НА СЛОВАЧЧИНІ

        (Уривок зі Споминів "Свата")

 

              По короткій відпустці, яку я дістав по закінченні старшинської школи, поїхав я до Нойгаммеру, де я вже Дивізії не застав, бо Дивізія переїхала на Словаччину, де вибухло комуністичне повстання, інспіроване та очолюване большевиками. Вона мала поборювати це повстання та рівночасно там продовжувати вишкіл, бо ж вона була ще у стадії формування по битві під Бродами. Мене відкомандировано до Жіліни, де була дивізійна головна квартира. Там мене призначили до 31-го полку, якого квартира була у Раєцьких Теліцах. Це була купелева місцевість з лікувальними джерелами. У штабі полку я застав бувшого ад'ютанта з 29-го полку, якого я пізнав ще передтим як страшну свиню й хама, гауптштурмфюрера Вайса, який по битві під Бродами дістав підвищення ранґи та призначення на ад'ютанта у 31 полку. Він мене представив командирові полку штандартенфюрерові Паннірові, який привітав мене та тому, що я з усіх нових старшин приїхав останній до полку з відпустки, та що всі сотні мали вже своїх командирів, я сотні вже не дістав. Із цієї причини він мене призначив старшиною для спеціальних доручень (Ordonnanzoffizier) у штабі полку.

               Паннір - це була людина у віці між 40 а 50 та мала опінію дуже суворого та жорстокого чоловіка, у цім я мав до кінця війни багато нагод переконатися. Він був відзначений Лицарським Хрестом (Rittericreuz), за які то подвиги, я про те ніколи не довідався. У нашій Дивізії тільки він та генерал Фрайтаґ мали таке відзначення. Він був ранений у ногу та шкутильгав, підпираючись палицею. Часто брав застрики морфіни, яку він, мабуть, діставав після поранення, і так згодом став наркоманом. Часто видавав нерозважні та необґрунтовані накази, мабуть, під впливом наркотику, і за їхнє невиконання карав по-драконськи. До мене, однак, він відносився відносно добре, мабуть, мене цінив.

                На посаді Ordonnanzoffizier-а я не побув довго, бо зачала формуватися штабова сотня. Мене призначено командиром першої чоти т. зв. Jagdzug. Це була мисливська чота з вибраними людьми та спеціяльним озброєнням, переважно новими автоматичними Stutmgewehr-ами, з маґазинками на 32 набої. Ця чота була призначена до спеціальних бойових та ударних завдань. Я добирав собі добрих вояків з цілої сотні до своєї чоти, котрих я міг пізнати за цей короткий час. Чота мала три рої по около 15 людей в кожному рою, свою польову кухню та один віз на наші припаси. Роєвим першого роя був десятник Нагнибіда з Єзуполя. Другим роєм командував десятник Нирка, а третім, старший стрілець Виклюк, а по його смерті - Лев Галас. Підстаршиною постачання був Роман Іваницький. (Після війни він через довгі роки мав своє підприємство в Нью-Йорку). Очевидно, що наш полковник посилав нас де було найбільше небезпечно. Однак великої війни на Словаччині ми не зазнали, бо збаламучене большевиками словацьке військо скоро піддалося та їх по роззброєнні розпущено домів, а партизанські проводирі та їхні совєтські дорадники, взглядно зверхники, повтікали або поховалися в лісах, не виказуючи великої охоти воювати. Щоправда, деякі частини Дивізії мали серйозніші конфронтації з партизанами у початковій стадії повстання, як Kampfgruppe Wildner, але теж без більших консеквенцій. Вже сама наша присутність вистачала, щоб їх тримати на потрібну віддаль від нас. Дивізія перебрала від роззброєного словацького війська всю потрібну зброю, коней, гармати та інше устаткування так, що вкоротці була повністю озброєна. Від німців ми були би того всього може й не дістали у тодішній стадії війни. Мене та мою мисливську чоту посилав полковник Паннір часто на виправи у гори на розшуки за партизанами. Ми собі там ходили самопевно з нашим автоматичним озброєнням якби на прогулянки, без жодних неприємних пригод. Час до часу застрілили ми серну, щоб доповнити наш не дуже то вибагливий харч, та висаджували в повітря гірські колиби, які могли служити як схоронище для партизанів.

                   Наставала зима. Я зачав розповідати нашому полковникові про мої лещетарські вмілості та намовляв його перетворити мій "Яґдцуґ" на лещетарський відділ. Ця ідея йому дуже подобалася і він негайно зажадав від військового постачання лещетарський виряд, який ми скоро дістали. Моїй радості не було меж. Лещетарство, це був мій найулюбленіший спорт, ось я буду могти тепер погуляти по словацьких горах та навчити своїх хлопців вмілости, яка тут в горах може мати важне значення для Дивізії. Лещата, які ми дістали, були дерев'яні, без сталевих кантів, а кріплення (в'язання) були пригожі до підходу під гору та до з'їзду. Черевики були добрі та відповідали тодішнім вимогам техніки їзди. Одяг ми дістали ватований та можна було його уживати на два боки, тобто або білим наверха, або маскувального кольору, тоді, коли снігу не було. Ми, очевидно, на лещетах уживали білу сторону, перемалювавши лещета, зброю, шоломи, черевики на біло. Навіть на лице ми поробили собі білі маски, так що на сніговому полі нас здалека майже не було видно. Я зачав інтенсивний вишкіл їзди на лещетах, бо ніхто з моїх стрільців їздити не вмів. Треба було вивчити техніку бігу по рівному, підходу під гору та з'їзду, у глибокому снігу, бо приходилося нам їздити виключно тільки по цілинному снігу в різному терені. Це все вимагало зовсім іншої техніки, як ту, яку вживається до змагового лещетарства чи їзди для приємности. Але я цю техніку знав, бо навчився її під час моїх численних лещетарських мандрівок по Карпатах. По кількох тижнях науки мої стрільці засвоїли собі потрібні підставові вмілості, так що я міг з ними їздити в гори на численні патрулі по всій околиці. Ніяких партизанів ми не стрічали, видно, що наша часта присутність у горах їх зовсім прогнала. Цей час я згадую як найприємніший з цілої моєї служби у Дивізії.

