 жовтня 1923 р. у Винниках біля Львова, який був студентом політехнкіки у Львові, служив в Українській Галицькій Дивізії, а по війні у 1945 р. попав у Францію і вступив до французького Чужоземного Леґіону під прибраним іменем та до 1950 р. брав участь у війні в Індокитаю (теперішній В'єтнам). Про його долю від того часу не було жодних відомостей. Пошукування утруднені через це, що його прибране ім'я нікому невідоме. Хто знав би його адресу або мав якіне-будь відомости про його долю, прошу писати на таку адресу:

Ukrainian Canadian Welfare Service, 456 Main St., Winnipeg 2, Man. Canada

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАЧЕННЯ

Орест Корчак-Городиський
Бунч. Дивізії «Галичина»


На сторінках «Вістей Комбатанта» (ч.3 (34), 1968) появилася стаття пполк. Б. Битинського п. н. «Українські Військові Відзнаки», в якій шановний автор твердить, що тільки військові відзначення, затверджені екзильним урядом УНР мають державноправну вартість. Таке твердження, на жаль, не видержує наукової арґументації. З другого боку вважаємо великим недоліком Державного Центру, а зокрема Військового Ресорту, що він дотепер не видав відповідного розпорядження у справі ношення українських військових відзнак. У зв'язку в цим бувають випадки, коли колишні старшини царської російської армії, які перейшли на службу до Армії УНР, ще й сьогодні носять царські відзначення і то навіть на українських святкових імпрезах.

Зовсім інакше поступили новопосталі держави на руїнах російської імперії. Наприклад, литовці створили своє найвище бойове відзначення вже 23 листопада 1918 р., «Вітязь Кризус». Подібно зробили Латвія та Фінляндія, а Польща відновила історичне відзначення з 18 століття — орден «Віртуті Мілітарі». Ніхто ніколи не побачить на знімці тогочасних, або ще тепер живучих діячів новопосталих балтійських держав, Фінляндії чи Польщі, які на своїх військових мундурах почепили б «Ґеорґія», чи інше російське, німецьке або австрійське відзначення. Почуття власної національної гідности, як рівнож національної уніформи, не дозволяє патріотам носити відзначення окупанта.

Годі собі уявити, щоб визвольник Фінляндії, маршал Манергайм поїхав з офіційною візитою до іншої країни в чужій уніформі, тай ще з «Ґеорґієм» на грудях, як це, на жаль, зробив гетьман Павло Скоропадський у своїй державній візиті до німецького кайзера Вільгельма II в 1918 р. Гетьман П. Скоропадський прийняв тоді для себе і для декого із свойого окруження від кайзера Вільгельма високе німецьке відзначення, однак не мав нічого із українських відзначень, щоб зреваншуватись німецькій стороні.

Прикро, що про ті справи треба сьогодні писати, а ще прикріше, що ще сьогодні дехто старається оправдати, а навіть закріпити право на ношення відзначень окупанта. Чи останніх 50 літ жили ми тільки в ґетто і нічого не бачили, не помітили і не навчилися?

Чи, наприклад, мали право українські старшини на контракті у польській армії носити на польській уніформі українські відзначення, хоч би такі, як Залізний Хрест, або Хрест Симона Петлюри? На щастя, була в тих часах частина української армії — Січові Стрільці, які, як передумову прийняття до Січового Стрілецтва, ставили вимогу: не вільно носити ніяких царських відзначень. Щастя, що бодай одна частина існувала, яка дійсно шанувала гідність національної уніформи. Вірю, що ця дискусія вплине на Державний Центр та її Військовий Ресорт, які рішать про заборону носити царські російські, або польські військові відзначення, зокрема на українських національних імпрезах.

З моментом постання Української Галицької Армії, не тільки українці, але й австрійці, колишні високі старшини австрійської армії, з найвищими бойовими відзначеннями, поскидали всі австрійські медалі, бо знали, що не личить носити їх на мундурі іншої держави. Не можна сказати, що серед галицьких українців не було австрійського комплексу, все ж начальна команда УГА поступила правильно, заховала національну гідність і пошанувала власну уніформу. (Гл. «Вісті Комбатанта» ч. 3/68 , Д. Герчанівський: «Прикметні риси Січових Стрільців»).

Моральну кривду робиться українським воякам, коли в справі військових відзначень виходити тільки із становища екзильного уряду УНР. Не заперечуємо важливости існування екзильногго уряду, але треба собі заразом усвідомити, що після програних змагань 1917-22 рр. інші чинники перебрали на себе тягар ведення боротьби, не заперечуючи історичного періоду 1917-22 рр. Мусимо усвідомити собі, що боротьбу за визволення вели, ведуть і будуть вести також інші політично-мілітарні чинники і їх не можна так легкою рукою вимазувати, чи відсувати з історії визвольної боротьби. Напевне ніхто в майбутньому на рідних землях не буде ждати на будь-які директиви від екзильного уряду, а тим паче від Військового Ресорту. Якщо той щасливий момент в Україні прийшов би, то провід у творенні самостійногго життя візьмуть місцеві патріоти, ознайомлені із місцевими обставинами. Якщо край мав би ждати на еміґраційних політично-мілітарних провідників, — то така боротьба була б засуджена на невдачу таки в самому зародку.

Щоб не бути голословним, згадаю, що оці чинники, які вели боротьбу за визволення, не мали правно-політичного відношення до екзильного уряду: УСС, ЗУНР, УВО-ОУН, Карпатська Січ, Леґіони 1939 і 41 рр., Дивізія «Галичина», чи підпільно-революційні військові одиниці УПА в рр. 1941-50. Мусимо виявити пошанування і до цих формацій, які воювали в пізніших етапах. Встановлені ними індивідуальні відзначення за геройства треба респектувати не менше від інших, а головно чужих. Це у нашій дискусії мусимо мати на увазі.

Для кращого зрозуміння проблематики медалісткии, хочу подати найбільше характеристичний поділ відзначень. (Про відзнаки згадаю окремо).

1. Державні (за цивільну службу) і військові ордени. (Військові не конче мусять бути воєнними, хоч звичайно є ними).

2.Державні і воєнно-військові індивідуальні відзначення.

3.Державні і воєнно-військові пропам'ятні відзначення.

Згідно з цією схемою, яка загально прийнята у медалістиці, постараємося схарактеризувати українські відзначення.

1. Офіційно у нас існує Орден Залізного Хреста за 1-ий Зимовий Похід. Це його офіційна назва і так написано у грамоті, яка іде з ним, що самим собою є парадоксом, бо ніколи і ніде не був створений Орден для учасників одної кампанії. В практиці це означає, що зі смертю останнього учасника і той Орден мусить умирати. Так само не бувало у мілітарній історії, щоб усі учасники одної кампанії одержали те саме рівнорядне відзначення, бо відповідальність та активність у ній не буває у всіх однакова. Хтось може сказати, що в 1905 р., під час японсько-російської війни, був випадок, що всіх членів-залишків одної сотні нагороджено «Ґеорґієм». Якщо так воно і було, то орден «Ґеорґія» існував перед тим, існував і після того, і правдоподібно, що дехто із тої групи (головно старшини) дістав ще й інший додатковий орден за свою більшу відповідальність.

Пполк. М. Б. згадує, що зайшли якісь зміни і що Орден Залізного Хреста існуватиме і на майбутнє. Це треба з радістю привітати, але про це повинно було появитися відповідне повідомлення в Віснику Законів УНРади, якщо такий існував би, або бодай у військово-комбатантських журналах.

Автор цих рядків провадив досить оживлене листування з головою Орденської Ради, визначним бойовим старшиною, покійним ген. полк. Олександром Загродським, з'ясовуючи потребу зробити деякі зміни, щоб «продовжити орденові життя». Я пропонував, щоб додавши ще декілька кляс, що нормально буває, зробити його найвищим відзначенням за хоробрість. Ген. О. Загродський поділяв у своїх відповідях згадані пропозиції та виявляв повне зрозуміння проблеми.

Впровадивши зміни згідно з загально-прийнятими законами й правилами про ордени і встановивши його українським найвищим індивідуальним воєнним відзначенням за геройство, ми мали б дуже гарне історичне пов'язання — від 1-го Зимового Походу до найновішого вияву геройства.

До 1-ої категорії не можемо нічого більше додати, хоч відчувається, навіть в діяльності Державного Центру в екзилі брак цивільного відзначення, яке дорівнювало б державному орденові. Напр., «відзначення» през. М. Лівицьким двох литовських діячів у Чікаго Хрестом Симона Петлюри треба вважати за неправильне, бо Хрест Симона Петлюри не є державно-цивільним відзначенням, а вже в ніякому випадку для чужинців, не зв'язаних з активною участю в українських арміях в рр. 1917-22. Цей випадок є тим більш дивний, що дотепер Державний Центр не надав Хреста Симона Петлюри нікому із українських бойовиків, вояків чи повстанців періоду 1922-1970. Отже говорити тут про якісь «традиції», як це твердить п. М. Битинський, доволі важко. Зміна чи рішення «ад гок» не практикується. Можна було зробити рішення змінити краску стрічки при Хресті Симона Петлюри і назвати його цивільним відзначення, бо таке практикується.

2. В цій категорії індивідуальні відзначення у нас не існували в рр. 1917-22, заіснували щойно в рр. 1944-45.

3. Пропам'ятні відзначення завжди і всюди затверджуються найвищою державною владою, а ніколи рішенням «льокальних воєнних начальників». Ніяка армія в світі не має проблеми із пропам'ятники загальними відзначеннями, бо їх чіпляється на орденському звисі (прикметник звисний, а не звісний — бо це інше значення слова) в черзі встановлення і одержання. Наприклад, німецькі вояки найперше носили пропам'ятну медалю за «Аншлюс» Австрії опісля за Чехословаччину і аж потім т. зв. Східню медалю за східню зимову кампанію рр. 1941-42. Так само американські вояки перше завішують корейські медалі (2), потім летунського коридору в Берліні, а вкінці відзначення з Вєтнаму.

Тому, що у нас видається інколи пропам'ятні відзначення за заслуги в минулому з великим опізненням, коли в міжчасі вже появились відзначення за хронологічно пізніші події, то ми мусимо прийняти зовсім іншу методу. На мою думку, було б неморально робити будь-яку дискримінацію українського вояка,  або української військової формації за видання власної пропам'ятної медалі тільки за те, що Екзильний Уряд не дав на це своєї згоди, або не подумав про видання такої медалі. На мою думку п. М. Битинський не взяв хіба до уваги того, що існують і будуть існувати військові відзначення не тільки видані Екзильним Урядом, але також інші.

Не вина українських вояків різних українських формацій, що користуються і дорожать своїми відзначеннями, а вина якраз по стороні Екзильного Уряду, що він тими справами своєчасно не поцікавився. На превеликий жаль, без власної вини, а силою історичних обставин, у своїй майже 50-літній діяльності Екзильний Уряд УНР не все мав змогу виявияти активне зацікавлення, признання продовження визвольної боротьби, як напр. Західної України між двома світовими війнами, чи навіть очолювати її, бо в той спосіб ускладнив би власне існування. У випадку Карпатської України — на місці постав власний провід, який не мав ані директив, ані повновластей, ані допомоги від Екзильного Уряду. В роках останньої війни — 1939-45 — Екзильний Уряд опинився в ситуації страшенно непридатній для активної діяльности, проте в тому часі українські військові з'єднання записали свої сторінки в новітній історії України.

Тому вважаємо, що «льокальне» відзначення УСС-ів, як першої (у першій світовій війні), свідомої, одноцілої і патріотичної одиниці повинно йти після Залізного Хреста і відзначення за бій під Бродами. Якщо у тому часі у російській армії існувала б окрема, національно свідома формація, яка в такий самий спосіб відограла б велику ролю в пізніших визвольних змаганнях, то вона напевно заняла б слідуюче, після бойових відзначень, місце.

У своїй статті п. пполк. М. Б. неправильно орудує поняттями: великі — малі, підрядні — надрядні військові з'єднання. Виглядає, що напр. бойова патріотична і національно свідома вартість куреня київських Січових Стрільців («підрядна» формація) була для української держави вартісніша, ніж деяка тодішня за назвою «дивізія». У 50-ліття формації Січових Стрільців постало заходами її колишніх членів гарне пропам'ятне відзначення. Отже, чому Екзильний Уряд не мав би признати тим пропам'ятним відзначенням офіційного статусу?

Згадує також п. М. Б., що «неточно вияснено дефінітивні різниці в поняттях нагород індивідуальної й групової та їхньої ґрадації, не подано необхідних важливих принципів, з яких можна виводити один спільний критерій для справедливої оцінки всіх клясифікованих вище знаків. Ми ж супроти того якраз пропонуємо оперти чергування військових відзнак за їхніми гідностивими прикметами на твердих традиційних принципах поділу їх на засадничі категорії усталені в тій статті вище».

На жаль, дотепер цих «твердих традицій і принципів», про які говориться у згаданій статті, як це ми вже бачили на прикладі Хреста Симона Петлюри, не придержують навіть найвищі, а у зв'язку з цим я дозволю собі запропонувати ось таку черговість наших пропам'ятних відзначень:

1. Залізний Хрест; 2. Броди; 3. і 4. УСС; 5. СС (Київські); 6. 3-ої Залізної Дивізії; 7. УГА; 8. Симона Петлюри; 9. Хрест Карпатської Січі; 10. Хрест Дивізії «Галичина»; 11. Воєнний Хрест УНР; 12. Медаля св. Арх. Михаїла.

Не вичисляю всіх, бо над тою справою повинні призадуматися наші поважні знавці військового діла (не тільки учасники Визвольних Змагань 1914-1922 рр.). При цьому ще раз підкреслюю, що всі вище згадані відзначення є пропам'ятними, а не індивідуальними.

