"ДИВІЗІЯ, ГЕЙ РІДНА МАТИ"

Матвій Заяць
хор. І. УД УНА

                                        (У 30-ліття створення Дивізії "Галичина")

                                  Ранньою весною 1943 року по Галицькій волості залунав клич про творення української військової формації п. н. Стрілецька Дивізія "Галичина". Молодь сприйняла цю вістку з ентузіязмом, але не менше від молоді зацікавилася цею новиною і "стара война". На перешкоді здійснення цього пляну стояло не що інше, а таки славнозвісний твір Гітлера "Майн Кампф", який примусив "стару войну" підходити до справи дещо обережніше. Тим часом по повітах і округах Галичини назначувано уповноважених для формування Дивізії, які скликали наради та обговорювали можливості переведення цього діла на добровільній базі. У зв'язку з тим до Станиславова приїхав полковник Альфред Бізанц, кол. старшина УГА і скликав на нараду колишніх старшин української армії з усіх волостей Станіславівщини.

                                 На збори прибуло 50-60 старшин УГА. Вечором на залю нарад прибув і полк. Бізанц у товаристві майора СС. Старшини УГА сердечно вітали колишнього командира бригади, полк. Бізанца, який промовляв до нас по-українськи, а опісля майор СС по-німецьки. Провідною думкою їхніх промов було переконати кол. українських старшин, щоб вони взяли на себе обов'язок організації Дивізії. По нашій стороні не було щирої виміни думок, бо всі боялися висловити щиро свої думки. Одинокий, що поставив справу ясно, був директор копалень нафти в районі Битьків коло Надвірної, сотник УСС І.Яремич.

                                "Пане полковнику, говорив він, — ви приходите до нас з закликом, щоб ми допомогли в організації Дивізії "Галичина", але ви не кажете нам нічого про те, з якими інформаціями ми маємо піти до нашої молоді, щоб заохотити її добровільно вступати в ряди цієї військової формації. Нехай німецький уряд дасть нам якісь конкретні зобов'язання зі своєї сторони і скаже з чим маємо йти між нашу молодь".  Це сказав він по-українськи, а потім повторив і по-німецьки, щоб зрозумів представник зброї СС, до якої мала бути включена українська дивізія. — "Якщо німецький уряд поставить справу ясно, тоді ми знатимемо, що тій молоді сказати. Ви, пане полковнику, знаєте нас, знаєте, що ми вміємо і можемо зробити".

                               Бізанц щось поговорив з майором СС і вони вийшли, залишаючи нас самих без якоїсь конкретної відповіді. Ми висловили признання директорові Яремичеві за його сміливе поставлення справи руба і ще довго дискутували над справою української дивізії. Мені одначе здається, що власне той рішучий виступ дир. Яремича був причиною його арештування під час масакри влаштованої станиславівським Ґестапом.

                             Незважаючи на те, справа формування Дивізії пішла вперід і переводилася вже реєстрація добровільців, а за кілька днів приїхала і призовна комісія, на чолі якої був оберарцт СС-ів, один підстаршина та ляндкомісар з Надвірної, український староста та уповноважений Дивізії "Галичина". Пішов до призовної комісії і я як старшина УГА, вірючи, що зброя в руках навіть і поневоленого народу має своє значення. Але мене комісія відкинула як інваліда через брак великого пальця на лівій руці, а зокрема тому, що я був на відповідальній праці, яка вважалася необхідною для воєнних цілей. Я знайшовся у досить неприємній ситуації, бо вже на другий день пішла поголоска, що, мовляв, "пани висилають наших дітей до дивізії, а самі звільняються".

                               Мене це занепокоїло і я пішов знову перед комісію, вимагаючи, щоб мене прийняли до війська, але тут мене знов уже по приятельськи почав переконувати і ляндкомісар і староста, а вкінці сам оберарцт, що мені краще держатися своєї роботи, де я матиму більше значення і можу більше зробити навіть для свого народу як на фронті. "Коли ти покинеш свою роботу, на твоє місце прийде якийсь поляк або німець і тоді для українців буде велика втрата".

                                Мене здивували такі слова лікаря-німця, але вони мене не переконали. Коли я одначе наперся, він мені дав посвідку, що я прийнятий до Дивізії і я вже задоволений повернувся додому.

                                 По полудні моя дружина прийшла з праці у школі і заклопотана каже мені, що в школі усі учительки обурені на мене за те, що я вдавав такого героя, усіх закликав до Дивізії, а сам вишморгнувся. У відповідь на це я показав їй посвідку, що мене прийняли до війська і що я вже рахувався вояком. Розуміється, що це скоро рознеслось по цілій Надвірній і всі заспокоїлися.

                                  Довідались про це вже і на підприємстві, де дипломовані інженери поляки мали надію перебрати моє місце. В міжчасі я зі своєю посвідкою прийняття до Дивізії далі працював як і перед тим. Вже всі старшини дістали покликання, залишився ще тільки я та сотник Іван Яремич. Ми звернулися з запитом до Військової Управи, чому нас не кличуть до Дивізії, у відповідь на це нас поінформували, що справа нашого покликання вже полагоджена. Нас звільнено від військової служби тому, що ми необхідні на місцях нашої дотеперішньої праці. Так повільно минали місяці.

                                 11 листопада 1943 року мене арештувало Ґестапо, але на суді, який відбувся у Станиславові шість днів пізніше, мене звільнено заходами німецької управи над тартаками. Тут придалась мені також і посвідка, що я є добровільцем до Дивізії "Галичина". 20-го листопада я був звільнений з тюрми і повернувся до праці. Але ворог не спав. На мене з'явились доноси, що я співпрацюю з підпільниками та партизанами, яких тоді уже було чимало в доокличних лісах.

                                 Довідавшись про це, я вже не чекав, щоб Ґестапо заарештувало мене знову і негайно поїхав до Львова, дістав у Військовій Управі покликання до Дивізії і поїхав до вишкільного табору у Гайделяґрі біля Дембіци. Ґестапо перестало мною цікавитись.

                                                                                      У Гайделяґрі

                                  Приїхавши до Гайделяґру, після перших формальностей мене відіслали на старшинський перевишкіл, який тривав від 15 січня до кінця лютого 1944 року. Тут я стрінув чимало наших перевишкільників зі "старої войни", інж. Хухру та Шугана і Л. Ортинського з молодших, з якими я перебував в одній кімнаті. Вони виявились дійсно добрими друзями і то незалежно від обставин, і в доброму і в злому положенні. Від того часу почалась для мене нова доба — новий рекрутський перевишкіл, як і 25 років тому.

                                 По перевишколі кожний з нас дістав по два срібні паски на пагони, що означало "старшинський кадидат", чи по-німецьки "фюреранвертер", але ці паски зовсім не змінили суворого режиму нашого вишколу. Щойно з закінченням курсу, ми одержали найнижчу підстаршинську рангу — десятника, по-німецьки — унтершарфюрера або у скороченні "уша". Це було настільки вигідно, що вже не треба було підносити руки на поздоровлення кожного "юберменша". З ідеї нагоди братія влаштувала через кілька днів відповідну вечірку, на яку запросила і дивізійних старшин-німців. Роститися було чим, бо інж. Хухра в міжчасі поїхав був на три дні на свою господарку в Перемишлі і навіз усякого добра.

                              Серед командного складу знаходився обештурмбанфюрер Кляйнов, шеф штабу Дивізії майор Гайке, а з українських старшин прибув сот. Дмитро Паліїв, покищо також ще тільки з двома срібними пасками як "фюреранвертер". Кляйнов і Паліїв скоро залишили наше товариство, бо в них було чимало обов'язків у зв'язку з формуванням відділу для поборювання партизан в околиці Грубешева на Холмщині, відомого під назвою "Кампфгрупе Вільднер". Після звичайних вступних формальностей шеф штабу майор Гайке залишив головний стіл і підійшов до нас, тих, що сиділи "на сірому кінці". Він весело гуторив з нами, розпитуючи, де ми служили в першій світовій війні, на яких фронтах бували, які відзначення маємо тошо.

                              На кінець майор Гайке поінформував нас, що наш перевишкіл закінчився та що на другий день ми цілою школою маємо зголоситися до штабу Дивізії, де ми дістанемо призначення до різних частин. У зв'язку з тим небаром відбулося т. зв. "Айнштуфунґ", тобто всі колишні старшини з перевишколу дістали підвищення в рангах, але не конечно до тих самих ранг, які вони мали колись в українських чи польській арміях. Це залежало у великій мірі від їхнього успіху в часі перевишколу, а також і від знання німецької мови.

                            Закінчивши старшинський перевишкіл, нас усіх курсантів команда розділила по різних частинах Дивізії. Мене призначено до шостої сотні 31 полку піхоти Дивізії "Галичина", під командою хор. Сеніва. Але у зв'язку з організацією бойової групи "Вільднера" я був негайно відкомандирований до цеї групи. Ще того самого вечора я перейшов до нової сотні, в якій командант молодий німець хорунжий призначив мене на команданта чоти. Крім мене, у сотні було ще кількох підстаршин німців.

                              На другий день рано наша сотня вимаршувала з табору Гайделяґер і, пройшовши кільканадцять кілометрів, розставилась у бойовому порядку. Розложивши наші скоростріли, ми чекали у бойовому поготів'ї, не знаючи взагалі на що ми чекаємо. Під вечір прийшов наказ — вертатися назад до Гайделяґру. Переночувавши в бараках як складова частина бойової групи Вільднера, на другий день нас розформовано і всі ми відійшли до своїх полків і я опинився знову в 6-ій сотні 31-го полку. Хор. Сенів ставився до мене дуже прихильно і покищо не давав мені жодного призначення.

                                Це був час, коли всі вишкільні частини українців виїжджали з Гайделяґру до іншого табору в Нойгаммер на Долішньому Шлеську біля міста Заган. Виїжджав туди також і 31 полк. Після тижневого побуту в 6-ій сотні без якогось спеціяльного зайняття, мене приділено до т. зв. ліквідаційної групи 31-го полку, яка лишилася в Гайделяґрі для остаточної ліквідації полкового та взагалі дивізійного майна, яке мало бути перевезене до Нойгаммеру, де остаточно формувалася Дивізія "Галичина".

                                   В скорому часі табор Гайделяґер опустів, а зокрема "Четвертий Рінґ", де досі знаходився 14-ий Вишкільний Батальйон для окремого призначення з 12-ти великими рекрутськими сотнями добровільців української Дивізії, яка тепер офіційно називалася 14-та СС Добровольча Дивізія "Галичина". 