                  Наш полк скоро перенесли до місцевости Турчанський Святий Мартин, спочатку до військових касарень, а згодом нас розташували в околиці цього містечка. Мені та моєму "Яґдцуґові" припало охороняти підгірське село Т., недалеко Св. Мартина. Примістив я моїх вояків у одній порожній хаті серед села, а сам пішов на квартиру до місцевого дідича-багача. Він мав молоду та досить гарну доньку, яка була причиною чому я пішов до них мешкати, хоча був дещо віддалений від своїх стрільців. Дідичі мене запрошували на вечерю, і при тій нагоді я їм вияснював політичне тло Дивізії та нашу протибольшевицьку боротьбу. Їх це трохи дивувало, бо про совєтів вони мали іншу уяву. Мої виводи засіяли сумніви у їхній дотеперішній русофільській настанові.

                   Назагал словацький нарід ставився до нас дуже приязно, мимо їхньої поважної дози русофільства. Словаки бачили у нас братів-слов'ян та підозрівали, що в тому мусить бути якась правда, що "руси" не є аж такі добрі, як голосила партизанська пропаганда, бо чомусь то ми взяли зброю в руки, щоби проти них воювати.

                    На Словаччині панував тоді ще відносно високий добробут. Там можна було майже все купити, і харчових обмежень не було. Мої стрільці почували себе тут знаменито. Словацька мова була настільки близька українській, що можна було без труду з ними порозуміватись. Майже кожний стрілець знайшов собі у селі якусь дівчину - "слечну" та приязних людей, що їх гостили радо у своїх хатах. Я мусів уважати на вдержання дисципліни, щоб вечорами стійки були на своїх місцях та щоб військо не розбрилося кудись за дівчатами. На багато речей я дивився через пальці та дозволяв стрільцям на трохи приємности серед суворих військових буднів, уважав тільки на те, щоб наша бойова готовість на тому не потерпіла.

                     Трапився один нещасливий випадок. Один з моїх кращих вояків старший стрілець Виклюк, командир третього роя, учасник бою під Бродами та відзначений Залізним Хрестом за хоробрість, однієї ночі завдався у суперечку та бійку з позамісцевими словаками, мабуть, за дівчину. Він мав зі собою словацьку машинову пістолю, якою він, вхопивши її за дуло, вдарив когось по голові. Розмах та удар спричинили, що замок пістолі пішов назад та забрав зі собою одну кулю, яка вистрілила йому просто в живіт, бо дуло було звернене до нього. Словаки були невинні, про що зізнав наш стрілець, свідок цієї бійки. Ми Виклюка негайно відвезли до нашої лікарні у Святому Мартині, де його оперували, але, на жаль, він помер.

                        У селі Т. був ще дідич-багач, який, стрінувши мене одного дня, запросив до себе на вечерю. Він був уже старший, аристократ, з виглядом патріярха з довжезними вусами, відповідними манерами та мадярською культурою. Він нагадував мені трохи мого діда. Зі своєю жінкою, теж старшою матроною, він говорив по-мадярськи, з дочкою та внучкою по-словацьки, а зі мною по-німецьки. Під час вечері я познайомився з його родиною. Присутня була його внучка, гарна, темпераментна дівчина, яка якраз звідкись приїхала. Вона була поставна з гарною фігурою, буйним волоссям мідяного кольору та перчиком на правій щічці. Я нею дуже зацікавився, а вона мої залицяння радо приймала, і то з неменшим запалом від мого. Ми зговорилися про моє теперішнє приміщення та я став нарікати, що мені далеко до моїх вояків. На це господар дому відразу запропонував мені квартиру у себе, бо його двір був майже навпроти хати, де були приміщені мої вояки. Я його пропозицію поквапно прийняв та цим подвійно поправив своє положення: під оглядом військової стратегії, як також моїх намірів щодо його внучки. Наступного дня я спровадився до маленького окремого домику, який стояв порожній на краю цього двора. Для мене зачалися тоді прегарні дні. Удень я зі своїми стрільцями гасав по засніжених горах на лещетах, а вечором на мене чекали гостинні господарі та приємні години з внучкою, з якою я розвинув палкий романс.

                      Я заприязнився теж з її молодшим братом, який вбачав у мені приклад до наслідування. Одного разу він намовив мене піти з ним на полювання на дикі качки. Я, не маючи відповідної мисливської стрільби, взяв зі собою машинову пістолю. Підкралися ми потиху над ставок, де плавало велике стадо качок. Підійшовши ще ближче, качки нас почули та зірвалися до лету. Я підняв свою машинову пістолю та випорожнив цілий маґазинок, 32 кулі калібру 9 мм. Однак, з качок не злетіло ані одно перце. Не знаю, що хлопець про мене подумав.

                       Паннірові я регулярно посилав звіти про мої патрулі в горах та про хід вишколу на лещетах та зі зброєю і він тим вдоволявся. Так то мені в спокою та задоволенні пройшов січень 1945 року.