Сьогодні, покищо, не маючи затвердженого авторитетними чинниками правильника про правну і символічну вагу відзначень та їхню черговість у ношенні їх, годі говорити про порядок чи безпорядок. З другого боку важко собі якось логічно пояснити, чому відзначення УНР мали б мати повноправне значення, а всі інші гірші, нижчі чи взагалі безвартісні. Якщо, напр., уряд ЗУНР, провід УВО, уряд Карпатської України, Військова Управа Дивізії «Галичина» чи уряд Я. Стецька з 30 червня 1941 р. були б створили індивідуальні бойові (а також пропам'ятні) відзначення, то їхня вартість була б не менша від тих, які видав Державний Центр УНР в екзилі.

Чи це комусь подобається, чи ні, але щойно Українська Головна Визвольна Рада, в краю — не на еміґрації, в рр. 1944-45, в безпосередній зустрічі з ворогом, створила вперше в українській історії індивідуальні бойові відзначення. (Про це появиться довша стаття в американському фаховому журналі «Медалколектор»). Вони не тільки були затверджені тогочасним верховним керівництвом боротьби, хай і на обмеженій території, але й були видавані поодиноким бійцям УПА за виявлене геройство.

Невже ж ті відзначення мали б втратити своє значення тільки тому, що не вийшли від екзильного уряду?

На жаль, одинока держава на звалищах російської імперії Україна не створила власних відзначень, зате прийняла офіційне рішення про ношення російських царських відзначень на національних уніформах, у висліді чого, як згадує п. пполк. М. Битинський, «за повищим прикладом (ношення російських відзначень) в українському війську дозволено носити бойові ордени й інших держав». М. Битинський помилково називає найвище австрійське відзначення Хрестом св. Терезії, тоді, як його дійсна назва є Хрест Марії Тереси, в честь австрійської цісаревої Марії Тереси (1740— 1780), яка його встановила. Так само в Англії найвищим відзначенням є Хрест Вікторії, а не орденом Бані, як його автор називає з російська Бані. В дійсності цей орден за своєю важливістю є щойно п'ятим з черги, але другим з черги, який носиться на уніформі.

Відзнаки

Не знаю, які тепер армії світу можуть на своїх військових уніформах носити значки вищих цивільних шкіл, академій, університетів. Якщо щось такого було можливим у царській Росії, то це хіба був унікальний випадок.

Відзнаки закінчення фахових військових шкіл є індивідуальними відзначеннями. Щоб наглядно зрозуміти різницю поміж відзначенням і відзнакою, то перші є завжди вписані в персональних актах кожного вояка, а другі — ні.

Всякого роду відзнаки різні армії носять по різному. Напр. царська армія, а потім польська, т.зв. полкові відзнаки носила в околиці горішньої кишені. Американські чи англійські армії носять того роду відзнаки, або у металевій формі на нараменниках, або у формі гаптованого щитика на горішній частині обох рукавів. Дуже багато всякого роду відзнак мала австрійська армія в 1-ій світовій війні, серед яких є дуже багато «україніки». Всі ті відзнаки носили австрійські вояки на шапках.

Німецькі вояки в останній війні не мали на уніформі ніякої видимої відзнаки своєї частини, за виїмком хіба високогірських стрільців, натомість ті відзнаки були вирисовані на всіх частинах обозу (вози, авта).

Крім унормування черговости в ношенні наших відзначень та видання щонайменше три- або чотири-мовного «провідника» про них, треба також обов'язково створити власну українську військово-медалеву термінологію, номенклятуру, якої недостачу дуже відчувається.

Якщо ця дискусія на тему орденів та відзначень доведе до якогось науково-логічного завершення, то вона принесе користь. Хоч зацікавлення відзначеннями в останньому часі у нас зросло, все ж знання предмету незадовільне. Добре було б улаштувати панелі, дискусійні вечорі, чи навіть індивідуальні доповіді, на яких приявні могли б познайомитися з проблематикою, а зацікавлені тою темою — обмінятися своїми поглядами.

У нашому специфічному політичному положенні обов'язково потрібні, як індивідуальні, так і бойові відзначення. У зв'язку з тим не бачу нічого злого в тому, що поодинокі військові частини із спеціяльних нагод видають пропам'ятні відзначення. Важливим одначе є те, щоб, хоч би при Військовому Ресорті Державного Центру, був затруднений якийсь фахівець в тих справах.

На закінчення хочу згадати, що навіть під теперішню пору деякі екзильні уряди використовують свої відзначення для cвоїх національно-політичних цілей. Це повинен робити також і Державний Центр. Мусимо пам'ятати, що чужі відзначення зобов'язують обидві сторони. Найкращий приклад того ми бачили з поведення чехо-словацького президента ген. Свободи, який, між іншим, загрозив представникам СССР, що поверне їм усі їхні найвищі відзначення, якщо вони не звільнять прем'єра Дубчека і інших членів чехо-словацького уряду, арештованих в часі інвазії Чехословаччини в серпні 1968. І виходить, що його погроза мала значення.

КАТЕРИНОСЛАВ У БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917— 1918 Р.

Іван Гнойовий

Поміщений тут матеріял становить тільки початок більшої праці шановного автора.


Редакція


Мабуть у ніч із 28 лютого на 1 березня 1917 р. коло години 12-ої ночі відбулася несподівана зустріч старшин російської армії Катеринославської залоги, на якій було оголошено, що Микола II зрікся престолу в користь свого брата Михайла. Зречення Миколи II підписав, як говорить П. Феденко, в ніч з 28 на 1 березня ст. ст. 1917 року.

Може для одиниць це було очікуваною справою, але для загалу старшинства це зречення престолу Миколою II було великою несподіванкою й тому по всьому було видко, що старшинство розгубилося, тим більше, що на фронтах точилася тяжка війна, а в запіллю росли незадоволення й нелад та боротьба придворних клік із Ґрішкою Распутіним на чолі.

Тому нема нічого дивного, що після відчитання повідомлення про зречення Миколи II на залі запанувала мертва тиша. По всьому було видко, що старшина, вихована на засаді московської армії «слухати — й не розмишляти», втративши, хоч би й фіктивного провідника, розгубилася й не знала, що їй тепер робити.

Замикаючи цю зустріч, яку провадив, здається, старшина 271 зап. піш. полку полк. Дорошенко, він подав до відома, що про час присяги новому цареві буде повідомлено окремо пізніше, коли остаточно виясниться справа з престолонаслідством.

Ця зустріч старшин не була мітінгом, тому не було ані запитів, ані приватних виступів. Лише після її замкнення серед старшин розпочалися деякі приватні розмови, які можна було коротко окреслити так: військові треба негайно нав'язати безпосередній зв'язок із робітничими організаціями й допустити на терен, зайнятий військом, цивільних осіб від різних політичних організацій для проведення пропаганди. Але якої?

Росія, не дивлячись на всі невдачі на фронті війни, всеж стояла тоді на становищі — «війна аж до переможного кінця». Отже, правлячі кола, навіть ліберально-революційні, не могли згодитися з тим, щоб пропаґанда цивільних організацій розвалила їм армію! Це питання вимагало від старшинського проводу, щоб він ясно собі усвідомив, які взаємовідносини повинні наступити між армією й громадянством. Звичайно, це було б легше зробити, коли старшинство було б підготовлене політично й практично, але ж нам відомі заходи царської влади, що намагалася втримати старшин армії в стані політичних анальфабетів. Тому ті старшини пізніше на запит козаків не могли витлумачити різниці між большевиком і соціял-демократом меншовиком.

Однак не всі старшини цієї зустрічі були однієї думки про взаємовідносини війська з громадянством. Коли одні говорилли про тісну співпрацю між ними, то інші висловлювали свій острах, чи таке нав'язання стосунків із різними політичними організаціями не доведе армію до катастрофи?

Після цієї зустрічі пройшло кілька днів, але про присягу новому цареві ніхто нам нічого не говорив. Зате «пантофляна пошта» нам принесла вістку, що кн. Михайло не згодився прийняти царського стільця; не згодився сісти на нього й Микола Миколаєвич, про якого серед громадянства говорилося різно — і добре і зле. У деяких випадках — це був тоді пострах на людей з лихими вчинками серед тодішнього московського громадянства.

Так чи іначе, але через кілька днів до нас наспіла певна вістка, що в Петрограді утворився Тимчасовий Уряд («Временноє Правітельство»).

Отже, царат умер... Нехай живе Революція — Свобода, Рівність і Братерство!
Всі захоплювалися й раділи, що перебрання влади відбулося з малими жертвами — майже «безкровно».

Так можна було б окреслити настрої ліберальної частини тодішнього старшинства міста Катеринославу.

Десь, мабуть, у тому самому часі докотилася до нас у Катеринославі радісна вістка, що в Києві 7 (20) березня 1917 р. утво рилася Українська Центральна Рада із засягом діяльности на всі етнографічні українські терени. Всі українські організації без партійної різниці її негайно підтрималли й поповнилли своїми обраними представниками.

Для відсвяткування блискучої революційної перемоги над царатом на день 12 березня (ст. ст.) 1917 р. для війська Катеринославської залоги була призначена парада, після якої передбачалася й зустріч війська із народом, тобто з політичними й громадськими організаціями міста Катеринославу.

Хоч я в Катеринославі й не був новою людиною, бо від 1914 року по березень 1916 року я тут учився в Учительському Інституті, але зі свідомими українцями міста Катеринослава я не був знайомим і з ними немав безпосереднього зв'язку. Так само нікого з українців не бачив і в 271 зап. п. полку, в якому я тоді відбував військову службу в ранзі прапорщика. Однак я був переконаний, що в полку на 17 тисяч багнетів українців є дуже багато, але деж вони? їх ще треба буде відшукати й надати їм українського обличчя, а для цього потрібно знайти свідомих українців, а головне — знайти підпору в цивільному нашому громадянстві, щоб у війську повести українську працю. Без цього нас зразу заклюють москалі. А військо є військом — один необережний крок і опинишся в — рові чи ямі. Отже, я шукав підтримки від українських організацій, які в Катеринославі — я знав — були, але так законспірувалися, що до них трудно було добратися звичайному українцеві.

12 березня (ст. ст.) 1917 р. на площі коло Собору у вишикуваних лавах стоять два полки — 271 і 228 та деякі інші менші команди. На солдатських грудях тріпочуться від вітру червоні, як кров, стрічки — ясна ознака революції.

Я пильно розглядався довкола й з напруженням чекаю приходу цивільних, чи політичних організацій.

Нарешті йдуть. Червоніють малі й великі прапори, за якими сунуть маси народу. Все червоніє довкола від прапорів — лише ні одного жовто-блакитного. Невже його не буде? — неспокійно товчеться у мене в голові. «Але почекай... Ще не всі прийшлли. Бачиш он ще йдуть менші групки людей». Дійсно, на самому кінці походу показався жовто-блакитний прапор, малий розмірами й з маленькою жменькою людей за ним — здалеку я нарахував тоді щось коло 20 осіб, які за ним ішли!.. От і все!

Але вже добре, що хоч трохи, а таки українці показали, що вони тут існують і вже діють. Тішиться моя душа й я вже обдумую плян праці до опанування українських душ. прикриваючись революцією.

Після Служби Божої воякам вільно було ходити від трибуни до трибуни, слухаючи промовців. Як собі тепер пригадую, то від українців тоді виступали: інж. І. Труба, д-р Павловський та інші.

На закінчення паради частини війська пройшли ще по Катеринівському Проспекті, але йти було тяжко — все було заповнено розбавленим і радісним народом. Чота робила стримано крок уперед, а перед нею, як хвиля, відкочувалася людська маса. Мало не цілий Катеринослав виліз тоді на вулицю й заповнив як Соборну Площу, так і Катеринівський Проспект, а мешканців у Катеринославі за газетними даним із 1916 року було щось 216.000 до 217.000. Це сильне збільшення числа населення міста було спричинене великою кількістю біженців і евакуйованих із теренів зайнятих тоді війною.

Одного дня зараз же після паради до мене звернувся один із незнайомих мені старшин із запитанням, чи не пішов би я з ним на одне побачення з українцями. Я охоче на це дав свою згоду і ми вдвох із ним пішли по закінченню праці в полку. Привів він мене до полкової канцелярії нашого 271 піш. зап. полку, де нас зустрів старший полковий писар. Був це високий худорлявий мужчина, що називався Іван Рудічев. На боці його військової «гімнастьорки» виднів університетський значок, — отже це була людина з високою університетською освітою.

Зібралося нас небагато — всього шість осіб, а саме: старший писар І. Рудічев, прап. Грубрін (якщо не помиляюся, то він мене і припровадив на ці сходини), прап. І. Гнойовий (тобто я) і ще три чоловіки — ні їхніх прізвищ, ні ранг тепер уже я не пригадую.

Після деяких інформацій, поданих І. Рудічевим і переведеного обміну думок, ми постановили: а) рахувати себе ініціятивною групою для провадження освідомлюючої української праці в нашому полку, б) обрати голову цієї групи, що зараз і було переведено в життя. Одноголосно на голову цієї групи було обрано стар. писаря І. Рудічева, чим ми, військовики, налагоджували зараз же безпосередній зв'язок із нашими політично-громадськими українськими організаціями, в) якмога найшвидше перепровадити по сотнях нашого полку українську пропаґанду й відшукати серед них свідомих українців, щоб їх втягнути, як представників від сотень, в нашу ініціятивну групу. Ми хотіли якнайшвидше перейти від ініціятивної групи до Полкової Ради.

Підтримані нашими цивільними організаціями під час революційної паради, ми вірили, що осягнемо швидко наші завдання й організацію в війську.

Тому, що старший писар Іван Рудічев був небуденною фігурою на Катеринославщині, дозволю собі подати деякі дані про нього.

1. Належав до нелегальної Української Громади в Полтаві, а в 1900-х роках належав до РУП (Революційна Українська Партія). 2.У 1905 р. зимою провадив революційну діяльність у Верхнедніпровському повіті на Катеринославщині. Політичний процес із цього приводу мав у 1908 році. 3. У 1906 р. мешкав у Полтаві, де співробітничав у «Рідному Краї», що його видавав тоді адв. Микола Дмитріїв. 4. 1906—1912, це його студентські роки в Казанському університеті.

Із цих коротких дат з життя І. Рудічева бачимо, що він мав у Катеринославі безпосередні зв'язки з нашими українськими організаціями. Отже, ми, військовики, негайно набували зв'язок з українськими національно-політичними групами, що давало можливість координації нашої пропаганди й націоналньої боротьби.