                                    В цій ліквідаційній групі я стрінув ще одного колеґу з старшинського перевишколу, професора Гладиша, який у вільні від праці хвилини, а їх тут, правду сказавши, було досить, влаштовував для нас різні цікаві виклади. Харчувалися ми тоді в підстаршинській їдальні німецької частини ракетної зброї, де харчі були набагато кращі ніж у наших рекрутських кухнях. Але ця ідилія не тривала довго, бо небавом я дістав наказ супроводжати якийсь амуніційний транспорт до Дивізії в Нойгаммері. Як виявилося, це був транспорт амуніції для артилерії Дивізії "Галичина" і заки ми з ним добилися до Нойгаммеру, то проминув цілий тиждень. Нас задержували майже на кожній вузловій станції, даючи першенство транспортам, що відходили на фронт. Хоч ми не перепрацьовувалися в часі транспорту, але це була доволі небезпечна їзда, бо в цей час альянтське летунство вже добре докучало Німеччині.

                                  Нарешті з кінцем березня 1944 року ми щасливо прибули до Нойгаммеру та передали наш транспорт Дивізійній команді. Після того я дістав наказ зголоситися назад до 6-ої сотні 31-го полку. Хвилево, одначе, як колишній старшина, я замешкав у старшинському житловому бльоку у кімнаті разом із ще одним таким як я кандидатом на старшину, кол. старшиною Червоної Армії, (прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю).

                                  За кілька днів я був призначений на коменданта першої чоти 6-ої сотні та заступником команданта сотні, пор. Сеніва. Від тоді я мусів уже ходити на вправи кожного дня, хоч це не зовсім підходило до мого віку. Але ради на те не було, раз обібрався бути грибом, треба лізти в борщ. Раз зголосився добровільно бути вояком — то й треба було робити те, що від вояка вимагається. Пор. Сенів, мій командант, був надзвичайно хороша людина і наші відносини були якнайкращі.

                                    Під кінець квітня 1944 року припадали уродини Гітлера, про які треба було щось згадати на т. зв. "Унтерріхт" чи "Вельтаншаунґ". Пор. Сенів запропонував мені щось сказати на ту тему. Говорити не було легко і зрештою я і не знав що говорити. Хвалити Гітлера — було б не до смаку нашим хлопцям і вони подумали б, що я вже віддався йому на службу, але сказати щось треба було. Це був уже час, коли наші хлопці у більшості переходили вже, можна б сказати, пораз другий рекрутський вишкіл, цим разом уже у різних частинах Дивізії, їм це вже було дійсно наприкрилося і вони вже мріяли, коли підуть назад на рідні землі, на фронт. Отже, німці старалися якнайдовше задержатись у різних тилових частинах, щоб не йти на фронт, а наші хлопці не могли вже дочекатися тої хвилини. Деякі вже навіть говорили між собою, що якщо Дивізію не кинуть скоро на фронт, то вони будуть утікати до Української Повстанської Армії. Роздумуючи над тим, що мені сказати на найближчому "Унтерріхті", я постановив використати цю тему, щоб трохи успокоїти хлопців. Я так і зробив.

                                        Прийшовши на "унтерріхт", я сказав хлопцям, "ви рветеся на фронт з усіма його страхіттями, не здаючи собі справи, що то таке фронт. Коли нас не висилають, то це значить, що ми ще не зовсім готові до такого завдання, а це значить, що нам треба ще вчитися. Учіться, бо кожна наука коштує гроші, а військова наука коштує ще більше, бо саме життя. За вашу науку Німеччина платить своїми найкращими синами, отже готовтесь до того великого завдання, щоб ви не посоромили себе і свого народу". На закінчення я ще подав коротко відомості про положення на фронті та про наші обов'язки. Наука була закінчена.

                                          На другий день я з цілою сотнею робив вправи з гранатометами коло касарень т. зв. "Фехтунгштелюнґ". Сотня, розділившись на групи і чоти, вправляє зі своїми підстаршинами, коли нараз чую німецьку команду "Ахтунґ". Я оглянувся й побачив як у мою сторону прямував полковник Гермс. Я негайно пішов у його напрямку, зголосився як заступник команданта сотні і здав йому звіт. По звіті полковник до мене сказав: "Mensch, Ich habe gehoert dass Sie ganz gut gesprochen haben waehrend der Weltanschauung". (Чоловіче, я чув, що ти добре говорив на сотенному огляді подій).

                                         Я не знав, що йому відповісти, і чув, як мурашки полізли за спиною. Що мені під цим треба розуміти, — питаю себе в думках. "Я не є бесідник, пане полковнику, відповів я. Але знаю, що наші хлопці рвуться на фронт, замість того, щоб якнайпильніше вивчати військове діло. Я їм сказав, що за наше навчання воєнного ремесла Німеччина платить найкращими синами".

                                           "Ґут, зер ґут" — відповів Гермс. — Я тебе полковим наказом переношу до VI Відділу штабу полку на становище Betrtuungsschef-а, і відійшов.

                                            Його наказ мені подобався і я вже у думках дякував Всевишньому за те, що Він звільнив мене від цих нудних щоденних вправ. Але рівночасно мене здивувало звідки полк. Гермс так скоро вже знав, про що я говорив на вчорашніх викладах. Видно, що між тими хлопцями німці вже мали своє "вухо й око". Значить, треба завжди і всюди бути обережним. Так, так, — подумав я, — школа коштує і коли б я не був обережним і сказав хлопцям те, що мав на думці, хто знає чи мене вже не відвідала б була військова жандармерія і "запросила" під свій "нагляд".

                                             У нас у Дивізії було чимало старшин-українців, бо фактично всі нижчі командні пости були обсаджені українцями, але не всі з-поміж тих старшин уміли бути старшинами не тільки для своїх, але і для німців. Деякі, як на сором, гнули спину перед молодшими ранґою німцями тільки тому, що то був німець. Але були й такі, які не дозволяли собі, як то кажуть, "у кашу дмухати". До таких належав і поручник Михайло Карпинець, командант сусідньої 7-ої сотні 31-го полку. Він завжди до мене відносився прихильно і я його шанував як дійсно доброго і гарного старшину. Коли ми вже мали від'їждати на фронт під кінець червня 1944 року, була влаштована прощальна вечірка, на якій кожний добре собі потягнув "шнапса" і в декого розв'язався язик, а інші засипляли, як напримір, полковник Гермс, який, підпивши собі, заснув на столі. Якийсь оберштурмфюрер, за походженням фольксдойтш, підпивши, почав ображати українців. Карпинець, хоч і не жалував собі чарок, але тримався зовсім прилично. Коли він почув не зовсім то прихильну до українців базіканину того фольксдойтша, довго не думаючи, "заїхав йому в рило" так, що той аж перевернувся. Фолькдойтш почав щось погрожувати Карпинцеві, але на тому та справа й закінчилась. Пор. Карпинець ніколи не дозволив себе образити, незалежно від того, хто це був німець чи українець, старшина чи не старшина.

                                              На другий день пор. Карпинцені трапилася неприємна пригода. Він робив зі своєю сотнею вправи з киданням ґранат. Один із стрільців відтягнув шнурок і в тому моменті ґраната випала йому з рук на землю. Він зі страху не знав, що робити. Це завважив пор. Карпинець, прискочив до ґранати і копнув її ногою, яка в тому моменті експлодувала і зранила його в ногу. Це був дійсно відважний крок старшини, але за те він мусів піти до шпиталю, щоб вилікувати ногу.

                                             У сотні було декілька гарних та інтеліґентних хлопців, яких пор. Сенів мусів відпустити до підстаршинської школи майже перед самим виїздом під Броди. З них залишилося у моїй пам'яті одне прізвище — Ґрохольський. Цей амбітний тоді кандидат до підстаршинської школи (пізніше він покінчив і старшинський вишкіл і був хорунжим Дивізії) був уже студентом університету і при якійсь там нагоді він зайшов у суперечку з німцем, підстаршиною, який його образив. Він вирішив стати до рапорту до команданта батальйону і прийшов був мене порадитися, що і як йому робити. При цій нагоді ми пізналися оба дещо ближче і він розповів мені дещо про себе.

                                             Його батько і мати були поляки, але ще на шкільній лавці в гімназії він мав нагоду перевірити свій родовід і дійшов до переконання, що він з роду зовсім не поляк, але українець, бо всі дальші його предки були українці. Від того часу він частенько над тим роздумував і вкінці покинув ходити на науку релігії до римо-католицького священика-катехита і перейшов на греко-католицький обряд. З того поляки наробили великого шуму, щоб його назад привернути до "ойчистої" віри і почали застосовувати супроти нього різні шикани, спочатку лагідні, а опісля строгіші. Але він не дав себе переконати, ані учителям, ані своїм батькам і став вірним українському греко-католицькому обрядові та українському народові.

                                             Пізніше, перебуваючи вже на Словаччині у Чадці, я довідався від одного стрільця, що хор. Ґрохольський загинув у якімсь бою з партизанами на Словаччині; там його і поховано. Хай тих кілька скромних слів про нього послужать замість квітів на його, можливо, й забуту могилку в чужому краю.

(Далі буде)

ІДІТЬ — ВИКОНАЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК!

о. Станислав Дашо

                                  Я — син Самбірської землі. Родовитий бойко. Мої батьки походили з Гуменця коло Самбора, але жили таки у Самборі. Народився я 1891 року. Вчився в Самборі і тамже закінчив 1913 року державну гімназію імені архикняжни Єлисавети з польською мовою навчання. Після закінчення школи, один рік працював я секретарем Адвокатської "Ізби" в Самборі та рівночасно "мундантом" адвоката Штаєрмана, який рівночасно був бурмістром міста.

                                                                Війна котиться над нами.

                                  Якось зовсім нежданно воєнна хвиля докотилась і до нас. Більшість інтеліґенції втікає перед режимом білого царя. Коли ж на нашому ратуші появилася біла хоругов, ознака капітуляції, нас трьох друзів: Філько Ортинський, син катехита, Юліян Стасишин, богослов, та я, навантажили знайденого коника наплечниками, тай перебрались щасливо під Хировом через фронтову лінію. Коника продали, а самі завагонувались до евакуційного поїзду та щасливо доїхати до Прерав на Шлеську. Тут нас пересортували і з групою українців відіслали до Стирії до будинку манастиря у Сант Андре. Там вже було немало наших втікачів, які внаслідок браку харчів та санітарних умов хворіли масово на тиф. В окремому будинку жили наші священники, примусово виселені, з-поміж яких пригадую О. Захарясевича, о.Сороківського та о. Бронислава Ґоцького, пізнішого мого тестя.