                       З полковником Панніром я мав поважніший конфлікт. При нагоді однієї більшої акції проти партизанів, яка пройшла без нічого замітнього, один з моїх стрільців, при обшукуванні однієї хати за партизанами, присвоїв собі годинник. Власник годинника поскаржився до полкового ад'ютанта гауптштурмфюрера Вайса, а цей роздмухав це до розмірів великого злочину. На жаль, цей словак не прийшов до мене, я був би повернув йому його годинник, відібравши його від стрільця, та справа була би полагоджена. Паннір, довідавшись про це, поставив хлопця під воєнний суд, вимагаючи смертної кари за плюндрування. Однак, щоб дістати цей найвищий вимір кари, треба було ще відповідно злої опінії від безпосереднього зверхника, яким був я. Я видав цьому хлопцеві добру опінію, бо він був незлий вояк. Паннір, побачивши це, розсердився на мене та наказав мені мою опінію змінити, кажучи, що такий, що краде, не може бути порядним вояком. Я однак вперто відмовлявся, кажучи, що не буду говорити неправди про мого вояка, та що він до цього мене не повинен змушувати. По довших торгах я своєї опінії не змінив і хлопця не засудили на смерть, але присудили йому перенесення до карної сотні десь поза Дивізією. Панніра переконала моя аргументація про неправду, бо Falschmeldung - неправдиве звітування, у війську теж строго каралося.

                       Іншим разом Паннір поїхав автом на контролю сотні мого колеги КЛ. Приїхав до сотенної квартири, де йому показали плян зайнять сотні, в якому стояло, що сотня сьогодні є там і там та проводить вишкіл орудування зброєю. Сідає наш Паннір знову у авто та їде подивитися, як то сотня вправляє. Приїжджає він на місце вправ під лісом та бачить таке видовище: К. Л. сидить собі з рушницею у мисливській заслоні, а ціла сотня ходить по лісі та рушницями і дрючками зганяє дичину туди, де сидить К. Л., а він тільки вибирає собі, яку звірину він має стріляти. Паннір побачивши це, страшно розлютився та під'їхавши ближче кричить:

                    - К. Л. до мене!
              
                    К. Л. кладе рушницю, поправляє шапку та з відповідною повагою крокує в напрямі полковника. А цей ще дужче розлючений кричить:    

                    - К. Л.! Бігом до мене!

                     К. Л. цього якби і не чув, іде повагом дальше. Паннір запінений кричить знову:   
                                                                              
                     - Чому не біжите, як я наказую!               

                     А К. Л., прийшовши на місце та приписово зголосившись, заявляє:

                    -  Пане полковнику, мене на старшинській школі вчили, що офіцер біжить тільки в бою!

                    Так він заткав полковника, який був пострахом для всіх інших, але не для К. Л. Його відповідь була згідна з кодом поведінки німецького старшини з Ваффен СС.
 
                     Прийшов кінець січня і ми побачили, що наша ідилія на Словаччині довго не потриває. Східний фронт скоро зближався до нас та було ясним, що або підемо на фронт, або на нове інше призначення. І дійсно, прийшов наказ до перемаршу на Югославію, де треба було охороняти територію від партизан Тіта. Тому що залізничний транспорт був майже цілком розбитий альянтським летунством, нам треба було перемаршувати на Югославію власним
транспортом, себто пішки та кіньми, бо моторизованих частин було у нас тоді обмаль. Зрештою, ті, які були, не мали пального і їх залізницею перетранспортували на місце призначення.

                    З тяжким серцем залишив я село Т. та заплакану внучку, яка дала мені на прощання маленьку срібну чотирилисту конюшинку. Це на щастя. Носив я її на шиї коло мойого медалика та маю її ще до сьогодні разом з моїми небагатьма меморабіліями з війни. З нею я ще вів переписку поки їхню територію не зайняли большевики. Яка була її дальша доля, мені не відомо.

                   Дивізія маршувала двома колонами окремими дорогами. Командиром нашої колони був полковник Паннір і йому підлягали, крім 31-го полку, теж і інші частини, які маршували в нашій колоні. Він мене призначив зв'язковим старшиною та дав мені мотоцикль до диспозиції. Команду над моїм "Яґдцуґом" я тимчасово передав. Мені теж приділено шофера, який дбав за мотоцикль та возив мене всюди, де було треба. Я теж час до часу провадив мотоцикль, але воно не водилося, щоб старшина сам провадив авто чи мотоцикль. Це було оправдане, бо старшина мав мати свою увагу на тому, що діється в терені, а не концентруватися на саму їзду. Їздити мотоциклем у лютому та в гористому терені не було дуже приємно, але набагато краще ніж ходити пішки. Декілька разів ми падали, поховзнувшися на леді. Наша колона розтягалася на кількадесят кілометрів, а я їздив туди й назад по кілька разів кожного дня, пильнуючи, чи поодинокі частини придержуються своїх призначених денних маршрутів та призначених місць на нічліги. Моїм обов'язком було теж організувати допомогу в тяжких місцях, де коні не могли витягати гармат, чи тяжкого обладнання під гору на засніжених дорогах. Я про все звітував полковникові, який переїздив з місця на місце автом. Зв'язок ми вдержували теж через радіо.                                                                        

                Маршували ми так майже цілий місяць через Словаччину, Австрію попри Відень, до якого нам вступати не було дозволено. Мали один довший, майже тижневий, відпочинок у маленькому містечку Weiz у південній Австрії, щоб пропочили коні та стрільці, як рівнож, щоб задоволити потреби особистої гігієни. Одного вечора пішов я до кіна та запізнав там одну місцеву дівчину. По кіні провів я її до хати, але в сумерку в кіні та надворі не міг добре бачити, як вона виглядає, але в темноті виглядала мені дуже гарною та була весела, приємна й інтеліґентна. Всі світла були затемнені, як тоді було всюди, через бомбові налети. Вона мене до хати не запрошувала, бо казала, що має строгих батьків, але ми умовилися знову на другий вечір, бо вона вдень працювала, а я мав службу. Вечором ми знову стрінулися і я хотів взяти її до ресторану, але вона не згодилась, бо не хотіла, щоб її місцеві бачили з принагідним офіцером. Ось тобі проблема малого містечка! Всі себе знають. На мою квартиру теж не пішла, бо я жив у якогось її свояка. Отже, нам нічого іншого не лишалось, як проходжатись по опустілих окраїнах містечка по снігу й у зимну погоду. Але якось не пам'ятаю, щоби мені тоді було зимно. Так то ми стрічалися щовечора у темноті через тиждень й я ніколи не побачив цієї дівчини удень, або при світлі. Вона залишилася у моїй пам'яті "нічним привидом".