Виконуючи постанову нашої «Ініціятивної Групи», десь по 15 березня рішився я виступити з промовю перед своєю першою сотнею 271 п. зап. полку, до якої входила й моя 73-тя маршова сотня, до якої я був переведений лише 15 березня 1917 р. Говорив я коротко й стримано про історію України, беручи своє знання з однотомової історії України М. Грушевського й історії Аркаса та популярних оповідань Кащенка. На закінчення своєї промови я дуже побіжно й обережно зазначив, що у новому устрої імперії ми хочемо бути українцями, а не «хахлами», чи «малоросами»; хочемо мати свою українську школу, свою мову в судах і урядах. Скінчивши на цьому про свої побажання, я звернувся до сотні з запитанням, чи хтось не має питань чи якихось побажань. Не вспів я цього сказати, як перед сотню, роблячи крок вперед, вийшов підстаршина, що робив навіть добре враження на мене. Звертаючись до мене, він сказав: «Пане прапорщику! Та ви, видно, із куркулів!» А то чому? — запитую його, розуміючи дуже добре слово «куркуль», як нову для мене халепу в ці революційні дні. «Та от ви хочете відділити Україну від Росії».

— Я цього не сказав, — кажу йому у відповідь. «Так, ви не сказали, але все те, що ви говорили, говорить за важе бажання відокремитися від нас. Ми народ робочий, деж ми тоді дістанемо хлєбушка?» — «Ми «хлєбушка» вам дамо — кажу йому, але, звичайно, за нього треба буде заплати, як належиться, а не задаром, чи півдарсм. Маєте ж врешті текстильні вироби, як і якісь інші фабрикати». Але москаль не переставав і з жалем продовжував: «У вас і повітря ліпше й сонце світить краще, як у нас. Та й земля у вас ліпша... Та ви на ній умієте працювати». «Тобто, ви хочете, щоб ми й надальше ходили в ярмі й на вас орали?» — запитую його. «А ми думали, — кажу, — що нас тиснула шляхта й взагалі пани, а ось бачимо, що й рабочіє хочуть нами орати»...

«От бач, чого вони хотять! А не діждете!» — почулися голоси обурення з лав сотні. Отже, сотня була за мною й москаль мусів заховатися в масі сотні.

Із усіх сотень полку лише в третьому курені нашого промовця не схотіли слухати й пригрозили, що коли він, чи хтось інший, прийде до них із подібними промовами, то промовця викинуть у вікно. (Касарня містилася на 3-му поверсі нового будинку Гірничого Інституту).

Так чи іначе, але до кінця березня ми поповнили нашу «Ініціятивну Групу» новими членами від решти сотень полку й перейменували себе на Полкову Раду 271 піш. зап. полку.

Більш менш в перших днях квітня 1917 року наша Полкова Рада увійшла до складу Залогової Ради міста Катеринославу. Головою її тоді був, коли не помиляюся, штабс-кап. С. Єфремов. Поскільки пригадую, то всі наради Залогової Ради відбувалися в Феодосієських касарнях, в яких містився 228 п. зап. полк. Серед старшин 228 п. зап. полку був і полковник Петрів, що признавався до українців, тоді як у нас в 271 п. зап. полку, то вище прапорщика нікого тоді не було. Навіть, один полковник з прізвищем «Дорошенко», до українства тоді не признавався...

НА ЧИСТУ ВОДУ

Дмитро Паліїв

Спомини

 (Передрук з «Літопису Червоної Калини», Львів, 1930 рік, ч. б і 7.)

Договір Української Галицької Армії з Денікіном був у своїй концепції настільки дивоглядний, що на пальцях одної руки порахував би людей, які цей договір вважали політичним актом. Загал дивився на нього тільки як на передишку. Якщо були різниці в поглядах, то тільки в площині: Чи була конечною отся передишка, чи можна було без неї обійтися?

Сьогодні, з 10-тилітньої перспективи розглядаючи ту сторінку історії, немає думок поділених. Всі стоять на становищі, що політично був це промах, якого не можна допускатися навіть у найкритичніших хвилях (наука про футуро). З військового становища був це крок наскрізь фальшивий, а поповнено його наслідком злого поставлення розвідчої служби при Нач. Команді У.Г.А. Це й спричинило, що ми дивилися на Денікіна як на грізну мілітарну силу в той час, як Денікінська армія вже відступала на цілому большевицькому фронті, представляючи собою здеморалізовану отару.

Диктатор Петрушевич, як політично відповідальньий за У.Г.А., правильно поступив у першій стадії переговорів з Денікіном — не даючи на них своєї згоди. Але за другу стадію він відповідальний. Іменований Нач. Вождем ген. Микитка і шефом ген. штабу полк. Ціріц, як мужі довір'я Диктатора, закінчили переговори і заключили остаточний договір. Значить — це сталося за згодою Диктатора і на його відповідальність.

А тимчасом Диктатор виїхав за кордон, не оставляючи при Армії свого заступника, ані, як виявилося згодом, не даючи Командуванню Армії ніяких директив. Таким чином У.Г.А., після переходу до Денікіна опинилася без ніякого політичного проводу на чолі з ген. Микиткою і полк. Ціріцом, людьми, що поза військовим ділом нічого більше не знали, в політичній ситуації не визнавалися, а тим самим нічого не могли підприняти такого, що У.Г.А. з передишки випровадило б знов на ясний політичний шлях.

Це вияснення конечне для того, щоб зрозуміти те все, що діялося після переходу Армії до Денікіна, а про що саме я й хочу писати.

В дуже короткий час після переходу до Денікіна, виявилася слабість Добровольчої армії. Ніякими резервами вона не розпоряджувала. А тим часом большевики почали проявляти активність й на фронті. У.Г.А. згідно з договором мала перейти з району Бердичів — Козятин — Брацлав — Вінниця в район Балти на відпочинок і для реорганізації. Тимчасом Добровольчій армії й не снилося перебирати фронт. У висліді У.Г.А. не тільки, що не відходила в район Балти, але дістала приказ дальше боронити Житомирського напрямку. Начальна Команда, а властиво всесильний полк. Ціріц ішов під тим оглядом на руку Добровольчій армії. Це й сталося приводом для того, що старшини почали радити над витвореною ситуацією та взяли ініціативу в свої руки.

Увагу загалу старшинства абсорбував процес ген. Тарнавського і полк. Шаманека. Нарешті він відбувся і на порядок дня прийшла справа: Що далі? Хто виведе Армію з тимчасового стану пониження і дивоглядної спілки з Денікінцями? Хто візьме відповідальність за її долю? Бо чимраз ясніше ставало кожному, що Нач. Команда з Ціріцом на чолі (бо ген. Микитка був тільки фірмантом) Армії на ясний шлях не виведе.

Я, як ад'ютант ген. Тарнавського, дістав примусову відпустку і безпосереднього відношення до Нач. Команди не мав. Але в Нач. Команді остали ще «цивільні» старшини, з якими я часто, зустрічався, і ми застановлялися над витвореною ситуацією. Кожний день втверджував нас в переконанню, що полк. Ціріц заведе Армію в пропасть. З кінцем листопада нас кількох вирішило, що треба конечно покликати до життя політичну раду, яка й стала б політичним проводом У.Г.А. Я згодився виготовити реферат і виголосив його в помешкані сот. Льва Шепаровича перед кількома старшинами. Тези реферату були ось які: — Ми опинилися без політичного проводу. Диктатор виїхав, не оставляючи ані директив, ані свого заступника. Нач. Команда опинилася в руках Ціріца, чужого до українських справ. Він цілковито підчинився команді Добровольчої армії. Мусимо змагати до витворення заступництва неприсутнього політичного проводу і його зробити відповідальним за долю У.Г.А.

Тези одобрено і вирішено скликати на нараду, — очевидно в найстрогішій тайні перед Нач. Командою, — більше число старшин. Це й сталося в два дні після того. В кімнатах старшинської харчівні при вул. Хмельницького відбулося зібрання в присутності 16-ти запрошених старшин. Після мого реферату вив'язалася коротка дискусія, у висліді якої покликано до життя «Колегію п'яти» та уповноважено до діянь від імені У.Г.А.

До Колегії вибрано: от. Шухевича, от. Лисняка, сот. Молещія, сот. Турчина і мене. В тракті своєї діяльности «Колегія» кооптувала двох нових членів — от. Юл. Шепаровича і пор. Василя Чайківського. Голови Колегії не вибрано тому, що всі члени від того обов'язку відмовилися. Президіював на засіданнях звичайно от. Шухевич, або от. Лисняк. Я був секретарем Колегії.

Таким чином заіснувала немов друга Начальна Команда, а властиво політичний провід Армії. Колегія розбудувала свій апарат на підставі ось якої схеми: колегії з 3-ох утворено при всіх трьох корпусах. Ті мали утворити колегії 3-ох при бригадах, а бригадні колегії мали вишукати мужів довір'я по всіх полках. Іменовання членів колегії корпусів і бригад застерегла собі «Колегія 5-ти». Корпусні колегії іменовано безпосередньо, бригадні на внесок корпусних. Продовж тижня існували вже корпусні колегії, а бригадні колегії затверджувано одну за другою. Сьогодні вже не пригадую собі, в котрих саме бригадах утворено колегії, на всякий випадок були бригади, в яких колегій не утворено.

Через таку розбудову свого апарату колегія хотіла захопити вплив на цілу армію, щоб могти диспонувати армією так, як цього вимагала потреба.

Першою справою, що прийшла на порядок дня колегії, був перемарш Придніпрянської армії з заходу на схід через район У.Г.А. Армія У.Н.Р. відступила на захід в район Любар — Хмельник. Там влада Денікінців не сягала. Від Літина начиналося «царство» Шепеля. В тому районі створилися дві повстанчі армії (ген. Павленка і от. Тютюника) і постановили перейти в район Умань—Христинівка. Очевидно, мусіли вони переходити крізь залізничу лінію Винниця— Козятин, що була обсаджена У.Г.А. В тій саме справі приїхав до Винниці делегат від ген. Павленка, який й переговорював з колегією. Очевидно, рішено перепустити повстанчі армії. Але, що найближчої ночі армії мали вже переходити район У.Г.А., треба було негайно повідомити про це частини 1-го Корпуса, що були в районі Козятина. Офіціяльних середників льокомоції чи зв'язку не можна було вживати, бо легко могли про це довідатися Денікінці, що швендялися по Нач. Команді. Але тут станув в пригоді ген. Тарнавський (він знав про іменовання колегії і нашу роботу акцептував). Він мав два верхівці і вони послужили для зв'язку. Частини 1-го Корпусу в час повідомлено і армії Павленка і Тютюника свобідно перемаршерували ніччю через райони розташування У.Г.А. між Винницею і Козятином та перейшли в запілля Денікінської армії.

Наступ червоної армії на фронті, як рівнож акція повстанчих армій ген. Павленка і от. Тютюника в запіллі, привели до генерального відвороту армії Денікіна на полуднє. Ставало ясним, що Денікінська армія уступатиме й з району Винниці та що перед У.Г.А. стоять такі можливості: Відступати враз з Денікінцями на полуднє на Одесу і Крим, або свого «союзника» покинути і ділати на власну руку. Начальна Команда У.Г.А. була першої думки. Для полк. Ціріца не було сумніву, що У.Г.А. має ділити спільну долю з Денікіном і іншого виходу з ситуації він взагалі не допускав. Вслід за тим Н. К. приготовила плян переїзду всіх частин на полуднє, при чому осередком нового скупчення У.Г.А. мала бути спершу Одеса, а далі Крим.

Колегія була зовсім протилежного погляду. Вона вважала, що належить використати цей момент, щоб узагалі відірватися від Денікіна, а висилку У.Г.А. в район Одеси оцінювано як катастрофу. Щоб до цього не допустити, колегія вирішила — іншого виходу не було — застрілити полк. Ціріца. До того не дійшло, бо в міжчасі ген. Микитка захворів на тиф і команду Армії обняв ген. Тарнавський, який з колегією в поглядах зовсім погоджувався. Але про це пізніше.

Червона армія двигалася в переможному поході з півночі на південь і ставало кожному ясним, що їй не опреться виснажена Галицька Армія, рахуючи виключно на власні сили. Тому зриваючи з Денікіном, треба було організувати новий, об'єднаний національний фронт, настільки сильний, щоб він встоявся проти червоної армії. В тій цілі вирішено нав'язати контакт з армією ген. Павленка і от. Тютюника, що оперувала тоді в Уманщині. В Хмельнику, себто в районі «царства» Шепеля, зібралися були деякі члени правительства У.Н.Р. та діячі, між іншими тодішній товариш мін. внутр. справ д-р Макух. Це був одинокий галицький політик, який, хоча й мав змогу, не виїхав за кордон, але остався на становищі до останньої хвилі. Ті діячі створили в Хмельнику свого рода правительство, назване «Українська Краєва Рада». ЇЇ головою став, здається, д-р Макух. З цею Радою колегія увійшла в зв'язок, а що Рада стояла в зв'язку з армією Павленка і Тютюника, то через неї колегія нав'язала контакт і з нею. Ціль була ясна. Колегія хотіла випровадити У.Г.А. на чисті води, відв'язати від зненавидженого Денікіна і поставити її знову на фронт боротьби за самостійність України.
В той час не дармували й большевики. У Винниці і околиці, так серед населення як і серед У.Г.А. вели вони посилену агітацію та підготовлювали грунт для червоної армії. У Винниці, очевидно в підпіллі, сидів подільський ревком. На його чолі стояв Хвиля (пізніший шеф преси на Україні) член Рос. Ком. Партії (Р.К.П.), Андрій Ковтунович та Микитка — оба боротьбісти. (Після приходу червоної армії Хвиля став головою под. паркома, Ковтунович головою ревкома, а Микитка воєнкомом). Перед колегією стало питання: яке становище заняти супроти тої сили, що, випираючи Денікіна з України, ось-ось стане активною й на фронті У.Г.А.? Добре, якщо вдасться плян сполуки з армією Павленка і Тютюника, але як до того не дійде? І колегія постановила увійти в переговори з большевиками на всякий випадок, а головно, щоб знати їхні замисли супроти У.Г.А. Ведення переговорів доручено мені. Майже кожного дня вечером десь від 10-го грудня до мого помешкання при вул. Хмельницького приходили три згадані члени підпільного ревкома і я сам, а згодом в двійку з кооптованим членом колегії Вас. Чайківським годинами вели з ними розмови. Виступали ми перед ними — я як секретар, а Чайківський як член неіснуючого ревкому У.Г.А. Большевики старалися нас переконати, що У.Г.А. повинна зробити переворот та доки ще надійде червона армія — проголосити владу рад. Наші сумніви щодо большевиків намагалися вони розвіяти аргументами. Одного вечора з тріюмфом показали вони радіодепешу з промовою Троцького: «ми не йдемо України здобувати, але передати владу українським робітникам і селянам». Ну, щож!? Чи ще можете мати які-небудь сумніви? — питав Хвиля. І справді. Спритні посунення большевиків неодному могли тоді завернути в голові. Можна було справді повірити, що большевики по невдачах переродилися, що замість Муравйова йдуть спасителі.