                                Нас молодших призначили зразу до найбрудніших робіт. Чищення виходків, спалювання соломи по небіжчиках та хворих та чищення завошивлених приміщень.

                                Недалеко від нас у селі Вольфсберґ був приміщений великий табір із самими українцями, яких пильнували словацькі "ляндштурмаки". Інших пісень крім "Вічная пам'ять" з того часу не пригадую. А сусідські цвинтарі рясно вкрились могилами наших земляків. В нашому таборі були здебільша переселенці з-під самого Перемишля, найбільше з Негрибки.

                                                                                   Втеча до Відня

                                 Якось ми розвідали, що у Відні існує Український Комітет, та що біженці отримують від уряду допомогу. Зговорились ми із тов. Стасишином і рішили втікати.

                                  Їзда зайцем нам якось вдалась і ми зараз зареєструвались у Відні, як біженці, студенти Богослов'я. Нам виплачували по 50 корон місячної допомоги й ми мали право харчуватись у студентській харчівні. Зареєструвались ми студентами Богословія, бо це давало нам підставу бути звільненими від військової служби.

                                   В тому часі о. Коциловський Ч.С.В.В. поробив заходи для оснуваня Української Духовної Семінарії. При видатній допомозі чеського кардинала Стояна вдалося роздобути приміщення та матеріяльне забезпеченя на Моравах у Кромерижі. Так-то нас 70 кандидатів на священників почали нормальне навчання у зовсім добрих умовинах в той час, коли кругом ревіли гармати, а Австрійська імперія тріщала по всіх швах. Центральна Духовна Семінарія для українців католиків в Кромерижі стала дійсністю.

                                                                        Богословські студії

                                     Організатором, душею і ректором нашої Семінарії був о. Коциловський, пізніший єпископ Перемиський. А викладачами були українці та чехи. о. Назар Чабан, о. Ґробельський, о. д-р Ф. Щепкович, а з чехів кард. д-р Стоян, о. монс. Ф. Снопек, о. д-р Яшек та інші.

                                       Другий і третій рік Богословія переходив вже у Львові, де під опікою о. ректора С. Паньківського та професорів: о. д-ра Богачевського, о. Івана Бучка, о. О.Ґорчинського, о. Лучинського та о. д-ра Лаби набирали ми попри духовні знання теж багато практичних громадських та суспільних порад і вказівок. Багато наших виховників стали пізніше чоловими діячами у нашій Церкві чи в громаді, а то й у рядах нашої армії.

                                      Четвертий рік Духовної Семінарії кінчив я вже в Перемишлі, за тодішнім звичаєм, що питомець повинен останній рік проходити на терені своєї єпархії. Ректором семінарії в Перемишлі був о. д-р Г. Лакота, помічник єпископа Коциловського. Закінчив я студії 30 червня 1918 року в Перемишлі.

                                                                                  Похорон Івана Франка

                                         Наші студії у Львові проходили в голодовий час, коли вся країна ще не отряслась від воєнного перекотиполя та нанесеного знищення. Тому й ми, питомці Семінарії, часто блукали, поза її мурами в пошуках за додатковим куском хліба, а то й за новинами з фронтів та про своїх рідних і знайомих.

                                     Одного разу ми вдвох з Юліяном Боберським заглянули до віллі при вул. Понінських, де жив самітно в той час важко хворий І. Франко, наш Великий Революціонер. Таку візиту могли засуджувати наші зверхники, бож Франко не зовсім жив у згоді з нашим духовенством тай не належав до людей релігійних. Але ми були настільки очаровані неустрашимим духом поета та зворушені його важкою хворобою, що рішилися на цей ризиковний крок.

                                        Та ми спізнились. Франка застали ми на канапі вже мертвим. А що мухи влізливо осідали на його обличчі, то ми зірвали з вікна фіранку й прикрили нею лице небіжчика. Хоч таку незначну прислугу зробили ми тому Великому Каменяреві України.

Нам, питомцям Духовної Семінарії, заборонили брати участь в похоронах нашого Івана Франка. Та ми оба таки хоч здалека, скриваючись за грубими каштанами, поклонились нашому "Вічному Революціонерові".

                                                                              Розвал Австрії

                                         Коли після закінчення наших студій в Перемишлі ми отримали кінцеві дипломи за підписом нашого ректора о. д-ра Г. Лакоти, то перемиський Владика Коциловський у своїй прощальній промові між іншим сказав: "Нормально це починається час ферій, час відпочинку. Але не для Вас. Для Вас починається час важкої й відповідальної праці. І хоча Ви ще не маєте точних призначень, але не марнуйте ні одного дня. ІДІТЬ — І ВИКОНАЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК!"

                                         Різно ми собі поясняли ту вказівку нашого Владики. Та більшість з нас вже дуже скоро зрозуміли й усвідомили, що він мав на думці.

                                          Настав 1-ший листопад. Тогож самого дня приїхав до Самбора кур'єр зі Львова, мій добрий друг, студент медицини, Стефан Сілецький. Він привіз інструкції та радісну вістку про перебрання влади по австрійцях у Львові. Нашій радості не було кінця, але й праці перед нами немало.

                                          Почалось від того, що поділено повіт на райони й кожному з нас призначено кільканадцять сіл, які ми повинні були об'їхати, пояснити про обов'язки супроти нової своєї влади та перебрати місцеву владу у свої руки. Мені до помочі приділено досвідченого просвітянського діяча, по фаху шевця, родом із Самбора, п. Гопішина.

                                          Зараз тоїж самої ночі коло 1 вночі ми відвідали Бабину, де парохом був свідомий патріот о. Петрик.

                                          Та вже по кількох днях Комісаріят Самбора в особах д-ра А.Чайківського, і д-р Ріпецького призначили мене делегатом уряду до села Надиби, де я мав разом з військовим командантом перебрати під свою опіку місцеву ґуральню. Марудна то була праця, але приказ — приказом. Ґуральня була ледве кілька кілометрів від т. зв. хирівського фронту, тож й грозила постійна небезпека від бомбардувань, а то й заскочення ворогом. Тому, коли лише почалась польська офензива під Хировом, я зголосився до війська. Поручник Боберський приділив мене, як теолога, до полевої лічниці в характері писаря. Командантом 3 бригади був полк. Кравс, а начальником лічниці д-р Шипайло. Лічниця містилася при вул. Львівській у великому будинку Дирекції Податкового Уряду. Пізніше д-р Шипайло, як теж пор. Боберський померли на тиф, д-р Шипайло у Гнівані, а пор. Боберський у Барі.

                                                                                     Встоятись не було сили...

                                    До нашої Армії я вступив саме перед великим наступом поляків на всіх відтинках фронту. Поляки отримали допомогу від Антанти у виді зброї та модерно вивінуваної у Франції армії Галера. Армія та зброя були призначені для поборювання большевиків, щоби не допустити їх до середущої Европи. Але поляки ні хвилини не завагались ужити її в першу чергу саме проти нас.

                                     У нас відчувався брак зброї, брак амуніції і брак ліків. Наш фронт мусів відступати, а Уряд перенісся до Станиславова. Біля Чорткова наша Армія зірвалась до відчайдушної атаки проти ворога й погнала його аж поза Бережани — але згадані вище браки, головно свіжої амуніції, примусили таки відступати за Збруч.

                                                                                               За Збруч

                              Наша Самбірська Полева Лічниця 3-го Корпусу переправилась на східню сторону Збруча 16 липня 1919 року біля 4 год. ранку. Ми всі, з хорими включно, були виразно зворушені. Відступ, покидаємо родинні місця, невідоме майбутнє, що зовсім невесело заповідалось — пригноблювали нас. Та з другої сторони свідомість, що ми переступаємо ворогами нашими створений штучний кордон, що перерізував живе тіло нашої Батьківщини, що ми на території нашої вимріяної Матері України — розпирали радістю наші груди, вливали надії на краще майбутнє.

                                                                                    У Гнівані

                            Наш Уряд переїхав до Кам'янця Подільського над Смотричем. Це колишня стара фортеця з часів турецького панування. Сама твердиня заціліла до нинішніх днів.

                            А наша Полева Лічниця перевантажена хворими на тиф, минула Жмеринку й вивагонувалась у Гнівані, де примістилась у "Сахарному Заводі". Хворих приміщено у помешканнях для робітників, бо цукроварня тоді була нечинна й люди розбіглись. Залишилося лише кілька осіб з адміністрації.

                           Начальником був д-р Шипайло, капеляном о. Юзвяк, колишній катехит учительської семінарії в Самборі, адміністраційним старшиною пор. Сандович із Самбора, а канцеляристами Ст. Дашо, С. Кабарівський — оба укінчені богослови, брати Кобрини - учителі, всі із Самбора. Д-рові Шипайлові помагало 5 санітарів-медиків, аптекар та три медсестри. Головна — Інгорукова із Самбора, другої прізвища не пригадую, а третя — жидівка Сальця Цукерберґ. Були й інші, які часто змінювались, бо праці було понад міру саме у тому Гніванському періоді. Незаступимим оборонцем хорих та заступником д-ра Шипайла був фельдшер Янчишин з Лемківщини. Праця була така важка та виснажлива, що нині просто вірити не хочеться, як у тих важких обставинах весь той невеликий персонал давав собі раду при повному хаосі постачання, при повному бракові ліків та при такій жахливій пошесті тифу.

                                                                        Не покоси кладе, гори...

                                     А тиф шалів щораз більше. Не обминав і персоналу. До нас почали підвозити хворих з інших частин, бо вони не мали куди їх примістити. А у нас всі закамарки, всі магазини заповнені хворими. Новоприбулі часто під голим небом чекали на смерть друзів, щоби приміститись десь під дахом.

                                  Колиж прийшли морози, сніги, то ситуацію погіршували ще брак теплого одягу, брак людей до праці. Мерців громадилось в саду, на снігу, бо не було кому могил копати. Одні лежать у гарячці, другі ледве ногами тягають після хвороби.

                                   Тоді то смерть скосила теж нашого доктора Шипайла та капеляна о. Косовича, бо й для них ліків вже не було. Щоби ратувати д-ра Шипайла післали мене до Вінниці до д-ра Білозора, та ліки прийшли запізно. Дня 20 грудня 1919 р. похоронено обох поруч наших стрільців на місцевому кладовищі. Поруч них лягли спочити підстаршина Квятковський із Самбора та наш головний кухар, прізвище якого призабулось. Смерть не перебирала, косила всіх без розбору.

                                  На згадку про наших дорогих стрільців, підстаршин та старшин лишили ми там дубовий хрест з вінком та написом "Борцям за Волю України". А лягло їх там більше як 250. Наша Лічниця була розчислена на максимально 200-300 осіб, містила постійно понад 500, а в кризовий час, коли почались приморозки, то докладного числа ніхто не знав, бо стан мінявся з години на годину. Одні вмирали, других підвозили або самі приходили. Тоді могло їх бути під нашою опікою може й 800 душ.