                  Через кілька днів ми помаршували дальше попри Ґрац, Брук. Тепер треба було маршувати вночі, бо траплялися летунські налети на нашу маршову колону. Для нас нічна їзда на мотоциклі була трохи проблемою, бо треба було їхати без світла. Я пам'ятаю, що однієї бурхливої ночі в'їхали у дерев'яний шляґбавм, який замикав якусь дорогу і ми й наш мотоцикль розлетілися на дорозі. Ми поламали шляґбавм і нашу лямпу на мотоциклі, але нам нічого не сталося. Лямпи і так не було треба. Вона передтим трохи світила через вузьку горизонтальну щілину.

                   Дальше вже без пригод, ми прибули на Югославію до міста Марібору (Marburg) над рікою Дравою.

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

(З Архіву "Вісті Комбатанта". Гл. ч.6 з 1970 р.)

             Передруковуючи архівні матеріяли, зберігаємо в них їхню оригінальну мову і правопис.
Редакція

ДОКУМЕНТ Ч. 5.

Телефонограма для Голов УОК  (Делегатур)

ІНСТРУКЦІЇ

•                  1.  Проголошення творення Української Галицької Військової формації відбудеться в середу дня 28 квітня 1943 р. у Львові год. 9.00. Збірка делегатів точно в год. 8.30 в будинку УЦК при вул. Парковій ч. 10.

•                  2.  На цей день мають обов'язок прибути: лишень двох

•                   а.  Голова УОК згл. Делегатури

•                   б.  Референт військових справ УОК згл. Делегатури. Делегати прибувають конечно в святочнім одязі.

•                   3.  Голови і військові референти підготують ширші конференції у своїх районах, що мають відбутися в днях від 30.IV. до 5.V. включно. На цих конференціях мають взяти участь Мужі Довіря Волостей і поодиноких місцевостей та визначніші громадяни зпоміж місцевої інтелігенції (священство, учительство і т. п.)

                     Ціль конференції міродайна інформація громадянства і вербункова акція.

                     В конференції візьме участь делегат Української Військової Управи УЦК зі Львова.

                           4.   Військові референти підготують і урядять відповідні приміщення, в яких вже 2 травня буде прийматися зголошення добровольців через Військову Управу УОК.

•                  5.  Порозумітися з місцевими священиками в справі врочистого Богослуження дня 2 травня.

                           6.  Подрібні інформації у всіх справах, зокрема вербункової акції на З'їзд дня 28. IV. 1943 р. у Львові.

                            7.  Телефонувати на число  113-66.

                             8.   Пригадується:  "Заподати кандидатів на  референтів по двох".




Українська Військова Управа УЦК Львів, 
дня 22 квітня 1943 р.

___________________________________________________________________________

ДОКУМЕНТ Ч. 6

УКРАЇНЦІ    ГАЛИЧИНИ!       

                Від 28 квітня цього року йде підготова створити Дивізію із галицьких українців. За цей короткий час зроблено вже багато. Для керування всією справою створено у Львові Військову Управу з колишніх старшин Української Галицької Армії, на кожний повіт призначено одного старшину У. Г. А. як уповноваженого Військової Управи. По всій Галичині, по її містах і селах, відбулися численні народні збори та ділові наради. На цих зборах і нарадах з'ясовано, яке значення має для нас СС Стрілецька Дивізія "Галичина", та встановлено, що наш найвищий національний обов'язок — всіма силами її підтримувати й масово вступати до її лав.

                 Десятки тисяч добровольців зголосилися до Набірних Комісій. Зголосилися і старшини і вояки У. Г. А. Генерал Віктор Курманович пригадав нам у своїй відозві давню присягу вояків У. Г. А,: не покладати зброї, поки Рідному Краю загрожує небезпека московського большевизму.

                  Масово зголосилася до Набірних Комісій українська молодь. Цим довела вона, що хоче бути гідною своїх батьків, славних героїв У. Г. А.

                   Український народ у Галичині виявив свою зрілість і свідомість. Він — зрозумів, що його місце на фронтах світової війни,

                   зрозумів, що не може він залишатись лише спостерігачем воєнних подій, зрозумів, що зброя рішає долю народів,

                   зрозумів, що в цій війні важиться і доля України,

                   зрозумів, що лише той має голос і право при закінченні війни, хто тримає зброю в руках, хто б'ється за кращу долю свого народу.

                   Та готовість українців до збройної боротьби збентежила всіх ворогів українського народу. Вони не хочуть бачити зброї в його руках і всіма силами ведуть пропаганду проти творення СС Стрілецької Дивізії "Галичина". Вони вживають усяких засобів, щоб застрашити українців. А де не помагає залякування, там зрадливо вдають вони ніби то українських патріотів. Обов'язок кожного свідомого українця — дати рішучу відсіч цій злочиній ворожій кирині.

                  У власному українському національному інтересі, для забезпечення кращого майбутнього свому народові — українське населення Галичини йтиме й далі твердо та непохитно тим шляхом, на який воно свідомо вступило від дня 28 квітня цього року.