Переговори з большевиками зовсім зрозуміло до нічого не доводили. Але натомість значно посунулися вперед переговори з армією Павленка і Тютюника. Дня 22-го грудня приїхали до Винниці її офіціяльні делегати і вже другого дня, себто 23-го грудня підписано договір (від колегії підписав от. Лисняк і я), на підставі якого У.Г.А.: 1) Начальним вождем об'єднаних армій визнавала ген. Павленка. 2) Мала перейти в район Христинівки. Міжтим громадські діячі, що перебували в Хмельнику та по різних містах України, зібралися в Літині, що лежав в районі Шепеля. Дня 24-го грудня відбулася там нарада, на яку від колегії виїхав я. Присутніх було около 15 осіб, між іншими прем'єр міністрів Мазепа. На тій нараді принято до відома договір У.Г.А. з армією Павленка і Тютюника, вибрано «Раду Републики» з 12 членів та постановлено проголосити владу У.Н.Р. в торжественний спосіб дня 25 грудня, себто на другий день, у Винниці.

В нараді я майже не брав участи і почувався зовсім хворим. Зміряв гарячку і виявилося, що я мав 39.5 гарячки. Шепель положив мене в окремій кімнаті на канапі — і я звідтіля слухав, як Палащук (Конар) кидав громи на У.Г.А., не оставляючи на нікому сухої нитки. Я з трудом встав та увійшов до кімнати нарад і попросив голосу. Але говорив дуже коротко, не було сил. Десь біля 7-ої год. вечора я від'їхав до Винниці. В авті застав я пару нових чобіт, а шофер сказав, що вони належать мені. Виявилося, що Шепель (він їхав зі мною з Винниці), побачивши, що мої чоботи находяться в більш як оплаканому стані, обдарував мене — на тодішні часи справжнім скарбом.

Тимчасом у Нач. Команді багато змінилося. Ген. Микитка захворів на тиф. Ціріц хотів спонукати Микитку, щоб на своє місце він іменував ген. Кравса. Але колегія до того вже не допустила —   | як це подрібно описує в своїх споминах от. Шухевич, і Нач. Вождем майже під пресією колегії згодився стати ген. Тарнавський. Таким чином ситуація значно покращала. Ген. Тарнавський знав про іменовання колегії і залишив за нею повне право рішень в політичних справах, заявляючи, що він акцептує все, що колегія вирішить. Першим ділом ген. Тарнавського було здержання транспортів частин У.Г.А., що їх Ціріц дириґував до Одеси. Як найдалі висунену на полуднє станцію скупчення визначено Бірзулю. Рівнож годився ген. Тарнавський на нашу концепцію злуки з армією Павленка і Тютюника. Отже колегія вже не потребувала працювати конспіративно і паралізувати ділання Н. К., але завдяки припадкові стала можливою співпрацю обох чинників у момент для У.Г.А. незвичайно тяжкий і відповідальний.

24 грудня 1919 р. вернувся я з сильною гарячкою з Літина до Винниці, а як опісля виявилося, це вже були початку плямистого тифу. В кільканацять хвилин після повороту, прийшли до мене до хати сталі гості: Хвиля, Ковтунович і Микитка. Як кожного дня, почалася дискусія. Але тим разом вже не теоретична. Хвиля від імені Ревкому заявив: «Ми постановили сьогодні ніччю вчинити переворот та проголосити владу рад. Переворот вже зовсім приготований. Від Української Галицької Армії вимагаємо, щоб вона вже остаточно здецидувалася та чинно виступила в перевороті по стороні радянської влади». Усі три большевики пронизливо гляділи на мене, яке враження викликала їхня вимога. А моя ситуація була справді невесела і тяжко було вирішити, що їм відповісти. Бож від учора ми були вже зв'язані договором з Армією ген. Павленка, а завтра мав відбутися переворот, але не большевицький, а національний. Проте й постанова і вимога большевиків саме напередодні чину ставила колегію в справді тяжке положення.

Я почав переконувати большевиків, що переворот тяжко цієї ночі перевести, що вже пізня пора, неможливо дати доручення відділам У.Г.А., що у Винниці є ще надто сильні відділи Денікінців і т. д. Але це їх не переконувало і вони заєдно відповідали: Денікінці нас не перестрашують, ваших відділів багацько не потребуємо, тільки один-два для асисти, а поза тим вимагаємо від вас тільки доручити відділам У.Г.А., щоб вони заховали прихильну невтральність. В міжчасі прийшов ще член колегії В. Чайківський. Я скористав з цього, та на хвилину вийшов з кімнати і пішов до помешкання ген. Тарнавського, яке лучилося з моїм кімнатами господаря. Ген. Тарнавського поінформував я про задуми большевиків, при чому зазначив, що від думки перевороту вони ніяким чином не хочуть відступити. Ген. Тарнавський висказав погляд, що до перевороту не можна допустити, видав відповідні телефонічні доручення К-ді міста та вирішив виїзд Нач. Команди на винницький залізничий двірець ще тієї ночі, вважаючи, що вигідніше для Н. К. буде очікувати подій там, як усередині міста.

Я вернувся в конференційну кімнату з постановою за ніяку ціну не допустити до большевицького виступу. Десь коло 11-ої год. ночі, коли побачив, що ніякі аргументи не всилі переконати большевиків, я встав і різко заявив слідуюче: — Панове! Повідомляю вас, що У.Г.А. підписала вчора договір з Армією ген. Павленка і станула на плятформі Української Народньої Республіки. Завтра наступить торжественне проголошення влади У.Н.Р. у Винниці. Супроти цього Українська Галицька Армія не тільки, що не поможе вам в перевороті, але кожну вашу пробу здусить силою. Тому я вам не раджу сьогодні ніччю нічого підприймати.

Большевики остовпіли. Від півтора місяця переговорювали вони з нами, як з правдивим Ревкомом і щойно у вирішний день на годину-дві перед виступом вони довідалися, що були в блуді. Вони були сильно схвильовані. Дискусія закінчилася сама з себе, тільки Ковтунович пробував «так от куди стежка в город». Члени Ревкому почали збиратися до відходу. Я запевнив їх, що їм особисто тепер нічого не станеться і як звичайно додав їм для безпеки одного стрільця, щоб відпровадив їх через головні вулиці міста. Тільки Хвиля не видержав і при прощанні по щирості заявив: «Зловимо — розстріляємо».

Тієї ночі у Винниці було зовсім спокійно. Большевики не важилися виступити тільки з власними силами, тай ще маючи проти себе У.Г.А. А серед частин У.Г.А. вони не вели безпосередньо ніякої акції і не мали своїх членів, здаючи роботу в армії всеціло на наш «Ревком», якого взагалі не було. Але на другий день рано виявилася причина, чому большевики за всяку ціну хотіли робити переворот. Червона армія розпочала генеральну офензиву на відтинку Галицької Армії. Після заняття Козятина, червона армія посувалася в напрямі Винниці, доходячи вже до Калинівки. Як згодом виявилося, винницький Ревком дістав доручення від свого центра вчинити переворот у Винниці і Жмеринці рівночасно з захопленням червоною армією Калинівки. В цей спосіб хотіли большевики в одному дні опанувати ціле Поділля.

Несподіваний наступ червоної армії і захоплення Калинівки, що лежить 50 верстов на північ від Винниці, перечеркнуло усі намічені пляни. В атмосфері евакуації Винниці не можна було думати про торжественне проголошення влади У.Н.Р. Члени «Ради Республіки» виїхали негайно з Винниці в напрямку Немирова, а Начальна Команда У.Г.А. від'їхала поїздом через Жмеринку до Крижополя. З півночі відступав 1-ий Корпус, якого команда (корп. кмд. полк. Шаманек) примістилася у Винниці. У Винниці осталися з членів колегії от. Лисняк і я. Ген. Тарнавський заявив при від'їзді, що і він уповноважнює нас до всяких ділань, що ми зробимо — це буде для
нього обов'язуюче. В міжчасі Винницю (якщо не помиляюся 26-го грудня 1919 р.) займає з своїми повстанцями Шепель. Не оглядаючися, що там була Команда 1-го Корпусу У.Г.А., він іменує свого команданта міста і рядиться як сіра гуска. Між частинами У.Г.А. і Шепелем приходить до гострого конфлікту. Повстанці нападають на обози відділів У.Г.А., які відступають перед червоною армією, реквірують коней, грабують майно і т. п. Полк. Шаманек грозить, що буде змушений виступити проти повстанців оружно. Я вічно інтервеніюю у Шепеля, він обіцяє, що вкоротить нахабність своїх повстанців, але напади повстанців не припиняються і тільки з трудом вдавалося вгамовувати полк. Шаманека від рішучого виступу проти повстанців. При цьому наступив ще один конфлікт. Шепелеві з вигляду 20-літньому хлопчині, а може мав 24-5 років, перевернулося в голові. Одного разу в розмові зі мною Шепель поставив вимогу, щоб полк. Шаманек, який заїхав в його район, прийшов йому представитися. Рівночасно з тим заявив він, що інакше вважатиме галицькі відділи нельояльними супроти нього і не перебере ніякої відповідальности за відношення до них повстанців. Я намагався переконати Шепеля, що його вимога є не на місці та що саме він повинен піти перший до команди 1-го Корпуса, що він молодший віком від полк. Шаманека, ну і врешті Шаманек є к-том корпусу регулярної армії і т.д. Але це Шепеля не переконувало. Вимога його була — як заявив — остаточна. Я вийшов від Шепеля з тим, що перекажу це полк. Шаманекові. Але очевидно, про це я й не згадував корпусному командантові, а ради зліквідування дивоглядного конфлікту по годині повернувся я до Шепеля і заявив, що приходжу офіціяльно від полк. Шаманека, який занятий воєнними операціями — з привітом для отамана Шепеля. Шепель не був з того зовсім вдоволений, але не знав, що робити і просив мене, щоб я від нього передав привіт полк. Шаманекові. Таким чином цей «важливий» конфлікт залагоджено і повстанці, здається, дістали доручення від Шепеля, бо перестали атакувати галичан. Про це я ніколи полк. Шаманекові не розповідав, бо на того роду історії він був дуже вразливий.

Отже ситуація представлялася слідуючо: «гро» армії не могло відв'язатися від червоної армії і свобідно перейти в район Христинівки, щоб там стрінутися з армією ген. Павленка. Треба було відступати з боєм. У Винниці були повстанці Шепеля і вони нормальний відворот тільки утруднювали. В районі Жмеринка — Крижопіль — Бірзуля були ще доволі сильні відділи «союзника» Денікіна, проте не можна було нічого підприймати такого, що видавалося б Денікінцям підозрілим. їх командування заєдно домагалося, щоб відділи У.Г.А. їхали в район Одеси. Тим часом Нач. Команда видала приказ, щоб поза Бірзулю не виїжджати. Денікінці підозрівали, що на щось заноситься, тому панувало вічне напруження. А по шпиталях і касарнях Винниці, Жмеринки і інших місцевостей лежали тисячі стрільців і старшин У.Г.А. хворих на тиф, яких евакуювати не було ніякої змоги. За два-три дні захопить цей район червона армія. Що станеться тоді з ними? Це не давало нам спокою, тим більше, що з Ревкомом були зірвані взаємини.

І тоді прийшла мені думка — в якийсь спосіб знов нав'язати з большевиками переговори. Я переговорив з пок. Опокою і Шекериком-Дониковим та представив їм свій плян. Вони мали дібрати до себе ще кількох людей, створити «Ревком», увійти в переговори з большевиками та таким чином рятувати тих хворих, що остануться на місці. Вони погодилися, а тоді я зв'язав їх (невидимими для большевиків зв'язками) з Хвилею і Ковтуновичем. Большевики незвичайно зраділи, що натрапили на дійсний ревком, вели з ним переговори і заключили умову — відомих 12 точок, завдяки якій хворих галичан не потрактувала червона армія як ворогів.

29-го або 30-го грудня от. Лисняк і я з маленьким відділом кіннотчиків виїхали в напрямі осідку Нач. Команди. 1-ий Корпус відступав на другий день на Немирів, — в район Тульчина. Я припускав, що Нач. Команда вже знайшла зв'язок з ген. Павленком та приготовила плян спільної акції. Але до Нач. Команди я вже не доїхав. В Шпикові по нічлігу пускався я в дальшу дорогу, але на власних силах вже не міг вилізти на коня. Мене підсадили, але з коня я впав. Закликали лікаря, а він ствердив, що я маю 40° гарячки і виступила вже тифозна висипка. Виявилося, що я мав плямистий тиф вже цілий тиждень. Їхати не було як і я остався в Шпикові, куди на моє щастя над'їхала лічниця IV Бригади і проф. Гайдучок мною заопікувався. Моя роля в цьому періоді таким чином закінчилася.