                                                                       Без влади, без зв'язку

                                 Після смерти д-ра Шипайла начальником лічниці призначено д-ра Миколу Терлецького. Команда Армії подалась далі на південь під натиском ворога, а нас (хворих та виздоровців) залишила у Гнівані, бо не було потрібного для нас транспорту тай одягу для хворих у зимовий час. Ми залишились без своєї влади й навіть без зв'язку, здані на ласку й неласку тих, що прийдуть.

                                                                         Тривожний Свят Вечір

                                 Десь біля 2-ої год. по обіді до наших приміщень пригалопували три вершники з готовими до стрілу крісами. Казали себе завести до начальника лічниці і заявили йому, що вони червоноармійці і що ми тепер знаходимось у них в полоні, тому мусимо здати всю зброю, яку маємо. Д-р Терлецький доручив нам здати зброю.

                                  Не будучи певним, чи це справжні червоноармійці, чи звичайні бандити, що прикриваються маскою регулярної армії, д-р Терлецький рішив випробувати їх. Запросив їх на наш традиційний Свят Вечір. У нас помер саме наш кухар, тож і вечера була радше символічна. Та чарка таки знайшлась. Та знову біда, бо товариші комісари побоялися випити. Мусів я перший вихилити, аж тоді і вони зважились.

                                       В той сам час якась інша група напала на наш скромний магазин та почала ламати двері. Я звернувся з проханням до комісара, що саме поясняв нам, хто такий Маркс та Ленін, й він зразу прогнав напасників. При тому лаяв їх несамовито, що псують добре ім'я красної армії, що поводяться як звичайні бандити. Напад був зліквідований.

                                     Між виздоровцями був о. Гавриляк. Він хотів побачити комісарів, тому надягнув військовий плащ та вийшов на коридор. Саме тоді надійшов якийсь "боєц". Він питає: "Ти хто такий?" На те о. Гавриляк відповів, що санітар. А красноармієць на те: "Да, коли ти санітар, то тобі шинеля нє нужна. Я ж йду на фронт, то мені вона потрібна". Коли я про це дізнався, зразу зголосив про цей випадок комісарові. Він обіцяв справу перевірити й справді другого дня плащ повернувся назад до нас.

                                                                       Під Покровом Матері Божої

                                      Так склалося, що хоча я часто заступав санітаря біля хворих, часто сповняв функцію дяка при похоронах, а то й сам співав "Вічная Память" як не стало нашого капеляна. Хоча воші гризли мене, як всіх інших, то тиф мене минав. Я належав до тих щасливців, що не зазнали всіх тих трагічних переживань на своїй власній шкурі, коли лежиш у тифозній гарячці, знаючи, що немає ліків, немає достаточного догляду, немає навіть кому могили викопати і по людськи похоронити. Я вірив й нині вірю, що це сталося завдяки окремій опіці Самбірської Богоматері, якої медалик почепила мені на шию моя мама перед відходом на схід.

                                     І хоча ми знайшлися далеко від своєї Команди та своєї Армії, здані на ласку большевиків, я ні хвилину не сумнівався в тому, що всі оті наші страждання та тривожні переживання скінчаться добре. Тому й знаходив я силу й відвагу протиставитись всяким злочинним намірам поодиноких красноармійців, що мені у великій мірі вдавалось.

                                                                    Пригода з д-ром Рибачевським

                                    Одного дня я дістав доручення від д-ра Терлецького відтранспортувати д-ра Рибачевського, важко хворого на тиф, до Вінниці в надії, що може там його ще врятують. До Вінниці було від нас добрих 40 верстов. Дорога була далека й небезпечна, бо скрізь вештались всякі банди й ніколи не було відомим, чи це регулярна большевицька частина, чи група якогось повстанського отамана, чи просто бандити, Тому завжди у таке відрядження я вибирався з охороною. Сталими моїми товаришами були Мах та Бухній із Самбірщини, добрі і відважні стрільці. Крім того д-р Рибачевський мав свою власну підводу та чуру.

                                    Вибралися ми після обіду, а коли доїхали до Богу, то вже смеркалося. Ми навантажилися двома підводами на пором і при допомозі линви простягненої з одного берега на другий почали переправлятись через ріку. А річкою якраз спливала тоді крига. Крига напирала на пором, ми не всилі її відіпхати. Линва почала тріщати, грозила катастрофа. Щоби рятувати ситуацію, я скинув шинелю, ляг на линву та почав посуватись по ній до берега. Руки ціпеніли з холоду й від вітру. Підомною бурлить вода та гуркочуть пропливаючі крижини, та я задивлений в Роп'яття, що видніло по другому боці ріки, шепчу слова молитви. Як я опинився на другому березі, то це справжнє чудо. Мокрий, бо при кінці таки вскочив у воду, я добився до села й покликав поміч. Добрі люди помогли наш пором дотягнути до берега. Було далеко по півночі, коли ми добилися до Вінниці, де віддали д-ра Рибачевського під надійну опіку д-ра Білозора, що завжди умів звідкись видістати дещо потрібних ліків.

                                   Минули роки й коли я з дружиною відвідував її сестру, заміжню за д-ром Іваном Малком, адвокатом у Мостах Великих, ми стрінулися за одним столом з д-ром  Рибачевським. Поплили спогади та оповідання. Між іншим, саме д-р Рибачевський розказав, як то якийсь незнаний йому підстаршина з нараженням власного життя допоміг йому добитись до Вінниці, чим врятував йому життя. Коли він скінчив, я признався, що саме тим підстаршиною був я. Ми розцілувалися і закріпили приязнь чаркою міцної. Та більше вже не довелося зустрічатись. Помер д-р Рибачевський під час Великого Ісходу на чужій землі. Також д-р Білозор помер уже в Америці.

                                                                            Міняємо вивіску

                                   Коли наш Штаб та ядро Армії подалися на Херсонщину, ми залишились під владою червоних. Щоби рятуватися від таборів полонених, або видачі полякам, ми були примушені змінити вивіску. Ми стали тепер називатися ЧУГА (Черв. Укр. Гал. Армія). В той час стан Полевої Лічниці Третього Галицького Корпусу виносив около 600 самих хворих на тиф. Харчові запаси добігали до кінця, а ніякі доповнення не приходили, бо й не було звідки. Крім жнива смерти, ще й усякі банди стали насідати з усіх сторін.

                                                                              Визволення "Пегаса"

                                     Канцелярія нашої Лічниці містилась в домі п. Ольшевських, поляків, які добре розмовляли по-українськи. Батька, радника, розстріляли большевики. Мати померла. Дві старші дочки — учительки, а молодшою опікувалася старенька няня. Бандити забрали їм три корови та все хатнє добро, а самим дівчатам постягали перстені з рук та навіть позривали кульчики. Щоби хоч трохи їх охоронити від нападів, ми примістили у них свою канцелярію, а самі жили по приватних хатах. А в їх стайні поставили нашого улюбленця коня "Пегаса". Він ще зі Самбора вимаршував з нами й весь час тягнув дезинфектор. Ледве ми його примістили у великій стайні Ольшевських, а тої ж самої ночі бандити вкрали його.

                                    Наша Команда рішила таки вдатися до большевиків по приділ харчів для нашої Лічниці, бо нам грозила просто голодова смерть, як так далі піде. І знову відрядили мене з охороною на переговори до Вінниці, де були головні магазини Червоної Армії.

                                     Випав погідний зимовий день. Сніг вище колін та ми просувалися швидко. Лиш раз мали ми перестрілку з якоюсь невеликою бандою, а то проїздили без затримки. Ми мали на шапках червоні зірки й це додавало нам відваги.

                                     Подорозі ми зустріли підводу, запряжену нашим Пегасом. Ми зразу заявили візникові, що це вкрадений у нас кінь і ми його забираємо назад. Та візник божився, що він його купив і має на це свідків. Справа опинилась у Вінницькому Райпарткомі, що міститься при Миколаївському Проспекті. Молодий старшина вислухав нашу справу і присудив, що "Пегас" має вернутися до нас. Ми подякували гарно і нашій радості не було міри, що ми свого полоненого "Пегаса" визволили -  з неволі злодійської. З тріюмфом ми привели його до Лічниці і він далі возив наш дезинфектор.

Покінчивши в Райпарткомі ми пішли до Харчового Відділу й там нам без великих труднощів приділили 300 кг. цукру, що тоді цінився краще за рублі. Це була велика поміч. Крім того нам видали ще дещо підручних харчів. Практичний фірман казав яйця покласти до скриньки з січкою на якій він сидів. По дорозі яйця потріскали, зробилась яєшниця змішана із січкою. Благословили нас за це наші кухарі.

                                                                          Пізні Івани

                                   Вдоволені нашими успіхами у Вінниці, бо і "Пегаса" визволили, і дещо харчів придбали та розписку на 300 кг. цукру з нашого "Сахарного Заводу" роздобули, оглядали ми місто, хоч це був воєнний час. Вінниця, розкинулась над Богом, робила миле враження. Головна магістраля Миколаївський Проспект таки дуже гарна. Будинок "Просвіти", де містився міський театр, таки нічим не гірший за великоміські театри. Цікавий теж напис на ньому "Жізнь краткая, іскуство вєчноє".

                                  Командантом нашої Лічниці у той час був вже д-р Гнідий, буковинець. Типовий "пізний Іван", що любив всі справи відкладати на пізніше. Так теж зробив з тим приділом цукру. Поки він надумав вибрати його з магазинів та проміняти на потрібні нам продукти, то Харчовий Відділ, під натиском згори відкликав свій дозвіл й весь запас цукру передано Червоній Армії, а ми залишились далі без харчів. Найбільше прикро було те, що цукор був у нас під носом, у тому ж Сахарному заводі, де ми квартирували, і через пізноіванську політику нашого команданта нам прийшлося лиш облизатись.

                                                                                   Здобуття Києва

                             День 31 серпня 1919 записався в нашій історії, як день перемоги над ворогом. Але й у серці кожного з нас це був день радости і гордости, бо в той день саме Другий Курінь, Восьмої Самбірської Бригади, Третього Галицького Корпусу під командою сотника Станиміра першим увійшов до Києва. Його вояки заняли Демидівку та товаровий двірець.

                              В той час наша Лічниця квартирувала у Вінниці у Кримських Казармах. З нагоди визволення Києва наш капелян о. Юзвяк відправив торжественну благодарну Службу Божу й офіційно проголосив, що Київ у наших, руках. Тогож самого дня Полева Лічниця дістала наказ вантажитись для переїзду до Києва.