Львів, травень 1943.

ЗА ВІЙСЬКОВУ УПРАВУ:

 Сотн. О. Навроцький                                                Мгр. М. Кушнір
начальник військової канцелярії                                      реф. пропаганди
_______________________________________________________________________

ДОКУМЕНТ Ч. 7 

СТАТУТ ВІЙСЬКОВОЇ УПРАВИ ГАЛИЧИНА

(Опублікований в німецькій та українській мові)

                   Для виповнення її високої задачі в європейській оборонній боротьбі проти большевизму надаю Військовій Управі Галичини такий

СТАТУТ:

 1. Загальні основи

                   Військова Управа є помічним органом Губернатора Галицької Області й відносних Командних станиць вишколу СС Стрілецької Дивізії Галичина для набору та духово-культурної й соціяльної опіки приналежних до дивізії та зокрема членів їх родин.

                    Вона є безпосередно підчиненою Губернаторові.

                    Керівник та члени управи є іменовані та відкликувані через Губернатора Галичини. Український Центральний Комітет предкладає Губернаторові відповідні особи.

                    Річеві кошти діяльности Військової Управи поносить з застереженням іншого урегулювання Укр. Центр. Комітет; кошти окружних та повітових повновласників будуть переняті через союз громад.

                     Діяльність органів Військової Управи є почесною. Вони можуть одначе за свої видатки одержати відшкодування.

                     Військова Управа буде в кожній окрузі заступленою через окружного, в кожнім повіті через повітового повновласника. Повновласники є рівнож покликувані й відкликувані через Губернатора Галичини. Військова Управа предкладає Губернаторові відповідні пропозиції в цім напрямі.

                      Повітові повновласники підлягають Окружним. Окружні підлягають безпосередньо Військовій Управі. Політичні диспозиційні управлення Крайсгавптманів не зістають нарушені. Повновласники є зобов'язані стало інформувати Крайсгавптманів про перебіг праць. Повітові повновласники мають цей сам обов'язок у відношенні до Ляндкомісарів. З другої сторони праця Військової Управи дістає повну й неограничену піддержку Крайсгавптманів і Ляндкомісарів. На просторі міста Львова виконує управлення окружних і повітових повновласників сама Військова Управа.

                     Військова Управа є управненою предкладати Губернаторові проекти, які покажуться сутєвими для виповнення поставлених задач. Таке саме право прислуговує окружним і повітовим Повновласникам у відношенні до Крайсгавптманів згл. Ляндкомісарів.

                     Військова Управа працює в тісному порозумінні з Укр. Центр. Комітетом. Таке саме відношення обов'язує окружних і повітових повновласників відносно Укр. Допомогових Комітетів згл. Делєґатур.

                     Загально беручи має Військова Управа та її органи у своїй роботі все спільно працювати з відносними державними урядами. Зокрема відноситься це до командних    станиць СС Стрілецької Дивізії Галичина.

II. Праця Військової Управи ділиться зокрема на:

1)   Набір

                 Військова Управа має обов'язок вести набірну акцію для вступлення до СС Стрілецької Дивізії Галичина серед галицько-українського населення. В цім напрямі належить усвідомляти населення про значіння цих нових відділів у дусі спільної європейської боротьби проти большевизмові.

                  У зв'язку з цим допильнує Військова Управа рівнож організаційну підготовку набору.
Військова Управа докладе старань для старанної реєстрації всіх б. офіцирів та підофіцирів української національности. Вона є помічничою при підготовці їх до служби. Вона є зобов'язаною предкладати властивим урядам відносні проекти.

                  Військова Управа поноситиме старання для духовної підготовки до майбутньої військової служби охотників в часі між приняттям охотника і його покликанням.

                  В таких рямцях можуть окружні й повітові повновласники переводити зібрання охотників. Охотників належить зокрема повчити про їх власні права й обов'язки як жовнірів у рямцях німецької Армії як рівнож про справи забезпечення їх родин.

2)   Культурно-освітна  опіка

                 Військова Управа приготовляє побіч набірного матеріялу також освітній та научний матеріял для відділу в українській мові. Вона виконує всі функції, зв'язані з опікою війська. Рівнож організація релігійно-душевної опіки, як також допоміжні мірила в санітарній службі зачисляються до цього.

3)   Матеріяльна опіка

                 Військова Управа наглядає та організує матеріяльне забезпечення для членів родин жовнірів СС Стрілецької Дивізії Галичина як рівнож опіку та забезпечення в рямцях державної організації суспільної опіки для членів Дивізії  потерпівших в службі або війні.

4)   Дальші задачі

                Військовій Управі можуть бути признані й інші, як вичислені в цім статуті, задачі, якщо це покажеться конечним для успіху її праці.



Вехтер,
Губернатор


____________________________________________________________________________

                                                                                                                          ДОКУМЕНТ Ч. 8

                                                                                            Довірочно! Для службового вжитку 
                                                                                             членів Набірних Комісій!

НАПРЯМНІ  

для набірних комісій СС Стрілецької Дивізії Галичина

 

               Велика боротьба на сході треває дальше з незменшеною завзятістю. Кожна праця, яка має посилити цю боротьбу мусить бути виконаною скоро, рішучо й продумано. Це відноситься рівнож до набірних комісій.

               Суттєвим для їх діяльности побіч інших справ, які тут поодиноко не будуть обговорюваними є:

1.   Всі набірні потягнення мусять бути переведені в найбільшому поспісі, а іменно в цілому повіті.

               Треба постаратися за скоре й старанне розвішення плякатів. Плякати набірних комісій мусять бути розвішені все безпосередньо під закликом Пана Губернатора.