А тим часом в Нач. Команді багацько змінилося. Ген. Микитка ще находився в стані реконвалесценції; а вже за намовою полк. Ціріца перейняв команду Армії і Нач. Командантом став фактично полк. Ціріц. Не було нікого, хто переконав би ген. Тарнавського. що в найбільшім інтересі Армії він повинен був команди не випускати з рук. З хвилиною обняття команди ген. Микиткою і Ціріцом впав цілий плян сполуки з Армією ген. Павленка. Вони оба були приклонниками вдержання союза з Денікіном до самого кінця. Спроба — виплисти на чисту воду, закінчилася безуспішно.

В УКРАЇНСЬКОМУ ЮНАЦТВІ В ДАЛЕКУ ДОРОГУ...

Володимир Габа

Ще малим хлопцем я мріяв стати вояком. Коли я був у першій клясі в Журавці Долішній, радо приглядався вправам польського війська. Ходив я до польської школи й виховувався там в польському дусі, тому хотів я вступити до польської молодечої організації «Гарцеже», але тому, що я був «ґрецко-католіцкеґо обжондку» мені заборонили до неї вступити.

Пізніше в 1940 р. вивчав я «воєнні уроки» в українській мові та навіть був кандидатом до ленінградської академії ім. Фрунзе. У рідній Судовій Вишні нагороджено мене було також медалею за відвагу, але вона мені не припала до серця, бо вже тоді я знав на пам'ять «Десять заповідей українського націоналіста».

Щойно ЗО червня 1941 р. став для мене радісним днем. Тоді зі Львова прийшли накази брати в руки зброю і боронити свою справу. Старші від мене юнаки носили кріси на плечах і синьо-жовті опаски на рукавах та лазили по розбитих совєтських танках. Проте мені дивно було, що наші «вояки» ходили без мундирів. Мабуть, прийдеться мені служити у війську без мундирів, — думав собі я. Але для них та «війна» скінчилася трагічно, й тільки темні ліси прийняли тих безіменних бійців, а я тим часом пішов до Львова, де записався до технічно-ремісничої школи залізничників.

У Львові мав я нагоду бачити різне військо: німецьке, італійське, угорське та еспанське. Але все таки бажалось побачити своє українське військо й те сповнилось, як почали набирати добровільців до Української Дивізії. То трохи наганяло страху полякам, головно тим, що стали фольксдойчами, бо буде кому обороняти українців.

А у Львові тих фольксдойчів було найбільше з Зимної Води, й багато їх служило на залізниці та було пострахом для українського населення. Ніколи не забуду, як наші хлопці з Камінобродів, Мшани чи Цунева зводили тоді «порахунки» з тими залізничниками.

Ми «мікруси» дуже добре знали Львів, головно залізничну станцію, бо ми кожного дня їздили потягом до школи й верталися додому. Тому ми нераз ставали в пригоді українським робітникам, які втікали з роботи в Німеччині на Східню Україну, коли станція була обставлена німецькою польовою жандармерією. Ми наших робітників виводили на тягаровий двірець та саджали на потяги, які мчали на Київ.

Для мене четвертий перон був, як рідне подвір'я. Користаючи із квитка учня, я кожного ранку там висідав і кожного вечора там всідав до потягу серед півтисячної маси робітників, спекулянтів та Бог зна кого. Там також я заробляв трохи, помагаючи німцям нести їх клунки до вагонів. Рік 1944 був повний жахливих несподіванок: напади партизанів, грабіжників та й заломлення східнього фронту. Кожний боявся за завтра й сам себе питав: «Що буде?» Такого страху досить було нам кільком «мікрусам» із Судової Вишні, тому ми рішилися брати зброю в руки та йти у світ. Старші із поміж нас могли іти до Дивізії, а ми молодші рішили зголоситися до українського дивізійного юнацтва.

У перший понеділок після Зелених Свят кількох нас зібралося на станції у Судовій Вишні, не кажучи нікому вдома, що ми задумали, та всіли на т. зв. «Краківський потяг». Ніхто нас особливо не супроводжав, хоч мене відпроваджував мій кузин зі Львова, який гостював у нас в той час. Я обняв його на прощання і сказав, що може ніколи ми вже не побачимось. Замість сліз, я побачив на його обличчі захоплення. «Ти йдеш може до Дивізії?» — він мене спитав. Я коротко відповів йому й попрямував до потягу. Хлопці стояли гуртом і вагалися. Я запримітив збоку кілька вагонів переїжджаючого потягу, який став набирати воду. Вони були прикрашені синьо-жовтим прапором та на них було написане «Через Львів до Києва». Я сказав до своїх товаришів: «Чи ми гірші за них?» — та показав на ці вагони. Це були дивізійники з поліційних полків. Цим ми додали собі відваги й всіли до спізненого «Краківського».

Між тими, що пішли за моїм прикладом, були мої товариші Осип Тиндик, Степан Лемець, Петро Лаба, та малий Степан Рак. Коли потяг вже мав рушати, дивимось біжить за нами Смейко Петро з Довгомостиськ. Він завжди любив спізнятися до школи і тепер також спізнився, але без надуми прилучився до нашого гуртка. Ця наша спільна постанова негайно нас ще тісніше пов'язала, що бачилося на кожного лиці.

До школи з нами їздив також один поляк, який хоронився під українською покришкою. Він, почувши, куди ми вибираємося, просив, щоб і його прийняти до нашої «кумпанії». Ми, очевидно, не хотіли, бо він поляк, але врешті й його прийняли, але перед тим загрозили йому, що як він нас зрадить, то йому буде... Він хотів рвати свою виказку-«кенкарту», бо там була літера «П» і його зрадила б при наборі, але ми йому в цьому перешкодили, кажучи, що ще його не прийняли.

Потяг був спізнений на півтора години й ми прибули до Львова на год. 9.30 ранку. Негайно ми пішли військовим кроком вулицями міста. По дорозі нас дехто із знайомих товаришів пізнав і казав, що зголосить дирекції школи, що ми пішли на «батярку». Але вони від нас чули звичайно львівську відповідь...

Ідемо попри костел Єлисавети, вулицею Леона Сапіги, потім серед каштанів на Потоцького й стаємо перед брамою, яку сторожать два українські вояки. Стаємо оподалік і приглядаємося їм. У нас збуджується гордість. Ні таки краще із крісом, як з пильником в руках. Набираємо відваги й ідемо до брами.

— Стій! Куди йдете? — впав запит від вартового.

— Як звичайно, туди, куди й ти, — відповів я спокійно.

— Почекайте хвилину, — відповів вартовий і впустив нас на подвір'я.

За хвилину коло нас з'явився високий старшина, з жовтим левиком на рукаві й запровадив нас до канцелярії. Нам стало душно, не так внаслідок тепла, як хвилювання. Усе тут відбувалося коротко, по-військовому. Короткі запити та реєстрація.

— Козаки, а не хлопаки ви є, — сказав до нас цей старшина й ми чули, як наші серця наповнялись гордістю.

Потім він нас представив якомусь німецькому старшині, який подав кожному руку й пробував щось говорити. Проте нічого путнього не виходило. Тоді він почав нас частувати цигарками, але, ми малі й несміливі хлопці відмовлялися їх брати, хоч багато серед нас уже курило. Потім він почастував нас шоколадою, яку кожний прийняв. Німець та український старшина вийшли на балькон і почали щось довго між собою говорити. Під час їх розмови я мав більше часу розглянутися і виглянув через вікно. На подвір'ї сиділо може зі сто молодих юнаків, силою зловлених, а коло цих дітей товпилися їхні матері з клунками та скромними харчами, з надією, що може вдасться їм вирвати своїх дітей із цього незавидного становища.

Була пізня обідова година. Ми були голодні, бо ніхто з собою, крім «канапок», не мав багато харчів. Ми попросили піти ще до своїх рідних у Львові, щоб пообідати та з ними попрощатися. Німець, хоч нерадо, все таки погодився, і ми розбрилися по львівських вулицях із перепустками, важними до 6-ої години.

Я трохи перекусив у своєї тети й скоро попрощався з нею і вийшов на місто. По дорозі зустрінув я вуйка, з яким також перекинувся кілька слів та попрощався. Мої ноги мене автоматично повели до св. Юра. Хоча була це пообідова пора, в соборі було багато людей, переважно старших жінок, які щиро молилися, часто обливаюгися сльозами. Я також щиро помолився і повернувся на Потоцького.
Під будинком стояла готова до від'їзду машина, а біля неї товпилися матері й голосили за своїми дітьми. Ніхто на них не звертав уваги й нас повсаджували на неї і завезли десь близько Кракеданів до темних касарень. Там ми отримали по одному військовому коцові й порції харчів. Потім нас привезли під Оперний театр, де долучили нас до групи юнаків, переважно з Самбірщини й Дрогобиччини. Це були майже всі гімназійні учні. Трохи стало веселіше на душі, коли при звуках оркестри ми машерували Городецькою вулицею до головного двірця. Зустрічні люди тільки сумно дивилися в наш бік, а жінки обтирали сльози з лиця. На станції було багато народу, прощали нас представники Українського Комітету.

Входимо військовим входом на станцію. По дорозі нашу групу, добре відому місцевим «баншуцам», зупиняють і перевіряють перепустки. Цим залізничним поліцаям не хочеться вірити, що ще вчора вони нас ганяли по перонах, а сьогодні вони нам розступаються і роблять вільну дорогу. З них дехто таки попрощався з нами сердечно, бажаючи щастя. Всідаємо до поспішного потягу, що мчить на Краків, Бресляв, Берлін. Поки поїзд рушив, багато було біля поїзду наших знайомих і рідних. Мій другий вуйко підбіг до вікна й хотів щось сказати на прощання, коли мене впізнав, але потяг уже рушив. У далеку дорогу. У невідоме... З нашого вагону вилітала пісня, сумна й тужлива. Наповняла вона кожного груди тугою за рідним і, змішуючися із монотонним стукотом коліс потягу, залишалася позаду, немов не хотіла залишати рідної землі.

Прощавай село моє рідне, прощавай Україно,
Прощавай саде зелененький, прощавай дівчино...
Співай, співай, соловейку в лузі на калині,
Не журися дівчинонько, козак на чужині...


ЗАМІСТЬ КНИЖКИ — «ГІНЛЕҐЕН»!

Переїжджаючи через рідні околиці, які я докладно знав, Городок Ягайлонський та Судову Вишню, ми махали постійно руками з вікон, щоб бодай в такий спосіб попрощатися з своїми рідними. Між Заріччям і Загородами постать жінки несла ліхтарню до рампи. Я у сумерку пізнав паню Ракову, приятельку моєї сім'ї. Тут Ясьо Демський також викинув свою «кеннкарту» із запискою до своїх батьків, куди він подівся. Можна легко собі уявити їхнє здивування, коли вони знайшли того листа.

Братія сиділа мовчки. Дехто їв свою консерву, а дехто таки тихо плакав. Ми не знали, куди нас везуть. Коли я спитався нашого старшого супровідника-дивізійника, куди їдемо, він відповів: «Сину, лягай на лікоть і відпочивай. Завтра будеш знати, де ти приїдеш». Мене чомусь огорнув страх. Мені здавалося, що зараз наш потяг зірвуть у повітря польські партизани, які в тому часі почали досить сильно діяти.

Під вечір другого дня ми приїхали до міста Тропав на Чехах. Пересіли ми на інший поїзд і після двогодинної їзди прибули врешті до нашого місця призначення — містечка Гульштин, крайс Ратібор.

Нас зустрів старший віком німецький СС обершарфюрер і крикнув: «Ахтунґ! Ді Україніше СС Зіґлінґе антретен! Ім Ґляйхшріт марш!» Між юнаками погулося: «Найто шлячок трапить! Як тут нас витають?» Майже ніхто між нами по-німецьки не знає, а до нас говорять цією мовою. «Де ж українські старшини?» — питався дехто.

Нас негайно завели без церемонії до канцелярії касарень за містечком, де нас розділили на рої і чоти та видали муштрову уніформу. Ми вишнівці якось потрапили до однієї кімнати й першу ніч ніхто не збирався йти спати. Братія гостилася, чим мала, та весело вигукувала: «На продаж «Львівські Вісті»! На продаж макаґіґі! Довго це не тривало, бо до нашої кімнати влетів старий обершарфюрер і з піною на устах зверещав: «Руге! — Тихо! Спати, бо перед вами день, якого ви ніколи не забудете»

І дійсно, ми не забули того першого дня вишколу. Хто на свисток не встав, того ведро зимної води збудило. Декого з коцами викинули підстаршини на підлогу. А пізніше військова муштра.
Перший тиждень був найважчий. Але за цей короткий час помітна була велика зміна. Юнаки випростувалися, ноги автоматично виконували накази — хлопці гартувалися. Ми співали багато національних пісень, але деякі були німцями заборонені, особливо повстанські, яких найбільше знали юнаки з Радехівщини. Наші підстаршини, головно німці з України, не дуже прихильно ставилися до нас «западніков». Дехто отримував пачки з дому, а до юнака Фуксі приїхала мати у відвідини. Тоді нас заставили усіх співати веселих пісень.

Ми також розважалися у грі в футбол, але після кількох змагань той спорт був заборонений, бо декілька юнаків закінчили матч з побитими ногами. Дехто з юнаків навіть навмисне підставляв ногу, щоб йому її потовкти, бо тоді він йшов до шпиталю і оминав тяжкої муштри.

Найгірше було те, що за похибки одного «оферми» мусіли терпіти усі, й це часом неприємно відбивалося на такій «жертві». Важкі були марші у повному виряді, з газмасками на голові. До того ще треба було співати. Деякі хитруни підпихали собі камінці під газмаски, але хитрі підстаршини негайно їх впізнавали, бо голос їх при співі лунав зовсім інакше, як із газмаски. Під час одного із таких маршів, кількох юнаків, які вибилися із сил, забрали карети швидкого поготівля.

У той час привезли до нас нових юнаків, переважно зі Львівщини. Велика радість нас вишенців огорнула, коли ми зустріли ще шістьох наших товаришів зі школи. Вони нас ледве впізнали. Більшість між ними була насильно вивезена.

Вояцьке життя на вишколі нудне. Кожний старався якось собі його розвеселити. Відважніші навіть вилазили попід дроти до міста, щоб зустрітися із місцевими дівчатами. Коли когось з них спіймала жандармерія, то від тоді кілька днів сидів на хлібі й водичці, так що «романси» швидко повивівали цим хлопцям з голови.