                              Однак, коли ми доїхали до Фастова, нам наказали вивантажуватися і приміститися у місцевій школі. В тому часі число хворих впало до 100, бо хто лиш міг на ногах втриматись вертався до своїх боєвих частин, щоби не бути зданим на ласку й неласку долі у Лічниці, яка не мала ні ліків, ні харчів в достаточній мірі.

                                                                                  Новий ворог

                                  Наш тріюмфальний похід на Київ закінчився, як відомо, трагічно. Другим боком Дніпра гнала большевиків Армія Денікіна і вона підійшла до Києва в той сам час, що й наші частини. Для нашого Командування це було несподіване заскочення. Переговори з денікінцями закінчилися так, що українські війська відійшли на південний захід. Недобиті тифозною епідемією частини УГА опинились між денікінцями і большевиками, а тут із заходу наступали поляки. Наше командування, порозумітись з командуванням 45 большевицької Дивізії, перекинуло нас до Затиша на Херсонщині. Ми були приміщені у вагонах й приводили себе до порядку.

                                  Одної неділі я вийшов на станцію, щоби розвідати дещо про новини. Там я стрінув большевицького комісара, мені досі незнаного. Він, розпитавши хто я, просив передати нашому командантові, щоби з усіма старшинами прийшов на станцію на важливий "мітінґ".

                                  Коли старшини вернулися з мітінґу, повідомили нас, що ми є в большевицькому полоні, бо Галицька Армія "зрадила" большевиків. Маємо переписати все майно та зброю і здати ще того самого дня.

                                                                               Полоненськими шляхами.

                                  Та лише ми здали зброю, як нас окружили красноармійці з кулеметами та почали грабувати. У мене забрали коротку мексиканську пістолю та деякі мапи. Списавши потім всіх нас 120, пігнали під конвоєм кудись у невідоме. Біля мене був тоді мій шкільний товариш Стах Кабаровський та мій молодший брат Дизько.

                                  Спека немилосердна, пити немає що, а про їжу то й не згадувати. Наніч нас примістили на кладовищі, де ми трохи переспались. Рано, коли ми спинилися в селі, щоби води напитись, вдалося мені за пару черевиків намовити одного селянина прийняти і переховати мого брата.

                                    Ще коли нас списували у вагонах, якийсь старшина, не з нашої частини, вискочив з вагону та почав утікати. Посипались стріли й він упав, не відбігши і 200 метрів. За тим старшиною вискочив з вагону його песик. Коли старшина впав, прошитий кулями, песик приліг біля нього, лизав його по руках і скавулів. Коли нашу колону пігнали, песик побіг за нами. Деякий час я його доглядав, та пізніше він загубився. Не заю навіть прізвища того старшини...

                                                                            Чи справді нас жде розстріл?

                                  Під містечком Сілець напроти нас вийшли озброєні комісари й виймаючи пістолі почали викрикувати: "Куди ж їх вести. Пострілять сволоту, зрадників...". А в містечку повно війська. Десь ми дізнались, що червона армія під напором поляків панічно відступає, тому й казиться. Рознеслась вістка, що нас в ліску за містом мають розстріляти. Користаючи з натовпу, я вискочив з ряду і поміж жидівськими хатами добився аж до передмістя. Вечором добився до поблизького села і там переховувався, аж поки не прийшла польська армія.

                               Хоча в селі було багато червоноармійців, добрі господарі передягнули мене за свого, підкормили та перетримали. Я крився ніччю в стодолі між снопами, а вдень в кущах за городом. Весь час читав Біблію, що її дав мені мій господар.

                             Третього дня здалека почулася перестрілка. Згодом вона зміцніла. До мене доходили зовсім виразні серії скорострілів. Большевики стягали телефонічну лінію. В селі дивний рух і неспокій. Коли все втихло, то лиш собачий гавкіт та рев худоби неслися над селом. Тоді я зважився вийти із своєї криївки та зайшов у хату. Старенький дідусь клячав перед іконою Богородиці, хрестився та бив поклони. Я глянув у вікно й очам не повірив. Перед хатою на коні сидів молодий офіцер в рогативці, розмовляючи з нашим господарем.

                              Зродилась думка — втікати. Бо зовсім не хотілося попадати у польський полон. Та було запізно, бо мій господар покликав мене на подвір'я.

                                                                         З одного полону у другий

                             Мені не залишалось нічого іншого зробити як вийти до них. А мій господар вже поясняє офіцерові, що я є якраз тою людиною, що втік від большевицького розстрілу й переховувався у нього. Офіцер запитав лише: "Чи пан єстесь офіцерем?", на що я притакнув. Тоді старшина наказав одному із своєї патрулі запровадити мене до батерії під лісом. А вже звідтам мене відвели до команди. До команди ми добилися вже по півночі. Мені казали лягти спати на столі, рано дали кави та хліба. Переслухання було коротке. Мені казали віднайти найближчу "команду пляцу", яка мені видасть перепустку на подорож до Самбора.

                          На "команді пляцу" я зустрів свого брата та інших стрільців з наших частин. Та замість дістати перепустку на переїзд до Самбора, мене відправили разом з іншими стрільцями до табору полонених у Проскурові. Тут за дротами сиділи вже тисячі наших стрільців.

                           Після трьох тижнів мене з частиною вояків УГА перевели до Кам'янця Подільського, де я зразу попав до в'язниці, бо не віддав почести якомусь старшині. З Кам'янця мій брат утік до Армії УНР.

                                                                               Поворот до Галичини

                            Внедовзі з нас зформували транспорт. Списали всіх, з зазначенням місця походження і якийсь капраль виголосив нам промову. "Пан маршалок Пілсудський дарував вам ваші провини. Ви всі їдете до своєї родини. Хай живе пан маршалок Пілсудський". Та його оклик так і повис у повітрі не підхоплений ні одним з нас.

                              Нас завагонували і позамикали на колодки у вагонах. А на рано ми вже були у Львові, де нас примістили у стайнях Язловецьких касарень. А по двох тижнях перевезли до Тухолі на Поморі, де на оселедцях прийшлось ще півтора року чекати на звільнення додому.

                                                                                   В Тухолі

                                Хоч умовини полону були дуже важкі, та наші хлопці трималися знаменито. Скоро зорганізувався хор під диригентурою Р. Ставничого, музичний гурток та спортовий.

                               Наші духовники о. Т. Чайківський та о. Лучинський відправляли Богослуження у неділі та всякі свята. Поміж полоненими було понад 30 богословів. Між полоненими були такі наші вищі старшини: ген. М. Тарнавський, отаман Вільгельм Льобковіц, начальник штабу групи схід, Мирон Луцький був зв'язковим старшиною від полонених при польській команді табору.

                              Хочу тут теж згадати про один трагічний випадок. З природи кожний полонений мріє про звільнення з полону. Та більш активні не чекають на звільнення, яке часто затягається на роки, але стараються втекти. Немало наших утікало і з Тухолі. Одним вдавалось, других приводили за пару днів назад. Пор. Коник три рази втікав і аж за третім разом ця втеча йому вдалась.

                             Рішив утікати мій добрий знайомий пор. Яросевич з Райського біля Устрик. Він підкупив вартівника і під час його вартування мав попід дроти перелізти до лісу. Прийшла ніч і в умовлений час пор. Яросевич поліз попід дроти. Та не на волю, а по смерть. Вояк мабуть повідомив команду, бо саме, коли Яросевич був в середині між дротами, засвітився рефлектор і надходяча патруля сипнула стрілами. Важко ранений Яросевич залишився між дротами до рана. А коли ми рано вийшли, щоби його звідтам витягнути, він вже не жив.

РОМАН КОЛІСНИК

Хорунжий Роман Колісник. Словаччина, осінь 1944 р.

 Роман Колісник (другий ліворуч) з товаришами по зброї на рекрутському вишколі. Гайделяґер. Осінь 1943 р.

РЕДАКЦІЯ І ПРАЦІВНИКИ ГУМОРИСТИЧНОГО ЖУРНАЛУ „ОСА” В РІМІНІ, ІТАЛІЯ, НА ПРОГУЛЯНЦІ

Мірамаре, Італія, 8 вересня 1946 рік. 
Зліва: Ярослав Береза, Василь Давидяк, Ґоґо. „Тіньцьо”, Володимир Каплун (головний редактор), Юрій Форись, два невідомі. 
Сидить: Любомир Ванкевич.

ДВА РОКИ У НОЙГАММЕРІ

Василь ШПАРИК,
ветеран-фронтовик Другої світової війни

                            На схилі віку, не маючи яскравих реальних подій життя, закохано вдаємося до спогадів минулого. У мого покоління ХХ століття найбільш укоріненими, мабуть, є спогади, зв’язані так чи інакше з Другою світовою війною. Тоді доля кидала нас по світу, ми опинилися в різних, часто не передбачуваних ситуаціях.

                           Серед таких на пам’ять прийшла згадка про моє, солдата радянської армії, проходження служби в місцях, в яких перед тим служили вояки Дивізії „Галичина” серед них, можливо, навіть мої товариші з гімназійних років. Це був Нойгаммер.

                           Нойгаммер (нім. Neuhammer), тепер пол., здається, Swietoszów (Свєнтошув) і поруч з ним Штранс (Strans)–це колишні німецькі військові містечка, заховані в лісах південніше м. Шпротау (пол. Szprotawa), що на німецьких теренах на схід від Одера і Найсе, які
після Другої світової війни перейшли під юрисдикцію Польщі.

                          Після закінчення Другої світової війни в Европі на цих землях, практично як окупаційні, були розквартировані радянські війська, що під час війни входили до 2-го Білоруського фронту, а тепер це була так звана Північна група військ. У Нойгаммері і Штрансі розташувалася 3-я ґвардійська танкова дивізія (польова пошта 44181), яка на фронті була танковим корпусом, а тепер входила до складу відбірної 7-ої механізованої армії. Гарні казарми з кімнатами на відділення (до 10 осіб), просторі бокси для розміщення техніки, їдальні, лазні, окремі домики для офіцерів, а для генералів – вілли. Усе це було не до порівняння з радянськими.