                Комісії вживають до помочі в якнайширшій мірі посадників, війтів і солтисів повіту, духовенства та вчительства. їх треба на зібраннях повчити старанно про чекаючі їх у зв'язку з цим обов'язки.

               Діяльність комісій начинається 2 і 3 травня. Перегляд до праці зачинається заце 9-го травня. Комісії перегляду до праці річників від 1920 до 1925 приступають до праці щойно 10 травня. Комісії мають отже уложити собі працю в цей спосіб, щоби вони починаючи від 10 травня можливо рівночасно й в цих самих місцях зачали працю з комісіями перегляду до праці.
Більшість охотників має бути набрана вже перед цим речинцем.

2.  Бюрове приладдя як також потрібні фірманки доставить Ляндкомісар.

3.  Набірна комісія має діяти в основі кожного дня у двох місцях.

4.  Приниманими можуть бути лише охотники української національності, що мешкають в Галичині.

                Не є передумовою, щоби кандидати були народжені в Галичині або тут від довшого часу мали трівале місце осідку. Вистачає посвідка властивого посадника або війта, що кандидат в часі зголошення має у відносній громаді своє місце замешкання або звичайно перебуває.

5.  Ті, котрі ухилялися від роботи, можуть бути принятими. Пан Губернатор зарядив, що наложена їм кара буде поминеною, якщо вони зголосяться на протязі трох днів до СС-Стрілецької Дивізії. Полекша ця відноситься лише до тих, які одержать перехідну посвідку прийому до 1 червня 1943 включно.

                Вона не відноситься до тих, які зістануть зловлені ще перед зголошенням до набірної комісії.

                Пан Губернатор зарядив дальше, що зголошення у набірної комісії не може бути використане до арештування того, який ухилявся від виїзду до праці. Він може, коли не зістане принятим, відійти свобідно.

                Ті, які ухилялися від праці, і які мимо добровільного зголошення не зістали принятими, можуть числити на безкарність лише тоді, якщо вони на протязі трьох днів від дати посвідки про добровільне зголошення зголосяться до властивої станиці Уряду Праці до виїзду в Німеччину. Властиві станиці мають доручення не арештувати тих осіб, які зголошуються в трох днях від дати посвідки зголошення до набірних комісій.

                 Заінтересованих в тому охотників належить про це повчити. Їм треба досадно звернути увагу на наганність ухилюванняся від праці. Їм належить виразно пояснити, що дарування кари у зв'язку з їх добровільним зголошенням не оправдує їх шкідливого для воєнної господарки поступування. Каральність ухилюванняся від роботи може бути лише злагідненою через готовість до більшої видайности праці.

                  Задачею набірних комісій є перешкодити, щоби ці полекші не мали шкідливого впливу на мораль праці.

                 Треба прикладати вагу до того, щоби ті охотники, які ухиляються від роботи, інформували набірну комісію про ухилюванняся від роботи.

                  Особисті дати охотників, які ухиляються від роботи треба негайно, іменно цього самого дня подати до відома власнивим станицям Урядів Праці, жандармерії та кримінальної поліції, щоби вони здержалися від арештування. При тому треба звернути увагу, чи охотник зістав принятий чи відкинений. Відповідні формулярі будуть комісіям доручені.

6.   Охотники, покарані тюрмою або в'язницею понад п'ять літ, не можуть бути принятими. Якщо кара зістала виречена польською державою або через Совітів за політичну провину, внесок на приняття належить спрямувати на письмі до Пана Губернатора через військову управу.

7.  Докладний перегляд охотників не належить до набірних комісій. Спричинена таким поступуванням,  повільність була б перешкодою дістати з потрібною скорістю перегляд всіх  охотників. Устійнення спосібних і неспосібних наступає отже на основі їх зовнішної  постави.   Треба звернути передовсім увагу на видні назовні хвороби й уломности як рівнож на видні духові меншевартості.

8.   Кожна набірна комісія дістає округлу печатку з написом: "Набірна Комісія Військової Управи Галичина". В середині печатки поміщена відзнака СС Стрілецької Дивізії Галичина. Одержання печатки потверджується на письмі з заподанням її числа.

9.   Відносно письмових праць треба перестерігати  слідуючого:

                Всі посвідки й формулярі належить виповняти в німецькій й українській мові.
Вони мають бути написані для пред'явлення німецьким урядам латинськими і для вжитку власника посвідки українськими черенками.

                 Виїмком є списки. Вони призначені лише для вжитку влади й Військової Управи. Їх треба тому писати лише латинкою.

                 Перехідна посвідка прийому й посвідка відкинення зголошення охотника має бути виповненою все подвійно. Оригінал одержує охотник; відбитку належить зложити в азбучнім порядку прізвищ у повітового Повновласника. Це має бути зложене в азбучному порядку окремо для кожної громади й міста.

                  Відбитки ці будуть приміненими через комісії прийому для їх діяльности. Принятого перехідно охотника втягається на призначенім для цього списку. Для відкинення охотників є рівнож передбачені списки. Списки відкинених провадиться лише поодиноко, списки перехідно принятих подвійно. Один виказ пересилається окружному Повновласникові, один лишається у повітового.

                 Окрему увагу треба звернути на цих охотників, які не послухали зазиву до обов'язку праці.

                 Конечні річеві завваги, поміщені в уст. 5. Відносно формальної сторінки поступування треба до цього додати, що ці охотники одержують окремі, переслані в тій ціли наборним комісіям, посвідки, які їх через означений протяг часу — для принятих щодо часу покликаних, для відкинених через 3 дні — хоронять перед арештуванням.

                 Дуже важною справою є щоденне пересилання списків тих, котрі ухилювалися від обов'язку праці, для властивих станиць урядів праці, кримінальної поліції і жандармерії.
Відповідні формулярі пересилається рівночасно.