Із 1-ої чоти один хлопець мав усього забагато й раз у люті вдарив німецького старшину в лице. Його негайно арештовано й мали його відвезти до карного полку. Але, на щастя, вищий старшина летунства тільки прочитав нам усім прилюдно «лекцію» й пояснив, що кожного чекає за таке свавілля. Цього юнака залишено між нами, але зате перенесено було того старшину із нашої частини.

По якомусь часі ми виявили, що між нами були й польські юнаки. Очевидно, ми обурилися й про це довідалася команда табору. Проте, ті польські хлопці дуже хотіли залишитися між нами. Німці врешті виділили їх на збірці, а від українців зажадали, щоб ми голосуванням вирішили їхню долю, чи мають вони з нами залишитися, чи будуть перенесені до інших частин. Ми таки погодилися затримати їх між собою на загальне задоволення.

На кінець вишколу приїхав до нас з візитою з Берліна комендант усіх юнаків Нікель. Ми усі поїхали потягом до Тропав. Нам здавалося, що ми приїхали до Львова, бо багато будинків були прикрашені українськими прапорами та дивізійними левами. Крім наших прапорів були ще російські, естонські та усіх інших народів. Нас на станції привітала оркестра німецьких «Гітлерюґенд» і ми під її звуки помашерували під міську ратушу. Туди також прийшли юнаки з інших національностей з довколишніх таборів. Це був день нашої присяги. День був гарячий і багато дітей вмлівало. Нікель привітав усіх, але від українців нікого не було. Як нам казали з наших представників ніхто не міг приїхати через бомбардування Львова, який фактично вже був в большевицьких руках. По-українськи читав промову якийсь старшина з Власовської Армії.

Після тієї церемонії ми відмаршували на велику спортову площу, де вже можна було трохи відідхнути. Там нас розподіляли до окремих частин протилетунської оборони у різні міста: Лінц, Відень, Берлін і т. д.

Ми вишенці, крім одного юнака, якось втрималися у одній групі, яку призначили до Найзе-Стефансдорфу.

ОСТАННІ ДНІ ВІЙНИ

Перебування у бараках Стефансдорфу було для нас дійсним відпочинком після рекрутського вишколу. Крім вивчення типів літаків та легких вправ, ми нічого більше не робили. У суботи й неділі ми виходили поза бараки й відшукували українців. Українські робітники у Найсе нас гостинно приймали, хоча самі скромно жили. Часто нас на вулицях зупиняли німецькі старшини і розпитували, хто ми такі. Декому це військове діло таки «вдарило до голови», і вони купували по крамницях різні військові медалі й пагони й з ними робили собі фотографії у місцевого фотографа, очевидно за тютюн чи цигарки, бо він не хотів їх робити за гроші.
Східній фронт відступав і ми останній раз бачили рідні землі на німецьких воєнних новинах у кіні. Тут ми також останній раз отримали листи від рідних.
У кантині ми співали своїх народних пісень, а один юнак з Полтави грав на фортепіяні. Коли це почули німецькі старшини, вони після кожної веері заставляли нас співати. Тут також був перший між нами дезертир.

 Та ідилля скоро скінчилася і нас знову порозділювали на групи та відіслали у різні міста. Я опинився в групі, що була призначена до Любену. На наше щастя у тому місті також примістився Український Центральний Комітет з Галичини й ми були у постійному контакті з українцями.

До нас приїхав відправити Службу Божу о. д-р Сапрун. Зворушливим моментом була для мене хвилина, коли я став на Службі Божій, яку відправляв мій парох о. Кобрин. Приємно було зустрінути о. Володимира Івашка, який впізнав мене, як учня Судово-Вишнівської школи. Відвідував нас також референт молоді при Військовій Управі проф. Зенон Зелений. Він нам розказав сумну вістку про смерть митрополита Шептицького. Та найкраще ми любили відвідини пані «Цьопи», яку ми називали «наша тета». Ми також діставали українські книжки з Праги.
Одначе ми були нетерпеливі, бо хотіли йти до нашого війська — до дивізії. На жаль, ми отримували картки зголошення, але не до нашої дивізії, а до німецьких частин, а навіть Армії Власова.

Ми відсвяткували наше перше Різдво на чужині за українським звичаєм. Сумно було усім, а дехто виходив з-часта надвір, щоб трохи поплакати.

Незабаром по Різдві ситуація погіршилася. Ми були у маршовому поготівлі й нас ніде поза касарні не випускали. Проте мені вдалося вирватися, щоб попрашатися з «тетою» Паліїв, яка також готовилася до виїзду, бо большевики прорвали фронт і наступали на Берлін.

На Йорданський Свят-вечір німці повідомили нас, що ми окружені і чекаємо на дальші накази. Страшно стало. Усі з касарень повтікали, за вийнятком українців та штабу.

Тоді мені притрапилася пригода, яка малощо не закінчилася трагічно. Ми довідалися, що кантина була розбита й трьох нас пішло туди, щоб щось придбати з харчів на непевну годину. Коли я вертався з повними кишенями, мене зустріли німецькі СС-мани. Вони здерли з мене пояс і під ескортою привели до нашого командира, від якого вимагали негайного польового суду. А він міг скінчитися тільки кулею в лоб. Нас трьох вибрали на суд, між ними й мене. Один німецький старшина з летунства зміркував усе й показав мені на вікно, щоб утікати. Я чомусь не міг рішитися. Наш майор не мав іншого вибору, як погодитися на суд, але заявив, що мусить його дещо відложити, щоб якось відповідно приготовитися. Тим часом приїхав до штабу кур'єр і повідомив, що большевики під касарнями. Майор скористав з тієї нагоди й розпустив нас до наших кімнат і казав чекати на дальші накази, які, очевидно, ніколи не прийшли...

Нас огорнула тривога. Що буде далі? Один з наших відважніших пішов сам подивитися на битий шлях і вже до нас не повернувся. Було чути артилерійську канонаду. Ми пішли на південний захід, прямо через поля. По якому кілометрові маршу ми почали викидати свої найменше потрібні у таку годину речі. Першими жертвами впали наші книжки. Ми хотіли їх палити, а коли це зауважив наш старий бунчужний, він з криком заборонив це робити, бо в Любені вже большевики.

По дорозі ми зустріли «вояків» із «Фольксштурму», які нам показали шлях на Коценав. Ніч була морозна. Ми викидали далі, що важче. Я був дуже втомлений і трохи відстав. Нагло хтось мене зупинив і щось спитав. Мені мов відібрало мову. Я опритомнів, як з нашого гурту хтось крикнув, щоб долучитися до них. Тоді я щойно впізнав, що це був совєтський полонений із групи, яка очікувала приходу Червоної Армії. Тієї групи ніхто з німців не чіпав.

Цілу ніч ми йшли без довшого відпочинку. А день ще був гірший. Кожний був втомлений до безтями й тільки мріяв, щоб покластися на тому м'якому пухкому снігу й заснути... Та під вечір наш проворний бунчужний таки придбав нам нічліг у приватних домах. Я почувався, як король, у ліжку під «баворською» периною. Мені здавалося, що то тільки одна хвилина промигнула, як наш бунчужний-«шпіс» мене криком і кольбою будить: «Вставай! Москалі на наших п'ятах!»

Ми маршуємо далі до Бунзлав. По дорозі зустрічаємо вкопані німецькі війська, які очікують наступу. Ніхто не знає, де фронт. Усе в паніці. Нещасливо виглядають старці із німецького «Фольксштурму». Врешті ми дійшли до Бунзлав, яке нагадує мені Перемишль, бо у ньому є міст, через який нікому без перепустки не можна перейти на другий бік. Його сторожить військова жандармерія.

Усіх вояків, які опинилися у тому містечку, спрямовується на бойову лінію. Кожного приділяють до якоїсь бойової частини. Нас також хочуть післати на фронт. Але наш старий бунчужний усім заявляє, що ми без жодного вишколу й іде від одного командного пункту до другого. Врешті йому якось вдається отримати перепустки на виїзд потягом до Дрездену. Яке щастя. Він нас врятував від певної масакри на фронті.

На станції ми беремо скромні порції військових харчів і причіпаємося до потягу, як хто може. Мусимо триматися нашого бунчужного, бо він має наш «маршбефель», а хто загубиться, сам пропаде.

Тоді ми також були свідками контроверсійного тепер альянтського налету на Дрезден вночі з 13 на 14 лютого. Ми були віддалені кількадесять кілометрів, але й тут було ясно, як вдень, від вогнів та світел на парашутах.

Ми приїхали до Дрездену, а потім виїхали до містечка Оршац, яких 50 кілометрів від Дрездену. У тих касарнях ми вперше зустріли наших юначок, які виконували службу телефоністок чи помічниць у зубній амбулаторії. Тут було багато італійських вояків, але вони не мали права носити поясу. Тільки їхні офіцери могли підперізуватися, але й їм було заборонено носити будь-яку зброю. Італійці завжди йшли по харчі на самому кінці й їх використовувано до копання шанців.

У Оршац зібралася майже ціла наша чота із рекрутського вишколу. Але й тут ми не загріли довго місця. Нас розділили на дві групи. Одну призначили залишитися в Оршац, а другу, у якій я опинився, післали до області Мекленбурґ над Балтійським морем. Ми розпрощалися з товаришами і поїхали. Заки ми добилися до свого місця призначення, до Нойштадт Ґлюве, забрало нам понад тиждень часу. Це був останній наш постій перед закінченням війни.

Довкола того містечка було багато військових баз. У тому районі випробовувано ракети У-І та У-ІІ. У лісах було скрите летовище, на якому ми вперше бачили реактивний літак, який вживав парашуту при приземленні. Але для тих літаків німці вже не мали пального.

Були поблизу також табори примусових робітників, де тисячі наших робітників працювали за літру юшки денно для 3-го Райху. Був там також відкритий великий робітничий табір.

У тому таборі не було б нам уже погано, як би не часті алярми та налети альянтських літаків. Під час алярмів ми вискакували нераз через вікна, щоб скоріше скритися від бомб і бортової зброї. Найгірше було вночі, коли ніхто не знав, куди сипляться 25-кілограмові «грушки», чи розріжуть небо світляні «книдлі».

Однієї ночі я вдивлявся у блідий місяць і не міг заснути. Нагло алярм. Я вистрибнув через вікно й бабах в яму. Наді мною гудять літаки. Я тільки молюся тремтячими устами Отче наш... і Богородице Діво... За хвилинку чую під мною хтось стогне. «Чи живий чи поранений» — думаю, але вилазити не збираюся, бо бомбардування ще продовжується. Та тут знову, як щось загуде і на мене впаде. Я дух запер. Мабуть, кінець. Та це не була бомба, а знову хтось на мене впав. Чую — то мій приятель Івась Терепа. «Вилази» — кажу йому, важко дихаючи. «Почекай ще, — відповідає він, — хай літаки перелетять». Ми так лежали усі три в вузькій ямі, а під нами отой німець тільки глухо позойкував. Коли налет проминув, ми повилазили, а на кінець видрапався старший німецький вояк. Він тільки кляв, бо що мав більше робити.

Нам було дозволено брати харчі із кухні, в якій харчувалися летуни. Харчі видавали три молоді дівчини із Великої України. Спочатку вони дивилися на нас з-під лоба, питаючися, куди ми «такі молоді жуліки» під кінець війни забрили. Але вони нас трактували добре й при видачі зупи хохля завжди ниряла по дні казана, щоб щось густішого попало нам до менажки.

Ми також відвідували наших робітників у таборах. Не всі вони були свідомі й деякі очікували «визволення» червоної армії. Вони нам розказували різні новини і казали, що до них приїзджав представник від генерала Шандрука, щоб вербувати робітників до Української Національної Армії. Деякі голосилися.

Я познайомився з однією сім'єю із Самбірщини, в яких було маленьке немовля. Вони вибиралися вертатися додому. Очевидно, я просив їх, щоб вони їхали через Судову Вишню і розказали моїм батькам про мене.

Під кінець квітня тривога збільшувалася. Командир нашої частини постійно нас перестерігав, щоб нам не попасти в яку халепу, бо війна й так уже програна. Також нам наказували постійно носити з собою газмаску.

У квітні на наше летовище прибули інші частини українських юнаків із зенітками. Вони були дуже втомлені й не дуже радо встрявали в розмову, бо до того ще негайно взялися до вкопування своїх гармат. Дивно їм було, що ми свобідно по летовищі ходимо, майже без жодної служби, а вони вкопують гармати.

Ще гірше для них було під час налетів. Вони обслуговували зенітки тоді, як ми рідко обслуговували важкі кулемети. Вони мусіли стріляти, а ми при перших бомбах «давали ногам знати» і втікали в поблизький ліс.

Одного разу біля мене посипалася серія з літака так близько, що я думав, що мені в очах почорніло, і як скочив я до лісу, то аж опинився між жінками, які копали окопи. Вони мене почали лаяти польською мовою і я швидко повернувся до нашого бараку. Чомусь після кожного налету мені їсти хотілося, і тим разом я подумав про свою порцію харчів, які, на щастя, ніхто не з'їв під час налету.

Раз ми спостерігали повітряну битву між альянтськими і німецькими літаками. Переможцями очевидно вийшли альянти, а з п'ятнадцяти німецьких літаків, які вилетіли, тільки чотири-п'ять повернулося назад і то пошкоджені.

ПОЛОН

Кожному ясно було, що зближається кінець війни. Одного дня ми побачили над адміністраційним будинком німецький прапор на пів щогли. Нам сказали, що в Берліні у важких боях згинув Гітлер.

Після вечері прийшов до нашої кімнати сотник. Він пооглядав стіни, на яких були вивішані образи святих, потім підійшов до кожного й тепло й довго розмовляв. Найменших пригортав до своєї груді. Видно було, що він з нами прощається. Врешті він сів за стіл та розповів нам про воєнне становище. Фронтова лінія американців всього 1-3 кілометрів на захід, а совєтська 45 на схід. Радив нам, щоб ми старалися дістатися до американців. На кінець подякував нам, за те, що ми були добрі й з дисципліновані вояки та сказав, що він хотів би мати кількох синів, таких, як ми.