                         Згадуючи про Нойгаммер, я не можу викинути із пам’яті події, із-за яких я попав у цю дивізію, а також знаходження під постійною увагою з боку енкаведистського органу, яким в радянській армії була контррозвідка „Смерш” („смерть шпіонам”). І це при тому, що до прибуття в дивізію я вже мав велику „провину” перед „Смерш”–вчинив втечу із табору „Смерш” в м. Бресляв, де під виглядом збірного пункту з відправки в СРСР демобілізованих і вивезених на примусові роботи діяв фактично фільтраційний пункт „Смерш” з вилучення підозрілих осіб.
У число таких попав і я. Постійні допити вказали на те, що я повернувся в СРСР, але не додому, а в Сибір. Я вирішив втікати, але як це здійснити в таборі, оточеному колючим дротом і спостережними вежами? В нагоді став знайомий офіцер з полку, який привіз чергову групу демобілізованих. Він задеклярував мене як охоронця. Моє повернення в полк (бо куди ж я міг за кордоном вдатися?) створило проблему для командування. Мене мали б віддати в розпорядження „Смерш” як дезертира, проте, підмінивши наказ про демобілізацію наказом про надання відпустки, мене навіть призначили на найвищу неофіцерську посаду – начальником обчислювальної команди штабу полку (з підготовки даних для стрільби).

                                     З такою, фактично вигаданою леґендою (врахуйте, радянськими офіцерами) я продовжував службу в полку. Усе було б добре, але влітку 1946 року дивізію стали розформовувати. А розформовували тому, що (це було на початку березня 1946 р.) деякі полки уже від’їхали на радянсько-турецький кордон в Грузії із-за претензій СРСР на контроль над притоками Босфор і Дарданелли, а інші частини, в т. ч. мій 421-ий гавбичний артилерійський полк, повернули з дороги після відомого виступу Вістона Черчілля у Фултоні (Fulton в США) 6 березня 1946 року, у якому він закликав західні країни виступити єдиним фронтом проти аґресивних намірів СРСР, заявивши однозначно і наче несподівано:

                                  „Ми не змогли зупинити Гітлера, але потрібно зупинити СРСР... Ніхто не знає, що саме Радянська Росія і її міжнародна комуністична організація мають намір робити в найближчому майбутньому і чи існують які-небудь межі їхньої експансії?...”

                                    Цей виступ мав великий політичний резонанс. Фактично це був перший заклик до початку „холодної війни” проти СРСР, а тому проблема Босфору-Дарданеллів відійшла на другий плян. Ми потрібні були у Західній Европі.

                                    Розформування так розформування. Весь особовий склад відправили в інші військові частини. Але мене чомусь не відправили. Виявилося, що начальник штабу мав намір забрати мене зі собою. Коли стало відомо, що його відзивають в СРСР, постало складне питання: як бути зі мною? Я не зможу в’їхати в СРСР без спеціяльного пропуска. А хто дасть його мені?

                                  Розв’язка наступила несподівано – я примкнув до групи сержантів, які йшли на залізничну станцію для поїздки на нове місце служби (переважно служили на складах дивізії, а офіцери, які мали б їх супроводжувати так напилися, що забули взяти документи і вернулися). Тому я без проблем став „примкнувшим”.

                                  Так я опинився у військовому містечку Штранс, де розміщалися переважно артилерійські полки 3-ої ґвардійської танкової дивізії. Коли стали розбирати прибулих по полках, виявилося, що я не значуся у списках. Незважаючи на це, не стали з’ясовувати, чому це так. Командувач артилерією дивізії, висловивши припущення, що це – результат відомої розхлябаности штабів, вирішив зарахувати мене до штабу артилерії дивізії. Оскільки в мене не було жодних документів, інтенданти з полку, який обслуговував штаб артилерії, вказали на
неможливість зарахування мене на харчове і речове обслуговування. На це командувач артилерією запропонував поселити мене серед кухарів на горищі ґарнізонної їдальні.

                                  У грудні 1946 року дивізію перевели на штати мирного часу. В результаті, наприклад, у відділі артилерійських озброєнь скоротили двох офіцерів і старшину, а залишили тільки начальника відділу і старшину. Мене призначили на посаду старшини відділу, і відділ озброєнь перевели в центральний штаб дивізії в Нойгаммері.

                                   Я прибув у Нойгаммер зі всіма належними документами, тобто атестатами на харчування і одяг. Отже, я став „солдатом у законі”. Проте це не значить, що мені дали спокій. У контррозвідці „Смерш” так і не знали, яким чином я потрапив у дивізію, але їх „турбували” мої „соцдемографічні дані”: не там народився, не там навчався, не є комсомольцем. Виходячи з цього систематично надсилали приписи відсторонити мене від секретного діловодства (а іншого в армії і не було). Проте мене підтримували в штабі дивізії. А причиною такої підтримки була моя не типова праця. Завдання було чітким: навести порядок в обліку і збереженню артилерійських і стрілецьких озброєнь та боєприпасів. І тут у пригоді стали мої знання, почерпнуті під час навчання в гімназіях і школах торговельного профілю протягом 1938-1944 років. Виконання завдання, окрім власних зусиль відділу озброєнь, вимагали суттєвої допомоги робочої сили. Приписи зверху вимагали видавати для навчання стріляння танкістів і артилеристів виключно боєприпаси, виготовлені під час війни. У полках добре знали, що вони
мають неякісні параметри, тому намагалися отримати стрільна, виготовлені після війни і то з належними параметрами. Щодо параметрів пригодився і мій досвід із артилерійського полку, коли я займав посаду начальника обчислювальної команди з підготовки даних для стрільби.
Домовилися, що взамін за таку послугу будуть виділяти солдатів для роботи на складах. Фактично, я наче не обізнаний з приписами, виписував якісні боєприпаси і озброєння.

                                   Так дивізія стала взірцевою зі збереження озброєнь і особливо боєприпасів у цілій 7-ій механізованій армії, в дивізії проводилися показові заходи для інших дивізій. Отже, командування знаходилося на „доброму рахунку”. Тому протягом чотирьох років „строкової”служби в цій дивізії (із шести в загальному) я мав підтримку командування, яке
захищало мене навіть перед всемогутнім „Смерш”. Звичайно, я не схильний був вважати, що йдеться про захист мене, сержанта фактично без строку „строкової” служби. І по тому, як це було зі мною в артилерійському полку 1-ої артилерійської дивізії прориву резерву головного командування після моєї втечі із фільтраційного пукту в Бресляв, так і тепер у цій елітній дивізії, я побачив, що армійське командування протестувало проти втручання енкаведистів у справи армії.

                                   Наведені вище два випадки не типових пригод в Радянській армії підтверджують цей висновок, а також я переконався, що серед офіцерів, особливо в штабах, зокрема призваних із запасу (а це – в загальному інтеліґентні люди) були офіцери „з людським обличчям”.

                                Нарешті щодо Дивізії „Галичина”. Ми, сержанти штабу дивізії, розташувалися в казармі. Проте згодом зрозуміли, що в казармі „незатишно” і облюбували підвальне приміщення у будинку штабу дивізії. Ці приміщення були захаращені різними речами ще з німецьких часів. Розчищаючи одне з приміщень, я натрапив на листи з Галичини. Тоді я ще не знав, до кого писали з краю, думав – до вивезених на примусові роботи. Як уже дізнався у наш час, вивчаючи бойовий шлях Дивізії „Галичина” (1-ої УД УНА), у Нойгаммері таки розташову-
валися підрозділи дивізії, зокрема звідси відправилися на фронт під Броди.

                               Отже, Нойгаммер часто звучить і в спогадах колишніх вояків Дивізії „Галичина”. І це робить для мене приємність згадати про Нойгаммер,

АНГЛІЙСЬКИЙ ПОЛОН – СТАРШИНСЬКІ ТАБОРИ 1-ої УД УНА

Ярослав ЗАКАЛЯК

                                  В місяці червні 1947 р. ліквідують табір в Ріміні, Італія, і перевозять нас військовими кораблями з Венеції до Англії. Частину табору перевозять до Шефільду, бувшого табору німецьких полонених. Тут відділяють старшин від стрілецтва і перевозять до різних малих таборів. Англійці придержуються Женевської Конвенції і старшинам виплачують місячну платню, відповідно до ранґи, і дають чисту постіль для ліжок. Тут згадаю, що старші старшини умудрилися і ще в Ріміні привернули собі старі ранґи, такі як: полковник, майор, капітан і т. п., і після своєї ранґи одержували місячну платню, і тому полковник діставав кілька фунтів, а хорунжий (лейтенант) всього 21 шілінґів (1 фунт і один шілінґ).

                                                                       ТАБОРОВИЙ ХОР

Сидять (зліва) 
1-ий ряд: Михайло Якубяк, НН, Степан Ониськів, Евген Лагодинський, Микола Макаревич;
2-ий ряд: НН, Ярослав Тріска, Микола Оглюк, Михайло Ніньовський, Корнило Медвідь.
Стоять(зліва): Володимир Харамбура, НН, Володимир Ляхоцький, Евген Гарасим, Казимир Гарасим (дириґент), НН, Олександер Білий, Ярослав Закаляк



                           Назагал, ми мали досить добру кухню, але вранці, коли зварили вівсяну кашу з сушеними сливками (типовий англійський сніданок), старші старшини все нас випереджували і нам (молодим старшинам) залишалася каша без сливок.

                            1 серпня 1947 р. Нас перевезли до малого табору у Шербурн, близько головної дороги. Це був старий військовий табір з досить вигідними бараками. Розміщено нас по двох в кімнатах, що було досить вигідно. Я примістився разом з О. Голинським. Комендантом табору був старший англійський сержант, і кожного ранку нас перечисляв на загальній збірці.

                             Тому, що ми не працювали, майже кожний займався якимось майструванням. В місті можна було купувати всякі матеріяли для домашнього виробництва. Я, наприклад, змайстрував з дикти валізку, а з крокодилячої шкіри пошив „нецессер” для всяких приборів до голення. Крім цього, я помагав інж. Монцібовичу друкувати на машинці підручник „Високостеві поміри” в трьох копіях.

                             Я з Голинським записалися на заочний курс креслення. Переважно я користав з цього, бо Голинського заанґажувала „партія” (сот. Підгайний і Маців)

Сидять (зліва): Омелян Кульчицький, Володимир Яворський, Осип Слоньовський, Степан Добрянський.
Стоять (зліва): Мирослав Гуль, Ярослав Москва, Нестор Мулька, Володимир Кудла, Богдан Маців, Борис Шкандрій, Іван Федаш, Мирослав Збудовський, Михайло Якубяк, Богдан Стисловський, Володимир Микула, Ярослав Закаляк, Іван Рубич.
(Знімав О. Голинський)



                            В таборі ми зорганізували хор під дириґентурою пор. Добрянського. Шарвари ми пошили з пофарбованих парашутів. Ми навіть виступили з концертом для англійської публіки в міській школі.