                 Пересилати треба все післанцем.

                 В разі занедбання цього обов'язку, не можна ручити за охорону цих охотників.


Львів, дня 28. 4. 1943.

"ПАН ВЕЛІТЄЛЬ"

Петро С.

                  З початком лютого 1945 в селі Красній, яке лежало на шляху Жіліна—Братислава, заквартирувала на короткий перепочинок, в дорозі до Словінії, друга батерія гарматнього полку Дивізії «Галичина».

                 Село було велике і батерія розташувалася в центрі села. Дивізійники тоді вже були добре знані на Словаччині. Знали їх словаки, як здисциплінованих військовиків, знали про їхнє коректне і прихильне ставлення до словаків. Любили словаки слухати українських пісень, навіть тих «масних», як «А я в лісі різав дуба», чи «Там на горі цигани стояли», похитуючи головами. Говорили, що «братки» «шпатні» пісні співають, але любили їх слухати і просили їх більше співати. Трактували вони дивізійників, які вже були постоєм на Словаччині чотири місяці, як своїх братів і, де тільки було можливо, приймали їх до себе на квартиру, відпускали їм свої ліжка, а самі на підлозі на соломі спали, бо змученим «браткам» відпочинку треба.

                  І в Красніку не було інакше. Дивізійників вітали, приймали до своїх хат, а для коней відпускали стайні — як було місце — чи стодоли. Якщо вони чимось журилися, то тільки тим, хто на місце дивізійників прийде лад держати, та побоювалися, щоб їх на «форшпан» не брали, як це звичайно на війні буває.

                  Батерія розмістилася в селі на точно призначених місцях — «квартирах», які були розписані попереднього дня «форкомандою». У «форкоманді» був Євген Болбачан, добрий службовець, але при кожнім постою подбав, щоб два його друзі, з якими ще зі школи знався і з якими він нераз і «смерті у вічі заглядав», дістали порядне приміщення і не тільки, щоб гостинна, розлога з вигідними ліжками була хата, але, щоб і було там відповідне жіноче товариство. Словом, щоб колегам «шафа грала».

                  Так і цим разом в Красніку приписав своїм друзям гостинну словацьку хату оподалік заздрісного ока дивізійників, при кінці села, де бажали мати в себе дивізійників, відпустили кімнату з двома ліжками, але де й були ще дві донечки-студентки братиславської гімназії.

                   На цю квартиру десь біля четвертої вечора зайшли два дивізійники.

                   —  Добру дьєнь! —  і підійшли близше до витягненої руки словака. — Михайло Саєнко. Зенко Дорожик, — представляючись сказали.

                   —  Ян Радзік. А це моя жінка  і мої дочки: Анічка і Марічка.

                   Цокнули закаблуками дивізійники, легко схилили голови в привіті і майже в один голос промовили: —  Нам дуже приємно.

                    —   Це ваша кімната,   —  показав Радзік,   —  Помийтеся,  там є мидниця, і заходьте до їдальні. Ви здорожені. Щось перекусимо.

                    —   Та... в нас своя кухня... — якось ніяково заговорив Саєнко. — Десь за годину і вечеря буде.

                    —  Нонсенс. Ви мої гості і в час Вашого постою в нас харчуватися будете, —  твердо сказав Радзік.

                    — Дуже дякуємо, — знову майже рівночасно заговорили гості і більше не відмовлялися.

                   За вечерою всі розговорилися. Наші дивізійники досить добре по-словацьки говорили так, що не тільки Ян Радзік, але і його жена і обі донечки брали участь в розмові.

                   —  А чому Ви панно Аночко не в школі? — нараз запитав Саєнко.

                    —   Та, ми з Марічкою щоденно до гімназії в Братиславу доїзджаємо, — якось ніяково відповіла Анічка,   — а сьогодні і завтра науки нема.

                    І від того моменту Саєнко почав домінувати в розмові. Його, одного з кращих студентів, цензора бурси і вкінці абітурієнта бучацької гімназії, цікавило, чи в Братиславі вчать те саме, що в Бучачі вчили. Переконавшися, що він таки більше знає, як наші студентки останнього року Братиславської гімназії, почав хвалитися своїм знанням історії, математики, грецької мови, а коли зайшла мова про латину він не втерпів і немов уявляючи себе Ціцероном встав і відповідно жестикулюючи руками почав:

                    — Кво ускве тандем абутере, Каталіна, пацієнція ностра... (як довго будеш надуживати, Каталіно, нашу терпеливість). Говорив він з пам'яти цілу промову Ціцерона по латині, а коли скінчив, усі йому плескали в долоні і просили, щоб він ще говорив. Наш Саєнко почав з пам'яти рецитувати, скандуючи, як то у школі бувало, Вірґілієву «Енеїду». І так пописуючись і на розмовах просиділи до пізньої ночі.

                     Радзік тішився, що йому попали такі мудрі, напевно старшини-дивізійники. Правда не знав він, які їх старшинські ступені були, бо оба вони були вбрані у ватованих зимових «тарн-уніформах», був це зимовий фронтовий білий однострій, щоб краще зливався з кольором снігу і милив ворога, а крім левиків і ще якихось червоним обшитих відзнак жодних пагонів, ані відзнак, крім срібного паска на рукаві у Дорожика, нічого не мали.

                     Дівчатам гості дуже подобалися, вони не зводилли своїх очей з наших героїв, а Анічку Саєнко прямо зачарував. Вона уявляла собі Саєнка на сивому коні на чолі всего того війська, що сьогодні стоїть у Красночі. Подобалися їй його чорне кучеряве волосся, його кругле лице і червоні щоки. Була горда з того, що він все так добре знає. І були б ще так дозго сиділи і гуторили якби не Радзік, який пригадав, що вже час всім іти спати.