На другий день зібрав нас полковник, гарна людина, яка завжди добре ставилася до нас. Він наказав нам брати якнайбільше харчів, а все інше залишити. Він не мав уяви, який поворот домів чекав нас. На кінець порадив нам поздирати з наших уніформ усі знаки СС, та потиснувши кожному руку, попрощався з нами.

У кімнаті ми залишилися самі, як діти без батька і матері. Дивний дух нас опанував. Кожному стало страшно. Я подивився через вікно. На вулиці ходили «кацетники» і шукали за будь-яким куском хліба. На летовищі група летунів збирається до відмаршу. Всюди метушня. Я пішов до родини із Самбірщини, але застав тільки жінку з малою дитиною. Чоловіка не було. Просила мене зайти до стайні і його відшукати. У стайні я дійсно зустрінув свого земляка, біля возу, навантаженого всяким добром: коняком, кубами, харчами. Він збентежився і почав якось
викручуватися. Я йому кажу: «Уважай чоловіче, бо тут ще німці, то можеш під кінець війни погибнути намарне». Він дав мені кілька пушок консервів, трохи сира й я пішов назад до своїх друзів. Я їм усе розповів і вони негайно також побігли до стайні, але уже не застали ні нашого земляка, ні воза. Спритний був, пропав, як під землю.

Ми тепер мали досить вільного часу, бо нами ніхто особливо не цікавився. Пішли ми до магазинів, щоб взяти нову білизну, до кантини, може, щось і там зарвемо. О год. 2.30 по полудні ми все таки отримали наказ бути готовити до від'їзду у напрямі Швері. Усі були готові, крім одного. Я побіг шукати за ним у напрямі дороги, яка була віддалена близько одного кілометра. Коли я до неї зблизився, не повірив своїм очам. Вона була затарасована людьми і возами, які сунулися на захід. Декілька із «східніх» робітників з клунками йшли на схід. Я думав, що сталося з моїм другом. Може він переодягнувся у цивільний одяг і згубився у юрбі в місті. Мені також хотілось би переодягтись і я пішов до міста шукати за своїми робітниками, які нераз нам радили переодягтись в цивільний одяг і так закінчити війну.

Я подався до міста. Знову прийшло мені на думку, що я роблю зле. Шукаю за своїм, другом і відірвався від усіх своїх товаришів. Може вони вже виїхали, а я свідомо "шукаю собі нової халепи. Нагло почулося: «Танки ізправа!» Усі стрибають із возів та втікають. Мене огорнув страх. Що маю робити1? Та куди всі, туди я. Біжу у напрямі міста. Деякі німецькі вояки із «панцерними п'ястуками» перескакують дорогу й прямують назустріч танкам.

Але навпроти товпи появився німецький жандарм із білою опаскою на рукаві, який кричав:: «Не стріляти! Їдуть американські танки!» Цей жандарм був без зброї і радив усім вивішувати білі хоругви на знак здачі зброї. Дехто із нацистських урядовців витягав навіть пістолю і грозив жандармові. Проте усі повинувалися його наказові.

Перед нами появився американський танк із білою зіркою. До себе нікого не підпускав. По дорозі я також побачив автомобіль із вищим німецьким старшиною і його шофером. Довкола нього товпилися німецькі вояки. Я підійшов ближче й побачив, чому. Вояки приперли старшину й його шофера до стінки автомобіля, а самі грабили цигарки, тютюн, коняк та все інше добро, яким був навантажений автомобіль. Старшина тільки злісно кричав: «Свині, де ваша дисципліна», — та ніхто на нього не зважав. Я також посяг рукою до автомобіля і витягнув пагку цигар, які мені пізніше стали в пригоді, — я їх міняв за кусок хліба.

Я всетаки рішився повернутися до касарень із радісною вісткою, що війні вже кінець. Коли я вийшов за місто, зустрів групу наших юнаків, які з «панцерними п'ястуками» маршували у східньому напрямку. «Куди ви йдете, дураки», — кричу до них. «Я був в місті й там уже американці. Кінець війні!» Але вони мені не вірили й пішли далі.

Коли я прибув до касарень, мене зупинив один старшина й питається:

—  Чи ти не бачив моєї групи юнаків?

—  Бачив, — кажу, — як вони маршували на схід. — Він тільки закляв.

—  Що ті «кіндер» собі думають? Думають, що тими «панцерфавстами» розгромлять «Русслянд»? — і пішов у напрямку за ними.

Ми були готові до від'їзду. Повсідали ми на вантажні автомобілі й були готові йти у невідоме. Позривавши із своїх мундирів відзнаки й опаски, кожний виглядав, немов нагий. Якби не наплечники, військові пляшки та їдунки, вони зовсім не різнились би від дітвори, яка недавно їздила до школи до Львова. Кожний мовчав. Дехто шепотом перекидався якимсь словом. Старші почали несміливо розказувати те, що чули від своїх батьків, як вони переживали свій полон у 1-ій світовій війні в Італії над річкою Піявою.

Ми готові до від'їзду. До нашої машини причепили ще одну льору із німцями і німецькими жінками, правдоподібно тими, що працювали в адміністрації робітничих таборів і концентраційних лагерів. Добра кумпанія. Ніхто з нами не прощався. Тільки кілька затиснених п'ястуків ми побачили із гурту придорожніх примусових робітників.

Їдемо шляхом серед піль і дивно стало. Не чути ні виття сирен, ні гуркоту літаків, ні розриву бомб. Ліси починають прибирати зелений вигляд на весну. Поля стоять облогом. Ми скупчилися в гурті своїх серед старих німецьких вояків.

По дорозі під'їжджає до нашої машини наш сотник, одягнений у цивільну одежу. Зрівнюється з нами і гукає вслід: «Авф Відерзеген, мої малі вояки. Щасливого повороту на батьківщину! Готт міт унс! Німці якось дивно дивилися на нас, на цих чужих і незвичайних дітей-вояків.

В'їжджаємо до якогось лісу і водій затримує автомобіль. Каже нам, що ми їдемо у напрямі Шверіну і так він нас далеко завіз, доки йому стало бензини. Тепер кінець всьому й кожний стає своїм власним паном і за себе відповідає.

Гарний для нас кінець! Шофер вас відпускає з війська. Що ж далі? Ми тут повикидали свої військові книжечки та значки, чи «нашильники», як ми їх популярно називали. Німецькі вояки та жінки переодяглись у цивільний одяг та незамітно зникали. Тільки ми не мали куди зникати. Шофер на нас з-під лоба дивився і казав, що нам вже також час повертатися до «Гаймату». Не одному з нас пригадалася Україна, батьки й друзі. Чи вони усі живі? Кого ми там зустрінемо? Що нас чекає? — вертілося в голові.

Врешті ми знову всіли на машину, яка поїхала лісом. Звідусіль було чути стрілянину. Дехто з німців кінчав самогубством, але більшість стріляла «на віват», викидаючи зброю куди попало. По деревах висіли різні роди зброї та навіть міни, як тарілки. Декуди горіли автомобілі, коло яких грілися вояки. Було страшно.

Ми виїхали з лісу й їхали битим шляхом. По дорозі ми зустрічали колишніх кацетників, які тепер поодягані в військові уніформи й озброєні крісами й кулеметами також стріляли, шукали за своїми недавніми катами та шукали відплати за свої терпіння. Вони від вояків відбирали більш вартісні речі, як годинники, далековиди тощо. Подекуди стояли підпиті американські вояки та гукали на всіх, щоб швидше маршували.

Наш автомобіль зупинили американці й казали нам далі йти пішком. По дорозі якийсь американець вибрав мене із колони, казав мені скинути плаща й обшукав мене. Не знайшовши нічого, попхав мене назад у колону. Ми перейшли місто Шверін і вийшли на болотнисту площу за містом. Тут нам казали збиратися. СС-ів під ескортою погнали далі.

Ми примістились на великому полі над озером. Маси війська туди зігнали американці. Усі були голодні й не було, де лягати, бо було мокро. До того ще й упав дощ. Ночі були холодні. Наша групка держалась разом. Я ще мав останню консерву й рішив її тепер з'їсти. Як я її витягнув, усім засвітилися очі, як голодним вовкам. Вони вже нічого не мали, бо все скоріше поїли. Відчинаяю банку. Івась Б. каже сумно до мене: «Влодек, та сьогодні Великодна п'ятниця. Як ти м'ясо можеш їсти». Я дійсно про це забув. Думаю — справді гріх. Гріх страшний, але голод ще страшніший. Мої товариші, які все поїли скорше, напевне так говорять, бо хочуть зм'ягшити мої почування, щоб я з ними поділився. Нема фраєрів. «А, — говорю, — сьогодні п'ятниця, але для мене нехай вона буде Великоднею неділею».

На наш Великдень нас зформували в сотні, порахували й повели до табору полонених за колючі дроти. Тут бодай дали нам шатра й скупу пайку харчів. Також часом брали на роботи очищувати дороги за додатковий приділ харчів.

Одного разу кількох з нашої групи призначили на таку роботу. Ми помаршували за місто й там шукали по залишених автомобілях будь-яких вартісних речей, за які американці платили цигарками. Я пішов наперед цілої групи й в одному автомобілі бачу на керівниці військовий пояс із пістолею. Скачу на східці й простягаю руку по пояс. Нагло із сидіння підноситься якась постать. Я чомусь крикнув: «Поднімайсь Ванька, здесь американи!» Та яке було моє здивування, як це дійсно піднявся совєтський старшина, у зимовій шапці з червоною зіркою на чолі. Він також почав до мене кричати й хотів схопити мене, але я швидко втік і сховався за автомашини. Він вийшов і почав розпитувати по-німецьки, чи є між нами «русскі» люди. Німець-перекладач відповів, що нема. Тоді він пішов до американців і зажадав, щоб нас зібрати й він буде пізнавати того, хто його збудив. Очевидно, я не вилазив із свого сховку. Цілу нашу групу зібрали, але, на щастя не рахували, і цей старшина почав «пізнавати»». Не міг пізнати, бо й так був підпитий, але пізнав, що між групою були слов'яни. Тоді він почав їх бити кулаками. Найбільше страху наївся Жорка, російський хлопець, який був приділений до нашої групи ще в Любені й із нами ділив долю і недолю. Боявся він, щоб його хтось не видав.

На таку поведінку російського старшини американці не знали, як реагувати. Вони тільки держали свої кріси на поготівлі й через радіо покликали своїх старшин. Незабаром приїхав джіп із американськими старшинами та військовою жандармерією. Червоноармієць трохи заспокоївся і приніс бензинову банку, повну горілки. Давав американцям напитися, вони з чемности пили й дали йому своїх цигарок у виміну. Зате потім цілу дорогу додому плювали.

У таборі ми жили нудним життям серед поголосок і непевности. При кінці травня прибула до табору совєтська комісія, яка зверталася до німців, роджених у Східній Німеччині, щоб вони залишалися на місці. Їм вони видадуть по кілограмові хліба й негайно звільнять додому. Проте її ніхто не слухав, лиш почалися різні вигуки полонених, аж американці їх забрали.

Одначе в таборі було видно всі познаки, що нас перевезуть. Одного дня усіх ненімців зібрали перед адміністраційним будинком. Ми були непевні, що робити. Порозумівшися між собою, ми рішили говорити, що нас зловили силою і завезли копати окопи, де нас обмундурували. Хоча це не була повна правда, проте деякі між нами були силою забрані до війська. Та американцям йшло про що інше. Вони шукали за «гітлєрюнґами», які боролися у Берліні. Після перевірки фактів, які потвердили німецькі старшини, що ми нічого з нацистською молодечою організацією не мали спільного й у Берліні не воювали, американський старшина через перекладача сказав нам, що усі до 18 років будуть якнайшвидше звільнені, як тільки почнуть функціонувати залізниці. Це нас врадувало й ми веселі повернулися до своїх шатер. Не догадувалися ми тоді, куди нас вестиме шлях до волі.

З цієї нагоди ми розпалили ватру й заспівали собі «гарцерської» пісні: «Табор це створений для нас, не треба нам бабів». Але кому з нас були в голові дівчата. Ми мріяли про чорний хліб.

Я сам почувався стариком між цими полоненими і думав про рідний край та батьків.

О. Северин Санрун, головний капелян українських юнаків при німецькому летунстві править Службу Божу для юнаків, на протилетунських становищах "Ам Гіммель" коло місцевости Дойчш-Вяґрам на північний схід від Відня.


На переїзд довго не треба було чекати, бо згідно з Ялтинським договором, американці мусіли покинути ці околиці і переїхати за річку Ельбу. Нас потягом перевезли до міста Любеку, а відтіля маршем ми прийшли до Шимберґу над Балтійським морем, а з Шимберґу до Селем Зеє. Маршували ми два дні, при керівництві німців. Тут ми були підпорядковані англійській армії, яка не дуже нами опікувалася. Під час довгого й важкого маршу нас майже не годували. По дорозі ми зустрічали автомобілі, що їхали на схід, із робітниками. Поверталися вони додому. Та не були вони такі щасливі й веселі, як поворотці до Італії чи Франції. У якомусь селі ми зустрінули наших людей. Я без надуми зупинився коло них і попросив води. Та замість якоїсь допомоги чи бодай співчуття, я погув від однієї жінки: «Що тобі тепер води захотілося? Довоювалися гітлерюнґи. Ха, ха». Очевидно, із моїх уст вирвався лише львівський батярський вислів.

Врешті ми прийшли до свого місця призначення. Приділили нас до 1-ої сотні в малому гарному ліску, без дротів, бо ми не були трактовані як військовополонені, а призначені на якнайшвидше звільнення. Розтаборилися під шатрами. Але їсти було обмаль. Однієї ночі нас збудив запах жареного м'яса, а за кілька хвилин оточили наш табір військові жандарми із німецькою поліцією і поблизу одного шатра, у якому перебувало 5 німецьких старшин, знайшли кістки двох баранів. За це на другий день, як нам казали, розстріляли трьох старшин. Та найбільше німці нарікали, що після того польового суду німців не розстрілювали англійці, а таки самі німці.