                            Тому, що ми не мали постійного заняття, то добровільно зголосилися до фермерських робіт. Нас кожного дня вантажівкою відвозили на ферму, і там ми переважно збирали картоплю. Ми запропонували фермерові, що почистимо його ліс, бо було там багато старих і попадалих дерев, з тим, що для фермера приготуємо деякі дерева на паливо, а частину заберемо до табору для опалення наших бараків. Фермер на це радо погодився і ми замовили в місті вантажівку й привезли собі досить дерева.

                           11 травня 1948 рік. Нас перевозять до переходового табору в Саттон Брідж, а згодом 28 травня до бувшого американського табору-бази в Вульфокс Лодж. Там перебуваємо до 8 вересня 1948 р. Був там гарний тенісовий корт, що дало нагоду займатися спортом. Близько нашого табору знаходилося старе летовище зі старими літаками, де
наші стрільці-полонені їх розмонтували. Крім різних частин, вони розмонтувли компаси й з них випомповували спирт, який назвали „компасівкою” і навіть гостили ним Гетьманича Данила, коли нас відвідував.

                           9 вересня 1948 рік. Вертаємось до Шефільду. Хто має родину в Німеччині або Австрії, тих звільняють з полону. Тих, які не мають родини, хочуть теж відвезти до Німеччини. Ми (молоді старшини) запротестували проти цього рішення і повідомили команду табору, що
починаємо страйк і голодівку аж доки парлямент не змінить свою постанову.

                         Як ми приготувалися до страйку і голодівки? Ми пофарбували один коц на чорно, прибили до жердки й вивісили на комині кухні. Ми рівнож повідомили місцеву пресу, яка вже гуртувалася біля дротів табору. Ми попросили д-ра Турка, щоб нас обстежував підчас голодівки. Він дозволив нам час-до-часу пити воду. Радіо було включене і чекали на децизію парляменту. І по двох днях, ми почули в радіо, що парлямент погодився нас залишити в Англії.

                        6 січня 1949 рік. Нас врешті звільняють і ми виходимо до ЦИВІЛЯ.

ДОКУМЕНТИ З ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

З АРХІВІВ МИНУЛОГО    

Упорядкував д-р Степан Ріпецький

(Мова і правопис зберігаються з оригіналу)

                               Жовтень 1914. Автобіографічна нотатка сотника УСС Івана Коссака, зокрема про бойові дії його сотні в Карпатах в місяці жовтні 1914 р.

                                                     Автобіографія сотника Івана Коссака

                                    Народжений в Дрогобичі 11 вересня 1876. Професор учит. семинарії в Чорткові, голова "Сокола" области Чортків, голова "Сільського Господаря", директор кредит. тов. "Народний Дім", основник укр. прив. гімназії в Чорткові, перевів стрілецьку організацію в Чортківщині, а в дні інвазії мос: ковської в Чорткові — пробився з 200 чортківськими стрільцями через Бучач, Станиславів до Стрия, місця загальної збірки УСС. ("Волося ясне, очі пивні, 10. IX. 1914 іменов. сотником УСС". З Гол. Книги УСС).

                                   1. X. 1914 сотня під моїм проводом стає в бойову лінію на північ від Сваляви (Закарп. Україна). 14. X. сотня перша переправляється коло села Тишівниці через ріку Стрий, обсаджує верхи на лівім березі і хоронить переправу через Стрий 129-ої бригади. Відтак сотня приділена до відділу "Нахріхтендеташма", що стоїть під командою отамана Грицька Коссака — переходить через Орів, Урич, Східню, Борислав, Трускавець; Стебник, Гаї. 19. X. сотник І. Коссак з 8 уланами, щоб основно пізнати московські сили і позиції, старається через Стебник, Солець дістатися до Дрогобича (рідного міста). На Гірці під Дрогобичем сотня І. Коссака з 8 уланами розбиває сотню донських козаків і в неділю о год. 11-ій в полуднє сотник І. Коссак в'їзджає бравурно до рідного міста Дрогобича, витаний ентузіястично населенням цілого міста. Освободжує полонених австр. вояків, між ними 5 УСС. Конферує з управою міста і збирає дуже важні відомості про силу і позиції ворога. (Відвідує стареньких родичів).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

                                В два дні опісля бере участь в битві під Дрогобичем, де УСС під проводом отам. Г. Коссака добули московські позиції і зайняли лівий беріг Тисьмениці.

                               В кілька днів опісля в великій битві під Дрогобичем стоїть зі стрільцями на лівім крилі 129 бригади на узгірях між Губичами і Держичами, маючи проти себе кілька батальйонів російської піхоти і 2 сотні козаків. Зручним і рішучим маневром рятує сотню від загину, боронячи опісля спільно з батальйоном ляндштурми відвороту цілої бригади. В битві під Уличним боронить моя сотня відворот разом зі сотнею Букшованого.

                             1. XI. 1914 приділений до штабу 129 бригади, як ординансовий офіцер.

                                                                                                      Архів УСС. Оригінал.


                                  УСС в Карпатах, листопад-грудень 1914 р. Лист полоненого російського солдата-українця, Дмитра Шабали, до Українського Січового Стрільця, Степана Ріпецького із сотні Дідушка, писаний з австрійського табору полонених в Кніттельфельді дня 8 грудня 1914 р. на фронт в Карпатах.

                                                                                                               Кніттельфельд, 8 декабря

                                   Шановний Друже!
                                   Звідси, з полону пишу я вам другого листа, од вас же не одержав ні одного; се я собі пояснюю тим, що першого листа я віддав, щоб вкинути в почтову скриньку в непевні руки: а се я зробив тому що самому, не знаючи німецької мови, не можна було попрохати кого небудь вкинути в почтову скриньку, так мусів віддати нашому полоненому жидові, щоб той попрохав цивільних людей на сю послугу. У нас в лагерях є почтова скринька, але тут кожен лист передивляються московські товмачі, позаяк листи звідси всі пишуть в Росію. Віддать же листа їхній операції я не хтів, бо там були висловлені думки за котрі мені в Росії загрожує арешт, а то ще вони могли би його знищити.

                                     В тім листі я Вас прохав, щоб ви, коли маються в Вас або в Ваших товаришів не потрібні Вам книжки, або хоч старі числа часописів, переслали нам для читаня, за що ми будемо дуже вдячні. А то тут страшенно нудно сидіти склавши руки і чекати на їжу. Та і взагалі се мені найзручніший мент набіратись свідомости, котрої маю не много, і з котрою може
я бувби більш корисніший рідному працюючому людові. Крім мене тут читачів знайдеться досить. Раніш я мріяв передплатити газету і навіть в листі до Вас я запитував: скільки буде коштувать передплата на місяць? І прохав також, переслати її адресу. Тепер же не маю за що передплатити, позаяк спершу їжі ми одержували за мало то приходилось докуповувати хліба: таким чином я витратив гроші на котрі мріяв передплатити ґазету.

                                    Тут є багато українців полонених, з російської України свідомих, із них суть вчителі народні, і взагалі люде інтелігентних посад. З деякими мені часто приходиться говорити з приводу того, під чією владою нам Українцям краще і легше здобути волю і самостійність. Я їм довожу, що краще під Австрією, позаяк ми тут позбулисьби денаціоналізації, котра так стоїть упорно на нашім шляху до культурного розвитку і презавзято піддержується кацапським ярмом. Вони ж доводять мені ніначому не стоючи твердо, що краще під Росією добитись собі прав, припускають навіть і революційний переворот в Росії; забуваючи зовсім про шибениці і про те, що всякий, хто здумає прилюдно забалакати про волю, той рискує житям, а хоч принаймні загрожує йому засланя, каторга, а найменше так се декільки років вязниці. (Я не кажу, що в Росії революція неможлива, вона можлива, але з многими жертвами, і не їхні інтелігентні плечі винесуть ввесь тягар її, а плечі працюючих фізично пролетарів, за допомогою (з розумового боку) людей інтелігентних, котрі ввесь час працювали над зорганізованєм робітництва). Вони мене доводять до обурення: бояться й думками розлучитись з тією нацією, котра не хоче вважати нас нацією, а наш національний рух сміє взивати затією "кучки мазепинців". Та не тільки так на нас дивляться ріжні московські ліберали, а й робітництво їхнє, чи краще сказати московські с. демократичні робочі партії не припускають нам права на самостійність і на національно-територіяльну автономію (через що в останні часи загострились відносини наших і їхніх робочих організацій).

                                     Я стою на своєму завзято, але за браком свідомості мені приходиться важко, позаяк вони ж таки "переступили поріг" вищої від мене освіти, де чому більше від мене знають.

                                     Недавно знайшов тут лікаря Українця з Галичини і маю маленьку надію діставати в його українські газети, бо він хоч і носить вчителям газети, але в їх вже мені взяти трудно, позаяк з всіх ними одержаних газет я насилу взяв у їх одне найстарше число, тай те порване, останіж не відомо, де вони й поділи. (Мушу зауважити: вони в окремому помешкані і раніш мене познайомились з лікарем). Маю надію познайомитись ще тут з галичанськими Українцями.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

                                                                                                       З пошаною                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 
                                                                                                                                Дмитро 
                                                                                                                                           
                                         Дмитро Шабала, полонений в листопаді 1914 р. стежею УСС сотні Дідушка на фронті в Карпатах коло села Климець. Походив з Катеринослава, робітник, свідомий українець, член Укр. Соц. Демокр. Партії. В полоні став передовим організатором українських полонених. В 1915 р. був висланий Союзом Визвол. України потаємно на Україну, як емісар, для зв'язку з провідниками українського руху. Правопис листа справлено.

                                                                                                      З архіву С. Ріпецького, оригінал.                                                                                                                                                                                                                                                                                

                                        19 вересня 1915. Протест старшин Леґіону УСС проти виступу мадярського політика, графа Дюлі Андраші, на сторінках віденського щоденника "Neue Freie Presse" з дня 12 вересня 1915 р., з пляном утворення польської держави з включенням в її склад цілої Галичини і частини українських територій кол. Росії.

                                                                                             Місце постою Українського Легіону,
                                                                                                          дня 19 вересня 1915

                                     Ваша Ексцеленціє, Вельмишановний Пане Графе!
                                     Серед щоденних зайнять у наших воєнних обставинах мало остається нам часу на прочитування преси.

                                     Та однак Ваша цінна стаття, п. з. "Польське питання", що появилася в "Neue Freie Presse", з 12 вересня ц. р., так своєю правильною аргументацією, як також і тим, що вона порушила найбільш вітальні проблеми української нації, на довший час полонила нашу увагу та довела до довготривалих дискусій серед старшинського корпусу та серед інтеліґентних стрільців, що творять 80% Леґіону Українських Січових Стрільців.