                     На другий день Саєнко мусів іти «до командного пункту», щоби полагодити деякі справи. В його неприсутності до дому Радзіка прийшов якийсь дивізійник. Він хотів бачити Дорожика. Прихожий мав такі самі відзнаки, як Дорожик, включно зі срібним паском на рукаві. Говорив він до Дорожика швидко-нервово і Радзік розумів, що прихожий чогось від Дорожика вимагає, на що Дорожик не хотів погодитися. Радзік не розумів усего, бо дивізійники говорили по-українськи і Дорожик часто повторяв: — Ні! Ніколи! Нараз між ними почалася сварка... кричали один до одного... Дорожик розгарячився і... нараз витягнув пістолю...

                     — Зенку! —  заверещав щойно ввійшовший в хату Саєнко.

                      Дорожик змінився... опустив пістолю, а прихожий обернувся і вийшов з хати.

                      Все діялося в секунді, а Радзік, який був свідком того, впевнився, що Саєнко «велітєль», бо йому сейчас уступили оба, в яких були срібні паски на рукавах, а також тому, що Саєнко не робив служби навіть тоді, як Дорожик ходив на нічну стійку.

                     Коли Радзік відійшов, Дорожик оповів Саєнкові, що сталося. До нього прийшов десятник Влодко Гулаківський і сказав, що він переноситься на їхню квартиру, бо він незадоволений з тої, що має. А коли Дорожик за ніяку ціну не хотів погодитися, тоді Гулаківський загрозав, що він зробить донос на Євгена Болбочана за те, що той їх фаворизує, бо завжди записує їм найліпшу квартиру, ліпшу навіть, як самому командирові батерії. Це його — Дорожика — випровадило з рівноваги. Він зажадав, щоби Гулаківський забрався, а коли той відмовився, Дорожик хотів його примусити вийти.

                     Цей інцідент зіпсував у хаті атмосферу, але не на довго. За обідом знову всі весело гуторити. Радзік почав величати Саєнка «велітєлем» і навіть просив, щоби Саєнко заступився за ним і за його сусідами в команді, щоби їх на «форшпан», бува, не взяли. Анічка раз по разу за порадою, як написати задачу, до нього зверталася, а він пояснював, блистів своїм знанням — і жартував з нею. Вона не спускала з нього свого зору, хіхоталася з його навіть і не дуже то смішних жартів...

                     Але всему доброму приходить кінець. Наступного дня, в понеділок рано, наші дивізійники мусіли від'їхати. Анічка і Марічка не поїхали до школи, бо хотіли як слід попрощатися з їхніми новими приятелями.

                     Раннім ранком в понеділок, ще заки свисток на збірку рознісся в селі, прощали Саєнка і Дорожика не тільки родина Радзіків, але і всі сусіди. Всім було жаль від'їзджаючих дивізійників. Саєнко оправдувався, що мусить рано відходити, бо він ще має багато справ до полагодження і не давши змоги зібраним словакам висловити їх слів подяки — відійшов.

                     Вздовж цілого села уломилася довга валка дивізійників готова до від'їзду, а перед хатою Радзіка, де зібралась його родина і вдячні сусіди, стояв навантажений віз, запряжений в пару паршивеньких коней. На возі сидів з головою закутаний у хутро візник-коняр і здавалося, що він, відвернувшися обличчям від гурту зібраних людей, дрімав.

                    Радзік був невдоволений, що саме перед його хатою мусів станути оцей фірман з його паршивими кіньми. Він навіть підійшов до візника і просив його, щоб той дещо вперед під'їхав, але візник навіть не подивився а бік Радзіка. Нічого було робити... Радзік заглядав, коли то на коні або в залубнях над'їде його «велітєль»... Він хотів його ще раз офіційно попрощати... Хотів він від словацького народу подякувати українцям за їхню опіку, хотів побажати їм щастя на югославській, теж братній землі, і вкінці хотів сказати, що внедовзі прийде той час, коли всі слов'янські народи, як вільні держави, засядуть разом навколо спільного столу.

                   —   Ходом руш!  — впала команда, яку повторювали вздовж валки.

                   Вози почали рухатися, тільки віз перед хатою Радзіка стояв, не рухався. Колона зпереду вже віддалилася, ззаду воза чути було крики других візників, але хоч як візник старався — його коні не рухали з місця. Зчинився рух, над'їхав на коні сам командир дивізіону, щоби переконатися, що здержує колону. Бачучи це, коняр почав бити коней, але воза з місця зрушити не міг. Ударений кінь скакав, шарпав віз впоперек дороги і ставав, тоді другий ударений кінь робив те саме. Коні шарпали в обі сторони, але віз вперед не рухався.

                 —   Чи ти не чув команди? Чи ти глухий? — верещав командир. — А, що коням сталося? Вони нечищені і голодом зморені! Та їм аж боки западаються. Чи вони підчас відпочинку щось їли? Ти підчас слідуючого нічного постою зголосися до мене до рапорту. Як тебе звуть?

                 —   Саєнко! Пане сотнику,  —  немов грім з  ясного неба впали слова візника.

                 — Та цеж наш «велітєль»! — закричав Радзік.

                 І сталося щось непредбаченого. Заворушилися словаки, зчинився шум, який скоро перемінився в голосний плач жінок. Вони плакали і просили милости в командира, а Радзік із словаками кинулись пхати застряглий віз.

                 А Михайло Саєнко, радист другої батерії, гарматного полку, який тільки на час переїзду зі Словаччини на Югославію став конярем, умирав зі сорому.

                 Але при війську і таке буває...