Проходив червень. У таборі життя йшло нудно й нецікаво. Голод кожному допікав й деякі почали підпадати на силах. Кожен старався якось собі радити. Я навіть пробував ловити рибу на шнурок, але без жодного успіху. Довкола табору були поля зі збіжжям, але його хоронила поліція. Вештаючися так, я натрапив на німкиню, яка доїла корови. Я попросив їі молока й вона мені дала напитися. Потім я частіше ходив до неї по молоко з горнятком, яким ділився часом із своїми ближчими товаришами. Раз мені вдалося «свиснути» одну пачку цукерок. Хоч як нас сторожили при вивантажуванні харчів, мені вдалося цю пачку присипати піском, і як автомашина від'їхала, я її приніс до шатра. Це трохи «осолодило» мені життя.

Щораз більше почали звільнювати німців додому й вони старалися продавати все, що їм було непригоже в цивільному житті. Навіть пістолі, які було суворо заборонено мати в таборі.

Під час літа приїхала до нашого табору яка сотня вояків балтійських країн. Вони майже всі говорилли по-російськи. Дивувалися, чому ми не втікаємо, але не дали нам поради куди. Самі вони майже всі позникали впродовж короткого часу.

ТАБІР БЕЗ ДРОТІВ

Нас знову викликали до перевозу. Та тепер між нами наш товариш захворів і перебува у амбулаторії і ми рішили без нього нікуди не рухатися. Прийшли ми до нього й переказали йому наше вирішення. Він із сльозами в очах дякував нам, але запевнив, що він також з нами поїде, бо вже «вродив» своє, після двох тижнів страждання.

На новому місці нас примістили у стайні. Українська група вибрала собі місце на стриху, із якого було видно море, а за якихось п'ять кілометрів — затоплений корабель. Кожний думав, що в цьому кораблі є і як би до нього дістатися.

Тут ми були під командою якогось чоловіка із повідриваними пагонами, який говорив до нас ні то по-українськи, ні по-російськи. Не знаю хто він був. Чомусь завжди сумно дивився на нас із-за своїх окулярів.

Між нами були різні національності: грузини, угорці й хто зна хто. Угорці завжди робили багато галасу, крали, що попало під руки, палили великі вогні й до них кидали патрони. Було кілька випадків поранень.

Між нами були також старші вояки із Української Дивізії. Вони нас підтримували на дусі і завдяки їм ми щораз більше зживалися у правдиве вояцьке братство. Їм було море по коліна, не тільки в переносному значенні, але й у правдивому. Одного дня один з них десь з-під електрівні роздобув човен і поплив до корабля на морі. Коли хлопці вирушили до нього, привезли звідтіля пшеницю. Це була неабияка здобич. Негайно почали з неї пекти паляниці й створився «чорний ринок», а з тим і сварки за човен. Кожний хотів їхати до корабля, щоб привести собі набряклої пшениці. Командант табору розв'язав це питання так, що по черзі призначував човен для кожної групи. Одну таку групу захопила буря на морі й вона повернулася щойно через два дні. Ми всі думали, що вони потонули.

До нашого табору щораз більше привозили різних вояків. Великою втіхою для нас був приїзд групи юнаків, таких самих як ми. Та вони воліли жити окремо під шатром, бо не хотіли долучуватися до всієї юрби в стайні, де часто бували сварки й бійки. Між ними були Дозьо Будний, Циганчук, Макойда та Бобеліх з Комарна.

Ми кухні не мали й її німці нам не давали, бо казали, що незабаром поїдемо додому. А харчі привозили нереґулряно, і звичайно сухі так, що треба було собі самому варити. Хліб спочатку був один бохонець на вісьмох, а опісля — на дванадцятьох. При поділі хліба була ціла комедія. Бохонець ділили на 12 пайок, один обертався спиною до всієї групи й показував на пайку, а другий, також обернений, казав, якому з черги в ряді її призначувано. Англійські панцирні авта та німецька поліція дбали про те, щоб ніхто без перепустки не входив до села. Так в голоді й холоді проминув майже місяць.

Ми також одержували по три цигарки денно, які я міняв за харчі. По ці цигарки до мене часто приходив старший вояк з польського війська й Дивізії Вовк. Він походив із Львова й коли я йому згадав про «могіканів» та палац Унібжецький, він мене взяв також за львов'янина. Він мав золоті зуби, був говірливий, при чому дуже слинився. Розказував звичайно про свою дружину й дітей. Така розмова кінчалася плачем і прошенням цигарки, яку я йому давав. Жалувався, що нема «медицини» (горілки). У його товаристві, при «віцах», час проходив хутко. За мої цигарки він мені віддячився.

Одного разу в таборі появилося на чорному ринку м'ясо. Хтось якось роздобув корову й закопав її в землю. Але це м'ясо треба було негайно варити, бо на ньому хробаки висіли, як бомби. Німці й англійці шукали за цим м'ясом, як за мінами, але не знайшли. Я підозрівав, що це мій приятель Вовк був тим різником, бо він дав мені кусок м'яса, якого я не бачив вже місяцями. Натякав мені, що корова коштує його дві пари черевиків, як її виводили до табору з лісу. Для нього це був жарт, а на мені шкіра терпла, як я згадував двох баранів в таборі над Зелем Зее, за яких розстріляли кількох німців.

Старші наші товариші розважали й потішали молодших, Я найбільше подружив з Іваном Винницьким, який нервово прижмурював очі. Казав, що це йому залишилося з боїв під Кеніґсбергом. До нашого вужчого гурту належали ще, тих що памятаю, Петро Гупало з Золочівщини, Кіт, Адамик, Коваль, Теодозій Волошин, з яким я договорився їхати до нього в сади Чортківські та Івась Головатий, який особливо опікувався Винницьким і Осипом Романовим.

НА «РОДІНУ»

В той час над нами перебрав команду один грузин, заступник попереднього коменданта, який десь зник. Він завжди говорив: «Пєрвий звод стройся! Сейчас моя будуть видавати хлєб! Ми його охрестили «Моя твоя не понімаєт». Одного ранку «Моя твоя не понімаєт» сказав нам, що «в десять часов поєдєм на родіну». І дійсно, ранком приїхали англійці, одягнені в шкіряні куртки без рукавів, з кількома автомашинами та совєтський майор танкових військ. Він сказав коротку промову, що Сталін кожному все простив і поїдемо на «родіну». Будемо вантажитись, але в порядку. Перші поїдуть з Далекого Сходу, за ними грузини, татари, росіяни, українці та білоруси. Всі рушили в наказаному порядку до машин, але англійці дозволяли всідати тільки по двадцять осіб на один автомобіль, хоч совєтський майор хотів якнайбільше з нас навантажити. Я таки всів на машину поза своєю чергою, як до мене приступив «Моя твоя» та запитав:

—  Откуда ти?

—  Житомир, Віннницької області, — відповів я спокійно.

— Врьош, ти жулік! Слазь! — крикнув він до мене. Мене таки скинули в автомобіля. — Утром все уєдєм друґімі машинами, — потішив він мене.

Я залишився далі в овечій стайні. Зауважив я при тому, що для майже всіх українців та декількох білорусів не було місця на машинах. За тими, що від'їхали пропав всякий слід. А ми чекали на новий транспорт і так проходили цілі тижні.

Але голод дошкулював щораз більше. Я все виміняв за харчі. Залишився в мене на шиї медалик, єдина пам'ятка з св. Юра, з яким мені не хотілося розставатись.

Ми не одержували жадної преси, ані не мали радія. Тому не знали, що діялося в світі. Кожний займався, чим міг, а найбільше вошобійством. Я часто любив ставати до сходу сонця й іти над беріг моря досипляти ранку при шумі морських хвиль.

Одного ранку я встав і пішов у напрямі моря. Несподівано побачив ровериста, що їхав у напрямі нашої стайні. Мені в голові прошибла думка: «напасти на нього й відібрати йому їжу». Я ще встиг побігти до стайні й озброїтися своїм ножем, та засістися на нього. Доїжджаючи до стайні, роверист звільнив біг якраз біля моєї засідки, я вискочив і крикнув:

— Гальт! Во фарст ду гін?

—  Що тут є? — він перестрашено питається. Я йому коротко кажу:

— Це російський табір. — А він не може від совєтського прапора очей відірвати, а я від його валізки на ровері. Він добре говорив по-німецьки, але пізнати було, що не німець. Поляк, думаю. Що там в нього в валізці. В розпуці стиснув я п'ястуки, стрибнув до нього та крикнув по-польськи:

— Що маєш ? Я голодний і готовий на все.

— Тільки пару канапок з вудженою солониною та свої речі, які я забрав він німецького бавера, — відповідає мені тремтячими губами.

Я кинувся на канапки як голодний вовк. Першу майже цілу проковтнув нараз, не запримічуюги незвичайного смаку. Мені впало в вічі, що він ламано говорив по-польськи, тому я його запитав:

— Що ти за поляк, що так слабо по-польськи говориш?

— Я з Тернополя.

— А по-українськи розумієш?

— Так, — відповідає.

— То ти українець, — питаюся.

— Так, — каже він.

— Ну, я також українець, — відповідаю. Мені відразу соромно стало і я його перепросив за свій вчинок.

Я йому порадив оминути цей табір, бо незабаром хлопці прийдуть над море митися й тому він може попасти в халепу. Ми йшли разом і розговорилися, як давні знайомі. Він мені признався, що він з Полтавщини, знає багато галичан і не думає повертатися додому. Казав, що два рази пробував вступити в лави Дивізії, але німці не хотіли його звільнити з праці. Розказав, що в його таборі інші порядки. Там, має синьо-жовтий прапор. Він пообіцяв мені прислати на другий день провідників з табору, щоб нас усіх вивести на волю. Ми сердечно розпрощалися.

НА ВОЛЮ

Я схвильований біля полудня повернувся до табору й розказав усе своїм друзям. Почалися дискусії і вагання. Що робити? Повертатися на Україну, чи втікати на волю, у невідоме? Сон не брався нас тієї ночі. Я почав переглядати свої речі та рішився таки втікати. Деякі рішилися вертатися на Україну й інших до цього намовляли. До таких належав Місько Мартиник, який намовив багатьох юнаків їхати додому. Я їх просив, щоб переказали моїй рідні, де я перебував. Обіцяли зробити це.

Увечорі до мене підсунувся один з наших старших вояків-фюзилерів, Крук. Він мені сказав: «Володимире, якщо ти втікаєш, я іду з тобою». Мені радісніше стало, що наш гурт збільшувався. В товаристві і смерть мила. Він не звертав дотепер на себе особливої уваги. Говорив, що він гуцул, а не лемко. Але коли він мені сказав, що якщо нам вдасться вийти щасливо на волю, він мені віддячиться, мені здавалося, що це звичайне говорення. Та він наполягав на своє й сказав мені: «Я тебе заберу до Америки. Я американець». Опісля він розповів історію свого життя. Він був сином американця, який вислав його влітку 1939 року на вакації до Ворохти. Там його застала війна й большевицька окупація, яку він пройшов переховуючися. Відтак прийшли німці. Він рішився вступити в лави Української Дивізії й боротися за волю батьківщини свого батька. Так він опинився в нашому таборі.

Вночі ми ще довго говорили й сумнівалися, чи наш полтавець прийде ранком на умовлене місце. А ранком всі забрали з собою свої речі і пішли через потік знайомими полями. Наша група була досить велика. На умовленому місці нас зустрів представник з вільного табору Осип Мищишин із Зборівщини, привітавши нас «Слава Україні». Нам хотілося по військовому «вдарити в дах» і відповісти: «Слава Героям». Мищишин привітався з нами, дав кожному по куску хліба, а наш полтавець обдарував нас цивільними «лашками». Ми почали переодягатися і пішли слідом за нашими провідниками. По дорозі ми зустріли англійську стежу, яка нас не зупинила. їм було байдуже. Я тихо помолився й чомусь мені пригадався митроп. Шептицький, який говорив «нема кращого на світі вчинку, як віддати життя своє за друзів своїх». Ми прийшли щасливо до табору Коріґен над Балтійським морем, поблизу Кілю. Так закінчилася наша військова Одиссея. Перед нами погинався новий шлях — на волі.

ЕПІЛОГ

Пишучи ці спогади, хочеться мені згадати моїх колишніх товаришів по зброї — молодих юнаків з Мшан, Цунева чи Камінобродів, які належали до судово-вишнівської «.шайки» й «оперувати» на залізниці Перемишль—Львів: Ярослава Помірка, Зенка Пришляка, Антося Макаруху, Лабу, Осипа Пундика, Осипа Рака, малого Стефка Лемця чи поляка Яся Демського. Не всім вдалося щасливо пройти війну й поселитися в країнах вільного світу. Багато поклали свої голови в боротьбі за свою батьківщину. Деякі повернулися на Україну. Деякі згинули на Сибірі. До них належав також Ярослав Помірко. Нам вишнівцям прийшлося жити й дружити з іншими юнаками з інших міст і сіл Галичини, як: Ромко Макар з Дрогобича, Фуксі, Андрій Добрянський, Роман Сташків, Володимир Маргенівський, Славко Свирида, Івась Стадник, Федір Луців, Мирослав Кагала, Дозьо Вудний, Осип Романів, малий Макайда, Іван Морочко, Володимир Підгірний, Петро Бобелій, Петро Гупало, Іван Леськів та Івась Головатий, який перший з нас одружився. Багато з них тепер стали поважними громадянами, покінчили студії й живуть своїм життям. Я, доки міг, продовжував свою «військову кар'єру» в канадській резерві, хоч вона скінчилася на «найвищій» ранзі ««капраля». Проте мені навіть тут було приємно здавати рапорт нашому сотникові, колишньому дивізійникові, Володимирові Молодецькому. Приємно згадати й наших опікунів, як проф. Зенона Зеленого й покійну вже Цьопу Паліїв. Наша боротьба закінчилася 25 років тому, але спогади живуть між нами і всі ми далі леліємо мрію, за яку ми колись в своєму юному віці пішли боротися у страшне невідоме.