                                     Всі ми згідні в тому, що Ви, Вельмишановний Пане Графе, теперішнє політичне положення з його неминучими наслідками якслід розвинули й оцінили.

                                     Зовсім слушним являється твердження, що забезпечення Середньо-европейських держав з рівночасним удержанням миру в Европі залежить від ослаблення Росії в теперішній війні.

                                     Правдою є також, що в часах загальнообов'язкової військової служби годі числити на революцію більшого формату. Не дається однак вкінці заперечити, що невідповідною поведінкою можна національні ідеали прогнати на ворожу сторону та викликати в майбутньому невпинні непорозуміння. А що в нас нуртують такі самі погляди, дозволяємо собі звернути увагу Вашій Ексцеленції на те, що правильність вище згаданих поглядів повинна захопити значно ширші кола, як це сталося у Вашій цінній статті.

                                      Тут мусимо заявити, що ми з найбільшою увагою слідимо за кожним голосом угорських державних мужів, що своєю працею в такому короткому часі принесли своїй рідній угорській державі неоцінені здобутки, а це головно з того часу, коли ми, — майже від року, — обороняємо в Карпатах своєю кров'ю границі Угорської держави разом, плече об плече, з угорськими вояками та користуємося її правом гостинности.

                                     Ваша Ексцеленція не візьмуть нам цього за зле, коли ми по-вояцьки, отверто й гідно займемо поставу до того місця Вашої цінної статті, що порушує життєве питання українського народу, а саме тої його частини, що замешкує більшу часть Галичини, цілу Волинь і Холмську область та, — згідно з Вашою пропозицією, має знайтися і остати в границях майбутнього польського державного новотвору.

                                      В цей спосіб змішаються два національні елементи, що ніколи не могли й не можуть себе взаїмно знести, а їхнє співжиття в колишній польській державі спричиняло безупинні конфлікти, які розкладали цю державу та стали вкінці головною причиною її упадку.
Ці два національні елементи ніколи не дадуться стопити в одну цілість, бо вони в своїй історії, релігії, в своїй культурі, мові та своєму побуті й економічній структурі, а вкінці у своїй, віками виплеканій, воєнній традиції стали в своїй основі супроти себе різно і ворожо настроєні.

                                   Як важко український елемент піддається асиміляційному процесові, стверджує історична дійсність, а саме, що на протязі півтисячки літ співжиття (з чого 400 літ у спільній державі) українська погранична полоса виказує польського елементу лише 2-4%.

                                   Насильне пов'язання цих двох національних елементів мусіло б спричинити упадок цього польського державного новотвору вже в самих його початках, і це не принесло б ніякої користи ані польському, ані жадним іншим середньоєвропейським народам.

                               Цю похибку використала б російська політика та зачала б свою розкладову підривну роботу не лише в новому польському державному новотворі, але також, — немов через міст, — в інших сусід них слов'янських народів.

                                 Росія вже й тепер зачинає при помочі різнородних півофіційних чинників звертати увагу на українське питання, що його давніше з цілою рішучістю поборювала. Звернім увагу на засідання Думи та на різні конгреси в Росії.    

                                  Впрочім бажаного ослаблення російського колоса не осягнеться ані при помочі відірвання польських провінцій, ані при помочі відірвання невеличкої частини української території від Росії, про що зовсім слушно — натякає Ваша Ексцеленція.

                                   В такому виді створений польський державний новотвір мусів би ґравітувати до Росії, а то з економічних і політичних причин.

                                    Індустріяльна Польща мала б в аграрній Росії свій природний простір збуту. З другої сторони мусіла б політика майбутнього польського державного новотвору йти рука-в-руку з політикою Росії, а то з тої простої причини, щоб Росія не підпомагала в розвиткові українського питання в його границях. Вкінці новий польський державний новотвір стоятиме в природному спротиві й боротьбі з німецьким райхом за Балтійське море.

                                      Змушена цими обставинами, в такому вигляді Польща навіть проти волі й плянів своїх творців, а навіть проти своєї формальної злуки з осередніми державами, цілими століттями тяготітиме до Росії й там добачуватиме свій ідеал у злуці з нею аж до часу повного злиття українців тут з поляками, а там з москалями. Маймо на увазі зміст і ціль Андрусівського договору, що його заключила Польща з Москвою 1667 р., повну зависимість Польщі від Росії від часу діяння цього договору та вкінці повний розвал польської держави.

                                     На основі цих історичних подій можемо зрозуміти в цілій своїй величі трагічні наслідки тих похибок, що українську націю, яка із-за свого географічного положення, економічної структури, як також із-за своїх політичних аспірацій мусить жити в тісному зв'язку з центральними державами, або зовсім поминається, або з великою шкодою для народів Центральної Европи віддається на поталу полякам і москалям.

                                      Того роду помилки бувають лише тому можливі, що на відносини у Східній Европі з призвичаєнням споглядається крізь польські, або російські окуляри та оцінюється їх на основі польських, або російських інформацій.

                                      Звертаючи увагу Вашої Ексцеленції на недавну появу історичної праці проф. Ст. Рудницького п. з. "Україна й українці",

                                                                       остаємо з правдивою до Вас пошаною
Д-р Осип Назарук                                                                                     Д-р Мих. Новаківський                                                                                                                                                                                                                         
підхорунжий                                                                                                  посол до Гал. сойму
                                                                                                                                                                                                                   
                                        Цей протест винесли старшини УСС на своїх зборах, що відбулися в Коші УСС дня 19 вересня 1915 року.

                                        Переклад з німецької мови. Оригінальна копія в Архіві УСС.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          


                                        29 листопада 1918. Номінаційна грамота Державного Секретаріяту Військових Справ Західньо-української Народньої Республіки, з дати Тернопіль, 29 листопада 1918 р. за підписом полк. Дмитра Вітовського, яким іменовано проф. Івана Боберського — четарем.

ч. 47.
                                       До Івана де Боберського, референта Письменничого Відділу Державного Секртаріяту Військових Справ — Тернопіль.

                                       Тернопіль, 29 падолиста 1918.

                                        Нинішною грамотою іменую Івана де Боберського четарем Українського Війська.
                                        Державний Секретаріят Військових Справ.
Печатка Д.С.В.С.
                                                                                                                         Вітовський
Архів УСС. Оригінал.

                                    Січень 1919. Звернення полковника Дмитра Вітовського, державного секретаря військових справ, до українського вояцтва з нагоди рішення Української Національної Ради в Станиславі з дня 3 січня 1919 р. про злуку земель Західньої Української Республіки з Східньою Україною.

                                                                        ЖОВНІРИ!

                                     Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народня воля! Зі сльозами радости сповіщаю Вам велике слово: Вчера упав кордон між українськими землями і від вчера ми всі вже громадяне великої Народної Республики.

                                     Українська Національна Рада ухвалила у Станіславові однозгідннми оплесками злуку всіх земель західної Української Республики з наддніпрянською Україною!

                                     За що гинули на крівавих судах батьки, діди і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколіннями, за що скородили ребра ворогів герої від пятьсот літ і не діждалися, сходючи до могили без просвітку — те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світа!

                                     Ще хвиля кривавого зусилля — і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане велика Україна, що принесе Вам землю і волю!

                                                                  Жовніри Укр. Нар. Республики!

                                     Землю і волю присуджено Вам добути, або дома не бути! Вороги наші пани Ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робочого люду! Вони палять наші села, рабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей Ваших без пощади, без спожаління і без милоосердя! І кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна: Ратуйте нас із каторги найтяжчої неволі!

                                      І очі цілого Народу звернені на Вас, жовніри Української Народної Республіки! У Ваших крісах, у ваших багнетах, у ваших скорострілах лежить наша воля і слава, або ганьба і неволя довічна!

                                     А тепер хай гордість громадян великої держави завітає у Ваші серця і всякий скаже собі по приміру батьків наших, що гинули на кострі, сміючись, у бою: Краще в полі порубаним бути, як уступити перед неситим панами Ляхами! Тепер або ніколи!

                                    Тепер, або ніколи — приналежати нашим землям до великої України, де буде усему народові робочому земля і правда і воля!

                                                          Або рай на Вкраїні, або пекло в Польщі!

                                    Що буде з нами, — рішиться кровю і залізом! Кровю і залізом мусите рішити, що буде з нами — мусите рішити Ви, жовніри, без страху, без надуми і без вагання!

                                     Кожен з Вас тям, що зложив Ти присягу Українській Народній Республіці жертвувати кров і кість свою за волю, за правду, за щастя дітей своїх навіть серед голоду і холоду! Серед голоду і холоду мусиш побідити тих, що обдерли тебе з одягу і хліба — щоби діти твої не гинули з голоду і холоду "на своїй несвоїй землі!"   

                                       І хто впаде з Вас, того імя не вмре, не загине, вічно горітиме у памяти Народу імя кождого, що погиб у боротьбі за волю!

                                      А хто схилиться зранений серед кровавого поля, тому серед слави до смерти Нарід подасть підмогу, щоби жив він без журби, без муки, без трівоги про завтра!

                                      Хто ж вийде ціло, того чекає честь і слава бути першим між першими визволеного народу!

                                     А всі діти Ваші славитимуть Вас і обсиплять квітками кроваві чола Ваші і благословитимуть Вас вольними устами, що Ви здобули їм землю і волю з пятьсотлітної тюрми лукавого польського панства!

                                     Нехай же не буде між Вами ні одного млявого ні втомленого, нехай ніхто не задрімає ні засне та не уступить перед боєм з кровавого поля, поки не здобудем земель наших, загарбаних нам Ляхами!

                                     Відвага мед пє, а кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що кермують ділом!

                                     Кожен з Вас, на якім небудь місці поставлено Тебе, мусиш підчинятися дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшини без критики, без відклику, без проволоки! На кожнім становищі від сповнення кожного приказу може рішитися для нас "доля величезної війни", — в руці кождого з Вас лежить щастя, або горе цілих поколінь Твоїх сестер дітей, і родичів Твоїх, український жовніре! Не за царя воюєш Ти, а за своє добро за свою правду, за свою державу!

                                    І ми віримо, що Ви постоїте як оден муж твердо, рішуче, непохитно за правду і волю і здобудете землю своїм дітям та увінчаються Ваші чола вінцями повної побіди! Недалека хвиля, що усі землі українського народу зіллються в одну державу і у весільнім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі! А тоді щойно зі збірної душі намученого українського люду вирветься велика пісня:

                                           Радуйся, радуйся з'єдинена Українська Земле!

Державний Секретар військових справ:

Вітовський в. р. 

Архів УСС. Ориґінал.